ТЛУМАЧЕННЯ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ВІД ІОАННА
ЗМІСТ
ВСТУП
Автор
Місце написання.
Час написання.
Мета.
Слава Четвертого Євангелія.
Особливість тексту ап. Іоанна.
Текст.
Будова і тема.
ПЛАН
І. Пролог (1:1-18)
А. Слово у вічності і часі (1:1-5)
Б. Свідчення св. Іоанна Христителя (1:6-8)
В. Прихід Світла (1:9-13)
Г. Втілення і об’явлення (1:14-18)
ІІ. Ісус Христос серед народу (1:19-12:50)
А. Перші проповідування Ісуса Христа (1:19-4:54)
1. ПЕРШІ СВІДЧЕННЯ ПРО ІСУСА ХРИСТА (1:19-24)
а. Перше свідчення св. Іоанна Хрестителя (1:19-28)
б. Друге свідчення св. Іоанна Хрестителя (1:29-34)
2. УЧНІ ІСУСА ХРИСТА (1:35-51)
а. Перші учні Ісуса Христа (1:35-42)
б. Ісус Христос прикликає Филипа і Нафанаїла (1:43-51)
3. ПЕРШЕ ЧУДО ІСУСА ХРИСТА В КАНІ ГАЛИЛЕЙСЬКІЙ (2:1-11)
ЧУДА ІСУСА ХРИСТА
4. ПЕРЕБУВАННЯ ІСУСА ХРИСТА У КАПЕРНАУМ (2:12)
5. ПЕРШІ ПРОПОВІДУВАННЯ ІСУСА ХРИСТА В ЄРУСАЛИМІ (2:31-3:21)
а. Ісус Христос очищає храм (2:13-25)
б. Розмова Ісуса Христа з Никодимом (3:1-21)
6. ОСТАННЄ СВІДЧЕННЯ СВЯТОГО ІОАННА ХРЕСТИТЕЛЯ (3:22-30)
7. СВІДЧЕННЯ АПОСТОЛА ІОАНА БОГОСЛОВА (3:31-36)
8. ПРОПОВІДНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ІСУСА ХРИСТА У САМАРІЇ (4:1-42)
а. Розмова Ісуса Христа з самарянкою (4:1-26)
б. Настанови Ісуса Христа учням (4:27-38)
в. Розкаяння самарян (4:39-42)
9. СИН УРЯДОВЦЯ (4:43-54)
Б. Суперечки Ісуса Христа з релігійними лідерами у Єрусалимі (част. 5)
1. ІСУС ХРИСТОС ОЗДОРОВЛЮЄ НЕДУЖОГО ЧОЛОВІКА (5:1-15)
2. ПРОМОВА (5:16-47)
В. Одкровення Ісуса Христа у Галилеї (6:1-7:9)
1. ЧУДА ІСУСА ХРИСТА НА СУШІ І НА МОРІ (6:1-21)
а. Перше помноження хлібів (6:1-15)
б. Ісус Христос ходить по воді (6:16-21)
2. БОГОСЛОВСЬКА ПРОМОВА (6:22-71)
3. ПРОПОВІДНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ІСУСА ХРИСТА У ГАЛИЛЕЇ (7:1-9)
Г. Повернення Ісуса Христа до Єрусалиму і новий вияв ворожості (7:10-10:42)
1. СВЯТО КУЧОК (7:10-8:59)
а. В очікуванні свята (7:10-13)
б. Ісус Христос на святі (7:14-36)
в. Останній день свята (7:37-52)
Коментар до 7:53-8:11
Історія про чужоложницю (7:53-8:11)
г. Промова про Світло світу (8:12-59)
2. ОЗДОРОВЛЕННЯ СЛІПОВРОДЖЕНОГО (част. 9)
3. ПРОМОВА ДОБРОГО ПАСТИРЯ (10:1-21)
4. ОСТАННЯ ПРОМОВА ІСУСА ХРИСТА ДО ЛЮДЕЙ (10:22-42)
Ґ. Велике чудо у Вифанії (11:1-44)
Д. Змова про вбивство Ісуса Христа (11:45-57)
Е. Завершення проповідницької діяльності Ісуса Христа серед людей (12:1-36)
1. МИРОПОМАЗАННЯ (12:1-8)
2. УРОЧИСТИЙ В’ЇЗД ГОСПОДА НАШОГО ІСУСА ХРИСТА В ЄРУСАЛИМ (12:9-19)
3. ГРЕКИ НА СВЯТІ (12:20-36)
Є. Єврейська всенародна невіра (12:37-50)
1. РОЗ’ЯСНЕННЯ АПОСТОЛА ІОАННА (12:37-43)
2. ЗАКЛИК ІСУСА ХРИСТА (12:44-50)
ІІІ. Ісус Христос готує Своїх учнів (част. 13-17)
А. Тайна Вечеря (13:1-30)
1. ІСУС ХРИСТОС ОБМИВАЄ НОГИ СВОЇМ УЧНЯМ (13:1-17)
2. ІСУС ХРИСТОС ПЕРЕДБАЧАЄ ЗРАДУ (13:18-30)
Б. Наближення відходу Ісуса Христа (13:31-38)
В. Ісус Христос – шлях до Отця (14:1-14)
Г. Обіцянка Ісуса Христа про Утішителя (14:15-31)
Ґ. Виноградина й гілки (15:1-10)
Д. Друзі Ісуса Христа (15:11-17)
Е. Ненависть світу (15:18-16:4)
Є. Діяння Святого Духа (16:5-15)
Ж. Провіщення змін (16:16-33)
З. Клопотання Ісуса Христа (част. 17)
1. ІСУС ХРИСТОС ПРОСИТЬ ЗА СЕБЕ (17:1-5)
2. КЛОПОТАННЯ ІСУСА ХРИСТА ЗА АПОСТОЛІВ (17:6-19)
3. КЛОПОТАННЯ ІСУСА ХРИСТА ЗА МАЙБУТНІХ ВІРУЮЧИХ ЛЮДЕЙ (17:20-26)
ІV. Страсті Ісуса Христа і Воскресіння (част. 18-20)
А. Арешт Ісуса Христа (18:1-11)
Б. Релігійний суд і зречення ап. Петра (18:12-27)
В. Громадський суд (18:28-19:16)
Г. Розп’яття Господа нашого Ісуса Христа(19:17-30)
Ґ. Поховання Господа нашого Ісуса Христа (19:31-42)
Д. Воскресіння господа нашого Ісуса Христа. (20:1-9)
Е. Ісус Христос являється Марії (20:10-18)
Є. Ісус Христос являється Своїм учням (20:19-23)
Ж. Ісус Христос являється ап. Фомі (20:24-29)
З. Мета книги (20:30-31)
V. Епілог (част. 21)
А. Ісус Христос являється біля озера (21:1-14)
Б. Ісус Христос призначає апостола Петра (21:15-23)
В. Колофон (21:24-25)
ВСТУП
Автор
Внутрішнє свідчення. В буквальному розумінні цього терміну автор Четвертого Євангелія невідомий. Ім’я автора жодного разу не згадується в тексті книги. Це й не дивно, адже Євангеліє своєю літературною формою відрізняється від послань. Наприклад, кожне послання ап. Петра розпочинається зі згадки його імені. У стародавньому світі це вважалося нормою. Однак автори чотирьох Євангелій не називали себе, як авторів, по імені в їх текстах. Та це не означає, що довідатися, хто дійсно був автором того чи іншого Євангеліє, є чимось неможливим. Автор міг непрямо розкрити свою постать у оповіді, або ж люди добре знали, що дана книга написана саме ним.
Внутрішні свідчення дають наступну низку вказівок на автора Четвертого Євангелія. (1) У Іоанна 21:24 слово «оте» стосується усього Євангеліє, а не лише його завершальної частини. (2) «Учень» у 21:24 – це «отой учень, що його любив Ісус» (21:7). (3) З 21:7 стає зрозуміло, що учень, якого Ісус Христос любив, був одним із тих семи, про кого йде мова у 21:2 (Симон Петро, Фома, Нафанаїл, два сини Заведеєві і два невідомих учні). (4) «Учень, що його любив Ісус», сидів поруч з Ісусом Христом на Тайній Вечері, і ап. Петро саме до нього кивнув (13:23-24). (5) Він був одним із дванадцятьох Апостолів, оскільки лише вони були з Господом на Тайній Вечері (див. Мк. 14:17; Лк. 22:14). (6) Згідно тексту Євангелія ап. Іоанн був тісно пов’язаний з ап. Петром, а, отже, був одним із найбільш наближених до Ісуса Христа трьох Апостолів (див. Ін. 20:2-10; Мк. 5:37-38; 9:2-3; 14:33). Оскільки ап. Яків, брат ап. Іоанна, помер у 44 році від Р.Х., він не міг бути автором (Діян. 12:2). (7) Фраза «з ще іншим учнем» (Ін. 18:15-16), скоріш за все, стосується учня, «що його любив Ісус», оскільки саме так його названо у 20:2. (8) «Учень, що його любив Ісус», був біля хреста (19:26), й у вірші 19:35 мова йде, скоріш за все, саме про нього. (9) Твердження автора «Ми славу Його бачили» (1:14) – це твердження того, хто дійсно був очевидцем (див. 1Ін. 1:1-4).
Складаючи усі ці факти в єдине ціле, стає зрозуміло, що автором Четвертого Євангелія був ап. Іоанн, один із синів рибалки по імені Заведей.
Зовнішнє свідчення. Зовнішнє свідчення – це свідчення самої Церкви, яка завжди називала ап. Іоанна автором цього Євангелія. Святий Полікарп (приблизно 69-155 роки від Р.Х.) говорив про своє знайомство з ап. Іоанном. Святий Іриней (приблизно 130-200 роки від Р.Х.), єпископ Ліонський, чув про це від св. Полікарпа й сам засвідчив, що «Іоанн, учень Господа, який також торкався Його грудей, сам написав Євангеліє під час свого перебування у Ефесі в Азії» (Проти Єресей 3. 1). Полікарп, Климент Александрійський, Тертуліан та інші пізніші отці підтримують цю думку. Церковний історик Євсевій також стверджував, що апостоли Матфей та Іоанн написали два Євангелія, в який згадуються їхні імена (Церковна історія 3. 24. 3-8).
Місце написання. Зовнішні незаперечні свідчення говорять про те, що ап. Іоанн прибув в Ефес після того, як ап. Петро заснував свою церковну громаду, і впродовж багатьох років працював у цьому місті (див. Євсевій Церковна історія 3. 24. 1). На підтримку цього твердження свідчать і вірші з Одкр. 1:9-11. Коли ап. Іоанн був у вигнанні на острові Патмос поблизу узбережжя Малої Азії, він писав для сімох азіатських церков, перша з яких була в Ефесі. Тож вірогідність того, що Четверте Євангеліє було спершу видано в Ефесі, є високою.
Час написання. Євангеліє від Іоанна було, мабуть, написано десь між 85 і 95 роками від Р.Х. Деякі науковці намагалися довести, що ап. Іоанн написав своє Євангеліє аж у 150 році від Р.Х., оскільки у книзі є багато подібностей з гностичними творами, або ж через те, що, як вони гадали, вона ґрунтовно розвиває церковне богослов'я. Археологічні знахідки, які засвідчують автентичність Євангелія від Іоанна (наприклад, Ін. 4:11; 5:2-3), вивчення слів тексту (наприклад, синчронтаі, 4:9), віднайдені рукописи (наприклад, Р52) та сувої Мертвого моря свідчать на користь припущення, що ап. Іоанн написав цю книгу значно раніше 150 року від Р.Х. Тому й не дивно, що сьогодні можна зустріти неконсервативних науковців, які переконують, що Євангеліє від Іоанна було написано десь між 45 і 66 роками від Р.Х. Цей час написання є можливим. Однак це Євангеліє знають у Святій Церкві як «Четверте», і отці ранньої Церкви вірять, що ап. Іоанн написав його, коли вже був старцем. А тому твердження, що часом написання Євангелія від Іоанна є 85-95 роки від Р.Х., є більш вірогідним. Ін. 21:18, 23 вимагають певних часових змін, адже ап. Петро мав постарішати, а ап. Іоанн його пережити.
Мета. У своїй Євангелії ап. Іоанн мав на меті розповісти про «знаки» Ісуса Христа так, щоб читачі повірили в Нього, про що власне і йде мова у 20:31. Не має сумніву, що автор переслідував й інші цілі також. Дехто вважає, що ап. Іоанн писав твір, який можна було б протиставити юдаїзму синагог, чи творам гностиків, чи твердженням послідовників св. Іоанна Христителя. Інші гадають, що своїм Євангелієм ап. Іоанн хотів доповнити інші Євангелія. Та Євангеліє від Іоанна має чітку проповідницьку мету (як і інші Євангелія), тому воно й невипадково зайняло своє почесне місце в історії Сятої Церкви.
Слава Четвертого Євангелія. У вступі до Четвертого Євангелія багато авторів включає розділ під назвою «Проблема Четвертого Євангелія». Четверте Євангеліє є великою проблемою для науковців, які вивчають Новий Завіт. Та в чому саме полягає ця проблема? Багато років тому один критик заявив, що Ісус Христос у синоптичних Євангеліях (від Матфея, Марка, Луки) є історичною фігурою, а не божественною, а ось в Четвертій Євангелії – Він божественна особа, а не історична. Однак таке визначення є дуже довільним, адже Євангеліє від Іоанна розпочинається з твердження про божественність Слова, яке «стало тілом» (1:1, 14). А майже наприкінці Євангеліє ап. Фома визнав божественність Ісуса Христа, коли промовив : «Господь мій і Бог мій!» (10:28). Ісус Христос є і «божественною» особою (Божество), і історичною (Чоловіком, який дійсно жив на землі). Отож, що є проблемою для багатьох науковців, які тлумачать Біблію, є насправді великою славою для Святої Церкви.
Окрім того, усупереч тому, що говорять, автори синоптичних Євангелій, як і ап. Іоанн, описують божественність Ісуса-Месії. Однак Євангеліє від Іоанна містить стільки інформації про особу та місію Ісуса Христа, що його богослов'я дуже помітно збагатило вчення Святої Церкви. Слова «І Слово стало тілом» (1:14) стали головними для роздумів отців ранньої Церкви і наукових досліджень. Апостол Іоанн показав втілення – Бога, що явився в тілі – як основу свого Євангелія. І це – «слава», а не «проблема» Четвертого Євангелія.
Особливість тексту ап. Іоанна. Коли хтось порівняє Євангеліє від Іоанна з іншими трьома Євангеліями, його вразить особлива манера ап. Іоанна подавати матеріал. Він не описував родовід Ісуса Христа, Його народження, хрещення, спокуси, чи те, як Він виганяв демонів і розповідав притчі, і не писав ап. Іоанн про Його переображення, тайни Господньої Вечері, Його муки у Гефсиманському саду чи Вознесіння. Апостол Іоанн поставив собі за мету привернути увагу до Його проповідницької діяльності в Єрусалимі, свят єврейського народу, приватних розмов Ісуса Христа з окремими людьми (наприклад, част. 3-4; 18:28-19:16) і до Його проповідувань, адресованих учням (част. 13-17). Більша частина тексту – це «Книга знаків» (2:1-12:50), яка описує сім чуд або «знаків», які засвідчують той факт, що Ісус – Месія, Син Божий. «Книга знаків» також містить визначні промови Ісуса Христа, які пояснюють і розкривають усю значущість цих знаків. Наприклад, нагодувавши 5000 чоловіків (6:1-15), Ісус Христос показав, що є Хлібом Життя, який небесний Отець дає за життя світу (6:25-35). Інша помітна й виняткова особливість Четвертого Євангелія – це низка речень «Я (є) – …», промовлених Ісусом Христом (див. 6:35; 8:12; 10:7, 9, 11, 14; 11:25; 14:6; 15:1, 5).
Особливість цього Євангелія слід мати на увазі й надалі. Автори Євангелій не ставили собі за мету створити біографію Ісуса Христа. Кожен з них відбирав необхідний матеріал з великої кількості можливої інформації так, що він відповідав його меті. Було підраховано – якщо вголос прочитати усі висловлювання Ісуса Христа, занотовані в апостолів Матфея, Марка і Луки, на це знадобилося б лиш близько трьох годин. Та оскільки проповідницька діяльність Ісуса Христа тривала близько трьох років, трьохгодинний урок Ісуса Христа є доволі малим. У кожній Євангелії одні чуда або притчі відтворено, а інші – ні. Бо в центрі усіх Євангелій є добра новина про смерть і воскресіння Ісуса Христа. Євангелії навіть отримали назву «Оповіді про страсті Господні з довгими вступами». Тобто в центрі їхньої уваги – смерть Ісуса Христа (наприклад, Мк. 11-16), а все інше – це лиш інформація (наприклад, Мк. 1-10), необхідна для того, щоб розтлумачити істинну сутність Того, Хто проповідував і помер.
Про знайомство ап. Іоанна з синоптичними Євангеліями говорять наступні факти. Апостол Іоанн, син Заведея, працював у Єрусалимі разом з ап. Петром впродовж перших років формування Церкви Христової (Діян. 3:1-4:23; 8:14; 12:1-2). Згодом ім’я Іоанна називали серед тих, «що вважалися стовпами» Єрусалимської Церкви (Гал. 2:9). Єрусалимську Церкву формували Апостоли, і брат Ісуса Христа ап. Яків разом з апостолами Петром та Іоанном часто були серед перших, хто це робив (Діян.3:1; 4:3-21; 8:14-24; 15:7-11, 13-21). У ранні роки існування Єрусалимської Церкви вона стала незмінним осередком апостольських вчень і проповідувань. Коли ж їм вже вдалося навернути багатьох людей, «вони постійно перебували в апостольській науці» (Діян. 2:42). Згодом кількість віруючих людей сягнула 5000 чоловік (Діян. 4:4). Виникала необхідність створити якусь систему навчань, яка розкриватиме людям факти здійснення Ісусом Христом старозавітних пророцтв, зокрема стосовно Його проповідницької діяльності і страстей. Та й заповіді Ісуса Христа, які Він дав Своїм учням, слід було поширювати серед людей (Мт. 28:20).
Згідно з досить вагомими церковними свідченнями Євангеліє від Марка прямо пов’язане з проповідуванням ап. Петра. Діян. 10:36-43, здається, також свідчать на користь цієї думки, адже багато людей вбачало Євангеліє від Марка у цьому прикладі проповідувань ап. Петра. Оскільки, головним чином, саме проповідування ап. Петра взято за основу тексту Євангеліє від Марка, Іоанн, який вже багато років працював разом з ап. Петром, добре знав цю книгу істин.
Саме ап. Марк, який допомагав ап. Петрові у його пізнішій проповідницькій діяльності, занотував усю суть ранніх апостольських єрусалимських проповідувань і вчень. А ап. Іоанн, після того як впродовж багатьох років (можливо, 20) працював в Єрусалимі, подався в Малу Азію й осів у Ефесі. Коли ап. Іоанн написав своє Євангеліє, він з допомогою Божого Духа значно доповнив ранню єрусалимську добірку проповідувань і вчень. Та в порівнянні з синоптичними Євангеліями опис Ісуса Христа ап. Іоанном містить 93 відсотки фактичного матеріалу. Проте, як писав сам ап. Іоанн, він добре знав, що навіть ця його оповідь складала всього лиш невелику частку того, про що можна було б оповісти (Ін. 20:30-31; 21:25). (Більше про взаємозв’язки між Євангеліями див. Вступ до Матфея і Вступ до Марка.)
Сім «знаків» Ісуса Христа в Євангелії від Іоанна Перетворення води на вино у Кані (2:1-11) Оздоровлення сина урядовця у Капернаумі (4:46-54) Оздоровлення недужого у купальні Вифезда у Єрусалимі (5:1-18) Помноження хлібів поблизу Галилейського моря (6:5-14) Ходіння по водах Галилейського моря (6:16-21) Оздоровлення сліпого в Єрусалимі (9:1-7) Воскресіння Лазаря у Вифанії (11:1-45) |
Сім «Я (є) – …» Ісуса Христа в Євангелії від Іоанна «Я – хліб життя» (6:35). «Я – світло світу» (8:12). «Я – двері для овець» (10:7; див. вірш 9). «Я – добрий пастир» (10:11, 14). «Я – воскресіння і життя» (11:25). «Я – путь, істина і життя» (14:6). «Я – виноградина правдива» (15:1; див. вірш 5). |
Текст. Грецький текст Четвертого Євангелія, як і всього Нового Завіту, знаходиться в дуже хорошому стані. Проте, якщо порівняти деякі тексти, які були видані пізніше, то можна зауважити, що в деяких місцях є певні відмінності. А все тому, що з того часу, коли вони були видані, з’явилися нові рукописи і нові теорії, які стосуються передачі тексту і які дали змогу вченим краще зрозуміти, про що йшла мова в оригінальних текстах, які до наших часів не збереглися. В Євангелії від Іоанна є два найбільш помітних місця, де трапляються розбіжності. Це вірші 5:3б-4 і вірші 7:53-8:11. Про все це буде йти мова у тлумаченнях.
Будова і тема. Ключовим у Євангелії від Іоанна є слово «вірити» (пістеуо), яке там зустрічається 98 разів. А ось слова «віра» (пістіс) тут немає. Грецьке дієслово пістеуо часто тут використовується у теперішньому часі та у дієприкметникових і дієприслівникових зворотах. Імовірно, ап. Іоанн хотів підкреслити необхідність активно, постійно й безсумнівно вірити в Ісуса Христа. Книгу можна поділити на кілька наступних частин: пролог (1:1-18), Книга знаків (1:19-12:50), прощальні настанови (част. 13-17), Страсті та Воскресіння (част. 18-20), епілог (част. 21). У пролозі розкривається богословський вступ, який дає змогу читачам зрозуміти, що слова і діяння Ісуса Христа є словами і діяннями Бога, який знайшов Своє втілення у людській плоті. Книга знаків оповідає про сім чуд, які виявляють славу Отця через Сина. Чуда разом з їхніми тлумаченнями поступово призводять до двох протилежних реакцій людей: з одного боку, до віри, а з іншого, до невіри та гріха.
Коли проповідницька діяльність Ісуса Христа серед людей завершилася, основною реакцією людей була безпричинна невіра (12:37). Та Своїми прощальними настановами Ісус Христос підготував Свої послідовників до Своєї власної смерті і до їх майбутньої проповідницької діяльності. Невіра сягає своєї кульмінаційної вершини у частині про Страсті Господні, а віра – у частині про Воскресіння. Епілог завершує Євангеліє, розкриваючи плани Господа щодо Його учнів.
ПЛАН
І. Пролог (1:1-18)
А. Слово у вічності і часі (1:1-5)
Б. Свідчення св. Іоанна Христителя (1:6-8)
В. Прихід Світла (1:9-13)
Г. Втілення і об’явлення (1:14-18)
ІІ. Ісус Христос серед народу (1:19-12:50)
А. Перші проповідування Ісуса Христа (1:19-4:54)
Б. Суперечки Ісуса Христа з релігійними лідерами у Єрусалимі (част. 5)
В. Одкровення Ісуса Христа у Галилеї (6:1-7:9)
Г. Повернення Ісуса Христа до Єрусалиму і новий вияв ворожості (7:10-10:42)
Ґ. Великий знак у Вифанії (11:1-44)
Д. Змова про вбивство Ісуса Христа (11:45-57)
Е. Завершення проповідницької діяльності Ісуса Христа серед людей (12:1-36)
Є. Єврейська всенародна невіра (12:37-50)
ІІІ. Ісус Христос готує Своїх учнів (част. 13-17)
А. Тайна Вечеря (13:1-30)
Б. Наближення відходу Ісуса Христа (13:31-38)
В. Ісус Христос – шлях до Отця (14:1-14)
Г. Обіцянка Ісуса Христоа про Утішителя (14:15-31)
Ґ. Виноградина й гілки (15:1-10)
Д. Друзі Ісуса Христа (15:11-17)
Е. Ненависть світу (15:18-16:4)
Є. Діяння Духа (16:5-15)
Ж. Провіщення змін (16:16-33)
З. Клопотання Ісуса Христа (част. 17)
ІV. Страсті Ісуса Христа і Воскресіння (част. 18-20)
А. Арешт Ісуса Христа (18:1-11)
Б. Релігійний суд і зречення ап. Петра (18:12-27)
В. Громадський суд (18:28-19:16)
Г. Розп’яття (19:17-30)
Ґ. Поховання (19:31-42)
Д. Порожня гробниця (20:1-9)
Е. Ісус Христос являється Марії (20:10-18)
Є. Ісус Христос являється Своїм учням (20:19-23)
Ж. Ісус Христос являється ап. Фомі (20:24-29)
З. Мета книги (20:30-31)
V. Епілог (част. 21)
А. Ісус Христос являється біля озера (21:1-14)
Б. Ісус Христос призначає ап. Петра (21:15-23)
В. Колофон (21:24-25)
І. Пролог (1:1-18)
Усі чотири Євангелія розпочинають свою оповідь про Ісуса Христа із вказівки на історичні факти тих часів. Однак Євангеліє від Іоанна починається по-іншому. Апостол Матфей на початку свого Євангеліє дав родовід Ісуса Христа, який пов’язує Його з Давидом та Авраамом. Апостол Марк розпочинає з проповідувань св. Іоанна Христителя, а ап. Лука – з присвяти своєї оповіді Феофілу, після чого описує пророцтво щодо св. Іоанна Христителя. Але ап. Іоанн починає своє Євангеліє з богословського прологу так, наче він сам каже: «Я хочу, щоб ви побачили Ісуса Христа у Його вченнях і Його діяннях. Бо ви не зрозумієте добру новину Ісуса Христа в її повному обсязі, якщо не поглянете на Нього з цієї точки зору. Ісус Христос – це Бог, який знайшов Своє втілення у плоті, і Його слова і діяння – це слова і діяння Бога-Чоловіка.»
Пролог містить багато важливих тем Євангелія, які згодом розглядаються і розвиваються повніше. До ключових належать наступні слова: «життя» (вірш 4), «світло» (вірш 4), «темрява» (вірш 5), «свідком» (вірш 7), «справжнє» (вірш 9), «світ» (вірш 9), «Єдинородного» (вірш 14), «Отця» (вірш 14), «славу» (вірш 14), «істиною» (вірш 14). Іншими ключовими богословськими словами є: «Слово» (вірш 1) і «благодаттю» (вірш 14), та ці важливі слова ап. Іоанн використав лише у цьому богословському вступі. Термін «Слово» (Логос) у Євангелії зустрічається не один раз, але не в значенні христологічного звання.
А. Слово у вічності і часі (1:1-5)
1:1. Ще за тих перших часів, які людина може лиш собі уявити, «було Слово». Термін «Слово» є перекладом до звичного грецького слова логос, яке означало «розмова, послання або слова». «Слово» часто використовували у грецьких філософських вченнях і у єврейській літературі мудрості та філософії. Апостол Іоанн обрав це слово, бо його читачі добре його знали, та він надав йому свого власного значення, яке стає зрозумілим у пролозі.
Фраза «І з Богом було Слово» вказує на особливий зв’язок між усіма Особами Святої Трійці. Слово «з» є перекладом до грецького прос, яке тут означає «разом з» (див. те ж саме використання слова прос у 1:2; 1Сол. 3:4; 1Ін. 1:2). Потім ап. Іоанн додав: «І Слово було – Бог». Свідки Єгови дають свій переклад, який звучить наступним чином: «І Слово було бог». Це невірний переклад, і з логічної точки зору є політеїзмом (вірою в багатьох богів). Серед інших перекладів цього речення є: «І Слово було божественне». Однак таке написання є двозначним і може призвести до неправильного сприйняття Ісуса Христа. Якщо це речення розуміти вірним чином, то воно допомагає збагнути вчення про Святу Трійцю. Слово є вічним; Слово пов’язане з Богом (Отцем); і Слово – це Бог.
1:2. Слово було «з Богом (Отцем) … споконвіку». Христос не з’являвся у який певний момент часу і не набував відповідних стосунків з Отцем. У вічності Отець (Бог) і Син (Слово) завжди любили один одного. І Отець, і Син є Богом, та все ж двох Богів нема.
1:3. Чому є щось окрім нічого? Це запитання є дуже філософським. Християнин відповість, що все завдяки Богу. Він є вічним, і Він є Творцем усього. А Слово було діючою силою Творіння (див. 1Кор. 8:6; Кол. 1:16; Євр. 1:2). Усе «постало» завдяки Слову, Отцю і Святому Духові. Таким чином ап. Іоанн звернув увагу на діяння Слова. Він мав на меті об’явити Отця (Ін. 1:14, 18), а об’явлення розпочиналося з Творіння, бо саме Творіння і є об’явленням Бога (Пс. 19:1-6; Рим. 1:19-20).
1:4. Життя – це те найважливіше, що має людина. І втрата життя – це велика трагедія. Апостол Іоанн зазначив, що у найвищому розумінні цього слова «життя» є в Христі. Духовне і фізичне життя людини іде від Нього. (Щодо вчень ап. Іоанна про життя див. 5:26; 6:57; 10:10; 11:25; 14:6; 17:3; 20:31.) Ісус Христос як Джерело «життя» (див. 11:25) – це і «світло людей» (див. 8:12). Світло часто використовується у Біблії як символ Бога, а темрява зазвичай слугує для позначення смерті, неуцтва, гріха і відокремлення від Бога. Пророк Ісая описав прихід спасіння, як світло, що його побачили люди, які жили у темряві (Іс. 9:1; див. Мт. 4:16).
1:5. У природі світла світити і розганяти темряву. Темрява у цьому вірші набуває майже людських якостей. І використовуючи саме такий прийом, ап. Іоанн підсумував головну думку свого Євангелія: (а) «Світло» захопить владу над темрявою. (б) Правитель темряви сатана і його слуги опиратимуться світлу, та зазнаються поразки і не зможуть порушити його могутності. (в) Слово переможе, не зважаючи на протидію.
Б. Свідчення св. Іоанна Христителя (1:6-8)
1:6. Окрім вічного Слова, в історії людства з’явився «чоловік, … ім'я йому – Іоанн». Це не автор Євангелія, а великий передвісник Ісуса Христа, відомий як св. Іоанн Христитель. Він був «посланий Богом», і в цьому полягала таємниця його надважливості. Як і старозавітних пророків, Бог спорядив його і доручив йому особливу місію.
1:7. Слово «свідок» (і як іменник [мартиріа], і як дієслово [мартирео]) є важливим у цій Євангелії (див. вірші 15, 32, 34; 3:11, 26; 5:31-32, 36-37; 18:37; 19:35 та інші). (Див. таблицю і коментарі до 5:33-34.) Бог дав св. Іоанна Христителя людям, щоб вони мали додаткову можливість осягнути істинну сутність Ісуса Христа, Об’явителя Отця. Люди, які потопають у гріху, знаходяться в такій темряві, що людина, яка могла б сказати їм, що таке «світло», є для них просто необхідною. Апостол Іоанн мав на меті зробити так, щоб «усі … увірували» в Ісуса Христа.
