ВСТУП

Перше Послання Петра було створене для християн, які зазнавали різних форм переслідувань, для чоловіків та жінок, чий поступ у вірі в Ісуса Христа робив їх чужинцями серед язичників. Петро закликав цих християн до стійкості у стражданнях та зразкової поведінки. Теплота його слів разом із практичними настановами роблять це послання унікальним джерелом втіхи для усіх християн, які живуть і діють усупереч своєму невіруючому оточенню.

Автор . В 1 Пт. 1:1 чітко зазначено, що автором є “Петро, апостол Ісуса Христа”. Від народження він носив ім’я Симон, та коли Ісус зустрів його, то сказав, що тепер він буде називатися Кифа (Йн. 1:42). Арамейське слово Кифа  перекладається грецькою мовою як “ петрос ”. Обидва ці слова позначають “камінь” або “скелю”. Опис, який дав Ісус майбутній силі характеру Симона, став його власним іменем. Цікаво, що він — єдиний чоловік в усьому Новому Завіті на ім’я Петро.

Порівняно донедавна достовірність твердження, яке міститься в самому посланні стосовно того, що автором є Петро, була поза сумнівом. Та якось декілька науковців зауважили, що провідні єврейські релігійні лідери вважали Петра неписьменним і невченим (Діян. 4:13). Чудовий літературний стиль та вишукане використання різнопланової лексики в 1 Пт. наче вказують на те, що його автор мав бути глибоким знавцем грецької мови. Отож, науковці, які заперечують авторство Петра, кажуть, що такий справді мистецький витвір грецької літератури не міг вийти з-під пера галилейського рибалки.

Хоча Петро міг бути неписьменним і хоча грецька мова не була його рідною мовою, він аж ніяк не був невченим. Єврейські релігійні очільники вважали Петра неписьменним лиш тому, що він не навчався згідно рабинського звичаю, а не тому, що був безграмотним. Лука також зазначав (Діян. 4:13), що ці самі лідери були подивовані впевненістю Петра і силою його Духом керованої особистості. Петро проповідував серед людей впродовж більш як 30 років, від Єрусалиму й аж до Риму. Він жив і працював у багатомовному світі. Тому цілком слушно припустити, що після трьох десятиліть Петро вже майстерно володів мовою більшої частини людей, серед яких проповідував.

Риторичний стиль та використання метафор в 1 Пт. можна з легкістю віднести до заслуг як досвідченого оратора, так і літературного науковця. Петро ж, поза всяким сумнівом, мав і час, і здібності, щоб стати видатним промовцем Євангелії саме грецькою мовою.

Будь-які інші заперечення стосовно авторства Петра, а саме ті, що ґрунтуються на особливостях мовного стилю, можна з легкістю спростувати тим фактом, що Петро, вочевидь, найняв Силу (Сильвана) для здійснення обов’язків секретаря (1 Пт. 5:12). Хоча Сила і був єрусалимським християнином, він ще й був громадянином Риму (Діян. 16:36-37) і міг чудово володіти грецькою мовою. Та незалежно від того, чи Сила допомагав Петрові з граматичними нюансами грецької мови, зміст послання все ж передає особисте послання Петра, засвідчене його особистою владою.

Подібності між цим листом та проповідями Петра, занотованими в Діяннях Апостолів, є дуже помітними (див. 1 Пт. 1:20 і Діян. 2:23; 1 Пт. 4:5 і Діян. 10:42). Одним із найбільш вражаючих прикладів такої подібності є текст 1 Пт. 2:7-8 і Діян. 4:10-11. В кожному з цих уривків процитовано Пс. 118:22 і застосовано до Христа. Цікаво, що Петро особисто був присутній, коли сам Христос процитував Пс. 118:22 стосовно того, що єврейські релігійні лідери зреклися Його (Мт. 21:42).

Ще одним посиланням на проповідницьку діяльність Ісуса, яке безпосередньо засвідчує той факт, що автор даного послання — Петро, є вказівка старшим в 1 Пт. 5:2 пасти “довірене ... (їм) Боже стадо”. Єдиний раз, коли це слово знову зустрічається в Новому Завіті як наказ, — це вірш Йн. 21:16, де Ісус дає Петрові ту саму вказівку. Ще у декількох інших уривках автор зазначив, що особисто був свідком ранньої проповідницької діяльності Христа (1 Пт. 1:8; 2:23; 5:1).

Дане послання здійснювало чималий вплив і на інші ранні християнські писання. Листи Полікарпа, Климента, Іринея та багато інших засвідчують: рання церква безумовно визнавала той факт, що автором цього послання є Петро. Зміст послання та свідчення церкви виключають будь-який сумнів щодо лаконічного твердження у вірші 1. Це послання і справді написав “Петро, апостол Ісуса Христа”.

Час написання. Скоріш за все, Петро написав це послання відразу перед тим, як Нерон почав переслідувати церкву у 64 році н.е. або невдовзі після цього. Оскільки Петро згадав тут уряд (установу, яка підтримує тих, хто чинить правильно, і карає тих, хто робить щось погане; 2:13-14), дехто вважає, що на той час церква ще не зазнавала жорстоких переслідувань з боку римлян. Вочевидь, репресивні закони ще не було ухвалено, особливо, що стосується християн. Адже читачі послання Петра ще могли шанувати царя (2:17). Переслідування і страждання, про які Петро тут все ж говорив, були, головним чином, соціальними та релігійними, а не правовими. Вороже налаштовані язичники могли зводити наклепи на християн, висміювати їх, утискати і навіть чинити супроти них фізичне насилля, і лиш тому, що їхній спосіб життя цілковито відрізнявся від їхнього завдяки вірі у Христа.

Однак, здається, Петро тут передбачав, що невдовзі християни зазнають значно більших переслідувань. Він запевнив своїх читачів (1:6), що вони можуть радіти, “навіть якщо тепер треба трохи посумувати в різних досвідах”. Петро закликав їх готуватися, “підперезавши стан ... ума” (1:13), до можливих ще більших страждань християн, “які страждають з Божого зізволення” (4:19). Отож, скоріш за все, на момент написання даного послання суворі переслідування за наказом Нерона вже розпочалися в Римі і навіть ширилися тими землями, куди писав Петро. З огляду на це часом написання даного листа є кінець 64 — початок 65 року н.е..

Припущення, що на момент написання послання переслідування вже розпочалися в Римі, також слугує поясненням того, що Петро дуже неоднозначно вказав Вавилон місцем свого знаходження (5:13). Петро перебував в Римі впродовж останнього десятиліття свого життя. Часом його мученицької смерті прийнято вважати 67 рік н.е.. Та в момент написання 1 Пт. він не був під вартою римських вояк, а тому намагався приховати своє справжнє місце перебування. (Інші науковці, однак, стверджують, що Петро і справді на той час був у місті Вавилон, де мешкало чимало євреїв.)

Призначення . Перше Послання Петра адресується християнам, які мешкали у п’яти провінціях півострову Малої Азії. Ці землі в наші дні належать до північної Туреччини. Церкви у тих провінціях включали і євреїв, і язичників. Дане послання містить чимало посилань та цитат зі Старого Завіту. Єврейські християни зрозуміли б особливе значення слова діаспорас , перекладене як “розсіяним” у вітанні (1:1). Адже про євреїв, які жили за межами Єрусалиму, казали, що вони у діаспорі.

Навернені язичники відзначили б заклик Петра до святого життя з огляду на те, що колись вони зовсім нічого не знали про Боже Слово (1:14). Віруючих у Христа язичників також дуже підбадьорив би той факт, що хоча вони й були  в незнанні, тепер їх вважали Божим народом (2:10). Зрозуміло, що Петро дуже дбайливо звертався і до християн-євреїв, і до віруючих язичників у своєму листі підтримки церквам Малої Азії.

Мета . Дане послання можна розглядати як посібник, написаний для Божих посланців у ворожі, чужі землі. Знаючи, що невдовзі розпочнуться значні переслідування, автор дуже ретельно описав, якою має бути поведінка християн, щоб Той, Кого вони представляють, лиш прославлявся. Отож, метою 1 Пт. є спонукати християн зносити переслідування так, щоб в них засвідчувалася правдива благодать Ісуса Христа (5:12).

Це послання розкриває теологію дієвого заклику та втіхи у щоденних потребах віруючих людей. Петро дуже вміло поєднав християнську науку з християнським життям. Нове народження  дає живу надію усім людям, які зазнають переслідувань. Нове ставлення  є обов’язковим з огляду на те, що Христос зазнавав несправедливих страждань. Нова поведінка  є необхідною, щоб невіруючий і ворожий світ таки побачив, якою є благодать Бога. А нові зобов’язання  покладені на очільників і членів тіла Христа, щоб вони разом стояли, немов живі камені супроти жахливої навали переслідувань.

Хто читає 1 Пт., той отримує спонуку від автора підняти погляд угору і не зосереджуватися на поточних проблемах та випробуваннях, а споглядати перспективи майбутнього вічного життя. Бо хоча віруючі люди можуть зараз страждати й зазнавати горя від різноманітних випробувань, на них чекає спадкоємство, яке ніколи не зникне, не зіпсується і не змарніє.

ПЛАН

І. Звичне вітання (1:1-2)

А. Хто написав (1:1а)

Б. Кому адресується (1:1б-2)

ІІ. Вибрані для нового народження (1:3-2:10)

А. Жива надія нового народження (1:3-12)

1. Майбутня спадщина (1:3-5)

2. Поточна радість (1:6-9)

3. Колишнє одкровення (1:10-12)

Б. Святість нового народження (1:13-2:10)

1. Приготування (1:13-16)

2. Ціна (1:17-21)

3. Очищення (1:22-2:3)

4. Практика (2:4-10)

ІІІ. Закликані до нової поведінки (2:11-3:7)

А. Нова поведінка в світі (2:11-25)

1. Поведінка християнина як свідка (2:11-12)

2. Поведінка християнина як громадянина (2:13-17)

3. Поведінка християнина як слуги (2:18-25)

Б. Нова поведінка у сім’ї (3:1-7)

1. Християнська поведінка дружин (3:1-6)

2. Християнська поведінка чоловіків (3:7)

IV. Попереджені про нові переслідування (3:8-4:19)

А. Боротьба з несправедливістю (3:8-22)

1. Співчутливе ставлення (3:8-12)

2. Чисте сумління (3:13-22)

Б. Стійкість у стражданнях (част. 4)

1. Ставлення таке, як у Христа (4:1-6)

2. Служіння таке, як Христа (4:7-11)

3. Віра така, як у Христа (4:12-19)

V. Наділені новими зобов’язаннями (5:1-11)

А. Старші мають вести (5:1-4)

Б. Молоді мають коритися (5:5-7)

В. Усі мають бути стійкі (5:8-11)

VI. Підсумок (5:12-14)

КОМЕНТАРІ

І. Звичне вітання (1:1-2)

Вступні слова вітання даного листа є звичною формою вітання, яка була прийнята у першому столітті нашої ери для ведення листування. Послання Павла зазвичай розпочиналися так само: із зазначення того, хто є автором листа, та кому воно адресувалося.

А. Хто написав (1:1а)

1:1а.  Ім’я “Петро” — це переклад грецькою мовою арамейського імені Кифа, яке Ісус дав Симонові, коли покликав його бути учнем (Йн. 1:42). У Новому Завіті більш ніхто не називається Петро, “апостол Ісуса Христа”. Ця смілива заява підтверджена як внутрішніми свідченнями з тексту, так і зовнішніми, а саме тим, що це послання відразу і всюди було включено до канону Святого Письма.

Б. Кому адресується (1:1б-2)

1:1б-2. Використовуючи дбайливий підбір слів, Петро відразу почав втішати і підбадьорювати своїх читачів. Християни є Божими вибраними (“вибраним”) людьми, і не якимсь випадковим чином чи згідно задуму людей, а виключно завдяки Божому верховному і безумовному вибору. Колись лише ізраїльський народ міг так себе називати.

Не дивно, що вибрані Богом люди є чужинцями у світі (“переселенцям”, парепідемоіс , це слово характеризує і приналежність до іншої національності, і непостійність місця проживання; див. 2:11). Християни, чиє громадянство в небі (див. Флп. 3:20), живуть посеред язичників як чужинці, зайди та люди без постійного місця проживання. Однак вони завжди повинні пам’ятати про свою справжню домівку.

Петро адресував цей лист читачам, “розсіяним” у землях “Понту, Галатії, Кападокії, Азії та Вітинії”, немов пісок, розсипаний у п’яти римських провінціях Малої Азії. Отож, даний лист призначався кожній із церков усього цього краю. Слово “розсіяним” ( діаспорас ) мало особливе значення для єврейських християн із цих церков. У ті часи діаспорою називали євреїв, які були відділені від своєї батьківщини. Петро ж адаптував це слово, яке колись характеризувало лише ізраїльтян, щоб підкреслити, у якому становищі перебувала тоді рання церква.

