ТЛУМАЧЕННЯ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ВІД МАТФЕЯ
ЗМІСТ
Скорочення
А. Загальні скорочення
Б. Скорочення назв біблійних книг
ВСТУП
Синоптична проблема
1. Формулювання проблеми.
а. Теорія Протоєвангелія.
б. Теорія усного переказу.
в. Документальна теорія.
г. Теорія критичного підходу до «форм».
2. Запропоноване рішення.
Автор Першого Євангелія.
Оригінальна мова Першого Євангелія.
Час написання Першого Євангелія.
Привід для написання Першого Євангелія.
Кілька вражаючих особливостей Першого Євангелія.
ПЛАН
І. І. Знайомство з Ісусом Христом (1:1-2:11)
А. Опис родоводу Ісуса Христа (1:1-17) (Лк. 3:23-38)
Б. Опис народження Ісуса Христа (1:18-2:23) (Лк. 2:1-7)
1. ПОХОДЖЕННЯ ІСУСА ХРИСТА (1:18-23)
2. НАРОДЖЕННЯ ІСУСА ХРИСТА (1:24-25)
3. ДИТИНСТВО ІСУСА ХРИСТА (ЧАСТ. 2)
а. У Вифлиємі (2:1-12)
б. У Єгипті (2:13-18)
в. У Назареті (2:19-23)
В. Опис посланця. Святий Іоанн Хреститель. (3:1-12)
(Мк. 1:1-8; Лк. 3:1-9, 15-18; Ін. 1:19-28)
Г. Ісус Христос приходить на Йордан
до св. Іоанна Христителя (3:13-4:11)
1. ХРЕЩЕННЯ ІСУСА ХРИСТА (3:13-17)
(Мк. 1:9-11; Лк. 3:21-22)
2. СПОКУСИ ІСУСА ХРИСТА (4:1-11)
ІІ. Проповіді Ісуса Христа (4:12-7:29)
А. Перші свідчення (4:12-15)
1. СЛОВОМ (4:12-22)
а. Його проповідь
б. Його вимоги (4:18-22)
2. ВЧИНКАМИ (4:23-25)
(Лк. 6:17-26)
Б. Подальші промови (част. 5-7)
1. ЛЮДИ ЙОГО ЦАРСТВА (5:1-16)
а. Їхні характеристики (5:1-12)
(Лк. 6:17-23)
б. Їхнє коло впливу (5:13-16)
(Мк. 9:50; Лк. 14:34-35)
2. СУТЬ ЙОГО ПОСЛАННЯ (5:17-20)
3. ВТІЛЕННЯ ЙОГО ПОСЛАННЯ (5:21-7:6)
а. Відмова від звичаїв фарисеїв (5:21-48)
б. Відмова від практик фарисеїв (6:1-7:6)
4. ЗАКЛИКИ ДО СЛУХАЧІВ (7:7-29)
ІІІ. Всевладність Царя (8:1-11:1)
А. Його влада над хворобами (8:1-15)
1. ПРОКАЗА (8:1-4)
(Мк. 1:40-45; Лк. 5:12-16)
2. ПАРАЛІЧ (8:5-13)
(Лк. 7:1-10)
3. ГАРЯЧКА (8:14-15)
(Мк. 1:29-31; Лк. 4:38-39)
Б. Його влада над диявольськими силами (8:16-17, 28:34)
В. Його влада над людьми (8:18-22; 9:9)
Г. Його влада над природою (8:23-27)
(Мк. 4:35-41; Лк. 8:22-25)
Ґ. Його влада відпускати гріхи (9:1-8)
Д. Його влада над звичаями (9:1-8)
Е. Його влада над смертю (9:18-26)
(Мк. 5:21-43; Лк. 8:40-56)
Є. Його влада над темрявою (9:27-31)
Ж. Його влада над німотою (9:32-34)
З. Його влада передавати повноваження (9:35-11:1)
1. ОБСЯГ РОБІТ (9:35-38)
2. ПЕРЕЛІК РОБІТНИКІВ (10:1-4)
(Мк. 3:13-19; Лк. 6:12-16)
3. ВКАЗІВКИ РОБІТНИКАМ (10: 5-23)
а. Правильне послання (10:5-15) (Мк. 6:7-13; Лк. 9:1-6)
б. Очікувана відповідь (10:16-23)
(Мк. 13:9-13; Лк. 21:12-17)
4. УТІШАННЯ РОБІТНИКІВ (10:23-33)
(Лк. 12:2-9)
5. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ РОБІТНИКІВ (10:34-39)
(Лк. 12:51-53; 14:26-27)
6. ВИНАГОРОДА РОБІТНИКІВ (10:40-11:1)
(Мк. 9:41)
IV. Виклик авторитету Ісуса Христа (11:2-16:12)
А. Через сумнів св. Іоанна Христителя (11:2-19)
(Лк. 7:18-35)
1. ЗАПИТАННЯ СВ. ІОАННА ХРЕСТИТЕЛЯ(11:2-3)
2. ВІДПОВІДЬ ІСУСА ХРИСТА(11:4-6)
3. ПРОМОВА ІСУСА ХРИСТА (11:7-19)
Б. Через засудження міст (11:20-30)
(Лк. 10:13-15, 21-22)
В. Через суперечності довкола Його авторитету (частина 12)
1. СУПЕРЕЧНОСТІ ДОВКОЛА СВЯЩЕННОГО СУБОТНЬОГО ДНЯ (12:1-21)
а. Праця у священний суботній день (12:1-8)
б. Зцілення у священний суботній день (12:9-14)
(Мк. 3:1-6; Лк. 6:6-11)
в. Реакція Ісуса Христа(12:15-21)
2. ОБВИНУВАЧЕННЯ У ВИКОРИСТАННІ СИЛИ САТАНИ (12:22-37)
(Мк. 3:20-30; Лк. 11:14-23; 12:10)
3. ШУКАЧІ ГРІХІВ (12:38-50)
Г. Через різне розуміння Царства Божого (13:1-52)
1. ПРИТЧА ПРО СІЯЧА (13:1-23)
2. ПРИТЧА ПРО ПШЕНИЦЮ І КУКІЛЬ (13:24-30, 36-43)
3. ПРИТЧА ПРО ЗЕРНА ГІРЧИЦІ (13:31-32)
(Мк. 4:30-32; Лк. 13:18-19)
4. ПРИТЧА ПРО ЗАКВАСКУ (13:33-35)
(Мк. 4:33-34; Лк. 13:20)
5. ПРИТЧА ПРО ЗАХОВАНИЙ СКАРБ (13:44)
6. ПРИТЧА ПРО ПЕРЛИНУ (13:45-46)
7. ПРИТЧА ПРО НЕВІД (13:47-52)
Ґ. Через різні зречення (13:53-16:12)
1. ЗРЕЧЕННЯ У МІСТІ НАЗАРЕТІ (13:53-58)
(Мк. 6:1-6)
2. ЗРЕЧЕННЯ ЧЕРЕЗ ДІЇ ІРОДА (част. 14)
а. Страта св. Іоанна Хрестителя (14:1-12)
(Мк. 6:14-29; Лк. 3:19-20; 9:7-9)
3. ЗРЕЧЕННЯ ЧЕРЕЗ СУПЕРЕЧНОСТІ З РЕЛІГІЙНИМИ ЛІДЕРАМИ (15:1-16:12)
а. Перша суперечність і її наслідок (част. 15)
б. Друга суперечність і її наслідок (16:1-12)
V. Збільшення числа учнів Ісуса Христа (16:13-20:34)
А. Одкровення з огляду на зречення (16:13-17:13)
1. ОСОБА МЕСІЇ (16:13-16)
2. ПЛАНИ МЕСІЇ (16:17-26)
3. ОПИС ЦАРСТВА МЕСІЇ (16:27-17:13)
Б. Навчання з огляду на зречення (17:14-20:34)
1. НАВЧАННЯ ВІРІ (17:14-20:34)
(Мк. 9:14-29; Лк. 9:37-43а)
2. НАВЧАННЯ ЧЕРЕЗ СМЕРТЬ (17:22-23)
3. НАВЧАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПЕРЕД ВЛАДОЮ (17:24-27)
4. НАВЧАННЯ СКРОМНОСТІ (18:1-6)
(Мк. 9:33-37, 42; Лк. 9:46-48)
5. НАВЧАННЯ ПРО СПОКУСИ (18:7-14)
6. НАВЧАННЯ ПОРЯДКУ (18:15-20)
(Лк. 17:3)
7. НАВЧАННЯ ПРОЩАТИ (18:21-35)
8. НАВЧАННЯ ПРО РОЗЛУЧЕННЯ (19:1-12)
(Мк. 10:1-12)
9. НАВЧАННЯ ПРО ДІТЕЙ (19:13-15)
10. НАВЧАННЯ ПРО БАГАТСТВО (19:16-26)
11. НАВЧАННЯ ПРО СЛУЖІННЯ І ВИНАГОРОДИ (19:27-20:16)
12. НАВЧАННЯ ПРО ЙОГО СМЕРТЬ (20:17-19)
13. НАВЧАННЯ ПРО ЧЕСТОЛЮБСТВО (20:20-28)
(Мк. 10:35-45)
14. НАВЧАННЯ ПРО ВЛАДУ (20:29-34)
(Мк. 10:46-52; Лк. 18:35-43)
VI. Ісус Христос приносить себе в Жертву (част. 21-27)
А. Офіційне представлення Ісуса Христа як Царя (21:1-22)
1. УРОЧИСТИЙ В’ЇЗД (21:1-11)
(Мк. 11:1-11; Лк. 19:28-42; Ін. 12:12-14)
2. ВЛАДА МЕСІЇ (21:12-14)
(Мк. 11:15-19; Лк. 19:45-48)
3. ОБУРЕННЯ РЕЛІГІЙНИХ ЛІДЕРІВ (21:15-17)
4. СИМВОЛІЧНЕ ЗРЕЧЕННЯ (21:18-22)
(Мк. 11:12-14, 20-25)
Б. Релігійне протиборство з Царем (21:23-22:46)
1. ПРОТИБОРСТВО ЗІ СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛЯМИ І СТАРІЙШИНАМИ (21:23-22:24)
(Мк. 11:27-12:12; Лк. 20:1-19)
а. Напад (21:23)
б. Відповідь (21:24-22:14)
(1) Хрещення св. Іоанна Хрестителя (21:24-32).
(3) Притча про весільний бенкет (22:1-14; Лк. 14:15-24).
2. ПРОТИБОРСТВО ІЗ ФАРИСЕЯМИ Й ІРОДІЯНАМИ (22:15-22)
3. ПРОТИБОРСТВО ІЗ САДУКЕЯМИ (22:23-33)
4. ПРОТИБОРСТВО З ФАРИСЕЯМИ (22:34-46)
а. Фарисеї запитують Ісуса Христа (22:34-40)
б. Ісус Христос запитує фарисеїв (22:41-46)
(Мк. 12:35-37; Лк. 20:41-44)
В. Народ зрікається Царя Ісуса Христа (част. 23)
(Мк. 12:38-40; Лк. 11:37-52; 20:45-47)
1. ІСУС ХРИСТОС ЗАСТЕРІГАЄ ЛЮДЕЙ (23:1-12)
2. ІСУС ХРИСТОС ЗАСТЕРІГАЄ ЛІДЕРІВ (23:13-39)
Г. Пророче очікування Царя Ісуса Христа (част. 24-25)
1. ЗАПИТАННЯ ДО ІСУСА ХРИСТА(24:1-3)
(Мк. 13:1-4; Лк. 21:5-7)
2. НАБЛИЖЕННЯ ЛИХА (24:4-26)
3. ПРИХІД ЧОЛОВІЧОГО СИНА (24:27-31)
(Мк. 13:24-27; Лк. 21:25-28)
4. ПІДКРІПЛЕННЯ ПРИТЧАМИ (24:32-51)
б. Вірний слуга (24:45-51)
(Мк. 13:34-37; Лк. 12:41-48)
5. ПОКАРАННЯ ДЛЯ ІЗРАЇЛЮ (25:1-30)
6. ПОКАРАННЯ ДЛЯ ЯЗИЧНИКІВ (25:31-46)
Ґ. Народ зрікається Ісуса Христа (част. 26-27)
1. ПОДІЇ, ЯКІ ЦЬОМУ ПЕРЕДУЮТЬ (26:1-46)
а. Розвиток подій (26:1-5)
(Мк. 14:1-2; Лк. 22:1-2; Ін. 11:45-53)
б. Миропомазання (26:6-13)
в. План зради (26:14-16)
г. Святкування єврейської Пасхи (26:17-30)
ґ. Ніч у молитві (26:31-46)
2. АРЕШТ У САДУ (26:47-56)
(Мк. 14:43-50; Лк. 22:47-53; Ін. 18:2-12)
3. СУДОВІ ПРОЦЕСИ НАД ІСУСОМ ХРИСТОМ (26:57-27:26)
а. Суд у єврейських лідерів (26:57-27:10)
б. Римський суд (27:11-26)
4. ІСУСА ХРИСТА РОЗПИНАЮТЬ НА ХРЕСТІ (27:27-56)
5. ПОХОВАННЯ ІСУСА ХРИСТА (27:57-66)
VII. Підтвердження Воскресіння Ісуса Христа (част. 28)
А. Порожня гробниця (28:1-8)
(Мк. 16:1-8; Лк. 24:1-12; Ін. 20:1-20)
1. ПОДІЯ (28:1-4)
2. ПРОГОЛОШЕННЯ (28:5-8)
Б. Власне об’явлення (28:9-10)
В. «Офіційне» пояснення (28:11-15)
Г. Офіційне доручення (28:16-20)
(Лк. 24:36-49)
Скорочення
А. Загальні скорочення
див. – дивіться
досл. – дослівно
част. – частина
стор. – сторінка
СЗ – Старий Завіт
НЗ – Новий Завіт
пр. – пророк
ап. – апостол
св. – святий
Р.І.Х. – Різдво Ісуса Христа
LXX-70
Септуагінта – переклад сімдесяти
Б. Скорочення назв біблійних книг
Бут. – Буття Вих. – Вихід Лев. – Левит Чис. – Числа Втор. – Второзаконня ІсНав. – Ісуса Навина Суд. – Суддів | Руф. – Руфи 1, 2 Сам. – Самуїла 1, 2 Цар. – Царів 1, 2 Хрон. – Хронік Езр. – Езри Неєм. – Неємії Ест. – Естери | Іов. – Іова Пс. – Псалмів Прип. – Приповідок Проп. – Проповідника Пісн. – Пісня Пісень Іс. – Ісаї Єр. – Єремії | ПлЄр. – Плач Єремії Єз. – Єзекиїла Дан. – Даниїла Ос. – Осії Йоіл. – Йоіла Ам. – Амоса Авд. – Авдія | Йона – Іони Міх. – Міхея Наум. – Наума Ав. – Авакума Соф. – Софонії Аг. – Аггея Зах. – Захарії Мал. – Малахії |
Мт. – Матфея Мк. – Марка Лк. – Луки Ін. – Іоанна | Діян. – Діяння апостолів Рим. – Римлян 1, 2 Кор. – Корінфян Гал. – Галатів | Еф. – Ефесян Флп. – Филип’ян Кол. – Колосян 1, 2 Сол. – Солунян | 1, 2 Тим. – Тимофея Тит. – Тита Флм. – Филимона Євр. - Євреїв | Як. – Якова 1, 2 Пт. – Петра 1, 2, 3 Ін. – Іоанна Юд. – Юди Одкр. - Одкровення |
ВСТУП
Новий Завіт дуже вдало розпочинається із чотирьох оповідей про життя Ісуса Христа. Ці оповіді описують «радісну новину» про Сина Божого, розповідають про Його життя і Його смерть на хресті за гріхи усього людства. Перші три Євангелія подібні за описом подій із життя Ісуса Христа, тоді як Четверте Євангеліє дуже від них відрізняється. Саме тому перші три книги Нового Завіту називаються синоптичними Євангеліями.
Синоптична проблема
1. Формулювання проблеми. Слово «синоптик» походить від прикметника в грецькій мові синоптікос, яке утворене з двох слів: син та опсессаі, – та означає «мати спільний погляд». Хоча книги ап. Матфея, ап. Марка і ап. Луки мають свої відмінності, однак вони описують життя Ісуса Христа подібним чином. Проте ці відмінності в Євангеліях все ж варто брати до уваги. Адже саме подібності і відмінності піднімають питання джерела Євангелій, і тим самим окреслюють «синоптичну проблему».
Більш консервативні науковці стверджують, що автори Євангелій використовували різні джерела. Наприклад, записи стосовно родоводу Ісуса Христа ап. Матфей та ап. Лука могли взяти із храму або ж із усних переказів. Апостол Лука сказав на початку свого Євангелія (Лк. 1:1), що події з життя Ісуса Христа описувало багато людей. Тож і сам ап. Лука міг користуватися цими записами. Те, що окремі автори могли використовувати різні джерела для створення свого власного тексту, є цілком імовірним висновком. Проте це не те, що мають на увазі критики, коли говорять про джерела. Більшість науковців вважають, що «джерелами» є об’ємні тексти, які об’єднані в єдине ціле досвідченими авторами для створення їх власного опису подій. Цей висновок призвів до виникнення кількох пояснень таких джерел.
а. Теорія Протоєвангелія. Деякі науковці стверджують, що оригінал Євангелія (відомий як Протоєвангеліє у перекладі з німецької мови), який зараз утрачено, автори Біблії використовували як джерело для написання власних текстів. Головним запереченням цієї думки є те, що жодного сліду такого тексту до цього часу не виявлено. Жоден науковець не може показати документ, який би міг мати стосунок до Протоєвангелія. До того ж, хоча таке припущення і могло б пояснити подібності, та воно ніяким чином не пояснює відмінності в описі тих самих подій у різних Євангеліях.
б. Теорія усного переказу. Дехто зробив висновок, що головним джерелом Євангелій є усний переказ, свідчення про Ісуса Христа, яке передавалося із уст в уста. Зазвичай таке свідчення формувалося у чотири етапи: (1) Подія відбулася. (2) Про подію розповіли багато разів, аж поки вона не стала широковідомою. (3) Подія стала незмінною, і її кожен раз однаково переказували. (4) Подію зафіксували у письмовій формі. Заперечення до цієї думки є подібним до заперечення теорії Протоєвангелія: такий погляд дає пояснення подібностей, та не може роз’яснити відмінності. До того ж, навіщо очевидцю тих подій обмежувати себе лише усними переказами?
в. Документальна теорія. У наші часи загальнопоширеною є думка, що автори Біблії користувалися різними писемними джерелами, коли створювали свій власний текст. Цю теорію зазвичай обґрунтовують наступними фактами: (1) Першим написаним текстом було Євангеліє від Марка. Головним поясненням цієї точки зору є те, що лише 7 відсотків Євангеліє від Марка є унікальним текстом, інші 93 відсотки можна віднайти у ап. Матфея і ап. Луки. (2) На додаток до ап. Марка існував ще один письмовий документ, у якому по суті було вміщено увесь відповідний матеріал. Цей документ відомий як «Q», скорочена форма німецького слова Quelle, що означає «джерело». Близько 200 подібних віршів у ап. Матфея і ап. Луки, напевно, було взято із «Q», у ап. Марка їх немає. (3) Автори використали принаймні два різних джерела. Із одного джерела було взято матеріал для віршів ап. Матфея, у ап. Марка і ап. Луки цього немає, а з іншого – матеріал для віршів ап. Луки, а в ап. Матфея і ап. Марка цього нема. Цю теорію можна зобразити наступним чином:
Однак ця теорія не є цілковито коректною. По-перше, вона не узгоджується з усними переказами. Консервативні науковці загалом вважають, що спершу було написано Євангеліє від Матфея. І хоча не усі науковці погоджуються з цією думкою, вона таки має слушність, і її не слід відкидати як «звичайний переказ», адже іноді перекази є достовірними. По-друге, ця теорія не враховує того, що Марк часом робив коментарі, яких ні ап. Матфей, ні ап. Лука не включили до своїх текстів. Апостол Марк писав, що півень прокричав удруге (Мк. 14:72), та ні ап. Матфей, ні ап. Лука про це не згадували. По-третє, якщо Євангеліє від Марка було написано першим після смерті ап. Петра близько 67-68 року після Р.І.Х., Євангелія від Матфея і Луки, мабуть, були написані лише згодом після руйнування Єрусалиму у 70 році після Р.І.Х. Тоді можна було б сподіватися, що руйнування буде згадано у тексті як слушна кульмінація до слів Господа у ап. Матфея 24-25 чи твердження ап. Луки у 21:20-24. Однак жоден з них не згадав про цю подію. По-четверте, найбільшим спірним є саме припущення існування тексту «Q». Якби такий документ існував, а ап. Матфей і ап. Лука так високо його цінували, що охоче брали з нього цитати, то чому ж тоді Свята Церква також не цінує його так високо і не оберігає його?
г. Теорія критичного підходу до «форм». Ця доволі поширена теорія бере до уваги документальну теорію і розвиває її далі. Коли укладалися тексти Євангелій, існувало багато різних документів, а не лише чотири (ап. Матфея, ап. Марка, ап. Луки і «Q»). Зараз науковці намагаються віднайти і класифікувати ці документи, які називаються «форми», а також зрозуміти, що саме хотіла сказати через них Свята Церва першого століття. Літературні факти, описані в формах не є самодостатніми. Правду можна віднайти лише коли зрозумієш підтекст. Факти, описані в формах, вважаються міфами, які створені довкола особи Ісуса Христа. Та якщо відкинути міфи чи «деміфологізацію», можна віднайти правду про Христа.
І хоча цієї теорії дотримуються багато вчених, вона має деякі серйозні неточності. Насправді, неможливо класифікувати «форми» по категоріям. Сумнівно, що навіть двоє науковців дійдуть спільної думки щодо класифікацій. До того ж, згідно цієї теорії Церква першого століття спонукала переповідати ці історії саме так, як вони відбувалися, та ця теорія ніколи точно не пояснює, що ж саме спонукало до цього Церкву. Іншими словами, ця теорія зумисно ігнорувала очевидців життя Ісуса Христа і дійсний вплив Його життя і смерті на віруючих першого століття.
2. Запропоноване рішення. Питання подібностей і відмінностей у текстах Євангеліє можна вирішити лише з урахуванням усіх точок зору. По-перше, автори Євангеліє першого століття мали глибокі особисті знання того матеріалу, який вони записували. Апостоли Матфей і Іоанн були апостолами Ісуса Христа і провели з Ісусом Христом дуже багато часу. Текст ап. Марка міг бути переказом слів ап. Симона Петра перед його смертю, а ап. Лука міг дізнатися багато фактів завдяки товаришуванню з ап. Павлом та іншими. Ці факти можна було використати у чотирьох текстах.
По-друге, усні перекази таки мали місце. Наприклад, Діяння апостолів 20:35 описують слова Христа, які не згадувалися у Євангеліях. Апостол Павло у 1 Кор. 7:10 цитував Господа, і коли ап. Павло записав це, мабуть, ще жодна з Євангелій не була написана. По-третє, писемні документи дали опис деяких історій з життя Ісуса Христа. Апостол Лука визнав цей факт, коли почав писати своє Євангеліє (Луки 1:1-4). Однак жоден з цих фактів не дає якоїсь цілісності, необхідної для натхненного опису життя Ісуса Христа, такого, який би не мав жодних вад. По-четверте, ще дещо треба врахувати, щоб допомогти вирішити Синоптичну проблему, а саме допомогу Святого Духа у написанні Євангелій. Господь пообіцяв апостолам, що Дух Святий усьому їх навчить і усі діяння Ісуса Він їм пригадає (Ін. 14:26). Це надавало точності їхнім текстам, і тоді вже не мало значення, чи автор покладався на свою пам’ять, чи на усні перекази, чи на писемні документи, які були йому доступні. Яким би не було джерело, присутність Святого Духа надавала тексту точність. І чим краще людина розуміє різні історії про Бога, тим менше труднощів виникає, адже автори писали свої тексти під керівництвом Святого Духа, і не має значення, якими джерелами вони користувалися.
Автор Першого Євангелія. Коли людина замислюється над питанням, а хто ж написав таку унікальну книгу як Біблія, вона стикається з двома свідченнями: свідченням поза книгою («зовнішнє свідчення») і свідченням всередині самої книги («внутрішнє свідчення»). Зовнішнє свідчення підтверджує думку, що сам апостол Матфей написав Євангеліє, яке носить його ім’я. Апостола Матфея назвали автором багато священників тих часів, наприклад, Псевдо Варнава, Климент Римський, Полікарп, Августин, Климент Александрійський, Тертулліан та Оріген.). Очевидно, що ап. Матфей не був визначним апостолом. Можна також подумати, що Перше Євангеліє написав ап. Петро, або ж ап. Яків чи ап. Іоанн. Та загальновідомі перекази стверджують, що цю книгу написав саме ап.Матфей.
Внутрішнє свідчення також підтверджує думку, що ап. Матфей є автором Першого Євангелія. У цій книзі мова йде про гроші значно частіше, аніж у інших трьох Євангеліях. Насправді, у цьому Євангелії є три різних терміни для позначення грошей, яких більш ніде в усьому Новому Завіті нема: «дидрахма» (Мт. 17:24); «статир» (17:27) і «таланти» (18:24). Оскільки ап. Матфей був митарем, його цікавили гроші і вартість різних речей. Професія митаря вимагає уміння записувати і вести розрахунки. То й очевидно, що ап. Матфей умів писати книгу таку як Перше Євангеліє.
Також очевидною є християнська скромність ап. Матфея, адже в Євангелії він щоразу пише про себе як «Матфей, митар». Але ап. Марк і ап. Лука не використовували таке зневажливе ймення, коли говорили про нього. А також, коли ап. Матфей пішов слідом за Христом, він запросив своїх товаришів до «столу» (Мт. 9:9-10). Однак ап. Лука назвав цей обід «бенкет великий» (Лк. 5:29). Окрім того у Першому Євангелії є певні пропуски, наприклад, ап. Матфей не згадав притчу про фарисея і митаря (Лк. 18:9-14) та історію про Закхея, митаря, який повернув учетверо більше, аніж украв (Лк. 19:1-10). Внутрішнє свідчення стосовно того, хто є автором Першого Євангелія, також вказує на ап. Матфея як на найбільш вірогідного автора.
Оригінальна мова Першого Євангелія. Хоча усі існуючі рукописи Першого Євангелія написано грецькою мовою, дехто припускає, що ап. Матфей написав своє Євангеліє арамейською мовою, яка подібна до давньоєврейської. Насправді п’ятеро осіб стверджувало, що ап. Матфей писав арамейською, а грецькою мовою подано уже переклад: Папій (80-155 р. після Р.І.Х.), Іреней (130-202 р. після Р.І.Х.), Оріген (185-254 р. після Р.І.Х.), Евсевій (четверте століття після Р.І.Х.) і Августин (шосте століття після Р.І.Х.). Однак вони, можливо, говорили про якісь інші твори ап. Матфея, а не про саме Євангеліє. До прикладу, Папій сказав, що ап. Матфей зібрав приказки (логіа) Ісуса. Ці «приказки», можливо, уже були повторними, короткими записами слів Господа, які ап. Матфей написав арамейською мовою і надіслав євреям, для яких вони були б значущими. Такі записи було згодом утрачено, оскільки жодного такого тексту сьогодні не існує. Проте, можливо, що Перше Євангеліє ап. Матфей написав грецькою мовою, і саме воно збереглося до наших часів. «Приказки» ап. Матфея не збереглися, а його Євангеліє є. Так трапилося тому, що на написання Євангелія, яке є частиною біблійного канону, а, отже, Словом Божим, ап. Матфея надихнув Божий Дух. Він і оберігав його.
Час написання Першого Євангелія. Вказати, в якому саме році було написано Євангеліє, неможливо. Консервативні науковці пропонували різні роки написання книги. Вказували можливою датою 37 рік після Р.І.Х. Кілька науковців вказують на часи до 70 року після Р.Х., оскільки ап. Матфей жодного разу не згадав про руйнування Єрусалиму. До того ж, ап. Матфей у своїх описах Єрусалиму говорив про нього як «святе місто» (Мт. 4:5; 27:53), а, отже, воно все ще існувало.
Та, скоріш за все, якийсь час таки минув після Розпинання на хресті та Воскресіння. Апостол Матфей у 27:7-8 описує певний звичай, який мав місце «й досі», та у 28:15 описує подію, яку обговорювали «по цей день» . Ці фрази наштовхують на думку, що певний час таки минув, однак не більше, аніж проіснували ті єврейські звичаї. Оскільки Свята Церква наполегливо стверджує, що Євангеліє від Матфея було написано першим, то, можливо, час написання десь близько 50 року після Р.І.Х. задовольнить усіх. Він цілком відповідає рокам життя ап. Матфея, а тому він дійсно міг бути автором Першого Євангелія. (Щодо подальшого обговорення та іншої думки [що Євангеліє від Марка було першим] див. «Джерела» під Вступом до ап. Марка.)
Привід для написання Першого Євангелія. Хоча точного приводу для написання цього тексту не відомо, та, видається, що ап. Матфей мав принаймні дві причини, щоб почати писати. По-перше, він хотів показати невіруючим євреям, що Ісус є Месією. Апостол Матфей знайшов Месію і хотів, щоб інші Його також віднайшли. По-друге, ап. Матфей писав, щоб підбадьорити віруючих євреїв. Якщо дійсно Ісус був Месією, то сталося щось жахливе. Євреї розіпнули на хресті свого Месію і Царя. Що тепер з ними стане? Чи був Бог і далі з ними? Тут ап. Матфей спробував підтримати євреїв своїми словами, адже хоча й їхній акт непокори накличе кару на усе покоління ізраїльтян, Бог не покинув Своїх людей. Його обіцяне Царство все-таки настане з допомогою Його людей у майбутньому. Тим часом віруючі мають бути відповідальними і розповсюджувати віру у Месію по усьому світу серед усіх народів.
Кілька вражаючих особливостей Першого Євангелія.
1. Книга ап. Матфея дуже наголошує на повчальних проповідях Ісуса Христа. З усіх Євангелій ця книга має найдовші промови. Жодне інше Євангеліє не містить стільки учень Ісуса. Апостола Матфея 5-7 зазвичай називають Проповіддю на Горі, а частина 10 містить вказівки Ісуса його апостолам перед тим, як вони вже самостійно мали почати проповідувати. У частині 13 є притчі про царство, в частині 23 – палке засудження Ісусом релігійних лідерів Ізраїлю, а частини 24-25 є Промовою на горі Оливній, у якій детально роз’яснюються майбутні події стосовно Єрусалиму та його народу.
2. У Першому Євангелії є багато цитат із Старого Завіту. Апостол Матфей включив близько 50 прямих цитат зі Старого Завіту. А також тут подано близько 75 посилань на події у Старому Завіті. Безсумнівно, причиною цього була читацька аудиторія, для якої власне призначалася ця книга. Коли ап. Матфей писав свою книгу, він головним чином думав про євреїв, а на них численні посилання на факти і події Старого Завіту справили б враження. Окрім того, якщо це Євангеліє було написано близько 50 року після Р.Х., то ап. Матфей не міг цитувати книги Нового Завіту, оскільки він не мав до них доступу. Про ті книги його читачі, скоріш за все, нічого не знали, як і сам ап. Матфей.
4. Перше Євангеліє показує, що Ісус Христос – Месія Ізраїлю, а також описує прихід Божого Царства. Єврей би запитав: «Якщо Ісус дійсно є Месією, що ж тоді буде з обіцяним Царством?» Старий Завіт чітко давав зрозуміти, що Месія встановить славетне, досконале духовне правління на усій землі. Та оскільки народ цей зрікся свого справжнього Царя, поставало запитання, а що ж буде з Царством? У Книзі ап. Матфея розкриваються певні «загадки» Царства, про яких у Старому Завіті мови не було. Ці «загадки» показують, що Боже Царство має іншу форму правління.
5. Перше Євангеліє розпочинається віршем: «Родовід Ісуса Христа, сина Давида, сина Авраама». Чому спершу згадується ім’я Давида, а не Авраама? Невже Авраам, батько народу, не є більш важливим для єврейської нації? Можливо, ап. Матфей згадав Давида першим, тому що Цар, який правитиме народом, мав з’явитися від Давида (2 Сам. 7:12-17). Ісус Христос прийшов із посланням для Свого власного народу. Та згідно плану Божого цим Його посланням знехтували. А ось вселенське послання стосується усього світу. Саме через Авраама і його угоди з Богом благословення було обіцяно усім народам світу. Важливо, що ап. Матфей згадав тут також язичників, наприклад, мудреців зі сходу (Мт. 2:1-12), сотника з його глибокою вірою (8:5-13) і жінку ханаанку – такої віри Ісус не бачив в усьому Ізраїлі (15:22-28). Сама ж книга завершується Великим дорученням: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи» (28:19).
ПЛАН
І. Знайомство з Ісусом Христом (1:1-2:11)
А. Опис родоводу Ісуса Христа (1:1-17)
Б. Опис народження Ісуса Христа (1:18-2:23)
В. Опис посланця. Святий Іоанн Хреститель (3:1-12)
Г. Ісус Христос приходить на Йордан
до св. Іоанна Христителя. Хрещення Ісуса Христа.
Спокуси Ісуса Христа (3:13-4:11)
ІІ. Проповіді Ісуса Христа (4:12-7:29)
А. Перші свідчення (4:12-15)
Б. Подальші промови (част. 5-7)
ІІІ. Всевладність Ісуса Христа (8:1-11:1)
А. Його влада над хворобами (8:1-15)
Б. Його влада над диявольськими силами (8:16-17, 28:34)
В. Його влада над людьми (8:18-22; 9:9)
Г. Його влада над природою (8:23-27)
Ґ. Його влада відпускати гріхи (9:1-8)
Д. Його влада над звичаями (9:1-8)
Е. Його влада над смертю (9:18-26)
Є. Його влада над темрявою (9:27-31)
Ж. Його влада над німотою (9:32-34)
З. Його влада передавати повноваження (9:35-11:1)
IV. Виклик авторитету Ісуса Христа (11:2-16:12)
А. Через сумнів св. Іоанна Христителя (11:2-19)
Б. Через засудження міст (11:20-30)
В. Через суперечності довкола Його авторитету (частина 12)
Г. Через різне розумінні Царства Божого (13:1-52)
Ґ. Через різні зречення (13:53-16:12)
V. Збільшення числа учнів Ісуса Христа (16:13-20:34)
А. Одкровення з огляду на зречення (16:13-17:13)
Б. Навчання з огляду на зречення (17:14-20:34)
VI. Ісус Христос приносить себе в Жертву (част. 21-27)
А. Офіційне представлення Ісуса Христа як Царя (21:1-22)
Б. Релігійне протиборство з Ісусом Христом (21:23-22:46)
В. Народ зрікається Царя Ісуса Христа (част. 23)
Г. Пророче очікування Ісуса Христа (част. 24-25)
Ґ. Народ зрікається Ісуса Христа (част. 26-27)
VII. Підтвердження Воскресіння Ісуса Христа (част. 28)
А. Порожня гробниця (28:1-8)
Б. Власне об’явлення (28:9-10)
В. «Офіційне» пояснення (28:11-15)
Г. Офіційне доручення (28:16-20)
І. І. Знайомство з Ісусом Христом (1:1-2:11)
А. Опис родоводу Ісуса Христа (1:1-17) (Лк. 3:23-38)
1:1. Уже з перших слів свого Євангелія ап. Матфей говорить про головну постать усієї книги – про Ісуса Христа, а вступний вірш нагадує про великі угоди в історії євреїв: Давидову (2 Сам. 7) і Авраамову (Бут. 12; 15). Якщо Ісус із Назарету є тим, про кого йшла мова у двох великих угодах, то чи Він дійсно належить до відповідного роду? Саме це запитання поставили б євреї, тому ап. Матфей дослідив родовід Ісуса дуже ретельно.
1:2-17. Апостол Матфей подав родовід Ісуса по лінії Його законного батька, св. Йосифа (вірш 16). Таким чином родовід Христа розкривається аж до царювання Давида, через Соломона і його нащадків (вірш 6). Дуже цікавим є те, що ап. Матфей включив Єхонія (вірш 11), про якого пр. Єремія сказав: «Запишіть цього чоловіка: Бездітний чоловік» (Єр. 22:29-30). Пророцтво Єремії стосувалося періоду царювання і отриманих за цей період благословень. Хоча й сини Єхонія ніколи не були царями, вони таки були із правлячого роду. Якби Ісус був фізичним нащадком Єхонія, Він би ніколи не зміг посісти на Давидів трон. Генеалогія Ісуса від ап. Луки чітко показує, що Ісус був фізичним нащадком Давида від його іншого сина Нафана (Лк. 3:31). Та законним батьком Ісуса був св. Йосиф, нащадок Соломона. Тому право Ісуса на трон досліджувалося по лінії св. Йосифа.
Апостол Матфей дослідив родовід св. Йосифа від Єхонія через його наймолодшого сина Салафіїла до внука Зоровавеля (Мт. 1:12). Апостол Лука (3:27) також згадує Салафіїла, батька Зоровавеля, по лінії Пресвятої Діви Марії. Чи означає це, що Ісус був зрештою нащадком Єхонія? Ні, тому що Салафіїл і Зоровавель, яких згадував ап. Лука, були іншими людьми, а не тими, про яких писав ап. Матей. У ап. Луки Салафіїл був сином Нері, а Салафіїл ап. Матфея – сином Єхонія.
Ще одним цікавим фактом є те, що ап. Матфей включив у родовід Ісуса чотирьох жінок із Старого Завіту: Фамар (Мт. 1:3), Рахаву (вірш 5), Руф (вірш 5) і матір Соломона (вірш 6) Вірсавію. Та існують певні сумніви щодо участі цих жінок (як і більшості чоловіків). Фамар і Рахава були повіями (Бут. 38:24; ІсНав. 2:1), Руф була чужоземкою, моавитянкою (Рут. 1:4), а Вірсавія вчинила перелюб (2 Сам. 11:2-5). Апостол Матфей включив цих жінок для того, щоб показати, що Бог, обираючи людей для Своїх діл, керується виключно Своїм милосердям. Можливо, він ще й тому включив цих жінок, що хотів позбавити євреїв їхньої пихи.
Коли у родоводі було згадано п’яту жінку, Пресвяту Діву Марію (Мт. 1:16), тут відбулася важлива переміна. У родоводі щораз повторювалося «був батьком», аж поки не дійшло до Пресвятої Діви Марії. У цьому місці ап. Матей змінив фразу і сказав «з якої народився Ісус». Фраза «з якої», яка є жіночим відносним займенником (екс хез), чітко показує, що Ісус був фізичною Дитиною Пресвятої Діви Марії, а св. Йосиф не був Його фізичним батьком. Надприродне зачаття і народження пояснюються у 1:18-25.
Очевидно, що ап. Матей не назвав усіх осіб із родоводу Ісуса між Авраамом і Давидом (вірші 2-6), між Давидом і вавилонським переселенням (вірші 6-11), та між вавилонським переселенням і Ісусом (вірші 12-16). Замість цього він лише згадав, що жило чотирнадцять поколінь у кожен із цих періодів часу. Євреям не було важливо, щоб кожне ім’я згадувалося у родоводі. Та чому ап. Матей обрав саме 14 імен у кожному періоді часу? Можливо, найкращим поясненням цього є те, що ім’я Давид у єврейській нумерології дає число 14. Варто зауважити, що з часу великого переселення і до народження Ісуса (вірші 12-16) з’явилося 13 нових імен. Багато вчених вважає, що ім’я Єхонія (вірш 12), хоча й повторюється із вірша 11, є 14 ім’ям цього завершального періоду часу.
Родовід від ап. Матея дав відповідь на важливе запитання, яке будь-який єврей справедливо би поставив, – запитання про кожного, хто заявляв свої права на трон Царя Юдейського. Чи є Він нащадком Давида згідно відповідного родоводу? Апостол Матфей відповів: так!

Карта,
ПАЛЕСТИНА В ЧАСИ ІСУСА ХРИСТА
МИЛІ
Сідон
Дамаск
Сирія
гора Ермон
Тир
Фінікія
Кесарія Філіпова
озеро Хула
Голанія
Галилея
Птолемаіда
Велике Море (Середземне)
Хоразін
Віфсаіда (Юлія)
Капернаум
Магдала
Кана
Галілейське Море
Тиверіада
гора Кармель
Сепфоріс
Назарет
гора Фавор
Гадара
Наїн
Капітоліада
рівнина Ездраелон
Дора
Десятимістя
Пелла
Кесарія
Салім
Самарія
Себаста (Самарія)
гора Евал
Сіхар
гора Гаразім
рівнина Шарон
річка Йордан
Аматус
Яффа
Лідда
Перея
Філадельфія (Равва)
Еммаус
Єрихон
Явне
Бейт-Хорон
Єрусалим
Бетані
Віфагія
Вифлиєм
Мертве Море
Ашкелон
Юдея
Ейн-Геді
Набатея
річка Арнон
Хеврон
Газа
Масада
Ідумея
Беер-Шева
Б. Опис народження Ісуса Христа (1:18-2:23) (Лк. 2:1-7)
1. ПОХОДЖЕННЯ ІСУСА ХРИСТА (1:18-23)
1:18-23. Той факт, що Ісус народився лише «з Марії», як зазначено у родоводі (вірш 16), вимагав подальших роз’яснень. Щоб краще зрозуміти пояснення самого ап. Матфея, слід звернутися до єврейських шлюбних звичаїв. На той час шлюби між дітьми укладали самі батьки, а умови шлюбу детально обговорювалися. Коли все було погоджено, шлюб вважали укладеним, а подружню пару називали чоловіком і дружиною. Однак вони не починали жити разом. Навпаки, жінка продовжувала жити з батьками, а чоловік – зі своїми батьками іще впродовж одного року. Період очікування необхідний був для того, щоб показати достовірність обітниці непорочності, яку давала наречена. Якщо виявлялося, що вона вагітна у цей час, тоді її вважали нечистою, такою, що вступила у незаконні близькі стосунки. Через це шлюб могли анулювати. Однак, якщо рік очікування показував чистоту нареченої, тоді чоловік ішов до будинку батьків нареченої і за участю великої кількості радісних людей вів її назад до свого будинку. Там вони мали почати жити уже як чоловік і дружина, і скріпити свій шлюб фізично.
Пресвята Діва Марія та св. Йосиф саме наближалися до закінчення такого очікувального періоду, коли «виявилося, що вона була вагітна». Вони ніколи не вступали у близькі стосунки, а сама Пресвята Марія була «Дівою» (вірші 20, 23). Хоча про св. Йосифа не так багато мови, та можна лише уявити, як боляче йому було, коли він про це дізнався. Він щиро поважав і жалів Святу Діву Марію, а тут виявилося, що вона вагітна. Про його повагу і жалісність говорили його вчинки. Він вирішив не створювати публічного осуду і не виказав її стану суддям біля міської брами. Такий його вчинок міг призвести до її смерті через побиття камінням (Втор. 22:23-24). Замість цього він вирішив «тайкома її відпустити».
А потім «уві сні» (див. Мт. 2:13, 19, 22) ангел сказав св. Йосифу, що «те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа» (1:20; див. вірш 18). Дитина, яку Пресвята Діва Марія носила у своєму лоні, не була звичайною, бо Син, якого «вона породить», і якому св. Йосиф дасть «ім’я Ісус», «спасе народ свій від гріхів їхніх». Ці слова мали донести до свідомості св. Йосифа, що Бог дає обіцянку порятунку через Нову Угоду (Єр. 31:31-37). Безіменний ангел також сказав св. Йосифу, що усе це узгоджувалося з незмінним планом Божим, оскільки Пророк Ісая ще за 700 років до того сказав, що «діва … породить сина» (Мт. 1:23; Іс. 7:14). І хоча дослідники Старого Завіту ще сперечаються, чи варто давньоєврейське слово алмах перекладати як «молода жінка» чи як «діва», Бог мав на увазі саме діву (оскільки саме це значення має грецьке слово parthenos). Надприродне зачаття Пресятої Діви Марії відповідало пророцтву Ісаї, і її Син дійсно стане Еммануїлом, «що значить: З нами Бог». Саме тому св. Йосифу не слід було боятися «узяти Марію» до свого дому (Мт. 1:20). І хоча св. Йосиф знав, що люди цього не зрозуміють і навколо них буде багато розмов, та він пізнав справжню причину вагітності Святої Марії і волю Бога щодо його життя.
2. НАРОДЖЕННЯ ІСУСА ХРИСТА (1:24-25)
1:24-25. Щойно праведний Йосиф прокинувся із сну, він «зробив, як звелів йому ангел Господній». Він порушив усі звичаї і відразу взяв Пресвяту Діву Марію до свого дому, а не чекав поки закінчиться однорічний період заручин. Мабуть, св. Йосиф думав про те, що буде кращим для самої Превятої Діви Марії у її стані. Він привів її додому та почав турбуватися про неї і забезпечувати її. Та між ними не було близьких стосунків, аж поки Пресвята Марія не «породила сина» Ісуса. Після народження Пресвята Марія залишилася Дівою. Праведний Йосиф з котрим була заручнена Пресвята Діва Марія був формальним Її чоловіком. В обов'зки його входило опікуватися Матір'ю і Дитиною Ісусом. Апостол Матфей просто зазначив, що Дитина народилася і що їй дали ім’я Ісус, тоді як ап. Лука, який був лікарем (Кол. 4:14), записав кілька фактів щодо народження Ісуса (Лк. 2:1-7).
3. ДИТИНСТВО ІСУСА ХРИСТА (ЧАСТ. 2)
а. У Вифлиємі (2:1-12)
2:1-2. Хоча не усі науковці погоджуються щодо того, коли саме прибули «мудреці … зо Сходу», очевидно, що вони прийшли через деякий час після народження Ісуса Христа. Хоча Богонемовля Ісус, Пресвята Марія і праведний Йосиф все ще були у Вифлиємі, вони уже знаходилися у будинку (вірш 11), а Богонемовля Ісуса називали «дитятко» (paidion, вірші 9, 11), а не «дитя» (brethos, Лк. 2:12).
Важко сказати, ким саме були ці мудреці, хоча декілька припущень все ж існує. Їм дали звичайні імена і визначили їхню приналежність до трьох груп людей, які були нащадками синів Ноя: Сима, Хама і Яфета. Скоріш за все вони були язичниками і вельможами і прибули з країни, яка знаходилася на північному сході від Вавилону, можливо, з Парфії, бо на них зійшло Боже одкровення, що народився «Цар Юдейський». Напевно, це особливе об’явлення дійсно з’явилося в небі, на що може вказувати їхнє захоплення астрологією і те, що вони говорили про «зорю», яку побачили. Або ж це одкровення зійшло на них, коли вони якимсь чином поспілкувалися з єврейськими науковцями, які переїхали зі сходу і мали при собі рукописи Старого Завіту. Багато хто вважає, що слова мудреців відображають знання пророцтва Валаама, а саме, що «зійде … зірка з Якова» (Чис. 24:17). Та звідки б мудреці про це не дізналися, вони таки прийшли до Єрусалиму «поклонитись» новонародженому Царю Юдейському. (Згідно з переказами до Вифлиєму прийшло три мудреці, але в самій Біблії не говориться скільки їх було.)