1:8. Святий Іоанн Христитель був великою людиною, але «не був він світло». Деякі свідчення вказують на те, що послідовники св. Іоанна Христителя продовжували його справу і після його смерті, і навіть після смерті та воскресіння Ісуса Христа (4:1; див. Мк. 6:29; Лк. 5:33). За двадцять років після воскресіння Ісуса Христа (див. Діян. 18:25; 19:1-7) ап. Павло знайшов близько 12 учнів св. Іоанна Христителя в Ефесі. Мандейська секта все ще існує на півдні Багдаду, і хоча її прихильники вороже ставляться до християнства, все ж заявляють, що є нащадками св. Іоанна Христителя.
В. Прихід Світла (1:9-13)
1:9. Слово «прийшло» (ерчоменон) може стосуватися кожної людини або ж Христа, справжнього Світла. Останнє припущення краще, адже воно передбачає втілення.
Ісус Христос «просвітлює кожну людину». Цей вислів не має на увазі ні всесвітнього порятунку, ні загального об’явлення, і навіть не говорить про внутрішнє освітлення. Ні, він означає, що Ісус Христос як Світло світить (пхотізеі) на кожну людину чи то стосовно порятунку, чи освітлюючи її, та все ж з огляду на її гріхи і майбутнє покарання (3:18-21; 9:39-41; див. 16:8-11).
1:10. «Світ» (космос) – це світ людей, людське суспільство, яке не послухало Бога, а тому знаходиться під владою сатани (див. 14:30). Завдяки втіленню Слово постало серед людей, та людство не впізнало свого Творця (див. Іс. 1:2-3). Люди не спромоглися Його пізнати (егно, «знати») не тому, що Його істинна божественна сутність була якимсь чином «прихована» від них, як дехто припускає. Ні, все тому, що гріх робить людей сліпими і нерозумними (Ін. 12:37).
1:11. Певної мірою цей вірш є одним із найсумніших в усій Біблії. Слово прийшло «до своїх», та Його «не прийняли». Ісус Христос прийшов до Свого обраного ізраїльського народу, та вони зреклися Його. Відвертаючись від Нього, вони не прийняли Його як Об’явлення Отця і відмовилися виконувати Його настанови. Пророк Ісая ще задовго до того передбачив таку всенародну єврейську невіру: «Хто б повірив тому, що ми чули?» (Іс. 53:1).
1:12. Однак така невіра не охопила усе людство на землі. Були й люди, що «прийняли» запрошення Ісуса Христа. І тим, хто прийняв Ісуса Христа як Об’явителя волі Отця і як Жертву за гріхи, тим Він дав «право дітьми Божими стати». Слово «право» (ексоусіан) є кращим за слово «владу», а слово «дітьми» (текна) – за слово «синами». За своєю природою люди не є дітьми Бога, але вони можуть ними стати, отримавши у подарунок від Бога нове народження.
1:13. Нове народження «не з крови, ані з тілесного бажання (тобто з природнього бажання людей мати дітей), ані з волі людської». Народження Божої дитини – це не звичайне народження, це надприродне діяння Бога, коли він дарує людині духовне відродження. Людина вітає Ісуса Христа, вірує в Нього і слухає Його, однак духовно відродитися вона може лише «від» Святого Духа (3:5-8).
Г. Втілення і об’явлення (1:14-18)
1:14. «І Слово (Логос; див. вірш 1) стало тілом». Христос, Слово вічне, Бог прийшов на землю як чоловік. Однак Він не просто «з’явився», як звичайна людина. Він набув людської подоби (див. Флп. 2:5-9), яка була лише доповненням до Його божественної суті. А тому Христос, який став «тілом», не змінився. Зважаючи на це, мабуть, слід розуміти слово «стало» (егенето) як «набуло» або ж «з’явилося у подобі».
У цьому вірші слово «тілом» означає «людська подоба», а не гріховність чи слабкість. Грецькою мовою слова «і оселилося між нами» нагадують про перебування Бога серед ізраїльтян у Старому Завіті. Слово «оселилося» є перекладом до ескеносен, від скене («намет»). І як Бог перебував у наметі (Вих. 40:34), так і Ісус Христос оселився між людей.
Слова «ми … бачили» наштовхують на думку, що автор був очевидцем. А слова «славу Його» стосуються надзвичайної шляхетності і честі, яку Ісус Христос виявляв у своєму житті, своїх чудах, смерті та воскресінні. Слово «Єдинородного» (моногеноус; див. Ін. 1:18; 3:16, 18; 1Ін. 4:9) означає, що Ісус Христос – Син Божий, але в значенні, що цілковито відрізняється від того, коли мова йде про людину, яка вірує і стає Божим дитям. Його зв’язок із Богом є унікальним, адже Він – вічний і має ту ж сутність, що і Отець. Славетне об’явлення Бога через Слово було сповнене «благодаттю та істиною», тобто це об’явлення було і благодатне, і істинне (див. Ін. 1:17).
1:15. Святий Іоанн Христитель безперервно свідчив про Ісуса Христа. Теперішній час грецьких слів «свідчить» і «проголошує» підкреслює даний факт. Ісус Христос був молодшим і розпочав Свою проповідницьку діяльність пізніше, аніж св. Іоанн Предтеча. Однак св. Іоанн Предтеча сказав, що оскільки Ісус Христос «існував» ще до нього (зважаючи на Його істинну природу), то Він і «був раніше за» св. Іоанна Хрестителя, хоча і «йде за» ним.
1:16. Слово, яке стало тілом, є джерелом благодаті (чарін), яка об’єднує в собі усі духовні благословення, якими Бог обдаровує людей. Слова «всі ми» стосуються усіх християн, включно з автором ап. Іоанном. Оскільки Його благодать є повною, на християн, немов ті хвилі, що набігають на узбережжя, сходить благодать за благодаттю (чарін анті чарітос, досл., «благодать за благодать»). Життя християнина – це безперервне прийняття свідчень Божої благодаті, які щоразу приходять на зміну попереднім.
1:17. Особливою милістю давніх часів був Закон, який Бог дав людям через свого слугу «Мойсея». Жоден інший народ не мав такого привілею. Однак слава Церкви Христової – це об’явлення Божої благодаті та істини «через Ісуса Христа» (див. вірш 14).
1:18. Може видатися, що речення «Ніхто й ніколи Бога не бачив» (дви. 1Ін. 4:12) створює певну проблему. Чи ж не казав пророк Ісая : «Мої ж очі бачили Царя, Господа сил»? (Іс. 6:5) Бог по Своїй суті є невидимим (1Тим. 1:17). Він – Той, «якого ніхто з людей не бачив, ані бачити не може» (1Тим. 6:16). Та вірш Ін. 1:18 означає, що «ніхто й ніколи не бачив істинної природи Бога». Бога можна побачити завдяки богоявленню чи антропоморфізму, та Його внутрішня сутність чи природа розкривається лише через Ісуса Христа.
Фраза «Єдинородний Син» – це переклад до давньогрецького моногенес тхеос (див. моногеноус, вірш 14). Апостол Іоанн, імовірно, завершував свій пролог, повертаючись до істини, проголошеної у вірші 1, про те, що Слово – це Бог. Вірш 18 – це ще одне твердження, яке засвідчує божественність Ісуса Христа: Він – унікальний, Він – Єдинородний Син Бога, Він – «Син, що в Отцевому лоні». Тож Його особа і є свідченням тісного зв’язку між Отцем та Сином (див. «і з Богом було Слово», вірші 1-2). Окрім того, «Син … об’явив» (ексегесато) Отця. Син – це і є об’явлення Отця, і завдяки Його діянням істинна природа невидимого Отця (див. 4:24) проявилася через Сина (див. 6:46).
ІІ. Ісус Христос серед народу (1:19-12:50)
Більша частина Євангелія від Іоанна – це опис проповідницької діяльності Ісуса Христа серед ізраїльського народу. Це – «книга знаків», оповідь про сім чуд Ісуса Христа, які засвідчують той факт, що Він – Месія. Окрім знаків тут також подано тлумачення значущості цих знаків і дві довгі приватні розмови (част. 3-4).
А. Перші проповідування Ісуса Христа (1:19-4:54)
1. ПЕРШІ СВІДЧЕННЯ ПРО ІСУСА ХРИСТА (1:19-24)
а. Перше свідчення св. Іоанна Хрестителя (1:19-28)
1:19. Як і в синоптичних Євангеліях, проповідницька діяльність св. Іоанна Христителя мала такий великий вплив, що навіть урядовці з Єрусалиму вирішили дізнатися, хто він такий. Словом «юдеї» автор називав релігійних лідерів цього міста. Тож юдеї послали «єреїв (священиків) та левітів» до св. Іоанна Хрестителя, щоб вони розпитали його про хрещення і його вимоги.
1:20-21. Святий Іоанн Предтеча сказав: «Я – не Христос (тобто не Месія).» (Див. коментарі до віршів 40-41 щодо значення слова «Месія».) Це було його зізнанням, про що свідчить повторення дієслова «зізнався».
Цікаво, що св. Іоанн Предтеча відповідав на їхні запитання короткими фразами: «Я – не Христос» (вірш 20), «Ні» (двічі, вірш 21). Він не бажав говорити про себе, бо мав на меті вказати на Іншого. Проповідницька діяльність св. Іоанна Предтечі нагадувала проповідування пророка Іллі. Він з’явився раптово і навіть одягався, як пророк Ілля. Він намагався навернути людей назад до Бога, як і пророк Ілля в свої часи. А пророк Малахій провістив, що пророк Ілля повернеться перед приходом Месії (Мал. 4:5). Тому багато людей робило припущення, що св. Іоанн Предтеча – то пророк Ілля. Окрім того, зважаючи на Втор. 18:15 (стосовно Ісуса Христа; див. Ін. 1:45), люди також очікували на пророка. Та деякі люди помилково вважали, що майбутній «пророк» і Месія – це різні особи (вірш 24; 7:40-41).
1:22-23. Святий Іоанн Хреститель відповів, що не являв собою жодної з пророкованих осіб, однак пояснив, що його проповідницька діяльність таки була описана у Старому Завіті. Він був голосом (пхоне), тоді як Ісус Христос – Словом (Логос). Завдання св. Іоанна Хрестителя полягало в тому, щоб підготувати людей до приходу самого Месії. І він виконував це своє призначення «в пустині». (Про значення цитати св. Іоанна Хрестителя з Іс. 40:3, див. коментарі до Мт. 3:3).
1:24-25. Фарисеї складали дуже важливу в юдаїзмі секту. Їх налічувалося близько 6000 осіб, і вони були дуже впливовими. Вони дотримувалися свого доволі суворого тлумачення Закону і багатьох усних звичаїв. Незначна кількість фарисеїв пережила єврейську війну у 66-70 роках від Р.Х., і їхні вчення лягли в основу талмудського юдаїзму. По суті, їх запитання, адресоване св. Іоанну Христителю, було наступним: «Оскільки ти не володієш ніякими офіційними званнями, то на якій підставі ти хрестиш людей?»
1:26-27. Святий Іоанн Предтеча знав, що його хрещення насправді лиш передувало істинному хрещенню. Він пояснив, що скоро прийде Той, Кого вони не знали, що Він настільки великий, що навіть він, св. Іоанн Предтеча, вважав себе негідним прислуговувати Йому (наприклад, розв’язувати Йому «сандалі»).
1:28. Місцезнаходження Вифанії, яка, як зазначив ап. Іоанн, була «по той бік Йордану», зараз невідоме. (Це місце не слід плутати з Вифанією, де знаходилася домівка Марії, Марфи і Лазаря, що поблизу Єрусалиму.) Ще у 200 році від Р.Х. Оріген, відвідуючи Палестину, не зміг її відшукати. Імовірно, ця Вифанія знаходилася навпроти Єрихону.
б. Друге свідчення св. Іоанна Хрестителя (1:29-34)
1:29. Друге свідчення св. Іоанна Хрестителя припало на початок цілої низки днів (див. «Тож наступного дня» у вірші 29; «Другого дня», вірші 35, 43; і «Третього ж дня» у 2:1), коли Ісус Христос прикликав Своїх перших учнів, і вони починали вірити у Нього. Св. Іоанн Хреститель назвав Ісуса Христа Агнцем Божим (див. 1:36; 1 Пт. 1:19). Зв’язок із старозавітними жертвуваннями є, напевно, узагальнюючий. Жертовним підношенням за гріхи всього народу у День великого відпусту був козел (Лев. 16). А щоденними жертвоприношеннями були зазвичай ягнята, але вони не вважалися покутою за гріх. Можливо, св. Іоанн Хреститель тут мав на увазі саме пасхальне ягня (Вих. 12), а також слова пророка Ісаї, коли він вказав на подібність Месії до ягня (Іс. 53:7). Святий Іоанн хреститель завдяки Святому Духу побачив Ісуса страждальною Жертвою, яка мала померти за «світу гріх» (див. Іс. 52:12).
1:30-31. Тут св. Іоанн Хреститель повторив те, що говорив про Ісуса Христа раніше (вірші 15, 27). На зміну славі св. Іоанна Предтечі мала прийти слава Ісуса Христа, «був бо (Він) раніш за» св. Іоанна Предтечу, тобто існував іще до нього. Та чому св. Іоанн Предтеча сказав: «І не знав я Його». Хоча св. Іоанн Предтеча та Ісус Христос були пов’язані, зважаючи на той факт, що Пресвята Діва Марія і праведна Єлисавета були родичками (Лк. 1:36), нічого не відомо про будь-які контакти між ними в роки їх дитинства і юнацтва. Святий Іоанн Хреститель не знав, що Ісус Христос був саме Тим, Хто мав прийти, аж поки сам Отець цього не об’явив. Все, що знав св. Іоанн Хреститель, зводилося до його завдання підготувати шлях для Нього, «водою хрестивши». Бог пошле Свою людину в Ізраїль у Свій час.
1:32. У Євангелії від Іоанна не йдеться про хрещення Ісуса Христа, та матеріали синоптичних Євангелій тут беруться до уваги (див. «Особливість тексту ап. Іоанна» у Вступі). У Четвертій Євангелії не зазначено, що сходження Духа у вигляді голуба відбулося під час хрещення Ісуса Христа. Важливим тут є те, що невидимий Дух зійшов «з неба» і явив Себе у тілесній формі (як голуб). Святий Іоанн Хреститель бачив, що Дух, «мов той голуб … перебував над» Ісусом Христос (див. Іс. 11:2; Мк. 1:10).
1:33. Бог («Той, Хто послав» його) сказав св. Іоанну Хрестителю, коли з’явиться знак голуба, то Чоловік, над яким буде цей знак як свідчення сходження і перебування Духа Святого, і буде Тим, Хто христитиме тим самим «Святим Духом». Очищення водою – це одна справа, та очищення, яке дає людині Дух Святий, має зовсім іншу природу. Згодом, на свято П’ятидесятниці, за 50 днів після воскресіння Ісуса Христа хрещення Духом Святим засвідчило початок нової доби (Діян. 1:5; 2:1-3), Доби Церкви, Доби Святого Духа (див. 1 Кор. 12:13).
1:34. Святий Іоанн Хреститель засвідчив: «Він – Син Божий». Цар із роду Давида, про якого йшла мова у пророцтвах, був Божим Сином (2Сам. 7:13), а Цар-Месія – це однозначно Син Бога (Пс. 2:7). Фраза «Син Божий» має глибше значення, аніж лише послух Царя-Месії, і показує істинну сутність Ісуса Христа. У Четвертій Євангелії таку фразу не використовують у стосунку до віруючих людей. Їх називають «дітьми» (текна; наприклад, Ін. 1:12), тоді як слово «Син» (хиіос) використовується лише у стосунку до Ісуса Христа .
2. УЧНІ ІСУСА ХРИСТА (1:35-51)
а. Перші учні Ісуса Христа (1:35-42)
1:35-36. Фраза «другого дня» стосується уже згаданої вище низки днів (див. вірші 29, 35, 43; 2:1). Найбільш вірогідною підставою для такого точного, хронологічного запису є те, що автор мав особливе бажання описати, яким саме чином деякі учні, що були прихильниками св. Іоанна Хрестителя, прийшли до віри в Ісуса Христа. Часові форми у віршах 1:35-36 також є незвичайними. «Стояв Іоанн там», поки Ісус Христос «надходив». Ця дія розкриває, як центр оповіді переходить з хрещення св. Іоанна Хрестителя на проповідницьку діяльність Ісуса Христа. Вказуючи на Ісуса Христа, св. Іоанн Хреститель сказав своїм учням: «Ось Агнець Божий» (див. коментарі до вірша 29).
1:37. Два учні св. Іоанна Хрестителя почули його свічення і «пішли за Ісусом». Слово «пішли» тут, мабуть, має подвійне значення. Вони пішли за Ним у буквальному розумінні цього слова, а також як Його учні, тобто того дня вони виявили свою відданість Ісусу Христу.
1:38. Перше, що почули від Ісуса Христа учні, були Його наступні слова: «Чого шукаєте?». З одного боку, Ісус Христос дав їм просте запитання, й учні відповіли на нього, цікавлячись, «де» саме Він жив. Та автор, здається, має тут на увазі щось більше. Можливо, Ісус Христос запитував: «Чого шукаєте в житті?» Слово, яке тут перекладено як «перебуваєш» (мено), є улюбленим словом ап. Іоанна. Це грецьке слово зустрічається тут в його оповіді вперше. Зі 112 випадків його використання у Новому Завіті, 66 разів воно зустрічається у творах ап. Іоанна – 40 у Євангелії від Іоанна, 23 у 1Ін. і 3 у 2Ін. Іноді, як, наприклад, тут, воно означає «перебувати або мешкати у якомусь місці». Кілька разів воно вжито зі значенням «тривати або продовжуватися». Та найчастіше воно має богословське значення: «залишатися, продовжувати(ся), дотримуватися» (наприклад, Ін. 15:4-7).
1:39. Ісус Христос відповів: «Ходіть та подивіться». Спершу людина має прийти до Нього, а потім вона зможе «бачити». Окрім того, що ці слова Ісуса Христа означають, що учні зможуть побачити, де саме Він мешкає, вони також, скоріш за все, мають глибше богословське значення. Два учні залишилися з Ним «того дня», а «було ж близько десятої години». Це була 4 година дня або ж 10 година ранку залежно від того, чи автор Четвертої Євангелії рахував дні, починаючи з 6 години ранку (як зазвичай траплялося у синоптичних Євангеліях), чи починаючи з півночі або ж з полудня. 10 година ранку видається тут більш вірогідною і відповідає офіційному римському підрахунку днів (див. коментарі до 4:6; 19:14).
1:40-41. Апостол «Андрій», один з тих двох учнів, які пішли за Ісусом Христом, першим проголосив Ісуса Христа Месією. У перекладі з давньоєврейської мови слово «Месія» означає «Помазанець», на грецьку мову воно перекладено як «Христос» (хо Хрістос). Поняття слова «Помазанець» походить від старозавітного звичаю помазувати священиків і царів олією. Це був своєрідний символ Святого Духа, який вказував на Того, Хто прийде у майбутньому (див. Іс. 61:1). Словом «Месія» почали називати майбутнього Царя з роду Давида (див. Мт. 1:1; Ін. 6:15). Привівши ап. «Симона Петра» до Ісуса Христа, ап. Андрій зробив таку велику послугу для Святої Церкви, якої не зробила жодна інша людина. Про ап. Андрія ще двічі йде мова у ап. Іоанна (6:4-9; 12:20-22), і обидва рази він приводив когось до Ісуса Христа. Учнем, імені якого тут не згадано, зазвичай вважають ап. Іоанна, сина Заведея, брата ап. Якова, тобто автора цього Євангелія. У Мк. 1:16-20 Ісус Христос покликав за Собою братів апостолів Симона та Андрія, а потім братів апостолів Якова та Іоанна, які до зустрічі з Ісусом Христом були рибалками.
1:42. Коли Ісус Христос поглянув на ап. Симона (див. вірш 47), Він вже знав, яка він людина, і якою буде його доля. Ісус Христос дав йому арамейське ім’я Кифа. Апостол Петро – це переклад грецькою мовою імені Кифа («скеля»). Ім’я Симона на давньоєврейській мові звучало, скоріш за все, як Симеон (у перекладі грецькою мовою дане ім’я зустрічається також у Діян. 15:14; 2Пт. 1:1). У цьому вірші не вказано, чому саме Ісус Христос змінив ім’я Симона. Та зазвичай вважають, що нове ім’я вказує на діяння Бога, які Він зі Своєї милості робитиме через ап. Петра. Він буде чоловіком-скелею для Святої Церкви впродовж її перших років існування (див. Мт. 16:18; Лк. 22:31-32; Ін. 21:15-19; Діян. 2-5; 10-12).
б. Ісус Христос прикликає Филипа і Нафанаїла (1:43-51)
1:43-44. Хоча перші учні Ісуса Христа були з Галилеї, Він прикликав їх у Юдеї, де вони перебували з св. Іоанном Христителем. По дорозі на північ, прямуючи до Галилеї, Ісус Христос покликав за Собою ап. Филипа. Рідним містом ап. Филипа була Вифсаїда, яка знаходилася на північно-східному боці Галилейського моря (у 12:12 це – Вифсаїда Галилейська). Там також перебували апостоли Андрій та Петро. З державної точки зору Вифсаїда була розташована у Нижніх Голанах на землях Ірода Филипа (Йосип Флавій Юдейські старожитності 18. 2. 1). Ім’я Филипа є грецьким, однак робити висновок про його національну приналежність, виходячи лишень з цього факту, не слід.
1:45. Апостол Филип засвідчив ап. Нафанаїлу, що Ісус Христос – це Той, «про Кого Мойсей (Втор. 18:18-19; див. Ін. 1:21, 25) у законі писав і пророки (Іс. 52:13-53:12; Дан. 7:13; Міх. 5:2; Зах. 9:9)». Цікаво, що ап. Филип назвав Ісуса Христа сином Йосифа. Та саме в це учні й вірили у ті часи. І все ж ап. Нафанаїл незабаром визнає, що Ісус Христос – «Син Божий» (Йн. 1:49).
1:46. Апостол Нафаїл відразу звернув увагу на низьке походження Месії, сказавши: «А що доброго може бути з Назарету?». Апостол Нафанаїл знав про погану славу Назарету. На його думку Месія мав прийти з Єрусалиму, Хеврону чи якогось іншого визначного міста. Поблажливість Ісуса Христа в даному випадку все ще залишається загадкою для багатьох. Як Слово могло бути Чоловіком? Однак ап. Филип був досить розумним, щоб не вступати у суперечку. Він лиш спокійно закликав свого товариша прийти та подивитися на Ісуса Христа. Він знав, що тоді усі запитання ап. Нафаїла просто зникнуть.
1:47. Володіючи надприродними знаннями (див. вірш 42), Ісус Христос сказав про ап. Нафанаїла: «Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства (долос, «брехні»),» на відміну від Якова (див. вірш 51 і Бут. 28:12).
1:48. Апостол Нафанаїл був збентежений, бо не розумів, звідки Ісус Христос міг його знати. Ісус Христос же відповів, що чудово знав, що саме робив ап. Нафанаїл ще до того, як до нього підійшов ап. Филип – він був «під смоковницею». Даний вираз часто означав жити безпечно й вільно (Див. 1Цар. 5:5; Міх. 4:4; Зах. 3:10). Мабуть, тут смоківниця була місцем для роздумів (див. коментарі до Ін. 1:50-51). Пс. 139 розкриває тему Божого знання людського життя в усіх його деталях.
1:49. Надприродні знання Ісуса Христа спонукали ап. Нафанаїла визнати: «Учителю, Ти – Син Божий, Ти – цар Ізраїлів». Це не означає, що ап. Нафанаїл тоді відразу й цілковито осягнув Трійцю чи втілення. Скоріш за все, Він зрозумів, що Ісус Христос – Син Божий, якого прорікали (див. Пс. 2:6-7). Цей майбутній Цар з роду Давида мав на Собі Божого Духа (Іс. 11:1-2), а тому й надприродні знання.
1:50-51. Ісус Христос пообіцяв ап. Нафанаїлу «більше» підстав для віри, мабуть, маючи на увазі чуда у частинах 2-13. Із віршів 1:48, 51 можна зробити висновок, що ап. Нафанаїл роздумував над життям патріарха Якова, а особливо про випадок, занотований у Бут. 28:12. Патріарх Яков бачив, як ангели спускалися вниз і піднімалися вверх по драбині. А ап. Нафанаїл побачить «ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого». Як і патріарх Яків, який бачив ангелів з неба, що, спускаючись, промовляли до людей землі, так і ап. Нафанаїл (та й інші) побачать Ісуса Христа як божественного посередника між небом і землею. Син Чоловічий, а не драбина, є тепер сполучною ланкою між Богом і людьми (див. Дан. 7:13; Мт. 26:64). Можливо, тут Ісус Христос також вказував на те, що Він є новим місцем перебування Бога (Бут. 28:17; Ін. 1:14).
Як Син Чоловічий, Ісус Христос залишив небеса, щоб прийти на землю. Говорячи про Себе, Ісус Христос більш як 80 разів використав словосполучення «Син Чоловічий». Це говорить про Його людську природу і людські страждання, а також про Його діяння як «бездоганного Чоловіка». Фраза «Істинно, істинно кажу вам (досл., «Амен, Амен»)» зустрічається в ап. Іоанна 25 разів і щоразу привертає увагу до важливих тверджень: 1:51; 3:3, 5, 11; 5:19, 24-25; 6:26, 32,47, 53; 8:34, 51, 58; 10:1, 7; 12:24; 13:16, 20-21, 38; 14:12; 16:20, 23; 21:18. Цікаво, що такого подвійного «Амен» немає в синоптичних Євангеліях.
3. ПЕРШЕ ЧУДО ІСУСА ХРИСТА В КАНІ ГАЛИЛЕЙСЬКІЙ (2:1-11)
Перше чудо Ісуса Христа в Євангелії від Іоанна не призначалося для всіх людей. Про нього знали лише Його учні, декілька слуг та, можливо, матір Ісуса Христа. Якщо ап. Мафей у цей час ще не був учнем Ісуса Христа , то можна тоді пояснити, чому дане чудо не згадується у синоптичних Євангеліях. Серед авторів чотирьох Євангелій лише ап. Іоанн був там. Розповідаючи про чуда Ісуса Христа, ап. Іоанн використовував слово семеіон, що в перекладі означає «знаки, чудеса» (вірш 11). Він шукав способу привернути увагу людей не до самих чуд, а до їх значення. Чуда – це також і «диво» (терас), і «влада» (динаміс) і «незвичайна подія» (парадоксос).
Це перетворення води на вино було першим з 35 занотованих чуд, які здійснив Ісус Христос . (Див. перелік цих чуд, де саме вони відбувалися і посилання на Євангелії).
ЧУДА ІСУСА ХРИСТА | ЧУДА ІСУСА ХРИСТА | ЧУДА ІСУСА ХРИСТА | ЧУДА ІСУСА ХРИСТА | ЧУДА ІСУСА ХРИСТА | ЧУДА ІСУСА ХРИСТА | ЧУДА ІСУСА ХРИСТА |
Номер | Чудо | Місце | Матфея | Марка | Луки | Іоанна |
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 | Перетворення води на вино Оздоровлення сина урядовця Оздоровлення біснуватого у синагозі Оздоровлення тещі ап. Петра Перший дивовижний вилов риби Оздоровлення прокаженого Оздоровлення паралізованого Оздоровлення недужого при Вифезді Оздоровлення сухорукого Оздоровлення слуги сотника Воскресіння сина вдови Вигнання сліпого і німого духа Утихомирення бурі Вигнання бісів з Гадари Оздоровлення кровоточивої жінки Воскресіння дочки Яіра Оздоровлення двох сліпих Вигнання німого духа Перше помноження хлібів Ходіння по воді Оздоровлення дочки ханаанянки Оздоровлення глухонімого Друге помноження хлібів Оздоровлення сліпого з Вифсаїди Оздоровлення сновиди Знаходження грошей у роті риби Оздоровлення сліповродженого Оздоровлення жінки, скорченої впродовж 18 років Оздоровлення хворого на водянку Воскресіння Лазаря Оздоровлення десятьох прокажених Оздоровлення сліпого Вартимея Проклін смоківниці Оздоровлення вуха Малхома Другий дивовижний вилов риби | Кана Капернаум Капернаум Капернаум Галилейське море Галилея Капернаум Єрусалим Галилея Капернаум Наїн Галилея Галилейське море Гадара Капернаум Капернаум Капернаум Капернаум Околиці Вифсаїди Галилейське море Фінікія Десятимістя Десятимістя Вифсаїда Гора Ермон Капернаум Єрусалим Перея (?) Перея Вифанія Самарія Єрихон Єрусалим Єрусалим Галилейське море | 12:9-13 15:32-38 | 10:46-52 | 22:49-51 | 6:15-21 |
2:1. Фраза «третього ж дня», можливо, означає «за три дні після прикликання апостолів Филипа і Нафанаїла». (Див. послідовність днів стосовно фрази «наступного дня» у 1:19, 35, 43.) Щоб добратися до Кани Галилейської з Вифанії, яка знаходилася поблизу Юдейського Єрихону (1:28), потрібно було кілька днів. Місцезнаходженням Кани називають околиці Назарету, однак її точне розташування невідоме. «І була там мати Ісусова», проте ап. Іоанн не назвав її по-імені (див. 2:12; 6:42; 19:25-27). У своїй Євангелії ап. Іоанн жодного разу не називав ні себе, ні матір Ісуса Христа по-імені. (Мати Ісуса Христа пішла до будинку улюбленого учня ап. Іоанна [19:27].)
2:2-3. Весільні бенкети на сході часто тривали впродовж семи днів. Святкувати починали відразу після того, як наречений приводив свою наречену до свого помешкання або до будинку свого батька, перед тим як скріпити шлюб. Коли усі запаси вина вичерпалися, Пресвята Діва Марія звернулася до Ісуса Христа, сподіваючись, що Він зможе вирішити цю проблему.
