ПОСЛАННЯ

Де і коли написані Послання Апостолів Нового Завіту

40-49 роки н.е.

Якова

Єрусалим

45-48 роки н.е.

Галатів

Антіохія, що в Сирії

40-49 роки, після першої місіонерської подорожі Павла

50-59 роки н.е.

1 Солунян

 

Корінт

 

50-54 роки, під час другої місіонерської подорожі Павла

2 Солунян

 

Корінт

 

50-54 роки, під час другої місіонерської подорожі Павла

1 Корінтян

 

Ефес

 

Близько 56 року, під час третьої місіонерської подорожі Павла

2 Корінтян

 

Македонія

Близько 56 року, під час третьої місіонерської подорожі Павла

Римлян

Корінт

57 рік, під час третьої місіонерської подорожі Павла

60-69 роки н.е.

Ефесян

Рим

60 рік

1 Йоана

Ефес

60-65 роки

2 Йоана

Ефес

Початок 60-тих років

3 Йоана

Ефес

Початок 60-тих років

Филип’ян

Рим

60-61 роки

Колосян

Рим

60-62 роки

Филимона

Рим

60-62 роки

1 Тимотея

Македонія ?

63-66 роки

Тита

Македонія ?

63-66 роки

1 Петра

Рим ?

64 рік

Юди

?

67-80 роки

2 Тимотея

Рим

67 рік

2 Петра

Рим ?

67-68 роки

Євреїв

?

68-69 роки

РИМЛЯН

ВСТУП

Дане послання є зразковим прикладом епістолярної форми твору не лише серед текстів, написаних Павлом, й усіх новозавітних книг, а й в літературі всього стародавнього світу. У переліку писань Павла воно завжди йде на першому місці, хоча й не воно було створене першим. Цей факт свідчить про те, що дане послання є надзвичайно важливе і своєю темою, і своїм змістом. Воно також відображає велике значення місця, де проживають перші читачі даного послання, а саме столиці усієї Римської імперії. Окрім того, існує припущення, що оскільки Книга Діянь завершується оповіддю про проповідницьку діяльність Павла у Римі, то цілком природно, що далі в Біблії йде його Послання до Римлян.

Автор . Майже ніхто і ніколи не заперечував, що автором даного листа є Павло. Навіть єретики стародавнього світу визнавали, що Послання до Римлян написав Павло. Так вважають і радикальні німецькі критики наших часів (19 століття і далі), які заперечують багато інших фактів у Святому Письмі. Звісно ж, на самому початку Павло сам назвав себе автором даного послання (1:1), але це ще ні про що не свідчить. Адже так він робив у кожному своєму листі, включно з тими, де питання його авторства є під сумнівом або ж взагалі заперечується. У Римлян Павло згадав себе по імені лише один раз, тоді як в кількох інших своїх листах він зробив це неодноразово. Однак велика кількість інших внутрішніх свідчень безпосередньо вказує на те, що Павло і є автором. Він заявив, що походить «з коліна Веніямина» (11:1; див. Флп. 3:5). Він послав вітання Прискиллі та Акилі (Рим. 16:3), яких зустрів у Корінті (Діян. 18:2-3) і залишив в Ефесі (Діян. 18:18-19) під час своєї другої місіонерської подорожі. Павло писав, що метою його подорожі до Єрусалиму було принесення люблячого дару від церков Македонії та Ахаї (Рим. 15:25-27), і ці його слова дійсно знайшли підтвердження у Книзі Діянь (19:21; 20:1-5; 21:15, 17-19) і в Посланнях до Корінтян (1 Кор. 16:1-5; 2 Кор. 8:1-12; 9:1-5). А також Павло кілька разів казав, що має намір відвідати Рим (Рим. 1:10-13, 15; 15:22-32), що також засвідчено у Книзі Діянь (19:20). Ці невипадкові збіги між Посланням до Римлян і Діяннями Апостолів є прямим свідченням того, що автором даного листа є Павло.

Єдність . Цілісність та єдність усіх частин послання до Римлян є, проте, під питанням. Велика кількість критиків, починаючи від Маркіона і до наших сучасників, висловлювали й висловлюють свої сумніви з приводу того, чи частини 15 і 16 або, принаймні, окремі їх уривки належать до даного листа. До частини 16 прискіпуються особливо, частково тому, що у вірші 3 Павло привітав Прискиллу та Акилу, яких востаннє бачили в Ефесі (Діян. 18:19, 26). Але ця пара колись і дійсно жила в Італії (Діян. 18:2) та змушена була переїхати через імператорський указ. Їхнє повернення до Риму, коли обставити дозволили їм це зробити, було цілком виправданим. Головні грецькі рукописи свідчать на користь єдності даного листа, і це підтверджує переважна більшість науковців.

Адресати . Щодо того, кому саме Павло адресував своє послання, також виникають запитання. Павло просто написав, що він адресує його «усім, що в Римі, Божим улюбленим, покликаним святим» (Рим. 1:7). Він не адресував його «церкві Риму». Той факт, що церква на той час уже існувала в Римі, є незаперечним, бо Павло сам послав вітання церкві, члени якої зустрічалися в домі Акили і Прискилли (16:5). Напевно, в Римі було кілька церков, і саме тому Павло адресував свій лист «святим», а не «церкві».

Ці віруючі люди в Римі були юдеями чи язичниками за походженням? І тими, й іншими. Акила, для прикладу, був юдеєм (Діян. 18:2), як і родичі Павла: Андронік, Юнія та Іродіон (Рим. 16:7, 11). Згідно з переказами Йосипа Флавія та інших на той час у Римі було дуже багато юдеїв (див. Діян. 28:17-28). Але Рим був язичницьким містом, столицею язичницької імперії, де усі євреї, віруючі і невіруючі, складали лише невелику частку його населення. Окрім того, хоча Павло і ніколи не проминав нагоди свідчити та проповідувати серед євреїв, його Божим покликанням було проповідувати як «апостол поган» (Рим. 11:13; див. 15:16). Тож цілком виправдано можна припустити, що його читачі були, головним чином, язичниками за походженням.

Такий висновок засвідчено і текстом послання. Павло сам безпосередньо звертався до юдеїв (2:17), і він згадав єврейських християн, коли говорив про праотця «Авраама» (4:1, 12). З іншого ж боку, Павло прямо сказав: «Я ж кажу вам, погани» (11:13). Про те, що християни-язичники формували немалу частку його читачів, говорять також і деякі інші уривки з тексту (11:17-31; 15:14-16). Насправді, навіть вірші 1:5 і 13 вказують на те, що на думку Павла переважна більшість християнської спільноти в Римі – це язичники.

Та яким чином християнська віра з’явилася в Римі, якщо Павло ще ніколи там не був? Очевидно, взагалі ще ніхто з апостолів не навідувався до Риму, зважаючи на те, що Павло мав намір бути першим місіонером і першим відкривати незаймані території для поширення доброї новини (15:20). Також очевидно, що і Петра на той час у Римі не було, адже Павло не передавав йому вітання, а це було б страшенною помилкою, якби Петро і дійсно там був.

Можливо, хоча б частковою відповіддю на запитання щодо заснування церкви в Римі є той факт, що відвідувачі з Риму (див. Діян. 2:10) були самі свідками чуда, яке трапилося на свято П’ятидесятниці, і чули проповідь Павла. Деякі з них, вочевидь, були серед тих 3000 навернених у цей день і повернулися в Рим вже як віруючі в Ісуса Христа, щоб поширювати там свою віру. Інші віруючі люди просто перебралися до Риму за роки після чуда на день П’ятидесятниці, адже Рим, як магніт, притягував до себе людей з усіх куточків імперії для ведення бізнесу та з інших причин. Акила та Прискила слугують цьому яскравим прикладом. Вони вже колись жили в Італії (Діян. 18:2) і безумовно повернулися туди, щойно обставини дозволили їм це зробити. Фива (Рим. 16:1-2), яка, вочевидь, і принесла його послання в Рим, є іншим прикладом. Вона подалася в Рим не для того, щоб передати листа Павла. Вона доправила його листа, бо їхала до Риму. Насправді, саме запланована подорож Фиви до Риму і стала приводом для того, щоб Павло написав це послання. Іншими словами, Павло вхопився за можливість поспілкуватися з християнами, які його глибоко цікавили і яких він мав намір провідати за найближчої нагоди.

Як відсутність вітання, яке Павло передавав би Петрові, у частині 16 свідчить про те, що Петра на той час у Римі не було, так і його численні вітання окремим людям (28 осіб тут згадано по імені і ще кілька груп) розкривають, який великий вплив мала проповідницька діяльність Павла на заснування і розвиток церкви в Римі. Багато з тамтешніх віруючих людей навернулися завдяки Павлові до Бога або стали його помічниками в інших частинах імперії. А тому Павло мав особисту зацікавленість в християнській спільноті Риму. Він вважав, що церква в Римі – його, і власне про це свідчить дане послання.

Місце і час написання . Хоча Павло і ніколи не називав міста, у якому створив дане послання, та все ж це очевидно, що він писав його в Коринті, а точніше в Кенхреї (16:1), яка була його східною гаванню. Цей лист Павло писав наприкінці своєї третьої місіонерської подорожі впродовж трьох місяців, які він повів у Греції (див. Діян. 20:3), саме перед своїм поверненням в Єрусалим із пожертвами від церков Македонії та Ахаї для тамтешніх бідних віруючих людей (Рим. 15:26). Після того, як Павло залишив Коринт, він перебував у місті Филиппи під час свята Пасхи та свята Опрісноків (Діян. 20:6) і мав намір дістатися в Єрусалим до свята П’ятидесятниці (Діян. 20:16). Таким чином Павло написав цей лист наприкінці зими або на початку весни в 57 або 58 році н.е..

Мета . Тоді як запланована поїздка Фиви (Рим. 16:2) до Риму була, безумовно, неабиякою підставою для Павла написати своє послання, він ставив перед собою декілька цілей,   створюючи цей лист. Найбільш очевидним було бажання розповісти про свої плани навідатися в Рим після повернення в Єрусалим (15:24, 28-29; див. Діян. 19:21) і підготувати тамтешню християнську спільноту до свого прибуття. Павло дуже любив віруючих людей в Римі і завжди за них молився (Рим. 1:9-10). Його бажання провідати їх та проповідувати серед них, чого до цього часу йому не вдавалося зробити, врешті могло здійснитися (1:11-15; 15:22-23, 29, 32). А тому Павло хотів розповісти їм про свої плани, щоб вони чекали на нього і молилися, щоб так усе і сталося (15:30-32).

Створюючи дане послання, Павло також мав на меті подати завершений і деталізований виклад звістки про добру новину, яку власне й проповідував. Павло казав, що «готовий і вам, що мешкаєте в Римі, проповідувати Євангелію» (1:15), бо хотів, щоб і вони знали, що це таке. Внаслідок цього Павло у своєму листі здійснив те, чого бажав Юда, а саме «написати … про наше спільне спасіння» (Юд. 3). Можливо, сам Юда про це не написав, бо вже Павло встиг це зробити, адже Послання до Римлян є дуже повним і послідовно викладеним планом Святої Трійці щодо порятунку людей, починаючи з засудження людства за гріхи і завершуючи спільним спасінням і вічним життям поруч з Богом в образі Божого Сина, Господа Ісуса Христа.

Наступна мета Павла, яку він намагався досягти даним Посланням, – не така очевидна, як перші дві. Вона стосується напруження між юдеями і язичниками в християнській спільноті в Римі та можливого між ними конфлікту. Юдеї переслідували Павла впродовж усієї його проповідницької діяльності, йшли за ним з одного міста в інше і всюди намагалися відвернути його новонавернених від шляху, який веде до свободи через добру новину (Гал. 5:1). Послання до Галатів є зразковим, але не єдиним звертанням до юдеїв. Їхня протидія діянням Павла вилилася у відкриту жорстокість, спрямовану проти нього десь у той самий час, коли він завершив своє Послання до Римлян (Діян. 20:3). Не зважаючи на те, чи ці юдеї дісталися Риму ще до того, як туди прибув Павло, а чи ні, даний лист доволі яскраво розкриває проблему ворожнечі між юдеями і язичниками. Павло не ставав на бік когось із них, а тому зміг старанно викласти обидві точки зору. З одного боку, він наголосив на історичній і хронологічній першочерговості юдеїв – «перше юдеєві, а потім грекові» (Рим. 1:16; див. 2:9-10). Він також показав, що юдеї мають перевагу над усіма іншими народами (3:1-2; 9:4-5). З іншого ж боку, він зазначив, що оскільки «є лиш один Бог» (3:30), Він є Богом не тільки юдеїв, а й поган (3:29). Внаслідок цього і юдеї, і язичники «всі під гріхом» (3:9) і однаково отримують спасіння через віру в Господа Ісуса Христа та Його смерть, яку Він приніс у жертву, спокутуючи гріхи усього людства. До того ж, щоб дати віруючим язичникам спасіння згідно Свого задуму і тим самим виявити Свою милість до усіх людей, Бог на якийсь час призупинив здійснення Свого особливого плану стосовно Ізраїлю як обраного народу, оскільки цей народ через своїх релігійних лідерів і в цілому зрікся віри в Божого Сина, який і був Месією. І навіть зараз Бог продовжує приймати до Себе віруючий «останок, вибраний за благодаттю» (11:5), «поки не ввійдуть погани повнотою» (11:25), а тоді Бог знову повернеться до євреїв і виконає Свої обіцянки, які він колись дав народові Ізраїлю.

Стосовно напруження між юдеями і язичниками, про яке йде мова в усьому Посланні, тут також непрямо озвучено певні сумніви щодо доброти, мудрості і справедливості Бога згідно Його плану порятунку. Ні, в даному листі немає якихось відвертих скарг на Бога, але певний підтекст на це все ж вказує. Внаслідок цього дане Послання – це більш, ніж просто виклад Павла «Євангелії Божої благодаті» (Діян. 20:24), тобто Божого задуму стосовно порятунку усіх людей завдяки Його благодаті через віру. Це боговиправдання, апологетичний лист стосовно Бога, захист і свідчення на користь Його істинної природи і Його задуму щодо порятунку людей. Це Послання показує, що «Він був справедливий і усправедливлював того, хто вірує в Ісуса» (Рим. 3:26). Воно розкриває глибину «багатства, мудрости і знання Божого» (11:33) та спонукає читачів «визнати радше, що Бог правдомовний, а кожний чоловік брехливий» (3:4).

Тема . Саме з тих трьох цілей, які ставив перед собою Павло, створюючи дане Послання (особливо з останніх двох), і випливає головна тема твору. Коротко й узагальнено можна сказати, що головна тема Послання – це Євангелія (добра новина; 1:16). Більш розгорнуто, це «справедливість … Божа», яка «об'являється» у тій добрій новині і знаходить своє розуміння і відгук в серцях людей через віру (1:17). Ця «справедливість … Божа» є, перш за все, справедливість, яку Сам Бог має й виявляє в усіх Своїх діяннях, а по-друге, це справедливість, яку Бог дає людям завдяки милості через віру. Сюди входить справедливе визнання перед Богом своїх провин (оправдання) та наявність справедливих вчинків, які поступово змінюють спосіб життя людини, і в чому їй допомагає Святий Божий Дух, який сходить на людину і духовно її перероджує (переродження і освячення). Й таке життя, тобто коли віруюча в Ісуса Христа людина через Його смерть і воскресіння або через втілення очікує «усиновлення, визволення … тіла» (8:23), дає людині можливість у всій своїй справедливості і праведності (прославляння) постати перед Богом, що в образі «Сина Його» (8:29). Задум Божий щодо порятунку людей не може зазнати поразки, бо це Його діяння, і «Хто розпочав у вас добре діло, Він його й закінчить аж до дня Христа Ісуса » (Флп. 1:6).

 

ПЛАН

I. Вступ (1:1-17)

А. Епістолярні вітання (1:1-7)

Б. Встановлення контакту (1:8-15)

В. Озвучення теми (1:16-17)

II. Розкриття Божої справедливості через осуд (1:18-20)

А. Осуд язичників (1:18-32)

1. Причини осуду (1:18-23)

2. Наслідки осуду (1:24-32)

Б. Осуд відповідно до божественних стандартів (2:1-16)

1. Правдивість (2:1-4)

2. Неупередженість (2:5-11)

3. Ісус Христос (2:12-16)

В. Осуд невірних юдеїв (2:17-3:8)

1. Осуд за їхню лицемірність (2:17-24)

2. Осуд за їхню віру в обряди (2:25-29)

3. Осуд за їхню невіру (3:1-8)

Г. Осуд усіх людей (3:9-20)

1. Усі люди – грішні (3:9-18)

2. Усі усвідомлюють свою гріховність (3:19-20)

III. Розкриття Божої справедливості через оправдання (3:21-5:21)

А. Роз’яснення наданої справедливості (3:21-31)

Б. Приклад наданої справедливості (част. 4)

1. Через віру, а не діяння (4:1-8)

2. Через віру, а не обряди (4:9-12)

3. Через віру, а не закон (4:13-17)

4. Через віру в обіцянку Бога (4:18-25)

В. Радість від наданої справедливості (5:1-11)

Г. Гріх як протилежність до наданої справедливості (5:12-21)

IV. Розкриття Божої справедливості через освячення (част. 6-8)

А. Підстава для освячення (6:1-4)

Б. Необхідні умови освячення (6:5-23)

1. Приймай (6:5-11)

2. Принось плоди (6:12-14)

3. Служи (6:15-23)

В. Суперечності в освяченні (част. 7)

1. Віруюча людина і Закон (7:1-6)

2. Закон і гріх (7:7-13)

3. Віруюча людина і гріх (7:14-25)

Г. Сила для освячення (8:1-17)

Ґ. Мета освячення (8:18-27)

Д. Певність освячення (8:28-29)

V. Розкриття Божої справедливості через всевишній вибір (част.9-11)

А. Оголошення Божого всевишнього вибору (9:1-29)

1. Привілеї Ізраїлю (9:1-5)

2. Приклад всевишнього вибору (9:6-18)

3. Роз’яснення всевишнього вибору (9:19-29)

Б. Божий всевишній вибір на ділі (9:30-10:21)

1. Спотикання Ізраїлю (9:30-10:4)

2. Милосердний дарунок Бога (10:5-15)

3. Зречення Ізраїлю (10:16-21)

В. Здійснення Божого всевишнього вибору (част. 11)

1. Через милосердя (11:1-10)

2. В язичниках (11:11-24)

3. У порятунку Ізраїлю (11:25-32)

4. Для прославляння й возвеличення Бога (11:33-36)

VI. Розкриття Божої справедливості через зміни у житті (12:1-15:13)

А. Присвячення (12:1-2)

Б. У проповідницькій діяльності християн (12:3-8)

В. У соціальних взаємозв’язках (12:9-21)

Г. У ставленні до влади (13:1-7)

Ґ. З огляду на майбутнє (13:8-14)

Д. У стосунку до інших християн (14:1-15:13)

1. Не суди (14:1-12)

2. Не перешкоджай (14:13-23)

3. Наслідуй Христа (15:1-13)

VII. Підсумок (15:13-16:27)

А. Особисті плани (15:14-33)

Б. Особисті вітання (16:1-16)

В. Заключні слова (16:17-27)

КОМЕНТАРІ

I. Вступ (1:1-17)

А. Епістолярні вітання (1:1-7)

У стародавні часи лист завжди розпочинався із зазначення: (а) імені та особи автора, (б) імені та особи адресата і (в) вітальних слів. Павло також розпочав своє Послання до Римлян з усього цього, не зважаючи на той факт, що головною темою його послання була «добра новина». За цим самим зразком розпочинаються усі новозавітні листи, окрім Послання до Євреїв та Першого Послання Йоана. (Див. таблицю «Вступи Павла до його послань.»)

Вступи Павла до його послань

Послання

Звання Павла

Товариші Павла

Адресати

Вітання

Римлян

«Павло, слуга  Христа Ісуса, покликаний апостол , вибраний для Євангелії Божої»

 –

«Усім, що в Римі, Божим улюбленим, покликаним святим »

« Благодать  вам і мир  від Бога, нашого Отця, і Господа Ісуса Христа»

1 Корінтян

«Павло, апостол  Ісуса Христа, покликаний волею  Божою»

« брат  Состен»

« Церкві   Божій , що в Корінті, освяченим  у Христі Ісусі, покликаним святим, з усіма, що призивають на всякому місці ім'я нашого Ісуса Христа»

« Благодать  вам і мир  від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа»

2 Корінтян

«Павло, з волі   Божої   апостол  Христа Ісуса»

« брат  Тимотей»

« Церкві   Божій , що в Корінті, з усіма святими  в усій Ахаї»

« Благодать  вам і мир  від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа»

Галатів

«Павло, апостол  - не від людей і не через посередництво чоловіка, а через Ісуса Христа і Бога Отця, що воскресив його із мертвих»

«і всі брати , що зо мною»

« Церквам  Галати»

« Благодать  вам і мир  від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа»

Ефесян

«Павло, волею Божою   апостол  Ісуса Христа

« Святим , що в Ефесі і вірним у Христі Ісусі»

« Благодать  вам і мир  від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа»

Филип’ян

«Павло і …, слуги  Христа Ісуса»

«Тимотей»

«Усім святим  у Христі Ісусі, що перебувають у Филиппах»

« Благодать  вам і мир  від Бога, нашого Отця, і Господа Ісуса Христа»

Колосян

«Павло, Божою волею, апостол  Христа Ісуса»

« брат  Тимотей»

« Святим  у Колоссах і вірним братам у Христі»

« Благодать  вам і мир  від Бога, Отця нашого»

1 Солунян

«Павло»

«Сильван і Тимотей»

«Солунській Церкві , що в Бозі Отці й Господі Ісусі Христі»

« Благодать  вам і мир »

2 Солунян

«Павло»

«Сильван та Тимотей»

«Солунській Церкві , що в Бозі , Отці нашім, і Господі Ісусі Христі»

« Благодать  вам і мир  від Бога Отця і Господа Ісуса Христа»

1 Тимотея

«Павло, апостол  Христа Ісуса, за повелінням Бога, Спаса нашого і Христа Ісуса, нашої надії»

«Тимотеєві, правдивому синові у вірі»

« Благодать , милосердя , мир  від Бога Отця і Христа Ісуса, Господа нашого»

2 Тимотея

«Павло, з волі Божої апостол  Христа Ісуса, щоб звістувати обітницю життя, що в Христі Ісусі»

«Тимотеєві, любому синові»

« Благодать , милосердя  і мир  від Бога Отця і Христа Ісуса, Господа нашого»

Тита

«Павло, слуга  Божий, апостол  же Ісуса Христа»

«Титові, щирому синові у спільній вірі»

« Благодать  і мир  від Бога Отця і Христа Ісуса, нашого Спаса»

Филимона

«Павло, в'язень  Христа Ісуса»

« брат  Тимотей»

«Филимонові любому й нашому співробітникові, і сестрі любій Апфії та Архипові, нашому товаришеві боротьби, і твоїй домашній Церкві»

« Благодать  вам і мир  від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа»

1:1.  Спершу Павло назвав себе слугою Христа Ісуса. Слово «слуга» (доулос) означає раб, людина, яка знаходиться у власності іншої людини. Павло, однак, з радістю назвав себе слугою (Гал. 1:10; Тит. 1:1), чим пригадав образ раба у Старому Завіті, який з любов’ю пов’язує себе зі своїм господарем на все життя (Вих. 21:2-6).

Павло також назвав себе апостолом, тобто людиною, яку кудись послали з певними повноваженнями (див. Мт. 10:1-2). До цього Павло був «покликаний» самим Богом (Діян. 9:15; Гал. 1:1) і визнаний людьми (Гал. 2:7-9). Й саме таким чином був «вибраний (від апхорізо ; див. Діян. 13:2) для Євангелії Божої», звістки про добру новину від Бога «про Сина Свого» (Рим. 1:2, 9), яку Павло був «готовий … проповідувати» (вірш 15) без будь-якого сорому (вірш 16). Проте дане покликання не заважало йому виготовляти намети, щоб мати змогу забезпечити себе і своїх друзів (Діян. 20:34; 1 Сол. 2:9; 2 Сол. 3:8), чи вільно перебувати серед усіх верств язичницької спільноти. Його обрали для здійснення свого покликання і відданості людям, а не для відокремлення від решти людей, як робили, наприклад, фарисеї. (Цікаво, що слово «фарисей» означає «відокремлений» у тому розумінні, що така людина має ізолювати себе від інших.)

1:2.  Фраза «Святих Писаннях» стосується, безумовно, Старого Завіту і в Новому Завіті зустрічається лише тут (у 2 Тим. 3:15 використано інші слова для означення понять «святий» і «письмо»). Павло не цитував «пророків» щодо того, де саме в тексті Старого Завіту була обіцяна Євангелія. Хорошим прикладом, однак, слугує цитата Филипа з Іс. 53:7-8 у випадку з етіопським євнухом (Діян. 8:30-35; див. Лк. 24:25-27, 45-47).

1:3-4.  Добра новина Бога стосується Його Сина, «Ісуса Христа, Господа нашого». Ці слова свідчать про божественну сутність Христа, яка є основою Його особи і була такою до того, як Він народився «тілом із сімени Давида». Він був справжньою людиною, адже на це вказують Його родинні узи з Давидом і Його воскресіння з мертвих. Те воскресіння засвідчило, що Він – Син Божий, бо підтвердило Його слова про божественне походження і Його передбачення про те, що Він повстане з мертвих (Йн. 2:18-22; Мт. 16:21), яке він робив, перебуваючи з «Духом святости». Тут іде мова про Святого Духа, а не про людський дух Христа, як дехто припускає.

1:5-7.  Проповідницька діяльність Павла, на яку сам Ісус його спрямував, мала відбуватися «між усіма народами», в тому числі між римлянами, до яких Павло звертався не як до церкви, а як до окремих віруючих людей. Павло був чоловіком, який промовляв на землі від імені Ісуса (адже саме від Нього Павло отримав «ласку й апостольство», тобто «ласку апостольства»; див. 12:3; 15:15), і був покликаний (Бог прикликає до спасіння; див. 8:28, 30) до цього самим Господом. Він і своїх читачів назвав покликаними святими. Послух і віра часто взаємопов’язані (див. 15:18; 16:26; також див. 1 Пт. 1:2). І як Павло був покликаним апостолом, так і віруючі люди в Римі були «покликані Ісуса Христа».

Такі вітання Павла в усіх його посланнях показують його щире побажання радості у Божій благодаті й мирі.

 

Б. Встановлення контакту (1:8-15)

1:8-15.  Павло розпочинав свої листи із подяки Богові, певної особливої молитви і особистого звертання до адресатів. Стосовно римлян він радів, що новина про їхню віру поширилася «по всьому світі», тобто по усій Римській імперії. Його постійне клопотання про них (вірші 9-10) містило в собі і прохання щодо майбутньої зустрічі, його щиросердного бажання «прийти» до них і залишитися на довший час, що власне він і планував зрештою зробити (вірш 10; див. 15:23-24). Цей його візит духовно збагатить їх усіх, в тому числі і його самого. Він хотів там проповідувати з трьох причин: (а) щоб «зміцнити» віруючих римлян (1:11; фраза «щоб поділитися з вами яким-небудь духовним даром» означає або те, що він сам отримає від них якийсь духовний дар, або те, що це він обдарує їх духовними милостями, тобто благословеннями); (б) щоб побачити якийсь духовний «плід (вірш 13) між» ними; і (в) щоб, у свою чергу, «підбадьоритись разом, між» ними (вірш 12). У цьому значенні проповідницька діяльність Павла в Римі буде такою ж, як і в інших міста Римської імперії.

Внаслідок апостольства (вірш 5) серед язичників Павло відчув «себе боржником перед» усією людською расою стосовно свого завдання звіщати усім Божу добру новину (вірші 14-15). Слово «чужинцями» дослівно перекладається, як «варварами». Цим словом греки називали усіх інших людей (див. Кол. 3:11). З даним словом перегукується й інше слово «неуками» ( аноетоіс ; див. Ти. 3:3), яке говорить про відсутність освіти у негреків. Той факт, що Павло відчував зобов’язання перед язичницьким світом, спонукав до виникнення у нього надзвичайно великого бажання («Я готовий», Рим. 1:15) проповідувати добру новину серед усіх людей, в тому числі серед мешканців Риму, столиці імперії.

 

В. Озвучення теми (1:16-17)

1:16.  Павло ще й тому мав таке велике бажання проповідувати добру новину, бо розумів усю важливість даного послання, «Євангелії». (Це вже вчетверте Павло використав слово «Євангелія» у цих вступних віршах: вірші 1, 9, 15-17.) Багато хто вважає, що це і є тема листа, і в певному сенсі це дійсно так. Принаймні Павло з радістю проповідував її як таку, що з Божої ласки може задовольнити усі духовні потреби людства. Він сказав, що «вона … – «сила ( динаміс , «духовна сила») Божа на спасіння кожному, хто вірує», не залежно від його походження. Однак словом «перше» він визнав право першочерговості саме юдеїв. На користь даного факту свідчить і цей вірш, і інші, наприклад, 2:9-10.

Оскільки євреї були Божим обраним народом (11:1), яким було даровано Боже об’явлення (3:2), і з чийого роду вийшов Христос (9:5), вони мають привілей першості у будь-яких історичних подіях людства. Як сказав Господь Ісус: «Від юдеїв бо й спасіння» (Йн. 4:22). Під час своєї проповідницької діяльності Павло спершу шукав у кожному місті євреїв (Діян. 13:5, 14; 14:1; 17:2, 10, 17; 18:4, 19; 19:8). І тричі він повертався до язичників після того, як вони зрікалися його послання (Діян. 13:46; 18:6; 28:25-28; див. коментарі до Еф. 1:12). Тепер світова Євангелія і далі має проповідуватися євреям, але своє право першочерговості вони вже використали.

1:17.  Тема листа розкривається у фразі «справедливість бо Божа об'являється». Граматична форма даних слів вказує на те, що Бог об’являє людям Свою справедливість на основі й у відповідь на їхню віру в добру новину (див. 3:22). (Фраза «з віри у віру» є перекладом до грецької фрази « ек пістеос еіс пістін », досл., «з віри у стосунку до віри».) Таку справедливість неможливо отримати завдяки звичайним людським зусиллям. Однак ця справедливість не є якимсь окремим явищем, бо оскільки вона є «Божа», то є сумісною з Його сутністю і Його стандартами. Робертсон вдало називає її «Божим різновидом справедливості». Бог дарує цю справедливість у відповідь на вияв віри, оправдовуючи людину і даючи їй змогу поступово духовно відродитися та освятитися, і зрештою прославитися за другого Пришестя Ісуса Христа. Слова «справедливість, праведність» і «оправдати» у грецькій мові є взаємопов’язаними. Слово «справедливість або праведність» є перекладом до грецького слова дікаіосине , а слово «оправдати» – перекладом до слова дікаіоо . Павло чимало разів використав цей іменник у своїх посланнях. Лиш у Посланні до Римлян його вжито 28 разів (1:17; 3:21-22, 25-26; 4:3, 5-6, 9, 11, 13, 22; 5:17, 21; 6:13, 16, 18-20; 8:10; 9:30; 10:3-6 [двічі у вірші 3], 10; 14:17). А дане дієслово Павло використав у Римлян 15 разів (2:13; 3:4, 20, 24, 26, 28, 30; 4:2, 5; 5:1, 9; 6:7; 8:30 [двічі], 33). Оправдати людину – це, отже, визнати її в судовому порядку (законним чином) праведною. У вірші 6:7 це дієслово перекладено як «звільнився».

Заключні слова Павла у вірші 1:17 – «Праведник з віри буде жити» – є цитатою з Ав. 2:4, яка також є в Гал. 3:11 та Євр. 10:38. Саме завдяки вірі (див. «кожному, хто вірує» у Рим. 1:16) у Христа людина проголошується «праведною» (див. 3:22) і отримує вічне життя. Який дивовижний задум Бога!

II. Розкриття Божої справедливості через осуд (1:18-20)

Першим кроком до об’явлення справедливості, яку Бог дарує віруючим людям є озвучення їхньої потреби в цьому, адже Бог усіх судить. Бог засудив людство за його гріховність, і воно є безпомічним і безнадійним без Його милосердя.

 

А. Осуд язичників (1:18-32)

Ця частина описує людську расу, яка існувала ще до прикликання Авраама і визначення особливого Божого народу. Така ситуація й надалі продовжувала існувати у світі язичників, які відрізнялися від євреїв.

 

1. ПРИЧИНИ ОСУДУ (1:18-23)

Бог ніколи не засуджує безпідставно. І тут озвучено три причини Його осуду язичницького світу.

а. Вони спиняли Божу правду (1:18)

1:18.  Цей вірш слугує темою усієї даної частини. Окрім того, він є яскравим протиставленням віршу 17. Постійне об’явлення (дієслово «відкривається» вжито у теперішньому часі) гніву Божого – це вияв Його особистої справедливості (яка також «об'являється», вірш 17) і протидія людській гріховності. Тому люди й потребують постійного об'явлення справедливості Божої (див. вірш 17), яку Він і дарує людям. Гнів Божий спрямований «на всяку безбожність ( асебеіан , «відсутність відповідної шани до Бога») і несправедливість ( адікіан , «неправедність») людей», а не на людство як таке. (Гнів Божий також буде об’явлений у майбутньому; див. 2:5.) Бог ненавидить гріх і засуджує його, але любить грішників і бажає їх порятувати.

Неспроможність дати Богові те, що Йому належить, неминуче призводить до неможливості ставитися до людей, сотворених Богом по Його подобі, правильним чином. І тоді люди (у своєму несправедливому ставленні до інших) й надалі «спиняють» ( катечонтон ) правду (див. 1:25; 2:8) стосовно і Бога, і людей. Люди мали Божу правду, але спиняли її, відмовляючись брати її до уваги. І ці безбожники робили це, виявляючи свою «безбожність» ( ен адікіа ). Саме те, що люди спиняли правду, і є першою причиною осуду язичницького світу, на яку вказав Павло.

б. Вони нехтували Божим об’явленням (1:19-20)

Ці вірші вказують на те, що знання про Бога доступне усім. Таке знання називається природнім об’явленням, бо його можна побачити у створеному світі, воно доступне усій людській расі і не є сотеріологічним, тобто не має стосунку до спасіння через Христа.

1:19.  Павло написав, що це знання «явне» ( пханерон ), тобто видиме і зрозуміле. І це правда, «бо Бог … об'явив ( епханеросен , це дієслово пов’язане з іменником пханерон )» його. Деякі науковці перекладають слово «їм» фразою «в них», наполягаючи на тому, що у вірші 19 йде мова про Божі знання, які вже є в людині завдяки її совісті і релігійній свідомості. Та, вочевидь, краще розглядати вірш 19 як такий, що озвучує факт природнього об’явлення, а вірш 20 пояснює його. На користь даної думки свідчить слово «ж» у вірші 20, яке вказує на зв’язок між цими реченнями.

1:20.  Тепер іде мова про «невидиме» з того, «що можна відати про Бога» (вірш 19). Тут Павло назвав це: «Його вічна сила і божество». Оскільки «Бог – Дух» (Йн. 4:24), усі Його якості невидимі для людських очей. Їх можна зрозуміти лише завдяки людському розуму, розмірковуючи над тим, що сотворене, тобто над Божими «творами». Вічно існуючий Бог є Творцем усього на землі, а тому «після створення світу» усі Його невидимі характерні особливості стали видимі. Павло, можливо, хотів тут передати гру слів між словами «невидиме ( аората )» і «видиме ( катхоратаі )», бо вони мають спільний корінь. В оригіналі тексту грецькою мовою слова «роздумуванням» та «стає видиме» є дієсловами, вжитими у теперішньому часі, що підкреслює тривалість цих дій. Грецьке слово тхеіотес , яке тут перекладено як «божество», зустрічається в НЗ лише тут і включає в себе усі якості, які роблять Бога Богом. Саме творіння, які люди бачать, і розкривають невидиму природу Бога – всемогутнього Божества. У Старому Завіті подібними до цих віршів є Пс. 19:1-6.

Підсумок Павла стосовно даного опису природнього об’явлення є дуже важливим: «Нема їм (людям) оправдання». Об’явлення Бога у природі є таким очевидним і таким постійним, що нехтувати цим просто неможливо. Тож Бог засуджував язичників не за те, що вони зреклися Христа, про якого і не чули, а тому що грішили проти світла, яке їм було даровано.

в. Вони перекручували славу Божу (1:21-23)

1:21.  Ця третя причина Божого осуду язичницького світу виходить із другої, як і та з першої. Взаємозв’язок видно на підставі використання того самого грецького сполучника ( діоті ) на початку віршів 19 і 21, яке в останньому перекладено як «бо». Той факт, що язичники спиняли правду, засвідчено тим, що вони зрікалися очевидного доказу того, що Бог є всевишнім Творцем, і тим, як вони перекрутили славу Божу, поклоняючись ідолам.

Зворот «пізнавши Бога» стосується початкового емпіричного знання про Бога, яке було в Адама й Єви перед і після Падіння. У даному вірші не зазначено, скільки саме часу Бог об’являв Себе людям, перш ніж вони почали поклонятися ідолам, але той факт, що вони Його знали, є незаперечним. Це робить їхні вчинки ще більш вартими осуду. Можна припустити, що знати Бога – це, отже, шанувати Його, але ці люди не «прославляли» Його як Бога і не «дякували». Вони відвернулися від того, для чого власне Бог їх і сотворив: щоб прославляти Його за Його Сутність і дякувати Йому за Його вчинки. Зважаючи на такий добровільний бунт проти Бога, не дивно, що вони «осуєтились у своїх мудруваннях ( ематаіотхесан , досл., «стали даремними, марними»; див. Еф. 4:17), і притемнилося (див. Еф. 4:18) їхнє нерозумне ( асинетос , «морально нечутливе»; див. Рим. 1:31) серце». Коли зрікаються правди, за якийсь час спроможність упізнавати й сприймати правду зникає (див. Йн. 3:19-20).

1:22-23.  Коли люди зреклися істинного Джерела мудрості (див. Пс. 111:10), їхні заяви, що вони «мудрі», є лиш марним самовихвалянням. Вони «стали дурними» ( еморантхесан ), і до цього призвело їхнє поклоніння ідолам, які мали подобу людей, «птахів, четвероногих і гадів» (див. Рим. 1:25). Найбільша іронія в тому, що люди не захотіли прославляти істинного Бога, полягає у безумстві або безглуздості поклоніння ідолам, про що власне і йде мова в Іс. 44:9-20. Небажання людей визнавати і прославляти Бога веде їх у напрямку до всебічного падіння: по-перше, до марних роздумувань, по-друге, до моральної несприйнятливості, і по-третє, до релігійної дурості (яку видно на прикладі поклоніння ідолам).  

 

2. НАСЛІДКИ ОСУДУ (1:24-32)

Насправді, результати Божого осуду людства, яке збунтувалося, є лиш прямими природніми наслідками того, що вони спиняли правду, нехтували об’явленням і перекручували Божу славу. Однак Бог зробив дещо більше, аніж просто дозволив природі розвиватися своїм чином. Бог покинув (фраза «передав їх» або «видав їх», яка зустрічається тут тричі [вірші 24, 26, 28], є перекладом до слова паредокен , «покинув») людей і віддав їх на поталу розбещеному способу життя, яке заслуговувало на Божий гнів і смертний вирок (вірш 32).

а. Розпуста (1:24-25)

1:24.  Одним з пунктів розбещеності людства (на що Бог «передав їх») була розпуста. Велика кількість коханців, коханок, нових партнерів та групова розпуста, що дуже часто можна побачити за наших часів, і є наслідком такої покинутості Богом.  Подружні стосунки у шлюбі є священним даром від Бога. Все інше є нечистотою і оскверненням власних тіл, які використовуються всупереч Божому наміру.

