Історія інституту

ЗАСНУВАННЯ ЧЕРНІВЕЦЬКОГО ПРАВОСЛАВНОГО БОГОСЛОВСЬКОГО ІНСТИТУТУ

Свого часу Буковина славилася знаменитими богословськими навчальними закладами. Не- даремно її вважали центром богословської освіти в усій Південно-Східній частині Європи. Ще у 1778 році в монастирі Путна діяла школа, в якій вивчали Часослов, Псалтир, Октоїх, Катехизис румунською та церковнослов’янською мовами. Окрім того, вчили грецькі піснеспіви, правопис, географію, риторику, Церковну історію від початку виникнення християнства (за Євсевієм Кесарійським) до IX століття і Флорентійського собору, короткий виклад філософських знань за Платоном. Однак відомостей про те, хто і коли заснував цю школу, на превеликий жаль, не збереглося. 

Згадується, що її єдиний учитель, грек за походженням, відчуваючи неприязне ставлення австрійської влади, змушений був таємно перетнути кордон і повернувся в рідні місця. Так школа припинила своє існування.

Велика заслуга в тогочасній духовно-просвітницькій роботі належить єпископам і священикам, які перебували в монастирях і підтримували школи як матеріально, так і духовно. Так, 1784 року єпископ Досифей звернувся до австрійської адміністрації з проханням про відкриття школи-гімназії в Чернівцях на Гарячому Урбані під наглядом Свято-Георгіївського скиту. Уряд запропонував на період будівництва й упорядкування школи відряджати молодь на навчання в Галичину (Львів) або в Карловці (Угорщина). На таку пропозицію Консисторія не пристала, наполягаючи на відкритті клірикальної школи в межах єпархії і мотивуючи свою позицію тим, що молодь погано знає руську мову, а ще більше остерігаючись проникнення у православ’я елементів католицьких обрядів та західних догматів. 

В 1786 році уряд затвердив план розвитку і підтримки клірикального навчання на Буковині. 10 травня сюди прибув ієромонах Даниїл Влахович, кандидатура якого була прийнятною на місце викладача в новосформованій школі. Він не закінчив вищого навчального закладу, але володів знаннями з пропонованої для нової школи програми, а також молдавською мовою.

Спочатку школу відкрили в Радауцах (Румунія), але через відсутність елементарних побутових умов її перенесли до Сучави при монастирі св. Георгія, де щоденно проводилося богослужіння. Ієромонах Даниїл Влахович звернувся до всіх протопресвітерів із проханням про відрядження на навчання відповідних кандидатів (синів священиків, дяків), які хоч трохи вміли писати і читати. На той час населення з великою засторогою ставилося до різноманітних нововведень, особливо в церковному житті. Тому до кінця 1786 року в церковній школі налічувалося тільки 7 учнів.

Майбутній Буковинський єпископ Даниїл Влахович докладав значних зусиль для процвітання клірикальної школи, розуміючи, що навчання підростаючого покоління сприятиме зміцненню віри і поширенню Слова Христового. До кінця 1788 року кількість учнів зросла до тридцяти трьох. Тож з’явилася необхідність у призначенні двох помічників.

Починаючи з нового навчального року 1 жовтня 1788 року, в школі формуються 3 класи. Тоді ж ієромонах звертається до Консисторії з проханням про переведення школи до Чернівців. Однак йому відмовили, мотивуючи це відсутністю необхідних приміщень. 

2 лютого 1789 року єпископ Досифей Хорескул помер, і на його місце високим указом призначили ієромонаха Даниїла Влаховича. Оминувши звання архімандрита, йому одразу дали вищий ступінь.

Наприкінці 1789 року клірикальну школу перевели до Чернівців. Через рік учні почали отримувати стипендію. Зросли вимоги до вступників: передусім обов’язковим стало закінчення звичайної школи. Підвищено оплату викладачам. Уведено нові предмети: фізику, догматичне богослов’я, пастирське богослов’я, катехизис. Для забезпечення освітянськими кадрами трьох найкращих студентів, які володіли руською мовою, благословили на навчання у Львівському університеті. Проте виконання доброго задуму забарилося. Натомість, 1793 року запропоновано відрядити декількох кандидатів до одного з університетів Росії.