2:3-8. Не дивно, що «цар Ірод стривожився», коли в Єрусалим прийшли три мудреці, шукаючи Того, хто «народився» Царем (вірш 2). Ірод не був законним царем по лінії Давида. Насправді він навіть не був нащадком Якова, але походив з роду Ісава, отже, був з Едом-краю. (Він правив Палестиною з 37 року до Р.І.Х. до 4 року до Р.І.Х. Див. графік роду Ірода у ап. Луки 1:5). Саме через це більшість євреїв ненавиділо його. І ніколи вони не вважали Ірода справжнім царем, хоча він і багато зробив для країни. Якщо дійсно народився той, хто має пряме право на трон, тоді царювання Ірода було у небезпеці. Тому він скликав єврейських «первосвящеників та книжників народних» і «випитав у них, де Христос має народитися» (Мт. 2:4). Цікаво, що Ірод назвав Того, хто народився Царем Юдейським (вірш 2) Христом, а, отже, Месією. Зрозуміло, що Ізраїль вірив і сподівався, що Месія таки народиться.
Відповідь на запитання Ірода була очевидною, адже пророк Міхей вказав точне місце народження Месії ще за багато років до того, а саме, що Месія народиться у Вифлиємі (Міх. 5:2). Очевидно, що коли Ірод отримав таку відповідь від «первосвящеників та книжників народних», він особисто сказав про це мудрецям. Також він розпитав у них, коли саме «зоря з’явилась» (Мт. 2:7). Згодом із оповіді стає зрозумілим (вірш 16), що він уже тоді обмірковував план знищення юного Царя. Тому він попросив мудреців повернутися і розповісти йому, де саме знаходився цей Цар, щоб і він міг піти та «Йому вклонитись». Однак не про це він насправді думав.
2:9-12. Подорож мудреців із Єрусалиму є ще одною загадкою. Адже «зоря, що її бачили на сході» знову з’явилася перед ними, і саме вона вказувала мудрецям шлях до помешкання у Вифлиємі, «де було дитятко». Вифлиєм знаходиться близько п’яти миль на південь від Єрусалиму. Зірки (тобто планети) зазвичай пересуваються по небу зі сходу на захід, а не з півночі на південь. Чи могло так статися, що «зоря», яку бачили мудреці і яка вела їх до конкретного помешкання, була проявленням Господнім? Таке проявлення вело дітей Ізраїлю через пустелю впродовж 40 років як стовп вогню і хмара. Напевно, саме це побачили мудреці на сході і назвали його «зорею», щоб дати якнайкращу назву. Інші спроби пояснити цю «зорю» не підходять (наприклад, що це було об’єднання з Юпітеру, Сатурну і Марса, чи наднова зірка, чи комета).
Тим не менш мудреці таки добралися до помешкання Дитятка і, увійшовши, «поклонились Йому». Ще більше свою шану вони виказали, коли «відкрили свої скарби й піднесли йому дари: золото, ладан і миро». Такі дари були гідними царів. Цей вчинок лідерів язичників показує багатство народів, яке одного дня повністю віддадуть Месії (Іс. 60:5, 11; 61:6; 66:20; Соф. 3:11; Аг. 2:7-8).
Ці дари мають глибше значення, і вони відображають життя Дитятка. Золото означає Царське служіння Ісуса Христа, Його божественність, чистоту, ладан – Первосвященницьке служіння Христа, пахощі Його життя, а миро – Пророче служіння, Його жертву і смерть (миро використовували для помазання пророків). Та очевидно, що саме завдяки цим дарам св. Йосиф зміг повести свою сім’ю до Єгипту і дбати про них там аж до смерті Ірода. Бог попередив мудреців «вві сні» і сказав їм не повертатися до Ірода і нічого йому не розповідати, тому вони «пустились іншою дорогою у край свій».
Карта, ПОДОРОЖІ ІСУСА ХРИСТА З ВИФЛИЄМУ ДО ЄГИПТУ І З ЄГИПТУ ДО НАЗАРЕТУ
ПОДОРОЖ З ВИФЛИЄМУ ДО ЄГИПТУ
ПОДОРОЖ З ЄГИПТУ ДО НАЗАРЕТУ
Віфсаіда (Юлія)
Капернаум
Віфсаіда (Юлія)
Тиверіада
Галілейське Море
гора Кармель
Назарет
Галилея
Велике Море (Середземне)
Салім
Самарія
Сіхар
Перея
Юдея

Єрусалим
Бетані

Вифлиєм
Мертве море
б. У Єгипті (2:13-18)
2:13-15. Після відвідин мудреців, «ангел Господній» явився св. Йосифові і сказав, щоб він забирав Пресвяту Діву Марію та Ісуса й утікав «в Єгипет». Це попередження св. Йосиф отримав «вві сні» (це був другий із чотирьох снів св. Йосифа: 1:20; 2:13, 19, 22). Причиною було те, що «Ірод розшукуватиме дитя, щоб його вбити». Тож під покровом темряви св. Йосиф зробив так, як велів йому ангел, і повів свою сім’ю із Вифлиєму до Єгипту. Чому Єгипет? А тому, що Месія мав піти до Єгипту, а потім повернутися з нього, лише тоді справдилися б слова пророка: «З Єгипту Я покликав Мого Сина». Ці слова є в пр. Осії 11:1, хоча, здається, вони не були пророцтвом у розумінні передбачення. Пророк Осія писав про те, що Бог закликав ізраїльтян покинути Єгипет. Однак ап. Матфей надав цим словам нового значення. Апостол Матфей вважав, що таким чином Месія ототожнювався з народом. Адже між народом і Сином були подібності. Ізраїль був Божим обраним «сином» (Вих. 4:22), і Ісус є Месією, Сином Божим. У двох випадках втеча до Єгипту була необхідною мірою, щоб уникнути небезпеки, а повернення було важливим для здійснення Божого провидіння щодо долі цього народу. Якщо твердження пр. Осії є історичною згадкою про порятунок Ізраїлю, то ап. Матфей розглянув ці слова більш глибше, він побачив у них звертання до Сина, Месії, у якому Бог кликав Його з Єгипту. У цьому розумінні, тобто коли ап.Матфей побачив у словах пр. Осії більш важливу подію, – а саме, повернення Месії із Єгипту – ці слова справдилися.
2:16-18. Щойно Ірод дізнався, що мудреці не дослухалися його наказу, і не викрили йому точного місця знаходження новонародженого Царя, він здійснив свій задум і наказав «повбивати» усіх хлопчиків у Вифлиємі. Вік дітей «менше, ніж два роки» було обрано «згідно з часом», коли мудреці побачили «зорю» на сході. Напевно, ця вказівка на час також показує, що коли мудреці прийшли провідати Ісуса, Йому було уже близько двох років. Таке винищення хлопчиків згадується з усіх біблійних записів лише тут. Навіть єврейський історик Йосип (37 - ?100 рік н.е.) не згадував про цей підлий вчинок, коли невинні немовлята і маленькі діти зазнали смерті. Однак не дивно, що він та інші світські історики не занотували смерть кількох єврейських дітей у якомусь непомітному селі, оскільки чисельність ганебних злочинів Ірода була великою. Він убив кількох своїх власних дітей і кількох своїх дружин, які, на його думку, плели змови супроти нього. Навіть кажуть, що сам імператор Август говорив, що краще бути свинею Ірода, ніж його сином, оскільки свиня мала більші шанси вижити у єврейській общині.
Вважається, що ця подія також є здійсненням пророцтва Єремії. Це твердження (Єр. 31:15) спершу стосувалося «ридання» народу, коли помирали діти у часи Вавилонського полону (586 до Р.І.Х.). Та аналогія з подіями у цей час була очевидною, адже знову дітей винищували руки неєвреїв. А також, біля Вифлиєму була гробниця Рахиль, і саме її вважали матір’ю народу. Ось чому чутно було, як Рахиль тяжко ридала над убитими дітьми.
в. У Назареті (2:19-23)
2:19-23. «Якже вмер Ірод, ангел Господній» знову навчав св. Йосифа. Це був третій із чотирьох разів, коли ангел явився йому «вві сні» (див. 1:20; 2:13, 19, 22). Так він дізнався, що Ірод помер і що йому слід повернутися «в Ізраїльську землю» (вірш 20). Святий Йосиф покірно виконав настанови Господа і почав планувати повернення, мабуть, у Вифлиєм. Однак син Ірода, Архелай, правив тоді землями Юдеї, Самарії та Ідумеї. Архелай, відомий своєю жорстокістю, убивствами та мінливістю, скоріш за все, був психічно хворий, адже він народився у шлюбі близьких родичів. (Він правив з 4 року до Р.І.Х. і до 6 року після Р.І.Х. Див. графік роду Ірода у Луки 1:5). Бог попередив св. Йосифа (знову «вві сні», Мт. 2:22; див. 1:20; 2:13, 19), щоб він не повертався у Вифлиєм, а замість цього повернув назад на північ «у галилейські сторони», до міста, «що зветься Назарет». Правителем цих земель був інший син Ірода Антипа (див. 14:1; Лк. 23:7-12), однак він був умілим правителем.
Те, що сім’я подалася до Назарету, було ще одним фактом здійсненням пророцтва (Мт. 2:23). Однак слова «що (Він) Назорей назветься» пророк зі Старого Завіту безпосередньо не промовляв, хоча кілька пророків говорили подібне. Пророк Ісая казав, що Месія буде «з коріння [Єссея]» як «Вітка» (Іс. 11:1). «Вітка» є давньоєврейським словом несер, у якого ті ж приголосні, що й у слові Назорей, і це слово передає думку, що щось має невизначний початок.
Оскільки ап. Матфей використав слово «пророк» у множині, то, можливо, його думка не мала стосунку до якогось конкретного пророцтва, а з’явилася на основі багатьох пророцтв про Месію, особою якого знехтували. У Назареті були розташовані римські війська для потреб північних земель Галілеї. Тому більшість євреїв не мають стосунку до цього міста. Насправді, мешканців Назарету вважали угодниками, такими, що пригріли ворогів – римлян. Тому, якщо когось називали «Назорей», його очевидно зневажали. Тож оскільки св. Йосиф і його сім’я оселилися у Назареті, Месією згодом знехтували, в очах багатьох ізраїльтян Він був негідним. Саме це подумав Нафанаїл, коли почув, що Ісус із Назарету (Ін. 1:46): «А що доброго може бути з Назарету?» Така думка відповідає кільком пророцтвам Старого Завіту, які говорять про низьке походження Месії (наприклад, Іс. 42:1-4). А також термін «Назорей» мав пригадати єврейським читачам слово з подібним звучанням «назорей» (Чис. 6:1-21). Та Ісус Христос був більш відданим Богу, аніж усі назореї.
В. Опис посланця. Святий Іоанн Хреститель. (3:1-12)
(Мк. 1:1-8; Лк. 3:1-9, 15-18; Йн. 1:19-28)
3:1-2. Апостол Матфей, оповідаючи про Царя Месію, випустив наступні 30 чи й більше років із життя Ісуса Христа. Свою оповідь він продовжив знайомством із проповідуванням св. Іоанна Христителя, «посланця» Царя. У Святому Письмі кілька людей носили ймення Іоанн, та лише один з-поміж них вирізнявся, адже звався св. Іоанн Христитель, тобто Той, хто дає імена. Хоча євреям було відоме самоохрещення і самонавернення, та хрещення св. Іоанна було іншим, адже він був першою людиною, яка хрестила інших.
Святий Іоанн проповідував «у пустині Юдейській», неродючій і суворій землі на захід від Мертвого Моря. Він говорив відверто, а його послання складалося із двох частин: (1) сотеріологічної, «покайтесь», і (2) есхатологічної, «бо наблизилося Небесне Царство». Поняття приходу Царства було добре знайоме у Старому Завіті Святого Письма. Та думка, що для того, щоб увійти у це Царство, слід покаятися, була новою і стала каменем спотикання для багатьох євреїв. Вони гадали, що оскільки вони є дітьми праведного Авраама, їм мали автоматично надати доступ до Царства Месії. Однак св. Іоанн наголошував, щоб заслужити пропуск у Царство Боже, слід було змінитися думками і серцем (metanoeite, «покайтесь»). Вони не усвідомлювали, як далеко відішли від Закону Божого і необхідних умов, які колись озвучили пророки (наприклад, пр. Мал. 3:7-12).
Есхатологічна частина послання св. Іоанн створила ще більше труднощів для сучасних науковців. Не усі погоджуються із тлумаченням слів св. Іоанна. Насправді, навіть консервативні науковці поділилися. Що хотів сказати св. Іоанн? Він об’явив, що наблизилося Царство, і це саме по собі означає, що «прийшло чиєсь правління». Правління це мало бути небесним: «Небесне Царство». Чи це означало, що Бог правитиме у небесній царині? Очевидно, що ні, оскільки Бог завжди там правив від початку Створення. Святий Іоанн, напевне, мав на увазі, що небесне правління Бога пошириться безпосередньо на землі. Правління Бога над усією землею уже наблизилося, і ось-ось мало бути встановлено за допомогою Месії, для якого св. Іоанн власне і готував шлях. Жоден із слухачів промови св. Іоанн не запитав його, про що він говорить, оскільки поняття правління Месії усім царством земним було відоме із пророцтв Старого Завіту. Однак умовою для приходу такого правління було розкаяння народу.
3:3-10. Слова св. Іоанна були здійсненням пророцтва у пр. Ісаї 40:3 та пр. Малахія 3:1. Усі чотири Євангелія пов’язують св. Іоанна Христителя зі словами пр. Ісаї (Мк. 1:2-3; Лк. 3:4-6; Йн. 1:23). Однак у пр. Ісаї 40:3 є звернення до «укладальників доріг», яких кликали, щоб розчистити шлях у пустелі для повернення Господа, коли Його люди поверталися до Юдеї після Вавилонського переселення у 537 році до Р.І.Х. Подібним чином св. Іоанн Христитель готував у пустелі дорогу для Господа і Його Царства, закликаючи людей повернутися до Нього.
Таким чином св. Іоанн був голосом «вопіющого в пустині» і закликав підготувати дорогу для приходу Месії. Його проповідь «у пустині Юдейській» (Мт. 3:1) наводить на думку, що він прийшов з метою спонукати людей відійти від релігійних методів того часу. Він одягався, як св.пр. Ілля («мав одежу з верблюжого волосу й пояс ремінний»; див. 2 Цар. 1:8; Зах. 13:4). А їжею його була «сарана й мед дикий». Лише бідні люди їли сарану (Лев. 11:21). Як і Ілля, він жив просто неба і безстрашно проповідував.
Багато людей з Єрусалиму і «вся Юдея» вийшли послухати св. Іоанн Христителя. Деякі з них дослухалися його, покаялися у гріхах і прийняли хрещення у воді, що було визначальною особливістю проповідування св. Іоанна. Хрещення св. Іоанна було не таким, як у християн, оскільки воно було релігійним обрядом, який означав, що людина сповідалася у гріхах і взяла на себе обов’язок жити праведним життям, очікуючи на прихід Месії.
Однак вірили не усі. Фарисеї і садукеї, які прийшли поглянути, що саме він робив, відкинули його слова. Святий Іоанн підсумував їхні думки у своєму зверненні до них (Мт. 3:7-10). Вони вірили, що оскільки були синами Авраама, то автоматично потрапляли у царство Месії. Святий Іоанн Предтеча цілковито відкинув фарисейський юдаїзм і сказав, що Бог, якщо буде необхідність, «каміння може розбудити», і стануть вони Його дітьми. Бог міг прийняти до себе й інших людей, наприклад, язичників, якщо була потреба знайти тих, хто б пішов за Ним. Тож юдаїзм був під загрозою. Якщо вони не принесуть «плід, гідний покаяння» (вірш 8), Бог зрубає дерево.
3:11-12. Відношення св. Іоанна Христителя до приходу Месії було чітко зрозумілим. Він вірив, що навіть «негідний носити Йому взуття (чи роззувати)». Святий Іоанн Хреститель був лише «Його посланцем», який мав підготувати шлях до приходу Месії, і тією людиною, яка хрестила у воді людей, що відгукнулися на його заклик. Той, Хто Прийде, «христитиме Духом Святим і вогнем». Усі, хто чув слова св. Іоанна Хрестителя, могли собі пригадати два пророцтва зі Старого Завіту : Іоіл. 3:1-2 і Мал. 3:2-5. У пр. Іоіля було обіцяно, що на Ізраїль зійде Дух Святий. І дійсно Дух Святий сходив, як згадується у Діяннях апостолів 2, на свято П’ятидесятниці, та як показала історія, Ізраїль не зміг скористатися благами такої події. І тим не менш народ цей зможе отримати усі ці блага, якщо розкається до Другого Пришестя Господа. Хрещення «вогнем» мало стати судом і очищенням для тих, хто хоче увійти у Царство Господнє – саме таке пророцтво є у пр. Малахія 3. Усе це мало глибоке символічне значення. святий Іоанн Хреститель також використав порівняння, коли говорив, що Ісус Христос «очистить тік свій та збере свою пшеницю до засіків, а полову спалить вогнем незгасним». Святий Іоанн Хреститель казав, що коли прийде Месія, Він відбере людей (пшеницю) для Царства Господнього і допоможе їм очиститися. А ті, хто відвернеться від Нього (полова), підуть на суд Божий, їх буде спалено «вогнем незгасним» (див. Мал. 4:1).
Г. Ісус Христос приходить на Йордан
до св. Іоанна Христителя (3:13-4:11)
1. ХРЕЩЕННЯ ІСУСА ХРИСТА (3:13-17)
(Мк. 1:9-11; Лк. 3:21-22)
3:13-14. І ось серед тих, хто слухав проповідь св. Іоанна Предтечі, з’явився Ісус Христос і звернувся до св. Іоанна Хрестителя з проханням охрестити Його. Лише ап. Матфей занотував, що св. Іоанна Предтеча «сопротивлявся» робити це. Він казав: «Мені самому треба христитися в тебе, а ти приходиш до мене?» Святий Іоанна Предтеча розумів, що Ісус Христос не міг виконати умови, необхідні для хрещення. Адже його хрещення було для того, щоб людина розкаялася у своїх гріхах. У чому ж тоді Ісус Христос мав розкаятися? Він же ж ніколи не грішив (2 Кор. 5:21; Євр. 4:15; 7:26; 1 Ін. 3:5), тому св. Іоанн Предтеча не міг Його охрестити, хоча Ісус Христос і бажав «христитися від» нього. Дехто може подумати, що Ісус Христос зізнався у гріхах народу, як зробили колись старозавітні праведники Мойсей, Езра і Даниїл. Та у ап. Матфея 3:15 зазначено дещо інше.
3:15. Ісус Христос відповів св. Іоанну Предтечі, що Йому «личить» прийняти хрещення від нього «тепер», щоб «здійснити всяку правду». Що мав на увазі Ісус Христос? У Законі не було описано умов, згідно яких можна було прийняти хрещення. Тому Ісус Христос не міг говорити про «правду» із Книги Левит. Та св. Іоанн Хреститель закликав до розкаяння, а люди, які дослухалися його, очікували приходу Месії, який буде праведним, і який принесе праведність у їхнє життя. Якщо ж Месія мав дати праведність грішникам, Він мав бути одним із них. Тому це була воля Господа, щоб св. Іоанн Предтеча охрестив Ісуса Христа і таким чином зробив Його одним із (дійсне значення слова «охрещений») грішників.
3:16-17. Важливим є той факт, що після того, як Ісус Христос охрестився, «розкрилось Йому небо». Коли Він «вийшов з води», то «побачив Духа Божого, який спускався, мов голуб». Коли Він піднявся, то Інший зійшов. «І голос (Бога Отця) пролунав з неба: «Це Син мій любий, що його я вподобав.» (див. Еф. 1:6; Кол. 1:13). Бог повторив ці слова про Христа на Горі Преображення (Мт. 17:5). У цю мить були присутні усі три божественні особи: Отець, який говорив про Свого Сина, Син, який прийняв хрещення, і Дух, який зійшов на Сина у вигляді голуба. Це переконало св. Іоанна Хрестителя, що Ісус Христос дійсно Син Божий (Йн. 1:32-34). Цей факт також узгоджувався з пророцтвом Ісаї, коли він говорив, що на Месію зійде Дух (Іс. 11:2). Сходження Святого Духа дозволило Месії піти до людей і проповідувати серед них.
2. СПОКУСИ ІСУСА ХРИСТА (4:1-11)
4:1-2. Після хрещення Дух відразу «повів Ісуса в пустиню» (зазвичай біля Єріхону; див. карту) для випробування. Це був необхідний період у житті Ісуса Христа і з волі самого Бога – час, коли Син виказав Свій «послух» (Євр. 5:8). «Він постив сорок день», і коли Господь «зголоднів», випробування почалися. Таким чином Бог хотів показати істинну праведність Господа. Оскільки Божий Син не міг вчинити гріх, випробування були сильнішими. Він не міг поступитися цим випробуванням і згрішити, та Він мав витерпіти усе, аж поки усі випробування не скінчаться.

КАРТА, ПОЧАТОК ДУХОВНОЇ ПРАКТИКИ ІСУСА
МИЛІ
Samaria – Самарія
Perea – Перея
Jordan River – річка Йордан
Jericho – Єрихон
Mt. of Temptation – гора Спокуси
Traditional Place of Jesus Baptism – Місце, де, згідно з переказами, Ісус прийняв Хрещення
Judea – Юдея
Jerusalem (Pinnacle of Temple) – Єрусалим (наріжник храму)
Dead Sea – Мертве море
4:3-4. Перше випробування стосувалося перевірки, чи дійсно Ісус Христос є Сином Божим. Сатана гадав, якщо Він дійсно був Сином, то, можливо, Його можна було вмовити діяти усупереч волі Отця. Сатана спокушав дуже хитро. Якщо Ісус Христос був Сином Божим, то мав силу обернути усе «каміння», яке було довкола Нього, на хліб. Та не такою була воля Отця для Нього. Отець бажав, щоб Ісус Христос був голодним у пустелі, без будь-якої їжі. Якби Він послухав Сатану і втамував свій голод, тоді б Він порушив волю Бога. Тому Ісус Христос відповів словами із Второзаконня 8:3, а саме, що «чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих». Краще дослухатися Слова Божого, аніж догоджати людським бажанням. Те, що Ісус Христос цитував Второзаконня, показало, що Він визнає безумовну важливість цієї книги, хоча науковці її критикують.
4:5-7. Друге випробування Сатани стосувалося бажання похвалитися і отримати визнання. Це випробування базувалося на першому. Тож оскільки Ісус був Сином Божим і Месією, ніщо не могло Йому зашкодити. Сатана взяв «Його у святе місто» і поставив «на наріжник храму». Неможливо точно встановити, чи це було насправді, а чи ж видінням. Тут Сатана підступно звернувся до нього, як до Месії. Насправді, так він нагадав Ісусу про пророцтво Малахія (Мал. 3:1), згідно якого усі євреї почали вірити, що Месія раптом з’явиться у небі і спуститься у храм Свій. По суті, Сатана спитав Його: «Чому ж Ти не зробиш того, чого очікують люди, і не влаштуєш дивовижної вистави? Зрештою, Святе Письмо каже, що Його ангели захистять Тебе, і Ти навіть не спіткнешся «своєю ногою», коли кинешся «додолу».» Сатана, мабуть, думав, що оскільки Ісус Христос міг цитувати Святе Письмо йому, то і він міг його цитувати. Однак він зумисне не дав точної цитати із Псалмів 91:11-12. Він випустив важливу фразу: «на всіх Твоїх дорогах». Згідно зі словами автора Псалмів, людина отримує захист від Бога лише тоді, коли виконує Його волю. А якби Ісус кинувся донизу з вершини храму у своєму прагненні підлаштуватися до того, що думають люди, Він би порушив волю Бога. Тому Ісус Христос знову відповів йому словами із Второзаконня (6:16), що неправильним буде «спокушати Господа» і сподіватися, що Він щось робитиме тоді, коли людина чинить усупереч Його святої волі.
4:8-11. Останнє випробування Сатани стосувалося плану Божого щодо Ісуса Христа. Згідно задуму Божого Христос мав і має правити світом. Сатана показав Ісусу «всі царства світу і їхню славу». Зараз ці царства належать Сатані, оскільки він – «бог цього віку» (2 Кор. 4:4) і «князь цього світу» (Ін. 12:31; див. Еф. 2:2). У його силі було дати Ісусові усі ці царства вже тоді, якби Він лиш упав «ниць» і поклонився йому. Сатана казав: «Я можу виконати волю Бога щодо Тебе, і Ти можеш отримати царства цього світу прямо зараз». Звісно, це б означало, що Ісус ніколи не піде на хрест, тобто, що Він зможе стати Царем Царів без хреста. Однак це б зруйнувало план Божий на порятунок, і означало б, що Ісус Христос поклоняється тому, хто стоїть нижче Бога. І знову Ісус Христос відповів словами із Второзаконня (6:13 і 10:20), а саме, що лише Богу слід поклонятися і «Йому єдиному … служити». Ісус не піддався і цій спокусі.
Сатана спокушає Єву і Ісуса Христа | Сатана спокушає Єву і Ісуса Христа | Сатана спокушає Єву і Ісуса Христа |
Спокуса | Буття 3 | Матфея 4 |
Звернення до фізичного голоду | Ти можеш їсти з будь-якого дерева (3:1) | Ти можеш їсти, перетворивши каміння на хліб (4:3) |
Звернення до бажання отримати особисту вигоду | Ти не помреш (3:4) | Ти навіть не спіткнешся (4:6) |
Звернення до бажання легкого шляху до влади і слави | Ти будеш як Бог (3:5) | Ти матимеш усі царства світу (4:8-9) |
Цікаво, що Сатана подібним чином спокушав і Єву у Едемському Саду, і Ісуса Христа у пустелі. Сатана звертався до фізичного голоду (Бут. 3:1-3; Мт. 4:3), до бажання отримати особисту вигоду (Бут. 3:4-5; Мт. 4:6) та до легкого шляху до влади і слави (Бут. 3:5-6; Мт. 4:8-9). І в обох випадках Сатана перекручував Слово Боже (Бут. 3:4; Мт. 4:6). Так і сьогодні Сатана часто спокушає людей, звертаючись до цих трьох видів спокус (див. 1 Йн. 2:16). Той, хто став одним із грішників через хрещення і хто дасть людям праведність, довів, що Він – праведний, а Отець схвалює його. Тоді Сатана «лишив» Ісуса. І в ту ж мить Бог послав ангелів, які «почали Йому слугувати».
ІІ. Проповіді Ісуса Христа (4:12-7:29)
А. Перші свідчення (4:12-15)
1. СЛОВОМ (4:12-22)
а. Його проповідь
4:12-16. Апостол Матфей дав у своїй оповіді важливу вказівку на час, коли зазначив, що Ісус Христос не починав проповідувати серед людей аж до ув’язнення св. Іоанна Христителя. Тут не згадується, чому саме св. Іоанна Хрестителя було ув’язнено, однак про це йде мова згодом (14:3). Коли Ісус Христос дізнався, що св. Іоанн у в’язниці, Він пішов із Назарету у Копернаум і «оселився» там (у Лк. 4:16-30 є пояснення, чому Він покинув Назарет). Ці землі були заселені народами «Завулона та Нафанаїла» після завоювань часів Ісуса Навина. Святий Ісая пророкував (Іс. 9:1-2), що «світло» прийде на ці землі, а ап. Матфей побачив у такій зміні місця проживання Ісуса Христа здійснення цього пророцтва. Одним із завдань Месії було приносити «світло» у темряву, оскільки Він мав стати світлом і для євреїв, і для язичників (див. Ін. 1:9; 12:46).
4:17. Коли св. Іоанна Хрестителя ув’язнили, «Ісус почав проповідувати». Його слова були вже знайомими: «Покайтесь, бо Небесне Царство близько» (див. 3:2). Послання св. Іоанна Хрестителя тепер проголошував Месія. Славетне Боже Царство на землі було вже близько. Якщо хтось бажав стати частиною цього Царства, йому слід було покаятися. Розкаяння було необхідною умовою для того, щоб цілковито насолоджуватися присутністю Бога.
б. Його вимоги (4:18-22)
4:18-22. Оскільки Ісус є обіцяним Месією, Він мав право спонукати людей кидати своє звичне життя і йти за Ним. Ці люди не вперше зустрілися з Ісусом Христом, оскільки Четверте Євангеліє вказує, що Ісус Христос уже зустрічався з кількома зі своїх учнів (Ін. 1:35-42). А зараз Ісус закликав цих рибалок покинути свою професію й піти за Ним. Він сказав, що зробить їх «рибалками людей». Усі мали дізнатися про прихід Царства Божого, так щоб багато людей могло покаятися і таким чином увійти в Його Царство. Та щоб іти за Ісусом Христом, слід було покинути не лише свою професію, а й усю свою сім’ю. Апостол Матфей зазначив, що апостоли Яків і Йоан покинули не лише свого «човна», а й «свого батька», щоб іти за Ісусом.
2. ВЧИНКАМИ (4:23-25)
(Лк. 6:17-26)
4:23. Діяння Господні не обмежувалися лише проповідуванням. Його вчинки були такими ж важливими, як і Його слова, оскільки євреї у своїх думках ставили велике запитання: «Чи може Ця людина, яка називає себе Месією, діяти як Месія?» Ключовим і дуже важливим підсумовуючим реченням є Матфея 4:23 (див. 9:25, майже таке ж у 4:23). У цьому вірші є кілька важливих складових. (1) «І ходив Ісус по всій Галилеї, навчаючи по їхніх синагогах». Той, хто називав себе Царем Юдейським проповідував серед євреїв. Він проповідував у синагогах, місцях, де збиралися євреї для служінь. (2) Він і навчав, і проповідував. Таким чином Його проповідування були пророчими, оскільки Він є тим «Пророком», по якого йде мова у Второзаконні 18:15-19. (3) Він провіщав «Добру Новину про Царство». Тобто стверджував, що Бог незабаром здійснить свій обіцяний задум щодо людства і заснує Своє духовне царство на землі. (4) Він ходив, «вигоюючи всяку хворобу й всяку недугу в народі» (див. «навчаючи», «проповідуючи» і «вигоюючи» у Мт. 9:35). Це свідчило про те, що Він дійсно Пророк, оскільки Його слова і Його діяння були цілісним свідченням. Усі Його вчинки мали переконати єврейський народ, що Бог зовсім скоро здійснить Свої задуми. Вони мали бути готовими до цього, покаятися у своїх гріхах і визнати Ісуса Месією.
4:24-25. Проповідування Ісуса Христа – і, напевно, також проповідування чотирьох апостолів, яких Він покликав за собою (вірші 18-22) – були хвилюючими, бо дуже багато людей почуло про Ісуса Христа і почало гуртуватися довкола Нього. «Чутка про нього розійшлась по всій Сирії», землях на північ від Галилеї. Коли люди приходили, вони приносили з собою багатьох хворих, які страждали від різних недуг, і Ісус Христос усіх їх «оздоровлював». Не дивно, що «велика сила людей» ішла за Ісусом «з Галилеї, з Десятимістя (досл., «10 міст»; землі на схід і південь від Галилейського моря), з Єрусалиму, з Юдеї та (із заходу) з Зайордання (див. карту, стор. 19).
Б. Подальші промови (част. 5-7)
1. ЛЮДИ ЙОГО ЦАРСТВА (5:1-16)
а. Їхні характеристики (5:1-12)
(Лк. 6:17-23)
5:1-12. Оскільки велика кількість людей і далі продовжувала гуртуватися довкола Ісуса Христа (див. 4:25), Він «зійшов на гору і … сів». Ісус Христос вчинив так згідно зі звичаєм, адже коли рабини научали, вони сиділи. Його учні «підійшли до Нього», і «Він, відкривши уста, почав навчати їх». Вірші 5, 6 і 7 глав ап. Матея зазвичай називають «Нагірною проповіддю», оскільки Господь Ісус Христос давав її на горі. І хоча достеменно не відомо, де саме знаходиться ця гора, беззаперечно, що вона знаходилася у Галилеї (4:23) і очевидно була неподалік Копернауму, «на рівнім місці» (Лк. 6:17). Слово «учні» стосується не лише дванадцяти апостолів, як дехто може подумати, але усього народу, який ішов за Ним. (див. Мт. 7:28, «народ не міг надивуватись його навчанню»).
Ісус Христос научав їх з огляду на проголошення приходу Царства Небесного (4:17). Природно, що в серці кожного єврея з’являлися запитання: «Чи маю я право увійти в Царство Месії? Чи достатньо я праведний, щоб отримати дозвіл на вхід?». Єдині стандарти праведності, про які тоді знали люди, були укладені тогочасними релігійними лідерами, книжниками і фарисеями. Чи буде той, хто слідував цим стандартам, прийнятий у Царство Месії? Тому проповідь Ісуса Христа слід розуміти в контексті Його обіцянки Царства Небесного і необхідності покаятися, щоб вступити у це Царство Боже. Проповідь не давала перелік правил для вступу у Царство Боже і не розкривала шлях порятунку. Ця проповідь показувала, яким життя має жити людина, яка має правильні стосунки з Богом. І хоча цю частину слід розуміти у світлі обіцянки Царства Месії, проповідь є звертанням до послідовників Христа Спасителя наших часів, адже вона показує стандарти тієї праведності, яку Бог вимагає від усіх Своїх людей. Деякі стандарти є загальними (наприклад, «Ніхто не може двом панам служити (Богу і грошам) [6:24]); деякі – конкретними (наприклад, «І хто тебе силуватиме йти милю, іди з ним дві» [5:41]); а деякі стосуються майбутнього (наприклад, «Багато мені того дня скажуть: Господи, Господи! Хіба ми не твоїм ім'ям пророкували?» [7:22]).
Ісус Христос розпочав Свою проповідь мовою про «блаженних», а саме реченнями, які розпочиналися словом «блаженні». «Блаженний» означає «щасливий» або «успішний» (див. Пс. 1:1). У цьому переліку Ісус Христос згадав такі якості, як «вбогі духом», «засмучені», «тихі» та інші, і очевидно, що вони не мали стосунку до стандартів фарисейської праведності. Фарисеї турбувалися головним чином про зовнішні якості, а Ісус Христос говорив про внутрішні. А вони з’являються лише тоді, коли людина має правильні стосунки з Богом, щиро вірить у Нього і цілковито Йому довіряє.
«Вбогі духом» (Мт. 5:3) – це люди, які свідомо покладаються на Бога, а не на самих себе. Вони є «бідними» в душі і не мають змоги умилостивити Бога (див. Рим. 3:9-12). «Тихі» (вірш 4) є дійсно сумирними і лагідними, вони належним чином оцінюють своє становище. (Praeis, грецьке слово, яке тут перекладено як «тихі», також подається зі значенням «лагідний» у трьох інших випадках використання цього слова у НЗ: 11:29; 21:5; 1Пт. 3:4). «Засмучені» (Мат. 5:5) визнають свої потреби і висловлюють їх Тому, Хто може їм допомогти. «Голодні та спраглі справедливости» (Мт. 5:6) мають духовний голод, невпинне бажання бути в усьому праведними. «Милосердні» (вірш 7) виявляють милосердя до інших, і таким чином показують милосердя, яке Бог виявляє до них. «Чисті серцем» (вірш 8) – це люди, які є чистими в душі, не мають гріхів, вірять в Провидіння Боже і завжди визнають своє гріховне походження. «Миротворці» (вірш 9) показують іншим, як з Богом віднайти спокій у душі і як нести мир у світ. Вони бажають виявляти Божу праведність і їм це вдається, навіть якщо за це їх переслідують (вірш 10).
Ці якості сильно відрізняються від того, що потрібно для фарисейської «праведності». Фарисеї не були «вбогі духом», не засмучувалися, визнаючи свої потреби, були гордими і грубими, а не сумирними і лагідними. Вони вважали, що вже досягли праведності, а тому не мали невпинного голоду і бажання здобути її. Їх більше турбували «обов’язки» Бога і їхні власні закони, а не вияв милосердя. Вони були формально чистими, але не в душі, несли розкол, а не мир в юдаїзм, і однозначно не були дійсно праведними. Послідовники Ісуса Христа володіють цими якостями і стають спадкоємцями Царства Небесного (вірші 3, 10) землі (вірш 4), отримують душевну втіху (вірш 5) і насичення (вірш 6), приймають милосердя від Бога та інших (вірш 7), і «вони побачать Бога» (вірш 8), тобто Ісуса Христа, Бога «у тілі» (1 Тим. 3:16; див. Йн. 1:18; 14:7-9). Його послідовників називали «синами Божими» (Мт. 5:9; див. Гал. 3:26), оскільки вони відображали Його праведність (Мт. 5:10).
Природно, що люди, які володіють цими якостями, вирізнятимуться з-поміж інших, і натовп не зрозуміє їх. А тому їх будуть переслідувати, а дехто навіть «всяке лихо» про них говоритиме (вірш 11). Однак слова Ісуса Христа підбадьорили Його послідовників, адже вони будуть ходити серед «пророків», яких також не розуміли і переслідували (вірш 12; див. 1Цар. 19:1-4; 22:8; Єр. 26:8-11; 37:11-16; 38:1-6; Дан. 3; 6; Ам. 7:10-13).
б. Їхнє коло впливу (5:13-16)
(Мк. 9:50; Лк. 14:34-35)
5:13-16. Щоб показати, який вплив матимуть такі люди на свій «світ», Господь Ісус Христос використав два звичних порівняння: «сіль» і «світло». Послідовники Ісуса Христа будуть немов «сіль», адже вони викликатимуть спрагу до більших знань. Коли людина бачить когось особливого, хто володіє надзвичайними здібностями у певних сферах, вона бажає дізнатися, чому така людина є іншою. Можливо, сіль тут також означає, що ці люди оберігають від лиха суспільства. Та що б таке порівняння не означало, слід розуміти, що важливою характеристикою солі є її смак. Якщо вона втратить свою солоність, вона вже буде непотрібною, і її викинуть.
«Світло» має світити і вказувати дорогу. Очевидно, що ті люди, яких описав Ісус Христос у віршах 3-10, будуть випромінювати мудрість і вказуватимуть іншим правильний шлях. Їхній вплив буде помітним, неначе «місто, що лежить на верху гори» або «світло», яке «не ставлять … під посудиною, лише на свічник». Якщо запалене світло поставити під якусь посудину (можливо, тут мається на увазі глиняна посудина для вимірювання кількості зерна), воно буде марним. Люди, які випромінюють світло, живуть так, щоб інші бачили їхні «добрі вчинки» і «прославляли» не їх, але їхнього «Отця, що на небі». (Вірш 16 містить перше із 15 звертань Ісуса Христа в усій Нагірній проповіді до Бога як до «вашого [або нашого чи Мого] Отця, що на небі», «вашого небесного Отця», «вашого Отця». Дивіться також вірші 45, 48; 6:1, 4, 6, 8-9, 14-15, 18, 26, 32; 7:11, 21. Той, хто підтримує Божу праведність своєю вірою у Нього, має тісний духовний зв’язок із Ним, неначе дитина зі своїм люблячим батьком.)
2. СУТЬ ЙОГО ПОСЛАННЯ (5:17-20)
5:17-20. Ця частина розкриває саму суть послання Ісуса Христа, оскільки вона показує Його ставлення до Закону Божого. Ісус Христос не давав якоїсь нової системи, відмінної від Закону Мойсея і слів Пророків, але спонукав щиро дотримуватися саме цього Закону і саме цих Заповідей, а не фарисейських звичаїв. Ці слова стосуються усього Старого Завіту (див. 7:12; 11:13; 22:40; Лк. 16:16; Діян. 13:15; 24:14; 28:23; Рим. 3:21). Фраза зі значенням «Я правду вам кажу» дослівно звучить як «Істинно (або Воістину) бо кажу вам». «Істинно» є перекладом до слова «Amen» (грецьке слово амен є транслітерацією давньоєврейського слова аман, «бути сталим, правдивим»). Фраза «Істинно бо кажу вам» вказує на надзвичайну серйозність наступних слів, і слухачі мали звернути на них свою увагу. Ця фраза лише у ап.Матфея зустрічається 31 раз. (У Євангеліє від Йоана це грецьке слово завжди подвоюється: «Amen, Amen». Див. коментарі до Йн. 1:51).
Ісус Христос закликав дотримуватися Закону дуже ретельно так, щоб «ні одна йота, ні одна риска з закону» не була порушена. Слово «йота» можна порівняти з крапкою над буквою «і», а слово «риска» із рискою у буквах Н і П. Ці деталі є дуже важливими, адже з букв утворюються слова, і навіть найменша зміна у написанні букви може змінити значення усього слова. Ісус Христос сказав, що Він «виконає» Закон і буде дуже ретельно його дотримуватися, а також що «виконає» провіщення пророків щодо Месії і Його Царства. Але Він також вказав людям на ту відповідальність, яку вони несли особисто. Бо праведність, яку вони тоді шукали – праведність «книжників та фарисеїв» – не була тією праведністю, яка потрібна, щоб увійти у «Царство Небесне», запропоноване Ісусом Христом. Він закликав до праведності не лише у вчинках, але й у душі, до справжньої праведності, яка ґрунтується на вірі у Слово Боже (Рим. 3:21-22). Ось що стає зрозумілим із Його слів.
3. ВТІЛЕННЯ ЙОГО ПОСЛАННЯ (5:21-7:6)
а. Відмова від звичаїв фарисеїв (5:21-48)
Ісус Христос відмовився від звичаїв фарисеїв (вірші 21-48) і їхніх вчень (6:1-7:6). Шість разів Він сказав: «Ви чули, що було сказано … А я кажу вам» (5:21-22, 27-28, 31-32, 33-34, 38-39, 43-44). Стає зрозумілим, що Ісус Христос говорив про те, що (а) казали людям фарисеї і книжники, і (б) що цілковито відрізнялося від їхніх вчень, про те, для чого саме Бог дав людям Закон. Тож Він сказав (вірш 20), що фарисейської праведності недостатньо для входу в прийдешнє Царство Боже.
5:21-26. Спершу Ісус Христос звернувся до важливої заповіді «Не вбивай» (Вих. 20:13). Фарисеї навчали, що вбивство – це відбирання у когось життя. Але Господь сказав, що ця заповідь стосувалася не лише самої дії, але й внутрішнього відношення до свого ближнього. Звісно, вбивство – це погано, але злість, яка спонукає до такого вчинку, є такою ж поганою, адже це те саме, що встромити у когось ножа. До того ж, коли хтось «гнівається» і веде себе зверхньо по відношенню до ближнього і називає його принизливими словами (наприклад, арамейське Рака або «Дурень!»), він показує гріховність свого серця. Людина, у якої таке гріховне серце, очевидно, є гріховною в цілому, а тому вона «підпаде під вогонь пекельний». Інша назва пекла – «геєна». Цим словом називали долину Хінном, яка знаходилася на південь від Єрусалиму. Там постійно палав вогонь і спалював сміття з усього міста. Тому слово «геєна» стало доречною назвою вічних мук грішників.
З таким поганим відношенням до ближнього слід було щось робити і виправляти його. Примирення має відбуватися не залежного від того, хто робить до цього перший крок: той, кого ображали (5:23-24), чи той, хто ображав (вірші 25-26). Без такого примирення дари, які кладуть «на жертовник» нічого не означають. Навіть «у дорозі» до «судді» слід шукати способу очиститися від такого гріха. В іншому ж випадку, Синедріон, вищий суд в Юдеї, до якого входило 70 людей, вкине «у темницю» і залишить без грошей.
5:27-30. Другою проблемою, до якої звернувся Ісус Христос, був «перелюб» (Вих. 20:14). І знову навчання фарисеїв стосувалися лише зовнішнього прояву цього гріха. Вони казали, що людина чинить перелюб лише тоді, коли вступає з кимось у гріховний зв’язок. Вони правильно цитували заповідь, але не до кінця її розуміли. «Перелюб» розпочинається у серці (коли хтось «дивиться … з пожаданням») і знаходить свій вияв у вчинку. Хтиве бажання «в своїм серці» є таким же грішним, як і сам перелюб, і показує, що людина не має правильного розуміння Бога.
Слова Ісуса Христа , відтворені у Матея 5:29-30, часто неправильно розуміли. Очевидно, що Ісус Христос не виправдовував і калік. Адже і сліпий чоловік може грішити хтивими бажаннями так, як і зрячий, а людина, у якої лише одна рука, може також використовувати її для сотворення гріха. Ісус Христос спонукав позбавитися не лише грішних вчинків, а й грішних думок. І оскільки хтиве серце зрештою таки призведе до перелюбу, треба мінятися у самому серці. Лише завдяки цьому людина може уникнути пекла.
5:31-32 (Мт. 19:3-9; Мк. 10:11-12; Лк. 16:18). Серед єврейських лідерів були прихильники двох шкіл, які мали відмінний погляд на питання розлучення (Втор. 24:1). Прихильники Хілеля стверджували, що чоловік мав право розлучитися з жінкою за будь-якої причини, а інша група (прихильники Шаммая) вважала, що розлучення можливе лише тоді, коли є значна провина. Але Ісус Христос у Своїй промові научав, що Бог вважає шлюб непорушним цілим, а тому розлучення не допускалося, «хіба у випадку розпусти (porneias)». Науковці, що вивчають Біблію, по-різному розуміють таке виключення. Вважають, що Ісус Христос тут мав на увазі: (а) окремий випадок перелюбства, (б) розпусну поведінку під час заручин (Мт. 1:19), (в) шлюб між близькими родичами (Лев. 18:6-18) або (г) нерозбірливість у зв’язках із протилежною статтю. (Див. коментарі до Мт. 19:3-9).
5:33-37. Далі Ісус Христос звернув увагу на проблему клятв (Лев. 19:12; Втор. 23:21). Усім було відомо, що фарисеї зловживали клятвами, вони давали їх за найменшої нагоди і допускали можливість їх порушити. Якщо ж вони бажали звільнитися від клятв, які самі ж і дали, клятв «небом … землею … Єрусалимом … (власною) головою», їм слід було казати, що оскільки Сам Бог не має до цього стосунку, їхні клятви ні до чого не зобов’язували.
Ісус Христос також казав, що взагалі не треба клястися: «А я кажу вам не клястися зовсім». Те, що людина допускала можливість давати клятви, говорило про гріховність її серця. До того ж, коли людина клялася «небом», «землею» чи «Єрусалимом», це таки зобов’язувало, оскільки це – «престол Бога … підніжок стіп Його … місто великого Царя». Навіть колір волосся на голові залежав від Бога (Мт. 5:36). Однак згодом Ісус Христос таки звернувся до клятви у Своєму житті (26:63-64), як і ап. Павло (2 Кор. 1:23). Господь казав, що вчинки людини мають узгоджуватися з її словами. «Так» завжди мало означати «так», а «ні» мало бути «ні» і на ділі. Здається, саме цими словами Ісуса Христоста говорив ап. Яків у своєму апостольському посланні (Як. 5:12).
5:38-42 (Лк. 6:29-30). Слова «око за око, зуб за зуб» зустрічаються в кількох місцях у Старому Завіті (Вих. 21:24; Лев. 24:20; Втор. 19:21). Їх називають lex talionis, законом відплати. Цей закон мав захищати невинних і гарантувати, що помста не зійде на того, хто нікого не кривдить. Однак Ісус зазначив, що хоча цей закон захищав права невинних, праведним не слід було щораз заявляти про свої права. Праведник мав бути смиренним і самовідданим. Щоб зберегти мир, він міг пройти ще «милю». Коли його ображали і били в «щоку» чи забирали його «одежу» (частину нижнього одягу; «плащ» був верхнім одягом), чи змушували «йти милю» з кимось, він не мав бити у відповідь, вимагати плати чи відмовлятися. Замість того, щоб мстити, він мав чинити смиренно і в усьому покладатися на Господа, адже одного дня Він прийде і кожен отримає те, на що заслужив (див. Рим. 12:17-21). Як зазначив ап. Петро (1 Пт. 2:23), найкращий приклад такої сумирності і самовідданості дав Сам Ісус Христос Своїм життям.