1:25.  В певному сенсі цей вірш повторює істину, зазначену у вірші 23, але говорить про це навіть більше. Божа правда – це не лише правда стосовно Бога, але й також Божа правда стосовно всього, в тому числі і людства. Ця правда полягає в тому, що люди – Божі створіння, і їхнє істинне призначення – це поклонятися і вірно служити Богові «Творцеві». Неправда ж, з іншого боку, твердить, що творіння – ангел (Іс. 14:13-14; Йн. 8:44) чи людина (Бут. 3:4-5) – може існувати незалежно від Бога і самостійно, тобто без Бога, може всього досягти, усюди піти і все зробити. Людство зробило себе богом замість істинного Бога. Оскільки Бог Творець «благословен повіки» (на відміну від створінь, які не служать і не поклоняються Богові), Павло додав слово «Амінь». Це слово є транслітерацією з давньоєврейської мови та означає «хай так і буде». Як твердження, не як побажання, воно слугує схваленням усього того, що було тут сказано (див. коментарі до 2 Кор. 1:20).

б. Збоченість (1:26-27)

1:26-27.  Бог також «видав їх … пристрастям ганебним». Сюди входили, як зазначено у тексті, одностатеві стосунки і між жінками, і між чоловіками. Жінки свідомо «змінили природні вживання (з чоловіками в шлюбі) на протиприродні (з іншими жінками)». Це вже друга заміна не перероджених духовно людей (див. вірш 25). Чоловіки ж «розпалилися своєю пожадливістю ( орексеі ; це слово зустрічається в НЗ лиш тут і відрізняється від більш вживаного слова зі значенням пристрасть у вірші 26) один до одного».

Слова «жінки» і «чоловіки» у цих віршах є перекладом до слів, які дослівно перекладаються як «представники жіночого роду» і «представники чоловічого роду». У Біблії, лиш  стосунки  між чоловіком і жінкою у шлюбі визнає природніми (Бут. 2:21-24; Мт. 19:4-6). Усі інші стосунки вважаються збоченням і заслуговують на осуд Бога. Вдаючись до таких хтивих і непристойних вчинків, вони самі накликають на себе Божу кару і зрештою отримають «на собі самих належну плату свого блуду».

в. Розбещеність (1:28-32)

1:28.  Бунтуючи, язичники «не вважали потрібним триматися правдивого спізнання ( епігносеі , «повного знання»; див. вірш 32) Бога». В певному сенсі вони взагалі не думали про Бога. За це Бог «видав їх ледачому ( адокімон ) розумові», через що вони ставилися до інших та робили різні вчинки «негодяще» (досл., «те, що не пасує і не є правильним», спеціальний термін стоїків).

1:29-31.  Розумова пустка, яка утворилася в їхніх головах через зречення від істинного Бога, заповнилася чотирма видами гріха: гріха «неправоти» ( адікіа ; див. вірш 18), «лукавства» (понеріа), «захланности» і «злоби» ( какіа ). Ці чотири види у свою чергу виражаються у 17 інших конкретних видах гріха. Перші два – заздрість і вбивство – у грецькій мові мають дуже подібне звучання: пхтхоноу  і пхоноу . А також усі 4 вади, зазначені у вірші 31, починаються з грецької літери альфа.

1:32.  Усі ці види гріха знаходять своє відображення у житті тих людей, які і далі «це роблять» (теперішній час дієслова вказує на постійну або звичну дію), кидаючи тим самим виклик Богові, який до того ж ще й обтяжений: (а) повним розумінням ( епігнонтес ; див. вірш 28) того, «що, хто таке чинить, заслуговує на смерть» і (б) схваленням «тих, що таке чинять». Така крайня ступінь бунту язичників проти Бога цілковито виправдовує Його осуд.

 

Б. Осуд відповідно до божественних стандартів (2:1-16)

1. ПРАВДИВІСТЬ (2:1-4)

2:1.  У будь-якому узагальненні, наприклад, як у вищезгаданому всеохоплюючому обвинуваченні язичників (1:18-32), завжди є виключення з правил. Безумовно, серед язичників були і ті, які дотримувалися високих етичних стандартів, жили згідно моралі і засуджували таку поширену моральну розбещеність своїх сучасників. Окрім того, були і євреї, які вважали себе високоморальними у порівнянні з язичниками і часто їх засуджували. Ці дві групи людей могли дійти висновку, що Бог їх не засудив, бо їхній рівень життя був вищим. Але Павло наголосив, що вони також засуджені Богом, бо робили «те саме», за що судили інших.

Павло зазначив: «В чому судиш іншого, ти сам себе засуджуєш.» Насправді ж, усі люди відвернулися від Бога і грішать, навіть не зважаючи на те, що між ними є різниця у кількості і важкості гріха. Окрім того, Бог засуджує усю людську расу, й особливо доброчесних язичників та євреїв («так що нема їм оправдання», [див. 1:20]), бо Божий осуд ґрунтується на трьох божественних стандартах – правдивість (2:2-4), неупередженість (вірші 5-11) і Сам Ісус Христос (вірші 12-16) – які є абсолютними і нескінченними стосовно осуду кожної людини.

2:2-3.  Першим божественним стандартом осуду є правдивість. У Святому Письмі Бога ніде не називали «Правдою», хоча Його й називали Духом (Йн. 4:24), Світлом (1 Йн. 1:5) та Любов’ю (1 Йн. 4:8, 16). Лиш Сам Ісус називав Себе Істиною (Йн. 14:6). Проте Бога називали «Богом правди» (Пс. 31:5; Іс. 65:16). Правдивість – абсолютна, безкінечна правда – безумовно, є однією з головних характеристик Бога. А тому, коли йде мова про те, що «суд Божий відбувається по (досл., «відповідно до, згідно з») правді», уникнути Його суду жодна людина не зможе. Нікому немає ні «оправдання» (Рим. 2:1), ні можливості уникнути цього. Людина може бути доброчесною і може навіть засуджувати своїх сучасників, які цілковито заплуталися у розбещеності життя, та все ж і її Бог засуджує, бо вона чинить «те саме» (див. вірш 1).

2:4.  Не караючи людство за його гріховність відразу, Бог виявляє багатство Своєї «доброти ( хрестотетос , «милосердя в дії,» також зустрічається у стосунку до Бога у 11:22; Еф. 2:7; Тит. 3:4), поблажливости і довготерпеливости (див. Діян. 14:16; 17:30; Рим. 3:25)». Бог має на меті привести людей «до покаяння» – повернення до Нього – через Свою доброту. (Тут слово «доброта» є перекладом до грецького слова хрестос , яке є синонімом до слова хрестотетос , що також перекладено як «доброти» дещо раніше в цьому вірші.) Обидва слова означають «те, що пасує або відповідає потребі». Слово « хрестос » використовується у стосунку до Бога у Лк. 6:35 та 1 Пт. 2:3 і в стосунку до людей у Еф. 4:32. Погорджуючи наміром Бога, люди показали свою зневагу до Божої Особи і Його діянь (див. «правду спиняють», Рим. 1:18). Люди знали Особу Бога через Його об’явлення в природі (1:19-21, 28), але не знали, якою була мета Його доброти.

 

2. НЕУПЕРЕДЖЕНІСТЬ (2:5-11)

2:5-6.  Чому люди не знають про намір Бога бути добрим? (вірш 4) І чому вони ставляться до цього з презирством? Усе це викликано їхньою «жорстокістю ( склеротета ) … і нерозкаяністю серця». Тому гнів Божий на гріхи людства щоразу збільшується, і «в день гніву» він виллється на людей, «коли об'явиться правдивий суд Бога». Того дня Бог «віддасть кожному за його вчинками» (цитата з Пс. 62:12 та Прип. 24:12). Бог судитиме, відштовхуючись від Свого власного стандарту правдивості (Рим. 2:2), і буде неупередженим (вірш 11).

2:7-11.  Бог подарує вічне життя «тим, що витривалістю в добрім ділі шукають (теперішній час, «продовжують шукати») слави, чести і нетління». З іншого ж боку, «гнів та обурення» дістанеться «сварливим та неслухняним (досл., «хто продовжує виявляти непослух») правді, але слухняним (досл., теперішній час, «хто продовжує дослухатися») кривді ( адікіа , «несправедливості»; див. 1:18)». Кожен, хто «чинить («продовжує робити») зло», отримає «горе й утиск», тоді як на кожного, хто «чинить («продовжує робити») добре», зійде «слава ж і честь (див. «слави, чести» у 2:7), і мир». Така справедлива винагорода від Бога не залежить від походження людини чи будь-чого іншого, окрім того, що дана особа вчинила.

Звична поведінка людини, хороша вона чи погана, розкриває істинну сутність її серця. Бог дарує вічне життя  за добрі вчинки. Святе Письмо чітко зазначає: порятунок людина отримує за якісь діяння, та з милості Бога до тих, хто вірує (наприклад, Рим. 6:23; 10:9-10; 11:6; Еф. 2:8-9; Тит. 3:5). Хороші вчинки людини показують , що її душа переродилася. Така людина, отримавши спасіння від Бога, і матиме вічне життя. І навпаки, людина, яка безупинно чинить зло і зрікається правди, показує , що не переродилася духовно, а тому і прийме на себе Божий гнів.

Фраза «на юдея перше, потім грека» не говорить про особливе ставлення до юдеїв. Навпаки, з огляду на божественний стандарт неупередженості («Бог не вважає на особу») вона підкреслює, що усі без виключення люди залежать від Бога.

Фраза «в день гніву, коли об'явиться правдивий суд Бога» (Рим. 2:5) свідчить про те, що над усім  людством відбудеться  загальний суд (див. суд Ізраїлю за Другого Пришестя Христа, Єз. 20:32-38; суд язичників за Другого Пришестя Христа, Мт. 25:31-46; суд біля великого білого престолу, Одкр. 20:11-15). У даному уривку наголос зроблено на тому, що Бог судитиме усіх людей.

 

3. ІСУС ХРИСТОС (2:12-16)

2:12.  Неупередженість Бога у судженнях також видно з того, що Він розглядатиме вчинки людей залежно від того, чи мали вони доступ до знань Закону, а чи ні. «Закон бо був даний від Мойсея» (Йн. 1:17), що і стало початком його дії. І його було даровано Божому обраному ізраїльському народові, язичники ж жили «поза Законом». Тому Павло сказав: «Ті, що згрішили поза законом (досл., «без Закону»), поза законом і згинуть.» Язичники, які згрішили, помруть, але їх не судитимуть за дотримання чи недотримання приписів Закону Мойсея. З іншого ж боку, юдеї, «що згрішили під законом (досл., «маючи Закон»), будуть суджені законом». Тут не йде мова про те, що Бог не судитиме язичників, а про те, що їх судитимуть не за те, чи вони дотримувалися стандарту (Закону Мойсея), якого їм не було даровано, а чи ні.

2:13.  Читання Закону Мойсея завжди було частиною служби у синагозі, тому юдеї і були тими, хто чув цей Закон. Однак «справедливі перед Богом» люди – це не обов’язково юдеї чи «слухачі Закону». Лиш «виконавці Закону оправдаються (див. коментарі до 1:17)». Яків говорив те саме (Як. 1:22-25). Бог  дає вічне життя тим, хто чинить добрі діла, і  оправдовує їх. Цей дар отримують  люди, які вірять (вірують) в Нього і чия поведінка об’являє їхні перероджені духовно серця.

2:14-15.  Юдеї дивилися зверхньо на язичників, частково тому, що останнім не було об’явлено волю Бога у Законі Мойсея. Але, як зазначив Павло, є доброчесні язичники, які «з природи виконують те, що законне». Ці люди показують, що Закон – це не щось таке, що обов’язково має бути занотоване на дощечках з каменю і входити у писання Мойсея. Він написаний «в їхніх серцях» і відображається у їхніх вчинках, сумлінні й думках. Закон, який було даровано ізраїльтянам, насправді, є лиш конкретним переліком Божих моральних і духовних вимог до всіх. Доброчесні язичники своїми вчинками показують, що «діло закону написане в їхніх серцях». Про це свідчить «їхнє сумління», яке в душі кожної людини дає оцінку її вчинкам, «і думки», які або засуджують людину, або оправдовують її. Ось чому Павло сказав, що такі язичники «самі собі закон» (вірш 14).

Сумління є важливою рисою людської природи, але воно не є надійним показником того, що дійсно є правильним. Сумління однієї людини може бути добрим (Діян. 23:1; 1 Тим. 1:5, 19) і чистим (Діян. 24:16; 1 Тим. 3:9; 2 Тим. 1:3; Євр. 13:18), а може бути лукавим (Євр. 10:22), забрудненим (Тит. 1:15), слабким (1 Кор. 8:7, 10, 12) і таврованим (1 Тим. 4:2). Усі люди мають вірити в Господа Ісуса Христа, щоб «кров Христа» очистила їхнє сумління (Євр. 9:14).

2:16.  Даний вірш підкреслює головну думку цієї частини (вірші 5-13), а саме те, що Бог судитиме людей справедливо (вірш 5). Вірші 14-15, насправді, є вставними (як зазначено в НМВ). На цю думку наштовхує зміст вірша 13 та упередження юдеїв стосовно язичників. Певність божественного суду засвідчено наступними словами: «Бог … судитиме (досл., «Бог судить»)». Особою, через яку буде виявлено Божий присуд кожному, є Ісус Христос (див. Йн. 5:22, 27; Діян. 17:31). І Він «судитиме тайні вчинки людей», об’являтиме їх та доводитиме, що Божий суд справедливий (див. 1 Кор. 4:5). Євангелія Павла не є стандартом, за яким Бог судитиме людей. Суть полягає в тому, що праведний Божий суд є невід’ємною складовою доброї новини, яку проповідував Павло, і підставою для віри в спокутувальну жертву Ісуса.

У цій частині (2:1-16) Бог виступає Всевишнім Творцем всесвіту, який керує моральністю Своїх людських створінь. Абсолютні стандарти Бога усім відомі. Бог карає грішників і винагороджує праведників неупереджено, згідно їхніх вчинків, які розкривають істинну сутність їхніх сердець. Та оскільки жодну людину – окрім Ісуса Христа – Бог не може назвати цілковито праведною (оправданою) на підставі її власних заслуг, то кожна людина підпадає під суд Божий. Тут наголос зроблено на справедливості Божого суду, з чого можна зробити висновок, що Бог жодну людину не може назвати праведною.

 

В. Осуд невірних юдеїв (2:17-3:8)

1. ОСУД ЗА ЇХНЮ ЛИЦЕМІРНІСТЬ (2:17-24)

2:17-20.  Не має жодного сумніву, що Павло мав на увазі юдеїв і доброчесних язичників, коли говорив: «О чоловіче, що судиш … іншого» (вірш 1). Але там він відкрито не називав їх так, як тут: «Коли ти, що звешся юдей.» В оригіналі грецькою мовою це речення є першорядним умовним реченням, в якому умова вважається істиною. Тому Павло звертався до людей, які дійсно були юдеями, і які, насправді, дуже цим пишалися. Після зазначення даного факту іде перелік восьми моральних і релігійних підстав, згідно яких юдеї пишалися своєю вищістю над язичниками, і усі вони є частиною умовного речення (вірші 17-21а).

Усі дієслова, використані у даному переліку, вжито у теперішньому часі, або ж вони якимсь чином вказують на теперішній час. Даний факт підкреслює звичність цих дій: (1) Юдеї спираються «на Закон». Вони відчувають впевненість, бо це Бог дав його їм. (2) Юдеї вихваляються «Богом» (див. вірш 23), тобто пишаються тим, що мають із Богом угоду. А тому юдеї вважають, що (3) знають «Його волю» (що їм відомі Його бажання і задум), і що (4) добре розбираються (від докімазеіс , «перевіряти і затверджувати те, що витримало перевірку») у тому, «що краще» ( діапхеронта , «те, що відрізняється і переважає»; те саме грецьке слово у Флп. 1:10 перекладено як «що ліпше»). І вже самі вирішують, які духовні стандарти є найвищими. Вони твердять, що мають право так чинити, (5) «навчившись із закону». Їхні дитячі уроки релігії та постійне читання Закону в синагогах й дають їм ці знання.

Хоча наступне дієслово (в Рим. 2:19) продовжує першорядне умовне речення, розпочате у вірші 17, воно також розкриває зміну думки. Фраза «упевняєш себе» дослівно звучить як «намагаєшся себе переконати», і в даному контексті має значення «ти віриш». (6) Багато юдеїв запевняли себе і, врешті, повірили у те, що можуть бути, як зазначив Павло: провідниками «сліпим», світлом «тим, що в темряві», вихователями ( паідеутен ) «невігласів», учителями «дітей». (7) Юдеї вважали себе такими, бо мали «у Законі вираз ( морпхосін , «вигляд»; у НЗ зустрічається ще лиш у 2 Тим. 3:5) знання і правди» (з оригіналу тексту видно, що тут іде мова про універсальність цих знань і правди).

2:21-24.  Не має жодного сумніву, що коли Павло перераховував ці моральні та релігійні підстави, він отримував схвалення своїх юдейських читачів. Юдеї пишалися своїм особливим духовним становищем, яке протиставлялося язичникам. Після цього апостол підсумував усі ці підстави одним реченням: (8) «Ти, отже, що інших навчаєш.» А потім додав: «себе самого не навчаєш». За цим зауваженням ідуть і інші, які стосуються конкретних заборон, занотованих в Законі – «не красти», «не чинити перелюбу», не створювати собі богів (ідолів). І в усьому цьому юдеї самі були повинні, бо чинили усе це після того, як наказували іншим цього не робити. Павло назвав таких юдеїв лицемірами: «Ти, що хвалишся законом, переступом закону Бога зневажаєш.» Чесний юдей мав би відреагувати на такі зауваження Павла визнанням своєї провини і свого лицемірства. Павло не засуджував це лицемірство юдеїв просто від самого себе. Він цитував їхнє ж Святе Письмо (закінчення Іс. 52:2, у LXX). Їхнє лицемірство викликало зневагу до Бога. Через це язичники і богохульствували. Вони мали повне право сказати: «Навіщо нам шанувати Бога, коли Його обраний народ Його не шанує?»

 

2. ОСУД ЗА ЇХНЮ ВІРУ В ОБРЯДИ (2:25-29)

Юдеї вірили не лише в Закон Мойсея, як показує попередня частина (вірші 17-24), але також і в обрізання, як ознаку своєї особливої угоди з Богом. Але Павло зауважив, що віра в обряди сама по собі була безглуздою, і Бог це засуджував.

2:25-27.  «Обрізання корисне, коли виконуєш Закон». І навпаки, «коли ти переступаєш закон (що юдеї часто робили), обрізання твоє стало необрізанням». В оригіналі грецькою мовою друга частина вірша 25 є дуже цікавою: «Коли ти переступаєш Закон, обрізання твоє стало крайньою плоттю.» Іншими словами, не зважаючи на те, чи це юдей «переступник Закону», а чи язичник, – юдейський обряд обрізання не має ніякого значення.

Протилежне також має слушність. «Коли ж необрізаний (досл., «коли ж крайня плоть», юдеї таким вульгарним чином називали язичників; див. коментарі до вірша 25) пильнує ( пхилласе , «захищає», а, отже, «пильнує» або «дотримується»; див. 1 Тим. 5:21) постанови Закону (що безсумнівно багато язичників робило), то чи не порахується йому його необрізання за обрізання?» Павло підсумував, що язичник, який виконує Закон, осуджує юдея, який, «не зважаючи на Письмо й обрізання», є переступником Закону. Язичник, який дотримується приписів Закону (Рим. 2:14) подібний, з точки зору Бога, до обрізаного юдея. Такий погляд був цілковито новим для юдеїв, які вважали себе значно вищими за язичників (див. вірші 17-21).

2:28-29.  Ці вірші слугують підсумком усієї частини, яка розпочалася віршем 17. Істинність чи щирість юдея виявляється не в тому, що є «назовні» (наприклад, носіння якихось символів, сплата десятини чи обрізання). Справжнє обрізання – це не сам по собі обряд. Бо щирий юдей – це «юдей у скритості», а істинне обрізання – це «обрізання серця - за  духом». Слово «духом» тут не слід тлумачити у стосунку до Святого Духа. Краще цей вірш розуміти як такий, в якому говориться, що обрізання серця і відповідає «духу» Божого Закону, а не лише зовнішнє слідування йому. Деякі юдеї зовнішньо показували, що виконують усі настанови Закону, та серце своє віддалили від Бога (Іс. 29:13). Обрізане серце свідчить про відокремлення від світу і присвячення Богові. Істинний юдей отримує похвалу «не від людей (як робили фарисеї), але від Бога», який бачить справжню сутність кожного (див. Мт. 6:4, 6) й розпізнає їхні серця (див. Євр. 4:12).

 

3. ОСУД ЗА ЇХНЮ НЕВІРУ (3:1-8)

3:1-2. Характерною особливістю стилю Павла, особливо у даному Посланні до Римлян, є вміння ставити очевидне запитання, яке вже з’явилося в думках його читачів під впливом його слів, і самому ж на нього відповідати. І саме таким чином із попереднього тексту (2:17-29) постає очевидне запитання: «В чому (ж тоді) вищість ( перрісон , «перевага») юдея?» Або, іншими словами: «Яка користь ( опхелеіа ) з обрізання?» Перше запитання стосується слів Павла у 2:17-24, а друге – у 2:25-29. Павло відразу дав на них пряму відповідь: «Велика з кожного погляду.» Він і дійсно не казав, що немає ніякої  користі тим, хто є юдеєм і є обрізаним.

Промовивши слово «насамперед», Павло дав зрозуміти, що збирається назвати декілька пояснень, хоча насправді він озвучив лише одне. Він і в інших місцях так робив (1:8; 1 Кор. 11:18). В даному випадку пояснення, яке він дав, є найважливішим і в певному сенсі включає усі інші, які могли б бути згадані. Юдеям «були довірені пророцтва ( логіа , множина від логос , «слово» або «твердження») Божі». Це може стосуватися усього Нового Завіту, але тут, мабуть, йде мова про обіцянки та настанови Бога. І все ж, хоча юдеї і мали привілейоване становище, вони не були спроможні жити відповідно до Божих стандартів.

3:3-4.  Той факт, що головною перевагою юдеїв є те, що їм «були довірені пророцтва Божі», спонукає до виникнення іншого запитання: «Що ж бо, коли деякі не повірили?» Дієслово «не повірили» також можна перекласти як «були невіруючими». Цей переклад навіть кращий з огляду на переклад того ж слова у вірші 2 як «довірені». Це правда, що деякі юдеї не вірили обіцянкам Бога, але були й такі, які не вірили у власну віру. «Хіба ж їхня невірність знищить вірність Божу?» На таку можливість Павло відповів: «Ясно, що ні!» ( ме геноіто ; Павло часто використовував цей вигук, див. вірші 6, 31; 6:1, 15; 7:7, 13; 11:1, 11). Та хоча певні юдеї були невіруючими і недовірливими (про що свідчить їхня гріховна поведінка у 2:21-23, 25), Бог залишається вірним Своєму Слову (див. Втор. 7:9; 1 Кор. 1:9; Євр. 10:23; 11:11; 1 Пт. 4:19). Дане поняття Божої вірності всупереч ізраїльській невірі більш ґрунтовно розглядається в Рим. 9-11.

Павло продовжив: «Треба визнати радше, що Бог правдомовний, а кожний чоловік брехливий.» Це означає: «Треба визнати радше, що Бог й надалі залишатиметься правдомовний, навіть коли кожний чоловік стане брехливий.» Цю думку було взято з Пс. 116:11. На захист своїх слів Павло процитував Пс. 51:4.

3:5-6.  Потім апостол, доводячи ґрунтовність своєї думки, озвучив іще декілька запитань. По-перше, «що скажемо» на те, що «неправедність (юдеїв) виявляє Божу праведність»? Чи можуть вони тоді вирішити, що гнів Божий на юдеїв «несправедливий»? Павло відразу тут вставив: «по-людському говорю.» І відповів: «Зовсім ні!» ( ме геноіто , та сама відповідь як і у вірші 4; див. вірш 31). Бо якби ж це було так, тобто що Бог несправедливо судив невіруючих юдеїв, тоді б Він не мав права судити «світ». І, звісно ж, не міг би це робити. А тому, оскільки Бог таки судитиме світ (див. 2:5), Він не буде несправедливим у Своєму гніві на винних юдеїв (див. 2:11).

3:7-8.  По-друге, як може Бог когось справедливо «як грішника судити», «коли Божа правда … (чиєюсь) неправдою більше сяє»? Іншими словами, як може Бог судити грішників за їхній гріх, якщо такий гріх начебто приносить Йому вигоду? Павло озвучив ці два запитання, які є прикладами казуїстики непорятованих людей, бо деякі його опоненти помилково обвинувачували його в тому, що він закликав їх робити «зло (досл., «щось зле»), щоб із нього вийшло добро (досл., «щось хороше»)». Павло не відповів на такий наклеп. Він вручив таких людей Богові і просто зауважив: «На таких суд ( кріма ) справедливий». Однак згодом він таки приділив час і увагу обговоренню подібного питання (6:1). Якщо припустити, що те, про що йде мова у цих двох запитаннях (3:5, 7), і дійсно має слушність, тобто, що Бог несправедливо засуджує гріх, тоді це рівнозначно богохульству. Люди, які ставлять під сумнів суд Божий, самі накликають на себе Його осуд!

 

Г. Осуд усіх людей (3:9-20)

У цьому розділі Павло підсумував не лише свій осуд юдеїв, але й також першу частину своєї промови про те, що справедливість Божа об’являється в засудженні гріховної людської раси.

 

1. УСІ ЛЮДИ – ГРІШНІ (3:9-18)

3:9.  Павло запитав: «То що ж? Маємо перевагу?» Точне значення грецького дієслова проечометха  (яке в НЗ зустрічається лиш тут) важко зрозуміти. Мабуть, слід припустити, що дане запитання поставили юдейські читачі, до яких Павло зараз власне і писав: «Чи ми кращі?» На користь даного припущення свідчить і попередній текст, і відповідь Павла («Зовсім ні!»). Фраза «Зовсім ні!» дослівно звучить як «Жодним чином!» Це не та фраза « ме геноіто », яку використовував Павло у віршах 3, 6, 31 тощо. Юдеї мали певні переваги над язичниками (2:17-20а; 3:1-2), але Бог не є до них поблажливий.

Доводячи, що юдеї не перебувають у якомусь особливому становищі, Павло зауважив, що він «перед тим» обвинуватив і «юдеїв і греків, що вони всі під гріхом», тобто що вони перебувають під владою гріха, його контролем і осудом, який є наслідком цього (див. 1:18; 2:5). Спершу Павло засудив язичників (1:18-2:16), а потім юдеїв (част. 2). Тут усе навпаки, бо саме про юдеїв нещодавно була мова.

3:10-12.  На користь своїх слів стосовно того, що усі люди перебувають «під гріхом», Павло у віршах 10-18 процитував шість уривків зі Старого Завіту. У Рим. 3:10-12, які є цитатою з Пс. 14:1-3, говориться про те, що усі люди без виключення не є праведними (див. Рим. 1:18, 29-31), не розуміють Бога (див. 1:18б, 28), не шукають Його, «з дороги збилися» (див. 2:5; Іс. 53:5), «зробилися нікчемні» (від ачреіоо ; у НЗ зустрічається лиш тут) і не творять «добро» ( хрестотета , «добрі вчинки» або «милосердя в дії»; див. 2 Кор. 6:6; Гал. 5:22 і коментарі до Рим. 2:4). Без сходження Святого Духа люди не можуть спізнати «плід Духа» (Гал. 5:22). Вони не мають всередині себе тієї духовності, яка зазвичай дає людині можливість виявляти щиру доброту до інших. Гріх же спонукає їх до егоїзму і егоцентризму.

Ці сім засуджуючих фраз завершуються словами «ані одного», які також є в Рим. 3:10. Таке повторення підкреслює той факт, що серед людей немає жодного виключення (окрім, звісно ж, Божого Сина).

Хоча Павло і не процитував Пс. 14:2, «Господь із неба споглядає на синів людських», даний вірш має велике значення, бо далі у цьому псалмі йде мова про Божий осуд людства.

3:13-18.  Ці вірші описують підлість і гріховність різних частин людського тіла, чим образно вказують на те, що кожна частина тіла спроможна робити щось таке, за що людину можна засудити. Тут послідовно процитовано Пс. 5:9 (Рим. 3:13а); Пс. 140:3 (Рим. 3:13б); Пс. 10:7 (Рим. 3:14); Іс. 59:7-8 (Рим. 3:15-17); і Пс. 35:1 (Рим. 3:18). Ці вірші стосуються трьох дій: вміщати («горло … язик … губами … уста»; вірші 13-14), вести («ноги»; вірші 15-17) і бачити («очима»; вірш 18). Їхня мова зіпсована («гріб відкритий»; див. Як. 3:6), нечесна («до обману»; див. Пс. 36:3), згубна («отрута»; див. Як. 3:8) і богохульна («прокльонів … і гіркоти»; див. Як. 3:9-10). Перебуваючи під владою гріха, вони здійснюють гріх, навіть здатні швидко вбити (див. Прип. 1:11-12, 15-16). Саме тому вони та інші матеріально і духовно зруйновані, убогі та «не відають … миру» (див. Іс. 57:21). Усе це Павло підсумував наступними словами: «Немає Божого остраху у них перед очима.» Острах Божий (тобто пошана до Нього, яка виявляється через поклоніння, довіру, послуг і служіння) є невід’ємною складовою будь-якої побожної людини (див. Іов. 28:28; Прип. 1:7; 9:10; Проп. 12:13). Тож якщо юдей не мав Божого остраху, то чинив дуже нерозумно і дуже гріховно. У цих віршах (Рим. 3:10-18) Павло не залишив юдейським читачам жодної можливості сказати, що той факт, що юдеї є грішниками, суперечить Старому Завіту!

 

2. УСІ УСВІДОМЛЮЮТЬ СВОЮ ГРІХОВНІСТЬ (3:19-20)

3:19-20.  Павло підбив підсумок своєї промови останнім твердженням, адресованим юдеям, стосовно мети і призначення Закону. Віг мав на увазі і себе, і юдейських читачів, коли сказав: «Ми ж знаємо.» Закон не був якимсь особливим оберегом, якому юдеї могли поклонятися або яким нехтувати залежно від свого бажання. Вони перебували «під» ним і за це відповідали перед Богом (див. і юдеї, і язичники «всі під гріхом», вірш 9). Призначення Закону полягало в тому, «щоб усякі уста замкнулись і щоб увесь світ визнав себе винним перед Богом». Жодна людина не може стверджувати, захищаючись, що вона не грішна. Закон розкриває стандарти Бога і демонструє неспроможність людей жити відповідно до них.

Зрештою, Закон для людини – це не спосіб оправдатися (див. 3:28). Не в цьому полягає його мета (Діян. 13:39; Гал. 2:16; 3:11). Бог дав його людям для того, щоб через нього вони  пізнали «гріх» (досл., «щоб через Закон отримали повне знання гріха»; див. Рим. 5:20; 7:7-13). Закон Мойсея – це засіб не оправдатися, а отримати осуд.

 

III. Розкриття Божої справедливості через оправдання (3:21-5:21)

В Божому осуді людської раси була розкрита Його особиста безмежна справедливість, як і той факт, що жодна людина – окрім Господа Ісуса Христа – ніколи не могла і не зможе відповідати цьому стандарту і яку Бог не прийме до Себе лиш завдяки її особистим заслугам. Зараз у цій другій великій частині Римлян Павло приділив увагу обговоренню Богом «наданої справедливості» людям через Ісуса в оправданні. Оправдання – це законне (судове) проголошення справедливості як наслідок того, що Бог надав віруючим людям справедливість Христа, виявляючи Своє милосердя відповідно до їхньої віри.

 

А. Роз’яснення наданої справедливості (3:21-31)

3:21.  Словами «тепер же» Павло звернув увагу на велику відмінність того, про що зараз буде йти мова, від того, що вже було сказано раніше. У вірші 20 він просто заявив: «Ніхто не оправдається перед Ним ділами Закону.» Тепер же він додав: «Без Закону з'явилася (тобто стала очевидною) Божа справедливість.» По своїй суті цей вірш повторює думку 1:17а. Однак Павло тут також зауважив, що даний факт засвідчено «Законом і Пророками». Те, про що збирався говорити Павло стосовно Божої справедливості, не суперечило Старому Завітові. Фраза «Закон і Пророки» часто використовувалася у Старому Завіті (див. посилання у Мт. 5:17). Закон стосувався перших п’яти книг, а Пророки – усіх інших. У Рим. 4 Павло навів приклади цієї істини із Закону (Авраам: Бут. 15:6; Рим. 4:1-3, 9-23) та з Пророків (Давид: Пс. 32:1-2; Рим. 4:4-8).

3:22.  Перша частина вірша не є новим реченням. Це – прикладка, яку можна перекласти наступним чином: «справедливість від Бога через віру». Ці слова знову нагадали Павлові про наполегливе твердження юдеїв, що вони займають особливе становище перед Богом. А тому він додав: «Бо нема різниці» (див. 10:12). Слово «бо» пов’язує дане речення з тим, про що йшла мова до того. Усі колишні привілеї, які належали юдеям, зникли за цього Віку, у якому Бог пропонує усім грішним людям можливість постати перед Ним оправданим на основі лише віри у Христа. Оскільки «всі під гріхом» (3:9), то й спасіння доступне всім.

3:23.  Павло пояснив, що «нема різниці» між людьми, «всі бо згрішили». В оригіналі ж грецькою мовою тут сказано: «всі бо грішили ( пантес хемартон ).» Ті самі два грецькі слова зустрічаються у 5:12 (див. коментарі до цього вірша). Оскільки усе людство згрішило через Адама, усі (і юдеї, і язичники) є грішними. Тож не можна казати, що «різниця» є і що привілеї юдеїв (2:12-21; 3:1) дають їм можливість уникнути Божого осуду.

Усі люди не лише є грішними, вони також «позбавлені слави Божої». В оригіналі грецькою мовою тут наголос зроблено на тривалості даної дії. Вся суть полягає в тому, що будучи грішною, жодна людина не здатна досягти рівня «слави Божої». Слава Божа – це Його велич, зовнішній вияв Його характерних ознак. Бог бажає, щоб люди розділяли з Ним цю велич, щоб вони стали подібні на Нього, тобто подібні на Христа (див. «славу» у 5:2; 2 Кор. 3:18; Кол. 1:27; 2 Сол. 2:14). Проте наразі їхня гріховність не дає їм можливості цього досягти.

3:24.  Зважаючи на гріховність людини, Бог і надав людям можливість отримати оправдання, тобто дарував їм «справедливість», бо усі віруючі люди «оправдуються» (теперішній час даного дієслова дозволяє перекласти його як «продовжують оправдуватися»). Слово «оправдати» ( дікаіоо ) є судовим терміном, який означає «проголосити невинність» (а не «зробити невинним»; див. Втор.25:1). Див. коментарі до Рим. 1:17 щодо неодноразового використання Павлом даного дієслова і пов’язаного з ним іменника «справедливість».

Віруючі люди оправдуються «даром ( дореан , «як вільним даром», тобто без жодних зобов’язань) Його ласкою». Бог оправдовує людину, бо є ласкавим до неї, хоча вона цього не завжди й заслуговує. Слово «ласка, милість» також є одним з улюблених слів Павла. Лише в Посланні до Римлян він використав його 24 рази (в оригіналі грецькою мовою). Але Бог не визнає людину праведною без об’єктивних на те підстав і без звернення до її гріховності. Головною на те підставою є «відкуплення в Ісусі Христі». Слово «відкуплення» є перекладом до грецького слова аполитросіс , від литрон , «ціна за звільнення». Слово аполитросіс  зустрічається в Новому Завіті 10 разів (Лк. 21:28; Рим. 3:24; 8:23; 1 Кор. 1:30; Еф. 1:7, 14; 4:30; Кол. 1:14; Євр. 9:15). (Див. таблицю «Слова Нового Завіту зі значенням викупу» у Мк. 10:45). Смерть Ісуса на хресті на Голгофі була ціною за людський гріх і дарувала звільнення від влади сатани і гріха кожній людині, яка вірить у Божу обіцянку прощення та спасіння.

3:25а.  Бог видав Його «як Жертву примирення». Фраза «Жертву примирення» є перекладом до грецького слова хіластеріон , яке у БКЯ і НАСБ перекладено як «спокутна жертва». У Новому Завіті цей іменник зустрічається ще лиш у Євр. 9:5 щодо місця прощення (НМВ, «місця примирення») у наметі завіту. Те місце у день Спокути кропили кров’ю цапа, щоб отримати прощення (спокутування) гріхів Ізраїлю (Лев. 16:15) і задобрити Бога на увесь наступний рік. Смерть Ісуса – це остання жертва, яка цілком задовольняє вимоги Бога до грішних людей й таким чином відвертає Його гнів від тих, хто вірує. (Дієслово хіласкомаі , «задобрити жертвою, умилостивити» зустрічається у Лк. 18:13 [«змилуйся»] і Євр. 2:17 [«на спокутування»]. А пов’язаний з ним іменник хіласмос , «примирення», зустрічається в 1 Йн. 2:2; 4:10.)

Христос, Божа спокутна Жертва за гріхи, був виданий людям, тоді як місце прощення у наметі завіту було сховане від людських очей. Жертва примирення «в Його крові, через віру» (див. Рим. 2:9). Вона має силу лише там, де є віра (див. 3:22). Смертю Ісуса і пролиттям Його крові ціну за гріх було сплачено, і Бог заспокоївся або ж примирився. Фраза «в Його крові (або Його кров’ю)», напевно, має розглядатися разом з фразою «Жертву примирення», а не «через віру». Віруюча людина вірує в Христа, а не в Його кров як таку.

3:25б-26.  Бог видав Ісуса на смерть, «щоби виявити свою справедливість (тобто Свою власну неупереджену справедливість, дікаіосинес ; див. коментарі до 1:17) відпущенням  гріхів колишніх за час довготерпіння ( аноче , «стриманість, терплячість») Божого» (див. Діян. 17:30). Чому Бог не завжди карав у минулому за гріх? Чи означає це, що, зрештою, Він не є справедливий? Павло вже якось казав, що Бог був терплячий, бо хотів привести людей до розкаяння (Рим. 2:4). Тут же говориться, що Бог довготерпеливий, бо Він передбачав, що смерть Ісуса Христа спокутує усі гріхи людства. Таке довготерпіння є виявом Його милості (див. Діян. 14:15; 17:30), а не Його несправедливості.

Павло так наполегливо доводив, що Бог є справедливим, що (Рим. 3:26) навіть повторив (з вірша 25) слова «щоби виявити свою справедливість» ( дікаіосинес , «праведність»). Видавши Ісуса Христа на спокутну і примирливу смерть, Бог мав на меті показати, що «Він був справедливий ( дікаіон , «праведний») і усправедливлював ( дікаіоунта , «проголошував невинним, праведним, справедливим») того, хто вірує в Ісуса». Божа дилема полягала в наступному: як же Йому відповідати Своїй власній справедливості та засудити грішних людей і в той же час як виявити Свою милість, любов і ласку та повернути Собі бунтівних створінь, що відвернулися від Нього. І Він знайшов рішення, яким була жертовна смерть Ісуса Христа, Божого Сина у людському тілі. Саме завдяки вірі у Христа окремі грішники й отримують спасіння. Смерть Христа засвідчила Божу справедливість (Він справедливий, бо за гріховність людства «заплачено») і дала можливість Богові проголосити кожного віруючого грішника праведним.

3:27-28.  Роз’яснивши Богом надану грішникам справедливість, Павло розглянув п’ять запитань (грецькою мовою), які на його думку могли задати його читачі. Два запитання є у вірші 27, ще два – у вірші 29 і одне у вірші 31. Перше запитання звучить наступним чином: «Де ж тоді хвальба?» Тобто як тоді юдеї взагалі можуть вихвалятися своїх особливим становищем? (2:17-20, 23) Павло відповів на це коротко: «Вона (цілком) виключена.»

Оскільки оправдання дароване людині Божою «ласкою» (3:24) через віру (вірші 22, 25-26), то вихваляння своїми досягненнями (діяннями) виключене. Тут відразу постає друге запитання: «Яким законом? (Тут грецьке слово «закон» має значення «підстава», тобто дане запитання можна перекласти як «На якій підставі?») Діл? (тобто «Чи за діяння?»)» Павло відповів: «Ні (досл., «зовсім ні»), але законом віри.» Діяння (тобто слідування приписам Закону) не є підставою для вихваляння, бо Закон не може слугувати оправданням. Не для того Бог його дав людям (див. вірш 20). Потім апостол підсумував: «Бо ми вважаємо ( логізометха , «гадаємо», тут це слово має значення певного висновку), що чоловік оправдується («проголошується праведним») вірою (див. вірші 22, 25-27), без діл Закону.»

