Книга Малахії
Крейг А. Блейсінг
ВСТУП
Історичне підґрунтя. Малахія проповідував у п’ятому столітті до н.е., близько 100 років по тому, як у 538 році до н.е. Кир видав указ, яким дозволив євреям повернутися в Юдею. Завдяки проповідницькій діяльності Аггея та Захарії євреї, що повернулися на свою землю, відбудували свій храм. І трапилося це у 515 році до н.е.. Інші домівки також було відремонтовано. А ось Єрусалимська стіна, найбільш вірогідно, відбудовувалася або була відбудована (бригадою робітників Неємії) вже в часи Малахії.
Життя не було легке. Євреї знаходилися у політичній залежності від Персії ( пехах , «начальникові», Мал. 1:8; також перекладено як «правитель» в Езр. 5:3; це слово зустрічається і в Езр. 5:6, 14; 6:6-7, 13; Дан. 3:2-3, 27; 6:7). Врожай був бідний, та й той поїдала сарана (Мал. 3:11). Більша частина людей була байдужа до Бога або й ображена на нього. І священики, і звичайні люди порушували умови Закону Мойсея стосовно пожертв, десятини і приношень. Сподівання людей на те, що Бог виконає Свої завітні обіцянки, були мізерними, про що свідчить наступне: (а) вони вступали у шлюб з язичниками, (б) розводилися, коли хотіли, і (в) були нещирі.
Час написання. Згадка Малахії про перського правителя (Мал. 1:8) доводить, що цю книгу було створено вже після 538 року до н.е.. Більшість науковців погоджується, що Книгу Малахії було написано десь приблизно в 450-430 роках до н.е., відштовхуючись від наступних фактів: (1) Тут Малахія дорікав священикам у тому, що вони невідповідним чином служили у храмі, а, отже, храм на той час вже було відбудовано, а діяльність духівництва відновлено. (2) Моральне і духовне становище людей, яке тут описував Малахія, нагадувало опис, поданий Езрою, який повернувся у 458, і Неємією, який повернувся у 444. Сюди входили: шлюби з язичниками (2:10-11; див. Езр. 9:1-2; Неєм. 13:1-3, 23-28), небажання людей допомагати левітам (Мал. 3:10; див. Неєм. 13:10) та утиски бідних (Мал. 3:5; див. Неєм. 5:4-5). Тож Малахія звертався або до того ж покоління євреїв, що й Езра та Неємія, або до наступного їх покоління за якийсь час після того, як проповідували ці пророки.
Автор . Прийнято вважати, що Малахія ( мал’акі , досл., «Мій посланець») був останнім старозавітним пророком. Наступним після нього був Йоан Христитель, чию діяльність Малахія передбачив (Мал. 3:1). Багато науковців, однак, твердить, що слово мал’акі – це якесь анонімне позначення, а не власне ім’я. Вони наводять чотири аргументи на користь цієї думки: (1) Мал’акі не є звичайною формою слова, що позначає ім’я. Можливо, мал’акі є скороченням довшого слова мал’акіииах (див. ‘абі у 2 Цар. 18:2, НМВ, примітки, і ‘абіииах у 2 Хр. 29:1 та ‘урі в 1 Цар. 4:19 і ‘уріииах в 1 Хр. 11:41). (2) У Таргумі (перекладі та інтерпретації СЗ арамейською мовою) слово мал’акі у Мал. 1:1 не розглядається як власне ім’я. Тут сказано, що цим посланцем був Езра, хоча ця думка не має підтверджень. (3) Оскільки мал’акі – це якесь анонімне позначення у Мал. 3:1, воно, отже, має те саме значення й у 1:1. Проте більш імовірно, що слово мал’акі у 3:1 – це лиш гра слів стосовно імені пророка в 1:1.
(4) Деякі науковці озвучують інше припущення, згідно якого Книга Малахії – це одне з трьох анонімних пророцтв (іншими двома були Зах. 9-11 та 12-14), яке додали до Малих Пророків наприкінці. Вони пояснюють свою думку тим, що словом масса’ («тягар або пророцтво») розпочинаються усі ці три частини Святого Письма (Зах. 9:1; 11:1; Мал. 1:1). Однак початок Книги Малахії (досл., «Пророцтво. Слово Господнє до Ізраїля через Малахію») відрізняється від того, як розпочинав опис своїх двох пророцтв Захарія (див. Brevard Childs, Introduction to the Old Testament as Scripture . Philadelphia: Fortress Press, 1979, pp. 489-92).
Зміст Книги Малахії чітко вказує на те, що її написав пророк, хоча нічого не відомо про його родовід і він більш ніде у Біблії не згадується по імені.
Стиль написання. Стиль написання Малахії відрізняється від стилю інших пророків. Він не робив прямих оголошень, а використовував діалектичний або ж полемічний стиль. В такому стилі він написав усі свої шість послань (див. пункти ІІ-VІІ у Плані ), тобто у формі обвинувачення або наказу, що адресувався людям. Потім Малахія описав, як люди оскаржують п’ять з цих шести обвинувачень (окрім третього, пункт IV у Плані ), й відразу навів докази, що кожне обвинувачення є небезпідставним. Це був єдиний вірний стиль написання, який міг привернути увагу байдужих ізраїльтян.
Послання . Послання Малахії нагадує послання інших пророків: щоб отримати завітні благословення, слід бути завітно відданим. Коли люди різних поколінь дотримувалися вимог Закон Мойсею, вони отримували участь у благословеннях, озвучених у безумовному Завіті Авраама. Послух Законові винагороджувався благословеннями в обіцяній землі. А непослух накликав прокляття на людей і зрештою призводив до вигнання зі своєї землі. Саме цей Завіт регулював стосунки Ізраїлю з Богом.
Малахія пов’язав Завіт Мойсея з проблемами, які з’явилися після повернення ізраїльтян на власну землю, а саме з проблемами байдужості, невіри і неповного дотримання Закону. Ці проблеми виникли тому, що люди не до кінця розуміли поняття Божої завітної відданості і вже втратили надію на те, що царство буде відновлено. Це призвело до загальної невіри, що відразу позначилося на поклонінні людей у храмі та шлюбних стосунках у їхніх домівках. Малахія вказав на колишні, теперішні й майбутні діяння Бога стосовно Ізраїлю, щоб оновити їхнє розуміння майбутнього, повернути їхню надію і спонукати їх до відповідної та відданої завітної поведінки.
ПЛАН
І. Вступ: Пророцтво Малахії (1:1)
ІІ. Перше пророцтво: Відповідайте любов’ю на Божу Любов (1:2-5)
А. Бог каже, що любить ізраїльтян (1:2а)
Б. Ізраїльтяни ставлять любов Бога під сумнів (1:2б)
В. Бог наводить докази Своєї любові (1:2в-5)
1. Бог обирає Ізраїль, а не Едом (1:2в-3а)
2. Бог карає Едом (1:3б-5)
ІІІ. Друге пророцтво: Шануйте Бога (1:6-2:9)
А. Звинувачення у неповазі (1:6а)
Б. Ізраїльтяни оскаржують обвинувачення (1:6б)
В. Доказ небезпідставності обвинувачення: нечисті пожертви (1:7-14)
Г. Пересторога священикам (2:1-9)
1. Озвучення перестороги (1:1-4)
2. Вимоги до священиків (2:5-9)
IV. Третє пророцтво: Будьте віддані як Божий обраний народ (2:10-16)
А. Звинувачення у віроломстві (2:10)
Б. Перший доказ: незаконні мішані шлюби (2:11-12)
1. Гріх (2:11)
2. Наслідки (2:12)
В. Другий доказ: розлучення (2:13-16а)
1. Наслідки (2:13)
2. Гріх (2:14-16а)
Г. Заклик до відданості (2:16б)
V. Четверте пророцтво: Надійтесь на Бога (2:17-3:6)
А. Звинувачення у стомлюючих промовах (2:17а)
Б. Ізраїльтяни оскаржують обвинувачення (2:17б)
В. Доказ небезпідставності обвинувачення: відсутність надії на Боже правосуддя (2:17в)
Г. Попередження від Бога (3:1-5)
1. Прихід посланця, який має все підготувати (3:1а)
2. Прихід Господа і Його суд (3:1б-5)
Д. Основа надії на Бога (3:6)
VI. П’яте пророцтво: Слухайте Бога (3:7-12)
А. Звинувачення у непослуху (3:7а)
Б. Ізраїльтяни оскаржують обвинувачення (3:7б)
В. Деталізація обвинувачення: обкрадання (3:8а)
Г. Ізраїльтяни знову оскаржують обвинувачення (3:8б)
Ґ. Доказ небезпідставності обвинувачення (3:8в-9)
1. Гріх: Ізраїльтяни не дають десятини та підношень (3:8в)
2. Прокляття (3:9)
Д. Обіцянка благословень (3:10-12)
VII. Шосте пророцтво: Бійтеся Бога (3:13-3:21)
А. Звинувачення у богохульстві (3:13а)
Б. Ізраїльтяни оскаржують обвинувачення (3:13б)
В. Доказ небезпідставності обвинувачення: схвалення зла (3:14-15)
Г. Реакція віруючих людей (3:16)
Ґ. Застереження і обіцянка Бога (3:17-21)
VIII. Підсумок: Будьте готові до приходу Бога (3:22-24)
А. Теперішні приготування (3:22)
Б. Майбутні приготування (3:23-24)
КОМЕНТАРІ
І. Вступ: Пророцтво Малахії (1:1)
1:1. Слово масса’ («тягар»), яким розпочинається ця книга, задає сумний настрій. Тут його перекладено як «пророцтво», як і в НМВ. У пророчих книгах словом масса’ розпочинаються послання загрозливого характеру і так 27 разів (наприклад, Іс. 13:1; 14:28; 15:1; Наум. 1:1; Ав. 1:1; Зах. 9:1; 12:1). (Див. коментарі до слова масса’ у Зах. 9:1-8.) Той факт, що цим словом розпочинається Книга Малахії, надає усьому посланню пророка тривожності й недоброго передчуття.
