ПЛАН

І. Пролог: Підстави для знайомства з часами Суддів (1:1-2:5)

А. Політичні та військові передумови — часткове завоювання Ханаану ізраїльтянами (част. 1)

1. Успіх Юди і Симеона у завоюванні південного Ханаану (1:1-20)

2. Неспромога Веніямина усунути євусіїв (1:21)

3. Частковий успіх дому Йосифа у заселенні центрального Ханаану (1:22-29)

4. Невдача ізраїльських племен у північному Ханаані (1:30-33)

5. Поразка Дана і вимушене проживання в горах через аморіїв (1:34-36)

Б. Релігійні і духовні передумови — порушення Господнього завіту ізраїльтянами (2:1-5)

1. Проголошення Господнього Ангела (2:1-3)

2. Реакція ізраїльського народу (2:4-5)

ІІ. Діла Суддів (2:6-16:31)

А. Вступ до оповіді про суддів (2:6-3:6)

1. Огляд відходу Ісуса Навина (2:6-10)

2. Поведінка людей в часів Суддів (2:11-19)

3. Наслідки порушення завіту (2:20-23)

4. Перелік народів, що залишилися (3:1-6)

Б. Опис гноблень та визволень (3:7-16:31)

1. Визволення з-під гніту Кушан-Рішатаїма під проводом Отнієла (3:7-11)

2. Визволення з-під гніту Еглона під проводом Егуда (3:12-30)

3. Визволення з-під гніту філістимлян під проводом Шамгара (3:31)

4. Визволення з-під гніту ханаанян під проводом Девори та Варака (част. 4-5)

5. Визволення з-під гніту мідіян під проводом Гедеона (6:1-8:32)

6. Суддівство Толи та Яіра після узурпації влади Авімелехом (8:33-10:5)

7. Визволення з-під гніту аммоніїв під проводом Єфти (10:6-12:7)

8. Суддівство Івцана, Елона та Авдона (12:8-15)

9. Визволення з-під гніту філістимлян під проводом Самсона (част. 13-16)

ІІІ. Епілог: Умови, що характеризують часи Суддів (част. 17-21)

А. Релігійне віровідступництво: ідолопоклонство Міхая й переселення племені Дана (част. 17-18)

1. Ідолопоклонство Міхая з племені Ефраїма (част. 17)

2. Переселення племені Дана на північ (част. 18)

Б. Моральний занепад: Злочин у Гівеа і війна з племенем Веніямина (част. 19-21)

1. Злочин супроти наложниці левіта (част. 19)

2. Війна супроти племені Веніямина (част. 20)

3. Збереження племені Веніямина (21:1-24)

4. Характеристика часів Суддів (21:25)

КОМЕНТАРІ

І. Пролог: Підстави для знайомства з часами Суддів (1:1-2:5)

Фактичній оповіді про героїчні вчинки суддів передують дві вступні частини (1:1-2:5 і 2:6-3:6). Друга з цих двох частин, яка дає теологічний аналіз доби Суддів, є більш відповідним літературним вступом до решти книги. Однак їй передує частина, де розглядаються передумови цієї доби, а саме її політичні й військові характеристики (часткове завоювання Ханаану ізраїльтянами), а також релігійні і духовні фактори (порушення Господнього завіту ізраїльтянами).

Найбільшою проблемою щодо тлумачення цієї частини з висвітленням передумов (1:1-2:5) є те, що її важко точно співвіднести з часом смерті Ісуса Навина. Про смерть цього великого очільника ізраїльтян (про яку йшлося в ІсНав. 24:29-31) знову оповідається у Суд. 2:6-10, зокрема у віршах 8-9. Тоді в Суд 2:10 та наступних віршах говориться, звісно ж, про події, свідками яких стало нове покоління, яке досягло своєї зрілості вже після смерті Ісуса Навина. Але як події, зазначені в 1:1-2:5, співвідносяться зі смертю Ісуса Навина? Книга розпочинається доволі однозначним твердженням: "По смерті Ісуса" (1:1), після чого перераховується ціла низка подій, що пов'язані із заселенням Ханаану ізраїльськими племенами. Проте, якщо ці події відбувалися після смерті Ісуса Навина, то чому про його смерть знову йдеться в 2:8?

На це запитання є три відповіді. Деякі науковці тлумачать всі події з 1:1-2:5 як такі, що відбулися після смерті Ісуса Навина, а вірш 2:6 є початком другого вступу, тому далі знову йдеться про його смерть. Згідно з цією думкою очевидні подібності між Суд. 1 та ІсНав. стосуються, насправді, двох різних низок подій: перших військових досягнень ізраїльського війська під проводом Ісуса Навина та наступного заселення племенами окремих наділів, призначених їм Ісусом. Однак така думка є доволі суперечливою. Взяти, бодай, той факт, що коли Ісус Навин зібрав усі ізраїльські племена (ІсНав. 24:1), вони посходилися зі своїх уже призначених наділів (ІсНав. 24:28), а отже, принаймні частково, заселення племенами своїх наділів вже відбулося (ІсНав. 15:13-19).

Згідно з другою думкою принаймні вірші з Суд. 1:11-15 (де описуються події, що асоціюються із завоюванням Девіру під проводом Отнієла) відповідають ІсНав. 15:16-19. З огляду на це події, про які йдеться в Суд. 1, відбуваються вже після смерті Ісуса Навина. І хоча така думка є можливою, вона порушує очевидну послідовність подій, які висвітлюються у даній частині.

Третя думка полягає в тому, що вступна фраза книги ("По смерті Ісуса") є заголовком до Книги Суддів загалом, хоча про події після смерті Ісуса Навина йдеться аж після вірша 2:8, де зазначено, що він помер. Такий погляд натикається на меншу кількість хронологічних невідповідностей і справді відповідає плину думки автора у част. 1.

Однак, незалежно від того, хто якої думки притримується, цілком зрозуміло, що завоювання земель окремими племенами (част. 1) відбулося після захоплення Ханаан-краю загалом під проводом Ісуса Навина, а також після проведеного ним розподілу наділів між племенами. Звісно, окремі племена почали привласнювати собі землі згідно розподілу ще до смерті Ісуса Навина, незважаючи на те, чи події, відтворені в Суд. 1, стосуються цього етапу завоювання чи наступного — вже після його смерті.

Карта , ХАНААН В ЧАСИ СУДДІВ

MILES — МИЛІ

The Great Sea (Mediterranean) — Велике (Середземне) море

Mt. Hermon — гора Хермон

Tyre — Тир

Dan — Дан

Kedesh — Кадеш

Waters of Merom — Мером-води

Hazor — Хацор

Sea of Kinnereth — Тиверіадське озеро

Mt. Karmel — гора Кармель

Kishon River — річка Кішон

Mt. Tabor — гора Тавор

Hill of Moreh — горб Море

Ramoth Gilead — Рамот гілеадський

TOB — ТОВ

Dor — Дор

Megiddo — Мегіддо

VALLEY OF JEZREEL — ДОЛИНА ЄЗРЕЕЛ

Taanach — Таанах

Ibleam — Ївлеам

Mt. Gilboa — гора Гільбоа

Jabesh Gilead — Явеш-Гілеад

Bezek — Безек

Thebez — Тевец

Mt. Ebal — гора Евал

Pirathon — Піратон

Shechem — Сихем

Mt. Gerizim — гора Герізім

Shiloh — Шіло

Jordan River — річка Йордан

Succoth — Суккот

Jabbok River — річка Яббок

Peniel — Пенуел

Jogbehah — Йогвег

Rabbath-ammon — Раббат-аммон

Gezer — Гезер

Ekron — Екрон

Ashdod — Ашдод

Zorah — Цора

Timnah — Тімна

Gath — Гат

Kiriath Jearim — Кіріят-Єарім

Eshtaol — Ештаол

Lehi — Лехі

Etam — Етам

Bethel — Бетел

Mizpah — Міцпа

Ramah — Рама

Gibeah — Гівеа

Jerusalem (Jebus) — Єрусалим (Євус)

Bethlehem — Вифлиєм

Jericho — Єрихон

Gilgal — Гілгал

Heshbon — Хешбон

Ashkelon — Аскалон

Gaza — Газа

Debir — Девір

Hebron — Хеврон

Salt Sea — Солоне море

Arnon River — річка Арнон

Beersheba — Беер-Шева

Arad — Арад

Hormah — Хорма

Karkor — Каркор

А. Політичні та військові передумови — часткове завоювання Ханаану ізраїльтянами (част. 1)

1. УСПІХ ЮДИ І СИМЕОНА У ЗАВОЮВАННІ ПІВДЕННОГО ХАНААНУ (1:1-20)

а. Божественне затвердження першості Юди (1:1-2)

1:1-2. Бажання ізраїльтян "воювати з" ханаанянами цілком узгоджувалося з наказом зайняти свої призначені землі, який Ісус Навин у свій час адресував їм (ІсНав. 18:3; 23:5). Хоча цю землю давав ізраїльтянам Бог, а завойовував її й розподіляв Ісус Навин, все ж існувала необхідність, аби кожне плем'я силою виганяло зі своїх наділів ханаанян, які ще там залишалися. Спосіб, в який вони "спитали" про це в Господа і в який Він їм відповів, тут не розкривається, однак, скоріш за все, сам первосвященик провів для цього відповідні дії в храмі, чи то кидаючи Урім і Туммім (див. Вих. 28:30; Чис. 27:21; 1 Сам. 14:36-43), чи то усно передаючи їм божественне йому одкровення. Божий вибір Юди (в усій цій частині імена синів Якова слугують назвами їхніх племен) "виступати першим проти ханаанян" відповідає божественному вивищенню Юди у патріархальному благословенні Якова (Бут. 49:8). Щодо місця розташування дванадцяти племен див. карту "Землі, розподілені між ізраїльськими племенами" поблизу ІсНав. 14.

б. Домовленість Юди з Симеоном (1:3)

1:3. Військовий союз між племенами Юди та Симеона був мудрим рішенням, оскільки частка Симеона знаходилася в межах південних кордонів Юди (ІсНав. 19:1-9). Окрім того, між Юдою і Симеоном існував природний зв'язок, адже вони обоє були нащадками Якова та Лії (Бут. 29:33-35). Їхнім спільним ворогом були ханааняни, хоча тут ця назва слугує загальним терміном, яким позначалися усі мешканці Ханаану на західних від річки Йордан територіях. У більш вузькому значенні терміном "ханааняни" іноді позначали жителів прибережної рівнини та долин, тоді як мешканців гір подекуди загалом називали аморіями (Чис. 13:29; див. Суд. 1:34-36; 3:5).

в. Перемога від Бога у Безеку (1:4-7)

1:4-7.  Господь дав перемогу воїнам Юди, коли ті билися з ханаанянами та перізіями. Останні були, напевно, корінними мешканцями цих країв, відмінними від ханаанян. Або ж цей термін міг мати соціальне, а не етнічне значення, і позначати "селян". Юда розбив "десять тисяч чоловік" під Безеком. Ймовірно, це той самий Безек (сучасний Хірбет-Ібзік) у наділі племені Манассії на південь від гори Гільбоа, де Саул зібрав своє військо для нападу на аммоніїв у Явеш-Гілеаді (1 Сам. 11:8-11). Адонівезек — це, вочевидь, звання, яке означало "князь Безеку". Однак деякі науковці ототожнюють його з Адоніцедеком, царем Єрусалиму (ІсНав. 10:1, 3). Варварський вчинок, до якого вдалися ізраїльтяни, коли "повтинали йому на руках і на ногах великі пальці", не був вказівкою Бога, і Він не похвалив їх за це. Та все ж сам Адонівезек назвав цей акт відплатою за те, що він колись вчинив те саме з 70 царями (мабуть, не водночас, а впродовж доволі довгого періоду часу). Хоча даний вчинок і видається зараз варварським, він мав практичну мету, оскільки втрата великих пальців на руках ускладнювала володіння зброєю, а на ногах — володіння своїм тілом під час бою. Оскільки головним завданням царя було очолювати бій (див. 2 Сам. 11:1), таке каліцтво, вочевидь, зробило його нездатним й надалі займати посаду царя. Його власні люди забрали його у важливе ханаанське місто-державу Єрусалим, щоб там він доживав свій вік.

г. Успішний напад на Єрусалим (1:8)

1:8. Перший успіх Юди в тому, що він зруйнував Єрусалим, може стосуватися лише неукріпленого південно-західного горба (сучасної гори Сіон). Проте у будь-якому разі Юда не спромігся назавжди вигнати звідти євусіїв (див. ІсНав. 15:63), та й плем'я Веніямина не досягло у цьому більшого успіху (Суд. 1:21).

ґ. Завоювання Юди на півдні та заході (1:9-20)

(1) Огляд завоювань. 1:9. Ханаан-край на південь від Єрусалиму, який належав до наділу Юди (в тому числі і Симеона), географічно розділений на гори (центральний гірський хребет, який простягається від Єрусалиму й до Хеврону), Негев (напівпустельний регіон, що йде на схід та захід від Беер-Шеви) та західні узгір'я, що знаходяться між горами та прибережною рівниною (про які не йде мова аж до віршів 18-19).

(2) Завоювання Хеврону. 1:10. Колишня назва Хеврону (що означає "об'єднання") — "Кіріят-Арба" (що означає "місто чотирьох", яке, ймовірно, позначало об'єднання чотирьох міст), хоча дехто ототожнює його з Арбою, батьком Анака, який, можливо, й заснував це місто (див. ІсНав. 14:15; 15:13; 21:11; Суд. 1:20). Хеврон знаходиться приблизно за 19 миль на південь від південно-західної частини Єрусалиму у долині, яка розташована на висоті 2800 футів над рівнем моря. Хеврон був добре знайомий Авраамові (Бут. 13:18) і згодом став столицею Юдеї впродовж перших семи з половиною років правління Давида (2 Сам. 5:5). Багатолюдні народи "Шешая, Ахімана й Талмая", які були потомками Анака (див. Суд. 1:20; ІсНав. 15:14) та корінними мешканцями південних гір (Чис. 13:22, 28; ІсНав. 11:21-22), зазнали поразки від воїнів Юди у самому Хевроні або під ним. Чи то цього разу, а чи попереднього завоювання Хеврону відбувалося під проводом Калева (Суд. 1:20; див. ІсНав. 15:14).

(3) Завоювання Девіру. 1:11-15.  Стратегічно важливе царське ханаанське місто Девір (див. ІсНав. 10:38; 12:13) один час науковці ототожнювали з Тель Бейт Мірсімом, що за 11 миль на захід від південно-західної частини Хеврону, але нещодавно його ототожнили з Хірбет-Рабудом, що за вісім миль на південний захід від Хеврону. Достеменно невідомо, чому воно називалося колись "Кіріят-Сефер" (що означає "місто письма"). Мойсей пообіцяв Хеврон Калеву, оскільки той був одним із двох відданих розвідників, які повернулися з Ханаану (Чис. 14:24; ІсНав. 14:6-15; Суд. 1:20). Девір, вочевидь, також належав до наділу Калева, та після завоювання Хеврону він залучив інших провідних воїнів до нападу на Девір. Він зробив це, пообіцявши віддати свою "дочку ... Ахсу" чоловікові, який "візьме" Девір. Отнієл, "син меншого Калевового брата", завоював це місто і, на щастя, серце Ахси.

Якщо Кеназ — це ймення батька Отнієла, то у нього (Кеназа) могла бути спільна з Калевом мати, а їхнім батьком тоді був кенізій Єфунне (Чис. 32:12). Або ж фраза "син Кеназа" означала просто "кенізій" (едомітський рід, який ототожнився з племенем Юди; див. Бут. 36:11). Та у будь-якому разі і Калев, і Отнієл були від народження юдеями, якщо їхні матері були з цього племені. Винагородою Отнієла була відмова Калева від дарунку, який згідно з відповідним звичаєм мав зробити наречений сім'ї нареченої. Однак Отнієл "підмовив" Ахсу "просити" в свого "батька поле", а також "джерела вод" як весільне "благословення". І Калев щедро відповів на це прохання та дав їм "горішні й долішні джерела". Тут варто зазначити, що в сухий сезон система водопостачання у Хірбет-Рабуді залежала виключно від верхніх і нижніх джерел Алаки, що приблизно за дві милі на північ від цього місця.

(4) Місце проживання кеніїв. 1:16. Кенії були кочовим народом, який ототожнився з амалекитянами (див. 1 Сам. 15:6) та мідіянами (див. Вих. 18:1 і Суд. 1:16). Тесть Мойсея Їтро був мідіянським священиком (Вих. 18:1). Пальмовим містом називалося поділля Єрихону (Втор. 34:3; Суд. 3:13). Під фразою "разом із синами Юди в пустиню Юди" автор міг мати на увазі амалекитян. Арад (див. Чис. 21:1-3) — це Тель Арад, що за 16 миль на південь від Хеврону, хоча деякі науковці ототожнюють стародавнє ханаанське місто Арад з Тель-ель-Мільхом, що іще за вісім миль на південний захід.

(5) Завоювання Хорми. 1:17. Воїни Юди об'єдналися з воїнами Симеона і напали на одне з призначених їм міст — Цефат (див. ІсНав. 19:4), що, як вважають, є Тель Мососом/Хірбет ель-Мешашом і знаходилося приблизно за сім миль на схід від Беер-Шеви. Це місто було завойоване раніше (Чис. 21:2-3), але цього разу вони "цілком знищили його". Фраза "цілком знищили" є перекладом до давньоєврейського слова харам , що вказує на священну війну, під час якої і місто, і його мешканці присвячувалися Богові та піддавалися цілковитому знищенню (див. коментарі до ІсНав. 6:21). Саме тому це місто отримало нову назву — Хорма (що означає "присвячення" або "знищення").

(6) Перемога над прибережними містами. 1:18.  Міста Газа, Аскалон та Екрон (які згодом асоціювалися з Ашдодом і Гатом у Пентаполі філістимлян) знаходилися на прибережній рівнині. Той факт, що Юда "завоював" ці міста, суперечить фразі "не завоював", яка міститься у Септуагінті, де переклад, вочевидь, зазнав впливу тексту з вірша 19, в якому говориться, що "подолян же не здолав прогнати" Юда. Проте це жодним чином не применшує заслуги Юди в тому, що спершу він отримав перемогу над цими містами, хоча потім і не зміг цілковито усунути мешканців цих міст та повноцінно їх зайняти.

(7) Часткове заселення завойованих міст. 1:19.  Коли Юда "посів гори", Господь "був з" ним (див. вірш 22). Зазначеною тут причиною того, що воїни Юди не спромоглися "прогнати" подолян, була не відсутність Господа, а "залізні колісниці" ворогів, які з'явилися у філістимлян приблизно у 1200 році до н.е.. Однак згодом автор занотував докір Бога (2:2-3), який пов'язав їхню неспроможність усунути корінних жителів цих країв з порушенням Завіту Мойсея ізраїльтянами.

(8) Наділення Калева Хевроном. 1:20.  Це підсумовувальне речення співвідносить перемогу у Хевроні (вірш 10) із заселенням цього міста Калевом, як і "заповідав Мойсей" (див. Чис. 14:24; Втор. 1:36; ІсНав. 14:9; 15:13). Калев, вочевидь, очолював військові підрозділи Юди у боях з трьома родами "Анака" (Суд. 1:10, 20).

2. НЕСПРОМОГА ВЕНІЯМИНА УСУНУТИ ЄВУСІЇВ (1:21)

1:21. Єрусалим знаходився на межі наділів Юди і Веніямина. Після часткової і/або тимчасової перемоги у Єрусалимі (вірш 8) євусії, яких "не повиганяли сини Веніямина", й надалі мешкали в укріплених південно-східних горах аж до часів Давида (2 Сам. 5:6-9). "Євусії" були ханаанськими мешканцями міста, яке також відоме під назвою Євус (Суд. 19:10-11).

3. ЧАСТКОВИЙ УСПІХ ДОМУ ЙОСИФА У ЗАСЕЛЕННІ ЦЕНТРАЛЬНОГО ХАНААНУ (1:22-29)

а. Успіх всього дому Давида у завоюванні Бетелу (1:22-26)

1:22-26.  Запорукою перемоги дому Йосифа (тобто Ефраїма і Манассії; див. Бут. 48) у Бетелі було те, що "Господь був з ними" (див. Суд. 1:19). Їхня віра в Ягве та послух Його завітним постановам щодо заселення Ханаану власне й принесли їм від Нього перемогу. Та їхня неспромога вигнати ханаанян з інших міст, про що йдеться у віршах 27-29, засвідчила їхній щораз більший непослух та відсутність віри (див. 2:1-5). Місто Бетел ("дім Бога") не один раз виходило на передній план в житті ізраїльського народу (наприклад, Бут. 12:8; 28:10-22; 35:1-15). Воно знаходилося на межі між наділами Ефраїма та Веніямина у центральному високогір'ї за 10 чи 12 миль на північ від Єрусалиму і займало доволі вигідне стратегічне місце, а саме перебувало на північно-південному торговельному шляхові та слугувало сполучною ланкою для мандрівників із середземноморського узбережжя на заході та з Йорданської долини через Єрихон на сході. Бетел зазвичай ототожнюють із сучасним Бейтіном, що приблизно за 12 миль на північ від Єрусалиму, хоча деякі свідчення вказують на ель-Біре, що за 2 милі далі на південь (див. David Livingstone, "Location of Biblical Bethel and Ai Reconsidered," Westminster Theological Journal  33. November 1970:20-44; і "Traditional Site of Bethel Questioned," Westminster Theological Journal  34. November 1971:39-50).

Коли розвідники, пішовши туди на розглядини, не змогли віднайди бодай одного схованого входу в місто, то пообіцяли, що збережуть життя чоловікові, який щойно "виходив з міста", та його родині, якщо він покаже їм "вхід". Чоловік так і зробив. Тож після захоплення міста його "й усю родину відпустили". "Пішов той чоловік" разом зі своєю сім'єю у північну Сирію (тобто "у хеттитську землю"; див. ІсНав. 1:4), ймовірно, у свій родовий дім, де "збудував місто й назвав його Луз" — так, як колись називався Бетел (Суд. 1:23).

б. Неспромога Манассії зайняти південний Єзреел (1:27-28)

1:27-28.  Рішення ханаанян залишитися у головних містах на варті долини Єзреел було сильнішим, аніж віра племені Манассії в те, щоб "повиганяти ... їх". Компроміс, на який пішли ізраїльтяни і зробили ханаанян "рабами" (див. вірші 30, 33, 35), показав нецілковиту слухняність, притаманну декільком ізраїльським племенам, як зазначено далі в част. 1. Міста тут перелічуються не у суворому географічному порядку, та, називаючи їх зі сходу на захід, можна згадати: Бетшеан, який мав вигідне стратегічне розташування і знаходився на схід від долини Харод; Ївлеам, Таанах і Мегіддо, що слугували головними входами в долину Єзреел й охороняли її; та Дор, який знаходився на узбережжі на південь від гори Кармель.