3:29-30.  Наступні два запитання стосуються тієї ж теми винятковості юдеїв, але розглядають її вже з іншого боку. Оскільки язичники поклонялися неіснуючим богам, вшановуючи ідолів, юдеї зробили висновок, що Яхве, правдивий і живий Бог (Єр. 10:10), був «тільки юдеїв». Правда полягала в тому, що і дійсно лиш юдеї визнавали і поклонялися Яхве (і ще навернені в юдаїзм язичники). Але насправді Яхве, Всевишній Творець усіх людей, є Богом усіх. Перед тим, як Бог прикликав Авраама і його нащадків з ізраїльського роду бути Його обраним народом (Втор. 7:6), Він ставився однаково до усіх людей. І навіть після того, як Бог назвав ізраїльтян Своїм особливим народом, Він дав чітко зрозуміти (наприклад, у Книзі Йони), що Він – Бог усіх людей, і юдеїв, і язичників. А тепер, оскільки «нема різниці» між людьми, бо всі грішні (Рим. 3:23), і оскільки спасіння було дароване людству через жертовну смерть Ісуса Христа, Бог ставиться до усіх однаково. А тому «є лиш один Бог» (або «Бог є один»). Безумовно, тут Павло мав на увазі ізраїльську «шему»: «Слухай, Ізраїлю, Господь [ Яхве ] Бог [ Елохім ] наш, Господь [ Яхве ] єдиний» (Втор. 6:4). Цей єдиний Бог юдеїв і язичників оправдає усіх, хто до Нього прийде, не залежно від походження (обрізаний чи необрізаний), «через віру».

3:31.  Останнє запитання полягає в наступному: «То, значить, вірою ми касуємо Закон?» Павло відповів як завжди: «Ні! ( ме геноіто ; див. коментарі до вірша 4) – а тоді пояснив: – навпаки, ми його стверджуємо.» Мета, з якою людям було даровано Закон, досягається, і його місце в Божому повному задумі засвідчується, коли він приводить людину до віри у Ісуса Христа (див. вірш 20; Гал.3:23-25). Павло іще раз повторив, що саме віра, а не виконання приписів Закону, – шлях до спасіння. У Рим. 3:22-31 він аж вісім разів написав слово «віра»! (Див. вірші 22, 25-28, 30 [двічі] і 31.)

 

Б. Приклад наданої справедливості (част. 4)

Апостол Павло вже дав чітко зрозуміти, що Бог проголошує людей праведними, ґрунтуючись на їхній вірі, а не на діяннях. Якщо його думка є вірною, то він повинен бути спроможний навести цьому приклади з минулого. І він так зробив, пригадавши Авраама, патріарха Ізраїлю (див. Йн. 8:39), і Давида (див. коментарі до фрази «Законом і Пророками», Рим. 3:21).

 

1. ЧЕРЕЗ ВІРУ, А НЕ ДІЯННЯ (4:1-8)

4:1.  Павло навів свій приклад і назвав Авраама, розпочинаючи з запитання, яке тут згадується перший із шести разів: «Що ж, скажемо?» (6:1; 7:7; 8:31; 9:14, 30). Він назвав Авраама – «наш праотець» (У НТ слово «праотець» зустрічається лиш тут.) Безумовно, таким чином він хотів провести межу між фізичними предками Авраама і його духовним батьківством, про яке йде мова дещо згодом у 4:11-12, 16. Що ж цей патріарх «знайшов»? Який урок можуть взяти читачі Павла з біблійного опису життя Авраама?

4:2-3.  Рабини навчали, що Авраам мав «похвалу» за свої діяння, яка перейшла і на його нащадків. Павло розвинув цю думку і спершу навіть погодився, припускаючи, що якщо «Авраам оправдався ділами, то він має похвалу (див. похвала чи хвастощі у 2:17, 23; 3:27)». «Але», як зазначив Павло, він міг цим вихвалятися лише перед людьми, «не перед Богом». Якби людина могла досягти своєї безмежної праведності своїми діяннями – хоча це й неможливо, – вона б ніколи цим не вихвалялася перед Богом. Тоді Павло звернувся до джерела, яке користувалося великим авторитетом серед його читачів, і запитав: «Що бо говорить Письмо?» Він процитував Бут. 15:6, де йде мова про те, що віру Авраама в Бога і Його обіцянку «було пораховано (йому; елогістхе , від логізомаі , бухгалтерський термін) за оправдання». Тож саме тому, що він повірив, Бог прийняв це за оправдання. Павло вже колись цитував цей вірш (Гал. 3:6).

4:4-5.  Потім апостол приділив увагу розгляду значення цієї цитати зі Святого Письма. Він зауважив, що «заробіток» працівника  – це «щось належне» йому, бо він це заробив, а не «рахується … як ласка», дарована йому. І навпаки, людині, що не робить якихось вчинків, але вірить у Бога, «який оправдує нечестивця ( асебе , «безбожника»; див. 5:6), віра його рахується за оправдання» (див. 4:3). Як свідчить Святе письмо, Авраам належав саме до таких людей. Він отримав оправдання не за свої діяння, а тому що повірив Богові.

4:6-8.  Ця істина стосовно Авраама була слушною й у стосунку до Давида. Його опис Божої милості до нього Павло процитував з Пс. 32:1-2. Людина, що подібна на Давида, «якому Бог зараховує оправдання без діл», є щасливою. Гріхи такої людини «відпущені … і … прикриті». І Бог «гріха не порахує ( логісетаі )» їй, а «зараховує ( логізетаі ; див. Рим. 4:3) оправдання».

 

2. ЧЕРЕЗ ВІРУ, А НЕ ОБРЯДИ (4:9-12)

4:9-10.  Тут Павло знову підняв тему особливого становища юдеїв (див. 2:17а; 3:1-2). Той спосіб, у який розставлені слова у реченні грецькою мовою, передбачає наступну відповідь: «оце щастя» призначається «для необрізаних» (язичників), як і «для обрізаних» (юдеїв). Але, відповідаючи, Павло знову звернувся до прикладу Авраама. Він повторив авторитетне твердження зі Святого Письма, що Авраам був проголошений праведним на основі своєї віри. Потім Павло запитав, чи оправдання Авраама відбулося перед чи після обрізання. Відповідаючи на своє власне запитання, Павло сказав: «Не як він був обрізаний, але як необрізаний.» В якому саме віці Авраам був проголошений праведним (Бут. 15:6) – тут не зазначено. Але коли Агар народила Авраамові Ізмаїла, йому було 86 років (Бут. 16:16). Після того Бог наказав Авраамові проводити обряд обрізання з усіма своїми нащадками чоловічої статі на знак Божого завіту з ним. Це сталося, коли Авраамові було 99 років (Бут. 17:24). А тому Авраам був обрізаний після свого оправдання через віру більш ніж за 13 років по тому.

4:11-12.  А тому Павло зауважив, що «обрізання» Авраама – це «печать оправдання», яке він отримав «через віру, яку мав, бувши необрізаним». Обрізання, як символ чи печать, було зовнішнім свідченням оправдання, яке Авраам уже отримав. Бог хотів, що Авраам був «батьком усіх тих, які вірять», і є, отже, оправдані. Сюди входили і необрізані (язичники), і обрізані (юдеї). Юдеям слід робити дещо більше, аніж просто обрізатися, щоб відповідати стандартам Бога. Вони мають також ходити «слідами віри», як Авраам (див. 2:28-29). Тож очевидно, що сам по собі обряд обрізання, який багато юдеїв вважали ознакою спасіння, ніяким чином їх не оправдовує перед Богом. Воно не має якогось особливого значення, адже Бог може проголосити їх праведними лише не основі їхньої у Нього віри.

 

3. ЧЕРЕЗ ВІРУ, А НЕ ЗАКОН (4:13-17)

4:13.  Юдеї також вважали, що Закон Мойсея – особливе об’явлення Божих стандартів для поведінки людей – був основою їхнього привілейованого становища перед Богом. А тому далі Павло звернувся саме до цієї теми, заявивши: «Бож не (ця частка має особливий наголос у тексті грецькою мовою, бо стоїть на самому початку речення) через Закон була дана обітниця, зроблена Авраамові чи його потомству (досл., «сімені»), що він буде спадкоємцем світу.»

Бог дав Свою обіцянку (Бут. 12:1-3) за кілька століть (див. Гал. 3:17) до того, як подарував людям Закон. Фраза «буде спадкоємцем світу», скоріш за все, стосується наступних фраз: «всі племена землі» (Бут. 12:3), «усі народи» (Бут. 18:18) і «всі народи землі» (Бут. 22:18) –  бо саме через Авраама і його нащадків увесь світ отримує Боже благословення. Й таким чином він є їхнім батьком, а вони – його потомством. І дійсно, Бог виконує свою обіцянку і  благословляє усіх, та лише «через оправдання», а це, як Павло вже вкотре зауважив, залежить від «віри». Усі віруючі люди, незалежно від віку, є спадкоємцями Авраама, бо отримують таке саме духовне благословення (оправдання), яке було даровано йому (Гал. 3:29). (Однак Бог не скасував Своєї обіцянки щодо фізичних віруючих нащадків Авраама, які відродять ізраїльський народ і заселять землю [Бут. 15:18-21; 22:17]. Ці обіцянки все ще мають силу і будуть виконані.

4:14-15.  Павло пояснив: якби юдеї могли стати спадкоємцями, слідуючи Закону, то віра тоді б не мала «сили» ( кекенотаі , «вона стала б пустою»; див. іменник кенос , «пустий, без змісту», у 1 Кор. 15:10, 58), а обіцянка – «вартости» ( катергетаі , «стала б недійсною»). А все через те, що «Закон … викликає гнів» (досл. «Закон продовжує викликати гнів»), який є наслідком непослуху, його «переступу». Ніхто не може бездоганно дотримуватися Закону, а тому Бог, який засуджує гріх, засуджує й усіх, хто його порушує.

Потім Павло озвучив пов’язане з цим узагальнююче правило: «А там, де нема Закону, нема й переступу.» Людина все ще може грішити своїми вчинками, але якщо немає закону, який це забороняє, то її дії не вважаються порушенням чи переступом заборони (див. Рим. 5:13).

4:16.  Тут Павло підбив підсумок: «Тому, отже (досл., «зважаючи на це»), обітниця (залежить) від віри, щоб була вона дарова ( ката , «як милість»).» Коли людина вірить в обіцянку Бога, за це Бог її не вигороджує, оскільки Його обіцянка – це Його милість до тих, хто заслуговує на Його гнів. Оскільки віра і милість йдуть поруч, і оскільки обіцянка – це милість, то Бог виконує цю обіцянку залежно від віри, а не від Закону.  

Ще одним свідченням на користь того, що обіцянка залежить від віри, є той факт, що вона «забезпечена всім нащадкам, не тільки тим, що з Закону (юдеям), але й» усім, хто вірує в Бога. Якби обіцянка виконувалася лише у стосунку до тих, хто дотримується Закону, тоді жоден язичник (та й юдей) не зміг би отримати спасіння! Але це неможливо, бо Авраам – «батько нам усім», тобто усім віруючим людям (див. «наш» у вірші 1; також див. Гал. 3:29).

4:17.  Тоді Павло, доводячи правильність свого висновку (вірш 16), процитував Святе Письмо, а саме завітну обіцянку Бога з Бут. 17:5. Той факт, що віруючі люди даної Доби Церкви ототожнюються з Авраамом і Божим завітом із ним, не означає, що Його обіцянки стосовно фізичних нащадків Авраама є одухотворені чи скасовані. Він просто свідчить про те, що Божий завіт і віра Авраама мають стосунок не лише до фізичного й тимчасового, а й до духовного світу людини (див. коментарі до Рим. 4:13). Дана цитата є, насправді, вставним реченням. А тому остання частина вірша 17 пов’язана з завершенням вірша 16: «… Авраама, який є батько нам усім … перед Богом, що оживляє мертвих і кличе те, чого немає (досл., «неіснуючі речі»), наче б воно існувало (досл., «як існуючі»).»

Описуючи таким чином Бога, Павло мав на думці Його обіцянку у Бут. 17 і речення, що Авраам і Сара матимуть сина, коли Авраамові буде 100 років, а Сарі – 90 (Бут. 17:17, 19; 18:10; 21:5; див. Рим. 4:19). Твердження, що він стане прабатьком багатьох народів, і дійсно видавалося неймовірним, зважаючи на те, що і він, і Сара були вже літнього віку, а дітей ще не мали.

 

4. ЧЕРЕЗ ВІРУ В ОБІЦЯНКУ БОГА (4:18-25)

4:18.  Хоча з погляду звичайної людини у Авраама і Сари вже не могло бути дітей, літній патріарх таки повірив Слову Божому. «Він, проти надії надіявшись, повірив.» Бог винагородив його віру, і він став «батьком (прабатьком) багатьох народів». Ці слова цілковито узгоджуються з наступною обіцянкою Бога: «Таке буде твоє потомство!» (цитата з Бут. 15:5).

4:19.  Вірші 19-21 в деталях розкривають першу частину вірша 18 про надію Авраама. «Він, не захитавшись вірою, не зважав на своє вже примерле тіло», що вказувало на доволі літній вік патріарха (Бут. 17:17; 21:5). Не зважав Авраам «і на завмерле лоно Сари». Вона не могла мати дітей, як показало їхнє життя (див. Бут. 16:1-2; 18:11), та й 90-річний її вік робив це неможливим (Бут. 17:17).

4:20-21.  Та не зважаючи на неймовірність ситуації з людської точки зору, Авраам «не піддався зневірі». Слово «піддався» ( діекрітхе ) означає «бути розділеним» (іноді перекладається зі значенням «вагатися», наприклад, у Як. 1:6). Патріарх «скріпився вірою» (досл., «був зміцнений [ енединамотхе , від ендинамоо ] вірою»). Відповідаючи на віру Авраама, Бог зміцнив його і Сару фізично, щоб вони змогли зачати обіцяну Ним дитину. А також Авраам воздав «хвалу Богові», тобто подякував, возвеличуючи Бога і вихваляючи Його. Авраам «зовсім був певний, що Він обіцяне спроможен ( динатос , «мав духовну спроможність») виконати». Яку ж надзвичайну віру в Бога мав цей глибоко духовний праотець! Він «проти надії надіявшись, повірив» (Рим. 4:18), «не захитавшись вірою, не зважав на» відсутність реальної спроможності (вірш 19), «не піддався зневірі» (вірш 20а), «скріпився вірою» (вірш 20б) і «зовсім був певний, що» Бог здатен виконати обіцяне (вірш 21).

4:22.  Павло підсумував усе вищесказане про Авраама наступними словами: «Тому і пораховано йому це за оправдання.» Віра Авраама в Бога і Його обіцянку була необхідною умовою для того, щоб Бог оправдав Авраама і проголосив його праведним. Не дивно, що Бог дарував Авраамові оправдання за таку щиру віру!

4:23-24.  Вірші 23-25 говорять про те, як істина стосовно оправдання і життя Авраама стосується читачів апостола, починаючи з віруючих людей Риму, які першими прочитали це Послання, й аж до теперішніх людей. Божественне проголошення оправдання Авраамові «не про нього одного тільки написано …, але й про нас, яким віра порахується». Однак таке оправдання стосується не всіх. Воно для «нас, що віруємо в Того, Хто воскресив із мертвих (див. 6:4; 8:11) Ісуса, Господа нашого». Павло неодноразово у цій частині говорив про Авраама й інших віруючих людей, які оправдані через свою віру (4:3, 5-6,9-11, 23-24).

4:25.  Згадка про Ісуса Христа знову спонукала Павла зауважити, що Спаситель займав центральне місце в Божому задумі стосовно оправдання грішних людей з Його милості через віру. І смерть Христа, і Його воскресіння є невід’ємними складовими оправдання. Він «був виданий (Богом Отцем; див. 8:32) за гріхи наші (досл., «через» [ діа ] «наші переступи [ параптомата , «невірні кроки»; див. 5:15, 17, 20; Еф. 2:1])» Хоча ці слова і не є прямою цитатою, Павло взяв їх, по суті, з Іс. 53:12 (див. Іс. 53:4-6). А також Він «воскрес для (заради) нашого оправдання». Смерть Христа, як Божого жертовного Ягняти (див. Йн. 1:29), була спокутною платою за гріхи людства (Рим. 3:24), завдяки чому Бог отримав змогу вільно пробачати гріхи тим, хто вірує. Воскресіння Христа засвідчило (або показало чи підтвердило), що Бог прийняв жертву Ісуса (див. 1:4). А тому, оскільки Він – живий, Бог може дарувати Свою «надану справедливість» кожному, хто з вірою цей дар приймає.

У частині 4 Павло навів 4 неспростовних докази того, чому оправдання можливе лише через віру: (1) Оскільки оправдання – це дар, його не можна заслужити якимись вчинками (вірші 1-8). (2) Оскільки Авраам був оправданий до того, як обрізався, то сам по собі обряд обрізання не має ніякого стосунку до оправдання (вірші 9-12). (3) Оскільки Авраам отримав оправдання за кілька століть до появи Закону, оправдання від Закону не залежить (вірші 13-17). (4) Авраам отримав оправдання за свою віру в Бога, а не за якісь діяння (вірші 18-25).

 

В. Радість від наданої справедливості (5:1-11)

5:1.  Тепер апостол почав говорити про наслідки (що засвідчено використанням слова оун , яке тут перекладено як «ж») оправдання віруючих людей, яких Бог проголосив праведними, через віру (див. 3:21-4:25). Речення «Оправдані (див. 5:9) ж вірою» описує попередню до головного речення «Ми маємо мир ( ечомен ) з Богом» дію. Деякі важливі грецькі рукописи містять наступну фразу: «Давайте будемо в мирі ( ечомен ) з Богом.» Саме такому перекладу надають перевагу. Якщо це дійсно так, тоді суть даного речення полягає в наступному: «Давайте й надалі будемо в мирі (у значенні будемо отримувати втіху) з Богом.» Мир люди отримали від Бога, «через Господа нашого Ісуса Христа» (див. Еф. 2:14а), і це засвідчено Божим оправданням. Віруюча людина не несе відповідальність за перебування в мирі з Богом, прикладаючи якісь зусилля. Ні, вона відповідальна за мир, отримуючи від цього втіху.

5:2.  Окрім того, що завдяки Господу Ісусові віруюча людина спроможна отримувати втіху від миру з Богом, завдяки Йому люди ще й «вірою одержали доступ ( просагоген , «привілей наближення» до високопоставленої особи; також зустрічається у Еф. 2:18; 3:12) до тієї ласки, що в ній» перебувають. Хоча слова «вірою» немає у найкращих грецьких рукописах, це єдиний можливий для людини спосіб отримати такий доступ. Віруючі в Христа люди користуються милістю Божою (див. «ласкою» в Рим. 3:24), бо сам Христос зробив для них це можливим. Саме Він відкрив їм «доступ».

Фраза «і хвалимося надією на славу Божу» є частиною того ж речення, в якому є слова «ми маємо мир» (5:1). ЇЇ також можна перекласти як: «Давайте й надалі будемо радіти». Завдяки Ісусові Христу християни з нетерпінням очікують на час, коли матимуть змогу розділити славу Христа, якої зараз позбавлені (3:23). У цьому сенсі Він – «надія слави» (Кол. 1:27; див. Рим. 8:17-30; 2 Кор. 4:17; Кол. 3:4; 2 Сол. 2:14; Євр. 2:10; 1 Пт. 5:1, 10). Звісно така перспектива є підставою для радості і навіть предметом гордості! ( Каучометха , «хвалимося», тут це слово використано у своєму прямому значенні; воно також зустрічається в Рим. 5:3, 11.)

5:3-4.  Віруючі люди можуть отримувати втіху від миру з Богом, який даровано їм було через Христа, і славетного майбутнього у присутності Бога, яке на них очікує. Але як їм ставитися до реалій життя, які часто є несприятливими й важкими? Вони мають радіти («хвалимось») і «в утисках». Слово «хвалимось» є перекладом до грецького слова каучометха ; те саме слово зустрічається у вірші 2. Слово «утисках» – це переклад до слова тхліпсесін , «біди, нещастя, скрута». Яків передав цю ж думку іншими словами: «Уважайте за найвищу радість, мої брати, коли підлягаєте різноманітним спокусам.» Тут мова йде про дещо більше, аніж просто про надзвичайну терпеливість, коли щось негаразд у житті, хоча ця терпеливість або міцність і є першим природнім наслідком страждань. Найважливішою у даному випадку є духовна радість, яку людина відчуває в часи лиха, «знаючи» (від оіда , «знати інтуїтивно або осмислено»), що кінцевим результатом усього того (що розпочинається з горя) є надія. «Утиск виробляє терпеливість ( хипоменен , «міцність», здатність не піддаватися труднощам; див. Рим. 15:5-6; Як. 1:3-4). Лише людина, яка пережила біду, може розвинути в собі таку міцність. А це в свою чергу дає людині «досвід» ( докімен  [«загартованість»]; тут це слово вжито у значенні загартованого характеру), який зрештою «виробляє … надію». Коли віруючі люди страждають, вони виховують в собі міцність, яка дає їм досвід й загартований характер, а це у свою чергу приводить людину до надії (тобто впевненості), що Бог допоможе їй витримати все.

5:5.  Оскільки надія віруючої людини ґрунтується на вірі у Бога і Його обіцянки, вона людину «не засоромить». Слово «засоромить» означає «присоромити, розчарувавшись» у невиконаних обіцянках. Це твердження стосовно надії на Бога є відображенням Пс. 25:3, 20-21 (див. Пс. 22:5; Рим. 9:33; 1 Пт. 2:6). І така надія не засоромить та не розчарує, «бо любов Бога влита в серця наші». Любов Бога, якої є так багато у серці віруючої людини (див. 1 Йн. 4:8, 16), й підтримує її в її надії. І ця любов «влита Святим Духом, що нам даний». Саме Святий Дух виявляє віруючій людині любов Бога, тобто Божу любов до неї. Присутність Божої любові у серці віруючої людини дає їй певність, навіть гарантію того, що надія віруючої людини на Бога і Його обіцянку слави не є недоречною й марною. Така діяльність Святого Духа є неначе Божа печать (Еф. 4:30) стосовно Його присутності у душах віруючих людей і неначе завдаток або передоплата їхньої спадщини у славі (2 Кор. 1:21-22; Еф. 1:13-14). Згодом Павло написав, що Святий Дух Сам влився у віруючих людей (Тит. 3:6). Кожна віруюча людина має в собі Дух Христа (Рим. 8:9) в тому сенсі, що Він потрапляє у неї через Святого Духа (див. 1 Йн. 3:24; 4:13).

5:6-8.  Згадавши про вливання Божої любові, Павло тепер приділив увагу опису сутності Божої любові і пояснив, чому вона зміцнює надію віруючих людей. Бог показав Свою любов, видавши на смерть власного Сина, Ісуса Христа. По-перше, Він зробив це «у свою пору» (див. Гал. 4:4). По-друге, це трапилося «тоді, як ми були ще безсилі ( астхенон , «слабкі»; див. Йн. 5:5). По-третє, Ісус помер «за ( хипер ) безбожних ( асебон , «нечестивих»; див. Рим. 4:5). Усім зрозуміло, що Ісус помер для того, щоб порятувати від смерті багатьох інших людей. Грецький прийменник хипер  часто означає «від імені», але часом і «замість». В даному випадку він має останнє значення. Це стає зрозуміло з речення у 5:7, де також є слово хипер . Людина, яка добровільно «за праведника вмирає» або «за доброго», безумовно, приносить себе в жертву для того, щоб праведна чи добра людина могла і далі жити. Це найвищий вияв любові і відданості, які можуть бути притаманні людині. Однак Божа любов відрізняється від любові людини і своєю суттю, і мірою, бо «Бог же показує («продовжує показувати») свою до нас любов тим, що Христос умер за нас ( хипер , «заміть нас»), коли ми ще були грішниками». Хоча деякі люди і здатні померти, рятуючи життя добрих людей, проте і це велика рідкість. А Христос перевершив їх усіх. Він помер замість безсилих  («слабких», вірш 6), безбожних  (вірш 6; 4:5), грішників  (5:8) і навіть Своїх ворогів ! (вірш 10).

5:9-11.  Слово «оправдані» («проголошені праведними») пов’язує ці вірші з першим віршем (див. вірш 1). Однак, перш за все, тут присутній зв’язок з попередніми віршами (вірші 6-8). Бог довів Свою любов тоді, як віддав Ісуса на смерть замість людей, «коли ми ще були грішниками». Завдяки вірі грішника (вірш 1) у жертву Ісуса на хресті Бог проголосив його праведним. Звісно ж, щойно проголошена праведною людина не буде обділена Божою любов’ю, яка у величезній кількості була влита в її серце. Оскільки божественна дилема оправдання (3:26) була вирішена пролиттям крові Ісуса (див. 3:25), очевидно ж, що Ісус Христос бачитиме, як оправдані грішники спасуться «від гніву» Бога. Віруючі люди ніколи не потраплять у пекло (Йн. 5:24; Рим. 8:1), і не підпадуть вони під гнів Господній в часи Великих страждань (1 Сол. 1:10; 5:9).

Тут озвучено ту саму істину, але іншими словами (Рим. 5:10). І описується примирення, яке є третім великим досягненням завдяки жертовній смерті Ісуса на Голгофі (також вірш 11). Цей величний тріумвірат – відкуплення  (3:24; 1 Кор. 1:30; Гал. 3:13; Еф. 1:7); жертва примирення  (Рим. 3:25 [НМВ: «спокутна жертва»]; 1 Йн. 2:2; 4:10); примирення  (Рим. 5:10-11; 2 Кор. 5:18-20; Кол. 1:2) – є, безумовно, діяннями Бога, які Він здійснив через смерть Ісуса Христа. Відкуплення має стосунок до гріха (Рим. 3:24), жертва примирення (чи догоджання) – до Бога (3:25), а саме примирення – до людей (див. «ми примирилися»). Примирення – це основа відновлення дружніх стосунків між людьми і Богом (див. 2 Кор. 5:20-21).

Слово «бо» (Рим. 5:10) засвідчує, що примирення «з Богом смертю його Сина» є щирою правдою. До того ж, примирення було отримане ще тоді, коли люди були «ворогами» Бога. Оскільки примирення стало можливим через смерть Ісуса, то звісно ж, що Його життя може гарантувати цілковите й остаточне спасіння віруючих людей. Фраза «Його життям» стосується Його теперішнього життя (а не життя на землі), де Він заступається (Євр. 7:25) за віруючих людей. Він помер за Своїх ворогів. Тож очевидно, що Він і порятує їх, Своїх колишніх ворогів, які тепер товаришують в Ньому. Оскільки християни – це люди, які примирилися з Богом і живуть дружно у Христі, вони таки будуть порятовані. «І не тільки» майбутнє спасіння нам гарантовано, «але (ми) і хвалимось [ каучоменоі ] у Бозі» тут і зараз. До цього Павло вже закликав віруючих людей (Рим. 5:1-3). Запевненням і гарантією усього цього є той факт, що через Христа «ми тепер одержали примирення». Оскільки Бог дарував примирення безбожним Своїм ворогам, вони просто зобов’язані отримувати втіху від миру з Ним.

Г. Гріх як протилежність до наданої справедливості (5:12-21)

5:12.  Павло вже завершив свій опис того, як Бог об’явив і передав людям Свою надану справедливість завдяки їхній вірі у жертовну смерть Ісуса Христа. Залишилося лиш порівняти діяння Ісуса Христа (які мали за наслідок оправдання і примирення) з діяннями іншого чоловіка, Адама (які мали за наслідок гріх та смерть.) Павло розпочав фразою «тим то» (досл., «через те»; див. 4:16) і додав перше слово порівняння – «як». Але потім він зосередив свою увагу на інших важливих речах і повернувся до порівняння аж у 5:15. Павло пояснив, що гріх «ввійшов ( еіселтхен ) у світ» через одного чоловіка, «і з гріхом смерть», про що й застерігав Бог (див. Бут. 2:16-17). Бог покарав за цей гріх і духовною, і фізичною смертю (див. Рим. 6:23; 7:13), що й відчули на собі Адам, Єва та їхні нащадки. Саме фізична смерть, яка є зовнішнім, видимим явищем, розглядається у 5:12-21. Павло підсумував: «І таким чином смерть перейшла на всіх людей.» Слово «перейшла» є перекладом до слова діелтхен , дослівно перекладається як «пройшла крізь чи перейшла» або «поширилася на». Слово еіселтхен , яке тут (у першій частині вірша) перекладено як «ввійшов», означає, що гріх увійшов у світ немов через парадні двері (бо Адам згрішив), а слово діелтхен , яке тут перекладено як «перейшла», означає, що смерть вразила усю людську расу, немов та пара, що проникає в усі кімнати й закутки дому. Й Павло пояснив: причина в тому, що «всі згрішили».

В оригіналі грецькою мовою минулий час присутній в усіх трьох дієсловах даного вірша. Тому вважається, що все людство згрішило, коли згрішив Адам (див. «Всі бо згрішили», тут також є минулий час в оригіналі грецькою мовою, у 3:23). Богослови дають два можливих пояснення такої всезагальної участі людства у грішному вчинкові Адама: перше – це тому, що Адам вважається вселюдським очільником, і друге – це тому, що від його сімені власне й походить усе людство. (Інші кажуть, що люди просто наслідували Адама, який був для людства поганим прикладом. Але це не слугує для них оправданням, як свідчить 5:12.)

Згідно думки, що Адам є вселюдським очільником, він, як перша людина, є представником  усієї людської раси, яка від нього і пішла. А тому, його гріх, як гріх представника усіх людей, Бог вважає за гріх усього людства, і покарання смертю, яке Адам отримав за такий вчинок, перейшло на кожного зокрема.

Прихильники ж думки, що усе людство грішне, бо вийшло із сімені Адама, бере до уваги той факт, що уся людська раса є фізичними  нащадками першого чоловіка, Адама. А тому, як вважає Бог, кожен зокрема і причетний до гріха, який вчинив Адам, й отримає те саме покарання, що отримав Адам. Навіть прихильники першого пояснення повинні визнати, що Адам є фізичним очільником, прабатьком людської раси. Питання ж полягає у духовному взаємозв’язку кожної зокрема людини із ним. Біблійні свідчення підтверджують той факт, що Адам є фізичним очільником усього людства. Показуючи вищість духовного сану Мелхиседека від сану Авраама, автор Послання до Євреїв зауважив, що Леві, очільник священицького роду, «який тепер збирає десятини, дав був десятину через Авраама, бо він ще був у бедрах свого прабатька, коли Мелхиседек вийшов йому назустріч» (Євр. 7:9-10).

5:13.  Хоча гріх і ввійшов в життя людей через грішний вчинок Адама (в якому взяли участь усі люди, бо є його фізичними нащадками), гріх неодноразово знаходив свій вияв у вчинках людей (див. Бут. 6:5-7, 11-13) від моменту свого входу і «до (не «перед», як у НМВ) Закону». Однак, як Павло уже зазначав, «де нема Закону, нема й переступу» (Рим. 4:15). Це не означає, що гріха не існує, якщо немає Закону. Просто він не вважається тоді переступом, а тому й «не рахується» (досл., «не береться за провину»).

5:14.  Той факт, що гріх таки існував від часів Адама і до появи Закону, засвідчений тим, що «смерть панувала від Адама аж до Мойсея». І панувала вона навіть над тими людьми, які «не згрішили подібним переступом Адама» (див. «смерть царювала», вірш 17, і «панував гріх зо смертю», вірш 21). Адам порушив конкретну Божу заповідь (Бут. 2:17) і вчинив переступ, чого його нащадки не робили, коли грішили, аж допоки не отримали від Бога інші конкретні заповіді. Та все ж усі нащадки Адама згрішили разом з ним (Рим. 5:12), а тому смерть серед них таки панувала (див. Бут. 5:5, 8, 11, 14, 17, 20, 27, 31). А оскільки смерть існувала, це й доводило, що усі люди згрішили через Адама (див. коментарі до Рим. 5:12).

Коли Павло згадав Адама по-імені (див. «одного чоловіка», вірш 12), він знову повернувся до порівняння і сказав, що він «є образ Того, що мав прийти». Порівняння між Адамом та Ісусом Христом, як очільниками людських створінь (див. 1 Кор. 15:45-49), має більше протиставлень, аніж подібностей.

5:15.  Порівняння Адама з Ісусом (яке Павло розпочав у вірші 12 словом «як») детально подано у віршах 15-17. Апостол чітко показав разючу між ними відмінність, коли зазначив: «Та не так воно з провиною, як з даром ласки ( харісма ).» Те, що дав людству Ісус, дуже відрізняється від того, що залишив людям Адам, а саме свій «переступ» ( параптома , «хибний крок»; також згадується у 4:25; 5:16-18, 20). В центрі першого порівняння є міра – «то тим більше». «Через переступ одного померло багато» людей фізичною смертю. Однак і тут є два виключення – Енох та Ілля. На противагу цій смерті «ласка Божа і дар через ласку одного чоловіка, Ісуса Христа, щедро вилились на багатьох». Якщо це останнє слово «багатьох» по змісту має те саме значення, що і слово «багато» (стосовно людей, які померли; а це також можливо, хоча й не обов’язково), і стосується усього людства, тоді «ласка Божа і дар через ласку» є у дуже великій кількості і доступні усім людям, хоча й не усі на це заслуговують.

5:16.  Тут Павло, порівнюючи, навів другу, вже зовсім іншу, разючу відмінність між Адамом та Ісусом. Він знову наголосив: «І не так воно є з даром, як із провиною одного грішника.»  Дослівно це речення звучить наступним чином: «І не такий, як через того, хто згрішив, є цей дар.» Очевидно, що тут відсутнє слово, яке б протиставлялося слову «дар». Хтось припускає, що тут має бути слово «покарання», інші ж вважають, що слово «переступ» чи «смерть» або «осуд». Та, мабуть, найкраще залишити це речення таким, як воно є.

Павло продовжив: «Бо суд по одній провині приносить засуд.» Бог засудив ( кріма ) Адама, і він (та й уся людська раса) отримав покарання ( катакріма ; це слово зустрічається ще лиш у вірші 18 і 8:1). На противагу ж цьому, «дар ласки ( харісма , тобто праведність, 5:17; див. вірш 15) по багатьох провинах – (приносить) оправдання ( дікаіома , «проголошення праведності»; також зустрічається в 1:32; 2:26; 5:18; 8:4)». Божа ласка, як Павло неодноразово зазначав, починаючи з вірша 3:24, є основою для оправдання людини, для проголошення її праведною, навіть «по багатьох провинах» ( параптоматон ; див. 5:15, 17-18, 20). Один чоловік (Адам) порушив (вірш 15) заповідь Божу, і з того часу кожен та неодноразово порушував Божі настанови.

5:17.  Третє порівняння, чи то, скоріше, протиставлення (див. вірші 15-17) поєднує в собі два попередніх і стосується як міри («тим то більше»; див. вірш 15), так і відмінності у тому, що кожен з них залишив після себе («смерть» та «життя»; див. вірш 16). Першорядна умова у першій частині вірша вказує на те, що речення «коли через переступ одного смерть царювала (див. вірш 20)» відповідає істині. Даний факт підтверджено віршами 12 і 14. Смерть – це тиран, який править над людьми і змушує усіх його боятися й перебувати у нього в рабстві (див. Євр. 2:15).

А тому істині також відповідає і те, що «тим більш ті, що одержують щедро ласку і дар (див. Рим. 5:15) оправдання, царюватимуть у житті через одного Ісуса Христа». Саме через Ісуса Христа люди отримують усе це від Бога. Тоді як смерть царює над усіма неначе тиран, віруючі у Христа люди, які отримують Божу ласку, царюють у житті. У першому випадку люди є безпомічними жертвами, які помирають від рук жорстокого правителя. А в другому – вони самі стають правителями (див. Одкр. 1:6), царство яких – життя! Той факт, що це «ті, що одержують» ласку й дар, будуть правителями, засвідчено тим, що Бог дарував усе це людям через жертовну смерть Христа, але щоб усе це дійсно мало силу, кожна людина має увірувати (див. «прийняли» у Йн. 1:12).

5:18-19.  У цих віршах Павло підсумував подібності й відмінності між Адамом та Ісусом Христом, які занотував у віршах 12 та 15-17, і коротко зазначив: «І, таким чином, як через переступ ( параптоматос , «хибний крок»; див. вірші 15-17, 20) одного на всіх людей прийшов засуд ( катакріма , «покарання»; див. вірш 16), так через чин справедливости одного на всіх людей приходить життєдайне оправдання.» А «чин справедливости» – це і є смерть Ісуса на хресті. Один переступ (гріх Адама) протиставляється одному праведному вчинкові (жертві Христа). А наслідок грішного вчинку Адама (кожен знаходиться під засудом Божим) протиставляється наслідку праведного вчинку Христа (оправдання для усіх). Один приніс смерть, інший – життя. І знову фраза «всіх людей» у першій половині речення стосується усієї людської раси (див. «всіх людей» у вірші 12, і «багато» у першій частині вірша 15). І це саме справджується стосовно фрази «всіх людей» у другій половині даного вірша (див. «багатьох» у другій половині вірша 16, і «багато» у другій половині вірша 19). Але дар, який було даровано людству за один праведний вчинок, хоча й доступний усім, та отримають його лиш ті, що вірують (вірш 17).

Той самий підсумок подано також у вірші 19, хоча й іншими словами. Тут вчинок Адама Павло назвав непослухом, а жертовну смерть Ісуса Христа – послухом. Як наслідок, «багато (див. перші половини віршів 15, 18) людей стали грішниками (див. 11:32)». У другій половині вірша 5:19 слово «багато» стосується тих, «що одержують» (вірш 17; див. «багатьох» у другій половині вірша 16). Вони не просто проголошені праведними (дієслово дукаіоо  тут не використовується), вони стануть «праведними» в процесі освячення, яке завершиться прославленням в присутності Бога. Слово «стане» (від катхістемі ) має те саме значення, що й дієслово «стали» у першій половині вірша 19 у фразі «стали грішниками».

5:20-21.  Стосовно даної теми залишається ще лиш одне запитання: як з цим усім узгоджується Закон і чому Бог дав його людству? Павло пояснив: «Закон же прийшов, щоб збільшився переступ ( параптома , «див. вірші 15-19).» Слово «прийшов» є перекладом до слова пареіселтхен . Два подібних дієслова – еіселтхен  та діелтхен  – зустрічаються у вірші 12. Гал. 2:4 – це єдине місце у Новому Завіті, де слово пареіселтхен  також використовується.

Рим. 5:20а – це речення мети чи наслідку? Прихід Закону Мойсея (про який тут іде мова з огляду на вірші 13-14) і дійсно мав за  наслідок  збільшення кількості переступів (таким є наслідок будь-якого закону), але (також з огляду на вірші 13-14 та 4:15) Закон Мойсея «прийшов» для того, «щоб» ( мета ) збільшення кількості гріхів можна було назвати збільшенням кількості переступів.

Наслідком ж усього цього стало те, що там, «де збільшився (по кількості; див. 5:20) гріх, там перевершила ласка (див. «щедро вилились» у вірші 15)». Яке разюче протиставлення! Яким би великим не став людський гріх, Божа ласка завжди перевершуватиме його. Тож не дивно, що Павло написав: Божої ласки є «досить» (2 Кор. 12:9). Бог хотів ( хіна , «так», початок речення мети), щоб «панувала … (Його) ласка через оправдання на вічне життя, через Ісуса Христа, Господа нашого». І знову Павло говорив про панування у стосунку до життя. У вірші 17 ті, що отримали Божий дар, царюють у житті через Христа. Тут Божа ласка персоніфікована і сама панує та дає вічне життя.