Петро продовжив опис вибраних Божих людей (див. 2:9) і додав, що все це “згідно з передбаченням Бога Отця”. Вибір Бога є частиною Його відвічного задуму. Він не ґрунтується на заслугах вибраних людей. Це виключно вияв Божої благодаті й любові до них ще до їхнього сотворення.

Бог вибрав собі людей “згідно з” ( ката ) або відповідно до Свого передбачення. Таке розуміння краще, аніж припущення, що Бог обирав, виходячи зі Свого передбачення майбутнього чи ґрунтуючись на ньому. Більше того, слово прогносін , яке тут перекладено як “передбаченням”, має ширше значення, аніж просто пасивне вгадування майбутнього. Воно також означає “мати щось на думці” або “зосереджувати на чомусь свою увагу”. Те саме слово зустрічається в 1:20 стосовно Христа, який був передбачений Отцем ще до Створіння. Отець не просто знав заздалегідь про Свого Сина, Він знав Його досконало. Отож, Бог вибирав всіх тих людей, на кому зосереджував Свою увагу.

“Освяченням Духа” всі вибрані люди були відділені від інших для служіння та здійснення Божого задуму для вибраних. Наслідком діяльності Духа є “послух” і “скроплення кров'ю Ісуса Христа”. “Послух” ( хипакоен , від хипакоуо , “слухатися, прислухатися”) — це зобов’язання людини коритися Божому Слову (див. Вих. 24:7; Рим. 1:5; 15:18; 16:26). Людина, яка живе у послуху, повсякчас очищається кров’ю Христа й таким чином відділяється від світу (див. 1 Йн. 1:7, 9). Скроплення кров’ю нагадує про діяльність старозавітних священиків при наметі (Лев. 7:14; 14:7, 16, 51; 16:14-15; див. Євр. 9:13; 12:24), коли усі люди, які приносили пожертви, мали виявляти повний послух. Однак єдиний раз, коли люди  були скроплені кров’ю, був момент посвячення Завіту Мойсея (Вих. 24:8).

Цими словами (1 Пт. 1:2) Петро заклав теологічну основу для цього листа підбадьорення. Бог Отець зі Свого милосердя вибрав людей, а Бог Дух освятив їх відкупною кров’ю Бога Сина, Ісуса Христа. (У даному вірші згадуються усі три Особи Святої Трійці.) Далі Петро привітав своїх читачів молитовним побажанням, щоб у їхньому житті множилася Божа “благодать ( чаріс ) і мир ( еірене , еквівалент до єврейського шалом ; див. 5:14)”. Слова “благодать і мир вам хай помножиться” зустрічаються також у 2 Пт. 1:2. Божа благодать була любою Петрові, адже у даному посланні він згадав про неї аж 10 разів (1 Пт. 1:2, 10, 13; 2:19-20; 3:7; 4:10; 5:5, 10, 12).

ІІ. Вибрані для нового народження (1:3-2:10)

Петро продовжив вибудовувати теологічну основу для підбадьорення християн у переслідуваннях. У даній частині наголос зроблено на Божому милосерді до віруючих людей, засвідченому Його всевишнім покликанням до спасіння і наслідками цього у їхньому житті. Посеред випробувань нове народження людини є джерелом живої надії та святості життя.

А. Жива надія нового народження (1:3-12)

Прославляючи Бога, Петро спонукав своїх читачів згадати про те, що нове народження дало їм живу надію на вічне майбутнє спадкоємство. Вони справді отримають це спадкоємство, бо віруючих людей захищає Божа сила, доки не настане час його об’явлення. Тому християни можуть радіти, навіть зазнаючи страждань, оскільки різні випробування лиш доведуть, що їхня віра щира, а це принесе ще більшу славу Христу. Зрештою, надія нового народження ґрунтується не лише на майбутньому спадкоємстві і теперішніх благословеннях, але й також на написаному Божому Слові.

1. МАЙБУТНЯ СПАДЩИНА (1:3-5)

1:3. Споглядаючи Боже милосердя, Петро щиро прославляв Бога, Джерело спасіння та надії. Слова “Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа” також присутні в 2 Кор. 1:3. Фраза “у Своїм великім милосерді” стосується Божого дару грішникам у їхньому безнадійному становищі. Він “відродив нас до живої надії”. Цей дар люди не можуть заслужити ділами. Слово “відродив” ( анагеннесас ) зустрічається в Новому Завіті лиш двічі, і обидва рази у цій частині (1 Пт. 1:3, 23). Петро тут, мабуть, пригадував розмову Ісуса з Никодимом (Йн. 3:1-21). Нове народження веде “до живої надії через воскресіння Ісуса Христа з мертвих”. Отож, “жива надія” ґрунтується на тому, що Христос воскрес і є живим (див. 1 Пт. 1:21). Християнська певність у Христі є такою ж безумовною, як і той факт, що Христос — живий! Петро використав слово “живий” та його похідні шість разів (1:3, 23; 2:4-5; 4:5-6). Тут воно означає, що надія віруючої людини є певною, безумовною і дійсною на відміну від оманливої, пустої та хибної надії, яку дає цей світ.

1:4.  Певна надія веде до майбутньої “спадщини” ( клерономіан ). Це саме слово використовується в Септуаґінті стосовно обіцяної ізраїльтянам землі (див. Чис. 26:54, 56; 34:2; ІсНав. 11:23). Вона була їхньою власністю, дарованою Богом. Спадщину християн не можуть знищити ворожі сили, і вона не зіпсується, неначе перезрілий плід, і не змарніє. Петро використав три слова, кожне з яких починається з тієї ж самої літери і закінчується тим самим складом, щоб максимально зрозуміло описати вічність цієї спадщини, “яка не може ні зотліти ( апхтхартон ), ні заплямитися ( аміантон ), ані зів'янути ( амарантон )”. Ця спадщина — незнищенна, як і Боже Слово (див. 1 Пт. 1:23; де Петро знову використав слово апхтхартон ). Спадщина вічного життя кожного християнина зберігається “на небі”. Бог наглядає за нею, а тому віруючі люди її однозначно отримають (див. Гал. 5:5).

1:5.  У даному вірші Петро зазначив, що не лише спадщина християн знаходиться під пильним наглядом, але й самі спадкоємці, які були народжені для цієї спадщини і “яких Божа потуга ... зберігає”. Слово “зберігає” ( пхроуроуменоус ) — це військовий термін, який зазвичай використовувався стосовно військової частини, розташованої в межах міста (див. Флп. 4:7). Християнам, що зазнавали переслідувань, і справді була дарована велика надія, коли вони дізналися, що Божа “потуга ... зберігає” їх із середини, щоб вони змогли отримати спадщину спасіння, яка цілковито з’явиться їм у присутності Бога. Віруючі люди вже мають спасіння (теперішній час), але відчують усю його повноту, коли повернеться Христос, “останнього часу”. Завершальний етап або повне довершення “спасіння душ” (1 Пт. 1:9) настане “під час об'явлення Ісуса Христа” (1:7; див. подібну фразу в 1:13).

2. ПОТОЧНА РАДІСТЬ (1:6-9)

1:6. Жива надія спонукає до радості тут і тепер. Слово “тим”, скоріш за все, стосується істин, озвучених у віршах 3-5. Петро заохочував своїх читачів перейти від знання до практики. Їхньою реакцією на ці надзвичайні теологічні істини, викладені вище, має бути велика радість (“ви ...радійте”). Саме знання не може дати великої радості від усвідомлення безпеки чи свободи від страху переслідувань. Всемогутність Бога має поєднуватися з особистою відповідальністю людей. Християни зобов’язані приймати Божі істини з непорушною вірою. Адже віра перетворює мудру науку на мудрі дії. Віра діє, виходячи зі змісту теології, і в результаті дає поведінку, яка відповідає цьому змісту. Віра робить теологічну безпеку практичною. Апостол Йоан написав: “І оце перемога, яка перемогла світ: віра наша” (1 Йн. 5:4). Така віра чи жива надія спроможна зробити так, що віруючі люди радітимуть, навіть коли їх покликано “трохи посумувати в різних досвідах”.

Петро наголосив, що радість християнина не залежить від обставин. Яків також використав ці два грецькі слова ( поікілоіс пеірасмоіс , тут перекладено як “в різних досвідах”). Випробування слід сприймати як підставу для радості (Як. 1:2). Хоча вони й можуть стати причиною тимчасового смутку, та не спроможні применшити ту глибоку, незмінну радість, яка міцно вкорінилася в живу надію кожного християнина на Ісуса Христа.

1:7.  Ці різноманітні випробування, які, вочевидь, все ж стосуються переслідувань, а не звичайних життєвих турбот, мають два наслідки: (а) вони вдосконалюють або очищають віру людини, неначе золото, “яке вогнем очищають” від домішок, і (б) випробування доводять справжність віри людини. Страждання поглиблюють і зміцнюють віру християнина, а також дають можливість проявитися істинній вірі. Слово докімазоменоу , перекладене як “випробувана”, означає “випробовувати, щоб схвалити” (див. Як. 1:3, 12).

Окрім того, що Петро порівняв  віру з золотом, він також протиставив  очищену віру очищеному золоту. Віра є “куди цінніша від ... золота”. Навіть очищене золото, хоча воно й може довго зберігатися, все ж врешті-решт є тлінним (“тлінного”; див. 1 Пт. 1:18; див. Як. 5:3). Стосовно вічності воно не має жодної цінності, тоді як віра дає спадщину, яка ніколи не зникне.

Істинна віра не лише є безцінною для Бога, вона послужить “на похвалу, на славу й на честь” Того, Чиє ім’я носять християни, “під час” Його повернення (“об’явлення”; див. 5:1), щоб назвати їх Своїми. Слово “об’явлення” є перекладом до грецького слова апокалипсеі , від якого власне й походить слово “апокаліпсис” (див. 1:5, 12 та коментарі до вірша 13).

1:8.  У даному вірші Петро дуже красномовно описав всю ту радість, яку дає людині віра. Бог здійснив акт спасіння через Свого Сина Ісуса Христа. Тому об’єктом віри християнина є не якесь абстрактне знання, а сам Христос. Серце апостола раділо, коли він говорив про любов і віру у Христа тих людей, які, на відміну від нього самого, не бачили Ісуса, коли Він ходив по землі. Петро, вочевидь, мав тут на думці наступні слова Ісуса: “Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!”. І хоча християни не бачать Його зараз, вони, як і Петро, люблять Його та вірують в Нього, “радіючи радістю невимовною і повною величі”. Петро також використав дієслово агалліастхе  (“радіючи радістю ... повною ...”) в 1 Пт. 1:6, де його перекладено як “ви ... радійте”, а слово агалліоменоі  — в 4:13.

1:9.  Віруючі люди можуть радіти, бо вони отримують (“осягаючи”, комізоменоі , теперішній час, “отримуючи у винагороду”) те, що було їм обіцяно, тобто “спасіння” як “ціль ( телос , “кінець”) ... віри”. Для людей, які люблять і вірують в Ісуса Христа, спасіння є минулим (Він “відродив нас”, вірш 3), теперішнім (“Божа потуга вірою зберігає”, вірш 5) і майбутнім (ця їхня спадщина [вірш 4], яка з’явиться “останнього часу” [вірш 5], і є ціллю “вашої віри” [вірш 9]). Оскільки кожен день наближає віруючих людей до останнього дня, вони вже зараз осягають (“осягаючи”) її. Незважаючи на жодні переслідування, які насправді лиш поглиблюють та виявляють віру людини, все це і дійсно є підставою для того, щоб радіти “радістю невимовною і повною величі”! (вірш 8)

3. КОЛИШНЄ ОДКРОВЕННЯ (1:10-12)

1:10-12.  Жива надія на нове народження залежить не лише від майбутньої спадщини віруючих людей і теперішнього осягання цього, але й також від віри у Богом написане Слово (вірш 11). Петро повторив, що віра ґрунтується не просто на писаннях людей, а на Божому Слові. “Про це спасіння (див. вірші 5, 9) розвідували й досліджували пророки”, створюючи свої власні Духом натхнені писання. Вони прагнули долучитися до цього спасіння та майбутньої благодаті, а тому й намагалися вирахувати призначений час, “на котрий і який ... вказував Дух Христа, що був у них”. Вони розмірковували над тим, як саме славетний Месія прийматиме страждання. І знову слова Петра нагадують вчення Христа (див. Мт. 13:17).