1798 року в закладі нараховувалося вже 36 учнів, 30 з яких отримували стипендію, а навчали їх троє вчителів. І тільки у 1804 році, маючи власне приміщення, школа прийняла до першого класу 56 (до речі, трьом призначили стипендію), до другого – 44 (12 отримували стипендію) і до третього – 41 учня (16 забезпечувались стипендією). Загалом навчався 141 школяр, 31 з яких отримував стипендію. У цей час на Буковині не існувало навчального закладу, вищого за клірикальну школу з трирічним терміном навчання. Тому в ній почали здобувати освіту не тільки кандидати на священство, але й майбутні світські посадові особи.

Назріла потреба реформи клірикальної школи. Декретом уряду від 9 жовтня 1812 року  затверджено спеціальну комісію. 12 листопада 1812 року вона запропонувала доповнити комплекс уже апробованих навчальних предметів, які тут читалися, педагогікою. 1814 року ухвалено проект реорганізації клірикальної школи в семінарію. Тоді ж уведено викладання догматичного богослов’я за курсом архімандрита Макарія.

До 1816 року школа розвивалася, поповнювалася новими викладачами. Збагачувалися новими навчальними дисциплінами і зазнавали значних змін навчальні програми. У 1817 році чотирьох її випускників направлено на навчання до Відня.

Одночасно комісія дійшла думки про поступову ліквідацію клірикальної школи з метою відкритття такої, яка б не поступалася західноєвропейським вищим богословським закладам. 15 березня 1816 року видано наказ про припинення прийому учнів, і до кінця 1818 року школа припинила своє 32-річне існування.

За цей час вона підготувала понад 500 випускників, чим заклала основи зміцнення соціальної верстви православних богословів.

25 червня 1816 року єпископ Даниїл звернувся до Галицького уряду з листом, в якому підкреслював, що реформування клірикальної школи завдасть великої шкоди як Церкві, так і розпорядження розпочати підготовку до відкриття в Чернівцях богословського інституту, до якого населенню Буковини. Але його протест відхилили, а у відповідь на звернення уряд дав можуть вступати особи, які закінчили гімназію і філософську школу.

Передбачалося також підібрати кілька кандидатів із молодих талановитих людей, яких, після їх згоди стати священиками, належить відрядити до Відня чи Львова для навчання на богословських факультетах.

Єпископ Даниїл, вивчивши становище, не заперечував, але попередньо надіслав запит Карловецькому митрополитові, якому на той час ієрархічно підпорядковувався. Митрополит не радив посилати молодих кандидатів у Відень та Львів, оскільки відчував звідти небезпеку для Буковинської Церкви. Навзамін пропонував навчання в Карловці. Єпископ Даниїл повідомив уряду думку митрополита. Незабаром він отримав листа від директора конвенту, в якому йшлося про те, що ці сумніви безпідставні, оскільки православні слухатимуть лекції з православного догматичного богослов’я, а не католицького.

Восени 1817 року четверо молодих людей вступило на богословський факультет Віденського університету.

У липні 1818 року єпископ Даниїл Влахович почав клопотати про заснування богословського інституту і духовної семінарії. У вересні він повторив прохання вже безпосередньо імператору. Наслідком його наполегливості став запит на ім’я уряду у Львові про доцільність відкриття богословської школи в Чернівцях. У своїй відповіді від 16 жовтня 1821 року уряд Галичини запропонував після узгодження питання з капітаном округу Буковини Стуттергейном подати до уряду детальний план заснування діяльності богословських шкіл. Однак єпископ Даниїл не встиг це виконати, бо, захворівши, 24 серпня 1822 року помер. 

Його наступник – Ісайя Балошескул – після хіротонії в Карловцях у листопаді 1823 року продовжив справу попередника. У відповідь на запит зі Львова 8 червня 1824 року він надіслав план заснування богословського інституту і духовної семінарії, запропонувавши, щоб навчання в інституті проводилося за зразком інших богословських шкіл Австрійської імперії, окрім дисциплін догматичного характеру. Щодо догматичного богослов’я і суміжних з ним предметів єпископ пропонував застосовувати навчальні підручники, прийняті в Карловецькій семінарії. План єпископа Ісайї уряд Галіції схвалив із незначними змінами.