До того часу, як апостол Павло дійшов до цього місця, він не лише описав, як Божа надана справедливість об’являється в оправданні, але й також передбачив, як вона буде об’являтися через духовне переродження й освячення.

Відмінності між Адамом і Христом у Римлян 5:15-21

 

Один чоловік (Адам)

Один чоловік (Христос)

Вірш 15

«Переступ одного» → «померло багато»

«Ласка … одного» → «дар через ласку (праведність) … на багатьох»

Вірш 16

«По одній провині (Адама)» → «суд» і «засуд»

«По багатьох провинах» → «дар» → «оправдання»

Вірш 17

«Через переступ одного» → «смерть царювала»

«Через одного Ісуса Христа» → віруючі люди «царюватимуть у житті»

Вірш 18

«Через переступ одного» → «на всіх людей … засуд»

«Чин справедливости одного» → «на всіх людей … оправдання»

Вірш 19

«Непослух одного» → «багато людей стали грішниками»

«Послух одного» → «багато людей стане праведними»

Вірш 21

«Панував гріх зо смертю»

«Панувала … ласка … на вічне життя»

→ = призвело до або мало за наслідок

IV. Розкриття Божої справедливості через освячення (част. 6-8)

Божа надана справедливість – це більш ніж проголошення віруючих людей праведними на основі віри. В Римлян першою вказівкою на це є вірш 5:5: «Любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний.» Присутність Святого Духа в серцях віруючих людей і відтворення Божої любові у них вказують на їхню нову сутність і їх нове життя. Це нове життя, коли в душі людини діє Святий Дух, освячуючи її, і є предметом розгорнутої промови Павла в частинах 6-8.

 

А. Підстава для освячення (6:1-4)

6:1-2.  Запитання, яким відкривається дана частина, вимагає відповідної реакції. Опис Божого дару ласки через Ісуса Христа спонукає до вияву хвали Богові. Але слова стосовно Божого оправдання грішних людей (3:21-5:21) й особливо речення 5:20 можуть призвести до виникнення запитання, яке власне і озвучив Павло: «Чи зостанемось у грісі, щоб помножилася ласка?» Дехто може припустити, що оскільки ласка збільшується разом зі збільшенням кількості гріхів, то віруючим людям варто грішити більше, щоб і ласки тієї отримати більше! Апостол же озвучив цю думку лиш для того, щоб її цілковито заперечити: «Зовсім ні!» ( ме геноіто ; див. коментарі до 3:4). В жодному разі велика кількість Божої ласки не дається людям для того, щоб спонукати їх до гріха.

Потім Павло пояснив, чому така думка не може бути слушною. Справа в тому, що християни «вмерли для гріха» (див. 6:7, 11). Грецьке слово, яке тут перекладено як «вмерли», вжито у минулому часі таким чином, що воно вказує на конкретний момент, коли дана дія відбулася у минулому, а саме на момент, коли люди отримали спасіння. Смерть – чи то фізична, чи духовна – означає відокремлення, а не зникнення (див. вірші 6-7, 14). Смерть для гріха – це відокремлення від гріха, а не зникнення гріха. Бути мертвим для гріха – це, отже, звільнитися від гріха (див. вірші 18, 22). І оскільки це дійсно так, то Павло запитав: «Як нам у ньому (у грісі) далі жити?» Очевидно ж, що віруючі люди не можуть жити  у грісі, якщо вони померли  для нього.

6:3-4.  Тут Павло більш детально роз’яснив духовну основу для своєї раптовою заяви, що ми померли для гріха (див. вірш 2). Не залежно від того, чи римські християни знали про це, а чи ні, істина полягає в тому, що «всі ми, що в Христа Ісуса охристилися, у смерть його христилися». Питання тут в тому, чи Павло мав на увазі хрещення Духом (1 Кор. 12:13), чи хрещення водою. Дехто заперечує, що в Рим. 6:3 йде мова про хрещення Духом, бо цей вірш говорить про хрещення «в Христа», тоді як у 1 Кор. 12:13 йде мова про те, що хрещення Духом поміщає віруючу людину у тіло  Христа. Звісно ж, і те, і інше відповідає істині: віруюча людина охрещується в Христа та поміщається в Його тіло, і все це робить Дух Святий.

Інші вважають, що Рим. 6:3 стосується хрещення у воді, тут йде мова про хрещення, яке дає спасіння. У Новому Завіті всюди говориться, що в хрещенні людина духовно перероджується, хрещення у воді – це привселюдне засвідчення виконаної духовної роботи (див., наприклад, Діян. 10:44-48; 16:29-33). Духовне переродження, про яке говорив Павло, досягається завдяки вірі. Нею віруючі люди хрестяться (поміщаються) в Христа, і в такий спосіб поєднуються й ототожнюються з Ним. І ця духовна дійсність засвідчується хрещенням віруючих людей у воді. Хрещення у воді – це видиме свідчення духовної істини хрещення (ототожнення з Христом; див. Гал. 3:27, «що у Христа христилися, у Христа одягнулися»).

Це підтверджується наступним реченням: «Ми поховані з ним через хрищення на смерть.» Поховання Христа показує, що Він і дійсно помер (див. 1 Кор. 15:3-4). А поховання християн разом з Христом показує, що вони і дійсно з Ним померли для свого колишнього гріховного способу життя. Люди тому й ототожнилися з Христом у Його смерті і похованні, «щоб, як Христос воскрес із мертвих (див. Рим. 4:24; 8:11) славою (синонім до Божої сили; див. Еф. 1:19; Кол. 2:12) Отця, і ми теж жили новим життям (досл., «так і ми в нове життя ввійшли»)». Грецьке слово каінотеті , яке тут перекладено як «новим», говорить про життя, яке має зовсім новий або оновлений зміст. Воскресіння Ісуса не було лише поверненням тіла до життя. Це була нова форма життя. Таким саме чином духовне життя віруючих в Ісуса людей отримує нову, оновлену якість. А також, окрім того, що ототожнення віруючої людини з Ісусом Христом у Його воскресінні є початком її нового духовного життя, яке вона отримує вже зараз, є й гарантією того, що в майбутньому вона воскресне і тілом.

Даруючи людям спасіння, Бог ототожнює їх зі смертю Христа, Його похованням і воскресінням. І таким чином відокремлює їх від влади гріха й дає їм нову якість життя. Це і є основою безперервної діяльності Святого Духа стосовно освячення.

 

Б. Необхідні умови освячення (6:5-23)

Освячення розпочинається з духовного переродження, з розвитку духовного життя у серці віруючої людини. Починаючи з цього моменту, освячення – це безперервне відокремлення віруючої людини від гріха, яке здійснює сам Бог, і навернення її до Нього, а, отже, перетворення всього її життя на святість і чистоту. Процес освячення для віруючої людини ніколи не закінчується, поки вона є на землі у своєму смертному тілі. Воно завершується прославленням, коли та віруюча людина через смерть і воскресіння або через взяття на небо живою постає перед Богом, подібна «до образу Сина Його» (8:29). Ототожнення віруючої людини з Ісусом Христом через віру є і основою, і метою освячення. Однак процес запровадження того ототожнення у щоденне безперервне освячення вимагає трьох дій з боку віруючої людини. Про це Павло і розповів у 6:5-23.

 

1. ПРИЙМАЙ (6:5-11)

Перша дія, яка потрібна для освячення і яку мають здійснювати віруючі люди, – це вважати себе мертвими для гріха, але живими для Бога в Ісусі Христі (вірш 11). Однак змога приймати щось за істину залежить від знання і віри в певні речі. Ці речі, які й треба знати й у які слід вірити, зазначені у віршах 5-10.

6:5-7.  Першу частину речення слід перекладати наступним чином: «Оскільки (не «якщо») ми з'єднані з Ним подобою його смерти.» Адже це речення вважається таким, що відповідає істині, і це дійсно так. Воно засвідчує певність другої частини речення, яка є обіцянкою того, що віруючі люди будуть «з’єднані з Ним … і подобою воскресіння». А тому ми «знаємо ( гіносконтес , знання, що ґрунтується на досвіді або міркуваннях, не на інтуїції, як слово еідотес  у вірші 9) … , що старий наш чоловік став розп'ятий з Ним». Дослівно остання частина речення звучить так: «… що старий наш чоловік став розп’ятий разом», очевидно, разом з Христом. «Старий наш чоловік» – це особа, якою була віруюча людина до того, як увірувала в Христа. Ця особа знаходилася під гріхом (3:9), була безсилою та безбожною (5:6), грішною (5:8) і ворогом Бога (5:10). (Слова «старий» чи «старий чоловік» не стосуються самої сутності гріха. Біблія не вчить, що сутність гріха була знищена під час спасіння чи може коли-небудь бути знищена в цьому житті.)

«Старий наш чоловік став розп’ятий» із Христом (див. «у смерть Його христилися,» 6:3; і «з'єднані з Ним подобою його смерти,» вірш 5), «щоб знищилось оце гріховне тіло». Фраза «гріховне тіло» не означає, що людське тіло є само по собі гріховне. Вона говорить про те, що фізичне тіло людини знаходиться під контролем і владою гріха (див. коментарі до фрази «тіла … смерти» у 7:24). Саме в такому стані перебувала кожна віруюча людина до свого навернення. Але тепер, коли віруючі люди отримали порятунок, вони вже не знаходяться під владою гріха. Усе це вже «знищилось» або втратило свою силу ( катергетхе ; перекладено як «знівечити» у 1 Кор. 1:28).

Наступна частина речення (Рим. 6:6б-7), насправді, слугує поясненням першої частини (вірш 6а). У своєму непереродженому стані віруючий чоловік був рабом гріха. Але «старий … чоловік» був розіп’ятий (ототожнений) з Христом, і саме це звільнило його від такого рабства. «Бо хто вмер, той від гріха звільнився.» Слово «звільнився» – це вільний переклад слова дедікаіотаі , яке дослівно перекладається як «був оправданий або проголошений праведним». Час даного дієслова вказує на минулу дію, яка має постійний наслідок або силу. Гріх вже більш не може керувати віруючою людиною, бо вона колишня померла разом з Христом.

6:8-11.  Ці вірші розкривають ту ж істину, що й вірші 5-7. У них навіть формулювання подібні. Люди, які повірили в Ісуса Христа й ототожнилися з Ним, «вмерли з Христом» (див. вірші 3, 5). Оскільки це дійсно так, ми «віруємо (теперішній час, «ми продовжуємо вірити»), що й житимемо з Ним». Віруюча людина розділяє життя Христа у воскресінні з моменту свого духовного переродження, і так буде й тоді, коли віруюча людина розділить з Господом вічність. А тому ми знову знаємо ( еідотес , «знати інтуїтивно», приймаючи очевидну істину [див. вірш 15], не гіносконтес , «знання, що ґрунтується на досвіді або міркуваннях», як у вірші 6), що воскресіння Христа було переходом з царства фізичної смерті у безкінечну духовну форму життя. Переживши фізичну смерть один раз, і вийшовши із царства смерті через воскресіння в царство життя, Ісус не може ще раз померти (досл., «більше не вмирає»). Воскреснувши, Ісус Христос здобув перемогу над смертю (Діян. 2:24), і «смерть над Ним більше не панує ( киріеуеі ; див. Рим. 6:14)», тоді як усі інші люди їй і надалі підвладні (Йн. 10:17-18).

Павло підсумував цю тему заявою, що Ісус, прийнявши на Себе смерть тілесну, «умер для гріха раз назавжди ( епхапакс ; див. Євр. 7:27; 9:12; 10:10)». Це певною мірою суперечить вченням про так звану вічну жертву Христа у римо-католиків. Адже Ісус, навпаки, «живучи, живе (теперішній час, «продовжує жити») для Бога». Життя після воскресіння є вічним та безкінечним. До того ж, Бог – це його Джерело і його Ціль. Що є істинним стосовно смерті і життя Ісуса Христа, віруючі люди, які ототожнилися з Ним через віру, мають приймати за істину і стосовно себе. Вони мають вважати «себе за мертвих для гріха, а за живих для Бога». Оскільки вони вже вмерли для гріха (Рим. 6:2) і більш не знаходяться під його владою, то мусять прийняти цей факт і більше не грішити. Їм слід усвідомити, що тепер вони мають нове життя «в Христі», вони розділяють з Ним Його життя у воскресінні (див. Еф. 2:5-6; Кол. 2:12-13).

 

2. ПРИНОСЬ ПЛОДИ (6:12-14)

6:12.  Віруюча людина, прийнявши істину про те, що вже померла для гріха, має показати це на ділі. Павло закликав: «Нехай, отже, не панує гріх (теперішній недоконаний час, «не дозволяйте гріху панувати далі»)», як було до спасіння. Це речення також можна перекласти наступним чином: «Припиніть дозволяти гріху панувати.» Коли гріх панує у житті і тілі людини, вона кориться «його пожадливостям». Гріх поневолює (вірш 6) її, робить людину знаряддям своїх власних бажань. Слово епітхиміа  стосується «прагнень» або «бажань», які можуть бути або хорошими, або поганими, залежно від того, в якому контексті це слово використовується. Тут іде мова про гріх, а тому й бажання ці погані. Фраза «у смертнім вашім тілі» означає, що гріх заявляє про себе через фізичні дії даного тіла. В оригіналі грецькою мовою тут зроблено наголос на тому, що тіло є смертним або помираючим. Імовірно, це вказує на те, що безглуздо піддаватися бажанням тіла, яке є тимчасовим й загниваючим. І дійсно, який сенс у тому, щоб піддаватися помираючому панові.

6:13.  Фактично у цьому вірші повторюється заклик Павла, озвучений у вірші 12, але більш розгорнуто. «Не видавайте (досл., «не продовжуйте давати» або «припиніть давати») членів ваших (див. вірш 19) гріхові за знаряддя ( хопла , часто використовується у контексті військового значення, «зброя» або «озброєння»; див. 13:12; 2 Кор. 6:7; 10:4) неправедности ( адікіас , яскраве протиставлення праведності, про яку йде мова згодом у Рим. 6:13)». А далі Павло додав, озвучуючи різке протиставлення: «але віддайте (досл., «дайте раз і назавжди»; також зустрічається у вірші 19) себе Богові, як ожилих із мертвих (див. Йн. 5:24), а члени ваші, як зброю ( хопла ) праведности ( дікаіосинес )». До цих слів подібний заклик Павла у Рим. 12:1: «Тож благаю вас … віддати тіла ваші як жертву живу … Богові.» Оскільки віруючі люди вже померли для гріха (див. Еф. 2:1) і отримали нове життя (Рим. 6:11), вони мають жити для Бога. Їм слід використовувати свої тіла не для гріха (вірш 12) чи неправедності (вірш 13), а для підтримуючої праведності (див. слова зі значенням «тіло»; 7:5, 23; 1 Кор. 6:15).

6:14.  Згідно Божого задуму «гріх не буде більш над вами панувати ( киріеусеі ; «не буде правити над вами як пан»; див. вірш 9)». А все тому, що «ви … не під Законом, а під ласкою». Павло вже пояснив, що «Закон же прийшов, щоб збільшився переступ» (5:20), а в іншому місці заявив: «Сила гріха – Закон» (1 Кор. 15:56). Якби віруючі люди й надалі знаходилися під Законом, було б неможливо утримати гріх від панування. Але оскільки віруючі люди перебувають «під ласкою», цього можна досягти, якщо виконувати вказівки Павла.

 

3. СЛУЖИ (6:15-23)

6:15-16.  Згадка про те, що віруючі люди перебувають «під ласкою» (вірш 14), спонукала до виникнення іншої хибної думки, яку апостол відразу й спростував. Запитання звучить наступним чином: «Чи будемо грішити, бо ми не під Законом, а під ласкою?» Тут, скоріш за все, йде мова про окремі випадки вчинення гріха, а не про постійне життя «у грісі» (вірш 1). Та Павло відповів на це запитання так, як і тоді (вірш 2): «Зовсім ні!» (ме геноіто; див. коментарі до 3:4). І знову приділив увагу поясненню, чому така думка є неприйнятною. Він запитав: «Хіба не знаєте («не осягаєте інтуїтивно» очевидну істину; див. 6:9), що насправді тут немає якоїсь середини між служінням гріху і служінням «на послух» Богові. Як сказав Господь Ісус: «Ніхто не може двом панам служити: бо … Не можете Богові служити – і мамоні» (Мт. 6:24; Лк. 16:13). Павло також зазначив, що коли «слухаєтеся … гріха – (то) на смерть» (див. Рим. 6:21, 23). Тут іде мова не лише про фізичну смерть чи лише духовну смерть, а про смерть в цілому, як природній та невідворотний наслідок, що супроводжує гріх (див. Бут. 2:17). З іншого ж боку, хто служить на послух (Богові і, вочевидь, Його добрій новині), – то «на праведність» (і знову тут іде мова про праведність в цілому, як синонім до вічного життя чи прославлення). Смерть – це звичайний наслідок гріха (який є непослухом Богові), а праведність – це звичайний наслідок послуху Богові і життя для Нього.

6:17-18.  Дана тема нагадала апостолові Павлу про те, що саме ласка Божа уже здійснила в житті його читачів, і він воздав Йому хвалу. Перш ніж віруючі люди прийняли добру новину, вони були «слугами гріха», але вони «з усього серця (тобто від усієї душі, щиро, а не лише показово) послухалися (див. «послух» в 1 Пт. 1:2) тієї науки», в яку й повірили. Почувши вчення про Слово Боже, вони цілковито повірили тим істинам, що й засвідчили своєю реакцією на добру новину і своїм хрещенням. І в результаті вони, «звільнившися від гріха, стали слугами праведности» (див. Рим. 6:22), що й мають показувати щодня своїм життям. І знову це вказує на той факт, що між гріхом і праведністю не існує ніякої середини. Християни не повинні піддаватися гріху, бо вони для нього померли і більш не є його слугами. Якщо людина стає рабом гріха, це цілковито порушує Божі плани стосовно неї, як слуги «праведности»!

6:19.  Говорити про те, що людина є слугою праведності й Бога, не зовсім правильно, як зазначив Павло, бо Бог не тримає Своїх дітей у рабстві. Але слово «служіння» вірним чином описує стосунки непереродженої людини із гріхом та сатаною. Тому Павло й використав слово «служіння», щоб яскраво протиставити стосунки віруючої людини зі стосунками невіруючої. Перш ніж приділити увагу розкриттю даної думки, апостол спершу вибачився за використання даного слова: «Я говорю по-людському, через неміч вашого тіла.» Вочевидь, Павло відчував, що духовне сприйняття його читачів було слабким, а тому й використав цей термін з людського досвіду. Потім він, по суті, повторив думки, озвучені у віршах 16-17. Непорятовані римляни віддавали свої тіла «нечистоті і беззаконню» (див. 1:24-27; 6:13). Вони добровільно ставали рабами! Але Павло закликав віруючих людей віддавати себе тепер «на служіння праведності, на освячення (як кінець усього [див. вірш 22])», а не й надалі віддаватися нечистоті.

6:20-23.  Павло знову зауважив, що служіння гріхові та праведності є взаємовиключними поняттями (див. вірші 13, 16). І продовжив описувати вищість служіння праведності й Богові. Плоди служіння гріхові – це те, чого віруюча людина тепер соромиться. Та найгіршим є те, що «кінець їхній – смерть».

Усе цілковито змінюється, коли людина вірить у добру новину і приймає Ісуса Христа. Тепер вона, «звільнившися від гріха» (див. вірш 18), стає слугою Бога, і її «плід – на освячення» (див. вірш 19), яке і є темою 6-8 частин. Грішне життя не приносить добрих плодів (6:21), а ось порятунок дає освячене життя (вірш 22). Тоді як «кінець» ( телос ) або наслідок гріха – це смерть (вірш 21), «кінець» спасіння – це «життя вічне». Потім Павло підсумував ці протилежності. «Заплата ( опсоніа , колись це слово мало значення «зарплатні солдата») за гріх – смерть (тут іде мова про вічну смерть, яка протиставляється вічному життю, вірш 23б). Ця смерть – це вічне відокремлення від Бога в пеклі, де невіруючі люди зазнають безперервних усвідомлених мук (Лк. 16:24-25). Ось зарплатня, яку вони заробили і на яку заслуговують, віддаючи себе гріху (див. Рим. 5:12; 7:13). На відміну від усього цього, «дар ласки ( харісма ) Божої – життя вічне (див. Йн. 3:16, 36)». Тож вічне життя – це дар, який неможливо заробити (див. Еф. 2:8-9; Тит. 3:5).

Павло тричі у цій частині написав, що наслідком гріха є смерть (Рим. 6:16, 21, 23). Але віруючі люди звільнилися від гріха (вірші 18, 22) і не служать йому більше (вірші 6, 20), вони стали «слугами … праведності» (вірші 16, 18-19; див. вірш 13). Та оскільки вони живі для Бога (вірш 11) і мають вічне життя (вірш 23), їм слід віддавати себе Богові (вірші 13, 19) і жити відповідно, не даючи гріхові собою керувати (вірші 6, 11-14, 22).

 

В. Суперечності в освяченні (част. 7)

З одного боку, віруюча людина має розуміти, що її тотожність з Ісусом Христом означає її смерть для гріха (6:2), і має приймати даний факт за істину (6:11). А з іншого, вона повинна усвідомлювати, що має боротися зі своєю власною гріховною сутністю, яка робить спроби проявити себе в думках і у вчинках. Це і є той внутрішній конфлікт стосовно освячення, з яким стикається кожна віруюча людина.

 

1. ВІРУЮЧА ЛЮДИНА І ЗАКОН (7:1-6)

7:1-3. Вірші 1-6 стосуються вірша 6:14. Вставні ж вірші 6:15-23 є відхиленням від основної теми і слугують відповіддю на запитання у 6:15. Речення, в якому йде мова про те,що віруюча людина, яка ототожнилася з Ісусом Христом у Його смерті вже більш не перебуває «під Законом» (6:14), не мало дивувати читачів Павла, бо вони були людьми, «які знають Закон». Це речення не слід розглядати як таке, що має стосунок лише до віруючих євреїв у Римі, бо язичники також знали, «що Закон панує (киріеуеі, «править як пан»; див. 6:9, 14) над людиною, поки вона живе». Це – очевидна істина, яку Павло проілюстрував на прикладі шлюбу. «Заміжня жінка (досл., «жінка, яка знаходиться під владою чоловіка»), поки живе чоловік, («була і є») зв'язана (з ним) законом; а коли помре чоловік (умова, яка вказує на реальну імовірність), вона звільняється від закону чоловіка». Вона пов’язана із ним, як із своїм чоловіком, лиш поки він живий, а його смерть, безумовно, звільняє її від цього шлюбу.

Потім Павло продовжив, кажучи: «Тим то, поки живе чоловік, вона буде вважатися («її будуть привселюдно називати») перелюбницею, якщо стане (жінкою) іншому чоловікові». І навпаки: «Коли ж чоловік помре, вона вільна від закону (див. 7:2) і не буде перелюбницею, якщо (досл., «навіть якщо») стане (жінкою) іншому чоловікові.» Вдова, яка знову виходить заміж, не вважається перелюбницею.  

7:4-6. У цих віршах Павло порівняв свою ілюстрацію на прикладі шлюбу з віруючою людиною та Законом. Він сказав: «Так само й ви … умерли (як і Ісус) для Закону.» Як віруюча людина померла «для гріха» (6:2) й таким чином звільнилася «від гріха» (6:18, 22), так вона й померла для Закону, відокремилася й звільнилася від нього (6:14; див. Гал. 2:19). Як і жінка, що більш не перебуває у шлюбі з чоловіком, який помер, так і християнин більш не перебуває під Законом. І відбулося це відокремлення «тілом Христовим», тобто завдяки смерті Ісуса на хресті.

А тому християни належать «іншому, воскреслому з мертвих» (див. Рим. 6:4, 9). Цим іншим, звісно ж, є Господь Ісус Христос. У певному сенсі віруючі люди поєднані з Ним, як Його наречена (Еф. 5:25). Й мета усього цього полягає в тому, «щоб (ми) приносити плід Богові» (див. Рим. 6:22; Гал. 5:22-23; Флп. 1:11). Лише людина, яка є духовно живою, може приносити духовний плід, тобто, освячене життя (див. Йн. 15:4-5). Лише людина, одружена з Христом, може давати духовні результати свого існування. Тут Павло перейшов від другої особи множини («ви») до першої особи множини («ми»), маючи на увазі і себе разом зі своїми читачами.

Апостол продовжив: «Бо, коли ми були в тілі ( саркс , це слово часто має значення гріховної сутності; див. Рим. 7:18, 25), гріховні пристрасті, (розбуджені) Законом, діяли в членах наших.» Це опис віруючої людини ще до її спасіння (див. 6:19). Закон своїми заборонами й розбудив гріховні пристрасті, як видно з віршів 7:7-13. У цьому розумінні непорятовані язичники перебували «під» Законом. А тому й не могли принести «плід Богові» (вірш 4), лиш «плід смерти». Бо гріх, як Павло вже вкотре зазначив, веде до смерті (5:15, 17, 21; 6:16, 21, 23; 7:10-11, 13; 8:2, 6, 10, 13).

Але зараз, коли віруючі люди ототожнилися з Христом, вони померли для Закону. Як вдова, що звільнилася від шлюбних зобов’язань, так і віруючі люди звільнилися «від Закону» і його заохочення до гріха. І все для того, «щоб служити (кращим перекладом є фраза «були слугами»; див. слова зі значення слуга або слуги у 6:6, 16 [тричі], 17-18, 20, 22) в обновленні духа, а не згідно з старим Законом». Слово «духа» є протиставленням письмовому документові, Закону. Тож головна думка тут полягає в тому, що віруючі люди не живуть згідно зі «старим Законом», а «в обновленні (переродженого) духа». Або ж слово «духа» стосується Святого Духа, який і є Джерелом оновленого життя. (Див. коментарі до слова «Дух», 2 Кор. 3:6.)

 

2. ЗАКОН І ГРІХ (7:7-13)

Згадка про Закон Мойсея під час розгляду ототожнення віруючої людини з Христом і її смерті для гріха спонукала до виникнення запитання про те, який саме стосунок до гріха має Закон.

7:7-8.  «Що Закон – гріх?» Відповідаючи, Павло різко заперечив: «Борони, Боже! (досл. «Зовсім ні!», ме геноіто ; див. коментарі до 3:4). Закон розбуджує гріх (7:5), але це не означає, що він і сам є гріхом. Насправді, як Павло згодом зазначив, Закон «святий» (вірш 12) і «духовний» (вірш 14). Тут же Павло зауважив, що й він сам гріх пізнав через Закон (див. 3:19-20). Потім, щоб не бути голослівним, він згадав про пожадливість. Закон містив заборону: «Не пожадай!» (Вих. 20:17; Втор. 5:21). Але ця заборона спонукала людей жадати ще більше. Павло дізнався, що таке гріх, і зокрема про те, що пожадливість – це і є його вияв, із Закону. Він розповів, як це працює: «Гріх же, взявши привід ( апхормен , дослівно перекладається як підстава для проведення військових операцій чи експедиції) від заповіді (Рим. 7:11), підняв у мені всяку пожадливість.» Закон не є приводом для грішних вчинків. Адже грішна сутність уже притаманна людині. Та конкретні заповіді із Закону будять цю грішну сутність в людях, що власне і призводить до порушення заповідей і надає тим вчинкам означення переступу (4:15; див. 3:20; 5:13б, 20а). Як підсумував Павло: «Без Закону гріх – мертвий.» Це не означає, що без Закону гріх не існує (див. 5:13), лиш те, що без Закону люди не так сильно грішать. Бо саме Закон будить у людях «гріховні пристрасті» (7:5).

Примітно, що починаючи з вірша 7 й аж до кінця даної частини апостол Павло використовував займенник першої особи однини, розповідаючи про власний досвід. До цього часу він використовував займенники у третій особі, у другій особі, і навіть у першій особі множини. Але зараз він описував свій власний досвід, даючи змогу Святому Духові порівняти його правду з правдою його читачів.

7:9-12.  Дехто узагальнює слова «І я колись жив без Закону» і відносить їх до періоду існування людства між Падінням і появою Закону Мойсея. Але для цього немає жодних підстав. Очевидно, апостол говорив про власний досвід, який він отримав, будучи дитиною і, можливо, навіть юнаком, ще до того, як дізнався і зрозумів значення Божих заповідей. Речення «Та коли прийшла заповідь» не говорить про появу Закону Мойсея, а про розуміння Павла значення заповіді («Не пожадай!») його розумом і серцем ще до його навернення. І в результаті цього його грішна сутність заявила про себе («гріх ожив») і проявилася у його порушеннях даної заповіді. Тоді Павло духовно помер (див. 6:23а), будучи засудженим «на смерть» за порушення Закону. Заповідь «Не пожадай» була дана людям для того, щоб допомогти їм побачити, як жити, але насправді вона призводила до смерті через гріх в людських серцях.

Повторюючи з вірша 7:8 свій опис того, яким саме чином гріх пов’язаний із заповіддю, Павло заявив, що гріх «звів» його. Без Закону гріх дрімає, він неактивний. Однак використовуючи заповіді Закону, він показує свою контролюючу силу над вчинками людей. Саме таким чином гріх «звів» ( ексепатесен ; див. 2 Кор. 11:3; 1 Тим. 2:14) Павла і духовно, не фізично, «вбив» його. Гріх – це наче особистий ворог людини, який перебуває всередині неї (див. Бут. 4:7). Та «все ж таки Закон – це не гріх (Рим. 7:7), він – «святий». І заповідь «Не пожадай!» (яка, будучи частиною Закону, символізує його усього) – «свята, і праведна, і добра».

7:13.  Потім Павло розглянув ще одне можливе неправильне розуміння його слів стосовно взаємозв’язку гріха з Законом. Беручи до уваги вищезгадану характеристику заповіді («добра»), він запитав: «Значить, те, що добре, принесло мені смерть?» І знову Павло різко заперечив, відповідаючи на дане запитання («Ніколи!», досл., «Зовсім ні!», ме геноіто ; див. коментарі до 3:4), а потім пояснив: це гріх, а не Закон, завдає людині «смерть» (5:12). Але гріх використовує заповідь, тобто послуговується «добром» і використовує його як знаряддя, щоб продукувати смерть в людині і таким чином виявляти «свою надмірну грішну силу». Гріх використовує конкретні заповіді Божого Закону – кожну зокрема й усі в цілому, які є святі, праведні й добрі за своєю суттю, – щоб показати свою справжню, протилежну до Божої сутність і засвідчити свою владу над людьми.

 

3. ВІРУЮЧА ЛЮДИНА І ГРІХ (7:14-25)

7:14.  Щоб розуміти суперечності в освяченні людини, слід також розглянути взаємозв’язок між віруючою людиною та її внутрішньою грішною сутністю. У вірші 14 Павло перейшов від попередньої теми (вірші 7-13) до наступної. Фраза «Закон духовий» (див. вірш 12) – це не лише підсумок Павла попередніх слів, але й також визнаний людьми факт. Це Бог, який і є Духом (Йн. 4:24), дав людям Закон, і в ньому відображається воля Бога стосовно життя людей. Павло ж, використовуючи себе як приклад, сказав: проблема полягає в тому, що він (Павло) – «тілесний» ( саркінос , «сотворений із плоті»), і до того ж «запроданий  (доконаний час, «був запроданий й надалі перебуває у тому становищі») під гріх (див. «під гріхом» у Рим. 3:9)».

Описуючи свій власний досвід у 7:14-25, Павло повсякчас використовував теперішній час, тоді як в інших місцях застосовував недоконаний минулий. Вочевидь, він описував суперечності, які були все ще активні в його душі, а саме боротьбу християнина із гріхом, що всередині нього, і безупинні спроби того гріха керувати його щоденним життям. Фраза «запроданий під гріх» (НМВ) описує неперероджену духовно людину. Однак гріх перебуває і всередині віруючої людини, яка все ще може фізично померти через гріх. А тому гріх, який перебуває у віруючому чоловікові, і далі продовжує шукати змоги зробити його своєю власністю, навіть після того, як цей чоловік вже став християнином.

7:15-17.  Спершу Павло зізнався: «Бо, що роблю, не розумію» (досл. «Бо, що роблю, не знаю.») Тут він нагадав малого хлопчика, який, відповідаючи чесно на запитання, чому він зробив щось негідне, каже: «Я не знаю.» Такими вчинками людини керує хтось або щось, що не є її справжньою сутністю, а тому вона дійсно не розуміє цього і не може це пояснити. Павло продовжив опис свого скрутного становища: «Я бо чиню не те, що хочу ( прассо ), але що ненавиджу, те роблю ( поіо )». Тут немає жодної різниці між словами «чиню» і «роблю» (хоча в інших місцях різниця все ж є), бо у вірші 19 їх вжито вже в іншому порядку. Такі слова може промовити неперероджена людина у найбільш високоморальні моменти свого життя, проте вони можуть належати і переродженій духовно людині. Не має жодних підстав припускати, що Павло тоді описував не свій власний досвід віруючої людини. Він сказав: «Я згоджуюсь із Законом, що він добрий.» Тут слово «добрий» є перекладом до грецького слова калос , «гарний, благородний, відмінний», тоді як у вірші 12 слово «добра» – це переклад до слова агатхе , «корисна, правильна». Зважаючи на це, Павло підсумував: «Тепер же то не я те чиню (див. вірш 15), а гріх, що живе в мені.» Це не означає, що Павло уникав особистої відповідальності за такі вчинки. Він говорив про суперечність між своїми бажаннями і своєю грішною сутністю.

7:18-20.  Досвід Павла змусив його повірити, що Закон «добрий» (вірш 16). Та він все ж зауважив: «Знаю бо, що не живе в мені … добро.» І відразу пояснив, що під фразою «в мені» він мав на увазі свою грішну сутність («тобто в моїм тілі [ саркі , «плоті»; див. вірші 5, 25]») Тут не йде буквально мова про фізичну чи матеріальну плоть, а про те, що гріх показує себе через думки і тіло.

Доводячи слушність своїх слів, Павло сказав: «Бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то – ні.» Потім Павло, хоча й дещо іншими словами, повторив вірш 15б, а потім у вірші 20 повторив по суті те, що сказав у вірші 17. Павло визнав, що навіть будучи віруючою людиною, він мав всередині себе грішну сутність, яка колись зробила його своїм рабом і яка все ще виявляє себе тоді, коли він робить те, чого не бажає, і не робить те, чого бажає. І з цією проблемою стикаються усі віруючі люди.

7:21-23.  Павло був тією людиною, яка намагалася навчатися на власному досвіді, а тому він і промовив: «Отож знаходжу (такий) закон …» Тут, звісно, не йде мова про Закон Мойсея, а про те, що саме Павло взяв зі свого власного досвіду. У вірші 8:2 слово «закон» ( номос ) має значення якогось джерела. Цей закон чи джерело вказує на те, що всюдисуще «зло» завжди присутнє в людині, коли вона хоче «робити добро». Однак тут Павло відразу додав: «Мені бо милий, за внутрішньою людиною, Закон Божий» (див. 7:25). («Фраза «за внутрішньою людиною» у грецькому НЗ також зустрічається у 2 Кор. 4:16 та Еф. 3:16.) Про те, що Божий Закон «милий» і приносить втіху, йде мова у Пс. 119 (наприклад, вірші 16, 24, 47; див. Пс. 1:2). Завдяки духовному переродженню віруюча людина отримує нову сутність або здібність осягати люблячі духовні істини. І все ж, зважаючи на власний досвід, Павло сказав, що бачить «інший закон», який діє у ньому. І це – його грішна сутність. Павло назвав її гріхом, «що живе» у ньому (Рим. 7:17, 20), злом, що йому «накидається» (вірш 21), та грішними бажаннями (вірші 5, 18, 25).

Ця грішна сутність повсякчас «воює проти закону … ума (віруючої людини) і підневолює (її) … законові гріха, що в (її) … членах». Гріх безупинно бореться з новою сутністю, намагаючись її побороти і взяти під контроль (див. «служу» у вірші 25 і «слугами» у 6:17, 19-20) віруючу людину та її вчинки. Нова сутність називається законом «ума» ( ноос ; див. 7:25), бо вона може осягати і продукувати високоморальні судження. Окрім того, не зважаючи на ототожнення віруючої людини зі смертю та воскресінням Ісуса Христа і її спроби добре ставитися до інших людей і робити вчинки гідні Христа, вона сама не може протистояти своїй внутрішній грішній сутності. І всередині себе, і зовні вона повсякчас зазнає поразки й розчарувань.

7:24-25.  Павло висловив своє розчарування вигуком: «Нещаслива я людина!» Примітно, що опис Павла себе самого є частиною того, як Йоан змальовував церкву в Лаодікеї – «злощасний» (Одкр. 3:17). Потім апостол запитав: «Хто мене визволить від тіла тієї смерти?» Павло визнавав, що допоки він перебував у своєму смертному тілі, він матиме справу зі своєю внутрішньою грішною сутністю і зазнаватиме поразок. Тут він писав про тіло «смерти», а в Рим. 6:6 – про «гріховне тіло». Це означає, що гріх діє через людське тіло (див. 6:6, 12-13, 19; 7:5, 23), приносячи йому смерть (6:16,21,23; 7:10-11,13; 8:10). Відповідь Павла на дане запитання була переможною й миттєвою: «Дяка хай буде Богові через Ісуса Христа, Господа нашого!» Відповідаючи, Павло мав на увазі кінцеву перемогу Ісуса Христа, яку Він здобув для Своїх людей. Оскільки віруючі люди тут і зараз ототожнилися з Ним у Його смерті і воскресінні через віру, вони приєднаються до Свого воскреслого і прославленого у безкінечній вічності Господа вже у нових тілах, які назавжди звільняться від присутності гріха (8:23; Флп. 3:20-21). Тим часом у тому, що стосується цього життя, Павло підсумував: «Отже, то я сам служу умом ( ноі ; див. ноос  у Рим. 7:23) Законові Божому, а тілом (див. вірші 5,18, де слово саркі , яке походить від слова саркс , перекладено як «гріховні пристрасті, бажання») – законові гріха (див. «запроданий під гріх», вірш 14).» Та очікуючи звільнення від присутності гріха, віруючі люди все ще є свідками суперечностей між своїм переродженим духовно розумом (або новими сутностями чи здібностями) та гріхом або своєю грішною сутністю.

 

Г. Сила для освячення (8:1-17)

8:1.  Зважаючи на усе вищесказане, постає запитання: Чи мусить віруюча людина провести все своє життя на землі в розчаруваннях з приводу перемог її грішної сутності? (7:21-25) Невже не існує ніякої сили, як могла б допомогти її подолати? Відповідь на перше запитання – ні, а відповідь на друге – так. У частині 8 Павло описав діяння Святого Божого Духа, який також перебуває в людині і є джерелом божественної сили для освячення і таємницею, що допомагає віруючій людині отримати духовну перемогу над своєю грішною сутністю в щоденному житті. Але спершу Павло нагадав своїм читачам, що оскільки звільнення від гріха людина отримує «через Ісуса Христа, Господа нашого» (7:25), немає «ніякого засуду ( катакріма , «покарання») для тих, що в Христі Ісусі», бо вони вірують в Нього й ототожнилися з Ним (див. 6:13; Йн. 5:24). Вони оправдані, проголошені праведними, а тому перебувають під Його ласкою (Рим. 5:2), а не під гнівом (1:18), і мають вічне життя (5:17-18, 21). Христос – це гарантія безпеки для усіх, хто з Ним ототожнився через віру.

8:2.  Слово «бо» ( гар ) поєднує фразу «в Христі Ісусі» даного вірша з такою ж фразою «в Христі Ісусі» вірша 1. (В оригіналі грецькою мовою, як і в перекладі українською, фраза «в Христі Ісусі» іде після слів «закон Духа … життя».) Якщо 7:6-25 – це свідчення Павла про його боротьбу (боротьбу віруючої людини) зі своєю грішною сутністю , то «Дух … життя» – це Святий Божий Дух, а не нова сутність, якої набуває кожна віруюча людина. Святий Дух є Божеством, яке власне й дає духовне переродження усім віруючим людям (Тит.3:5) та обдаровує їх новим життям (Йн. 3:5-8), воскреслим життям Христа (Рим. 6:4, 8, 11). В Рим. 8:2 Святий Дух згадується вдруге після вірша 5:5, а до вірша 8:27 про нього йде мова ще 18 разів. Цей закон (див. 7:23) «визволив (час даного дієслова свідчить про те, що це визволення стосувалося усіх людей в момент спасіння) … від закону гріха і смерти». Цей закон називається законом «гріха і смерти», бо гріх, як Павло вже неодноразово зазначав, призводить до смерті (5:15, 17, 21; 6:16, 21, 23; 7:10-11, 13; 8:6, 10, 13). Як закон гріха  він протиставляється Духові. Як закон, що приносить смерть , він також протиставляється Духові, який дає життя. Істина, зазначена у цьому вірші, справджується стосовно усіх віруючих людей.