2:4-5. Слово «жінко», яким Ісус Христос звернувся до Своєї матері, може видатися дивним сучасному читачеві, однак у ті часи воно було виявом поваги і доброти (див. 19:26). А ось запитання «Що мені, жінко, - а й тобі?» було доволі поширеним у грецькій мові і стосувалося відмінностей у якихось сферах чи у відношенні до чогось. Демони промовляли ці слова, коли протистояли Ісусу Христу («Що нам, та й тобі …?» [Мк. 1:24]; «Що мені, та й тобі …?» [Мк. 5:7]). Пресвята Діва Марія мала засвоїти болючий урок (див. Лк. 2:35), а саме те, що Ісус Христос цілковито покладався на волю Бога Отця, і час Його об’явлення залежав від Бога. Фраза «Таж не прийшла година моя!» або їй подібні зустрічаються в ап. Іоанна п’ять разів (2:4; 7:6, 8, 30; 8:20). Згодом той факт, що час Його вже прийшов, згадується тричі (12:23; 13:1; 17:1). Слова, якими Пресвята Діва Марія звернулася до слуг («Що лиш скаже вам, - робіть»), розкривають її покору своєму Синові. Вона Йому довіряла.
2:6-8. «Було ж там шестеро кам'яних посудин на воду … , (і) кожна вміщала дві або три мірки» води, яку використовували для єврейських обрядів очищення до і після їжі (див. Мт. 15:1-2). Відмінність між старим порядком і новим шляхом є очевидною (див. Ін. 4:13; 7:38-39).
Напевно, ці посудини для води знаходилися не в будинку. Адже староста весільного бенкету, який відповідав за святкування, не знав, що п’є з посудин для ритуального очищення. Для єврея це було б чимось немислимим. Однак слуги саме звідти вичерпали воду, яка стала вином.
2:9-10. «Коли ж покуштував староста воду, що на вино обернулась», то відчув, що воно є кращим за те, яке вони пили перед тим. Він зазначив, що усупереч загальноприйнятому звичаю, згідно якого найкраще вино подавали «спершу», а «гірше» - згодом, це вино, яке подали останнім, було найкраще. Значення цього чуда полягає в тому, що християнство є попереду юдаїзму. Бог притримав Свій найкращий дар – Свого Сина – «аж он по сю пору».
2:11. Апостол Іоанн пояснив значення даного чуда як об’явлення величі Христа. На відміну від Мойсея, який перетворив воду на кров в знак Божого покарання (Вих. 7:14-24), Ісус Христос приносить радість. Його перше чудо вказало на милість Божу і на радість, яку Він давав людям за допомогою Духа. Даний знак вказує на Ісуса Христа як на Слово, що стало тілом, тобто на всемогутнього Творця. І щороку Він перетворює воду на вино через процес його ферментації. Тут Він лиш зробив усе миттєво. Більш як 380 літрів вина стали Його подарунком молодій парі. Перше чудо – перетворення – вказало на ті зміни, до яких призведе проповідницька діяльність Ісуса Христа у майбутньому (див. 2Кор. 5:17). «І учні Його увірували в Нього». Ця віра, яка щойно зародилася, буде неодноразово піддаватися випробуванням і ростиме разом з наступними об’явленнями Ісуса Христа, який є Словом. В даний момент вони б не зрозуміли Його смерті і воскресіння (Ін. 20:8-9), та вони пізнали Його владу.
4. ПЕРЕБУВАННЯ ІСУСА ХРИСТА У КАПЕРНАУМ (2:12)
2:12. Перебування Ісуса Христа в Капернаумі, що на північно-західному узбережжі Галилейського моря, впродовж кількох днів було своєрідним проміжним періодом у Його житті. Хоча Капернаум і знаходився на північному сході від Кани, Ісус Христос спускався до нього, бо воно було нижче стосовно рівня моря. Капернаум став Його домівкою (див. Мт. 4:13; Мк. 1:21; 2:1). І з цього моменту Він починає віддалятися від Своєї сім’ї (Мк. 3:21,31-35; Ін. 7:3-5) та від Свого рідного міста Назарету (Мк. 6:1-6; Лк. 4:14-30).
5. ПЕРШІ ПРОПОВІДУВАННЯ ІСУСА ХРИСТА В ЄРУСАЛИМІ (2:31-3:21)
а. Ісус Христос очищає храм (2:13-25)
Апостол Іоанн занотував випадок, коли Ісус Христос очищав храм, на самому початку Його проповідницької діяльності, тоді як в трьох синоптичних Євангеліях очищення храму описується наприкінці Його проповідувань серед людей (Мт. 21:12-13; Мк. 11:15-16; Лк. 19:45-46). Імовірно, було два випадки очищення Ісусом Христом храму, бо між оповідями є певні відмінності. Немає сумніву, що ап. Іоанн добре знав синоптичні Євангелії і мав на меті їх доповнити. Перше очищення храму застало людей зненацька. Друге очищення, близько трьох років по тому, стало однією з основних причин Його смерті (див. Мк. 11:15-18).
2:13-14. Згідно єврейського звичаю (Вих. 12:14-20, 43-49; Втор. 16:1-8) «Ісус вирушив до Єрусалиму» на свято Пасхи (див. два інших святкування Пасхи – одне в Ін. 6:4 і одне в Ін. 11:55; 12:1; 13:1). Воно нагадувало їм про Божу милість, коли Він звільнив євреїв від рабства в Єгипті. Це був дуже слушний час для проповідувань Ісуса Христа.

ПЛАН ХРАМУ
фортеця Антонія
портик
Двір язичників
Священна огорожа
Двір священнослужителів з вівтарем
Скарбниця (жіночий двір)
портик Соломона
Святая Святих
Святилище
Двір ізраїльський
Королівський портик
Храмом на той час називався і сам храм, і велика територія довкола нього. Саму будівлю храму оточував Двір язичників. Той факт, що на його території продавали і купували тварин, очевидно, можна було пояснити з раціональної точки зору, як зручність для паломників, що прибували в Єрусалим. Однак тут процвітало зловживання, а паломники стали для міста головним джерелом прибутку. Й оскільки в храмі заробляли гроші, саме поклоніння Богу стало також елементом продажу. Міняйли складали для паломників ще одну зручність, оскільки храмовий податок слід було сплачувати у тирських монетах. Проте за обмін там брали доволі великий процент.
2:15. Пророк Малахій передбачив, що одного дня і зовсім раптово прийде Чоловік у храм, щоб очистити релігію цього народу (Мал. 3:1-3). Сильно обурившись, Ісус Христос «повиганяв усіх із храму, геть із вівцями й волами, гроші міняйлів порозсипав і столи поперекидав».
2:16. Ісус Христос виступив проти того, щоб люди робили дім Його Отця «торговим домом». Він не був проти самої системи принесення пожертв. Однак таким чином сама ціль жертвоприношень втрачалася. Коли Ісус Христос вдруге очищав храм наприкінці Своєї проповідницької діяльності, Він діяв різкіше. Тоді Він сказав, що люди «з нього (з храму) зробили печеру розбишак» (Лк. 19:46; див. Єр. 7:11). Ісус Христос часто називав Бога словами «мій Отець». Лише через Ісуса Христа можна пізнати Отця. «Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» (Мт. 11:27).
2:17. Учні Ісуса Христа «пригадали» Пс. 69:10, де йде мова про те, що Праведний заплатить ціну за Свою відданість Божому храмові. Ця «ревність (завзятість)» зрештою і приведе Його до смерті.
2:18-19. «Юдеї» – чи то представники влади, чи самі торговці – зажадали від Ісуса Христа знаку, який би довів, що Він має право міняти існуючий порядок («Юдеї вимагають знаків», 1Кор. 1:22). Та замість того, щоб задовольнити їх бажання, Ісус Христос дав відповідь з прихованим підтекстом. Як і у випадку з притчами у синоптичних Євангеліях, однією з причин такого загадкового вислову була необхідність заплутати Своїх противників. Він хотів, щоб люди, які Його слухали, замислилися над Його словами, щоб осягнути їх значення. Фраза «зруйнуйте храм цей» має форму наказу, однак її зміст є іронічним або ж умовним. Проте на суді Ісусу Христу висунули обвинувачення в тому, що Він сказав, наче може зруйнувати храм і «за три дні» відбудувати його (Мт. 26:60-61). Подібне обвинувачення висунули й проти первомученника архидиякона Стефана (Діян. 6:14).
2:20-21. Ірод Великий вирішив замінити храм Зоровавела, бо він не мав такої слави, як храм Соломона (Аг. 2:3). Оскільки робота над храмом Ірода розпочалася у 20 чи 19 році до Р.Х., «сорок і шість років» будівництва свідчать про його завершення десь у 27 чи 28 році від Р.Х. Однак робота над усім храмовим комплексом продовжувалася аж до 63 року від Р.Х. Слова юдеїв свідчили ж про те, що за «сорок і шість років» було завершено саму будівлю храму або ж іще один з етапів будівництва. Тому юдеї хотіли знати, як саме Він зможе відбудувати його «за три дні». Адже це неможливо! Грецькою мовою слова «а ти» є дуже категоричними і свідчать про їх зневагу до Ісуса Христа. Звісно ж, під словом «храм» Ісус Христос мав на увазі Своє тіло, яке за три дні після смерті воскресне.
2:22. Навіть самі учні Ісуса Христа спершу не зрозуміли цих загадкових Його слів. Лиш Воскресіння Господа допомогло їм це осягнути. Вони не бачили потреби у Його смерті, тому й не розглядали ці Його слова в такому сенсі, аж допоки все вже не трапилося. І не розуміли вони Святого Письма, де йшла мова про страждання і смерть Месії (Іс. 52:12-53:12; Лк. 24:25-27).
2:23. «А коли був Він на свято Пасхи в Єрусалимі», то здійснив інші «чуда», яких ап. Іоанн вирішив не описувати. І в результаті усіх цих чуд (якими, скоріш за все, були чуда зцілення) «численні (люди) … увірували в Його ім’я». Однак це, імовірно, не була та віра, про яку йде мова у наступному вірші. Вони вірили, що Він – великий Цілитель, але не в те, що Він – великий Спаситель від гріхів.
2:24-25. Ісус Христос знав, що скороминучого захоплення чи віри, основою якої були чуда, недостатньо. Багато з Його ранніх послідовників згодом відвернулося від Нього, коли Він не захотів взяти на Себе роль політичного царя (див. 6:15, 60, 66). До Його смерті і воскресіння, а також до сходження Святого Духа, віра в Ісуса Христа не мала міцного підґрунтя. Та володіючи надприродними знаннями, Ісус Христос «потреби не мав, щоб хтось йому свідчив про людину». Як Бог, Він бачить значно глибше всю ту істину, «що міститься в людині» (1Сам. 16:7; Пс. 139; Діян. 1:24). Частини 3 і 4 Євангелії від Іоанна на прикладах розкривають даний факт. Він знав про потребу Никодима, і розповів самарянці про її минуле (4:29). Зв’язок між частиною 3 і частиною 2 є очевидним (див. «в людині» [2:25] і «один чоловік був» [3:1]).
б. Розмова Ісуса Христа з Никодимом (3:1-21)
3:1. Никодим був представником найвищої єврейської касти. Він був учителем (вірш 10), фарисеєм, членом синедріону і єврейської правлячої ради. До синедріону входило 70 чоловіків, які несли відповідальність за прийняття рішень, що стосувалися релігії, а також, під головуванням римлян, громадських справ. Іншими двома членами синедріону, яких описано у Новому Завіті позитивно, були: праведний Йосиф Аримафейський (19:38) і законовчитель на ім'я Гамалиїл (Діян. 5:34-39; 22:3). Саме синедріон засудив Ісуса Христа (Лк. 22:66). Згодом праведний Никодим дорікав фарисеям у тому, що вони засудили Ісуса Христа, не вислухавши Його (Ін. 7:50-51), а також допомагав праведному Йосифу Аримафейському з похованням Ісуса Христа (19:39-40).
3:2. Чому праведний Никодим прийшов «до Ісуса вночі»? Бо боявся? Цей час був звичним для відвідин? Чи, можливо, він хотів, щоб їхню розмову ніхто не переривав, а Ісуса Христа не відволікав, адже біля Нього завжди було багато людей? Апостол Іоанн не пояснив, чому. І все ж ніч має зловісний підтекст у Четвертій Євангелії (див. 9:4; 11:10; 13:30; 19:39). Праведний Никодим розпочав свою розмову з Ісусом Христом наступними словами: «Равві, ми знаємо, що прийшов єси Вчитилем від Бога». Займенник «ми», мабуть, стосується прихильників Ісуса Христа в раді. Звання «Равві» і «Вчитель» є ввічливими й улесливими водночас, однак вони також показали, що праведний Никодим неправильно розуміє істинну сутність Ісуса Христа . Слова «від Бога» у тексті грецькою мовою звучать категорично. «Чуда», які творив Ісус Христос, вказували на те, що Він – Божий Чоловік, тому праведний Никодим хотів поговорити з Ним, як один учитель з іншим.
3:3. Та Ісус Христос не був рівнею праведному Никодиму. Він – «з висоти» (анотхен; вірш 31), тому й праведний Никодим мав народитися «з висоти» (вірш 3, анотхен). Народитися «знову» чи «з висоти» (слово анотхен має обидва значення; наприклад, «згори» у 19:11 і «знову» у Гал. 4:9) – це пройти через духовне переродження, яке виводить людину з темряви і приводить «у Царство Боже» (див. Кол. 1:13). Царство Боже – це місце влади Бога і блаженств, яке наразі є невидимим, але в свій час буде об’явлене на землі (Мт. 6:10).
3:4. Праведний Никодим розумів, що Ісус Христос не мав на увазі щось безглузде (наприклад, перевтілення чи повторне фізичне народження), та все ж він не міг осягнути природи духовного відродження.
3:5. Існує чимало тлумачень слів Ісуса Христа про народження «з води та Духа»: (1) «Вода» має стосунок до фізичного народження, а «Дух» – до народження «з висоти». (2) «Вода» пов’язана зі Словом Божим (Еф. 5:26). (3) «Вода» використовується у хрещенні як невід’ємна складова духовного відродження. Порятунок дає людині сама віра; наприклад, Ін. 3:16, 36; Еф. 2:8-9; Тит. 3:5. (4) «Вода» є символом Святого Духа (Ін. 7:37-39). (5) «Вода» нагадує про розкаяння, до якого закликав у своїх проповідуваннях св. Іоанн Хреститель, а «Дух» – про те, за допомогою кого Христос приходить до людей.
П’яте припущення видається найбільш історично доречним і прийнятним з богословської точки зору. Святий Іоанн Хреститель схвилював народ своєю проповідницькою діяльністю і закликом до каяття (Мт. 3:1-6). «Вода» мала нагадати праведному Никодиму про головне послання св. Іоанна Хрестителя. Отже, Ісус Христос казав, що праведному Никодиму, який бажав «увійти у Царство Боже», слід було навернутися до Нього (покаятися), щоб отримати духовне відродження через Святого Духа.
3:6-7. Існує два різних царства: царство грішних людей («тіла») і Царство Бога («Духа»). Грішна людина не може сама себе духовно відродити. Їй потрібна божественна допомога. Лише Святий Дух Бога може духовно відродити людську душу.
Людям не слід сумніватися у важливості слів Ісуса Христа чи їх відкидати. Їм «треба … уродитися з висоти». Ця потреба є абсолютною і універсальною.
3:8. Цей вірш містить гру слів, яку неможливо абсолютно точно передати іншою мовою. Грецьке слово пхеума має значення і вітру, і Духа. Діяння Духа (пхеума) невидимі та загадкові, як і подув вітру (пхеума). Людина не може їх контролювати.
3:9-10. Праведний Никодим запитав, яким саме чином відбувається духовне переродження. Ісус Христос же відповів, що праведний Никодим, який був вчителем «Ізраїля», мав знати це. Старозавітні пророки говорили про нову Добу і діяння Духа в ній (Іс. 32:15; Єз. 36:25-27; Іоіл. 2:28-29). Знаменитий учитель свого народу мав розуміти, яким чином Бог завдяки Своїй верховній милості може дати людині духовне переродження (1Сам. 10:6; Єр. 31:33).
3:11. Однак праведний Никодим не розумів, про що говорив Ісус Христос. Він був яскравим представником народної невіри і відсутності розуміння. Ісус Христос, як і пророки, говорив людям про духовні речі, а євреї відкидали Його свідчення. Слово «свідчення» (мартиріан) часто зустрічається у Євангелії від Іоанна (див. таблицю до 5:33-34).
3:12. Оскільки праведний Никодим не міг осягнути основ учення Ісуса Христа про духовне відродження, коли Він використовував для прикладу «земне», то як він міг зрозуміти й повірити у більш абстрактне «небесне», як, наприклад, в Святу Трійцю, Втілення чи майбутнє прославляння Ісуса Христа?
3:13. «Ніхто не ввійшов у небо», а потім не зійшов на землю, хто б міг дати усім людям зрозумілі уроки стосовно божественних понять. Єдиним виключенням є Ісус Христос, «Син Чоловічий» (див. 1:15-51; Дан. 7:13; Мт. 26:64). Він є «драбиною» між небесами і землею та має доступ у обидва царства Царство Боже і царство грішних людей («тіла»), (див. коментарі до Ін. 1:15-51). Він «зійшов з неба», втілившись у людську плоть, і «ввійшов у небо», вознісшись. Перед Втіленням Він був на небесах, а тому знає божественні тайни.
3:14-15. Вознесіння на небо (вірш 13) говорить і про те, що Ісус Христос має «бути піднесеним» (див. 8:28; 12:32). Пророк Мойсей підняв мідного змія на палиці як засіб звільнення від покарання за непослух (див. Чис. 21:4-9). Так і Ісус Христос «буде піднесеним» на хресті за людський гріх, щоб віра, з якою люди дивитимуться на Нього, давала вічне життя усім приреченим на смерть.
3:16. Не має значення, чи належав цей вірш ап. Іоанну чи Ісусу Христу . Це – Слово Боже, і воно є важливим підсумком Євангелії. Любов до людей – ось що лежить в основі Божих діянь. Його любов поширюється не лише на якусь окрему групу людей чи народ, його дар призначається усьому світові. Любов Бога знайшла своє вираження в тому, що Він дав людям Свій найдорожчий скарб – Свого єдиного Сина (див. Рим. 8:3, 32). Грецьким словом, яке тут перекладено як «Єдинородного» стосовно Сина, є слово моногене. Воно також зустрічається у Ін. 1:14, 18; 3:18 та 1Ін. 4:9. Людям потрібно лиш прийняти цей дар, його не треба здобувати чи заслуговувати (Ін. 1:12-13). Людина отримує порятунок завдяки вірі у Ісуса Христа. Слово «загинув» (аполетаі) стосується не повної загибелі, а скоріш жахливої долі «загибелі» у пеклі, що є вічним покаранням у вигляді відокремлення від Бога, який є життям, істиною і радістю. А фраза «щоб кожен … жив життям вічним» говорить про нову якість життя, яку отримує віруюча людина вже зараз і матиме завжди (див. 10:28; 17:3).
3:17. Хоча світло і кидає тіні, його мета – освітлювати все. Хоча тих, хто не вірить, й засуджено, Бог, посилаючи Свого Сина, мав на меті їх спасти, а не засудити. Бог не отримує задоволення від смерті грішників (Єз. 18:23, 32). Він бажає, щоб кожен отримав спасення (1 Тим. 2:4; 2 Пт. 3:9).
3:18. Важливою умовою порятунку є віра у завершеність призначення Ісуса Христа, розіп’ятого на хресті. Та люди, які зрікаються світла Слова, перебувають у темряві (1:5; 8:12), а тому уже засуджені Богом. Вони немов ті грішні, помираючі ізраїльтяни, які добровільно зреклися божественного порятунку (Чис. 21:4-9). На противагу ж їм, хто вірить у Христа, той не має «ніякого засуду» (Рим. 8:1) «і на суд не приходить» (Ін. 5:24).
3:19. Люди люблять «темряву» не заради неї самої, а заради того, що вона приховує. Вони бажають й надалі робити «лихі (понера, «грішні»; див. вірш 20, в якому використано інше слово з цим значенням) … діла» так, щоб їх ніхто не турбував. Віруюча людина є також грішною , але вона покаялася у своїх гріхах і прийняла Бога (див. 1Ін. 1:6-7). У своєму значно глибшому значенні любов людини до темряви, а не до Бога Світла (Ін. 1:5, 10-11; 1Ін. 1:5), – це любов до ідолів. Вона поклоняється і служить «створінню радше, ніж Творцеві» (Рим. 1:25).
3:20. Як і природнє світло розкриває те, чого не було видно, так і Христос Світло виявляє зло, яке чинить людина. (Слово зло тут є перекладом до слова пхаула [нікчемний], також зустрічається у Ін. 5:29.) Невіруючі люди не мають вичерпного розуміння життя, ні вартісних рушійних сил, ні відповідної цілі, а тому й приречені. І все ж кожен, хто чинить зло, ненавидить світло (так сильно, як любить темряву, 3:19)». Така людина боїться, що коли вийде на світло, то діла її виявляться нікчемними, і їй доведеться відвернутися від них.
3:21. Ісус Христос є притягальною силою для Своїх людей. Вони ідуть до Нього і радіють Його об’явленню. І хоча світло є докором для їхніх грішних вчинків, вони ідуть і каються, бо повні віри й правду чинять (див. 2Ін. 1-2, 4; 3Ін. 1,4). Завдяки духовному відродженню вони живуть іншим життям, аніж колись, перебуваючи у темряві. І головною в їх житті є віра в Ісуса Христа і Його Слово. А Дух, який постійно з ними, дає їм нову силу, цілі та зацікавлення (2Кор. 5:17; Еф. 2:10).
6. ОСТАННЄ СВІДЧЕННЯ СВЯТОГО ІОАННА ХРЕСТИТЕЛЯ (3:22-30)
3:22-24. На короткий період часу проповідницька діяльність св. Іоанна Хрестителя частково збіглася з проповідницькою діяльністю Ісуса Христа. Тож «край Юдейський» у ті часи жив ученнями цих двох великих проповідників, які закликали до розкаяння, як необхідної умови входу в Боже Царство. І св. Іоанн Хреститель, і Ісус Христос мали своїх учнів. За ними йшло дуже багато народу. І вони обидва хрестили людей. Твердження про те, що Ісус Христос «христив» (вірші 22, 26), напевно, означає, що Він наглядав за хрещенням, яке проводили Його учні (4:2). Місцезнаходження Енону, що «біля Салиму», невідоме, та, очевидно, воно було розташоване десь на півдорозі між Галилейським і Мертвим морями (та приблизно за три милі на схід від Сихему). Обидві групи хрестили людей, а тому й ці дві групи користувалися популярністю серед людей. Все це було можливим тому, «ще бо Іоанна не (було) посаджено у в'язницю». Це речення розкриває, яким саме чином Четверте Євангеліє доповнює синоптичні Євангелія. Адже вказує на те, що його читачі уже знали про ув’язнення св. Іоанна Хрестителя, бо читали про це в інших Євангеліях (Мт. 14:1-12; Мк. 6:14-29; Лк. 3:19-20) або ж чули з широко поширених церковних переказів.
3:25. Старанні учні св. Іоанна Хреститиля опинилися в епіцентрі суперечки. Один юдей запитав їх, навіщо йому приєднуватися до послідовників св. Іоанна Хрестителя. Він (та й інші; див. «вони» у вірші 26) сперечалися з приводу ритуального «очищення». Тоді були ессенські очищення і фарисейські омивання, тож їх цікавило, для чого їм ще й омиватися по-іншому, приймаючи хрещення від св. Іоанна Хрестителя? Окрім того, кількість людей, які слідували за Ісусом Христом , була більшою (вірш 26).
3:26. Учні св. Іоанна Хрестителя, мабуть, сердилися й заздрили. (Їх цікавили вчення св. Іоанна Хрестителя, а не Ісуса Христа). Вони поскаржилися св. Іоаннові Предтечі, що Ісус Христос, про якого він «свідчив», привернув зараз увагу всіх людей до Себе. Вони тужили за колишніми часами, коли «усі» приходили послухати св. Іоанна Предтечя, а не Ісуса Христа (Мк. 1:5).
3:27. Велич св. Іоанна Хрестителя розкривається у його відповіді. Він сказав: «Не може людина щось приймати, коли не дано воно їй із неба». Бог має верховну владу над усім, в тому числі над тим, якими саме благословеннями обдаровувати діяльність тієї чи іншої людини. Якщо кількість прихильників Ісуса Христа зростала, значить на те була воля Божа. Цей принцип Божого верховенства неодноразово проголошується у Євангелії від Іоанна (див. 6:65; 19:11), як і в інших книгах Нового Завіту (наприклад, 1Кор. 4:7).
3:28. Святий Іоанн Хреститель також пригадав своїм учням, що вони, кажучи так, забували про важливу частину його проповідувань. А саме про те, що, як св. Іоанн Хреститель сам і свідчив, він – не обіцяний Месія, Бог послав його «поперед Нього», щоб він лиш приготував дорогу для Месії (1:8, 15, 20, 23).
3:29-30. У зростанні впливу Ісуса Христа на людей св. Іоанн Хреститель вбачав привід для своєї власної радості. Він пояснив це своїм учням на прикладі весільного звичаю Близького Сходу. «Дружба … молодого» був лише помічником, а не головним учасником весілля. Помічник діяв від імені «молодого» і відповідав за попередні приготування до даної церемонії. Він радів, коли чув, як молодий іде за своєю молодою. Завдання св. Іоанна Хрестителя полягало в тому, щоб підготувати людей до приходу Ісуса Христа, «Молодого». Святий Іоанн Предтеча христив лише водою, а не Духом. Тому Ісусу Христу «треба рости», а св. Іоанну Предтечі «маліти». І не тому, що так краще чи так ось сталося. Ні, просто такий порядок Божий. Святий Іоанн Хреститель добровільно і з радістю приймав зростання популярності Ісуса Христа як частину великого Божого плану.
7. СВІДЧЕННЯ АПОСТОЛА ІОАНА БОГОСЛОВА (3:31-36)
Видається за краще розглядати вірші 31-36, як свідчення ап. Іоанна Богослова (автора цього Євангелія), бо богословські роз’яснення про Отця і Сина скоріш є характерними для християнського богослів'я, а не для свідчення св. Іоанна Хрестителя.
3:31. Тут ап. Іоанн Богослов розкрив тему верховенства Ісуса Христа, про що власне говорив св. Іоанн Хреститель своїм послідовникам (вірші 28-30). Оскільки Ісус Христос прийшов з небес, Його слова переважають над словами усіх інших релігійних учителів. Кожен учитель, який є всього лиш людиною, має свої земні обмеження (він «з землі» і є «земний»). Однак Слово – «з висоти» і є «над усіма». Ісус Христос перевершує усіх (Кол. 1:18).
3:32. Ісус Христос говорив про те, «що бачив і що чув» раніше, спілкуючись зі Своїм Отцем на небесах (див. 1:1, 14). І все ж, не зважаючи на ці незаперечні та надійні свідчення, людство в цілому зреклося Його послання (див. 1:11).
3:33. Послання Ісуса Христа не зреклися абсолютно всі люди, як можна припустити з огляду на вірш 32. Хто приймає його, той підтверджує або засвідчує той факт, «що Бог правдивий» (див. вірш 21). Зректися цих свідчень – те ж саме, що назвати Бога неправдомовцем (1Ін. 5:10).
3:34. Ісус Христос говорить чисту правду про Бога, коли «вимовляє слова Божі», бо «не мірою (без жодних обмежень) дає йому Бог Духа». Старозавітні пророки мали в собі Духа лишень впродовж якогось обмеженого періоду часу для досягнення якихось конкретних цілей.
Апостол Іоанн сказав, що Ісус Христос – це Той, «Кого (Сам) Бог послав». Тридцять дев’ять разів у Євангелії від Іоанна йде мова про те, що Ісуса Христа послав Бог (вірші 17, 34; 4:34; 5:23-24, 30, 36-38; 6:29, 38-39, 44, 57; 7:16, 28-29; 8:16, 18, 26, 29, 42; 9:4; 10:36; 11:42; 12:44-45, 49; 13:16, 20; 14:24; 15:21; 16:5; 17:3, 18, 21, 23, 25; 20:21). Це засвідчує божественність Ісуса Христа і Його небесне походження, а також верховенство Бога і любов, яка проявилася у втіленні Сина (див. Гал. 4:4; 1Ін.4:9-10, 14).
3:35. Стосунки між Сином і Отцем є люблячими і цілковито довірливими. Син отримав усю можливу владу, щоб здійснити наміри Отця (5:22; Мт. 28:18).
3:36. Людина має лише два варіанти вибору: або вона «вірує в Сина», або «не вірує в Сина» (див. вірші 16, 18). Невіра – це сумний наслідок людського незнання, однак це також і добровільне небажання шукати світла. У Четвертій Євангелії мова про «гнів … Божий» іде лише тут (але див. Одкр. 6:16-17; 11:18; 14:10; 16:19; 19:15). «Гнів» є необхідним, адже за допомогою нього Бог виявляє Своє праведне ставлення до зла, а тому він завжди «перебуває» (менеі) над невіруючою людиною. Цей гнів людина відчує на собі у майбутньому, проте він існує вже зараз. За безкінечний гріх і непослух людина врешті отримає своє безкінечне покарання (Мт. 25:46).
8. ПРОПОВІДНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ІСУСА ХРИСТА У САМАРІЇ (4:1-42)
а. Розмова Ісуса Христа з самарянкою (4:1-26)
4:1-3. В оригіналі грецькою мовою ці вірші є одним довгим реченням, які є своєрідним вступом до другої довгої розмови з Ісусом Христом. Фраза «коли ж Господь дізнався, що» (вірш 3) є також першою фразою у вірші 1 в оригіналі грецькою мовою. Раптова популярність Ісуса Хиста, засвідчена зростанням кількості Його послідовників, призвела до того, що фарисеї завернули на Нього особливу увагу. Та оскільки Ісус Христос діяв згідно Божого плану, Він знав, чим закінчиться Його проповідницька діяльність. Однак до того визначеного часу Він мав діяти обережно, а тому, щоб уникнути передчасного конфлікту з фарисеями (7:6, 8, 30; 8:20; див. 12:23; 13:1; 17:1), Ісус Христос «полишив … Юдею і подався знову до Галилеї».
Ця друга розмова слугувала ще одним прикладом того факту, що Ісус Христос «відав … сам, що міститься в людині» (2:25). Самарянка є цілковитою протилежністю праведному Никодиму. Він шукав, вона ж була байдужа; він був шанованим правителем, вона – вигнанкою; він був серйозним, вона – зухвалою; він був євреєм, вона ж – невартою нічого самарянкою; він був (очевидно) доброчесним, вона – розпутною; він був правовірним, вона – єретиком; він був добре обізнаний у релігійних питаннях, вона ж була неуком. І все ж, не зважаючи на усі ці відмінності між цим «священиком» і жінкою з низів, їм обом слід було народитися знову. Вони обоє мали ті потреби, які міг задовольнити лише Ісус Христос .