в. Неспромога Ефраїму вигнати ханаанян з Гезеру (1:29)

1:29.  Гезер мав вигідне стратегічне розташування і знаходився на південно-західному кордоні наділу Ефраїма на вході у долину Аялон. Його мешканці охороняли перехрестя східного відгалуження прибережної головної дороги та важливий західно-східний шлях, який пролягав через долину Аялон і прямував у Єрусалим чи Бетел. Як і Манассія далеко на північ, Ефраїм дозволив ханаанянам "жити в Гезері" (див. вірші 27-28).

4. НЕВДАЧА ІЗРАЇЛЬСЬКИХ ПЛЕМЕН У ПІВНІЧНОМУ ХАНААНІ (1:30-33)

а. Неспромога Завулона вигнати ханаанян (1:30)

1:30.  Неповний послух племені Завулона нагадував ситуацію з племенами Манассії та Ефраїма, адже вони просто зробили ханаанян з "Кітрону і Нігалолу" своїми "рабами". Ці міста, точне місце розташування яких невідоме, могли знаходитися на північно-західному краю долини Єзреел.

б. Неспромога Ашера вигнати ханаанян (1:31-32)

1:31-32. Ще більший непослух племені Ашер засвідчено тим, що "жили ашерії серед ханаанян, мешканців краю", але не зробили їх своїми рабами, як вчинили племена Манассії та Завулона (див. вірші 28, 30). Ханаанські міста, перелічені у вірші 31, знаходилися у регіоні, який згодом був відомий як Фінікія.

в. Неспромога Нафталі вигнати ханаанян (1:33)

1:33.  Плем'я Нафталі також жило "серед ханаанян, що перебували в цій країні", але таки зробило мешканців "Бетшемешу і Бет-Анату" своїми "рабами". Місцем знаходження цих міст називають Верхню і Нижню Галилею.

5. ПОРАЗКА ДАНА І ВИМУШЕНЕ ПРОЖИВАННЯ В ГОРАХ ЧЕРЕЗ АМОРІЇВ (1:34-36)

1:34-36. "Аморії" (див. коментарі до вірша 3) не "давали" даніям "спускатись у долину", хоча плем'я Дана зрештою спромоглося зробити їх своїми "кріпаками" у містах узгір'я. Те, що амонії спершу "відкинули даніїв у гори", в кінцевому рахунку призвело до їх переселення в Лаїш, що на північ від Галилейського моря (див. част. 18), адже невеликі за обсягом землі Дана простягалися лиш на дещо більш як чотири милі від Аялону, що на західному вході у гірський край, і до границі з племенем Веніямина на схід.

Б. Релігійні і духовні передумови — порушення Господнього завіту ізраїльтянами (2:1-5)

1. ПРОГОЛОШЕННЯ ГОСПОДНЬОГО АНГЕЛА (2:1-3)

2:1а. "Зійшов Ангел Господній (давньоєврейською Ягве ) з Гілгалу в Бохім". Однак цей Ангел Господній був не лише ангелом. Це була теофанія —  об'явлення другої особи Святої Трійці у видимій і тілесній формі ще до Свого втілення у чоловіка. Свідками цього божественного об'явлення були і Мойсей (Вих. 3:2-15; Чис. 22:22-35), і Ісус Навин (ІсНав. 5:13-15), а потім і Гедеон (Суд. 6:11-24), і батьки Самсона (13:3-21). Ангел Господній був Божеством, адже в оригіналі давньоєврейською мовою Він називався Ягве (наприклад, ІсНав. 5:13-15; Суд. 6:11-24; Зах. 3) і Богом (наприклад, Бут. 32:24-32; Вих. 3:4), а також володів божественними властивостями та привілеями (див. Бут. 16:13; 18:25; 48:16). І все ж цей Посланець Господній був відмінною від Ягве Особою, що власне й засвідчує існування декількох Осіб у Святій Трійці (див. Чис. 20:16; Зах. 1:12-13). Новозавітні посилання вказують на те, що Ангелом Господнім у Старому Завіті був Ісус Христос (див. Йн. 12:41; 1 Кор. 10:4; Йн. 8:56; Євр. 11:26).

Саме у Гілгалі ізраїльтяни вперше отаборилися після того, як перетнули річку Йордан. І там вони пройшли обряд обрізання, чим засвідчили свою віру та послух (ІсНав. 5:2-12). Гілгал знаходився поблизу Єрихону, і його, вочевидь, слід ототожнювати з Хірбет аль-Мафджаром, що приблизно за півтори милі на північний схід від старозавітного Єрихону. "Дуб плачу" поблизу Бетелу (Бут. 35:8, НМВ, примітки) розглядається як можливе місце знаходження Бохіму ("Бохім" —  "плакальники"), однак його точне розташування невідоме.

2:1б-2. Зрозуміло, що Ангел Господній промовляв тут як Сам Ягве, адже Він використовував завітні фрази, які стосувалися Його милосердного порятунку ізраїльтян під час Виходу та великодушного укладення Завіту з Мойсеєм (див. Вих. 19:4; 20:2; ІсНав. 24:2-13). Він повторив, що ізраїльтянам було заборонено "укладати" союз із ханаанянами ("Ви бо не сміли укладати союзу з мешканцями цього краю") і вдаватися до ідолопоклонства ("але повинні були руйнувати їхні жертовники"; див. Вих. 23:32-33; 34:12-16; Чис. 33:55; Втор. 7:2, 5, 16; 12:3). Потім Ангел, промовляючи як Ягве, засвідчив факт непослуху ізраїльтян (див. союз із гівонітами, ІсНав. 9; а також проживання ханаанян серед ізраїльтян як рабів, Суд. 1:28, 30, 33, 35). Далі Бог іще раз наголосив на тому, що ізраїльтяни виявили непослух, коли поставив їм запитання, яке мало пробудити їхню совість: "Що ви вчинили?" (див. НАБ, "Погляньте, що ви вчинили!")

2:3. Внаслідок непослуху ізраїльтян Бог позбавив їх Своєї допомоги, з якою вони могли б вигнати ханаанян (див. 2:20-3:6). Мішані шлюби з ханаанянами спонукали ізраїльтян терпимо ставитися до ідолопоклонства і навіть долучатися до нього. Форма їхнього непослуху, яка накликала на них божественний гнів, власне й стала тією формою покарання, якої вони зазнали. "Боги" ханаанян і справді були "сільцем" для ізраїльтян в часи Суддів.

2. РЕАКЦІЯ ІЗРАЇЛЬСЬКОГО НАРОДУ (2:4-5)

2:4-5.  Плач "синів Ізраїля" нічого їм не дав, окрім того, що було "названо те місто —  Бохім ("плач")", адже це не був вияв щирого розкаяння, оскільки вони не відвернулися раз і назавжди від свого непослуху. Жертви, які ізраїльтяни принесли "Господеві" у Бохімі, були, скоріш за все, лиш бездушним обрядом, а не виявом щирої віри.

ІІ. Діла Суддів (2:6-16:31)

А. Вступ до оповіді про суддів (2:6-3:6)

Дана частина дає відповідь на запитання "Чому деякі язичницькі народи все ще залишалися на цій землі?" Тоді як вірші 1:1-2:5 слугують історичним вступом до книги, ця частина є в буквальному розумінні вступом до оповіді про діла суддів, які, по суті, є низкою подібних між собою розповідей про історичні події, що відбувалися в часи правління Суддів.

1. ОГЛЯД ВІДХОДУ ІСУСА НАВИНА (2:6-10)

Текст віршів Суд. 2:6-9 відповідає змісту віршів ІсНав. 24:29-31, завдяки чому утворюється зв'язок між завершальною частиною книги про Завоювання Ханаану під проводом Ісуса Навина і книгою, в якій відтворені діла суддів.

а. Роки послуху ізраїльтян до і після смерті Ісуса Навина (2:6-7)

2:6-7.  Ісус "відпустив" ізраїльтян (див. ІсНав. 24:28), вочевидь, після обряду оновлення завіту у Сихемі, опис якого міститься в ІсНав. 24:1-27. Із Сихему кожне плем'я мало повернутися "до свого спадкоємства", щоб завершити заселення обіцяної землі, вигнати місцевих жителів та знищити язичницькі жертовники. В цілому їм вдалося цього досягти, адже "служив народ Господеві увесь час за Ісуса, і ввесь час за старших, які попереживали віком Ісуса" (див. ІсНав. 24:31). Таке служіння було відданою реакцією на "всі великі дії Господні, які Він учинив Ізраїлеві" під час Виходу з Єгипту, блукань у пустелі та початку Завоювання обіцяної землі.

б. Смерть і поховання Ісуса (2:8-9)

2:8-9.  На відміну від Мойсея (див. ІсНав. 1:1-9; Чис. 27:12-23), Ісус Навин помер, не призначивши наступника, і тим самим заклав підвалину для часів Суддів. Епітафія Ісуса Навина, в якій його названо Господнім слугою, пов'язує його з іншими теократичними слугами-правителями (Мойсеєм, ІсНав. 1:1; царями, 2 Сам. 3:18; 2 Хр. 32:16; та обіцяним Месією, Іс. 52:13; 53:11). "На сто десятім році віку" Ісус Навин помер і був похований "в Тімнат-Хересі" (також відомому як Тімнат-Серах, ІсНав. 19:50; 24:30), яке зазвичай ототожнюють з поселенням Тівна, що за 18 миль на північ від північно-західної частини Єрусалиму.

в. Зростання нового невіруючого покоління (2:10)

2:10. Нове покоління ізраїльтян, яке зростало після смерті своїх віруючих батьків, характеризувалося відсутністю віри до Господа. Той факт, що вони не знали "Господа та діл Його, що Він вчинив для Ізраїля", вказує нібито на те, що старше покоління не розповідало їм про Божі діла (див. Втор. 6:7). Однак слово "знав", скоріш за все, слід розуміти як "визнавав". Тоді, отже, воно вказує не на незнання, а на невіру. В такий спосіб вони зреклися і Господньої благодаті, і своїх зобов'язань перед Ним, а це власне й призвело до ідолопоклонства, про яке йде мова у наступних віршах.

2. ПОВЕДІНКА ЛЮДЕЙ В ЧАСІВ СУДДІВ (2:11-19)

Ці декілька віршів охоплюють більш як три століття з життя ізраїльського народу. Автор звертає увагу читача на той факт, що низки подій, які відбувалися в часи Суддів, увесь час повторювалися (і це якнайкраще показано на прикладі оповіді про Отнієла у 3:7-11): (а) гріх  або бунт супроти Господа через поклоніння іншим богам чи віровідступництво (2:11-13, 17; 3:7, 12; 4:1; 6:1; 10:6; 13:1), (б) служіння  ізраїльтян іншим народам як покарання від Господа (2:14-15; 3:8), (в) молитва  або розкаяння ізраїльтян (3:9а; див. 2:18), (г) спасіння  (порятунок у бою) та повернення Господніх ласк через натхненного Духом спасителя (суддю, вірші 16-18; 3:9б-10), (ґ) період затишшя , коли народ і земля відпочивали, тобто не було воєн (3:11). Та згодом все повторювалося. Проте не з абсолютною точністю, а "ще гірше" (2:19).

Рисунок,  СПІРАЛЬ ДУХОВНОЇ І МОРАЛЬНОЇ ДЕГРАДАЦІЇ ІЗРАЇЛЬТЯН В ЧАСИ СУДДІВ

1. Гріх

2. Служіння

3. Молитва

4. Спасіння

5. Затишшя

а. Гріх або віровідступництво ізраїльтян (2:11-13)

2:11-13. Гріх ізраїльтян описується як відступництво від Господа, який "вивів їх з Єгипту", та служіння або поклоніння різним богам "народів, що жили навкруги них" (вірш 12), як-от Ваалові (вірш 11, 13) та Астарті (вірш 13). Слово "Ваал", яке може означати "господар" або "чоловік", у практиках ідолопоклонства позначало духовну зраду (див. вірш 17). Таке ханаанське ймення мав сирійський бог Хадад, бог бурі та війни. У різних місцевостях його називали дещо по-різному: Ваал-Пеор, Чис. 25:3; Ваал-Гад, ІсНав 11:17; Ваал-Беріт, Суд. 9:4; Ваал-Зевув, 2 Цар. 1:2. У Ханаані богиня Астарта була дружиною Ваала, відома у Сирії як Астарта, а у Вавилонії як Іштар. Богиня Астарта була богинею родючості. Поклоніння ж Ваалові передбачало надзвичайну розпусту.

б. Поразка та скрутне становище ізраїльтян (2:14-15)

2:14-15. "Гнів Господній" (див. вірш 12) був Його праведною реакцією на гріх ізраїльтян і їхню духовну зраду. Він просто "віддав їх у руки ворогам", чим засвідчив Своє глибоке розчарування в ізраїльтянах та бажання покарати їх. Ці вороги знаходилися "навкруги", як свідчить той факт, що їх усюди "грабували" грабіжники в часи Суддів. Поразка ізраїльтян від рук їхніх ворогів (вірш 15; див. Лев. 26:17; Втор. 28:25, 48) була, насправді, дією руки Господньої "їм на нещастя, як Господь" їх власне й застерігав "і як ... був присягавсь їм". У Пс. 106: 34-42 поетично переповідається текст віршів із Суд. 2:11-15. Через поразки у боях ізраїльтянам і справді було "вельми скрутно".

в. Порятунок через суддів (2:16-19)

Цей вступний огляд стандартної поведінки ізраїльтян в часи Суддів не містить згадки про молитву ізраїльтян до Бога, але про це неодноразово йдеться далі: у 3:9, 15; 4:3; 6:6-7; 10:10. Однак, цілком можливо, що автор мав на увазі молитву в 2:18, де йдеться про стогони ізраїльтян через погане ставлення до них їхніх гнобителів.

2:16.  У цьому підсумовувальному твердженні йдеться про порятунок через суддів, яких Господь "настановив", щоб ті порятували ізраїльтян "з рук їхніх грабіжників".

2:17.  Не зовсім зрозуміло, чи вірш 17 стосується ідолопоклонства навіть у періоди затишшя, які припадали на часи правління кожного з суддів, чи тут ідеться про часи Суддів загалом, а саме про новий вияв непослуху після смерті кожного з суддів. Та як би там не було, гріх Ізраїля очевидний: вони "блудували за чужими богами" і "звернули з дороги" послуху Господнім заповідям. Оскільки практики людей, які поклонялися ханаанським богам родючості, характеризувалися статевою розпустою, фраза "вони ... блудували" має тут і буквальне, і переносне значення.

2:18-19.  "Коли Господь настановляв їм" суддю, ізраїльтяни мали порятунок від ворогів впродовж всього його життя, бо Господь "милосердився" над Своїм народом. "Як же вмирав суддя", ізраїльтяни знову вдавалися до "поганих вчинків" і навіть "витворяли ще гірше", аніж попереднє покоління. (Слово "батьки" у вірші 17 стосується слухняного покоління часів Ісуса Навина, тоді як слово "батьки" у вірші 19 —  кожного попереднього покоління часів Суддів.)

3. НАСЛІДКИ ПОРУШЕННЯ ЗАВІТУ (2:20-23)

2:20-23. Даний уривок, як і наступний (де йдеться про ворожі народи, які все ще перебували на обіцяній ізраїльській землі, 3:1-6), завершує теологічний аналіз часів Суддів. Тоді як у 2:11-19 йде мова про народи, які приходили і грабували різні ізраїльські племена, в 2:20-3:6 розповідається про ханаанські народи, які вже були на цій землі і яких ізраїльтяни не спромоглися вигнати через брак віри та послуху.

Господь дозволив ханаанським племенам залишитися на цій землі з чотирьох причин: (1) Він вирішив покарати ізраїльтян за їхнє віровідступництво та ідолопоклонство (2:2, 20-21; див. ІсНав. 23:1-13). Ототожнюючись з корінними мешканцями цієї землі через шлюб та ідолопоклонство (див. Суд. 3:6), ізраїльтяни порушували "союз", який Господь дав "їхнім батькам" (див. ІсНав. 23:16). Тому, як Бог і обіцяв (ІсНав. 23:4, 13), Він не проганятиме "більше ні одного з тих народів, що зоставив (на місці) Ісус, коли вмирав". (2) Господь залишив ханаанян на цій землі, щоб "випробувати ними" відданість "Ізраїля" Йому (Суд. 2:22; 3:4). Це давало змогу кожному поколінню зокрема "пильнувати путь Господню та ходити нею" (див. 2:17) або ж продовжувати свій поступ у непослусі, як робили їхні батьки. (3) Господь залишив ханаанян на обіцяній землі, щоб дати ізраїльтянам досвід у веденні війни (див. коментарі до 3:2). (4) Ще інша причина зазначена у Втор. 7:20-24: щоб земля не здичавіла, перш ніж ізраїльтян стане достатньо, аби заселити її всю.

4. ПЕРЕЛІК НАРОДІВ, ЩО ЗАЛИШИЛИСЯ (3:1-6)

3:1-2. Перелікові народів, що залишилися, передують дві причини, з яких Господь дозволив їм залишатися на цій землі: "щоб випробувати ними Ізраїля" (про що вже йшлося у 2:22; див. 3:4) і "щоб навчались воювати покоління синів Ізраїля, які перше війни не знали", тобто вести "священну війну", що робив колись Ісус Навин, завойовуючи цей край. Отож, слово "воювати" означає тут не просто вести бій, а битися успішно, покладаючись на Господа й на те, що Він дасть перемогу у бою.

3:3.  У переліку, поданому тут, як і у переліку з вірша 5, міститься згадка і про ханаанян, і про хіввіїв. "Ханааняни" —  це народи, про яких йдеться в 1:27-33. "Хіввії" ж —  це хорії, яких ототожнювали з царством Міттанні у Верхній Месопотамії. Найбільш відомими хоріями в часи Ісуса Навина були гівоніти, мешканці об'єднання міст-держав, серед яких був і Гівеон (ІсНав. 9:7, 17). Хіввії, що згадуються тут, "жили на Ливан-горі, від Ваал-Хермон-гори до входу в Хамат" (напевно, сучасного Лебвеху, що за 14 миль на північний схід від Баальбеку). Філістимляни, які мешкали у пентаполісі (об'єднанні п'яти міст), населяли південні прибережні міста, як-от Ашдод, Аскалон, Екрон, Гат і Газа. Оскільки місто Сидон займало на той час провідне становище, ханааняни, відомі як фінікії, також називалися сидоніями.

3:4. Це вже втретє згадується бажання Господа "випробувати" ізраїльтян (див. 2:22; 3:1).

3:5-6. Ізраїльтяни пройшли три етапи культурного примирення з язичництвом: (а) вони "жили ... серед ханаанян", (б) вони вступали з ними у мішані шлюби, (в) вони "служили" їхнім "богам". Кожен з цих етапів природним чином вів до наступного. І саме відхід від Бога, який став наслідком цього, вже декілька разів описувався як причина їхнього пригноблення та грабування іншими народами (2:11-19). (Щодо "ханаанян" та "хіввіїв," див. коментарі до 3:3; щодо "хеттитів" див. коментарі до 1:26; щодо "аморіїв" див. коментарі до 1:3; щодо "перізіїв" див. коментарі до 1:4; і щодо "євусіїв" див. коментарі до 1:21.)

Карта , СУДДІ І ГНОБИТЕЛІ

ARAMEANS —  АРАМЕЇ

CANAANITES —  ХАНААНЯНИ

Sea of Kinnereth —  Тиверідське озеро

ELON —  ЕЛОН

Mt. Karmel —  гора Кармель

DEBORAH (AND BARAK) —  ДЕВОРА (І ВАРАК)

GIDEON —  ГЕДЕОН

TOLA —  ТОЛА

JAIR —  ЯІР

JEPHTAN —  ЄФТА

MIDIANITES —  МІДІЯНИ

AMMONITES —  АММОНІЇ

ABDON —  АВДОН

SHAMGAR —  ШАМГАР

EHUD —  ЕГУД

SAMSON —  САМСОН

IBZAN —  ІВЦАН

OTHNIEL —  ОТНІЄЛ

PHILISTINES —  ФІЛІСТИМЛЯНИ

Salt Sea —  Солоне море

MOABITES —  МОАВИТЯНИ

Б. Опис гноблень та визволень (3:7-16:31)

1. ВИЗВОЛЕННЯ З-ПІД ГНІТУ КУШАН-РІШАТАЇМА ПІД ПРОВОДОМ ОТНІЄЛА (3:7-11)

Даний опис суддівства Отнієла слугує чи не найкращим літературним та історичним взірцем героїчних діл суддів, хоча й не містить багатьох історичних деталей щодо цього конкретного звільнення.

а. Віровідступництво ізраїльтян (3:7)

3:7.  Даний епізод розпочинається зі згадки про ідолопоклонство ізраїльтян. Вони добровільно відвернулися від Ягве й обрали служити "Ваалові (див. 2:11) та Астарті" (дерев'яні стовпи або боввани, що використовувалися як об'єкти ідолопоклонства; див. Вих. 34:13; Втор. 16:21; Суд. 6:25). Астарта, яка згадується тут, була богинею моря в угаритській літературі в Сирії і дружиною Ела. Її не слід плутати з Астартою, про яку йдеться у 2:13 і яка вважалася дружиною Ваала.

б. Пригноблення ізраїльтян з боку арамеїв (3:8)

3:8. Ймення Кушан-Рішатаїм означає "Кушан Подвійно Грішний". Арам-Нагараїм —  буквально "Сирія Двох Рік", що стосується Верхньої Месопотамії. Оскільки видається дивним, що такий далекий народ пригноблював ізраїльтян, зокрема у наділі Юди, де жив Отнієл, деякі науковці вважають, що "Арам" —  це, насправді, "Едом" (відмінна лиш одна буква), який знаходився доволі близько від земель Юди, на півдні. Однак честолюбний месопотамський цар цілком реально міг напасти на землі ханаанян, особливо в часи, коли Єгипет, який знаходився на південному заході (і мав умовну владу над Ханааном) був слабкий. В такому разі Кушан панував над ізраїльтянами аж "вісім років".

в. Визволення з-під гніту під проводом Отнієла (3:9-10)

3:9-10. У відповідь на молитву ізраїльтян ("сини Ізраїля закликали до Господа"), Ягве "дав їм спасителя, Отнієла", який став їхнім суддею та "врятував їх" після того, як на нього "зійшов ... Дух Господній" (див. 6:34; 11:29; 13:25; 14:6, 19; 15:14). Отнієл уже згадувався як син "меншого брата Калевового" (див. ІсНав. 15:13-19). Як Господь колись віддав ізраїльтян "у руки" гнобителів арамеїв (Суд. 3:8), так Він зараз "віддав" ворожого царя "в руки" Отнієла".

г. Період спокою (3:11)

3:11. Отож, "край зазнав сорок років спокою", бо рівно стільки прожив ще Отнієл.