8:3-4.  Після того, як Павло згадав про визволення, він відразу пояснив, як цього досягти. Він знову зазначив, що неможливо отримати визволення від гріха з допомогою Закону Мойсея. Це «було неможливим для Закону». Не тому, що Закон був слабким по своїй суті (як багато хто гадає), а тому що він – добрий (7:12). Він не міг визволити від гріха, бо людина мала «гріховне тіло». Фраза «гріховне тіло» є перекладом до слова саркс  (досл., «плоть»), яке може мати значення або гріховного загнивання або людської слабкості (див. 7:5, 18, 25; 8:4-5, 8-9, 12-13).

Однак Бог визволив людей від гріха, «пославши свого Сина в тілі, схожім на гріховне тіло». Ісус прийшов не в грішному тілі, а в тілі, « схожім на » гріховне. Його істинна сутність була захищеною від грішної сутності, яка постійно перебувала в людях ще з часів Адама (див. Лк. 1:35). Бог послав Його також «ради гріха» ( пері хармартіас ). Іншими словами, Він прийшов у світ, щоб щось зробити із гріхом. І Він таки зробив. Своєю смертю на хресті Він «осудив гріх у тілі» ( катекрінен , «виніс йому судовий вирок»; див. катакріма , «покарання», Рим. 8:1) так, що для тих, хто у Христі, тепер немає  ніякого засуду. А все для того, «щоб оправдання Закону (святе життя [Лев. 11:44-45; 19:2; 20:7]) здійснилося на нас, що ходимо не за тілом, а за Духом». Люди отримали визволення від гріха через смерть Ісуса Христа, але мають змогу щодня це відчувати завдяки контролюючій силі Святого Духа.

8:5-8.  У цих віршах Павло дав відповідь на наступне запитання: Як це – жити «за тілом» чи «за Духом»? Він пояснив, що живуть за тілом люди, які «думають ( пхроноусін ) про тілесне». Невіруюча людина турбується виключно про свої грішні бажання і не думає про Бога. А люди, які живуть «за Духом», «думають … про духовне». Таким ось чином грішна сутність людини та Святий Дух, який також перебуває в ній, «суперечать одне одному» (Гал. 5:17).

Але в чому саме полягає відмінність між тим, коли людина думає про тілесне, і тим, коли думає про духовне? Павло пояснив. «Прагнення ( пхронема ; див. Рим. 8:6б-7) тіла ( тес саркос ) (веде) до смерти», тобто вже саме таке прагнення є синонімом до слова смерть або ж веде до смерті в усіх її формах (і в фізичній, і в духовній). З іншого ж боку, «прагнення духа (веде) до життя (вічного воскреслого життя) і миру» відразу (5:1) й зрештою. У 8:7-8 Павло зосередив увагу лише на прагненнях тіла ( пхронема тес саркос ; «прагненнях грішної сутності»; див. вірш 6), щоб пояснити, чому саме, як він сказав у вірші 6, вони завершуються смертю: (1) бо «прагнення тіла вороже Богові» (див. 5:10), (2) бо воно «не кориться Законові Божому», (3) бо воно «й не може» так зробити. А тому і люди, підвладні тілесному, тобто своїй грішній сутності, «не можуть (не спроможні) подобатись Богові». Непорятовані люди живуть життям, яке цілковито позбавлене духовності і спроможності догодити Богові. А віруюча людина, яка піддається своїй грішній сутності, діє так, як і непорятована (див. 1 Кор. 3:3).

8:9-11.  Після того, як Павло розглянув два види людей, він звернувся прямо до своїх читачів. «Ви ж не тілесні, але духовні, якщо ( еіпер , «коли, у той час як»; див. вірш 17) Дух Божий живе у вас» (див. вірш 11). Святий Дух дає віруючій людині цілком інше життя (2 Кор. 5:17). Однак і протилежне тут має слушність: «Коли ж хтось Духа Христового не має, той Йому не належить.» Оскільки лише Святий Дух дає людині духовне життя, людина не може належати Христові без присутності Духа.

Фрази «Дух Божий» і «Дух Христа» доводять божественну сутність Ісуса Христа. Це речення також дає зрозуміти, що присутність Святого Духа у душі людини є прямою ознакою того, що людина вірує в Ісуса Христа (див. 1 Йн. 3:24; 4:13). Іншим дуже важливим моментом є те, що в Рим. 8:10 присутність Христа в людині («Христос у вас») прирівнюється до присутності Святого Духа (вірші 9, 11). Це також свідчить на користь біблійного вчення про Святу Трійцю. Вірш 10, як і вірші 9б та 11, є умовним. В оригіналі грецькою мовою дана умова вважається такою, що відповідає істині. Слово «як» можна також перекласти як «оскільки». Коли ж Христос знаходиться в людині, її «тіло мертве (див. 7:24) через гріх, але дух живий через праведність». Оскільки Бог оправдав віруючу людину і визнав її праведною, вона залишається духовно живою. Вічне, духовне Боже життя дається віруючій людині тут і зараз, навіть не зважаючи на те, що її тіло смертне.

Потім Павло написав про ще кращу обіцянку (8:11). Оскільки Бог «воскресив Ісуса з мертвих» (див. 4:24; 6:4), Він пообіцяв віруючим людям, в яких «мешкає» Його Дух (див. 8:9), що «оживить і … (їхні) смертні тіла Духом Своїм». Іншими словами, Бог зараз обіцяє духовне воскресле життя (6:4, 8, 1) для смертних тіл усіх віруючих людей, а в майбутньому – воскресіння у тих смертних тілах (6:5; 1 Кор. 6:14; 15:42, 53; 2 Кор. 4:14).

8:12-14.  Тут Павло підбив підсумок усіх своїх попередніх слів. «Тим то … ми боржники.» Кожна віруюча людина відповідальна за те, щоб жити кожен день під контролем Святого Духа і з Його силою. Та спершу Павло зауважив, що «ми боржники не тілу, щоб за тілом жити». Кожен християнин має з власної волі уникати пожадань своєї грішної сутності. Він має боротися зі спробами тієї сутності змусити його жити грішним життям (див. Тит. 2:12). А все тому, що «коли живете за тілом, то помрете». Це не означає, що віруюча людина, яка грішить, зазнає вічної смерті в пеклі. Ні, тут говориться про те, що така людина не зможе насолодитися своїм духовним життям. Вона буде наче непорятована (1 Кор. 3:1-4) і не матиме змоги радіти присутності в ній Святого Духа. Фраза «то помрете» дослівно звучить як «то скоро помрете» або «то ось-ось помрете».

З іншого ж боку, «якже ви духом умертвляєте тілесні вчинки, будете жити». У деяких грецьких рукописах замість фрази «тілесні вчинки» є фраза «вчинки плоті». Тіло – це засіб, за допомогою якого грішна сутність людини показує себе (див. Рим. 6:6, 13) Лише завдяки силі Святого Духа віруюча людина може умертвити гріхи свого колишнього життя (див. Еф. 4:22-31; Кол. 3:5-9). Саме це мав на увазі Павло, коли казав: «Вважайте себе за мертвих для гріха» (Рим. 6:11).

Потім Павло продовжив пояснювати. «Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – сини Божі.» Багато з тих, хто вивчає Біблію, не бачить відмінності між словом, яке перекладено як «сини» у 8:14, і словом, перекладеним як «діти» у вірші 16. Однак у вірші 16 присутність Святого Духа у людині засвідчує той факт, що віруюча людина вже від народження пов’язана із Богом  ( текна , «діти»; дослівно це слово перекладається як «народжені»). А ось у вірші 14 той факт, що віруючих людей контролює й водить Дух Святий, засвідчує їхнє право на привілеї у Божій сім’ї , де вони є «сини ( хуіос , це слово має значення дитини, достатньо дорослої для того, щоб користуватися привілеями дорослих і нести їх відповідальність) Божі». Сина у Божій сім’ї «водить Дух Божий».

8:15-17.  На противагу пануванню гріха, який поневолює аж до «боязні», віруючі люди «прийняли Дух усиновлення». Слово «усиновлення» є перекладом до слова хуіотхесіас , яке означає «прийняття як сина» (див. вірш 23). Віруючі люди є усиновленими дітьми (Гал. 4:5; Еф. 1:5), а не рабами (Гал. 4:7). І їм уже не треба підкорятися гріху чи боятися. В часи Нового Завіту усиновлені діти користувалися тими ж привілеями, що і рідні. Отож, замість того, щоб тремтіти від страху, як раб, християни можуть звертатися до Бога, як діти: « Авва ! -Отче!» Слово «Авва» – це транслітерація арамейського слова зі значенням «батько» (у НЗ зустрічається ще лиш у Мк. 14:36; Гал. 4:6). Окрім того, що Бог усиновив віруючих людей, вони – Його рідні «діти» ( текна , «народжені») завдяки переродженню (Йн. 1:12; 1 Йн. 3:1-2). А Святий Дух, який дає віруючим людям таке переродження, і «свідчить разом із» їхнім духом про те, що вони отримали нове життя.

У багатьох сім’ях діти успадковують майно своїх батьків. Кожна окремо взята дитина є спадкоємцем, а всі діти разом – співспадкоємцями. Подібним чином, оскільки християни – «діти Божі», вони – Його «спадкоємці» (див. Гал. 4:7) і «співспадкоємці Христа». Вони вже зараз отримують усі духовні благословення (Еф. 1:3), а в майбутньому розділять з Господом Ісусом й усі багатства Божого царства (Йн. 17:24; 1 Кор. 3:21-23). Однак тут іде мова про дещо більше, аніж про очікування небесної слави. Ісус Христос страждав, зазнавав знущань і був розіпнений за нас. А тому Його співспадкоємці також мають страждати «разом із Ним» (див. Йн. 15:20; Кол. 1:24; 2 Тим. 3:12; 1 Пт. 4:12). Насправді, віруючі люди вже зараз ділять з Ним Його страждання, адже слово «якщо» є перекладом до слова еіпер, яке означає «коли, в той час як» (див. Рим. 8:9). А потім, вже після страждань, вони розділять з Ним і Його славу («щоб разом з Ним і прославитися»; 2 Тим. 2:12; 1 Пт. 4:13; 5:10).

 

Ґ. Мета освячення (8:18-27)

8:18.  В певному сенсі цей вірш підсумовує попередній розділ, в якому віруючі люди переконуються, що є спадкоємцями слави Христа. Однак Павло також нагадав своїм читачам, що розділяти славу Христа у майбутньому – це, отже, розділяти Його «страждання» у цьому житті. Та після ретельного обдумування ( Логізомаі , «Я гадаю»), Павло підсумував, що «страждання нинішнього часу негідні майбутньої слави, яка має нам з'явитися». Ця майбутня слава така велика, що теперішні страждання у порівнянні з нею є дріб’язковими. Окрім того, слава є вічною, а страждання – тимчасові і легкі (2 Кор. 4:17). І дійсно, розуміння цієї істини може допомогти віруючим людям терпеливо зносити свої страждання. Рим. 8:18 також задає тему подальшому розгляду взаємозв’язку між віруючими людьми та Створінням стосовно і страждань, і майбутньої слави.

8:19-21.  Взаємозв’язок людини з фізичним створінням, частиною якого вона є і в якому живе, був зазначений у реченні, який Бог адресував Адамові, засудивши його після Падіння (Бут. 3:17-19). В Рим. 8:19-21 Павло показав, що цей зв’язок стосується й майбутнього з огляду на Божий задум порятунку людей. Він заявив: «Створіння очікує ( апокародокіа , у НЗ зустрічається ще лиш один раз у Флп. 1:20) нетерпляче виявлення синів Божих.» Фраза «очікує нетерпляче» є перекладом до слова апекдечомаі , яке в НЗ використано сім разів, і щоразу стосовно повернення Христа (Рим. 8:19, 23, 25; 1 Кор. 1:7; Гал. 5:5; Флп. 3:20; Євр. 9:28). Сини Божі об’являться, коли Христос повернеться за Своїми людьми. Вони розділять Його славу (Рим. 8:18; Кол. 1:27; 3:4; Євр. 2:10) і звільняться від гріха (Рим. 8:23). Уся природа (нежива й жива) тут персоніфікована і виступає як одне Створіння, що «очікує нетерпляче» тих часів.

Причина такого нетерплячого очікування зазначена у вірші 20. «Створіння було підпорядковане суєті.» Слово «суєті» є перекладом до грецького слова матаіотеті  («даремність, тлінність, безцільність»; див. Еф. 4:17; 2 Пт. 2:18), воно описує зміну і «тління» (див. Рим. 8:21), що притаманно усім сотвореним речам. Ця підпорядкованість не була добровільною, бо сотворений світ сам по собі вже вибору не має. Тож Створіння  залежало від Бога, верховного Творця, Того, «Хто його підкорив». (Тут мова йде саме про Бога, а не про Адама, як дехто вважає.) І все ж воно було «у надії», тобто очікувало того дня, коли суєта зникне (див. вірші 24-25). Бог осуджував усе Своє Створіння разом з людьми за їхній гріх (Бут. 3:14, 17-19).

Коли Божий задум стосовно порятунку людей буде здійснено, і діти Божі усі разом отримають «свободу слави» від гріха, сатани і фізичного тління, тоді «й саме Створіння визволиться від рабства тління». Бог засудив фізичне Створіння разом з людьми за гріх, бо вони мали владу над Створінням як Божі представники (Бут. 1:26-30; 2:8, 15). Подібним чином, оскільки Божий задум стосовно порятунку людей – це задум нового Створіння (2 Кор. 5:17; Гал. 6:15), фізичний світ також буде оновлений (Одкр. 21:5). Це відбудеться в два етапи. Буде оновлено теперішній Всесвіт разом з поверненням  на землю Господа Ісуса і (Іс. 11:5-9; 35:1-2, 5-7; 65:20, 25; Ам. 9:13). Буде створено «небо нове і землю нову» (Одкр. 21:1; див. 2 Пт. 3:7-13).

8:22-23.  З одного боку, вірш 22 – це доречний підсумок попереднього розділу, який показує, в якому скрутному становищі перебуває фізичне Створіння. Павло сказав: «Бо знаємо ( оідамен ), що все Створіння разом понині стогне.» Наголос тут зроблено на слові «разом». Однак тут не йде мова про віруючих у Христа людей, бо про них говориться у вірші 23. Слово «разом» тут стосується різних складових природнього Створіння. В той же час вірш 22 слугує своєрідним вступом до нового розділу, в якому озвучено надію на майбутнє звільнення від страждань, яких зазнавало усе Створіння і в тому числі усі люди, перебуваючи під владою гріха.

Павло розпочав цю частину згадкою про «страждання нинішнього часу» (вірш 18), до чого він власне й повернувся у вірші 23. Павло написав, що віруючі люди мають «зачаток Духа». Тут це означає, що Святий Дух – це «зачаток» ( апагчен , «перші плоди») Божого порятунку та оновлення віруючих людей. В іншому місці Святого Духа названо «завдатком (передоплатою, авансом) нашої спадщини» (Еф. 1:14; див. 2 Кор. 1:22), що передає ту саму думку. «Першим плодом» будь-якого фермера були його перші жнива першого врожаю. Він був своєрідною обіцянкою того, що у фермера буде багато врожаю. Подібним чином Бог Святий Дух, оселившись у душах віруючих людей, є обіцянкою того, що в майбутньому вони матимуть змогу насолоджуватися значними благословеннями, в тому числі вічним життям в присутності Бога.

Через «страждання нинішнього часу» (Рим. 8:18) віруючі люди, як і Створіння, «самі в собі» стогнуть (див. вірш 22; 2 Кор. 5:2), «очікуючи усиновлення, визволення … тіла». Слово «усиновлення» ( хуіотхесіан , «прийняття як сина»; див. вірш 15) описує взаємозв’язок віруючої людини з Богом, який є наслідком Божої ласки, дарованої людині за її віру. (А ось духовне переродження описує взаємозв’язок віруючої людини з Богом, який є наслідком нового народження.) Бог усиновив Ізраїль (9:4), і це, безумовно, сталося тому, що Ізраїль мав завіт із Богом (Втор. 7:6-9). З одного боку, кожен віруючий чоловік вже усиновлений, бо прийняв «дух усиновлення» (Рим. 8:15) і є Божим сином (Гал. 4:6-7). Та в той же час, як зазначено у Рим. 8:23, віруючі люди все ще очікують завершення цього процесу усиновлення, тобто «визволення» ( аполитросін ; з етимологічної точки зору це грецьке слово описує звільнення або визволення від рабства через сплату ціни за звільнення [ литрон ]; див. коментарі до 3:24) їхніх тіл. У вірші 8:19 про це говориться як про «виявлення синів Божих», а у вірші 21 – як про «свободу слави дітей Божих». Усе це трапиться, коли Церкву візьмуть на небо, коли віруючі люди вознесуться і переродяться у своїх уже прославлених тілах (1 Кор. 15:42-54; 2 Кор. 5:1-5; Флп. 3:20-21; 1 Сол. 4:13-18). Павло назвав цей день – днем «відкуплення» (Еф. 4:30).

8:24-25.  Бог пообіцяв, що тіло віруючої людини зрештою позбудеться грішної сутності і її впливу завдяки діянням Його Сина. Хто вірить у цю обіцянку, той має тверду надію й очікує «витривало» на те відкуплення тіла (див. Гал. 5:5). Це останній етап спасіння, і саме в очікуванні нього «ми надією спаслися». Визволення тіла (Рим. 8:23), звісно ж, ще не було («Коли ж хтось бачить те, чого надіється, то це не є вже надія?»), та на це надіються і палко, проте «витривало», очікують («очікуємо» від апекдечомаі ; див. вірші 19, 23) у стражданнях «нинішнього часу» (вірш 18).

8:26-27.  Ці вірші вказують на те, що віруючі люди не покинуті на самих себе у своїх стражданнях (вірш 18) і стогнаннях (вірш 23). «Дух допомагає («продовжує допомагати) нам у (в оригіналі грецькою мовою слів «нам у» немає) немочі нашій.» Тут не йде мова про те, що Дух допомагає лиш тоді, коли  християни слабкі. Вони завжди слабкі, а тому Дух допомагає їм повсякчас. Слово «немочі» є перекладом до слова астхенеіа , яке може свідчити про фізичну, емоційну та духовну неспроможність (див. коментарі до Як. 5:14), засвідчену внутрішнім стогоном (Рим. 8:23). Слово «допомагає» – це переклад до слова синантіламбанетаі , яке змальовує когось, хто допомагає іншому нести важкий тягар. (В НЗ воно зустрічається ще лиш у Лк. 10:40.)

Слабкість віруючих людей засвідчена тим фактом, що вони не знають «про що … молитися» (досл., «про що бо нам молитися як слід»). Будучи слабкими, вони не можуть осягнути ні змісту, ні способу виголошення правильної молитви, але Дух сам приходить їм на допомогу і «заступається … стогонами невимовними». Природнє Створіння стогне (Рим. 8:22), віруючі люди стогнуть (вірш 23), і Дух Святий також стогне. Цей стогін ніяким чином не стосується спроможності молитися різними мовами, як дехто припускає. Ці стогони належать Святому Духові, а не віруючим людям, і є «невимовними». Дух Святий допомагає віруючим людям, заступаючись за них (вірш 26). Слово «заступається» є перекладом до слова хиперентинчанеі , яке в НЗ зустрічається лиш тут. Воно означає «звертатися або взивати до когось». «Той, Хто досліджує серця» – це Бог (1 Сам. 16:7; Євр. 4:13), і Він «знає ( оіден , «знає інтуїтивно або осмислено»), яке бажання Духа і що Він заступається ( ентинчанеі ; див. Рим. 8:26) за святих згідно з Божою волею». І хоча слова Духа є невимовними, Отець знає, про що Дух думає. Це речення є дуже цікавим, адже засвідчує всезнання Отця і близькість між Особами Святої Трійці. Господь Ісус повсякчас заступається за віруючих людей у присутності Бога (вірш 34; Євр. 7:25), а Святий Дух заступається за них від їхнього ж імені! Хоча віруючі люди не знають, про що молитися і як озвучити свої прохання, Дух озвучує їхні прохання замість них.

 

Д. Певність освячення (8:28-29)

Ця частина вчення про освячення віруючої людини (вірші 28-29) є логічним продовженням розгляду кінцевої мети цього освячення (вірші 18-27). Не має сенсу розглядати мету освячення – надію віруючої людини, те, на що вона так палко і витривало очікує, – якщо не приймати той факт, що дана мета є певною. Бог дав цю певність і засвідчує надію віруючої людини, оскільки освячення, починаючи з духовного переродження і завершуючи прославленням, є виключно діянням Бога, на яке віруючі люди заслуговують своєю вірою (див. Флп. 1:6).

8:28.  Тут Павло сказав, що віруючі люди знають про певність освячення, і це знання вони отримали завдяки духовному осмисленню. Християни знають інтуїтивно ( оідамен ) – хоча й не завжди можуть цілком усе зрозуміти чи відчути на емпіричному рівні, – «що тим, які люблять Бога, – покликаним за його постановою, усе співдіє на добро». Окремі речі самі по собі можуть бути і не на добро, та Бог узгоджує все таким чином, що вони разом були віруючій людині на добро, бо Його мета – привести її до досконалості у Його присутності (див. Еф. 1:4; 5:27; Кол. 1:22; Юд. 24). Навіть нещастя й біди роблять свій внесок в успішне досягнення даної мети. Активний стан дієслова синергеі  у теперішньому часі («усе співдіє») вказує на те, що це Боже діяння відбувається ввесь час. І все це для тих, «які люблять Бога» та покликані «за Його постановою». Примітно, що любов віруючої людини до Бога іде   після  прикликання її Богом і, безумовно, є наслідком сходження на неї Святого Духа (див. Рим. 5:5; 1 Йн. 4:19). Слово «постановою» є перекладом до слова протхесін , Божий задум (Павло використав те саме слово у Рим. 9:11; Еф. 1:11; 3:11). Слово «покликаним» має глибше значення, аніж просто бути прикликаним, щоб прийняти Христа. Воно означає бути прикликаним для спасіння і його отримання.

8:29-30.  У цих віршах Павло пояснює, що ж означає бути «покликаним за Його постановою» (вірш 28), і чому Бог робить так, що «усе співдіє на добро» таким людям (вірш 28). Віруючі люди – це люди, яких Бог знав наперед. Це не означає, наче Бог просто знає наперед, що  саме будуть робити віруючі люди. Бог знає їх  наперед. Таке божественне знання наперед не означає лише знання про існування якоїсь людини чи знайомство з нею. Ні, тут іде мова про всесторонній взаємозв’язок з людиною, який ґрунтується на виборі Бога (див. Єр. 1:4-5; Ам. 3:2) у вічності ще до Створіння. «Він нас вибрав перед заснуванням світу» (Еф. 1:4).

Такий вічний вибір і знання наперед – це дещо більше, аніж встановлення зв’язку між Богом та віруючими людьми. Тут також має значення кінцева мета такого взаємозв’язку: «Бо яких Він передбачив, тих наперед призначив, щоб були подібні до образу Сина Його» (див. 1 Йн. 3:2). Віруючих людей, які пов’язані з Богом згідно Його задуму у вічності за допомогою божественного знання наперед та вибору, Він особисто й «наперед призначив» ( проорісен , «заздалегідь визначив»; див. Еф. 1:5, 11). Бог заздалегідь визначив, якою буде доля віруючих людей, тобто яким саме чином вони будуть «подібні до образу» Ісуса Христа. Усі святі, сотворені за подобою Христа (через цілковите й завершене освячення), прославлять Христа як Первородного «між багатьма братами». Воскреслий і прославлений Господь Ісус Христос стане Очільником нової людської раси, очищеної від будь-яких контактів із гріхом і підготовленої до вічного життя в Його присутності (див. 1 Кор. 15:42-49). Як «Первородний» Він займає найвищу посаду серед усіх (див. Кол. 1:18).

Між початком та завершенням Божого задуму є три етапи: прикликання (див. Рим. 1:6; 8:28), оправдання (див. 3:24, 28; 4:2; 5:1, 9) та прославлення (див. 8:17; Кол. 1:27; 3:4). І при цьому Бог не обійшов увагою жодну людину. Він здійснює Свій задум повною мірою. Слово «прославив» використано у минулому часі, бо цей останній етап настільки очевидний, що на думку Бога він уже пройдений. Бути прославленим – це інший спосіб сказати, що діти Божі будуть «подібні до образу» Його Сина, та що це і є найвища мета Бога. Вони більш не будуть «позбавлені слави Божої» (Рим. 3:23).

8:31-32.  Це справді вражає, коли починаєш усвідомлювати, що Божий задум стосовно порятунку людей є наперед визначений у вічності минулого та сягає вічності майбутнього, і що Бог досконало його дотримується. Визнаючи це, Павло поставив сім запитань і відповів на них (у віршах 31-39), щоб довести істину стосовно того, що спасіння віруючої людини у вічності є безумовною реальністю. Перше запитання – загальне: «Що скажемо на це?» (див. 4:1; 6:1; 9:14, 20). Очевидною відповіддю на вірші 8:28-20 буде слово «Алілуя» або широко відкрий від подиву рот.

Звідси постає ще шість конкретних запитань. Перше: «Коли Бог за нас, хто проти нас?» Зрозуміло, що проти віруючих людей є сатана і його демонічне військо (див. Еф. 6:11-13; 1 Пт. 5:8), але вони неспроможні отримати кінцеву перемогу над віруючими людьми. Бог є Творцем усього, Він – верховний. І оскільки Бог виступає за віруючих людей, ніхто не може досягти успіху у протидії віруючим людям. Він – за віруючих людей до такої міри, що «власного Сина свого не пощадив, а видав Його за всіх нас.» Фраза «не пощадив» ( епхеісато , від пхеідомаі ) також зустрічається у Септуаґінті у Бут. 22:12, де НМВ перекладає її як «не приховав». Бог сказав Аврааму: «Ти не пощадив (не приховав) свого сина.» Потім Бог звелів Авраамові пощадити Ісаака і замість нього принести в жертву барана (Бут. 22:2-14), але сам Бог все ж приніс Свого власного Сина в жертву за гріхи (Йн. 1:29). З огляду на такий неймовірний вияв Божої ласки, «як же (Він) разом із Ним не подарує нам усього»? Оскільки Бог приніс найбільшу з усіх Жертву, Свого власного Сина, то звісно ж Він не вагатиметься і дасть віруючим людям й усе інше, що має стосунок до їхнього освячення і веде їх до цього (див. 2 Пт. 1:3).

8:33-34.  Наступні два запитання, які поставив і на які відповів Павло, стосуються по суті судового процесу. «Хто буде винуватити ( енкалесеі , «озвучувати офіційне обвинувачення в суді; висувати обвинувачення»; див. Діян. 19:40; 23:29; 26:2) вибраних Божих?» Обвинувачем Божих людей є сатана (Одкр. 12:10; див. Зах. 3:1). Його обвинувачення є вагомими, бо вони ґрунтуються на гріховності віруючої людини і її нечистоті. Але обвинувачення сатани будуть відкинуті, тому що «Бог – той, що оправдує». Суддя сам проголошує обвинувачену людину праведною на підставі її віри в Ісуса Христа (Рим. 3:24; 5:1). В результаті віруюча людина звільняється від усіх обвинувачень, і ніхто не може висунути такого обвинувачення, яке було б прийняте.

Із даним запитанням пов’язане й наступне запитання: «Хто ж той, що засудить (хо катакрінон ; див. катакріма , «осуд, покарання» у 8:1)?» Бог призначив суддею Ісуса Христа (Йн. 5:22, 27; Діян. 17:31), тому Павло, відповідаючи на це запитання, заявив: «Христос Ісус». Ісус – це Той, кому віруюча людина довірила своє спасіння. До того ж, Він – Той, «який умер, ба (досл., «більше того») й воскрес, що по правиці Божій (див. Лк. 22:69; Діян. 2:33; 5:31; Еф. 1:20; Кол. 3:1; Євр. 1:3, 13; 8:1; 10:12; 12:2; 1 Пт. 3:22) – Він заступається за нас». Господь Ісус Христос і дійсно Суддя, але Він і Той, з ким ототожнюється кожна людина через віру. А тому Він – Жертва віруючої людини за гріхи (див. Рим. 5:8; 8:32), її нове життя (віруюча людина розділяє з Христом Його воскресле життя; 6:4, 8, 11; Еф. 2:5-6; Кол. 2:13) і її Заступник (див. Євр. 7:25; 1 Йн. 2:1; за віруючих людей також заступається Дух Святий, Рим. 8:26-27). Звісно ж, Суддя не засудить Своїх власних людей, які перебуваються в Ньому через віру! (див. Рим. 8:1)

8:35-37. Останні запитання Павла занотовано у вірші 35: «Хто нас відлучить від Христової любови?» Відповідно до контексту (вірші 37, 39) Христова любов – це Його любов до віруючих людей (а не їхня любов до Христа; див. 5:5). Павло навів перелік із семи причин, які, як дехто міг би припустити, можуть відлучити віруючу людину від любові Христа: «Горе ( тхліпсіс , «злидні чи страждання»; часто зустрічається у 2 Кор.) чи утиск ( стеночоріа , досл., «обмеженість»), чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?» Усе це, хоч і зазначене в зростаючій прогресії, не може відлучити християн від Христа, бо є частиною того (Рим. 8:28), що Бог сам використовує з метою надати віруючим людям подоби Свого Сина. Потім Павло процитував Пс. 44:22, пригадуючи своїм читачам, що у цьому житті Божі люди мають зазнати багато страждань (див. Йн. 16:33), і навіть померти мученицькою смертю за інших. На початку Доби Церкви щодня якийсь християнин чи християни помирали мученицькою смертю або ж стикалися з такою імовірністю. Їхні переслідувачі не вважали життя християн більш вартим за життя тварин, «(призначених) на заріз».

Усі ці нещастя (див. «усе» в Рим. 8:28, «усього» у вірші 32 та «в усьому» у вірші 37) не відлучають віруючих людей від любові Христа. Навпаки, в усьому цьому віруючі люди мають «повну перемогу ( хипернікомен  «продовжують здобувати велику, славетну перемогу») завдяки Тому, Хто полюбив нас.» Сам Ісус Христос й, зокрема, Його любов до віруючих людей надає усім нам змогу перемогти (див. 2 Кор. 2:14).

8:38-39.  Потім Павло завершив свою промову стосовно виключно безпечного перебування віруючих людей в Ісусі Христі та певності їхнього освячення наступними словами: «Бо я певний (доконаний час, «я переконався»; див. 15:14), що … (ніщо) не зможе нас відлучити від Божої любови (Божої любові до віруючих людей, а не навпаки; див. вірш 35)». Павло розпочав свій перелік 10 можливих причин зі смерті, чим власне і закінчується перелік 7 причин у вірші 35. Ці реалії Божого всесвіту включають крайні форми існування: (1) «смерть» і (2) «життя» (чи то у смерті [2 Кор. 5:8-9], чи у житті віруючі люди перебувають у присутності Бога); крайні форми сотворених духовних військ: (3) «ангели» та (4) «князівства (демони)» (ангели не стали б, а демони не змогли б зруйнувати взаємозв’язок між Богом та Його відкупленими, порятованими людьми); крайні часові форми: (5) «теперішнє» і (6) «майбутнє» (ніщо із того, що відоме зараз, наприклад, труднощі, перелічені у Рим. 8:35, чи з того, що трапиться колись)»; духовних ворогів: (7) «сили» (ймовірно, сатану та його демонів; див. Еф. 6:12; або, можливо, людські уряди); крайні форми простору: (8) «висота» та (9) «глибина» (ніщо із того, що знаходиться вверху, а чи внизу, не може раптово накинутися на віруючих людей і відлучити їх від Божої любові); і (10) усе сотворене у світі. Не існує абсолютно нічого у Його Створінні, що змогло б перешкодити досягненню Його мети стосовно віруючих людей, «що в Христі Ісусі». Який надзвичайний спосіб засвідчити певність спасіння віруючих людей!

V. Розкриття Божої справедливості через всевишній вибір (част. 9-11)

Оскільки Бог – це самодостатня Сутність, яка є Творцем усього сущого довкола, Він – всевишній, а тому може використовувати і розпоряджатися усім Своїм Створінням так, як забажає. Ця всевишність об’являє не лише Його особисту справедливість, але і Його надану справедливість.

 

А. Оголошення Божого всевишнього вибору (9:1-29)

Тут Павло розглянув Божий всевишній вибір з огляду на існуючу проблему. Євреї пишалися тим, що ізраїльтяни були Божим обраним народом (Втор. 7:6; див. Рим. 2:17-20а; 3:1-2). Але зараз, зважаючи на Божий задум порятунку віруючих людей, причетність євреїв до цього спадала, тоді як участь язичників у цьому ставала домінуючою. Невже Бог покинув євреїв? Пряму відповідь на це запитання дає Божий всевишній вибір, закон, який завжди діяв, навіть між людьми обраного ізраїльського народу, між Ізраїлем та іншими народами. Зараз цей закон діє у Божих намірах щодо Ізраїлю і церкви та в Його діяннях стосовно євреїв і язичників у церкві.

 

1. ПРИВІЛЕЇ ІЗРАЇЛЮ (9:1-5)

9:1-5.  Повторюючи у стверджувальній і заперечній формі (що внутрішньо засвідчено його власною совістю [див. коментарі до 2:15] у присутності Святого Духа), Павло дав зрозуміти, що відчуває «великий і безнастанний біль у … серці» через те, що багато євреїв зреклося доброї новини. Він так палко бажав, щоб і вони були порятовані, що навіть готовий був «сам бути відлученим від Христа за братів» своїх, ізраїльтян.

Потім Павло перелічив сім духовних привілеїв, які належали людям Ізраїлю як Божому обраному народові: «усиновлення» (див. Вих. 4:22), «слава» (див. Вих. 16:10; 24:17; 40:34; 1 Цар. 8:11), «завіти» (Бут. 15:18; 2 Сам. 7:12-16; Єр. 31:31-34), «законодавство» (Втор. 5:1-22), «богослужба» ( латреіа , «свята служба», яка також може бути службою в наметі) та «обітниці» (особливо щодо приходу Месії). А також ізраїльтяни були першими в ряді обітниць, починаючи з отців (патріархів, див. Мт. 1:1-16; Рим. 1:3), чиї пророцтва були втілені Христом, «який над усім – Бог, благословенний повіки. Амінь». Це – пряме засвідчення божественної сутності Месії. Дехто виділяє ці слова в окреме речення (див. НМВ, примітки), але текст НМВ видається кращим.

 

2. ПРИКЛАД ВСЕВИШНЬОГО ВИБОРУ (9:6-18)

а. Ісаак, а не Ізмаїл (9:6-9)

9:6-9.  Той факт, що євреї не прийняли доброї новини про Христа, не значить, що «слово Боже не здійснилося». Про це засвідчили і приклади Божого всевишнього вибору, взяті зі Старого Завіту. Але спершу Павло пригадав своїм читачам істину, яку вже колись озвучував: «Бо не всі ті, що від Ізраїля – ізраїльтяни,» тобто ізраїльтяни за духом (див. 2:28-29).

Потім Павло навів три приклади Божого верховенства зі Старого Завіту (Ісаак та Ізмаїл, 9:7б-9; Яків та Ісава, вірші 10-13; і фараон, вірші 14-18). Перші два показують, що Бог зробив Свій всевишній вибір серед фізичних нащадків Авраама, започатковуючи духовний ряд обітниць. Ізмаїл, якого народила Агар (Бут. 16), а також шість синів Кетури (Бут. 25:1-4) були нащадками ( сперма , «нащадки») Авраама, але вони не вважалися його дітьми ( текна , «діти») «обітниці». Як Бог сказав Авраамові (Бут. 21:12): «Від Ісаака назоветься твоє потомство» (досл., «із сімені [ сперма ] Ісаака назовуться твоїми»). Павло знову повторив цю істину, але вже іншими словами: «Не тілесні діти (досл., «народжені з плоті») – то діти ( текна , «народжені з Бога») Божі, але діти ( текна ) обітниці вважаються за нащадків ( сперма ).» Не достатньо бути просто нащадком Авраама. Треба бути обраним Богом (див. «вибраних» у Рим. 8:33) і вірити у Нього (4:3, 22-24). Бог запевнив Авраама, що саме через Ісаака, а не Ізмаїла, здійсниться Його обітниця: «Цієї самої пори я прийду, і буде син у Сари» (це – дещо вільна цитата з Бут. 18:10 з LXX).

б. Яків, а не Ісава (9:10-13)

9:10-13.  Другий старозавітній приклад Божого всевишнього вибору взято з другого покоління єврейських праотців. Вочевидь, Бог мав намір засвідчити Своє право вибору ще на початку Своїх стосунків з обраним народом. Цей приклад навіть більше підкреслює всевишність Бога, аніж перший, оскільки тут Бог обирає одного з близнюків. (У випадку зі синами Авраама Бог зробив Свій вибір на користь дитини однієї жінки, а не іншої.) Окрім того, у випадку з дітьми Ревеки вибір Бога був визначений наперед, тобто тоді, «коли … вони (близнята) ще й не народились і нічого доброго чи злого не зробили». Це показало, що всевишній вибір Бога залежить «не від діл», навіть наперед передбачених, «але від Того, який кличе» (див. «покликані» у 1:6; 8:28, 30). Божий задум (8:28; 9:11), а не діла людини (4:2-6) є основою Його вибору. Ревеці було сказано: «Старший молодшому буде служити» (див. Бут. 25:23). Цей Свій божественний вибір Бог засвідчив наступними словами: «Якова полюбив Я, Ісава ж зненавидів» (див. Мал. 1:2-3). Насправді, Ісава, старший брат, не служив Якову, своєму молодшому братові-близнюку. Але нащадки Ісава, едоміти, служили (див. 1 Сам. 14:47; 2 Сам. 8:14; 1 Цар. 11:15-16; 22:47; 2 Цар. 14:7). Божа «любов» до Якова була об’явлена через Його вибір, тобто через те, що Якова Він обрав, а Божа «ненависть» до Ісава проявилася у тому, що Він не зробив Ісава дитиною «обітниці» (9:8). У цьому розумінні ненависть не є абсолютною, вона відносна стосовно вищого вибору (див. Мт. 6:24; Лк. 14:26; Йн. 12:25).

в. Фараон (9:14-18)

9:14-18.  Словами «Що ж скажемо?» (див. 4:1; 6:1; 8:31) Павло, безумовно, мав намір підняти серед читачів наступне запитання: «Що Бог несправедливий?» Адже Він обрав Ісаака, а не Ізмаїла, Якова, а не Ісаву. Грецька заперечна частка ме , яка тут перекладена префіксом «не-», передбачає й заперечну відповідь. Тож Павло відповів, як і зазвичай, дуже категорично: «Зовсім ні!» ( ме геноіто ; див. коментарі до 3:4). Справа тут не в тому, чи це справедливо, чи ні, а в тому, що таким є всевишній вибір, як видно зі слів Бога Мойсеєві (Вих. 33:19), які процитував Павло. Як всевишній Бог, Він має право виявляти милосердя до тих, кого хоче.