ВІДМІННОСТІ МІЖ НИКОДИМОМ І САМАРЯНКОЮ (ІН. 3-4) | ВІДМІННОСТІ МІЖ НИКОДИМОМ І САМАРЯНКОЮ (ІН. 3-4) | ВІДМІННОСТІ МІЖ НИКОДИМОМ І САМАРЯНКОЮ (ІН. 3-4) |
Никодим | Самарянка | |
МІСЦЕ | (Єрусалим) Юдея | Самарія |
ЧАС | Вночі | Близько 6 години вечора |
ПОДІЯ | Запланований візит | Випадково |
ЗМІСТ | Богословський | Практичний |
ІНІЦІАТОР | Никодим | Ісус Христос |
ЕТНІЧНА ГРУПА | Єврей | Самарянка (змішана кров) |
СОЦІАЛЬНИЙ СТАТУС | Високошанований правитель, учитель | Неварта нічого самарянка (розпутниця) |
СТАТЬ | Чоловік | Жінка |
СТАВЛЕННЯ | Ввічливе; називав Ісуса Христа Учителем | Спершу вороже, потім з повагою |
ФОРМА | Никодим згодом перестав говорити, і діалог перейшов у монолог | Діалог до самого кінця |
РЕЗУЛЬТАТ | Невідомий | Жінка навернулася, засвідчила, і люди почали вірити |
4:4. «А треба було Йому переходити Самарією». Цей шлях з Юдеї до Галилеї був найкоротшим, та не єдиним. Туди також можна було добратися через Перею, що на схід від річки Йордан. (Див. два шляхи на карті.) В часи Ісуса Христа євреї, які ненавиділи самарян, зазвичай обирали східний шлях, щоб уникнути необхідності простувати через Самарію. Однак Ісус Христос обрав шлях через Самарію, маючи на меті зустрітися з людьми, яких євреї так сильно зневажали. Як Спаситель світу Він шукає і спасає зневажених людей і вигнанців із суспільства (див. Лк. 19:10).
Карта, ДВА ШЛЯХИ МІЖ ЮДЕЄЮ І ГАЛИЛЕЄЮ
Велике море (Середземне)
Галилея
Галилейське море
Самарія
Сихар
Перея
Єрусалим
Юдея
Мертве море
«Самарія» за часів Нового Завіту знаходилася посеред Палестини, Юдея – на південь від неї, а Галилея – на північ. Самарія не мала політичної відокремленості, а тому там і не було Римом призначеного правителя. Самаряни були людьми змішаної крові різних рас, а їх релігія – це синкретизм (суміш різних релігій) і різновид юдаїзму. Їхнім місцем поклоніння була гора Герізім. Навіть сьогодні в Ізраїлі існує невелика група самарян, які зберегли свої традиції.
4:5-6. Селище «Сихар» знаходилося неподалік Сихему. Більшість науковців стверджують, що місцезнаходженням Сихару є сучасна Акра, однак дехто вказує на Телл Балату. Сихар знаходився між горою Евал і горою Герізім. Криниця, яка стоїть у наші дні поблизу Сихару, може бути «криниця Яковова». Поле, яке Яків дав «синові своєму Йосифові», згадується у Бут. 48:21-22. Про те, як він купив це поле, йдеться у Бут. 33:18-20. Втомлений від довгої дороги, Ісус Христос «присів біля криниці; було ж під шосту годину». Згідно римського підрахунку часу це була 6 година по опівдні. (Див. коментарі до Ін. 1:39; 19:14.) Оскільки Ісус Христос все ж дійсно був людиною, Він відчував і спрагу, і втому, і біль, і голод. Звісно, Він також мав усі властивості Божества (всезнання, всемогутність й інші).
4:7-8. В той час, як учні Ісуса Христа пішли «до міста харчів купити», Ісус Христос зробив щось незвичайне: Він заговорив до «самарянки», з якою ще ніколи не зустрічався. Вона походила з краю Самарянського, а не з самого міста Самарія. Жінка була приголомшена тим фактом, що єврей попросив її дати Йому води. Згідно тогочасних звичаїв жінкам не можна було вести світські бесіди з чоловіками, євреї не говорили з самарянами, й особливо вважалося неприпустимим, коли між собою починали розмову незнайомці. Єврейський рабин скоріш би помер від спраги, аніж порушив ці умовності.
4:9. Здивована і зацікавлена таким звертанням жінка ніяк не могла зрозуміти, як це Він насмілився просити у неї «напитися», не мали ж «бо зносин юдеї з самарянами». У примітках подають інший переклад цього грецького речення зі словом синчронтаі («спілкуватися» або «ділитися»): євреї «бо не користуються посудом, яким до того користувалися самаряни.» Такий переклад також можна вважати вірним. Згідно закону рабинів 66 року від Р.Х. самарянок вважали жінками нечистими. Тож якщо єврей пив з чаші самарянки, він сам ставав ритуально нечистим.

4:10. Заволодівши її увагою і викликавши зацікавленість, Ісус Христос відповів загадкою, щоб змусити її замислитися. Він наче сказав: «Ти була б значно більш приголомшена, якби знала, ким Я насправді є. Ти, а не Я, ставила б запитання!» В даному випадку до роздумів її спонукали аж три запитання водночас: (1) Хто Він? (2) Що таке «дар Божий»? (3) Що таке «вода жива»? З одного боку, жива вода – це проточна вода, а з іншого – це Святий Дух (Єр. 2:13; Зах. 14:8; Ін. 7:38-39).
4:11-12. Вона не правильно зрозуміла слова «вода жива» і думала лише про воду з криниці. Криниця патріарха Якова була «глибока», тож як Він зміг дістати її живу воду? Сьогодні археологи називають цю криницю однією з найглибших у Палестині. «Чи більший Ти за батька нашого Якова?» – спитала вона. В оригіналі грецькою мовою на це запитання можна відповісти лише заперечно. Вона не могла збагнути, що Він міг бути більшим за патріарха Якова. Той факт, що вона, говорячи про патріарха Якова, використала словосполучення «батька нашого Якова», є доволі цікавим, адже євреї називали його засновником свого народу. Оскільки та криниця мала велику передісторію, жінку цікавило: «А що ж власне має цей Чужинець?»
4:13-14. Ісус Христос почав їй розкривати істину, яку приховала його загадкова відповідь. Вода з криниці патріарха Якова може втамувати спрагу тіла лише на якийсь час. А «вода», яку дає Ісус Христос, гарантує постійне задоволення потреб людини і її бажань. Окрім того, хто п’є Його живу воду, матиме в собі джерело «такої води, яка струмує в життя вічне» (див. 7:37-39). Це внутрішнє джерело відрізняється від води з криниці, яку, щоб дістати, треба добре потрудитися. Ісус Христос тут говорив про Святого Духа, який дає віруючій людині порятунок, і вже її вустами може пропонувати порятунок іншим.
4:15. «Жінка» не могла осягнути усієї глибини Його слів, бо була грішною і цікавилася лише матеріальною стороною життя. Вона лиш зрозуміла, що маючи джерело, вона не відчуватиме «більше вже спраги» і їй не доведеться так важко працювати.
4:16-18. Оскільки вона ніяк не могла осягнути Його істини (1Кор. 2:14), Ісус Христос звернувся до її найбільш насущної проблеми. (Імовірно, вона так і не дала Йому води. Він забув про Свою фізичну потребу, щоб задовольнити її потребу духовну.) Ісус Христос запропонував їй закликати «чоловіка свого» і з ним повернутися назад. Він зробив це зумисно, щоб показати їй, що все вже про неї знає (див. Ін. 2:24-25). Цей Незнайомець знав про її шлюби, навіть про те, що на той момент вона жила в гріху. Тож всього в кількох словах Ісус Христос розкрив її гріховне життя і необхідність порятунку.
4:19-20. Відповідь самарянки є дуже цікавою! Ісус Христос не був лиш єврейським учителем, який проходив повз її землі. Оскільки Він мав надприродні знання, то, очевидно, був Божим пророком. Та замість того, щоб визнати свій гріх і покаятися, вона спробувала Його переключити на іншу тему. Чи зможе Він вирішити давню суперечку? Згідно релігії самарян місце божественного поклоніння знаходилося на верхівці гори Герізім, що неподалік, тоді як євреї стверджували, що це місце – на храмовій горі в Єрусалимі. То хто ж мав рацію у цій суперечці?
4:21. Фраза «час надходить» (див. вірш 23) стосується смерті Ісуса Христа, яка розпочне нову епоху поклоніння Богу. Завдяки діянням Духа в Добу Церкви центром поклоніння уже не будуть храми, подібні на ті, що на горі Герізім і горі Сіон.
4:22. Ісус Христос прямо висловлювався стосовно тем, які вони обговорювали. Релігія самарян знаходилася в безладі та була хибною: «Поклоняєтесь ви, не знавши кому». Не через них мало прийти спасіння всього людства. Ізраїль був обраним народом Бога, який мав великі привілеї (Рим. 9:4-5). Коли Ісус Христос сказав: «Від юдеїв бо й спасіння,» – Він не мав на увазі, що усі євреї були порятовані або що були вони особливо побожними. Фразу «від юдеїв бо й спасіння» слід розуміти у значенні, що воно можливе лише через Ісуса Христа , який був власне нащадком Авраама.
4:23. З приходом Месії прийшов і «час» для нового порядку поклоніння. «Справжні поклонники» – це люди, які усвідомлюють, що Ісус Христос є Істиною Бога (3:21; 14:6) і єдиним Шляхом до Отця (Діян. 4:12). Поклонятися «у .. правді», отже, поклонятися Богові через Ісуса Христа. Поклонятися «у дусі», отже, поклонятися новому Царству Божому, яке Бог об’явив людям. Отець шукає істинних «поклонників», бо хоче, щоб люди жили в правді, а не в обмані. Кожен є поклонником (Рим. 1:25), та через гріх багато людей залишаються сліпими, а тому повсякчас вірять у нічого не варті речі.
4:24. «Бог – Дух». Він не є одним із багатьох духів. Він – єдиний і має невидиму природу. Він не обмежується якимсь одним місцеперебуванням. «Поклонятися» Богу можна лише через Того (Ісуса Христа), Хто є виявом Божої невидимої сутності (1:18), і через діяльність Святого Духа, який відкриває віруючій людині Боже Царство (див. 3:3, 5; 7:38-39).
4:25. Самаряни очікували на прихід Месії. Та вони не сподівалися, що Він буде помазаним Царем з роду Давида, оскільки відкидали увесь Старий Завіт, окрім П’ятикнижжя. Виходячи з Втор. 18:15-18, вони очікували на Месію, який вирішить усі їхні проблеми. Тепер самарянка розуміла частину з того, про що говорив Ісус Христос. Вона також чекала того дня, коли прийде Месія «і все звістить», і все роз’яснить.
4:26. Слова Ісуса Христа , в яких Він розкриває, що є Месією («То я, що говорю з тобою»), є дещо незвичними. Як правило, під час Своєї проповідницької діяльності у Галилеї і Юдеї (див. 6:15) Він уникав таких заяв, які можна було б з політичної точки зору витлумачити невірно, і говорив про Себе: «Син Чоловічий». Однак в розмові з цією самарянкою його слова не можна було б витлумачити як підбурювання до повстання народних зелотів, тому, мабуть, Він і не боявся висловлюватися відкрито.
б. Настанови Ісуса Христа учням (4:27-38)
4:27-30. Схвильована словами Ісуса Христа і прибуттям Його учнів жінка «побігла в місто». З радості вона навіть забула «свій глечик». Для неї тепер було більш важливо поділитися своєю новою вірою з іншими. Її слова: «Ідіть но і подивіться на Чоловіка, що сказав мені все, що я робила,» – мали на меті розпалити їх зацікавленість. Можливо, у тому селі серед тих, хто чув її оповідь, були і її колишні співмешканці. Можливо, вони навіть запитували себе: «Чи знає цей Чоловік ще й про нас?»
«Чи, бува, не Христос він?» – спитала вона їх. Дослівніше її запитання звучало наступним чином: «Це не може бути Месія, чи не так?» Таке запитання наштовхувало на хоча й непевну, все ж заперечну відповідь. Вона зумисно подала своє запитання таким чином, бо знала, що люди не сприймуть таке категоричне твердження від жінки, особливо з її репутацією. Як і Ісус Христос оволодів її увагою через зацікавлення, так і вона викликала в людей інтерес. Тож вони вирішили вияснити все особисто.
4:31-32. Коли учні заговорили до Ісуса Христа, вони відчули, що щось трапилося. Вони залишили Його втомленого і спраглого, а тепер їжа і вода не були для Нього важливими. Його настрій змінився. Вони запропонували Йому їжу, але Він відповів їм іншою загадкою: «Їстиму я їжу, незнану вам.»
4:33-34. Той факт, що учні не могли зрозуміти, що відбувається, спонукав Ісуса Христа розтлумачити їм свою відповідь. Як і завжди, учні, роздумуючи, обмежувалися матеріальними потребами. Тому Ісус Христос їм сказав: «Їжа моя … – волю чинити Того, Хто послав Мене.» Це не означає, що Ісус Христос не мав фізичної потреби їсти, скоріш тут мова йде про те, що Його найбільшим бажанням було чинити волю Бога (див. 5:30; 8:29). Він знає, що людина живе не хлібом єдиним, «але всім, що виходить з уст Господніх» (Втор. 8:3). Для Нього головними є духовні цінності, а не матеріальні. «Діло Його (Отця Свого) вивершити» – ось що Ісус Христос мав найперше робити (див. Ін. 17:4).
4:35. Фермери проходять через період очікувань, який триває від часу засівання і до часу збирання врожаю. Фраза «ще чотири місяці, і жнива настануть» була, мабуть, місцевим прислів’ям. Однак у духовному Царстві немає довгих періодів очікування. Ісус Христос прийшов, тож тепер настав час можливостей. І все, що зараз потрібно, – це духовне бачення і сприйняття. Якби учні поглянули довкола, то побачили б людей, яких мучить духовний голод. Самаряни у своїх білих одежах, які йшли у напрямку до них з села (вірш 30), напевно, нагадували пшеничні поля, що «вже для жнив доспіли».
4:36-38. Як женці, учні мали великий і вартісний привілей вести людей до віри у Христа. «Інші (вже) трудилися», засіваючи. Тут, мабуть, йде мова про старозавітних пророків або про проповідницьку діяльність св. Іоанна Христителя, який готував дорогу для Христа. Та обидва – і сіяч, і жнець – отримають свою винагороду. Женці збирають «плоди … для життя вічного», тобто учні Ісуса Христа брали активну участь у проповідуваннях стосовно питань смерті і життя серед людей (2 Кор. 2:15-16).
У стародавні часи період збирання врожаю був справжнім святом (Рут. 3:2, 7; Іс. 9:3). І в час спасіння буде велика радість (див. Лк. 15:7, 10, 32). Учні мали надзвичайний привілей бачити, чим усе завершиться (Ін. 4:38). Сіячеві ж важче, бо він не бачить результату миттєво. Святий Іоанн Христитель збурив народ своїм закликом покаятися, та він помер задовго до свята П’ятидесятниці, коли учні з великою радістю спостерігали за тим, як тисячі людей прийшли до віри у Ісуса Христа.
в. Розкаяння самарян (4:39-42)
4:39. Незначне пожвавлення серед самарян було помітне, адже прозвучала тема зречення Ізраїлем свого Месії (1:11) і звістка про порятунок не лише одних євреїв (3:16; див. Діян. 1:8). Свідчення жінки хоча й не було необхідним («Я ж бо не від людини свідоцтво приймаю», Ін. 5:34), та все ж виявилося ефективним. Той факт, що Ісус Христос знає, що у кожної людини в душі і що Він відає усе про життя інших, є прямою вказівкою на Його божественність (Пс. 139; Ін. 1:47-49; 2:24-25).
4:40-41. Свідчення жінки спонукало самарян до особистої розмови з Ісусом Христом. «Він і лишився на два дні там». Слово «лишився» (від мено, «залишатися, перебувати») є улюбленим богословським словом ап. Іоана (див. 3:36; 6:56; 15:4 та інші; і коментарі до 1:38). «Та й багато більше увірували з-за Його слова». Його послання і спонукало їх до віри. Особисте засвідчення разом з посланням Ісуса Христа є і зараз дієвим засобом вести людей до спасіння.
4:42. Віра, яка базується на свідченні іншого, є лиш другорядною. Істинна віра спонукає до свого власного контакту і розмови з Ісусом Христом. «Самі бо чули» – ось що є сильнішою підставою для віри. Ісус Христос – це «світу Спаситель» не у тому значенні, що кожен отримає порятунок (універсальність), а в тому, що Його світло світить усім (1:9). Світло призначається не лише ізраїльському народові, але й людям усякого «народу, і племен, і людностей, і язиків» (Одкр. 7:9).
9. СИН УРЯДОВЦЯ (4:43-54)
4:43-45. Після Своєї дводенної проповідницької діяльності у Самарії Ісус Христос разом зі Своїми учнями пішов на північ у Галилею. «Сам бо Ісус Христос посвідчив: «Не має пошанування пророк у своїй батьківщині». Це прислів’я, промовлене Ісусом Христом (див. Мт. 13:57; Мк. 6:4), згадав сам автор ап. Іоанн. Тож Його батьківщиною є Юдея чи Галилея? Чи Його батьківщина небеса, а на Його землі ізраїльській Його зреклися? В цілому галилеяни ставилися до Ісуса Христа прихильніше, однак навіть там були люди, які намагалися Його вбити (Лк. 4:18-30). Апостол Іоанн, напевно, готував своїх читачів до майбутнього зречення. Таким чином він, мабуть, говорив, що не зважаючи на теплий прийом, яким Ісуса Христа зустріли в Галилеї, Його все ще істинно не приймали (див. Ін. 2:24-25; 4:48). Їх дуже вразило Його очищення храму «на святі в Єрусалимі» (2:13-22) і Його чуда (2:23). Однак той факт, що люди захоплювалися Ним як Цілителем (див. Мк. 5:21, 24б), не завжди означав, що вони у Нього вірили (Мк. 6:1-6).
4:46-47. Фраза «один царський урядовець» не дає зрозуміти, ким саме цей урядовець був. Він міг бути язичником або ж євреєм, сотником або урядовцем нижнього рангу в суді Ірода. Імовірно, він все таки був євреєм, бо Ісус Христос включив його до групи людей, які хотіли «чудес та див» (вірш 48; див. 1Кор. 1:22). Його син «слабував», і не має сумніву, що він, як батько, спробував вже все, що лиш було доступне в тих краях. Через це, мабуть, і втратив своє положення й усі гроші, та й подався з Капернауму у селище Кана, що за 20-25 миль, сподіваючись на те, що Цілитель порятує його сина від смерті.
4:48. Звертання Ісуса Христа до цього чоловіка було хоча й різке, однак і необхідне. Віра, яка базується виключно на дивовижних чудах, не є істинною (див. 2:23-25). Багато людей має сумнів і відмовляється вірити в Ісуса Христа , якщо не стає свідком «чудес (семеіа) та див (терата)». Віра в Ісуса Христа є просто необхідною, та не усі віруючі мають можливість на власні очі побачити привселюдні чуда (див. Мт. 16:1-4; 1Кор. 1:22).
4:49. Урядовець не мав ні сили, ні бажання сперечатися з приводу цього богословського питання. Він міг лише просити милосердя, бо його «дитина» помирала.
4:50. Ісус Христос дуже спокійно відповів урядовцю, який перебував у глибокому відчаї. Він сказав: «Іди, син твій живий.» Якщо цей урядовець і дійсно вірив, що Ісус Христос може оздоровити його дитину у Капернаумі, то він також і вірив словам Ісуса Христа тут у Кані. Тож він повірив «слову, що вирік йому Ісус Христос, та й пішов собі».
4:51-53. По дорозі назад урядовець, напевно, увесь час розмірковував над обіцянкою Ісуса Христа. Його слуги зустріли його з доброю новиною. «Син його (був) живий-здоровий». Урядовець запитав, «о котрій годині йому полегшало». Зважаючи на відповідь слуг, оздоровлення хлопця не було випадковістю, адже воно трапилося саме в той момент, коли Ісус Христос дав йому Свою обіцянку. Це було «о сьомій годині», що за римським підрахунком часу відповідало 7 годині вечора. І чоловік «увірував сам, та й увесь дім його». Урок, який люди отримали, виходячи з цього випадку, полягає в тому, що Ісус Христос має владу рятувати людей від смерті навіть з великої відстані. Його Слово має владу творити дійсність. І людям лиш треба повірити Його Слову.
4:54. Обидва чуда у Галилеї (перетворення води на вино [2:1-11] і оздоровлення сина урядовця) показують, що Ісус Христос є саме Тим, Кого Бог обіцяв колись людям. І все ж обидва ці чуда були дещо приховані від широкого загалу людей. Лише учні і декілька слуг бачили чудо, яке сотворив Ісус Христос на весіллі, і це оздоровлення не відбулося перед усіма людьми.
Б. Суперечки Ісуса Христа з релігійними лідерами у Єрусалимі (част. 5)
1. ІСУС ХРИСТОС ОЗДОРОВЛЮЄ НЕДУЖОГО ЧОЛОВІКА (5:1-15)
5:1. «По тому було свято юдейське, тож Ісус Христос прибув до Єрусалиму». З тексту невідомо, про яке саме свято йшла мова у даному випадку. Однак це могла бути Пасха. Ісус Христос уже тричі приходив до Єрусалиму на це свято (2:23; 6:4; 11:55). Мабуть, тут ап. Іоанн мав на меті лише вказати причину того, чому Ісус Христос прийшов в Єрусалим.
5:2. На північ від храму знаходилося «купелеве місце, … (яке) зветься Вифесда» (див. карту, на якій показано місце розташування купелі). Під час розкопок купелі «при Овечих воротах» археологи знайшли п’ять портиків або «критих переходів», які засвідчили точність опису місцезнаходження купелі тут у Четвертій Євангелії. Насправді, ця купіль складалася з двох купелей, що знаходилися поруч.
Карта, РОЗТАШУВАННЯ КУПЕЛІ ВИФЕСДА
купіль Вифесда
Голгофа Гордона і садова могила
традиційна Голгофа і могила
фортеця Антонія
храм
палац для членів сім’ї Ірода
палац Ірода
помешкання Каяфи
Верхня світлиця
5:3а. «Сила недужих», яка в них лежала, символізувала духовне становище тогочасного світу.
5:3б-4. Найперші рукописи не містять цих віршів. Їх, напевно, додали згодом з метою роз’яснити, чому вода в купелі зрушувалася (вірш 7). Люди вірили, що то ангел приходив і «заколочував воду». Хто першим поринав у ту воду, одужував. Жоден збережений грецький рукопис, датований роками до 400 року від Р.Х., не містить цих слів.
5:5. У суботній день (вірш 9) під час свята Ісус Христос звернув увагу на одного недужого, який хворів уже «тридцять і вісім років». Апостол Іоанн не вказав, якою саме була його хвороба і чи нездужав він з дитинства. Та у будь-якому разі його становище було безнадійним.
5:6. Слово «довідавшись» не говорить про те, що Ісус Христос отримав цю інформацію від інших. Під ним ап. Іоанн мав на увазі, що Ісус Христос зрозумів усю ситуацію завдяки Своєму всезнанню (гноус; див. 1:48; 2:24-25; 4:18). Ставлячи цьому чоловікові запитання, яке могло видатися доволі дивним – «Бажаєш одужати?» – Ісус Христос мав на меті привернути до Себе увагу чоловіка, розбудити його віру і вселити надії. З духовної точки зору найбільшою проблемою недужої людини є те, що вона або не визнає, що хвора (див. Іс. 1:5-6; Лк. 5:31), або не хоче вилікуватися. Люди часто є щасливими, принаймні на якийсь час, перебуваючи у гріху.
5:7. Чоловік відповів, що йому бракувало не бажання зцілитися, а можливості отримати це оздоровлення. Не маючи сили і друзів, він не міг поринути у купіль першим, коли «ото вода зрушиться». Він робив відповідні спроби, однак усе марно.
5:8. Тоді Ісус Христос мовив до нього: «Устань, візьми ложе твоє і ходи!» Його наказ уже передбачав його беззаперечне здійснення. Тож як і у випадку з Лазарем (11:43), саме слово Ісуса Христа здійснило Його волю. Ця ситуація ілюструє силу навернення. Коли людина починає вірити, Бог починає діяти. І все це відбувається через Його Слово.

5:9-10. Всевладність Бога стала очевидною, коли чоловік отримав миттєве зцілення. Він «взяв ложе своє і почав ходити». М’язи, які давно вже були атрофовані, повністю відновилися. Пророк Ісая передбачив, що в часи Месії «кульгавий, мов олень, підскочить» (Іс. 35:1-7). Тож тут в Єрусалимі трапилося привселюдне чудо, яке вказувало на те, що прийшов Месія.
Субота була головною темою суперечки Ісуса Христа з релігійними лідерами (див. Мк. 2:23; 3:4). Згідно Закону Мойсея людина мала відпочивати від роботи сьомого дня. Однак додаткові закони, які згодом дописали самі єврейські релігійні представники влади, були дуже складними і обтяжливими. Ці вигадані людьми звичаї часто нівелювали істинний божественний намір, який містив в собі Божий Закон. «Суботу установлено для людини» (Мк. 2:27), щоб вона могла відпочити і мала час для молитви та радостей. Та згідно жорстоких єврейських законів (не старозавітних), якщо людина брала і несла щось з громадського місця собі додому у суботу і робила це з власної волі, тоді вона заслуговувала на смерть через побиття камінням. Тож у даному випадку на оздоровленого чоловіка чатувала небезпека втратити своє життя.
5:11. Зцілений чоловік чудово розумів скрутність свого становища, а тому спробував оминути будь-якої відповідальності за порушення звичаю, кажучи, що він лиш виконував наказ.
5:12-13. Тож не дивно, що релігійні лідери зацікавилися особою того чоловіка, який наказав недужому порушити їх правила. «Та одужалий не знав, хто Він». Ісус Христос оздоровив цього недужого в знак милосердя до його потреби, а також з метою проявити славу Бога через нього. Тож відразу після того «Ісус зник у натовпі» (див. 8:59; 10:39; 12:35), а Його особа залишилася невідомою.
id="v5-14">5:14-15. Згодом Ісус «знайшов» того оздоровленого чоловіка «у храмі», мабуть, для того, щоб з ним поговорити. Застереження Ісуса Христа («не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталось») не означає, що недуга того чоловіка була наслідком якогось конкретного гріха (див. 9:3), хоча, зрештою, усі хвороби й смерть є від гріхів. Слова Ісуса Христа лиш вказали тому чоловікові, що його недуга, яка тривала впродовж 38 років, це ніщо у порівнянні з вічним пеклом. Ісуса Христа цікавить зцілення не лише фізичного тіла людини. Набагато більш важливим є зцілення людської душі від гріха.
2. ПРОМОВА (5:16-47)
5:16. «Вчинив бо Він (Ісус Христос) те в суботу». Окрім вже згаданого випадку з оздоровленням недужого (5:1-15), ап. Іоанн згодом описав ще й випадок зцілення сліповродженого, який також трапився у суботу (част. 9). Збирання колосків (Мк. 2:23-28), оздоровлення сухорукого (Мк. 3:1-5), зцілення жінки, яка була скорчена впродовж 18 років (Лк. 13:10-17), і оздоровлення чоловіка з водянкою (Лк. 14:1-6) – усе це відбулося у суботу. Тож, як видно з цих оповідей, богослов'я Ісуса Христа і Його опонентів дуже відрізнялися. Опоненти Ісуса Христа впродовж суперечки з Ним раз-по-раз зазнавали приниження, тоді як Він сам щоразу отримував схвалення від людей. Тож не дивно, що противники Ісуса Христа переслідували Його, маючи на меті підловити Його на чомусь і вбити (Ін. 5:16, 18; 7:19, 25).
5:17. Сьомого дня (Бут. 2:2-3) Бог відпочивав від Своєї роботи по Створенню світу. Та Ісус Христос вказав на безперервність творчої роботи Бога, що слугувало виправданням Його діяльності у суботу. Бог щоденно підтримує всесвіт, породжує життя і навідується на суди. Тож і Його Син може виявляти милосердя й співчуття у суботу. На слова «Отець мій» слід звернути особливу увагу. Ісус Христос не казав: «Ваш Отець» чи хоча б «наш Отець». І Його противники це зауважили. Вони зрозуміли, що Він таким чином заявляє про Своє божественне походження.
5:18. Суперечка щодо суботи уже була достатньою підставою для їх ненависті до Ісуса Христа, тож той факт, що Він «Бога Своїм Отцем називав», розлютив їх ще більше, адже вони цього прийняти аж ніяк не могли. У їхньому розумінні, Бог не має Собі рівних. А тому такі слова Ісуса Христа були для них величезним богохульством. На їхню думку, той факт, що хтось є «рівним Богові», говорить про існування двох богів, а це вже політеїзм. Лише дуже зарозуміла людина могла прирівняти себе до Бога. У Талмуді чотирьох осіб було названо зарозумілими через те, що вони прирівнювали себе до Бога. Це язичницькі правителі Хірам, Навуходоносор, Фараон і юдейський цар Іоас.
5:19. Ісус Христос пояснив, що Він не є чимось окремим від Отця і не виступає Його супротивником. Його діяльністю керує не Він сам. Отець спрямовує Свого Сина, якого сам і послав до людей. В Своїх діяннях Син наслідує Отця, і обидва завжди діють разом. (Див. коментарі до 1:51 до речення «Істинно, істинно кажу вам».)
5:20. Син не є відділеним від Отця і не бунтує проти Нього. Їх стосунки – це вічна любов. Син не просто виконує частину Божої волі. «Отець … усе появляє Йому, що сам чинить». З допомогою Отця Син здійснить навіть більш дивовижніші за фізичне зцілення діла.
5:21. Одним з виняткових привілеїв Божества є влада над життям і смертю. (Цар ізраїльський запитав Наамана: «Хіба я Бог, щоб умертвляти й оживляти?» [2Цар. 5:7]) Одним із більш дивовижніших діл Ісуса Христа (Ін. 5:20) є той факт, що Він дає життя. «Син дає життя, кому захоче». Саме так Він і вчинив, коли вирішив оздоровити одного чоловіка з-поміж багатьох недужих. Щоб дати життя, потрібне і духовне (вічне) життя, і воскресле тіло.
5:22. Окрім того, що Син може давати життя, Він ще й має право судити (див. вірш 27). Сам Бог дав Ісусові Христові це есхатологічне виняткове право.
5:23. Єдність Ісуса Христа з Своїм Отцем є такою довершеною, що навіть пошана людей у Них одна на Двох. Хто «не почитає» Бога Сина, той «не почитає» Бога Отця.