Утім, імператорська резолюція на ньому з’явилася тільки 6 серпня 1826 року, тобто через два роки після подання, і оприлюднена 26 вересня того ж року. Зокрема, уряд повідомляв: «Його величність імператор затверджує заснування богословського інституту і семінарії відповідно до прохання єпископа Балошескула так: догматика повинна викладатися в інституті згідно із вказівками Конвенту з Відня (без чотирьох пунктів різниці між Східною та Західною Церквами). Викладачам Йосифу Григоровичу і Євгенію Гакману, крім зарплати, котру вони отримували, дати першому 100, а другому 200 лей. У подальшому буде наказ на видачу 15 стипендій для кандидатів на священство». 

Галицький уряд при цьому повідомляв, що єпископу належить узгодити всі подробиці з окружним комітетом і, враховуючи місцеві умови, відкрити поки що тільки духовну семінарію. 

У відповідь єпископ Ісайя подав такі пропозиції: 

• Богословський інститут належить відкрити не пізніше 1 вересня.

• Викладачу Йосифу Григоровичу доручити читання лекцій з історії Церкви, а Євгенію Гакману, який викладав катехизис у місцевій молдавській школі, доручити курс єврейської мови та біблійної археології.

• Одночасно з богословським інститутом відкрити духовну семінарію.

• Призначити викладачами протопресвітера Стефана Тарнавського і протоієрея Василя Грибовського як таких, що закінчили богословський факультет Віденського університету.

• З початком третього навчального року варто оголосити конкурс на посади.

27 липня 1827 року під час зустрічі єпископа Ісайї з окружним капітаном Мальчеком останній пристав на пропозицію єпископа про відкриття богословського інституту, але категорично заперечував проти одночасного заснування семінарії, посилаючись на брак викладачів. Домовленості не було досягнуто, і протокол зустрічі надіслано до уряду, вказівка якого з цього питання датована 5 вересня 1827 року.

Згідно з його указом, богословський інститут потрібно відкрити негайно, а семінарію тільки через шість місяців. При цьому уряд Галіції дав дозвіл приймати до семінарії осіб, які не закінчили гімназію. Програма в богословському інституті була такою: 1-й рік – історія давньої Церкви з патрологією, єврейська мова з біблійною археологією і введення в біблійну екзегетику; 2-й рік – грецька мова, біблійна екзегетика, канонічне право, педагогіка; 3-й рік – догматичне і моральне богослов’я і катехитика.

Богословський інститут засновано 4 жовтня 1827 року, в день народження імператора Франца-Йосифа. Через чотири місяці, відповідно до декрету австрійської канцелярії від 8 січня того ж року, започатковано також і духовну семінарію. Відкриття відбулося після урочистої літургії і молебню в єпископській резиденції у присутності єпископа, влади, членів Консисторії, професорів богословського інституту і духовенства.

Колектив викладачів навчального закладу поступово зростав. На початках після заснування інституту, крім двох професорів, затверджених імператором, прийнято ще п’ятьох, а в 1828-1829 роках призначено ще п’ятьох випускників Віденського університету. Губернаторським декретом від 25 серпня 1829 року за № 47260 єпископу доручено упорядкувати розподіл зарплати і завершити комплектування викладацького складу богословського інституту. Щодо першого він запропонував поділити зарплату на три категорії, відповідно до посади, стосовно другого –  організувати конкурс під час канікул 1830 року. 

У відповідь на пропозицію єпископа Ісайї, галицький уряд 24 жовтня 1830 року дав детальні вказівки стосовно проведення конкурсу. При цьому зауважував, що екзамени триватимуть у філософському інституті в Чернівцях. Головою комісії має бути його директор. Загальний нагляд за перебігом конкурсних іспитів покладався на єпископа.

У 1831 році проведено перше випробування, і комісія запропонувала три кандидатури на професорські посади: Євгенія Гакмана – на кафедру східних мов, Володимира Сухопану – на кафедру догматичного богослов’я та Іоана Томюка – на кафедру пастирського богослов’я. Решта кандидатів залишилася виконувачами обов’язків, оскільки їх праці оцінено як незадовільні. Основною причиною того, що більшість кандидатів на професорські посади не відповідали вимогам, було, на думку представників екзаменаційної комісії, те, що в Чернівцях бракувало належної богословської бібліотеки.

Згодом інститутська книгозбірня значно поповнилася, але тільки завдяки добровільним пожертвам. У листопаді того ж року кафедру морального богослов’я очолив один із перших вихованців богословського інституту, щойно хіротонізований Євгеній Гакман.