2. ВИЗВОЛЕННЯ З-ПІД ГНІТУ ЕГЛОНА ПІД ПРОВОДОМ ЕГУДА (3:12-30)

а. Віровідступництво ізраїльтян (3:12а)

3:12а.  Згіршення ізраїльтян заново розпочалося, коли "сини Ізраїля знову вчинили те, що було не до вподоби Господеві" (див. вірш 7). Тут, звісно ж, ідеться про їхній непослух до Завіту Мойсея, віровідступництво від Ягве та поклоніння іншим богам (див. 2:17, 19).

б. Пригноблення ізраїльтян з боку моавитян (3:12б-14)

3:12б-14.  У даних віршах вкотре засвідчується верховенство Бога у справах людей, адже це Він "дав перевагу Еглонові, цареві моавському, над Ізраїлем". Моавитяни були нащадками Лота від його кровозмісних стосунків зі своєю старшою донькою (Бут. 19:30-38). Вони жили на схід від Мертвого моря між річками Арнон і Зеред та зайняли землі Рувима приблизно на 25 миль на північ від річки Арнон, а потім увійшли у Ханаан так, як колись Ісус Навин, і захопили Єрихон ("Пальмове місто"). Після Завоювання ізраїльтяни, вочевидь, заселили це місто, та не укріпили його мури через прокляття, яке могло зійти на тих, хто це б вчинив (див. ІсНав. 6:26).

У цій війні моавитянам допомагали аммонії та амалекитяни. Аммонії були північно-східними сусідами моавитян, а також нащадками Лота від його молодшої доньки (Бут. 19:38). Амалекитяни були злісними ворогами ізраїльтян (див. Вих. 17:8-13; Втор. 25:17-19) і вели кочове життя на південних від Беер-Шеви землях. "Служили ізраїльтяни (тобто плем'я Веніямина та частина племені Ефраїма) Еглонові ... вісімдесят років".

в. Визволення з-під гніту під проводом Егуда (3:15-29)

3:15а. Після того, як ізраїльтяни звернулися до Господа з молитвою, Він "дав їм спасителя, Егуда ... лівака". Термін "лівак" у перекладі з давньоєврейської дослівно звучить як "той, у кого зв'язана права рука". Та ліворукість жодним чином не заважала чоловікам з племені Веніямина. Насправді, у них було 700 ліваків, які дуже влучно кидали каміння (див. 20:16). У випадку з Егудом ліворукість ще й дала йому змогу продемонструвати свою відвагу.

3:15б-19а. Оскільки ізраїльтяни "послали" через Егуда "данину" (яка, ймовірно, складалася з домашніх тварин, а також золота чи срібла та інших коштовних речей), він був, мабуть, доволі знаної людиною у племені Веніямина. Він самостійно "зробив собі ... меча з двома лезами" (ймовірно, кинджал без держака), який був достатньо короткий (приблизно 18 дюймів в довжину), щоб Егуд зміг заховати "його собі під одежею". Принісши "данину" Еглонові, який "був вельми гладкий" (див. вірш 22), Егуд відіслав своїх помічників, які несли важкі речі в данину, "а сам повернувсь назад" у Гілгал, щоб знову зустрітися з царем Еглоном. Каменоломи, "що біля Гілгалу", були місцевим орієнтиром, і тут, скоріш за все, йде мова про пам'ятник з 12 каменів, які люди Ісуса Навина взяли з річки Йордан (ІсНав. 4:1-7).

3:19б-22. Егуд заінтригував царя звісткою про те, що має до нього "таємне слово", і в такий спосіб отримав доступ до "горниці", в якій Еглон був один. Сказавши, що має Слово Боже до нього, Егуд встромив цареві "в живіт" свого меча, аж "жир зімкнувся" довкола нього. Цікаво, що схованка була на "правім боці" Егуда, звідки він спритно вихопив меча, "простягнувши ліву руку".

3:23-26. Егуд добре спланував свою втечу. Щоб виграти час, він "зачинив двері горниці й засунув засувом за собою" і таким чином залишився непомічений. Він отримав необхідний час для втечі завдяки тому, що "царські слуги" чекали за зачиненими дверима, гадаючи, що цар "залагоджує свою потребу" (досл., "покриває свої ноги," евфемізм до природного випорожнення тіла; див. 1 Сам. 24:4). Коли вони зрозуміли, що помиляються, то відчинили двері і знайшли там свого мертвого царя. Тим часом Егуд знову пройшов "повз" місцевий орієнтир ("каменоломи"; див. Суд. 3:19) у Гілгалі та "врятувався в Сеїрі" (достеменно невідомо, де саме на землях племені Ефраїма знаходилось це місце).

3:27-29.  Засурмивши, Егуд зібрав ізраїльських воїнів та повів їх у бій супроти збентежених моавитян. Він нічого не сказав про власний вчинок, а лиш запевнив ізраїльтян в тому, що "Господь дав ... моавитян" їм "у руки". Його стратегією бою було захопити "йорданські броди", де моавитяни, утікаючи, могли перейти ріку, щоб повернутися на свої землі. Й ізраїльтяни "побили ... коло десять тисяч моавитян", не давши жодному втекти через річку Йордан.

г. Період спокою (3:30)

3:30. Поразка моавитян була остаточною, через що "мусіли ... моавитяни скоритись під руку Ізраїля". Внаслідок визволення під проводом Егуда у цьому краю був "мир" цілих "вісімдесят років".

3. ВИЗВОЛЕННЯ З-ПІД ГНІТУ ФІЛІСТИМЛЯН ПІД ПРОВОДОМ ШАМГАРА (3:31)

3:31.  Шамгар був суддею, скоріш за все, вже після визволення ізраїльтян під проводом Егуда, але перед його смертю (історична оповідь, яка розпочинається в 4:1, розкриває події, які відбулися після смерті Егуда, а не Шамгара). Ймення "Шамгар" є хуррійським, але це може свідчити виключно про вплив, який мали хуррії на його батьків, а не про те, що він не був ізраїльтянином. Той факт, що Шамгар "спас Ізраїля", вказує на його статус судді, хоча про його діяння зазначено лиш те, що він "побив рожном шістсот філістимлян". Чи зробив він це за все своє життя, а чи за один раз —  тут не зазначено. Його зброєю була гостра палиця з металевим наконечником, довжиною приблизно 8 або 10 футів, яку використовували для поганяння худоби. Інший кінець такої палиці, як правило, мав подібне на долото лезо для очищення плуга.

4. ВИЗВОЛЕННЯ З-ПІД ГНІТУ ХАНААНЯН ПІД ПРОВОДОМ ДЕВОРИ ТА ВАРАКА (част. 4-5)

Тепер автор привертає увагу читача до північних племен (див. 4:6; 5:14-15, 18), які знаходилися під гнітом об'єднання ханаанян під головуванням Явіна з Хацора (4:2), що був, скоріш за все, нащадком царя Хацора, якого переміг Ісус Навин (ІсНав. 11:1-13). На відміну від попередніх випадків пригноблення чужоземними загарбниками, це пригноблення чинили ханаанські народи цієї землі, яких ізраїльтяни колись не спромоглися вигнати з північного Ханаану (див. Суд. 1:30-33).

а. Віровідступництво ізраїльтян (4:1)

4:1.  Той факт, що "сини Ізраїля вчинили знову те, що було не до вподоби Господеві", показує, як уперто ізраїльтяни ще глибше поринали в ідолопоклонство (див. 2:19; 3:7, 12). Однак це сталося, як тут зазначено, лише, "коли Егуд помер". А отже, він чинив позитивний вплив на людей, над якими був суддею. Оскільки у цій частині йдеться про Егуда і його суддівство, то Шамгар, скоріш за все, визволив ізраїльтян (3:31) під час суддівства Егуда, а не після нього.

б. Пригноблення ізраїльтян з боку ханаанян (4:2-3)

4:2-3.  Близько 200 років тому Господь звільнив ізраїльтян із рабства в Єгипті. Тепер, на противагу цьому, Він "віддав їх у руки" ханаанян, караючи за їхні гріхи (див. 2:14; 3:8; 1 Сам. 12:9). Термін "Явін" був, напевно, спадковим титулом (див. інший Явін в ІсНав. 11:1-13). Хацор (Тель ель-Кеда) був найважливішою північною ханаанською цитаделлю у північній Галилеї і знаходився за 8 1/2 миль на північ від Тиверіадського озера (Галилейського моря). Але ні Хацор, ні його цар Явін не виступають на передньому плані в Суд. 4-5, адже вся увага прикута до Сісера, ханаанського воєначальника, "що жив у Харошет-Гоїмі" (див. 4:13, 16), яке іноді ототожнюють з Тель ель-Амаром (який знаходиться біля вузької ущелини, де річка Кішон потрапляє в степи Акри, що за 10 миль на північний захід від Мегіддо). Пригноблення з боку ханаанян було дуже сильним, адже вони значно переважали ізраїльтян військовими силами. В них "було 900 залізних колісниць" (див. вірш 13). І це пригноблення тривало "дванадцять років", після чого ізраїльтяни знову "заквилили ... до Господа".

в. Визволення з-під гніту під проводом Девори і Варака (4:4-5:31а)

(1) Суддівство Девори. 4:4-5.  Девора (чиє ім'я означає "медоносна бджола") була і пророчицею, і суддею. Головним чином вона діяла як суддя, "і сини Ізраїля приходили судитись до неї" під Девора-пальму, де вона "сиділа", що "між Рамою й Бетелом, у Ефраїм-горах". Вона походила, скоріш за все, з племені Ефраїма, хоча дехто пов'язує її з племенем Іссахара (див. 5:15). Про її чоловіка "Лаппідота" (що означає "смолоскип", тому його не слід плутати з Вараком, чиє ім'я має значення "блискавка") нічого більш не відомо.

(2) Уповноваження Варака (4:6-9). 4:6-7.  Девора прикликала Варака, який походив "з Кедету в Нафталі", захисного міста (ІсНав. 20:7), яке зазвичай ототожнюють з Тель Кедешом, що було за п'ять миль на захід від північно-західного краю озера Хула і знаходилося неподалік від ханаанських гнобителів у Галилеї. Іншим можливим місцем знаходження цього міста є Хірбет ель-Кідіш, що на східному краю долини Явнель і приблизно за милю від південно-західного берега Галилейського моря. Воно знаходилося ближче до гори Тавор, де Варак мав зібрати ізраїльське військо. Девора, промовляючи як Господня пророчиця, наказала Вараку зібрати "десять тисяч чоловік із нафталіїв та завулонян" і повести їх "на Тавор-гору". Конічна гора Тавор здіймається на 1300 футів і зі стратегічної точки зору знаходилася на стику наділів племен Нафталі, Завулона та Іссахара у північно-східній частині долини Єзреел. (Хоча Іссахар і не згадується в цій частині, в Суд. 5:15 про нього таки мова йде.) Гора Тавор була відносно безпечним місцем з огляду на колісниці ханаанян, а також чудовим стартовим пунктом, з якого можна було розпочати напад на ворога внизу. Звістка від Бога дала Вараку зрозуміти, що Господь особисто очолюватиме бій ("Я ж заманю до тебе ... Сісера ... і віддам його тобі в руки".

4:8-9. Та, незважаючи на те, чим саме керувався Варак, його відповідь-умова Деворі ("коли ж не підеш зо мною —  не піду") не була відповідною реакцією на веління Бога. Можливо, Варак просто хотів бути певен у присутності Бога у цьому бою, представницею якого в даному випадку була пророчиця-суддя Девора. Варто, однак, зауважити, що ймення Варак знаходиться у переліку героїв віри (Євр. 11:32). Девора погодилася піти, але сказала, що така відповідь-умова Варака на веління Бога була підставою для того, аби забрати в нього славу "у поході", тобто перемогу над Сісерою, і передати її "жінці". Барак, звісно ж, думав, що вона говорить про себе, однак це твердження було пророчим і передбачало роль в усьому цьому Яели (Суд. 4:21).

(3) Скликання війська. 4:10-13.  Разом із Деворою Варак повів "десять тисяч чоловік" з племен "Завулона і Нафталі" на гору Тавор. У вигляді вставного зауваження (з огляду вже на вірші 17-22) тут міститься інформація про те, що кочівник "Хевер ..., кеній, відділився" від своїх родичів, які мешкали у південній частині наділу Юди (див. 1:16), "і розіп'яв свій намет біля" Кадешу. Щодо "Ховава" як "тестя Мойсея" див. коментарі до Чис. 10:29. Коли Сісера почув про дії Варака, то розмістив своє військо і "всі свої ... дев'ятсот залізних колісниць" (див. Суд. 4:3) біля "Кішон-потоку", який знаходився, ймовірно, в околицях Мегіддо чи Таанаху (див. 5:19) в долині Єзреел.

(4) Поразка ханаанян. 4:14-16. За командою Девори та з огляду на її слова заохочення ("Господь дасть тобі Сісеру в руки") Барак повів своїх людей вниз "з Тавор-гори" супроти значно сильнішого війська Сісери. Як Девора і казала, "Господь навів страх на Сісеру й на всі його колісниці, й на ввесь його табір". Для цього Він використав і людей (їхні мечі), і божественні засоби (навів неочікувану й сильну бурю, через яку колісниці застрягали у багнюці річки Кішон; див. 5:20-22). "Сісера зіскочив з колісниці й утік пішки", вочевидь, у північно-східному напрямку повз гору Тавор, в той час як військо Варака переслідувало ханаанян, аж допоки "ані одного не зосталось".

(5) Втеча і смерть Сісери. 4:17-22.  "Сісера ж" побіг "пішки" в напрямку Кадеша (захисного міста) або, можливо, Хацора і "прибіг ... до намету ... Хевера, кенія", який мав дружні стосунки з "Явіном, царем хацорським". Яела, жінка Хевера, зустріла Сісеру згідно того, як було прийнято на Близькому Сході: "прикрила його килимом" (чи то від москітів, чи для переховування), "дала йому" молока (можливо, сметани; див. 5:25) та стала "при вході в намет", щоб віднаджувати непроханих гостів, поки той спав. Однак Яела, вочевидь, не розділяла ставлення свого чоловіка до царя Явіна, бо щойно Сісера "заснув ... глибоко від утоми", вона взяла наметовий кілок та "молот" і "загнала ... йому в скроню так, що кілок пройшов у землю" (див. 5:26). Це стало крайнім порушенням гостинності на Ближньому Сході. Та оскільки саме жінки кочівників займалися спорудженням наметів, Яела чудово володіла знаряддями, які використала супроти Сісери. Потім вона привернула увагу Варака, який "гнався за Сісерою", і показала йому мертве тіло. Отак пророцтво Девори (див. 4:9) сповнилося, бо слава за перемогу над Сісерою дісталася двом жінкам: Деворі, яка все це розпочала, і Яелі, яке це завершила.

Карта , БІЙ ДЕВОРИ І ВАРАКА

Атака ханаанян

Контратака племен

The Great Sea (Mediterranean) —  Велике (Середземне) море

Dan —  Дан

Hazor —  Хацор

Sea of Kinnereth —  Тиверіадське озеро

Harosheth —  Харошет

Mt. Tabor —  гора Тавор

Kishon River —  річка Кішон

Megiddo —  Мегіддо

Taanach —  Таанах

Jesreel —  Єзреел

Jordan River —  річка Йордан

GILEAD —  Гілеад

EPHRAIM —  Ефраїм

(6) Знищення Явіна. 4:23-24.  Поразка війська Явіна стала початком занепаду його влади у Галилеї, аж допоки ханаанські війська взагалі перестали бути загрозою ізраїльтянам.

(7) Переможний гімн (5:1-31а). 5:1. Ця стародавня пісня, яка спершу входила до книги воєн Господніх (Чис. 21:14) чи книги Яшара (ІсНав. 10:13), є в буквальному розумінні переможним гімном (приклади якого містяться у взірцях єгипетської та ассирійської літератури 15-12 століть до н.е.). Цей гімн, безумовно, написала сама Девора (див. Суд. 5:7-9), хоча Варак приєднався до неї у його виконанні (вірш 1). З надзвичайною простотою дана пісня засвідчує, що перемога над Сісерою та ханаанянами є заслугою Ягве, завітного Бога Ізраїля. Вона також заповнює декілька випадкових прогалин в оповіді, яка міститься в част. 4. Варто, однак, зауважити, що тема благословення та прокляття відіграє тут, як і всюди, доволі помітну роль. Ця пісня-гімн складається з п'яти частин: (а) заголовку (5:1), (б) хвали Девори Господеві (вірші 2-11), (в) скликання племен (вірші 12-18), (г) поразки ханаанян (вірші 19-30), (ґ) завершальної молитви з прокляттям і благословенням (вірш 31а).

5:2-5.  Вступний заклик воздати Господеві хвалу стосується пробудження в ізраїльтян —  і царів, і князів, і пересічних людей —  добровільного бажання йти "у битву" (вірш 2). За звичним проголошенням хвали (вірш 3) слідує історичний огляд попередніх спасенних діл Господа (вірші 4-5). Ягве тут асоціюється з подіями, які передували переходу через річку Йордан під проводом Ісуса Навина. Згадка про Сеїр (див. Втор. 33:2) та Едом (див. Ав. 3:3, де йдеться про Теман, едомітське місто) спонукала деяких науковців гадати, що гора Синай знаходилася відразу на схід від Аравської долини (яка розташована на південь від Мертвого моря), але це малоймовірно.

5:6-8.  Далі Девора описала поточне гнітюче становище, в якому перебували північні племена "в Ізраїлі" (див. 3:31; 4:2-3), аж допоки вона "в Ізраїлі не встала матір'ю". За межами укріплених (з мурами) міст життя ізраїльтян і в селах, і вздовж головних шляхів занепало через пригноблення з боку ханаанян, які підішли аж до самої брами міста. Причиною ж цього пригноблення було ідолопоклонство ізраїльтян: "Нових богів собі вибирали".

5:9-11.  Девора воздала хвалу Богові за відданих очільників і "доброхітних у народі", які відгукнулися в часи занепаду. Вона закликала і багатих ("ви, що їздите звичайно на ослицях білих"), і бідних ("ви, що мандруєте шляхами") співати цю переможну пісню разом з нею. "Господні благодійства" —  це Його "благі діла", з допомогою яких Він втрутився і приніс Своєму народові порятунок та перемогу.

5:12-18. Сама переможна пісня розпочинається із заклику до дій, адресованого Деворі та Вараку. Далі виголошується благословення тим племенам, які добровільно зібралися для бою з ханаанянами: Ефраїму, Веніямину та Махіру (яке було частиною племені Манассії і зазвичай мешкало на схід від річки Йордан, хоча тут, можливо, йде мова про все плем'я або ж лише ту його частину, яка мешкала на захід від річки Йордан; див. Чис. 26:29; 27:1), Завулону та Іссахару (Суд. 5:14-15). Ціла низка глузувань, а отже проклять (див. прокляття ізраїльського міста Мероз у вірші 23 за те, що його мешканці не допомогли в бою), спрямована супроти племені Рувима, Гілеада (вочевидь, племені Гада або, можливо, частини племені Манассії), Дана та Ашера (вірші 15-17). Однак племена Завулона (див. вірш 14) та Нафталі отримали похвалу за участь у битві (вірш 18; див. 4:6, 10).

5:19-22.  "Царі ханаанські" були з об'єднання ханаанських міст-держав, де головував Явін з Хацору, військом якого керував Сісера. Бій відбувався і "під Таанахом" (що за п'ять миль на південний схід від Мегіддо). Вишукана поетична мова —  "З неба зчинили битву зорі, з путей своїх ударили проти Сісери" —  не вказує на існування вірування в те, що зорі начебто дають дощ, а просто засвідчує божественне втручання у бій. Як видно з вірша 21, Боже втручання мало вигляд несезонного дощу (ханааняни ніколи б не ризикнули взяти свої колісниці в болотистий регіон у сезон дощів), який перетворив сухе дно Кішон-потоку на стрімку ріку (див. 1 Цар. 18:40).

5:23-27.  На місто ж "Мероз" (яке, напевно, знаходилося на шляху бою з військом Сісери) було виголошено прокляття за те, що його мешканці не допомогли у бою, а ось на Яелу —  благословення, бо це вона вбила Сісеру (див. 4:21-22), чим безумовно засвідчила свою відданість завітові та ізраїльтянам, з якими її рід ототожнювався через Мойсея. Яскрава картина смерті Сісери (5:26-27) не мала на меті показати усі етапи вбивства, а лиш описати, метафорично й повільно, так зване падіння лідера.

5:28-30. Тут падіння полководця підсилюється іронічним описом матері Сісери, яка очікує повернення свого сина з битви. Її запитання ("Чому загаялась його колісниця, не приходить?") та сповнені надії пояснення його зволікання, які дає одна "з її князівен" та й вона сама, разюче контрастують із дійсним станом справ.

5:31а.  Цілком слушно, що гімн, в якому описується перемога Ягве над ідолопоклонницькими ворогами, завершується прокляттям грішних ворогів і благословенням тих, хто був відданий Ягве. Бути "немов сонце, що сходить у повній силі" —  це, отже, мати життя, сповнене благословень.

г. Період спокою (5:31б)

5:31б.  Визволення ізраїльтян з-під гніту ханаанян під проводом судді Девори принесло цьому краю "спокій" аж на "сорок років".

5. ВИЗВОЛЕННЯ З-ПІД ГНІТУ МІДІЯН ПІД ПРОВОДОМ ГЕДЕОНА (6:1-8:32)

а. Віровідступництво ізраїльтян (6:1а)

6:1а.  Спіралеподібне падіння ізраїльтян (див. рисунок поблизу 2:11-15) через віровідступництво ("але сини Ізраїля вчинили, що Господеві було не до вподоби"; див. 3:7, 12; 4:1) та їхнє визволення знову повторилося й у випадку з Гедеоном, чиєму суддівству приділено чи не найбільше уваги в Книзі Суддів (100 віршів і три частини). Подібною є оповідь про Самсона, яка складається з 96 віршів та чотирьох частин.

б. Пригноблення ізраїльтян з боку мідіян (6:1б-6)

6:1б-6. "Сім років" пригноблення з боку мідіян було покаранням, яке Бог наслав на ізраїльтян за їхнє ідолопоклонство та грішність. Цей порівняно короткий період пригноблення розділяв два 40-річні періоди спокою (5:31; 8:28). Мідіяни були нащадками Авраама і Кетури (Бут. 25:1-2) та зазнали поразки від ізраїльтян під час їхнього блукання пустелею (Чис. 22:4; 25:16-18). Вони були кочовим народом, який прийшов із земель поблизу Акабської затоки та розселився по всій Аравії і Трансйорданії, підкоривши в той же час едомітів, моавитян та аммоніїв, коли перейшов Йордан і зайшов у Ханаан на північ аж до долини Єзреел (Суд. 6:33) і на південь та схід аж до Гази (вірш 4), рухаючись, ймовірно, в західному напрямку через долину Єзреел й у південному напрямку вздовж прибережної рівнини.