5:24. Оскільки Ісус Христос є єдиним цілим зі Своїм Отцем і має відповідні божественні привілеї, про які йде мова у 19-23, то віра у Його послання і Його Отця вже зараз може дати людині вічне життя (див. 3:36). І в майбутньому її не будуть судити (така людина «на суд не приходить» [див. 3:18; Рим. 6:13; 8:1], бо вона вже перейшла з царства смерті у Царство життя [див. Еф. 2:1, 5]). Подібна фраза – «перейшли від смерти до життя» – зустрічається у Біблії ще один раз (у 1Ін. 3:14).
5:25. Влада Ісуса Христа давати життя може підняти людину навіть з гробу (11:43), може дати тим, що в гробах (5:28-29), як і тим, кого спіткала смерть духовна (вірш 24), вічне життя. (Фраза «надходить час» зустрічається в ап. Іоанна чотири рази: 4:21, 23; 5:25, 28.)
5:26-27. Тепер промова Ісуса Христа повернулася до двох головних сфер впливу Бога: життя (вірші 21, 24-26) і суду (див. вірші 22, 24-25, 27). Ісус Христос мав владу чинити і те, і інше, бо сам «Отець … Синові (це) дав». І це надбання Ісуса Христа є одночасно і вічним, і тимчасовим. Христос, Слово, в Собі має життя як вічний дарунок Отця (1:4), а під час Втілення Він також отримав «владу … суд чинити, Він бо – Син Чоловічий» (див. Дан. 7:13).
5:28-29. Ісус Христос сказав, що Його слухачам не слід дивуватися Його словам про те, що прямо зараз усі, хто вірить в Нього, «від смерти перейшов у життя» (вірш 24), бо у майбутньому за Його наказом усі воскреснуть у своїх тілах. Про це всезагальне воскресіння йде мова у Дан. 12:1-2. Ін. 5:28-29 є однією з кількох частин цієї Євангелії, де відкрито йде мова про кінець світу.
Самі по собі фрази «ті, що чинили добро» і «ті, що зло чинили» вказують на спасіння, яке отримує людина за добрі вчинки, або ж на прокляття за погані. Хто істинно народився по-новому, живе іншим життям. Вони слухають Його (14:15), перебувають у Ньому (15:5-7) і ходять у світлі (8:12; 1Ін. 1:7). Їх порятував Агнець Божий, який приніс Себе в жертву за них і тим звільнив їх від покарання за гріхи. Порятунок можливий через віру в Христа. Прокляття приходить через зречення від Божого Сина (Ін. 3:36).
5:30. Цей вірш є проміжним. Він підсумовує частину про єдність Ісуса Христа з Отцем (вірші 19-30), яка закінчується так, як і розпочалася, а саме вказівкою на те, що Син «не спроможен … нічого діяти від себе самого», тобто без волі Отця (див. вірш 19). Його суд, як і все, що Він чинить, походить від волі Отця. Він є довершеним Представником Отця і Його Виконавцем. Воля Ісуса Христа – чинити волю Отця (див. 4:34; 8:29), що ще раз доводить Його божественну сутність.
5:31-32. Тут уже Ісус Христос плавно переходить від обговорення Своєї єдності з Отцем до свідчення, яким Отець за Нього «свідчить». Видається, що вірші Ін. 5:31 і 8:14 суперечать один одному. Однак у них іде мова про різні речі. У 5:31 Ісус Христос мав на увазі, що єврейські релігійні лідери не сприймуть свідчення, яким Він свідчитиме сам за Себе. Вони розцінять його як зухвале самовихваляння. А в іншому вірші (8:14) свідчення за самого Себе є цілком правдивим, бо лиш Він сам може знати про себе усе. Ісус Христос підтвердив, що не бажав, щоб Його визнали ще одним Богом. Він був задоволений, що має змогу виконувати волю Бога і що Отець за Нього «свідчить».
Скільки разів використано слова «свідчення» і «свідчити» (грецькою мовою) у писаннях ап. Іоанна | Скільки разів використано слова «свідчення» і «свідчити» (грецькою мовою) у писаннях ап. Іоанна | Скільки разів використано слова «свідчення» і «свідчити» (грецькою мовою) у писаннях ап. Іоанна | Скільки разів використано слова «свідчення» і «свідчити» (грецькою мовою) у писаннях ап. Іоанна | Скільки разів використано слова «свідчення» і «свідчити» (грецькою мовою) у писаннях ап. Іоанна | Скільки разів використано слова «свідчення» і «свідчити» (грецькою мовою) у писаннях ап. Іоанна |
Євангеліє | Послання | Одкровення | Всього | Всього у НЗ | |
Іменник Дієслово | 14 33 | 7 10 | 9 4 | 30 47 | 60 76 |
Всього | 47 | 17 | 13 | 77 | 136 |
5:33-34. Як уже зазначалося раніше (див. 1:7), поняття «свідчення» чи «свідоцтва» є важливим у Євангелії від Іоанна. Таблиця «Скільки разів використано слова «свідчення» і «свідчити» (грецькою мовою) у писаннях ап. Іоанна» розкриває, якою великою увагою наділяв їх ап. Іоанн у своїх творах.
Святий Іоанн Хреститель виконував роль свідка. Хороший свідок розповідає правду такою, якою її знає. Свідчення св. Іоанна Хрестителя про Ісуса Христа носило постійний характер («він посвідчив правду»). Ісусові Христові не потрібне було «від людини свідоцтво», та діяння св. Іоанна Хрестителя допомогли людям, бо він показав їм, як вийти з темряви на світло. Святий Іоанн Хреститель чинив так, «щоб … спаслися» люди. Його проповідницька діяльність користувалася великою пошаною серед людей, та вона лиш готувала їх до приходу Месії і вказувала на Ісуса Христа як на Агнця Божого.
5:35. Святий Іоанн Хреститель «був світич», а не справжнє Світло (1:9). На короткий період часу єврейський народ прийняв його вчення і радів його проповідуванням. На якусь мить вони навіть повірили, що прихід Доби Месії близько. І хоча часом його проповідування і його дошкульні слова звучали як докір усім їм, люди дуже захоплювалися його проповідями. Вони гадали, що не зважаючи на те, що Ізраїлю слід було виправитися, їхні вороги будуть знищені.
5:36. Хоча св. Іоанн Хреститель постійно свідчив про Бога, Він не зробив жодного чуда (10:41). «Чуда» – це особливі діяння, які Бог доручив здійснювати Своєму Синові. Ці чуда були передбачені у Старому Завіті (Іс. 35:5-6). Тож діяння Ісуса Христа були прямим свідченням того, що Бог – з Ним, і що Він діє через Нього (див. слова Никодима [Ін. 3:2]; логіка Ісуса Христа [Мк. 3:23-29]; і урок від колишнього сліпця [Ін. 9:30-33]).
5:37-38. Свідком Ісуса Христа є Його Отець. «Отець, який послав Мене, свідчить за Мене.» Але коли і як Отець свідчив чи свідчить про Ісуса Христа? Можливими відповідями є: (1) під час хрещення Ісуса Христа (Мт. 3:17), (2) під час переображення (Мт. 17:5), (3) під час урочистого в’їзду (Ін. 12:28), (4) у діяннях Ісуса Христа (3:2), (5) у думках і серцях людей (6:45). Найбільш імовірним є припущення, що Ісус Христос мав на увазі діяльність Бога в душах тих людей, коли Він впливав на їх прийняття того факту, що Ісус Христос є Істиною (6:45; 1 Ін. 5:9-12). Опоненти Ісуса Христа не знають Бога. Вони не мають жодної можливості побачити Бога чи поспілкуватися з Ним. Його Слово – це Його звістка про спасіння. Однак цю звістку вони не прийняли («І слова його не маєте, що перебувало б серед вас»; слово «перебувало» є перекладом до менонта, від мено, «залишатися, перебувати»), бо зреклися Ісуса Христа .
5:39-40. Єврейські релігійні лідери дуже старанно вивчали Старий Завіт. Вони вірили – якщо людина зможе осягнути слова цього тексту, то вона отримає доступ у прийдешнє Царство Боже. А люди, які не знали Закону, на їх думку, були прокляті (7:49). Подібним чином і зараз багато хто вважає, що сам процес вивчення Біблії уже є достатнім для спасіння, і люди не бачать, що вона є шляхом до знань про Бога і побожності. Так чи інакше, але ці єврейські релігійні книжники не бачили і не розуміли істини («лежить покрівець на серці їхнім», 2Кор. 3:15), а тому не змогли прийняти той факт, що Ісус Христос і є обіцяним Месією. Він є звершенням старозавітної системи жертвоприношень, щирим, праведним Слугою Яхве, прийдешнім Пророком, Сином Чоловічим, Царем Давидовим, обіцяним Сином Божим і великим Первосвящеником. Не зважаючи на очевидність Божого об’явлення, релігійні лідери не захотіли до Нього «прийти, щоб жити життям вічним» (див. Ін. 3:19-20).
5:41-42. Євреї, мабуть, думали, що Ісус Христос був засмучений через те, що релігійні лідери офіційно його не визнали. Але Він заперечив. Вони гадали, що знають Його бажання, та насправді це Він їх знав і розумів причину їх невіри (див. 2:24-25): вони не мали «в собі любови до Бога». Головна заповідь закликає людей любити Бога (Вих. 20:4; Втор. 6:5). І великий гріх мають ті, хто зрікається Його, любить і служить «створінню радше, ніж Творцеві» (Рим. 1:25).
5:43-44. Про те, що їм бракувало любові до Бога, свідчило наступне: (1) Вони зреклися Христа, який прийшов «в ім’я Отця» і був Його «Представником». Хто кривдить чи зрікається посланця, той чинить те ж саме стосовно того, хто його послав. (2) Вони приймали лжевчителів і лжепророків. А це ніяким чином не мало стосунку до істини. Окрім того, вони бажали, щоб їх приймали і схвалювали грішники, а схваленням і волею «самого Бога» нехтували. Істинна віра була неможливою, бо вони шукали не ту ціль: людину, а не Бога.
5:45-47. Ісус Христос прийшов як Спаситель, не Суддя (див. 3:17). Він не мав потреби звинувачувати людей. Це Мойсей, приписам якого вони немов би слідували, засудить їх, бо вони порушили завіт, який він уклав, і не прийняли Того, про Кого він «писав». Фраза «на якого ви сподівання покладаєте» говорить про їх надію на те, що вони отримають спасіння за свої хороші вчинки, які відповідають приписам Закону.
Якби євреї дійсно вірили пророку Мойсею, то вони вірили б і Ісусу Христу, адже пророк Мойсей про Нього писав. Тут Ісус Христос не мав на увазі якісь конкретні вірші зі Старого Завіту (див. Бут. 3:15; 22:18; 49:10; Чис. 24:17; Втор. 18:15) чи певні поняття (наприклад, свято Пасхи, манна, скеля, підношення чи первосвященство). Він просто сказав, що Старий Завіт дуже чітко вказує на Нього. Та оскільки вони відкинули одкровення пророка Мойсея (див. Лк. 16:29-31), вони й зреклися слів Ісуса Христа. Згодом Ісус Христос також сказав, що й пророк Ісая писав про Нього (Ін. 12:41).
В. Одкровення Ісуса Христа у Галилеї (6:1-7:9)
1. ЧУДА ІСУСА ХРИСТА НА СУШІ І НА МОРІ (6:1-21)
а. Перше помноження хлібів (6:1-15)
Чудо, з допомогою якого Ісус Христос нагодував 5000 чоловіків, є єдиним, про якого йде мова в усіх чотирьох Євангеліях (окрім воскресіння Ісуса Христа). Уже лиш цей факт вказує на його надзвичайно важливе значення. Господь сам його розтлумачив у Своїй довгій промові (вірші 22-71). Це чудо було дуже незвичайним видовищем і засвідчило те, чого так палко очікували від прийдешнього Месії. Однак після його розтлумачення багато послідовників Ісуса Христа перестало слідувати за Ним (вірш 66).
6:1-2. Хоча фраза «по тому» є неточною в плані визначення проміжку часу між попередньою і цією подіями, його можна визначити, виходячи з синоптичних Євангелій. Отож, за цей час Ірод Антипа убив св. Іоанна Хрестителя (Мк. 6:14-29; див. Ін. 3:24), учні проповідували по всій Галилеї (Мк. 6:7-13, 30-31), багато людей цікавилося Ісусом Христом , а Ірод Антипа Його шукав (Лк. 9:7-9). Тож між подіями Ін. 5 і 6 пройшло, мабуть, шість місяців. З віршів 1-2 стає зрозуміло, що Ісус Христос подався разом зі Своїми учнями на північно-східний берег «Галилейського … моря», щоб там відпочити. Це море також називали Тиверіядським (див. 21:1), за назвою міста, яке Ірод Антипа збудував на західному узбережжі. Але «сила народу» прийшла до Ісуса Христа навіть у таке «самітне» (див. Мт. 14:13; Мк. 6:32) і «пусте» (Мт. 14:15) місце.
6:3-4. Згадка про «гору», можливо, не є випадковою, а слугує аналогією до гори Синай, на якій перебував пророк Мойсей (див. вірші 31-32). А вказівка на те, що то «було вже недалеко до Пасхи» є, головним чином, богословською, а вже потім хронологічною. Люди вже думали про кров, тіло, ягнят і опрісноки. А також вони дуже хотіли, щоб прийшов новий пророк Мойсей і звільнив їх з-під влади Риму.
Оскільки це вже була друга Пасха, про яку згадав ап. Іоанн (див. 2:13, 23), і оскільки він згадував ще принаймні одне інше свято Пасхи (13:1 [достеменно невідомо, про яке саме єврейське свято йде мова у 5:1]), можна припустити, що проповідницька діяльність Ісуса Христа тривала вже майже три роки. Тож події, описані у частині 6, відбулися приблизно за рік до Його розп’яття на хресті.
6:5-6. Запитуючи ап. Филипа: «Де хліба нам купити, щоб оцим дати їсти?» – Ісус Христос не мав на меті отримати від нього конкретну відповідь. Це був лиш ще один урок для учнів. Апостол Филип походив із Вифсаїди (1:44), яка була найближчим до них містом, тож він міг знати про можливості дістати їжу в цих краях. Апостол Филип відповів, що знайти хліб для тисяч людей вже увечері у цих маленьких сусідніх селах неможливо. Апостол Іоанн же написав, що Ісус Христос задав ап. Филипу таке запитання, «іспитуючи його». Бог випробовує людей, щоб зміцнити їхню віру, яка дозволить їм мужньо протистояти спокусам чинити зло (див. Бут. 22:1-18; Як. 1:2, 13-15; 1Пт. 1:7).
6:7. Сума, необхідна для того, щоб хоч трохи закупити людям їжі, була дуже великою: дослівно, «двісті динаріїв». Один динарій складав денну заробітну платню робітника, тож сума в 200 динаріїв відповідала восьмимісячному заробітку. Навіть якби хліба в сусідніх селах було достатньо, учням не вистачило б на нього грошей. Вони мали у своєму розпорядженні лиш ті гроші, які давали їм люди, що підтримували проповідницьку діяльність Ісуса Христа (див. Мк. 6:7-13).
6:8-9. На відміну від ап. Филипа, ап. Андрій пішов до людей, щоб дізнатися, а чи немає якось їжі в когось з них (див. вказівку Ісуса Христа: «Підіть та подивіться»; Мк. 6:38). Та все, з чим він повернувся, була лиш невелика кількість їжі, яку мав з собою «один хлопчина». І саме ця неспроможність звичайних людей допомогти іншим дала можливість Ісусові Христові проявити співчуття і Свою владу. «П'ять ячмінних хлібів» нагадують про випадок, коли пророк Єлисей нагодував 100 чоловіків 20 ячмінними хлібами (2Цар. 4:42-44). Але тут між людьми був Той, Хто значно перевершував пророка Єлисея.
6:10-11. Як Пастир від Бога, Ісус Христос наказав розсадити «овець» (див. Мк. 6:34) на зеленій траві (див. Пс. 23:2). Згідно з Мк. 6:40 люди посідали групами по 50 і 100 чоловік. У такий спосіб їх було легко полічити, а їжу без труднощів розподілити. Чоловіків там було «тисяч із п’ять», а також жінки і діти (Мт. 14:21). Тож, загалом, Ісус Христос нагодував близько 10000 людей.
Оскільки ці землі були пустинними і відбувалося це все на свято Пасхи, Ісус Христос був неначе пророк Мойсей з людьми в пустелі, які потребували чуда у вигляді їжі. Апостол Іоанн не описав, яким саме чином трапилося це чудо. Ісус Христос воздав «хвалу», однак тут не йде мова про Святе Таїнство Євхаристії, як стверджують деякі науковці. Побожні євреї завжди воздавали хвалу до і після споживання їжі. Коли Ісус Христос «розподілив» їжу (з допомогою учнів [Мк. 6:41]), усі стали свідками дивовижного помноження хлібів.
6:12-13. Фраза «коли ж вони наситилися» показує, що ап. Іоанн мав намір підкреслити, що тут трапилося чудо. Деякі науковці намагаються пояснити це чудо, кажучи, що це був лише священний або ж символічний прийом їжі. Інші ж твердять, що «чудо» було в тому, що люди ділилися їжею. Однак ці раціональні пояснення жодним чином не узгоджуються із дійсним значенням слів ап. Іоанна.
Той факт, що учні назбирали «дванадцять кошів» куснів, був також частиною їхньої науки, адже таким чином Ісус Христос показав їм, що Його більш ніж достатньо для задоволення їхніх потреб. Згодом Він згадав про їхнє духовне неуцтво (див. Мк. 8:17-21). І хоча учні були ближчими до Ісуса Христа, аніж люди з натовпу, вони також залишалися духовними сліпцями (Мк. 6:52).
6:14-15. «Побачивши чудо (семеіон)», люди пригадали пророцтво Мойсея про те, що Пророк подібний на нього з’явиться поміж них (Втор. 18:15). Пророк Мойсей нагодував людей. Пророк Мойсей звільнив їх від рабства. Ісус Христос нагодував людей. Ісус Христос міг звільнити їх з-під влади ненависних римлян.
Люди побачили Його чудо, та не зрозуміли його значення. Вони хотіли «узяти Його, щоб зробити царем». З цього видно, якою великою популярністю серед людей користувався тоді Ісус Христос, однак це також було для Нього великою спокусою. Чи зміг би Він отримати Царство без хреста? Ні. Царство Ісусові Христові дасть Його Отець (див. Пс. 2:7-12; Дан. 7:13-14). І воно не буде з цього світу (Ін. 18:36). Шлях волі Отця знаходиться в іншому напрямку. Перш ніж Він стане правлячим Левом Юдеї, Він має стати Агнцем Божим, який візьме на Себе гріх усього світу (1:29).
б. Ісус Христос ходить по воді (6:16-21)
6:16-17. Згідно з Мк. 6:45 Ісус Христос наказав Своїм учням сісти «в човен» і поплисти до Вифсаїди, поки Він відпускатиме народ. З Вифсаїди вони подалися до Капернауму. Обидва селища знаходяться на північному краю Галилейського моря. «Учні Його зійшли на морське узбережжя», бо місцевість та горбиста і висока зі східного боку. Коли вони вийшли в море, сіло сонце і здійнявся вітер. Ісус Христос був високо в горах й молився. Звідти Він бачив їхні потуги (Мк. 6:45-48).
6:18-19. Західний вітер, який зазвичай здіймався ввечері, застав їх у відкритому морі. Вони прямували йому назустріч, а тому недалеко змогли відплисти і, «веслувавши, втомились» (Мк. 6:48). Галилейське море відоме своїми раптовими і сильними бурями. «Пропливли вони з двадцять п'ять чи тридцять стадій», тож знаходилися десь посередині моря. Вони «налякались», коли побачили постать Ісуса Христа, який ішов «морем». І вирішили, що то примара (Мк. 6:49). Усе це відбулося «близько четвертої сторожі ночі», тобто десь між 3 і 6 годинами ранку (Мт. 14:25; Мк. 6:48).
6:20-21. Речення «Це я» дослівно звучить як «Я Є», і його Ісус Христос промовив (у 8:58) із сильним богословським значенням. У даному контексті Ісус Христос, здається, лиш давав Своїм учням зрозуміти, що перед ними саме Він. Коли ж вони Його впізнали, то захотіли «Його взяти на човен». Фраза «але човен відразу пристав до землі, до якої прямували», мабуть, вказує на ще одне чудо. Два чуда на суші і на морі демонструють, що Ісус Христос – це Годувальник («хлібом»), який дає життя (про що власне й буде йти мова у наступній частині), і Спаситель, який турбується про Своїх людей й оберігає їх. Він втручається тоді, коли їх обсіли труднощі, і визволяє їх із них.
2. БОГОСЛОВСЬКА ПРОМОВА (6:22-71)
6:22-25. Люди, яких Ісус Христос нагодував, все ще перебували на східному узбережжі моря. Вони бачили, як Ісус Христос наказав Своїм учням сідати в той єдиний човен, який там був. Та оскільки Ісус Христос сам не сів у той човен, то люди подумали, що Він залишився у тих землях. За якийсь час вони зрозуміли, що Його там не було. «Інші ж човни прибули з Тиверіяди», тож люди вирішили шукати Ісуса Христа у Капернаумі і «сіли в човни». Запитання людей «Коли ж ти прибув сюди?» є своєрідним вступом до Його довгої промови у Капернаумі (вірш 59). Ісус Христос не пояснював, як і коли Він перетнув море, бо чудо Його ходіння по воді призначалося лише Його учням.
6:26. Ісус Христос розпочав Свою промову урочистими словами: «Істинно, істинно говорю вам» (див. коментарі до 1:51). Ісус Христос промовляв ці слова чотири рази у цій промові (6:26, 32,47, 53). Вони привертали увагу до важливості того, чому Ісус Христос збирався навчати. Він висловив їм Свій докір за те, що рушійною силою їхнього слідування за ним, було матеріальне (в даному випадку їжа), духовного ж розуміння їм бракувало. Вони «чуда бачили», а для них це була лиш звичайна їжа. Вони не змогли осягнути істинного значення того, свідками чого стали.
6:27. Коли Ісус Христос сказав: «Працюйте не на ту їжу, яка проминає,» – Він мав на увазі, що людям слід витрачати свої зусилля на те, що триватиме вічно. «Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих» (Мт. 4:4). Матеріальна їжа не є довговічною, а ось духовна їжа веде до вічного життя. Син Чоловічий (який має доступ у небеса [Ін. 3:13]) «дасть» людям цю духовну їжу, яка по суті є самим Христом (6:53). Сам «Бог Отець назнаменував», що Ісус Христос є справді небесною «їжею».
6:28. Люди зрозуміли, що Ісус Христос говорив їм про те, що Бог має Свої певні вимоги до них. Тож, якщо Він розповість їм про ці Божі вимоги, вони виконають їх. Вони вірили, що можуть догодити Богові і за свої хороші вчинки отримати вічне життя (див. Рим. 1062-4).
6:29. Відповідь Ісуса Христа на їх запитання цілковито суперечила їх сподіванням. Вони не могли догодити Богові, роблячи щось хороше. Існує лиш одне «діло Боже», тобто одна Божа вимога. Вони мають «вірувати в Того, Кого Він (Отець) послав». Через свою гріховність люди не можуть догодити Богові своїми хорошими вчинками і за це отримати спасіння (Еф. 2:8-9; Тит. 3:5). Бог вимагає, щоб люди визнали свою неспроможність порятувати себе самостійно і прийняли Його дар (Рим. 6:23).
6:30-31. У відповідь люди зажадали отримати «знак» (семеіон; див. «юдеї вимагають знаків» [1 Кор. 1:22]). Вони гадали, що Бог вимагав, щоб вони «побачили й увірували». Та, насправді, Він хотів, щоб вони повірили, і лиш тоді вони зможуть побачити (див. Ін. 11:40). Вони не мали віри чи духовного розуміння, однак усвідомлювали, що Ісус Христос проголошує щось нове.
Оскільки Він дав їм зрозуміти, що є більшим за пророка Мойсея, то вони й підсумували: «Якщо Ти більший за Мойсея, то і зроби більше, ніж Мойсей». Люди, які просили Ісуса Христа про знак, напевно, відчули, що той факт, що Ісус Христос нагодував 5000 чоловіків, не можна прирівняти до хліба з небес, який дав пророк Мойсей. Вони також пригадали «манну» як божественний дар (Вих. 16; Чис. 11:7). На їх думку, помноження хлібів Ісусом Христом було менш значимим чудом, адже пророк Мойсей годував людей манною впродовж 40 років. Та вони не врахували двох важливих аспектів. По-перше, багато з ізраїльтян, які отримували їжу від пророка Мойсея, не були віруючими. Адже важливим є не розмір чуда, а розуміння його значення (див. Лк. 16:29-31). По-друге, і пророк Мойсей, і Ісус Христос були ознаменовані Божими знаками. Тож їх обох слід було слухати і вірити їм.
6:32.Починаючи урочистими словами («Істинно, істинно говорю вам»; див. вірші 26, 47, 53), Ісус Христос пояснив, як саме вони помилялися щодо чуд пророка Мойсея. (1) Отець, «не Мойсей», дав манну. (2) Отець і зараз, не лише в минулому, давав їм «манну». (3) «Хліб правдивий з неба» – це Ісус Христос, а не манна. Таким чином вигадані ними переваги пророка Мойсея і його знаку зводяться нанівець. Манна – це їжа для тіла, і вона була потрібна. А Ісус Христос – це повне забезпечення усіх можливих потреб людей від Бога. Ісус Христос неодноразово казав, що прийшов з небес (вірші 32-33, 38, 41-42, 50-51, 58).
6:33. Бог – це Джерело всього життя. Син містить життя в Собі (1:4; 5:26), і Він прийшов, щоб дати справжнє і вічне життя людям. Гріх руйнує їхній зв’язок із Богом, який є Життям, тому вони помирають і духовно, і фізично. Христос зійшов «з неба», щоб дати світові «життя». Тож Ісус Христос є істинним Божим Хлібом.
6:34. І все ж люди не зрозуміли, що Ісус Христос і є тим істинним Хлібом, про який Він їм говорив. Як і жінка біля криниці (4:15), вони попросили у Нього цю кращу їжу. І вони бажали мати її «повсякчасно», а не лише впродовж 40 років, як манну.
6:35. «Я – хліб життя». Цими словами Ісус Христос вказав людям на ще два аспекти, в яких вони помилялися: (1) Їжа, про яку Він говорив, – це Особа, а не якась звичайна спожива. (2) Якщо людина перебуває у правильних стосунках з Ісусом Христос, то вона отримує вічне задоволення своїх потреб, а не лиш тимчасове. Це «Я (є) – …» речення є першим з цілої низки важливих ««Я (є) – …» одкровень (див. 8:12; 10:7, 9, 11, 14; 11:25; 14:6; 15:1, 5). «Хліб життя» – це хліб, який дає життя. І саме Ісус Христос є тією «їжею», яка потрібна людям. У західній культурі хліб є додатком, однак тоді він був основною їжею. Ісус Христос пообіцяв: «Хто приходить до Мене – не голодуватиме; хто в Мене вірує – не матиме спраги ніколи». Ці слова в оригіналі грецькою мовою звучать дуже категорично.
6:36. Потім Ісус Христос висловив докір людям в тому, що їм бракувало віри. Вони мали велику перевагу над іншими, адже бачили Його на власні очі, і все ж вони не вірили. Сам факт споглядання не обов’язково приводить до віри (див. вірш30)
6:37. Тоді Ісус Христос роз’яснив їм їхню відсутність віри. Отець є верховним у житті людей. Це Бог вирішує, хто «прийде» до Його Сина. Тому Син не хвилюється про те, що Його діяння будуть марними, бо сам Отець приведе людей до Ісуса Христа. Ісус Христос упевнений у цьому. І люди можуть мати цю впевненість також. (Див. відповідь недужого на запитання Ісуса Христа: «Бажаєш одужати?» [5:6-9]). Хто прийде до Ісуса Христа за спасінням, того Він у жодному випадку не відкине. (див. 6:39).
6:38-39. Потім Ісус Христос повторив, що «зійшов з неба». А зробив Він це для того, «щоб волю … чинити … Того, Хто» Його послав. Воля Отця полягає в тому, щоб ті люди, яких Він сам дає Своєму Синові, не зазнали жодних втрат, і усі повернулися до життя в час воскресіння (див. вірші 40, 44, 54). Ці вірші є дуже сильними, адже вони засвідчують вічний захист віруючої людини.
6:40. У цьому вірші повторюються і підсилюються слова Ісуса Христа з попередніх віршів. Хто «бачить і вірує» в Ісуса Христа, житиме «життям вічним» (Ін. 6:47, 50-51, 54, 58) і «останнього дня» воскресне (див. вірші 39, 44, 54). Це засвідчив сам Бог Своєю «постановою» (див. Рим. 8:28-30).
6:41-42. «Юдеї», які були ворожими і невіруючими людьми, «обурились», коли Ісус Христос заявив, що походить з небес. Як і їхні предки у пустелі, ці юдеї ремствували (Вих. 15:24; 16:2, 7,12; 17:3; Чис. 11:1; 14:2, 27). Їхні доводи видавалися цілком логічними: чоловік, батьків якого знають, не може бути «з неба» (Мк. 6:3; Лк. 4:22). Вони не розуміли Його істинного походження і Його дійсної сутності. Вони сказали, що Він – «Син Йосифів», проте вони не знали про Непорочне зачаття та Втілення. Він зійшов з небес, бо Він є Словом (Ін. 1:1,14).
6:43-44. Ісус Христос не робив спроб переконати їх у протилежному, лиш висловив їм докір за ремствування і вказав їм на всюдисущу діяльність Бога. Не їм Його судити. Без Божої допомоги будь-яке оцінювання Божого Посланця буде хибним. «Ніхто не спроможен прийти до» Ісуса Христа чи повірити в Нього без божественної допомоги. Люди знаходяться під таким сильним впливом гріха і невіри, що лиш Бог може привести їх до Ісуса Христа (див. вірш 65). Однак не лише Бог може приводити людей до Сина. У 12:32 Ісус Христос сказав: «Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе.» Тут Ісус Христос мав на увазі, що не лише євреї будуть порятовані, а й «греки» (тобто язичники; 12:20). А хто буде порятований, також і воскресне (див. 6:39-40).
6:45. На підтвердження Своїх слів про порятунок завдяки Божій милості Ісус Христос навів цитати зі Старого Завіту. Цитату «Усі будуть поучені Богом» взято з книги одного з пророків, імовірно, Іс. 54:13, хоча у Єр. 31:34 звучить та сама думка. Це «поучання» Бога стосується Його діяльності у душах людей, за допомогою якої Він спонукає кожного прийняти істину про Ісуса Христа і піти за Ним. «Кожен, хто вчув від Отця, той, навчившися», прийде до Ісуса Христа і повірить в Нього.