В 1 Пт. 1:10-12 апостол проілюстрував вчення про натхнення Духом, яке чітко виклав у 2 Пт. 1:20-21. Пророки не до кінця розуміли все те, що Святий Дух занотовував через них, тоді як Дух “свідчив наперед про Христові страсті (Іс. 53) та ту велику славу, яка по них мала настати (Іс. 11)”. Цим спогадом про те, що по стражданнях Христа настала слава, Петро хотів підбадьорити своїх читачів. Вони також прославляться після своїх страждань (див. 1 Пт. 5:10).

Петро знову озвучив слова підбадьорення (1:12), коли заявив, що пророки розуміли, “що не самим собі” вони пишуть, а для тих людей, які житимуть пізніше, тих, які слухатимуть Євангеліє, проповідуване Святим Духом (див. “Дух Христа”, вірш 11), і підуть за Христом. На останньому етапі спасіння віруючі люди прославляться, і вже не буде ніяких страждань. Автор Євр. також говорив про це “велике” спасіння (Євр. 2:3).

Дійсності живої надії християн благоговіли і дивувалися навіть ангели, що в небі. І пророки, і ангели “гаряче” прагнули “споглядати” це спасіння, як безмежну Божу “благодать” (вірш 10).

Б. Святість нового народження (1:13-2:10)

Жива надія віруючих людей, яка ґрунтується на їхньому новому народженні, має вести до святості в житті. Вибрані для нового народження також покликані бути святими. Петро закликав своїх читачів приготуватися до життя у християнському послухові, як до нового способу поведінки у теперішньому житті. Ціна, сплачена за відкуп віруючої людини, спонукає до благоговіння та послуху. Послух передбачає самоочищення й життя у святості, а також принесення духовних пожертв як від царського священства.

1. ПРИГОТУВАННЯ (1:13-16)

1:13-16.  Тут Петро озвучив п’ять конкретних закликів: приготуйте “стан вашого ума”, будьте “тверезі”, “надійтеся ... на благодать”, не потурайте “похотям”, “станьте святі”. Насправді, в оригіналі грецькою мовою перший, другий та четвертий заклики є дієприкметниковими зворотами, які підпорядковуються двом  наказам: “надійтеся” та “станьте святі”. Ці дієприкметникові звороти або доповнюють накази (надійтеся, приготувавши розум та виявляючи стриманість), або ж самі виконують роль наказів, як у НМВ.

(1) Приготуйте “стан вашого ума” (вірш 13). Покірність є свідомим вольовим вчинком. В усі неспокійні часи християни повинні мати непохитну святість, яка у будь-який момент готова до дій.

(2). Будьте “тверезі” (вірш 13; див. 4:5; 5:8; 1 Сол. 5:6, 8). Це слово непхонтес  походить від дієслова непхо  (“бути тверезим, не п’яним”) і використовується у Новому Завіті лише образно. Воно засвічує стан, вільний від будь-якої форми розумового чи духовного “сп’яніння” або ж нездержливості. Віруючі люди не повинні піддаватися впливу зовнішніх обставин і залежати від них. Вони самі мають визначати свої дії.

(3) “Надійтеся повнотою на благодать” (1 Пт. 1:13). Святе життя вимагає повної визначеності. Саме тому віруюча людина має усією “повнотою” ( телеіос , цілковито і незмінно) покладати свою надію “на благодать, що ... буде принесена в об'явленні ( апокалипсеі ; див. ту саму фразу у вірші 7; також див. дієслово апокалипхтхенаі  у вірші 5) Ісуса Христа”. Петро вже чотири рази говорив про повернення Спасителя і завершальний етап спасіння, який настане разом з цим (вірші 5, 7, 9, 13).

Таке непросте приготування розуму, що випливає з трьох застережень, озвучених у вірші 13, потрібне для того, щоб християни (4) не потурали (“не потураючи”, сисчематізоменоі , також зустрічається в Рим. 12:1) “похотям” (1 Пт. 1:14) свого колишнього гріховного життя (див. Еф. 2:3), коли вони ще Бога не знали (див. Еф. 4:18). Як слухняні діти (досл., “діти послуху”), вони зобов’язані були (5) стати “святі” в усіх своїх вчинках і бажаннях (1 Пт. 1:15). Їхній новий спосіб життя мав відображати не їхнє колишнє “незнання” ( агноіа ), а “святий” ( хагіоі ) характер їхнього небесного Отця, який дав їм нове життя і покликав (див. “покликав” у 2 Пт. 1:3) стати Його народом. В 1 Пт. 1:15-16 не йде мова про якісь правові вимоги. Це, скоріш, нагадування про відповідальність християн в особистому житті та привселюдному поступі. І хоча абсолютної святості неможливо досягти у цьому житті, віруюча людина зобов’язана робити все для того, щоб усі сфери її життя якнайбільше відповідали досконалій та святій волі Бога. Цитата, що згадується у вірші 16, була відомою усім людям, які знали Старий Завіт (Лев. 11:44-45; 19:2; 20:7).

2. ЦІНА (1:17-21)

Висока ціна спасіння — дорогоцінна кров улюбленого Сина — спонукає віруючих людей жити у шанобливому страху перед Богом. Святе життя власне і є наслідком такої богобоязної віри, яка не легковажить тим, що було здобуто такою великою ціною.

1:17-19.  Слухняні діти знають про святу природу і справедливий характер Того, Хто судитиме “без уваги на особу”. Їхнє право називати Бога “Отцем” веде до того, що вони слухають Його “з острахом”. Тому вони повинні жити відповідно до Його абсолютних стандартів, як чужинці (див. “чужоземців” в 2:11) у світі з мінливою та ситуативною мораллю. Шанобливий острах засвідчується чистим сумлінням, пильністю супроти спокус та уникненням усього, що може не сподобатися Богові. Діти послуху також мають бути чужинцями своєму колишньому й суєтному (див. вірш 14) життю, яке “прийняли від батьків”, оскільки їх було відкуплено від нього (“вибавлені”, елитротхете , від литроо , “сплачувати ціну за звільнення”) “дорогоцінною кров'ю Христа” (див. 1:2). Це звільнення було відкупленням від гріха, платою за яке стало не срібло чи золото, що є тлінним (див. вірш 7), а безцінна кров досконалого “Ягняти”. Як і жертовні ягнята, які мали приноситися чистими й непорочними, Христос був безгрішний. Це про Нього було сказано: “Агнець Божий, який світу гріх забирає” (Йн. 1:29; див. Євр. 9:14).

1:20-21.  Ця плата за гріх планувалася ще “перед заснуванням світу” і була об’явлена “ради” людей через втілення Ісуса Христа. (Під фразою “останніми часами” Петро мав на увазі теперішній вік, тоді як фраза “останнього часу” [вірш 5] стосується майбутнього віку.) Саме через Христа, якого Бог “воскресив ... з мертвих (див. вірш 3) і прославив” в момент Вознесіння (Йн. 17:5; Євр. 1:3), люди можуть приходити до спізнання і віри в Бога. Окрім того, внаслідок такого Божого відвічного задуму і безцінної плати за гріх, “віра і надія” кожного християнина може бути “на Бога”. (Див. слово “віра” в 1 Пт. 1:5, 7, 9; і слово “надія” у віршах 3, 13.)

3. ОЧИЩЕННЯ (1:22-2:3)

Святе життя, яке має стати наслідком нового народження, тепер розглядається у стосунку до трьох конкретних аспектів поведінки людини. Послух істині очищає і продукує (а) щиру любов до братів (1:22-25), (б) розкаяння в гріху (2:1) та (в) бажання духовного росту (2:2).

1:22. Святе життя вимагає очищення. Позитивним наслідком послуху правді власне і є очищене життя (див. вірш 2б). “Як юнак берегтиме чистою свою дорогу? Пильнуючи її за Твоїм Словом” (Пс. 119:9). Як випробування очищають віру, так і послух Божому Слову очищає характер. Людина, яка очистилася життям згідно Божого Слова, віднаходить у послуху радість.

Нове життя слід засвідчувати новими стосунками з іншими Божими дітьми. Очищене життя дозволяє людині чисто, нелицемірно (“нелицемірної”, анипокрітон ) любити тих, хто розділяє з нею віру. Слід усунути всі грішні думки й почуття стосовно братів та сестер у Христі, бо Його послідовники мають любити “гаряче один одного щирим серцем”. На цей вид любові ( агапесате , від агапе ) спроможне лише оновлене серце людини, спонуки якої чисті і яка прагне віддавати більше, аніж брати. Й таку любов слід виявляти не поверхово, а глибоко (“гаряче”, ектенос ; див. ектене  в 1 Пт. 4:8).

1:23-25.  Петро знову нагадав своїм читачам, що вони отримали нове народження (див. вірш 3): Ви ж “відроджені наново”. Ця надприродна подія власне й дала їм можливість виявити послух істині, очистися та щиро полюбити братів. І цього в них уже ніхто не забере, бо все це трапилося через Боже Слово, яке є нетлінним (“нетлінного”, апхтхартоу ; у вірші 4 це слово характеризує спадщину віруючої людини), “живим і вічним”. Петро підкреслив надзвичайне значення свого заклику (вірш 22) цитатою з Книги Ісаї 40:6-8 (1 Пт. 1:24-25). Все, що народжується “з тлінного”, всихає й опадає, лиш “Слово Господнє повік перебуває”. І саме це нетлінне Слово було змістом проповідувань Петра (див. вірш 12). Усі люди, які його слухають, мають відчути, наскільки могутнім воно є і наскільки сильно воно може змінювати життя (див. 2:1-3).

2:1. Розкаяння й справді необхідне, бо воно дає можливість полишити багато гріхів. Далі Петро перелічив п’ять гріхів, які стосуються ставлення до інших та мови і які можуть сильно нашкодити стосункам між братами та сестрами у вірі. “Отже”, віруючі люди мають залишити “злобу ( какіан , злісні побажання) й усякий підступ ( долон , зумисна брехня), лицемірство ( хипокрісеіс , удавані благочестя та любов), заздрість ( пхтхоноус , обурене невдоволення) і всілякі обмови ( каталаліас , в’їдливі побрехеньки). У житті новонародженої людини жодному пункту з даного переліку не має місця, бо віруюча людина виявляє послух Слову і цілковито пориває зі своїм колишнім життям.

2:2.  Петро хотів, щоб його читачі прагнули Слова, як немовлята “молока”. Коли віруючі люди позбуваються нечистих бажань та спонук (вірш 1), вони мають наповнити себе духовною їжею, яка спонукає їх до росту. (Слово “чистого” [ адолон ] зумисне протиставляється слову “підступ” [ долон ] у вірші 1. Боже Слово не є підступним. І Божі діти не мають бути такими.) Християни мають приймати Слово з чистим серцем та розумом (вірш 1), зі щирим бажанням і прагненням до “духовного” росту. Слова “вам на спасіння” нагадують про завершальний етап спасіння, про який йдеться в 1:5, 7, 9, 13.

2:3. Цитуючи Пс. 34:8, Петро продовжив аналогію з молоком, яку вже використав в 1 Пт. 2:2, і порівняв їхнє теперішнє знання Христа із куштуванням. Вони вже спробували, отримавши Божу благодать нового народження, а тому вже знали, “який Господь добрий”.

4. ПРАКТИКА (2:4-10)

Потім у своєму закликові до святого життя Петро використав нову метафору. Його вже очищені читачі були готові до практичного застосування чи проповідування святості. Уже не будучи немовлятами, вони всі разом мало зростати і приносити духовні пожертви як вибране “царське священство”.

2:4.  Фраза “Приступіть до Нього” не стосується першої реакції грішника, який приходить до Христа за спасінням. Граматичний час та стан даної фрази вказує на те, що цей поступ до Христа є особистим і вже звичним явищем. Це — особливий вид єднання між віруючими людьми та їхнім Господом.

Першим кроком до практичної святості є товаришування з Ісусом Христом, живим Каменем (“Каменя живого”). Тут Петро використав справді унікальний мовний зворот. В 1:3 він говорив про живу надію, в 1:23 — про живе слово, а тепер, в 2:4, — про Христа як про живий Камінь. Апостол пояснив і детальніше розкрив значення даної метафори в наступних віршах. Тут він лиш сказав, що цей Камінь — живий. Він має життя в собі і дає життя іншим. Кожна людина може встановити особисті, дійсні стосунки з цим живим Каменем. Коли люди відкинули Христа, для Бога Він був вибраний (див. 1:20) і дорогий (див. 1:19; 2:4, 7). Саме тому християни, відкинуті світом, можуть черпати хоробрість із знання, що вони Богом вибрані (1:10) і Йому дорогі (1:18).