Фраза «Слово Господнє» часто з’являється на початку пророцтв, щоб засвідчити, що дане одкровення від Бога, який здійснює Свою волю. «Господь» ( Яхве ) – це, звісно ж, ім’я Господа, що відображає Його зв’язок із завітом, який Він уклав з Ізраїлем на горі Синай. Оскільки це Слово адресується Ізраїлю, то й саме пророцтво стосується проблем завітних стосунків між Богом та Ізраїлем. І оскільки Яхве є вірний, відданий та сумлінний стосовно Свого завіту, то проблеми у завітних стосунках можуть виникати лише через віроломство Ізраїлю . Той факт, що дане пророцтво надійшло від Бога «через Малахію», мав змусити читачів ще сильніше відчути загрозу від озвучених дорікань. Священики мали бути Божими посланцями (див. Мал. 2:7), але тепер вони мали слухати того, чиє ім’я означає «Мій посланець».
ІІ. Перше пророцтво: Відповідайте любов’ю на Божу Любов (1:2-5)
Люди, які читають ці вірші в наш час, можуть відчувати певну незручність, але водночас і захопленість, як свідки глибоко особистої розмови між двома співрозмовниками, які вже давно знають один одного. Назвавши наступний текст пророцтвом (вірш 1), Малахія відразу підготував своїх читачів до того, що тут будуть озвучені і обвинувачення, і докір. Однак це перше пророцтво розпочинається не звинуваченням у невідповідних вчинках, а звісткою про те, що любов Бога до цього народу не є взаємною.
А. Бог каже, що любить ізраїльтян (1:2а)
1:2а. Фраза «Я полюбив вас» не стосується Божої любові до усіх людей. Бог Ізраїлю тут говорить до ізраїльтян. Він каже, що Він – Той, Хто створив їх, Хто правив ними, вивищив їх (див. вірш 6) на більш як 1000 років на основі Свого завіту з ними. І саме їх Він полюбив (вірш 2в).
Неабияка урочистість відчувається у цих словах: «Я полюбив вас.» Це вже не вперше, коли Господь їх промовляє. Їх також можна віднайти в Ос. 11:1, 3-4, 8-9 та Божих проникливих словах в Іс. 43:4. Але Його любов до ізраїльтян випереджала їхнє існування і проявлялася вже в тому, що Він верховним чином й милостиво обрав їх бути Його власним народом. Це було прямо об’явлено тоді, коли Він дав їм Свій завіт (Втор. 4:37; 5:10; 7:6-9). В основі цих завітних стосунків була любов. Й це видно вже з тих закликів, які слідують за проголошенням божественної любові (Втор. 4:39-40; 7:9-15). Визнавши, що Бог їх любить, ізраїльтяни мали відповісти Йому своєю любов’ю і виконувати Його заповіді (Втор. 6:4-9).
Б. Ізраїльтяни ставлять любов Бога під сумнів (1:2б)
1:2б. Ізраїльтяни запитали у Бога: «У чому виявилась любов Твоя до нас?» (Див. подібні запитання ізраїльтян у віршах 6-7; 2:17; 3:7-8, 13.) Ставлячи під сумнів Божі слова, ізраїльтяни показали свою невіру в Бога, в Його слова – не лише невіру в те, що озвучив Малахія (1:2а), а й також невіру у відданість Бога Своєму завітові. Невіра ізраїльтян у Бога призвела до того, що вони не любили Його і навіть виявляли до Нього ворожість.
Напевно, ізраїльтяни гадали, що правомірно скаржаться. Зрештою, вже близько 100 років минуло після того, як євреї повернулися з Полону, а царство, обіцяне Божими пророками, так і не настало. Замість цього вони й надалі підпорядковувалися чужоземним правителям (вірш 8) і зазнавали економічних труднощів (2:2; 3:9, 11). Та якби вони уважно прочитали завіт у Второзаконні, вони б знали, що усі ці нещастя є наслідком їхнього непослуху, а не підставою для нього. Хоча Малахія згодом і зазначив, що праведні віруючі люди, які боялися Бога, у невеликій кількості і справді були у той час (3:16-18), та народ в цілому мав покаятися у гріху невіри й полюбити Господа усім своїм серцем.
В. Бог наводить докази Своєї любові (1:2в-5)
1. БОГ ОБИРАЄ ІЗРАЇЛЬ, А НЕ ЕДОМ (1:2В-3А)
1:2в-3а. Бог навів два докази того, що дійсно любить Ізраїль. По-перше, Його вільний вибір і був виявом Його любові. Він обрав «Якова» і його нащадків (в тому числі це покоління, яке сумнівалося у Ньому), як спадкоємців Своєї обіцянки, хоча це й суперечило звичаю обирати найстаршого сина. «Ісав», інше ім’я якого Едом і який став батьком едомітів (Бут. 36:1), народився з близнюків першим. Та все ж ще навіть до їхнього народження Бог обрав Якова, якого згодом почали називати Ізраїль, своїм нащадком (Бут. 25:21-34; Рим. 9:10-13). Давньоєврейські слова, які тут перекладено як «полюбив» і «знавіснів», мають стосунок не до емоцій Бога, а до того, що Бог обрав одного, а не іншого для завітних стосунків (див. Бут. 29:31-35; Втор. 21:15, 17; Лк. 14:26). «Знавісніти» комусь міг той, кого зреклися і з ким розірвали усі теплі стосунки (див. Пс. 139:21). Самі по собі ці слова ніяким чином не вказують, де опиняться у вічності Яков та Ісав. Вони лиш показують, яким був історичний вибір Бога з-поміж двох народів, які стали нащадками двох братів.
2. БОГ КАРАЄ ЕДОМ (1:3б-5)
1:3б-4а. Дієслова ««полюбив» і «знавіснів» (вірші 2б-3а) використано у доконаному часі, а, отже, вони засвідчують не лише колишні стосунки Бога з Ізраїлем та Едомом, але й також Його минулі і теперішні (в часи Малахії) діла стосовно цих людей. Це і є другий доказ на користь того, що Бог любить ізраїльтян. Ізраїльтянам слід було замислитися над тим, якою була б їхня доля, якби їх, як едомітів, не було обрано для завітних стосунків із Яхве. У шостому столітті і Ізраїль, і Едом зазнали Божої кари, яка зійшла на них через вавилонян (Єр. 27:2-8). І все ж Бог неодноразово обіцяв відновити привілейоване становище Ізраїлю (зважаючи на Свої завітні обіцянки, Втор. 4:29-31; 30:1-10), а Едом засудив до повного руйнування без можливості відбудування (Єр. 49:7-22; Єз. 35).
Тому Господь «обернув (Едом) у пустелю» і лише шакали, «що в пустині», можуть передавати цю землю у спадщину своїм «нащадкам». Навіть найбільші старання едомітів відбудувати «руїни» свого міста будуть марними, бо «Господь сил» (це звання Малахія використав 24 рази у цій своїй невеличкій книзі) не бажатиме цього. У п’ятому столітті набатейці, арабський народ, зайняли місто Едом (яке знаходилося на південь та на схід від Юдеї) і змусили едомітів переселитися на захід у пустельний регіон, який згодом став відомий як Ідумея. У четвертому столітті набатейці зайняли й Ідумею.
1:4б-5. Фраза «Безбожности країна» дуже відрізняється від фрази «Святій Землі» (Зах. 2:16). Тому кордони Ізраїлю були також благословенними. З одного боку був Ізраїль, якого Бог любив і обрав для завітних благословень, а з іншого – Едом, якого Бог не вибрав. Тому Бог в Своєму гніві скоріш зруйнує саме Едом. (Щодо гріховності Едому див. Авд. 8-14.) Якби ізраїльтяни поглянули на Божі верховні діла стосовно Едому, то краще б зрозуміли не лише любов Бога до себе, але й також Його велич і верховенство над усією землею: «Господь і поза межами Ізраїля великий.»
ІІІ. Друге пророцтво: Шануйте Бога (1:6-2:9)
Перше пророцтво завершилося твердженням про те, що Бог великий і в Ізраїлі, і за його межами. Та не зважаючи на це, друге пророцтво стосується невідповідної пошани ізраїльтян до Бога. Оскільки ізраїльтяни мали усім серцем любити свого Бога (Втор. 6:5) і боятися Його (Втор. 6:3), серйозність їхньої провини була очевидною.
А. Звинувачення у неповазі (1:6а)
1:6а. Тут Малахія говорить про відповідні стосунки у суспільстві, які мали, безумовно, чималу вагу в очах ізраїльтян і яких вони дотримувалися: «Син шанує батька, а слуга господаря.» Наступне запитання стосувалося того, з якими ж тоді стосунками могли б ізраїльтяни порівняти свої стосунки з Богом. Деякі ізраїльтяни могли приймати Бога за Батька ізраїльтян, адже ця аналогія уже використовувалася раніше (Вих. 4:22; Іс. 53:16; 64:8; Ос. 11:1). У п’ятій з Десяти заповідей прямо говориться, що діти мають шанувати своїх батьків (Вих. 20:12; Втор. 5:16). Неслухняних дітей, які порушували цю умову й бунтували супроти батьків, могли каменувати (Втор. 21:18-21).