Наступного року львівський уряд декретом від 7 березня призначив новий конкурсний іспит на 20-27 вересня. При цьому передбачалося вибрати професорів на всі вільні кафедри і на відкриті нові – катехитики і методики. Перед іспитом пішов у відставку позаштатний професор Йосиф Григорович, і його заступив вихованець інституту Костянтин Попович, якому тимчасово було доручено викладання канонічного права.

Екзаменованих відповідно до спеціалізації випробовували на знання з історії Церкви, трьох – з канонічного права, трьох – з морального богослов’я, чотирьох – зі Святого Письма і п’ятьох – з Катехизису. 

Чимало вихованців інституту направлялися до Віденського університету. Так, на основі декрету Наукової комісії від 14 грудня 1836 року туди відряджалися вихованці Чернівецького богословського інституту, які навчалися на «відмінно» і вирішили поповнити свої знання та спеціалізуватися в певній галузі. У Відень вирушали також одружені священики. Стипендії їм призначалися з релігійного фонду. Після 1848 року богослови, відряджені до Відня, отримували стипендії від 400 до 600 флоринів. Як виняток, буковинців, що закінчили Віденський університет, направляли до вузів Мюнхена, Бонна, Гейдельберга, Цюріха, Інсбрука і Страсбурга. Так, Василь Репта, згодом митрополит Буковинський, після Відня навчався в університетах Мюнхена, Бонна та Цюріха, а священик Омеліан Воюцький – в Інсбруку та Страсбурзі. Майже всі випускники цих закладів надалі керували кафедрами, для яких їх готували.

У 1843 році галицький уряд запропонував викладати деякі предмети, замість латинської, польською мовою, причому відкрити кафедру для її вивчення.

Єпископ категорично заперечив. Він відповів, що предмети в інституті читаються латинською і жоден з учнів польською мовою не володіє. Оскільки населення Буковини становлять українці й румуни, то доцільніше запровадити кафедри з рідних мов. Стосовно мови, якою необхідно викладати в інституті, єпископ зберіг за собою право порушити перед урядом це питання окремо, а тому кілька разів скликав нараду корпорації інституту.

Але професори не наважувалися висловитися в такій рішучій формі, як це вчинив єпископ Євгеній Гакман. Відповіді богословський інститут не отримав, і тільки після 1848 року Міністерство освіти повідомило, що, відповідно до конституції, в усіх школах Австрійської імперії дозволяється викладання народною мовою. Дирекції богословського інституту пропонували зробити в цьому напрямі практичні кроки. На підставі листа Міністерства, єпископ дав розпорядження викладати румунською мовою, підкресливши, що в такий спосіб відновлюється традиція клірикальної школи. В 1848 році була відкрита кафедра румунської мови, а для професорів, які слабко нею володіли, організували спеціальні курси.

У 1850 році інститут отримав титул Імператорського, а наступного року єпископ Євгеній подав до уряду клопотання про перетворення його на богословський факультет. Однак минуло ще 25 років, перш ніж сповнилося бажання буковинського архіпастиря. 

У богословському інституті учні тільки слухали лекції, але не проживали, частину з них утримувала семінарія, де 50 осіб-слухачів богословського інституту мали притулок, одяг і харчі, ще й додатково вивчали церковний спів. Решта була зобов’язана впродовж навчального періоду утримувати себе на власний кошт. У семінарії у 1856 році  введено вивчення Святого Письма, церковнослов’янської та української мов. Викладання було доручено викладачу Закону Божого у вищій гімназії і консисторському асесору Якову Воробкевичу. Уроки почалися 20 грудня 1857 року, але оскільки в цьому році Яків Воробкевич помер, викладання продовжив префект семінарії Стефан Носкевич. Більшість випускників направлялися працювати в українські села.

Учителів співу з 1865 року тут було двоє: один – румуномовний, а другий читав церковнослов’янською. Вони ж навчали вихованців церковного уставу. Відповідав за богослужбовий порядок семінарський духівник. 1869 року професором хорового співу імператор призначив протопресвітера-ставрофора Ісидора Воробкевича, який мав звання професора богослов’я. В 1873 році Консисторія затвердила статут семінарії.