2:5.  Віруючі люди ототожнюються з Христом, бо Він — живий  Камінь, а вони “мов живе каміння”. І коли вони ще більше стають подібні на Нього, ще більше уподібнюються Його образові, то наче вибудовують “духовний дім”. Ісус сказав Петрові: “На цій скелі збудую Мою Церкву” (Мт. 16:18). Тепер же Петро (1 Пт. 2:4-5) прямо зазначив, що Христос є Каменем, на якому будується Його церква. Павло називав цю церкву “храм Божий” (1 Кор. 3:16; Еф. 2:21), а також “житло Бога” (Еф. 2:22). Віруючі люди утворюють церкву, вони ще й служать у ній, як “святе священство” яке приносить “духовні жертви”. в Новому Завіті існує священство для здійснення таїнств, вчення і управління в Церкві; але поруч з ним, не скасовуючи його, існує всесвященство, духовне священство всіх християн, зобов'язаних приносити Богові духовні жертви - молитви і хвали Богу, самовідданість, справи любові і ласки і інші християнські подвиги (Рим 12: 1; Євр 13: 15-16 ; 1 Ін 3:16; Флп 4:18). Таке священницьке служіння вимагає святості (див. 1 Пт. 1:16, 22). Хвала Богові і добро іншим людям — ось ті духовні жертви, які до вподоби Йому (Євр. 13:15). Однак “живе каміння” може також приносити себе як “жертву живу” (Рим. 12:1), приємну “Богові, через Ісуса Христа”.

2:6.  У віршах 6-8 Петро навів зі Старого Завіту три цитати про камінь. Першу він узяв з Іс. 28:16, де Христос — “Камінь наріжний, вибраний, дорогоцінний (див. “дорогоцінною” в 1 Пт. 1619; 2:4, 7). Наріжний камінь — це фундамент, на якому стоїть вся будівля і від якого залежить її міцність та стійкість. Християни вірують у Христа так, наче та будівля, що стоїть на наріжному камені. Більше того, “хто вірує в Нього, не осоромиться”. З допомогою подвійного заперечення в оригіналі грецькою мовою оу ме , використаного тут, автор особливо наголосив на заперечному твердженні стосовно майбутнього: вони і справді ніколи не осоромляться. Таким чином Петро підбадьорив своїх читачів безумовною обіцянкою, взятою зі Святого Письма, про те, що люди, які вірують в Христа, зрештою отримають перемогу.

2:7-8.  У цих віршах наведено яскраве протиставлення між віруючими та невіруючими людьми. Христос — “дорогоцінний” для усіх, хто вірує. “Для тих же, що ... відкинули” Христа, Він став “Каменем (друга цитата Петра з Пс. 118:22) спотикання” через їхній непослух. Саме це трапилося з первосвящениками та фарисеями, до яких звертався Ісус, цитуючи Пс. 118:22 (Мт. 21:42; див. 21:43-46).

Третю цитату Петро взяв з Іс. 8:14. Зречення Ісуса Христа є смертельною помилкою і безпосередньо пов’язане з невірою у звістку Божого Слова (1 Пт. 2:8б). Хто не вірує у звістку (див. 4:17), той зрікається її. А хто вірує у неї, той вірує й в Христа (див. 1:14, 22; див. “слухняні вірі” у Діян. 6:7). Усі люди, які не приймають Христа як свого Спасителя, одного дня постануть перед Ним як перед своїм Суддею. Через гріх усі непокірні невіруючі люди “призначені” до спотикання, яке зрештою й приведе їх до вічного покарання.

2:9-10. Петро завершив цю частину свого листа підбадьорення зворушливим закликом до читачів практикувати святість. Він нагадав їм, що на відміну від непокірних і невіруючих людей, доля яких — вічне покарання, вони — “рід вибраний ( еклектон ; див. еклектоіс  в 1:1)”. Ці слова Петра знову навіяли спогади про Старий Завіт, а саме Іс. 43:20. Фраза “рід вибраний”, яка колись застосовувалася виключно до ізраїльтян, тепер стосувалася і віруючих у Христа євреїв, і віруючих язичників. Впродовж поточного віку Благодаті відповідальність, яка колись лягла на ізраїльський народ, коли його було проголошено вибраним, тепер лягає і на церкву. На горі Синай Бог звелів Мойсею передати людям Його наступні слова: “Ви будете в Мене царством священиків, народом святим” (Вих. 19:6). Тепер, у вік Церкви, віруючі люди отримали назву “царське священство, народ святий, люд ... придбаний”. Петро називав християн “святе священство” (1 Пт. 2:5), а також “царське священство” (2:9; див. Одкр. 1:6). Фраза “люд ... придбаний” є перекладом до грецького словосполучення еіс періпоіесін (“придбаний або збережений”; також зустрічається в Євр. 10:39, де його перекладено як “щоб врятувати”). Християни — це особливий народ, адже Бог приберіг їх для Себе. Петро використав подібні терміни, щоб розкрити подібні істини. Колись лиш ізраїльський народ був “рід вибраний, царське священство, народ святий, люд ... придбаний”, а тепер і християни — вибрані, священники, святі і належать Богові.

Бог обирав Собі віруючих людей для того, щоб вони могли “звістувати похвали” Йому серед інших людей. Слово “похвали” можна також перекласти як “визначні риси”, “переваги” або “чесноти” ( аретос , у НЗ зустрічається лиш чотири рази: Флп. 4:8; 1 Пт. 2:9; 2 Пт. 1:3, 5). Віруючі люди мають жити так, щоб риси їхнього небесного Отця проявлялися у їхньому житті. Вони мають слугувати свідченням слави та милосердя “Того, Хто ... покликав (їх) з темряви у дивне Своє світло”. Петро ( 1 Пт. 2:10) пояснив цей художній опис цитатою з Ос. 2:23. Слово “темряви” стосується часів, коли його читачі були язичниками і не знали про Божий дар спасіння (див. Кол. 1:13), коли вони ще не були народом (“ви, колись — не народ”), коли вони ще були “непомилувані”. Його “дивне ... світло” тепер освітлює “народ Божий”, бо вони “тепер помилувані”. Практика святості, тобто коли Божі люди служать, як святе та царське священство, приносять духовні жертви та возвеличують Його переваги, власне і є відповідною реакцією на даровану їм благодать (див. 1 Пт. 1:3).

ІІІ. Закликані до нової поведінки (2:11-3:7)

Як можуть християни, як народ, що належить Богові, виголошувати Йому хвалу серед інших людей? У цій частині Петро відповів на це запитання та озвучив, якою насправді має бути нова поведінка християн у світі, як громадян, як слуг, як дружин та чоловіків. Навіть у звичних ситуаціях їхня поведінка має бути іншою.

А. Нова поведінка в світі (2:11-25)

Світ, про який говорив тут Петро, стосується того життя, з яким щодня стикалися його читачі, як свідки, громадяни та слуги. Петро закликав християн стійко опиратися гріхові, спокійно коритися законній владі і терпеливо зносити суворих панів. Така поведінка спонукає невіруючих людей до віри, припиняє балачки нерозумних людей та вартує похвали від Бога.

1. ПОВЕДІНКА ХРИСТИЯНИНА ЯК СВІДКА (2:11-12)

2:11. Тут Петро доволі тепло завернувся до своїх читачів: “ .... любі ( агапетоі ) ... .” Люди, яких любить Бог, покликані жити як чужоземці (“чужоземців”, пароікоус , “люди, які живуть у місці, що не є їхньою домівкою”, образно використовується тут щодо християн, бо їхня справжня домівка на небі) та перехожі (див. коментарі до слова “переселенцям” в 1:1). Оскільки світ зрікається християнських чеснот та вірувань, то й вони зобов’язані зректися аморальності та “пожадливостей тіла”, що оточують їх. Слово “стримувалися” ( апечестхаі ) дослівно перекладається як “повсякчас утримувалися від”. Християни мають опиратися гріховному тяжінню до тих земних бажань, “які проти душі воюють” (див. Як. 4:1). Отож, у цій справді духовній війні стратегія демонів полягає в тому, щоб атакувати найбільші слабкості віруючих людей.

2:12.  Християни зобов’язані уникати гріховних пожадань не лише заради власного духовного добробуту, але й також задля того, щоб залишити промовисте свідчення невіруючим людям. Відповідний спосіб життя християнина — це могутній засіб переконати світ у його гріховності (див. Мт. 5:16). Петро двічі використав слово “доброї” ( калос ) у даному вірші, щоб охарактеризувати і поведінку християн, і їхні вчинки. Добра поведінка складається із “добрих вчинків” (див. Мт. 5:16; Еф. 2:10; Тит. 3:8; Як. 2:18). Незважаючи на критику наклепників та їхні неправдиві свідчення, добрі вчинки віруючих людей таки можуть прославити Бога (див. Мт. 5:16; Рим. 15:6; 1 Кор. 6:20) і навернути до Христа інших. Фраза “в день відвідин” є перекладом до грецького словосполучення ен хемера епіскопес  (див. Лк. 19:44). Дехто вважає, що дана фраза стосується Божих відвідин і споглядання грішників під час суду, однак тут, скоріш за все, йде мова про спасіння (тобто коли Бог вишукує їх для Своєї благодаті і приводить до навернення; див. епескепсато , Діян. 15:14).

2. ПОВЕДІНКА ХРИСТИЯНИНА ЯК ГРОМАДЯНИНА (2:13-17)

2:13-15.  Християни зобов’язані коритися законові (див. Рим. 13:1-7; Тит. 3:1-2). Петро закликав своїх читачів дотримуватися урядових законів та коритися “кожній людській ( антхропіне , “створеній людиною”) установі ( ктісеі , досл., “створіння” чи, як тут, “установа” або “закон”)”. Спонукою для такого послуху має бути не спроба уникнути покарання, а “ради Господа”. Щоб вшанувати Бога, який створив людський уряд, християни мають старанно дотримуватися створених людьми законів, якщо ті не суперечать прямим вченням Святого Письма (див. Діян. 4:19). Головна мета законної влади — карати лиходіїв та хвалити доброчинців. Вочевидь, християн обмовляли і неправдиво звинувачували у невідповідних вчинках, бо Петро наголосив, що “така бо воля Божа” ( тхелема , даний термін позначає результат якогось бажання чи мети; див. “воля Божа” в 1 Пт. 3:17; 4:2, 19), щоб своєю зразковою поведінкою вони “змусили мовчати ( пхімоун , досл., “надівати намордник”) неуцтво безглуздих”. Кожне слово у фразі “неуцтво безглуздих” в оригіналі грецькою мовою розпочинається літерою альфа, як і три слова в 1:4, перекладені як “ні зотліти, ні заплямитися, ані зів'янути”. Очевидно, що Петрові подобалася алітерація!

Дана частина пояснень Петра спонукає багатьох гадати, що організованого переслідування згідно репресивних римських законів на той час ще не було, або, принаймні, це явище ще не сягнуло провінцій Малої Азії. Тоді християни змушені були зносити наклепи та словесне насильство, а не тортури чи смерть. Християни все ще знаходилися під захистом законодавчої системи, яка схвалювала слухняних законові людей. Тому найкращим захистом віруючої людини супроти несправедливої критики та наклепів була лиш хороша поведінка.

2:16.  Покірність законній владі не усуває християнської свободи (див. Гал. 5:1, 18). Цивільних законів слід дотримуватися вільно, не зі страху, а тому що на це Божа воля. Християнська свобода завжди обумовлюється християнською відповідальністю (див. Гал. 5:13), і її ніколи не треба використовувати як “покривало ( епікалимма ) злоби”. Християни насолоджуються істинною свободою, коли виявляють послух Богові і живуть, “як слуги ( доулоі ; див. Рим. 6:22) Божі”. Отож, хоча християни мають поводитися, “як вільні”, вони все ж зобов’язані жити як Божі “слуги”.

2:17.  Дана частина завершується згадкою про чотири складові відповідної поведінки християнина як громадянина. По-перше, християни мають “усіх” поважати (“поважайте”, тімесате , “шанувати, цінувати”; див. тімен , “повага, пошана”, у 3:7; див. Рим. 12:10; 13:7). Віруючі люди повинні завжди пам’ятати, що кожна людина сотворена на Божу подобу. По-друге, християни мають любити “усіх братів” та сестер у Христі. Членам Божої сім’ї слід любити один одного. По-третє, християни мають боятися Бога. Слово “страхайтеся” ( пхобеістхе ), використане тут, не означає, що слід відчувати тваринний страх, а лиш благоговіння та глибоку пошану, які ведуть до послуху (див. пхобо  в 1 Пт. 1:17, пхобоу  в 3:16 та пхобон  в 2 Кор. 7:11). Людина ніколи не буде щиро поважати інших людей, допоки не навчиться шанувати Бога. По-четверте, віруючі люди мають шанувати “царя”. Слово “шануйте” походить від дієслова тімао , яке зустрічається на початку даного вірша. Шанувати чи поважати слід усіх людей, й особливо тих, кого Бог поставив при владі (див. “цареві” в 1 Пт. 2:13 та “правителям” у вірші 14; див. Рим. 13:1).