Тож чи мав народ, який вважав себе «сином» Господа, бути менш слухняним? Тому й запитання Бога було доволі різке: «Коли ж Я батько, то де Моя пошана?» (Див. Іс. 1:2). Давньоєврейське слово кабод , яке тут перекладено як «пошана», також має значення «слава». Про славу Божу неодноразово йде мова у Святому Письмі (Його навіть називають «Цар слави» у Пс. 24:7-10), і той факт, що уся слава і шана належать Йому, залишається поза всяким сумнівом.
Інші ізраїльтяни могли приймати Господа за Господаря Ізраїлю. Звісно ж, у Святому Письмі Ізраїль виступає слугою Господа (Іс. 44:1-2). То як міг народ, який був слугою Господа, виявляти до Нього неповагу? Друге запитання Господа прозвучало зловісно: «Коли я Господар, де страх передо Мною?» Слово «страх» можна також перекласти як «повага». Заклик любити Бога (як у першому пророцтві, Мал. 1:2-5) ніяким чином не суперечить застереженню боятися Його. І те, і інше згадується у завіті (див. Втор. 6:5 та Втор. 6:13). Боятися Бога – це не жахатися Його, а відповідним чином поважати Його і шанувати, а, отже, поклонятися і дослухатися.
Фраза «до вас, священики, що Моє ім'я зневажаєте» як обвинувачення вдвічі більш гірка, бо після повернення з Полону священики мали навчати людей Божому завіту й навертати їх до Бога (Неєм. 9:38-10:39; див. Езр. 6:16-22; 7:10). Якщо священики не шанували Бога, то чого можна було сподіватися від звичайних людей? Слова «Моє ім’я» стосуються самого Бога. (У Мал. згадка про Боже «ім’я» зустрічається 10 разів: 1:6 [двічі], 11 [тричі], 14; 2:2, 5; 3:16; 3:20.) Вони ж бо зневажали Його – Того, Хто є Господом «сил».
Б. Ізраїльтяни оскаржують обвинувачення (1:6б)
1:6б. Тут Малахія наділив священиків спроможністю ставити Богові риторичні запитання, перше з яких: «Чим зневажаємо ми Твоє ім'я?» Зважаючи на доволі конкретні обвинувачення, які слідують далі (вірші 7-14), священики зовсім не відчували, що грішать, і – що дивно – навіть не розуміли, що зневажають Бога.
В . Доказ небезпідставності обвинувачення: нечисті пожертви (1:7-14)
1:7. Згадка Господа про «хліб нечистий» мала вже бути достатньою підставою для того, щоб священики покаялися. Вони отримали конкретні вказівки стосовно того, що вважалося нечистими пожертвами (Лев. 22:17-30), і ніколи не мали їх приносити, щоб таким чином не спаплюжити і не осквернити Боже ім’я (Лев. 22:2, 32). І все ж священики вичини саме цей гріх – зневажили Його ім’я (Мал. 1:6), приносячи «хліб нечистий» (вірш 7). Але чому Малахія називає пожертви хлібом? Тому що усі пожертви – це «хліб Бога» (Лев. 21:6).
Тоді священики запитали: «Чим ми його осквернили?» Вони не сказали: «Ми не осквернили Тебе,» – адже не могли відповісти, що не знають Закону. Тож спитали, чим спаплюжили Господа. Вони усвідомлювали, що обвинувачення в приношенні нечистих пожертв є обвинуваченням в оскверненні Самого Бога, чим засвідчили, що знають Лев. 22:2, 32. Вочевидь, вони настільки затверділи серцем і настільки виправдовували свій гріх, що Малахія зміг показати: їх не турбувало навіть те, що Сам Бог озвучує їм їхні гріхи.
Малахія відповів, що вони осквернили Бога тим, що думали, «мовляв, стіл Господній можна зневажати». Мал. 1:7, 12 – це єдині два вірші у Старому Завіті, де зустрічається фраза «стіл Господній». Ці слова, напевно, не мають стосунку до того столу, на який приносили «хліб Появлення» (Вих. 25:23-30; 1 Цар. 7:48; 2 Хр. 13:10-11). Можливо, тут йдеться про жертовник, на якому спалювали пожертви (див. Вих.38:1; 40:6), оскільки Малахія тут згадав саме про нього (Мал. 1:7), а в наступному вірші згадав і про принесення у жертву тварин (вірш 8). Або ж цей стіл може бути метафорою до усі пожертв, які приносилися і клалися на жертовник (див. Єз. 44:15-16).
Звинувачення у тому, що священики вважали, наче стіл Господній можна зневажати, підкріплювалося їхніми вчинками (Мал. 1:8). Вони зневажали Його, нехтуючи вимогами Бога до того, якими мають бути пожертви, що клалися на жертовник. Це робило їх винними, навіть вартими смерті (Лев. 22:9). Окрім того, їхня зневага ще глибше виражалася у тому, що вони споживали в їжу частину з тих неприйнятних підношень (священики брали собі хліб з цих підношень, Лев. 24:5-9).
1:8-10. Малахія зазначив, що священики приносили сліпих, кульгавих і хворих тварин «у жертву» (див. вірш 13), і спитав: «То це не зле?» Згідно з Лев. 22:18-25 та Втор. 15:21 вони мали відповісти: «Так.» Їх мав би присоромити той факт, що на це їм хтось інший вказує. Іронізуючи, Малахія зазначив: «Попробуй принести його начальникові твоєму.» «Стіл» начальника був завжди щедро накритий (див. Неєм. 5:17), в тому числі за рахунок «підношень» від людей. Тож очевидно, що ніякий правитель ( пехах , песький титул) не зрадів би, отримавши від підданих м’ясо сліпих, кульгавих і хворих тварин. Насправді, він би просто його не прийняв. Тож наскільки ж абсурдно було гадати, що «Господь сил» (див. Мал. 4) зрадіє таким підношенням. Він і не приймав такі пожертви, та й священиків Він не приймав (вірші 8-9). Щоб підкреслити значущість їхнього гріха, Малахія сказав, що варто було б зачинити «двері» храму. Бо «марно» вони палили вогонь на «жертовнику» для спалення цих пожертв. Богові це було «не до вподоби» і «не милі» Йому були «приноси» з їхніх «рук».
1:11. Слово «бо» ( кі ) вказує на те, що наступні факти слугують поясненням тому, чому Господь відмовився приймати підношення від священиків (вірш 10). Науковці розходяться в думках щодо того, чи давньоєврейське слово муггас слід перекладати як «буде приноситися» (майбутній час, як у БКЯ, НАСБ, НМВ) чи «приноситься» (теперішній час, як у ВСП та багатьох інших перекладах). Якщо тут теперішній час, тоді Малахія говорив про звичаї свого часу. У такому випадку це речення має стосунок або до пожертв, які приносили євреї-переселенці, що мешкали серед інших народів, або ж до пожертв, які приносили язичники. Перше з цих пояснень відкидається, бо фрази «від сходу сонця аж до його заходу» та «на кожнім місці» вказують на більш всеохоплюючі звичаї, яких дотримуються не лише євреї-переселенці. Окрім того, пожертви, які приносили євреї-переселенці, не можна назвати чистими, адже чисту жертву можна було принести лише в Єрусалимі. (До того ж, немає жодного свідчення на користь того, що євреї-переселенці взагалі приносили пожертви.)
Науковці, які схиляються до думки, що тут використано теперішній час, зазвичай обирають друге зі щойно поданих пояснень. Тоді, отже, Господь говорив про поклоніння язичників. Однак дане пояснення також слід відкинути. Й на це є декілька підстав. Якщо його прийняти, тоді це єдине місце в усій Біблії, де поклоніння язичників вважається правомірним, що прямо суперечить численним згадкам про осуд поклоніння язичників (наприклад, Вих. 23:24, 32-33; Втор. 13:6-11; 29:17; 1 Цар. 18:19-46; Пс. 96:5; Іс. 48:5; 66:3; Ав. 2:18-20). Навіть згадка Павла про поклоніння атенян невідомому богові (Діян. 17:22-31) не свідчить на користь даного пояснення стосовно того, що язичники поклонялися Божому імені й приносили чисті жертви. Окрім того, таке пояснення не узгоджується з рештою Книги Малахії, яка чітко наголошує на суворому дотриманні Завіту Мойсея.
Однак, якщо слово муггас перекладати у майбутньому часі («буде приноситися»), тоді воно відповідатиме іншим старозавітним пророцтвам і самій Книзі Малахії. Пророки передбачали, що прийде час і язичники побачать світло та почнуть поклонятися Господу (Іс. 45:22-25; 49:5-7; 59:19). Месія стане Царем усієї землі. Віруючі люди усіх народів поклонятимуться Йому (Іс. 11:3-4, 9; Дан. 7:13-14, 27-28; Зах. 2:11; 3:8-11; Зах. 14:9, 16). Малахія також говорив, що в майбутньому настане день, коли Господь повернеться і знов ізраїльтяни приноситимуть чисту жертву (Мал. 3:1-4). Отож, мабуть, чисту жертву язичників, про яких іде мова в 1:11, слід пов’язувати з чистою жертвою самого Ізраїлю. Та чи будуть язичники у царстві приносити жертви «на кожнім місці»? Ні. Цього непорозуміння можна уникнути, якщо прийменник б е (який зазвичай означає «на») перед фразою «кожнім місці» перекласти словом «з», як у Іс. 21:1 (див. Theological Wordbook of the Old Testament . 2 vols. Chicago: Moody Press, 1980, s.v. “ b e ,” 1:87). Тоді матимемо «з кожного місця».