В 1870 році на Буковині більш освічені верстви населення почали вимагати відкриття університету. Головною причиною цього був колонізаторський вплив Львівського католицького університету. Молоді люди з Буковини змушені були також студіювати в інших католицьких вищих навчальних закладах Європи, зокрема Австро-Угорщини. Православне духовенство підтримувало рух за заснування університету в Чернівцях, до якого належав би і православний богословський факультет. Щоб протидіяти колонізації і германізувати освічені верстви буковинського населення, уряд згодився відкрити університет. Щодо богословського факультету, то ця ідея не знайшла належної підтримки у владних колах, адже в ньому неможливо було застосувати устав католицьких богословських факультетів. 

Міністр освіти ще в листопаді 1874 року доповів імператорові про плани щодо заснування в Чернівцях університету. Вища особа держави в своїй резолюції від 7 грудня 1874 року зобов’язав міністра подати доповідь на розгляд сенату, згадавши при цьому, що університет варто відкрити в 1875-1876 навчальному році. Щоб втілити цей задум, уряд звернувся з листом до митрополита Феофіла Бендели, але той у серпні 1875 року помер.

Згодом резолюціями від 29 і 30 серпня 1875 року  вирішено реорганізувати Чернівецький богословський інститут на богословський факультет при Чернівецькому університеті. 

Так припинив своє 48-річне існування богословський інститут. Загалом, за за цей час підготовлено 596 спеціалістів, які трудилися як на церковній, так і на світській ниві.

Відкриття греко-православного богословського факультету пов’язане з ім’ям відомого церковного діяча – єпископа та першого митрополита Буковини Євгенія Гакмана (1793 – 1873). Ще в 1851 р. він розпочинає переговори з урядом Австрії про створення відповідного факультету на базі Греко-східного богословського інституту, який входив в інфраструктуру його єпископії. Позитивному вирішенню цього питання сприяла готовність Владики розмістити богословський факультет у своїй резиденції. Ще однією важливою обставиною було те, що університет мав утримуватися коштом Православного релігійного фонду Буковини.

Богословський факультет розташувався в резиденції буковинського митрополита і, на відміну від інших, був повністю забезпечений навчально-виробничими приміщеннями, мав також краще від інших методичне обслуговування. Свою роботу він розпочав 30 серпня 1875 р. у складі 7 кафедр, а саме: вивчення Біблії і тлумачення Старого та Нового Завітів; догматики; морального богослов’я; історії Церкви; церковного права; практичного богослов’я та східних мов.

Вивчалися й інші предмети – на засадах обов’язковості чи факультативності. До перших належали: енциклопедія та методологія богословського навчання, єврейська мова, церковна статистика, церковний діловий стиль. Другу групу складали граматика новозавітних мовних ідіом, біблійна історія, археологія, історія нового біблійного канону, патрологія, історія догматики й апологетики, церковнослов’янська мова, символіка Східної Церкви та її тлумачення.

Проблеми кадрового забезпечення на факультеті розв’язувалися богословською колегією, яка діяла при Буковинській єпископії, з  обов’язковим погодженням із міністерством віросповідань та освіти.

Професорсько-викладацький склад факультету поповнювався професорами скасованого Греко-східного богословського інституту. Факультет намагався й самотужки готувати на професорські посади людей із числа його випускників. За чверть століття ним  підготовлено 7 кандидатів на посаду викладачів православного факультету, зокрема О. Воюцького, В. Гаїну, В. Георгіу, К. Савескула, С. Сагіна, Т. Тарнавського. Серед викладачів богословського факультету було лише два українці – Є. Козак і Д. Єремійчук, решта були румунами.

Першим деканом факультету став професор В. Митрофанович, який у 1877-1878 н.р. був ректором університету. Професори-богослови О. Попович та О. Воюцький обіймали цю посаду двічі: перший – у 1880-1881 і 1895-1896 н.р., другий – у1892-1893 і 1901-1902 н.р. У різні часи ректорами також були В. Репта, К. Попович, Т. Тарнавський, Є. Козак, С. Сагін. Останнім ректором німецького університету в 1918-1919 н.р. також був професор факультету В. Тарнавський.

При створенні факультету професор богословського інституту І. Ончул був запрошений викладати на кафедру вивчення Біблії і тлумачення Старого Завіту. Він читав курс біблійної археології та єврейської граматики, а також роз’яснював окремі розділи Старого Завіту.

Кафедру східних мов також очолював проф. І. Ончул. Він вів граматику та переклад з арабської, сирійської, халдейської мов. Після його смерті у 1897 р. східні мови не читалися. З 1900 р. ця кафедра реорганізована в кафедру догматики, а згодом об’єднана з кафедрою вивчення Біблії і тлумачення Старого Завіту.