3. ПОВЕДІНКА ХРИСТИЯНИНА ЯК СЛУГИ (2:18-25)

Настанови Петра стосовно поведінки християнина як слуги ґрунтуються на двох причинах того, чому віруючій людині слід терпеливо зносити несправедливе ставлення до неї самої. По-перше, так до вподоби Богові, а по-друге, так колись робив сам Ісус Христос, поведінку якого християни власне й мають наслідувати.

2:18.  Слово “слуги”, використане тут, є перекладом не до грецького слова доулоі , загального терміну для позначення всіх слуг (див. вірш 16), а до слова оікетаі , яке стосується домашніх слуг (див. Лк. 16:13; Рим. 14:4). Слово “коріться” ( хипотассоменоі ) в оригіналі грецькою мовою є іменним дієприкметником, який продовжує думку Петра про вияв покори (1 Пт. 2:13) через наказовий спосіб слова хипотагете . Такий заклик був актуальним для великої кількості перших читачів Петра. Адже слуги та раби складали чималу частину ранньої церкви, і незаслужена кара та страждання були звичними для них. Слід, однак, визнати, що завжди були й добрі та лагідні пани. І до таких безумовно належали пани-християни. Проте Петро закликав віруючих слуг до нової поведінки, яка вимагала покори і пошани навіть до прикрих панів. Слово “прикрим” є перекладом до грецького слова сколіос  (досл, “викривлений”, “зігнутий” або “непрямий”). Медичний термін “сколіос”, який стосується викривлення хребта, походить саме від цього слова.

2:19-20.  Тут Петро озвучив принцип, який можна застосовувати до будь-якої ситуації, коли хтось “несправедливо” страждає. “Бо то благодать, коли хтось свідомо ... терпить злидні, страждаючи несправедливо”, адже віруюча людина завжди пам’ятає, що в усьому присутній Бог. Коли ж “б'ють за те, що ... завинили”, то “яка бо” з того “похвала”. Лиш терпелива і сповнена пошани покора в несправедливих  стражданнях вартує похвали від Бога, бо саме така поведінка демонструє Його благодать.

2:21-22.  Петро дуже яскраво підкреслив слушність своїх закликів до слуг, звернувшись до прикладу терпеливості у несправедливих стражданнях самого Христа. Фраза “власне, на це ви покликані” стосується страждань за добрі вчинки. Християни “покликані” ( еклетхете ; див. 1:15; 2:9) йти за Христом, наслідувати Його характер і поведінку, бо Він “страждав за” них. Слово “приклад” ( хипограммон ) зустрічається в Новому Завіті лиш тут та стосується певного тесту чи малюнку, який відтворює учень. У вірші 22 Петро описав приклад поведінки Христа за допомогою цитати з Іс. 53:9. Ісус “не вчинив гріха”, ні до, ні під час Своїх страждань (див. 2 Кор. 5:21; Євр. 4:15; 1 Йн. 3:5). Він був цілком невинний, як у своїх вчинках, так і в словах: “і підступу ( долос ; див. 1 Пт. 2:1) в Його устах не знайшлося”.

2:23-25. Христос був досконалим прикладом терпеливої покори у несправедливих стражданнях. Він “не злословив ... та не погрожував” (див. Рим. 12:19-20). Чесно кажучи, підстав для злословлення під час арешту, суду та розп’яття Христа було чимало. Та все ж Він страждав мовчки, віддавши Себе Богові. Петро пояснив (1 Пт. 2:24), чому Той, Хто міг знищити Своїх ворогів одним лише словом, терпеливо зносив біль і приниження на хресті. Бог справедливо судив “наші гріхи”, які Його Син взяв на Себе (див. 2 Кор 5:21). В оригіналі грецькою мовою фраза “наші гріхи” стоїть майже на самому початку вірша, а тому наголошується. А фраза “Він Сам” підкреслює особисту волю Христа. Його смерть дає змогу віруючим людям звільнитися і від покарання, і від влади гріха, щоб жити для Нього: “щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливости” (див. Рим. 6:2, 13). Христос страждав, тому християни можуть слідувати Його прикладові і в стражданнях, і у праведному житті. Петро доволі узагальнено згадав тут про спасіння: “Ми, що Його ранами зцілились” (Іс. 53:5). Тут не йде мова про тілесне зцілення, бо час даного дієслова вказує на завершеність дії, тобто зцілення є уже звершеним фактом. Тут говориться про спасіння. Страждання Христа (досл., “рана”; молопі , “слід від бича”, як нагадування про бичування Ісуса) і Його смерть власне й дарували людству це зцілення, тобто спасіння кожної зокрема людини, яка вірує в Нього, як у Свого Спасителя.

Христос не лише залишив приклад для наслідування і дарував спасіння, але й також дає провід та захист тим, хто відійшов (“блукали, немов вівці”) від Нього, але “тепер” повернувся “до Пастиря і Наставника ( епіскопон ) душ”. Слова “Пастиря” та “Наставника” підкреслюють той надзвичайний провід Христа і допомогу людям, які цілковито віддали себе під Його опіку (див. Єз. 34:11-16).

Б. Нова поведінка у сім’ї (3:1-7)

Тут Петро продовжив озвучувати принципи поваги та покори владі, однак перейшов вже від поведінки християн у світі до їхньої поведінки у сім’ї. У цій частині він закликав своїх читачів до нової поведінки: жінок до покори, а чоловіків — до дбайливості.

1. ХРИСТИЯНСЬКА ПОВЕДІНКА ДРУЖИН (3:1-6)

3:1-4. У вірші 3:1 слово “коріться” ( хипотассоменаі , досл., “перебувати під владою”) має значення наказу (див. 2:18). Цей наказ стосується дружин, а саме того, щоб вони корилися своїм власним  “чоловікам” (див. Еф. 5:22; Кол. 3:18). Дана вказівка не вимагає, щоб жінки підпорядковувалися абсолютно всім чоловікам, а лише своїм, для збереження спокою й порядку у сім’ї та в домі. Дружина має з готовністю виконувати призначену їй роль у сім’ї і визнавати свого чоловіка головним, адже це Бог настановив його головою сімейства. Дружини мають виявляти покору навіть тоді, коли чоловіки є невіруючими. У такий спосіб ці чоловіки можуть бути порятовані “поводженням (своїх) жінок”. Могутня чистота життя побожної жінки може пом’якшити навіть найтвердіше чоловіче серце, і то “без слова” (див. Тит. 2:5).

Жінка, яка здобуває таку перемогу, є надзвичайно привабливою, і ця краса “не зовнішня”, вона “в середині людського серця, в нетлінності душі, лагідної та мовчазної” (див. 1 Тим. 2:9-11). Й така краса душі є многоцінною (“многоцінне”) “перед Богом”. Тоді як світ цінує коштовний одяг та золоті прикраси, жінка з лагідною та мовчазною душею є коштовною для Бога. Петро тут не казав, що жінка не повинна носити прикраси чи гарний одяг, а лиш про те, що віруюча жінка не має думати про зовнішнє убрання, як про джерело істинної краси.

3:5-6.  Приклади святих жінок зі Старого Завіту засвідчують слушність заклику Петра. Чистота життя (вірш 2) та покірна душа (вірш 5) завжди були невичерпним джерелом краси та привабливості побожної жінки. Петро обрав Сару як зразок відповідного ставлення жінки до чоловіка. Вона “слухала Авраама, «паном» його звала”. Отож, вона визнавала його головою усього сімейства (Бут. 18:12). Як і інші святі жінки минулого, Сара покладала надію “на Бога”. Така поведінка дає жінкам духовний спадок Сари: “ви ж її діти, коли добре чините і не лякаєтеся жадних застрашувань ( проесін , “жах”, зустрічається в НЗ лиш тут)”. Жінки, які бояться (вочевидь, через вияв непослуху своїм чоловікам), не покладаються в усьому на Бога.

2. ХРИСТИЯНСЬКА ПОВЕДІНКА ЧОЛОВІКІВ (3:7)

Петро закликав віруючих чоловіків обдаровувати своїх дружин двома дарами любові: розумінням і повагою.

3:7.  Слова ката гносін , перекладені тут як “розумно” (досл., “відповідно до знань” або “із розумінням”), вказують на те, що чоловікам слід розуміти духовні, емоційні та тілесні потреби своїх дружин. Павло також говорив про обов’язок чоловіка захищати і дбати про свою дружину, “як і Христос” про Церкву (Еф. 5:28-30).

А також чоловіки мають віддавати жінкам, “що ... слабші, ... належну шану”. Слово “слабші” ( астхенестеро ) стосується фізичної або емоційної слабкості, але не розумової, адже жінки разом зі своїми чоловіками є співспадкоємцями Божої “благодаті життя”. Якщо Петро говорив тут про віруючих у Христа чоловіків, чиї дружини були християнками, тоді ця благодать життя може стосуватися спасіння (див. Рим. 8:17; Еф. 3:6). Однак, якщо даний заклик адресувався віруючим чоловікам, жінки яких були непорятовані (як, наприклад, 1 Пт. 3:1-2, де йде мова про жінок з непорятованими чоловіками), тоді ця благодать життя має стосунок до співучасті у дарі тілесного життя. Петро додав, що чоловіки, які не ставляться до своїх дружин із розумінням та повагою ( тімен , “шана”; див. 2:17), не можуть розраховувати, що Бог відповість на їхні “молитви”.

IV. Попереджені про нові переслідування (3:8-4:19)

У перших двох частинах Петро розглянув усі види випробувань (1:6), звинувачення в поганих вчинках (2:12), неуцтво безглуздих (2:15) та біль від несправедливих страждань (2:19). Усі ці форми переслідувань є наслідком природної реакції язичницького суспільства супроти християн, які віддано коряться Ісусові Христові.

Потім Петро застеріг, що скоро настане час ще суворіших переслідувань та страждань. Він закликав християн зберігати чисте сумління навіть в умовах несправедливості та зносити неминучі страждання з мужністю Христа.

А. Боротьба з несправедливістю (3:8-22)

Петро використав для прикладу поведінку і Христа, і Ноя, щоб проілюструвати принцип, який доводить, що в часи зростання переслідувань правильна реакція на несправедливість має за наслідок благословення.

1. СПІВЧУТЛИВЕ СТАВЛЕННЯ (3:8-12)

3:8-12.  Словом “нарешті”, скоріш, розпочинається нова частина, а не підсумовуються попередні заклики до окремих груп людей (див. “врешті” у Флп. 3:1; 1 Сол. 4:1). Отож, тепер Петро звернувся до всіх своїх читачів (“всі ви”) та озвучив практичні принципи мирного життя у ворожому язичницькому оточенні. 1 Пт. 3:8-9 є тлумаченням Пс. 34:12-16, який він потім і процитував (1 Пт. 3:10-12). Петро вибудував свою думку довкола трьох закликів, озвучених у псалмі.

“Хто хоче життя любити”, той “хай береже язик від лихого” (3:10). У вірші 8 перелічено чесноти християнина, які власне й допомагають берегти язик від лихого. Петро хотів, щоб християни були “однієї думки ( хомопхронес ), співчутливі ( симпатхеіс ), братолюбні ( пхіладелпхоі ), милосердні ( еуспланчноі ; див. спланчна  у Флп. 2:2; Флм. 7, 20), смиренні ( тапеінопхронес )”. З усіх цих п’яти рис, перелічених у Пт. 3:8, лише слово “милосердні” зустрічається більш, ніж один раз у Новому Завіті, і то лише двічі (тут та в Еф. 4:32). Ця унікальна лексика підкреслює надзвичайну важливість християнських чеснот, які бережуть “уста від слів лукавих ( долон ; див. 1 Пт. 2:1, 22)”.

Другий заклик, запозичений з Пс. 34:14, звучить наступним чином: “Не платіть злом за зло чи лайкою за лайку” (1 Пт. 3:9; див. Рим. 12:17). Щоб мати змогу ухилятися “від зла” (1 Пт. 3:11), слід забути про помсту за погане ставлення. Ісус навчав такому ж законові любові: “Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу” (Мт. 5:39).

По-третє, замість того, щоб платити злом за зло, християни мають шукати “миру” ( еіренен ; див. 1 Пт. 1:2; 5:14) і боротися “за нього” (Пс. 34:14). Мир досягається тоді, коли людина благословляє (1 Пт. 3:9) того, хто її образив. Слово “благословляйте” ( еулогоунтес ) тут означає “говоріть добре”. Воно відрізняється від слова “щасливі” ( макаріоі , “успішні чи привілейовані” у вірші 14; див. 4:14; Мт. 5:3-11). Ще Ісус казав: “Моліться за тих, що гонять вас” (Мт. 5:44). І Павло писав: “Нас ображають, а ми благословляємо” (1 Кор. 4:12). Саме таким співчутливим ставленням до своїх ворогів християни і мають боротися за мир. Адже внаслідок цього віруючі люди успадкують “благословення” (1 Пт. 3:9; див. 1:4; 3:7), “бо очі Господні на праведних, і Його вуха звернені до їхньої молитви” (вірш 12). Слова “очі” та “вуха” Господні — це образні вислови, антропоморфізми, які в даному випадку переносять тілесні ознаки людини на Бога. Тут вони підкреслюють пильний нагляд Бога за усім і Його дбайливу увагу до потреб Своїх людей (див. 2:25).