1:12-13. Розповівши про чисті підношення у майбутньому царстві (вірш 11), Малахія знову повернувся до поточного становища священиків за його часів. Він ще раз озвучив обвинувачення у тому, що вони паплюжать Боже ім’я (див. вірш 6). У віршах 7-8 засуджувалися дії священиків, а тут засуджується їхня поведінка , яка була виявом презирства і зневаги. Вочевидь, священики зрозуміли, що ті пожертви були невідповідні, адже сказали, що «Господній стіл (див. вірш 7), – нечистий, і страва, що кладуть на нього, зневаги варта.» Але вони не робили спроб виправитися. Принесення пожертв – для них «морока». Така відповідь і була зневагою (див. Як. 4:17).
Той факт, що священики приносили невідповідні пожертви, знову озвучено в Мал. 1:13 (див. вірш 8), а те, як Бог відмовляється їх «приймати», нагадує текст із віршів 8-10.
1:14. Тут Малахія переходить від розмови про пожертви у цілому до обговорення дотримання обітниць. Давати обітниці Господові ніхто не був зобов’язаний. Однак, якщо людина таку обітницю давала, вона мала її дотримуватися (Втор. 23:21-13). Мойсей (Лев. 22:17-25) дав священикам конкретні вказівки стосовно пожертв, які люди приносять, щоб виконати якусь обітницю. Хто «обрікся» принести Господу хорошу жертву («самця»), але «приносить» хвору («хирне»), той чинить зле. Очевидно ж, що ніхто не насмілиться обманути царя чи начальника, бо боїться їхнього осуду та покарання. Тож не варто й намагатися обманути Великого Царя, Того, чиє «ім'я страшне між народами». Таким чином перша частина Книги Малахії завершується проголошенням всевишньої влади Бога.
Г. Пересторога священикам (2:1-9)
1. ОЗВУЧЕННЯ ПЕРЕСТОРОГИ (1:1-4)
2:1-2. Озвучивши й довівши звинувачення супроти священиків, Малахія дав їм наказ: («осторога»; див. вірш 4): вони мали «дати славу» Богові («імені Моєму»). Яким саме чином вони мали шанувати Його, стає зрозуміло з того, що вони робили невірно (1:6-14), і з опису істинного священика (2:7). Якщо ж вони не шануватимуть Його, то будуть прокляті («Я пошлю на вас прокляття», тобто тяжкі випробування). Завіт Мойсея містив прокльони для порушників Закону (див. Втор. 27:15-26; 28:15-68). Ці прокльони стосувалися фізичного й психологічного здоров’я людей та матеріального достатку. Прокльон, про який тут згадав Малахія, матиме вплив на «благословення» священиків, чи то їхні власні благословення (наприклад, дохід від сплати десятини іншими людьми та принесених підношень), чи то на благословення, які вони висловлювали, адресуючи їх людям (Чис. 6:22-27). Зважаючи на стан їхньої душі, дане прокляття «вже» вступило в дію.
2:3-4. Потім священики отримали пересторогу, що «рамено» їхнє буде зламано. Слово «рамено» є перекладом до давньоєврейського з е роа і в даному випадку слугує метафорою, яка передає стан безсилля (див. 1 Сам. 2:31). Такий переклад відповідає припущенню (див. Мал. 2:1-2), що дане прокляття стосується благословень, які священики висловлюють, адресуючи людям. Однак деякі науковці вважають, що тут використано інше слово – зера’ («сім’я»), і дана пересторога стосується прокляття, яке впаде на нащадків тих священиків. Зважаючи на наступну погрозу відсторонити їх від виконання їхніх обов’язків, цей переклад може бути слушним.
Господь сказав, що «кине» їм «у лице … покидьком … жертв», які тут іронічно названо святковими. Слово «кине», що є перекладом до дієслова зарах , – це така собі гра слів до слова зера’ («сім’я»), нащадків, на яких упаде Боже прокляття (вірш 3). Священики стануть такими ж нечистими, як і покидьки. Як позбуваються покидьків, так і їх «викинуть … разом» із ними, тобто усунуть від служіння Богові. Тоді вони усвідомлять, що це Господь промовляє до них й вимагає очистити духівництво, щоб Його «союз … з Леві» й надалі тривав.
2. ВИМОГИ ДО СВЯЩЕНИКІВ (2:5-9)
2:5-6. «Союз» з Леві (вірш 4) тут розглядається детальніше. Родове ім’я Леві використовувалося до нащадків Леві, які й формували духівництво. Союз, про який тут іде мова, можна назвати союзом миру (Чис. 18:7-8, 19-21), який укладався з певною людиною (й іноді її нащадками) на знак подяки за надані послуги. Бог уклав подібний союз миру з Пінхасом (Чис. 25:10-13). Фраза «союз … життя і щастя», вочевидь, нагадує про те, як старання Пінхаса відвернули Божий гнів від людей (див. Чис. 25:11 і Мал. 2:6, «багатьох він відвернув від беззаконня»). Та найважливіше те, що він був відданий Богові (вірш 5), до чого власне й закликає це пророцтво. «Наука правди була на устах» Леві, а поведінка його виключно праведна.
2:7-9. Слово «науку» є перекладом до давньоєврейського торах , яке також перекладається як «Закон». Як і вчитель, кожен священик – це «ангел ( мал’ак , «посланець») Господа сил». Однак, оскільки вони не навчали істинній науці, їм дорікав пророк, ім’я якого за іронією долі означає «Мій посланець». Їхні повчання «багатьох привели до занепаду в Законі», бо вони самі «ж відступили від дороги». Коли вони твердили, що осквернені пожертви приймаються, то паплюжили «союз з Леві» (див. Чис. 18:19, 21). Тому священики були видані «на зневагу та на погорду перед усім народом». Та насправді таке покарання було ще легким, адже за такий гріх їх мали засудити на смерть (Чис. 18:32).
IV. Третє пророцтво: Будьте віддані як Божий обраний народ (2:10-16)
А. Звинувачення у віроломстві (2:10)
2:10. Стиль написання третього пророцтва відрізняється від інших. Замість певного твердження чи звинувачення, після якого йшло запитання і вдавана невинність, дане пророцтво розпочинається трьома запитаннями, які ставить сам пророк. Однак, як і на початку кожного з пророцтв, головна думка озвучена тут відразу. Фраза «один … Батько» – це, вочевидь, паралелізм до фрази «один Бог». Тому слово Батько тут має стосунок саме до Бога (див. 1:6), а не до Авраама, як дехто припускає. Ізраїль був наче первісток Божий (Вих. 4:22; Ос. 11:1). Той факт, що Бог зробив ізраїльський народ обраним з-поміж усіх (див. Ам. 3:2), і створив фон для проблем, які Малахія тут розглядає (Мал. 2:10-16).
Фраза «ламаєм віру» (див. вірші 11, 14-16) є перекладом до слова багад , «діяти без поваги і невідповідно до колишньої домовленості чи завіту». Це слово часто перекладають як «діяти віроломно». Тож головною думкою даного пророцтва є віроломство людей у міжособистісних стосунках («одне одному ламаєм віру»). Такі дії слугували ще одним виявом неповаги до союзу і його оскверненням.
Б. Перший доказ: незаконні мішані шлюби (2:11-12)
1. ГРІХ (2:11)
2:11. Звинувачення, яке було озвучено у формі запитань (вірш 10), тепер трактувалося як факт і пояснювалося. Віроломство, про яке говорив Малахія (вірш 10), називається тут гидотою (досл., «мерзота»), чимсь відразливим для Бога. До того ж, це гидотне віроломство паплюжило усю святість. Слово «святість» ( годес , «відокремленість, ізольованість») може стосуватися святині (як в НМВ), завіту, людей, або ж просто якості святості. Оскільки темою цього пророцтва є унікальність і єдність людей («Чи не один Бог сотворив нас?» [вірш 10]), святість може мати стосунок до відокремленості чи відділеності Ізраїлю від інших народів, як і бажав Господь.
Гидотним віроломством, яке паплюжило святість Ізраїлю, були мішані шлюби між євреями і язичниками. Фраза «дочку чужого бога» має стосунок до жінок-язичниць, які поклонялися вигаданим богам. (Якщо слово годес стосується святині, тоді, можливо, паплюженням була участь цих жінок у храмових службах.) Такі шлюби категорично заборонялися, бо приводили людей до ідолопоклонства (Вих. 34:11-16; Втор. 7:3-4; ІсНав. 23:12-13). Мішані шлюби були справді великою проблемою після того, як євреї-переселенці повернулися з Полону (див. Езр. 9:1-2, 10-12; Неєм. 13:23-27). Євреї мали право одружуватися лише з єврейками і навпаки. Хто цього не робив, той чинив віроломно як стосовно міжособистісних стосунків, так і стосовно Бога. Це була неповага до свого народу і непослух Богові.
2. НАСЛІДКИ (2:12)
2:12. Пророк прикликав прокляття на кожного єврея, який вчинив чи вчинить цей гріх і вступить у мішаний шлюб. Бути викоріненим «з Якова наметів» означало або те, що людина помре, або що її рід обірветься й вона не матиме жодних нащадків в Ізраїлі. Фразу ‘ер в е’ онех («того, хто кличе, і того, хто відповідає») важко перекласти. У НМВ її перекладено як «ким би він не був». В НАСБ подано інший, дослівніший переклад: «кожен, хто прокидається і відповідає». В БКЯ переклад наступний: «вчитель та учень». Дехто перекладає її як «той, хто свідчить» (НМВ, примітки). Можливо, це було якесь прислів’я, значення якого у наш час достеменно невідоме.