6:46. І все ж це таємне знання від Бога не є якимсь прямим містичним зв’язком людини з Богом. Відомо ж, Бог приходить лише через Ісуса Христа, Боже Слово (див. 1:18). В той час, коли людина стоїть перед Ісусом Христом , слухає Його слова і бачить Його діяння, Бог робить Свою роботу в її душі.
6:47-48. Ці два вірші підсумовують вчення Ісуса Христа у даній дискусії. Фраза «Істинно, істинно говорю вам» зустрічається тут уже втретє з чотирьох разів, що є у цій частині (див. вірші 26, 32, 53). Фраза «Хто вірує» в оригіналі грецькою мовою є дієприкметниковим зворотом у теперішньому часі, а, отже, характеризує людину, як постійно віруючу. Той «живе життям вічним» і зараз, і завжди. Потім Ісус Христос повторив Своє твердження: «Я – Хліб Життя» (див. коментарі до вірша 35).
6:49-50. «Манна» задовольнила лиш певну потребу. Вона дала можливість людям продовжити на якийсь час їх фізичне життя. Ізраїльтяни не злюбили її і, зрештою, «померли». Ісус Христос є Хлібом іншого виду. Він – «з неба» і дає життя. Людина, яка їсть з того Хліба, не помре.
6:51. Оскільки Ісус Христос – це Хліб Життя, що ж тоді означає фраза «коли хтось цей хліб їстиме»? Багато науковців, які тлумачать Біблію, припускають, що тут Ісус Христос говорив про Тайну Вечерю. Ця частина і дійсно може пролити світло на значення Тайної Вечері у стосунку до смерті Ісуса Христа. Тайна Вечеря відбулася аж через рік після подій, описаних у цій частині, споживання Його Плоті і Крові слід розглядати як щось сакраментальне. Їсти «Хліб живий» – це причащатися Святих Таїнств Христових віруючи в Ісуса Христа, приходячи до Нього (вірш 35), слухаючи Його (вірш 45) і бачучи Його (вірш 40). Їсти з цього Хліба – отже, жити «повіки» (див. вірші 40, 47, 50, 54, 58). Після одкровення Ісуса Христа про Хліб Живий Він також вказав, що не лише Отець дає людям цей Хліб (Ісуса Христа), а також і Він сам дає їм Себе: «І Хліб, що його Я дам, це – тіло Моє за життя світу.» Спасіння можливе лише через жертовну смерть Божого Агнця (1:29). Через Його смерть увесь світ і отримав життя.
6:52. Як і завжди, Ісуса Христа не зрозуміли (див. 2:20; 3:4; 4:15; 6:32-34). Бурхлива суперечка розгорілася поміж людьми стосовно того, що ж саме Він мав на увазі, коли таке говорив. Їхнє сприйняття все ще залишалося на матеріалістичному рівні. Вони запитували один в одного: «Як Отой може нам Своє тіло дати їсти?»
6:53-54. Це одкровення Ісуса Христа є дуже важливим, адже тут Ісус Христос учетверте використав фразу «Істинно, істинно говорю вам» (див. вірші 26, 32, 47). Згідно сакраментального тлумачення фраза «хто тіло Моє їсть і кров Мою п'є» свідчить про те, що Ісус Христос тут говорив про Святу Євхаристію. Ісус Христос заснував Святе Таїнство Причастя через рік. Євреї добре знали настанову зі Старого Завіту: «Крови не смієте їсти» (Лев. 3:17; див. Лев. 17:10-14). І все ж кров була засобом спокутування гріхів. Саме кров «чинить покуту, оскільки в ній життя» (Лев. 17:11). Люди, які слухали Ісуса Христа, напевно, були неабияк приголомшені і збентежені такими Його загадковими словами. Та зрозуміти їх можливо, якщо усвідомити, що Ісус Христос тут говорив про Свою смерть як про покуту і про життя, яке отримають ті люди, які прийняли Його (див. Ін. 6:63). Віра в смерть Христа дає людині вічне життя (див. вірші 40, 47, 50-51), а згодом і воскресіння у своєму тілі (див. вірші 39-40, 44).
6:55. Як хороша їжа та напої дають здоров’я людському тілу, так і Ісус Христос – «правдива» духовна «їжа … і … пиття» – дає духовну міцність Своїм послідовникам. Його «тіло … і кров» дарують вічне життя тим, хто Його приймає.
6:56-57. «Хто споживає» Ісуса Христа, той має з Ним міцний і постійний духовний зв’язок, він «перебуває (менеі)» у Ісусі Христі, а Ісус Христос – «в ньому». Слово мено є одним з найважливіших богословських термінів у Євангелії від Іоанна (див. коментарі до 1:38). Отець «перебуває» в Сині (14:10), Дух «перебуває» над Ісусом Христом (1:32), і віруючі люди «перебувають» в Ісусі Христі, а Він у них (6:56; 15:4). Підтекст такого «перебування» є дуже глибоким. Віруюча людина завдяки цьому має тісний зв’язок з Ісусом Христом і сильний Його захист. Як Ісус Христос отримав життя Своє від Отця, так і віруючі люди отримують життя через Ісуса Христа .
6:58-59. Ісус Христос виголосив цю промову про Хліб Життя «у синагозі», що в Капернаумі. Він часто виступав у єврейських синагогах, де чоловіки мали можливість щось роз’яснити і чомусь навчити (Мк. 6:1-6; Лк. 4:16-28; Діян. 13:15-42). Служби там проходили не так, як зараз у звичайних церквах. Там часто виступали миряни, не лише священики. У підсумку під час роз’яснень і повчань Ісуса Христа стосовно манни у Вих. 16 було розглянуто такі важливі теми: хліб пророка Мойсея не дає вічного життя (спасіння не приходить лише через дотримання усіх приписів Закону); це Бог дав істинний життєдайний «Хліб … з неба»; хто вірить у Ісуса Христа, той має вічне життя.
6:60. Коли люди почали розуміти Його слова, то вирішили, що вони є зовсім неприйнятними. Тож окрім вороже налаштованих єврейських лідерів, від Ісуса Христа відвернулося й багато Його учнів з Галилеї. Їх захоплення Ісусом Христом як Месією у політичному значенні (вірш 15) зійшло нанівець. Вони побачили, що Він не мав на меті звільнити їх від панування Риму. Він, можливо, і був для них великим Цілителем, та Його слова їм було дуже важко прийняти («жорстока ця мова»). «Хто може … (їх) слухати?» Хто може їм відповідати?
6:61-62. Ісус Христос знав, про що думають люди (див. 1:47; 2:24-25; 6:15). Він бачив, що вони «обурюються» (див. вірш 41), тож запитав: «Чи вводить вас теє у спокусу (скандалізеі)?» Апостол Павло написав, що Месія символізував «ганьбу (скандалон) для юдеїв» (1Кор. 1:23) і був їхнім каменем спотикання. Вознесіння Сина Чоловічого було також своєрідним правопорушенням. Однак Його небесна слава і є підтвердженням Його слів. Він пішов на Хрест слабким, але повстав Він сильним (1Кор. 15:43).
6:63. Після Вознесіння Ісус Христос дав Святого Духа (7:38-39; Діян. 1:8-9). І Святий Дух, який зійшов у світ, «оживлює» (спасає) тих, хто вірить. Без Святого Духа людина («тіло») зовсім неспроможна зрозуміти Особу Ісуса Христа і Його діяння (Ін. 3:6; 1Кор. 2:14). Й хоча люди назвали слова Ісуса Христа жорстокими (Ін. 6:60), насправді ж, Його слова – це й «Дух … й життя». Тобто за допомогою Святого Духа, який діє у душі людини, слова Ісуса Христа дають їй духовне життя.
6:64. Життя, яке дає Ісус Христос, слід приймати з вірою. Його слова не діють самі по собі. Від самого початку Ісус Христос знав, хто з Його послідовників дійсно вірував, і «хто ті, які не вірують». Це ще одне свідчення на користь Його надприродних знань (див. 1:47; 2:24-25; 6:15).
6:65. Ісус Христос навчав, що божественна допомога є необхідною для людей, які бажають повірити в Ісуса Христа (вірш 44). Тож відступництво, яке тут описане (вірш 66), не має дивувати. Віруючі люди, які залишаються з Ісусом Христом, і є тим свідченням, яке доводить діяльність Отця в їхніх серцях. А ось невіруючі слугують доказом того, що «тіло ж не допомагає ні в чому» (вірш 63).
6:66. Те, що Він відхилив бажання людей зробити Його політичним царем, що вимагав від них особистої і щирої віри, що наголошував на цілковитій неспроможності людей допомогти собі без божественної допомоги, і стверджував, що порятунок може дати лиш Бог – усе це виявилося неприйнятним для багатьох. Тому й «численні з-поміж Його учнів (слово «учнів» тут має стосунок до послідовників в цілому і не стосується 12 Апостолів; це стає зрозуміло з вірша 67) відступилися від Нього і більше з Ним не ходили.»
6:67. «Невже й ви бажаєте відступитися?» Він зумисно озвучив це запитання Своїм найближчим учням саме в такий спосіб, адже мав на меті зміцнити їхню слабку віру. Дванадцять Апостолів були вражені відступництвом багатьох, і Ісус Христос використав цей випадок для вдосконалення їх віри. Вони ж також не розуміли усіх Його слів і не розумітимуть їх аж до Воскресіння (20:9).
6:68-69. Апостол Петро від імені всіх інших Апостолів визнав перед Ісусом Христом , що щиро вірує в Нього. Хоча це й не легко, та він був переконаний, що слова Ісуса Христа приведуть до «життя вічного». Ніхто більш не міг дати їм такого дарунку. «Ми й увірували й спізнали» – це дуже хороший переклад з оригіналу грецькою мовою, бо відтворює доконаний час цих дієслів («Ми віримо і знаємо»). Апостол Петро був певен, що Апостоли віддані Ісусові Христові, бо Він – «Божий Святий». Це звання є незвичним (демон звертався до Ісуса Христа такими словами; Мк. 1:24). Воно говорить про Його верховенство («Святий») і про те, що Його послав сам Бог («Божий»). Тож таке звання – це ще один спосіб визнати Ісуса Христа Месією. Апостол Петро знав про це завдяки діянням Бога у його душі (див. Мт. 16:17).
6:70-71. Потім Ісус Христос запитав: «Хіба я не вибрав вас дванадцятьох?» В Євангелії від Іоанна не розповідається про те, як Ісус Христос обирав Собі дванадцятьох Апостолів. Апостол Іоанн припускав, що його читачі вже знають про це з синоптичних Євангелій або ж з поширених церковних переказів (Див. Мк. 3:13-19). Однак Ісус Христос обрав їх не для порятунку, а для того, щоб вони Йому служили. А потім Він додав: «Та один же з вас – диявол!» З огляду на Ін. 13:2, 27, діяння Сатани в душі ап. Юди було рівносильне тому факту, що ап. Юда сам є дияволом. Те, що Ісус Христос знав усе про ап. Юду (якого називали ап. Юдою Іскаріотським, бо його батько був Симон Іскаріот), було ще одним свідченням Його всезнання (див. 1:47; 2:24-25; 6:15, 61). Згодом у Верхній Світлиці Ісус Христос знову сказав: «Один з-поміж вас мене зрадить!» (13:21). Апостол Іоанн також і сам назвав ап. Юду зрадником (18:5). Учні Ісуса Христа потім зможуть поміркувати на таким пророцтвом Ісуса Христа і завдяки цьому ще більше зміцнити свою віру. Апостол Юда був трагічним персонажем, адже він підпав під владу сатани, та все ж він сам був відповідальним за свій вибір.
3. ПРОПОВІДНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ІСУСА ХРИСТА У ГАЛИЛЕЇ (7:1-9)
Ця частина готує читача до ще одного протистояння Ісуса Христа з релігійними лідерами в Єрусалимі. Проповідницька діяльність у Галилеї, яка була відносно непомітною, відстрочила певним чином неминучий конфлікт.
7:1. Фраза «і по тому» є доволі невизначеною щодо часу. Та оскільки події, занотовані у частині 6 відбулися незадовго до Пасхи (6:4), тобто в квітні, а свято Кучок (у жовтні) було вже близько (7:2), то виходить, що Ісус Христос проповідував у Галилеї уже впродовж 6 місяців. Галилея була більш безпечною для Ісуса Христа, аніж Юдея, бо Його вороги «юдеї бажали убити Його».
7:2. «Свято Кучок» було одним із трьох великих єврейських свят. Йосиф Флавій назвав його їхнім найсвятішим і найбільшим святом (Юдейські старожитності 8. 4. 1). Ця свято, яке також має назву свята Збирання врожаю, було часом, коли люди дякували за добрі жнива. Воно було дуже радісним. Під час цього свята побожні євреї жили у наметах, зроблених з гілок, впродовж семи днів. Це їм нагадувало про дари Божі у пустелі під час блукань їхніх праотців. Це свято також означало, що Бог знаходиться поміж Своїми людьми.
7:3. «Брати» Ісуса Христа, сини Йосифа, від першого шлюбу, були на той час невіруючими (див. Мк. 3:21, 31-35; 6:3; Ін. 7:5). Вони логічно припускали, що Месія має виконувати Своє завдання не у Галилеї, а в Юдеї, бо саме Єрусалим був релігійною столицею тих часів. І дійсно Свято Кучок могло стати відповідним часом для того, щоб Ісус Христос об’явив Себе як Месія. Якщо Він покаже Свою силу у Юдеї, то за Ним знову підуть люди, які колись вже були Його послідовниками.
7:4-5. Брати Ісуса Христа не могли зрозуміти, чому Він не показує усім людям Свою славу. На їхню думку, якщо Він і дійсно був Тим, Ким Себе називав, то Йому слід було привселюдно це демонструвати. Тож вони порадили Йому обрати найкращий і наймогутніший шлях («Яви Себе світові.») Та Божий шлях об’явлення людям лежав через приниження на хресті. Апостол Іоанн пояснив такі їхні слова: «Навіть і брати Його, отже, не вірували в Нього». Цей сумний факт підкреслюється неодноразово (див. 1:10-11; 12:37). Наближеність до Ісуса Христа, чи то з боку сім’ї, чи то як учня, не гарантує наявності щирої віри.
7:6-7. Ісус Христос відповів, що Його час ще «не надійшов», а для них «же пора – завжди готова». Вони могли прийти й піти у будь-який момент. А Він, оскільки завжди слідував волі Отця, мав дочекатися Його вказівки, щоб іти. Для привселюдного об’явлення (на Хресті) час ще не був відповідний. Кілька разів ап. Іоанн зазначав, що час Ісуса Христа ще «не надійшов» (2:4; 7:6, 8,30; 8:20). І лиш згодом, перед самим розп’яттям на Хресті, Ісус Христос у Своїй молитві до Бога промовив: «Отче, прийшла година» (17:1; див. 12:23, 27; 13:1).
Світ не складав небезпеки для братів Ісуса Христа, бо вони були його частиною («Не може світ вас ненавидіти.») Та Ісуса Христа світ ненавидів, бо Він не з нього. Він прийшов у нього як Світло і вказав людям на їх гріхи та протидію Отцю. Світ має свої релігії, свої програми, свої плани, свої цінності, та Христос засвідчив, що «діла його лихі (понера, «грішні»)». Тож певним чином через це Він був дуже обережний, бо мав намір виконати волю Отця.
7:8-9. Фраза «Я на свято тепер не піду» є цілком зрозумілою з огляду на вірш 10. Однак більшість грекомовних видань Нового Завіту випускають слово «тепер», бо багато хто вважає, що тоді зміст цього речення важко зрозуміти, та в оригінальному тексті воно є. Якщо ж Ісус Христос сказав: «Я на свято не піду,» – то виходить, що Він неправду говорив, адже Він на свято таки пішов (вірш 10). Однак неправда ніколи не була притаманна Ісусу Христу. Тож тут Він мав на увазі, що не піде на свято у той час, коли це зроблять Його брати. А тому Ісус Христос ще на якийсь час «залишився у Галилеї», виконуючи там завдання Отця.
Слово «піду» могло мати як географічне значення (піти до Єрусалиму), так і богословське (піти до Отця).
Г. Повернення Ісуса Христа до Єрусалиму і новий вияв ворожості (7:10-10:42)
1. СВЯТО КУЧОК (7:10-8:59)
а. В очікуванні свята (7:10-13)
7:10. Знаючи про те, що Його замислили убити (вірші 1, 25), Ісус Христос увійшов у місто «потай», бо ще не настав час Його привселюдного об’явлення як Месії (на Хресті).
7:11-13. Поки вороги Ісуса Христа Його «шукали», люди обговорювали Його як Учителя. Навіть серед звичайних людей тоді зростала кількість Його противників. «І говорили (досл., «обурючись»; 6:41, 61) багато про Нього люди між собою.» Обвинувачення у тому, що «Він лише народ туманить», звучало загрозливо, зважаючи на покарання за таке. Адже згідно законів Талмуду за це карали смертю через побиття камінням. Оскільки ж ці люди були самі з Юдеї, то фраза «зо страху перед юдеями» вказує на їхній страх перед релігійними лідерами.
б. Ісус Христос на святі (7:14-36)
7:14-15. Впродовж перших трьох днів Ісуса Христа ніхто не бачив. Людям було цікаво, чи Він таки прийде і назве Себе Месією перед усіма. А потім, «як уже настала середина свята», Ісус Христос почав навчати у храмі. Коли релігійні лідери народу разом з усіма слухали Його, то «дивувались» (див. Мк. 1:22). Його наука була ґрунтовною і духовно проникливою. І все ж Він ніколи не був учнем жодної рабинської школи. Тож вони не могли зрозуміти, як таке взагалі можливо.
7:16-17. Релігійні лідери вважали, що людина отримує знання про Бога або навчаючись у звичайній релігійній школі, або ж є самоуком. Та відповідь Ісуса Христа показала, що існує ще третя можливість. Його «наука» була від Бога, який Його «послав» (див. 12:49-50; 14:11, 24). Ісуса Христа навчав сам Бог, і щоб розуміти Ісуса Христа правильним чином, слід також навчатися у Бога (6:45). Щоб оцінити слова Ісуса Христа, людина повинна забажати Бога «волю чинити». І оскільки Ісус Христос є Божою волею стосовно людини, люди мусять вірити у Нього (6:29). Віра є необхідною передумовою розуміння. Без віри не можливо догодити Богу (Євр. 11:6).
7:18. Якби Ісус Христос був лише самоуком (промовляв «сам від Себе») чи був генієм, тоді Він би у Своїй проповідницькій діяльності прославляв би лиш Себе. Та Він не шукав «слави власної». Істинною метою людини має бути бажання прославляти Бога і радіти Йому все життя. Ісус Христос є прикладом того, яким має бути відношення людини до Бога. Він має на меті правдиво об’явити Свого Отця (1:18). Він «правдивий» (тобто, надійний; див. 6:28; 8:26), бо в Ньому немає жодної «неправди».
7:19. Люди пишалися Законом Мойсея (9:28). Та Ісус Христос висловив їм докір стосовно їхнього самовпевненого ставлення до релігії. Вони були переконані, що дотримуються усіх законів, та їхні серця (приховані думки) були сповнені зла (Мк. 7:6-7, 20_22; Мт. 5:21-22). Він знав їх (Ін. 2:24-25), як і те, що їх ненависть приведе до вбивства.
7:20. Замість того, щоб покаятися, бо світло Ісуса Христа освітило їх темряву (3:19-20), вони ображали Його, кажучи, що Він «навіжений». Те саме люди говорили про св. Іоанна Хрестителя (Ін. 7:7), «бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло» (3:20). Назвати Ісуса Христа , якого послав сам Бог, «навіженим» – те саме, що назвати світло темрявою (див. 8:48, 52; 10:20). Вони заперечили Його обвинувачення у тому, що вони Його «вбити» бажають. Та раніше вони таки дійсно намагалися це зробити (5:18). (Див. Ап. Петро, який заперечував, що зречеться Ісуса Христа; Мк. 14:29.)
7:21-23. Під фразою «одне … діло (досл., «роботу»)» Ісус Христос мав на увазі чудо оздоровлення недужого у купелі Вифесда, яке Він здійснив у Єрусалимі, коли востаннє тут був. Воно викликало багато суперечок. Обрізання – це релігійний обряд, який виконували ще до пророка Мойсея. Патріарх Авраам пройшов обрізання на знак «союзу між» Богом і людьми (Бут. 17:9-14). Та пророк Мойсей дав Ізраїлю обрізання як частину системи жертвоприношень. Згідно Закону пророка Мойсея: «А восьмого дня обріжуть крайню плоть у нього (хлопця)» (Лев. 12:3). Якщо цей день припадав на суботу, то проведення даного обряду видавалося порушенням Закону щодо суботи, як дня відпочинку. І все ж євреїв обрізали у суботу. А тому, як зазначив Ісус Христос, якщо ними ж було дозволено потурбуватися про одну частину тіла, то очевидно, що й оздоровлення усього тіла (недужого чоловіка) їм також слід було дозволяти у суботу. А тому вони не мали причини нарікати на Нього.
7:24. Їх проблема полягала в тому, що вони розуміли Святе Письмо лиш поверхнево. Вони звертали увагу на мало важливе і не розуміли істинного значення багатьох його частин (див. Мт. 23:23; Ін. 5:39-40). Вони судили «з вигляду зовнішнього», а через те, що вороже ставилися до Божого Посланця, розуміли Святе Письмо лиш поверхнево. Перебуваючи у темряві, вони зійшли з вірного шляху. Ісус Христос закликав їх судити «справедливим судом», що зрештою було закликом до розкаяння.
7:25-26. Деякі місцеві люди дивувалися Його сміливим привселюдним словам. Вони знали про наміри релігійних лідерів Його убити. Та все ж ті лідери не робили того, що замислювали. Чому? Невже «старшина» змінила свою думку? Люди були збентежені тим, що їхній народ не мав явного лідера. Вони думали наступним чином: якщо Ісус Христос не Месія, то Його слід посадити у в’язницю, а якщо Він і дійсно Месія, то вони мають Його прийняти.
7:27. Люди дійшли висновку, що Ісус Христос був лиш галилейським теслею з міста Назарет. Вони також вірили, що про Месію (Христа) «ніхто не знатиме», аж поки Він не об’явить Себе між людьми. Читач Євангелій бачить всю іронію таких їхніх суджень. Ісус Христос є значно більшим за звичайного галилеянина. Він – Слово, який народився із непорочного зачаття у Вифлиємі. Тож Він певним чином і був нікому не відомим аж до Свого об’явлення (через Хрест і Воскресіння).
7:28-29. Фраза «промовив голосно» вказує на те, що далі йдуть дуже важливі слова (див. 1:15; 7:37; 12:44). Тут Ісус Христос з іронією відповів на їхнє припущення, що начебто вони Його знали (7:27). Він – «від» Отця. Бог – «правдивий» («надійний»; див. вірш 18; 8:26), і Він «послав» Ісуса Христа. Тоді як Його вороги не знали ні Ісуса Христа, ні Бога (1:18; див. Мт. 11:27), Ісус Христос знав Отця, бо Він «від Нього» (Ін. 1:1, 14, 18) і має Ним призначене божественне завдання.
7:30. Слова Ісуса Христа обурили єрусалимських релігійних лідерів, «тим то й хотіли вони схопити (піазо, «арештувати»; див. вірші 32, 44; 8:20; 10:39) Його». Однак лиш Отець вирішує, коли настане час і місце для Його об’явлення (Його смерті), а до того часу усі події вестимуть Його до визначеної мети. Вони не могли накласти «рук на Нього», бо на Ньому була рука Отця.
7:31. Діяння і слова Ісуса Христа спонукали багатьох людей «з народу» повірити у Нього. Вони логічно припустили, що самі Його чуда вже вказували на те, що Він не є звичайною людиною. Звісно ж, Месія не міг зробити «більше чудес», аніж «Цей учинив». Та віра людей у Ісуса Христа як в Месію була все ще непевною і не була пов’язана з вірою у Його смерть як покуту за їхні гріхи.
7:32. Оскільки багато людей наверталося до Ісуса Христа, вони переставали слідувати звичним фарисейським вченням (див. Мк. 7:1-23). Тож фарисеї, як охоронці єврейських звичаїв (див. коментарі про фарисеїв, Ін. 1:24-25), зрозуміли, що з Ісусом Христом слід негайно щось робити. Первосвященики були не просто священиками найвищого сану, вони були лідерами свого народу. Слово «схопити» є перекладом до слова піазо, яке зустрічається і в 7:30, 44; 8:20; 10:39.
7:33. Поки релігійні лідери замислювали арештувати Ісуса Христа, Він продовжував навчати. Народ «ще трохи часу» мав, щоб зробити свій висновок щодо Ісуса Христа. І час цей був визначений, та не старшинами, а самим Богом. Коли Він здійснить Божий задум щодо Свого земного життя, то повернеться до Свого Отця.
7:34. Фраза «шукатимете мене» є пророцтвом про те, що єврейський народ буде дуже потребувати Свого Месію. Вони потребують Його вже зараз, та не знають, що Ісус Христос і є їхнім Месією. Згодом вони оплакуватимуть Його (Зах. 12:10-13; Одкр. 1:7). Час для духовних можливостей настав, та вони усвідомлять це, коли вже буде занадто пізно. Він пішов в Своєму тілі на небеса, куди невіруючі не можуть «прийти» (див. Ін. 8:21). Тому зараз люди не мають такої унікальної можливості, яка була в людей, коли вони вживу бачили Ісуса Христа , який прямо промовляв до них.
7:35. І знову слова Ісуса Христа залишилися для юдеїв загадкою (див. вірші 15, 31, 41-42). Куди ж то Він міг піти, що вони Його не зможуть знайти? Оскільки були вони звичайними приземленими людьми, то могли думати лише земними поняттями (див. Іс. 55:8). Впродовж якогось часу євреї жили у Палестині, та частина з них перетнула землі Римської імперії й оселилася на далекому сході аж у Вавилонії. Вони були розсіяні «між греками». Слово «греки» слугує означенням не лише для людей, які проживали у Греції чи були грекомовними, а для усіх неєвреїв чи то язичників в цілому (див. «грек» і «юдей» у Кол. 3:11). Тож перед людьми тоді постало запитання: «Чи піде Ісус Христос язичників навчати?» І хоча вони тоді не усвідомлювали, наскільки близько підійшли до істини, їх запитання було пророчим, бо передрікало розповсюдження доброї новини по всьому світу після Вознесіння Ісуса Христа .
7:36. Після роздумів над значенням слів Ісуса Христа, люди просто повторили свої запитання. Вони не розуміли Його слів.
в. Останній день свята (7:37-52)
7:37. Свято Кучок відзначали з певними святковими обрядами. Одним з них була щоденна урочиста процесія від храму і до Джерела життя. Священик наповнював золотий глечик водою, поки хор виспівував Іс. 12:3. Потім вони поверталися до вівтаря і виливали ту воду. Цей обряд нагадував їм про воду зі скелі підчас блукань пустелею (Чис. 20:8-11; Пс. 78:15-16). Він також був своєрідним пророцтвом щодо прийдешніх днів Месії (див. Зах. 14:8, 16-19). Сьомий і останній день свята вважався найзначнішим (див. Лев. 23:36). Ісус Христос «стояв», на противагу рабинам, які зазвичай сиділи під час своїх научань. Фраза «закликав на ввесь голос» (див. Ін. 1:15; 7:28; 12:44) вказала на початок урочистого проголошення. Промовивши: «Коли спраглий хтось, нехай прийде до Мене і п'є!» – Ісус Христос запропонував людям спасіння (див. 4:14; 6:53-56).
7:38. «Ріки води живої з нутра … (віруючого) потечуть». Тут Ісус Христос мав на увазі, що така людина матиме вічне джерело задоволення своїх потреб і бажань, і воно дасть цій людині життя вічне (див. 4:14). Коли Ісус Христос додав: «Як Писання каже,» – Він не вказав, яку саме частину чи частини Старого Завіту має на увазі. Однак тут Він міг говорити про Пс. 78:15-16 і Зах. 14:8 (див. Єз. 47:1-11; Одкр. 22:1-2).
7:39. Апостол Іоанн пояснив, що жива вода (вірш 38) – це Дух Святий, що людям дарований. Дух в душі віруючої людини задовольняє її потребу в Богові і дає їй духовне відродження, провід і силу. У найперших грецьких рукописах слова «Не прийшов був ще Дух Святий, бо Ісус не був ще прославлений» звучали просто: «бо не було ще Духа». Цю фразу не можна розуміти у її буквальному значенні, бо Дух уже активно діяв серед людей доби Старого Завіту. Ісус Христос тут говорив про особливу діяльність Святого Духа в Добу Святої Церкви, яка розпочнеться в день свята П’ятидесятниці (Діян. 1:5, 8), а саме про хрещення, запечатування і перебування в душі віруючої людини. Ісус Христос сказав, що зішле Духа на Своїх послідовників (Ін. 15:26; 16:7). «Не прийшов був ще Дух Святий», щоб навіки оселитися у душах віруючих (див. Пс. 51:11). Це трапилося після прославлення Ісуса Христа, тобто після Його смерті, воскресіння і Вознесіння. Слова «прославлений», «слава» і «прославити» часто зустрічаються в Євангелії від Іоанна (Ін. 7:39; 11:4; 12:16, 23, 28; 13:31-32; 14:13; 15:8; 16:14; 17:1, 4-5, 10).
7:40-41. Люди продовжували обговорювати особу Ісуса Христа. Одні казали, що Він – пророк, про якого сам пророк Мойсей писав (Втор. 18:15, 18), і який промовлятиме слова Божі, але не з величної гори Синай, звідки навчав пророк Мойсей. Ісус Христос і дійсно є цим пророком (Діян.3:22), та багато людей цього не визнало. «Інші» казали, що Ісус – Христос, тобто Месія, однак «ще інші» заперечували це, бо Він прийшов «з Галилеї» (див. Ін. 7:52).
7:42. Згідно з передбаченнями пророків Самуїла та Ісаї (2 Сам. 7:16; Іс. 11:1) Месія мав прийти «з роду Давидового». Пророк Міхей передрік, що Він народиться у Вифлиємі, рідному місті царя Давида (Міх. 5:2). І дійсно Ісус Христос походить з роду царя Давида (Мт. 1:1-17; Лк. 3:23-38; Рим. 1:3) і народився у Вифлиємі (Мт. 2:1-6), та нетямущі люди знехтували цими фактами.