2. ЧИСТЕ СУМЛІННЯ (3:13-22)

Переслідування таки мали місце, незважаючи на прагнення віруючих людей жити мирно і їхню готовність робити добро. Саме тому Петро підбадьорив своїх читачів згадкою про те, що правильна реакція на незаслужене страждання має за наслідок благословення. Він озвучив цей принцип у віршах 13-17 і навів приклади у віршах 18-22.

3:13-14.  “Та й хто вам заподіє лихо ...?” Зміст запитання Петра робить його майже риторичним. Хоча й супротивники намагатимуться пригнітити тілесними стражданнями чи матеріальними утисками людей, які “стали ревнителями ( зелотаі , досл, “поборники, фанатики”) добра”, насправді, ніхто не може завдати дійсної шкоди людям, які належать Христові. Адже навіть тоді, коли страждання матимуть місце, християни “щасливі”, а, отже, їм нема чого боятися. Слово “щасливі” ( макаріоі ; див. 4:14) також використовував Ісус (Мт. 5:3-11). Фраза “ви щасливі” у даному контексті не означає “ви в захваті”, а “ви привілейовані”. Християни не повинні боятися того, що інші люди можуть їм зробити (див. Мт. 10:28). Саме тому 1 Пт. 3:14 завершується цитатою з Іс. 8:12, яка, виходячи зі свого контексту, є частиною заклику боятися Бога, а не людей.

3:15. Християни мають святити (“святіть”) “Господа Христа у ... серцях” своїх. Християнам слід долати страх, освячуючи (“святіть”, хагіасате , “відділяти від інших”) Христа як свого Господа ( киріон ). А тому християни мають “завжди” бути “готові ( хетоімоі ; див. 1:5) дати відповідь ( апологіан , “відповідь захисту”, як у суді перед суддею; див. Діян. 22:1; 25:16) ... про ... надію” на Христа. Такий словесний захист має в усьому узгоджуватися зі святою поведінкою.

3:16.  Віруюча людина має свідчити без будь-якої пихи, а “із скромністю та острахом”. (Слово “острахом” є перекладом до грецького слова пхобос , “страх, пошана”, тоді як слово “шану” [вірш 7] є перекладом до слова тіме , “повага”). Християни, які не бояться переслідувань, спроможні відповідним чином свідчити про свою віру у Христа. Вони тоді мають “добру ( агатхен ) совість ( синеідесін ; див. 2:19; 3:21)”. Петро, мабуть, натякав тут на той випадок, коли він сам зі страху за своє життя зрікся Христа, й слова його тоді не були ні скромними, ні богобоязними.

Християни, які страждають несправедливо і при цьому зберігають добру совість, осоромлюють таким чином тих, “які вчиняють наклепи на ... (їхню) добру в Христі поведінку”. І знову Петро підбадьорив своїх читачів згадкою, про те, що добра поведінка є найкращим захистом супроти несправедливих покарань і переслідувань.

3:17. Однак Петро зазначив, що на те може бути “воля Божа” ( тхелема ; див. 2:15; 4:2, 19), щоб вони страждали, “робивши добро” (див. 1:16; 2:15; 4:16, 19). Бо це, як він уже колись казав, заслуговує на хвалу від Бога (2:20), а тому є кращим, аніж заслужене страждання за сотворене “зло” (див. 2:14). Вірш 1 Пт. 3:17 є чудовим підсумком змісту віршів 2:15 і 19-20.

3:18.  У віршах 18-22 Петро проілюстрував принципи, озвучені у віршах 13-17, на конкретних прикладах. І знову Христос є довершеним зразком. Він страждав за те, що робив добро (2:14). Його безгрішне життя викликало заздрість та несправедливу і нічим не виправдану ворожість з боку грішників. Однак Він не боявся людей, бо ввірив Себе Богові. Христос чітко дав зрозуміти, яка Його мета, і віддав Своє життя задля її здійснення. Він помер замість людей, та при цьому зберіг Своє сумління чистим. Внаслідок цього Він отримав величезне благословення і винагороду у вигляді Свого власного воскресіння та вознесіння.

Вірш 18 є “одним із найкоротших і найпростіших віршів, який, однак, є й одним із найвичерпніших підсумків, поданих у Новому Завіті, стосовно значення Розп’яття Ісуса” “Христос ... постраждав за гріхи” (див. 2:21, 24). Фраза “за гріхи” ( пері хамартіон ) використовується і в Септуаґінті стосовно спокутної жертви за гріхи. Однак фраза “один раз” (див. Рим. 6:10; Євр. 9:26, 28; 10:10) дуже яскраво відрізняє даний факт від старозавітних щорічних пожертв в День великого відпусту і проголошує цілковиту достатність смерті Христа. Фраза “праведник — за неправедних” ( дікаіос хипер адікон ) засвідчує, що Христос помер замість  людей. Христос, “Пераведник” ( дікаіос ), єдиний міг померти “за ( хипер , “замість”) неправедних ( адікон )”. Божественний задум щодо жертовної смерті Христа полягав у примиренні людей з Богом (“щоб привести нас до Бога”).

Петро завершив свій огляд відкупної смерті Христа згадкою про Його воскресіння. Хоча Христос був “умертвлений тілом ( саркі , “плоть”)”, та все ж “оживлений у Дусі”. Фраза “у Дусі” є перекладом до одного грецького слова, пнеуматі , яке може мати стосунок до третьої Особи Святої Трійці як до посередника у воскресінні Христа. Або ж воно може стосуватися людського духу Христа, який протиставляється Його людському тілу (див. 1 Пт. 4:6).

3:19-20.   Апостол викладає догматичне християнське вчення про зішестя Христа по смерті і до воскресіння в пекло для проповіді дохристианскому людству. Стан Христа Спасителя по смерті, у Апостола зазначене виразом  "  умертвлений у тілі, але оживлений в дусі, ", точно передано у відомій пасхальній церковній пісніі "у гробі плоттю, в аді ж з душею як Бог ...".  Рятівні дії Ісуса Христа в справі домобудівництва Ап. Петро зазвичай представляє, як дії Бога Отця: "Бог воскресив Христа" (Діян 2:24; 3:15); "Христос був піднесений правицею Божою" (Дії 2:33).

За вір. 19 Христос в оживленному або оживотворенному своєму дусі - але ще до воскресіння Свого з мертвих сходив в підземну темницю, т. Е. Шеол, або пекло (пор. Еф 4: 9-10) з метою проповіді Євангелія (пор. Мт 4:23) перебуваючим там духам. Змістом цієї проповіді могло бути тільки Євангелію про здійсненний викуп і його рятівні плоди, із закликами до всіх духів  покаятися  і увіри, Еф 4: 6. За віруванням Православної Церкви, проповідь Христа в пеклі була випереджена проповіддю про Нього там Предтечі і Хрестителя Христового.

У вір. 20 з усіх, кому проповідував в пеклі Христос покаяння і спасіння, ради прикладу названі нечестиві сучасники Ноя, свого часу Його супротивники або непокірні довготерпінню Божому, який чекав їх каяття і нарочито звав їх до нього через Ноя, через його проповідь і самою справою побудови ковчега ( Бут 6: 3). Якщо на настільки великих грішників простяглася рятівна проповідь Господа Ісуса Христа, то, без сумніву, проповідь Його торкнулася всіх взагалі грішників і праведників (пор. Пс 15:10), що жили до Ноя і після Ноя, до пришестя Христа. Сучасники ж Ноя в вір. 20 названі саме для прикладу і, ймовірно, по зв'язку з подальшим перебігом мови Апостола (вір. 20б-21а), де він в образі Ноя з сім'єю, які врятувалися від потопу, показує порятунок християн через хрещення; притому взагалі в Новому Завіті часи Ноя неодноразово представляються типовими в ставленні до наступних християнських часів (Мф XXIV: 37 сл.; 2 Пет. 2: 5; III: 6-7; Євр 11: 7 і ін.).

Таке тлумачення відповідає загальній темі даної частини (1 Пт. 3:13-22), а саме збереженню доброго сумління в умовах несправедливих переслідувань. Ной тут згадується як зразок людини, яка присвятила себе боговгодній діяльності заради чистого сумління перед Богом, хоча це й передбачало чимало глузувань з боку невіруючих людей. Ной не боявся людей. Він слухав Бога і проголошував Його звістку. Винагородою Ноя за те, що він зберіг чисте сумління в умовах несправедливих страждань, стало спасіння його і його сім’ї, які “урятувалися водою” і щасливо перебули Потоп.

3:21.  “Вас же тепер спасає прообраз цього ( хо , відносний займенник, який стосується слова з попереднього вірша “водою”), тобто хрищення ( баптісма )”. Хрещення водою символізує цілковитий розрив із минулим життям. Як Потоп знищив старий гріховний світ, так і хрещення змальовує тотальний розрив із колишнім гріховним життям та входження в нове життя у Христі. Тепер Петро застосував до своїх читачів принцип, озвучений у віршах 13-17 і проілюстрований у віршах 18-20. Він закликав їх мужньо віддаватися боговгодній діяльності, привселюдно об’являючи свій поступ у Христі через хрищення. Такий вчинок спасає від спокуси пожертвувати власним добрим сумлінням заради змоги уникнути переслідувань. Для християнина першого століття хрещення означало, що він продовжував свій поступ у Христі, незважаючи на можливі наслідки.

Хрещення “спасає”  від гріха, від поганого сумління. Петро цілком зрозуміло навчав, що хрещення — це не лише обряд тілесного очищення, “а ( алла , слово, яке вводить сильне протиставлення) прохання ( еперотема ; див. НАСБ) доброго сумління ( синеідесеос ; див. вірш 16) в Бога”. Хрещення є духовне відродження, зміна серця та життя людини, яка визнала Христа своїм Спасителем (див. Рим. 6:3-5; Гал. 3:27; Кол. 2:12). Щоб дати абсолютно зрозуміле визначення джерела спасіння, Петро додав: “через воскресіння Ісуса Христа” (див. 1 Пт. 1:3).

3:22.  Згадавши про воскресіння Христа, Петро знову повернувся до свого першого прикладу відповідної поведінки й таким чином завершив свій ліричний відступ та закінчив свою першу ілюстрацію згадкою про винагороду і благословення Христа. Будучи свідком тілесного Вознесіння Христа (див. Мк. 16:19; Лк. 24:51; Діян. 1:6-11), Петро написав, що Христос зійшов “знову на небо”. Винагороду відданості Христа можна побачити у Його прославленні над усім. Він сидить на престолі “по правиці Божій” (див. Пс. 110:1; Євр. 1:13; 8:1; 10:12; 12:2), на місці найвищої пошани, щоб правити і царювати над усім Створінням (див. Кол. 1:15-16; 2:14-15).

Б. Стійкість у стражданнях (част. 4)

Дана частина є чи не головною у заохоченні Петра своїх читачів до довготерпеливості. Тут подано практичні настанови, які ґрунтуються на прикладі Христа стосовно страждань. Щоб терпеливо зносити страждання, християни мають озброїтися мужністю, як у Христа, служити один одному з відданістю, як у Христа, і покладатися на Бога з вірою, як у Христа.

1. СТАВЛЕННЯ ТАКЕ, ЯК У ХРИСТА (4:1-6)

Щоб зберігати відповідну поведінку в умовах несправедливих страждань, християни мають ставитися до них, як Христос, жити вже тепер згідно Божої волі та пам’ятати, що в майбутньому вони перебуватимуть вічно у Його присутності.

4:1.  “Тому ( оун , сполучник), отже” Петро знову згадав про страждання Христа, про які говорив в 3:18, і застосував озвучені там принципи терпеливого ставлення до несправедливих страждань до поточної ситуації, в якій перебували його читачі. Він закликав віруючих людей озброїтись тим самим мужнім ставленням чи “думкою”, що була у Христа стосовно страждань. Слово “озбройтеся” ( хоплісастхе , зустрічається в НЗ лиш тут) стосується солдата, який одягає на себе своє озброєння (див. Еф. 6:13). З тією ж самою певністю й турботою, з якою солдат одягає на себе озброєння, християни мають переймати ставлення (“думкою”, енноіан ; див. Євр. 4:12, де ще лиш один раз зустрічається це слово) Христа до переслідувань і Його непохитний намір виконувати Божу волю.