Кафедрою вивчення Біблії і тлумачення Нового Завіту керував В. Репта, колишній професор богословського інституту. Він читав вступ до книг Святого Письма Нового Завіту за оригінальними текстами, а також вів спецкурси з історії новозавітних канонів, з граматики новозавітних мов. У 1896 р. імператорським указом проф. В. Репта призначений архімандритом, а в 1898 р. – єпископом Радівецьким. Проте він не залишив викладання. Йому було присвоєно звання почесного професора факультету. Згодом В. Репта став митрополитом Православної Церкви Буковини.

Зайняв же звільнену посаду проф. Є. Попович, який ще з 1875 р. був професором історії Церкви і церковної статистики. Він – автор багатьох праць з історії Церкви, богословської літератури, церковного права, церковної географії, хронології, символіки.

Патрологія не мала окремої кафедри. Ординарний професор історії Церкви та церковного права Є. Попович за сумісництвом читав курс і вів семінар із патрології та патрологічної літератури.

Догматику й апологетику спочатку читав проф. О. Коморашан. Після його смерті тексти лекцій видав у двох томах О. Воюцький. На вакантне місце був запрошений проф. Є. Попович, який за основу своїх лекцій взяв опубліковані матеріали О. Коморашана. Цю вакансію заповнив лише в 1896 р. д-р С. Гаіна, який викладав догматику й апологетику за власними конспектами. Апологетику він викладав своєрідно: природознавчій частині приділяв особливу увагу, оцінюючи її з позицій християнської філософії.

У 1900 р. створена кафедра догматики, на яку запрошено професором кафедрального проповідника д-ра С. Сагіна, С. Гаїна читав лише фундаментальне богослов’я та християнську філософію.

На кафедрі морального богослов’я спочатку працював учитель теології Чернівецької вищої гімназії Мирон Калінечук, а через 9 років – проф. О. Воюцький.

Професором кафедри греко-православного церковного права було призначено викладача, а згодом і професора кафедри історії Церкви і церковного права К. Поповича, який відзначився дослідженням особливостей буковинського греко-православного церковного права.

Кафедрою практичного богослов’я керував аж до своєї смерті у 1888 р. проф. В. Митрофанович, фахівець у галузі гомілетики. З 1888 по 1891 р. посаду професора практичного богослов’я займав К. Попович, який спеціалізувався з цієї дисципліни у Віденському університеті. З 1892 р. викладачем, а згодом і професором став Т. Тарнавський, який вів заняття румунською мовою. У своїх лекціях з літургіки він порушував проблеми історії культового мистецтва (іконографія у Православній Східній Церкві, історія східної культової архітектури). Водночас українською мовою практичне богослов’я викладав учитель гімназії Діонізій Єремійчук. Катехитику як складову частину практичного богослов’ я читав румунською та українською мовами архімандрит Ю. Стефанеллі.

Кафедрою церковнослов’янської мови та літератури, заснованою 1899 р., керував проф. Є. Козак, випускник богословського факультету Чернівецького університету. Цей учений спочатку навчався у проф. О. Калужняцького у Чернівцях, а потім у проф. В. Ягича у Відні. Він читав курс церковнослов'янської граматики та літератури, акцентуючи увагу на житті й діяннях святих Кирила і Мефодія.

Мовою викладання, згідно з регламентом богословського факультету була німецька. За наполяганнями професорської колегії церковнослов'янська мова та література були обов’язковими для вивчення.

Богословський курс тривав чотири роки. Відвідування лекційних і семінарських занять  було обов’язковим, тоді як на інших факультетах – ні.  Богословський факультет мав право присуджувати докторські ступені. Для цього випускники мали скласти комплексний іспит, який тривав до 2-х годин у присутності не менше 4 професорів. Першим успішно його склав і став професором О. Воюцький. За ним це звання отримали молоді богослови з Буковини, Угорщини, Семиграддя, Румунії. Усього за перші 25 років існування теологічного факультету звання докторів богослов’я одержали 37 осіб.

Кількість студентів-богословів у різні часи була різною. На час відкриття університету на факультеті вивчали богослов’я 39 чоловік. І вже через десять років їхня кількість зросла до 77. Проте тенденція до зростання не була стійкою. Так, чисельність студентів то різко зменшувалася, коли, наприклад, у 1900 р. їх було лише 36, то швидко зростала – як у 1911-1912 н.р., коли їх налічувалося 204. 