Суворість пригноблення з боку мідіян змусила ізраїльтян ховатися та "наробити собі гірських сховків, вертепів та кріпостей". Однак це вторгнення не було повсякчасним (як і попереднє з боку ханаанян), а сезонним і траплялося в часи жнив після того, як ізраїльтяни засівали свої поля. Головною метою мідіян було привласнення врожаю для себе і своєї худоби. Однак завершувалося все це цілковитим спустошенням. Союзниками мідіян були "амалекитяни" (з південної частини наділу Юди; див. 3:13) та інші східні народи ("сини сходу", що слугувало позначенням для усіх кочових народів Сирійської пустелі, в тому числі, можливо, й аммоніїв та едомітів). Під час цих щорічних варварських вторгнень гнобителі робили те, що було цілком звичним для кочових народів, а саме розкладали намети в такій кількості і з такими спустошливими наслідками, що автор порівняв їх з сараною (див. 7:12). Мідіяни та їхні союзники мандрували на незліченній кількості "верблюдів" (див. 7:12), витривалість та швидкість (аж до 100 миль на день) яких робила їх величезною і довготривалою військовою загрозою. Тут вперше йдеться про організований напад на верблюдах (див. Бут. 24:10-11). Зубожіння, якого зазнали ізраїльтяни, спонукало їх знову заголосити "до Господа". Однак це голосіння не було виявом каяття за вчинені гріхи, бо вони, вочевидь, не розуміли, що було причиною пригноблення з боку ворогів, аж допоки Господь не послав їм пророка, аби той вказав їм на це (див. Суд. 6:7-10).

в. Визволення з-під гніту під проводом Гедеона (6:7-8:27)

(1) Пророк дорікає ізраїльтянам. 6:7-10.  Господь "послав" свого "пророка" (ім'я якого тут не зазначено, але це був єдиний пророк, який згадується в цій книзі, окрім пророчиці Девори) нагадати ізраїльтянам про їхні завітні зобов'язання перед Богом, який "вивів" їх "з Єгипту" (див. Вих. 34:10-16; Втор. 7; Суд. 3:5-6), зокрема про заборону вшановувати "богів аморійських". Пророк дорікнув їм у постійному вияві непослуху: "Та ви не послухалися голосу Мого [Бога]". Це послання нагадує звістку від Ангела Господнього у Бохімі (див. 2:1-3).

(2) Ангел Господній прикликає Гедеона (6:11-24). 6:11-12а.  Оповідь про Гедеона розпочинається не зі звичного твердження: "Господь дав їм спасителя", а з розповіді про те, як саме  Бог дав його їм. Прикликання або уповноваження Гедеона стало наслідком його розмови з Ангелом Господнім (який є "Господь", вірш 14; див. коментарі до 2:1), який явився Гедеонові у вигляді чужинця, що тимчасово проживав у цих землях, і "сів в Офрі під дубом". Оскільки батько Гедеона був Авієзером (з племені Манассії, ІсНав. 17:2), ця Офра не знаходилася в наділі Веніямина, а, скоріш, значно північніше, ймовірно, поблизу границі наділу Манассії, що в долині Єзреел. Можливим місцем знаходження цього міста називають сучасну ель-Афулу (що за шість миль на схід від Мегіддо) або ет-Тайїбу (Хафараїм, що за вісім миль на північний захід від Бет-Шану). Той факт, що "Гедеон товк пшеницю у ступі", засвідчував і його страх бути поміченим мідіянами, і невелику кількість зібраного врожаю. Зазвичай пшеницю молотили (відділяли зерно від полови) надворі на току (див. 1 Хр. 21:20-23) з допомогою волів, які протягували молотильні сани по стеблах.

6:12б-13.  Вступне зауваження Ангела засвідчило, що "Господь з" Гедеоном, а також дало зрозуміти, що Гедеон був хоробрим чоловіком ("доблесним чоловіком", БКЯ; слова гіббор хаиіл  також зустрічаються у стосунку до Єфти, 11:1; і Боаза, Рут. 2:1). Хоча такий опис міг мати сатиричний підтекст (адже в даний момент Гедеон аж ніяк не був хоробрим чи доблесним), він, напевно, стосувався потенційних рис Гедеона, які будуть йому притаманні після втручання Бога і які бачитимуть у ньому інші люди.

Перша відповідь Гедеона показала, що він не звернув увагу на особисте звернення Ангела до нього, адже промовив: "... коли ж Господь з нами  ..." Гедеон поставив під сумнів божественну обіцянку з огляду на поточне становище свого народу. Проте він влучно підсумував, що Господь "віддав" їх "у руки мідіянам".

6:14.  "Ангел Господній" (вірші 11-12) тепер промовляв як "Господь" і наказав Гедеонові йти та врятувати "Ізраїля від руки мідіян". Фраза "в оцій твоїй силі", вочевидь, передбачає божественну присутність, про яку вже йшлося вище (вірш 12).

6:15. Та Гедеон заперечив Йому, промовивши, що "родина" його "найостанніша", і він сам "найменший". Дане заперечення могло бути виявом типової близькосхідної скромності, однак, можливо, воно також показувало реальний стан справ.

6:16. Запевнення Бога знову засвідчило, що Він буде з Гедеоном ("Я буду з тобою") і що перемога над мідіянами дасться йому легко ("і ти поб'єш мідіян, як одного чоловіка").

6:17-21.  Та Гедеон забажав отримати "знак", який би засвідчив обіцянку Господа. І Господь задовольнив його бажання (див. вірш 21). Тим часом непевність Гедеона стосовно того, ким насправді є його надприродний Відвідувач, спонукала його до вияву звичної близькосхідної гостинності. Слово мінхах , перекладене тут як "дар", який Гедеон захотів покласти "перед" своїм Відвідувачем, могло мати стосунок до добровільного підношення з ізраїльських жертвопринесень Господеві або ж до данини, яку підносили як дар цареві чи іншому можновладцю (див. 3:15). Велика кількість їжі, яку зготував Гедеон —  "м'ясо ..., ... юшку" та "неквашені коржі" з "однієї ефи (пів бушеля) муки" —  показало і його заможність у злиденний час, і типову надмірність близькосхідної гостинності. Він, поза всяким сумнівом, планував забрати недоїдки додому для своєї сім'ї. Але "Ангел Господній ... приторкнувсь до" піднесеної їжі "кінцем" Своєї "палиці" —  і її поглинув "огонь". В такий спосіб Гедеон отримав знак, про який просив (6:17; див. Лев. 9:24; 1 Цар. 18:38), після чого "Ангел ... зник".

6:22-24. Занепокоєння Гедеона показало, вочевидь, що він боявся померти, побачивши Господа "віч-на-віч" (див. Вих. 33:20). Коли ж Господь запевнив його, що він не вмре, Гедеон "спорудив ... жертовник" і назвав його "Господь —  мир".

(3) Гедеон руйнує жертовник Ваала (6:25-32). 6:25-26. Господь вирішив випробувати Гедеона на вірність. Якщо Гедеон збирався звільнити ізраїльтян від мідіян, він мав не лише здобути військову перемогу над ворогом, але й також усунути причину ідолопоклонства, яка власне й призвела до того, що Бог віддав Свій народ у руки мідіянам (див. вірш 1). Тому Бог наказав Гедеонові зруйнувати "жертовник Ваала" свого "батька" і порубати "Ашеру" (культовий об'єкт, який, вочевидь, символізував Ашеру, угаритську богиню моря; див. коментарі до 3:7). Після цього Гедеон мав спорудити "жертовник" Господеві і принести у "всепалення на дровах Ашери" одного з бичків свого "батька" (які, мабуть, спершу призначалися для жертвування Ваалові).

6:27. Послух Гедеона Богові не слід применшувати тим, що він "узяв ... десять ... слуг" (розбирання ханаанського жертовника потребувало багатьох людей і сил), чи тим, що він "зробив" це "вночі" (шанувальники Ваала, поза всяким сумнівом, завадили б йому, якби він спробував зробити це вдень).

6:28-32.  Батько Гедеона зміг заспокоїти розлючений через це натовп своєю мудрою порадою. Їхнє розслідування нічного вандалізму швидко вказало на Гедеона, і вони почали вимагати його смерті. "Та Йоаш", який, напевно, розкаявся і перейнявся сміливим вчинком свого сина, мудро зауважив: "Коли він (Ваал) бог, сам нехай постоїть за себе". Мабуть, ці слова Йоаша дали людям зрозуміти, що вони не повинні перешкоджати Ваалові першим стати на свій захист (див. іронічне глузування Іллі з Ваала, 1 Цар. 18:27). Ця мудра порада спинила народ, і вони почали називати Гедеона іменем "Єрувваал", що означало "Нехай судиться з ним Ваал". Хоча вони, скоріш за все, застосовували це ймення як вияв зневаги, воно могло згодом набути шанованого звучання і виступати свідком супроти неспроможності Ваала захистити себе (див. Суд. 7:1; 8:29; та коментарі до імені Єрувваал у 9:1).

(4) Гедеон готується до бою. 6:33-35. Доручення, яке Гедеон отримав від Господа, передувало наступному (й останньому) щорічному вторгненню мідіян та їхніх союзників. Вони перейшли через річку Йордан у південному керунку від Тиверіадського озера й "отаборились" згідно зі звичаєм кочівників у багатому сільськогосподарському регіоні долини Єзреел. Господнє визволення ізраїльського народу через Гедеона розпочалося, коли на нього "зійшов ... Дух Господній" (див. 3:10; 11:29; 13:25; 14:6, 19; 15:14). В такий спосіб Гедеон отримав божественну силу через особисту присутність Святого Духа. Гедеон відразу почав збирати військо і прикликав, засурмивши, свою родину Авієзера (див. 6:11, 24) та решту племені Манассії, а також племена "Ашера, Завулона та Нафталі" через "послів".

(5) Гедеон отримує знаки на вовняному руні. 6:36-40.  Очевидна відсутність віри в Гедеона, який бажав отримати від Бога більше знаків (див. Мт. 12:38; 1 Кор. 1:22-23), видається дивною як для чоловіка, ймення якого знаходиться в переліку героїв віри (Євр. 11:32). Насправді, Гедеон уже отримав знак від Бога, коли дізнався від Нього про своє доручення (Суд. 6:17, 21). Однак тут слід зауважити, що Гедеон не використовував вовняне руно для того, щоб дізнатися Божу волю, бо він уже знав з божественного об'явлення, що саме Бог від нього хоче (вірш 14). Ці знаки стосувалися підтвердження або запевнення у Божій присутності чи допомозі у здійсненні поточного завдання. Бог, однак, не дорікав Гедеонові за його слабку віру, а наповнив "вовняне руно" росою так, що коли "другого дня вранці" Гедеон "стиснув руно", то "витиснув з нього росу, повну чашу води". Та, вочевидь, Гедеон мав на думці і якісь інші пояснення цьому випадкові, як-от що земля могла природним чином висохнути на відміну від руна. Тому він попросив Бога про ще один знак, а саме зробити так, щоб "руно" було "сухе, а на землі навкруги була роса". Бог терпеливо вислухав його і "вчинив ... так", як той хотів, після чого Гедеон був уже певен, що йому слід продовжувати здійснення свого доручення.

(6) Гедеон зменшує кількість своїх воїнів (7:1-8а). 7:1-2. Гедеон отаборився разом "з усіма людьми ... коло Харод-джерела" (ймовірно, джерела Ен Харод у підніжжі гори Гільбоа, яке звивалося у східному керунку до річки Йордан через долину Харод). Всього їх налічувалося 32000 (вірш 3). Мідіяни ж, яких було 135000 (див. 8:10), розклали свій табір за три або чотири милі "на північ від" них у підніжжі "горба Море", який здіймався наче вартовий, що стоїть на сторожі біля східного входу в долину Єзреел. Бог, сила якого не залежить від кількості (див. Пс. 33:16), мав намір "дати мідіян ... у руки" ізраїльтянам через невелику кількість їхніх воїнів, щоб Ізраїль не чванився, наче здобув перемогу у бою самотужки. Гедеон же, поза всяким сумнівом, був збентежений словами, які промовив Бог: "Забагато людей у тебе".

7:3-6. Бог використав два способи для зменшення кількості воїнів Гедеона: (а) "Двадцять дві тисячі" боязливих і полохливих було відбраковано (згідно зі Втор. 20:8), й вони отримали змогу повернутися "додому"; (б) 9700, вочевидь, менш пильних чоловіків, які не пройшли просте випробування, також отримали звільнення (Суд. 7:4-8; принаймні, тимчасово, див. вірш 23).

Хоча випробування, яке не пройшли 9700 ізраїльтян, видається доволі простим, слова, якими його описано, є дещо неоднозначними. Поки чоловіки пили з джерела, Гедеон мав відділити тих, хто "хлептатиме воду язиком, як хлепчуть собаки", від тих, хто "стане навколішки, щоб пити". Але ж як можна хлептати воду язиком і не стати при цьому навколішки, щоб прихилити обличчя до води? Деякі автори пояснюють це тим, що чоловіки, які не ставали навколішки, зачерпували воду в долоню однієї руки (тим часом тримаючи меч в іншій руці) і вже з неї хлептали воду язиком. Інші ж вважають, що такі чоловіки використовували руку, щоб раз по раз доносити воду до свого рота, що нагадувало процес хлептання води язиком собаки. Та як би там не було, це випробування, вочевидь, показало, хто пильний, а хто ні, хоча дехто стверджує, що це було виключно довільне випробування, аби зменшити кількість воїнів. Історик Йосип Флавій навіть казав, що це "триста чоловік", які пройшли випробування, були менш пильними, що давало змогу Богові ще кращим чином виявити Свою силу.

7:7-8а. Тепер, всього з кількома сотнями вояків, Гедеон знову отримав запевнення від Бога: "Трьома сотнями ... Я врятую вас і дам мідіян тобі в руки" (див. 6:14). 300 воїнів Гедеона взяли "припаси ... і сурми" в тих, хто повертався "до себе додому".

(7) Підбадьорення Гедеона щодо перемоги (7:8б-15).  7:8б-11а. Незважаючи на всі ті слова підбадьорення та запевнення, які отримав Гедеон, Господь знав, що він боявся йти в атаку, тому й дав йому ще два підбадьорення: (а) безпосереднє божественне слово ("Спустись у табір, бо Я віддаю тобі його в руки"; див. вірші 7, 14-15), і (б) замислений Богом сон, що його оповів мідіянин і почув Гедеон (вірші 13-14).

7:11б-15.  Гедеон і Пура, його слуга, крадькома пробралися у "табір" мідіян з його численними наметами, що розкинулися по всій долині, "мов сарана" (див. 6:5). Їх було дуже багато, однак кількість верблюдів їх переважала (див. 6:5). Далі дивовижним чином виявилося Боже провидіння: Гедеон підійшов саме вчасно, щоб почути, як "один" мідіянин розповідає іншому свій "сон", в якому він бачив ячмінну паляницю і вона, "докотившись до (мідіянського) намету, вдарилась об нього так, що намет упав, перевернувся і розпався". Інший мідіянин відповів, ймовірно, глузуючи, що "це ніщо інше, як меч Гедеона ... ізраїльтянина", в чиї руки Бог "віддав ... мідіян". Однак Богом задуманий символізм тут цілком очевидний (ячмінна паляниця влучно характеризувала зубожілих ізраїльтян, а намет —  мідіян-кочівників). Гедеон вірно зрозумів, що це було підбадьорення від Господа щодо перемоги ізраїльтян над мідіянами. Миттєво вклонившись Господеві після цієї звістки, Гедеон "повернувся до ізраїльського табору" й відразу почав скликали своїх воїнів, підбадьорюючи їх тими ж словами, які почув від Бога: "Господь віддав мідіянський табір вам у руки!" (див. 7:7, 9, 14).

(8) Перемога Гедеона над мідіянами. 7:16-22.  Гедеон поділив своє невелике військо "на три загони" і "дав їм усім" стратегічно важливу, але дивну зброю: "сурми та порожні глечики" з каганцями. Вони підійшли "до краю табору" мідіян у Богом призначений час, "на початку середньої чати (10 година дня), коли щойно були змінили варту" (а вартові, які здали вахту, все ще крутилися довкола своїх наметів). В часи Гедеона перша чата була від 18.00 і до 22.00, середня —  з 22.00 до 2.00, і вранішня —  з 2.00 до 6.00.

І в цей вирішальний момент ізраїльтяни "засурмили" в свої сурми та, "розбивши глечики", закричали: "За Господа й за Гедеона!" Даний бойовий клич засвідчив їхню певність у тому, що Господь дасть їм перемогу, а також засвідчив їхню присутність мідіянам та сильно їх налякав. Слово сопарот , яке тут перекладено як "засурмили", передбачає використання сурм з рогів тварин, які видавали різкий і пронизливий звук. "Глечики" були виготовлені, вочевидь, із глини. Мідіяни ж неабияк збентежилися, почувши все це, адже вони подумали, що ізраїльське військо значно більше і навіть, можливо, прийняли свою ж варту, яка щойно передала вахту іншим, за ізраїльтян. Це Богом замислене непорозуміння призвело до того, що мідіяни обернули свої "мечі ... проти себе самих", тим часом як ізраїльтяни, скоріш за все, спостерігали за цим усім з безпечної відстані "навкруги табору". Мідіянське військо кинулося "урозтіч" на південний схід до "Бет-Шітту" та "Авел-Мехоли" й до річки Йордан. Авел-Мехола —  це, мабуть, Тель-Абу-Сус, що за 24 милі на південь від Тиверіадського озера (Галилейського моря). (Саме в Авел-Мехолі мешкав Єлисей, коли Ілля покликав його бути пророком, 1 Цар. 19:16). Мідіянське військо, скоріш за все, втікало саме в цьому керунку, бо мало намір перейти річку Йордан, щоб добратися "до Церери" (ймовірно, Цартану або Тель ес-Саідії) й Таббату (Рас Абу Талбату).

(9) Гедеон збирає підкріплення. 7:23-24а.  Гедеон зібрав підкріплення "з Нафталі, з Ашера й з усього Манассії", щоб ті кинулися "навздогінці за мідіянами". Серед тих чоловіків, які відгукнулися на заклик Гедеона, були, напевно й ті, яких Гедеон відіслав назад додому. Гедеон також звернувся по допомогу до племені Ефраїма, якому неважко було відрізати мідіян від переправи "через воду Йордану".

(10) Орев і Зеев потрапляють у полон до ефраїміїв. 7:24б-25. " Ефраїмії" швидко "зайняли броди вздовж Йордану" (місцезнаходження Бет-Бари наразі невідоме) та "полонили ... двох мідіянських князів, Орева (що означає "ворон") і Зеева (що означає "вовк")", а потім "принесли" їхні голови "до Гедеона" відповідно до військового звичаю, який існував на Близькому Сході.

(11) Дипломатична розмова Гедеона з ефраїміями. 8:1-3.  Однак "ефраїмії ... сварилися ... тяжко" з Гедеоном через те, що він не закликав їх приєднатися до першої атаки поблизу горба Море (7:1). "Лагідна відповідь" Гедеона (див. Прип. 15:1) засвідчила його дипломатичну тактовність до розгніваних та заздрісних ефраїміїв і відвернула неминучий конфлікт між племенами (див. Суд. 12:1-6, де Єфта відреагував зовсім по-іншому на заздрісні випади ефраїміїв). У притчі Гедеона фраза "винозборів Авієзера" стосується першої перемоги ізраїльтян у мідіянському таборі (Гедеон був Авієзером, 6:11), а слова "останків винограду Ефраїмом" (що означало більшу перемогу) мають тоді стосунок до так званого "прибирання", що включало перемогу над мідіянськими князями Оревою та Зеевою.

(12) Переслідування мідіян у Трансйорданії (8:4-21). 8:4-9. Хоча підмога, яку отримало військо Гедеона, і знищила багатьох мідіян-утікачів, доволі велика група, в тому числі два мідіянські царі Зевах і Цалмунна, втекли, перейшовши Йордан, у південно-східному напрямку. За ними безупинно гналися Гедеон "і триста чоловік, що були з ним". Вони попрохали "хліба" у "мешканців Суккоту" (вірш 5) та Пенуелу (вірші 8-9), двох ізраїльських міст у Трансйорданії в наділі Гада (див. Бут. 32:22, 30; ІсНав. 13:27). Однак ті відмовили їм, мабуть, боячись відплати від мідіян. Та це було рівнозначно об'єднанню з мідіянами супроти Господа і Його вибраного спасителя. Тому, як і колись у часи Девори було виголошено прокляття супроти міста Мероз (див. Суд. 5:23), Гедеон погрозив, що покарає їх за цю так звану "гостинність". Мешканцям Суккоту він сказав: "Я пороздираю (досл., "змолочу") ваше тіло глодами, що в пустині, ще й будяками” (див. 8:16). Це могло означати, що він тягнутиме їх по глоді та будяках, як молотильні сани по колоссі, або ж "молотиме" їх, тягнучи молотильні сани зверху по них. Та яким би не було точне значення його слів, смерть мала стати неминучим наслідком. Людям з Пенуелу він погрозив наступним чином: "Зруйную оцю твердиню" (див. вірш 17). Під словом "твердиню" він, вочевидь, мав на увазі фортецю, в якій люди могли ховатися, як-от у Сихемській башті (9:46-49) чи Тевецькій (9:50-51).

8:10-12. Два мідіянські царі (Зевах і Цалмунна) прибули разом зі своїм уцілілим військом лиш "до п'ятнадцять тисяч чоловік" у Каркор. Точне місце знаходження цієї локації невідоме, однак, ймовірно, Каркор знаходився поблизу Ваді Сірхан на схід від Мертвого моря. 15000 чоловік складали лише 11 відсотків від усього мідіянського війська, в якому спершу було 135000 воїнів. Гедеон подався "шляхом кочовиків на схід Новаху (напевно, Канавату, що в східному Башані) й Йогвеги (сучасного ель-Хубейхату, що за 15 миль на південний схід від Пенуелу)", несподівано "ударив на табір" мідіян, "упіймав обох царів" та розгромив їхнє військо.

8:13-17.  Повертаючись у північно-західному керунку "Херес-схилом" (місцезнаходження невідоме), Гедеон змусив "хлопчину з Суккоту" виписати йому імена "князів і старших суккотських", а потім виконав свою погрозу і покарав їх (див. вірш 7). Він також виконав свою погрозу і "зруйнував твердиню" у місті Пенуел (див. вірш 9).

8:18-21.  Маючи в руках двох мідіянських царів, Гедеон допитав їх стосовно випадку, про який іще мова не йшла, —  про вбивство кількох його братів "на Таворі", невеликій горі конічної форми, яка знаходилася дещо північніше горба Море. Тут не зазначено, чи даний випадок трапився під час поточного вторгнення мідіян у долину Єзреел, чи минулого разу. Та оскільки Гедеон мав потребу виконати обов'язок кровомесника (див. Втор. 19:6, 12), його брати були вбиті, скоріш за все, у своїх домівках або в полі, але не під час бою. Гедеон "повелів ... Єтерові, своєму первородному" вбити "їх". Це була честь, до якої "хлопчина" ще був не готовий, хоча це послугувало б неабияким приниженням для царів, якби їх убив недосвідчений противник. Вони ж хоробро запропонували, щоб сам Гедеон виконав помсту, вважаючи за честь бути вбитими відважним Гедеоном. І він "убив" їх, і "забрав бляшки, що були на шиї в їхніх верблюдів", (див. Суд. 8:26) як військовий трофей.