5:43-48 (Лк. 6:27-28, 32-36). Фарисеї навчали, що слід любити лише близьких і дорогих людей (Лев. 19:18), а ворогів Ізраїлю слід було ненавидіти. Фарисеї вважали, що таким чином Бог карав їхніх «ворогів». Але Ісус Христос сказав, що Ізраїль має виявляти Божу любов навіть до ворогів – такого в усьому Старому Завіті не було! Бог любить їх, Він «велить своєму сонцю сходити» на них, і Він «посилає дощ», щоб землі їхні вродили. Оскільки Бог любить усіх, Ізраїль також має стати Божим виявом любові і любити усіх. Така любов показує, що вони є «синами» Божими (див. Мт. 5:16). Коли любити лише «тих, що вас люблять» і вітати «лише братів» своїх, то, отже, чинити так, як і «митарі роблять» і «погани». Такими словами Ісус Христос різко розкритикував фарисеїв.
Ісус Христос завершив цю частину словами: «Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий». Його послання розкриває, яким є стандарт праведності Бога, оскільки Бог Сам є дійсно «стандартом» праведності. Якщо люди хочуть бути праведними, їм слід бути такими досконалими, як Сам Бог, тобто ретельними (teleioi) або святими. Убивство, хтивість, ненависть, брехня і відплата вже ж очевидно не притаманні Богу. Він не зменшив вимоги з метою догодити людям, навпаки, Він показав, що стандартом, до якого мають усі прагнути, є Його абсолютна святість. І хоча цьому стандарту сама людина ніколи не може досконало відповідати, все ж той, хто щиро вірить у Бога і довіряє Йому, насолоджується Його праведністю у своєму житті.
б. Відмова від практик фарисеїв (6:1-7:6)
Після того, як Ісус Христос розглянув фарисейські звичаї, Він звернувся до їхніх лицемірних вчинків.
6:1-4. Спершу Ісус Христос говорив про те, як фарисеї давали милостиню. Праведність існує не лише між людьми, а й між людиною та Богом. Тому не треба вихвалятися своїми добрими вчинками «перед людьми», щоб тебе «хвалили» (вірші 1-2). Фарисеї робили цілу подію з того, коли давали милостиню потребуючим «по синагогах та вулицях». Вони вважали, що таким чином вони доводять усім, якими дійсно праведними вони є. Та Ісус Христос сказав: «Коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права». Тобто, цей вчинок мав бути настільки таємним, що людина, яка подала милостиню, мала охоче забути про те, що дала. Саме тоді людина показує свою справжню праведність перед Богом, а не перед людьми, тому Бог у відповідь винагородить її. Неможливо одночасно отримати винагороду і від людей, і від Бога, а саме на це сподівалися фарисеї.
6:5-15 (Лк. 11:2-4). Потім Ісус Христос говорив про те, як треба молитися. Фарисеї любили читати свої молитви публічно. Замість того, щоб молитва була таїнством між людиною і Богом, фарисеї робили з неї подію, «щоб показатися людям» і знову продемонструвати свою так звану праведність. Їхні молитви були спрямовані не до Бога, а до інших людей, і складалися з довгих фраз, які часто повторювалися (Мт. 6:7).
Ісус Христос це засуджував. Молитва має бути спрямована «Отцеві твоєму, що перебуває в тайні» (див. Ін. 1:18; 1Тим. 1:17), бо Він знає, «чого вам треба» (Мт. 6:8). Людина не повинна виставляти напоказ свою молитву. А також Ісус Христос дав зразок молитви, яку мали промовляти Його учні. Цю молитву називають «Господньою молитвою», хоча насправді вона є «молитвою учнів». ЇЇ промовляють усі християни, і вона складається з кількох важливих частин: (1) Вияв пошани до Бога. До Нього звертаються словами «Отче наш, що єси на небі!». Пошана є суттю усієї молитви. (У віршах 1-18 Ісус Христос використав слово «Отець» 10 разів! Лише той, хто є дійсно праведним в душі, може таким шанобливим чином звертатися до Бога). (2) Другою складовою молитви є благоговіння: «Нехай святиться твоє ім'я», тобто буде благословенним (хагіастето). (3) Бажання Царства Божого: «Хай прийде твоє царство», – демонструє впевненість, що Бог здійснить усі Свої обіцянки перед людьми Своїми. (4) Молитва також включає прохання «нехай буде воля твоя як на небі, так і на землі», тобто показує, що люди повністю і охоче приймають Бога у своєму житті. (5) Прохання задоволення особистих потреб, наприклад: «Хліб наш щоденний дай нам нині». Слово «щоденно» (epiousion, використане лише тут у Новому Завіті) означає «достатня кількість на сьогодні». (6) Прохання щодо духовних потреб, а саме, прощення. Це означає, що людина, яка промовляє ці слова, уже пробачила тих, хто її образив. Такі гріхи (див. Лк. 11:4), як моральні «довги», показують людську неідеальність перед Богом. (7) Віруючі визнають свою духовну слабкість, коли просять порятувати їх від «спокус» до зла (див. Як. 1:13-14).
Слова Ісуса Христа у ап. Матея 6:14-15 пояснюють Його твердження про необхідність пробачати у вірші 12. І хоча те, чи Бог пробачить гріхи людині не залежить лише від того, чи ця людина пробачила інших, християнське прощення таки означає, що і вона зможе отримати прощення (див. Еф. 4:32). У цих віршах розглядаються особисті стосунки з Богом (а не порятунок від гріха). Людина не може мати правильних стосунків з Богом, якщо відмовляється «прощати» іншим.
6:16-18. Третім прикладом фарисейської «праведності» був піст. Фарисеї любили постити так, щоб інші це бачили і вважали їх високодуховними. Піст символізував відмову від плотського, але фарисеї вихвалялися свою плоттю, коли привертали до себе увагу інших людей. Ісус Христос знову наголосив, що такі дії мають бути «в тайні» перед Богом. У фарисеїв був звичай, коли вони постили, то не мазали голову оливкової олією. А такого не слід було робити. Тоді лише Бог про це знатиме і відповідно винагородить.
Коли Ісус Христос наводив ці три приклади фарисейської «праведності» – милостиню (вірші 1-4), молитву (вірші 5-15) і піст (вірші 16-18), – Він говорив про лицемірів (вірші 2, 5, 16), хвастощі (вірші 1-2, 5, 16), отримання винагороди уже від того, що інші люди бачать їхні вчинки (вірші 2, 5,16), діяння «в тайні» (вірші 4, 6, 18) і отримання винагороди від «Отця … що бачить» чи «знає», коли хтось чинить так таємно (вірші 4, 6, 8, 18).
6:19-24 (Лк. 12:33-34; 11:34-36; 16:13). Іншим показником праведності є відношення людини до багатства. Фарисеї вірили, що Господь матеріально винагороджував усіх, кого любив. Вони зосереджувалися на збиранні «скарбів на землі». Та скарби, зібрані тут, згниють («міль» псує одежу, а іржа – метал; див. Як. 5:2-3) чи їх викрадуть, тоді як «скарби на небі» ніколи не буде втрачено.
Фарисеї мали цю проблему, бо їхнє духовне «око» не було здоровим (Мт. 6:22). Своїми очима вони жадали грошей і багатства. Тож і перебували у духовній «темряві». Вони були рабами жадоби, і їхнє жадання грошей було таким великим, що вони не могли служити своєму істинному Господарю, Богу. Слово «мамона» є транслітерацією арамейського слова, яке означає «багатство або майно», мамона («маммон»).
6:25-34 (Лк. 12:22-34). Якщо людину турбують справи Бога, справжнього Господаря, як може тоді вона турбуватися про буденні потреби свого життя, а саме їжу, одяг і притулок? Фарисеї у своїй гонитві за матеріальними речами ніколи не розуміли, як це – жити з вірою. Ісус Христос сказав їм і нам каже: «Не турбуйтеся вашим життям, що вам їсти та що пити; ні тілом вашим, у що одягнутись», – бо життя важливіше матеріальних речей. Він навів кілька порівнянь, щоб довести слушність Своїх слів. «Гляньте на птиць небесних … Отець ваш небесний їх годує!», «Гляньте на польові лілеї, як ростуть вони … Соломон у всій своїй славі не вдягався так, як одна з них». Ісус Христос казав, що Бог уже передбачив у кожному Своєму створінні засоби, за допомогою яких воно може існувати. Птахи мають, що їсти, бо старанно працюють, щоб жити. Вони «не збирають у засіки» багато різної їжі, але постійно працюють. А віруючі люди є значно більш важливими для Бога, аніж птахи. Лілеї ростуть щодня, і цей процес природній. Тому й людині не слід турбуватися про своє існування (Мт. 6:31), бо турбуючись, вона ніколи не зможе додати ані години до свого життя. Замість того, щоб чинити, як погани, яких цікавлять лише матеріальні потреби, учні Господа мають турбуватися про діла Божі, Його «царство … та Його справедливість». Тоді людині «все те … докладеться». Ось яким має бути життя у щоденній вірі. Немає ніякої користі у хвилюваннях – фраза «не турбуйтеся» або «не журіться» зустрічається тут три рази (вірші 25, 31, 34; див. вірші 27-28) – чи у турботах про «завтрашній день», бо й так щодня є багато справ («Доволі дневі його лиха»). Якщо людина все ж турбується про «завтрашній день», тоді вона насправді має «мало віри» у те, що спроможний робити Бог (вірш 30; див. «маловіри» у 8:26; 14:31; 16:8). Як учень турбується щодня про діла, які Бог ввірив йому, так і Бог, «Отець … небесний» (6:26, 32), турбується про його щоденні потреби.
7:1-6 (Лк. 6:41-42). Останньою практикою фарисеїв, про яку згадав Ісус Христос, було суддівство. Фарисеї тоді судили Христа і вважали Його недосконалим. Адже Він не пропонував їм того царства, на яке вони очікували, і не цікавився, якою мала бути праведність на їхню думку. Тому вони відвернулися від Нього. А Ісус Христос у свою чергу застеріг їх від лицемірного суддівства.
Ця частина не вчить, що ніколи не треба судити. У ап. Мт. 7:5 таки говориться, що слід «вийняти з ока брата твого скалку». Ісус Христос казав, що людині не слід бути упередженою і засуджувати «скалку в оці» іншої людини, коли у неї самої «колода» - для порівняння тут використано сильну гіперболу – «у власнім оці». Такий вчинок є лицемірним («Лицеміре!», вірш 5; див. «лицеміри» у 6:2, 5, 16). І хоча суд часом потрібен, ті, від кого це залежить (кріно, в перекладі «хто судить», тобто «визначає», а отже «вирішує»), спершу мають турбуватися про власну праведність.
До того ж, коли людина намагається комусь допомогти, їй слід турботливо ставитися до справ, які мають цінність і приносять користь. Не можна довіряти святі справи («священне») нечестивим людям («собакам»; див. «собаки» у ап. Флп. 3:2) чи кидати перли «перед свинями». У ті часи собак і свиней зневажали.
4. ЗАКЛИКИ ДО СЛУХАЧІВ (7:7-29)
7:7-11 (Лк. 11:9-13). У цій своїй проповіді Ісус Христос уже дав своїм учням зразок молитви (Мт. 6:9-13). Зараз Він запевняв їх, що Бог схвалює молитву, і спонукав, щоб вони зверталися до Нього часто і наполегливо. Не випадково тут використано наказовий спосіб: «просіть», «шукайте», «стукайте» (7:7). Чому? Тому що «Отець ваш, що на небі» (вірш 11) радіє, коли дає «дари (див. Як. 1:17) тим, які його просять». (Апостол Лука використовує фразу «Святого Духа» замість «добрі дари», Лк. 11:13). Ніякий порядний батько не дасть своєму синові «камінь» замість буханки «хліба» (яка має форму каменю), чи «гадюку» замість подібної на вигляд риби. Якщо навіть земний батько, який має грішну (злу) природу, радіє, коли дає щось матеріальне своїм «дітям», то чи не має слушності ствердження, що праведний, Небесний «Отець» дасть набагато більше Своїм дітям, духовно обдаровуючи їх за наполегливість.
7:12. Цей вірш зазвичай називають «Золотим правилом». Головна думка полягає в тому, що коли людина чогось бажає від інших, те саме вона повинна дати або зробити для них. Ця думка підсумовує головні вчення Закону і Пророків. Але звичайна людина може постійно так чинити. Праведник може дотримуватися цього правила, і таким чином демонструвати духовні зміни, які відбулися у його житті. Людина, яка в змозі жити таким життям, очевидно має ту праведність, якої вимагав Ісус Христос (5:20). Такі вчинки праведної людини рятують її, будучи порятованою, вона стає спроможною демонструвати справжню праведність стосовно інших.
7:13-14 (Лк. 13:24). Коли Ісус Христос дав це Золоте Правило людям, Він вказав їм чіткий шлях до праведності. Праведність, якої Він вимагав, не з’являлася через «просторі … двері», до неї не вела «розлога дорога». Вона скоріш приходила через «тісні … двері», та й «дорога» до неї була «вузька». Судячи з усієї проповіді, стає очевидним, що Ісус Христос прирівняв просторі двері і розлогу дорогу до зовнішньої праведності фарисеїв. Якщо серед людей, які слухали Ісуса Христа, були прихильники фарисейських вчень, тоді їм слід було знати, що така дорога вела «на погибель» (аполеіан, «руйнування»). Тісні ж двері і вузька дорога були порівняннями до вчень Ісуса Христа, які підкреслювали важливість не зовнішніх достоїнств, але внутрішньої переміни. Навіть Господь Ісус Христос визнав, що «мало таких, що її знаходять», тобто насправді дуже важко віднайти ту справжню дорогу, «що веде до життя» (на небеса, порівняйте з руйнуванням у пеклі).
7:15-23 (Лк. 6:43-44; 13:25-27). Коли Ісус Христос показав справжній шлях, яким людина може потрапити у Його очікуване Царство, Він попередив про «лжепророків». Він порівняв прихильників розлогої дороги з хижими вовками, які «приходять» невинні мов овечки. Як людині зрозуміти, що перед нею лжепророки? Пізнати їх можна «за плодами їхніми». «Виноград» не росте на тернині, а з «будяків» не буде «смокви». «Добре дерево родить гарні плоди, а лихе дерево – плоди погані». На думку Ісуса Христа було очевидним, що фарисеї давали «плоди погані». Єдине, що можна було зробити з лихими деревами – це зрізати їх і знищити. Якщо вони не виконують свого призначення, тоді їх слід усунути.
Ті, хто чув цю проповідь, напевно, подумав про релігійних лідерів, які видавалися хорошими людьми і навчали духовних істин про Месію і Його Царство. Ісус Христос чітко сказав, що вони не були добрими, оскільки вели людей хибною дорогою. Навіть якби вони робили щось надзвичайне – наприклад, «пророкували» Його ім’ям, «бісів виганяли» і «силу чудес творили» – вони все ж не дослухалися Отця і не чинили Його «волю» (Мт. 7:21). Їм не буде дозволено увійти у Царство Боже, бо Ісус «не знав (їх) ніколи» (вірші 21, 23).
7:24-27 (Лк. 6:47-49). На завершення Ісус Христос розповів про право вибору, яке є у кожного слухача. Тепер вони були відповідальними за те, що почули, і мали зробити вибір. Вони могли обрати лише один шлях із двох. Один шлях Ісус Христос прирівняв до великої «скелі», а інший – до «піску». Адже від основи залежить, чи витримає «дім» натиск природніх стихій («злива … вітри»). Скеляста основа являла собою Самого Господа Ісуса Христа і ті істини, яких Він навчав, особливо істину щодо внутрішньої переміни. Пісок нагадував про праведність фарисеїв, про яку люди знали і на яку багато хто покладав свої надії. Під час бурі перша основа дасть стійкість, а друга призведе до руйнування. Тому той, хто слухає і виконує слова Ісуса Христа, «подібний до розумного чоловіка», а хто не робить цього, «подібний до необачного чоловіка». Лише два напрямки подій можливі – дві дороги і двоє дверей (Мт. 7:13-14), два дерева і два види плодів (вірші 15-20), дві основи і два будівника (вірші 24-27).
Притчі Ісуса Христа | Притчі Ісуса Христа |
1. Два доми 2. Нова одежа і нові бурдюки 3. Сіяч 4. Кукіль 5. Зерна гірчиці 6. Закваска 7. Захований скарб 8. Дорогоцінна перлина 9. Рибацький невід 10. Немилосердний слуга 11. Робітники у винограднику 12. Два сини 13. Люті виноградарі 14. Весільний бенкет 15. Два слуги 16. Десять дів 17. Таланти 18. Насіння, яке росте таємно 19. Воротар 20. Жорстокі діти 21. Два боржники 22. Добрий самарянин 23. Приятель опівночі 24. Багатий безумець 25. Неродюча смоківниця 26. Великий бенкет 27. Незавершена башта і необдумана війна царя 28. Заблукала овечка 29. Загублена монета 30. Блудний син 31. Несправедливий управитель 32. Винагорода слуги 33. Несправедливий суддя 34. Фарисей і митар 35. Міни (у значенні «гроші») | Мт. 7:24-27 (Лк. 6:47-49) Мт. 9:16-17 Мт. 13:5-8 Мт. 13:24-30 Мт. 13:31-32 (Мк. 4:30-32; Лк. 13:18-19) (Лк. 13:20-21) Мт. 13:45-46 Мт. 13:47-50 Мт. 18:23-35 Мт. 20:1-16 Мт. 21:28-32 Мт. 21:33-46 Мт. 22:1-14 Мт. 24:45-51 (Лк. 12:42-48) Мт. 25:1-13 Мт. 25:14-30 Мк. 4:26-29 Мк. 13:34-37 Лк. 7:31-35 Лк. 7:41-43 Лк. 10:25-37 Лк. 11:5-8 Лк. 12:16-21 Лк. 13:6-9 Лк. 14:15-24 Лк. 14:28-33 Мт. 18:12-14 (Лк. 15:4-7) Лк. 15:8-10 Лк. 15:11-32 Лк. 16:1-9 Лк. 17:7-10 Лк. 18:1-8 Лк. 18:9-14 Лк. 19:11-27 |
«Прислів’я Ісуса Христа» Стверджувальні «Не може сховатись місто, що лежить на верху гори» (Мт. 5:14) «Пророк не має пошани лише в своїй батьківщині та в себе вдома» (Мт. 13:57) «Коли ж сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму» (Мт. 15:14) «Учень не більший за вчителя» (Лк. 6:40) «Достоїн бо робітник своєї нагороди» (Лк. 10:7) «Де бо є мрець, там і орли зберуться» (Мт. 24:28) Запитальні «Ви – сіль землі. Коли ж сіль звітріє, чим її солоною зробити?» (Мт. 5:13) «Хіба приносять світло на те, щоб поставити його під посудом або під ліжком?» (Мк. 4:21) «Хіба збирають виноград з тернини або з будяків – смокви?» (Мт. 7:16) Наказове «Лікарю, вилікуй себе самого!» (Лк. 4:23) |
7:28-29. Після закінчення «Нагірної проповіді» Ісуса Христа ап. Матфей написав: «І як Ісус скінчив ці слова…». Така фраза (ідентична чи подібна) зустрічається у ап. Матея 5 разів, і завжди є підсумком слів Ісуса Христа: вірш 28; 11:1; 13:53; 19:1; 26:1. За допомогою цієї фрази ап. Матфей показував, який момент був ключовим у книзі або ж де мала відбутися певна зміна в оповіді.
Наслідком промови Ісуса Христа було те, що «народ не міг надивуватись його навчанню». Фраза «не міг надивуватись» (ексеплессонто, досл., «був під враженням») слід розуміти як «був приголомшений». Тобто люди були раптово сильно здивовані. Інше слово саумазо («дивувати або дивуватися» слабше б передало тодішній настрій людей. Апостол Матфей використав слово ексеплессонто 4 рази (7:28; 13:54; 19:25; 22:33). Ісус Христос щойно показав невідповідність фарисейської релігійної системи. Тієї праведності, яку вони знали, було недостатньо для того, щоб вступити в Його Царство. Їх вразило те, що Ісус Христос «навчав їх як повновладний (Промовець від Бога), а не як книжники» Його часів, які були лише слабким відображенням повновладності Закону. Відмінність між Ісусом Христом і релігійними лідерами була очевидною.
ІІІ. Всевладність Царя (8:1-11:1)
Своїми словами і Своїми вчинками Ісус Христос засвідчив, що Він – Месія (част. 3-4). А у Своїй довгій промові Він проголосив стандарти, необхідні для вступу у Його Царство, і чітко показав шлях до нього (част. 5-7). Та євреїв турбували ще декілька запитань. Чи міг цей Чоловік бути Месією? Якщо так, то чи міг Він провести необхідні зміни, щоб заснувати Царство Боже? Чи мав Він владу проводити такі зміни? Тому ап. Матфей навів велику кількість чудес, які свідчили, що Ісус Христос дійсно Цар ізраїльський, і доводили, що Він спроможний здійснити Своє слово. Ці чуда знайшли свій вияв у різних царинах і продемонстрували усю міць всевладності Господа Ісуса Христа.
А. Його влада над хворобами (8:1-15)
1. ПРОКАЗА (8:1-4)
(Мк. 1:40-45; Лк. 5:12-16)
8:1-4. Той факт, що ап. Матфей спершу згадав зцілення прокаженого, був багатозначним. Але Ісус Христос ще раніше здійснив декілька чудес (див. перелік чуд Ісуса у ап. Ін. 2:1-11). Прокажений підійшов до Ісуса Христа і «вклонивсь Йому», визнаючи Його Господом (див. 7:21; 8:6). Тоді Ісус Христос зцілив його, торкнувшись прокаженого (вірш 3), і сказав: «Йди, покажися священикові й принеси дар». Цей дар мав бути відповідною пожертвою за очищення від прокази, таким, як прописав пр. Мойсей (Лев. 14; дві пташки, кедрове дерево, пряжа й іссоп першого дня [Лев. 14:4-8], два ягнятка, одна овечка, мука і олія на восьмий день [Лев. 14:10]). Ісус Христос також наказав йому не розповідати про це «нікому» до того, як він навідається до священика. Очевидно, що Ісус Христос хотів, щоб саме священик першим його оглянув.
Ісус Христос сказав, що це буде священикам «на свідоцтво». І дійсно так сталося, адже в усій історії цього народу не було жодного свідчення зцілення ізраїльтянина від прокази, окрім Марії (Чис. 12:10-15). Можна лише уявити, якою надзвичайною була подія, коли цей чоловік раптово з’явився перед храмом і заявив, що його зцілили від прокази! Безумовно, це мало призвести до розслідування обставин, за яких відбулося таке дивовижне зцілення. Насправді, Ісус Христос цим заявив про Себе перед священиками і спонукав їх дізнатися Його вимоги. (Однак зцілений чоловік не дослухався до слів Ісуса Христа і почав «велемовити та ширити усюди про те чутку» [Мк. 1:45]. Проте, можливо, він зрештою таки дійшов до храму.)
2. ПАРАЛІЧ (8:5-13)
(Лк. 7:1-10)
8:5-13. Друге чудо зцілення від хвороби також продемонструвало владу Ісуса Христа. Коли він «увійшов у Капернаум», римський сотник «приступив до нього … благаючи» (див. Лк. 7:2 щодо коментарів про сотників). Цей язичник звернувся до Ісуса Христа словом «Господи» (як і прокажений, Мт. 8:2) і попросив зцілити його слугу. У ап. Луки використано слово doulos («раб»), а у ап. Матфея – pais («хлопець»), і це, мабуть, означало, що раб був молодий роками. Він був паралізований і мучився «тяжко», і «мав умирати» (Лк. 7:2).
Коли Ісус Христос відповів, що прийде й оздоровить його, «сотник у відповідь мовив», що у цьому не було необхідності. «Як підвладний чоловік», який часто віддавав накази, він розумів силу влади. Той, хто має владу, не мусить бути присутнім, виконуючи завдання. Накази можуть виконуватися іншими людьми навіть на відстані. Ісус Христос «здивувався», побачивши таку сильну віру у сотника (див. Мт. 15:28), адже саме таку віру Він марно шукав «в Ізраїлі», і саме така віра дозволить увійти у Його Царство, і не важливо, якої ця людина національності, якого роду і де проживає («зо сходу й заходу»). (Присутність на бенкеті часто було порівнянням до перебування у Царстві Небеснім; див. Іс. 25:6; Мт. 22:1-14; Лк. 14:15-24). Але ті, хто вважав, що автоматично потрапить у Царство Боже, відштовхуючись від релігійних принципів минулого (вони називали себе «сини царства»), входу не знайдуть (Мт. 8:12). Навпаки, їх буде засуджено («будуть викинуті геть у темряву»; див. 22:13). Про «плач і скрегіт зубів» див. коментарі до 13:42. Зважаючи на силу віри сотника, Ісус Христос зцілив його слугу «тієї ж години».
3. ГАРЯЧКА (8:14-15)
(Мк. 1:29-31; Лк. 4:38-39)
8:14-15. Коли «Ісус прийшов до ап. Петра в хату» у Копернаумі, «то побачив його тещу, що лежала в гарячці». Його дотик зцілив її від гарячки, однак це не було єдиним чудом, яке створив Ісус Христос із нею. Він також дав їй силу встати з ліжка і відразу взятися до роботи, і вона «услугувала (діеконеі, «служила») Йому» і багатьом Його учням, які наполегливо ішли за Ісусом Христос. Зазвичай, коли відступає гарячка, тіло ще якийсь час є слабким, та не цього разу.
Б. Його влада над диявольськими силами (8:16-17, 28:34)
Ісус Христос був спроможний не лише зцілювати від фізичних недуг, але й також мав владу над диявольськими силами.
8:16-17 (Мк. 1:32-34; Лк. 4:40-41). Оскільки Ісус Христос залишився у домі ап. Петра, до Нього «принесли … багато біснуватих». Апостол Матфей просто зазначив, що Ісус Христос «зцілив» їх усіх, «щоб збулося сказане пророком Ісаєю» (Іс. 53:4). «Він узяв наші недуги (astheneias) й поніс наші хвороби (nosous)», коли прийняв Свою смерть на хресті. Та ще задовго до того Він багато разів зцілював людей, коли вів свою проповідницьку діяльність. Виганяючи демонів, Ісус Христос показав Свою владу над Сатаною, правителем демонічного світу (див. Мт. 9:34; 12:24).
8:18-27. Ці вірші буде розглянуто згодом, після вірша 34.
8:28-34 (Мк. 5:1-20; Лк. 8:26-39). У цих віршах видно більше деталей щодо влади Ісуса Христа у царині демонів. Ісус Христос «прибув … у край гадаринський». Слово «гадаринський» походить від назви міста Гадара, столиці земель десь за вісім миль на південний схід від південного краю Галилейського Моря. Апостол Марк вказав, що Ісус Христос прибув «в країну Геразинську», а ап. Лука писав, що це було «в краю Геразинськім» (Мк. 5:1; Лк. 8:26). Щодо пояснення таких відмінностей дивіться коментарі до цих двох віршів. Там Ісуса Христа «зустріли … два біснуваті». Апостоли Марк і Лука писали про одного біснуватого, однак вони не казали, що таким був лише один. Імовірно, один з них був більш несамовитим, аніж інший.
Вплив демонів на цих чоловіків був очевидним, адже вони були несамовиті, «люті», жили вигнанцями на кладовищі (в гробницях). Два запитання, які поставили Ісусові демони, свідчили про те, що вони добре знали, ким Він був – а саме Сином Господнім, – а також про те, що Його прихід зрештою призвів би до їхньої загибелі (Мт. 8:29). А тому вони відразу звернулися до Ісуса Христа з проханням дозволити їм увійти у «стадо свиней», яке паслося неподалік, щоб Він раптом не зробив їх безтілесними духами. Апостол Марк зазначив, що у цьому стаді налічувалося близько 2000 свиней (див. Мк. 5:13).
Щойно демони увійшли у свиней, «все стадо кинулося з кручі в море», а саме в Галилейське море, і потонуло. Очевидно, що пастухи сильно злякалися і «прибігши в місто, все розповіли» про цей неймовірний випадок. Тоді люди з міста вийшли «Ісусові назустріч», і через страх (Лк. 8:37), «попросили, щоб (Він) відійшов з їхніх околиць».
В. Його влада над людьми (8:18-22; 9:9)
У цій частині ап. Матфей навів три приклади могутності Ісуса Христа, щоб показати право Царя просити слуг іти за Ним і відхиляти прохання тих, хто мав невідповідні спонуки.
8:18-20 (Лк. 9:57-58). «Один книжник» підійшов до Ісуса Христа і, мабуть, не подумавши, промовив: «Учителю, куди б ти не пішов, я піду за тобою». Хоча Ісус Христос і хотів, щоб за Ним ішли учні й працювали на Його урожайних полях, Він бажав, щоб спонуки у них були відповідні. Своєю відповіддю книжнику Ісус Христос показав, яким низьким було Його походження, адже Він, на відміну від тварин таких як лисиць і птахів, не мав навіть «місця, де голову прихилити» уночі. У нього не було постійного дому. Господь очевидно знав, яким був книжник у душі, і бачив, що той бажав прославитися тим, що йде за таким видатним Учителем. Тут Ісус Христос вперше назвав Себе «Син Чоловічий». Згодом Він не раз називав Себе так, та й інші люди так його кликали (29 разів у Мт., 14 – у Мк., 24 – у Лк., 13 – у Ін.). Це вказує на те, що Ісус – Месія (див. Дан. 7:13-14).
8:21-22 (Лк. 9:59-60). Інший чоловік, який уже був учнем Ісуса Христа, попросив дозволу піти додому і «поховати батька». Та батько цього чоловіка не був мертвим чи навіть при смерті. Цей учень просто хотів повернутися додому і дочекатися, коли помре його батько, а після того знову приєднатися до послідовників Ісуса Христа. Таке його прохання показало, що на його думку учнівство було чимось таким, що можна було прийняти або ж відкласти за власним бажанням. Він ставив матеріальні цінності вище за Ісуса Христа, адже очевидно було, що він хотів отримати спадок, коли його батько помре.
Відповідь Ісуса Христа: «Іди за мною, і зостав мертвим ховати своїх померлих» – показала, що служіння Йому було найважливішою справою з усіх. Він також цим зазначив, що про померлих тілом можуть потурбуватися померлі душею.
8:23-9:8. Ці вірші буде розглянуто після 9:9.
9:9 (Мк. 2:13-14; Лк. 5:27-28). І хоча не відомо з двох попередніх прикладів, чи ті чоловіки таки пішли за Ісусом Христом, та з третього прикладу все зрозуміло. Господь зустрів «чоловіка, на ім'я Матфей, що сидів на митниці». Він збирав мито з купців в портах, цього разу, в Копернаумі. Ісус Христос «сказав до нього: “Іди за мною!”». Матфей відразу встав і «пішов слідом за Ним». Як Цар, Ісус Христос мав право відбирати Собі учнів. Безсумнівно, що Матфей був глибоко вражений особою Ісуса Христа, Його наукою і могутністю.
Г. Його влада над природою (8:23-27)
(Мк. 4:35-41; Лк. 8:22-25)
8:23-27. Іншою цариною, де Ісус Христос має владу, є природа. Це було засвідчено, коли Ісус Христос і «Його учні» плили морем Галилейським, яке мало погану славу, адже дуже часто на ньому здіймалися раптові бурі. Однак посеред несамовитої бурі (досл., «великий землетрус», тобто велика бурхливість) Ісус Христос «спав». «Учні», налякані неминучою смертю, «збудили» Його. Спершу Ісус Христос звернувся до них із докором: «Чого ви лякливі, маловіри?» (див. 6:30). «Тоді встав, погрозив вітрам і морю, і настала велика тиша.» Його учні були досвідченими рибалками і не раз потрапляли в бурю на морі, яке зараз враз стихло. Вони знали, що коли вітер вщухає, хвилі ще якийсь час злегка здіймаються. Тож не дивно, що ап. Матфей занотував їхнє здивування, коли вони запитували один в одного: «Хто це такий». Вони таки дуже «здивувались» (ethaumasan; див. 9:33), адже якого ж надприродного походження мав Він бути, що достатньо було лиш Його погрози, щоб природа раптово цілком угамувалась. Саме так, як Ісус Христос показав Себе Своїм учням, Месія встановить Своє Царство Небесне.
8:28-34. Див. коментарі до цих віршів під «Б. Його влада над диявольськими силами (8:16-17, 28:34)».
Ґ. Його влада відпускати гріхи (9:1-8)
9:1-8. Повернувшись зі східного берегу Галилейського моря, Ісус Христос «прибув у своє місто», Капернаум. Тут Він побачив чоловіків сильної віри, коли вони принесли до Ісуса Христа «розслабленого, що лежав на ношах». Апостол Марк пояснив, що четверо чоловіків спустило його через отвір у даху (Мк. 2:3-4). Там були присутні декілька релігійних лідерів, і вони чули, як Ісус Христос сказав до цього чоловіка: «Бадьорися сину, твої гріхи відпускаються». (Слово «бадьорися» походить від грецького слова тхарсео, яке використано тут перший раз із семи у НЗ [Мт. 9:2, 22; 14:27; Мк. 6:50; 10:49; Ін. 16:33; Діян. 23:11]. Воно означає «набратися мужності або підбадьоритися»). Очевидно, що причиною його недуги був його гріх. Ісус Христос показав, що має божественну владу, адже лише Бог може відпускати гріхи (Мк. 2:7; Лк. 5:21). Тому «книжники … заговорили між собою», що Ісус Христос «хулить»! Це було перше протистояння між релігійними лідерами і Ісусом Христом . «Знавши їхні думки», Він спитав їх: «Що легше сказати: Твої гріхи відпущені, – чи сказати: Встань і ходи!». І хоча обидва речення промовити легко, перше було б «легшим», адже очевидці не зможуть його спростувати. Однак, якби Ісус Христос спершу сказав «Встань і ходи», а чоловік залишився лежати паралізований на ношах, усім стало б зрозуміло, що Ісус Христос не був тим, ким Себе називав. Тому Ісус Христос говорив не лише легкі слова, але також про зцілення, і в такий спосіб доводив, що Він має владу здійснювати обидві дії: зцілювати і відпускати гріхи. «Народ же, бачивши це, настрахався (це слово епхобетхесан відрізняється від слова, яке означає «здивувались» [етхаумасан, від тхаумазо]», коли йшла мова про реакцію учнів після бурі [Мт. 8:27])». Вони визнали владу Ісуса Христа в усьому цьому і прославили Бога.
9:9. Див. коментарі до цих віршів під «В. Його влада над людьми (8:18-22; 9:9)».
Д. Його влада над звичаями (9:1-8)
9:10-13 (Мк. 2:15-17; Лк. 5:29-32). Після того, як ап. Матфей пішов за Ісусом Христом (Мт. 9:9), він дав обід у своєму «домі». Оскільки він запросив на цей обід багатьох своїх колег, багато митарів і грішників були там присутні. Можливо, ап. Матфей хотів таким чином познайомити їх зі Спасителем. Євреї ненавиділи митарів, бо ті збирали гроші для римлян і часто брали більше, аніж було потрібно, а різницю забирали собі. Тому фарисеї, які ніколи б не сіли за стіл поруч з такими людьми, запитали учнів Ісуса Христа, чому це їхній «Учитель» їв із ними. Відповідь Ісуса Христа показала, що Його проповідування спрямовані до тих, хто розуміє, що має якусь потребу: «Здорові не потребують лікаря, лише хворі». Фарисеї не вважали себе грішниками (хворими), тому вони ніколи б не шукали Господа (Лікаря). Фарисеї завжди приносили відповідні жертви, але у порівнянні з грішниками вони таки були гіршими. Коли немає «милосердя», тоді релігійні формальності є безглуздими (див. Ос. 6:6).
9:14-17 (Мк. 2:18-22; Лк. 5:33-39). Не лише фарисеї цікавилися, чому Ісус Христос бере участь у такому бенкеті з митарями і «грішниками», але й «учні Іоанна» Христителя «приступили до Нього» і також про це запитали. Учні св. Іоанна Предтечі тоді постили, бо саме закликали людей покаятися і вступити в прийдешнє Царство Боже. Тож вони запитали, чому люди Ісуса Христа не постили також.
«Ісус відповів їм», що Його Царство подібне на великий бенкет (див. Мт. 22:2; Іс. 25:6), цього разу на весільний. Оскільки Цар був тут присутнім, не личило ні Йому, ні Його учням постити. На весіллі люди радіють і їдять, а не сумують чи постять. Однак Ісус Христос таки знав, що прийде час і люди Його зречуться, тому додав: «Надійдуть дні, коли … заберуть молодого».
Потім Він описав зв’язок між Своїм проповідуванням та проповідуванням св. Іоанна Христителя. Святий Іоанн Хреститель був реформатором, він шукав способу змусити людей покаятися, тоді як вони загрузли у звичаях юдаїзму. Ісус, Христос однак, не мав наміру латати стару систему, наче пришивати «латки з нової тканини до старої одежі», яка тоді розірветься, чи наливати «вина нового в старі бурдюки», які через це «розтріснуться». Він мав на меті принести щось нове. Він прийшов, щоб вивести людей із юдаїзму у Царство Боже, основою якого є Він Сам і Його праведність. Справжню праведність не збудуєш на Законі і фарисейських звичаях.
Е. Його влада над смертю (9:18-26)
(Мк. 5:21-43; Лк. 8:40-56)
9:18-26. У цій частині описуються два чуда. «Один начальник» (із синагоги [Мк. 5:22], мабуть, у Копернаумі), на ім’я Яір у ап. Марка і ап. Луки, підійшов до Ісуса Христа і попросив, щоб Він зцілив його доньку, якій було всього 12 років (Лк. 8:42). Вона «тількищо померла», сказав Яір, але він вірив, що Ісус Христос може дати їй життя. В інших Євангеліях батько сказав, що вона помирала, але не була ще мертвою (Мк. 5:23; Лк. 8:42). Цю очевидну розбіжність можна пояснити тим, що поки Ісус Христос розмовляв з Яіром, хтось прийшов від його дому і сказав, що дівчинка померла. Апостол Матфей не згадав такої деталі, а тому включив інформацію про смерть дівчинки у саме прохання Яіра.
Коли Ісус Христос підвівся і пішов до доньки Яіра, Його зупинила жінка, яка зцілилася, коли у своїй глибокій вірі «приступила ззаду й доторкнулась до краю одежі» Ісуса Христа. Цікаво, що тривалість її нездужання на кровотечу відповідала віку доньки Яіра – 12 років. Формально ця жінка була нечистою (Лев. 15:19-30). Ісус Христос зупинився і мовив до неї: «Дочко» (тхигатер, пестливе ім’я; див. «дівча» [Мт. 9:24], корасіон, також пестливе слово подібне на українське «дівчинка»). Він сказав, що віра «спасла» її. Безсумнівно, що Яіра усе це мало підбадьорити, бо він також сильно вірив у Ісуса Христа. До слова «бадьорися» (від тхарсео) див. коментарі до вірша 2.
Коли ж вони прибули до «дому начальника», Ісус Христос «побачив там сопільників і юрбу схвильовану», яка уже зібралася, щоб оплакати утрату сім’ї. Вони думали, що дитина мертва, бо коли Ісус Христос сказав, що «дівча» лише «спить», вони «насміхалися з Нього». Ісус Христос не заперечував, що фактично вона була мертвою. Він просто порівняв її стан у смерті зі сном. Бо, як і сон, її смерть була тимчасовою, і вона скоро прокинеться. Коли натовп було «випроваджено», Ісус Христос повернув дівчинку до життя. Така влада є дійсно лише у Бога, тому «чутка про це розійшлась по всій тій країні» (див. Мт. 9:31).
Є. Його влада над темрявою (9:27-31)
9:27-31. «І як Ісус відходив звідти», за Ним пішло «два сліпці», які звернулися до Нього словами «Сину Давидів!» (див. 12:23; 15:22; 20:30-31). Таке звертання чітко показало, що Ісус Христос таки дійсно з роду Месії (див. 1:1). Наполегливість сліпців було видно, адже вони пішли за Ісусом Христом «до хати», де Він чудесним чином повернув їм зір. Їхня віра була щирою, вони дійсно вірили, що Ісус Христос може їх зцілити (9:28). Вони засвідчили Його Божественність, коли визнали Його Господом. Їхній зір відновився згідно їхньої віри. І хоча Ісус Христос «суворо наказав їм» не розповідати про цей випадок нікому, слава про Нього поширилася «по всій країні» (див. вірш 26; 12:16). Скоріш за все своїм наказом Ісус Христос намагався уникнути натовпу людей, які приходитимуть до нього виключно з метою отримати фізичне зцілення. І хоча Він таки багатьох зцілив від фізичних недуг, метою Його чудес було засвідчити правдивість Його слів. Ісус Христос прийшов головним чином для того, щоб зцілювати людей духовно, а не фізично.
Ж. Його влада над німотою (9:32-34)
9:32-34. Коли двоє колишніх сліпців вийшло із дому, до Ісуса Христа привели чоловіка, «що був біснуватий». Демон скрутив його так, що той не міг говорити. Ісус Христос у той же час зцілив його. І коли «німий почав говорити», «люди дивувалися (етхаумасан; див. 8:27), кажучи: «Ніколи щось таке не об'являлося в Ізраїлі!»». Однак релігійні лідери зробили свій власний висновок з усього. Вони вважали, що Ісус Христос здійснював свої чуда за допомогою Сатани, «князем бісівським» (див. 10:25; 12:22-37).
З. Його влада передавати повноваження (9:35-11:1)
1. ОБСЯГ РОБІТ (9:35-38)
9:35-38. У вірші 35 ап. Матвій підсумував три складові проповідницької діяльності Ісуса Христа (див. коментарі до 4:23, з майже ідентичним формулюванням). «Ісус обходив усі міста і села» Ізраїля, навчаючи та проповідуючи про Царство Небесне. Метою Його зцілень була необхідність засвідчити про Свою Особу. Проповідницька діяльність Ісуса Христа була такою надзвичайною, що довкола нього збиралися «юрми народу».
Коли Ісус Христос оглядав натовп, Він «милосердився над ними». Дієслово «милосердитися» (splanchnizomai) використовується в Новому Завіті тільки авторами синоптичних Євангелій: п'ять разів у ап. Матея (9:36; 14:14; 15:32; 18:27; 20:34), чотири в Євангелії від Марка (1:41; 6: 34; 8: 2; 9:22), і три в ап. Луки (7:13; 10:33; 15:20; див коментарі до Луки 7:13). Це слово передає сильну емоцію і означає «виявляти глибоке співчуття». Пов'язаний з цим дієсловом іменник splanchna («співчуття, прихильність або внутрішні переживання») використовується один раз у ап. Луки (1:78), вісім разів у ап. Павла і один раз в ап. Іоанна (1 Ін. 3:17).
Ісус Христос бачив, що люди «стомлені й прибиті, немов ті вівці, що не мають пастуха». І як вівці, які, потривожені вовками, лежали долілиць та були не в змозі допомогти собі, не маючи пастуха, який би направляв їх і захищав, люди страждали від обмовлянь релігійними лідерами, вони були безпорадними перед ними і блукали без будь-якого духовного керівництва. Релігійні лідери, які мали б бути їхніми пастухами, не давали можливості вівцям піти за істинним Пастухом. У відповідь на «безпорадний» стан людей, Ісус Христос закликав своїх учнів просити «Господаря жнив», а саме Бога Отця, надіслати ще робітників (див. Лк. 10:2). «Жнива» були готові, бо Царство боже вже близько (Мт. 4:17). Але щоб завершити жнива, потрібно було багато робітників.
2. ПЕРЕЛІК РОБІТНИКІВ (10:1-4)
(Мк. 3:13-19; Лк. 6:12-16)
10:1-4. Тож не дивно, що за спонукою Ісуса Христа в 9:38 просити Отця про робітників слідував перелік цих робітників. Дванадцять учнів (10:1), які йшли за Ісусом Христом («послідовник», матхетес, був учнем; див. 11:29), названо було «апостолами». «Оцих дванадцять Ісус» зумисно вислав наперед («апостол» означає «той, хто йде попереду і сповіщає про головного») і дав їм «владу» виганяти демонів та зцілювати «всяку хворобу й усяку неміч». 12 св. Апостолів названо тут парами і, ймовірно, саме таким чином, тобто парами, вони мали йти й служити («Він … заходився їх посилати по двох» [Mк. 6:7]).
Кожного разу, коли перераховуються 12 св. Апостолів, ап. Петро згадується першим (завдяки своїй відомості), а ап. Юда останнім. Ісус Христос змінив ім'я Симона на Петро (Ін. 1:42). Незабаром після того, як брати ап. Петро та ап. Андрій пішли за Ісусом Христом, інша пара братів – ап. Яків та ап. Іоанн – зробили те ж саме (Мт. 4:18-22). Апостол Филип, як ап. Андрій і ап. Петро, був з Віфсаїди, яка знаходилася біля Галилейського моря (Ін. 1:44). Нічого не відомо про ап. Варфоломея, за винятком того, що його, можливо, знали як ап. Нафанаїла (Ін. 1:45-51). Апостол Фома мав прізвисько «Близнюк» у ап. Іоанна 11:16; саме він поставив під сумнів воскресіння Ісуса Христа (Ін. 20:24-27). Апостол Матфей назвав себе згідно своєї колишньої сумнівної роботи – «митар» (тоді як ап. Марк і ап. Лука вказали його просто як Матфей). Апостол Яків, син Алфея, згадується лише в переліку св. Апостолів; ап. Фадей міг бути, як і ап. Юда, сином Якова (Лк. 6:16; Діян. 1:13). Апостол Симон Кананіт належав до революційних єврейських зелотів, політичної партії, що прагнула повалити Римську імперію. Та ап. Юда Іскаріотський, котрий згодом, звісно ж, зрадив Господа (Мт. 26:47-50). «Іскаріот» може означати «з Керіота», юдейського міста.
3. ВКАЗІВКИ РОБІТНИКАМ (10: 5-23)
а. Правильне послання (10:5-15) (Мк. 6:7-13; Лк. 9:1-6)
10:5-15. Послання щодо Царства прийдешнього, яке 12 св. Апостолів мали нести серед людей (вірш 7), було таким же, як і в св. Іоанна Христителя (3:1) та Ісуса Христа (4:17). Окрім того, Ісус Христос наказав їм свідчити лише серед народу Ізраїлю. І дійсно, Він особливо наголосив, щоб вони не йшли до язичників або самарян. Останні були напівкровними, частково євреями і частково язичниками. Цей народ з’явився незадовго після 722 до народження І.Х., коли Ассирія завоювала Північне царство і переселила підкорені народи північної Месопотамії в Ізраїль, де вони і поріднилися. Святі Апостоли мали йти лише «до загиблих овець дому Ізраїля» (див. 15:24), тому що звістка про Царство Боже була для народу Завіту Божого. Ізраїль мав прийняти свого Царя, який уже прибув. Якщо він це зробить, тоді євреї та усі народи отримають благословення (Бут. 12:3; Іс. 60:3).
Послання св. Апостолів, як і послання самого Господа, буде засвідчено чудами (Мт. 10:8; див. 9:35). Їм не слід було брати у дорогу якихось запасів, адже вони не мали створювати враження, що ведуть якісь ділові справи. У переліку вказувалося, щоб вони не брали з собою навіть «палиці» (див. Лк. 9:3). Однак ап. Марк зазначив, що палицю св. Апостоли могли взяти (Мк. 6:8). Цю розбіжність можна пояснити, бо ап. Матфей сказав, що їм не слід було брати (ктесестхе) нічого «у череси» свої (Мт. 10:9), а ап. Марк писав, що св. Апостоли могли взяти (аіросен) лише те, що вже мали.