7:43-44. Навіть «роздор виник із-за Нього серед народу». Проте це дало можливість Ісусові Христові і далі проповідувати, бо за таких обставин релігійні лідери хоча й бажали, та не могли Його «схопити» (піазо; див. вірші 30, 32; 8:20; 10:39). Багато людей дотримувалося хорошої думки про Ісуса Христа, хоча вони й не були Його учнями (див. 7:12, 31, 40-41). Тому вороги Ісуса Христа мали діяти дуже обережно, щоб не спровокувати бунт серед Його прихильників. Тож впродовж якогось часу «ніхто» Ісуса Христа не чіпав. Згодом ще два рази євреї розділяться в своєму ставленні до Нього (9:16; 10:19-21).
7:45-46. Храмові «слуги», які отримали завдання схопити Ісуса Христа (вірш 32), повернулися без Нього. Відповідаючи на запитання «Чому?», вони сказали: «Ніколи чоловік не говорив так, як цей чоловік говорить.» З цього випливає, що ті слуги зрозуміли: Він дуже незвичайний чи й навіть більший за людину. Євангелії часто показують Ісуса Христа як найбільш вражаючого Учителя і Промовця (наприклад, Мт. 7:29; 22:46). І хоча в Ісуса Христа було багато опонентів, багато було й людей, яких Його слова дійсно зворушували (див. Ін. 7:15; 12:19).
7:47-48. Запитання, яке поставили фарисеї своїм слугам – «Невже хтось із старшини або фарисеїв увірував у Нього?» – показало, що їх переповнювала пиха. Вони були певні, що є надто освіченими (вірш 15), щоб дозволити «себе звести». Та за іронією долі і дійсно багато «знатних» у Нього повірило (12:42; 19:38-39). Фарисеї просто заздрили такій великій популярності Ісуса Христа («Ввесь світ іде за Ним» [12:19]).
7:49. Фарисеї пояснили таку велику популярність Ісуса Христа серед простого народу тим, що ті люди були надто неосвіченими, щоб розгледіти оманливу сутність Ісуса Христа . На їхню думку, люди («той народ») не знали Закону. Вони не вивчали його, тож і не могли дотримуватися його. А оскільки вони його не дотримувалися, то були прокляті Богом (Втор. 28:15). Однак іронія даної ситуації полягає в тому, що це фарисеї, а не простий народ, розгнівили Бога, бо зреклися Божого об’явлення в Ісусі Христі (Ін. 3:36).
7:50-51. Згідно Закону пророка Мойсея (Втор. 1:16-17) і рабинського закону людину, яку засуджували у певному злочині, мали «спершу» вислухати. Праведний Никодим тут виступив справедливим чоловіком, який не хотів, щоб синедріон прийняв хибне або поспішне рішення. Він особисто розмовляв з Ісусом Христом і знав, що Він від Бога (Ін. 3:1-3; див. 12:42; 19:38-39).
7:52. Хоча праведний Никодим і був шанованим учителем серед людей (3:10), та навіть він зазнав образи з боку інших членів синедріону. Їхні упередження і ненависть до Ісуса Христа були вже дуже великими, тому вони знехтували справедливим доводом праведного Никодима. Окрім того синедріон назвав самого праведного Никодима таким же нерозумним, як і інші галилеяни. «З Галилеї пророк не приходить,» – твердили вони. На їх думку, пророк-Месія не міг бути галилеянином (див. 7:41).
Коментар до 7:53-8:11
7:53-8:11. Майже усі науковці, які досліджували й досліджують даний текст, сходяться на думці, що цих віршів не було в оригінальному рукописі Євангелія від Іоанна. Найперші і найнадійніші рукописи не містять Ін. 7:53-8:11. Мовний стиль і словниковий запас цієї частини відрізняються від решти Євангелія. До того ж, ці вірші переривають послідовність викладу подій між 7:52 і 8:12. Можливо, це частина правдивих усних переказів, які було додано у пізніші грекомовні рукописи вже переписувачами.
Історія про чужоложницю (7:53-8:11)
Перш ніж коментувати цю історію, слід розглянути наступні п’ять запитань: (1) Чи це Святе Письмо? (2) Чи це ап. Іоанн її написав? (3) Чи дійсно вона давня і правдива, тобто чи є історично достовірною? (4) Чи є вона канонічною? (5) Якщо її немає в оригіналі Євангелія від Іоанна, то чому тоді цей матеріал міститься перед 8:12 у переважній більшості перекладів Біблії? Запитання 1 і 4 тісно між собою пов’язані, але не є тотожними. Стосовно запитання 1, науковці, які вивчають Новий Завіт, сходяться на думці, що цієї частини не було в оригінальному тексті. Для протестантів, які дотримуються такої думки, даний факт є питанням канонічності (запитання 4): ця частина не входить у них до біблійного канону. Однак римо-католицькі та православні науковці включають її до канону, бо вона є у Вульгаті. Тож навіть якщо цієї частини немає в оригінальному рукописі ап. Іоанна, католики та правослані все ж приймають її як достовірну, джерелом написання якої є сам Бог. Запитання 2, яке стосується того, чи дійсно ап. Іоанн є її автором, також пов’язане з запитанням 1. Справа не лише в тому, що цих віршів немає в багатьох грецьких рукописах, а й у тому, що навіть там, де вони включені, їх часто виділяли зірочками (знаками виноски) або іншими спеціальними символами. Окрім того, у різних стародавніх грецьких рукописах ця частина міститься у різних (п’яти) місцях (після Ін. 7:36, після 7:44, після 7:52, після 21:25 і після Лк. 21:38). Дослідження тексту цієї історії і її стилістичних особливостей також вказують на те, що написав її хтось інший, а не ап. Іоанн.
Більшість науковців, які тлумачать Біблію, вважають, що відповідь на запитання 3 є ствердною, тобто так, ця історія є історично достовірною. Якщо така думка є вірною, тоді це рідкісне поза-біблійне автентичне свідчення про Ісуса Христа . Апостол Іоанн написав, що було «багато ще й іншого, що сподіяв Ісус Христос » (Ін. 21:25), тож цілком імовірно, що ця історія могла бути однією з таких подій. Відповідаючи на п’яте запитання, можна припустити, що у більшості перекладів Біблії цей матеріал міститься перед 8:12 тому, що зміст цієї історії співвідноситься з двома висловами Ісуса Христа у частині 8 («Я не суджу нікого» [8:15] і «Хто з вас може довести гріх Мені?» [8:46]).
7:53. Цей вірш показує, що дана історія була продовженням якогось іншого тексту, оригінальний зв’язок з яким зараз втрачено.
8:1-2. Оскільки Ісус Христос систематично навчав у храмі, люди щодня сходились «до Нього», щоб послухати. Як написав ап. Лука, «днями Ісус Христос навчав у храмі, а ночами виходив і перебував на горі, званій Оливна. Зранку ж увесь народ приходив до Нього в храм, щоб послухати Його» (Лк. 21:37-38).
8:3-6а. У процес навчання людей Ісусом Христом втрутилися «книжники і фарисеї». Вони суворо дотримувалися усіх приписів Закону в своєму житті. А тому привели до Ісуса Христа жінку, імовірно, заміжню, яку було «спіймано саме на перелюбнім вчинку». Згідно Закону мало бути щонайменше два свідки, щоб засвідчити провину людини, обвинувачену у скоєнні якогось злочину (Втор. 19:15). Малоймовірно, що жінку застали під час перелюбу випадково. Скоріш за все, релігійні лідери зумисно її вистежували, щоб спіймати на вчиненні цього гріха. Чоловіка, очевидно, також вели разом з жінкою, та йому, мабуть, вдалося втекти. Привівши цю жінку до Ісуса Христа, релігійні лідери мали на меті знеславити Його як Учителя. Якщо Він засудить її, то втратить прихильність звичайних людей. А якщо не засудить, то не погодиться з пророком Мойсеєм.
8:6б-8. Багато людей хотіло б дізнатися, що саме «писав пальцем по землі» Ісус Христос . Дехто припускає, що Він записував гріхи обвинувачів. Інші гадають, що Він писав слова з Вих. 23:1: «Не пускатимеш пустої чутки, … стаючи фальшивим свідком.» А ще інші кажуть, що Він просто водив пальцем по землі, обдумуючи Свою відповідь, та це малоймовірно. Оскільки реально довідатися, а що ж саме Він на той момент писав, неможливо, то будь-які здогадки є марними. Відповівши їм, що лиш той може судити, «хто … без гріха», Ісус Христос вказав на їхню власну гріховність і в той же час на самого Себе, як єдиного повноправного Суддю, адже був безгрішним (див. Ін. 8:16). Потім Він знову почав писати «по землі».
8:9-10. Поки Ісус Христос, нахилившись, щось писав «по землі», Його владне слово (див. Мт. 7:28-29) спонукало всіх замислитися над власними гріхами. Спершу вийшли найстарші, мабуть тому, що були достатньо мудрими, щоб визнати свої гріхи у власних серцях й житті. Оскільки свідки й обвинувачі вийшли, слухання даної справи завершилось.
8:11. Слова Ісуса Христа знову показують Його як Господа Учителя. Він засудив гріх, але й дав жінці надію на нове життя. З богословської точки зору Ісус Христос міг відпустити їй цей гріх, бо мав на це владу (див. Мк. 2:8-12), і тому, що був Божим Агнцем, який взяв на себе «світу гріх» (Ін. 1:29). Та окрім того, що Ісус Христос мав божественну владу відпустити її гріх, Він проявив до жінки милосердя. Й таким чином показав їй, що є Тим, Хто «благодаттю … сповнений» (1:14).
г. Промова про Світло світу (8:12-59)
Головною особливістю свята Кучок було засвічення величезних ламп на жіночому дворі храму (див. план храму). Ґніт робили зі зношеної одежі священиків. Світло освітлювало усю територію храму, де люди співали хвалебні пісні і танцювали. Це світло нагадувало євреям про те, як під час їхніх блукань пустелею з ними був Бог у вигляді хмари, яка вночі перетворювалася на полум’я (Чис. 9:15-23).
ПЛАН ХРАМУ
фортеця Антонія
портик
Двір язичників
Священна огорожа
Двір священнослужителів з вівтарем
Скарбниця (жіночий двір)
портик Соломона
Святая Святих
Святилище
Двір ізраїльський
Королівський портик
8:12. Дана промова є продовженням проповідувань Ісуса Христа серед людей у місті Єрусалимі в храмі. Як доречно, що підчас свята Кучок, коли горіли великі лампи, Ісус Христос сказав: «Я – Світло світу» (див. 1:4, 9; 12:35, 46). Світ перебуває в темряві, яка є символом зла, гріха і незнання (Іс. 9:2; Мт. 4:16; 27:45; Ін. 3:19). У Біблії «світло» завжди символізувало Бога і Його святість (Діян. 9:3; 1Ін. 1:5). Ісус Христос – це унікальне «Світло». Воно не є звичайним чи одним із багатьох. Воно єдине й «справжнє» (Ін. 1:9), й освітлює ввесь світ. Коли Ісус Христос сказав: «Хто йде за мною,» – Він мав на увазі тих, хто вірує і слухає Його (див. 10:4-5, 27; 12:26; 21:19-20, 22). І тут Ісус Христос говорив про спасіння.
Хто приходить до Ісуса Христа за спасінням, живе зовсім іншим життям. Віруюча людина ніколи «не блукатиме у темряві», тобто не житиме у ній (див. 12:46; 1Ін. 1:6-7). Вона не залишається у царстві зла та незнання (Ін. 12:46), адже має Ісуса Христа як своє Світло і спасіння (див. Пс. 36:9).
8:13. І знову фарисеї піддали сумніву слова Ісуса Христа. Оскільки Він «сам за Себе» свідчив, вони сказали, що Його свідоцтво «неправдиве». Самозасвідчення було неприйнятним. Згідно Закону, щоб визнати людину винною у злочинах, за які карали на смерть, потрібно було щонайменше два свідки (Втор. 17:6; 19:15; Ін. 8:17). Та згідно рабинського звичаю свідчити за себе самому не дозволялося.
8:14. Однак іноді самозасвідчення є єдиним шляхом пізнати істину. Бо часом лише сама людина знає все про себе. Та лиш Бог може давати абсолютно «правдиве» свідоцтво. Ісус Христос міг дати за Себе таке «правдиве» свідоцтво, бо як Бог Він усе знав про Своє походження і Свою долю (7:29). Не зважаючи на те, що, як вважали фарисеї, вони знали про Ісуса Христа, їм не було відомо, що походить Він з небес і має виконати особливе призначення (див. 7:33-34), а тому вони не могли судити про Нього справедливо.
8:15. Ісус Христос сказав, що фарисеї судили «за тілом», тобто обмежувалися поверхневими знаннями. Вони бачили лише Його плоть, а не Його божественність, тому й робили про Нього невірні висновки. На відміну від них, Ісус Христос не прийшов, щоб судити людей, але щоб їх порятувати (3:17). Коли ж Він судитиме у майбутньому, Він просто виконуватиме волю Отця згідно істини і Закону (див. 5:27, 45). Сам Він не судитиме «нікого».
8:16. Суд Ісуса Христа цілковито відрізнявся від їхнього. Вони судили упереджено і обмежено. Його ж «суд» не був Його власним завдяки Його унікальному взаємозв’язку «з Отцем». І не був Він «сам», бо промовляв із владою, що Бог Йому дав.
8:17-18. Фраза «та й у законі вашім», напевно, має стосунок до Втор. 17:6; 19:15 (або до рабинських законів), де йде мова про необхідність двох свідків. У випадку з Ісусом Христом лише Бог міг свідчити «про» Нього. Бог Син та Бог Отець і є необхідними двома Свідками. Отець послав Ісуса Христа і засвідчив Його сутність з допомогою знаків (чуд), які здійснював Ісус Христос .
8:19. Ісус Христос говорив про Бога як Свого Отця справді неймовірним чином (див. 5:18), і євреїв це дуже бентежило. Фарисеї запитали Його: «Де ж Твій Отець?» Чи говорив Він так про Бога, чи (як вони припускали) про Свого земного отця? Їхнє незнання Ісуса Христа показало їх незнання самого Бога, адже Ісус Христос є Одкровенням Отця (див. 1:14, 18; 14:7, 9).
8:20. Ісус Христос «промовив … ті слова біля скарбниці, коли навчав у храмі». Це трапилося, мабуть, у жіночому дворі (див. план храму; див. Мк. 12:41-42). Ісус Христос пішов туди і там навчав людей. «І ніхто Його не схопив (піазо, «заарештував»; див. Ін. 7:30, 32, 44, 10:39)», бо, як ап. Іоанн уже неодноразово зазначав, Ісус Христос діяв згідно Божого плану, і «не прийшла ще година Його» (див. 2:4; 7:6, 30; 12:23, 27; 13:1; 17:1).
8:21. Оскільки часу в Нього залишилося небагато, тож і можливість повірити у Нього у них скоро зникне. Незабаром Він повернеться до Свого Отця, вони ж не зможуть за Ним туди піти (див. 7:33-34). «Ви … помрете у грісі вашім». Ісус Христос тут мав на увазі їхній найбільший гріх, а саме той факт, що вони зреклися Того, Хто пропонував їм спасіння (див. 16:9). Вони помруть, бо продовжують жити у царстві гріха і залишаються під його владою. Смерть тілесна буде для них лишень початком вічного відокремлення від Бога.
8:22. Їхнє запитання: «Може, Він самого Себе вб'є?» – було і їхнім неправильним розумінням Ісуса Христа, і, як це не дивно, пророцтвом. Вони хотіли знати, чи не збирається Він вчинити самогубство, щоб вони не змогли до Нього добратися. (Раніше вони думали, що Він піде навчати неєвреїв у інші краї [7:35].) І хоча Ісус Христос не вбивав Себе, Він таки Сам поклав край Своєму життю (10:11, 18).
8:23. Ісус Христос вказав на Своє небесне походження і Свій справжній дім («згори … не з цього світу»). Вони належать цій землі («здолу … з цього світу»), але не Він.
8:24. Ісус Христос двічі сказав, що вони помруть у своїх гріхах (тут це слово використано у множині; порівняйте його з віршем 21, де воно є в однині). Якщо вони зречуться Агнця Божого (1:29), то продовжать жити у царстві гріха. Якщо вони зречуться Ісуса Христа як одкровення Бога, то втратять свою єдину надію на порятунок. Фраза «Я (є) – …» є самоозначенням Бога у певних текстах (див. Іс. 43:10-11, LXX).
8:25. Одкровення Ісуса Христа через фразу «Я (є) – …» лише спантеличило євреїв. А Його слова про їхні гріхи, скоріш за все, ще й розлютили їх. «Хто ж ти такий?» – спитали вони тоді. Він відповів: «Споконвічний, як Я і казав вам». Це речення доволі важко правильно перекласти з оригіналу грецькою мовою. (В деяких випадках його навіть перекладено як запитання або ж й як вигук.)
8:26-27. Ісус Христос міг сказати набагато більше і навіть «осудити» Своїх слухачів, та метою Його приходу було передати їм й усьому світові послання від Того, Хто Його «послав». Це послання є безперечно правдивим, бо «Той, Хто послав … (Ісуса Христа), правдивий» (див.7:18, 28). Апостол Іоанн додав, що люди «не збагнули, що» Ісус Христос говорив їм про Отця. Бога вони не знали, тому й не зрозуміли Ісуса Христа (див. 1:18).
8:28. Зараз сутність Ісуса Христа була їм невідомою. Лише розп’яття на хресті (коли Сина Чоловічого «вгору» піднесуть; див. 3:14; 12:32) дасть їм змогу побачити, Ким же насправді Він є. Він не мав на увазі, що всі тоді отримають спасіння, лиш те, що Хрест покаже, що Ісус Христос – це Слово Боже до людей, і навчав Він їх лиш тому, чому «навчав» Його Його Отець.
8:29. Ісуса Христа пов’язує з Його Отцем вічна любов і послух (див. 4:34; 5:30). Хоча люди й зреклися Ісуса Христа, Отець ніколи не покине Його. Ісус Христос ніколи не залишається сам, і навіть на Хресті Отець прославив Його (див. 16:32; 17:5).
8:30. Не зважаючи на всюдисущу невіру і зречення лідерів, проповідницька діяльність Ісуса Христа таки багатьох навернула до віри (див. 7:31). І все ж цю віру слід було випробувати і зміцнити. Слова «численні увірували в Нього» контрастують з наступним віршем. Бо хоча й велика кількість людей прийняла Ісуса Христа, багато інших Його зреклося.
8:31-32. Фраза «до тих юдеїв, які увірували в Нього» вказує на те, що деякі люди звертали увагу на слова Ісуса Христа , хоча й не були до того Його послідовниками (див. 6:53). Адже можна було «увірувати» в послання про необхідність розкаяння і у звістку про прийдешнє Царство Боже без повторного народження. Перебування в істині є ознакою істинних послідовників і учнів. Якщо вони осягнуть Його звістку, вони знайдуть «правду», яка «визволить» їх. Знання цієї правди і звільнить їх від гніту гріха.
8:33. Їх відповідь показала, що вони не зрозуміли звістки Ісуса Христа. І хоча вони перебували під владою Риму, все ж наполягали, що оскільки вони «потомки Авраамові», то «не були … ніколи невольниками ні в кого». Як Ісус Христос міг їх звільнити, якщо рабами вони не були? Вони не розуміли, що знаходяться під гнітом гріха.
8:34. Тричі у цій частині (вірші 34, 61, 58) Ісус Христос казав: «Істинно, істинно кажу вам» (див. коментарі до 1:51). Вже сам факт вчинення гріха показує, що той, хто це робить, перебуває під владою і гнітом гріха. Тут гріх є персоніфікований і виступає жорстоким паном. Апостол Павло також використав таке уособлення (Рим. 6:15-23).
8:35. Як і Ізмаїл, син невільниці від патріарха Авраама, став вигнанцем з свого дому (Бут. 21:8-21), так і люди, що в гріху, знаходяться у небезпеці. Син патріарха Авраама Ісаак не був сином невільниці, а тому й залишився у будинку. Тож вони були такими, як Ізмаїл чи як Ісаак? Тут мова йшла не про земний родовід, а про духовну відповідність.
8:36. Ісус Христос є істинним Сином і нащадком праведного Авраама (Гал. 3:16). Він залишається в домі і є над ним (Євр. 3:6). Люди можуть отримати справжню свободу, якщо стануть Синами Божими через віру у Ісуса Христа, Його Сина (Гал. 3:26).
8:37. Якщо дивитися на земний родовід, то євреї і дійсно «потомки» праведного Авраама. І все ж вони бажали «вбити» Ісуса Христа, істинного Сина праведного Авраама, і таким чином виявляли, що не є духовними нащадками праведного Авраама (див. Рим. 2:28-29; 9:6, 8; Гал. 3:29). Вони відкидали Його послання («слово» Ісуса Христа).
8:38. Ісус Христос розповідав про те, «що бачив в Отця» Свого (див. вірш 28). Тож Його слова є Божою правдою. Та ця правда не приваблювала людей, бо вони слухали свого «батька» (сатану; вірш 44) і йшли за ним. І все ж Ісус Христос не вказав прямо, кого має на увазі під словом «батько», та про це не важко здогадатися з Його слів.
8:39. Щоб заперечити Ісусу Христу , євреї відповіли, що праведний Авраам і є їхнім духовним батьком. Та Ісус Христос сказав їм на це: «Були б ви дітьми Авраамовими – чинили б ви діла Авраамові,» – тобто вірили б у Бога і слухали Його. Їм слід приймати з вірою небесного Посланця і робити те, що Він їм каже. Святий Іоанн Хреститель уже колись застерігав євреїв стосовно їх віри у свій родовід від праведного Авраама (Лк. 3:8).
8:40. Та вони зрікалися небесного Посланця і шукали, як «вбити» Того, Хто Слово Боже їм казав. «Не робив так Авраам.» Він слухав Божі вказівки (див. Бут. 12:1-9; 15:6; 22:1-9).
8:41. Діяння євреїв були іншими, тож і батько їхній (див. вірш 38) мав бути іншим. Вони ж могли заперечити доводам Ісуса Христа, лише стверджуючи, що «не з розпусти вродились», а від Бога. Цими словами вони наче вказували на сумнівність походження самого Ісуса Христа .
8:42. Де сім’я – там і любов (1Ін. 5:1). Якщо Бог і дійсно був Отцем євреїв, і вони дійсно Його любили (в оригіналі грецькою мовою тут чітко підкреслюється зворотне), тоді вони «любили б» і Ісуса Христа, бо Він прийшов від Бога. Ісус Христос знову тут дав зрозуміти, що є Божим Посланцем: «Він (Бог) послав Мене.»
8:43. Ісус Христос, Слово, промовляє до людей, та їхня сильна протидія призводить до того, що вони не розуміють Його «слова (логос)». Фраза «слухати неспроможні» вказує на духовну неспроможність сприймати послання Ісуса Христа. Згодом ап. Павло написав, що «тілесна людина не приймає того, що від Духа Божого походить; (бо) це глупота для неї» (1Кор. 2:14).
8:44. «Диявол» – ворог і життя, і «правди». З допомогою брехні він умертвляв людей й тілом, і душею (див. Бут. 3:4, 13; 1Ін. 3:8, 10-15.) Він і далі спотворює правду («правди нема в ньому … , бо він брехун і батько лжі») і шукає шляхів відвернути людей від Бога, який є Джерелом всієї правди і життя (2Кор. 4:4). Тож оскільки ці євреї бажали Ісусової смерті, зрікалися правди та приймали брехню, то й батьком їхнім був сатана, й бажання в них були ті ж самі. Нащадки ж праведного Аваама ніколи б так не вчинили!
8:45. На відміну від них, Ісус Христос живе правдою й проголошує її. Та оскільки невіруючі люди люблять темряву, а не світло (див. 3:19-20), і брехню, а не істину, то вони й зрікаються Ісуса Христа .
8:46. Супроти Ісуса Христа було висунуто багато обвинувачень (див. 7:12б, 20). Та Він настільки вірно виконує Божу волю («Я постійно те чиню, що до вподоби Йому» [8:29]), що просто неможливо провести якийсь зв’язок між Ісусом Христом та гріхом: «Хто з вас може довести гріх Мені?» Та оскільки ніхто цього зробити неспроможний, то їм слід визнати Його божественне походження. На Його друге запитання: «То чого, коли Я правду кажу, ви Мені не вірите?» є відповідь у наступному вірші.
8:47. Щоб мати можливість слухати слова Божі, слід бути з Богом. «Слухати» Бога – це не просто чути якісь звуки, це слідувати Його настановам. Опоненти Ісуса Христа цілковито нехтували небесним Словом, і це прямо вказувало на те, що були вони «не від Бога».
8:48. Самаряни були змішаної крові. Їхню ж релігію євреї вважали відступницькою (див. коментарі до 4:4). Тож коли Ісуса Христа назвали самарянином, то мали на меті образити Його, адже таким чином вони вказували на те, що Він – єретик або ж сповідує хибну релігію. А їхнє обвинувачення, що Ісус Христос «навіжений» (див. 7:20; 8:52; 10:20), показало, що вони вважали Його божевільним, нечистим і лихим. Яка ж глибока іронія в тому, що саме після того, як Ісус Христос сказав, що їхнім батьком був сатана (8:44), вони назвали Його навіженим!
8:49-50. Слова й діяння Ісуса Христа не були навіженими. Він не шукав самопошани, а закликав шанувати Отця. Їхнє бажання зневажити Ісуса Христа було спрямоване проти Його Отця. (Див. напад Анона на посланців Давида, який був образою для самого царя; 2Сам. 10:1-6.)
Коли Його обвинувачували, Ісус Христос не шукав виправдань (див. Ін. 8:54). Він ввірив Свою долю небесному Судді і знав, що, навіть якщо люди засудять Сина ні за що, Отець відкине їхнє рішення і виправдає Його.
8:51. Знову Ісус Христос промовив: «Істинно, істинно говорю вам» (див. коментарі до 1:51). Берегти Його «Слово» – це ще один спосіб показати, що людина приймає Його одкровення. (Серед подібних фраз є: «хто слухає Моє слово» [5:24] і «коли ви перебуватимете в Моїм слові» [8:31].) Воно вказує на те, що до Його настанов слід прислухатися, бути до них дуже уважним і їх виконувати. Адже хто слухає Ісуса Христа , «повіки не побачить смерти», а, отже, не буде відділений від Бога у вічності (див. 3:16; 5:24).
8:52-53. Його опоненти гадали, що Він говорить про фізичну смерть. Тому й зробили висновок, що оскільки праведний Авраам і пророки померли, то Ісус Христос був «навіжений» (див. Ін. 7:20; 8:48; 10:19). В оригіналі грецькою мовою перше їх запитання у вірші 8:53 передбачало негативну відповідь: «Ти ж не більший, ніж Авраам, наш батько, який помер, чи не так?» Та іронія полягала в тому, що Ісус Христос таки був більшим за нього. Однак Він прийшов на землю не для того, щоб проголошувати Свою велич.
8:54. Якби Він прославляв самого Себе (див. вірш 50), Його «слава» не мала б ніякої цінності. Ісуса Христа ж «прославляє» сам Отець. І все ж вороже налаштовані та невіруючі опоненти Ісуса Христа заявляли, що їхнім отцем був Бог. Та вони, безсумнівно, помилялися. Бог був Отцем Ісуса Христа , їхнім же батьком був сатана.
8:55. Ісус Христос дуже тісно пов’язаний зі Своїм Отцем, Його ж вороги – ні. Ісус Христос знає (оіда, «знати безпосередньо та інтуїтивно») Отця, а вони «Його не спізнали (гіноско, «знати з досвіду чи з виду»). Якби Він це заперечував, то неправду говорив би так, як і вони. Ісус Христос знав Отця і слухав Його в усьому («бережу Його слово»; див. вірш 52).
8:56. Невіруючі євреї не були нащадками праведного Авраама у духовному плані (вірш 39). Однак тут, коли Ісус Христос сказав: «Авраам, ваш батько,» – Він говорив про їхнє фізичне походження. Патріарх Авраам «сповнений був радощів» побачити «день» Ісуса Христа, тобто порятунок людства Месією, як і обіцяв колись Бог («Тобою всі племена землі благословлятимуться»; Бут. 12:3). Патріархові Авраамові за його віру був дарований син Ісаак, через якого і прийшов Ісус Христос . Достеменно невідомо, що і скільки відкрив Бог праведному Авраамові, та очевидно, що він знав про спасіння, радів з цього приводу та чекав на нього.
8:57. Невіруючі опоненти заперечили, що такий молодий чоловік, як Він («ще й п'ятдесят років нема Тобі»), не міг бачити патріарха Авраама. (Із цього зауваження не слід робити висновків щодо віку Ісуса Христа). Вони не могли зрозуміти, як взагалі праведний Аваам і Ісус Христос могли бачитися.
8:58. І тоді Ісус Христос заявив, що є вищим за пророків і патріара Авраама. Адже Він існував ще до народження праведного Авраама. Фраза «Я є» – це ще одна вказівка на божественну сутність Ісуса Христа (див. Вих. 3:14; Іс. 41:4; 43:11-13; Ін. 8:28). Відповідь євреїв (вірш 59) показала, що і вони це зрозуміли. Оскільки Ісус Христос є рівнею Богу (5:18; 20:28; Флп. 2:6; Кол. 2:9), Він існував «споконвіку» (Ін. 1:1).
8:59. Пряма вказівка Ісуса Христа на Його божественність поставила Його опонентів перед непростим вибором. Їм слід було вирішити, чи Ісус Христос був Тим, Ким себе називав, чи був просто богохульником (див. 5:18). Побиття камінням було звичним видом покарання за такий гріх. Фраза «та Ісус перейшов посеред них» може вказувати на Його надприродну спроможність вийти з-поміж них неушкодженим. Та у будь-якому разі час Ісуса Христа ще не настав (див. 2:4; 7:6, 8, 30; 8:20).
2. ОЗДОРОВЛЕННЯ СЛІПОВРОДЖЕНОГО (част. 9)
Пророк Ісая передбачив, що в часи Месії траплятимуться різні чуда. Месія буде «сліпим очі відкривати» (Іс. 42:7; див. Іс. 29:18; 35:5). Ісус Христос і дійсно часто зцілював незрячих (див. Мт. 9:27-31; 12:22-23; 15:30; 20:29-34; 21:14). Та чудо у Ін. 9 є особливим, адже Ісус Христос щойно назвав себе Світлом «світу» (8:12) і на підтвердження цього привселюдно дав зір сліповродженому.
9:1. «Переходивши» через місто Єрусалим, Ісус Христос «побачив чоловіка, зроду сліпого». Він не спроста обрав саме цього чоловіка (див. 5:5-6), адже Сам має владу вирішувати, кому допомогти. На те, що той чоловік був сліпий від народження, вказувала його видима безнадійність. Даний випадок є прикладом духовної сліпоти людини від її народження (9:39-41; 2Кор. 4:4; Еф. 2:1-3).