(13) Гедеон відмовляється бути царем. 8:22-23. Після цієї визначальної перемоги ізраїльтяни звернулися до Гедеона з пропозицією "правити" ними як цар, тобто започаткувати панівну династію ("ти сам і син твій, і син твого сина"). Та Гедеон відхилив їхню пропозицію і щодо правління, і щодо династії (однак один з його синів, Авімелех, згодом про себе ще нагадає; див. 9:1-6). Гедеон же тоді промовив слова, які мали значно більше значення, ніж він гадав, а саме щодо теократичного царювання Ягве: "Господь нехай править вами".

(14) Пастка ефоду Гедеона (8:24-27). 8:24-26.  Хоча Гедеон і відмовився бути царем, все ж він скористався нагодою, аби потішити себе, і взяв з людей так званий податок у вигляді частки зі "здобичі", а саме "золоті каблучки", загальною вагою приблизно 43 фунти. Термін "ізмаїльтяни" спершу мав стосунок до іншого кочового племені, потомків Агар (Бут. 16:15), але потім, вочевидь, почав використовуватися ширше і тепер стосувався мідіян.

8:27. Гедеон взяв те золото і "зробив" з нього "ефод", який "поставив ... в своїм ріднім місті, в Офрі". Та які б його наміри не лежали в основі такого вчинку, "це стало пасткою для Гедеона та його родини". Вигляд цього ефоду тут не описується. Однак він міг бути подібний на частину верхньої одежі первосвященика (Вих. 28:6-30; 39:1-21; Лев. 8:7-8). Але замість того, аби використовувати цей ефод як частину верхньої одежі, його, вочевидь, поставили як ідола. У певному розумінні Гедеон, напевно, загарбав владу первосвященика і/або заснував інший центр поклоніння, відмінний від храму. Зрештою він повернув синкретичне суспільство, від якого Бог власне й закликав його визволити ізраїльтян.

г. Період спокою (8:28)

8:28. Після того, як Гедеон вщерть розгромив мідіян, "земля жила миром сорок років". Це останній період спокою, занотований у Книзі Суддів. Наступні діла Єфти й Самсона не давали бодай тимчасового спокою й не спиняли згіршення ізраїльського народу.

ґ. Смерть Гедеона (8:29-32)

8:29-32. Хоча "Єрувваал" (тобто Гедеон; див. 6:32; 7:1) і відхилив пропозицію бути царем, він, фактично, жив, як цар ("мав бо жінок багато", які породили йому "сімдесят синів"). Він також мав наложницю "в Сихемі" (яка, цілком очевидно, мешкала разом зі своїми батьками), і вона "вродила йому ... сина" на ім'я "Авімелех". Дана інформація розкриває читачеві передумови наступного витка падіння в історії віровідступництва ізраїльтян, який розпочався відразу після смерті Гедеона.

6. СУДДІВСТВО ТОЛИ ТА ЯІРА ПІСЛЯ УЗУРПАЦІЇ ВЛАДИ АВІМЕЛЕХОМ (8:33-10:5)

Тут варто зазначити, що жодне наступне суддівство, занотоване далі у Книзі Суддів, не мало за наслідок період спокою (порівняйте з 3:11, 30; 5:31; 8:28). І це власне цілком узгоджується із всенародним політичним і соціальним занепадом та духовним згіршенням, яке описується у цій книзі. Подією, яка стала початком нового періоду занепаду в часи Суддів, було невдале царювання Авімелеха. Його, сина Гедеона від наложниці, не було покликано виконувати роль судді. Насправді, його правління містило певні елементи пригноблення, яким було покладено край лише після його смерті і завдяки наступному вірному суддівству Толи (який мешкав у тому самому регіоні центральних височин).

а. Віровідступництво ізраїльтян (8:33-35)

8:33-35.  Так, наче ізраїльтяни тільки того й чекали, відразу після смерті Гедеона вони повернулися до ідолопоклонства (див. 2:19). Замість того, аби поклонятися Ягве і дякувати Йому за всі випадки визволення, ізраїльтяни поставили "Ваал-Беріта собі за бога", головний вівтар якого був у Сихемі (9:3-4), де йому також поклонялися як Ел-Беріту (9:46). Їхня супутня невдячність "родині Єрувваала-Гедеона за все те добро, що він вчинив для Ізраїля" (див. 6:32; 7:1; 8:29), власне й стала, мабуть, причиною того, що Авімелех з такою легкістю повбивав його синів (9:5).

б. Пригноблення ізраїльтян Авімелехом (част. 9)

(1) Авімелех у Сихемі (9:1-6). 9:1. (Цікаво, що в част. 9 Гедеона повсякчас називають Єрувваалом і жодного разу йменням Гедеон. Див. коментарі до слова "Єрувваал" у 6:32.) Авімелех був сином Гедеона від наложниці (8:31), другорядної дружини, яка мешкала зі своєю ріднею і яку часом міг навідувати її чоловік. У такому соціальному оточенні Авімелеха, поза всяким сумнівом, цуралися його напівбрати (див. 9:5, де йдеться про його відплату), але приймала родина його "матері", яка мешкала в Сихемі.

Місто Сихем було важливим релігійним центром ще з часів Авраама (Бут. 12:6-7). Воно знаходилося у вузькій долині між такими відомими горами, як Герізім та Евал, де за часів Ісуса Навина було знову озвучено благословення й прокляття Закону (ІсНав. 8:30-35), а також проведено обряд оновлення завіту перед самою смертю Ісуса (ІсНав. 24:1-28). Сихем був розташований на стратегічно важливих перехрестях шляху, який піднімався від прибережної центральної дороги на заході і спускався до міста Адам, що на річці Йордан, та шляху, який пролягав вздовж центрального хребта від Єрусалиму на півдні й до північних проходів в долину Єзреел.

9:2-5.  Авімелех звернувся до своєї сихемської спадщини, пропонуючи одного себе "мешканцям Сихему" замість спільного правління всіх синів Єрувваала, які у будь-якому разі не мали, напевно, ані бажання, ані здібностей, щоб бути царями. І сихемці "дали ... йому сімдесят шеклів срібла з капища Ваал-Беріта", щоб він винайняв за них "пройдисвітів та зухвальців, що пішли" б "за ним". Їхнім першим завданням було вбити "сімдесят" братів Авімелеха "на одному камені", що передбачало масову привселюдну страту. Примітно, що "Йотам, найменший син Єрувваала, лишився живим, бо сховався".

9:6. Після успішного усунення потенційних претендентів на владу (чи, може, насправді спонукою Авімелеха була особиста помста?) Авімелех став царем, якого обрали звичайні "мешканці Сихему", а також представники вищого класу, які мешкали у міському районі під назвою Бет-Мілло ("дім твердині"). Коронація відбулася "під пам'ятковим дубом" (ймовірно, якимсь священним деревом; див. Бут. 12:6; 35:4; а також див. ІсНав. 24:26). Тож сумнівно, що влада Авімелеха поширювалася на більш як декілька міст в околицях Сихему.

(2) Йотам звертається до сихемців (9:7-21). 9:7. Наймолодший син Гедеона Йотам, який уникнув масової різанини, що вчинив був Авімелех (вірш 5), відважно "вийшов" на верхівку "гори Герізім", що на південному-заході міста, "і голосно" звернувся до сихемських городян. Він, вочевидь, промовляв з трикутного кам'яного виступу на схилі гори Герізім, який утворює природну кафедру, з якої людину можна почути аж на горі Евал по іншому боці долини. Промова Йотама справді заслуговує на увагу, зокрема її форма та зміст, адже це перша з декількох біблійних байок (коротких оповідей, в яких тварини або неживі об'єкти, як-от дерева, персоніфіковані). Йотам ставив собі за мету нагадати сихемцям, що вони відповідатимуть перед Богом ("Слухайте мене, ... щоб і Бог вас слухав!") за те, що зробили нікчемного вбивцю Авімелеха своїм царем.

9:8-15. Головна думка Йотама полягала в тому, що лише нікчемні люди намагаються панувати над іншими, адже варті уваги особи надто зайняті, виконуючи різну важливу роботу, щоб прагнути таких високих посад. Зміст притчі зрозумілий. "Дерева" шукали собі "царя", але отримали відмову: (а) від оливкового дерева (вірш 8), найдревнішого з дерев, яке було зайняте тим, що давало оливкову олію, "якою шанують Бога і людей" (вірш 9); (б) від "смоковниці" (вірш 10), найпоширенішого з дерев в Ізраїлі, плоди з якого є основною їжею (вірш 11); (в) від "виноградини дерева" (вірш 12), з плодів якої виготовляють вино, "що звеселяє Бога й людей" (вірш 13). У відчаї дерева запропонували тернині бути їхнім "царем" (вірш 14), яка їм не відмовила, але поставила умову, щоб дерева ховалися в її "холодку" (вірш 15). У цьому реченні Йотам застосував глибоку іронію, адже миршава тернина, яка сама знаходиться під деревами, дає дуже мало тіні. Однак погроза вогнем була реальною, бо фермери і справді боялися пожеж, які швидко поширювалися через суху тернину.

9:16-20.  Потім Йотам застосував цю притчу, в якій наголосив на нікчемності "тернового царя" Авімелеха, щоб дорікнути сихемцям у тому, що вони поставили над собою такого невартого очільника. Насправді, цей докір набув форми прокляття (вірш 20; див. вірш 57). Йотам розпочав своє дорікання з трьох умовних речень (вірш 16). Після вставних віршів 17-18, в яких він описав добрі діла Гедеона і погані діла Авімелеха, Йотан власне й озвучив свій докір: "Якщо ... ви чесно й правдиво вчинили з Єрувваалом (тобто Гедеоном) та з його домом, то тіштеся собі Авімелехом, і нехай він втішається вами" (вірш 19). "Якщо" ж вчинили протилежне (що Йотам власне й мав на думці), "то нехай вибухне вогонь ... й пожере" і сихемців, і Авімелеха. Це речення однозначно названо прокльоном у вірші 57.

9:21. Зрозуміло, що сихемці негативно відреагували на такий докір Йотама, адже він "втік ... до Бееру" ("криниця"). Назва цього місця є настільки широко поширеною в Ізраїлі, що про точне його місцезнаходження можна лише здогадуватися.

(3) Повстання сихемців під проводом Гаала (9:22-29). 9:22-25. "Три роки" життя під головуванням Авімелеха передували повстанню сихемців. А "тоді" пустив Бог злого духа поміж ними, щоб сповнилося прокляття Йотама через все більшу невіру чи то заздрість сихемців, які "влаштували ... засідку на верхах гір і грабували" каравани та інших мандрівників на стратегічно важливих торгових шляхах через Сихем. Такі їхні дії могли призвести до зменшення потоку людей у ці краї й тим самим позбавити Авімелеха данини і зборів з мандрівників. Той факт, що це Бог послав злого духа, демона, показує, що Він верховним чином управляє всім всесвітом. Навіть сатана не міг напасти на Іова без Божого дозволу (Іов. 1:12; 2:6).

9:26-29. Свавільне населення Сихему знайшло собі іншого очільника. Ним був "Гаал, син Еведа", який "трапився проходом з братією своєю (ймовірно, бандою розбійників) в Сихемі". В час збирання врожаю з виноградників (червень-липень) сихемці відзначали язичницьке релігійне свято, яке можна порівняти з пізнішим ізраїльським святом Кучок чи Наметів, що проводилося у вересні-жовтні (див. Втор. 16:13-15). Під час цього свята сихемці "кляли Авімелеха" та "звірились на" Гаала, який висміяв і Авімелеха, і його намісника Зевула, який був начальником Сихему (Суд. 9:30). Гаал закликав їх служити "людям Хамора", прабатька їхнього роду (Бут. 34:26), а не напівкровку Авімелехові. Це свідчить про те, що чимало людей, які мешкали в Сихемі, були корінними ханаанянами. Гаал зухвало звернувся до відсутнього Авімелеха: "Досить уже твого володіння, забирайся геть!"

(4) Відплата Авімелеха Гаалові (9:30-49). 9:30-33.  "Зевул (див. вірш 28), начальник міста, ... запалав ... гнівом" на підбурювача Гаала. А тому сказав через "посланців" Авімелеху, який мешкав неподалік в Арумі (вірш 41), ймовірно Хірбет-ель-Урмі, що між Сихемом та Шіло, щоб той прийшов уночі разом зі своїм військом й "уранці, як тільки зійде сонце", напав на Гаала та вбив його.

9:34-41.  Авімелех прийшов у Сихем, розділив своє військо на чотири загони і рушив на місто на світанку. Коли ж Гаал зауважив їх, Зевул запевнив його, що то лиш "тінь від гір". Однак Гаал наполягав на своєму й казав, що бачить військо, яке "спускається ... з середини країни" (досл., "пупка землі", що, вочевидь, слугувало позначенням гори Герізім, яка знаходилася посеред центральних височин). Фраза "дуба чародіїв" могла стосуватися діброви Море (Бут. 12:6). Коли ж Зевул не міг вже більш обманювати Гаала, то заохотив його вийти разом зі своїми людьми за безпечні мури міста та вступити в бій з Авімелехом. Після всіх своїх хвастощів Гаал не мав іншого вибору, окрім як вийти на бій, в якому він та його сихемські послідовники зазнали нищівної поразки. Потім Авімелех "повернувся назад у Таруму" (див. "в Аруму", вірш 31), тим часом як Зевул разом із відданими Авімелехові сихемцями "прогнав Гаала й братію його".

9:42-45. Однак Авімелех і далі лютував, а його страх наступного повстання сихемців спонукав його влаштувати засідку на людей, які працювали в полі. "Два загони" убивали "людей", поки Авімелех охороняв "міську браму" з третім загоном. До вечора він "завоював" місто, "зруйнував" його, а мешканців його вбив. Потім він "засіяв" Сихем "сіллю", що було символічним покаранням неродючістю, аби місто назавжди залишилося пусткою (див. Втор. 29:23; Єр. 17:6). Археологи підтвердили це руйнування міста у 12-му столітті, адже воно залишалося руїною аж до часів Єровоама І, який відбудував його і зробив своєю столицею (1 Цар. 12:25).

9:46-49.  Ці вірші, скоріш за все, пояснюють випадок під час руйнування міста, про який йдеться у вірші 45, а не дають опис якоїсь наступної події, що відбулася за межами зруйнованого міста. "Довідавшись" або про різанину на полях (вірші 43-44), або про захоплення міської брами (вірш 44), сихемці "кинулись" до Сихемської "башти" (ймовірно, до того ж Бет-Мілло з вірша 6) та сховались у сховища "під капищем Ел-Беріта" (ще одне ймення Ваал-Беріта, вірш 4), яке складало, напевно, частину Сихемської башти. Авімелех та його воїни нарубали собі гілок на горі Цалмон (напевно, або горі Герізім, або горі Евал), "накидали" їх у сховища й "запалили вогонь", внаслідок чого "загинули, до тисячі душ, чоловіків та жінок".

(5) Ганебна смерть Авімелеха у Тевеці. 9:50-55.  Потім Авімелех "обложив і здобув" Тевец, яке, вочевидь, можна ототожнити зі сучасним Тубасом, що за 10 миль на північний схід від Сихему на шляху до Бет-Шану. Це місто, напевно, знаходилося у підпорядкуванні Сихему і також долучилося до повстання. Намагаючись повторити свій успіх у Сихемі, Авімелех захотів "підпалити" башту (ту, що "посеред міста"), де "замкнулись" мешканці "міста". Однак "одна жінка кинула йому на голову верхній жорновий камінь і провалила череп". Верхнім жорновим каменем був або камінь у формі циліндра, який використовували для ручного помелу зерна (приблизно 8-10 дюймів в довжину і декілька дюймів в товщину), або ж звичайний великий жорновий камінь (приблизно 12-18 дюймів у діаметрі з діркою посередині й товщиною в декілька дюймів). Помираючи, Авімелех (як і Саул, 1 Сам. 31:4) "повелів" своєму зброєносцю вбити його. Авімелех не хотів, щоб люди говорили: "Баба його, мовляв, убила!" Тоді прихильники Авімелеха (тут названі просто "ізраїльтяни") "розійшлися по своїх домівках", коли побачили, що він "помер".

(6) Здійснення прокляття Йотама. 9:56-57.  Невідомий історик занотував присутність Божого провидіння у руйнуванні Сихему та смерті Авімелеха: "Так відплатив Бог Авімелехові за злочин, що заподіяв" він Гедеонові та його родині; "І всі злочини сихемців Бог обернув їм на їхню голову". Отак "проклін Йотама", сина Гедеона, "здійснився".

в. Визволення з-під гніту під проводом Толи і Яіра (10:1-5)

Тола і Яір були поміж так званими "малими суддями", але відігравали не менш помітну роль у визволенні ізраїльтян в часи, що передували монархії. Суддівство Толи було тимчасовою протидією занепаду в часи Авімелеха, а суддівство Яіра у Гілеаді —  приготуванням до суддівства наступного великого судді Єфти в тій же місцині.

10:1-2. Оскільки Тола був спасителем "на горах ефраїмських", але походив "з коліна Іссахара", його суддівство могло мати вплив і на суміжне з ними плем'я Манассії, де Авімелех заснував своє невеличке царство. Оскільки тут не згадуються ніякі чужоземні гнобителі, його "рятунок Ізраїля" стосувався, скоріш за все, внутрішніх чвар та сумного поточного становища справ (в тому числі правління Авімелеха), яке настало після Гедеона. Тола "судив ... Ізраїля двадцять три роки", а потім "помер". Місцезнаходження Шаміру, де його власне й було поховано, досі не встановлено.

10:3-5. Після суддівства Толи "виступив Яір, з Гілеаду, і судив Ізраїля двадцять два роки" на трансйорданських землях Манассії. Про його шанований статус свідчить і велика кількість синів —  аж "тридцять", —  кожен з яких мав осла як символ відповідного статусу (див. 12:14). "Наметові містечка Яіра" ("Яірові містечка") були низкою міст у Башані, яким дав назву колишній Яір (Чис. 32:39-42; Втор. 3:14) і які добре збереглися, адже вони все ще були там в часи автора Книги Суддів. Місце поховання Яіра —  Камон —  може бути сучасним Каммом у Гілеаді.

7. ВИЗВОЛЕННЯ З-ПІД ГНІТУ АММОНІЇВ ПІД ПРОВОДОМ ЄФТИ (10:6-12:7)

Вірші 10:6-16 слугують розширеним теологічним вступом до суддівства Єфти (10:17-12:7) та Самсона (част. 13-16), оскільки гнобителями, про яких іде мова в 10:7, були водночас і аммонії (на сході), і філістимляни (на заході).

а. Віровідступництво ізраїльтян (10:6)

10:6.  Тут однозначно цікавим є числове співвідношення між сімома групами язичницьких богів (вірш 6) і сімома народами, які пригноблювали ізраїльтян (вірш 11). Ваали та Астарти, як уже зазначалося, були ханаанськими богами (див. 2:13), до аморійських богів належав Хадад чи то Ріммон (2 Цар. 5:18), до сидонських —  фінікійські Ваал та Ашера (див. 1 Цар. 16:31-33; 18:19). Головним "моавським" богом був Кемош (див. 1 Цар. 11:7, 33; 2 Цар. 23:13), аммонійським —  Малком або Молех (1 Цар. 11:33; Соф. 1:5), а "філістимлянським" —  Дагон (Суд. 16:23). Дивно, але ізраїльтяни поклонялися цим богам довколишніх народів і в той же час "покинули Господа, і Йому не служили".

б. Пригноблення ізраїльтян з боку аммоніїв (10:7-9)

10:7-9.  Господь знову покарав Свій зрадливий народ чужоземними гнобителями —  філістимлянами на заході (які матимуть стосунок до оповіді про Самсона; част. 13-16) та аммоніями на сході, які "гнобили тяжко синів Ізраїля вісімнадцять років". Аммон був трансйорданським царством на південному сході від Моаву, яке стало союзником Еглона з Моаву в часи Егуда (3:13). Аммонії гнобили мешканців Гілеаду, трансйорданського регіону, в південній частині якого проживали потомки Гада, а в північній —  половина племені Манассії. "До того ж іще перейшли сини Аммона Йордан" під час чергового нападу на племена Юди, Веніямина та дім Ефраїма (території центральних височин).

в. Розкаяння ізраїльтян (10:10-16)

10:10-16.  Минулі рази, коли ізраїльтяни, перебуваючи у скруті, взивали до Господа, то не виявляли щирого розкаяння з приводу власної грішності (див. 3:9, 15; 4:3). В часи ж навали мідіян Господь послав пророка, щоб той вказав їм на необхідність каяття (6:7-10). Однак цього разу "сини Ізраїля" продемонстрували щире каяття і вперше визнали, що згрішили ("Согрішили ми проти Тебе"), а потім, почувши від Господа докір ("нехай вони [язичницькі боги, яким поклонялися ізраїльтяни] вас врятують під час вашої скрути"), залишилися непохитними в своєму каятті, "повикидали чужих богів з-посеред себе й стали служити Господеві". Тоді співчуття Бога до злиденного становища ізраїльтян спонукало Його дати їм Єфту як спасителя.

г. Визволення з-під гніту під проводом Єфти (10:17-12:6)

(1) Старші Гілеаду вибирають Єфту (10:17-11:11). 10:17-11:6.  З огляду на вторгнення аммонів у Гілеад "зібралися ... сини Ізраїля та й стали обозом коло Міцпи" (ймовірно, Рамат Міцпи [Хірбет Яладу, що приблизно за 14 миль на північний схід від Раббат-аммону, тобто сучасного Амману] або Рамоту гілеадського [Тель-Раміту, приблизно за 40 миль на північ від Раббат Аммону]). Першим завданням ізраїльтян було призначити військового начальника. І їхні пошуки привели їх до Єфти (11:4-6), сумнозвісного очільника пройдисвітів, короткий огляд життя якого подано в 11:1-3. Як і Авімелех (див. част. 9), Єфта був, вочевидь, напівханаанянином ("а був він син блудниці"). Після того, як його напівбрати "прогнали" Єфту з дому (11:2), він "оселився в краю Тов" (напевно, на північ від Аммону і на схід від Манассії), де власне й зібрав довкола себе пройдисвітів (див. слово "пройдисвіти", вірш 3, яке, мабуть, позначало банду розбійників).