Під час проповідування св. Апостолам мали допомагати інші люди. У кожному місті чи селі їм слід було знайти того, «хто … достойний» і «перебувати» із ним. Ця «достойність» очевидно визначалася тим, наскільки прихильно людина приймала їхнє послання. А тих, хто відкидав послання і не приймав св. Апостолів, їм слід було минати. Обтрушувати «порох із ніг», покидаючи негостинне місце, символізувало те, що св. Апостоли відверталися від цього єврейського міста так, неначе воно було нечестивим язичницьким містом, що навіть порох його був непотрібним. Ісус Христос сказав, що покарання для цих людей буде більшим, аніж «землі Содомській і Гоморській» (Бут. 19), коли прийде час «судного дня». (Фраза «Істинно кажу вам» зустрічається у Мт. 10:15, 23, 42; див. коментарі до 5:18).
б. Очікувана відповідь (10:16-23)
(Мк. 13:9-13; Лк. 21:12-17)
10:16-23. Своїми словами щодо очікуваної відповіді Ісус Христос аж ніяк не підбадьорив св. Апостолів. Їхнє завдання буде важким, адже вони будуть неначе вівці «серед вовків» (див. 7:15, де лжепророків названо «вовки хижі»). Вони мають бути «мудрі, як змії, і прості, як голубки», тобто вміти уникати різні небезпеки і залишатися неушкодженими у своєму ненасильницькому протистоянні з ворогами. Слово «прості» є перекладом до слова акераіоі (досл., «незмішаний, чистий»). Воно ще лиш двічі зустрічається у Новому Завіті: Рим. 16:19 і Флп. 2:15. У своїй проповідницькій діяльності їм доведеться постати перед своїми ж власними єврейськими лідерами, їх «бичуватимуть» і «волочитимуть» до римських «правителів» і царів Ірода. Та св. Апостолам не слід було журитися через це, бо сам Дух Святий, дослівно «Дух Отця», дасть їм що «говорити» і звільнятиме їх від арешту.
Навіть якщо через переслідування буде зрада між членами сім’ї (Мт. 10:21) або сильна ненависть (вірш 22), Ісус Христос пообіцяв їм в кінці істинне спасіння. Святі Апостоли мали продовжувати свою проповідницьку діяльність, переходячи з одного міста в інше. Та навіть не зважаючи на те, що вони йтимуть за Господа Спасителя свого, вони не встигнуть обійти усіх «міст ізраїльських, як прийде Син Чоловічий».
Напевно, ці слова Господа говорили не лише про часи Його фактичного життя. Те, що тут було проголошено, більш детально розглядається у часи св. Апостолів після дня П’ятидесятниці (Діян. 2), під час проповіді у храмі (наприклад, Діян. 4:1-13; 5:17-18, 40; 7:54-60). Та ці слова буде найповнішим чином проголошено у часи Нещасть, коли «ця Євангелія Царства буде проповідуватись по всьому світі», а потім Ісус Христос повернеться у могутності і славі (Мт. 24:14).
4. УТІШАННЯ РОБІТНИКІВ (10:23-33)
(Лк. 12:2-9)
10:24-33. Ісус Христос нагадав св. Апостолам, що Він не просив їх робити щось таке, чого Сам ще не робив. Коли релігійні лідери побачили, як Ісус Христос виганяє демона, вони проголосили, що Він «виганяє бісів князем бісівським» (див. 9:34). Якщо вони обвинуватили Ісуса Христа («Господаря») у використанні демонічних сил, очевидно, що те ж саме вони скажуть про Його слуг («Його домашніх»). Велзевул (у грецькі мові Beezeboul) – ім’я Сатани, князя бісівського. Воно, можливо, походить від імені Ваал-Зевува, бога філістімського міста Екрона (2 Цар. 1:2). «Велзевул» означає «володар мух», а «Везевул» чи «Веельзевул» означає «володар високого місця».
Однак св. Апостолам не слід було боятися релігійних лідерів, які могли знищити лише фізичне тіло (Мт. 10:28). Адже справжні спонуки цих лідерів буде розкрито, коли прийде судний час (вірш 26). Смиренність перед Богом, від кого зрештою залежить і фізичне, і духовне життя, є значно більш важливішою. Це послання св. Апостоли отримали від Ісуса Христа особисто («в темноті»), і мали поширювати серед людей без страху («кажіть те при світлі», «голосіть з покрівель»), бо їхній Отець істинно про них турбувався і знав про їхнє становище. Він знає про смерть горобця, який є дуже маленьким. «Хіба не за шага (assarion, з грецької, мідна монета вартістю близько 1/16 римського denarius, який був зарплатнею за один день) продається пара горобців?» Бог Отець також знає кількість волосин на голові кожної людини (вірш 30). Ісус Христос казав св. Апостолам не боятися, бо вони були для Бога ціннішими за горобців, Він їх бачив і знав про них усе. А що їм варто було зробити, так це визнати (хомологесеі) Ісуса Христа «перед людьми» (вірш 32). Тоді Ісус Христос визнає їх перед Своїм Отцем. А якщо вони зречуться Його, то і Він відмовиться від них. З усіх 12 св. Апостолів лише ап. Юда Іскаріотський зрікся Його.
5. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ РОБІТНИКІВ (10:34-39)
(Лк. 12:51-53; 14:26-27)
10:34-39. Ісус Христос сказав, що цього разу Він прийшов не «принести мир на землю, а меч», який розділяє і розриває. Наслідком Його приходу на землю стане те, що діти постануть супроти своїх батьків, а «ворогами чоловіка будуть його домашні». Так трапляється, коли сім’я ненавидить того, хто йде за Ісусом Христом. Це може стати частиною плати за апостольство, адже любов до сім’ї не повинна перевищувати любов до Господа (вірш 37; див. коментарі до Лк. 14:26). Істинний учень має взяти свій «хрест» і піти «слідом за» Ісусом Христом (див. Мт. 16:24). Він має бути готовим дивитися у вічі не лише ненависті сім’ї, але і смерті, як той злочинець, що несе свій хрест на свою ж страту. До того ж, у ті часи злочинець, який ніс свій хрест, тим самим визнавав, що Римська Імперія правильно з ним чинила і він таки заслуговував на страту. Подібним чином послідовники Ісуса Христа визнавали Його право на їхні життя. Діючи так, учень таки «знайде» «своє життя» за те, що віддав його Ісусові Христові (див. коментарі до 16:25).
6. ВИНАГОРОДА РОБІТНИКІВ (10:40-11:1)
(Мк. 9:41)
10:40-11:1. Ті, хто з вірою служив Господу, і хто з вірою приймав робітників Божих, отримають свою винагороду. Коли хтось приймав «пророка» і його послання, це було рівносильним до приймання самого Ісуса Христа. (Тут св. Апостолів названо пророками, бо вони приймають і розповсюджують Боже послання; див. 10:27). Тому навіть той, «хто напоїть, як учня, одного з цих малих тільки кухликом холодної водиці», одержить свою «нагороду» від того, Хто все помічає і все відзначає. Винагорода відповідатиме вчинку. Після цих слів, Ісус Христос «пішов звідти навчати й проповідувати» у Галилеї (11:1). Коли Ісус Христос передав свої повноваження дванадцятьом св. Апостолам, можна припустити, що вони пішли і почали виконувати настанови Ісуса Христа. А фраза «Коли Ісус Христос скінчив настановляти» вказує на інший поворотний момент у книзі (див. 7:28; 13:53; 19:1; 26:1).
IV. Виклик авторитету Ісуса Христа (11:2-16:12)
А. Через сумнів св. Іоанна Христителя (11:2-19)
(Лк. 7:18-35)
1. ЗАПИТАННЯ СВ. ІОАННА ХРЕСТИТЕЛЯ(11:2-3)
11:2-3. Апостол Матфей зазначив (4:12), що св. Іоанна Христителя було ув’язнено. Причину ув’язнення ап. Матфей вказав згодом (14:3-4). Коли св. Іоанн почув про «діла Христові», то «послав … своїх учнів» спитати Ісуса Христа: «Ти той, що має прийти, чи іншого маємо чекати?». Слова «той, що має прийти» мають стосунок до Месії у Пс. 40:7 і 118:26 (див. Мк. 11:9; Лк. 13:35). Святий Іоанн, напевно, думав: «Якщо я є передвісником Месії, а Ісус – Месія, чому ж тоді я у в’язниці?» св. Іоанну Хрестителю потрібні були запевнення і пояснення, адже він сподівався, що Месія подолає злісність, засудить гріх і збудує Своє Царство Небесне.
2. ВІДПОВІДЬ ІСУСА ХРИСТА(11:4-6)
11:4-6. Ісус Христос не відповів св. Іоанну Хрестителю прямо «так» чи «ні». Він сказав учням св. Іоанна Хрестителя: «Ідіть і сповістіть Йоана про те, що чуєте й бачите». Серед значних подій, які мали місце на той час, Ісус Христос назвав: «Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина». Такі вчинки свідчили, що Ісус Христос дійсно є Месією (Іс. 35:5-6; 61:1). Ті, хто розумів істинне походження Ісуса Христа, дійсно отримають своє благословення. І хоча Він зрештою таки здійснить правосуддя на цьому світі і покарає за гріх, коли будуватиме Своє Царство Небесне, та час ще був невідповідним. Через те, що Ізраїль відвернувся від Нього, тому незможе увійти в Його Царство Небесне яке відкрилося в усій своїй повноті у світі. Та усі (і св. Іоанн Хреститель також), хто істинно осягнув суть Христа і Його діянь, отримають благословення.
3. ПРОМОВА ІСУСА ХРИСТА (11:7-19)
11:7-15. Запитання св. Іоанна Хрестителя спонукало Ісуса Христа звернутися до людей з промовою. Напевно, дехто замислився над тим, що св. Іоанн Хреститель з огляду на все вручив себе у руки Месії. Та Ісус Христос пояснив, що св. Іоанн Хреститель не був слабким чи нерішучим. Він не був тростиною, яку міг сколихнути найменший вітерець. І не був чоловіком, одягненим «в одежу м'яку», що носять «у царських палацах». Насправді св. Іоанн Хреститель носив зовсім іншу одежу (3:4). Він був істинним пророком, який ширив послання серед людей, що Бог вимагає покаятися. Насправді він був більше, як пророк, адже згідно з пр. Мал. 3:1, був власним посланцем або передвісником Ісуса Христа. Апостол Марк у своїй Євангелії (Мк. 1:2-3) об’єднав це пророцтво у Мал. 3:1 з пророцтвом Ісаї (Іс. 40:3) стосовно того, хто саме мав підготувати шлях для приходу Спасителя. Ісус Христос додав, що з усіх людей, які жили на землі, не було жодного «більшого від Іоанна Христителя». І все ж «найменший у Небеснім Царстві більший від нього». Блага, якими наділені будуть учні Ісуса Христау в Його Царстві, є значно більшими за усе, що коли-небудь можна отримати на землі.
Та «Царство Небесне здобувається силою» і злі люди намагалися «силоміць» взяти його (Мт. 11:12). Релігійні лідери часів Ісуса Христа (сильні люди) протистояли шляху, який пропонували св. Іоанн Хреститель, Ісус Христос та св. Апостоли. Слова «здобувається силою» (біазетаі) можна передати як «отримує жорстоке ставлення». (Дієслово «беруть» [харпазоузін] означає «хапають» у сенсі перешкоджають або заявляють свої права на це). Ті лідери жадали царства, але не такого, яке пропонував їм Ісус Христос. Тому вони перешкоджали поширенню послання Божого і намагалися встановити свої власні порядки. Та послання св. Іоанна Хрестителя було істинним, і якщо народ прийме його, а отже і Ісуса Христа, св. Іоанн Хреститель здійснить пророцтва Іллі. Лише якщо вони приймуть це послання, св. Іоанн Хреститель стане тим, про кого казатимуть «він є Ілля, що має прийти» (див. Мал. 3:23). Та оскільки народ зрікся Месії, приходу пр. Іллі слід чекати лиш у майбутньому (див. Мал. 4:6 і Діян. 3:21).
11:16-19. Ісус Христос прирівняв «рід цей» «до дитинчат, які сидять на майданах», і яким не можливо було догодити. Як діти, що відхиляють пропозицію зіграти весільної («на сопілці … танцювали») чи похоронної («жалобної … били себе в груди») музики, так і люди відвернулися від св. Іоанна Хрестителя і від Ісуса Христа. Їм не подобалося, що св. Іоанн Хреститель не їв та не пив, а Ісус Христос їв та пив з грішниками. Вони казали, що св. Іоанн Хреститель «біса має», а Ісуса Христа називали «ненажера й винопивець, приятель митарів і грішників». Хоча те покоління ні в чому не було щасливим, та «мудрість» приходу і св. Іоанна Хрестителя, і Ісуса Христа «виправдалася» б отриманими результатами, а саме приходом багатьох людей у Царство Господнє.
Б. Через засудження міст (11:20-30)
(Лк. 10:13-15, 21-22)
11:20-24. Хоча головним завданням Ісуса Христа за Свого Першого Пришестя не було виголосити покарання, Він таки засудив гріх. Тут Він досить чітко виголосив докір «тим містам, у яких відбулося найбільше його чуд» – Хоразину, Витсаїді і Капернауму, усі три міста знаходилися біля північно-західного узбережжя Галилейського моря. На противагу їм, три надзвичайно грішних язичницьких міста – Тир і Сидон (вірш 22), міста фінікійського узбережжя на відстані 35 і 60 миль відповідно від Галилейського моря (див. 15:21), і Содом (11:23), більш ніж за 100 миль на південь – «покаялись» би, якби побачили чуда Ісуса Христа. Їхнє покарання, хоча й жахливе, буде меншим за те, яке випаде на долю єврейських міст. Усі три галилейських міста, не зважаючи на своє велике «світло», зреклися Месії, і сьогодні є в руїнах. Хоча Ісус Христос і жив якийсь час у Капернаумі, воно не піднесеться «попід небеса» і не прославиться. Навпаки, його жителі «аж до аду» зійдуть, дослівно, до пекла, місця смерті.
11:25-30. Після Свого різкого засудження трьох галилейських міст (вірші 20-24), Ісус Христос виголосив: «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (Мт. 11:28). Раніше Ісус Христос засудив це покоління за їхню незрілу поведінку (вірші 16-19). А зараз Він дав зрозуміти, що стати Його істинними учнями зможуть лише ті, хто прийде до Нього з вірою як у дитини. «За рішенням своєї доброї волі» (див. Еф. 1:5) Бог «затаїв» великі чуда Своїх мудрих діянь від «мудрих та розумних» (лідерів тих днів), але «відкрив це немовлятам». Оскільки Бог Отець і Бог Син входять до Святої Трійці, вони усе знали один про одного (Мт. 11:27). (Слово «Отець» зустрічається 5 разів у віршах 25-27). Виходячи з цього, пізнати Отця і чуда Його можуть лише ті, «кому Син схоче (їх) відкрити» (див. Йн. 6:37).
Тому Ісус Христос сказав, щоб усі «втомлені» (хоі копіонтес, «стомлені важкою працею») і «обтяжені» (пепхортісменоі, «навантажені важкими ношами»; див. «тягар», у Мт. 11:30) прийшли до Нього. Люди втомлюються від постійних тягарів, які, напевно, є наслідками їхніх гріхів. А тому їм слід прийти і приєднатися до Ісуса Христа. Взявши на себе Його «ярмо», вони зможуть віднайти своїм «душам» спокій від важкої ноші власних гріхів. Приєднавшись, вони стануть істинними учнями Ісуса Христа і будуть поширювати серед людей божественну мудрість. Фраза «навчіться (матхете) від мене» означає «станьте моїми учнями (матхетес)». Люди можуть обміняти свої важкі, виснажливі ноші на Його «ярмо … любе» і «тягар (пхортіон, «ноша») … легкий». Служити Йому не важко, адже Він, на противагу тим, хто відвернувся від Нього, є «лагідний (праус; див. 5:5) і сумирний».
В. Через суперечності довкола Його авторитету (частина 12)
1. СУПЕРЕЧНОСТІ ДОВКОЛА СВЯЩЕННОГО СУБОТНЬОГО ДНЯ (12:1-21)
а. Праця у священний суботній день (12:1-8)
12:1-8. Коли Ісус Христос разом зі своїми учнями «проходив ланами у суботу», його учні «заходилися рвати колосся і їсти». Фарисеї миттєво відреагували на таке «порушення» Закону (Вих. 20:8-11) і звинуватили їх у праці священного дня відпочинку. Згідно з уявленнями фарисеїв, оббирати пшеницю зі стебел було тим самим, що і жати, протирати зерна між долонями – молотити його, а здувати полову – відсівати!
Однак Ісус Христос відповів на закиди фарисеїв, навівши три приклади. Спершу Він нагадав про подію із життя Давида (Мт. 12:3-4). Коли той утікав від Саула, йому дали «хліби покладання» із храму (1Сам. 21:1-6), які зазвичай могли споживати лише самі священики (Лев. 24:9). Давид вірив, що важливішим було зберегти життя, аніж дотримуватися формальностей. По-друге, священики «у храмі» все ж працювали у священний суботній день (Мт. 12:5; див. Чис. 28:9-10, 18-19), і провини за це не мали. По-третє, Ісус Христос сказав про Себе, «що тут більше, ніж храм» (Мт. 12:6; див. «тут є – більше» у віршах 41-42), бо Він – «Господь і суботи», тобто саме Він вирішує, що можна робити у цей священний день, а що – ні. І учнів Своїх («безвинних») Він за їхні дії не засуджував. Фарисеї занадто трималися за формальності щодо жнив, молотьби і відсіву. Вони не розуміли, що милосердя до людей і їхніх потреб (у цьому випадку до голоду учнів; див. Втор. 23:24-25) є важливішим, аніж формальне жертвоприношення. Ісус Христос пригадав їм слова з пр. Ос. 6:6: «Бо я бажаю милости, а не жертви», тобто щирої духовності, а не формальних вчинків.
б. Зцілення у священний суботній день (12:9-14)
(Мк. 3:1-6; Лк. 6:6-11)
12:9-14. Перша суперечка (вірші 1-8) ледь вщухла, коли Ісус Христос прибув у «синагогу». Оскільки це була субота, люди сподівалися, що Ісус Христос саме туди і піде. Там на Нього чекав і «чоловік з сухою рукою». Оскільки фарисеї постійно шукали, а в чому б «обвинуватити» Ісуса Христа, не має сумнівів, що саме вони підіслали того чоловіка у синагогу, щоб створити відповідний привід. Тож вони і поставили запитання: «Чи можна зціляти в суботу?» Ісус Христос відповів так, як і завжди, іншим запитанням. Якщо чиясь вівця «впаде в суботу в яму», чи ж він «не візьме її і не витягне», навіть якщо таку дію можна назвати роботою? Тут Ісус Христос дуже влучно звернув увагу людей на вияв милосердя до тварин. І оскільки «чоловік над вівцю вартісніший», милосердя до нього слід виявляти навіть у суботній день. Цими словами Ісус Христос зупинив усі можливі заперечення до вчинку, який саме збирався зробити, адже Святе Письмо не забороняло його, і логіка Ісуса Христа була бездоганною. Однак Його зцілення «чоловіка» не спонукало фарисеїв повірити у Ісуса Христа, навпаки, вони «вийшли звідти й радили на нього раду, щоб його погубити».
в. Реакція Ісуса Христа(12:15-21)
12:15-21. Ісус Христос знав, що збиралися зробити фарисеї, виходячи із суперечностей довкола священного суботнього дня. Та оскільки «слідом за ним пішла сила народу: він оздоровив їх усіх», але «суворо наказав їм його не виявляти» (див. 9:30). Чим більше люди говорили про Нього як про Месію, тим більше спротиву це викликало. Господь Ісус Христос бажав, щоб «збулося сказане Ісаєю пророком» (42:1-4) щодо Месії. «Воно (пророцтво Ісаї) чудово узгоджується з посланням ап. Матфея. По-перше, усі дії Ісуса Христа відповідали вчинкам, яких очікували від Месії. Він не буде сперечатися й не буде кричати на вулицях. Тут також видно усю широту Його милосердя, адже Він не зламає пошкодженої очеретини і ґнота тліючого не загасить… Другим підтвердженням пророцтва є божественне схвалення Месії. Хоча Він не викрикує на майданах і не бере участі у відкритих конфліктах, Він все ж Слуга Божий, який буде здійснювати задум Божий».
Свята Трійця з’являється у ап. Матфея 12:18 (цитатою із Іс. 42:1). Бог Отець говорив про Ісуса Христа словами «Мій Слуга», Він казав: «Я покладу на Нього Духа Мого», який «звіщатиме … правосуддя». На ім’я Ісуса Христа «будуть надіятися погани» (Мт. 12:21).
2. ОБВИНУВАЧЕННЯ У ВИКОРИСТАННІ СИЛИ САТАНИ (12:22-37)
(Мк. 3:20-30; Лк. 11:14-23; 12:10)
12:22-24. Хоча в тексті не згадується, хто саме привів до Ісуса Христа «біснуватого» (вірш 22), можна припустити, що це були фарисеї (див. вірш 14). Вони, напевно, знайшли цього чоловіка і зрозуміли, яким саме був його стан. Він був і сліпий, і німий, а тому спілкуватися з ним було практично неможливо. Чоловік не міг бачити, якої саме дії вимагали від нього інші, і хоча він міг чути вказівки, та не міг на них відповідати. Господь Ісус Христос відразу «зцілив його», вигнавши із нього демона, і чоловік зміг і говорити, і бачити. «І здивувалися (ексістанто, «були не при собі»; див. коментарі до 7:28 щодо здивування) всі люди» і запитали: «Чи не є часом цей син Давида?». Іншими словами: «Чи не є Він обіцяним Месією, нащадком Давида (див. 2 Сам. 7:14-16), який прийшов, щоб правити нами і зцілювати наш народ?» В той час як люди ставили собі це запитання, фарисеї робили висновки, що силу Ісус Христос бере у Велзевула, бісівського князя (див. Мт. 9:34; про значення слова «Велзевул» див. коментарі до 10:25; Мк. 3:22).
12:25-29. Знаючи, що думали фарисеї, Ісус Христос захищав свій авторитет. Він навів три підтвердження того, що Його сила не мала стосунку до сатани. Спершу Він звернув увагу на те, що якби Він виганяв бісів силою сатани, тоді б виходило, що сатана діє усупереч самому собі (вірші 25-26). Навіщо було сатані дозволяти Ісусу Христу виганяти демона із чоловіка і тим самим звільняти його, адже він уже був під владою сатани? Такий вчинок розділив би «царство» сатани і призвів би до його руйнування.
По-друге, Ісус Христос запитав їх про тогочасних єврейських заклинателів, які могли виганяти бісів Божою силою (вірш 27). Такими повноваженнями уже володіли св. Апостоли (10:1), та й інші, напевно, мали таку силу. По суті Ісус Христос казав: «Якщо ви вірите, що заклинателі беруть силу у Бога, виганяючи бісів, чому ж ви тоді не вважаєте, що і Я звертаюся до цієї божественної сили?»
По-третє, виганяючи бісів, Він доводив, що більший за сатану. Він міг «увійти» у стихію сатани («в дім сильного»), у демонічний світ, і вийти звідти з переможними трофеями (12:29). Оскільки Він був спроможний це зробити, то Він міг і «Царство Боже» заснувати серед них (вірш 28). Якби Він виганяв демонів силою сатани, тоді Він очевидно б не міг пропонувати людям Царство Боже. Це було б несумісним. Той факт, що Він прийшов, щоб принести Царство Небесне, чітко показував, що у Своїх діяннях Він керувався «Духом Божим», а не силою сатани.
12:30-37. Потім Ісус Христос попросив людей прийняти остаточне рішення. Вони мали піти або за Ним, або проти Нього. Однак він дав суворе попередження тим, хто вирішить піти супроти Нього. Зрозуміло, що дехто не зможе усвідомити, ким є Ісус Христос, і не оцінить дар Божественної Особи, яка живе серед людей. Ісус Христос розумів це, а тому й сказав: «І коли хтось каже слово проти Сина Чоловічого, йому проститься». І хоча божественність Ісуса Христа важко було осягнути, та у силі, яку Він засвідчив, не можна сумніватися, особливо релігійним лідерам.
Через своїх лідерів народ опинився на межі рішення, яке призведе до незворотних наслідків. Вони були вже занадто близькими до того, щоб помилково приписати силу «Святого Духа», який діяв через Ісуса Христа сатані, а тому могли обмовити самого Святого Духа. Якщо лідери, які діють від імені усього народу, дійдуть висновку, що Ісус Христос використовував силу сатани, вони вчинять гріх, згідно якого ні вони, ні увесь народ ніколи не отримає прощення («ні в цьому світі, ні на тому»). Наслідком стане суд Господній над народом і над кожним, хто розділив таку думку.
Порівняння, яке використав Ісус Христос, говорячи про «дерево добре» і його «плід» та «дерево погане» і його «плід», показало, якими є варіанти вибору (див. 7:16-20). Ісус Христос назвав фарисеїв «гадюче поріддя», вони не могли «говорити слова добрі», адже у їхніх серцях панувало зло. Люди відповідальні за усі свої вчинки, за «кожне … слово», за якими їх «судного дня» або виправдають або ж засудять.
3. ШУКАЧІ ГРІХІВ (12:38-50)
12:38-42 (Лк. 11:29-32). Хоча Ісус Христос щойно вчинив важливе знакове чудо, релігійні лідери попросили його показати «якийсь знак» (див. Мт. 16:1). Це їхнє прохання засвідчило, що усі попередні знаки вони відкинули. Усе зводилося до одного: «Ми хочемо побачити лише один бездоганний знак від Тебе». Та Ісус Христос відповів, що для віри не потрібні ніякі знаки, хоча Він і дав їм їх уже багато. Лише «лукаве поріддя і перелюбне» вимагало знаків (див. 16:4). (Слово «перелюбне» [моічаліс] вказує, що Ізраїль духовно не вірив у Бога, адже дотримувався лише релігійних формальностей, а самого Месію зрікся).
І жодного більше знаку не отримають вони, «як тільки знак пророка Іони» (див. 16:4). «Як Іона був у нутрі кита три дні й три ночі, так буде Син Чоловічий у лоні землі три дні й три ночі». (Оскільки євреї рахували частину дня за увесь день, «три дні і три ночі» робили можливим розпинання на хресті у Страсну п’ятницю). Звісно, даючи такий знак, Ісус Христос показував, що вони уже вирішили зректися Його. Ісусу Христу доведеться пройти через зречення, померти і бути похованим. Коли цей знак здійсниться, релігійні лідери так і не визнають Його Царем і Месією.
Рід, до якого Він звертався, мав такі привілеї, яких не мав жоден рід до них. «Люди ніневійські … покаялися на проповідь» простого чоловіка, Іони. «Цариця півдня (тобто цариця Савська; 1Цар. 10:1-13) … прибула … , щоб побачити мудрість» людини, Соломона. Відповіді ніневійців і цариці були вартими схвалення. А з цим родом був Той, Хто «більше, ніж Іона … і … від Соломона» (див. Мт. 12:6), а вони, замість того, щоб прийняти, зреклися Його. (Слова «тут є – більше» слід перекладати «щось більше, ніж» у стосунку до царства, адже слово плеіон [«більше ніж»] є середнього, а не чоловічого роду.) Свою кару вони отримають, щойно постануть перед Господом судного дня. І знову язичники були більш чуйними, аніж увесь єврейський народ (див. 11:20-24).
12:43-45 (Лк. 11:24-26). Цей рід шукачів гріхів буде визнано винним судного дня. Щоб показати, яким буде їхнє становище на землі, якщо вони і далі не віритимуть, Ісус Христос прирівняв їх до «чоловіка», з якого демон («дух нечистий») вийшов, напевно, з допомогою єврейського заклинателя (див. Мт. 12:27). Після свого звільнення цей чоловік спробував усіма доступними методами вичистити своє життя і привести усе до ладу. Та просто «релігії» не достатньо, тож чоловік не пройшов божественного переродження, і як наслідок, ним заволоділи ще гірші демони. Замість одного, він став жертвою семи «інших духів». Його подальше життя стало ще «гірше», аніж до того. На фарисеїв й інших духовних лідерів чатувала та ж небезпека, оскільки їхні спроби перероджень були безрезультатними без Божої сили. Вони до кінця не розуміли Божої сили, адже щойно сплутали силу Святого Духа із силою сатани (вірші 24-28). Тож тепер сатана з легкістю міг ними оволодіти.
12:46-50 (Мк. 3:31-35; Лк. 8:19-21). Коли Ісус Христос закінчував свою промову, з Ним бажали говорити «його мати та брати». Апостол Іоанн чітко дав зрозуміти, що брати Ісуса Христа (насправді, брати, це діти Йосифа від першого шлюбу яких народила йому перша дружина ) не вірили у Нього аж до воскресіння (Ін. 7:5). Можливо, тут вони намагалися привернути до себе увагу Ісуса Христа і отримати Його особисту прихильність завдяки сімейним зв’язкам. Ісус Христос відповів, що істинними його братами є не ті, хто пов’язаний із ним фізично, а ті, хто «чинить волю (Його) Отця». Просто релігія (Мт. 12:43-50) і сімейні зв’язки (вірші 46-50) не є визначальними перед Богом. Істинним Його послідовником є лише той, хто виконує волю Бога (7:21).
«Тайни» Нового Завіту (раніше невідомі, а зараз об’явлені істини) Матфея 13:11 – «тайни Небесного Царства» Луки 8:10 – «тайни Божого Царства» Римлян 11:25 – «цієї тайни … що … спало частинно на Ізраїля» Римлян 16:25-26 – «тайни, промовчаної протягом відвічних часів, а тепер же об'явленої» 1Корінтян 4:1 – «слуг Христових і завідувачів тайн Божих Ефесян 1:9 – «тайну своєї волі» Ефесян 3:2-3 – «ухвалу Божої ласки … дав об'явленням мені знати тайну» Ефесян 3:4 – «Христової тайни» Ефесян 3:9 – «тайни, що від віків захована була в Бозі» Ефесян 5:32 – «велика тайна … про Христа і Церкву» Колосян 1:26 – «оту тайну, заховану від віків та поколінь, але яка тепер відкрита» Колосян 1:27 – «цієї тайни … що є - Христос між вами» Колосян 2:2 – «Божої тайни – Христа» Колосян 4:3 – «тайну Христову» 2Солунян 2:7 – «тайна беззаконня орудує вже тепер» 1Тимотея 3:9 – «щоб тайну віри берегли в чистім сумлінні» 1Тимотея 3:16 – «тайна побожности – велика» Одкровення 1:20 – «Таємниця семи зірок … - то ангели» Одкровення 10:7 – «здійсниться тайна Божа» Одкровення 17:5 – «тайна: Вавилон великий» |
Г. Через різне розуміння Царства Божого (13:1-52)
Попередня частина (12) є, напевно, головним поворотним моментом у книзі. Небесний Цар засвідчив Свою силу різними чудами. Та зростаюче протистояння дійшло свого апогею, коли лідери Ізраїлю зійшлися на думці, що Ісус Христос у Своїх діяннях використовував не божественну, а сатанинську силу (9:34; 12:22-37). І хоча повністю Ісуса Христа зречуться лише згодом, вибір було зроблено. Тож Ісус Христос повернувся до Своїх учнів і почав їх навчати на прикладі різних притч. У цій частині подано одну з найважливіших промов у Євангелії від Матфея (інші є в част. 5-7; 10; 23-25).
1. ПРИТЧА ПРО СІЯЧА (13:1-23)
13:1-9 (Мк. 4:1-9; Лк. 8:4-8). Коли Ісус Христос продовжив проповідувати серед «народу», Він зробив те, чого раніше ще не робив. Бо це вперше в Євангелії від ап. Матфея Ісус Христос «говорив … притчами». Слово «притча» походить від двох грецьких слів (пара і балло), які разом означають «ставити поруч». Притча є прикладом, на основі якого проводиться порівняння відомої істини з невідомою, тобто сама притча ставить їх поруч. У першій із семи притч Ісус Христос розповів про сіяча, який «сіяв» на своєму полі. Акцент у цій історії зроблено на результати сіяння, оскільки насіння «впало» на чотири види ґрунту: «край дороги» (Мт. 13:4), «на ґрунт кам'янистий» (вірш 5), «на тернину» (вірш 7) і «на добру землю» (вірш 8). Тож сіяч отримав чотири різних результати.
13:10-17 (Мк. 4:10-12; Лк. 8:9-10). Учні відразу зауважили, що Ісус Христос почав їх навчати іншим способом. Вони підійшли до Нього і прямо запитали, «чому» Він говорив до них «притчами». Ісус Христос назвав три причини. По-перше, Він промовляв до них притчами, щоб і надалі відкривати істину учням Своїм (Мт. 13:11-12а). Ісус Христос сказав, що Він ознайомлює їх з тайнами «Небесного Царства». Слово «тайни» перекладається як «загадки» у інших версіях Біблії. Цей термін, використаний у Новому Завіті, стосується істин, не об’явлених у Старому Завіті, але саме з ними учні зараз ознайомлювалися.
Чому ап. Матфей часто використовував фразу «Небесне Царство», тоді як ап. Марк, ап. Лука і ап. Іоанн писали лише «Боже Царство», і ніколи «Небесне Царство»? Деякі науковці стверджують, що євреї використовували слово «небеса» як м’яку форму звертання до Бога, бо недостатньо Його шанували, а тому й уникали слова «Бог». Однак ап. Матфей часом писав «Царство Боже» (12:28; 19:24; 21:31, 43). І Він використав слово «Бог» майже 50 разів. У «Царство Боже» або в «Небесне Царство», яке відкрилося і на землі з приходом Ісуса Христа та содженням Святого Духа, в Церквій Христовій входять тільки порятовані люди, а не ті, хто називають себе християнами, але насправді такими не є. Це видно на прикладі притчі про пшеницю і кукіль (див. коментарі до 13:24-30, 36-43), притчі про зерна гірчиці (див. коментарі до віршів 31-35) і притчі про невід (див. коментарі до віршів 47-52).
Важливо, що Ісус Христос не говорив ні про які «загадки» Царства Небесного, допоки народ не зробив свій вибір стосовно Нього. Цей вибір зробили лідери, коли приписали Його божественну силу сатані (9:34; 12:22-37). Тепер Ісус Христос відкривав певні додаткові факти, яких не було у Старому Завіті, про Своє Царство Боже на землі. Багато пророків Старого Завіту передбачило, що Месія визволить ізраїльський народ і встановить Своє Царство вічне. Ісус Христос прийшов і запропонував Царство Небесне (4:17), але народ зрікся Його (12:24). З огляду на це зречення, що станеться з Царством Божим? «Таємниці» Царства Небесного зараз об’являли, що між тим, коли ізраїльський народ зрікся Царя і коли в майбутньому Його приймуть, пройде дуже багато років.
По-друге, Ісус Христос говорив притчами, щоб приховати істину від невіруючих. Таємниці Царства Божого буде відкрито Його учням, але від релігійних лідерів, які зреклися Його, їх буде приховано (13:11б, «а он тим не дано»). Насправді, навіть те, що вони колись знали, більш не буде їм зрозумілим (вірш 12). Таким чином метафоричне навчання Ісуса мало і форму покарання. Промовляючи притчі серед людей, Ісус Христос міг проповідувати серед такого ж великого натовпу, як і колись, але потім Він міг відвести Своїх учнів у бік і повністю роз’яснити їм значення Своїх слів.
По-третє, Він говорив притчами, щоб здійснилося пророцтво Ісаї 6:9-10. Коли пр. Ісая починав проповідувати, Бог сказав йому, що люди не розумітимуть його послання. З Ісусом Христос трапилось те ж саме. Він проповідував Слово Боже, і багато людей бачило Його, але насправді не могли осягнути. Вони чули, але не розуміли (Мт. 13:13-15).
На противагу цьому, учні мали Його благословення, і вони могли і бачити (розуміти), і чути ці істини (вірш 16) – істини, які люди у Старому Завіті дуже «хотіли» знати (вірш 17; див. 1Пт. 1:10-11). Учні Ісуса Христа чули ті самі істини, що і народні лідери, але розуміли їх зовсім по-іншому. Вони бачили і вірили, лідери ж бачили і зрікалися. Оскільки лідери відвернулися від світла, яке їм було дано, Бог не дав їм більш ніякого іншого світла.
13:18-23 (Мк. 4:13-20; Лк. 8:11-15). Пояснюючи притчу про сіяча, Ісус Христос порівняв чотири різних результати засівання із чотирма різними реакціями на послання про Царство Небесне. Це послання проповідували св. Іоанн Хреститель, Ісус Христос і св. Апостоли. По-перше, якщо хтось «чує» це послання, але «не розуміє» його, тоді диявол («лукавий»; див. Мт. 13:38-39; 1 Йн. 5:19) «викрадає» Слово «посіяне». «Це той, хто був сприйняв насіння край дороги». Інші два результати – отримані з насіння, яке проростало «на кам'янистім ґрунті», але «коріння в собі» не мало, і з насіння, яке потрапило «між тернину» («турботи» і «омана багатства»), де було заглушене – говорять про початкову зацікавленість слухачів у Слові Божому, яке, однак, не знайшло щирого відгуку у їхніх серцях. Насіння «на кам'янистім ґрунті» символізує чоловіка, який чує Слово, але відступається від нього (досл. «є за зле», скандалізетаі; див. Мт. 13:57; 15:12), коли настає «яка скрута» за вияв зацікавленості до Слова. Лише насіння «на добрій землі» приносить очікуваний результат і гарний «плід», який у 100, 60 чи 30 разів перевищує кількість засіяного. Той, хто вірить у слово Ісуса Христа («той, хто слухає і розуміє слово»), отримає і зрозуміє навіть більше (див. 13:12).
Відмінність у результатах залежала не від насіння, а від ґрунту, на яке потрапило це насіння. Блага Вість про Царство Господнє і добра новина були насінням. Та усе залежало від людей, які чули їх. Ісус Христос не казав, що лише 25 відсотків з тих, хто почув послання, повірить у нього. Та Він зазначив, що більшість не сприйме усім серцем цю добру новину. Цією притчею Ісус Христос показав, чому фарисеї і релігійні лідери відкинули Його послання. Вони не були «добрим ґрунтом» для Його Слова. У цій притчі Ісус Христос ще й розкрив «тайну» стосовно Царства Свого – істина в тому, що більшість людей зречеться доброї новини. У Старому Завіті про це не йшлося.
2. ПРИТЧА ПРО ПШЕНИЦЮ І КУКІЛЬ (13:24-30, 36-43)
13:24-30. У другій притчі Ісус Христос знову говорив про сіяча, але вже іншого. Після того, як господарь «посіяв … зерно на своїм полі», уночі «прийшов його ворог і посіяв кукіль поміж пшеницю». Як наслідок, пшениця і кукіль росли разом аж до сезону «жнив», бо вириваючи зарано кукіль (бур’ян), можна нашкодити пшениці (вірші 28-29). Тому сіяч сказав: «нехай росте до жнив одне й друге разом». А вже тоді женці спершу зберуть кукіль і знищать його, а потім – пшеницю і складуть її «у клуню».
13:31-35. Ці вірші буде розглянуто згодом, після вірша 43.
13:36-43. Коли Ісус Христос і Його учні прийшли «додому», а «народ» пішов геть, учні попрохали Його роз’яснити цю притчу про «пшеницю і кукіль». Тоді Ісус Христос відповів, що, по-перше, «той, хто сіє добре зерно – це Син Чоловічий», Сам Господь. Щоб розуміти притчі Ісуса Христа, слід спершу усвідомити це. Адже Його притчі стосуються часу, який провів Сам Господь на землі, проповідуючи і проголошуючи добру новину.
По-друге, «поле – це світ», у якому поширюється добра новина.
По-третє, «добре зерно – це сини Царства». Добре зерно у цій притчі – це також і зерно з першої притчі, яке дало хороші плоди. «А кукіль – це сини лукавого» (див. вірш 19), і засіяв його серед пшениці «ворог … диявол». Про це також ніколи не йшлося у Старому Завіті, адже там описувалося лише Царство праведності, у якому не буде ніякого зла.
По-четверте, «жнива – це кінець світу; женці – це ангели» (див. вірш 49). Цей факт показує, коли і чим закінчаться усі притчі. «Кінець світу» символізує завершення теперішнього віку, яке буде ознаменовано приходом Ісуса Христа і Його обіцяного Царства. Тож притчі у ап. Матфея 13 охоплюють період часу від початку діянь Ісуса Христа на землі до Його повернення і Його Страшного суду. Коли Він прийде удруге, ангели «зберуть» усіх грішників і «кинуть їх до вогняної печі» (вірші 40-42; див. вірші 49-50; 2 Сол. 1:7-10; Одкр. 19:15).
«Там буде плач і скрегіт зубів». Апостол Матфей часто згадував таку реакцію на покарання (Мт. 8:12; 13:42, 50; 22:13; 24:51; 25:30), і ап. Лука одного разу про це написав (Лк. 13:28). І щоразу воно стосується покарання грішників. «Плач» символізує сум і горе, а «скрегіт зубів» – біль (душевні муки в пеклі через утрату). Так ап. Матфей символічно описував покарання. А «тоді праведні засяють, як сонце, в Царстві Отця свого» (Мт. 13:43; див. Дан. 12:3).
У роки, які минають від часу зречення від Ісуса Христа і до Його майбутнього повернення, Ісуса Христа як Царя видимо на землі немає, але Його Царство існує, хоча й у новому вигляді. Цей період часу є довгим і включає в себе життя Святої Церкви. Свята Церква Христова приступила до виконання свого обов’язку у день П’ятидесятниці (Святої Трійці) і завершить свою місію у день Найбільшої Радості. Цей «загадковий період часу» характеризується існуванням істинної віри, але також і хибними віросповіданнями, яким прийде кінець лише судного дня. Цей період не буде часом всесвітнього тріумфу Благої Вісті. Це лиш період часу між Його двома Пришестями, і закінчиться він лише коли повернеться Ісус Христос і запанує Царство Боже, яке мало прийти через величного Сина Давидового.
3. ПРИТЧА ПРО ЗЕРНА ГІРЧИЦІ (13:31-32)
(Мк. 4:30-32; Лк. 13:18-19)
13:31-32. В іншій притчі, яку розповів людям Ісус Христос, «Царство Небесне» порівнюється із зернами гірчиці. Насправді це зерно було найменшим з усіх відомих садових зерен. (Хоча зерно орхідеї і менше, але в тій частині світу про нього не знали). Також слова «маленький як зернятко гірчиці» були прислів’ям, і люди промовляли його, коли говорили про щось надзвичайно маленьке (наприклад, «віру, як зерно гірчиці», 17:20).
Однак, хоча й зерна гірчиці такі маленькі, сама рослина виростає дуже високою (12-15 футів!) за один сезон, і навіть «птаство небесне … гніздиться на його гілках». Ісус Христос не дав прямого пояснення цієї притчі. Однак, можливо, вона означає, що релігія істинних послідовників, яку називають Християнством, і яку Ісус Христос згадав у другій притчі, спершу матиме небагатьох прихильників, але швидко зросте до великих масштабів. Тут можуть бути справжні віруючі, як показано на прикладі пташок, що мешкають на гілках цього дерева. Присутність пташок це ознака процвітання і щедрості.
4. ПРИТЧА ПРО ЗАКВАСКУ (13:33-35)
(Мк. 4:33-34; Лк. 13:20)
13:33-35. У цій четвертій притчі Ісус Христос порівняв «Царство Небесне» із закваскою (на дріжджах), яка у великій кількості муки продовжує бродити, «аж поки все не скисне». Багато хто тлумачить закваску як символ зла, яке присутнє у період часу між Пришестями Царя Христа. У Біблії закваска часто символізувала зло (наприклад, Вих. 12:15; Лев. 2:11; 6:17; 10:12; Мт. 16:6, 11-12; Мк. 8:15; Лк. 12:1; 1 Кор. 5:7-8; Гал. 5:8-9). Однак, якщо закваска у цій притчі є символом зла, тоді виникає запитання, а навіщо знову давати подібні порівняння, адже у другій притчі зло уже було представлене зерном. Тому деякі науковці вважають, що Ісус Христос тут мав на увазі діючу природу закваски, а саме той факт, що коли процес бродіння уже розпочато, його неможливо зупинити. Ісус Христос таким чином говорив, що чисельність тих, хто відкрито сповіщає про Царство Боже, буде лише зростати, і ніщо не зможе зупинити цього. Ця думка відповідає природі закваски і має сенс, виходячи зі змісту попередніх притч.
Апостол Матфей додав (Мт. 13:34-35), що усе це відповідало попереднім словам Ісуса Христа (див. вірші 11-12). Говорячи «у притчах», Ісус Христос здійснював пророцтво Святого Письма (Пс. 78:2) і в той же час навчав істин, яких раніше не було об’явлено.
13:36-43. Див. коментарі до цих віршів під «2. Притча про пшеницю і кукуль (13:24-30, 36-43)».
5. ПРИТЧА ПРО ЗАХОВАНИЙ СКАРБ (13:44)
13:44. У п’ятій притчі Ісус Христос сказав, що «Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі». Знайшовши цей скарб, «чоловік … купує те поле», щоб скарб той належав йому. Оскільки Ісус Христос не пояснював цю притчу, існує велика кількість її тлумачень. З огляду на істини, які відкриваються у цій частині, здається, найкращим поясненням буде порівняння з народом, Божою «особливою власністю» (Вих. 19:5; Пс. 135:4). Однією з причин, чому Ісус Христос прийшов у цей світ, було Його бажання порятувати людей. Тож можна вважати, що сам Ісус Христос був тим чоловіком, який віддав усе, що мав (а саме пишноти небес; див. Ін. 17:5; 2 Кор. 8:9; Флп. 2:5-8), щоб викупити скарб.
6. ПРИТЧА ПРО ПЕРЛИНУ (13:45-46)
13:45-46. Цю притчу Ісус Христос також не пояснював, та її можна пов’язати з попередньою. Дорогоцінна перлина може символізувати Святу Церкву, наречену Ісуса Христа. Кожна перлина унікальна. «Вона утворюється завдяки подразненням ніжної чистини устриці. Є певний сенс у тому, що Церква Христова утворилася на ранах Ісуса Христа, а її існування стало можливим завдяки Його смерті і Його пожертві». Купцем, який «продає все, що має, і купує» цю дорогоцінну перлину, є сам Ісус Христос, який Своєю смертю порятував віруючих. Ці дві притчі про скарб і перлину разом дають зрозуміти, що в часи відсутності Царя Свята Церква і далі існуватиме та зростатиме.
7. ПРИТЧА ПРО НЕВІД (13:47-52)
13:47-50. У сьомій притчі Ісус Христос порівнює «Небесне Царство» з неводом, «що, закинутий у море, набрав усякої всячини». Рибаки витягнули повний невід «на берег» і почали сортувати рибу, збираючи хорошу «в посуд», а непридатну викидаючи. Ісус Христос сказав, що «так буде при кінці світу: ангели вийдуть і вилучать злих з-поміж праведних» (вірш 49; див. вірші 37-43). Це станеться, коли повернеться Ісус Христос при кінці світу (див. 25:30).
13:51-52. Ісус Христос запитав Своїх учнів, чи все вони «зрозуміли» з того, що Він їм розповів. Дивно, що учні відповіли «так», адже вони не могли знати увесь підтекст цих притч. Насправді, їхні наступні запитання і вчинки довели, що вони таки не до кінця розуміли ці притчі. Однак Ісус Христос діяв як господар, який міг вийняти «із свого скарбу нове і старе».