Основну масу студентів складали румуни. Зокрема, у 1900 р. серед 36 осіб був лише один українець, тоді як румунів – 29. Це, передусім, пов’язано з тим, що українські юнаки хоч і навчалися безкоштовно, мали менше шансів на працевлаштування, ніж інші. Часто з метою вигідного працевлаштування їм доводилося змінювати свою національну належність. Засновуючи університет у Чернівцях, австрійська влада сподівалася, що в ньому навчатимуться також закордонні студенти. Ці надії справдилися лише частково, та й то завдяки саме богословському факультетові. Починаючи з 1880 р. тут навчалися студенти з Румунії, з 1887 р. – із Сербії, Чорногорії, Боснії, Болгарії, Угорщини й Туреччини. Згодом чимало з них стали визначними богословами та церковними діячами, викладачами і завідувачами кафедр багатьох Європейських вузів і семінарій, а деякі – засновниками богословських факультетів. Чимало випускників богословського факультету займали високі церковні посади, очолювали єпископські кафедри, працювали при консисторіях, були настоятелями монастирів.

Показово, що в 20-х роках ХХ століття кращі студенти-богослови університету в Белграді, слухаючи лекції випускників Чернівецького університету, прагнули потрапити до Чернівців для завершення богословської освіти. До таких належав, зокрема, К. Марков, який закінчив богословський факультет у Чернівцях 1928 року. У 1927 р. ієромонах Кирило захистив дисертацію, що знайшло підтвердження у «Щорічнику Чернівецького університету». У 1936 р. Кирило приймає єпископський сан, а у 1953 р. його обрали патріархом Болгарської Православної Церкви.

У 1884 р. студенти-богослови утворили товариство «Academia orthodoха» («Православна академія»). Фунціонувала на факультеті й власна бібліотека, яка бере свій початок від інститутської книгозбірні, заснованої ще 1827 р. Напередодні відкриття факультету тут налічувалося близько 2 тис. томів. Після тривалого листування уряд виділив на поповнення факультетської книгозбірні 1000 флоринів щорічно. Бібліотеку відвідували викладачі та студенти з інших факультетів. Всього наприкінці століття книжковий фонд бібліотеки богословського факультету складав 7544 видань.

У 1882 р. у Чернівцях почав виходити церковно-літературний часопис «Саndelа» («Лампада») румунською та українською мовами, в якому  друкувалися праці викладачів богословського факультету. Чернівецькі теологи мали публікації і в німецькомовних часописах.

Богословський факультет університету, будучи єдиним в Австро-Угорщині, досить швидко набув значення провідного центру з підготовки православних богословів у південно-східній Європі. Він став зразком для заснування аналогічних факультетів у Бухаресті, Белграді, Софії, серед професорів і доцентів яких було чимало випускників Чернівецького університету.

Найбільш ранні впливи Чернівецької школи богослов’я були помітні в Румунії, де Собор 1878 р. у Бухаресті постановив відправляти студентів на навчання до Чернівців. За цим прикладом пішла і Карловецька митрополія.

Професор Чернівецького  університету Альфред Гальбан відзначив: «Єго (теологічного факультету) плян  науковий… знайшов в коротці велике признанє, так що гр. орієнтальний Синод у Букурешті постановив у 1878 р. посилати теольогів до Чернівців, аби в той спосіб виображувати професорів теольогії для Румунії… Карловецький гр. ор. Синод пішов також за повисшим приміром».

Тісно пов’язана  з Чернівецькою богословською школою історія Бухарестського факультету, реорганізація якого у 1884 р. була здійснена за зразком факультету в Чернівцях. Так, згадуваний А. Гальбан стверджує: «Заложений в р. 1884 гр. ор. теольогічний факультет у Букарешті є устроєний після нашого теольогічного факультету аж до подробиць». Проте Чернівецька теологічна школа все ж була на значно вищому рівні, як зазначав авторитетний російський церковний історик К.Є. Скурат.

Крім Бухарестського, суттєвого наукового впливу Чернівців зазнав теологічний факультет у Карансебеші в Банаті, а також богословська школа, створена 1882 р. в Араді. У першому закладі працювали випускники Чернівецького університету: д-р Петро Барба, д-р Петро Йонеску, д-р Юліан Олар, а в Араді викладали д-р Теодор Ботіш, д-р Григорій Драгомір, д-р Григорій Прок і д-р Юліан Сучія богословського факультету.