11:7-11. Гілеадські старшини запевнили Єфту, що він таки буде "головою над" ними, якщо воюватиме за них "із синами Аммона" та здобуде перемогу, хоча Єфта й сумнівався і навіть дорікнув їм (вірші 7-8). Вони скріпили свою обіцянку офіційною й урочистою клятвою, прикликавши в свідки самого Господа (вірш 10). Після цього слова клятви знову було озвучено під час відповідного офіційного обряду в Міцпі. Та на відміну від судді Гедеона, якого покликав до суддівства Господь, Єфту призначили на цю посаду інші люди. Однак Господь був прикликаний засвідчити їхній вибір (вірші 10-11), і Він наділив Єфту Своїм Духом, аби той здобув перемогу (вірш 29).

(2) Єфта веде дипломатичні переговори з царем аммоніїв (11:12-28). 11:12-13. Як це не дивно, але першим кроком Єфти в ролі голови Гілеаду стала спроба вирішити конфлікт невійськовим чином. Через своїх "послів" він запитав "аммонського царя", чому той ішов "війною" на Гілеад. Відповідь царя мала форму обвинувачення: "Бо Ізраїль, ідучи з Єгипту, забрав у мене землю". Однак Єфта пояснив йому, що це була неправда (вірші 14-27). Та все ж аммонський цар запропонував Єфті мир лише в обмін на землю. Арнон та Яббок —  це річки, які природним чином утворювали південний та північний кордони Аммону. На південь від Арнону знаходився Моав. Річка Арнон впадає у Мертве море, а Яббок —  в річку Йордан.

11:14-22. Єфта застосував усі свої знання історії ізраїльського народу (засвоєні або з писемних, або з усних джерел), щоб спростувати хибну заяву аммонського царя. Через "послів" Єфта сказав, що "Ізраїль" прийняв відмову Едома (див. Чис. 20:14-21) і Моава на запит дозволити "перейти через" їхні землі (Суд. 11:17-18). Однак, коли ізраїльтяни обійшли "границі" Едому і Моава та отаборилися "по тім боці Арнону" (річки, яка слугувала звичною північною границею Моава), аморійський цар Сихон також не дозволив ізраїльтянам перейти через свої землі у північно-західному керунку до річки Йордан і навіть "вдарив на Ізраїля". Та "Господь" дав ізраїльтянам перемогу, завдяки чому вони зайняли "усі границі аморійські від Арнону до Яббоку", тобто землі, щодо яких власне й точилася суперечка між аммоніями та мешканцями Гілеаду (див. вірш 13). Насправді, ці території належали до південної частини Гілеаду (решта Гілеаду знаходилася на північ від річки Яббок), яка простягалася від річки Арнон і на схід від північного краю Мертвого моря та час від часу потрапляла у власність до моавитян.

11:23-24.  Отож, Єфта підсумував, що це Господь дав цю землю ізраїльтянам. Він завершив свою думку слушним доводом, в якому вказав, що мешканці Аммону мають вдовольнятися тією землею, якою їхній бог Кемош їх "наділив", і не повинні зазіхати на землю, яку Господь дав ізраїльтянам. Історично так склалося, що Кемош був богом моавитян, а Малком (чи Молех) —  богом аммоніїв. Однак Єфта, здається, мав на увазі бога тієї частини землі, яка колись належала моавитянам, перш ніж Сихон відтіснив моавитян на південь від річки Арнон. Іншим поясненням є те, що моавитяни були союзниками аммоніїв у їхньому нападі на Гілеад, тож у даному випадку Єфта насправді звертався до моавитян. Третім імовірним тлумаченням слугує те, що до того часу аммонії також вже поклонялися Кемошу.

11:25-27.  Далі Єфта зазначив, що моавський цар Балак, якому колись належала частина спірної землі, визнав право Ізраїля на цю територію. Насправді, як зауважив Єфта, ця земля в часи навали аммоніїв була ізраїльською "вже триста років", і жоден інший суміжний народ на неї не зазіхав. Таким чином Єфта заперечив, що ізраїльтяни якимсь чином завдали шкоду Аммону. Це Аммон чинив кривду ізраїльтянам, вдираючись до них "війною".

11:28.  Та спроба Єфти провести з аммонським царем дипломатичні переговори завершилася невдачею, оскільки "цар синів Аммона не зважав на слова, що переказав йому Єфта послами".

(3) Господь дає Єфті силу. 11:29.  Метою сходження на Єфту Господнього Духа була необхідність дати йому божественну силу у його війні супроти язичницьких гнобителів, яких Господь використовував для покарання Свого народу (див. 3:10; 6:34; 13:25; 16:14). Святий Дух був присутній у старозавітних очільниках насамперед для служіння Богові, а не для святого життя. Отож, присутність Святого Духа в Єфті не обов'язково мала стосунок до його обітниці чи її виконання, про що йдеться у наступних віршах. Єфта "перейшов Гілеад і Манассію", скоріш за все, для того, аби зібрати собі військо.

(4) Єфта дає обітницю Господеві. 11:30-31.  Те, що Єфта "обрікся ... перед Господом ... обітом", не було чимсь незвичним. Дана обітниця могла стосуватися подяки Господеві за майбутню перемогу над аммоніями. Однак, хоча ця обітниця і показала його завзяття та серйозність намірів, багато хто вважає, що вона була необдуманою. Деякі науковці, проте, виступають на захист Єфти і перекладають вірш 13 так: "той буде Господеві або  я піднесу його як всепалення". Однак фраза, яка міститься тут, все ж краще передає наміри Єфти: "Той буде Господеві, і я принесу його на всепалення ".

(5) Єфта перемагає синів Аммона. 11:32-33.  Бог задовольнив прохання Єфти і "видав" аммоніїв "йому в руки". Єфта розгромив "двадцять міст", які зайняли були аммонії у Гілеаді й ось так підкорив собі синів Аммона. Ароер (Хірбет Араір) знаходився приблизно за 14 миль на схід від Мертвого моря поблизу перетину річки Арнон чи південної границі Рувима і "царського шляху", який був головним північно-південним торговельним шляхом.

Авел-Керамім можна ототожнити з Науром, що за вісім миль на південний захід від Раббат Аммону (сучасного Амману). Місцезнаходження Мінніту невідоме, але воно, скоріш за все, було неподалік Авел-Кераміму.

(6) Єфта виконує обітницю. 11:34-40. Переможця Єфту зустріла біля дверей його будинку його радісна "дочка", яка весело відзначала перемогу свого батька над Аммоном. Автор тут робить наголос на тому, що "була ж вона в нього єдина" дитина. Розуміючи, що обітницю необхідно буде виконати, Єфта показав увесь свій жаль і смуток у звичний для Близького Сходу спосіб, а саме "роздер ... на собі одежу" (див., наприклад, Бут. 37:29, 34; 44:13; ІсНав. 7:6; Ест. 4:1; Іов. 1:20; 2:12). Його слова: "Відкрив я мої уста перед Господом і мушу дотримати слова", можуть свідчити про те, що він не знав про законну можливість відкуповувати (сріблом) людей, які були таким чином присвячені (див. Лев. 27:1-8). Окрім того, Закон Мойсея суворо забороняв жертвувати людей (див. Лев. 18:21; 20:2-5; Втор. 12:31; 18:10). Тому багато науковців дійшло висновку, що коли Єфта "виконав на ній обіт свій, що ним обрікся" (Суд. 11:39), то замість того, аби приносити її у всепалення, прирік на довічне дівування та служіння у головній ізраїльській святині. Інші ж науковці вважають, що напівязичницьке виховання Єфти спонукало його таки принести її в жертву на всепалення. І та, і інша думка має переконливі свідчення (див. Wood, Distressing Days of the Judges , pp. 288-95; Merill F. Unger, Unger's Commentary on the Old Testament , 2 vols. Chicago: Moody Press, 1981, 1:331).

Більшість доводів стосовно того, чи Єфта приніс свою дочку в жертву на всепалення, чи ж ні, можна використати для захисту обох думок, а отже, вони не є вирішальними та остаточними. Наприклад, смуток Єфти і його доньки може стосуватися як її смерті, так і довічного дівування. У будь-якому разі вона помре (рано чи пізно), так і не народивши дитини, і Єфта не матиме нащадків. Її прохання дати їй "два місяці" на мандри та оплакування свого дівоцтва може слугувати переконливим доказом того, що Єфта її не спалив. Однак це також могло означати, що вона має бажання оплакати свою смерть, яка, звісно ж, зробить її безплідною. Хоча Єфта і дав таку поспішну обітницю, він, напевно, знав бодай щось про заборону приносити в жертву людей, озвучену у Законі Мойсея. І все ж його напівязичницьке виховання укупі з духом беззаконня, який панував у часи Суддів (див. 17:6; 21:25), можуть цілком певно свідчити на користь думки, що він таки її спалив. Сама ж згадка про місцевий щорічний звичай, який з'явився на спомин про дочку Єфти (11:39-40), не дає достатніх підстав однозначно твердити, що та чи інша думка є вірною.

Навіть існування групи молодих жінок, які прислуговували в храмі, не є очевидним фактом, хоча відповідні уривки, де про них іде мова, тут наводяться як доказ (Вих. 38:8; 1 Сам. 2:22). Та й згадка про закон щодо обітниць (Лев. 27) може не мати прямого стосунку до даної ситуації. Там нічого не говориться про можливість замінити всепалення на службу Богові, лише про замісну грошову плату. Тому, з огляду на відсутність будь-якого переконливого свідчення того, що цю дівчину було присвячено служінню в храмі та до довічного дівування, більш відповідним тлумаченням евфемізму, що Єфта "виконав на ній обіт свій, що ним обрікся", буде те, що він таки приніс її в жертву на всепалення.

Та якої б думки не притримуватися, життя доньки Єфти нічого не вартувало. Чи то через смерть, чи через довічну службу при святині вона не могла народити дітей. А це у стародавньому Ізраїлі вважалося підставою для дуже глибокого смутку. Та все ж вона дозволила своєму батькові виконати на ній свою обітницю: "Коли відкрив ти твої уста перед Господом, чини зо мною так, як ти обрік". Отак, зовсім випадково, з'явився відповідний "звичай в Ізраїлі", хоча й певною мірою лиш місцевий: "З року на рік ізраїльські дівчата ходили голосити по дочці Єфти, гілеадія, чотири дні щороку".

(7) Єфта конфліктує з племенем Ефраїма. 12:1-6.  Плем’я Ефраїма також зазнало нападу з боку «синів Аммона» (див. 10:9), але їхні землі, вочевидь, не були зайняті аммоніями, а ось гілеадцями Єфти були. Та як би там не було, «мужі ефраїмські» розсердилися на Єфту, бо він «не покликав» їх «на війну проти» аммоніїв. На противагу тактовному і дипломатичному вирішенню подібного конфлікту з ефраїміями, до якого вдався Гедеон (див. 8:1-3), Єфта заявив, що це вони не відгукнулися на його заклик (хоча, насправді, ніде не йде мова про таке запрошення), тож він здобув перемогу над Аммоном без їхньої допомоги. Після цього ображені гілеадці «побили … ефраїміїв». Вони навіть убивали тих, хто вижив, рятуючись втечею, і мав намір перейти вбрід річку Йордан, щоб повернутися в Ефраїм. Ефраїміїв було легко визначити за їхньою характерною вимовою давньоєврейського звуку «ш», який вони вимовляли як «с». Цей громадянський конфлікт забрав 42000 життів ефраїміїв. Ось такою стала плата за заздрощі.

ґ. Смерть Єфти (12:7)

12:7.  Після перемоги над аммоніями Єфта «правив … Ізраїлем шість років», аж допоки не помер.

8. СУДДІВСТВО ІВЦАНА, ЕЛОНА ТА АВДОНА (12:8-15)

По смерті Єфти було в Ізраїлі ще три судді, і кожен з них правив на своєму клаптику землі.

12:8-10.  Івцан «суддював над Ізраїлем … з Вифлеєму». Тут, однак, не зазначено, чи це був Вифлеєм у наділі Юди, чи в наділі Завулона (див. ІсНав. 19:10, 15). Про його високий статус у суспільстві свідчить і велика родина. Він мав «тридцять синів» і «тридцять дочок» та завдяки їхнім шлюбам із представниками «чужої сторони» уклав з ними союзи. Він «правив … Ізраїлем сім років», а потім помер.

12:11-12.  «Елон, завулоній» правив Ізраїлем «десять років». Тут нічого про нього не говориться, окрім того, що його було «поховано … в Аялоні, в землі Завулонській».

12:13-15.  Авдон, який походив «з Піратону» в «Ефраїм-землі» (що за сім миль на південний захід від Сихему) мав «сорок синів і тридцять онуків», кожен з яких володів своїм особистим ослом, який символізував високий статус власника (див. суддя Яір, кожен син якого їздив верхи на ослі; 10:4). Восьмирічне суддівство Авдона могло також характеризуватися певним конфліктом з амалекитянами.

9. ВИЗВОЛЕННЯ З-ПІД ГНІТУ ФІЛІСТИМЛЯН ПІД ПРОВОДОМ САМСОНА (част. 13-16)

а. Віровідступництво ізраїльтян (13:1а)

13:1а.  Невпинне спіралеподібне згіршення ізраїльтян призвело до сьомого випадку віровідступництва, занотованого в Книзі Суддів (див. 3:5-7, 12-14; 4:1-3; 6:1-2; 8:33-35; 10:6-9). Цим віровідступництвом було ідолопоклонство, про яке вже йшла мова у 10:6 (в тому числі поклоніння «богам філістимлянським»), наслідком чого стало пригноблення з боку філістимлян (на заході), про яке згадується в 10:7, на додаток до пригноблення з боку аммоніїв (на сході).

б. Пригноблення ізраїльтян з боку філістимлян (13:1б)

13:1б.  Глибоке віровідступництво ізраїльтян та могутня сила філістимлян стали причиною безпрецедентно довгого періоду пригноблення – «сорок років», – проте філістимляни складали загрозу для ізраїльського народу аж до початку правління Давида (див. 2 Сам. 5:17-25). Хоча перші філістимлянські поселення вже були у Палестині (див. Бут. 21:32-34; 26:1-18; Суд. 1:18-19), у великих кількостях вони прибули сюди під час навали морських народів приблизно у 1200 році до н.е.. Вони утворили пентаполіс або об’єднання п’яти міст, куди входили такі міста: Газа, Аскалон, Ашдод, які займали стратегічно важливе положення на прибережному шляху, а також Гат та Екрон на краю передгір’їв (див. ІсНав. 13:3).

Коли філістимлянські війська рушили на схід у землі Веніямина та Юди, ізраїльтяни приймали їх без опору (див. 14:4; 15:11), аж допоки не з’явився Самуїл (див. 1 Сам. 7:10-14).

Та як же так сталося, що батьки Самсона, які були даніями, все ще мешкали в долині Сорек, коли плем’я Дана вже давно переселилося на північ? (Суд. 18) Вочевидь, декілька представників із роду Дана все ж залишилося тут і не перебралося на північ.

в. Визволення з-під гніту під проводом Самсона (13:2-16:31)

Окрім випадку розкаяння, про яке йдеться в 10:10-16 і до якого могли долучитися ізраїльтяни із західних територій, які перебували під гнітом філістимлян (див. 10:7), що насправді малоймовірно з огляду на їхнє добровільне визнання панівного становища філістимлян (див. 15:11), тут ніде не згадується про молитву ізраїльтян до Бога перед тим, як Бог дав їм спасителя Самсона (див. 3:9, 15; 4:3; 6:7; 10:10). Оскільки Самсон правив у Ізраїлі 20 років (15:20; 16:31), прийшовши до влади приблизно у віці 20 років, він практично все своє життя був свідком пригноблення ізраїльтян з боку філістимлян, яке розпочалося незадовго до його народження й тривало 40 років (див. 13:5). Отож, він був сучасником Самуїла, який з допомогою Бога здобув перемогу над філістимлянами вже після смерті Самсона (див. 1 Сам. 7:10-14).

(1) Народження Самсона (13:2-24 ). 13:2-5.  Батьки Самсона походили «з коліна Дана», хоча саме плем’я Дана уже перебралося на північ в долину Хула (див. част. 18), а тут залишилися лиш одна-дві родини. Одного разу до бездітної жінки Маноаха «із Цори» навідався Господній Ангел. Місто Цора знаходилося на найвищому гірському хребті у північному керунку від долини Сорек і приблизно за 14 миль на захід від Єрусалиму. Спершу це місто належало до наділу Юди (ІсНав. 15:20, 33), але потім було передане у власність племені Дана (ІсНав. 19:40-41). Під час цього об’явлення (див. коментарі до Суд. 2:1-2) Господь сповістив жінку про народження «сина» Самсона і сказав, що він «буде посвячений Богові». Зазвичай посвячені люди мали утримуватися від п’янких напоїв, обрізання волосся та контакту з мертвими тілами (Чис. 6:2-6). Таке посвячення Богові (назорейство) носило тимчасовий характер, однак Самсон мав все своє життя присвятити Богові (Суд. 13:7). Впродовж вагітності його мати також мусила дотримуватися цих вимог (вірші 4, 7, 14). Однак, окрім присвячення Богові, Самсон був обраний Ним ще й для того, аби розпочати «визволяти Ізраїля з рук філістимлян». А завершуватимуть це завдання Самуїл (1 Сам. 7:10-14) і Давид (2 Сам. 5:17-25).

13:6-8.  Коли жінка Маноаха розповіла йому про зустріч із Тим, Кого вона описала як «чоловік Божий», що мав «вигляд Ангела Божого», Маноах «попросив» у Господа, аби Він «ще раз» прийшов та навчив їх, «як … поводитися з хлопцем».

13:9-18.  У відповідь на молитву Маноаха «Ангел Божий» (ще одне звання Ангела Господнього) з’явився знову, спершу його дружині, а потім і самому Маноахові, однак Він лишень повторив Свої вказівки (вірші 13-14). Не розуміючи до кінця божественної природи свого Гостя (вірш 16б), Маноах запросив Посланця залишитися на частування. Та Ангел відмовив йому, однак сказав, що він може «принести всепалення … Господеві». Коли ж Маноах запитав його «ім’я», то почув у відповідь: «Воно дивне!»

13:19-23.  Потім Маноах пожертвував Господеві «козенятко (див. вірш 15) й офіру … на камені». Маноах та його дружина були вражені, побачивши, як Ангел Господній «знявся … разом з полум’ям жертовника». Усвідомивши істинну сутність божественного Посланця, Маноах злякався, що тепер вони помруть, бо «бачили Бога» (див. подібну відповідь Гедеона, Суд. 6:22-23). Та «жінка» Маноаха дуже влучно зауважила, що Господь взяв у них пожертву та пообіцяв сина не для того, аби вбити.

13:24.  У сповнення слів божественного Посланця жінка Маноаха «породила» Самсона (ймення якого має стосунок до слова зі значенням «сонце»), який ріс під благословенням Господа.

(2) Сходження Святого Духа на Самсона. 13:25.  Одного дня «Дух Господній почав сходити на» Самсона, тобто сповнювати його змогою розпочати визволення ізраїльтян. Трапилося це «в таборі Дана (див. 18:11-12), між Цорою (рідним містом Самсона; див. 13:2) й Ештаолом (містом, що знаходилося за півмилі на схід від північно-східного краю Цори)». Згодом між цими двома містами Самсона й було поховано (16:31; також див. 18:2, 8, 11). Правління Самсона як судді або спасителя не передбачало ведення бойових дій супроти філістимлян. Він, скоріш, діяв як самітник і поборник інтересів свого народу. Його подвиги, про які вже йде мова у част. 14, відволікали філістимлян від більш серйозного вторгнення на племінні землі Веніямина та Юди.

(3) Шлюб Самсона з філістимлянкою (част. 14). 14:1-4.  Подвиги Самсона супроти філістимлян розпочалися з його бажання одружитися з молодою філістимлянкою, яка мешкала в «Тімні» (ймовірно, сучасному Тель ель-Баташі, що за чотири милі на захід вздовж долини Сорек від Бет-Шемешу). Оскільки шлюби на той час укладали батьки (див. Бут. 21:21), Самсон наполіг, щоб його батьки взяли «її» йому «за жінку». Однак шлюби з неізраїльтянками суворо заборонялися Законом Мойсея (Вих. 34:16; Втор. 7:3), тому батьки Самсона заперечили йому (див. Суд. 14:3). Інші народи, які жили довкола ізраїльтян, також практикували обрізання, але не філістимляни. Підкресливши цей факт, батьки Самсона висміяли філістимлян.

Однак, незважаючи на те, що батьки Самсона заперечували супроти його одруження з філістимлянкою, вони все ж дозволили йому зробити те, що він хотів, хоча й «не знали …, що на те була воля Господня та що Він шукав причини проти філістимлян». Це не означає, що Бог бажав, аби вони порушили Закон, а лиш те, що рішенням Самсона керував сам Бог задля досягнення власної мети й прославлення.

14:5-7.  Самсон повів своїх батьків «в Тімну», щоб домовитися з рідними дівчини про весілля. Дорогою він, вочевидь, звернув убік «до виноградників Тімни», щоб, мабуть, зірвати собі декілька грон, та на нього там напало «левеня». Під дією Господнього Духа (див. 14:19; 15:14) «він роздер його як козеня, не мавши в руці нічого», ймовірно так, як робили це жителі Близького Сходу, а саме роздирали козенят навпіл за задні лапи. Той факт, що він нічого «не сказав» про це батькам, свідчить про те, що вони були вже далеко попереду в напрямку Тімни. Коли ж і Самсон прибув в Тімну, то зміг поспілкуватися «з жінкою» (ймовірно, вперше, адже перед тим він лише «бачив» її, 14:2), на якій мав намір женитися, «й вона вподобалась йому».

14:8-9.  «Трохи згодом», коли час заручин уже добіг кінця, Самсон прямував у Тімну на своє весілля. І знову він «звернув» у виноградники, цього разу щоб «подивитись на падло левеняти», та побачив «у левенятиному трупі рій бджіл з медом». Він «нашкрябав собі» того меду, сам його «їв» та й батькам «дав», однак не розповідав, звідки саме він його узяв. Хоча закон назорея суворо забороняв контакт з мертвим тілом, головною метою була необхідність уникнути обрядової нечистоти (Чис. 6:7). Оскільки людина, яка торкалася трупа навіть чистої тварини, ставала обрядово нечистою (за єдиним виключенням, що стосувалося священика, який проводив відповідний обряд) (Лев. 11:39-40), ймовірно, те, що Самсон нашкрябав собі меду з трупа левеняти, було порушенням його присвячення Богові. Його участь у весільному бенкеті (Суд. 14:10) могла передбачати ще одне порушення його назорейської обітниці, а саме необхідності утримуватися від споживання п’янких напоїв. Однак перед його народженням було озвучено лише одне обмеження: «щоб бритва не торкалась його голови» (13:5). Згодом порушення саме цієї заборони призведе до того, що Бог позбавить його Свого Духа (16:17-20).

14:10-14.  Потім «справив Самсон» семиденний бенкет («бенкету», досл., «вечірка з випивкою»), на якому було «тридцять бояр» (зазвичай ними виступали «друзі нареченого», яких у даному випадку надала Самсонові філістимлянська родина нареченої). Самсон розповів їм «загадку», за розгадку якої пообіцяв дати «тридцять льняних сорочок (які часто використовувалися як спідня білизна) і тридцять святкових одягів (часто із вишивкою)». Ось як звучала його загадка: «З ненаситного сить, із сильного солодь». Однак для того, щоб її розгадати, потрібно було знати про те, як він узяв із трупа левеняти мед.