Потім Павло навів свій третій приклад і згадав про єгипетського фараона часів виходу євреїв з Єгипту. Йому Бог сказав через Мойсея: «Власне, на те Я тебе поставив (зробив тебе історично значущою особою), щоб на тобі показати Мою силу і щоб по всій землі славилося Моє ім'я» (див. Вих. 9:16). І Божа сила (див. Рим. 9:22) об’явилася, коли Він звільнив ізраїльтян з-під влади фараона. Інші народи також про це почули і сповнилися благоговіння (Вих. 15:14-16; ІсНав. 2:10-11; 9:9; 1 Сам. 4:8). Примітно, що Павло розпочав цю цитату словами: «Письмо бо каже …» Адже таким чином він прирівняв слова Бога до слів зі Святого Письма. Павло підсумував: «Отож, кого Він хоче, того милує (див. Рим. 9:15), а кого хоче, того чинить затверділим («робить упертим»; див. Вих. 4:21; 7:3; 9:12; 10:27; 14:4, 8; див. 14:17).» Саме через вибір Бога фараон затвердів серцем (Вих. 7:13-14, 22; 8:15, 19,32; 9:7, 34-35). Усе це показує, що Бог обирає та діє згідно Свого всевишнього бажання, і це ніяким чином не випадковість. Та все-таки фараон був відповідальним за свої вчинки.

 

3. РОЗ’ЯСНЕННЯ ВСЕВИШНЬОГО ВИБОРУ (9:19-29)

9:19-21.  І знову Павло передбачив можливе запитання своїх читачів: «Чому ще хтось докоряє? (Слово «ще» тут, мабуть, стосується попереднього речення, а не даного запитання, хоча воно і тут має певне значення.) Хто бо спротивиться («спротивився і продовжує спротивлятися») Його волі ( боулематі , «зумисному наміру»)?» Ці запитання все ще ставлять люди, які відкидають біблійне вчення про всевишність Бога. Якщо Бог сам робить вибір, то як Він може вимагати від людини нести за це особисту відповідальність? Хто може піти супроти того, що робить Він?

Відповідаючи, Павло знову засвідчив реальність верховенства Бога та зухвальство таких запитань: «А хто ти такий, чоловіче, що сперечаєшся з Богом?» (див. Іс. 45:9) Людина, будучи творінням Бога, не має права ставити під сумнів діяння Свого Творця. Тут Павло процитував Іс. 29:16: «Хіба виріб із глини скаже тому, хто його зробив: «Навіщо зробив єси мене так?»» Проводячи паралель між всевишнім Творцем і гончарем, Павло спитав: «Хіба ганчар не має над глиною влади, щоб із того самого місива зробити одну посудину на честь, а другу на нечесть?» Очевидно ж, що гончар бере глину з однієї купи і для виготовлення вази гарної форми та орнаменту, і для виготовлення посуду для приготування їжі (див. Єр. 18:4-6). Проте ця глина не має права скаржитися! Всевишній Творець має таку ж владу над Своїми створіннями, особливо зважаючи на той факт, що людину зроблено з земного пороху (Бут. 2:7).

9:22-26.  Заявивши, що Бог є наче той гончар, Павло вирішив проілюструвати це на прикладі Його всевишнього задуму стосовно різних людей. Він озвучив ці дві альтернативи у формі умовних запитань («Коли ж …») і залишив неозвученим очевидний узагальнюючий підсумок: То чи не має Бог такого права? Однією альтернативою є те, що Бог «зносив з великим довготерпінням (див. 2 Пт. 3:9) посудини (див. Рим. 9:21) гніву, що вже були готові на погибель ( аполеіан , «знищення»)». Слово «готові» в оригіналі грецькою мовою описує минулу дію, яка має за наслідок тривалий ефект чи стан. Це слово може мати значення «підготувалися» (активний стан), але видається за краще розуміти його як «були підготовлені (кимось або чимось)» (пасивний стан). Суть полягає в тому, що вони були і є в стані готовності або зрілості, щоб прийняти Божий гнів. Об’єктами Божого гніву є непорятовані люди (1:18), які зазнаватимуть довічних страждань (Йн. 3:36). Бог терпеливо зносив їх ненависть до Нього (див. Діян. 14:16; Рим. 3:25), але їхнє покарання вже близько. Хто протидіє Йому і не хоче до Нього навернутися (Мт. 23:37), той і готовий (підготовлений Ним) до осуду. Такі люди і збирають гнів Божий на себе (див. Рим. 2:5). У пеклі вони на собі відчують Його гнів і пізнають Його силу (див. 9:17). Бог не отримує задоволення від гніву і не хоче, щоб люди потрапляли в пекло. Він підготував деяких людей до вічного покарання не тому, що Йому подобається це робити, а тому, що вони – грішні. Саме з огляду на їхню гріховність, яка власне і робить їх «зрілими» для погибелі, Бог і бажає показати Свій гнів, і покаже, коли прийде час.

Інша альтернатива – це Божі діяння стосовно посудин «милосердя». Бог обрав їх, «щоб виявити багатство Своєї слави» і «наперед приготував (їх) на славу» (див. 8:29-31; Кол. 1:27; 3:4). Фраза «Він наперед приготував» (Рим. 9:23) є перекладом до слова проетоімасен , яке передбачає обдарування спасінням. (Слово «готові» у вірші 22 – це переклад до слова катертісмена , «зроблені або приготовлені, або дозрілі».)

До цього моменту Павло говорив умовно і в загальному, але у вірші 24 він висловився прямо – «на нас», – бо він і його читачі були тими посудинами милосердя, яких всевишній Бог обрав. Бог не лише обрав їх, але й «покликав», і «не тільки від юдеїв, а й від поган». Суть полягає в тому, що Божий всевишній вибір засвідчений не лише предками юдеїв (через Ісаака та Якова, вірші 6-13), але також і поколінням Павла, і нашим часом. Обґрунтовуючи свій висновок, і особливо ту частину, де йде мова про язичників, Павло процитував два вірші з Осії. Бог звелів Осії дати своїм дітям символічні імена. Синові – ім’я Ло-Аммі («не мій народ»), а доньці – Ло-Рухамах («нелюба»). Це засвідчило той факт, що Бог покинув Північно-Ізраїльське царство на загарбання ассирійцями (Ос. 1:2-9).

Однак Бог не назавжди покинув ізраїльтян. У віршах, процитованих Павлом, Бог обіцяв знову зробити ізраїльський народ Своїм улюбленим «народом». За етнічною приналежністю язичники не були Божими людьми. Та Святий Дух допоміг Павлові застосувати ці вірші до язичників – і євреїв також, – яких всевишній Бог обрав і назвав Своїм «народом» у Христі. Цитати з Осії є дещо вільними і мають обернений порядок речень так, щоб їх можна було застосувати до язичників. Павло і дійсно застосував ці вірші з Осії до язичників, але не змінював їх тлумачення. Він не казав, що старозавітній Ізраїль є частиною церкви.

9:27-29.  Тут Павло процитував старозавітні вірші на користь того факту, що Бог у Своєму всевишньому виборі і прикликанні завжди включає і євреїв, хоча й невелику їх кількість. Процитовані уривки (Іс. 10:22-23 та 1:9, обидва з LXX) дають зрозуміти, що у Своєму осуді бунтівного Ізраїлю Бог, згідно Свого всевишнього вибору, зберігає і рятує його «останок». Ці обітниці здійснилися і щодо загарбання, і щодо виходу ізраїльтян та юдеїв, а також щодо руйнування Єрусалиму у 70 році н.е.. І вони здійсняться у стосунку до звільнення ізраїльського народу наприкінці усіх часів (Рим. 11:26-27). Навіть сьогодні ці обітниці мають силу. Адже євреї, які стали членами церкви, тіла Христа, є, як Павло їх згодом назвав, «останок, вибраний за благодаттю» (11:5), включно із ним самим (11:1).

 

Б. Божий всевишній вибір на ділі (9:30-10:21)

1. СПОТИКАННЯ ІЗРАЇЛЮ (9:30-10:4)

9:30-33.  І знову Павло поставив своє, вже знайоме читачеві, риторичне запитання: «Що ж скажемо?» (див. 4:1; 6:1; 8:31; 9:14). Таким чином він готував свою аудиторію до власного підсумку даної ситуації. Цікаво, що він назвав язичників людьми, які «осягли … праведність, що від ( ек ) віри». Як згодом Павло зазначив, членами церкви були і євреї, і язичники, які вірили у Христа (11:1-5), але до початку третьої місіонерської подорожі Павла зростання зречення від доброї новини з боку євреїв і переважання кількості віруючих язичників призвело до того, що апостол говорив про язичників як про пряму протилежність Ізраїлю. Ізраїльтяни шукали «Закону праведности», але не досягли його. Фраза «Закону праведности» стосується Закону Мойсея (див. 7:7, 12, 14). Коли хтось бажає досягти праведності, виконуючи настанови Закону, то має дотримуватись їх досконало (див. Як. 2:10). Чому ж Ізраїль не досяг цього? «Бо вони спирались не на ( ек , «від») віру, а неначе на ( ек , «від») діла.» Ізраїльтяни не визнавали своєї неспроможності досконало дотримуватися Закону і не наверталися через віру до Бога, благаючи прощення. Замість цього деякі з них і далі намагалися власними силами дотримуватися усіх приписів Закону. А тому вони й «спотикнулись (див. Рим. 11:11) об камінь спотикання». Господь Ісус Христос, «Камінь спотикання» (див. 1 Пт. 2:4-8), не відповідав очікуванням євреїв, тож вони зреклися Його, замість того, щоб у Нього повірити. Щоб показати, що Бог усе це передбачив, Павло процитував Іс. 8:14 та 28:16 (див. Рим. 10:11) і поєднав два речення, демонструючи дві протилежні реакції людей на Камінь, який Бог поклав у Сіоні (див. «Сіону» у 11:26).

10:1-4.  Озвучивши факт спотикання Ізраїлю у попередніх віршах, Павло тепер приділив увагу роз’ясненню причини такого спотикання. Але спершу, словами, подібними на вступні вірші частини 9, апостол виразив своє велике духовне бажання, щоб люди Ізраїлю спаслися. Можливо, маючи на увазі саме власний досвід (див. Діян. 26:11; Гал. 1:13-14; Флп. 3:4-6), Павло зауважив: «Я бо їм свідчу, що вони мають ревність Божу.» Ізраїльтян називали «одурманеними Богом людьми». Павло визнавав, що їхня «ревність … не розумна ( епігносін , «не повна знань»)». Звісно ж, євреї мали певні знання про Бога, але вони не були повними. Інакше вони не спотикнулися б через Христа, бажаючи сягнути праведності завдяки діянням.

Павло продовжив роз’яснювати причину невдачі ізраїльтян і їх хибну ревність. Вони не розуміли «Божої справедливости». З тексту НМВ стає зрозуміло, що ізраїльтяни не розуміли Богом наданої справедливості, тлумачення якої подано у даному Посланні до християн у Римі (див. Рим. 1:17). Це дійсно може мати слушність, незважаючи на те, що вони мали б про це знати зі свого Святого Письма (див. Бут. 15:6; Пс. 32:1-2). Але тут, скоріш за все, мова йде про справедливість, якої Бог вимагає від людей, щоб Він міг їх прийняти, тобто про Божу власну безмежну справедливість. Євреї насправді не розуміли Божої власної безмежної справедливості, а тому й продовжували шукати способу «установити свою власну» справедливість (див. Іс. 64:6). Тому й не дивно, що «вони не покорилися справедливості Божій», тобто справедливості, яку Бог дає через віру у Христа. Словом «бо ( гар )» розпочинається речення, яке має вирішальне значення у роз’ясненні Павла спотикання ізраїльтян: «Бо мета закону – Христос, на оправдання кожного, хто вірує.» Слово «мета» ( телос ) стоїть на початку речення, бо Христос – це бажана ціль (бажаний результат) або мета Закону (див. Гал. 3:24), Об’єкт, на якого і вказує Закон.

Сам по собі Закон не робив, та й не міг зробити людей праведними перед Богом (див. Рим. 3:20; 7:7). Але Христос виконав усі приписи Закону (Мт. 5:17-18), досконало дотримуючись його впродовж Свого безгрішного життя (див. Йн. 8:46), а потім віддав Своє життя у спокуту за гріховність інших людей і порушення ними Закону (див. Еф. 2:15; Кол. 2:13-14). Закон, однак, вказував на Нього як на Джерело Богом наданої справедливості, якої він сам дати не міг (Гал. 3:24). Побожний єврей, який вірив в Яхве і дотримувався Левитської системи жертвоприношень, скоріш за все, схилявся б того, щоб повірити в Христа, і отримав би Божу справедливість (тобто був би оправданим; Діян. 13:39; Рим. 3:24; 4:3, 5). Він тоді б зміг відповідати вимогам Закону з допомогою Святого Духа, який на нього б зійшов (8:4). І навпаки, єврей, який намагався установити свою власну справедливість виключно з допомогою якихось своїх діянь, не визнав би Христа метою Закону і спотикнувся б об Нього.

 

2. МИЛОСЕРДНИЙ ДАРУНОК БОГА (10:5-15)

10:5-8.  Розкриваючи Божий милосердний дарунок спасіння у Христі і праведності через віру, Павло спершу показав особливість зосередженого на діяннях підході до отримання праведності. Він написав: «Мойсей про праведність, що від Закону, пише …» А потім процитував Лев. 18:5: «Той, хто його виконує, буде ним жити.» Виходить, що коли єврей, намагаючись стати праведним, дотримується вимог Закону, така праведність є людським досягненням, а не від Бога. При цьому єврей має досконало виконувати усі приписи Закону впродовж усього життя, а це неможливо (Як. 2:10). Але потім Павло також процитував Мойсея на підтвердження своєї думки стосовно отримання Богом надої справедливості через віру у Христа як у «мету Закону» і стосовно засобів, з допомогою яких ця справедливість є доступною усім віруючим людям. Видається не зовсім правильним той факт, що Павло просто запозичував слова Мойсея і застосовував їх для роз’яснення думки, яка Мойсею й не належала. Адже тоді виходить, що «справедливість … від віри» не є новим поняттям й що сам Мойсей проголошував її ізраїльтянам.

Цитати, які Павло навів у Рим. 10:6-8, є дещо вільними у порівнянні з Втор. 30:12-13, звідки Павло власне й брав ті речення, які то тут, то там зачитував. Ці вірші з Второзаконня є частиною доручення Мойсея, адресованого ізраїльському роду, яке збиралося увійти у ханаанські землі. Цим закликом Мойсей підсумував пророчий опис Божих діянь стосовно ізраїльтян. За віру і послух їм було обіцяно благословення, за зречення й непослух – покарання. Мойсей сказав, якщо ізраїльтяни відвернуться від Бога, то будуть розпорошені по всьому світові й зазнаватимуть страждань. Коли ж вони зрештою все ж навернуться до Бога й увірують, Він поверне їм благословення, процвітання і особливе становище серед інших народів (Втор. 30:1-10). Суть заклику Мойсея (Втор. 30:11) полягає в тому, що рід, до якого він звертався, отримав послання (воно було «дуже близько до тебе, … в тебе на устах», Втор. 30:14) і міг прийняти його з вірою («у твоєму серці», Втор. 30:14) й дослухатися його, чим виявити послух Богові. Оскільки ізраїльтяни в часи Мойсея таки отримали послання, їм не слід було просити, щоб його їм дали з неба або щоб хтось поплив аж «ген за море» і дістав його (Втор. 30:13). Ні, «це слово» (настанови Мойсея, його послання) було «близько до» них (Втор. 30:14).

Насправді, Павло сказав, що та сама істина є слушною й у стосунку до його покоління людей, з тим лише доповненням, що Христос прийшов у тілі (Йн. 1:14) і воскрес. А тому нікому не слід було просити «Христа звести додолу (у людському тілі)» або «вивести Христа з мертвих». Він вже прийшов і вже воскрес. Послання стосовно праведності, яку люди могли отримати через віру, у часи Павла було «близько до» його читачів (доступне їм), і саме це «слово» ( рхема ; також зустрічається в Еф. 5:26; 6:17; 1 Пт. 1:25) «від віри» Павло і проголошував. А тому добра новина, «слово віри», є доступною й досяжною для всіх.

10:9-13.  У цих віршах Павло озвучив суть звістки про віру. Спершу він згадав про визнання «устами» того факту, що Ісус – Господь, відповідно до порядку слів у цитаті з Втор. 30:14 у Рим. 10:8. Це визнання свідчить про те, що людина дійсно усвідомлює: Ісус Христос – це втілення Бога (вірш 6), тобто Він і є Бог. Також дуже важливою є віра «у … серці, що Бог воскресив Його з мертвих» (див. вірш 7). Саме за це людина отримує спасіння. Порядок отримання спасіння описано у вірші 10: «Бо серцем вірується на оправдання, а устами визнається на спасіння.» І все ж ці два кроки до спасіння не є окремими. Вони ідуть послідовно один за одним. Спасіння приходить через визнання перед Богом, що Христос і є Бог, і через щиру віру в Нього.

Потім Павло (вірш 11) засвідчив слушність своїх слів, повторюючи частину цитати з Іс. 28:16 (див. Рим. 9:33) і при цьому додаючи грецьке слово зі значенням «кожний». Бог кожному дарує, хто вірує, надану справедливість. Потім Павло нагадав своїм читачам про неупередженість Бога, про яку вже говорив, коли розглядав гріховність людей (3:22). Саме так, як усі люди, що грішать, будуть покарані – усі люди, які вірують, будуть порятовані й отримають значні благословення. Цей свій висновок Павло підтвердив цитатою з Йоіл. 2:32: «Кожний, хто призове ім'я Господнє, спасеться.» А призивати Господа – це молитися до Нього з вірою у спасіння. (Щодо значення слова «ім’я» див. коментарі до Діян. 3:16.)

10:14-15.  Після проголошення Божої ласки спасіння, яку Він дав людям через Христа, Павло розглянув очевидні для такого випадку запитання. І кожне наступне запитання починалося з ключового слова попереднього запитання. Божа обіцянка спасіння кожного, «хто призове» Його (вірш 13), слугує відправною точкою. Проте, «як же призиватимуть Того, в кого не увірували?» Раніше призивання Господа прирівнювалося до віри у Нього (див. вірші 11 та 13), але тут воно іде після віри. Коли людина вірить у Христа, вона Його й «призиває». Віра ж, у свою чергу, ґрунтується на почутому, а почуте – на проповідуваннях. А як проповідники «будуть проповідувати, коли не будуть послані»? (Оскільки грецьке слово кериссо , «проповідувати», означає «бути вісником, оголошувати», то проголошення доброї новини – це не звичайний виступ перед людьми.) Для проповідування Божої ласки спасіння Бог сам прикликав до Себе необхідних людей і зробив їх Своїми вісниками. Вони розповсюджують Божу звістку про порятунок, бо Він порятує усіх, хто призове Його ім’я. Тут Павло навів цитату з Іс. 52:7 про завзяття тих, хто благовістить людям «добро». Вони мають «гарні ноги», тобто їхня звістка – справді бажана і приємна. В Іс. 52:7 вісник повідомив містам Юдеї, що Бог завершив їхнє переселення у Вавилон (див. Іс. 40:9-11). Але Павло застосував Іс. 52:7 до євреїв своїх часів, яким звіщалася добра новина.

 

3. ЗРЕЧЕННЯ ІЗРАЇЛЮ (10:16-21)

10:16-18.  Павло чітко дав зрозуміти, що Бог ласкаво дарує праведність через віру усім: і євреям, і язичникам (див. вірш 12). Однак у цій частині в центрі його уваги були ізраїльтяни та їхня реакція на таку Божу ласку (див. вірш 1). Саме у стосунку до них він написав: «Та не всі послухали Євангелії.» Безумовно, тут Павло говорив про їхнє зречення від доброї новини. (Слово «послухали» є перекладом до слова хиперкоусан , яке є похідним від слова «чути». Воно означає «чути і приймати», а, отже, «слухати й виконувати».) Він обґрунтував свої слова цитатою з Іс. 53:1: «Господи, хто повірив тому, що ми чули?» І дійсно, у часи Ісуса на землі (Йн. 12:37-41), та й у часи Павла, юдеї не приймали доброї новини. Однак неозначене слово «усі» (Рим. 10:16) стосується також і язичників. Адже й серед них далеко не усі вірили у добру новину. Павло пояснив: «Тож віра із слухання (див. вірш 14), а слухання через слово ( рхематос ; див. вірш 17) Христове.» Грецьке слово акое  («слухання») може мати значення чогось почутого (звістки; вірш 16) або саму дію слухання (вірш 17).

Дехто, однак, може твердити, що євреї не мали достатньої можливості почути цю звістку. Однак Павло сказав: «Та я питаю («кажу»): Хіба вони не чули?» Потім він процитував Пс. 19:4 стосовно Божого загального об’явлення у космічний явищах (див. Рим. 1:18-20). Окрім того, у цьому псалмі розглядається також конкретне Боже об’явлення у Старому Завіті (Пс. 19:7-11). Таким чином Павло й відповів на своє запитання і дав зрозуміти, що ізраїльтяни, поза всяким сумнівом, мали чимало можливостей побачити Бога в Його загальних і конкретних об’явленнях, прийняти їх та повірити у Нього.

10:19-21.  Тут апостол Павло навів іще один аргумент. Дехто може заперечити: «Ну і що з того, що ізраїльтяни чули, але вони не розуміли, що Бог мав на меті дарувати праведність через віру усьому людству, в тому числі і язичникам.» А тому Павло написав: «І ще кажу: Може не зрозумів ( егно , «знав») Ізраїль?» Відповідаючи, Павло навів дві старозавітні цитати: одну – Мойсея (Втор. 32:21), а другу – Ісаї (Іс. 65:1). Ці обидва старозавітні пророки писали про ласку Божу до язичників, хоча євреї й називали їх «народом нерозумним ( асинето , «нечутливим»; див. Рим. 1:21, 31). І все ж «до Ізраїля» Бог був милостивий, не зважаючи на непослух (цитата з Іс. 65:2). Та Він засудив постійний бунтарський непослух і невіру Ізраїлю, відвернувшись від нього на користь язичників (Рим. 10:20; див. Діян. 8:1-8, 10). В той же час Бог не забрав в євреїв можливість отримати спасіння. Він ввесь час «простягав Свої руки» до них, даючи їм змогу навернутися до Нього.

 

В. Здійснення Божого всевишнього вибору (част. 11)

До цього моменту у даному великому розділі Римлян (част. 9-11) Божа особиста справедливість і Його надана людям справедливість розкривалися, головним чином, через зречення Ізраїлю від Христа і через бунт його людей супроти Бога, а також через Божий вибір і ласку Божу до язичників. Ці теми розглядаються і тут, проте у даному розділі також іде мова про те, що Божий всевишній вибір стосується й відновлення колишньої величі Ізраїлю та його возвеличення.

 

1. ЧЕРЕЗ МИЛОСЕРДЯ (11:1-10)

11:1-6.  Павло плавно перейшов до цієї частини, повторивши з частини 10 свою риторичну фразу: «Отож питаю.» (10:18-19). Запитання апостола полягає в наступному: «Чи не відкинув Бог народ Свій?» В оригіналі грецькою мовою це запитання побудоване таким чином, щоб відповідь на нього була заперечною: «Бог не відкинув народ Свій, чи не так?» І тут Павло відразу додав свій заперечний вигук: «Ніколи в світі» («Зовсім ні», ме геноіто ; див. коментарі до 3:4). Потім апостол, для прикладу, розповів про себе. Він сам увірував в Ісуса Христа та отримав Божу надану справедливість, і при цьому був ізраїльтянином (див. Флп. 3:5), «з коліна Веніямина». Хоча цей народ і був нечисленним, та все ж мав велике значення (Саул, перший ізраїльський цар, походив звідси.) Якщо Бог міг порятувати Павла (Діян. 9; 22; 26), Він, безумовно, міг порятувати й інших євреїв (1 Тим. 1:15-16). Потім апостол заявив: «Бог не відкинув Свого народу (цитата з 1 Сам. 12:22; Пс. 94:14), що його наперед вибрав ( проегно , «з яким мав особливі стосунки»; див. Ам. 3:2; і коментарі до Рим. 8:29).» Бог обрав ізраїльтян народом Свого завіту задовго до часів Павла, і їхній зв’язок ніколи не буде зруйновано (див. Єр. 31:37).

Другий доказ того, що Бог не зрікся Своїх людей, Павло взяв з історії Ізраїлю, а саме з часів проповідницької діяльності Іллі. Пророк був дуже засмучений з того приводу, що йому увесь час доводилося утікати від Єзавель. Павло сказав, що Ілля скаржився («скаржиться», ентинчанеі ; у Рим. 8:27 та 8:34 це слово перекладено як «заступається») до Бога на Ізраїля». Потім Павло процитував частину скарги пророка (1 Цар. 19:10, 14), змінюючи порядок викладення деталей і підсумовуючи все стогоном Іллі: «Лишився тільки я один, і шукають душі моєї.» Ілля вважав, що він – єдина віруюча людина, яка залишилася в Ізраїлі. Павло спитав: «І що ж йому відповідає віще слово Боже?» А те, що у Бога вірить не лише цей один наляканий й пригнічений пророк. «Зоставив» Він собі «останок» віруючий у Ізраїлі, й налічувалося їх аж «сім тисяч чоловік» (1 Цар. 19:18). І це діяння було Боже.

Навівши цей приклад з історії Ізраїлю, Павло зробив висновок у стосунку до своїх часів: «Отак і нині є останок, вибраний за благодаттю (досл., «Отак останок, вибраний за благодаттю, і з’явився»).» Павло був лише одним із багатьох, кого Бог обрав для віри серед ізраїльтян. За кожного покоління церкви «останок, вибраний за благодаттю» прикликався з-поміж євреїв. Павло додав, що цей вибір було зроблено виключно «за благодаттю» (див. Еф. 2:8-9) і наголосив, що поняття фраз «за благодаттю» і «за діла»  протилежні за значенням (див. Рим. 4:4-5; 9:30-32).

11:7-10.  Тут Павло розглянув, що з саме мається на увазі під фразою «останок, вибраний за благодаттю» у стосунку до людства в цілому. Ситуація була глибоко іронічною. Євреї затято намагалися здобути Боже спасіння «за діла» і за праведність, стандарти якої давав їм Закон (див. 10:2-3). Однак Бог їх не прийняв, лиш вибрані цього сягнули, бо Бог обирає «за благодаттю». «А решта затверділи» (див. 11:25). Що саме це значить – видно із пояснень Павла й відповідних цитат. Першу цитату взято з Втор. 29:3-4 та Іс.29:10. Тут говориться, що затвердіння – це духовна дрімота (слово «приголомшення» є перекладом до слова катаниксеос , «заціпеніння від жала»), сліпота і глухота (див. Іс. 6:9-10). Друга цитата (в Рим. 11:9-10) – з Пс. 69:22-23, де передбачається, що усе, що мало стати їжею й благословеннями для Ізраїлю (слово «стіл» вжито у значенні благословень із рук Божих, які мали привести їх до Христа; Гал. 3:24), призвело до їхнього зречення від Бога («сильцем їм буде, пасткою»; див. Рим. 9:32-33) та до засудження («на заплату») їх Богом. Оскільки вони відмовилися прийняти Божу істину (див. Іс. 6:9-10; Йн. 5:40), «їхній хребет зігнеться» від провин та покарання «назавжди».

 

2. В ЯЗИЧНИКАХ (11:11-24)

11:11-12.  Тут Павло озвучив інше запитання, яке могли б поставити його читачі. «Хіба вони спотикнулися (див. 9:32), щоб упасти?» В оригіналі слова «упасти» і «спотикнулися» протиставляються, й це наштовхує на думку, що тут розглядається безповоротне падіння. І знову грецький текст цього вірша має такий порядок слів, щоб спонукати до заперечної відповіді, і вже вдесяте та востаннє у Римлян Павло відповів: «Ні, зовсім ні!» ( ме геноіто ; див. 3:4, 6, 31; 6:2, 15; 7:7, 13; 9:14; 11:1). Слово «вони» стосується слова «решта» (вірш 7), більшості ізраїльтян, за виключенням останку, вибраного «за благодаттю» (вірш 5).

Ізраїль не назавжди впав, він спотикнувся. Проте це стало підставою для того: (а) щоб запропонувати спасіння язичникам і (б) «щоб викликати їхню (ізраїльтян) заздрість (досл., «щоб спонукати їх до заздрощів»; див. Втор. 32:21)». Вже двічі у своїй проповідницькій діяльності Павло відвертався від невіруючих євреїв і повертався до язичників (Діян. 13:46; 18:6), і він зробить це у Римлян ще принаймні раз (Діян. 28:25-28). Роблячи це, він і виконував ті божественні наслідки спотикання ізраїльтян. Але Павло був переконаний, що цей «занепад» ( параптома , «хибний крок»; це слово, вочевидь, узгоджується зі словом «спотикнулися»; див. параптома  у перекладі «переступ» у Рим. 5:17-18, 20) тимчасовий. Тож він бачив не лише найближчі наслідки такого падіння («їхнє падіння це багатство для світу і … їхній занепад це для поган багатство»), а й те, що дасть Ізраїлю його каяття та віра («то скільки більше повнота їх»). Слово «світу» тут має значення людства, а не фізичного світу (див. «світу» в 11:15). Звісно, світ і дійсно дуже збагатився духовно, коли багато язичників прийшло до Христа (див. коментарі до слова «примирення» у 11:15). Але це багатство буде ще навіть більшим «для поган», коли повернеться Господь (див. вірш 26) й Ізраїль навернеться. «Повнота» Ізраїлю стосується їхнього всебічного навернення (див. «поки не ввійдуть погани повнотою», вірш 25).

11:13-15.  Потім Павло виділив частину християнської спільноти в Римі, написавши: «Я ж кажу вам, погани.» Отож, хоча це Послання і мало письмову форму, Павло тут використовував терміни, звичні для усного мовлення. Даний факт свідчить на користь того, що на написання Святого Письмо авторів надихав Святий Дух. Потім Павло засвідчив, що є апостолом «поган» (див. Діян. 9:15; Гал. 1:16; 2:7-8; Еф. 3:8), і заявив: «Я … величатиму моє служіння.» Павло величав своє служіння язичникам частково і для того, щоб викликати у «своїх» євреїв заздрість (Рим. 11:11), щоб з допомогою неї «декого з них спасти» (див. 9:1-4; 10:1). Кожен такий навернений до Ісуса єврей буде складовою останку, вибраного «за благодаттю». Потім Павло нагадав своїм читачам-язичникам, що «відкинення» Ізраїлю – це за Божим задумом «примирення для світу». Адже завдяки тому, що євреї зреклися Христа, добра новина поширилася серед язичників. У Святому Письмі примирення – це Боже діяння через смерть Христа, яке насправді  не відновлює хороші стосунки окремої людини з Богом, а формує для цього відповідне підґрунтя (2 Кор. 5:18-20). Це речення допомагає зрозуміти значення фраз «це багатство для світу» і «це для поган багатство» у Рим. 11:12. (Коли людина приходить до Христа через віру, Боже діяння стосовно примирення вступає в силу, і вона встановлює хороші стосунки з Богом, а духовна неприязнь зникає.)

Оскільки Павло був переконаний, що спотикання Ізраїлю є тимчасовим явищем, він запитав: «Що буде їхнє прийняття, як не життя з мертвих?» Це речення слугує поясненням для фрази «скільки більше повнота їх» (вірш 12). «Прийняття» Ізраїлем Христа має стосунок до загального воскресіння (Одкр. 20:4-6), воскресіння життя (Йн. 5:29,).

11:16.  Павло був переконаний, що спотикання Ізраїлю – це тимчасове, а не постійне явище, і що цей народ знову стане Божим. І Павло пояснив, чому вірив у це, навівши два приклади. Його перший приклад взято з Божих настанов Ізраїлю взяти «першого калача з … тіста» і принести його «як дар возношення» (Чис. 15:20), після того, як вони ввійшли в ханаанські землі і зібрали там свій перший врожай пшениці. Таке приношення вони мали робити щороку у період жнив. Калач, виготовлений з першого тіста, вважався святим або ж ставав таким після принесення Богові. Як пояснив Павло, «коли первісток святий (досл., «якщо перші плоди святі»), то й тіло (досл, «то й усі інші також»)». Другим прикладом Павла було дерево: «Коли святий корінь, то святе й галуззя.»

В обох прикладах принцип той самий: те, що перше, визначає природу того, що з ним пов’язане. У випадку з деревом, корінь і дійсно є першим, і від нього залежить, якого виду буде те дерево і якими згодом будуть його гілки. А калач, як возношення Господу, виготовлений з муки першого врожаю пшениці. Оскільки такий калач випікається першим і приноситься Богові як перший плід, він є освяченням для всього врожаю. «Первісток» та «корінь» символізують патріархів Ізраїлю або особисто Авраама, а «тіло» й «галуззя» – ізраїльтян. Тож оскільки Ізраїль є першим (святим) для Бога, то його спотикання (зречення від Христа) носить тимчасовий характер.

11:17-21.  В часи апостола Бог відвернувся від ізраїльського народу в цілому, й саме це Павло описав як наслідок того, що «деякі з галузок відламалися». Потім Павло звернувся прямо до віруючих язичників: «… а ти, будучи дичкою оливною, защеплений був між них і став співучасником кореня та оливкового соку …» Проте таке Боже благословення і Його милість не є підставою для вихваляння, від чого Павло й застерігав. Оскільки віруючі язичники були неначе оливна дичка, прищеплена до оливного дерева, яке старанно доглядалося, вони завдячували цим Ізраїлю, а не навпаки. «Від юдеїв бо й спасіння» (Йн. 4:22).

Зазвичай прищеплюють гілку з гарного оливкового дерева до дикого дерева, тобто не так як сказав Павло, а навпаки. Та він знав, що прищеплення гілок із дичок до культурних дерев не вважалося нормою (хоча таке й робили), бо згодом і сам сказав, що це було «проти природи» (Рим. 11:24).

Щоб підкреслити важливість своєї застороги Павло заявив: «Не ти носиш корінь, а корінь тебе.» Корінь дерева – це джерело життя й поживи для усіх гілок. Авраам є «батьком усіх тих, які вірять» (4:11-12, 16-17). Тож віруючі язичники пов’язані з Авраамом. В певному сенсі вони завдячують йому спасінням, а не навпаки.

Апостол передбачив можливе тут зауваження віруючого язичника: «Гілля відчахнуто, щоб мене нащепити.» Хоча це насправді не було причиною того, що деякі гілки відламалися, Павло все ж прийняв таке твердження як можливий аргумент. А тоді пояснив, що справжньою причиною того, що гілля відламалося, була невіра Ізраїлю, а кожен язичник став прищепленою гілкою «завдяки вірі» (див. 5:2). Саме тому Павло знову повторив своє застереження для віруючих язичників: «Тож не несися високо (див. 12:16), а бійся!», тобто май відповідний Божий страх.

Павло нагадав їм: «Бо коли Бог не пощадив природного галуззя, то може й тебе не пощадити.» В оригіналі грецькою мовою речення умови, яке розпочинається словом «коли», має значення незаперечної істини. Як уже доволі прямо говорилося у попередніх віршах, тут йде мова про «падіння» (11:11), «занепад» (вірш 12), «відкинення» (вірш 15) та галузки, що «відламалися» (вірш 17) «за невіру» (вірш 20). У цій частині (вірші 11-21) роз’яснюється справедливість Божого всевишнього вибору. Якщо Бог справедливий у тому, що на якийсь час відвернувся від усього Ізраїлю за невіру, Він, безумовно, може відвернутися і від зарозумілих та пихатих язичників.

11:22-24.  У цих віршах Павло підсумував усі свої слова про Божий всевишній вибір стосовно того, що Він на якийсь час відвернувся від усього Ізраїлю і сприяв проголошенню звістки про отримання праведності через віру усьому людству. «Тож май на увазі ( іде , «споглядай, помічай») доброту ( хрестотета , «милосердя в дії»; також зустрічається у стосунку до Бога в 2:4; Еф. 2:7; Тит. 3:4) і суворість Божу.» Слово «суворість» є перекладом до слова апотоміан , яке в Новому Завіті зустрічається лиш тут (див. прислівник апотомос  в 2 Кор. 13:10 [«вживати строгости»] та Тит. 1:13 [«суворо»]. У Своєму всевишньому виборі Бог був суворий до євреїв, які спіткнулися (до «відпалих»; див. Рим. 11:11) через невіру та затверділи (вірш 25), але в той же час таке рішення Бога показало Його доброту до окремих язичників. Бог і надалі буде добрим до язичників, якщо вони й надалі перебуватимуть «у доброті». Якщо ж котрийсь віруючий язичник не буде у Божій доброті, то також буде «відтятий». Тут не йде мова про те, що християнин може втратити своє спасіння. У цьому вірші розглядаються усі язичники в цілому, які відвертаються від доброї новини так, як зробив це ізраїльський народ.

І навпаки, якщо ізраїльтяни «не зостануться в невірі, (то) будуть прищеплені, бо Бог має силу їх знову прищепити». Тут іде мова не про спроможність Бога, а про Його бажання. Бог сам вибрав відвернутися від усього Ізраїлю через невіру і поширити звістку про отримання праведності через віру серед усіх людей. Власне це і демонструє Його рішення прищепити язичників до духовного дерева Авраама (див. 4:12, 16-17; Гал. 3:14).

Тож, очевидно, що коли невіра, яка призвела до того, що Бог відвернувся від Ізраїлю, зникне, Бог прищепить назад ізраїльський народ («ті, що за природою») до духовного дерева, до якого вони власне і належать («на власній оливці»). Зрештою, як Павло написав уже раніше, «Кожний, хто призове ім'я Господнє, спасеться» (Рим. 10:13).

Оливкове дерево – це не церква, а духовне дерево Авраама. Віруючі язичники також долучилися до цього духовного благословення, а тому в Добу Церкви і євреї, і язичники перебуваються у тілі Христа (Еф. 2:11-22; 3:6). І все ж одного дня увесь Ізраїль навернеться до Христа (як сказав Павло у Рим. 11:25-27). Павло казав, що падіння Ізраїлю є тимчасовим. Хоча віруючі язичники й розділяють благословення через Завіт Бога з Авраамом (Бут. 12:3б) як духовні діти Авраама (Гал. 3:8-9), вони не назавжди тільки одні стали спадкоємцями Божих обіцянок (Бут. 12:2-3; 15:18-21; 17:19-21; 22:15-18).

 

3. У ПОРЯТУНКУ ІЗРАЇЛЮ (11:25-32)

11:25-27.  Тимчасове, не довічне, спотикання, якого зазнав увесь Ізраїль, тут названо тайною. У Святому Письмі тайна – це не якась істина, яку важко зрозуміти, а правда, яка раніше була необ’явлена (а тому й невідома), але тепер об’являється і привселюдно проголошується (див. Еф. 3:9; Кол. 1:26; у Мт. 13:10-16, див. таблицю з переліком загадок НЗ). Павло хотів бути певним, що його язичницькі читачі знають про тайну стосовно Ізраїлю з огляду на Божий всевишній вибір. Бог бажав, щоб язичники «не були самі в собі велемудрі». Боже всевишнє рішення на якийсь час відвернутися від Ізраїлю, щоб показати милість до язичників, не є підставою для зарозумілості з боку язичників. Воно для того, щоб показати ще більшій кількості людей Божу славу.

Бог мав намір зробити так, щоб представники усіх народів отримали через віру праведність, яку Він дарував «за благодаттю». І щоб досягти цього, стосунки Ізраїлю з Богом як Божого обраного народу на який час відішли на другий план, і на Ізраїль тепер «засліплення спало частинно …, поки не ввійдуть погани повнотою ( плерома )». Це – повнота для Ізраїлю (Рим. 11:12) і повнота для язичників. Зараз же Бог бере «з-поміж … (язичників) народ для імени» Свого (Діян. 15:14).

У Рим. 11:25 зазначено два конкретні факти стосовно засліплення Ізраїлю (див. «затверділи», вірші 7-8): (а) воно часткове, «частинно» (бо в цей же час «є останок, вибраний за благодаттю», вірш 5), і (б) воно тимчасове (бо завершиться, коли всевишнім Богом обрані язичники будуть порятовані).

Слово «засліплення» – це переклад до слова поросіс  («затвердіння, отупіння»). Воно відрізняється від дієслова склеринеі  («затверділим»), яке було використано у стосунку до фараона (9:18) та іменника склеротета  («упертість», досл., «жорстокістю», 2:5). Перший іменник ( поросіс ) стосується отупілості, а другий – упертості.