У цих семи притчах Він розкрив Своїм учням істини. Деякі з них вони вже знали, а деякі були новими для них. Вони знали про Царство Боже , яке приніс на землю Месія Христос в якому Він буде царювати, та вони не знали, що тоді, коли Месія запропонує людям це Царство, народ зречеться Його. Ісус Христос також вказав на нову істину, згідно якої період часу між Його зреченням і Його другим пришестям буде ознаменовано появою багатьох послідовників, серед них будуть і хороші, і погані. Ця ера матиме небагатьох послідовників Ісуса Христа на початку, та стане великим «царством» віруючих. І коли вже цей процес розпочався, його не зупинити. Саме у цей час Бог підтримуватиме Свій народ і розбудовуватиме Свою святу Церкву. Цей період часу, що розділив Два Пришестя, закінчиться Страшним судом, коли Бог відділить грішників від праведних, і праведники тоді увійдуть у Царство Боже.
Притчі про Царство Небесне в ап. Матфея 13 | Притчі про Царство Небесне в ап. Матфея 13 | Притчі про Царство Небесне в ап. Матфея 13 |
Притчі | Посилання | Значення |
1. Сіяч 2. Пшениця і кукіль 3. Зерна гірчиці 4. Закваска 5. Захований скарб 6. Перлина 7. Невід | 13:1-23 13:24-30, 36-43 | Більшість людей зречуться доброї новини про Благу Вість. Люди істинної віри і хибного віросповідання співіснуватимуть між двома Пришестями Ісуса Христа. Християнство, до якого входять і віруючі, і невіруючі, швидко поширюватиметься, хоча й мало небагатьох прихильників на початку. Чисельність людей, які відкрито заявляють про свою віру у Бога, зростатиме, і цього не зупинити. Христос прийшов, щоб викупити (порятувати) народ, Божу особливу власність. Ісус Христос віддав Своє життя, щоб порятувати Святу Церкву. Ангели відділять грішників від праведників, коли прийде Ісус Христос. |
Ґ. Через різні зречення (13:53-16:12)
1. ЗРЕЧЕННЯ У МІСТІ НАЗАРЕТІ (13:53-58)
(Мк. 6:1-6)
13:53-58. Коли Ісус Христос «скінчив ці притчі», Він повернувся у «свою батьківщину» (Назарет; Лк. 1:26-27; Мт. 2:23; 21:11; Ін. 1:45) і «навчав» людей «у їхній синагозі». Минулого разу, коли Він був у Назареті, люди відвернулися від Його вчень і спробували навіть скинути Його із кручі (Лк. 4:16-29). Цього разу люди були вражені Його силою і мудрістю, та все ж таки знову зреклися Його. Вони пам’ятали Його як сина теслі (Мт. 13:55) і пригадали чотирьох Його братів ( брати, це діти Йосифа від першого шлюбу яких народила йому перша дружина ). Трьох із них звали «Яків, … Симон і Юда», та їх не слід плутати з Апостолами. Люди Назарету не захотіли повірити у Ісуса Христа і перешкоджали Його проповідуванням у цьому місті. Каменем спотикання для Назарету стало те, що вони добре знали малого Ісуса Христа і не змогли розгледіти у дитині, яка вже виросла, божественної суті. На їхню думку було очевидним, що така «звичайна» людина не може бути Месією. І в результаті вони відверталися від Месії і «брали Йому це за зле». Ісус Христос не дивувався цьому, Він лиш промовив слова, які вже стали загальновідомим прислів’ям, а саме: «Пророк не має пошани лише в своїй батьківщині та в себе вдома». Тому Ісус Христос «не зробив там багато чуд з-за їхньої невіри».
2. ЗРЕЧЕННЯ ЧЕРЕЗ ДІЇ ІРОДА (част. 14)
а. Страта св. Іоанна Хрестителя (14:1-12)
(Мк. 6:14-29; Лк. 3:19-20; 9:7-9)
14:1-12. Оскільки «чутка про Ісуса» і Його надзвичайні діяння швидко ширилася серед людей, про Нього і Його надприродну силу почув сам Ірод. Це був Ірод Антипа, він правив чвертю Палестини (звідси звання «четверовласника»), в тому числі Галилеєю і Переєю з 4 року до Р.І.Х. і до 39 року після Р.І.Х. Його батько Ірод Великий убив немовлят у Вифлиємі (2:16). Саме Ірод Антипа судив Ісуса Христа на суді (Лк. 23:7-12). (Див. графік роду Ірода у Луки 1:5).
Ірод вирішив, що Ісус Христос – то «Іоан Хреститель», і він «воскрес із мертвих» (див. Лк. 9:7). Апостол Матфей востаннє згадував про св. Іоанна Христителя тоді, коли говорив про його учнів, яких св. Іоанн Предтеча послав до Ісуса Христа із запитанням (Мт. 11:2-12). Тепер ап. Матфей завершував свою оповідь про св. Іоанна Хрестителя. Ірод Антипа «схопив Іоанна … через Іродіяду», бо св. Іоанн Предтеча привселюдно засудив Ірода за те, що він жив із Іродіядою, дружиною брата свого, Филипа. Такі зв’язки вважалися аморальними. Ірод Антипа хотів стратити св. Іоанна Хрестителя, але боявся, адже люди любили св. Іоанна Предтечу і «мали (його) за пророка». Тому він лише відокремив св. Іоанна Хрестителя від народу, помістивши його у в’язницю. Та на «день народження Ірода, дочка Іродіяди танцювала перед усіма й догодила Іродові», і він, не подумавши, «обіцяв їй дати, чого тільки попросить». Її прохання «Дай мені тут на полумиску голову св. Іоанна Христителя» не було її власним, це її мати, Іродіяда, намовила дівчину так сказати. І хоча її бажання дуже засмутило (слово ліпетхеіс означає засмучений або сумний аж до стану глибокого страждання) Ірода, він змушений був його виконати, адже дав клятву (14:9). Тож він «послав стяти голову Іоаннові в темниці».
Учні св. Іоанна Хрестителя поховали його «тіло» і «пішли та сповістили про те Ісуса Христа». Вчинок Ірода був ще одним прикладом зречення від Ісуса Христа, адже ап. Матфей пов’язував проповідування цих двох чоловіків таким чином, що коли щось траплялося з одним, воно мало прямий вплив на іншого. Зрікаючись передвісника Царя, Ірод тим самим зрікся самого Царя, який ішов за св. Іоанном Предтечою.
б. Усамітнення Ісуса Христа (14:13-36)
Коли Ісус Христос дізнався по смерть св. Іоанна Христителя, то подався разом зі Своїми учнями «у пустинне й самітне місце». Від цього часу Ісус Христос проповідував головним чином лише серед Своїх учнів. Він очевидно мав на меті передати їм ще більше знань, адже знав, що незабаром їх покине. Він майже нічого більш не промовляв серед народу з метою переконати, що Він – Месія.
14:13-21 (Мк. 6:30-44; Лк. 9:10-17; Ін. 6:1-14). «Народ же, довідавшись про це, пішов за» Ісусом Христом і Його учнями, рухаючись вздовж північного берега Галилейського моря. Ісус Христос «змилосердився (еспланчністхе; див. коментарі до Мт. 9:36) над ними та вигоїв їхніх недужих». Коли «настав вечір», учні Ісуса Христа захотіли відпустити людей «по селах» у пошуках «поживи», адже у такому віддаленому місці вони не могли забезпечити їх необхідною кількістю їжі (див. «самітне місце», 14:13). Та Ісус Христос відповів: «Не треба їм відходити: дайте ви їм їсти». Однак у них було лише «п'ять хлібів і дві риби». І тут Ісус Христос зробив чудо. Хліб та риба увесь час помножувалися так, що усі присутні «їли до наситу». Було навіть більше їжі, аніж потрібно, адже ще «дванадцять кошів повних» «куснів» залишилося. Всього «п'ять тисяч чоловіків, окрім жінок та дітей» учні змогли нагодувати таким чином, разом, мабуть, 15000, а то й 20000 людей.
Це чудо відбулося у Вифсаїді (див. коментарі до Лк. 9:10) саме напередодні єврейської Пасхи (Ін. 6:4). Це – єдине чудо, яке зафіксоване в усіх чотирьох Євангеліях. Воно призначалося, головним чином, учням Ісуса Христа. Адже у такий спосіб Ісус Христос показав їм, яким буде їхнє проповідування після Його відходу. Їм доведеться годувати людей, але не матеріальною, а духовною їжею, і джерелом такої їжі буде Сам Господь. Коли їхні запаси закінчаться, як у випадку з хлібом і рибою, їм слід звертатися до Господа і просити ще. Він дасть учням духовну їжу, та годувати нею інших доведеться їм самим. Люди, яких Ісус Христос нагодував, розуміли, що Він і є обіцяним Месією (Ін. 6:14-15; Втор. 18:15), а тому й намагалися зробити Його Царем. Звісно ж, той, Хто міг зцілювати фізичні недуги і так щедро забезпечувати їжею, мав бути Царем. Але час був невідповідний, бо народні лідери згуртувалися проти Ісуса Христа (Мт. 12:24), і офіційне зречення відбудеться зовсім скоро.
14:22-36 (Мк. 6:45-56; Йн. 6:15-21). Ісус Христос відіслав учнів «до човна», а сам, після того, як «відпустив народ, пішов на гору помолитися насамоті» (див. Ін. 6:15). Відіславши Своїх учнів, Ісус Христос дав їм можливість відійти від натовпу і обміркувати важливість того, що щойно трапилося з їхньою допомогою. Та незабаром вони потрапили у бурю. Десь між 3 і 6 годиною ранку («о четвертій сторожі ночі»), Ісус Христос «прийшов до них, ступаючи морем», а це близько трьох чи трьох з половиною миль від берега («з двадцять п'ять чи тридцять стадій», Ін. 6:19). Його влада над природніми стихіями була очевидною, але в цьому також був урок віри для Його учнів. Спершу вони «жахнулись», подумавши, що «то привид» (Мт. 14:26), але Ісус Христос заспокоїв їх, промовивши: «Заспокойтесь, – це я, не страхайтеся!».
Та ап. Петро хотів іншого підтвердження, що це саме Ісус Христос. Він промовив: «Господи, коли це ти, повели мені підійти водою до тебе!». Відповідь Ісуса Христа була простою: «Підійди!» Подальший вчинок ап. Петра показав силу його віри, коли він «вийшов … з човна» та почав іти до Ісуса Христа. (Лише ап. Матфей занотував, що ап. Петро йшов по воді). З усіх історичних писемних джерел відомо лише двоє людей, які могли йти по воді, а саме Ісус Христос та ап. Петро. Та ап. Петро засумнівався, «побачивши, що вітер сильний», тобто, коли побачив, як вітер збурює води моря. Коли він почав тонути, то закричав: «Господи, рятуй мене!». Відповіддю Ісуса Христа був докір: «Маловіре; чого засумнівався?» (див. 6:30; 8:26; 16:8), адже саме через недостатню віру ап. Петро і потопав.
Коли вони дісталися човна, буря вщухла, а учні «вклонилися Йому до ніг», перебуваючи під враженням того, що сталося. Їм ще більше відкрилася божественна сутність Ісуса Христа, і вони визнали, що Він істинно «Син Божий». На противагу їм, народ генезаретський (14:34), який проживав у родючій долині на південний захід від Капернауму, думав про Ісуса Христа зовсім інше. Коли вони дізналися, що прибув Ісус Христос, то «принесли до нього всіх недужих». Той факт, що вони торкалися «краю Його одежі», щоб зцілитися, нагадує випадок з жінкою, яка проживала у тому краї і вилікувалася таким чином від кровотечі (9:20). Та хоча ці люди визнавали, що Ісус Христос – великий Цілитель, вони не усвідомлювали до кінця, ким саме Він є. Лише св. Апостоли щоразу краще розуміли істинну сутність Ісуса Христа.
3. ЗРЕЧЕННЯ ЧЕРЕЗ СУПЕРЕЧНОСТІ З РЕЛІГІЙНИМИ ЛІДЕРАМИ (15:1-16:12)
а. Перша суперечність і її наслідок (част. 15)
15:1-9 (Мк. 7:1-13). Звістка про вчення Ісуса Христа і Його надприродні вчинки поширилася по усіх землях. Службовці «з Єрусалиму» добре знали про все, що робив Ісус Христос, адже навіть послали делегацію з Єрусалиму у Галилею, щоб допитати Ісуса Христа з приводу порушення єврейських звичаїв. Вони запитували, чому учні Ісуса Христа не дотримувалися звичаю старійшин мити руки перед споживанням їжі. Цей звичай (Рабина, не Мойсея) був справжнім ритуальним омиванням, коли слід було мити не лише руки, але й чаші, глечики і казанки (Мк. 7:3-4).
Ісус Христос відразу відповів їм запитуючи, чому ж вони й надалі порушували пряму заповідь Бога. Він процитував їм п’яту заповідь стосовно батька і матері чоловіка (Мт. 15:4; Вих. 20:12). Євреї дуже шанували батьків, і якщо хтось проклинав своїх «батька-матір», то був «скараний на смерть». (Вих. 21:17; Лев. 20:9).
Ісус Христос показав, як ці релігійні лідери насправді усували цю заповідь (Мт. 15:6). Вони з легкістю могли сказати, що якась певна річ була даром для Бога. Тоді цю річ тримали подалі від усіх, і ніхто не міг нею користуватися. У такий хитромудрий спосіб такі речі можна було не давати батькам. А та людина, звісно ж, і далі мала їх у себе вдома, де вони зберігалися як дари для Бога. Ісус Христос засуджував такі вчинки і називав їх лицемірними (вірш 7), адже приписавши духовне значення певній речі, вони могли з легкістю залишити її собі. Таким чином вони свідомо порушували п’яту з десяти заповідей, адже відмовлялися допомогти своїм батькам. Ще пр. Ісая задовго до того описав такий вчинок (Іс. 29:13). Їхня релігія стала для них вигідною умовою і давала можливість встановлювати свої правила. «Серце ж їхнє» було далеко від Бога, а отже і їхнє поклоніння було марним (матен, «неплідним, даремним», прикметник, який використовується лише тут [Мт. 15:9] і в подібній частині у Мк. 7:7; це варіант більш вживаного прикметника матаіос, «безрезультатний, даремний»).
15:10-20 (Мк. 7:14-23). Тоді Ісус Христос звернувся до людей і застеріг їх не слідувати вченням тих релігійних лідерів. Він сказав, що не «те, що до уст входить, осквернює людину, а те, що з уст виходить, те осквернює людину». Фарисеї помилялися, коли гадали, що їхнє поклоніння давало їм духовну чистоту.
Учні повідомили Ісуса Христа , що фарисеї затаїли на Нього образу («брали … за зле», Мт. 13:21; 57) за те, що Він щойно сказав, адже відчували, що Його слова стосувалися саме їх. Ісус Христос відповів, що оскільки фарисеї не були рослиною, яку «посадив» Його «Отець Небесний» (тут знову вже вкотре у ап. Мт. Ісус Христос говорить про Бога як про Свого Отця), їх буде вирвано «з корінням» (покарано). Ісус Христос наказав облишити їх, бо вони свій шлях уже обрали і ніщо вже їх не змінить. «Це сліпі проводарі», які намагалися вести «сліпих» людей. І за таких обставин усі «впадуть у яму».
«Тоді ап. Петро» попросив Ісуса Христа роз’яснити Свою притчу (стосовно слів у 15:11; див. Мк. 7:15-17), і Ісус Христос докладно зупинився на Своєму попередньому твердженні. «Осквернює» людину не те, що йде із зовні. Те, що потрапляє із зовні, просто проходить через травну систему і зрештою виходить. Але те, що «з уст виходить», вказує що саме є у серці людини, а це вже і «осквернює» людину, якщо думки її лихі (понероі), про убивства, перелюби (моічеіаі), розпусту (порнеіаі), крадежі, лживе свідчення, богохульство. Такі вчинки і слова йдуть від лихого серця. Тож саме вони, а не те, чи людина споживає їжу немитими руками, вказують на її духовну нечистоту.
15:21-28 (Мк. 7:24-30). Щоб уникнути подальших запитань релігійних лідерів, Ісус Христос «вийшов» із Ізраїлю і пішов на північ «в околиці тирську та сидонську», язичницькі прибережні фінікійські землі. Тир знаходився на відстані 35 миль від Галилеї, а Сидон – за 60 миль. Там вони зустріли жінку ханаанянку. Ще за кілька століть до того жителів тих земель назвали ханаанцями (Чис. 13:29). Вона благала Його змилоститися над її біснуватою донькою. Жінка звернулася до Нього словами: «Господи, Сину Давида!» (див. Мт. 9:27; 20:30-31), як до Месії. Та навіть це їй не допомогло, адже час був невідповідний. Коли ж Ісус Христос не відповів їй, а вона й далі Його благала, учні попросили Його: «Відпусти її». Вони, напевно, казали: «Господи, чому Ти не допоможеш цій жінці? Вона не відступиться, допоки Ти цього не зробиш».
Тоді Ісус Христос нагадав їм: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля» (див. 10:6). Так, Він прийшов, щоб Своїм власним людям дати Царство Небесне, обіцяне через Давида ще століття тому. Тож Йому не личило обдаровувати благословеннями язичників, допоки Його благословення не зійшли на обраний ізраїльський народ. Та жінка не відступила. Вона побачила в Ісусові Христі єдину надію на спасіння її дочки. Тож «вклонившись йому в ноги», вона промовила: «Господи, допоможи мені!». Вона зрозуміла, що мав на увазі Ісус Христос, коли відповів, що «не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам». Він образно говорив про сім’ю, яка зібралася за столом за їжею, яку давав їм голова сімейства. Язичниця побачила себе у цій сім’ї. Вона не була їхньою (ізраїльською) дитиною, яка мала право на найсмачніші шматочки їжі. А була домашньою собакою (язичницею; євреї часто називали язичників «собаками»), яка мала право лише на «кришки, що падають зо столу в панів їхніх». Вона не збиралася позбавляти Ізраїль Божих благословень. Вона лиш просила, щоб часточка тих благословень випала і їй у її потребі. Побачивши таку велику віру (див. 8:10), яку Він саме шукав в усьому Ізраїлі, Ісус Христос «відповів їй». І тієї ж миті «видужала її дочка». Віра жінки ханаанянки є яскравим протиставленням вірі ізраїльських лідерів, які зреклися Ісуса Христа.
15:29-39 (Мк. 7:31-8:10). Повертаючись з Тиру і Сідону, Ісус Христос «зійшов на гору» біля Галилейського моря (див. Мт. 14:23), і «сів там». «Сила народу прийшла тоді до нього», і привели вони з собою багатьох хворих людей. Зважаючи на вірші у ап. Марка 7:31-37, люди, про яких йде мова у ап. Матея 15:30-31, напевно, були язичниками (див. також Мк. 8:13 і Мт. 15:39). Ісус Христос зцілював їхні фізичні недуги, а люди «прославляли Бога Ізраїля». Таким чином Ісус Христос показував, що Його ставлення до язичників є таким же, як і до євреїв.
Тут Ісус Христос проповідував впродовж трьох днів. Йому шкода було цих людей (спланчнізомаі; див. коментарі до 9:36; Лк. 7:13). І Він не хотів відсилати їх додому без їжі. Тоді учні спитали Його: «Де нам узяти стільки хліба в пустині, щоб нагодувати стільки люду?». Коли Ісус Христос поцікавився, а скільки ж їжі у них всього було, вони відповіли: «Хлібів … сім … і кілька рибин». Учні, мабуть, уже здогадалися, що Ісус Христос знову збирався нагодувати усіх людей, як і раніше (14:13-21). Тоді Ісус Христос «звелів людям сісти на землю, взяв сім хлібів та рибу, воздав хвалу, поламав» і дав Своїм учням, щоб вже вони роздали їжу людям. Коли люди поїли «до наситу» – цього разу було близько 4000 чоловік, окрім жінок і дітей, – залишилося ще «сім повних кошів» «куснів».
Це чудо показало, що Господні благословення сходитимуть через Його Апостолів не лише на Ізраїль (14:13-21), а також і на язичників. Мабуть, це видно якнайкраще у Діян. 10-11, коли ап. Петро розділив добру новину про порятунок з Корнилієм і його язичницькою родиною. «Відпустивши народ», Ісус Христос повернувся на західний берег Галилейського моря у місто
Магдала, на північ від Тиверіади. Марія Магдалина (Мт. 27:56) була з Магдали, ці землі також називалися Далманутським краєм (Мк. 8:10).
б. Друга суперечність і її наслідок (16:1-12)
16:1-4 (Мк. 8:11-13; Лк. 12:54-56). Коли Ісус Христос повернувся до Ізраїлю, на Нього знову напосіли релігійні лідери, «фарисеї та садукеї». Вони, «спокушаючи його, просили, щоб показав їм знак з неба». Цими словами вони знову довели, що відкидають усі попередні знаки і чуда, які здійснював Ісус Христос у їхній присутності (див. Мт. 12:38). Насправді, вони вимагали, щоб Ісус Христос дав їм знак видовищніший за зцілення недужих, і тоді вони Йому повірять. І знову відповідь Ісуса Христа була засуджуючою, адже Він назвав їх «рід лукавий і перелюбний» (16:4; див. 12:39). Вони уважно стежили за погодними знаками і дійсно могли сказати, чи хорошою, а чи поганою буде погода. Та все ж, маючи довкола себе духовні знаки стосовно самого Ісуса Христа, вони їх не помічали. Такий лукавий рід не отримає ніякого особливого ставлення. Ісус Христос не виявляв Свої чуда заради них самих. Він не був маріонеткою, що виконує їхні забаганки. Єдиний знак, який вони від Нього отримають, буде лише «знак Іони», який Він колись їм уже дав (12:38-42), та вони не побачать цього знаку, аж поки вже не буде запізно.
16:5-12 (Мк. 8:14-21). Коли Ісус Христос пішов геть від релігійних лідерів, то застеріг Своїх учнів щодо «закваски фарисейської і садукейської». Його слова про закваску учні зрозуміли як нагадування про хліб, який вони забули. Та Ісус Христос пояснив, що Він не мав на увазі нестачу «хліба». Він пригадав їм випадки, коли множив хліби і рибу так, що навіть ще залишалося (Мт. 14:13-21; 15:29-38). Справа була не в кількості їжі, адже Ісус Христос міг дати їм її, якщо виникне потреба. І оскільки вони не довіряли Йому у цьому плані, Він назвав їх «маловіри» (16:8; Ісус Христос ще тричі у ап. Матфея промовляв слово «маловіри»; 6:30; 8:26; 14:31). Потім Він знову повторив своє застереження: «Бережіться закваски фарисейської і садукейської?» (див. 16:6). Адже їхні вчення були як закваска, що розростається, усюди проникає, і саме через них увесь народ загниває.
V. Збільшення числа учнів Ісуса Христа (16:13-20:34)
А. Одкровення з огляду на зречення (16:13-17:13)
1. ОСОБА МЕСІЇ (16:13-16)
16:13-16. Ісус Христос і Його учні покинули землі Галилейського моря і пішли на північ близько 30 миль «в околиці Филипової Кесарії», тобто у землі, якими правив тетрарх Ірод Филип, брат Антипа. Там Ісус Христос запитав Своїй учнів про їхню віру у Нього. Він поцікавився, що саме говорили про Нього люди. Усі їхні відповіді були втішними, адже Його ототожнювали з св. Іоаном Хрестителем, пр. Іллею, пр. Єремією або ж називали одним із пророків. Очевидно, що Його вчення були подібними на їх. Та усі відповіді, звісно ж, були хибними. Тоді Він запитав учнів: «На вашу ж думку … – хто я?»
Промовляючи від імені усіх учнів, ап. Петро сказав слова, які зараз уже є загальновідомими: «Ти – Христос, Син Бога живого». Як «Христос», Він є Месією. Слова «Хо крістос», які використовуються у Новому Завіті, є еквівалентом до слова «масіах», яке означає «Помазаний». У Ньому здійснюються усі обіцянки, які Бог дав народу. І як зазначено у Старому Завіті, Месія є більшим за людину, Він – Бог (Іс. 9:6; Єр. 23:5-6; Міх. 5:2). Таким чином ап. Петро визнав божественну сутність Ісуса Христа як Сина Бога живого. Тож саме такого висновку дійшли Апостоли, спостерігаючи за Господом Ісусом Христом впродовж усього часу, який вони провели разом, коли ставали свідками Його чудес і слухали Його слова.
2. ПЛАНИ МЕСІЇ (16:17-26)
16:17-20. Ісус Христос похвалив відповідь ап. Петра і благословив його, адже він дійшов правильного висновку щодо особи Ісуса Христа, а тому й великі благословення зійдуть на його життя. Однак Ісус Христос додав, що зрозумів він це не завдяки своїм здібностям чи умінням когось іншого, це Бог, «Отець небесний», відкрив знання ці перед ним. Апостол Петро жив у відповідності зі своїм іменем (воно означає «скеля»), адже вів себе як скеля. Коли Ісус Христос і ап. Петро вперше зустрілися, Ісус Христос сказав, що він, Симон, тепер називатиметься Кифа (з арамейської «скеля») або Петро (з грецької «скеля»; Ін. 1:41-42).
Назвавши Ісуса Месією, ап. Петро призвів до проголошення Ним планів Месії. Апостол Петро (Петрос, чоловічий рід) був сильним як скеля, але Ісус Христос додав, що «на цій скелі» (петра, жіночий рід) Він побудує свою Святу Церкву. Через таку зміну у грецьких словах, багато консервативних науковців вірять, що Ісус Христос і зараз будує Свою Церкву на Собі. Інші ж вважають, що Церкви «побудовані на підвалині» ап. Петра і «Апостолів» (Еф. 2:20; Одкр. 21:14). Однак деякі науковці стверджують, що в основі Церкви є свідчення ап. Петра. Та, мабуть, найкраще тлумачити ці слова Ісуса Христа, як хвалу, що Він виказав ап. Петрові за його відповідь, і як демонстрацію того, як Він будуватиме Церкву на Собі (1 Кор. 3:11).
Будування Церкви є все ж майбутнім завданням Ісуса Христа, адже тоді цього Він ще не робив. Він сказав: «Я … збудую (майбутній час) мою Церкву». Та спершу слід було виконати Його план щодо ізраїльського народу, а тоді вже братися до виконання іншого. Напевно, саме тому Ісус Христос сказав, що навіть «пекельні ворота її не подолають». Євреї б зрозуміли, що пекельні ворота символізують фізичну смерть. Таким чином Ісус Христос говорив Своїм учням, що навіть Його смерть не зупинить Його у побудові Церкви. Згодом (Мт. 16:21) Він розповів про Свою неминучу смерть, сам передрік Свою смерть і Свою перемогу над смертю через Воскресіння.
Лише згодом почнеться розбудова Його Церкви, починаючи від Дня П’ятидесятниці (Святої Трійці), а ап. Петро й інші Апостоли відіграватимуть дуже важливу роль у цьому процесі. Ісус Христос проголосив, що ап. Петро матиме важливі повноваження, «ключі Небесного Царства». «Ключі» символізували владу, адже лише довірений розпорядник мав при собі ключі до статків свого пана і використовував їх відповідно (див. «ключі смерти й аду» [Одкр. 1:18] і «ключ Давидів» [Одкр. 3:7], які були в Ісуса Христа). Тож ап.Петро матиме ключі і зможе «зв’язувати» і «розв’язувати» людей. Ось які рішення прийматиме ап. Петро, коли отримає вказівку з небес, адже саме зв’язування і розв’язування буде першим, що станеться з людьми судного дня. Апостол Петро лиш виконував вказівки Бога. Цей привілей добре видно на прикладі життя ап. Петра, адже саме він виголосив Благу Вість у день П’ятидесятниці і відпустив гріхи тим, хто прийняв «його слово» зі щирою вірою (Діян. 2). Те ж саме він міг зробити із родиною Корнилія (Діян. 10-11; див. Діян.15:19-20). І цей привілей було даровано усім Апостолам (Йн. 20:22-23).
Після того, як Ісус Христос проголосив Свої майбутні плани щодо побудови Церкви, Він попросив учнів, щоб «вони нікому не казали, що він – Христос», Месія. Ісус Христос знав, що для народу було вже запізно приймати Його пропозицію, і акт зречення від Нього наближався. Його учням уже не було сенсу й надалі переконувати народ, який уже відвернувся від Месії.
16:21-26 (Мк. 8:31-38; Лк. 9:22-25). Ісус Христос пояснив Своїм учням, що Його смерть уже близько. Тож Йому необхідно «йти в Єрусалим і там багато страждати від» рук релігійних лідерів. І зрештою Його уб’ють, та Він воскресне з мертвих «на третій день». Тут уперше ап. Матфей провістив про смерть Ісуса Христа. Інші згадки про це є у Мт. 17:22-23 і 20:18-19.
Коли ап. Петро почув такі слова Ісуса Христа, то «взявши його набік, став йому докоряти». Учень, який щойно отримав благословення від Господа, очевидно, не збагнув Його плану. Апостол Петро не розумів, як Ісус Христос міг бути Месією і все ж померти від рук релігійних лідерів. Напевно, звістка Ісуса Христа про Його близьку смерть так приголомшила ап. Петра, що він не звернув уваги на слова Ісуса Христа про воскресіння. Дорікання ап. Петра, однак, спонукали Ісуса Христа висловити докір йому у відповідь, адже у даному випадку ап. Петро чинив як сатана. Ісус Христос прямо звернувся до сатани, який все шукав способу використати ап. Петра у своїх цілях. Ісус Христос уже колись наказував сатані забиратися від Нього геть (4:10), а зараз Він повторив Свої слова. Апостол Петро намагався порятувати Ісуса Христа від смерті, але ж це було головною причиною Його приходу у цей світ. Спроба перешкодити розпинанню на хресті, що уже колись намагався зробити сатана (4:8-10), виходила із неможливості побачити усю ситуацію з висоти самого Бога.
Карта, ГАЛИЛЕЯ І НАВКОЛИШНІ ТЕРИТОРІЇ
МИЛІ
Mt. Hermon – гора Ермон
Caesarea Phillippi – Кесарія Філіпова
Galilee – Галилея
Capernaum – Капернаум
Bethsaida (Julias) – Віфсаіда (Юлія)
Bethsaida – Віфсаіда
The Great Sea (Mediterranean) – Велике Море (Середземне)
Sea of Galilee – Галілейське Море
Tiberias – Тиверіада
Nazareth – Назарет
Mt. Tabor – гора Фавор
Samarai – Самарія
Jordan River – річка Йордан
Хоча ап. Петро і хотів, щоб Ісус Христос виконав свій план, Господь показав, що апостольство має своє ціну. Слава не зійде на учня відразу. Послідовник Ісуса Христа має зректися «себе самого» і усіх своїх мрій. Йому доведеться взяти «хрест свій» і йти за Ісусом Христом (див. 10:38). У Римській імперії засуджений до страти мав сам нести свій хрест, на якому його і розіпнуть. Такий вчинок привселюдно показував, що він скоряється перед можновладцями, проти яких колись виступав. Так і учні Ісуса Христа мусять показати свою покору перед Тим, чию особу ставили під сумнів. Шлях Ісуса Христа і Його послідовників буде повний горя і страждань. Але втрачаючи земне «своє життя», учень істинно знайде краще «життя». Подібні слова Ісус Христос промовив (у 10:38-39), коли говорив про відношення учнів до своєї сім’ї. А тут (16:24-25) вони мали стосунок до ап. Петра, який не розумів Його планів і ціну, яку доводиться платити за апостольство.
Якби можна було отримати «світ цілий», і при цьому зберегти своє життя, але загубити «свою душу», чи мали б тоді цінність усі обіцяні блага світу? Істинні послідовники мають іти за Христом і виконувати Його волю не залежно від того, яким буде цей шлях.
3. ОПИС ЦАРСТВА МЕСІЇ (16:27-17:13)
16:27-28 (Мк. 9:1; Лк. 9:26-27). Навчаючи і далі Своїх учнів, Ісус Христос розповів їм, яким буде Його друге пришестя. Тоді Він повернеться як «Син Чоловічий … в славі Отця свого з ангелами своїми» (див. Мт. 24:30-31; 2 Сол. 1:7). Як «Син Бога живого» (Мт. 16:16), Він має божественну сутність, а як «Син Чоловічий» – має сутність людську (див. коментарі до 8:20). І «тоді» Господь винагородить Своїх слуг за їхню істинну віру. Розповідаючи про Своє повернення, Ісус Христос також зазначив, що «деякі між тут присутніми» Апостоли «не зазнають смерти, аж поки не побачать» прихід Його Царства. Багато хто, зважаючи на ці слова Ісуса Христа, не міг зрозуміти, яким саме чином учні зможуть побачити Господа, «що йде у своєму Царстві». Та пояснення випливає із наступної події, «переображення» (17:1-8).
17:1-8 (Мк. 9:2-13; Лк. 9:28-36). Через шість днів Ісус Христос «узяв … Петра, Якова та Іоанна, його брата, повів їх окремо на високу гору». Апостол Лука написав, що ця подія трапилася «днів з вісім по оцій розмові» (Лк. 9:28), тобто врахував перший день, останній день і шість днів, що між ними. Високою горою, напевно, була гора Єрмон, біля Кесарії Філіпової (див. карту), адже Ісус Христос тоді перебував саме у цих краях (Мт. 16:13).
Там Ісус Христос «переобразився» (метеморпхотхе, «змінив форму»; див. Рим. 12:2; 2 Кор. 3:18) перед найближчими Апостолами (Мт. 17:2). Він явився своїм учням у божественному сяйві. «Засяяло» і Його обличчя і Його одежа, яка «побіліла, наче світло». А тоді пророки Мойсей та Ілля зійшли з небес і «з Ним розмовляли» (і в такий спосіб показали, що після смерті є життя). Апостол Лука написав, що пророки Мойсей і Ілля говорили з Ісусом про Його близьку смерть (Лк. 9:31).
Чому з усіх відомих людей Старого Завіту саме пророки Мойсей і Ілля прийшли до Ісуса Христа? Напевно тому, що вони разом з апостолами символізували людей, які будуть у прийдешньому Його Царстві. Учні символізували людей, які будуть присутні у своїх фізичних тілах, пр. Мойсей – порятованих людей, які померли або скоро помруть, пр. Ілля – порятованих людей, які не зазнають смерті, але вступлять у небеса живими (1 Сол. 4:17). Усі вони будуть присутні, коли прийде Христос і настане Його Царство Небесне. І сам Господь прийде у Своїй славі, у божественному сяйві, як явився тут, і Царство Його буде таким же очевидним, як і це переображення. Таким чином учні змогли відчути усю величну радість обіцяного Господом Царства Небесного (Мт. 16:28).
Здається, пр. Петро зрозумів усю важливість цієї події, адже запропонував розташувати «три намети» для Ісуса Христа, пр. Мойсея і пр. Іллі. Він побачив у цьому здійснення єврейського Свята кущів (Суккот), коли народ подорожував пустелею впродовж 40 років і коли на віруючих людей зійдуть усі благословення Божі, як Він згуртує Своїх людей на землі. Апостол Петро правильно розтлумачив те, що відбулося (він побачив Царство Боже), та помилився з часом.
Апостол Петро «говорив іще», аж тут важливіший голос промовив «із хмари», що огорнула їх. Цей голос сказав: «Це – мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте» (див. 3:17). У такий спосіб Бог засвідчив божественність Сина Божого, і це справило надзвичайне враження на Апостолів. Роки потому, коли ап. Петро писав своє друге послання, він пригадав цю подію (2Пт. 1:16-18). Почувши такі слова Бога, «учні впали обличчям до землі й злякались вельми». Коли ж Ісус Христос звелів Апостолам піднятися, «вони не бачили нікого крім самого Ісуса Христа», бо пророки Мойсей і Ілля уже пішли.
17:9-13. У той час, як вони «сходили з гори», Ісус Христос наказав їм трьом не розповідати про те, що вони бачили, аж поки Він «не воскресне з мертвих» (див. 16:20). Деякі люди уже намагалися зробити Його Царем насильно, і якщо звістка про випадок на горі стане відомою широкому загалу, очевидно, буде ще одна спроба зробити Ісуса Царем.
«Переображення» показало Апостолам, яким буде Його Царство, та вони збентежилися. Їх колись научали, що перед приходом Месії має повернутися пр. Ілля. Ісус Христос пояснив, що пр. Ілля і дійсно мусить прийти і привести усе до ладу (див. Мал. 4:5), але він «вже прийшов» в особі св. Іоанна Христителя, та «його не пізнали». Замість того, щоб прийняти св. Іоанна Христителя, релігійні лідери від нього відвернулися. І оскільки вони не захотіли визнати проповідування Іоанна і зреклися його, то й Ісуса Христа вони зречуться. Коли батько Іоанна, праведний Захарія, вперше отримав звістку про народження Іоанна, ангел сказав йому, що «він ітиме перед ним (Господом) з духом та силою Іллі» (Лк. 1:17). Попередні слова Ісуса Христа про св. Іоанна Предтечу (Мт. 11:14) підтвердили, що саме він мав стати Іллею, якщо народ прийме його віру. Усе необхідне для заснування Царства Месії було зроблено, лиш народ не прийняв свого справжнього Царя.
Б. Навчання з огляду на зречення (17:14-20:34)
1. НАВЧАННЯ ВІРІ (17:14-20:34)
(Мк. 9:14-29; Лк. 9:37-43а)
17:14-21. Коли Ісус Христос і Його найближчі Апостоли повернулися до інших, там уже зібрався народ. «Один чоловік» привів свого сина, хворого на епілепсію, до дев’ятьох учнів Ісуса Христа, щоб вони дали йому зцілення. Однак вони не змогли вигнати того біса (вірш 18), що оволодів тілом хлопця і викликав епілепсію. Тоді батько підійшов до Ісуса Христа і, «припавши йому до ніг», промовив: «Господи». Хлопець сильно страждав від нападів епілепсії, вони створювали справжню небезпеку для його життя, адже він часто кидався «в огонь, часто й у воду». Апостол Марк ще зазначив, що у хлопця з рота йшла піна (Мк. 9:18, 20). Ісус Христос попросив привести його до Нього і висловив докір не лише своїм учням, а й усім людям щодо їхньої малої віри. Він відразу вигнав із хлопця біса, і «видужав юнак тієї ж миті» (див. Мт. 15:28).
Коли учні спитали Ісуса Христа, чому вони не могли зцілити хлопця, Він відповів, що причиною була їх мала віра (див. «велика … віра» жінки ханаанянки [15:28]). Навіть з вірою «як зерно гірчиці» (див. коментарі про зерна гірчиці у 13:31) можна перенести величезну гору, звісно ж, якщо на це буде воля Божа. «Нічого не буде … неможливого», якщо поруч Бог (див. 19:26; Лк. 1:37). (У деяких рукописах грецькою мовою тут є також вірш Мт. 17:21 «А щодо цього роду бісів, то його виганяють лише молитвою і постом», як у Мк. 9:29). Ісус Христос навчав Своїх учнів щодо їх майбутньої проповідницької діяльності. Їм завжди не вистачатиме віри і вміння звертатися до Господа по допомогу. Його слова буде достатньо, щоб зцілювати людей, але для цього їм потрібна велика віра і постійний зв’язок із Господом через молитву. Коли усе це поєднається в єдине ціле, Апостоли зможуть здійснювати абсолютно все, без винятку, але згідно Божої волі.
2. НАВЧАННЯ ЧЕРЕЗ СМЕРТЬ (17:22-23)
17:22-23. Знову Ісус Христос нагадав учням, що Його зрадять і уб’ють. Ніхто ніколи не зможе сказати, що смерть для Ісуса Христа була несподіванкою. Він керував Своїм життям, і ніхто не забирав його у Нього (Ін. 10:11, 15, 17-18). Він також сказав Апостолам, що смерть не буде для Нього кінцем. Ісус Христос повторив, що «третього дня він воскресне». Та цього разу ніхто не виказав свого спротиву. Вони лиш «тяжко зажурились», почувши такі слова Ісуса Христа. Деякі науковці ставлять під сумнів, чи Апостоли дійсно почули усе, що сказав Ісус, чи лише Його слова про смерть.
3. НАВЧАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ПЕРЕД ВЛАДОЮ (17:24-27)
17:24-27. Коли Ісус Христос і Його учні «прийшли в Капернаум», на них чекали «збирачі дидрахми». Згідно звичаю кожен єврей, якому було 20 років чи більше, мав щороку сплачувати податок на храм, всього півшекеля або дві дидрахми (див. Вих. 30:13-15; Неєм. 10:32). Але ні Ісус Христос, ні ап. Петро ще не заплатили цього податку (Мт. 17:27б) за той рік, тож «збирачі» віднайшли ап. Петра. Їх запитання «Чи заплатить ваш учитель дидрахму?» свідчило про те, що Ісус Христос не дотримувався Закону. Апостол Петро ж відповів, що Він заплатить усе у відповідності з Законом.
Апостол Петро пішов до Ісуса Христа, щоб розповісти Йому про цю зустріч, та Ісус Христос випередив його, запитуючи, чи «царі … беруть данину чи податок … із своїх синів чи з чужих». Апостол Петро відповів, що вони не збирали податки зі своїх рідних, бо ті були «вільні», але дійсно збирали їх «з чужих». Цим Ісус Христос хотів показати ап. Петрові, що не лише Він як Цар має бути звільнений від податків, але і Його Апостоли, як сини Його Царства, не повинні їх сплачувати (вірш 26). Вони посідали особливе місце у Царстві Божім, і Цар має дати їм усе, що потрібно. Однак тоді Ісус Христос не мав наміру створювати привід для суперечок з релігійними лідерами («щоб вони нам цього не взяли за зле», вірш 27) через таку дрібницю. Ті ж лишень і вишукували причини, щоб звинуватити Ісуса Христа. Тож Ісус Христос сказав ап. Петрові зробити те, що він дійсно любив, а саме наловити риби. Йому треба було лиш закинути вудку, і вже в першій рибі буде статир. Цього вистачить, щоб заплатити податок за них обох.
Хоча ап. Матей не зазначив, що було далі, можна припустити, що ап. Петро зробив так, як звелів йому Ісус Христос, а саме спіймав рибу, вийняв з неї гроші і заплатив податок. У такий спосіб Ісус Христос показав свою покірність перед правлячою владою.
4. НАВЧАННЯ СКРОМНОСТІ (18:1-6)
(Мк. 9:33-37, 42; Лк. 9:46-48)
18:1-6. Перебуваючи ще у місті Капернаумі, учні звернулися до Ісуса Христа з запитанням, яке вони безперечно обмірковували між собою: «Хто найбільший у Небеснім Царстві?» Учні ще сподівалися, що незабаром настане Царство Ісуса Христа на землі, і їм було цікаво, які посади вони там займуть. У відповідь Ісус Христос «покликав дитину» (паідіон), яка не мала жодних прав згідно Закону, і «поставив її серед них». Він наголосив, що їм потрібно навернутися (Мт. 18:3), поміняти свій спосіб мислення. Найбільшим у Його Царстві буде не той, чиї вчинки і слова найбільші, а ті, хто душею скромні як діти.
Відповідь Ісуса Христа вказала на те, що запитання їхнє було хибним. Учням слід було турбуватися про служіння Ісусу Христу, а не про свої посади у Царстві. Їхнє служіння мало бути спрямованим на людей, адже Ісус Христос говорив про тих, хто «приймає дитину» у Його ім’я. Мало хто думав про дітей у ті часи, але не Ісус Христос. Насправді, він дав суворе попередження тим, хто спробує спокусити «одного з тих малих, що вірують у» Нього. (Цікаво, що малі діти можуть вірити і вірять у Ісуса Христа!) Слово «спокусить» є перекладом до дієслова скандалісе, «кривдити або спричиняти до падіння», його ап. Матей використав 13 разів. Такому спокуснику буде «ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию, і він був утоплений у глибині моря». Дійсно скромна людина не турбується про свою посаду і владу, але про активне служіння, особливо тим, хто найбільше цього потребує.
5. НАВЧАННЯ ПРО СПОКУСИ (18:7-14)
18:7-11 (Мк. 9:43-48). Ісус Христос продовжив свою попередню розмову про тих, хто спокушає до гріха. Очевидно, що за часів Ісуса Христа такі люди були, та покарання Господнє («горе», двічі, Мт. 18:7; «вогонь вічний», вірш 8; «вогняне пекло», вірш 9; див. 6:22) на них таки зійде, адже вони не уникали можливості спонукати інших до гріха. Ісус Христос не закликав до само-каліцтва, відрізати руку чи ногу або вибивати око (див. 5:29-30). Адже такі вчинки не позбавлять від джерела гріха, яке знаходиться у самому серці (див. 15:18-19). Ісус Христос навчав уникати будь-яких спокус. Та щоб утримуватися від них, часом потрібні докорінні зміни. Він нагадав учням про цінність, яку мають ці діти (мікрон тоутон; див. 18:6, 14) у Його очах. Вони є важливими для Бога. Очевидно, що Бог навіть довірив турботу про малих дітей окремій групі Своїх ангельських створінь («ангели їхні»), які «повсякчас бачать обличчя … Небесного Отця» (див. Пс. 91:11; Діян. 12:15). (У деяких рукописах грецькою мовою тут є також вірш ап. Мт. 18:11 «Бо Син Чоловічий прийшов спасти те, що загинуло», який, можливо, взято у ап. Луки 19:10.)
18:12-14 (Лк. 15:3-7). Щоб показати усю важливість малих дітей для Бога, Ісус Христос навів Своїм учням порівняння. Уявіть, що чоловік, який «має сто овець» раптом дізнається, що на місці є лише 99 овець. Чи не покине він їх і не піде шукати «ту, що заблукала», аж поки її не знайде? «Так само» і Бог (Небесний Отець; див. Мт. 18:10) турбується про «тих малих» (див. вірші 6, 10) і «немає волі, щоб загинув один» із них. Треба бути дуже пильним, щоб уникнути усіх спокус.
6. НАВЧАННЯ ПОРЯДКУ (18:15-20)
(Лк. 17:3)
18:15-20. Щойно Ісус Христос говорив про спокуси, а зараз мовив про те, що слід робити, коли трапляється очевидний гріх. Якщо «брат … завинить супроти» іншого брата, їм обом слід обговорити цю проблему. Якщо вони тут же дійдуть до спільного рішення, то немає потреби виносити цю проблему далі. Та якщо той брат, який згрішив, відмовляється слухати, слід взяти «ще одного або двох» свідків, щоб «справа вирішувалася» за їхньої участі. Такий спосіб вирішення проблеми згадувався у Старому Завіті, наприклад, у Второзаконні 19:15. Якщо кривдник і далі не хотів визнавати своєї провини, про це слід було говорити у «Церкві» або на зборах. Напевно, учні Ісуса Христа зрозуміли, що Він тут мав на увазі зібрання віруючмх. Після того, як на день Святої П’ятидесятниці буде засновано Церкву, ці слова матимуть більше значення для них. Той, хто відмовляється визнати свій гріх, «нехай буде … як поганин і митар».
Право вирішувати такі суперечки надавалося усім Апостолам разом. Вони, під керівництвом неба, будуть зв’язувати їх і розв’язувати (Мт. 18:18; див. коментарі до 16:19). Окрім цього їм слід брати участь у спільних молитвах. Коли вони зберуться разом в ім’я Господа, Він буде «серед них». А якщо «двоє … згодиться на землі просити що б там не було, воно буде дано їм … Отцем Небесним».
7. НАВЧАННЯ ПРОЩАТИ (18:21-35)
18:21-22. Тоді ап. Петро спитав Ісуса Христа: «Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?» ап. Петро у цій ситуації мовив благородно, адже згідно звичних рабинських вчень прощати братові, який згрішив, можна було лише три рази. Ісус Христос відповів, що пробачати слід багато разів, не лише «сім», а «70 разів по 7», тобто 490 разів. Насправді, він мав на увазі, що взагалі ніяких кількісних обмежень для прощення не повинно бути. А тоді, щоб завершити Свою думку, Ісус Христос розповів притчу.