14:15-18.  Не маючи змоги відгадати загадку впродовж уже трьох днів, бояри пригрозили нареченій Самсона, що спалять її «разом із» батьками, якщо вона не добуде їм розгадку. Вони, мабуть, гадали, що вона мала певний стосунок до цієї загадки Самсона, метою якої було «обдерти» їх. Самсон опирався сльозам своєї нареченої аж до «сьомого дня», коли вже завершувався час, наданий для розгадування його загадки (див. вірш 12). Лиш тоді Самсон виявив свою слабкість до сліз чи благань жінки (див. 16:16) і зрештою розповів їй розгадку, а вона в свою чергу переказала її тридцятьом філістимлянам. Коли вони переповіли Самсонові цю відгадку, яка, як і сама загадка, мала форму поетичного паралелізму, Самсон відповів їм доволі зневажливо, але й художньо вишукано: «Якби ви моєю телицею та не орали, моєї б загадки не відгадали». Назвавши її «телицею», він покепкував над її впертістю і норовливістю (див. Єр. 50:11; Ос. 4:16).

14:19-20.  Щоб виконати своє зобов’язання (див. вірш 12), Самсон «убив» тридцятьох філістимлян у Аскалоні (що за 23 милі на південний захід від узбережжя Середземного моря – достатньо далеко, аби його не запідозрили), забрав їхню одіж «та й пороздавав» тим філістимлянам, «що загадку відгадали». Отак Бог використав немудрий вчинок Самсона і наділив його Духом Господнім (див. вірш 6; 15:14), щоб досягти Своєї мети та поставити під сумнів легкість здобутого філістимлянами панування над ізраїльтянами (див. 14:4). Все ще лютуючи, Самсон «пішов до батьківської хати» в Цорі, замість того, аби повернутися до своєї дружини на сьомий день весілля та скріпити союз. Батько нареченої розцінив такий вчинок Самсона як скасування шлюбу (див. 15:2) і, щоб уникнути ганьби, віддав її заміж «за одного з товаришів» Самсона, «що був при ньому дружбою».

(4) Конфлікти Самсона з філістимлянами (15:1-16:3). 15:1-5.  Згодом («під час пшеничних жнив», тобто у травні) Самсон повернувся у Тімну з дарунком (козеням; див. 13:15, 19) для своєї дружини. Шлюб Самсона з тією філістимлянкою був, вочевидь, таким, за якого наречена залишалася жити зі своїми батьками, а її чоловік часом до неї навідувався (див. 8:31). Отож, дарунок Самсона не був даром примирення з огляду на його колишню поведінку, а лише звичним дарунком, слушним для піднесення під час таких періодичних відвідин. Однак Самсон дізнався, що батько його нареченої віддав її іншому, бо гадав, що Самсон не любить її «більше» (див. Втор. 24:3).

Не приставши на пропозицію взяти собі її молодшу сестру, Самсон знову обернув свій гнів на філістимлян, цього разу спаливши їм увесь врожай (пшениці, Суд. 15:1). А зробив він це за допомогою смолоскипів, які «причепив» до хвостів триста «лисиць» (це давньоєврейське слово також позначає шакалів, які пересуваються зграями і яких легко спіймати). В такий спосіб Самсон знищив філістимлянські «полукіпки», «збіжжя», «виноградники» й «сади» (а отже, найважливіший врожай; див. Втор. 7:13; Аг. 1:11).

15:6-8.  Коли «філістимляни» довідалися, що це Самсон спричинив такі збитки, то люто помстилися, спаливши «її разом з батьківською хатою». Знову керуючись бажанням помсти, Самсон «страшенно» бив філістимлян, «де тільки міг», а потім «пішов собі й осівсь у балці, що в Етам-скелі». Слово «страшенно» в дослівному перекладі звучить як «нога на стегні». Дана метафора запозичена з такого виду спорту, як боротьба, та символізує запеклий бій. Хоча приблизно у двох милях на південний захід від Вифлеєму, що в Юдеї (близько 17 миль від Тімни), і справді є місто під назвою Етам, місцем знаходження цієї «Етам-скелі» була, скоріш за все, ущелина над Ваді Ісмаїн приблизно за 2 ½ милі на південний схід від Цори.

15:9-14.  Переслідуючи Самсона, філістимляни «отаборились у Юдеї» поблизу «Лехі» (досл., «щелепна кістка»; ймовірно, сучасний Хірбет ес- Сіййай ). Коли юдеї довідалися про причину нападу філістимлян, то, зібравши «три тисячі чоловік», шукали дружно Самсона, аби «видати в руки філістимлянам». Будучи, вочевидь, задоволеними тим становищем, яке у них було, вони запитали Самсона: «Хіба ти не знаєш, що філістимляни панують над нами?» Коли юдеї погодилися не вбивати його самотужки, Самсон (не бажаючи проливати кров ізраїльтян) дозволив їм видати його філістимлянам. Вони «зв'язали … його двома новими мотузками», але «на руках у нього» вони стали «немов прядиво, коли вчує вогонь, і пов'язь попадала з рук у нього», коли він підійшов до тріумфуючих філістимлян. І знову цю особливу силу він здобув завдяки тому, що «найшов на нього Дух Господній» (див. 14:6, 19).

15:15-17.  Вхопивши «свіжу ослячу щелепу» (стара була б надто крихкою), Самсон «убив нею тисячу» філістимлян. Його слова переможця містили гру з давньоєврейським словом хамор , яке може означати або «осел», або «купа». Через це «місце», де трапився даний бій, було «названо Рамат-Лехі», що, вочевидь, означає «пагорб (височина) щелепи».

15:18-19.  Наступним дивовижним випадком, який трапився в житті Самсона, була вода, яку дав йому Бог. Самсон відчував неймовірну спрагу після затрачених зусиль у таку жарку й суху погоду. Тож Бог дивовижним чином відповів на його заклик «і розколов … щілину ( мактес ), що була в скелі в Лехі, й потекла з неї вода». Це місце, де Самсон відновив свої сили, було прозвано «Джерело взиваючого», і воно все ще існувало, коли автор Книги Суддів завершував над нею роботу («що є … по цей день»).

15:20.  Тут, як і в 16:31, також іде мова про його суддівство в Ізраїлі. Отож, Самсон правив ізраїльтянами «двадцять років» (приблизно 1069-1049 роки до н.е.), аж допоки не помер у Газі (див. 16:30-31).

16:1-3.  Випадок, коли Самсон вирвав двері міської брами в Газі і поніс її, показує, якою великою була його фізична сила на відміну від духовної. Тут нічого не говориться про те, з якою першочерговою метою Самсон прийшов у місто Газа, яке було, мабуть, найважливішим філістимлянським містом і знаходилося неподалік узбережжя приблизно за 35 миль на південний захід від його домівки в Цорі. Та якою б не була ця причина, його пристрасті взяли над ним верх, і він провів «усю ніч» з блудницею. Дізнавшись, що Самсон у місті, філістимляни з Гази «робили засідку на нього в міській брамі … всю ніч», плануючи вбити його, коли він виходитиме з міста на світанку. Однак Самсон встав «опівночі», через що застав їх зненацька, адже зміг утекти з міста, ще й прихопивши з собою двері міської брами з одвірками та «засувом», а потім все це «виніс на верх гори, що стоїть проти Хеврону». З тексту, однак, не зовсім зрозуміло, чи це була гора за межами Гази, з якої у східному керунку можна було побачити Хеврон, чи Самсон виніс ці двері на гору аж за 37 миль, яка знаходилася за Хевроном. Згідно з усними переказами цією горою була Ель Монтар, що на схід від Гази. Та й справді, навіщо було Самсону нести ці двері далі, оскільки він і так уже образив людей міста тим, що виніс двері їхньої брами, яка символізувала захист.

(5) Самсон і Даліла (16:4-22). 16:4-14.  Самсон «полюбив … одну жінку … на ім'я Даліла» (хоча вона була, вочевидь, філістимлянкою, її ймення – семітське й означало «віддана», тож вона могла бути храмовою повією). Даліла була принаймні третьою жінкою, з якою Самсон мав якісь стосунки (див. 14:1-2; 16:1). З тексту невідомо, чи тим містом, в якому мешкала Даліла «в долині Сорек» (де Самсон провів більшість свого життя), був Бет-Шемеш, Тімна чи якесь інше місто.

Філістимлянські «князі» почали розробляти план, як схопити Самсона. У Біблії не говориться, скільки князів брало в цьому участь, але, напевно, п’ятеро, кожен з яких відповідав за одне з п’яти головних філістимлянських міст. Вони намовили Далілу, аби та вивідала, «у чому завіряється його велика сила й чим … його подужати …, аби упокорити». Князі пообіцяли дати за це жінці непомірно велику суму грошей – «по одинадцять сот шеклів кожний», що рівнозначно багатьом тисячам доларів. Даліла зробила три безуспішні спроби вивідати у Самсона його таємницю. Та кожного разу він дражнив її, вигадуючи спосіб, в який він міг стати таким же, «як інші люди», і бути схопленим: (а) «Якби» його «зв'язали сімома сировими, невисушеними жилами»; (б) «Якби» його «зв'язати новими мотузками, що ще не були в роботі» (але ефективність цього методу вже була спростована; 15:13); (в) «Якби» зіткати «сім кучерів з» його «голови в основу та» прибити їх «цвяхом на ткацькому валу». Даліла безуспішно випробовувала кожен із перелічених методів, вочевидь, тоді, коли Самсон спав (як у 16:13), і докучала йому своїми окриками: «Самсоне! Філістимляни на тебе!» (вірші 9, 12, 14), але насправді вона лиш перевіряла дієвість чи недієвість кожного зі способів перш ніж філістимляни, які сиділи у неї у засідці (вірші 9, 12), наважилися б показатися.

16:15-17.  Зрештою Самсон розповів їй, що є джерелом його сили, хоча це й не було якоюсь магічною таємницею, як гадали філістимляни, а надприродною змогою від Божого Духа (див. 13:25; 14:6, 19; 15:14). Ця змога ототожнювалася з особливим посвяченням Самсона Господеві ще «від материнської утроби», символом чого було його нестрижене волосся (13:5). Самсон пояснив усе це Далілі, коли вже більш не міг терпіти її надокучливі розпитування про його таємницю. Він сказав, що «якби» його «остригти, зникла б» його «сила, і став би» він, «як інші люди, малосильним». І не тому, що його сила була в його волоссі, а тому що це тоді б засвідчило його непослух Господеві, який, насправді, уже почався, коли він розповів правду Далілі, довіряти якій не мав жодної підстави.

16:18-22.  Нерозсудливість Самсона призвела до його ув’язнення філістимлянами. Цього разу Даліла «зрозуміла», що Самсон «відкрив їй своє серце», і знову підготувала для нього пастку та, «приспавши його на колінах своїх, покликала одного чоловіка й веліла зголити сім кучерів на голові його». Внаслідок його безглуздого непослуху Господеві «сила» Самсона «відійшла від нього». Вочевидь, Самсон був ще й зв’язаний, адже коли Даліла знову викрикнула: «Самсоне! Філістимляни на тебе», він зробив спробу визволитися. Проте він «не знав, що Господь відступив від нього». Відсутність у ньому Господнього Духа була рівнозначною його позбавленню ролі судді.

Тоді безсильного Самсона власне й «схопили філістимляни, «і, виколовши йому очі, привели його в Газу», що було справедливою помстою за те, що він забрав двері їхньої брами (вірші 1-3). Вони «закували» його «в мосяжні кайдани» і змусили «у тюрмі молоти на жорнах», що було виключно жіночою роботою. Тут могла йти мова про ручне молотіння (див. коментарі до 9:53), оскільки немає переконливих свідчень, що великі млини, де використовували силу худоби, у ті часи вже існували. Час перебування Самсона у в’язниці минав, і його «волосся (символ посвячення Богові, 13:5) … почало відростати». Оскільки звичного відростання його волосся можна було й очікувати, тут дане спостереження показує, що невдовзі Самсон поверне собі силу задля одного останнього вияву помсти супроти філістимлян (див. 16:28-30).

(6) Помста Самсона філістимлянам. 16:23-30.  Настав час, коли філістимлянські «князі» вирішили принести «велику жертву своєму богові Дагонові». Дагон був західно-семітським богом збіжжя (див. 1 Сам. 5:2-7; 1 Хр. 10:10), якого філістимляни перейняли в аморіїв. Оскільки вони вірили, що це їхній «бог … видав» їм «у руки» Самсона, то «покликали його з тюрми», щоб він їх розважав (вочевидь, вони хотіли побачити його силу або ж, цілком імовірно, просто покепкувати над своїм тепер безсилим ворогом). Філістимлянський храм являв собою типову довгу будівлю, дах якої підтримували два головних «стовпи». Велика група філістимлян (в тому числі «до трьох тисяч чоловіків і жінок» на даху) «дивилися, як забавляв їх Самсон», який був, вочевидь, на зовнішньому дворі. Що саме він для цього робив – невідомо. Після цього сліпий Самсон намовив «хлопця», який сторожував його, підвести його до стовпів, «на яких стоїть будинок», вдаючи, наче хоче «на них опертися», аби трохи перепочити. Однак він тоді відразу звернувся «до Господа» і попрохав, щоб Той дав йому «ще тільки раз таку силу, щоб … помститися на філістимлянах». А тоді, «опершись об» стовпи (чи то, стоячи поміж ними і штовхаючи в різні боки, чи просто налягаючи на них і штовхаючи вперед), промовив: «Нехай умру я з філістимлянами», і сильно «натиснув» на них. Бог задовольнив його останню молитву – і храм «завалився», вбиваючи більше людей разом із Самсоном, «ніж тих, що» він «убив за життя свого». Перед тим він убив принаймні 1030 філістимлян (30 в Аскалоні, 14:19; і 1000 в Рамат-Лехі, 15:15-17).

(7) Поховання Самсона його родичами. 16:31.  «Вся родина» Самсона та «браття його», про яких не йшла мова аж до цього випадку, пішли в Газу, «взяли» там його тіло «та поховали між Цорою (місцем його народження, 13:2) та Ештаолом (див. 13:25; 18:2, 8, 11), у гробниці Маноаха». Ось так скінчилися «двадцять років» суддівства Самсона «в Ізраїлі» (див. 15:20). Хоча Самсон мав неабиякі здібності і був наділений фізичною силою через Святого Духа, він декілька разів піддався спокусі та страждав від наслідків цього. Його життя є чудовим застереженням для інших людей – тих, хто схильний іти шляхом своїх пристрастей.

ІІІ. Епілог: Умови, що характеризують часи Суддів (част. 17-21)

З теологічної точки зору част. 17-21 утворюють епілог, де подано приклади релігійного віровідступництва та соціальної деградації, які характеризували часи Суддів. Ці умови, на думку автора (який, вочевидь, жив на початку заснування монархії), були показовими й засвідчували той стан анархії, який панував в часи, коли «не було в Ізраїлі царя» (17:6; 18:1; 19:1; 21:25). З історичної точки зору події, занотовані у цих частинах, утворюють додаток до книги та відбулися доволі давно. Про це свідчить присутність внуків і Мойсея (18:30), і Арона (20:28), а також згадка про ковчег в Бетелі (20:27-28). Ймовірно, події з част. 17-18 відбулися в часи Отнієла – першого судді.

Епілог складається з двох великих частин: (1) Част. 17-18 містять оповіді про домашнє ідолопоклонство ефраїмія Міхая, який найняв левіта Йонатана, внука Мойсея (18:30), виконувати функції його особистого священика, а також про переселення та племінне ідолопоклонство даніїв. (2) Част. 19-21 оповідають про звірство, вчинене супроти наложниці іншого левіта в Гівеа та наступну громадянську війну супроти непокірного племені Веніямина, внаслідок якої його було майже цілковито знищено.

А. Релігійне віровідступництво: ідолопоклонство Міхая й переселення племені Дана (част. 17-18)

1. ІДОЛОПОКЛОНСТВО МІХАЯ З ПЛЕМЕНІ ЕФРАЇМА (част. 17)

а. Міхай отримує ідола (17:1-5)

17:1-5.  Є певна іронія в тому, що «чоловік … на ім’я Міхай» (що означає «Хто такий, як Ягве?» зробив собі вдома віровідступницький храм, а зі свого сина – незаконного священика. Така ситуація трапилася частково тому, що якось він почув від матері «прокльон» супроти грабіжника, який украв у неї 1100 «срібних шеклів», а тоді зізнався, що це він «взяв їх». (Ці 1100 срібних шеклів не слід плутати з тими 1100 срібними шеклями, які кожен філістимлянський князь дав Далілі, 16:5, 18.) За таку «чесність» мати вирішила винагородити сина і скасувати свій проклін благословенням («Нехай благословить тебе Господь, мій сину!»). Її наступне присвячення срібла «Господеві», щоб «зробити … різьбленого й литого боввана» суперечило заповіді з Вих. 20:4 та засвідчувало вплив, яке мало ідолопоклонство ханаанян на ізраїльтян у ті часи.

Фраза «різьбленого й литого боввана» вказує на те, що було виготовлено два об’єкти хибного поклоніння: з каменю або дерева і з розтопленого металу, залитого у відповідну форму. Однак деякі науковці вважають, що тут іде мова про одного «боввана», ймовірно, дерев’яного, але покритого сріблом, якого мати Міхая виготовила та поставила «в хаті в Міхая». Однак у Суд. 18:18 чітко зазначено, що в нього було два ідоли. Для виготовлення цих бовванів мати Міхая заплатила «золотареві» двісті шеклів срібла, що відповідає декільком тисячам доларів. Однак ці боввани не були єдиними ідолами у хибній «божниці» Міхая, адже він мав там іще «ефод» (імовірно, як об’єкт поклоніння; див. 8:24-27; або як предмет верхньої одежі для священика) і «терафи» (див. Бут. 31:17-50). Потім він «посвятив одного свого сина» собі «за священика», щоб той правив службу у цій божниці (згодом Міхай настановив собі іншого священика, Суд. 17:12).  

б. Характеристика часів Суддів (17:6)

17:6.  Автор даної книги, який писав її, уже проживаючи в часи монархії, пояснив, що релігійне беззаконня Міхая було характерним для того періоду часу, адже тоді ще не було централізованого правління на чолі з царем (див. 18:1; 19:1; 21:25).

в. Міхай призначає собі священика з левітів (17:7-13)

17:7-13.  Молодий вифлеємський «левіт» (внук Мойсея Йонатан, син Гершома; див. 18:30) зайшов «на Ефраїм-гору», де Міхай найняв його собі «за батька й за священика» (див. Бут. 45:8; 2 Цар. 6:21; 13:14). Так Міхай узяв собі «левіта (див. Суд. 18:4) за священика» (окрім свого власного сина, якого він також зробив священиком, 17:5). Міхай дуже радів, адже мав забобонне уявлення про те, що, тримаючи при собі левіта (юнака; див. 18:3) за священика, він отримає від Господа благословення, хоча насправді Закон це забороняв (див. Чис. 3:10). Цей левіт, звісно ж, так само винен (а то й більше), адже прийняв пропозицію від Міхая. Однак такий вияв непослуху Божому Законові був характерним для ізраїльтян в часи Суддів.

2. ПЕРЕСЕЛЕННЯ ПЛЕМЕНІ ДАНА НА ПІВНІЧ (част. 18)

а. Труднощі даніїв (18:1)

18:1.  У цій частині знову повторюється рефрен з епілогу про те, що «того часу не було царя в Ізраїлі» (17:6; 19:1; 21:25). Така відсутність централізованого правління, яке б тримало єдине ізраїльське військо, власне й привела до тих труднощів, з якими зіткнулося плем’я Дана, а саме з неспромогою (або нестачею віри) «осістись» на своєму наділі. Даніїв відтісняли то аморії (1:34-35; див. ІсНав. 19:47), то філістимляни (як і інших ізраїльтян; див. Суд. 13:1; 14:4; 16:11). Отож плем’я Дана вимушено просувалося все більше на схід на землі Веніямина та Ефраїма. Проте з огляду на дуже скрутні умови проживання це плем’я вирішило шукати собі нових земель.

б. Завдання розвідників (18:2-10)

18:2-6.  Якось «послали сини Дана зо свого роду п'ятьох мужів … з Цори та Ештаолу (див. 13:25; 16:31), щоб» ті роздивилися «край». Майже на самому початку своєї мандрівки ці мужі «заночували» в господі Міхая в Ефраїм-горах (див. 17:1). Там вони «впізнали … голос» (ймовірно, юдейський акцент) Міхаєвого священика («молодого левіта» Йонатана; див. 17:12) та й почали розпитувати його, як він сюди потрапив і що тут робив. Коли вони дізналися, що він виконував роль священика, то, опираючись на якісь свої забобони, попрохали у Бога благословення своєї подорожі. Тут, звісно ж, виникає запитання, а з огляду на що священик дав їм таку впевнену відповідь: «Дорога, що її верстаєте, Господеві вгодна»? Адже успішне здійснення їхнього завдання не відповідало об’явленому Господньому задумові стосовно племені Дана та завершилося встановленням головного центру ідолопоклонства (див. 18:30-31; 1 Цар. 12:28-30).

18:7.  Продовжуючи свої розвідини тутешніх земель, «п’ятеро мужів … дійшли до Лаїшу» (Лешем в ІсНав. 19:47; сучасний Тель ель-Каді), що приблизно за 25 миль на північ від Тиверіадського озера і 27 миль на схід від Тиру. Знаходячись на північному краю родючої долини Хула, цим землям не бракувало «нічого», і люди тут жили «в достатках». Дане місто було ізольоване «від сидоніїв» ливанським гірським хребтом, а також від Сирії горою Хермон та протилежним до ливанського хребтом, тож вони не мали неподалік своїх військових союзників. Ймовірно, Хацор вже був зруйнований (Суд. 4:2, 23-24), однак це може створювати певні хронологічні проблеми стосовно левіта, внука Мойсея (див. 18:30).

18:8-10.  Повернувшись додому, п’ятеро розвідників доповіли про «людей безпечних» і «землю широку та простору, … де не бракує нічого з усього того, що земля родить». Вони заохотили даніїв «хутенько» напасти на Лаїш, бо відчували, що Бог віддасть їм це місто «у руки». Хоча їхні теологічні переконання є спірними, очікувана перемога видавалася неминучою.

в. Наступ на Лаїш (18:11-28а)

18:11-13.  Данії вибрали з-поміж себе «шістсот … людей», озброїли їх та відіслали на війну. Спершу ці чоловіки «отаборились» у Кіріят-Єарімі (приблизно за шість миль на схід від регіону Цори й Ештаолу). Саме тут, у Таборі Дана, Самсон згодом вперше відчув присутність Божого Духа в своєму житті (13:25). «Звідти» данії пішли «в Ефраїм-гори», де жив Міхай (див. 17:1; 18:2).