Після того, як «ввійдуть погани повнотою» (11:25, БКЯ), часткове засліплення Ізраїлю минеться, і «увесь Ізраїль спасеться», тобто «звільниться» (у СЗ слово «спастися» часто має значення «звільнитися») від жахливих і великих страждань завдяки Месії, який і є «Визволитель». Щоб засвідчити це, Павло процитував Іс. 59:2-21 та 27:9. Речення «увесь Ізраїль спасеться» не означає, що кожен єврей, що житиме в часи повернення Христа, буде оновлений. Багато з них не буде порятовано, як видно з того факту, що під час суду Ізраїлю, який відбудеться незадовго після повернення Господа, євреїв-бунтарів буде відкинуто (Єз. 20:34-38). Після цього Бог «відверне … безбожність … (і) гріхи» від цього народу, коли укладе з оновленим Ізраїлем Новий Завіт (див. Єр. 31:33-34).

11:28-29.  Тут Павло підсумував Божі діяння стосовно Ізраїлю та язичників. Щоб Бог зміг дати язичникам «Євангелію», Він мав поставитися до усіх ізраїльтян як до ворогів. Але «з огляду на вибір Божий» Авраама та Його завіт із ним і патріархами, ізраїльтяни є Його улюбленим народом. Оскільки Бог обрав Авраама, Ісаака та Якова (див. 9:6-13), Він дійсно любить цей народ і виконає Свої обіцянки, які колись йому дав. В цьому й полягає ще одна підстава стверджувати, що засліплення Ізраїлю – тимчасове (див. 11:15, 22-25), і що одного дня увесь Ізраїль буде порятовано, адже сам Бог його обрав. «Дари Божі і покликання незмінні (досл, «бо й для нерозкаяних є дари милосердя і покликання Боже»)». Він не забиратиме назад те, що дав, і не змінюватиме Свій вибір стосовно тих, кого вже обрав (слово «покликання» має значення вибору та спасіння; див. 1:6; 8:30).

11:30-32.  Язичники, до яких Павло писав, «колись були неслухняні Богові», але в теперішню Добу Милосердя вони «помилувані». Коли Адам виявив непослух (5:19), усі стали грішними, бо все людство згрішило через Адама (5:12). (Див. Еф. 2:2; 5:6; Євр. 4:6, 11.) Зараз увесь Ізраїль виявляє непослух Богові, але коли Боже милосердя до язичників ввійде «повнотою» (Рим. 11:25), Ізраїль знову зазнає «милосердя» (див. вірші 26-27). Кінцева мета Бога – «усіх помилувати». Щоб зробити це справедливим чином, «Бог замкнув ( синеклеісен ) усіх у непослух». «Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої» (3:23). «Вони всі (і юдеї, і язичники) під гріхом» (3:9), бо «нема різниці» (3:22). Коли язичники зреклися Бога і виявили Йому свій непослух (1:17-21), Бог обрав Авраама та його нащадків своїм особливим народом. Зараз непослух євреїв дає можливість Богові виявити милосердя до язичників. А коли цю мету буде досягнуто, Він знову виявить милосердя до усіх ізраїльтян.

 

4. ДЛЯ ПРОСЛАВЛЯННЯ Й ВОЗВЕЛИЧЕННЯ БОГА (11:33-36)

11:33-36.  Коли Павло завершував свій розгляд об’явлення Божої справедливості у Його всевишньому виборі, він воздав хвалу Богові. Павло вигукнув: «О глибино багатства, мудрости і знання Божого!» Задум Божий стосовно порятунку усіх людей розкриває Його безмежні знання і Його спроможність користуватися ними мудро. Бог об’явив деякі Свої «незбагненні … постанови і недослідимі .. дороги», щоб люди могли їх знати, але осягнути абсолютно все вони ніколи не зможуть. Слово «недослідимі» є перекладом до слова анексічніастоі , яке означає «те, що неможливо вистежити по слідах». У Новому Завіті це слово зустрічається ще лиш один раз, у Еф.3:8, де його перекладено як «незбагненне» у стосунку до багатства Христа.

Потім апостол процитував Іс. 40:13, з чого видно, що Бог сам є Творцем Свого мудрого задуму. Ніхто не знає Його думок і не дає Йому порад. Тут Павло навів вільну цитату з Іов. 41:11, яка засвідчує той факт, що Бог сам усе вирішує. Бо і справді Всевишній стосовно всього, Той, перед ким звітують усі створіння і якого усі мають прославляти. Він вільний від зобов’язань комусь щось віддавати, бо ніхто ніколи й нічого Йому не давав. Павло підсумував: «Все бо від Нього, через Нього і для Нього.» Бог є першопричиною, головною умовою і кінцевою метою всього. Його глибокі шляхи людина неспроможна ні осягнути (Рим. 11:33), ні зрозуміти (вірш 34а), ні порадити (вірш 34б), ні дати (вірш 35). «Все» від Нього, через Нього (Йн. 1:3; Кол. 1:16а; Одкр. 4:11) і для Нього та Його слави (Кол. 1:16б).А тому: «Йому слава навіки. Амінь» (див. Рим. 15:6; 16:27; 1 Пт. 4:11; Одкр. 5:12-13). Лише Бог вартий возвеличення (1 Кор. 1:31). Лише Він всевишній заслуговує на хвалу усіх Своїх створінь.

 

VI. Розкриття Божої справедливості через зміни у житті (12:1-15:13)

Павло розділив декілька своїх листів на дві великі частини: навчальну і практичну. У цьому Посланні він також так зробив, хоча навчальна частина тут більш ніж вдвічі довша за практичну. (В Еф. та Кол. навчальні і практичні частини приблизно одинакові по довжині.)

 

А. Присвячення (12:1-2)

12:1-2.  Практична частина Послання розпочинається закликом Павла: «Тож благаю Вас.» Вже саме слово «тож» показує зміну (див. «бо» у 3:20; 5:1; 8:1). Основою заклику Павла є Божа «милість» ( оіктірмон , «перекладено як «милосердя» в 2 Кор. 1:3; Флп. 2:1). Боже милосердя дуже детально описано в перших 11 частинах Римлян. Тут Павло закликає «віддати тіла ваші (див. Рим. 6:13) як жертву живу». Тіло християнина – це храм Святого Духа (1 Кор. 6:19-20). Слово «тіло» («тіла»), яке нагадує про жертвоприношення часів Старого Завіту, символізує повноту життя людини і її діянь, які знаходять свій вияв через тіло. На відміну від старозавітних пожертв ця жертва жива. Таке підношення є святим і приємним (див., «що вгодне» у 12:2) «Богові». До того ж, це – богослужба («богослужбу», логікен латреіан ; див. 1 Пт. 2:2). Слово латреіан  стосується будь-якої діяльності людини для Бога, наприклад, діяльності священиків чи левітів. Християни – це віруючі, які ототожнюються з великим Первосвящеником, Господом Ісусом Христом (див. Євр. 7:23-28; 1 Пт. 2:5, 9; Одкр. 1:6). А тому жертва віруючої людини всього свого життя Богові і є богослужбою. З огляду на добре обґрунтований і дійсно переконливий опис ласк Божих (Рим. 1-11), така жертва віруючої людини, безумовно, є цілковито виправданою і бажаною.

Потім Павло озвучив загальні ознаки того, що віруюча людина і дійсно жертвує своє життя Богові. Така жертва передбачає цілковиту зміну способу життя, і позитивних, і негативних його сторін. Спершу Павло звелів: «Не вподібнюйтеся (у НЗ аналог цього слова грецькою мовою зустрічається лише в 1 Пт. 1:14) до цього світу ( аіоні , «Віку»)». Тепер вже більш не можна жити відповідно до стандартів «цього Віку злого» (Гал. 1:4; див. Еф. 1:21). А потім Павло наказав: «але перемінюйтесь («продовжуйте перемінюватися») обновленням вашого розуму». Грецьке слово, яке тут перекладено як «перемінюйтесь» ( метаморпхоустхе ), транслітеровано у слові «метаморфоза», що має значення цілковитої і повної зміни (див. 2 Кор. 3:18). І залежить ця зміна від «розуму» ( ноос ), який власне і керує думками людини, її відчуттями, вчинками та ставленням до усього сущого (див. Еф. 4:22-23). Коли розум людини оновлюється завдяки духовному впливу Божого Слова, молитви, і християнської дружби, її спосіб життя змінюється.

Павло додав: «щоб ви переконувалися ( докімазеін , «перевіряли і затверджували» [1 Пт. 1:7, «випробувана»], тобто пересвідчувалися), що то є воля Божа, що добре, що вгодне (див. Рим. 12:1), що досконале.» Ці три слова («добре, … вгодне, ... досконале») не є характерними ознаками Божої волі, як припускає НМВ та деякі інші науковці, що тлумачать Біблію. Павло, скоріш, сказав, що Божа воля сама по собі вже є тим, що «добре, … вгодне, ... досконале» для Нього. Наприклад, слово «добре» – це не прикметник (Божа «добра» воля), а іменник (Божа воля – це те, що добре [тобто добро] для кожної віруючої людини).

Коли християнин оновлюється своїм розумом і стає більш подібним на Христа, він починає схвалювати Божу волю і бажати здійснення саме її, а не власної волі стосовно власного життя. Згодом він переконується, що Божа воля і є добром для нього, що вона є приємною Богові та всебічно довершеною. Ось це усе і потрібно віруючій людині. Однак лише духовно оновлена віруюча людина зможе пересвідчитися в цьому, виконати Божу волю і отримати від цього насолоду.

 

Б. У проповідницькій діяльності християн (12:3-8)

12:3-5.  Про те, що віруюча людина присвятила себе Богові і її життя змінилося, свідчать  духовні дари, які вона отримує в тілі Христа. Як апостол Христа («ласкою, яка мені дана»; див. 1:5; 15:15-16) Павло застеріг своїх читачів, кожного й зокрема («я кажу кожному з вас»): «не думати понад те ( хиперпхронеін , «бути високої думки»), що треба думати.» Пихатості не має місця у житті християнина. Потім Павло зазначив: «(Слід) думати ( пхронеін ) скромно ( сопхронеін , «розсудливо»), мірою віри, як Бог наділив кожному.» Бог дав усім віруючим людям віру, з допомогою якої вони можуть Йому служити. Використовуючи гру слів із різними формами дієслова пхронео , «думати», Павло наголосив: людська гордість – це велика помилка (див. 3:27; 11:18, 20), а все тому, що усі природні здібності та духовні дари – від Бога. Зважаючи на це, кожен християнин повинен бути скромним й усвідомлювати свою потребу в єдності з іншими християнами в тілі Христа. Як пояснив Павло, існує паралель між фізичним тілом віруючої людини, частини якого виконують різні функції, та спільнотою віруючих людей «в Христі», яка власне і формує духовне тіло (див. 1 Кор. 12:12-27; Еф. 4:11-12, 15-16). Головна думка полягає в тому, що «всі члени» функціонують, прислуговуючи тілу, а не навпаки. Хоча «ми: численні» і маємо багато розбіжностей, та все ж, об’єднуючись, утворюємо «одне в Христі тіло». А тому й важливо думати про себе скромно і щиро цінувати Божі дари.

12:6-8.  Тут Павло показав, що на практиці означають його слова (вірші 3-5) щодо Богом наданих здібностей для духовного служіння (вірші 6-8). Він сформулював головний принцип усього цього: ми усі маємо, «згідно з даною нам благодаттю, різні дари» (див. вірш 4, «всі члени не виконують ту саму роботу»; див. 1 Кор. 12:4). І ці ласкаві дари ( харізмата ) даються нам «згідно з» Божою «благодаттю» ( харіз ). Павло перелічив сім дарів, жоден з яких – окрім, можливо, дару пророцтва – не є знаковим. «Коли то дар пророцтва, виконуймо його мірою віри.» Це речення слід розуміти як таке, що вчить наступному: пророкування – тобто озвучення Божої звістки з метою зміцнити, підбадьорити і втішити (1 Кор. 14:3) – має відповідати вже об’явленій істині (див. слово «віру» у значенні вчення у Гал. 1:23; Юд. 3, 20). До інших шести тут згаданих дарів належать: «дар служіння … навчання … напоумлення …», а також «хто дає … хто головує … (та) хто милосердиться». «Хто дає» – той хай робить це «у простоті» ( ен хаплотеті ), тобто від щирого серця, не жаліючи про свій вчинок (див. 2 Кор. 8:2; 9:11, 13). «Хто головує» ( проістаменос , досл., «стоїть попереду»; див. проістаменоус , «старшують», 1 Сол. 5:12) – той хай робить це «дбайливо» ( ен споуде , «завзято, вдумливо»), не лінуючись чи в півсили. А «хто милосердиться» – той хай робить це «з радістю» ( ен хіларотеті , «в радості»), не сумуючи. Три дари із цих семи згадано в 1 Кор. 12:28 (пророки, вчителі, керівництво), два дари (пророки та пастори-вчителі) – в Еф. 4:11, і два – в 1 Пт. 4:10-11. Та яким би не був дар віруючої людини, вона має ділитися ним віддано, немов би є Божим управителем.

 

В. У соціальних взаємозв’язках (12:9-21)

Ця частина складається з довгого переліку коротких закликів та заповідей. Дані вірші стосуються ставлення християн до інших людей: і порятованих, і непорятованих.

12:9-10.  Павло розпочав із заклику, який є головною умовою досягнення успіху: «Любов нехай буде нелицемірна.» Тут іде мова про Божу любов, яка була дарована людям через Святого Духа (5:5) і яку вони мають дарувати іншим із силою Святого Духа. Слово «нелицемірна» є перекладом до слова анипокрітос  (досл., «без лицемірства»). Воно стосується любові (2 Кор. 6:6; 1 Пт. 1:22), віри (1 Тим. 1:5; 2 Тим. 1:5) та мудрості (Як. 3:17).

Після першої заповіді йде інша пов’язана з нею заповідь, яку, насправді, можна розділити на дві – «ненавидівши зло, приставайте до добра». Багато науковців, які вивчають Біблію, вважають, що це речення є роз’ясненням поняття нелицемірної любові, і тлумачать цей вірш наступним чином: «Хай любов буде невдаваною, нетерпимою до зла та відданою добру.» У Святому Письмі часто йде мова про ненависть до різних форм гріха (Пс. 97:10; 119:104, 128, 163; Прип. 8:13; 13:5; 28:16; Євр. 1:9; Одкр. 2:6). Хто відвертається від зла, той залишається вірним добру (див. 1 Пт. 3:11).

Божественну любов слід розділяти з іншими віруючими людьми. Грецький прикметник пхілосторгоі , який тут перекладено словом «любіть», стосується любові в сім’ї. Як і в Рим. 12:9, другу частину вірша 10 можна вважати поясненням до першої заповіді. Вірш 10 може мати наступний переклад: «Братньою любов'ю любіть, як сім’ю, один одного; шануючи, поступайтеся місцем один одному» (див. Флп. 2:3, «вважаючи в покорі один одного за більшого від себе»).

12:11-12.  Потім Павло озвучив ряд закликів стосовно діянь віруючої людини, які можуть зробити її більш привабливою для інших. У вірші 11 головна думка розкрита в його останній частині: «Господеві служіть» ( доулеуонтес ; у вірші 7 слово «служить» є перекладом до слова діаконіан ). Перші дві частини пояснюють, як саме віруюча людина має служити Господу (див. 1:1): «в ревності ( ен споуде , «заповзятості», у 12:8 перекладено словом «дбайливо»)» не бути лінивою, а «духом» горіти. Фраза «духом горіть» дослівно звучить наступним чином: «горіть або кипіть ( зеонтес , зустрічається лиш тут та в Діян. 18:25 у стосунку до Аполлоса) у дусі» (або в Святому Дусі, або у власному внутрішньому житті). Ці дві заповіді також співвідносяться між собою, як заперечна та ствердна (див. Рим. 12:9). Коли віруючі люди служать Богові, вони мають бути заповзяті та дбайливі.

Три заклики у вірші 12 можна розглядати як окремі і незалежні один від одного, або ж як додатковий опис того, яким саме чином віруючим людям слід служити Господу. Вони мають бути «веселі в надії», бо їхня надія на Христа уже є підставою для їхньої радості (5:2-5; 1 Пт. 1:6-9). «В горі» ( тхліпсеі , «в нужді, біді, скрутних обставинах»; див. Рим. 8:35) віруючі люди мають бути «терпеливі» ( хипоменонтес , «бути непохитними, мати стійкість»; див. 5:3). А також християни, прохаючи «у молитві» до Бога мудрості, проводу і сили, мають бути «витривалі» (див. 1 Сол. 5:17). У НМВ слово проскартероунтес  («витривалі») перекладено як «вірні». Однак кращим перекладом було б уже слово «наполегливі» або «віддані» (див. Діян. 1:14; 2:42; Кол. 4:2).

12:13. Повертаючись до відповідальності християн стосовно інших віруючих людей, Павло закликав їх: «святих у потребах спомагайте» (досл., «розділяйте [ коіноноунтес , «спільно, вкупі»] потреби святих»). Така допомога була характерною для єрусалимської церкви (Діян. 2:44-45; 4:32, 34-37). І вона спонукала антіохійську церкву та апостола Павла збирати кошти для церкви в Єрусалимі (Діян. 11:27-30). У тому ж дусі апостол заповів: «Дбайте про гостинність» (досл. «виявляйте співчуття до незнайомців»). Насправді, і задоволення чиїхось потреб, і гостинність – це і є допомога іншим.

12:14-16.  Заклики Павла у цій частині стосуються реакції віруючої людини на вчинки та переживання інших, не залежно від того, чи мова йде про християнина, чи ні. Ненависть, яка виражається у переслідуваннях, зазвичай викликає ту саму емоцію, однак Павло заповів: «Благословляйте тих, що вас гонять; благословляйте, не проклинайте» (див. Мт. 5:44). Можливо, Павло тут думав про Стефана (Діян. 7:59-60) та про Ісуса Христа (Лк. 23:34). Вони обидва слугували наочним прикладом його заповіді, бо у відповідь на переслідування, які призвели аж до смерті, молили Бога простити їхніх переслідувачів.

Християни мають уміти співпереживати і віруючим, і невіруючим людям. Павло заповів: «Радуйтеся з тими, що радуються; плачте з тими, що плачуть.» Подібною до цієї заповіді є й наступна: «Між собою будьте одної думки» (досл. «однаково ставтеся один до одного»; див. Рим. 15:5; Флп. 2:2; 1 Пт. 3:8). Хто розділяє з іншими християнами одну думку, той спроможний їм дійсно співпереживати. Значення цих слів Павла потім розкрито через заперечне і стверджувальне речення: «Про високе не мудруйте (досл., «не будьте високої думки» про себе; див. Рим. 11:20; 12:3), радше до покірного схиляйтеся» (див. Як. 2:1-9). Усі ці заповіді підсумовано однієї наступною: «Не будьте зарозумілі на себе» (досл. «Не ставайте мудрими щодо себе»; див. Прип. 3:7; Рим. 11:25). Адже це робить співпереживання неможливим.

12:17-18.  Заклики у віршах 17-21 стосуються, головним чином, ставлення віруючих людей до невіруючих, особливо коли невіруючі виявляють зло до віруючих (вірш 17) і є ворогами віруючих (вірш 20). У Старому Завіті принципом справедливості була фраза «око за око» (Вих. 21:24), але Павло заповів: «Нікому злом за зло не віддавайте» (див. 1 Пт. 3:9). Християнам слід дбати «перед усіма людьми про добро ( кала , «гарне», це слово тут використано в етичному значенні добра, шляхетності та шани)». Потім Павло заповів віруючим людям: «Будьте з усіма людьми в мирі» (див. «Між собою будьте одної думки», Рим. 12:16). Проте, визнаючи, що межі людської терпеливості все ж існують, Павло додав: «Коли можливо, оскільки це від вас залежить». Лад з усіма не завжди є змога досягти, та прагнути миру віруючі люди повинні (див. Мт. 5:9).

12:19-21.  Знову використовуючи заперечне речення (див. вірш 17а), Павло закликав своїх читачів: «Самих себе не відомщайте.» Замість цього, у випадку поганого ставлення з боку іншої людини, віруюча людина має дати «місце гніву» Божому, бо Він пообіцяв: «Мені належить помста, я відплачу» (Втор. 32:35; див. Євр. 10:30). Класичним біблійним прикладом цієї заповіді є той факт, що Давид двічі мав змогу убити Саула, але не зробив цього, хоча й задавалося, наче сам Бог посилає йому Саула в руки. З огляду на обіцянку Бога помститися, християнин має нагодувати свого ворога і напоїти його, тобто відповісти на зло християнською любов’ю. Фраза «ти нагромаджуєш йому на голову розпалене вугілля» разом з першою частиною Рим. 12:20 є цитатою з Прип. 25:21-22.  Посипання голови вугіллям може мати стосунок до певного єгипетського обряду, під час якого людина показувала, що кається, несучи чан з палаючим вугіллям на голові. Саме допомога ворогу, а не прокляття, може викликати у нього почуття сорому та розкаяння. Як підсумував Павло: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло.» Не слід піддаватися спокусі відомстити. «Але перемагай зло добром» (див. Мт. 5:44, «любіть ворогів ваших»). І знову тут поєднано заперечну та ствердну форми речень.

 

Г. У ставленні до влади (13:1-7)

13:1-3.  Рим був столицею імперії, місцем, де засідав її громадський уряд. Як громадяни Риму перші читачі Павла знали і про славу, і про сором того міста за часів Нерона, який правив з 54 року н.е. і до 68 року. Але вони також були громадянами царства Христа (Флп. 3:20; Кол. 1:13). А тому Павло й приділив увагу розгляду ставлення християн до уряду та місцевих правителів. В усьому Новому Завіті цей розгляд, насправді, є найбільш розгорнутим і найбільш деталізованим щодо даної теми (див. 1 Тим. 2:1-4; Тит. 3:1; 1 Пт. 2:13-17).

Головним закликом апостола стосовно даної теми є наступний: «Кожна людина нехай кориться владі вищій.» А підставою для цього є той факт, що влада – «від Бога» (див. Дан. 4:17, 25, 34-35). Людина, яка «противиться владі, противиться (досл., «виступає проти») Божому велінню (досл., «Божому указу»)». Тож, фактично, така людина противиться самому Богові й накликає сама «на себе суд». Хто виявляє сумирність і чинить «добро», не має боятися влади. Насправді, громадські правителі дають «хвалу» тим, хто робить добро.

13:4-5.  До того ж, громадський начальник – це «слуга Божий», про що в наші дні часто забувають. Коли громадський начальник хвалить тих, хто добро чинить (вірш 3), він і сам робить добро (вірш 4). Але з іншого боку, він і «меч носить» як «Божий слуга (вже вдруге у цьому вірші Павло так назвав правителя; див. вірш 6), що відомщає». Якщо сили уряду застосовуються відповідним чином, то запобігають тиранії і здійснюють правосуддя, яке й «карає того, хто чинить зло». Християнин має дві причини бути сумирним перед громадської владою: щоб уникнути можливої «кари» (досл., «гніву») і «ради (власного) сумління»  – що й спонукає його коритися Божому указу.

13:6-7. Відповідальність християн перед громадською владою – це не лише послух (вірші 1, 5). Сюди також входить сплата податків (див. Мт. 22:21). Бо громадські лідери, як «службовці Божі» (див. Рим. 13:4), мають приділяти усю свою увагу управлінню і потребують підтримки від громадян через податки, в тому числі від християн. А тому християнин має давати «кожному належне», чи то щось матеріальне («податок … мито»), чи абстрактне («острах … честь»).

 

Ґ. З огляду на майбутнє (13:8-14)

13:8-10.  Коли Павло розглядав зобов’язання віруючих людей перед владою, Він, зрештою, звернув увагу і на питання «боргів» віруючих людей перед іншими. Він заповів: «Не майте жодних боргів ні у кого, крім боргу взаємної любови (досл., «крім любові один до одного»).» Цими словами Павло не забороняв брати позики, якщо це було відповідним чином. Тут він хотів підкреслити важливість обов’язку християн виявляти божественну любов до інших людей. Християнин ніколи не повинен про це забувати. Йому не слід мати борги щодо любові до інших (Йн. 13:34-35; 1 Кор. 16:14; Еф. 5:2; Кол. 3:14; 1 Йн. 3:14, 23; 4:7, 11, 21).

Те, яким великим є значення постійного вияву любові, видно з наступного пояснення Павла: «Бо той, хто любить другого, виконав Закон» (див. Мт. 22:39; Мк. 12:31). Любов, а не зовнішня відповідність правилам, є основою Закону (див. Гал. 5:14).

Потім Павло процитував різні конкретні заповіді з Десяти Заповідей, які стосуються соціальних взаємозв’язків. Ці заборони – «Не чини перелюбу», «Не вбивай», «Не кради», «Не пожадай» – є сьомою, шостою, восьмою і десятою заповіддю по порядку (Вих. 20:13-15, 17). Павло підсумував усю цю частину Закону цитатою з Лев. 19:18. Юдейські рабини  та Господь Ісус підсумовували цю частину Закону із заповідями щодо соціальних взаємозв’язків тими ж словами (див. Мт. 22:39). Потім Павло озвучив цей принцип іншими словами: «Любов ближньому зла не чинить (досл., «не продовжує чинити зло»).» І повторив (див. Рим. 13:8) своє головне твердження, що любов – це «виконання Закону». Лише у Христі людина може відповідати цій або будь-якій іншій вимозі Закону (8:4).

13:11.  Вияв божественної любові є повсякчасним зобов’язанням християнина, і має особливе значення з огляду на те, що віруючі люди знають «час». Тут Павло говорив не про час узагалі, а про кінець часів і про повернення Господа Ісуса. А тому це час для духовної пильності та старанності: «Вже пора вам (у деяких рукописах тут присутнє слово «нам», що і дійсно відповідає контексту) прокинутись із сну (див. Еф. 5:14; 1 Пт. 5:8): тепер бо ближче нас спасіння (кінцеве спасіння із поверненням Спасителя; див. Рим. 8:23; Євр. 9:28; 1 Пт. 1:5), ніж тоді, як ми увірували» (див. Як. 5:8). Кожен день у вірі наближає кінцеве спасіння і звільнення.

13:12.  Павло розглядав час повернення Христа і досягнення кінцевого спасіння віруючих людей (вірш 11) як початок нового дня. А теперішній час, коли Ісуса на землі ще немає (Йн. 14:2-3; Діян. 1:11), а сатана – вільний (2 Кор. 4:4; Еф. 2:2), Павло назвав ніччю (див. 2 Пт. 1:19). Оскільки «день наблизився», Павло закликав своїх читачів: «Відкиньмо, отже, вчинки темряви й одягнімось у зброю світла.» Християни – це солдати, які мають бути пильними та готовими до бою (Еф. 6:10-17; 1 Сол. 5:8). Чесне життя з пошаною до Христа часто називається життям у світлі (Йн. 12:36; Еф. 5:8, 14; Кол. 1:12; 1 Сол. 5:5; 1 Йн. 1:7; 2:10).

13:13-14.  У вірші 13 Павло повторив свій заклик із вірша 12, замінюючи тему війни на тему способу життя. Він сказав: «Як день, – поводьмося чесно.» Злочин, насильство та гріховність асоціюються з темрявою та ніччю (Йн. 1:5; 3:19-20; 8:12; 12:35, 46; Еф. 5:8, 11; 6:12; 1 Сол. 5:7; 1 Пт. 2:9; 1 Йн. 1:5-6; 2:9, 11). Можливо, до такого протиставлення Павла спонукала його фраза «вчинки темряви» (Рим. 13:12). У будь-якому разі діяння та почуття, які Павло тут перелічив, – ненажерство, пияцтво, перелюб, розпуста, сварки, заздрощі (див. Гал. 5:19-21) – це дійсно «вчинки темряви». Цікаво, що Павло поєднав заздрість зі сварками. Такі діяння та почуття не мають місця у житті християнина. Він належить до світла, а ці вчинки та думки належать до темряви.

Життя християнина має бути чистим і святим, особливо з огляду на близьке повернення Христа (див. Рим. 13:11-12; 1 Йн. 3:3). Ключем до такого життя віруючої людини є можливість одягнутися «у Господа Ісуса Христа» (див. «одягнутись», Еф. 4:24; Кол.3:10). В момент отримання спасіння віруючі люди «у Христа одягнулися» (Гал. 3:27), тож і могли діяти та думати відповідним чином. А також для досягнення чистого життя Павло закликав: «Не дбайте про тіло задля похотей (досл., «не будьте завбачливими [ проноіан ] до тіла [ саркос ; див. Рим. 8:3-5, 8-9, 12-13] для похотей». Для християнина вигадування особливих способів задоволення грішного тіла є неприпустимим і невідповідним.

 

Д. У стосунку до інших християн (14:1-15:13)

Павло вже розглянув різні зобов’язання християн у взаємозв’язках з іншими людьми (12:1-9; 13:8-10), але стосунки з іншими віруючими людьми дуже виділяються і торкаються особливих проблем, які також вимагають розгляду. Адже гармонійні стосунки з Божою сім’єю – дуже важливі.

 

1. НЕ СУДИ (14:1-12)

Християни знаходяться на різних рівнях духовної зрілості. Вони також мають відмінне минуле, яке здійснює чималий вплив на їхні думки, почуття та вчинки. Отож, перший урок, який мають засвоїти віруючі люди щодо гармонійного життя з іншими християнами, – «не суди».

14:1-4.  У даному вірші Павло, головним чином, приділив увагу слабкому «в вірі». Він звернувся до віруючих людей із закликом: «Приймайте («продовжуйте приймати» такого християнина; див. 15:7), не вступаючи з ним у суперечки (досл., «але не починайте сварок щодо поглядів»). Не слід зав’язувати дружбу з віруючою людиною, яка має свої дещо відмінні погляди, лиш для того, щоб змінити ці її погляди й думки, вступаючи із нею в суперечки щодо них.

Однією зі сфер розбіжностей у поглядах є їжа, а саме споживання м’яса. «Один вірить, що можна все їсти, а слабкий (у вірі) їсть городину.» Тут Павло, однак, не зазначив причину того, чому деякі християни були вегетаріанцями. Оскільки дане питання має стосунок до віри, це, мабуть, була відмова від споживання їжі, призначеної для ідолів (див. 1 Кор. 8; 10:23-30). Однак Павло тут звертав увагу не на якусь конкретну розбіжність у поглядах, а на той факт, що віруючі люди з різними поглядами, насправді, можуть співіснувати.

У даній ситуації ніхто не повинен нікого судити. Фраза «не гордує» ( ексоутхенеіто ; також зустрічається в Рим. 14:10) в дослівному перекладі звучить як «не зневажає» чи «не відвертається з презирством» (див. «не погордували», Гал. 4:14; 1 Сол. 5:20). Підставою для того, щоб «сильний» християнин (див. Рим. 15:1) не зневажав «слабкого», чи «слабкий» не судив («не судить», крінето ) «сильного», є те, що «Бог … прийняв» (те саме слово, що й у 14:1) їх обох. (Ще одна причина неприпустимості такого ставлення зазначена згодом у вірші 10). Оскільки християнин – це віруюча людина, він і слуга Божий, і підзвітний Йому, своєму Судді. Кожен християнин, який піддається спокусі судити іншу віруючу людину, повинен пригадати собі запитання Павла: «Ти хто такий, що чужого слугу судиш?» Слово «слугу» тут є перекладом до слова оукетен , «домашній слуга», а не до звичного слова доулос , «раб, слуга». Зважаючи на початок запитання Павла, можна припустити: він знав, що серед християн у Римі траплялися випадки, коли один віруючий судив іншого віруючого. Але судити інших не можна, бо оцінювати домашнього слугу може лиш його господар, а не інші слуги. А тому, як підсумував Павло: «Своєму господареві … він … стоятиме, бо Господь має силу втримати його.» Навіть якщо одна віруюча людина зневажає погляди іншої, Бог може захистити зневажену.

14:5-8.  Другою сферою розбіжностей у поглядах є важливість окремих днів. «Один відрізняє день від дня, для іншого ж – кожний день однаковий» (див. Кол. 2:16). Для апостола не мав значення той факт, яку саме посаду займала людина. Тож він закликав: «Кожний нехай виробить собі певність думки» (див. Рим. 14:14, 22). Хай кожен прислухається до свого серця, щоб бути певним: він чинить так, як Господь хотів би, щоб він чинив. Адже усе, що він робить, це «ради Господа». І це стосується усіх тих випадків, коли з’являється якась розбіжність у поглядах віруючих людей, чи то стосовно виокремлення певних днів, чи споживання м’яса, чи то стосовно інших питань, не заборонених Святим Письмом. Усе належить Господу, і все Ним освячено (1 Кор. 10:25-27; 1 Тим. 4:3-5). Особиста відповідальність віруючої людини перед Богом у всіх сферах її життя має першочергове значення. Господь бачить кожного християнина і в житті, і в смерті. І саме Йому підзвітна кожна людина, а не іншим християнам. «Отож, чи ми живемо, чи вмираємо, ми Господні.»

14:9-12.  У цих віршах Павло озвучив теологічне підґрунтя свого заклику до християн утримуватися від бажання судити інших. Адже однією з причин спокутної смерті Господа Ісуса та Його воскресіння є той факт, що тепер Він може «і над мертвими, і над живими панувати». Оскільки Ісус – це Господь, християни у таких питаннях не повинні судити («судиш», крінеіс ) або погорджувати («погорджуєш», ексоутхенеіс , «зневажаєш» чи «відвертаєшся з презирством»; див. вірш 3) один одним, тобто своїми братами. Адже жоден християнин не є вищим за іншого християнина й не є суддею над ним. Усі вони – рівні перед Христом-Суддею.

Як Господь, Ісус одного дня розгляне і оцінить діяльність Своїх слуг, коли вони стануть «перед судилищем ( бема ; див. коментарі до 2 Кор. 5:10) Божим». Павло підтвердив, що так усе і буде, цитуючи Іс. 49:18 та 45:23 у стосунку до кожного, хто стоїть перед Христом і називає Його Господом (див. Флп. 2:10-11). І «кожний з нас сам за себе дасть відповідь (досл, «слово») Богові». Оскільки Павло писав до християн у Римі (Рим. 1:70) і зараховував себе до їх числа, як свідчить використання займенника в першій особі множини та відповідного дієслова («Усі ми  станемо», 14:10), «перед судилищем Божим» постануть лише віруючі в Господа люди. Про це Боже судилище також іде мова у 2 Кор. 5:10. Там його названо «судом Христовим». Оскільки Бог судить через Свого Сина (Йн. 5:22, 27), то можна сказати, що це судилище належить і Отцеві, і Синові. Тут не стоїть під питанням вічне життя віруючої людини. Адже визначальним в цьому плані є віра у Христа (див. Рим. 8:1). Та служіння кожної віруючої людини під час її життя на землі буде розглянуте, і кожен отримає від Господа те, на що заслуговує (див. 1 Кор. 3:12-15). Такий суд над віруючими людьми й демонструє Божу владу.

 

2. НЕ ПЕРЕШКОДЖАЙ (14:13-23)

Застереження Павла «не суди» співвідноситься з почуттями та вчинками у стосунку до переконань інших віруючих людей (вірші 1-12). Іншим питанням є оцінка впливу переконань та дій однієї людини на інших християн. У цій частині Павло закликав не перешкоджати іншим християнам зростати духовно, запевняючи, наче людина може вільно жити з переконаннями, яких інші віруючі люди не розділяють.

14:13-14.  Початок даного вірша – це й останній заклик стосовно попередньої теми, і ознайомлення з новою темою: «Тож не судімо ( кріномен , «засуджуймо») більш один одного («Тож давайте більш не будемо судити і засуджувати один одного»).» Замість цього християнин має слідкувати за собою  і своїми вчинками, щоб раптом не покласти «нічого перед братом, об що він спотикнувся б ( проскомма ; див. 1 Кор. 8:9 та коментарі до Рим. 14:20-21) або й упав ( скандалон , досл., «потрапив у пастку, сильце», і, отже, «вчинив щось таке, що веде до гріха»; див. 16:17).

Повертаючись до теми їжі (14:2-3, 6), Павло засвідчив свою власну переконаність (див. вірш 5) як християнина в тому, що «нема нічого нечистого ( коінон , «загального») в самому собі» (див. Діян. 10:15; Рим. 14:20; 1 Кор. 8:8). Однак проблема полягає в тому, що не усі християни – особливо з юдеїв – розділяли переконання Павла. А тому Павло й додав: «Тільки коли хто думає, що щось нечисте («загальне»), тому воно нечисте» (див. Тит. 1:15). Проте, якщо хтось буде на цьому переконанні наполягати, він може нашкодити іншим. Саме про це Павло далі й говорив (Рим.14:15-18).

14:15-18.  Тож як тоді має християнин, чиї переконання дозволяють йому їсти все, діяти у стосунку до людини, яка дотримується іншої думки щодо певної їжі? Виявляючи християнську любов, він має утриматися від своєї свободи у Христі, щоб не перешкоджати духовно зростати своєму братові. Якщо ж він цю свою свободу демонструє, і через це його «брат сумує ( липеітаі , «горює, побивається»)», то, як підсумував Павло, такий християнин поводиться «не за любов'ю». Така наполегливість може духовно погубити брата, «за якого вмер Христос». Слово «губи» є перекладом до слова аполлие , яке часто має значення довічної загибелі. Тут його, скоріш за все, вжито у значенні тимчасової загибелі. Адже християнин, який змушений діяти всупереч своїм переконанням, навіть якщо вони є більш суворими, ніж переконання інших, може відчути загибель через «слабовите сумління» (1 Кор. 8:10-12). Окрім того, коли хтось дуже наполягає на своїй свободі, то може так статися, що його християнську свободу почнуть обмовляти («Не виставляйте вашого добра на зневагу [ бласпхемеістхо ]»).

Цього не має бути. Зрештою, їжа не має дуже великого значення (1 Кор. 8:8). «Бо царство Боже не їжа і не пиття, а праведність (чесне життя), мир (див. Рим. 12:16, 18; 14:19) і радість у Святому Дусі» (див. 15:13). Вони є визначальними для християнської дружби та гармонії у стосунках. Справді віруюча людина буде наполегливо старатися у своєму власному житті чинити правильно, перебувати в гармонії та радості, і не буде змушувати інших переймати її спосіб життя. Саме тому той, «хто так служить ( доулеуон , «хто продовжує служити як раб») Христові» – у християнській любові, виявляючи праведність, мир та радість у Святому Дусі – «той Богові вгодний і людям до вподоби» (й не зазнає зневаги, Рим. 14:16).

14:19-21.  У цьому вірші Павло продовжив закликати своїх читачів не перешкоджати духовному зростанню інших християн і заповів: «Дбаймо, отже, запопадливо про те, що веде до миру (див. вірш 17) та до взаємного збудування» (див. 15:2; 1 Сол. 5:11). Для Павла їжа й особисті переконання людини щодо неї не мали такого великого значення, як духовне здоров’я іншого християнина і Боже діло. А тому не варто наполягати на правильності своєї особистої свободи у Христі стосовно їжі («все чисте»; див. Рим. 14:14, «нема нічого нечистого») та напоїв, «учиняючи спокусу» ( проскомматос , «камінь спотикання»; див. вірші 13, 21). М’ясо, напої чи іще що-небудь слід відкласти, як і все, «через що твій брат спотикнувся б ( проскоптеі , «спотикатися»; див. проскомма  у віршах 13, 20)». Часом один християнин має поступитися своєю свободою заради інших. Як Павло написав до Корінтян: «Усе дозволене, але не все будує» (1 Кор. 10:23). А також: «Але глядіть, щоб оця ваша свобода не стала причиною падіння для слабких» (1 Кор. 8:9).