Ототожнення з Христом, тобто коли людина озброюється Його ставленням до страждань, також означає, що вона розділяє з Ним Його страждання і смерть. Христос “страждав тілом”, і віруюча людина страждає “тілом”. А хто таким чином страждає, “той перестав грішити”, тобто ототожнення віруючої людини з Христом засвідчує (як і хрещення) її розрив із гріховним життям. Через смерть Христа “нам гріхові більш не (треба) служити; бо хто вмер, той від гріха звільнився” (Рим. 6:6-7).

4:2. Внаслідок цього християни, які перейняли ставлення Христа до страждань, можуть рахувати себе мертвими для гріха. Вони живуть “решту часу” життя “не за людськими похотями, а за волею Божою” (див. 2:15; 3:17; 4:19).

4:3.  Петро закликав християн жити вже зараз згідно Божої волі, бо старі звички є пристрастями минулого. Апостол прямо заявив, що мусить відбутися цілковитий розрив з тим, що було “на виконуванні волі поган ( боулема тон етхнон , досл., “бажань язичників”)”, коли люди “віддавалися розпусті, пристрастям, пияцтву, гульні, напійкам та мерзенній службі ідолів” (див. Гал. 5:19-21). Цей заклик безумовно мав неабиякий вплив на віруючих язичників, які й справді колись жили в таких огидних гріхах.

4:4. Християни мають жити вже зараз згідно Божої волі, бо колишні друзі стали тепер ворогами та переслідувачами. Безбожні люди щиро дивуються змінам в житті тих людей, які колись були, як вони. “Вони дивуються ( ксенізонтаі , від ксенос , “дивак або чужинець”; див. вірш 12)”. Зміни у житті віруючих людей викликають ворожість з боку тих, хто зрікається Євангелії. А тому вони й “хулять” ( бласпхемоунтес , досл., “богохульствувати, ганьбити”) віруючих людей.

4:5.  Люди, які витратили своє життя на самодогоджання та ідолопоклонство, колись за це “здадуть рахунок” ( аподосоусін логон , досл., “давати відповідь або звіт”; див. Мт. 12:36; Лк. 16:2; Діян. 19:40; Євр. 13:17). Петро попередив, що одного дня ці люди постануть перед Тим, Хто “готов (тобто бажає) судити”. Ніхто не уникне останнього суду вчинків та розмов під час свого земного життя, коли Христос судитиме і “живих” ( зонтас ), і “мертвих” ( некроус ) (див. Діян. 10:42; Рим. 14:9; 1 Сол. 4:15; 2 Тим. 4:1).

4:6.  “На те бо”, тобто через те, що кожен зобов’язаний звітувати перед Богом, “й мертвим проповідувано благовість”. Цю фразу тлумачать у стосунку до різних груп людей: (а) до тих, хто духовно мертвий у гріху, (б) до тих, хто чув та увірував в добру новину, але вже помер.

У вірші 6 Петро, на противагу віршеві 5, підбадьорив своїх читачів тим фактом, що замість суду за гріхи, на людей, які чули та увірували в Євангелію Ісуса Христа, очікує зовсім інше майбутнє. Покарання за їхній гріх взяв на Себе Христос, віддавши Своє життя на хресті. Останнім земним наслідком гріха є тілесна смерть. Віруючі люди все ще помирають тілесно: вони “суджені ... в тілі” (див. страждають у цьому житті “тілом”, вірш 1). Однак у християн тілесна смерть веде не до суду, а до вічного життя. Вони живуть “у Бозі Духом”. Люди, озброєні ставленням до страждань, як у Христа, житимуть вічно у присутності Бога.

2. СЛУЖІННЯ ТАКЕ, ЯК У ХРИСТА (4:7-11)

Заохочення стійко зносити поточні страждання стосується не лише надії віруючих людей на краще майбутнє, але й також служіння такого, як Христа, іншим людям, що утворюють Його тіло.

4:7.  “Кінець ... близько ( енгікен , досл., “наближається”; та сама форма цього слова зустрічається й у Як. 5:8 стосовно Другого Пришестя).” Згадавши померлих християн (1 Пт. 4:6), Петро відразу зазначив, що Христос невдовзі повернеться до Своєї церкви. Короткий проміжок часу, який відділяє віруючих людей від цієї величної події, слугує дійсним заохоченням жити і служити Ісусові Христу (вірш 2). Саме тому християни мають бути “мудрі ( сопхронесате ; див. Мк. 5:15) й тверезі ( непсате ; див. 1 Пт. 1:13; 5:8), здатні до молитов (див. Еф. 6:18)”. Молитва, яка так потрібна в умовах переслідувань, має бути чистою, мудрою і тверезою розмовою з Богом.

4:8-9.  “Майте велику любов один до одного” ( агапен ... ечонтес ). Слово “велику” ( ектене , “натягнутий, напружений”) використовувалося для опису напружених м’язів атлета, який намагається виграти перегони (див. ектенос  в 1:22). Безкорислива любов і турбота християн про інших мають нагадувати жертвоприношення задля добробуту інших. “Любов силу гріхів покриває ( калиптеі , досл., “ховає”)!” Така сильна любов не сліпа, вона бачить і приймає вади інших (див. Прип. 10:12; 1 Кор. 13:4-7). Християнська любов може виражатися у надаванні їжі та житла, тобто у щирій гостинності (“будьте гостинні”, пхілоксеноі , досл., “будьте товариські з чужинцями”) “один до одного — без нарікання” на подорожніх. В часи переслідувань, гостинність особливо віталася християнами, які змушені були часто подорожувати з одного місця на інше, змінюючи своє місце перебування.

4:10.  Віруючі люди мають старанно використовувати свої духовні дари. Кожен “тим даром ( чарісма ), що його прийняв”, нехай служить (“служіть”, діаконоунтес ; див. діаконос , “диякон”) або проповідує іншим. Фразу “як добрі домоуправителі” ( хос калоі оікономоі ) можна також перекласти “як добрі розпорядники”. Домоуправитель доглядав будинок. Він не мав свого багатства, лиш розподіляв багатство свого пана згідно його побажань та вказівок. Дар ( чарісма ) походить від “Божої благодаті” ( чарітос ). Його благодать проявляється у Його церкві тоді, коли віруючі люди використовують свої духовні дари для служіння іншим. Його благодать є різноманітною, тобто багатогранною (НАСБ), строкатою, різною ( поікілес ; див. 1:6, де Петро сказав, що випробування є поікілоіс  або різними).

4:11.  Петро розділив християн, які служать, на дві категорії: тих, хто говорить (“говоріть”, лалеі ), і тих, хто власне служить (“служіть”, діаконеі ; див. вірш 10). Даний поділ має стосунок до розмежування обов’язків між Божими очільниками церкви (Діян. 6:2-4). Ці два види служіння часто накладаються одне на одне, бо обидві групи людей залежать від Божого милосердного провидіння. Підставою для того, щоб покладатися на Божі слова (див. Діян. 7:38; Рим. 3:2; Євр. 5:12) та силу (“сили”, ісчиос ), служить те, що Бог таким чином прославиться “через Ісуса Христа”. Згадавши ймення Христа, Петро воздав Йому хвалу у формі благословення: “якому слава й сила ( кратос , “міць”) по вічні віки! Амінь.” (Див. подібне благословення в 1 Пт. 5:11.) Хвалу й подяку за проповідницьку діяльність християн слід завжди віддавати Христові.

3. ВІРА ТАКА, ЯК У ХРИСТА (4:12-19)

Передбачаючи труднощі, яких невдовзі зазнають віруючі люди Малої Азії, Петро заохотив своїх читачів зносити страждання з такою вірою, як у Христа, щоб вони могли й надалі ототожнюватися з Христом, отримувати благословення і цілковито покладатися на Бога.

4:12. Петро попередив своїх читачів про наближення часів значно суворіших переслідувань. Він знову підкреслив необхідність розумової готовності до цього (див. 1:13; 4:7): “Не дивуйтеся ( ксенізестхе ; див. вірш 4) тій пожежі, що у вас постає.” Другу частину цього речення можна дослівно перекласти як “що у вас розгоряється”. Дієслово пиросеі  походить від пироо , “горіти”. Це значення може бути метафоричним, як і в 1:7, де присутній подібний контекст. Однак, варто відзначити, що даний вірш дуже влучно характеризує історичні реалії часів переслідувань Нерона. Тоді християн обвинувачували у спаленні Риму. За це декого з них зумисно обливали смолою і використовували, як живі смолоскипи для освітлення імперських садів уночі. Петро, мабуть, думав, що імперські чиновники в провінціях наслідуватимуть приклад імператора і спалюватимуть таким чином християн у Малій Азії. Отож, такі переслідування не повинні були дивувати християн, “немов би ... діялось щось дивне ( ксеноу )” з ними.

4:13.  “... Але, тією мірою, якою берете участь ( коінонеіте , від коінонео , “розділяти, ділитися”; звідси походять іменники коіноніа , “союз, спільнота, тісні стосунки” та коінонос , “співучасник”; див. 5:1) у Христових муках, радійте”. Страждання за Христа мають завжди викликати радість, бо через страждання християни ще більше ототожнюються з Христом. Хто бере “участь у Христових муках”, той (а) радіє разом з Ним (див. 1:6), (б) товаришує з Ним (Флп. 3:10), (в) прославляється разом з Ним (Рим. 8:17) та (г) царює разом з Ним (2 Тим. 2:12). У Новому Завіті чітко сказано, що люди, які беруть участь у стражданнях Христа, також розділять з Ним Його славу, коли Він об’явиться (“в ... з’явленні”, апокалипсеі ; див. 1 Пт. 1:7; 5:1). Петро озвучив цю істину як підставу і для надії на майбутнє, і для поточної радості під час переслідувань.

4:14.  Тут Петро знову згадав про вчення Ісуса (Мт. 5:11). Якщо християнина “ганьблять (див. 1 Пт. 3:9) за Христове ім'я”, його слід вважати щасливим (“щасливі”, макаріоі ; див. 3:14). Будь-які страждання за Христа є привілеєм, а не покаранням. Фраза “Дух слави і Божий” (див. Іс. 11:2; Мт. 3:16) стосується перебування Святого Духа у кожному, хто ототожнюється з Христовим іменем і через це зазнає переслідувань (див. 1 Пт. 4:16).

4:15. Петро наголосив, що переслідування не слугують виправданням для незаконних дій. Християни не повинні мститися (3:9). Фізичне насильство не виправдовує вбивство, а конфіскація майна — не привід для крадіжок. Незалежно від того, якими є випробування, християни не повинні робити нічого такого, щоб могло виправдати їхнє покарання обвинуваченням у злочині (див. 2:19; 3:17). Вони не мали страждати “як душогубець або злодій, або злочинець, або як той, хто встряває в чужі справи”. Навіть втручання в чужі справи не має бути в житті християнина (див. 1 Тим. 5:13).

4:16.  Немає ніякого сорому в тому, щоб страждати, “як християнин”. Навпаки, ім’я Христа має слугувати джерелом хвали до Бога, адже воно ототожнює християнина з благословеннями й спасінням (див. вірш 11). Термін “християнин” ( хрістіанос ) зустрічається у Біблії лише три рази (тут та в Діян. 11:26; 26:28). Невіруючі люди могли використовувати його, як насмішку чи образу,.

4:17-18.  Петро ставився до переслідувань і страждань, як до випробувань, які очищають, гартують та доводять віру людини (1:6-7) тоді, коли вона кориться Божій волі (3:17). Тепер він додав, що це Бог дозволяє трапитися цим переслідуванням, щоб вони, як певне виховне покарання, очищали життя тих людей, які належать до “Божого дому”. Якщо віруючі люди потребують виховних та земних покарань (“коли ж ... від нас розпочинається”; той факт, що це речення умови стоїть на початку, засвідчує дійсність сказаного), то на скільки більше заслуговують відвічних покарань ті, “які не коряться Божій благовісті” (див. 2:7), безбожники та грішники? Далі Петро процитував Прип. 11:31 в перекладі, що в Септуаґінті: “І коли праведник ледве спасеться ...” Таким чином він показав, якими високими є вимоги Бога до Своїх дітей. Будь-які зміни в житті людей завжди знаходяться під пильним наглядом Бога, і все ж люди схильні вважати, наче Його виховні покарання — це те, чого вони неспроможні стерпіти. Петро тут не навчає, що спасіння заробляється особистими випробуваннями чи ділами, а лише, що навіть уже порятовані люди не звільняються від тимчасових виховних покарань, які є природними наслідками гріха. Автор Послання до Євреїв підтримує в цьому Петра: “На вашу науку ви терпите. Бог поводиться з вами, як із синами” (Євр. 12:7).