Остання частина речення – «і того, хто офіру Господеві сил приносить» – підкреслює лицемірну й байдужу поведінку тих, хто чинив цей гріх мішаного шлюбу. Читач, безумовно, дуже дивується, що незважаючи на вчинену мерзоту, така людина й далі приносить підношення, щоб умилостивити Господа.
В. Другий доказ: розлучення (2:13-16а)
1. НАСЛІДКИ (2:13)
2:13. У даному пророцтві другий доказ подано таким чином, що він має зворотній до першого доказу (вірш 12) порядок. Спершу розкриваються наслідки або ознаки гріха (вірш 13), а потім зазначається сам гріх (вірші 14-16а). Малахія написав, що деякі люди покривають «сльозами жертовник Господній». Про чиї ж сльози тут іде мова? Дехто може припустити, що ці сльози проливають жінки, з якими їхні чоловіки розлучилися і які шукають справедливості у Господа. Але друга частина вірша 13 прямо вказує на те, що ці сльози належать чоловікам, які (після того, як розлучилися з ізраїльтянками, щоб оженитися на язичницях) відчули, що Господь «не хоче більш» приймати їхні «приноси». Це цілковито узгоджується з віршем 12.
2. ГРІХ (2:14-16а)
2:14. І знову Малахія підкреслив, що ізраїльтяни були духовно нечуйними. Оскільки вони – що дивно – не могли здогадатися, у чому причина («А ви ще й кажете: Чому?»), пророк змушений був сам озвучити її їм. «Господь був свідком» того, як чоловік «зрадив» (див. вірші 10-11, 15-16) свою жінку, розлучившись з нею. Слово «свідком» тут може мати як правове значення, так і загальне, залежно від того, про який союз тут іде мова. Якщо його тут використано у правовому значенні, тоді Господь був прикликаний як свідок і суддя у цій правовій справі. Таке уже траплялося колись (див. Бут. 31:50, 53). Якщо слово б е рітека означає «твоя законна жінка» (НМВ), тоді свідчення Господа матимуть правову силу. Адже Він був свідком шлюбного союзу між чоловіком та жінкою.
Однак слово б е рітека (досл., «твій союз») може також стосуватися союзу між Богом та Ізраїлем (див. Мал. 2:10). У цьому випадку Господь був свідком у загальному розумінні: про все, що діється, Йому відомо. Тоді фраза «твоя законна жінка» означатиме, що її було обрано з-поміж завітних людей. Тоді, як попередній контекст, вочевидь, свідчить на користь цього другого пояснення, фраза «то твоя подруга» (вірш 14), скоріш за все, стосується саме шлюбних стосунків (див. Прип. 2:17). Найбільш імовірно, що слово «законна» (Мал. 2:14) символізує і союз між Богом та Ізраїлем, і шлюбний союз між людьми.
2:15. Це речення є найважчим для перекладу в усій Книзі Малахії. Перше речення можна перекласти як «Хіба не Один створив їх?» або ж «Хіба Він [Господь] не створив одне?» Перший переклад підкреслює творчу і всевишню діяльність одного Бога (вірш 10), тоді як другий переклад може мати декілька значень. Він може стосуватися однієї дружини, однієї дитини Авраама (Ісаака), одного тіла (чоловік і жінка стають одним тілом у шлюбі) або ж одного вибраного народу.
Друга частина вірша 15 є навіть ще складнішою. ЇЇ дослівний переклад звучить наступним чином: «що має залишки Духа [чи душі] в собі». В НМВ замість слова «залишки» є слово «тіло», адже саме такий переклад дають більшість тлумачів. Однак головним доказом на користь цієї думки є те, що перша фраза перегукується з Бут. 2:24, де говориться, що чоловік і жінка стають у шлюбі одним тілом. Таке пояснення є слушним, адже в Мал. 2:10-16 обговорюється шлюб.
Вочевидь, найкраще розглядати це речення, як бажання пророка показати, наскільки відданість Господа Ізраїлю («Його єдиному обраному народові») відрізняється від шлюбного віроломства окремих ізраїльтян. Про це вже йшлося у вірші 10, де розглядався гріх мішаних шлюбів (вірш 11).
З цієї точки зору слово «одну» у вірші 15 стосується Ізраїлю як одного або єдиного народу. Наголос на єдності мав особливе значення в часи після повернення з Полону, адже колишній поділ на Ізраїль та Юдею було усунуто. (У вірші 11 слова «Юда» та «Ізраїль» взаємозамінні.) Тому перша фраза могла зумисне мати подвійне значення: «Хіба Він не створив один народ?» і «Хіба Він не створив народ як одне ціле?» Тоді другу фразу можна перекласти наступним чином: «і зробив його Своїм духовним залишком.» Вони могли б стати Його «духовним» залишком лише за умови, що Він сповнить їх Своїм Духом. І хоча Юдея та Ізраїль були єдині у часи Малахії, сходження Святого Духа на цей залишок все ще є майбутньою перспективою (Єз. 37). Але тут Господь говорить так, наче це вже відбулося. Чому Бог турбувався про єдність Своїх людей? Він шукав побожного «потомства» (досл., «сім’я Бога»). Слово «потомство» стосується усіх ізраїльтян разом, адже вони є нащадками Його завітних обіцянок (див. Бут. 17:7). Тому воно й перегукується з фразою «духовний залишок».
Заклик Малахії: «Майте ж до вашого життя пошану,» (який повторюється в Мал. 2:16) – означає, що слід мати таке ж бажання завітної єдності, яке має Святий Дух, тобто не порушувати шлюбний союз. Оскільки ізраїльський народ є єдиним цілим, то, як сказав Малахія, «нехай ніхто не зраджує (вірші 10-11, 14, 16) жінки юнацтва (див. вірш 14) свого», розлучаючись з нею (див. вірш 16).
2:16а. Малахія використав сильний епітет, описуючи силу незадоволення Господа з приводу розлучень ізраїльтян. Господь промовив: «Мені осоружний розвід.» Слово «осоружний» (від сане’ ) означає «ненависний». (Це не те ж давньоєврейське слово, яке перекладено як «знавіснів» в 1:3.) Щоб підкреслити значущість цих слів, Малахія зазначив, що їх промовив «Господь сил». Це ще раз підтверджує той факт, що Він – верховний Законодавець і Суддя Ізраїлю. Якщо Бог щось засуджував, то це, безумовно, не слід було робити.
Фраза «покриває свою одіж» символізує одруження (див. Рут. 3:9; Єз. 16:8). А фраза «той, хто насильством покриває свою одіж» стосується порушення шлюбного союзу й означає «той, хто розводиться». Тут Малахія знову наголосив, що такою є думка Господа («говорить Господь сил»).
З усього Старого Завіту саме цей вірш найбільш точно описує ставлення Бога до розлучення. Розлучення дозволялося, але, насправді, вказівки, озвучені у тій частині (Втор. 24:14), давалися з наміром захистити жінку, з якою чоловік розлучався. Ісус навчав, що дозвіл на розлучення Мойсей дав людям тому, що їхні серця затверділи, але Він наголошував, що Бог не схвалює розлучення (Мт. 19:7-9), хоча деякі науковці, що вивчають Біблію, вбачають в цьому певні винятки стосовно шлюбу. (Див. коментарі до Мт. 5:31-32; 19:1-12; Мк. 10:1-12; і 1 Кор. 7:10-24.)
Г. Заклик до відданості (2:16б)
2:16б. Звинувачення, озвучене у вірші 15б, повторюється у вірші 16б: «Майте ж до вашого життя пошану, і не поводьтеся зрадливо» (див. вірші 10-11, 14). Ізраїльтяни не повинні були зраджувати один одного, розлучаючись зі своїми жінками-єврейками, щоб вступити у мішаний шлюб з язичницями (вірш 11). Такі вчинки паплюжили завітні обіцянки, які Бог дав Ізраїлю. Шануючи життя своє, вони діятимуть у відповідності з наміром Бога і цим самим допоможуть зберегти єдність народу та свої шлюби.
V. Четверте пророцтво: Надійтесь на Бога (2:17-3:6)
А. Звинувачення у стомлюючих промовах (2:17а)
2:17а. У цьому пророцтві присутнє яскраве протиставлення між його першим та останнім віршами. Хоча люди й змінили свою думку стосовно Божого правосуддя, Сам Бог не змінився (3:6). А оскільки Він не міняється, то й не міняються Його завітні обіцянки. Саме тому віра і надія Ізраїлю мають бути міцні. Однак ізраїльтяни діяли і говорили так, наче в них не було Бога, в якого можна було б вірити й на якого надіятись. Тому, іронізуючи, Малахія тут зазначив, що Бог, який говорив людям про відданість, бо сам Він ніколи не міняється і не втомлюється (див. Іс. 40:28), тепер, як тут сказано, стомився невіруючими та безнадійними їхніми словами (див. Іс. 43:24).
Б. Ізраїльтяни оскаржують обвинувачення (2:17б)
2:17б. І знову тут ізраїльтяни зображуються нетямущими стосовно власного гріха (див. 1:6-7; 2:14): «Чим ми Його втомили?» (див. Іс. 44:24)
В. Доказ небезпідставності обвинувачення: відсутність надії на Боже правосуддя (2:17в)
2:17в. Очевидне процвітання грішників («хто чинить зло, добрий в очах Господніх») та страждання праведників є віковою проблемою. У Старому Завіті ця тема частіше піднімалася, аніж в наш час, бо Бог пообіцяв Ізраїлю матеріальне процвітання як винагороду за їхній послух Його Законові (Втор. 28). Однак багато з цих обіцянок стосувалося усього народу, а в суспільстві, де була і праведність, і гріховність, в кожному окремому випадку часто траплялися і плутанина, і неправильне розуміння. Окрім того безперечним є й той факт, що Бог у Своєму провидінні благословив і грішників, і праведників, засвідчуючи Свою всеохоплюючу любов (Мт. 5:45; Діян. 14:17). Окрім того, через Падіння (Бут. 3:16-19; Проп. 2:17-23) страждають і праведні, і грішники. Книга Іова додає до цієї дилеми людських страждань ще й поняття Божих діянь стосовно сатани. Усе це створює труднощі для розуміння того, чому праведна людина страждає, окрім випадків, коли гріх у житті людини відомий.