18:14-21.  «Тоді … п’ятеро мужів, що ходили в Лаїш на розвідини землі», розповіли своїм «братам»-воїнам про хату та божницю Міхая (див. 17:5). Поки воїни стояли надворі, п’ятеро чоловіків «привітали» священика Міхая, а потім викрали бовванів Міхая, його «ефод і терафи». Коли священик зробив спробу зупинити їх, вони відповіли: «Мовчи», і запропонували йому бути «священиком» у їхньому племені, а не лише «у домі одного чоловіка». Священик радо прийняв цю пропозицію та «пішов» із ними, несучи ефод Міхая, «терафи та литого боввана» (див. 17:4-5). Розуміючи, що Міхай може переслідувати їх, данії поставили «дітей, худобу й майно поперед себе», утворивши таким чином захист іззаду.

18:22-26.  Міхай невдовзі зауважив пропажу та разом зі своїми товаришами й сусідами кинувся «навздогінці за синами Дана». Наздогнавши, Міхай звинуватив їх у привласненні його «бога … і священика». Та коли вони пригрозили йому, що уб’ють і його, і тих, «що в» нього «в хаті», Міхай, хоча й неохоче, але все ж поступив мудро – «повернувся та й пішов назад додому». Його жалісливе зауваження про те, що данії «нічого» йому не залишили, засвідчує усю порожнечу ідолопоклонства.

18:27-28а.  Тихі та спокійні люди Лаїшу (див. вірш 7) аж ніяк не були рівнею озброєним даніям, які вирішити захопити їхнє місто. Данії «побили їх лезом меча, місто ж вогнем спалили». Люди Лаїшу мешкали за 27 миль «від Сидону» (див. вірш 7), і «не мали вони» ніяких союзників, які б могли прийти їм на допомогу.

г. Початок ідолопоклонства в Дані (18:28б-31)

18:28б-31.  Данії «відбудували … місто … і назвали його Дан, за іменем предка свого». Однак, як це не сумно, значно більше значення мало те, що вони тут заснували свій племінний центр ідолопоклонства, священиком в якому був «Йонатан, син Гершома» (див. Вих. 2:22), який передавав цю посаду своїм нащадкам «аж по день поневолення краю». Багато науковців вважають, що тут іде мова про поневолення ізраїльтян ассирійцями у 722 році до н.е. (2 Цар. 17:6) або про поневолення галилеян під проводом Тіглатпілесара ІІІ у 733-732 роках до н.е. (2 Цар. 15:29). Однак, оскільки дана Книга Суддів писалася у перші роки існування монархії, це речення стосується якогось іншого вже минулого і невідомого «поневолення» (дехто гадає, що тут ідеться про захоплення ковчегу філістимлянами; див. 1 Сам. 4:11). В оригінальному тексті давньоєврейською мовою тут замість слова «Мойсея» ( мосех ) міститься слово «Манассії» ( м е нассех ). Та це була лиш спроба приховати той факт, що внук Мойсея Йонатан мав стосунок до ідолопоклонства. Згадка про «Божий Дім … у Шіло» (сучасний Селун, що за 19 миль на північ від Єрусалиму) підкреслює, що поклоніння у храмі даніїв суперечило істинному поклонінню Господеві в Шіло (див. ІсНав. 18:1). І саме це лжепоклоніння племені Дана стало передвісником такого ж поклоніння Єровоама І, який згодом заснував у Дані храм Північного царства (див. 1 Цар. 12:28-31).

Б. Моральний занепад: Злочин у Гівеа і війна з племенем Веніямина (част. 19-21)

1. ЗЛОЧИН СУПРОТИ НАЛОЖНИЦІ ЛЕВІТА (част. 19)

а. Примирення левіта з його наложницею (19:1-9)

19:1а.  Дана частина розпочинається вже звичними словами: «Того часу, як не було в Ізраїлі царя» (див. 17:6; 18:1; 21:25). Й це відразу дає зрозуміти, що в част. 19-21 йтиме мова про анархію  та несправедливість , які панували в часи, коли ізраїльтяни ще не мали централізованого правління в особі царя, тоді як в част. 17-18 ілюструється ідолопоклонство , яке було характерним для ізраїльського народу в ті часи.

19:1б-9.  «Левіт», про якого йде мова у цій частині, це не той левіт, що слугував в Міхая за священика (част. 17-18), хоча обидва мали стосунок до «Вифлиєму в Юдеї» й обидва проживали «в Ефраїм-горах». Слово «глибоко» (досл., «позаду») вказує на землі за межами північно-південного хребтового шляху. Одного разу «наложниця» (другорядна жінка; така практика ніколи не отримувала божественного схвалення; див. 8:31) цього левіта «розсердилась на нього та й утекла від нього в дім батька свого в Вифлеємі». Через «чотири місяці» левіт подався у Вифлеєм, де й примирився з нею. Його «тесть» дуже «радо» його прийняв та згідно зі звичаями близькосхідної гостинності розважав його впродовж чотирьох з половиною днів, перш ніж левіт вирішив, що більше не може залишатися у нього.

б. Прибуття левіта разом зі своїми супутниками у Гівеа (19:10-15)

19:10-15.   Левіт узяв свого наймита, двох «ослів» (див. вірш 3) і свою «наложницю» та пройшов з ними на північ шість миль, перш ніж вони опинилися «навпроти Євусу» (ця назва міста Єрусалим зустрічається лиш тут у віршах 10-11 та в 1 Хр. 11:4-5, бо так називалося одне з аморійських племен – євусії, – яке мешкало там). Він відхилив пропозицію свого наймита переночувати в Євусі, бо це було «місто чужинців, що не з синів Ізраїля». Левіт же вирішив добратися до більш дружніх земель (іронічне і невдале рішення з огляду на наступні події). Тож вони пройшли ще чотири милі на північ «до Гівеа» (сучасного Тель ель-Фулю), де й зупинилися, «щоб … переночувати». Однак, хоча вони й сиділи «на майдані в місті», веніямини не поспішали виявляти до них гостинність.

в. Гостинність старенького чоловіка з Ефраїму (19:16-21)

19:16-21.  В останню мить вони були порятовані від небезпечної ночі «надворі» стареньким чоловіком, який був «родом … з Ефраїмських гір». Ось він і запросив їх переночувати у його будинку в Гівеа.

г. Злочин грішників з Гівеа (19:22-26)

19:22-26.  Як і грішні содоміти в часи Лота (див. Бут. 19:1-11), «нікчемні людці» (досл., «сини Беліала»; див. 1 Сам. 1:16; 2:12) з Гівеа «обступили … хату» й почали вимагати, щоб старенький чоловік видав їм левіта для задоволення їхніх гомосексуальних бажань. Вважаючи, що закони гостинності важливіші за шляхетне ставлення до представниць протилежної статі, старенький господар запропонував їм взамін свою дочку-дівицю та наложницю левіта. Чоловіки надворі або не почули, або не прийняли його пропозиції, але коли левіт «вивів» свою «наложницю … до них за двері», вони взяли її та «злягалися з нею … цілу ніч». На світанку вона врешті була вільна, однак, знесилена, «повалилась перед дверима» того будинку, «де був її пан», і вмерла.

ґ. Заклик левіта до помсти (19:27-30)

19:27-30.  Коли «уранці» левіт «вийшов» за двері, «щоб іти своєю дорогою» (не для того, аби відшукати свою наложницю!), то побачив її труп «перед дверима хати», після чого «поклав» її «на осла й рушив назад додому». Потім левіт здійснив надзвичайно безсердечний вчинок: «вхопив ножа, взяв наложницю, розшматував її (як священик тварину, готуючи до жертвопринесення) на дванадцять куснів (вочевидь, по одному для кожного племені) і розіслав їх по всій землі Ізраїльській» (див. 1 Сам. 11:7; 1 Цар. 11:30). Хоча сучасним читачам це важко зрозуміти (як було і сучасникам левіта; Суд. 19:30; див. Ос. 9:9), левіт хотів заохотити народ до дій, закликаючи до всенародного судового слухання. Напевно, він таким чином взивав до їхнього зобов’язання усунути провину кровопролиття, яка лягла на ввесь ізраїльський народ за смерть його наложниці. Люди, які бачили шматок її тіла, були приголомшені та спантеличені і не знали, що робити.

2. ВІЙНА СУПРОТИ ПЛЕМЕНІ ВЕНІЯМИНА (част. 20)

Війна супроти племені Веніямина, про яку йде мова у цій частині, стала наслідком розслідування смерті наложниці левіта (див. част. 19). Тож тут описуються надзвичайно темні часи в історії ізраїльського народу.

а. Збори ізраїльтян в Міцпі (20:1-11)

20:1-7.  У відповідь на заклик левіта «зібралась уся громада, як один чоловік, від Дана аж до Версавії (тобто від північних до південних границь Ізраїля; це стереотипний вислів, який використовувався в часи автора даної книги), і Гілеад-землі (тут іде мова про всі трансйорданські племена)». Вони зійшлися докупи «перед Господом у Міцпі» (Тель ель-Насба, що за вісім миль на північ від Єрусалиму і лише за чотири милі на північ від Гівеа; це не та Міцпа, що в Гілеаді: див. 10:17; 11:29). Фразу «чотириста тисяч чоловік піхотинців» не слід розуміти як 400 військових груп або 400 родин, як тлумачать деякі науковці.

«Сини Веніямина» не були офіційно присутні на зборах у Міцпі, оскільки чоловіки, які зґвалтували наложницю, походили з Гівеа у наділі Веніямина. Однак плем’я Веніямина, вочевидь, також отримало один із 12 куснів наложниці (див. 19:29; 20:6). Відповідаючи на запитання, «левіт» розповів про обставини, за яких його наложницю було зґвалтовано й через що вона вмерла. Після цього він закликав ізраїльтян розібрати «цю справу» та винести відповідний вирок.

20:8-11.  Вирок був одностайним: «І зібрались мужі Ізраїля …, як один муж», супроти міста Гівеа, щоб зробити з винуватцями те, на що вони заслуговували. Одна десята всіх ізраїльських військ відповідала за забезпечення воїнів харчами.

б. Відхилення вироку веніяминами (20:12-13)

20:12-13.  Веніямини відхилили вимогу інших племен «видати … тих нікчемних людців з Гівеа» для страти, щоб викорінити «ганьбу з Ізраїля». Тому ізраїльтяни вдалися до рішучого кроку і напали на Гівеа.

в. Збирання веніяминян на війну (20:14-18)

20:14-16.  Відхиливши вимогу своїх братів-ізраїльтян (див. вірш 13), веніямини зібрали «двадцять шість тисяч озброєних» чоловіків і «сімсот добірних ліваків» з Гівеа, які вміли дуже вправно кидати каміння.

20:17-18.  Як уже зазначалося (вірш 2), одинадцять племен мали очевидну перевагу, адже їхнє військо було значно більшим і налічувало «чотириста тисяч чоловік». Вони «пішли в Бетел» (що означає «Божий дім»), щоб запитати Господа (ймовірно за допомогою Уріму і Тумміму, які зберігалися в первосвященика; див. Лев. 8:8; Чис. 27:21; Втор. 33:8), яке саме плем’я «має виступити першим у бій з синами Веніямина». І Господь відповів: «Юда буде перший!». Оскільки храм (або подібна головна святиня, де можна було поспілкуватися з первосвящеником) знаходився в Шіло і до (див. ІсНав. 18:1), і після (див. 1 Сам. 1:9) цієї події, деякі науковці стверджують, що в даному випадку слово «Бетел» слід перекладати не як власну назву міста, а як «Божий дім», який був у Шіло (див. 18:31, «Божий Дім стояв у Шіло»). Однак у 18:31 і деінде, де святиня називається «Божим домом», оригінальна давньоєврейська фраза звучить як бетха’елохім , а не лише бет-’ел  (як у 20:18, 26). Ймовірно, головну святиню переміщали туди й назад між Шіло та Бетелом і навіть не один раз. Тому все ж краще розуміти згадку про Бетел у віршах 18 і 26 у стосунку до міста, яке знаходилося на центральному хребтовому шляхові за 10-12 миль на північ від Єрусалиму.

г. Перемоги веніяминян над ізраїльтянами (20:19-28)

20:19-23. Розташування і топографія того місця, де знаходилося місто Гівеа, були дуже вдалими, завдяки чому його легко було захищати. «Виступили сини Веніямина з Гівеа», рушили на лаву ізраїльтян «та й поклали того дня двадцять дві тисячі ізраїльтян трупом». Однак ізраїльтяни «наповнилися знову духом та й вишикувались до бою на тім самім місці, що першого дня». З огляду на свою поразку вони також «пішли» у Бетел і «стали плакати перед Господом», запитуючи, чи їм варто знову «виступати … на синів Веніямина». Господь відповів ствердно: «Виступайте проти нього!».

20:24-28.  Події попереднього дня повторилися і «другого дня», але цього разу ізраїльтяни втратили лише  «вісімнадцять тисяч синів Ізраїля». Ця друга поразка спонукала ізраїльтян повернутися в Бетел, де вони «сиділи …, плачучи перед Господом, і постили …, й приносили Господеві всепалення та мирні жертви» (див. 21:4). Напевно, однією з причин, чому Господь дозволив цим першим поразкам статися, була необхідність спонукати ізраїльтян до каяття через те, що вони занедбали жертвопринесення Господеві. Цього разу на їхнє запитання про те, чи їм варто «наступати … знову», Господь не лише відповів ствердно («Наступайте»), але й також пообіцяв їм перемогу («взавтра Я дам їх у ваші руки»). Згадка про Пінхаса, сина Єлеазара (тобто внука Арона), вказує на те, що саме через нього Господь говорив із людьми. Це також засвідчує, що дана подія трапилася невдовзі після смерті Ісуса Навина (див. 18:30).

ґ. Поразка веніяминян від рук ізраїльтян (20:29-46)

Далі, спершу коротко (вірші 29-36а), а потім детально (вірші 36б-46), розповідається про вирішальний бій між веніяминянами та іншими ізраїльтянами.

20:29-36а.  Божа обіцянка перемоги (вірш 28) не зробила ізраїльтян зарозумілими, адже вони переглянули і покращили свою стратегію ведення бою, поставивши «засідку навколо Гівеа». Все відбувалося наступним чином: ізраїльтяни «вишикувалися лавами до бою при Гівеа, як і за перших разів», а потім зумисно втікали, коли веніяминяни почали йти на них у наступ. В такий спосіб вони змогли «відтягнути їх від міста на биті шляхи». Ісус Навин використав подібну стратегію супроти Аї (ІсНав. 8:1-29). «І наступило тоді на Гівеа десять тисяч добірного війська з усього Ізраїля», і Господь дав їм перемогу у бою. Веніяминяни втратили «двадцять п'ять тисяч і сто чоловік», тоді як усе їхнє військо налічувало 26700 (Суд. 20:15).

20:36б-46.  У цих віршах іще раз розповідається про цей непростий для ізраїльського народу бій, однак більше уваги приділено організації засідки, а також подіям після головної битви. Коли веніяминяни відступили від міста (див. вірші 31-32), ізраїльтяни, «що сиділи у засідці», кинулись «на Гівеа», вбиваючи всіх його жителів та пускаючи «великий дим над містом». Цей дим був наперед домовленим знаком, щоб ізраїльтяни, які начебто втікали, розвернулися і рушили на наляканих веніяминян, які відразу після цього почали втікати у пустелю (у східному керунку; див. вірш 47). Перш ніж 600 веніяминян зрештою добралося до Ріммон-скелі (вірш 45; див. вірш 47), їхні загальні втрати склали 25000 воїнів (див. вірш 35): «вісімнадцять тисяч» (вірш 44), «п'ять тисяч» (вірш 45) і «дві тисячі» (вірш 45).

д. Події після поразки веніяминян (20:47-48)

20:47-48.  «Шістсот» веніяминянських воїнів все ж змогло добратися до цитаделі «на Ріммон-скелі» (сучасний Раммун, що за чотири милі від Бетелу), де вони «сиділи … чотири місяці» (аж поки не отримали запевнення у встановленні між ними миру від ізраїльтян; див. 21:13-14). Вони були єдиними уцілілими представниками племені Веніямина, оскільки ізраїльські воїни знищили й спалили всі «міста» веніяминян. Оскільки знищені були і люди, і худоба, і все, «що їм попадалося», вони, вочевидь, наклали анатему на міста веніяминян, як під час священної війни (див. коментарі до 1:17).

3. ЗБЕРЕЖЕННЯ ПЛЕМЕНІ ВЕНІЯМИНА (21:1-24)

а. Турбота ізраїльського народу про повноту Ізраїля (21:1-7)

21:1-7.  Злочин нікчемних людців із Гівеа (19:25-26) було покарано, а провину за кровопролиття з Ізраїля усунуто смертю веніяминян (20:35). Однак коли війна та руйнування були позаду, ізраїльтяни усвідомили наявність іншої болючої проблеми – одне з дванадцяти ізраїльських племен було майже цілковито знищене, й оскільки залишилося живими лише 600 чоловіків, плем’я Веніямина могло просто зникнути. Дана проблема ускладнювалася ще й тим, що ізраїльтяни «заприсягли були» в Міцпі не віддавати своїх дочок за веніяминян (див. 21:7, 18). Звісно, згідно з Законом Мойсея вцілілі 600 веніяминян не мали права женитися на неізраїльтянках (див. Вих. 34:16; Втор. 7:3). Ще однієї проблемою, хоча і другорядною, з якою зіткнулися ізраїльтяни, було здійснення іншої великої присяги – «скарати смертю» тих ізраїльтян, які не прийшли «в Міцпу». Однак головніша проблема щодо зникнення племені Веніямина спонукала ізраїльтян знову піти у Бетел, де «сиділи вони … аж до вечора перед Богом і зняли великий лемент та стали плакати вголос». Зміст їхнього плачу полягав у наступному: «Чому … так в Ізраїлі сталось, що нині не стало одного коліна в Ізраїлі?» Вони також приносили Господеві відповідні пожертви, серед яких були «всепалення та мирні жертви» (див. Суд. 20:26).

б. Наступ ізраїльтян на Явеш-Гілеад (21:8-12)

21:8-12.  Роздумуючи над своєю другорядною проблемою (див. вірш 5), ізраїльтяни виявили, що «ніхто з Явеш-Гілеаду» (міста, яке знаходилося приблизно за дев’ять миль на південний схід від Бет-Шану і за дві милі на схід від річки Йордан) не відгукнувся на заклик прийти у Міцпу. Тож вони сповнили свою присягу і з допомогою дванадцяти тисяч воїнів знищили мешканців Явеш-Гілеаду, окрім 400 місцевих «дівиць», які мали посприяти вирішенню першочергової проблеми зі зникненням племені Веніямина.

в. Примирення ізраїльтян з веніяминянами (21:13-18)

21:13-18.  Потім «громада» ізраїльтян «послала» до уцілілих веніяминян «посланців, щоб … об’явити їм мир» ( салом , що також передбачало поновлення участі у завітних обіцянках). Ті прийняли запропонований мир та отримали 400 дівиць «Явеш-Гілеаду». Однак ізраїльтяни й далі горювали, бо 200 веніяминян все ще на мало «жінок».

г. Забезпечення дівицями з Шіло (21:19-24)

21:19.  Ізраїльтяни розробили план, який ґрунтувався на слабкому місці присяги, та повідали його веніяминянам. Згідно з присягою ізраїльтяни не могли віддати  (див. вірші 1, 7, 18) своїх дочок веніяминянам, однак у ній нічого не говорилося про те, що їхніх дочок не можна було взяти . Невдовзі «дочки Шіло» (приблизно за 13 миль на північ від північно-східної частини Міцпи) мали взяти участь у місцевому святкуванні празника жнив, під час якого вони зазвичай танцювали на полях поблизу виноградників. Левона (сучасний ель-Луббан) знаходилася за 3 милі на північ від Шіло.

21:20-24.  Двісті веніяминян мусило сховатися «в виноградниках», допоки святкування не буде у своєму повному розпалі, а тоді кожен з них мав вискочити «з виноградників», викрасти «собі … дівчину за жінку» та й піти «додому в землю Веніямина». Ізраїльтяни пообіцяли все потім роз’яснити чоловікам із Шіло, а саме, що вони не «винні» (адже не порушили присяги, озвученої в Міцпі; вірш 1), оскільки не віддали «добровільно» своїх дочок веніяминянам. Ось так власне й вдалося спинити цілковите зникнення племені Веніямина. Ці мужі «відбудували міста й осілись у них» разом зі своїми молодими жінками. Хоча ізраїльський народ все ж був винен у тому, що обійшов свою власну присягу, плем’я Веніямина завдяки цьому не зникло.

4. ХАРАКТЕРИСТИКА ЧАСІВ СУДДІВ (21:25)

21:25.  Книга Суддів завершується остатнім вже неодноразово озвученим зауваженням щодо неспромоги людей опиратися духовній та соціальній анархії тих часів, які безпосередньо передували монархії. Як уже тричі зазначалося, «того часу не було царя в Ізраїлі» (див. 17:6; 18:1; 19:1). Той факт, що «кожен робив, що» хотів, є гнітючим коментарем до жалюгідного духовного становища ізраїльського народу в ті часи. Та хоча ізраїльтяни зазнавали пригноблення з боку багатьох своїх ворогів, Бог неодноразово посилав їм Свою благодать, коли люди зверталися до Нього з каяттям. Книга Суддів засвідчує і Божу справедливість, і Божу благодать: справедливість у покаранні за гріхи та благодать як свідчення прощення цих гріхів.

БІБЛІОГРАФІЯ

Armerding, Carl Edwin. “Judges.” In The New Layman’s Bible Commentary . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1979.

Boling, Robert G . Judges: Introduction, Translation, and Commentary . The Anchor Bible. Garden City. N.Y.: Doubleday & Co., 1975.

Bruce, F.F. “Judges.” In The New Bible Commentary . 3rd ed. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1970.

Cundall, Arthur E., and Morris, Leon. Judges; Ruth . The Tyndale Old Testament Commentaries. Chicago: InterVarsity Press, 1968.

Davis, John J., and Whitcomb, John C. A History of Israel: From Conquest to Exile . Grand Rapids: Baker Book House, 1980.

Enns, Paul P. Judges . Bible Study Commentary. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1982.

Garstang, John . Joshua-Judges . Grand Rapids: Kregel Publications, 1978.

Gray, John. Joshua, Judges, and Ruth . Greenwood, S.C.: Attic Press, 1967.

Inrig, Gary. Hearts of Iron, Feet of Clay . Chicago: Moody Press, 1979.

Keil, C.F., and Delitzsch, F. In Commentary on the Old Testament in Ten Volumes . Vol. 2. Reprint (25 vols. in 10). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

Soggin, J. Alberto. Judges: A Commentary . Old Testament Library. Philadelphia: Westminster Press, 1981.

Wood, Leon. Distressing Days of the Judges . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1975.