18:23-35. Ісус Христос розповів про «царя, що хотів звести рахунки з слугами своїми». Один із них винен був йому «десять тисяч талантів». Це, мабуть, було рівнозначно кільком десяткам мільйонів гривень, адже талант на той час був мірою золота, вартістю приблизно 5,8 - 8 фунтів золота (близько 2,6 – 3,6 кг) за один талант. Коли він не зміг їх віддати, то господарь звелів йому продати «жінку, дітей і все, що він мав, і віддати» стільки, скільки вийде. Слуга впав господарю «у ноги» і молив його дати йому час, тоді він все поверне як належить. «І змилосердився господарь над тим слугою, відпустив його й подарував йому борг той».
Та невдовзі після того цей слуга «здибав одного з своїх співслуг», який заборгував йому значно меншу суму, всього «сто динаріїв». Динарій був римською срібною монетою, вартістю близько 5 гривень, що складало заробітну платню звичайного робітника за день. Він вимагав повернути йому гроші і не захотів виявити милосердя до свого боржника. Він навіть «пішов і кинув його в темницю, аж поки» той не поверне йому борг. «Якже побачили товариші його, що сталося, засмутились вельми» (еліпетхесан, «засмучений або сумний аж до стану глибокого страждання»; див. 14:9; 19:22) через це, і розповіли своєму господарю про те, що трапилося. «Тоді … господарь покликав» свого слугу і «передав його катам», адже він не змилостився над своїм співслугою, хоча йому самому господарь пробачив значно більший борг.
Ісус Христос навчав, що пробачати слід стільки, скільки ти сам отримав вибачення. Господарь пробачив усе тому слузі, тож і він у свою чергу мав пробачити усе й усіх. Через віру у Ісуса Христа дитина Божа отримує прощення усіх своїх гріхів. Тож коли хтось завинить перед нею, їй слід «з серця свого» прощати не залежно від того, скільки разів доведеться це робити (див. 18:21-22; Еф. 4:23).
8. НАВЧАННЯ ПРО РОЗЛУЧЕННЯ (19:1-12)
(Мк. 10:1-12)
19:1-12. Ісус Христос востаннє «покинув Галилею» і пішов в Єрусалим через край юдейський, що на східному березі ріки Йордан. Ті землі знали як Перею. За Ісусом Христом знову «сила народу йшла», і Він усіх їх оздоровлював. Та декілька фарисеїв, шукаючи способу спокусити Ісуса Христа, запитали: «Чи можна чоловікові відпустити свою жінку (розлучитися з нею) з якоїбудь причини?» Думки людей з цього приводу були різними на той час. Прихильники Хілеля стверджували, що чоловік мав право розлучитися з жінкою майже за будь-якої причини, а інші, послідовники Шаммая, вважали, що розлучення можливе лише тоді, коли жінка вчинила перелюб. Не вдаючись до суперечностей між прихильниками Хілеля і Шаммая, Ісус Христос пригадав релігійним лідерам про первинний задум Бога щодо подружніх уз. Бог створив чоловіка й жінку (вірш 4; Бут. 1:27), і шлюбом Він поєднує їх у нерозривне ціле. Ці узи є сильнішими за родинні, між батьками і дітьми, адже чоловік має покинути своїх «батька й матір» і приєднатися «до своєї жінки … так що вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло» (див. Бут. 2:24). «Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає» (чорізето; у 1Кор. 7:10 це слово перекладено як «розлучається»).
Розуміючи, що Ісус Христос говорив про нерозривність шлюбу, фарисеї запитали Його, чому ж тоді пр. Мойсей міг «дати розвідний лист» у свій час (Мт. 19:7). Ісус Христос пояснив, що пр. Мойсей давав такий дозвіл лише тому, що люди були жорстокі (див. Втор. 24:1-4), дослівно «задля жорстокости сердець» (склерокардіан). Та не таким був намір Божий. Він бажав, що чоловік і жінка постійно жили разом. Розлучатися не годилося, «за винятком розпусти» (див. Мт. 5:32).
Науковці, які вивчають Біблію, розходяться в думках щодо цього «винятку», який зустрічається лише у Євангелії від Матея. Слово «розпуста» є перекладом до слова «порнеіа».
(1) Дехто вважає, що Ісус Христос використав його як синонім до слова «перелюб» (моічеіа). Тому перелюб, який вчинив чоловік або його жінка, є єдиною умовою, згідно якої шлюб можна розірвати. Серед тих, хто дотримується цієї думки, також є розбіжності. Одні вважають, що повторне одруження є можливим, інші – що воно є неможливим.
(2) Дехто тлумачить слово «порнеіа» як перелюб, який міг трапитися у період заручин, коли єврейський чоловік і його дружина уже були одружені, але ще не скріплювали свій шлюб , близькими стосунками. Якщо виявлялося, що жінка у цей період вагітна (як Марія; 1:18-19), можливим ставало розлучення як факт розірвання шлюбної угоди.
(3) І все ж інші вважають, що термін «порнеіа» має стосунок до незаконних шлюбів між близькими родичами, як у Лев. 18:6-18. Якщо виявлялося, що чоловік одружений зі своєю близькою родичкою, то він був винен у кровозмішенні. Тому це було єдиним законним підґрунтям для розлучення. Дехто каже, що таке розуміння слова «порнеіа» дається у Діян. 15:20, 29 (див. 1Кор. 5:1).
(4) Ще інші пояснюють, що слово «порнеіа» стосується розпусної поведінки впродовж усього життя (а не одного конкретного випадку незаконного близького зв’язку). (У НЗ значення слова «порнеіа» є ширшим за «моічеріа»). Тож лише неодноразова розпусна поведінка може стати приводом для розлучення, адже у будь-якому випадку постійний перелюб врешті призведе до руйнування шлюбу. (Щодо розлучення та повторного одруження див. коментарі до 1Кор. 7:10-16).
Та що б не думали з приводу цього «винятку», очевидно було, що Ісус Христос говорив про нерозривність шлюбу. Хто чув Його слова, зрозумів Його саме так. Тож і учні зробили висновок, що оскільки не існує жодних підстав для розлучення, то «ліпше не женитись». Та не цього хотів Ісус Христос, адже Бог дав людям шлюб, щоб їм було краще (Бут. 2:18). Шлюб мав стримувати від хтивих бажань і перелюбу (1Кор. 7:2). Небагато є тих, хто не має нормального плотського потягу (народилися євнухами або їх такими зробили), чи хто може керувати цим бажанням задля служіння Богові на землі (Мт. 19:12; див. 1Кор. 7:7-8, 26). І не усі можуть жити життям самітника (Мт. 19:11). Багато людей одружується і виконує задум Божий, продовжуючи Йому служити на землі.
9. НАВЧАННЯ ПРО ДІТЕЙ (19:13-15)
19:13-15. Багато хто приводив своїх дітей до Ісуса Христа, «щоб він, поклавши на них руки, помолився». Та учні вважали, що таким чином вони намарно витрачали час Ісуса Христа. Вони почали докоряти батькам тих дітей. Очевидно, що учні вже забули, що Ісус Христос раніше говорив їм про цінність дітей і серйозність вчинків, які призводять до гріхопадіння дітей (див. 18:1-14). Ісус Христос засудив таку поведінку учнів, кажучи: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене». «Царство Небесне» не лише для дорослих, які нібито вартісніші за дітей. Кожен, хто йде з вірою до Господа, є вартим Царства Божого. З цього випливає (19:15), що Ісус Христос має час на усіх дітей, адже Він не покинув той край, аж поки не благословив їх усіх.
10. НАВЧАННЯ ПРО БАГАТСТВО (19:16-26)
19:16-22. Підійшов до Ісуса Христа чоловік молодий (вірш 20), багатий (вірш 22) і знатний (Лк. 18:18; напевно, з Синедріону) і спитав: «Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?». Він не запитував, як йому заслужити порятунок. Замість того хотів лиш впевнитися, що таки увійде в Царство Месії. Він бажав дізнатися, які добрі вчинки покажуть, що він праведний і тому має право вступити в Царство Боже. Ісус Христос відповів: «Добрий є один тільки (Бог)». Оскільки необхідною умовою вступу у Царство Боже є досконалість (Мт. 5:48; див. 19:21), слід намагатися бути таким, як Бог. Йому слід розвивати в собі усю праведність Божу через Свою віру у Нього (Рим. 4:5). Напевно, тоді Ісус Христос сподівався отримати відповідь від цього юнака, щоб побачити, чи засвідчить він свою віру перед Ним, чи визнає Його Богом, чи зрозуміє, що оскільки Ісус Христос є одним цілим із Отцем Своїм, то Він і є «те, що добре» (агатхос, «істинне добро»).
Та коли чоловік не відповів, Ісус Христос сказав, «як хочеш увійти в життя» (тобто життя у Божому Царстві), то маєш засвідчити свою праведність. А оскільки стандартом праведності на той час були Закони Мойсея, Ісус Христос порадив чоловікові додержуватися «заповідей». Юнак уважно слухав Ісуса Христа, а тому відразу запитав: «Яких?» Оскільки на той час були й інші стандарти праведності, які проголошували фарисеї, і вони виходили далеко за межі заповідей пр. Мойсея, а отже і Божого наміру, то насправді молодий чоловік запитував Ісуса Христа, чи зобов’язаний він дотримуватися усіх фарисейських заповідей. Тоді Ісус Христос повторив деякі заповіді із другої таблиці Закону, а саме «не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй криво, поважай батька-матір» (Вих. 20:12-16). Ісус Христос не згадав 10-тої заповіді (Вих. 20:17) стосовно пожадань, але наприкінці додав «люби ближнього твого, як себе самого» (див. Лев. 19:18; Мт. 22:39; Рим. 13:9; Гал. 5:14; Як. 2:8).
Юнак сказав, що додержувався цих заповідей «ізмалку», та все ж відчував, що чогось «ще бракує» (Мт. 19:20). Лише Бог знає, чи дійсно він виконував ці заповіді, як годиться. Та молодий чоловік вірив, що так воно й було, і все ж знав, що чогось не вистачає у його житті. Ісус Христос зрозумів, про що говорить юнак і відповів йому: «Піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі». Саме така милість до бідних покаже духовну досконалість. Якщо той юнак і дійсно був праведним (і вірив у Ісуса Христа як Бога), йому слід було роздати своє багатство потребуючим, а тоді піти за Ісусом Христом. Та «почувши це слово, юнак відійшов смутний (ліпоуменос, «засмучений або сумний аж до стану глибокого страждання»; див. 14:9; 18:31), мав бо велике майно». Його небажання роздавати свої багатства показало, що він не любив ближнього, як самого себе. Тож насправді він не дотримувався усіх заповідей і не матиме порятунку. Більш нічого не відомо про цього юнака, та, напевно, він все ж не покинув своїх статків і не пішов за Ісусом Христом. Він любив гроші більше, ніж Бога, а тому порушив навіть першу заповідь (Вих. 20:3).
19:23-26. Випадок із заможним юнаком спонукав Ісуса Христа мовити до Своїх учнів. Він звернув їхню увагу на те, що багатому чоловікові дуже важко увійти у Царство Небесне. Він навіть додав, що «легше верблюдові пройти через вушко в голці». Оскільки людина більше вірить у те, що саме її багатства, а не Бог, порятують її, вона не зможе увійти в Царство Боже, як і верблюд (одна з найбільших тварин, що прислуговували євреям) не зможе пройти через «вушко в голці» (рхапхідос, голка для шиття, а не маленькі ворота у великих воротах, як іноді тлумачать). Таке вушко в голці було дуже маленьким отвором, а тому «учні здивувалися вельми» та спитали: «Хто ж тоді може бути спасенний?». Це запитання показало, який вплив на учнів все ж мали фарисеї, адже вони стверджували, що Бог обдаровує різними багатствами тих, кого любить. Тож якщо багата людина не могла увійти у Царство Небесне, то відповідно і ніхто не міг! Ісус Христос відповів, що у руках Бога порятунок Його людей. Що «у людей … неможливо, Богові … можливо» (див. 17:20).
11. НАВЧАННЯ ПРО СЛУЖІННЯ І ВИНАГОРОДИ (19:27-20:16)
19:27-30. Відповідаючи заможному юнакові, Ісус Христос сказав, що йому слід продати усе, що він має і піти за Ним. Як зазначив ап. Петро, саме це зробили учні. «Ось ми покинули все й пішли за тобою; що будемо за те мати?» Молодий чоловік не покинув своїх статків (вірш 22), а ап. Петро і інші Апостоли так вчинили (4:18-22; 9:9; див. 16:25). Звісно ж, ап. Петро дійшов висновку, що Бог їх благословить, адже вони не вірили у своє майно! Тоді Ісус Христос запевнив їх, що «новий світ настане» (палінгенесіа, «відродиться»). І хоча у ті часи народ відкинув Його обіцяне Царство, воно таки прийде, і відбудуться великі зміни у духовному (Іс. 2:3; 4:2-4; 11:9б), політичному (Іс. 2:4; 11:1-5, 10-11; 32:16-18), географічному і фізичному (Іс. 2:2; 4:5-6; 11:6-9; 35:1-2) житті людей. Христос тоді «сяде на престолі своєї слави» (див. Мт. 25:31; Одкр. 22:1).
І Апостоли займуть своє особливе місце у тому Царстві Господньому. Вони сидітимуть «на дванадцятьох престолах, щоб судити дванадцять поколінь Ізраїля» (див. Одкр. 21:12-14). Насправді кожен, хто покине свою домівку й родичів задля Господа, отримає благословення, які значно перевершують втрати (Мт. 19:29). Ось що Його учні отримають на додаток до вічного життя у Його Царстві. І хоча здається, що зараз вони є «останніми», у вічності вони отримають усе і стануть «першими». А, відповідно, ті люди, які подібні до заможного юнака і, здається, усе мають зараз (перші), одного дня дізнаються, що втратили усе («будуть останніми»; див. 20:16).
20:1-16. Продовжуючи цю тему, Ісус Христос розповів притчу, у якій один землевласник вийшов якось вранці, щоб «найняти робітників у свій виноградник» на один день, і домовились вони про оплату в один динарій, що було звичним денним заробітком простого робітника. Згодом, «близько третьої години» (десь о 9 год. ранку) він запросив «інших, що бездільно стояли на ринку» також попрацювати у його винограднику, не за якусь домовлену платню, а за те, що «буде по справедливості». Землевласник найняв іще робітників «близько шостої (десь опівдні) та дев'ятої години (3 год. по обіді)», і навіть «близько одинадцятої» (5 год. дня), коли до кінця робочого дня залишалася лише одна година.
Коли прийшов час («вечір», тобто 6 год. дня) землевласнику розрахуватися зі своїми робітниками, він розпочав із тих, хто працював найменше часу і заплатив кожному з них по динарію. Коли ж підійшли робітники, які працювали увесь день, вони гадали, що отримають більше ніж динарій. Вони ж тяжко працювали впродовж усього дня, «зносили тягар і спекоту днини». Та оскільки вранці ці робітники погодилися на платню в один динарій, саме стільки вони й отримали (вірш 13). Землевласник нагадав їм про право «робити зо своїм» (з грішми) те, що захоче. І сказав, що їм не слід «ремствувати» на його щедрість до робітників, які працювали всього лиш годину.
На цьому прикладі Ісус Христос показав, що Бог сам вирішує кого, коли і якими благословеннями обдарувати. Він є тим землевласником із притчі. І перед Богом звітуватиме людина судного дня. Тож багато з тих, хто зараз займає визначні посади, одного дня з’ясують, що їх понизили. А ті, що були серед бідних, стануть вище за найвищих. «Останні будуть перші, а перші – останні!» (Це підтверджує слова Ісуса Христа у 19:28-30). Останнього дня Господь усіх судитиме, і Його рішення будуть найвеличніші і найважливіші.
12. НАВЧАННЯ ПРО ЙОГО СМЕРТЬ (20:17-19)
20:17-19. Ніколи і ніхто не зможе сказати, що Ісус Христос не підготував Своїх учнів до Своєї смерті. Принаймні вже тричі Він говорив їм, що скоро помре (12:40; 16:21; 17:22-23). Зараз Він ішов дорогою до Єрусалиму (див. переміщення Ісуса Христа: 4:12; 16:13; 17:24; 19:1; 21:1) і знову сказав Своїм учням, що в тому місті на нього очікує смерть. Тут Він уперше розповів про зраду, глузування, катування і розпинання на хресті. І Він також нагадав їм, що смерть не буде для Нього кінцем, адже Він воскресне «третього дня» (див. 16:21; 17:23). Учні ніяк не відповіли на Його слова, напевно, вони просто не могли змусити себе повірити, що з Господом і дійсно так вчинять.
13. НАВЧАННЯ ПРО ЧЕСТОЛЮБСТВО (20:20-28)
(Мк. 10:35-45)
20:20-23. Нещодавня промова Ісуса Христа про оновлення всього (19:28) стала причиною наступної події. До Нього підійшла «мати Заведеєвих синів зо своїми синами (Яковом і Іоанном) і вклонилась». Коли Ісус Христос спитав, чого ж вона бажає, жінка попросила, щоб Він дарував її синам почесні місця у Своєму Царстві, щоб один сидів праворуч, а другий ліворуч від Нього. Напевно, вона чула, як Ісус Христос розповідав Своїм учням про престоли (19:28), і вона, як і будь-яка мати, вирішила, що її сини заслуговують на найкращі місця.
Ісус Христос не відреагував на слова жінки про Його прийдешнє Царство. Він лиш звернувся до двох її синів, які, вочевидь, і спонукали свою матір підійти до Ісуса Христа з таким проханням. Він сказав: «Не знаєте, про що просите. Чи спроможні ви пити чашу, яку я маю пити?». Ісус Христос говорив про ті випробування, які Йому зовсім скоро доведеться витримати через зраду, і про Свою смерть на хресті (26:39, 42). Обидва учні відповіли: «Спроможні». Тоді Ісус Христос сказав, що й справді вони питимуть разом з Ним Його «чашу» страждань і смерті. Як відомо, ап. Яків помер на початку періоду побудови Церкви Христової від рук Ірода Агріппа І (Діян. 12:1-2), а ап. Іоанн, як стверджують, помер смертю мученика наприкінці першого століття.
Однак не Ісус Христос вирішуватиме, хто сидітиме справа і зліва від Нього у Царстві Небесному. Ці місця займуть лише ті, кого «Отець» Його, милосердний і великодушний Суддя (див. Мт. 20:1-16), призначить (вірш 23). З усього цього випливає, що знову учні не зрозуміли навчання Ісуса Христа про скромність (див. 18:1-6). Запитання ап. Петра (19:27) також показало його прагнення зайняти хорошу посаду. І це Апостоли обговорювали між собою аж до смерті Ісуса Христа.
20:24-28. Коли десятеро інших Апостолів почули про прохання матері ап. Якова і ап. Іоанна, вони «почали нарікати». Напевно, вони шкодували, що першими про це не подумали! (див. 18:1). А Ісус Христос, звісно ж, знав про суперечку між Апостолами. Тож Він закликав їх усіх до Себе і нагадав про деякі важливі принципи. Якщо є люди, які панують над іншими («князі» і «вельможі»), то це не означало, що і Його учні мають так робити. У Його Царстві великими стають не через панування і владу, а через служіння (20:26-27). Тож і їхньою метою має бути служіння, а не правління. Найвище цінуватимуть тих, хто служить, і тих, хто скромний.
І найкращим прикладом цього принципу був Сам Ісус Христос. Він прийшов у світ «не для того, щоб йому служили, але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох». І саме в цих словах Ісуса Христа міститься важливе повідомлення, що Він помре на хресті за людей. Він багато разів казав своїм учням, що помре, та ніколи не вказував причини Своєї смерті. Лише зараз стало зрозуміло, що Його смерть – це «викуп» (літрон, «плата») «за» (анті, «замість») «багатьох» (див. таблицю «Слова Нового Завіту для спокутування» у Мк. 10:45). Віддаючи Своє життя, він порятує від смерті багатьох людей, адже лише Його смерть може стати істинною спокутою за гріхи людства (Йн. 1:29; Рим. 5:8; 1 Пт. 2:24; 3:18). Ісус Христос був ідеальною Жертвою і Своєю смертю заплатив за гріх.
14. НАВЧАННЯ ПРО ВЛАДУ (20:29-34)
(Мк. 10:46-52; Лк. 18:35-43)
20:29-34. Востаннє Ісус Христос показав Свою божественну владу над усім, коли по дорозі у Єрусалим зцілив двох сліпців біля міста Єрихон. Інші синоптичні автори (ап. Марк і ап. Лука) описують цей випадок з деякими відмінностями. Апостол Матфей писав про двох чоловіків, а ап. Марк і ап. Лука – про одного. А також ап. Марк згадав ім’я сліпця, Вартимей. Не має сумніву, що там було двоє чоловіків, але саме Вартимей був більш помітною особою. Апостоли Матфей і Марк зазначили, що Ісус Христос зцілив сліпців, коли покидав Єрихон, а ап. Лука написав, що це трапилося, коли Ісус Христос заходив у місто. Цю розбіжність можна пояснити тим фактом, що на той час було два Єрихони, старе місто і нове. Ісус Христос саме виходив зі старого Єрихону (Мт. і Мк.) і підходив до нового (Лк.), коли трапилося це диво.
Коли сліпці «почули, що Ісус Христос переходить мимо», то «закричали», благаючи про допомогу. Вони звернулися до Нього словами «Господи, Сину Давида». Ще раніше інші сліпці також зверталися до Ісуса Христа словами «Сину Давидів» (Мт. 9:27; див. 15:22). Промовляючи так, вони визнавали Його Месією. Сліпці були наполегливими у своєму благанні і не зважали на картання «народу». Тоді Ісус Христос «зупинився, закликав їх» і запитав, у чому була їхня потреба. Вони просто відповіли: «Господи, щоб очі нам відкрилися». Ісус Христос «змилувався» (спланчністхеіс; див. коментарі до 9:36) над ними, і, виявляючи Свою владу Месії, Сина Давидового, «негайно» їх зцілив. Цікаво, що ця доволі об’ємна частина (17:14-20:34), у якій Ісус Христос навчав своїх Апостолів усьому, що їм буде потрібно після Його смерті, завершилася виявом Його влади. Істинно Він є Сином Давида, Месією Ізраїлю.
VI. Ісус Христос приносить себе в Жертву (част. 21-27)
А. Офіційне представлення Ісуса Христа як Царя (21:1-22)
1. УРОЧИСТИЙ В’ЇЗД (21:1-11)
(Мк. 11:1-11; Лк. 19:28-42; Ін. 12:12-14)
21:1-5. Ісус Христос та Його учні підходили до Єрусалиму зі сходу, адже ішли дорогою з Єрихону. Коли вони прийшли «у Витфагію», яка знаходилася на східних схилах «гори Оливної», Ісус Христос послав двох Своїх учнів наперед, щоб вони знайшли «ослицю й осля». Хоча в усіх чотирьох Євангеліях є опис урочистого в’їзду, лише ап. Матфей згадав про ослицю разом з ослям. У цьому дехто вбачає суперечність, але її легко можна пояснити, адже коли Ісус Христос їхав верхи на ослятку, ослиця, звісно ж, ішла поруч. Напевно, Він їхав частину дороги на ослиці, а частину – на ослятку (вірш 7).
Ісус Христос наказав учням привести до Нього цих тварин, та якщо хтось запитуватиме їх «щось», їм слід було відповідати, що це «Господь їх потребує». Як Месія Він мав право просити усе, що Йому потрібно. Апостол Матфей зазначив (вірш 4-5), що таким чином здійснилося пророцтво Захарія 9:9 (див. Іс. 62:11), у якому йшла мова про прихід Царя – Він «іде… лагідний і верхи на ослиці – на осляті, синові підяремної». Зазвичай в’їзд царів був не таким, адже вони в’їжджали як переможці, верхи на конях, а ослятко було символом миру.
21:6-8. Учні привели тварин і «поклали на них одяг», утворюючи сідло, а «народ … простеляв свою одіж по дорозі» (див. 2 Цар. 9:13) і «з дерев гілки». Більшість людей були паломниками із Галилеї, вони йшли до Єрусалиму на святкування єврейської Пасхи. Вони знали про Ісуса Христа і про Його численні чуда у Галилеї.
21:9. Коли люди йшли разом з Ісусом Христом – хтось попереду, а хтось позаду Нього, – то вони, напевно, співали свої паломницькі псалми. Апостол Матфей зазначив, що вони (разом із дітьми, вірш 15) викрикували слова з Псалмів 118:26: «Благословен той, що йде в ім'я Господнє», а також «Осанна Синові Давида!». Слово «осанна» походить від давньоєврейського хосіах на, «Спаси (нас), тебе благаєм», Пс. 118:25. З одного боку воно є прославлянням, а з іншого – благанням.
І хоча народ до кінця не усвідомлював усієї важливості події, та очевидно було, що вони визнавали Ісуса Христа обіцяним Сином Давида, який прийшов, щоб дарувати їм порятунок. І своїми вчинками, і своїми словами вони віддавали шану тому, Хто входив у місто. Ісус Христос востаннє показував людям, що Він – Цар.
21:10-11. Коли Ісус Христос «увійшов у Єрусалим, заметушилося все місто, питаючи: «Хто це такий?» Оскільки зазвичай Ісус Христос уникав самого міста, жителі не знали Його. Народ же, який супроводжував Ісуса Христа, відповідав: «Це пророк, Ісус із Назарету в Галилеї» (див. вірш 46). Як пророк Він є тим, кого пообіцяв пр. Мойсей (Втор. 18:15). Апостол Лука зазначив, що Ісус Христос заплакав над цим містом (Лк. 19:41) і сказав релігійним лідерам, що настав для його народу вирішальний день: «Якби й ти цього дня зрозуміло те, що веде до миру! Але тепер воно закрите перед твоїми очима!» (Лк. 19:42). Напевно, Ісус Христос пам’ятав про важливість пророцтва Даниїла щодо часу приходу Месії, і розумів, що прибув в Єрусалим саме тоді, коли це передбачив Даниїл ще за 500 років до того (Дан. 9:25-26). Ця подія стала офіційним представленням Ісуса Христа народу ізраїльському як законного Сина Давидового.

ПЛАН ХРАМУ
Antonia fortress – фортеця Антонія
Portico – портик
Court of the Gentiles – Двір язичників
Sacred enclosure – Священна огорожа
Court of priests with altar – Двір священнослужителів з вівтарем
Treasury (womens’ court) – Скарбниця (жіночий двір)
Solomon’s porch – портик Соломона
The holy of holies – Святая святих
The holy place – Святилище
Court of Israel – Двір ізраїльський
Royal portico – Королівський портик
2. ВЛАДА МЕСІЇ (21:12-14)
(Мк. 11:15-19; Лк. 19:45-48)
21:12-14. З оповіді ап. Матфея можна припустити, що «Ісус Христос увійшов у храм» щойно прибув в Єрусалим. Однак інші писали, що після в’їзду Він повернувся у Вифанію. Очищення храму, напевно, відбулося наступного ранку, коли Ісус Христос повернувся до Єрусалиму з Вифанії (Мк. 11:11-16).
Коли Месія Ісус Христос «увійшов у храм», то спрямував Своє обурення на тих, хто перетворив храм із місця «молитви» на місце торгівлі і «печеру розбійників». Для багатьох людей храм став місцем заробітку, і саме там народ купував собі пожертву. У храмі не використовували грошей, що знаходилися в обігу поза храмом. Тому звичні гроші слід було спершу обміняти на храмові гроші, а тоді вже за них купувати собі тварин для пожертв за завищеною ціною. Оскільки таке здирство цілковито суперечило призначенню храму, Ісус Христос «перевернув столи міняйлів … й ослони» на зовнішньому дворі язичників і нагадав їм слова із двох віршів Старого Завіту, а саме Іс. 56:7 і Єр. 7:11. (Ісус Христос уже очищав храм на початку Своєї проповідницької діяльності [Ін. 2:14-16].)
Ісус Христос знову показав людям Свою владу і зцілив усіх сліпих та кульгавих, які «підійшли до нього в храмі». (Про це згадується лише у ап. Матфея). Зазвичай таких людей не впускали у храм, але Ісус Христос багато чого змінив.
3. ОБУРЕННЯ РЕЛІГІЙНИХ ЛІДЕРІВ (21:15-17)
21:15-17. Коли Ісус Христос зцілив тих, хто прийшов до Нього у храм, діти, виявляючи Йому велику шану, почали кричати: «Осанна Синові Давида!», а так називали лише Месію (див. коментарі до вірша 9). «Первосвященики ж та книжники» вельми «обурилися» вчинками Ісуса Христа і такими словами дітей. Дієслово «обурилися» є перекладом дієслова зі значенням «розлютитися», яке використовується лише у синоптичних Євангеліях (див. 20:24; 26:8; Мк. 10:14, 41; 14:4; Лк. 13:14). Своїм запитанням «Чуєш, що оці кажуть?» вони хотіли спонукати Ісуса Христа зупинити окрики дітей. Можливо, багато з тих дітей були у храмі вперше, святкуючи своє дорослішання. Тож такий вплив на юних не був у найкращих інтересах народу. Ісус Христос відповів, цитуючи слова з Пс. 8:2, у яких йшла мова про «похвалу» «устами немовлят та ссущих». Отримуючи похвалу від них, Ісус Христос показував, що як Месія Він вартий цього. Релігійні ж лідери, відвертаючись від Ісуса Христа, не мали навіть того розуміння істини, яка була доступна дітям, що приймали Його (див. Мт. 18:3-4). Тому Ісус Христос покинув релігійних лідерів і пішов із храму. Він повернувся у Вифанію, яка була у двох милях ходу через гору Оливну. Там Він «заночував», напевно, в будинку Марії, Марфи і Лазаря.
4. СИМВОЛІЧНЕ ЗРЕЧЕННЯ (21:18-22)
(Мк. 11:12-14, 20-25)
21:18-22. Повертаючись у місто Єрусалим наступного ранку, Ісус Христос «зголоднів». Він побачив «смоковницю край дороги», та «не знайшов на ній нічого, крім самого листя». Зазвичай, смоківниця спершу дає плоди, а тоді на ній з’являється листя, або ж і плоди, і листя виростають одночасно. А оскільки на дереві уже було листя, то й плоди мали уже бути. Коли ж Ісус Христос не знайшов на смоківниці жодного плоду, Він прокляв її і вона «негайно же … всохла». Апостол Марк ж вказав, що учні чули, як Ісус Христос прокляв дерево, але те, що вона засохла, вони побачили аж наступного ранку, коли поверталися до Єрусалиму (Мк. 11:13-14, 20). «Учні здивувались» (етхаумасан), що дерево так швидко всохло.
Користуючись цією нагодою, Ісус Христос дав Своїм учням урок віри, адже якби вони мали істинну віру у Бога, їм було б під силу не лише проклясти дерево, а й зрушити з місця гори (див. Мт. 17:20). Якби вони дійсно вірили, вони б отримали все, чого б просили у своїх молитвах. Ісус Христос навчав, що віра є важливішою за сумнів чи за просте дивування. А народ ізраїльський у Нього так і не повірив.
Однак цей випадок зі смоківницею, можливо, мав ще й інше значення. Багато хто вважає, що Ісус Христос побачив у цьому дереві символ Ізраїлю тих часів. Вони видавалися плідними, та при більш детальному розгляді увесь народ виявився безплідним. Проклинаючи те покоління, Ісус Христос показав, що Сам їх зрікається, і передрік, що жодного плоду вони ніколи не дадуть. Всього за кілька днів той рід зречеться свого Царя і розіпне Його на хресті. Зрештою це й привело до того, що те покоління зазнало покарання. У 70 році після Р.І.Х. прийшли римляни, зруйнували храм, спустошили Ізраїль і поставили кінець ізраїльській політичній цілісності (Лк. 21:20). Можливо, проклинаючи смоківницю, Ісус Христос зрікався й того роду, та, звісно, це не стосувалося усього народу (див. Рим. 11:1, 26).
Б. Релігійне протиборство з Царем (21:23-22:46)
1. ПРОТИБОРСТВО ЗІ СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛЯМИ І СТАРІЙШИНАМИ (21:23-22:24)
(Мк. 11:27-12:12; Лк. 20:1-19)
а. Напад (21:23)
21:23. Ісус Христос «увійшов у храм і почав навчати». Саме тут Він вступив у протиборство з різними релігійними групами народу. Усе розпочалося із запитання, яке «первосвященики і старші народу» поставили Ісусу Христу: «Якою владою ти це чиниш? Хто тобі дав цю владу?» Вони, напевно, мали на увазі Його тріумфальний в’їзд у місто, те, як Він приймав хвалу від людей, як очистив храм, як зцілював сліпців і покалічених (вірші 8-14), а також Його вчення (вірш 23). Лідери розуміли, що Ісус Христос заявляв, що має владу Месії, а тому хотіли знати, звідки Він її узяв. Очевидно ж, що не вони дали цю владу Йому!
б. Відповідь (21:24-22:14)
(1) Хрещення св. Іоанна Хрестителя (21:24-32).
21:24-27 (Мк. 11:29-33; Лк. 20:3-8). Відповідаючи на запитання релігійних лідерів, Ісус Христос поставив їм інше запитання і пообіцяв, якщо вони дадуть відповідь на Його запитання, то й Він відповість на їхнє. Він спитав: «Іоаннове хрищення – звідки було? З неба чи від людей?» І хоча це запитання здавалося цілком простим, воно викликало жваву дискусію між релігійними лідерами. Якщо вони скажуть, що хрещення св. Іоанна Хрестителя «з неба», тоді Ісус Христос відповість «Чого ж тоді ви не увірували в нього?» З іншого боку, якщо у відповідь вони скажуть, що хрещення св. Іоанна Хрестителя було «від людей», тоді самі люди засудять їх, адже народ вважав св. Іоанна Предтечу великим пророком. У такий спосіб Ісус Христос поставив їх у становище, у яке вони неодноразово намагалися поставити Його. Зрештою вони відповіли, що не знають відповіді на Його запитання. Тому й Ісус Христос, дотримуючись Свого слова, відмовився відповідати на їхнє запитання. Замість цього Він розповів притчу.
21:28-32. У притчі Ісуса Христа один чоловік звернувся до обох своїх синів з проханням попрацювати «у винограднику». Перший син відразу відповів, що піде й попрацює, але не зробив цього. Інший відповів, що не піде, але потім, розкаявшись, таки пішов. Тоді Ісус Христос запитав: «Котрий з двох учинив волю батька?» Очевидно було, що саме другий син послухав батька. Тож Ісус Христос одразу розтлумачив цю притчу у стосунку до релігійних лідерів. Хоча і дехто з них нібито визнавав проповідування св. Іоана Христителя (Ін. 5:35), їхні вчинки (Лк. 7:29-30) показували, що діяли вони як перший син. З іншого боку, багато митарів і блудниць отримали послання св. Іоанна Хрестителя і виконали волю Отця. Тож їм буде надано доступ у Царство Боже. А релігійні лідери, які не розкаялися і не повірили, доступу не матимуть. Почувши такі слова Ісуса Христа, релігійні лідери відчули себе винними. Очевидно, що Ісус Христос приголомшив їх, Він ставився до них з презирством. Аморальні люди, такі як митарі і блудниці могли увійти в Царство Боже, а вони, релігійні лідери, не могли!
(2) Притча про землевласника (21:33-46; Мк. 12:1-12; Лк. 20:9-19).
21:33-39. У наступній Своїй притчі Ісус Христос знову показав відповідь ізраїльського народу на Його проповідування. Він розповів про землевласника, який витратив багато грошей, щоб зробити гарний виноградник, а тоді «винайняв його виноградарям», які мали його доглядати. Коли прийшов час «винозбору», господар послав своїх слуг, що зібрати те, що по праву належало йому. Та «виноградарі, схопивши його слуг, кого побили, кого вбили, кого ж укаменували». Коли господар послав інших слуг, результат був той самий. Врешті землевласник «послав до них свого сина», гадаючи, що вони матимуть до нього «пошану». Однак виноградарі вирішили, що убивши сина, вони зможуть привласнити собі ці землі. Тож вони «вивели (його) геть з виноградника й убили».
Видається очевидним, що Ісус Христос говорив про народ ізраїльський, якого Бог турботливо підготував, щоб той став Його багатим виноградником (див. Іс. 5:1-7). А доглядати Його вино мали релігійні лідери. Та вони не визнавали верховенства Свого Господаря, а Його посланців і пророків убивали. Зрештою вони уб’ють і Сина Його, Ісуса Христа, за межами Єрусалиму (див. Євр. 13:12).
21:40-46. Тож не має нічого дивного у тому, що Ісус Христос запитав Своїх слухачів, а що ж, на їхню думку, «господар виноградника … зробить з тими виноградарями». Очевидно, що він не дозволить їм і далі розпоряджатися тим виноградником, і що він покарає їх. Ту землю він передасть «іншим виноградарям, що будуть давати йому плоди його своєчасно». І все це цілком узгоджувалося із Святим Письмом, адже Ісус Христос пригадав слова із Пс. 118:22-23: «Камінь, що відкинули будівничі, став каменем наріжним».
Переносячи цю притчу на людей, які Його слухали, Ісус Христос сказав, що «Царство Боже» від них «відніметься … й дасться народові, що буде приносити плоди його». Існує два тлумачення цього вірша. Одні вважають, що Ісус Христос говорив про Царство Боже, яке «відніметься» у єврейського народу і «дасться» язичникам, і вже вони приноситимуть відповідні плоди істинної віри. Та це тлумачення є спірним, оскільки слово «етхнеі» є одниною, а не множиною, і його слід перекладати у стосунку до Святої Церкви, яку у Рим. 10:19 і 1 Пт. 2:9-10 називають словом «народ».
Кращим тлумаченням є те, згідно якого Ісус Христос говорив лише про тогочасний ізраїльський народ, про те, що саме у нього буде відібрано Царство Боже, але у майбутньому, коли цей народ дійсно розкається і повірить, тоді увійде в Царство Небесне. У цьому сенсі Ісус Христос використав термін «народ», говорячи про тогочасне покоління (див. Мт. 23:36). Через те, що вони Його зреклися, саме той рід ніколи не зможе увійти у Царство Боже (див. коментарі до 21:18-22). Але майбутнє покоління Ізраїлю, яке розкається і виявить свою спесенну віру у цього ж Месію (Рим. 11:26-27), отримає доступ у це Царство Боже. Зрікаючись Ісуса Христа, неначе відкидаючи той «камінь», ці «будівничі» (Мт. 21:42) отримають свою кару («на кого він (камінь) упаде, того роздушить»). Релігійні лідери (тоді «первосвященики й фарисеї», вірш 45; див. вірш 23) зрозуміли, що Ісус Христос говорив про них, і «намагалися схопити його, та боялися людей (див. вірш 26), бо ті мали його за пророка» (див. вірш 11). Тож тоді вони не могли нічого вдіяти.
(3) Притча про весільний бенкет (22:1-14; Лк. 14:15-24).
22:1-7. У Своїй третій притчі, адресованій релігійним лідерам (див. інші дві притчі у 21:28-32 і 21:33-44), Ісус Христос знову говорив про Бога, який пропонував людям Своє «Царство Небесне». Весільний бенкет тут є символом царювання Ісуса Христа (див. 9:15; Іс. 25:6; Лк. 14:15). У цій притчі цар задумав дати бенкет з нагоди весілля свого сина. Його слуги сказали усім запрошеним, що їх уже чекають на бенкет, та гості проігнорували це запрошення і не захотіли «прийти». Цар тоді «послав інших слуг», щоб ті все ж переконали запрошених прийти, та результат був той самий. І оскільки запрошені не лише відмовилися прийти, а ще й «познущалися» зі слуг «і повбивали» їх, цар «розгнівався … і вислав військо, яке вигубило тих убивців, а їхнє місто спалило».
Ісус Христос таким чином говорив про те, як народ зречеться Його і якими будуть наслідки такого їхнього вчинку. Бог влаштував царювання Свого Сина і розіслав людям запрошення в «Царство Небесне», але проповідування св. Іоанна Христителя, Ісуса Христа і Апостолів цілковито ігнорувалося. Народ готовий був навіть убивати тих, хто приносив це запрошення. Зрештою у 70 році після Р.І.Х. прийде римська армія, винищить майже усіх євреїв у Єрусалимі і зруйнує храм.
22:8-14. Однак весільний «обід» був уже «готовий», і оскільки перші запрошені відмовилися прийти, можливість потрапити на цей бенкет отримали інші люди. Проте, хоча слуги царя запрошували і «злих і добрих», все ж особиста готовність була необхідною. Це випливає із випадку з одним гостем, який прийшов на бенкет без належної одежі. Він не був готовим до того, що пропонував йому цар, в даному випадку, «не був убраний у весільну одіж». (Очевидно, що цар дав їм усім весільну одежу щойно вони прибули, адже прийшли вони відразу з вулиць, із «роздоріжжя» [вірш 9]. Людина має бути з Богом не лише на словах. В усьому слід відповідати тому, що Бог Цар пропонує). Тому цього гостя і вкинули туди, де на нього очікували лиш темрява й страждання. (Див. коментарі до фрази «плач і скрегіт зубів» у 13:42). Оскільки зараз у царство запрошено людей усіх рас і різного походження («багато бо покликаних»), серед них існує відбір («вибраних мало»). Тому особиста відповідність є дуже важливою.
2. ПРОТИБОРСТВО ІЗ ФАРИСЕЯМИ Й ІРОДІЯНАМИ (22:15-22)
22:15-17. Даний випадок показує, що часто випадкові люди спонукали Ісуса Христа до дискусії. Релігійні лідери Ізраїлю мали на меті позбутися Ісуса Христа із Назарету, і готові були на все, лиш би домогтися свого, навіть якщо для цього виникала необхідність співпрацювати з довічними ворогами. «Фарисеї» завжди ворогували із римлянами і опиралися усім спробам Риму втрутитися у спосіб життя євреїв. А іродіяни активно підтримували правління Ірода Великого і з готовністю вносили з часом зміни, як вимагав цього Рим. Та виявилося, що фарисеїв це все ж менше турбувало, аніж крайня необхідність позбутися Ісуса Христа. Тож вони вислали до Ісуса Христа «своїх учнів разом з іродіянами», щоб «впіймати (Його) на слові».
Вони розпочали розмову улесливими словами, та їхнє лицемірство було очевидним, оскільки вони насправді не вірили в Ісуса Христа. Тож учні фарисеїв та іродіяни запитали Його: «Чи дозволено давати кесареві податок, чи ні?» На це добре продумане запитання не можливо було дати однозначної відповіді. Тож вони гадали, що піймали Ісуса Христа в пастку. Якщо Він відповість, що сплачувати податок кесареві треба, то займе позицію римлян, які були ворогами Ізраїлю, а тому більшість євреїв, в тому числі і фарисеї, вважатимуть Його зрадником. Однак якщо Він скаже, що сплачувати податки Риму не слід, Його можуть звинуватити у підбурюванні до заколоту тих, хто виступав проти влади Риму, і тоді іродіяни будуть проти Нього.
22:18-22. Ісус Христос знав про їхнє лицемірство і про наслідки, які матиме Його відповідь. Тому Він відповів на запитання, стверджуючи, що держава займає важливе місце у житті людей, і що цілком можливо одночасно підкорятися і державі, і Богові. Він попросив їх дати Йому «гріш податковий». Римський динарій, на якому викарбовано зображення римського імператора Цезаря, показав, що вони є під владою Риму. (На монеті є надпис: «Тиверій Цезар Август, син божественного Августа»). А тому люди й мають сплачувати йому податок: «Віддайте ж кесареве кесареві».
Та Ісус Христос нагадав, що влада належить Богу: «Віддайте … Боже Богові». Люди мають підкорятися і Йому також, адже кожен має і політичну, і духовну відповідальність. «Почувши це, (фарисеї та іродіяни) здивувались і, полишивши його, відійшли».
3. ПРОТИБОРСТВО ІЗ САДУКЕЯМИ (22:23-33)
22:23-28. Садукеї також були релігійною групою, яка бажала знеславити Ісуса Христа і Його вчення. Вони називалися «релігійними лібералами» тих часів, адже стверджували, що «нема воскресіння», ні ангела, ні духа (Діян. 23:8). Тож зумисно їхнє запитання стосувалося вчення про воскресіння і його можливі наслідки. Вони розповіли історію про жінку, чий чоловік рано помер. У відповідності з законом левірату (Втор. 25:5-10), брат її чоловіка мав взяти її за свою дружину (щоб увічнити рід свого померлого брата). Але і він незабаром помер. І так трапилося з усіма сімома братами.
Тож садукеї запитали Ісуса Христа : «У воскресінні котрого з сімох буде вона жінка? Всі бо її мали.» Садукеї припускали, що на небі існуватиме усе те, що людям так подобалося тут, на землі, наприклад, подружні стосунки. Та оскільки ця жінка мала сімох чоловіків, котрому з них вона зможе бути жінкою? Таким чином садукеї намагалися показати, що воскресіння є безглуздям.
22:29-33. Ісус Христос же відповів, що таке запитання виникло у садукеїв через те, що вони не знали «ані Писання, ані Божої сили». Це було сильне звинувачення, адже з усіх людей саме вони найкраще мали знати Слово Боже і Його силу. Боже Слово навчало, що воскресіння є, а силою Своєю Він може повертати людей до життя. Тому Ісус Христос виправив два хибних уявлення садукеїв: (1) Небо – це не те місце, де просто є усе, що люди любили на землі. Насправді, у вічності шлюб не буде потрібен. Коли люди отримають прославлені тіла, що не вмиратимуть, потреби розмножуватися уже не буде, адже саме ця потреба була головною метою будь-якого шлюбу. Віруючі люди у прославлених тілах будуть «як ангели», а ангели не відтворюють собі подібних. (Він не сказав, що люди стануть ангелами). Ісус Христос не відповів на усі запитання про вічність і зв’язки між тими, хто був одружений у цьому житті, та відповів на запитання, яке поставили садукеї. (2) Більш важливим питанням, яке підняли садукеї, було саме існування воскресіння. Якби вони читали і розуміли Старий Завіт, вони б чітко побачили, що майбутнє життя є реальним, і що коли людина помирає, вона все ж продовжує існувати. Садукеї вважали воскресіння безглуздям, бо вірили, що смерть є кінцем існування людини. Але Ісус Христос повторив слова, які промовив сам Бог, звертаючись до пр. Мойсея біля палаючого куща: «Я – Бог Авраама, Бог Ісаака і Бог Якова!» (Вих. 3:6). Якби садукеї були праві, а патріархи Авраам, Ісаак і Яків померли і більш ніде не існували, тоді Бог сказав би фразу «Я був». Тож використання теперішнього часу означає, що Бог все ще є Богом цих патріархів, оскільки вони живі і знаходяться поруч із Ним, і, зрештою, будуть, коли прийде час воскресіння праведних. «І чувши це, народ дивувався (ексеплессонто; див. коментарі до Мт. 7:28; і див. етхаумасан у 22:22) Його навчанню». Тож Ісус Христос з успіхом відповів на запитання садукеїв, і цим завдав поразки релігійним лідерам.
4. ПРОТИБОРСТВО З ФАРИСЕЯМИ (22:34-46)
а. Фарисеї запитують Ісуса Христа (22:34-40)
22:34-40. Коли фарисеї почули, як Ісус Христос відповів садукеям, вони швиденько послали до Нього свого представника, законовчителя, який добре знав увесь Закон. І він запитав Ісуса Христа: «Учителю, котра найбільша заповідь у законі?» На той час це запитання широко обговорювалося між усіма релігійними лідерами, і щораз інші заповіді називалися головними. Ісус Христос відразу їм відповів і Своєю відповіддю підсумував усі десять заповідей. Він сказав, що «найбільша заповідь» – це «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю» (див. Втор. 6:5). Він додав, що другою заповіддю є «Люби ближнього твого, як себе самого» (див. Лев. 19:18). Перша заповідь підсумовує усі, записані на першій таблиці Закону, а друга – підсумовує другу таблицю. Тоді Ісус Христос сказав: «На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються». Тобто увесь Старий Завіт розвиває і докладно розкриває ці дві заповіді: любов до Бога і любов до інших, сотворених за Його подобою.