Процвітання грішників однаковою мірою спантеличувало принаймні п’ятьох біблійних авторів, які у своїх книгах розглядали дане питання (Іов. 21:7-26; 24:1-17; Пс. 73:1-14; Проп. 8:14; Єр. 12:1-4; Ав. 1). Хоча відповідей на цю дилему у їхніх книгах так і не подано, та у кожному випадку запитання стосовно Божого правосуддя усуваються вказівкою на майбутнє: коли Бог прийде, Він судитиме грішників і покарає їх (Іов. 24:22-24; 27:13-23; Пс. 73:16-20; Проп. 8:12-13; Єр. 12:7-17; Ав. 2:3; 3:2-19) та встановить праведність у Своєму царстві навіки віків.
Євреї у часи Малахії не змогли осягнути цю істину зі Святого Письма. Втративши надію, вони ставили під сумнів Боже правосуддя і запитували: «Де Бог правосуддя?» І в той же час саме вони були винні, саме вони були невіддані Йому. Тут також Бог відповів, посилаючись на Свій майбутній суд (Мал. 3:1-5). Однак на відміну від відповідей праведних біблійних авторів, про яких йшлося вище, перед судом, який згадав Малахія, постануть і ті лицемірні євреї, які озвучили це запитання Йому.
Г. Попередження від Бога (3:1-5)
1. ПРИХІД ПОСЛАНЦЯ, ЯКИЙ МАЄ ВСЕ ПІДГОТУВАТИ (3:1а)
3:1а. Малахія спрямував увагу євреїв, що не вірили у правосуддя Боже і втратили надію на Нього (2:17), у майбутнє. Хоча дехто вважає, що фраза «гінця Мого» ( мал’акі ) стосується автора даної книги або ж ангела, все ж, мабуть, тут іде мова про майбутнього пророка. Ісус прямо сказав, що цією особою є Йоан Христитель (Мт. 11:7-10). Той факт, що гінець «приготує дорогу» перед Господом, узгоджується з Іс. 40:3 (див. Йн. 1:23). Прихід цього гінця мав стати першим етапом есхатологічної події. Другим етапом буде день приходу Господа.
2. ПРИХІД ГОСПОДА І ЙОГО СУД (3:1б-5)
3:1б. Після того, як Божий гінець приготує дорогу, «Господь … прийде негайно у храм Свій». День приходу Господа пророки часто обговорювали. Захарія казав, що Він зійде на Сіон й оселиться там (Зах. 8:3). Єзекиїл передбачав, що слава Господня повернеться в храм (Єз. 43:1-5). Два попередні пророцтва Малахії стосувалися серйозних проблем поклоніння у храмі, тож прихід Господа у Свій храм дасть відповідь на запитання стосовно Його правосуддя (Мал. 2:17) і матиме зловісне значення для священиків.
Фраза «ангел союзу» зустрічається у Біблії лиш тут. Це не та сама особа, що й Божий гінець (3:1), бо ангел союзу прийде після гінця. Найбільш імовірно, цим ангелом є Сам Господь. Слово «ангел» можна також перекласти як «посланець». «Ангел Господній», Сам Бог проявлений, брав доволі активну участь у колишньому житті ізраїльтян (див. Бут. 16:10; 22:15-18; Вих. 3:2; 33:14 та Іс. 63:9; див. також Суд. 13:21-22). Подібні фрази: «що ви Його шукаєте» і «що ви Його бажаєте» – відображають той факт, що в цілому євреї очікували на прихід Господа, адже багато пророків це передбачало. Однак ці фрази передають і певний сарказм. На те, що надія ізраїльтян була непевною, вказує їхнє запитання (Мал. 2:17). Проте, незважаючи на це, Він таки «прийде».
3:2-4. День Господній буде днем суду над усім світом, днем лиха і смерті (Іс. 2:12; Йоіл. 3:11-16; Ам. 5:18-21; Зах. 1:14-18). Згодом Малахія зазначив: цей день прийде наче піч, що палає, і спалить усіх грішників (Мал. 3:19). Тож відповідь на ці два запитання: «Хто витримає день його приходу? І хто встоїться, коли він з'явиться?» – буде наступна: «Ніхто із грішників не витримає.» Прихід Господа очистить Ізраїль від усіх нечестивців.
Часто пророки говорили про день Господній, пов’язуючи його з покараннями, які виллються на народи і звільнять Ізраїль (див. коментарі у розділі «Основні проблеми тлумачення» у Вступі до Книги Йоіла; також див. Зах. 14). Малахія, однак, не згадував про інші народи. Він зосередив увагу на тому, що цей день стане днем суду над Ізраїлем, й особливо над левітами, очільниками й учителями ізраїльського народу.
Фрази «вогонь ливарний» (який плавив металеву руду) та «луг шаповалів» підкреслюють ефективність майбутнього духовного очищення ізраїльтян Богом (див. Іс. 1:25; Єр. 6:29-30; Єз. 22:17-22). В результаті залишаться лише чисті левіти. Очищені, «як золото й срібло», вони приноситимуть «Господеві жертву справедливо … як за днів давніх, за років колишніх». Ці жертви будуть цілковито відрізнятися від тих неприйнятних підношень, про які писав Малахія (Мал. 2:12-13). Після повернення Господа та суду над Ізраїлем, «принос» стане священним у царстві (див. Іс. 56:7; 66:20-23; Єр. 33:18; Єз. 40:38-43; 43:13-27; Зах. 14:16-21).
3:5. Бог судитиме не лише левітів, а й увесь ізраїльський народ (див. Єз. 20:34-38). Бог прийде «близько (до Ізраїлю), щоб суд судити». Він очистить народ від «чарівників, перелюбників, кривоприсяжників та … тих, що утискають наймита з його заробітком, удову та сироту, і що приходня позбавляють права» – всіх тих, хто не боїться Його. Усі ці злочини заборонялися Законом Мойсея. Тож коли Бог усуне усіх цих грішників з Ізраїлю,тим самим Він дасть відповідь на запитання євреїв стосовно Його правосуддя (Мал. 2:17).
Д. Основа надії на Бога (3:6)
3:6. Чи дійсно цей суд стане кінцем для Ізраїлю? Чи справді ливарний вогонь поглине увесь народ? Ні, бо, як передбачали й інші пророки, Малахія зазначив, що Ізраїль буде звільнено у день Господній. «Сини Якова» не будуть «вигублені». А все завдяки Божій завітній обіцянці. Адже обіцянка є такою ж незмінною, як і той, хто її дає. Бог виконає Свою обіцянку, яку Він дав ізраїльському народові – вона не зміниться – бо Його Слово, як і Він Сам, незмінне. Це і є непохитною основою для надії ізраїльтян (див. Втор. 4:31; Єз. 36:22-32). Примітно, що апостол Павло озвучує ту саму підставу для віри у світле майбутнє для ізраїльського народу (Рим. 3:3-4; 9:6; 11:1-5, 25-29).
VI. П’яте пророцтво: Слухайте Бога (3:7-12)
А. Звинувачення у непослуху (3:7а)
3:7а. П’яте пророцтво Малахії розпочинається прямим обвинуваченням ізраїльтян у непослуху до Бога і Його заповідей. (Воно промовисто контрастує з позитивним твердженням про те, що відданість Бога незмінна, чим власне й завершилося попереднє пророцтво, вірш 6). Воно нагадує про слова Бога стосовно твердолобості ізраїльтян на горі Синай (Вих. 32:7-9), які Мойсей повторив перед входом народу у Ханаан-край (Втор. 9:6-8, 13, 23-24; 31:27-29). Звісно ж, життя ізраїльтян від тих часів і до часів Малахії неодноразово підтверджувало слушність обвинувачення пророка. Потім Малахія озвучив звернення Господа і Його обіцянку. Якщо ізраїльтяни повернуться до Нього (з вірою та послухом), тоді і Він відповість їм тим же та повернеться до них. Дана обіцянка ґрунтується на завіті, який Бог колись уклав з Ізраїлем (див. Втор. 4:30-31; 30:1-10).
Б. Ізраїльтяни оскаржують обвинувачення (3:7б)
3:7б. Знову Малахія наділив ізраїльтян спроможністю ставити Богові риторичні запитання: «Як нам повернутись?». Лише той, хто знає шлях, яким ішов, може ним і повернутися. Та ізраїльтяни вирішили вдати, наче не знають, що стали на хибний шлях.
В. Деталізація обвинувачення: обкрадання (3:8а)
3:8а. Грубо кажучи, Малахія обвинуватив Ізраїль в обкраданні. Красти у людей було погано, та лиш дурень міг робити спроби «обкрадати Бога». І все ж саме таким було обвинувачення супроти Ізраїлю.
Г. Ізраїльтяни знову оскаржують обвинувачення (3:8б)
3:8б. П’яте пророцтво подібне на друге, що складається з двох запитань: «Як нам повернутись?» (вірш 7б) і «В чім ми тебе обікрали?» (вірш 8). Цей літературний прийом допоміг показати природу даного обвинувачення загалом і зокрема.