4:19. Віруючі люди можуть бути певні, що їх покликано страждати лише “з Божого зізволення” (див. 2:15; 3:17; 4:2), якщо їхні страждання не є покаранням за вчинені злочини, а за те, що вони носять ім’я Христа. Петро закликав святих у стражданнях зносити їх терпеливо з допомогою такої віри, як у Христа. Як Христос ввіряв Себе Своєму Отцеві, який судить справедливо (2:23), так і віруючі люди мають “у доброчинності” ввіряти (“довірять”, паратітхестхосан , бухгалтерський термін, “вкладати, доручати”) “вірному Творцеві свої душі ( псичас аутон )” (див. 2:15, 20).

V. Наділені новими зобов’язаннями (5:1-11)

В останній частині Петро озвучив нові зобов’язання членів церкви з огляду на неспокійні часи. Він закликав старших вести молодих, молодих коритися старшим й усіх стійко триматися віри.

А. Старші мають вести (5:1-4)

Заклик Петра до старших має вигляд трьох пар заперечних і стверджувальних настанов. Ці настанови нагадують текст з Єз. 34:1-16, де лжепастирі протиставляються Істинному Пастухові.

5:1.  Звертаючись до “пресвітерів” ( пресбитероус , “старші”; див. Діян. 11:30; 20:17), Петро зазначив, що він “теж пресвітер” ( симпресбитерос , “колега-пресвітер”). Як старший, він говорив про те, що робив сам. Однак влада Петра ґрунтувалася на тому факті, що він був апостолом (1 Пт. 1:1) та свідком (“свідок”, мартис ; див. Діян. 3:15; 10:39) “мук Христових”. Петро також назвав себе співучасником (“співучасник”, коінонос ; див. 1 Пт. 4:13) “слави, що має об’явитись”. Отож, Петро тут прямо дав зрозуміти, що співучасники страждань Христа розділять з Ним і Його славу (4:13). Далі Петро ототожнив себе зі своїми читачами, згадавши про свої власні страждання за Христа (Діян. 5:40).

5:2. Наказ “пасіте” колись сам Петро отримав від Ісуса (Йн. 21:16). Слово поіманате  означає “стерегти, стежити”. Воно передбачає не лише зобов’язання годувати, а й доглядати, вести, направляти та захищати — все те, що виконує пастух у стосунку до свого стада. Слово “доглядаючи” ( епіскопоунтес ) пов’язане зі словом “єпископ” ( епіскопос , зустрічається ще п’ять разів: Флп. 1:1; 1 Тим. 3:1-2; Тит. 1:7; 1 Пт. 2:25). А слово “єпископ” є взаємозамінним словам “старший” і “пресвітер” та стосується як духовної, так і тілесної опіки.

За допомогою протиставних закликів Петро розкрив і можливу спонуку, і спосіб служіння пресвітерів. Спонукою відповідного служіння старших має бути їхня добра воля, а не відчуття якогось зовнішнього примусу: “не примусово, а добровільно”. Бажання соціального чи матеріального зиску не повинне підмінювати чисту спонуку виконувати Божу волю і служити Йому вільно та охоче: “не для лихого зиску, а доброхіть” (див. 1 Тим. 3:8; Тит. 1:7, 11). Пастухи, які служать із хибних спонук, турбуються лише про себе й цим знищують стадо (Ез. 34:2-3).

5:3.  Слово “пануючі” ( катакиріеуонтес ) передбачає панування сильнішої особи над слабшою (див. Мт. 20:25; Мк. 10:42; Діян. 19:16). Єзекиїл дорікав лжепастирям: “Ви правили ними жорстоко й насильно. І розсипались вони без пастуха ...” (Єз. 34:4-5). Петро закликав старших бути “зразком” ( типоі ) для інших і слугувати їм прикладом для наслідування, не керувати Божими людьми, а лиш вести їх вперед, опираючись на власний добрий приклад зразкової християнської поведінки.

5:4.  Христос, “Архипастир” ( арчіпоіменос ), є Істинним Пастухом (Єз. 34:11-16), Добрим (Йн. 10:11, 14) і Великим Пастирем (Євр. 13:20). Коли Христос повернеться, Його віддані підзвітні пастухи розділять з Ним Його славу (1 Пт. 5:1) й отримають нев’янучі вінці (див. 1:4).

Б. Молоді мають коритися (5:5-7)

Тут Петро перейшов уже від пастирів до овець. Добрі поводирі заслуговують на добрих послідовників. Ті, кого ведуть, мають коритися людям та Богові.

5:5.  “Молоді, коріться ( хипотагете ; див. 3:1) старшим.” Очільниками церкви зазвичай були старші чоловіки. Молодші ж мали добровільно підпорядковуватися тим, хто був наділений зобов’язанням вести. Петро закликав і молодших, і старших однаково вдягнутися (“вдягніться”, енкомбосастхе ; енкомбома , “фартух слуги”) “в покірливість”. Істинна покірність — це приваблива одежа (див. 3:8). Петро міг мати тут на увазі випадок, коли Христос, підперезавшись рушником, навчав учнів, що покірність є необхідною умовою служіння, а служіння є практичним виявом покірності (Йн. 13:4-15).

Петро процитував Прип. 3:34, щоб ще раз підкреслити ставлення Бога до гордині та покірності: “Бог бо гордим противиться, а покірливим дає благодать.”

5:6-7.  Знання про таке ставлення Бога має спонукати християн не лише коритися іншим людям, але й також безумовно коритися Божому всевишньому правлінню. Наказ “смиріться” ( тапеінотхете ) можна також перекласти як “дозвольте собі скоритися”. Віруючі люди, які зазнавали переслідувань за Христа, могли справді потішитися тому, що та сама могутня рука, яка дозволила їм страждати, колись підніме (“підняв”, хипсосе ) їх “угору” (див. Як. 4:10).

Потім Петро згадав слова підбадьорення Христа під час Нагірної проповіді (Мт. 6:25-32), коли Він цитував Пс. 55:23: “Залиши на Господа твою турботу, і Він тебе підтримає.” Віруюча людина може всі свої турботи покласти “на Нього”. І Христос її підтримає, “бо Він піклується”. Усі християни мають бути певні, що Христос і справді непокоїться про добробут кожного із нас.

В. Усі мають бути стійкі (5:8-11)

Хоча віруючі люди мають в усьому покладатися на Бога, вони не повинні бути легковажними. З огляду не скрутні часи християни мають бути пильні, сильні і стійкі з допомогою Христа.

5:8.  “Будьте тверезі ( непсате ; див. 1:13; 4:7) і чувайте ( грегоресате ; див. 1 Сол. 5:6, 10)!” Християнам слід завжди бути пильними, бо “противник” ( антідікос , “ворог”) їхній, “диявол” ( діаболос , “наклепник”), повсякчас вишукує можливості для нападу. Даний вірш може також бути завуальованим описом тих жахіть, які коїлися за часів переслідувань християн за наказом Нерона в римському Колізеї, де леви шматували й пожирали християн. Сатана бажав робити те саме, але духовно, щоб знищити усі свідчення віруючих людей.

5:9. Дияволові можна і слід протистояти. Слово “противтеся” ( антістете ) означає “міцно стояти супроти чогось”. Воно також зустрічається в Як. 4:7 (див. антідікос , “противник” в 1 Пт. 5:8). Цей термін стосується, скоріш, захисту, а не нападу. Християни можуть стояти міцно супроти сатани, лише якщо цілковито покладаються на Христа, якщо “сильні вірою” (див. вірш 12; Кол. 2:5). Петро також підбадьорив своїх читачів згадкою про те, що вони не були самотні у своїх стражданнях. Знання про те, що й інші християни, “брати ваші скрізь по світі”, також страждають, могло зміцнити їхнє рішення й надалі бути стійкими.

5:10. Петро заохотив своїх читачів стійко зносити страждання ще й тим, що в такий спосіб у їхньому житті проявиться Божа благодать. Тепер, благословляючи насамкінець своїх читачів, Петро передав їх Богові “усякої благодаті” (див. 4:10). Дане благословення коротко підсумовує слова підбадьорення Петра. Страждання християн триватимуть всього лиш “трохи”, а потім настане їхня вічна слава у Христі, до якої вони і були покликані (див. Рим. 8:17-18; 2 Кор. 4:16-18). (Тут востаннє з восьми разів у даному посланні Петро використав слово “слава”: 1 Пт. 1:7, 11, 21, 24; 2:20; 4:14; 5:1, 10.) Бог Сам їх “удосконалить, утвердить ( стеріксеі ; див. 2 Сол. 2:17), зміцнить ( стхеносеі , у НЗ зустрічається лиш тут), утривалить ( тхемеліосеі , “вкорінить”; див. Еф. 3:17; Кол. 1:23)”.

5:11.  “Йому слава й сила ( кратос , “міць”) по віки вічні! Амінь.” У цьому благословенні, подібному до того, що в 4:11, Петро воздав хвалу Христові, який був усією силою усіх часів (див. Рим. 11:36; 1 Тим. 6:16). І справді, Він таки має силу зміцнити Своїх людей, коли вони зазнають переслідувань.

VI. Підсумок (5:12-14)

5:12. Як часто робив Павло наприкінці своїх послань, так, скоріш за все, вчинив і Петро, тобто написав останні вірші власною рукою. Сила слугував секретарем Петра (“Пишу вам це ... через Сильвана”), а також, вочевидь, саме він доставляв даний лист церквам Малої Азії згідно наперед домовленого маршруту, зазначеному в 1:1. Це, вочевидь, був той самий Сила, який супроводжував Павла під час його другої місіонерської подорожі (Діян. 15:20). Словами “закликаючи ( паракалон , “прохаючи”; див. 1 Пт. 5:1) і свідчивши ( епімартирон , “надаючи свідчення”)”, Петро підсумував мету свого листа. Він писав, щоб заохотити християн стійко зносити страждання й повсякчас залишатися відданими своїй вірі, щоб “правдива благодать Божа (див. 1:13; 4:10), та, в якій” вони стояли, була засвідчена у світі невіруючих людей (див. 5:9).

5:13. У даному вірші Петро надсилає вітання від церкви, “що у Вавилоні”, церквам Малої Азії. Згідно історичних свідчень Петро перебував у Римі впродовж останніх років свого життя. Отож, слово “Вавилон” могло бути завуальованою вказівкою на Рим. В такий спосіб Петро намагався захистити і римську церкву, і себе від переслідувань Нерона. (Дехто, однак, вважає, що він і дійсно писав це послання з міста Вавилон, що на річці Євфрат.) Свої вітання також надсилав син Петра у вірі, “Марко”. Павло (Кол. 4:10) якось згадував, що Йоан Марко перебував у Римі. Зважаючи на це, більшість тлумачів погоджується, що Йоан Марко, брат Варнави, був у Римі, коли Петро писав там своє Перше послання. Це ще раз доводить, що під словом “Вавилон” Петро мав на увазі Рим.

5:14.  Кількість згадок про цілунок при вітаннях у Новому Завіті вказує на те, що це був звичний вияв дружніх стосунків та християнської любові (див. Рим. 16:16; 1 Кор. 16:20; 2 Кор. 13:12; 1 Сол. 5:26).

Петро завершив своє послання так, як і розпочав (1 Пт. 1:2), а саме підбадьоренням християн, які зазнавали переслідувань, молитвою за “мир” ( еірене ), який завжди й без жодних обмежень доступний “усім, що у Христі”, у Князеві Миру.

БІБЛІОГРАФІЯ

Barbieri, Louis A. First and Second Peter . Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1977.

Barclay, William. The Letters of James and Peter . The Daily Study Bible. Rev. ed. Philadelphia: Westminster Press, 1976.

Bigg, Charles. A Critical and Exegetical Commentary on the Epistles of St. Peter and St. Jude . The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1902.

Blum, Edwin A. “1 Peter.” In The Expositor’s Bible Commentary , vol. 12. Grand Rapids: Zondervan Publishing Co., 1981.

Cranfield, C.E.B.  The First Epistle of Peter . London: S.C.M. Press, 1950.

Johnstone, Robert. The First Epistle of Peter: Revised Text, with Introduction and Commentary . Edinburgh: T. & T. Clark, 1888. Reprint. Minneapolis: James Family Publishers, 1978.

Lenski, R.C.H. The Interpretation of the Epistles of St. Peter, St. John, and St. Jude . Minneapolis: Augsburg Publishing House, 1966.

Maclaren, Alexander. Expositions of Holy Scripture , vol. 16. Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1975.

Robertson, A.T. Word Pictures in the New Testament,  vol. 6. Nashville: Broadman Press, 1933.

Selwyn, E.G. The First Epistle of Peter . New York: Macmillan Co., 1964.

Stibbs, Alan M. The First Epistle General of Peter . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1959.

Wiersbe, Warren W. Be Hopeful.  Wheaton, Ill.: Scripture Press Publications, Victor Books, 1982.

Wuest, Kenneth S. First Peter in the Greek New Testament for the English Reader . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1942.