У ап. Марка вчитель Закону сказав Ісусові Христу, що відповідь Його вірна, і що любов до Бога і до ближнього є важливішою за «всепалення та жертви» (Мк. 12:32-33). Світло у його серці починало світити, тож Ісус Христос дав йому зрозуміти, що він недалеко від Царства Божого. Апостол Марк також додав: «І ніхто не смів більше його запитувати» (Мк. 12:34). Пояснення було очевидним. Ісус Христос відповідав їм так, як ніхто і ніколи до Нього. Насправді, у цьому останньому випадку чоловік, який ставив запитання, був уже готовий покинути фарисеїв і прийняти Ісуса Христа. Напевно, вони відчули, що їм варто зупинитися, поки до Ісуса Христа не приєдналося ще більше людей.
б. Ісус Христос запитує фарисеїв (22:41-46)
(Мк. 12:35-37; Лк. 20:41-44)
22:41-46. Оскільки фарисеї уже не бажали ставити Ісусові Христу якісь запитання, Він перейшов у наступ і сам задав їм запитання. Його запитання мало наштовхнути їх на роздуми про Месію. Він промовив: «Що ви думаєте про Христа? Чий він син?» Вони відповіли, не замислюючись, адже очевидно було, що Месія мав прийти із роду Давида. Тоді Ісус Христос відповів їм (вірші 43-45), і цією відповіддю показав, що Месія – це щось більше за звичайного людського сина Давидового, хоча багато хто так і вважав. Якщо Месія був лише земним сином Давида, чому ж тоді Давид надавав Йому божественності? Ісус Христос зачитав слова з псалма про Месію (Пс. 110:1), у якому Давид називав Месію «Господом». Слово «Господь» є перекладом з давньоєврейської (адоні), і використовується лише у стосунку до Бога (наприклад, Бут. 18:27; Ін. 28:28). Якщо Давид називав цього Сина «Господом», то очевидно, що Він був чимось більшим за людського сина.
Ця богословська дискусія була занадто складною для фарисеїв, які не були готові визнати божественну природу Сина Давидового. Тож ніхто не наважився Йому відповісти чи продовжувати обговорення подібних запитань з Ісусом Христом . Усі Його опоненти замовкли: первосвященики і старші (Мт. 21:23-27), фарисеї разом з іродіянами (22:15-22), садукеї (вірші 23-33) і фарисеї (вірші 34-36).
В. Народ зрікається Царя Ісуса Христа (част. 23)
(Мк. 12:38-40; Лк. 11:37-52; 20:45-47)
1. ІСУС ХРИСТОС ЗАСТЕРІГАЄ ЛЮДЕЙ (23:1-12)
23:1-12. Лицемірство і невіра релігійних лідерів народу, що видно у частині 22, спонукали Ісуса Христа дати людям сильне послання. Він звернувся «до народу і до Своїх учнів», які були у храмі і чули Його розмову з різними релігійними лідерами, і застеріг їх щодо їхніх вчень. Він сказав, що владу їхню треба визнавати (вони «на кафедрі Мойсея розсілись», тобто вони навчають Закону), та їхні дії лицемірні і їх не слід повторювати. Вони поклали важкі «тягарі … людям на плечі», а «самі ж» праведними не були (23:4). Усі свої діла вони робили «на те, щоб бачили їх люди». Їхні «філактери», маленькі шкіряні торбинки, у яких вони носили рукописи з віршами зі Старого Завіту (Вих. 13:9, 16; Втор. 6:8; 11:18), і які прив’язували собі до лівої руки або на лоб, були широкими і показними. А «китиці на кінцях (молитовної) одежі» (Чис. 15:38) були довгими і помітними. Вони любили «перші місця» та вітання «Учителю!», що підкреслювало їхні особливі знання. Та не так мають чинити послідовники Ісуса Христа. Не слід шукати титулів (таких як учитель або наставник) чи посад високих. «Ви ж усі брати,» – сказав Ісус Христос, звертаючись до учнів (Мт.23:8).
Ісус Христос не казав, що між ними не буде ієрархії, але наголосив, що служіння Йому – «один бо ваш Учитель» (дідаскалос) і «один бо ваш Наставник» (катхегетес, це слово використовується лише тут у НЗ) – важливіше за людські «перші місця». Керівні посади не повинні ставати для них головною метою, їх слід завжди розглядати лише як можливість ще краще служити людям. Фарисей, який любив себе вихваляли, буде «принижений», а істинний послідовник Ісуса Христа, принижуючи себе у служінні, одного дня буде «вивищений».
2. ІСУС ХРИСТОС ЗАСТЕРІГАЄ ЛІДЕРІВ (23:13-39)
23:13. Ісус Христос застеріг книжників і фарисеїв, кажучи, що той шлях, яким вони зараз ішли, призведе до повного їх руйнування. Ісус Христос сім разів висловив їм докір і щоразу розпочинав із фрази «Горе вам». «Такими словами, що були цілковито протилежними до благословень, Ісус Христос засудив хибну релігію як вкрай несумісну з Богом і варту суворого покарання». Шість із семи разів Ісус Христос назвав релігійних лідерів лицемірами.
Спершу Він докоряв фарисеям, що вони не дозволяли іншим увійти у «Царство Небесне». Їх вороже ставлення до Ісуса Христа багатьох відвернуло від Нього. Багато євреїв довіряло фарисейським вченням. Те, що вони не прийняли Ісуса Христа , завадило й іншим піти вірним шляхом. За це їх і буде покарано.
23:15. У цьому вірші Ісус Христос висловив Свій докір завзятості релігійних лідерів, адже вони активно подорожували не лише сушею, а й морем, «щоб придбати одного новонаверненого» (проселітон) у юдаїзм. Та своїми вчинками і своїм ученням вони занапастили багатьох людей, бо і ті будуть прокляті у вічності. Накладаючи зовнішні обмеження рабинських звичаїв на своїх новонавернених, вони не давали їм побачити істину. Насправді, такий новонавернений ставав «гідним пекла, подвійно … гіршим» за фарисеїв, тобто був уже більш фарисейським, аніж самі фарисеї! І очевидно заслуговував на вічне покарання.
23:16-22. Третій раз Ісус Христос докоряв хитрості релігійних лідерів. (Перші два рази Він говорив про їхній вплив на інших людей, інші п’ять разів висловлював докір їхнім особистим рисам і вчинкам.) Даючи клятву, вони чітко зазначали, що саме робило її недійсною. Якщо хтось клявся «храмом» чи «жертовником», тоді це нічого не означало. Тож хоча виглядало так, ніби вони зв’язували себе клятвою, насправді, вони й не збиралися її дотримуватися. Та коли хтось клявся «золотом храму» чи «даром», що на жертовнику, тоді він мав виконувати свою обіцянку. Тож Ісус Христос сказав, що вони помилялися, гадаючи, що золото є важливішим за храм, а дар важливіший за жертовник. Він вказав, що будь-яка клятва храмом чи тим, що є у ньому, зобов’язує, бо «хто клянеться храмом, той клянеться ним і тим, хто живе в ньому». Подібною була і клятва Божим престолом, бо така клятва зобов’язувала «тим, Хто сидить на ньому». Тож Ісус Христос засуджував релігійних лідерів за те, що вони робили такі виключення стосовно дійсності клятв, бо були вони нечесними і вводили в оману. Ісус Христос називав їх зневажливими словами: «сліпі поводирі» (вірш 16), «нерозумні і сліпі» (вірш 17) і «сліпі» (вірш 19; див. вірші 24, 26).
23:23-24. Четвертий раз промовляючи «горе вам», Ісус Христос засудив ретельність релігійних лідерів щодо сплати десятини з усіх своїх статків. Вони дійшли вже того, що давали десятину навіть з найменших видів рослин: «з м'яти, кропу і кмину». Та будучи такими ретельними у виконанні цієї вказівки Закону (Лев. 27:30), вони занедбували «найважливіше в законі: справедливість, милосердя і віру». Вони звеличували незначне («комара відціджуєте») і применшували головне («а ковтаєте верблюда»). Так сильно турбуючись про дріб’язкове, вони ніколи не робили найважливіше. Ісус Христос не казав, що не слід давати десятину. Він наголосив: «І те слід робити, і того не слід лишати». А оскільки релігійні лідери цього не робили, то були вони сліпими поводирями.
23:25-26. Докоряючи уп’яте, Ісус Христос вказав на лицемірство фарисеїв. Їх турбувала лише зовнішня чистота. Вони очищали лише «зверху чашу й миску», з яких збиралися їсти, та їхні серця були «повні здирства та нездержливости». Тож очищалися вони головним чином для того, щоб показатися перед людьми, тоді як самі займалися грабежем та гналися за багатством. Якщо ж чистота буде внутрішня, то й «назовні» вони будуть чистими.
23:27-28. Шостим «горе вам» Ісус Христос продовжив Свою думку щодо зовнішньої чистоти. У попередньому вірші розглядалися невідповідні вчинки релігійних лідерів, а в цьому – їх зовнішній вигляд. Він сказав, що «книжники й фарисеї» схожі на «гроби побілені». Тоді був звичай фарбувати гроби у білий колір «зверху», так вони «гарними здаються». Але «всередині» гроби були «повні кісток мертвих і всякої нечисти». Подібним чином і фарисеї здавалися гарними «назовні», бо проголошували релігійну праведність, та були зіпсовані і загнивали «всередині», сповнені «лицемірства й беззаконня (аноміас)».
23:29-32. Останнє «горе вам» також стосувалося лицемірства релігійних лідерів. Вони вибудовували гроби і прикрашали надгробники «праведних». При цьому відразу говорили, що якби жили в часи пророків, то ніколи «не були б причетні» до пролиття крові цих праведних людей. Ісус Христос знав, що вони уже планували Його вбити, і таким учинком лиш доведуть, що були такими ж, як і люди попереднього покоління, «які пророків убивали». Зрікаючись Пророка, вони підуть шляхом своїх «батьків» і доповнять гріх своїх предків.
23:33-36. Ісус Христос різко засудив релігійних лідерів, називаючи їх «Змії, гадюче поріддя!». Вони будуть приречені довічно перебувати в пеклі, і кара буде сходити на них там вічно (див. вірш 15). А свідчити про те, що вони таки варті пекла, буде їхнє постійне зречення істини. Ісус Христос пообіцяв, що вишле до них Своїх «пророків, мудреців і книжників», та релігійні лідери зречуться їхні слів, і навіть декого уб’ють, а інших бичуватимуть й гонитимуть. Їх відповідь на проголошену істину і стане причиною покарань, що зійдуть на них. Авель був першим праведним мучеником, про якого йшла мова у Давньоєврейському Святому Письмі (Бут. 4:8), а Захарія був останнім (2 Хр. 24:20-22). 2 Хроніка була частиною Давньоєврейської Біблії. (Цими словами Ісус Христос засвідчив канон Старого Завіту). У 2 Хр. 24:20 Захарія названо сином Іояди, а в ап. Матфея він є сином Варахії. Та слово «син» може мати значення нащадок, тому священик Іояда міг бути дідом Захарія. І Ісус Христос міг мати на думці Пророка Захарія, який дійсно був сином Варахії («Берехії», Зах. 1:1). Тож на увесь той єврейський рід (генеан), що винен був, бо слідував за сліпими (Мт. 23:16-17, 19, 24, 26) релігійними лідерами, «впаде» кара Божа, адже вони проливали невинну кров. Ісус Христос знав, що народ цей і далі зрікатиметься Благої Вісті. Тож зрештою, через їхнє зречення Месії, їх храм буде зруйновано у 70 році після Р.І.Х.
23:37-39 (Лк. 13:34-35). У Своєму останньому тужливому зверненні до міста Єрусалима Ісус Христос розповів, чого бажав його людям. Єрусалим був столицею і символізував увесь народ, а люди його повбивали пророків і каменували «посланих» до них (див. Мт. 23:34; 21:35). Ісус Христос «хотів … зібрати» людей, «як квочка збирає курчат своїх під крила». Та народ цей, на відміну від курчат, які завжди поспішають до своєї матері квочки у разі небезпеки, не побажав («ви не бажали») навернутися до Ісуса Христа. Вони були відповідальними за свій вибір, тож саме їх вибір і накличе на них покарання. І «дім (їхній) … лишиться … порожній». Слово «дім» могло означати усе їхнє місто, і саме в такому сенсі більшість тлумачить це слово. Або ж Ісус Христос міг мати на увазі храм або навіть Давидову династію. Напевно, усе це стосувалося слова «дім».
Та Ісус Христос не відмовлявся від цього народу і міста Єрусалиму. І хоча Ісус Христос скоро піде (Ін. 13:33), в майбутньому на Нього знову «глядітимуть» (Зах. 12:10) і приймуть Його, не зречуться. Того дня народ скаже: «Благословен той, що йде в ім'я Господнє!». Ці слова є цитатою із Псалмів 118:26. Ісус Христос говорив про Своє Друге повернення на землю в кінці світу.
Г. Пророче очікування Царя Ісуса Христа (част. 24-25)
1. ЗАПИТАННЯ ДО ІСУСА ХРИСТА(24:1-3)
(Мк. 13:1-4; Лк. 21:5-7)
24:1-3. Завершивши дискусії і дебати з релігійними лідерами, «Ісус Христос вийшов з храму» і повернувся у Витфагію (див. 26:6) через гору Оливну (24:3). Нещодавня промова Ісуса Христа все ще дуже хвилювала Його учнів. Він засудив народ і сказав, що дім їхній лишиться «порожній» (23:38). Якщо ж Єрусалим і храм буде зруйновано, то як там житиме народ? Учні тоді показали Ісусові «храмові будівлі», немов намагаючись показати усю їх красу. Що могло статися з такими вражаючими будівлями, особливо з храмом Божим? Відповідь Ісуса Христа їх приголомшила: «Не лишиться тут камінь на камені, який не був би перевернений.» Храм буде зруйновано, і Єрусалим разом з ним. Такі слова Ісуса Христа спонукали учнів запитати Його, коли саме це мало трапитися. Тож щойно Ісус Христос зійшов на гору Оливну по дорозі до Витфагії і сів, «Його учні приступили до Нього». Четверо апостолів: Петро, Яків, Іоанн та Андрій (Мк. 13:3) – задали Ісусові Христві відразу два запитання: (1) «Коли це буде?» Тобто коли буде зруйновано храм і не залишиться там каменю на камені? (2) «Який буде знак твого приходу й кінця світу?»
Ці два запитання спонукали Ісуса Христа виголосити промову, яку зазвичай називають Промовою на Оливній Горі (Мт. 24-25). Запитання стосувалися руйнування храму і Єрусалиму, а також знаку приходу Ісуса Христа і кінця світу. Тут не було мови про Церкву Христову, яку Ісус Христос сказав, що збудує (16:18). У частинах 24 і 25 Свята Церква не згадується в жодному сенсі. Запитання Апостолів стосувалися лише Єрусалиму, Ізраїлю і другого пришестя Господа у славі Його. Насправді ап. Матфей не дав відповіді Ісуса Христа на перше запитання, однак у ап. Луки є Його відповідь (Лк. 21:20). Учні гадали, що руйнування Єрусалиму, про яке говорив Ісус Христос, приведе у Царство Боже. Не має сумніву, що вони думали про Зах. 14:1-2. (Руйнування, про яке говорив Ісус Христос у Мт. 23:38 сталося у 70 після Р.І.Х., у Зах. 14 іде мова про руйнування останнього, судного дня).
2. НАБЛИЖЕННЯ ЛИХА (24:4-26)
24:4-8 (Мк. 13:5-8; Лк. 21:8-11). Ісус Христос почав описувати події, які призведуть до Його повернення у славі, і розповідати про знаки Свого повернення. У цій частині (мт. 24:4-8) Він описав період, який передуватиме Його другому пришестю. Однак деякі вважають, що у Мт. 24:4-8 Христос Спаситель говорив про загальні знаки у стосунку до теперішнього церковного віку, а мова про лиха розпочинається у вірші 9. Інші ж дотримуються думки, що Господь Ісус Христос говорив про загальні знаки у віршах 4-14, а про нещастя лиш з вірша 15). Події, описані у віршах 4-8, мають певний стосунок до семи печатей у Одкровенні 6.
Той період буде ознаменовано: (1) лже-Христами (Мт. 24:4-5; див. Одкр. 6:1-2; першою печаттю є Антихрист), (б) війнами та воєнними поголосками (Мт. 24:6; див. Одкр. 6:3-4; друга печать – це війна), у яких «народ … на народ повстане» по усій землі (Мт. 24:7а) і (в) незвичайними природними катаклізмами, такими як «голод» (вірш 7б; див. Одкр. 6:5-6; третьою печаттю є голод; четвертою і п’ятою печаттю – смерть і мучеництво відповідно [Одкр. 6:7-11]) і «землетруси» (Мт. 24:7б; див. Одкр. 6:12-14; шоста печать – це землетрус). І ці знаки, як сказав Ісус Христос, будуть початком страждань. Як страждає жінка від болів перед тим, як народиться дитя, так і ці всесвітні конфлікти та катастрофи означатимуть, що друге пришестя Христа Спасителя уже близько.
24:9-14 (Мк. 13:9-13; Лк. 21:12-19). Ісус Христос розпочав це Своє речення словом, яке дає вказівку на час – «Тоді». Посеред періоду, який передуватиме другому пришестю Христа, Ізраїль почне страждати від великих мук. Антихрист облаштує свій власний центр поклоніння у єрусалимському храмі (2Сол. 2:3-4). Це призведе до смерті багатьох (Мт. 24:9), і багато людей зречеться своїх вірувань. Невіруючі зраджуватимуть віруючих (вірш 10), повсталі лжепророки обманюватимуть народ (див. вірш 5; Одкр. 13:11-15). «Розбуяє беззаконня», через що «любов багатьох (до Господа) охолоне».
Хто залишиться вірним Господу аж «до останку, той спасеться», тобто його буде порятовано (Мт. 24:13). Це не означає, що людина сама зможе досягти цього порятунку у вічності. Лише Бог дасть спасення тим, хто віритиме у Спасителя в часи страждань. Вони ввійдуть у Царство Боже у своїх преображенних тілах.
А також у ті часи «Євангелія Царства буде проповідуватись по всьому світі, на свідоцтво всім народам». І хоча це буде жахливий період безперервних переслідувань, істинні слуги Господа все ж свідчитимуть про Нього і поширюватимуть добру новину про Христа і наближення Його Царства. Це послання буде подібним до проповідувань св. Іоанна Христителя, Ісуса Христа і св. Апостолів на початку Євангелії від Матея, і воно чітко даватиме зрозуміти, що Ісус Христос істинно є прийдешнім Месією. Воно є цілковито тим самим посланням, яке виголошує Свята Церква у наші часи. Послання, яке проповідується зараз у вік Святої Церкви Христової, і послання, виголошене у часи страждань, закликають звернутися до Спасителя за порятунком. У часи страждань це послання наголошуватиме хто звернеться до Спасителя за порятунком, отримає доступ у Його Царство Небесне. Очевидно, що багато людей прийме це послання (див. Одкр. 7:9-10).
24:15-26 (Мк. 13:14-23; Лк. 21:20-26). Після того, як Ісус Христос дав короткий опис усього періоду страждань, що передуватиме Його поверненню, Він розповів про найбільш помітний знак, присутній у цей час – «мерзоту запустіння», провіщену «пророком Даниїлом» (Дан. 9:27). Тут мова йде про початок поклоніння світовому диктатору, Антихристу, у храмі. Саме він зробить храм мерзотним (а отже і спустошеним), бо покладе у ньому свій образ для поклонінь (2 Сол. 2:4; Одкр. 13:14-15). І саме цей знак зможуть усі без винятку побачити і зрозуміти.
Коли це трапиться, «ті, що в Юдеї» мають утікати «у гори». Їм не слід чогось брати із собою і не варто повертатися з поля за своїм майном, навіть по свою «одіж». Про часи, що прийдуть, пр. Єремія сказав : «Горе! Страшний той день! Ще не було такого.» (Єр. 30:7). Жодна людина не може цілковито осягнути усієї жахливості періоду страждань. Тому й Ісус Христос звернув увагу на те, як важко буде у цей час «вагітним і годуючим» (Мт. 24:19). Він закликав людей молитися, щоб їхня «втеча не сталася зимою», бо буде дуже важко, «ані в суботу», коли дороги буде перекрито.
Однак Ісус Христос підбадьорив своїх учнів, кажучи, що дні ті будуть «вкорочені» (вірш 22). Це означало, що період цей врешті закінчиться, а не те, що у добі буде менше 24 годин. Якби цим стражданням не було краю, «ніхто б не врятувався». «Але заради вибраних» – тих, кого буде порятовано у часи страждань і хто ввійде у Царство Боже, – той період таки закінчиться. А обраних цього віку хто належатиме до Церкви Христової візьмуть живими на небо. Багато неправдивої інформації буде поширюватися у ті часи, бо «лжехристи» пануватимуть довкола (вірші 23-24). Вони усі проповідуватимуть про порятунок і «чинитимуть великі знаки й чуда», намагаючись «звести … вибраних». Ісус Христос заздалегідь застеріг Своїх учнів не вірити цьому, бо не такими будуть Його діяння на землі.
3. ПРИХІД ЧОЛОВІЧОГО СИНА (24:27-31)
(Мк. 13:24-27; Лк. 21:25-28)
24:27-31. У ті часи не буде на землі Господа у тілі, та Він таки повернеться. І Його прихід буде «як блискавка, що на сході блисне й вмить аж на самім заході сяє», це буде яскрава, видима подія. «Де бо є мрець (загнивання плоті), там і орли зберуться». Подібним чином, де є загнивання душі, там і покарання зійде. Світ буде під владою людини Сатани, Антихриста, беззаконника (2 Сол. 2:8), і душі багатьох людей загниють через лжепророків (Мт. 24:24). Та Чоловічий Син швидко скарає невірних (вірш 27).
«Негайно по тих днях скорботних» повернеться Господь. Його прихід буде ознаменовано незвичайними небесними явищами (вірш 29; див. Іс. 13:10; 34:4; Іоіл. 2:31; 3:15-16), а «на небі» з’явиться Його «знак» (Мт. 24:30). «І тоді заридають усі племена землі» (див. Одкр. 1:7), бо, напевно, зрозуміють, що судний час настав.
Яким саме буде «знак Сина Чоловічого» достеменно не відомо. Знаком, що Він відвернувся від народу ізраїльського, було те, що храм утратив свою славу (Єз. 10:3, 18; 11:23). Тож, можливо, знак Його повернення також матиме стосунок до сяйва проявлення в усій величі і славі. Знаком буде світло чи навіть Сам Господь. Найвирогідніше знаком який зв'ятиться перед дугим пришествям Ісуса Христа на землю будет хрестне знамено на якому був розіпятим Спвситель наш Господь Ісус Христос. Та яким би не був цей знак, його зможуть побачити усі, бо Ісус Христос повернеться «на небесних хмарах з потугою та славою великою» (див. Дан. 7:13). Він пошле Своїх ангелів наперед, і вони «зберуть вибраних його з чотирьох вітрів» земних (див. Мк. 13:27), «від одного аж до другого кінця неба». Тут мова йде про віруючих, які розбіглися по усій землі через переслідування (див. Мт. 24:16). У цей час, напевно, також буде зібрано усіх святих Старого Завіту, які тоді ж і воскреснуть, і увійдуть у Царство Месії (Дан. 12:2-3, 13).
4. ПІДКРІПЛЕННЯ ПРИТЧАМИ (24:32-51)
У попередній частині цієї проповіді (24:4-31) Ісус Христос прямо говорив про Своє повернення на землю. Потім Він дав декілька реальних прикладів і настанов з огляду на Своє повернення. Кожен має розуміти, що по-перше, ця частина адресована майбутньому поколінню, яке житиме в часи страждань і очікуватиме на прихід Царя в усій Його величі і славі. По-друге, ця частина, як і більшість Святого Письма, є зверненням до віруючих, що живуть сьогодні і є тілом Христа, Святою Церквою. У цих віршах йде мова, як Божі люди у майбутньому мають бути готові, уважні і з сильною вірою, так і віруючі люди теперішніх часів мають мати сильну віру і бути пильними.
а. Смоківниця (24:32-44)
24:32-35 (Мк. 13:28-31; Лк. 21:29-33). Слова Ісуса Христа «навчіться притчі» показують, що Він зібрався навчати Своїх учнів на реальних прикладах. Коли віття смоківниці «стає м’яке» і вона «листя виганяє», це є безумовним знаком, «що близько літо» (див. Мт. 21:18-20). І як смоківниця є провісницею літа, так і знаки (24:4-28), про які говорив Ісус Христос, чітко покажуть, що Його прихід вже близько. Ісус Христос наголосив, що необхідним буде «це все». Тому, хоча й багато історичних подій вважалися як здійснення цього пророцтва, безперечно, що усіх цих знаків (які б вказували на період Великих страждань) ще не було. Тож усе ще попереду. «Цей рід» (генеа) людей, що житимуть у ті часи в майбутньому, стане свідком здійснення усіх цих пророчих подій. Ісус Христос не мав на увазі той рід, який слухав Його слова тоді, адже Він уже сказав, що той народ уже втратив доступ до Царства Божого (21:43). Покоління першого століття відчує на собі усю кару Божу. Та покоління, яке житиме в часи, коли почнуть проявлятися усі ці знаки, переживе той період страждань і побачить Господа Ісуса Христа, який йтиме як Цар у всій Своїй величі і славі. Ця обіцянка є однозначною, адже скоріше «небо й земля перейдуть», аніж слова Ісуса Христоа «перейдуть» (див. 5:18).
24:36-41 (Мк. 13:32-33; Лк. 17:26-37). Ніхто не може сказати чи прорахувати, коли саме повернеться Ісус Христос. Коли Він промовляв ці слова, то наголосив, що «про той день і годину ніхто не знає … лише один Отець». Очевидно, що Христос Спаситель говорив з огляду на Свої людські знання (див. Лк. 2:52), а не з точки зору Свого божественного всезнання. Але період часу перед Його приходом буде подібним до часів Ноя. Люди тоді насолоджувалися своїм звичним життям і не знали про наближення суду. У день Ноя вони робили все, як завжди: «їли й пили, женилися та віддавались». Та раптово «прийшов потоп і забрав усіх», і ніхто з них не був до цього готовий.
Що трапилося у часи Ноя, все те й буде перед величним приходом Господа. «Тоді з двох (чоловіків), що будуть у полі, одного візьмуть, другий залишиться». «Дві (жінки) молотимуть на жорнах: одну візьмуть, друга залишиться». Як і у день Ноя, люди, яких «візьмуть», є грішними, і Господь візьме їх на суд (див. Лк. 17:37). А ті, хто «залишиться», – це віруючі, які будуть жити у Царстві Ісуса Христа. Як за часів Ноя грішників забрали на суд, а Ной залишився живим, так грішників покарають і заберуть їх геть, коли повернеться Ісус Христос, а праведники залишаться, щоб бути з Ісусом Христосм у Його Царстві на небі.
Ісус Христос попередив, що завжди слід бути готовим, бо судний день настане тоді, коли люди його найменше очікуватимуть.
24:42-44. Ісус Христос заохочував Своїх Апостолів бути пильними, бо вони не могли знати, «якого дня Господь … прийде» (див. Мт. 25:13). Лише Бог знає, коли розпочнеться і коли закінчиться період Великих страждань, адже цей період матиме конкретний початок і певний кінець. Та люди, що житимуть у той час, лише зможуть здогадуватися про наближення цього періоду. Тож важливо бути завжди пильним. Якби людина орієнтовно знала, коли «прийде злодій» до її дому, то зробила б усе необхідне й приготувалася б до його приходу відповідно. Подібним чином і віруючі, які у період страждань очікуватимуть приходу Господа у величі і славі, мають бути пильними. Зі знаків, що свідчитимуть про кінець світу, вони орієнтовно знатимуть, коли Він повернеться, та точний час їм буде невідомо.
б. Вірний слуга (24:45-51)
(Мк. 13:34-37; Лк. 12:41-48)
24:45-51. Прихід Господа буде випробуванням для Його слуг. Як і господарь у притчі Ісуса Христа довірив усі свої статки слузі, так і Бог ввірив турботу про усе суще на землі Своїм слугам. Слова та вчинки слуг показують їх істинне ставлення до господаря. Господь бажає знайти таких, які будуть вірою Йому служити і виконуватимуть Його волю, як той перший слуга у господаря (вірш 45-46). І такий слуга отримає свою винагороду за вірну службу, коли повернеться Господь (вірш 47). А слуга, який знехтує своїми обов’язками, отримає суворе покарання. Такий слуга, гадаючи, що його господарь «бариться», знущався над іншими (він бив «своїх товаришів-слуг») і грішив в усьому (їв і пив «з п’яницями»;). Як і грішники за часів Ноя (вірші 37-39), він не знав про наближення суду (вірш 50). Та покарання «прийде», і з ним учинять, як з лицеміром, адже саме таким є цей невірний слуга. І «візьмуть» його на суд пекельний («Там буде плач і скрегіт зубів»; див. коментарі до 13:42) подалі від його господаря. Таким чином суд грішників за другого пришестя Ісуса Христа відокремить їх у вічності від Бога.
5. ПОКАРАННЯ ДЛЯ ІЗРАЇЛЮ (25:1-30)
25:1-13. Коли Христос Спаситель повернеться у Своїй величі і славі, ще більшою стане прірва між праведними і грішниками. Це видно на прикладі притчі про десятьох дів. І хоча існує багато різних тлумачень цієї притчі, мабуть, найкраще її розуміти як притчу про суд Господній відразу після Його повернення у славі. Контекст притчі чітко вказує на цю подію (24:3, 14, 27, 30, 39, 44, 51). І суд над народами буде, коли повернеться Господь (25:31-46). Та й Ізраїль як народ постане перед судом після Його славного повернення (Єз. 20:33-44; Зах. 13:1).
Тому саме народ зображено на прикладі десяти дів, які чекають на свого нареченого. У часи Ісуса Христа існував весільний звичай, коли наречений у супроводі процесії з багатьох людей ішов зі своєю нареченою від її дому до свого власного дому, де мав відбутися весільний бенкет. У притчі Ісуса Христа, Він як Цар повернеться з небес зі Своєю нареченою, Святою Церквою, щоб увійти у Своє Царство. Віруючі, які гідно витримають період страждань, будуть серед запрошених гостей і зможуть розділити радість свята.
Особиста готовність є необхідною умовою. У притчі п’ять дів приготувалися до приходу нареченого відповідним чином, адже мали з собою і «світичі», і «в посудинках оливу» (Мт. 25:4). Інші п’ять «взяли з собою світичі, та не взяли оливи». «Опівночі» пролунав крик, що «молодий» уже іде, та світичі нерозумних дів почали гаснути. Тож вони мусіли піти на пошуки оливи і не змогли зустріти нареченого. Коли вони повернулися і побачили, що свято уже в розпалі, то захотіли зайти, але отримали у відповідь відмову (вірш 10-12).
У період страждань людство знатиме, що прихід Ісуса Христа уже близько, але з власної волі не захоче духовно підготуватися до Його прибуття. Він з’явиться раптово, коли ніхто цього не очікуватиме (24:27, 39, 50). Хоча у цій частині немає конкретного пояснення, що означає «олива», та багато науковців стверджують, що вона символізує Святий Дух і Його дію у спасінні. Спасіння це не проста дія, адже для цього потрібне відродження душі, а це може дати лише Святий Дух. Хто фізично спасеться, та не матиме Святого Духа, не отримає право входу на свято, тобто у Царство Боже. Хто не буде готовий, коли повернеться Цар, не зможе увійти у Його Царство. І оскільки день та година Його повернення людям не відомі, віруючі періоду страждань мають бути завжди пильними («чувайте», грегореіте, 25:13) й підготовленими (див. 24:42).
25:14-30 (Лк. 19:11-27). У іншій притчі про вірність Ісус Христос розповів історію про господаря і його трьох «слуг». «Пускаючись у дорогу», він дав кожному з них певну суму грошей, «таланти». Вони були із срібла (слово «гроші» у Мт. 25:18 є перекладом до слова аргиріон, що означає срібні гроші). Вага таланта була приблизно 58 - 80 фунтів. Тож господарь довірив своїм слугам чималу суму грошей. І сума ця відповідала здібностям цих чоловіків.
Два слуги вірно скористалися грішми господаря (вірші 16-17), і за те отримали відповідну нагороду: достаток, вищу посаду і можливість розділити «радість господаря» свого (вірші 20-23). Третій слуга, отримавши один талант, подумав, що господарь його, можливо, не повернеться ніколи. А якщо він все ж повернеться, то слуга просто віддасть цей талант своєму господареві і не боятиметься за можливі збитки від невдалого вкладання цих грошей (вірш 25). Та якщо він не повернеться, то слуга залишить цей талант собі. Він не хотів його відносити у банк, де було б зазначено, що талант є власністю господаря (вірш 27). Його пояснення показали, що господареві своєму він був невірний, і до того ж ще й «лукавий», та й користі із нього не було. Тож в підсумку він втратив те, що мав (вірш 29; див. 13:12), ще й був за це покараний. Як і негідний слуга з 24:48-51, у вічності він також буде відокремлений від Бога. Щодо фрази «там буде плач і скрегіт зубів» див. коментарі до 13:42. Притча про десятьох дів (25:1-13) наголошує на необхідності особистого приготування до повернення Месії. Ця притча про таланти наголошує на необхідності вірно служити Царю Ісусу Христу, поки Він не прийшов вдруге на землю.
6. ПОКАРАННЯ ДЛЯ ЯЗИЧНИКІВ (25:31-46)
Коли Господь повернеться у Своїй величі і славі, він судитиме всіх людей.
25:31-33. У час Страшного Суду вівці та козли символізують «усі народи» (та етхне) , які перемішалися між собою, та Господь прийде і їх розділить. Їх судитимуть кожного особисто, а не як окремі народи.
25:34-40. Цар «на престолі своєї слави» (вірш 31) подарує запрошення і тим, хто праворуч, вівцям, у Своє «Царство, що було приготоване … від створення світу». Підставою для цього будуть їхні вчинки, адже вони годували, поїли, одягали і турбувалися про Царя (вірші 35-36). Та коли Господь про це їм скаже, вони, вівці, «озвуться» до Нього і заперечать, що колись так чинили з Ним самим (вірші 37-39). А Цар відповість: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (вірш 40).
Фраза «з моїх братів найменших», мабуть, має стосунок до ближніх своїх. І тут, напевно, йде мова про послідовників Ісуса Христа. З огляду на нещастя, які спіткають людей у період страждань, зрозуміло, що для кожного віруючого це буде дуже важкий час (див. 24:15-21). Війська світового диктатора робитимуть усе можливе, щоб винищити усіх віруючих (див. Одкр. 12:17). Допомагаючи християнам у період страждань, людина тим самим покаже, що стала однією із послідовників Ісуса Христа у цей важкий для усіх період часу. Через це і в своє життя віруюча людина внесе небезпеку. Її вчинки покажуть, що вона спасенна.
25:41-46. А ось козлів, які стоятимуть ліворуч від Господа (див. вірш 33), Він засудить. І скаже їм: «Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований (не людям, а) дияволові й ангелам його» (див. «Царство, що було приготоване», вірш 34). Підставою для такого покарання буде їхнє небажання бути милосердними у часи страждань до віруючих людей, яких і так залишиться небагато. Відсутність їхніх праведних вчинків покаже усю їх байдужість (вірші 42-44; див. вірші 35-36). Такі люди будуть прихильниками світового диктатора і підтримуватимуть його діяння. Тож їх заберуть із землі і вкинуть у «вогонь вічний» (вірш 41) «на вічну кару» (вірш 46).
У цій довгій пророчій проповіді Ісус Христос дав відповідь на запитання Своїх учнів про знак Його приходу і кінець світу (24:4-31). Він також дав практичні поради тим, хто житиме у ті часи (24:32-51), заохотив їх бути вірними, пильними і підготовленими. Ці поради слід взяти до уваги усім віруючим, не залежно від того, в які часи вони житимуть. Ісус Христос завершив Свою промову, розповідаючи про прихід Свого Царства, про Страшний Суд (25:1-46).
Ґ. Народ зрікається Ісуса Христа (част. 26-27)
1. ПОДІЇ, ЯКІ ЦЬОМУ ПЕРЕДУЮТЬ (26:1-46)
а. Розвиток подій (26:1-5)
(Мк. 14:1-2; Лк. 22:1-2; Ін. 11:45-53)
26:1-5. Фраза «Якже Ісус скінчив усі ці слова» є останньою з п’яти таких поворотних моментів у книзі (див. 7:28; 11:1; 13:53; 19:1). Щойно Ісус Христос завершив Промову на Оливні Горі, Він пригадав Своїм учням, що свято єврейської Пасхи буде «через два дні», і що Його видадуть «на розп’яття». Події у 26:1-16 відбувалися у середу. І хоча не має записів щодо реакції учнів на ці слова Ісуса Христа, ап. Матфей все ж написав про змову релігійних лідерів, які планували Його убити. «В палаці первосвященика, що звався Каяфа» вони вирішили «підступом схопити Ісуса», але «не в свято, щоб не було в народі заколоту». Вони хотіли зачекати, допоки усі паломники, що зійшлися до Єрусалиму на свято Пасхи, розійдуться по домівкам. Тоді вони тихенько Ісуса Христа уб’ють. Однак не так вирішив Бог. Час смерті Ісуса Христа частково залежав від ап. Юди Іскаріотського, який зголосився зрадити Христа.
б. Миропомазання (26:6-13)
26:6-9. Впродовж останнього тижня Свого життя перед розп’яттям, Ісус Христос проводив ночі «у Вифанії», яка знаходилася на схід від Єрусалиму на південних схилах гори Оливної. У своїй Євангелії ап. Матфей відтворив подію, яка трапилася одного вечора «в домі Симона прокаженого». Апостол Іоанн описав цю ж подію більш детально (Ін. 12:1-8), називаючи усіх по іменах. Жінку, яка «вилляла» Ісусові на голову миро, звали Марія (Ін. 12:3), а учнем, який першим почав нарікати на «таке марнотратство», був ап. Юда Іскаріотський (Ін. 12:4). Миро було «вельми» дорогим (Мт. 26:7), вартим «триста динаріїв» (Ін. 12:5). Очевидно, що такий вияв любові був дорогим для Марії.
26:10-13. Ісус Христос знав, що приховували за своїми словами Його учні («Навіщо таке марнотратство?» і «Це можна б було дорого продати й – дати бідним!», вірш 8; див. 20:24; 21:15). Апостол Юда Іскаріотський піклувався не про бідних людей (Ін. 12:6). Він був злодієм і думав про те, як викрасти гроші із загальної скарбнички. Ісус Христос нагадав їм, що бідні завжди поруч з ними, а тому у них буде не одна нагода показати їм свою доброту, та ось Він не завжди буде поміж них.
Марія «зробила добре діло», бо таким чином підготувала тіло Ісуса Христа до похорону (Мт. 26:12). Він кілька разів говорив про прихід Своєї смерті (наприклад, 16:21; 17:22; 20:18), та, здавалося, учні не вірили Йому. Марія повірила і вилила на Нього миро, засвідчуючи свою відданість Ісусові. І в підсумку про її жертовний вчинок часто оповідають «по всьому світі». Мабуть, саме те, що зробила Марія, і той факт, що Ісус Христос схвалив такий її вчинок, спонукали ап. Юду зрадити Христа. Він пішов до первосвящеників і пообіцяв, що видасть їм Ісуса Христа.
в. План зради (26:14-16)
26:14-16. Безумовно, релігійні лідери вбачали в пропозиції ап. Юди Іскаріотського відповідь на їхні молитви. Він не лише зголосився видати Ісуса Христа первосвященикам, зраджуючи. Він також погодився свідчити проти Нього на суді. Апостол Юда готовий був на все заради грошей. (див. Ін. 12:6). Релігійні лідери пообіцяли йому взамін винагороду, яку, напевно, відразу й виплатили. «Тридцять срібняків» – такою була плата за викуп раба (Вих. 21:32). Згідно пророцтва саме цю суму заплатили за послуги пастуха-вигнанця (Зах. 11:12). Вирахувати точну вартість погодженої ціни неможливо, адже немає згадки, якими саме були ці монети. Відомо лише, що їх називали «срібняками» (аргиріа; див. Мт. 25:18). Та це могла бути доволі значна сума. Тож угоду було скріплено, і з того часу релігійні лідери вважали ап. Юду своїм порятунком від найбільшої їхньої проблеми – Ісуса з Назарету. Апостол Юда знав, що має виконати цю домовленість, адже він дав своє слово і гроші за справу вже отримав.
г. Святкування єврейської Пасхи (26:17-30)
26:17-19 (Мк. 14:12-16; Лк. 22:7-13). Більшість науковців, що вивчають Біблію, вважають, що події, зазначені у Мт. 26:17-30, відбувалися у четвер страсної неділі, а саме «Першого (з семи) дня Опрісноків». Того дня у жертву приносили пасхальних ягнят (Мк. 14:12). Саме свято «Опрісноків» відзначали відразу після Пасхи. Подія, яка охоплює усі вісім днів, іноді називається пасхальним тижнем (див. Лк. 2:41; 22:1, 7; Діян. 12:3-4; див. коментарі до Лк. 22:7).
Учнями, яких Ісус Христос послав, щоб приготувати «Пасху», були апостоли Петро та Іоанн (Лк. 22:8). У жодній Євангелії не вказується, де саме вони святкували Пасху, хоча відомо, що відбувалося це у місті (Мт. 26:18), тобто, в Єрусалимі, напевно, в будинку одного віруючого, що визнавав Ісуса Христа Месією. Цей чоловік охоче відчинив їм двері свого будинку, бо знав Ісуса Христа і Його божественну владу. Однак учні не лише знайшли місце, де святкуватимуть Пасху, а й «приготовили» її, тобто, пішли, закупили продуктів і зготували необхідну їжу, на що, напевно, у них пішла більша частина дня.
26:20-25 (Мк. 14:17-21; Лк. 22:14-23; Ін. 13:21-30). «Коли ж настав вечір», Ісус Христос увійшов до кімнати, у «горницю велику, вистелену килимами» (Лк. 22:12) і розділив пасхальну вечерю «з дванадцятьма учнями». Під час святкування Ісус Христос сказав, що один із тих, хто сидів із Ним поруч, зрадить Його. Ці слова усім показали всезнання Ісуса Христа (див. Йн. 2:25; 4:29). Дивно, але жоден Апостол не звинуватив іншого, однак усі дуже засмутилися і почали запитувати: «Чи то часом не я, Господи?» Ісус Христос додав, що зрадить Його той, хто є дуже близьким до Нього, «хто вклав зо мною руку в миску». І Він піде, «як написано» в пророцтвах (наприклад, Іс. 53:4-8; див. Мт. 26:56). «Та горе тому чоловікові», що зрадить Його. «Ліпше було б (йому) … не народитись!» Ісус Христос показував ап. Юді, якими будуть наслідки його зради, і хоча він уже взяв гроші за цей вчинок, самого акту зради ще не відбулося. Коли ап. Юда спитав Ісуса: «Чи то часом не я, Учителю?» – Ісус Христос прямо вказав на нього як на зрадника. Не дивно, що ап. Юда назвав Його «Учителю», а не «Господи», як усі інші Апостоли (вірш 22; див. вірш 49).
У ап. Іоанна (Ін. 13:28-29) видно, що інші Апостоли не зрозуміли слів Ісуса Христа, бо якби вони усвідомили, про що говорить Ісус Христос, то не дали б ап. Юді покинути ту кімнату. Та оскільки вони нічого не зрозуміли, ап. Юда «вийшов» (ін. 13:30).
26:26-30 (Мк. 14:22-26; Лк. 22:19-20). Потім Ісус Христос зробив те, що раніше не було звичним на святі єврейської Пасхи. «Якже вони їли, Ісус Христос узяв хліб» і надав йому особливого значення. «Потім узяв чашу» і їй також надав нового значення. Ісус Христос сказав, що хліб – це Його «тіло» (Мт. 26:26), а вино – Його «кров … (Нового) Завіту» (вірш 28). Ісус Христос використав тут хліб і вино для Таїнства Святого Причастя, яке вперше будо звершено Самим Господом на Тайні Вечері. Таїнство Святого Причастя встановлене Ісусом Христом нагадувало Апостолам про подію, що мала незабаром статися, коли Господь принесе себе в жертву на Голгофі для спасіння людей.
Хліб і вино Його тіло і кров, яка зовсім скоро проллється, і здійсниться те, що мало статися у Новому Завіті (Єр. 31:31-37; 32:37-40; Єз. 34:25-31; 36:26-28), який прийде на зміну Старому Завіту. Кров Ісуса Христа проллється «за багатьох … на відпущення гріхів» (див. Мт. 20:28). Християни усього світу звершують це таїнство, і називається воно Святе Причастя. Тож Ісус Христос дав Святій Церкві це таїнство для порятунку людей, і його слід звершувати аж до Другого пришестя Господа (1Кор. 11:23-26). Ісус Христос сказав Своїм Апостолам, що більш не буде споживати разом з ними цього хліба і вина аж до приходу на землю Царства Свого Отця. Після пасхальної вечері Ісус Христос і Його Апостоли, «відспівавши, вийшли … на Оливну гору».
ґ. Ніч у молитві (26:31-46)
26:31-35 (Мк. 14:27-31; Лк. 22:31-38; Йн. 13:36-38). Коли Ісус Христос разом зі Своїми Апостолами подався на гору Оливну, то сказав їм, що зовсім скоро усі вони Його зречуться. Про це йшлося у пророцтві Захарія: «Ударю пастиря, і розбіжаться вівці стада» (Зах. 13:7). Ісус Христос не вперше посилався на Книгу пророка Захарія, та тут Він пообіцяв перемогу над смертю. Ісус Христос сказав, що постане з мертвих і випередить їх «у Галилеї» (Мт. 26:32; див. 28:7). Усі Апостоли були родом із Галилеї і там же проповідували серед євреїв.
Неможливо сказати, чи ап. Петро почув слова Господні про воскресіння, та він дуже бурхливо відреагував, коли Ісус Христос сказав про їхнє зречення. Він запевнив Ісуса Христа, що «ніколи» від Нього не відречеться, «навіть якби всі зневірились» у Ньому. Та Христос передрік, що ап. Петро зречеться Його тричі «цієї ще ночі, перше, ніж заспіває півень» рано вранці. Апостол Петро не міг у це повірити і знову заявив, що не відречеться від Нього, «навіть якби … мав … вмерти» (26:35). «Так само мовили всі учні», адже також не могли повірити, що зречуться Ісуса Христа. Вони ж не зраджуватимуть Його (вірш 22), то для чого ж їм відрікатися від Нього?