Ґ. Доказ небезпідставності обвинувачення (3:8в-9)
1. ГРІХ: ІЗРАЇЛЬТЯНИ НЕ ДАЮТЬ ДЕСЯТИНИ ТА ПІДНОШЕНЬ (3:8в)
3:8в. Вже вкотре проблема ізраїльського народу стосується підношень. Друге пророцтво (1:6-2:9) висвітлювало невідповідну поведінку ізраїльтян, а саме відсутність поваги (1:6), що призводило до осквернення підношень (1:7-14). Там якість тих пожертв ставилась під сумнів. Тут же мова йде про кількість (див. «всі десятини», 3:10).
Ізраїльський народ, як Бог відповів, обкрадав Бога тим, що не приносив десятин і приносів. Десятиною вважалася десята частина усього врожаю та худоби, якими володіли люди (Лев. 27:30, 32). Цю десятину мали давати левітам, які у свою чергу мали давати десятину з цієї десятини священикам (Чис. 18:21-32). Ізраїльтяни мали також приносити десятину зі свого врожаю і худоби та споживати їх разом з левітами перед Господом у Єрусалимі на знак святкового поклоніння (Втор. 12:5-18; 14:22-26). Окрім того, раз у три роки десятину мали віддавати на зберігання у містах для левітів, мандрівників, вдів та сиріт (Втор. 14:27-29). Хоча слово «приноси» може стосуватися підношень взагалі, все ж тут (Мал. 3:8в) воно, здається, має стосунок до тих часток підношень (і часток десятин), які призначалися священикам ( Theological Wordbook of the Old Testament , s.v. “ t e rumah ,” 2:838). Якщо левіти і священики не отримуватимуть цих десятин та підношень, їм доведеться забезпечувати себе якимсь іншим чином, і це матиме негативний вплив на їхню службу в храмі.
2. ПРОКЛЯТТЯ (3:9)
3:9. Оскільки храм був Божим домом (вірш 10), відсутність забезпечення його діяльності прирівнювалася до обкрадання Самого Бога. Про прокляття, що загрожувало за це народові, можна дізнатися з вірша 11: голод через нашестя сарани, яка поїдає все на своєму шляху, і виноградники без винограду (див. Втор. 28:38-40).
Д. Обіцянка благословень (3:10-12)
3:10-12. Дана обіцянка знову засвідчила стосунки між Богом та Ізраїлем, скріплені Законом Мойсея, а саме той факт, що за послух вони отримають благословення (Втор. 28:1-14). Те, що в ті часи зазнавали люди, було наслідком їхньої невірної поведінки і вчинків: вони були прокляті за свій непослух, про що також застерігав завіт (Втор. 28:15-68). Цей завіт був даром ласки для Ізраїлю. Жоден інший народ не отримав таких обіцянок від Бога. Оскільки Слово Боже є незмінним, Свою частину угоди Він однозначно виконає. Самі ізраїльтяни могли це засвідчити, адже відчували на собі Його прокляття за непослух до Божого Закону стосовно десятин. Господь нагадав їм про Свої завітні обіцянки після того, як закликав ізраїльтян приносити «всі десятини до комори», щоб було достатньо їжі для священиків. Слово «комора» – це, вочевидь, якась окрема кімната або ж кімнати в храмі для зберігання десятин (див. 1 Цар. 7:51; Неєм. 10:38; 13:12). Коли люди робитимуть це, то побачать, що Бог відчинить їм загати небесні та виллє на них «благословення». Серед цих благословень буде і рясний врожай – земний плід, не знищений сараною, та небезплідні виноградники (Мал. 3:11), – й авторитет серед інших народів (вірш 12). Ці благословення лиш очікували їхнього послуху.
VII. Шосте пророцтво: Бійтеся Бога (3:13-3:21)
А. Звинувачення у богохульстві (3:13а)
3:13а. На противагу благословенням, які Господь готовий був вилити на ізраїльтян (вірш 12), шосте пророцтво звинувачує людей у тому, що слова їхні супроти Господа «жорстокі». Це навіть більш ніж противага, адже жорстокі слова людей суперечили обіцянкам , знову засвідченим у віршах 10-12.
Б. Ізраїльтяни оскаржують обвинувачення (3:13б)
3:13б. І знову, відповідно до стилю написання Малахії, духовно нечутливі люди вдали, наче нічого і не знають про свій гріх. Вони спитали Бога: «І що ми говорили між собою проти Тебе?»
В. Доказ небезпідставності обвинувачення: схвалення зла (3:14-15)
Шосте пророцтво у багатьох аспектах подібне на четверте (2:17-3:6). Запитання стосовно Божого правосуддя, на фоні страждань праведників й уявного процвітання грішників (див. 2:17), тепер досягли свого апогею.
3:14. Люди сказали: «То марна річ – служити Богові!» Слово «марна» ( сав е ’ ) можна також перекласти як «пуста». Яка ж іронія в тому, що люди, у певному сенсі, самі себе звинувачували, коли казали, що їхнє поклоніння та служба Господові були пустими, марними і безрезультатними. Отже, вони відчували, що їхнє служіння Йому не приносить їм ніякої користі. Вони спитали, яка їм «користь із того»? Ізраїльтяни гадали, що були віддані Богові, що «берегли Його постанови». Вони вважали, що покаялись уже в своїх гріхах, коли «сумні ходили перед Господом сил». Люди думали, що тепер справа за Богом, тепер Він має виконати Свою частину угоди і благословити їх. Тож винуватили вони тепер Бога за те, що це Він не виконує Свої обіцянки.
Та проблема, звісно ж, була не з боку Бога. Малахія вже показав, що Бог давав ізраїльтянам те, чого вони заслужили згідно умов завіту. Однак Він відповідав їм не благословеннями, на які вони розраховували. І дві підстави були для цього: (1) Люди не були щиро праведними перед Богом, адже виявляли непослух. (2) Дехто з тих, хто скаржився (3:14), був винен у перекручуванні Закону, що зрештою призвело до появи євреїв-фарисеїв у першому столітті н.е. Це перекручування полягало в тому, що вони дотримувалися одних вимог і при цьому нехтували іншими, гадаючи, що засвідчують свою відданість Богові. Але, насправді, це усе було лиш зовнішнім виявом послуху, тоді як повної, щирої відданості, якої вимагав Бог, не було (Мт. 5:20-48; 23:1-36). Тому їхні діяння Бог не приймав як відповідне виконання завітних умов, як істинний послух. Бог вимагає, щоб люди виявляли послух і на ділах, і у своїх серцях. І підставою для такого послуху має бути не бажання засвідчити свою праведність, а зробити явною праведність Бога. Віруючі люди наших днів перебувають у значно кращому становищі, аніж старозавітні святі, бо ті, хто є тілом Христа, вже отримали Духа, який повсякчас перебуває у них і який може подолати тілесне, щоб проявити справедливість Бога (Рим. 8:1-17; Гал. 5:16-26; Флп. 2:12-13).
3:15. Ізраїльтян все ще непокоїло, що грішників Бог не карає. Зухвалі були «щасливими», злочинцям «добре» жилося, а хто випробовував «самого Бога», не отримував за це жодної кари. Однак, як Малахія зазначить далі (3:19), зухвалі та злочинці таки будуть покарані. (Щодо даної теми процвітання грішників див. коментарі до 2:17в.)
Г. Реакція віруючих людей (3:16)
3:16. Слово «тоді» (‘ аз ) є дуже виразним і вказує на те, що дія, яка описується у даному вірші, є наслідком попередніх протистоянь. Важко сказати, чи ці віруючі ізраїльтяни («ті, що Господа бояться») не є тими ж людьми, які озвучували запитання у попередніх віршах (вірші 13-15). Якщо ж ці дві групи людей є певною мірою тотожними, тоді праведники розкаялися у своїх жорстоких словах, завдяки чому й зміцніли у своїй вірі. Але якщо це дві різні групи людей, тоді їхня поведінка і слова показують разючу відмінність між ними та людьми із віршів 13-15. Про що вони «говорили між собою» – невідомо, але предметом розмови, вочевидь, було оновлене сприйняття Божої відданості, як траплялося після подібних розмов на ці теми (див. Пс. 73; Проп. 12:13-14). Той факт, що вони почали боятися Господа, і є тією реакцією, яку Бог очікує від людей після ознайомлення з даним пророцтвом. Фраза «пам'яткова книга» означає, що їхню віддану й побожну реакцію завжди пам’ятатимуть на небесах. А це є безумовним свідченням того, що коли Бог судитиме цих людей, Він не забуде про їхню відданість Йому.
Ґ. Застереження і обіцянка Бога (3:17-21)
3:17-18. Хто боїться Господа (вірш 16), стане «в той день, що» Бог готує, Його «скарбом». «Той день» (також згадується в 3:2 та 3:19; див. 3:23) – це день Господній. Він стане днем суду над грішниками і днем звільнення праведників («Я їх помилую»). Тоді ізраїльтяни знову побачать «різницю між праведником і безбожником». Колись ізраїльтяни вже бачили, як Бог рішуче втручається в життя людей (наприклад, Вихід, Полон і повернення). Ці події прямо вказали на відмінність між праведниками й грішниками. Однак майбутній день Господній принесе ще суворіші покарання грішникам, а праведники, через фізичне звільнення і тілесне воскресіння, стануть Його «скарбом» у Його царстві. І тим самим сповниться початковий задум Бога щодо ізраїльтян (Вих. 19:5-6; Втор. 7:6; 14:2; 26:18; Пс. 135:4). Сподівання на це оновлює праведників і зміцнює їхній страх перед Богом.