Свій перший викладацький склад підготував  богословський заклад  Боснії. Провідна роль Чернівецького богословського факультету визнавалася не лише православним населенням Південно-Східної Європи, але й державною владою Австро-Угорської імперії. Так, у 1893 р. під час аудієнції проф. др. Воюцького з імператором, він вислухав слова найвищого визнання від цісаря за працю факультету.

Богослови, які здобули вищу освіту на Буковині, працювали в духовній семінарії в Прізері. Серед них – Симеон Попович, який у міжвоєнний період був ректором цього закладу, а згодом – Штіпським (Струміцьким) єпископом, а також Радівой Йосіч, згодом – професор Белградського університету.

Підвищували свій освітній рівень у Чернівцях і деякі відомі архієреї. Так, єпископ Далматійсько-Істрійський Никодим (Мілаш) після навчання у Віденському університеті, Київській духовній академії в Чернівцях на богословському факультеті захистив докторську дисертацію і здобув наукову ступінь доктора богослов’я. Після повернення додому очолював Белградську і Задарську (16 років) семінарії, а 1890 р. був рукоположений в сан єпископа. Він відомий також як науковець. Праця єпископа Никодима «Православне церковне право» перекладена і видана багатьма мовами (німецькою, новогрецькою, болгарською, російською).

Значний вплив випускники Чернівецького університету мали і на відкритий восени 1920 р. богословський факультет Белградського університету. Особливо виділявся проф. Лазар Міркович, автор праці «Православна літургіка» сербською мовою. Вона за структурою нагадувала курси професорів богословського факультету Чернівецького університету Василя Митрофановича і Теодора Тарнавського, оскільки була сформована на їх основі.

Незаперечний факт впливу Чернівецького богословського факультету і на становлення теологічної освіти в Болгарії. Він проявився, найперше, через випускника Чернівецького університету Стефана Цанкова. Будучи на посаді декана богословського факультету Софіївського університету, він намагався впровадити тут усе позитивне, в Чернівецькому університеті.

Отже, богословський факультет у Чернівцях з терміном навчання 4 роки (на відміну від  14 – річного в російських духовних школах) давав якісну освіту,  рівень освіченості його випускників був надзвичайно високим. Факультет зміг підготувати низку висококваліфікованих богословів, які суттєво вплинули на стан розвитку теологічної освіти у всьому православному світі, а найбільше – на території Південно-Східної Європи. Такі результати спричинили визнання за теологічним факультетом Чернівецького університету статусу впливової школи, здобутками якої користувався й користується весь православний світ.

Як бачимо, історія Чернівецького православного богословського інституту, а відтак богословського факультету – це історія подвижницьких трудів багатьох поколінь справжніх світил православного благочестя, видатних учених духу і науки правдивої християнської віри, які ширили її, авторитетно збагачуючи новими осередками духовного просвітництва.

У 1944-х роках теологічний заклад пережив важкі часи насильницького закриття та майже повного забуття. Після встановлення на території вже сучасної Чернівецької області радянської влади цей освітній і науковий осередок припинив своє існування.

У 1999 році на Буковині був відроджений Чернівецький православний богословський інститут – найстаріший вищий навчальний заклад нашого краю, колись знаний центр богословської освіти в Південно-Східній Європі. Будучи заснованим у 1827 році, незважаючи на різноманітні історично зумовлені інституційні трансформації й насильницьке закриття радянською владою, він стійко продовжує свою духовно-просвітницьку місію ось уже більше 190 років. Видатне історичне минуле як спадкоємця Греко-східного богословського інституту (1827 – 1875 рр.) та Греко-орієнтального богословського факультету (1875 – 1944 рр.) стало надійною основою нинішнього широкомасштабного розвитку як одного з провідних освітніх і науково-дослідницьких установ України у галузі православного богослов’я.

Діяльність інституту у вітчизняній освітній системі чітко регламентована статутом, затвердженим Міністерством освіти і науки України 7 листопада 2007 року (наказ № 988) /Свідоцтво про державну реєстрацію (серія АОО №708544 від 16 листопада 2007 року)/ та цілою низкою всієї необхідної установчої документації.