14:22-23.  Стосовно особистих переконань у сферах, де існують відмінні погляди, Павло підсумував: «Ту віру, що ти маєш (або «Якщо маєш віру»), тримай її про себе перед Богом.» Християнин не повинен змушувати іншу людину, чиї переконання більш суворі, міняти свій спосіб життя. Це має бути його «певність думки» (вірш 5), адже він живе «для Господа» (вірш 8). На думку Павла, християнин, як і він сам, не повинен мати «викидів сумління в тому, що задумує робити». З іншого ж боку, «хто вагається, той, коли їсть, уже засуджений (доконана дія у пасивному стані)». Якщо християнин споживає їжу чи робить щось інше, і при цьому відчуває певні сумніви щодо правильності власного вчинку перед Богом (той, хто «слабкий» у вірі, вірші 1-2), тоді його дії не «в ( ек ) добрій вірі», а отже, є неприпустимими. Павло узагальнив: «Все бо, що не з віри, – гріх.» Суть полягає в тому, що коли є сумнів щодо чогось, тоді це робити не слід. «Сильний» християнин (15:1) чинить неправильно, якщо спонукає слабкого брата грішити (тобто робити щось, вагаючись, 14:20), та й слабкий брат (вірші 1-2), коли чинить щось, не маючи певності, грішить (вірш 23).

 

3. НАСЛІДУЙ ХРИСТА (15:1-13)

Павло вже написав, що християни не повинні зневажати чи засуджувати інших (14:1-2), і не повинні перешкоджати іншим християнам духовно рости (14:13-23). Тут же він озвучив третій принцип, якого віруюча людина має дотримуватися у стосунках з іншими християнами: вона має наслідувати Господа Ісуса Христа. Ісус був тією вищою Особою, яка діяла виключно на благо інших, не заради Себе. А тому, якщо людина (християнин) носить ім’я Христа, то вона має й діяти, як Він.

15:1-4.  Павло підсумував попередні свої слова (част. 14), кажучи: «Ми, сильні (вочевидь, у переконаннях і сумлінні), мусимо (теперішній час, що вказує на тривале зобов’язання) нести немочі (досл., «недуги, слабкості») безсильних.» Сильні не повинні зневажати слабких. Вони мають допомагати слабким. І сильні не повинні «собі догоджати». Саме в цьому останньому реченні озвучено головну думку Павла. Християнин не повинен бути сконцентрованим на собі, але має дбати про духовний добробут інших. Однак допомога іншим – це ще не кінець. Вона – «на добро, для збудування (див. 14:19)». Ось який приклад залишив Господь Ісус Христос. Навіть Він «не Собі догоджав». Він прийшов, щоб виконати волю Отця, який Його послав (Йн. 4:34), і Йому догодити (Йн. 5:30; 8:29). Щоб засвідчити слушність свого твердження Павло процитував частину вірша з псалмів про Месію (Пс. 69:9). Христос зазнав образ від інших через ототожнення з Богом Отцем.

Потім Павло озвучив важливий принцип стосовно мети і дії Святого Письма: «Все бо, що було написане давніше, написане нам на науку.» Святе Письмо допомагає людям отримати «надію (див. Рим. 5:3-5) через терпеливість ( хипомонес , «стійкість у нещастях») й утіху». Коли християни навчаються з минулого (з того, що написано в Старому Завіті про інших людей, які собі не догоджали), вони отримують спонуку бути й надалі терплячими та утішеними в теперішньому  й дивитися вперед з надією (певністю) на майбутнє .

15:5-6.  Стійкість «терпеливости й утіхи», яку християнин отримує з допомогою Святого Письма (вірш 4), походить зрештою від Бога, який і є Автором Святого Письма. Павло просив Бога у молитві зробити так, щоб його читачі «між собою однаково думали («Між собою будьте одної думки», 12:16) за Христом Ісусом». А все для того, щоб вони «однодушно, одними устами (в єдності внутрішній і зовнішній) славили («продовжували славити») Бога й Отця Господа нашого Ісуса Христа» (2 Кор. 1:3; Еф. 1:3; в 1 Пт. 1:3 те саме формулювання). Це і є найвищою метою кожного християнина зокрема й усієї церкви в цілому (див. Рим. 15:7; 1 Кор. 6:20; 2 Сол. 1:12).

15:7.  Оскільки метою міжособистісних стосунків є спільне прославляння Бога, Павло підсумував свої заповіді однією: «Тому приймайте («продовжуйте приймати») один одного.» Примітно, що цю саму заповідь Павло дав сильним християнам, коли розпочинав цю тему (14:1). Однак прикладом для наслідування у стосунку до приймання християн є Господь Ісус, який і нас «прийняв». Господь прийняв віруючих людей, коли вони були не лише «безсилі» (5:6, досл., «слабкі»), але й також і безбожні (5:6), грішні (5:8) та ворожі (5:10). Тож очевидно, що християни можуть приймати інших людей, які відрізняються від них в якихось дрібних питаннях. Ісус Христос прийняв їх «у Божу славу», і саме в цьому полягає мета єдності християн (15:6).

15:8-12.  Вказавши на Господа Ісуса, як на приклад наслідування для християн, Павло продовжив розгляд проповідницької діяльності Ісуса і його цілей. «Христос став слугою (слово «диякон» походить від цього грецького іменника діаконон ) обрізання.» Ісус народився юдеєм як Божий Месія для Ізраїлю. Бог мав на меті досягти через проповідницьку діяльність Ісуса дві цілі. По-перше, Бог хотів «здійснити обітниці, які було дано отцям» (див. 9:4-5). По-друге, Він мав намір зробити так, щоб погани «прославили (див. 15:6) Бога за його милосердя». Бог давав обітниці лише Ізраїлю (9:4), язичникам же не давав (див. Еф. 2:12), а тому Бог не мав ніяких зобов’язань перед язичниками. Будь-які духовні благословення, які сходять на язичників, Бог їм дарує виключно зі Свого милосердя. Тим не менш, Бог мав намір духовно благословити язичників у вічності через Господа Ісуса як їхнього Месію та через Свої обітниці з Ізраїлем (наприклад, Бут. 12:3; див. Йн. 4:22).

Ці дві цілі Бога щодо проповідницької діяльності Ісуса досягаються зараз, поки Ізраїль як народ – на другому плані (див. Рим. 11:1-31), а церква формується з євреїв та язичників (Еф. 2:14-22). Проте їх буде досягнуто в майбутньому, коли Бог поверне Ізраїлю колишню славу і знову зробить його головним з-поміж усіх народів. І цей момент стане благословенням для усіх (див. Втор. 30:1-10).

Щоб засвідчити слушність своїх слів стосовно проповідницької діяльності Ісуса та її цілей, особливо тієї, що стосується язичників, апостол Павло процитував чотири старозавітні уривки, які розпочинаються фразою: «Як написано (доконаний час, «Це написано»).» Примітно, що ці цитати взято з усіх трьох розділів Старого Завіту – «в Законі Мойсея, в Пророків та у Псалмах» (Лк. 24:44) – і в трьох великих єврейських лідерів: Мойсея, Давида та Ісаї. Перша цитата (Рим. 15:9) – з пісні звільнення Давида (2 Сам. 22:50; Пс. 18:49), друга (Рим. 15:10) – з прощальної пісні Мойсея до ізраїльтян (Втор. 32:43), третя (Рим. 15:11) – з найкоротшої середньої глави Біблії (Пс. 117:1), а четверта (Рим. 15:12) – з пророцтва Ісаї про Месію (Іс. 11:10).

Усі ці чотири цитати послідовно розкривають думку Павла. Спершу, Давид прославив Бога серед язичників (Рим. 15:9). Потім Мойсей закликав їх: «Возрадуйтеся, погани, з Його народом!» (вірш 10). Далі псаломоспівець звелів язичникам хвалити Господа (вірш 11; див. вірш 7). І зрештою Ісая передбачив, що язичники будуть жити як «паросток Єссея (Месії)» і «на Нього будуть надіятись» (вірш 12). У Старому Завіті ніколи не говорилося, що язичники «мають доступ до такої самої спадщини (як і Ізраїль) …, й мають участь у тій самій обітниці в Христі Ісусі» (Еф. 3:6). Однак було зрозуміло, що язичники отримають благословення, коли Бог виконає Свої завітні обіцянки у стосунку до Свого ізраїльського народу.

15:13.  Декілька разів слова Павла звучали таким чином, наче він уже завершує своє послання (вірші 13, 33; 16:20, 25-27). Цей же вірш (15:13), насправді, є молитвою-благословенням. Павло назвав Бога Богом Надії, зважаючи на надію, про яку говорив у попередніх віршах і на обіцянки Бога, занотовані в Святому Письмі, які давали людям надію (вірш 4). Він хотів, щоб Бог сповнив його читачів «усякою радістю та миром» (див. 14:17). Радість має стосунок до захоплюючого очікування здійснення надій. Мир – це результат певності, що Бог ті надії здійснить (див. 5:1; Флп. 4:7). Однак цього можна досягти лише через віру у Нього (див. Євр. 11:1). Бо лиш тоді віруючі люди збагачуються «у надії, силою Духа Святого» (див. Рим. 15:19). Адже досягнення усіх Божих цілей стосовно духовного добробуту Його дітей стає можливим завдяки силі, яку дає Божий Дух. Яким доречним нагадуванням завершується розгляд апостола життя християн.

VII. Підсумок (15:13-16:27)

Хоча усі листи Павла мають свій підсумок, у Римлян він приділив цьому більше уваги, аніж в інших посланнях. Певною мірою на це вплинув той факт, що він ніколи не був у місті і його церквах й мав бажання встановити особисті стосунки зі своїми читачами. Іншим поясненням є, безумовно, його намір навідатися до Риму у майбутньому.

 

А. Особисті плани (15:14-33)

Адресуючи свій лист групі людей, з якими він ще ніколи не зустрічався як з групою, Павло показав неймовірне самовладання, уникаючи спроб говорити про себе. Лише один раз він навів своє життя як приклад (7:7-25) і ще декілька разів себе згадав (1:8-16; 9:1-3; 10:1-2; 11:1). А зараз, коли Павло вже завершував свій лист, то відчув, що врешті настав час розглянути свою власну філософію проповідницької діяльності і свої плани з огляду на це.

15:14-16.  Павло не один раз демонстрував у цьому листі, та й у інших, здатність бути відвертим, навіть часом різким та запальним. І все ж його глибоко турбували переживання інших та спроможність використовувати ефективні засоби встановлення міжособистісних стосунків. Це видно на прикладі його наступного твердження: «А й я сам, мої брати, переконаний (див. 8:38) щодо вас, що ви й самі повні доброти, наповнені усяким знанням (не в значенні абсолютного знання, а в тому, що вони мали розуміння усієї широти християнської правди) і можете один одного напоумляти ( ноутхетеін , «давати поради, застерігати»; див. Кол. 1:28; 3:16).» Павло не був низької думки про римських християн. Навпаки, він вважав їх духовно обізнаними і духовно зрілими. Чому ж тоді у своєму листі він розглядав такі фундаментальні християнські теми? Павло пояснив: «А коли я, подекуди, трохи сміливіше був написав вам, то я зробив це, щоб пригадати вам.» Саме це Павло й зробив, створивши Послання до Римлян (2 Пт. 1:12; 3:1-2).

Павло мав право нагадати своїм читачам про все вищесказане, бо займав особливе становище «завдяки благодаті» Божій (див. Рим. 1:5). Він «був служителем ( леітоургон , «народним слугою») Христа Ісуса між поганами і виконував священицьку службу (грецьке слово хіероургоунта  має значення роботи з чимось священним) Божої Євангелії» (див. 1:2-4). Саме завдяки тому, що він проповідував добру новину «між поганами» (11:13; Гал. 1:16; 2:2, 7-9; Еф. 3:8; Кол. 1:27; 2 Тим. 4:17), «жертва поган була милою і освяченою у Святім Дусі» (див. 1 Пт. 1:2). Будучи священиком, Павло ознайомив язичників з Богом, а тоді підніс їх як жертву Господу. Бажання Бога прийняти язичників завдяки діянням Святого Духа розкриває Його задум, а саме те, що в Добу Церкви Він мав намір об’єднати євреїв і язичників в одне тіло (Еф. 3:6).

15:17-19.  Свою особливу проповідницьку діяльність серед язичників «завдяки благодаті» Божій Павло засвідчив наступними словами: «Я маю, отже, чим хвалитись у Христі Ісусі щодо речей Божих.» Тут він не хвалився лиш якимись людськими досягненнями, адже пояснив: «Не смію бо говорити про те, чого Христос не сподіяв через мене для послуху поган.» Слово «послуху» є синонімом до навернення до Христа (див. 1:5; 1 Пт. 1:2; див. «повинувалися» в Рим. 16:26), адже «Бог тепер усюди звіщає людям, щоб усі каялися» (Діян. 17:30).

Павло визнавав, що усі заслуги належать Христу. І все ж Павло мав до цього стосунок. Бог діяв через нього, через те, що він говорив і робив («словом і ділом»). «Силою знаків ( семеіон , чуда, які засвідчують теологічні істини) і чудес ( тератом , чудеса, які викликають подив)» Бог діяв через Павла. Навіть Лука згадав про чудо, яке Бог здійснив через Павла на Кіпрі (Діян. 13:11, коли він зробив Елімаса сліпим), про «знаки й чудеса» в Іконії (Діян. 14:3; див. Діян. 15:12) та чуда в Лістрі (Діян. 14:8-10, 19-20), Ефесі (Діян. 19:11-12), Троаді (Діян. 20:9-12) та на Мальті (Діян. 28:1-8). Знаки, чуда й чудеса засвідчували діяльність апостолів (2 Кор. 12:12; Євр. 2:3-4). І все це, як сказав Павло, було «силою Духа Божого» (див. Рим. 15:13). Усе, чого досяг Павло і що вартувало хвали, було завдяки Богові як першопричині, Ісусові Христу як рушійній силі та кінцевій меті, і Святому Духові як невичерпному джерелу енергії.

Внаслідок цього Павло «розповсюднив Євангелію Христову від Єрусалиму й околиць аж до Ілірику». Тут Павло говорив про Божу Євангелію (див. вірш 16) як про «Євангелію Христову». У Новому Завіті є декілька згадок про відвідини Павла до Єрусалиму після його навернення (Діян. 9:26-28 [див. Гал. 1:17-19]; Діян. 11:27-30; 15:2 [див. Гал. 2:1]; Діян. 18:22). Останній раз назва міста Єрусалиму не згадується, але немає жодного сумніву, що слова «він пішов, щоб привітати Церкву» мають стосунок до єрусалимської церкви. Про те, що Павло навідувався до Ілірику, більш ніде у Новому Завіті не йдеться. Ці землі, також відомі як Далмація, належать, головним чином, до території колишньої Югославії. Вони знаходяться на захід та на північ від Греції (див. їх розташування на карті між Діяннями Апостолів та Посланням до Римлян). Одного разу Тит ходив у Далмацію ( 2 Тим. 4:10). Логічно буде припустити, що Павло пішов в Ілірик з Македонії, очікуючи там на відповідь до 2 Корінтян перед тим, як податися в Корінт (Діян. 20:1-3; 2 Кор. 13:1-2, 10). Ці відвідини йому дуже добре запам’яталися, адже саме в цьому місті він писав Римлян (див. Вступ  до Римлян).

15:20-22.  Згадка про широту географічного обсягу його проповідницької діяльності (вірш 19) спонукала Павла до проголошення філософії своєї програми з розповсюдження доброї новини: «Я розповсюднив Євангелію Христову …, вважаючи, однак, за честь не проповідувати Євангелії там, де Христове ім'я було вже відоме.» Павло дійсно хотів бути першим євангелістом, відкривати нові ще ненавернені до Бога землі для доброї новини про Божу благодать в Ісусі Христі. Він не мав наміру «будувати на чужій основі» (див. 1 Кор. 3:10). Потім Павло передав мету своєї проповідницької діяльності словами з другої половини цитати Іс. 52:15 і пояснив: «Власне, тому я мав щоразу перешкоди (недоконаний час, «мені багато разів перешкоджали»), щоб прийти до вас». До цього часу Павло завжди знаходив нові землі для своєї проповідницької діяльності в Малій Азії та на Грецькому півострові, а тому не почувався ще достатньо вільним, щоб вирушати до Риму та Іспанії.

15:23-24.  Імовірно, візит Павла в Ілірик переконав його, що в Малій Азії та на Грецькому півострові вже більше не залишилось земель, де про Ісуса Христа не чули. Це не означає, що він особисто відвідав там кожне місто, але добра новина уже розповсюдилася, й місцеві церкви вже самі могли здійснити цю роботу (див. Діян. 19:8-10). Та в будь-якому разі Павло сказав, що вже більш не мав «поля праці в цих країнах (досл., «місця в цих землях»)». Разом з тим він «гаряче» бажав «з давніх літ» побачити римських християн. На початку цього послання Павло вже казав, що має велике бажання їх відвідати (Рим. 1:10-11, 13). Тож тут він дав їм зрозуміти, що планує навідатися до них, «коли (в оригіналі грецької мовою тут передається невизначеність, «коли вже»)» вибереться «в Еспанію» (див. 15:28). Іспанія тоді була римською колонією, і в ній жило багато євреїв. Вона знаходилася на західному кордоні імперії. Він сподівався «побачити» їх, коли буде «проходити» повз. Вочевидь, він не мав наміру робити в Римі довгу зупинку. Павло сказав їм: «Надіюсь, … що ви мене туди проведете, після того, як я трохи натішусь вами.» Павло озвучив щирий комплімент римським віруючим людям, давши їм зрозуміти, що їхня дружба підкріпить його і принесе йому духовну втіху (див. 1:13). Він також хотів передати їм й від себе духовний дарунок і в такий спосіб «зміцнити» їх (1:11) та отримати «який-небудь плід» між ними (1:13), тобто хотів мати змогу допомогти їм зростати у Христі.

15:25-27.  Озвучивши свої непевні плани на майбутнє, Павло розповів і про свої нагальні справи: «Тепер же йду в Єрусалим, святим служити ( діаконон )». Павло прямував в Єрусалим з метою передати добровільні пожертви з церков для «вбогих святих в Єрусалимі» (див. Діян. 24:17; 1 Кор. 16:1-4; 2 Кор. 8:13-14; 9:12-13; Гал. 2:10). Церкви Малої Азії також долучилися до цих пожертв, але Павло згадав лише про церкви Македонії та Ахаї, які були найближчими до Риму і про які апостол й думав з очевидних причин. (Див. їх розташування на карті між Діяннями Апостолів та Посланням до Римлян.)

Той факт, що цю «збірку ( коіноніан )» віруючі люди робили добровільно, засвідчено повторенням слова «вирішили» (див. Рим. 15:26-27; 2 Кор. 8:10-12). В той же час Павло визнавав, що ті церкви мали певне зобов’язання перед єрусалимською церквою: «Вирішили, та й винні їм.» Саме це відчуття духовного зобов’язання, безумовно, й спонукало Павла запропонувати таку пожертву. Оскільки «погани стали спільниками … духових благ (євреїв; див. Рим. 11:11-12, 17-18; 15:12; Гал. 3:14; Еф. 3:6)», то очевидно, що віруючі язичники мають «допомогти ( леітоургесаі , «прислужитися»; див. леітоургон  в Рим. 15:16)» євреям «у тілесних (див. Гал. 6:6)» потребах».

15:28-29.  Павло знову сказав, що після того, як провідає єрусалимську церкву, піде «в Еспанію» і навідається в Рим по дорозі туди (див. вірш 24). Він і дійсно потрапив у Рим, але не тоді і не так, як цього очікував! (Діян. 27-28) А ось чи був він коли-небудь у Іспанії – ніхто не знає напевне. Християни мають робити плани заздалегідь, але при цьому їм слід бути гнучкими. Павло, будучи просто впевненим у Божому провидінні і ніяким чином цим не вихваляючись, пообіцяв, що його відвідини будуть духовним благословенням для римських християн: «Я знаю, що коли прийду до вас, то прийду в повноті Христового благословення». Він мав на увазі, що розділить з ними благословення Христа (див. Рим. 1:11-13).

15:30-33.  Апостол Павло визнавав потребу в заступницькій молитві-підтримці своїх читачів та просив про неї знову і знову (Еф. 6:19-20; Кол. 4:3-4; 1 Сол. 5:25; 2 Сол. 3:1-2; Флм. 22). Тут він сказав: «Благаю вас, брати, Господом нашим Ісусом Христом і любов'ю Духа – ревно змагатися зо мною в молитвах за мене до Бога». Фразу «любов’ю Духа», мабуть, слід розуміти у значенні любові, яку дає Дух (див. Рим. 5:5), а не любові до Духа. Визнаючи цю божественну любов, вони матимуть спонуку молитися. Клопотання християнина – це спосіб розділити проповідницьку діяльність інших.

Павло конкретно говорив, що така підтримка йому потрібна для того, «щоб … вирватися від невірних (досл., «непокірних») в Юдеї і щоб (його) служба ( діаконіа ) … в Єрусалимі була святим приємна». Павло чудово розумів, які труднощі на нього очікують в Єрусалимі (Діян. 20:23), та його більше турбували пожертви від віруючих язичників, які він мав намір доправити й розподілити відповідним чином. Як гадав Павло, коли він виконає заплановане, то зможе «з радістю» прийти до римських християн, «коли на те воля Божа», і відпочити між ними. Під словом «відпочив» Павло мав на увазі, що зможе поміж ними відпочити з думкою про успішно виконану роботу. Павло завершив цю частину коротким благословенням: «Нехай Бог миру (див. Рим. 16:20; також див. «Бог надії», 15:13) буде з усіма вами. Амінь.» Це вже третє благословення у цій частині (див. вірші 5, 13).

 

Б. Особисті вітання (16:1-16)

Столиця Римської імперії і дійсно приваблювала людей з усіх земель цієї великої імперії. Окрім того, подорожі Павла до багатьох густозаселених міст – Єрусалиму, Антіохії Сирійської, Ефесу – дали йому змогу познайомитися з римською спільнотою, яка часто подорожувала. Це й пояснює той факт, що у Павла було багато друзів в Римі, а його обізнаність щодо їхнього місця перебування залишається даниною його глибокій зацікавленості цими людьми.

16:1-2.  Фива (це ім’я означає «яскрава, сяюча») була емісаром Павла. Саме вона доправляла його лист християнам в Рим. А тому він офіційно написав: «Поручаю вам Фиву, сестру нашу.» Слово «сестру» вказує на духовну спорідненість, не на кровну. Фива була служителькою «Церкви в Кенхреях», де знаходився морський порт, що за кілька миль на схід від Корінту (див. Діян. 18:18; і див. карту між Діяннями Апостолів та Посланням до Римлян). Слово «служительку» є перекладом до слова діаконон . Його застосовували як для позначення церковної посади диякона (Флп. 1:1; 1 Тим. 3:8, 10, 12), так і в загальному розумінні цього слова (Рим. 15:8; 1 Кор. 3:5). Використання цього слова разом зі словом «Церкви» свідчить про те, що Фива займала там конкретну посаду, а тому й могла бути офіційним емісаром Павла. Він офіційно направив її в Рим (див. 2 Кор. 3:1) та звернувся до римських християн із проханням: «Щоб ви її прийняли у Господі, як святим личить, та щоб допомогли їй у кожній справі, в якій би вона вас тільки потребувала.» Павло пояснив своє прохання наступним чином: «Бо вона багатьом стала у пригоді ( простатіс , була «заступницею, помічником») та й мені самому.» Тож вони мають допомагати їй, адже вона допомагала іншим.

16:3-5.  Цей перелік привітань (вірші 3-16), які Павло мав намір передати своїм друзям в Римі, є найдовшим з усіх його послань. Тут він згадав 26 людей по імені, ще й звернувся до багатьох інших (вірші 5, 10-11, 13-15). У цьому переліку є декілька жінок: Прискилла (вірш 3), Марія (вірш 6), Трифена і Трифоса (вірш 12), Персіда (вірш 12), матір Руфа (вірш 13) та сестра Нерея (вірш 15). Ще також дві особи, скоріш за все, є жіночої статі: Юнія (вірш 7) та Юлія (вірш 15).

Першими, кого зустрів Павло, коли прибув у Корінт під час своєї другої місіонерської подорожі (Діян. 18:2), були Прискилла та Акила. Саме з ними він працював над виготовленням наметів. Вони перебралися в Корінт із Риму через указ Клавдія, згідно якого усі євреї мали покинути Рим. Вони супроводжували Павла, коли він вийшов із Корінту (Діян. 18:18), але залишилися в Ефесі, коли їхня група зупинилася там на короткий час (Діян. 18:19). Потім вони навчали Аполлоса (Діян. 18:26), і, поза всяким сумнівом проповідували разом з Павлом під час його третьої місіонерської подорожі, бо особисто послали вітання корінтським християнам (1 Кор. 16:19). Незадовго після того, вони, напевно, перебралися до Риму, а ще пізніше повернулися в Ефес (2 Тим. 4:19).

Павло їх щиро похвалив, називаючи співробітниками своїми «у Христі Ісусі» й розповідаючи про те, що вони заради нього ризикували власними життями («які за мою душу шию свою клали»). Однак, яким саме чином вони так ризикували – невідомо. Павло також додав, що їм не лише він один дякує, «але також усі Церкви поган». Апостол надіслав вітання і їхній домашній Церкві. Вочевидь, християни в Римі збиралися й молилися в багатьох таких домашніх церквах, якою була церква Прискилли та Акили. Це подружжя мало домашню церкву в Ефесі ( 1 Кор. 16:19), і, мабуть, усюди, де зупинялося. Про інші домашні церкви йде мова в Кол. 4:15 та Флм. 2.

Епенет, кому також Павло надіслав свої вітання, згадується лиш тут, хоча апостол й написав про нього як про «улюбленого» свого (див. Стахій, вірш 9). Він першим навернувся до Бога у провінції Ахая («первісток Ахаї»).

16:6-7.  Про Марію Павло написав просто, що вона «багато … трудилася» (див. вірш 12). В деяких грецьких рукописах її ім’я написано як Маріам, що є калькою з давньоєврейської мови, та, можливо, свідчить про те, що вона була єврейкою.

Андронік та Юнія, яким Павло передав вітання одночасно, напевно, були подружжям. Однак ім’я Юнія могло звучати і як Юній в називному відмінку, тож це міг бути чоловік. Павло назвав їх своїми родичами, що, скоріш за все, свідчить про їхню приналежність до його народу, а не до його фактичної сім’ї (див. 9:3). Він також пригадав чотирьох інших «родичів» (16:11, 21). Апостол написав, що Андронік та Юнія були його співв’язнями. Однак про те, де і коли це трапилося, мова не йде (див. 2 Кор. 11:23). Павло похвалив їх, кажучи, що вони були «визначні ( епісемоі , досл., «що мають знак [ сема ] на собі», а, отже «славетні, видатні, знамениті») між апостолами». Слово «апостолами» тут, вочевидь, вжито у його ширшому, більш загальному значенні, у якому Варнава, Сила та інші також називалися апостолами (Діян. 14:14; 1 Сол. 2:7). Або ж це слово було вжито у вузькому значенні і вказувало на те, що про це подружжя знали Дванадцять апостолів. Павло додав, що вони «випередили … в Христі (досл., «прийшли й надалі є») його. Тож вони були віруючими уже приблизно 25 років.

16:8-11.  Ампліят був улюбленим Павла «у Господі». Така похвала з уст апостола мала велике значення. Урбана Павло назвав співробітником в Христі, а Стахія – своїм улюбленим (див. Епенет, вірш 5). Павло також сказав: «Вітайте Апелла, випробуваного ( тон докімон , «той, хто витримав перевірку»; див. те саме слово, перекладене як «до вподоби» у 14:18; пов’язаний з цим словом інфінітив докімазеін  перекладається як «перевіряти і затверджувати», 12:2) в Христі.» Не називаючи далі по імені інших осіб, Павло надіслав вітання усім домочадцям Аристовула, який, імовірно, був онуком Ірода Великого. (Див. графік роду Ірода у Лк. 1:5). До його домочадців могли належати і члени його сім’ї, і слуги. (Однак в оригіналі грецькою мовою тут просто зазначено: «Вітайте тих, хто з Аристовулових або тих, хто йому належить»; див. Рим. 16:11).

Іродіона Павло привітав як «родича» свого, але знову ж таки ця спорідненість, скоріш за все, стосувалася приналежності до одного народу, а не сім’ї (див. вірші 7,21). Це ім’я може свідчити й про те, що дана особа була з роду Іродів. І знову, не називаючи по імені інших осіб, Павло надіслав вітання домочадцям Наркиса (досл., «Вітайте тих, хто з Наркисових або тих, хто йому належить»; див. вірш 10). Однак одне обмеження у таких вітаннях Павла все ж було. Він говорив лише про тих, «що в Господі», і це, вочевидь, вказувало на той факт, що сім’я Наркиса була розділена духовно.

16:12-13.  Павло одночасно передав вітання Трифені і Трифосі, та вказав, що вони «працюють у Господі». Дехто вважає, що це – дві сестри, можливо, навіть близнята. Потім Павло згадав «улюблену» Персіду, яка також «багато трудилась у Господі». Цікаво, що в даній частині Павло зазначив: чотири жінки багато трудились (див. Марія, вірш 6).

Достеменно невідомо, чи Руф, про якого тут іде мова, – та сама особа, що згадується в Мк. 15:21, чи ні. Якщо так, тоді він, будучи сином Симона Киринея, походив з Північної Африки. Павло сказав, що Руф був вибраним «в Господі». Так говорили про усіх віруючих людей (див. Еф. 1:4). А тому слово, яке тут перекладено як «вибраного», могло мати значення «видатний, знаменитий», що краще б охарактеризувало Руфа. Павло передав вітання і матері Руфа, яка, як сказав апостол, була і його матір’ю. Павло, вочевидь, не мав на увазі, що вона його справжня мати, а говорив про те, що вона обдаровувала його материнською турботою.

Заключні благословення Павла у його посланнях

Рим. 16:20б

« Благодать Господа нашого Ісуса Христа  (хай буде) з вами.»

1 Кор. 16:23

« Благодать Господа Ісуса  з вами!»

2 Кор. 13:14

« Благодать Господа Ісуса Христа  й любов Бога і причастя Святого Духа з усіма вами!

Гал. 6:18

« Благодать Господа нашого Ісуса Христа  нехай буде з вашим духом, брати! Амінь.»

Еф. 6:24

« Благодать  з усіма, що люблять Господа нашого Ісуса Христа  в нетлінності! Амінь.»

Флп. 4:23

« Благодать Господа нашого Ісуса Христа  хай буде з духом вашим! Амінь.»

Кол. 4:18

« Благодать  хай буде з вами!»

1 Сол. 5:28

« Благодать Господа нашого Ісуса Христа  – з вами!»

2 Сол. 3:18

« Благодать Господа нашого Ісуса Христа  з усіма вами!»

1 Тим. 6:21б

« Благодать  з вами!»

2 Тим. 4:22

«Господь Ісус із твоїм духом. Благодать  з вами!»

Тит. 3:15б

« Благодать  з усіма вами!»

Флм. 25

« Благодать Господа Ісуса Христа  з вашим духом! Амінь.»

16:14-16.  Наступні п’ять імен, що згадуються у вірші 14, вочевидь, належать людям, які мали між собою щось спільне. Можливо, вони були очільниками іншої домашньої церкви. На це може вказувати і фраза «і братів, що з ними». Усі ці імена були широко поширені, особливо серед слуг.

Юлія могла бути дружиною Філолога. До інших подружніх пар належали: Прискилла та Акила (вірш 3) і (можливо) Андронік та Юнія (вірш 7). Потім Павло передав вітання Нерею і його сестрі, хоча її ім’я й не згадується. А в кінці – Олімпії та всім святим, «що з ними». Ці люди могли бути очільниками ще однієї домашньої церкви (див. вірш 14).

З усіх цих людей лише про Прискиллу та Акилу йде мова деінде в Новому Завіті. І все ж Павло знав особисто їх усіх та передавав свої вітання їм і їхнім близьким. Тож Павла аж ніяк не можна було назвати «відлюдником». Він завершив цю частину закликом: «Вітайте один одного святим поцілунком.» Такий спосіб вітання був звичним для тих часів, як і в наші дні – рукостискання (див. коментарі до 1 Кор. 16:20; також див. 2 Кор. 13:12; 1 Сол. 5:26; 1 Пт. 5:14). А потім Павло додав: «Усі Церкви Христові вас вітають.»

 

В. Заключні слова (16:17-27)

16:17-20.  Павло просто не міг не завершити свого листа застереженням про те, щоб віруючі люди в Римі остерігалися духовних ворогів, «що ширять незгоди та зневіру ( скандала , «пастки, сильце») проти науки, якої ви навчились.» Віруючі люди мають уникати таких лжевчителів, які «служать ( доулеуоусін , «служать як раби»; див. 14:18) не Господові нашому Христові, а власному череву (див. Флп. 3:19)». Вони – егоїстичні й ненажерливі. Однак головна проблема полягала в тому, що своїми «милими та піднесеними словами (вони) зводять серця простодушних ( акакон , «невинних, довірливих»)».

Павло квапився запевнити римлян, що він не вважає їх  простодушними. Їхня «слухняність» (Христові; див. Рим. 1:5; 15:18; 1 Пт. 1:2) була йому відома, і він за них радів. Однак Павло турбувався про те, щоб вони «були мудрі в доброму і від зла ( какон ) чисті». Слово «чисті» є перекладом до слова акераіоус , «без домішок, прості, бездоганні». У Греції це слово використовували у стосунку до вина, яке не було розбавлене і не зберігалося в металевих ємностях, тобто його смакові якості ніяким чином не були ослаблені. У Новому Завіті це слово зустрічається ще лиш у двох місцях: Мт. 10:16 («прості») та Флп. 2:15 («бездоганні»). Християни мають бути чисті від зла і не вподібнюватися «до цього світу» (Рим. 12:2).

Підсумовуючи своє застереження, Павло пообіцяв: «Бог же миру (див. 15:33; Євр. 13:20) роздавить незабаром сатану під вашими ногами» (див. Бут. 3:15). Лжевчителі (Рим. 16:17-18) знаходилися під впливом сатани, але його буде подолано, і мир Божий запанує (одкр. 20:1-6). Тоді Павло озвучив ще одне благословення (див. Рим. 15:13, 33) стосовно Божої благодаті. (Див. таблицю «Заключні благословення Павла у його посланнях».)

16:21-24.  Ці вірші містять особисті вітання декількох товаришів Павла: «Вітає вас мій співробітник Тимотей, як також Лукій, Ясон та Сосипатр, мої родичі.» Ці люди теж не належали до фактичної сім’ї Павла, але були його близькими товаришами й співвітчизниками (див. вірші 7, 10). Можливо, саме про них іде мова деінде (Діян. 13:1; 17:5-9; 20:4; див. 2 Кор. 9:4).

Потім Терцій, «що написав цього листа» під диктовку Павла, надіслав свої вітання. А також Ґай, господар помешкання, в якому проживав Павло, перебуваючи в Корінті. Це, вочевидь, був інший чоловік, не той, що був з Македонії і подорожував з Павлом (Діян. 19:29), і не той, що походив із Дерби (Діян. 20:4). Ґай, про якого йде мова тут, напевно, був чоловіком, якого Павло навернув до Бога й охрестив (1 Кор. 1:14). Ераст також надіслав свої вітання. Він був міським скарбником, а це доволі висока посада у Корінті. Павло назвав Кварта братом. Безумовно, тут він мав на увазі духовну спорідненість, а не фізичну. У другій частині Рим. 16:24, яка є у НМВ, повторюється благословення з вірша 20б. Однак у багатьох достовірних грецьких рукописах цих слів немає, а тому ця частина вірша 24 не вважається оригінальною.

16:25-27.  Зрештою Павло підійшов до свого заключного благословення. Це Послання до Римлян є найдовшим і найповнішим розглядом звістки, яку він проголошував «згідно з … (своєю) Євангелією (див. 2:16; 2 Тим. 2:8) та з проповідуванням (стосовно) Ісуса Христа». Істина цієї звістки – це основа духовного життя і міцності. За що Павло й воздав свою хвалу Богові, Тому, «хто може вас утвердити» (див. 1 Пт. 5:10).

Павло сказав, що окремі аспекти цієї звістки (наприклад, Рим. 11:25; 1 Кор. 15:51; Еф. 5:32) і в певному сенсі уся звістка загалом (див. Еф. 3:3-9; Кол. 1:26-27) – це тайна, промовчана «протягом відвічних часів», а тепер об’явлена і розголошена. У Старому Завіті звістку про добру новину стосовно Христа було «приховано», але в Новому Завіті її об’явлено «через писання пророків (Старого Завіту; див. Рим. 1:2), за веліннями предвічного Бога (1 Тим. 1:17)». Та хоча ці писання пророків і стосувалися Христа (Лк. 24:44-45), навіть вони самі не розуміли до кінця все те, про що писали (1 Пт. 1:10-12). «Тепер же» у добу Церкви ці писання набувають змісту.

Бог відкрив людям цю тайну (Рим. 16:25), щоб люди «всіх народів … повинувалися вірі» у Христа (див. 1:5; 15:18; 1 Пт. 1:2). Тут стає очевидною турбота Павла про якнайширше розповсюдження доброї новини (див. Мт. 28:19), яка є дуже доречною з огляду на його послання до віруючих людей у столиці Римської імперії.

Потім Павло окремо приділив увагу об’єкту свого благословення – «Богові, єдиному мудрому» – і відразу додав: «через Ісуса Христа». Таким чином Павло показав, що мудрість Божа виявляється виключно через Христа (див. Кол. 2:3). І в цьому місці апостол завершив своє благословення словами: «Слава на віки вічні. Амінь» (див. Рим. 11:36). Зрештою, саме Бог Отець – це Той, кого слід хвалити і кому належить уся слава, честь і поклоніння (див. 1 Кор. 15:24-28).

БІБЛІОГРАФІЯ

Barnhouse, Donald Grey. Exposition of Bible Doctrines Taking the Epistle to the Romans as a Point of Departure . Reprint (10 vols. in 4). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1952-64.

Barett, C.K. A Commentary on the Epistle to the Romans . Harper’s New Testament Commentaries. New York: Harper & Row Publishers, 1957.

Best, Ernest. The Letter of Paul to the Romans . Cambridge: Cambridge University Press, 1967.

Black, Matthew. Romans . New Century Bible. London: Marshall, Morgan & Scott, 1973.

Bruce, F.F. The Epistle to the Romans: An Introduction and Commentary . The Tyndale New Testament Commentaries. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1963.

Cranfield, C.E.B. A Critical and Exegetical Commentary on the Epistle to the Romans . The International Critical Commentary. 6th ed. 2 vols. Edinburgh: T. & T. Clark, 1975, 1979.

Godet, Frederic Louis. Commentary on Romans . 1883. Reprint. Grand Rapids: Kregel Publications, 1977.

Harrison, Everett F. “Romans.” In The Expositor’s Bible Commentary , vol. 10. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1976.

Hendriksen, William. Exposition of Paul’s Epistle to the Romans . New Testament Commentary. 2 vols. Grand Rapids: Baker Book House, 1980, 1981.

Hodge, Charles. Commentary on the Epistle to the Romans . 1886. Reprint. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing House, 1950.

Hunter, Archibald MacBride. The Epistle to the Romans: Introduction and Commentary . London: SCM Press, 1955.

Ironside, H.A. Lectures on the Epistle to the Romans . Neptune, N.J.: Loizeaux Bros., 1928.

Johnson, Alan F. Romans: The Freedom Letter . Everyman’s Bible Commentary. 2 vols. Chicago: Moody Press, 1976.

Moule, H.C.G. The Epistle of St. Paul to the Romans . 1892. Reprint. Minneapolis: Klock & Klock Christian Publishers, 1982.

Murray, John. The Epistle to the Romans . 2 vols. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1959, 1965.

Sandlay, William, and Headlam, Arthur C. A Critical and Exegetical Commentary on the Epistle to the Romans . The International Critical Commentary. 5th ed. Edinburgh: T. & T. Clark, 1955.

Stifler, James M. The Epistle to the Romans . Chicago: Moody Press, 1960.

Thomas, W.H. Griffith. Romans: A Devotional Commentary . 3 vols. London: Religious Tract Society, n.d. Reprint (3 vols. in 1). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1946.

Vaughan, Curtis, and Corley, Bruce. Romans: A Study Guide Commentary . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1976.

Wiersbe, Warren W. Be Right . Wheaton, Ill.: Scripture Press Publications, Victor Books, 1976.