3:19. Тут Малахія дав яскравіший опис дню Господньому. Як і в 3:2-3 суд того дня тут описується як суд вогнем. Фраза «неначе піч палає» свідчить не лише про те, що він буде неймовірним, а й про те, що він стане судом над людьми. Це не той вогонь, що виводить з рівноваги. На відміну від 3:2-3, де йде мова про очищення Ізраїлю (й особливо левітів), дана частина наголошує на знищенні безбожників (див. Іс. 66:15; Зах. 1:18; 3:8). Суд буде таким суворим над грішниками («всі горді й усі злочинці»; див. Мал. 3:15), які тут прирівнюються до соломи, що не залишиться «їм ні кореня ні вітки». Тут не йде мова про їх абсолютне знищення. Тут говориться, що грішників буде цілковито усунуто з Божого царства (див. Мт. 25:46).
3:20. День Господній, який буде неначе піч для грішників, для побожних людей стане немов сяйво сонця. Фраза «сонце правди» зустрічається у Святому Письмі лиш тут. Хоча багато тлумачів вважають, що тут іде мова про Христа, все ж дана фраза, скоріш за все, стосується дня Господнього в цілому. Фраза «і в його промінні буде спасіння ( марпе’ , «здоров’я або відновлення»)» стосується того, що праведність може відновлювати, наче цілющі промені сонця. Божі люди духовно оновляться та відновляться.
Тут Бог говорить про праведників наступне: «для Вас же, що боїтеся імени Мого» (див. коментарі до «Моє ім’я» в 1:6). Слово «боїтеся» також зустрічається в 3:5 і в 1:14; 3:16. Страх перед Богом цілковито контрастує з тим, як люди промовляли «жорстокі слова» супроти Бога (3:13). Той факт, що тут Господь особисто звертається до праведників, а не до грішників, показує, якою сильною є Його зневага до грішників, і якою великою є Його любов до побожних людей. Порівняння з телятами, які вийдуть «вистрибом, немов на випасі», демонструє, яким буде майбутнє задоволення і радість праведників (Іс. 65:17-25; Ос. 14:4-7; Ам. 9:13-15; Зах. 3:19-20).
3:21. Праведники топтатимуть «безбожників», які «будуть, наче попіл» у них «під ногами». Цей вірш вказує не лише на те, яким буде кінець грішників, але й також дає доволі різку відповідь на запитання, озвучене у даному пророцтві невіруючими ізраїльтянами: «Яка користь із того, що ми берегли Його постанови?» (3:14)
VIII. Підсумок: Будьте готові до приходу Бога (3:22-24)
А. Теперішні приготування (3:22)
3:22. У світлі всього того, що було сказано про Завіт Мойсея і стурбованість Малахії стосовно невідповідної поведінки ізраїльтян та їх непослуху, цей завершальний заклик був дуже доречним. Дієслово «згадайте» ( закар ) зустрічається у Второзаконні 14 разів як заклик до ізраїльтян стосовно цього завітного Закону. Цей заклик може стосуватися: (а) розумової діяльності людини і її пам’яті або ж необхідності звернути на щось або на когось увагу, або (б) розумової діяльності людини і відповідної поведінки (іншими словами, спогадів і послуху), або ж (в) буквального цитування чи повторювання чогось ( Theological Wordbook of the Old Testament , s.v. “ zakar ,” 1:241). З огляду на те, що Малахія наполягав на послуху ізраїльтян до Бога, варіант (б), здається, і є в основі цього заклику: «Згадайте про все і чиніть відповідно!»
Той факт, що Господь назвав Мойсея Своїм слугою, свідчить не лише про відданість Мойсея (Євр. 3:5), але й також слугує читачеві нагадуванням про те, що Господь сил (Мал. 3:21) – це той самий Бог, який верховним чином показав, як може карати і спасати під час Виходу. І Він є Бог живий, який дав Десять Заповідей людям «на Хориві» (стародавня назва гори Синай; Вих. 3:1; Втор. 5:2; Пс. 106:19). Він милостиво зробив пророка Мойсея посередником між Собою та людьми і дав йому увесь Закон (Втор. 5:23-31). Люди за часів Малахії потребували оновлення страху перед Богом. Їм слід було покаятися й бути відданими Божому завіту. Таке розкаяння дасть їм можливість скористатися перевагами майбутнього дня Господнього, а не страждати, коли він настане.
Б. Майбутні приготування (3:23-24)
3:23-24. Бог пообіцяв через Малахію, що пошле людям «Іллю пророка», який прийде і провідуватиме перед днем Господнім. (Див. коментарі у розділі «Основні проблеми тлумачення» у Вступі до Книги Йоіла.) Це – єдине місце з усіх Книг Пророків, де йде мова про майбутню проповідницьку діяльність Іллі. Багато тлумачів пов’язало дане пророцтво з віршем 3:1, де йде мова про гінця, який приготує дорогу для приходу Господа. Однак Матей (Мт. 11:7-10) прямо заявляє, що Йоан Христитель був тим посланцем (гінцем, Мал.3:1), який підготував дорогу для Господа. Тож чи слід вважати, що Йоан Христитель уже здійснив дане пророцтво про Іллю? (Мал. 3:23-24) Перед тим, як народився Йоан Христитель, ангел Господній передбачив, що він проповідуватиме «з духом та силою Іллі, щоб навернути серця батьків до дітей і неслухняних до мудрости праведних, щоб приготувати Господеві народ прихильний” (Лк. 1:17). Це, здається, і є тією сполучною ланкою, яка пов’язує ці два пророцтва в одне (Мал. 3:1 та 3:23-24), а Йоан є тим посланцем, який їх власне і здійснив.
Однак, хоча Йоан і дійсно визнавав, що він є тим, хто готував для Господа дорогу (Іс. 40:3; Мал. 3:1), він категорично заперечував, що він і є Ілля (Йоан. 1:21-23). Та сам Ісус сказав про нього: «Він є Ілля, що має прийти» (Мт. 11:14). У Мт. 17, здається, подано рішення цієї проблеми. Після того, як Ілля з’явився поруч із Христом під час Його переображення, учні запитали про майбутній прихід Іллі. Ісус, промовляючи, вочевидь, уже після смерті Йоана (див.Мт. 14:1-2), запевнив їх, що «Ілля прийде й усе приведе до ладу» (Мт. 17:11). Майбутній час слів Ісуса вказує на те, що Мал. 3:23-24 не здійснилися через проповідницьку діяльність Йоана. Ізраїль не прийняв Йоана Христителя як Іллю – як того, хто «усе приведе до ладу». Тому перед днем Господнім прийде інший Ілля як його передвісник.
Однак далі Ісус сказав, що «Ілля вже прийшов, та вони його не пізнали» (Мт. 17:12), й учні зрозуміли, що Він говорив про Йоана Христителя (Мт. 17:13). Поясненням усьому цьому може слугувати те, що хоча Йоан і не здійснив Мал. 3:23-24 (бо Ілля ще прийде), Ілля був подібний на Йоана, адже між Іллею у 3:23-24 та гінцем (Йоаном Христителем) у 3:1 є велика подібність.
Важко сказати, чи Ілля, який прийде, буде власне Іллею (як можна припустити з Мт. 17:11), чи ж кимось іншим з духом та силою Іллі (як Йоан, тому Христос і назвав його Іллею, Мт. 17:12). Останнє припущення видається більш вірогідним. У Новому Завіті найімовірнішою згадкою про діяльність, подібну на діяльність Іллі, є вірші з Одкр. 11:1-13, де йдеться про двох свідків в часи Великих Страждань. Напевно, апостол Йоан тут мав на увазі проповідницьку діяльність і Іллі, і Єлисея (див. коментарі до Одкр. 11:3-6). В результаті діяльності цих двох свідків багато людей покається, й таким чином навернеться «серце батьків до дітей і серце дітей до батьків». Це каяття означатиме, що вони не зазнають Божої кари в день Господній.
Завершальними словами Старого Завіту є загрозливе передбачення Малахії стосовно «дня Господнього, великого і страшного». Цей день Божого суду, який стане найважливішим моментом в історії людства, був головною темою усіх пророків. Сила застережень та закликів у Книзі Малахії однаковою мірою стосується і певності майбутнього покарання, і завітного дару ласки. Книга Одкровення також розповідає про майбутнє покарання й каяття наприкінці Нового Завіту (Одкр. 22:12-17), але з більш детальним описом Того, Хто повернеться.
БІБЛІОГРАФІЯ
Baldwin, Joyce G. Haggai, Zechariah, Malachi . The Tyndale Old Testament Commentaries. Downers Grove, Ill.: InterVaristy Press, 1972.
Feinberg, Charles L. The Minor Prophets . Chicago: Moody Press, 1976.
Freeman, Hobart E. Introduction to the Old Testament Prophets . Chicago: Moody Press, 1968.
Isbell, Charles D. Malachi: A Study Guide Commentary . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1980.
Kaiser, Walter C., Jr. Malachi: God’s Unchanging Love . Grand Rapids: Baker Book House, 1984.
Keil, C.F. “Minor Prophets.” In Commentary on the Old Testament in Ten Volumes . Vol. 10. Reprint (25 vols. in 10). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.
Morgan, G. Campbell. Malachi’s Message for Today . Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1972.
Oswald, John. Where Are You, God? Wheaton, Ill.: SP Publications, Victor Books, 1982.
Smith, J.M.P. A Critical and Exegetical Commentary on the Book of Malachi . The International Critical Commentary. New York: Charles Scribner, 1912.
Tatford, Frederick A. The Minor Prophets . Vol. 3. Reprint (3 vols.). Minneapolis: Klock &Klock Christian Publishers, 1982.
Wolf, Herbert. Haggai and Malachi . Chicago: Moody Press, 1976.