26:36-46 (Мк. 14:32-42; Лк. 22:39-46; Йн. 18:1). Тоді Ісус Христос пішов «на місце, зване Гефсиманія», що означає «прес для олії». Такі преси використовувалися для вичавлювання олії з оливок, що були зібрані з оливкових дерев. Саме такий сад був там, куди пішов Ісус Христос (Ін. 18:1). Він залишив усіх Своїх Апостолів, окрім ап. Петра та двох синів Заведея (апостолів Якова і Іоанна, Мт. 4:21), які пішли із Ним, і там почав молитися, «скорбіти» (ліпеістхаі, «засмучений або сумний аж до стану глибокого страждання»; див. 14:9; 17:23; 18:31; 19:22) і «тужити» так, як до цього ще ніде і ніколи. Він попросив трьох Апостолів залишитися і наглядати (26:38). У час Своєї найбільшої нужди Господь бажав, щоб Апостоли, які дійсно співчували і розуміли, молилися із Ним. А потім, «пройшовши трохи далі», Ісус Христос молився до Свого Отця, запитуючи, чи можливо, щоб «ця чаша» Його оминула. Слово «чаша», очевидно, означало Його неминучу смерть. Можливо, Він також мав на увазі, що й Отець Його покине (27:46), і що стане Він гріхом за людство (2 Кор. 5:21). У Старому Завіті чаша символізувала глибоке обурення, та істотною особливістю цієї молитви було те, що Ісус Христос підкорявся волі Свого Отця (Мт. 26:39).
Коли Ісус Христос повернувся до трьох Своїх Апостолів, то знайшов їх «заснулими». Він розбудив їх і звернувся до ап. Петра (не до усіх трьох), докоряючи за те, що той не спромігся «чувати» з Ним у молитві. Ще зовсім недавно ап. Петро казав, що ніколи не відвернеться від Ісуса Христа (вірші 33, 35), і все ж не зміг навіть помолитися з Ним у Його найбільшій нужді. Ісус Христос наказав тоді Своїм Апостолам бути пильними і молитися, бо їхній «дух бадьорий, але тіло немічне» (вірш 41).
Коли Ісус Христос молився «вдруге», Він визнав, що чашу цю (див. вірш 39) не зможе оминути, допоки не вип’є її усю. Ісус Христос вдруге сказав, що воля Бога мусить здійснитися і не важливо, якою буде ціна (вірш 42; див. вірш 39). Потім Він повернувся до Апостолів і «знову знайшов, що вони спали», та цього разу Він їх не будив.
І втретє Ісус Христос пішов і знову почав молитися, поки учні Його спали. Їхній сон і відпочинок разюче контрастували із душевними муками Ісуса Христа (вірш 37) і Його молитвами аж до стану глибокої «скорботи та тривоги» (Лк. 22:43-44). Він був самотнім, бо хоча й Його Апостоли знаходилися неподалік, та заступниками Його вони бути не могли. І все ж Він був непохитним у Своїй покорі до волі Отця, хоча й ціна за це була велика. Коли Ісус Христос утретє повернувся до Своїх Апостолів, то розбудив їх, кажучи: «Уставайте, ходімо! Ось наблизився мій зрадник».
2. АРЕШТ У САДУ (26:47-56)
(Мк. 14:43-50; Лк. 22:47-53; Ін. 18:2-12)
26:47-56. Ісус Христос ще говорив, коли «надійшов ап. Юда». З ним була «сила народу»: і римські солдати (Йн. 18:3), і євреї із двору храму (Лк. 22:52) – «від первосвящеників та старших народу». Натовп був «з мечами та дрючками» (Мт. 26:47; Мк. 14:43), «з ліхтарями, смолоскипами та зброєю» (Ін. 18:3). Людей було дуже багато, бо релігійні лідери боялися, що Ісус Христос втече. Можливо, вони навіть розуміли, що ті паломники, які прийшли до Єрусалиму на святкування Пасхи, можуть спробувати якось їм завадити арештувати Ісуса Христа.
Апостол Юда пообіцяв дати їм знак – той, кого він поцілує, і буде Ісусом Христом, і саме Його слід арештувати. Коли він підійшов до Ісуса Христа, то сказав: «Радуйся, мій Учителю!» (див. Мт. 26:25) – і поцілував Його. Відповідь Ісуса Христа показала, що Він все ще любив ап. Юду, адже звернувся до нього словом «друже» (хетаіре, «товариш» або «союзник»; це слово використовується лише тричі у НЗ, і щораз у ап. Матфея [20:13; 22:12; 26:50]. Відразу після цього солдати, напевно, відштовхнули ап. Юду і схопили Ісуса Христа.
Апостола Петра ж не легко було подолати (Лише ап. Іоан назвав Апостола, який виступив на захист Ісуса Христа, по імені [18:10]). Щойно прокинувшись, і мабуть, ще не до кінця розуміючи, що відбувається, він «вихопив свого меча й, ударивши слугу первосвященика, відтяв йому вухо». «Малхом звали того слугу» (Ін. 18:10).
Ісус Христос відразу зупинив насильство і навіть висловив ап. Петрові докір. Йому не потрібен був нічий захист, адже Він міг звернутися до Свого Отця, і Він одразу би вислав «дванадцять легіонів ангелів» Ісусові Христу на допомогу. У римському легіоні було близько 6000 солдат. Тож така кількість ангелів (близько 72000) могла з легкістю захистити Ісуса Христа від будь-якого війська. Та не такою була воля Бога. Ісуса Христа арештували, бо Він сам їм дозволив. У Євангелії від Луки (який був лікарем) навіть зазначено, що Ісус Христос зцілив Малхома (Лк. 22:51). У ап. Матфея про це згадки нема.
Шість судових процесів над Ісусом Христом | Шість судових процесів над Ісусом Христом |
Релігійні суди У Анни У Каяфа У Синедріоні | Ін. 18:12-14, 19-23 Мт. 26:57-68 Мт. 27:1-2 |
Громадські суди У Пилата У Ірода У Пилата | Ін. 18:28-38 Лк. 23:6-12 Ін. 18:39-19:16 |
Однак у ап. Матфея відтворено коротку промову Ісуса Христа, яку Він адресував Своїм опонентам. Він спитав їх, навіщо вони «вийшли» на Нього, «немов на розбійника». Він був серед них щодня, «навчаючи у храмі». У будь-який час вони могли Його арештувати, тож було очевидно, що релігійні лідери боялися реакції народу на арешт Ісуса Христа. Та воля Отця здійснилася, як і пророцтва тих, хто говорив про Його смерть.
«Тоді всі учні залишили його й повтікали», хоча й клялися, що ніколи такого не зроблять! (Мт. 26:33, 35). Вівці порозбігалися (вірш 31).
3. СУДОВІ ПРОЦЕСИ НАД ІСУСОМ ХРИСТОМ (26:57-27:26)
а. Суд у єврейських лідерів (26:57-27:10)
26:57-58 (Мк. 14:53-54; Лк. 22:54; Ін. 18:15-16). Після того, як у Гефсиманії Ісуса Христа арештували, Його повели «до первосвященика Каяфи» (див. таблицю про судові процеси над Ісусом Христом). Та спершу Ісуса Христа спробували судити у колишнього первосвященика Анни, який був тестем Каяфи (див. коментарі до Ін. 18:12-13, 19-24; див. таблицю у Діян. 4:1). Таким чином у Каяфи був час швидко скликати «Синедріон» (Мт. 26:59; див. Діян. 4:15 щодо коментарів до Синедріону). Апостол Петро пішов «слідом» за Ісусом Христом «оподалік» і увійшов до палацу первосвящеників, «щоб побачити, чим воно скінчиться».
26:59-68 (Мк. 14:55-65; Лк. 22:63-65). Метою судових процесів на Ісусом Христом була спроба віднайти законні підстави для того, щоб засудити Господа Ісуса Христа на смерть. Свідчення ап. Юди були вирішальними у слуханні цієї справи, та його не могли знайти. Тому релігійні лідери «шукали ложного свідоцтва на Ісуса Христа», що було вкрай незвично для таких судових процесів, адже вони намагалися віднайти бодай щось, що могло б виправдати смертну кару для Ісуса Христа. І хоча «було з'явилось багато ложних свідків», вони не змогли узгодити свої свідчення проти Ісуса Христа (Мт. 26:60). «Нарешті прийшло двоє», яким Ісус Христос колись сказав: «Я можу зруйнувати храм Божий і за три дні його відбудувати». Ісус Христос промовив це близько трьох років тому, на початку Своєї проповідницької діяльності (Ін. 2:19), у стосунку не до храму, а до Свого тіла. Цікаво, що тут пригадали саме ці Його слова і саме перед Його розпинанням і воскресінням. Ісус Христос відмовився відповідати на будь-які звинувачення супроти Нього, бо Його ніколи офіційно не обвинувачували ні в якому злочині.
Тоді первосвященик спробував змусити Ісуса Христа відповісти на звинувачення супроти Нього (Мт. 26:62). Та Ісус Христос і далі мовчав, аж поки первосвященик не сказав: «Заклинаю тебе живим Богом, щоб ти сказав нам, чи ти Христос, син Божий». Оскільки релігійний лідер обвинуватив Ісуса Христа, заклинаючи «живим Богом», Ісус Христос мав дати правдиву відповідь. Каяфа наполіг, щоб Ісус Христос відповів, чи дійсно Він був «Христос (Месія), син Божий» (вірш 63). Ісус Христос дав стверджувальну відповідь і додав, що у майбутньому «сидітиме праворуч Всемогутнього» (див. 25:31) і повернеться «на небесних хмарах» (див. 24:30). Тож тут Він прямо засвідчив, що є божественною Особою, і саме так Його зрозумів первосвященик, а тому той відразу «роздер свою одежу», чого йому не слід було робити згідно Закону (Лев. 21:10), і заявив, що Ісус Христос «сказав богохульство» (Мт. 26:65). Потім він додав, що більш ніяких свідків не було потрібно, адже уста Ісуса Христа самі засвідчили Його провину.
Люди могли зробити лише один вибір із двох. Або вони мали визнати, що Ісус Христос каже правду, а, отже, мали впасти Йому до ніг і поклонитися як Месії, або ж визнати Його богохульником і засудити до смерті. Вони обрали останнє, і цим самим скріпили акт зречення від Того, Хто прийшов у цей світ як їхній Месія-Цар.
Тож більше ніяких інших свідчень тут не розглядалося. Ніхто не виступив на захист Ісуса Христа, ніхто не вказав на Його численні діяння серед них впродовж останніх трьох років. Таким чином Синедріон домігся свого. Ісус Христос щойно промовив богохульство, і усі це чули. І всупереч усім єврейським та римським законам, вони самі почали карати обвинуваченого. Вони плювали «Йому в обличчя» та били «кулаками, інші ж били Його в обличчя», примовляючи: «Проречи нам, Христе, хто тебе вдарив?» І так вони продовжували Його бити, очевидно, насолоджуючись кожним моментом цього процесу. Ісус Христос мовчки зносив усе це побиття, і тим самим виконував волю Свого Отця (див. Іс. 53:7; 1Пт. 2:23).
26:69-75 (Мк. 14:66-72; Лк. 22:55-62; Ін. 18:17-18, 25-27). У той час, як Ісуса Христа судили на суді Синедріону, ап. Петро проходив свої випробування. Він йшов слідом за Ісусом Христом і увійшов разом з усіма до будинку первосвященика (Ін. 18:15-16). Та коли він сидів «надворі» (див. Мт. 26:58), очікуючи на вирок суду, у нього тричі була можливість засвідчити на користь Ісуса Христа. Та усі три рази він заперечив, що взагалі коли-небудь знався з Ісусом Христом чи якимсь іншим чином був із Ним пов’язаний. Перше зречення відбулося, коли «одна служниця» сказала перед усіма: «І ти був з Ісусом Галилеєм» (вірш 69). Інша дівчина біля воріт двору ще ясніше вказала на нього: «Цей був з Ісусом з Назарету» (вірш 71). Зрештою «приступили ті, що там стояли» і сказали: «Ти таки справді один з них, бо й твоя вимова тебе виявляє» (вірш 73). У ті часи прийнято було клястися, доводячи свою невинність. Тож якби ап. Петра не спіткало лихо, його б визнали невинним (див. Іов. 31).
Коли він утретє привселюдно зрікся Свого Господа, «враз заспівав півень». Це нагадало йому про слова Ісуса Христа: «Раніше, ніж півень заспіває, ти тричі зречешся мене» (див. Мт. 26:34). І тоді ж відразу ап. Петро зрозумів, що зрадив Господа. Хоча він запевняв, що ніколи не відречеться від Ісуса Христа, все ж привселюдно відвернувся від Того, кого любив. Сповнений жалю, він вийшов з того двору і «заплакав гірко». Його сльози були слізьми істинного каяття за те, що він зрікся і відвернувся від Господа.
27:1-2 (Мк. 15:1). Єврейські судові процеси над Ісусом Христом відбувалися вночі. Оскільки згідно єврейського закону суди слід було проводити вдень, первосвященики і старші народу розуміли, що потрібно ще й провести офіційний суд. Короткий суд, описаний у Мт. 27:1, був лише для того, щоб іще раз засвідчити те, що сталося раніше. Суд вирішив, що Ісус Христос повинен вмерти, та вони не мали влади на здійснення такого вироку (Ін. 18:31). Щоб скарати людину на смерть, їм слід було передати свою справу на розгляд «правителеві Пилатові», який був прокуратором Юдеї і Самарії впродовж 26-36 років після Р.І.Х. (див. Лк. 3:1). Тож євреї Ісуса Христа зв’язали і повели до Пилата. Пилат проживав у Кесарії, та у ці свята він знаходився в єрусалимському палаці.
27:3-10. Коли ап. Юда усвідомив, до чого все іде, то «розкаявся» і звернувся до релігійних лідерів. Він не міг собі навіть уявити, що його зрада призведе до таких наслідків, та у біблійних текстах не говориться, якою ж тоді була його мета. Він знав, що зрадив «кров невинну», і визнав, що Ісус Христос не заслуговував на смерть. Та релігійні лідери були непохитні, кажучи, що то була його проблема, а не їх. Тоді ап. Юда вирішив позбутися грошей, які отримав за зраду Ісуса Христа. Очевидно ж, що ці гроші постійно йому нагадували про його вчинок і були свідченням його гріха. Він пішов у храм і «кинув гроші у святиню» (наос, святе місце, а не територія храму). А тоді «пішов геть та й повісився». (Більш детально про це описується у ап. Луки, Діян. 1:18-19.)
Релігійні лідери були дещо занепокоєні тим, що ап. Юда вкинув гроші, які були платою за зраду, у святиню. Вони розуміли, що ці гроші не годилося «класти до скарбоні, бо це ціна крови», гроші, виплачені за людську смерть. Все ж раніше їх не мучили такі докори сумління, коли вони давали ці гроші ап. Юді (Мт. 26:15). Тож вони вирішили купити за них «ганчарське поле, щоб ховати там чужинців». Раніше на цьому полі гончарі видобували собі глину, а тепер це поле «зветься Полем Крови» (Мт. 27:8) або Акелдама арамейською мовою (Діян. 1:19).
Апостол Матфей вважав, що ці події були здійсненням пророцтва Єремії, та пророцтво, яке ап. Матфей процитував, було скоріш пророцтвом Захарії, а не Єремії. Вірші у Мт. 27:9-10 і Зах. 11:12-13 дуже подібні. Але подібності є також між словами ап. Матфея і поглядами пр. Єремії у Єр. 19:1, 4, 6, 11. Чому ж тоді ап. Матфей говорив лише про пр. Єремію? Поясненням тут може бути той факт, що ап. Матфей пам’ятав обидва пророцтва, однак по імені назвав лише «головнішого» пророка. (Подібна ситуація зустрічається і в Мк. 1:2-3, де ап. Марк згадує пророка Ісаю і при цьому дає пряму цитату і пр. Ісаї, і пр. Малахія.) До того ж, пр. Єремія у вавилонському Талмуді ішов попереду усіх інших пророків, і саме в його книзі було зібрано усі інші пророчі книги.
б. Римський суд (27:11-26)
27:11-14 (Мк. 15:2-5; Лк. 23:1-5; Ін. 18:28-38). У порівнянні з іншими Євангеліями у ап. Матфея опис суду над Ісусом Христом у Пилата є доволі коротким. Апостол Лука навіть згадав, що Пилат відіслав Ісуса Христа до Ірода, коли дізнався, що Він із Галилеї (Лк. 23:6-12). Через це Пилат і Ірод потоваришували, хоча до цього випадку вони не зналися. Апостол Матфей занотував події лише одного судового процесу у Пилата і одне «обвинувачення», що Ісус Христос є юдейським царем. Звісно ж, для ап. Матфея царський сан Ісуса Христа був головною темою. Коли Пилат запитав Ісуса Христа : «Ти цар юдейський?», – Ісус Христос відповів ствердно. Але ап. Іоанн зазначив, що царство Ісуса Христа у той час не було політичним, а тому не могло бути загрозою для правління Риму (Ін. 18:33-37). Ісус Христос не складав для них небезпеки. Пилат розумів це, а тому шукав способу Його звільнити.
Коли ж «первосвященики й старші його обвинувачували», Ісус Христос не відповідав їм, і Пилат цьому дуже дивувався (тхаумазеін, «бути враженим»). Ісус Христос не вважав, що повинен відповідати на ті обвинувачення, адже за них Його не судили. Він був на суді через релігійних лідерів, які звинувачували Його у тому, що Він видає себе за юдейського царя, Месію (Мт. 26:63-64). Та оскільки Пилат визнав Його невинним (Йн. 18:38), Ісус Христос не мусів відповідати на їхні обвинувачення.
27:15-23 (Мк. 15:6-14; Лк. 23:13-24; Ін. 18:39-40). Пилат отримав попередження від своєї дружини бути дуже обачним у своєму вирішенні справи Ісуса Христа, адже Він був праведником (Мт. 27:19). Вона «вві сні багато витерпіла» заради Ісуса Христа, і про все розповіла своєму чоловікові. Робити припущення щодо підтексту слів книги про зміст її сну не потрібно. Оскільки Пилат вірив, що Ісус Христос невинний, він спробував Його звільнити. У ті часи існував звичай – щороку на Пасху правитель міг відпускати «народові одного в'язня», щоб отримати прихильність євреїв. Плануючи звільнити Ісуса Христа, Пилат згадав горезвісного в’язня Варавву, який був розбійником (Ін. 18:40) і вбивцею (Мк. 15:7). Пилат гадав, що народ любив Ісуса Христа, свого Царя, і лише релігійні лідери Йому заздрили через те, як люди Його величали (Мт. 27:18). То ж він подумав, якщо у людей буде вибір, то не має сумніву, що звільнять вони Ісуса Христа, а не Варавву.
Однак Пилат не знав, що релігійні лідери вже давно задумали позбутися Ісуса Христа і що вони «намовили народ, – просити за Варавву, а Ісуса – видати на смерть». Коли Пилат спитав народ: «А що маю робити з Ісусом, що зветься Христос?» – «Усі відповіли: “Нехай буде розіп'ятий!». Згідно грецьких текстів вони викрикнули лише одне слово «Розіп’яти» (стауротхето). Можна лише уявити собі цю сцену, коли натовп, немов на стадіоні, разом вигукує «Розіп’яти, Розіп’яти!» Коли Пилат спробував дізнатися, а що «злого Він вчинив», народ «ще більше» кричав: «Нехай буде розіп'ятий!»
27:24-26 (Мк. 15:15; Лк. 23:25; Йн. 19:6-16). Пилат зрозумів, «що нічого не вдіє» з цим натовпом, який погрожував навіть йому: «Відпустиш його, то не будеш кесаревим другом!» (Ін. 19:12). Його стосунки з Цезарем були не надто хорошими, і йому аж ніяк не хотілося, щоб той дізнався про суперника-Царя Ісуса Христа, особливо якщо Пилат сам цього Царя і звільнив. Тож він «взяв води й умив перед народом руки», символічно показуючи, що звільняє себе від відповідальності за вбивство невинного (Втор. 21:6-9). Та його слова: «Я невинний крови праведника цього» – не робили його невинним (Діян. 4:27). Цей вчинок не позбавив Пилата вини за «таке» правосуддя.
Однак коли Пилат переклав відповідальність на євреїв (Мт. 27:24), вони з готовністю її прийняли, кажучи: «Кров його на нас і на наших дітях!». Сумно, але саме так і сталося, коли кара Господня зійшла на них і їхніх дітей у 70 році після Р.І.Х. Тоді римляни винищили єврейський народ і зруйнували храм. Не зважаючи на те, що Пилат чотири рази проголошував Ісуса Христа невинним (Лк. 23:14, 20, 22; Ін. 19:4), він все ж виконав своє зобов’язання перед євреями і звільнив Варавву, а Ісуса Христа, «бичувавши, видав на розп'яття».
4. ІСУСА ХРИСТА РОЗПИНАЮТЬ НА ХРЕСТІ (27:27-56)
27:27-31 (Мк. 15:16-20; Ін. 19:1-5). Ісуса Христа привели «у Преторію», на двір для загальних зборів, де було уже багато римських «вояків». Можливо, Преторія ця була у резиденції самого Пилата, а саме біля замку Антонія, хоча дехто вважає, що усе це відбувалося біля палацу Ірода. Площа Преторії була велика, адже там розмістилося 600 «вояків» (досл. «чота», десята частина легіону).
Там вони Ісуса Христа роздягнули і почали з Нього глузувати, (а) накинувши на Нього «червоний плащ», царську одіж, (б) поклавши «вінець з тернини» Йому на голову і (с) вклавши йому у руки «тростину» як «скіпетр». Потім вони «припали перед ним на коліна, глузували з нього, кажучи: “Радуйся, Царю Юдейський!”» Як, напевно, жахливо Ісус Христос тоді почувався! Вони ж і далі Його принижували, «плювали на нього, брали тростину й били його по голові». Та вони не знали, що таким чином здійснювали пророцтво Ісаї щодо зовнішніх ран Спасителя (Іс. 52:14). Про жорстокість римських солдат усі добре знали, а тому не має сумніву, що Ісуса Христа побили до такого стану, що Його вже заледве можна було упізнати. І все ж Він зносив усе це несправедливе знущання мовчки, скоряючись волі Свого Отця (див. 1Пт. 2:23). Коли солдати вже вдосталь насміялися з Ісуса Христа, то «скинули з нього плащ, надягнули на нього його одіж і повели на розп'яття».
27:32-38 (Мк. 15:21-28; Лк. 23:26-34; Ін. 19:17-27). Апрстол Матфей занотував лише декілька подій, що відбулися по дорозі Ісуса Христа до місця розп’яття. Симон «з Киринеї», міста у північній Африці, у якому проживало багато євреїв, був змушений «нести хрест» (насправді хрестовину), коли Ісус Христос не міг уже сам його нести, бо був дуже слабким через побиття. Зрештою процесія прибула «на місце», що звалося «Голгофа», арамейською «Череп-місце». Тут не було черепів чи кладовища, тут не проводили страти; просто сам пагорб своєю формою нагадував череп. І знаходилося це місце або там, де зараз Храм Гробу Господнього, який був тоді за межами єрусалимських стін, або ж на місці Голгофи Гордона.
ГАРМОНІЯ ПОДІЙ У РОЗП’ЯТТІ ІСУСА ХРИСТА 1. Ісус Христос прибуває у Голгофу (Мт. 27:33; Мк. 15:22; Лк. 23:33; Ін. 19:17). 2. Він відмовляється від вина, змішаного з жовчю (Мт. 27:34; Мк. 15:23). 3. Його прибивають до хреста поміж двох розбійників (Мт. 27:35-38; Мк. 15:24-28; Лк. 23:33-38; Ін. 19:18). 4. Він уперше промовляє із хреста: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк. 23:34). 5. Вояки забирають одежу Ісуса Христа і залишають Його роздягненим на хресті (Мт. 27:35; Мк. 15:24; Лк. 23:34; Ін. 19:23). 6. Євреї глузують з Ісуса Христа (Мт. 27:39-43; Мк. 15:29-32; Лк. 23:35-37). 7. Він розмовляє з двома розбійниками (Лк. 23:39-43). 8. Він удруге промовляє із хреста: «Істинно кажу тобі: Сьогодні будеш зо мною в раї» (Лк. 23:43). 9. Він промовляє утретє: «Жінко, ось син твій» (Ін. 19:26-27). 10. Настає темрява від полудня і до 3 години дня (Мт. 27:45; Мк. 15:33; Лк. 23:44). 11. Він учетверте промовляє із хреста: «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?» (Мт. 27:46-47; Мк. 15:34-36). 12. Він промовляє уп’яте: «Спраглий я!» (Ін. 19:28). 13. Він куштує винний оцет (Ін. 19:29). 14. Він промовляє вшосте: «Звершилось» (Ін. 19:30). 15. Він п’є винний оцет з губки (Мт. 27:48; Мк. 15:36). 16. Він промовляє всьоме: «Отче, у твої руки віддаю духа мого!» (Лк. 23:46). 17. Він віддає Свого духа із Своєї волі (Мт. 27:50; Мк. 15:37; Лк. 23:46; Ін. 19:30). 18. Завіса храму роздирається надвоє (Мт. 27:51; Мк. 15:38; Лк. 23:45). 19. Римські вояки визнають: «Це справді був Син Божий!» (Мт. 27:54; Мк. 15:39). |
Потім Ісусові Христові дали «випити вина, змішаного з жовчю». Цей напиток притуплював відчуття, через що було дещо легше терпіти біль від розп’яття на хресті. Та Ісус Христос не захотів пити це вино, адже бажав повністю володіти усіма Своїми відчуттями, навіть коли висітиме на хресті. Апостол Матфей дав короткий опис розпинання на хресті. Він не згадував про цвяхи, якими прибивали руки і ноги Ісуса Христа до хреста, та написав про поділ Його одежі (киданням жеребу) тими, хто Його розп’яв. Декілька грецьких рукописів додали до Мт. 27:35 той факт, що подія ця стала здійсненням слів із Пс. 22:18. І хоча в оригіналі Євангелія від Матфея про це мова не йде, ап. Іоанн також вказав на це пророцтво (Ін. 19:24).
Над головою у людей, яких розпинали на хресті, висів напис, що вказував на злочин, за який їх було засуджено до такого покарання. Над головою Ісуса Христа було написано: «Це Ісус – Цар Юдейський», бо це дійсно було те обвинувачення, через яке Ісус Христос помирав на хресті. І хоча в різних Євангеліях є деяка відмінність у звучанні цього речення, той знак включав, напевно, усе, про що в них говорилося. Тож напис був наступним: «Це – Ісус із Назарету, Цар Юдейський». Апостол Іоанн зазначив, що Пилат зробив цей напис арамейською мовою, латинською і грецькою (Ін. 19:20). Слова «Цар Юдейський» викликали роздратування у первосвящеників, та Пилат не побажав міняти напис (Ін. 19:21-22). Ісуса Христа розіп’яли поміж двох розбійників (Мт. 27:38), яких Лука назвав злочинцями (Лк. 23:33).
27:39-44 (Мк. 15:29-32; Лк. 23:35-43). Поки Ісус Христос висів на хресті, люди, «що проходили повз нього», Його ображали. Глузуючи, вони пригадали, як Ісус Христос колись говорив про руйнування храму і його відбудову через три дні (Ін. 2:19; див. Мт. 26:61). Вони гадали, що Ісус Христос і дійсно самозванець, адже тепер Він не міг зруйнувати храм! Якби Він був Сином Божим, то зміг би сотворити чудо і зійти «з хреста». А Він цього зробити не міг, тож народ дійшов висновку, що і справді Його слова були неправдивими. Колись Він «спасав» інших, але зараз «себе спасти» не міг. Тож і в цьому, як вони стверджували, Він усіх увів в оману. Вони казали, що повірять в Нього, якщо Він зараз же «зійде з хреста». Однак, якось не віриться, що навіть такий вчинок Ісуса Христа змусив би їх повірити у Нього. Вони також заявляли, якби Він дійсно був Сином Божим, то сам Бог порятував би Його.
Окрім перехожих (27:39-40) і релігійних лідерів (вірші 41-43) Ісуса Христа ображали «і розбійники, що були з ним розіп'яті» (вірш 44). Однак апостол Лука зазначив, що в душі одного з них відбулася переміна (Лк. 23:39-43). Та що б вони усі не говорили, Ісус Христос насправді міг усе це зробити. Він дійсно міг зійти з хреста і порятувати Своє тіло. Йому не бракувало сил, щоб визволити Себе. Та не такою була воля Отця. Син Божий мусів померти на хресті за інших. Тому Він терпеливо зносив усі їхні образи.
27:45-50 (Мк. 15:33-37; Лк. 23:44-46; Йн. 19:28-30). У ап. Матфея немає згадки про те, коли саме розпочалося розпинання на хресті. Апостол Марк ж вказав, що то була «третя година» (Мк. 15:25), близько 9 години ранку. Проте ап. Матфей точно вказав, що «від шостої години темрява настала по всім краю аж до дев'ятої години (3 год. по обіді)». І саме у час цієї темряви Ісус Христос став Спокутною жертвою за увесь світ (Ін. 1:29; Рим. 5:8; 2 Кор. 5:21; 1Пт 2:24; 3:18), а тому навіть Сам Бог-Отець відвернувся тоді від Нього. Наприкінці Ісус Христос уже не міг більше зносити розлуку зі Своїм Отцем, а тому «скрикнув міцним голосом, вимовляючи: “Елі Елі, лема савахфані"». Ці арамейські слова означають: «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?» (цитата з Пс. 22:1). Ісус Христос ніколи ще не знав, як це – бути відокремленим від Отця, та оскільки у цю мить Він взяв на себе гріхи усього людства, а отже, Сам став грішним, Отець мусів відвернутися від Свого Сина, бо був справедливим в усьому (Рим. 3:25-26).
«Деякі з тих, що там стояли» біля хреста, неправильно зрозуміли слова Ісуса Христа . Вони чули «Елі», але подумали, що Він кличе «Іллю» (Мт. 27:47). У грецькій мові звучання цих слів дуже подібне. Гадаючи, що Його уста і горло пересохли, хтось вирішив, що ковток винного оцту зволожить Його голосові зв’язки, і Він зможе говорити чіткіше. Однак інші сказали: «Лиши, побачимо, чи прийде Ілля його рятувати». Очевидно, що і тут вони з Нього глузували.
«А Ісус Христос, скрикнувши сильним голосом, віддав духа», вручаючи Себе у руки Свого Отця (Лк. 23:46). Ісус Христос повністю керував Своїм життям і помер саме в той момент, коли Сам вирішив звільнити Свого духа. Як Він сказав (Ін. 10:11, 15, 17-18), жодна людина не позбавила Його життя. Він віддав Своє життя згідно Божого задуму, і зміг його собі повернути, воскреснувши.
27:51-53 (Мк. 15:38; Лк. 23:44-45). У час смерті Ісуса Христа сталося три важливих події. По-перше, «роздерлася завіса храму надвоє, від верху аж до низу». Ця завіса відділяла Святилище від Святая Святих у храмі (Євр. 9:2-3). Той факт, що ця товста завіса розірвалася від верху і до самого низу, свідчила про те, що сам Бог розірвав її, а не люди. Тим самим Бог показав, що тепер до Нього у Святая Святих може зайти кожен, а не лише первосвященики Старого Завіту (Євр. 4:14-16; 10:19-22).
По-друге, коли Ісус Христос помирав, стався сильний землетрус – «земля затряслася, скелі порозпадались» (Мт. 27:51). Істинно смерть Христа Спасителя була сильною подією, від якої здригалася уся земля, а відлуння вразило навіть світобудову. Третя подія зазначена лише у ап. Матфея. «Гроби відкрилися, багато тіл святих померлих устали» (вірш 52), напевно, на єрусалимському кладовищі. Ці святі воскресли, коли помер Ісус Христос, а потім увійшли в Єрусалим. Багато науковців погоджуються з цією думкою. Однак багато вважає, що оскільки Христос був «первісток» смерті (1Кор. 15:23), ці святі не воскресали, допоки не повстав Він сам. З цієї точки зору, фраза «по Його воскресінні» прямо співвідноситься зі словами «устали» і «вийшовши з гробів». Коли Ісус Христос помирав, відкрилися «гроби», напевно, через землетрус, і тим самим оповістили про перемогу Христа у смерті над гріхом.
Вони повернулися до Єрусалиму («у святе місто»), де їх упізнавали їхні друзі та рідні. Як праведний Лазар (Ін. 11:43-44), донька Яіра (Лк. 8:52-56) і син вдови з Наїну (Лк. 7:13-15), вони також пройшли через фізичну смерть. Або ж, як дехто каже, вони могли повстати у прославлених тілах, як Господь. Ця подія була «здійсненням Свята Перших Плодів врожаю, про яке йшла мова у Лев. 23:10-14. З цієї нагоди люди, бажаючи хороших жнив, приносили священникові перший сніп. Воскресіння цих святих, яке відбулося після того, як повстав Сам Ісус Христос, і є цим першим снопом в знак добрих жнив, тобто в знак прийдешнього воскресіння усіх святих».
27:54-56 (Мк. 15:39-41; Лк. 23:47-49). Римський сотник (див. Мт. 8:5; див. Лк. 7:2 щодо коментарів про сотників) та інші римські вояки були вражені і налякані усіма тими дивними подіями, що супроводжували смерть цього Чоловіка, адже раніше, коли когось розпинали на хресті, такого ніколи не траплялося. І мовили вони: «Це справді був Син Божий!» Надзвичайні події того дня вселили страх у душі тих солдатів.
Були там також і жінки, які «дивилися здалека» на смерть Ісуса Христа. Вони ішли слідом за Ним із Галилеї «і Йому прислуговували». Серед них була «Марія Магдалина» (див. Мт. 28:1; Мк. 16:9; Ін. 20:18), «Марія, мати Якова та Йосифа» (можливо, та сама «Марія Клеопова», Ін. 19:25) і «мати синів Заведея», Якова і Іоана (Мт. 4:21; 10:2). Апостол Іоанн зазначив, що «при хресті Ісусовім» також була Марія, мати Ісуса Христа, і її сестра (Ін. 19:25-27). І хоча ап. Матфей не згадував, про що жінки ті говорили і як вони почувалися, не має сумніву, що серця їхні розривалися, коли вони дивилися, як помирає їхній Господь, якого вони любили і котрому служили. Коли настала ніч, вони, вочевидь, повернулися до міста і там оселилися, бо через кілька днів самі визвалися допомагати у приготуванні тіла Ісуса Христа до поховання (Мт. 28:1; Мк. 16:1-3; Лк. 24:1).
СОРОК ДНІВ – від Воскресіння до Вознесіння РАНОК НЕДІЛІ 1. Ангел відкотив камінь від гробу Ісуса Христа перед світанком (Мт. 28:2-4). 2. Жінки, які супроводжували Ісуса Христа, навідалися до гробу і виявили, що Його там немає. (Мт. 28:1; Мк. 16:1-4; Лк. 24:1-3; Ін. 20:1). 3. Марія Магдалина побігла до апостолів Петра та Йоана і про все їм розповіла (Ін. 20:1-2). 4. Інші жінки, які залишилися біля гробу, побачили двох ангелів, які й розповіли їм про Воскресіння (Мт. 28:5-7; Мк. 16:5-7; Лк. 24:4-8). 5. Апостоли Петро і Іоанн навідалися до гробу Ісуса Христа (Лк. 24:12; Ін. 20:3-10). 6. Марія Магдалина повернулася до гробу, і їй явився в саду Ісус Христос (Мк. 16:9-11; Ін. 20:11-18): Перше явлення Ісуса Христа. 7. Ісус Христос явився іншим жінкам (Марії, матері Якова, Саломії та Іоанні) (Мт. 28:8-10): Друге явлення Ісуса Христа. 8. Вояки, які сторожували біля гробу Ісуса Христа, розповіли первосвященикам, як ангел відкотив камінь. Тоді релігійні лідери дали їм хабара (Мт. 28:11-15). 9. Ісус Христос явився ап. Петрові (1Кор. 15:5): Третє явлення Ісуса Христа. ОБІД НЕДІЛІ 10. Ісус Христос явився двом чоловікам по дорозі в Еммаус (Мк. 16:12-13; Лк. 24:13-32): Четверте явлення Ісуса Христа. ВЕЧІР НЕДІЛІ 11. Двоє учнів Ісуса Христа з села Еммаус розповіли іншим, що бачили Його (Лк. 24:33-35). 12. Ісус Христос явився десятьом Апостолам, окрім ап. Фоми (Лк. 24:36-43; Йн. 20:19-25): П’яте явлення Ісуса Христа. НАСТУПНА НЕДІЛЯ 13. Ісус Христос явився одинадцятьом Апостолам, в тому числі і ап. Фомі, який таки увірував (Ін. 20:26-28): Шосте явлення Ісуса Христа. НАСТУПНІ 32 ДНІ 14. Ісус Христос явився сімом учням біля Галилейського моря і зробив чудо з рибою (Йн. 21:1-14): Сьоме явлення Ісуса Христа. 15. Ісус Христос явився перед п’ятьма сотнями людей, в тому числі одинадцятьом Апостолам, на горі в Галилеї (Мт. 28:16-20; Мк. 16:15-18; 1Кор. 15:6): Восьме явлення Ісуса Христа. 16. Ісус Христос явився ап. Якову (1Кор. 15:7): Дев’яте явлення Ісуса Христа. 17. В Єрусалимі Ісус Христос знову явився Своїм учням (Лк. 24:44-49; Діян. 1:3-8): Десяте явлення Ісуса Христа. 18. На горі Оливній Ісус Христос вознісся на небо, а Його учні за цим спостерігали (Мк. 16:19-20; Лк. 24:50-53; Діян. 1:9-12). |
5. ПОХОВАННЯ ІСУСА ХРИСТА (27:57-66)
27:57-61 (Мк. 15:42-47; Лк. 23:50-56; Ін. 19:38-42). Ісуса Христа звичним чином не підготували до поховання, адже зазвичай тіло розіп’ятого злочинця ховали без дотримання будь-яких обрядів. Однак «заможний чоловік з Аримафеї (міста на схід від Яффи), на ім'я св. Йосиф» прийшов до Пилата і попросив видати йому тіло Ісуса Христа. Праведний Йосиф, хоча й був членом синедріону, не погоджувався з рішенням ради розіпнути Його (Лк. 23:51), навпаки, він шукав Царства Божого і вірив у Ісуса Христа. Пилат задовольнив його прохання, хоча й був здивований, що Ісус Христос уже помер (Мк. 15:44-45). В іншому місці є згадка про те, що у похованні Ісуса Христа св. Йосифу допомагав св. Никодим (Ін. 19:39; див. Ін. 3:1-21). Ці два чоловіки взяли тіло Ісуса Христа і, відповідно до поховальних звичаїв того часу, завернули Його «в чисте полотно» з пахощами, які використовувалися для поховання – миром і алоє (Ін. 19:40; див. Мт. 2:11). Усе це робилося дуже швидко, щоб встигнути до суботи, яка розпочиналася з приходим ночі. Праведний Йосиф поклав загорнуте тіло «у своїй новій гробниці, що її висік у скелі» неподалік місця розіп’яття. Важко встановити, чому св. Йосиф, родом з Аримафеї, зробив собі гробницю у Єрусалимі. Напевно, Ісус Христос ще заздалегідь про це з ним домовився, і він купив тут гробницю саме для цього випадку. Праведні Йосиф і Никодим прикотили «до входу гробниці великий камінь».
27:62-66. Дещо дивно, що невіруючі люди пам’ятали про передбачення Ісуса Христа, який «ще за життя був сказав: Я по трьох днях воскресну», а віруючі про це забули. «На другий день» після смерті Ісуса Христа, тобто в суботу, «первосвященики й фарисеї» пішли до Пилата і розповіли їм про передбачення Ісуса Христа . Хоча вони й не вірили в Нього (і, обмовляючи, називали «той обманник»), та все ж боялися, що «Його учні» прийдуть, викрадуть тіло Ісуса Христа і спробують видати цю брехню за воскресіння. Якщо таке трапиться, то «буде ця остання омана гірша за» все, що зробив Ісус Христос за все Своє життя. Єдине, чого боялися релігійні лідери, було Воскресіння, тому вони запропонували, «щоб гробниця (Ісуса) була добре забезпечена аж по третій день».
Пилат пристав на їхню пропозицію і відрядив «сторожу» до гробниці Ісуса Христа, щоб ті за нею добре пильнували. Римська сторожа не лише запечатала гробницю (ймовірно, офіційною римською печаткою зі шнурком і воском, на якій легко побачити якісь втручання), а й залишилася стояти там. Усе це робило викрадення тіла неможливим.
VII. Підтвердження Воскресіння Ісуса Христа (част. 28)
А. Порожня гробниця (28:1-8)
(Мк. 16:1-8; Лк. 24:1-12; Ін. 20:1-20)
1. ПОДІЯ (28:1-4)
28:1-4. «Після ж вечора суботи» кілька жінок навідалися «до гробу» Ісуса Христа. Вони знали, де поклали Господа, бо бачили, як праведні Йосиф і Никодим прикотили «до входу гробниці великий камінь» (27:56). Жінки пішли туди вранці у неділю, коли субота уже минула, і збиралися намазати тіло Ісуса Христа пахощами для поховання (Мк. 16:1). Однак «великий зчинився землетрус», символізуючи сходження ангела «із неба». Він підійшов до гробниці і відкотив від неї камінь. Ангел був «неначе блискавиця», а одежа його «як сніг, біла». Римські вояки, які сторожували гробницю, так злякалися, побачивши ангела, що затремтіли й, очевидно, дуже зблідли. Їх туди вислали запечатати і сторожувати гробницю, та їхня сила була нікчемною перед цим ангелом.
2. ПРОГОЛОШЕННЯ (28:5-8)
28:5-8. Тоді як вояки були налякані, ангел звернувся до жінок із особливим посланням. Саме їх він сповістив про Воскресіння Ісуса Христа, адже того, Кого вони шукали, там більше не було – «Він воскрес, як ото сам прорік». Він кілька разів говорив їм, що повстане на третій день (16:21; 17:23; 20:19). Якби Він не повстав, то був би обманщиком, не вартим відданості багатьох. Одним із доказів того, що Він повстав, була пуста гробниця. Ангел сказав жінкам зайти й поглянути на місце, де перед тим лежав Господь, а потім наказав їм бігти «притьмом» і розповісти учням Ісуса Христа, «що Він воскрес із мертвих» і «випередить» їх у Галилеї – саме так, як колись казав (26:32). Там вони Його й побачать. І справді так все й було (28:16-20; Ін. 21:1-23). Але ангел не казав, що Ісус Христос не буде їм являтися в інших випадках, що й сталося згодом того ж дня (Ін. 20:19-25). Жінки послухали ангела, «в поспіху полишили гробницю» й побігли шукати учнів Ісуса Христа, щоб розповісти їм добру новину. Вони були сповнені «великою радістю», дізнавшись, що Ісус Христос воскрес, та водночас їх переповнював і страх, адже вони не могли збагнути усього значення такої важливої події.
Б. Власне об’явлення (28:9-10)
28:9-10. Жінки поспішали до учнів розповісти про те, що сталося, як раптом сам Ісус Христос «зустрів їх». Коли вони почули привітання, то відразу впізнали Ісуса Христа та «кинулися Йому в ноги і вклонилися». Своєю появою Він розвіяв страхи жінок і повторив послання, яке перед цим дав їм ангел: «Не бійтесь! Ідіть і сповістіть моїх братів, щоб ішли назад у Галилею: там мене побачать». В оповіді ап. Матфея проповідування Ісуса Христа в Галилеї було значним, тож не дивно, що Ісус Христос хотів зустрітися зі Своїми Апостолами саме там. Вони усі були родом із Галилеї, тож повертатимуться туди після свята. І там їх зустріне Ісус Христос .
В. «Офіційне» пояснення (28:11-15)
28:11-15. Коли жінки шукали учнів Ісуса Христа, щоб розповісти про Його Воскресіння, релігійні лідери намагалися якнайскоріше спотворити правду. «Деякі з сторожі прийшли до міста й оповіли первосвященикам про все, що сталося». Тож вони відразу почали шукати якогось вигідного для себе пояснення цієї події. І «зібравшись із старшими та скликавши раду», вони дали воякам, які сторожували гробницю, велику суму грошей і намовили їх що говорити своїм командувачам. Вояки мали розповсюджувати брехню, казати, що то учні Ісуса Христа «прийшли вночі й викрали» Його тіло, поки вони спали. Однак вояки знали, що за неналежне виконання своїх обов’язків, а саме, за те, що вони на службі спали, їх могли засудити на смерть (Діян. 12:19). Єврейські лідери також про це знали, а тому пообіцяли владнати це питання з їхніми командувачами: «Як почує це правитель, ми умовимо його й він не буде вас турбувати». За це їм, очевидно, доведеться заплатити йому немало грошей. Тож вояки, «узявши гроші», які їм запропонували єврейські лідери, «зробили так, як (ті) їх навчили».
І в результаті «рознеслася про це чутка поміж юдеями», і багато з них повірили, що Апостоли дійсно викрали тіло Ісуса Христа. Однак таке пояснення не було логічним. Якщо вояки у той момент спали, то як вони взагалі могли знати, що саме трапилося з тілом Ісуса Христа? І чому вони допускали можливість «поспати на службі»? Окрім того, Апостоли в той час не наважилися б на такий учинок. Коли Ісуса Христа арештували, вони усі сильно злякалися і порозбігалися. Тож здійснити те, про що ширилася чутка, вони просто не могли. Та людині легше повірити в брехню, аніж у правду, тож і досі багато хто вірить у цю спотворену «правду».
Г. Офіційне доручення (28:16-20)
(Лк. 24:36-49)
28:16-20. У ап. Матфея немає згадки про зустріч Ісуса Христа з десятьма Апостолами дещо згодом того ж дня (Ін. 20:19-23) чи про зустріч через 8 днів з одинадцятьма Апостолами (Ін. 20:24-29). Однак він написав про об’явлення Ісуса Христа в Галилеї, де Він і обіцяв зустрітися з Своїми Апостолами (Мт. 26:32; див. 28:7, 10), на горі. Невідомо, що це була за гора. Коли Ісус Христос явився, «вони вклонилися йому; а деякі сумнівалися». Оскільки Ісус Христос уже являвся їм раніше і засвідчив їм Себе, вони не сумнівалися у Його Воскресінні. Тож, скоріш за все, між ними прозвучало запитання, чи то дійсно Ісус Христос явився зараз перед ними. Ніщо не вказувало на якусь надприродність цього Його об’явлення, а оскільки минулі рази Ісус Христос являвся їм за незвичайних обставин, то не дивно, що Апостоли дещо завагалися.
Та їхні сумніви швидко розвіялися, коли Ісус Христос заговорив до них: «Дана мені всяка влада на небі й на землі». Цю владу (екзоусіа, «офіційне право або влада») Ісусові дав Його Отець, і зараз Він наказував Апостолам іти іменем цієї влади. Вони мали робити учнями «всі народи», не лише юдейський народ (див. коментарі до 10:5-6), їм слід було усюди проголошувати правду про Ісуса Христа. Їхні учні мали поширювати християнство і ставати послідовниками Ісуса Христа. Тих, хто у Нього вірив, Апостолам слід було хрестити у воді «в ім'я Отця і Сина і Святого Духа». Таким чином усі віруючі поєднувалися із Ісусом Христом і Триєдиним Богом. Бог, якому вони служать, є єдиним Богом і в той же час – це три Особи: Отець, Син і Дух Святий. Апостоли також мали навчати віруючих тих істин, які Ісус Христос відкривав лише Своїм дванадцятьом учням. І вони навчали їх, коли зародилася Свята Церква в Єрусалимі та поза межами Ізраїлю. Доручення Ісуса Христа , яке стосується усіх Його послідовників, є наступним: «Зробіть учнями … , христячи... і … навчаючи».
Останні слова Господа, записані у ап. Матфея, є обіцянкою, що Він буде з ними завжди «всі дні аж до кінця віку». І хоча Господь Ісус Христос у Своєму фізичному тілі не залишився з Апостолами, вони завжди відчували Його духовну присутність, аж поки не виконали усі свої завдання на цій землі. Апостоли проголошували ці останні слова Господа усюди, куди йшли, і де оповідали про свого Месію, Ісуса Христа, який був Царем Небесним.
Ілюстрації