9:2-3. Перед учнями постала богословська дилема. Якщо вірити, що гріх є причиною усіх страждань, то чому тоді цей чоловік народився вже з вадою зору? Виходить, що тоді або він сам згрішив ще у лоні матері (Єз. 18:4), або ж згрішили його батьки (Вих. 20:5). Ісус Христос на це відповів: «Ані він не згрішив, ані батьки його». Ці слова не суперечать гріховності людини в цілому (див. Рим. 3:9-20, 23). Ісус Христос тут мав на увазі, що сліпота цього чоловіка не була наслідком якогось конкретного гріха. Вона дана була для того, «щоб ділам Божим виявитись на ньому», і щоб люди змогли побачити Його славу посеред трагедії (див. Вих. 4:11; 2Кор. 12:9).
9:4-5. Під фразою «поки дня» Ісус Христос мав на увазі час, який залишився у Нього для здійснення Божої волі («маємо виконувати діла Того, Хто послав Мене»). Слово «маємо» стосується Його учнів, а також усіх віруючих людей в цілому. Слово «ніч» вказує на часові обмеження щодо виконання Божих діянь. У випадку з Ісусом Христом таким обмеженням була Його смерть. Як «Світло світу» Ісус Христос дає людям порятунок (див. 8:12). А після Його смерті вже Його учні будуть Його світлом (див. Мт. 5:14; Еф. 5:8-14) і нестимуть Христа до інших.
9:6-7. Ісус Христос «помастив глеєм (із землі та слини) очі сліпому». Цікаво, але вся людина створена з цієї матерії – «з земного пороху» (Бут. 2:7). Імовірно, Ісус Христос використав такий «глей» для того, щоб зміцнити віру незрячого чоловіка, а не як ліки. Однак той факт, що Ісус Христос зробив цей «глей» у суботу, свідчив про порушення настанов рабинів (див. Ін. 9:14). Та Ісус Христос, незважаючи на це, сказав чоловікові: «Іди, вмийся в купелі Силоамській («що у перекладі означає «Зісланій»»)». Вона знаходилася у південно-східному районі Єрусалиму (див. карту), де через тунель Єзекії в місто потрапляла вода з джерела Гіхон. Ісус Христос послав цього чоловіка туди так, як Його самого послав Отець. Чоловік «умився – і повернувся зрячим!»
Карта, РОЗТАШУВАННЯ КУПЕЛІ СИЛОАМ
Голгофа Гордона і садова могила
традиційна Голгофа і могила
фортеця Антонія
храм
палац для членів сім’ї Ірода
палац Ірода
помешкання Каяфи
Верхня світлиця
купіль Силоам
9:8-9. Люди сперечалися щодо того, чи дійсно він був тим чоловіком, «який ото все сидів – жебрачив». Якщо так, то як він міг бачити? Тому деякі твердили, що він «лиш подібний до» того. Однак він сам їм сказав: «Це я!»
9:10-12. Та якщо це дійсно був він, то як таке могло трапитися? Тоді оздоровлений стисло і без зайвих слів розповів їм, як це чудо відбулося. Він сказав, що вчинив це «Чоловік, що Ісусом звуть Його». Та оскільки він сам був ще сліпим, коли пішов до купелі, де й трапилося чудо, то не бачив, куди пішов Ісус Христос .
9:13-14. Зважаючи на те, що це чудо було таким надзвичайним, люди повели оздоровленого чоловіка «до фарисеїв», які були дуже шанованими стосовно релігійних справ. Згідно з їхніми вченнями, факти оздоровлення (за винятком випадку, коли існує загроза життю) та приготування глею порушували закон про суботу.
9:15-16. Коли «фарисеї спитали його, як він прозрів», він коротко розповів їм про все, що трапилося (див. вірш 11). Фарисеї вирішили, що оскільки Ісус Христос порушував суботній закон, то був несправжнім пророком, який відвертає людей від Бога (Втор. 13:3-5). А тому вони твердили, що «не від Бога цей Чоловік». Згодом вони скажуть про Ісуса Христа, що Він – «грішник» (Ін. 9:24). Інші ж «мовили», що оскільки Його «чудеса» були такими вражаючими, їх не міг зробити грішник. (Звісно, лжепророки могли чинити оманливі чуда [див. 2 Сол. 2:9].) Отож, з приводу цього «суперечка була серед них» (див. Ін. 7:43; 10:19).
9:17. На думку оздоровленого сліпця Ісус Христос був пророком. Старозавітні пророки іноді здійснювали чуда, які вказували на те, що були вони від Бога.
9:18-20. «Юдеї» все ще не могли повірити, що був той чоловік «сліпий і прозрів». На їхню думку, тут трапилось якесь непорозуміння. Тож вони «закликали батьків отого прозрілого», які й підтвердили, що був він їхнім сином, «що сліпим … уродився».
9:21-23. Однак батьки оздоровленого чоловіка «юдеїв страхалися», а тому не наважилися висловити свою думку з приводу зцілення чи Цілителя. Фарисеї та інші впливові єврейські релігійні лідери вже вирішили між собою, що Ісус Христос – не Месія, і «домовилися, щоб виключити кожного з синагоги, хто Христом Його визнаватиме». (Деякі науковці, які вивчають Біблію, твердять, що цей вірш був доданий редактором лиш згодом, однак в ньому не йде мова про щось неймовірне стосовно переслідувань, які зазнавав Ісус Христос під час Своєї проповідницької діяльності.) «Тим то батьки» переклали відповідальність за свідчення на свого сина, сказавши, що він уже достатньо дорослий, щоб відповідати за свої слова (вірші 21, 23).
9:24. Релігійні лідери намагалися змусити оздоровленого чоловіка забрати свої свідчення на користь Ісуса Христа назад: «Богові славу воздай!» (див. ІсНав. 7:19; 1 Сам. 6:5; Єр. 13:16) Тобто цей чоловік мав визнати свою провину за те, що свідчив на користь Ісуса Христа, якого вони називали грішником. Коли вони казали: «Ми знаємо,» – то чинили великий тиск на нього. Невіра часто опирається на якість знання, однак у даному випадку це була просто уперта й зумисна невіра.
9:25-26. Його свідчення були зрозумілими, і він відмовлявся заперечувати те, що знав напевне: «Був я сліпим, а тепер бачу». Тож вони попросили його ще раз переповісти усе, що з ним трапилося, щоб знайти якісь суперечності у його свідченнях.
9:27. Колишній сліпець почав втрачати терпець. Він уже розповів їм, як був зцілений (вірш 15), та вони «не слухали» його, а, отже, відкидали цю інформацію. Тож він саркастично запитав: «Навіщо іще чути хочете? Чи, може, і ви Його учнями бажаєте стати?»
9:28-29. Думка про те, що той неосвічений жебрак, насміхаючись, припустив, що вони цікавилися Ісусом Христом , була для них дуже принизливою. Тож вони «накинулись на нього», а потім заявили, що вони – «Мойсеєві учні». Ісус Христос же був для них незнайомцем. Вони навіть казали, що не знають «звідкіля Він». І все ж твердили, що знають пророка Мойсея, який, як сказав Ісус Христос, писав про Нього (5:46).
9:30-33. Жебрак продовжував навчати їх, оскільки вони визнали, що не знають, звідки походив Ісус Христос. Іронія даної ситуації є дуже помітною, адже читач знає про Його походження (1:14, 18). Згідно з логікою жебрака, це чудо було надзвичайним і унікальним. Він сказав, що ніхто й ніколи не чув, щоб «хто-небудь відкрив очі сліповродженому». На його думку, Бог не задовольняє прохання «грішників», а лиш тих, хто праведний (див. пророк Ілля, Як. 5:16-18). А тому, як сказав оздоровлений чоловік, Ісус Христос був від Бога. Якби це було не так, то Він не зміг би здійснювати чуда.
9:34. Присоромлені повчаннями жебрака, вони лиш обізвали його і «прогнали» з синагоги (див. вірш 22). Фарисеї підсумували, що його сліпота була наслідком якихось певних гріхів (вони забули про Книгу Іова). Та у своїх судження вони були непослідовними. Як могла людина народитися «в гріхах»? Кожен народжується носієм первородного гріха (Пс. 51:5; Рим. 5:12), та немовля не може здійснити багато гріхів відразу після народження!
9:35. І знову Ісус Христос з власної волі (див. вірш 6) віднайшов колишнього сліпця і промовив до нього: «Віруєш у Сина Чоловічого?» Це був заклик до повної віри в Ісуса Христа. Фраза «Син Чоловічий» – ще одне ймення Месії, яке має глибокий підтекст (див. Дан. 7:13; і коментарі до Мк. 2:10).
9:36-37. Жебрак відповів, що бажає повірити, та не знає, про кого саме йде мова. Тоді Ісус Христос відкрив йому необхідні знання про Свої сутність і віру. Віра ґрунтується на волевиявленні, яке у свою чергу формується із знань.
9:38. Коли Ісус Христос пояснив, що Він і є Сином Божим, чоловік прийняв Його слова зі щирою вірою («Вірую, Господи!») і «поклонився Йому». Так, замість вшановування синагоги, Він почав шанувати Ісуса Христа . Євреї вигнали його з синагоги, Ісус Христос же не проганяє тих, хто до Нього приходить (6:37). Щоб отримати спасіння, слід поклонятися Тому, Хто рятує (4:23).
9:39. Чи суперечить цей вірш 3:17? Згідно того вірша (і 12:47) Бог послав Ісуса Христа не для того, щоб «світ судити». Однак тут Ісус Христос сказав: «На суд у цей світ прийшов Я». Він мав на увазі, що прийшов для того, щоб виголосити рішення стосовно невіруючих, як суддя (див. 5:22, 27). Сліпці, які починають бачити, – це люди, які, визнавши свою безпомічність і неспроможність, ввіряють себе Ісусові Христові для порятунку. А ті, що бачать, та сліпими стають – це люди, яких засліплює самовпевненість і пиха, через що вони й не спроможні бачити чуда Ісуса Христа. Він не осліплює їх, засуджуючи. Вони самі роблять себе сліпцями, зрікаючись Його, і сатана допомагає їм у цьому (2Кор. 4:4).
9:40-41. «Деякі з фарисеїв» запитали Ісуса Христа: «(дослівно) Ми також не є сліпими, чи не так?» Вони сподівалися, що Ісус Христос дасть їм заперечну відповідь, адже були певні, що з усіх людей саме вони без будь-яких сумнівів були духовно сприйнятливими. Гріх повсякчас вводить людей в оману, тому вони й живуть у світі брехні. Їхні твердження та заяви про їх глибокий духовний світ («Але що кажете: Ми бачимо»), як і той факт, що вони є лідерами народу, роблять їх винними перед Богом. Вони були відповідальними за свої гріхи, бо грішили свідомо. Тож бути вчителем духовних істин – це велика відповідальність, яка тягне за собою неабиякі наслідки (див. 3:10; Рим. 2:19-24; Як. 3:1).
3. ПРОМОВА ДОБРОГО ПАСТИРЯ (10:1-21)
Промова Доброго Пастиря є своєрідним продовженням теми частини 9. Для Середнього Сходу було звичним порівнювати людей з пастирем і його вівцями. Царі та священики називали себе пастирями, а своїх підданих – вівцями. У Біблії часто з’являється таке порівняння. Багато видатних чоловіків Старого Завіту були пастирями (наприклад, старозавітні праведники Авраам, Ісаак, Яків, Мойсей, Давид). Як лідери свого народу, пророк Мойсей і цар Давид обидва були «пастирями» Ізраїлю. І деякі з найвідоміших частин Біблії цю думку розвивають (див. Пс. 23; Іс. 53:6; Лк. 15:1-7).
Ісус Христос розкрив цю аналогію з кількох боків. Взаємозв’язок цієї частини з попередньою видно зі слів Ісуса Христа, коли Він порівняв фарисеїв зі сліповродженим чоловіком. Фарисеї – духовні сліпці, хоча й твердили про глибоку духовність (Ін. 9:41) – були несправжніми пастирями. Як істинний Пастир, Ісус Христос прийшов шукати та зцілювати. Його вівці чують Його і відгукуються на Його голос.
10:1-2. Вірші 1-5 описують ранкову роботу пастиря, який входить «в кошару» через двері. Кошара – це обгороджена кам’яними стінами територія для кількох отар овець. Вночі її охороняє «одвірний», щоб захистити від злодіїв і хижих тварин. Якщо хтось лізтиме через стіну, то вже ж напевно не з добрими намірами.
10:3-4. Пастир має право входити в кошару. «Йому одвірний відчиняє», і він заходить та кличе «своїх овець на ім'я» (з-поміж інших отар). Пастирі добре знали своїх овець і давали їм імена. Коли вівці чують голос свого пастиря, то йдуть до нього. Він виводить їх з кошари, аж поки вони усі не згуртуються в його отару. Потім він прямує на поля, а «вівці слідують за ним».
10:5-6. Якщо у кошару зайде чужинець, вівці «втечуть … від нього, бо не знають голосу чужих.» Суть цієї притчі полягала в тому, як саме пастир формує свою отару. Люди приходять до Бога, бо Він їх кличе (див. вірші 16, 27; Рим. 8:28, 30), а їм слід лише слідувати за Ним (диа. Ін.1:43; 8:12; 12:26; 21:19, 22). Та цей духовний урок не «второпали» ті, хто слухав Ісуса Христа, хоч не має сумніву, що вони розуміли порівняння з пастирем та вівцями. Та у своїй сліпоті вони не змогли розгледіти, що Ісус Христос як Господь і є Пастирем (див. Пс. 23).
10:7-9. Потім Ісус Христос розкрив тему пастиря й овець з іншого боку. Коли отара пастиря відділилася від інших, він веде їх на пасовище. Біля пасовища є обгороджене місце для овець. Пастир стає на проході чи на вході і виконує функцію дверей або ж воріт. Вівці можуть вийти на пасовище, що навпроти, або ж, якщо бояться, можуть відступити назад у загін. Духовний підтекст цих слів Ісуса Христа полягає в тому, що Він є єдиними дверми, через які можна потрапити у Боже Царство.
Коли Ісус Христос сказав: «Усі, скільки їх передо мною прийшло, – злодії, розбійники,» – Він мав на увазі тих лідерів народу, які дбали не про духовне збагачення людей, а лише про себе. Ісус Христос Пастир оберігає Свою отару від ворогів («Хто ввійде крізь мене – спасеться»). Він також турбується про їхні щоденні потреби («Увійде він, вийде – і знайде пасовисько!»).
10:10. «Злодій», тобто несправжній пастир турбується лише про те, як нагодувати себе, його не цікавить отара. Він краде овець, щоб їх убити, і тим самим знищує частину отари. А Ісус Христос прийшов, щоб допомогти вівцям. Він дає «життя», не вкорочує його, а продовжує. Злодій же життя забирає.
10:11. Потім Ісус Христос розкрив тему пастиря й овець ще з іншого боку. Коли на Палестинські землі опускалася ніч, на людей могла чатувати небезпека. У Біблійні часи леви, вовки, шакали, пантери, леопарди, ведмеді і гієни часто зустрічалися в околицях. Життя пастиря могло бути дуже небезпечним. Це видно на прикладі царя Давида, який вступав у бій з левом і ведмедем (1Сам. 17:34-35, 37). Яків також на собі відчув, як це бути відданим пастирем (Бут. 31:38-40). Ісус Христос сказав: «Я – Добрий Пастир» (див. Ін. 10:14). У Старому Завіті Пастирем Своїх людей називали Бога (Пс. 21:1; 80:1-2; Проп. 12:11; Іс. 40:11; Єр. 31:10). Ісус Христос є Пастирем для Своїх людей, і Він прийшов, щоб віддати Своє життя за них (див. Ін. 10:14, 17-18; Гал. 1:4; Еф. 5:2, 25; Євр. 9:14). Він є також «Великим Пастирем» (Євр. 13:20-21) і «Архипастирем» (1Пт. 5:4).
10:12-13. На противагу Доброму Пастиреві, якому ті вівці належать і про яких він турбується, яких годує, оберігає і за яких готовий померти, чоловік, який працює лиш за зарплату – «наймит», – не є таким відданим отарі. Його цікавлять гроші і власна безпека. Якщо надходить вовк і «хапає (харпазеі, досл., «хапає, вириває»; див. це ж слово у вірші 28)» овець, то він тікає, а його отара розбігається. Тож очевидно, що він зовсім «не турбується вівцями». Ізраїль мав багатьох лжепророків, егоїстичних царів і удаваних месій. І Божа отара повсякчас страждала від їхніх зловживань. (Єр. 10:21-22; 12:10; Зах. 11:4-17).
10:14-15. На противагу наймитові «Добрий Пастир» знає своїх овець і особисто турбується про кожну (див. вірші 3, 27). Фраза «Я ж … знаю своїх» вказує на те, що Пастир добре знає тих, хто з Ним, і пильно їх доглядає. А фраза «Мої (вівці) Мене знають» говорить, що й вівці добре знають Свого пастиря, бо є дуже близькими до Нього. Така близькість формується з обопільних люблячих і довірливих стосунків між Отцем і Сином. Про турботу й піклування Ісуса Христа свідчило Його передбачення власної смерті за отару. Деякі пастирі добровільно йшли на смерть, захищаючи своїх овець від небезпеки. Й Ісус Христос добровільно віддав Своє життя за Своїх «овець» (вірші 11, 15, 17-18) – від їхнього імені та замість них (Рим. 5:8, 10; 2Кор. 5:21; 1Пт. 2:24; 3:18). Його смерть дає їм життя.
10:16. Фраза «ще й інші вівці …, що не з цієї кошари» стосується язичників, які прийдуть до віри. Його смерть приведе до Отця і їх. «Вчують вони Мій голос». Ісус Христос продовжує спасати людей, коли вони чують Його голос зі Святого Письма. Діян. 18:9-11 демонструє, як це відбувається на прикладі розвитку Святої Церкви. «Я маю багато людей у цім місті (тобто Корінфі),» – сказав Господь ап. Павлу. Фраза «одне стадо й один пастир» стосується Святої Церкви, де віруючі люди, що походять з єврейських і язичницьких «кошар», об’єднуються в єдине тіло, головою якого є сам Ісус Христос (див. Еф. 2:11-22; 3:6).
10:17-18. І знову Ісус Христос передрік Свою смерть. Він чотири рази казав, що добровільно покладе Своє життя (вірші 11, 14, 17-18). Отець любить Свого Сина особливою любов’ю, адже Він пожертвував Своїм життям, виконуючи волю Бога. Ісус Христос передбачив Своє воскресіння двічі (Він «знову» візьме Своє життя [вірші 17-18]) і Своє верховенство («владу») над Своєю долею. Його смерть була цілковито добровільною: «Ніхто його (життя) в Мене не забирає». Ісус Христос не був безпомічним і не корився волі когось іншого, окрім Свого власного Отця.
10:19-21. Уже втретє думки людей розділилися стосовно вчень Ісуса Христа (див. 7:43; 9:16). Багато з цього вороже налаштованого натовпу казало: «Навіжений Він і з глузду з'їхав» (див. 7:20; 8:48, 52). «Інші ж» твердили, що Він не був навіженим, й запитували: «Чи навіжений спроможен очі сліпим зрячими робити?» (див. 9:16).
4. ОСТАННЯ ПРОМОВА ІСУСА ХРИСТА ДО ЛЮДЕЙ (10:22-42)
Потім ап. Іоанн описав останню словесну сутичку Ісуса Христа з вороже налаштованими єрусалимськими людьми (вірші 22-39). Після цього Ісус Христос знову пішов на інший бік річки Йордан (вірші 40-42), щоб уникнути їхніх спроб Його убити.
10:22-23. Свято «Обновлення» в наші часи називається Ханука або свято Світла. Воно вшановує пам’ять повторного освячення храму Юдою Маккавеєм у 165 році до Р.Х. після його осквернення Антіохом IV (Епіфаном). Відзначали це восьмиденне свято у грудні. «Зима була.» Дане свято нагадувало євреям про їхнє останнє звільнення з-під гніту ворогів. «Соломоновим присінком» називалася довга покрита доріжка на східному боці храму. Минуло вже два місяці з часу останнього протистояння Ісуса Христа з євреями (7:1-10:21) на святі Кучок (7:2), яке відзначалося у жовтні. Ісус Христос знову повернувся в храм.
10:24. «Обступили (екиклосан) Його юдеї». Вороже налаштовані єрусалимські лідери мали на меті піймати Ісуса Христа на слові, а тому й почали Його розпитувати. Його загадкові слова турбували їх, і вони хотіли, щоб Він «відверто» сказав їм, Ким Він є, та на їхніх умовах. «Докіль же нас отак триматимеш у ваганні?» - спитали вони. Фраза «триматимеш у ваганні» дослівно звучить як «мучитимеш душі». Вони наполягали: «Коли Христос Ти, то відверто скажи нам!»
10:25-26. Ісус Христос відповів, що «дії (див. вірші 32, 38)», які Він чинив, і є прямим свідченням того, що Він від Отця (див. Іс. 35:3-6; Ін. 3:2; 9:32-33). Він є Тим, Кого послав Отець, та Він не відповідав їхнім очікуванням. Не був Він Юдою Маккавеєм, й не буде Його проповідницька діяльність подібною на діяльність пророка Мойсея. Щоб осягнути Його слова і Його сутність, їм не вистачало духовного розуміння й віри. «Та ви не віруєте, бо не з Моїх ви овець.» Це речення констатує їхню поведінку. Однак воно також нагадує про найбільшу загадку стосовно Божого вибору (див. 6:37).
10:27. Отара Ісуса Христа сприймає Його вчення. Вони «голосу … (Ісуса Христа) слухаються» (вірші 3-5, 16). Вони тісно з Ним пов’язані («Я їх знаю; див. вірші 3, 14), розуміють Його звістку про спасіння і «слідують» за Ним (вірші 4-5). А хто слідує за Ним, той, отже, виконує воля Отця так, як робив це Ісус Христос .
10:28. Це одне з найбільш зрозумілих тверджень у Біблії про те, що люди, які вірують в Ісуса Христа як Спасителя, ніколи «не пропадуть». Віруючі люди роблять часом помилки, сходять з вірного шляху і грішать, та Ісус Христос, як досконалий Пастир, не губить жодної вівці зі Своєї отари (див. Лк. 22:31-32). «Життя вічне» – це дар (Ін. 3:16, 36; 5:24; 10:10; Рим. 6:23). Хто отримує дар цей, той має його вічно. Фраза «не пропадуть вони повіки» в оригіналі грецькою мовою є сильним твердженням: оу ме аполонтаі еіс тон аіона («вони справді ніколи не помруть»; див. Ін. 3:16, ме аполетаі, «ніколи не помруть»). Захист вівцям дає спроможність Пастиря берегти і зберігати Свою отару. Такий захист не залежить від можливостей слабких овець. «Ніхто не вирве їх із рук Моїх.» Слово «вирве» є перекладом до харпасеі і пов’язане зі словом харпакс («ненажерливі вовки, грабіжники»). Це слово є тут дуже доречним, адже те саме дієслово (харпазеі) використано у 10:12, «хапає».
10:29. «Отець мій, який Мені їх дав, більший від усіх». Тож «ніхто» не матиме достатньо сили, щоб вирвати якусь вівцю Ісуса Христа «з рук Отця» (або з рук самого Ісуса Христа, вірш 28). Вірш 29а у багатьох ранніх грецьких рукописах звучав наступним чином: «Те, що дав Мені Отець, є більшим за все.» У будь-якому разі головна думка вірша полягає в тому, що всемогутній Отець оберігає отару Своєю владою та захистом. План Бога щодо порятунку отари Ісуса Христа не може зазнати невдачі.
10:30. Коли Ісус Христос сказав: «Я і Отець – одно,» – Він не стверджував, що Він і Отець – це одна Особа. Син і Отець – це дві Особи Святої Трійці. Тут це підтверджується тим фактом, що слово «одно» середнього роду. Ісус Христос говорив про те, що в Них є єдина мета, яка й об’єднує їх в одне ціле. Воля Ісуса Христа стосовно порятунку Його овець є тотожною волі Отця. А цілковита однаковість бажань свідчить про однаковість їх сутності. Ісус Христос та Отець – «одно» у Своїх бажаннях (а також і в сутності, адже обидва є Богом; див. 20:28; Флп. 2:6; Кол. 2:9).
10:31-32. Вороже налаштовані юдеї відреагували миттєво і «ухопили за каміння, щоб каменувати Його» (див. 8:59), бо чудово зрозуміли, що Він мав на увазі. Сила Ісуса Христа проявилася навіть у Його спокійному запитанні: «За котре з тих діл (від Отця) каменуєте ви Мене?»
10:33. Вони заявили, що не заперечують проти Його діянь. (І все ж Його чудо оздоровлення у суботу розлютило їх [5:18; 9:16].) Юдеї заперечували проти того, що Він, «людиною бувши», називав себе Богом. А це, як вони сказали, було богохульством. Та насправді, за іронією долі, Ісус Христос, який є Богом, і дійсно став Людиною (1:1, 14, 18). Ісус Христос не ходив Пелестиною, кажучи: «Я (є) – Бог.» Однак Його тлумачення суботи та Його слова про єдність з Отцем дійсно показували, що Він заявляє про тотожність Своєї сутності із сутністю Отця.
10:34. Відповідь Ісуса Христа на їх заперечення вимагає певного розуміння методів аргументації у дискусіях рабинів. Спершу Він звернув їхню увагу на Старий Завіт: «В законі вашім.» Зазвичай «Закон» – це перші п’ять книг. Однак тут Ісус Христос мав на увазі увесь Старий Завіт, адже процитував Псалми. Фраза «в законі вашім», з одного боку, показує, що вони були сповнені гордості за те, що мали цей Закон, а з іншого боку, що їм варто визнати владу цього Закону над собою. У Пс. 82 мова йде про Бога як істинного Суддю (Пс. 82:1, 8) і про людей, які були призначені на посади суддів, та не судили справедливим судом (Пс. 82:2-7). Слово «боги» у Пс. 82:1,6 стосується людей, що були суддями. І саме в цьому значенні Бог сказав євреям: «Ви – боги». Про божественну сутність звичайної людини тут аж ніяк не йдеться.
10:35. Як видно з вірша 34, Ісус Христос доводив, що у певних ситуаціях (як у Пс. 82:1,6) людей дійсно називали «богами». Давньоєврейською слово Бог чи боги звучить як елохім. Воно неодноразово використовувалося (наприклад, Вих. 21:6; 22:8) для означення людей, які виконували обов’язки суддів. Ісус Христос також додав фразу: «а Писання годі усунути!» Тож ніхто не міг обійти його, кажучи, що у Святому Письмі є помилка. Цей важливий текст сам по собі уже вказує на те, що у Біблії немає жодних помилок.
10:36. Тепер Ісус Христос завершив Свої доводи. Оскільки безпомилкова Біблія називала їхніх суддів «богами», не було жодної логіки в тому, щоб юдеї обвинувачували Його у богохульстві за те, що Він називає Себе «Син Божий». Адже Він підпорядковувався Богові (який Його «освятив») і виконував Його (Того, Хто «у світ (Його) послав») завдання.
10:37-38. Хоча юдеї й неохоче вірили словам Ісуса Христа, Бог дав їм чуда (досл., «діла»; див. вірші 25, 32), які Він робив через Ісуса Христа. Ці знаки давалися їм для навчання так, щоб розмірковуючи над їх значенням, вони могли визнати тотожність Ісуса Христа з Отцем («Отець у мені, і я в Отці»). Праведний Никодим визнав це, адже сказав: «Ніхто бо, з ким немає Бога, не спроможен … чуда творити» (3:2).
10:39. І «знову» вони спробували Його «схопити» (від піазо; див. 7:30, 32, 44; 8:20), імовірно, для того, щоб притягнути до суду. Та оскільки ще не настав визначений Богом час, «уник Він їхніх рук» і цього разу (див. 5:13; 8:59; 12:36). Про те, яким саме чином Йому це вдалося зробити, ап. Іоанн не вказав.
10:40-42. Через їхню ворожість Ісус Христос «пішов … на той бік Йордану» у Перею, де св. Іоанн Хреститель вів свою діяльність (1:28). Проповідування Ісуса Христа тут сприймали охочіше, мабуть тому, що св. Іоанн Христитель підготував цих людей. Святий Іоанн Предтеча, хоча вже й мертвий, все ще здійснював великий вплив на життя людей, адже вони пам’ятали його слова. І хоча «Не вчинив Іоанн ані одного чуда (семеіон)», люди вірили його свідченням про Ісуса Христа. На відміну від них, вороже налаштовані люди Єрусалиму бачили Його чуда і все ж не слухали Його. У Переї багато людей повірило в Ісуса Христа як Спасителя.
Ґ. Велике чудо у Вифанії (11:1-44)
Чудо воскресіння праведного Лазаря з мертвих було привселюдним свідченням істинності слів Ісуса Христа: «Я – Воскресіння і Життя». Смерть є великим жахом, до якого призводить гріх (Рим. 5:12; Як. 1:15). Фізична смерть слугує предметом божественного уроку про те, що гріх робить у духовному світі. Як фізична смерть завершує життя і розлучає людей, так і духовна смерть розлучає людей з Богом і забирає життя, яке є в Богові (Ін. 1:4). Ісус Христос прийшов, щоб люди могли жити повним життям (10:10). Хто зрікається Ісуса Христа, той не побачить життя (3:6), ще й зазнає другої смерті в озері «вогню» (Одкр. 20:14-15).
11:1-2. З усього Нового Завіту мова про цього праведного Лазаря йде лиш у цій частині і в частині 12. Вифанія (див. 11:18) знаходиться на східному боці гори Оливної. У Переї є ще одна Вифанія (див. 1:28). Апостол Лука тут додав деяку інформацію про двох сестер: Марію і Марфу (Лк. 10:38-42). «Марія ж … була ота, що (згодом; див. Ін. 12:1-10) миром помазала Господа і волоссям своїм обтерла Йому ноги». Виходить, ап. Іоанн тут припускав, що перші читачі його Євангелія вже знали дещо про Марію (див. Мк. 14:3-9).
11:3. Сестри гадали, що завдяки Своїй владі і любові до праведного Лазаря, Ісус Христос негайно відгукнеться на їхню звістку про хворобу праведного Лазаря і прийде.
11:4. Та Ісус Христос не пішов до них відразу (див. вірш 6). Однак не через брак любові (див. вірш 5), чи через боязнь юдеїв. Він очікував відповідного часу згідно Божого задуму. «Недуга (Лазаря) ця не на смерть», тобто не на смерть вічну. Вона «на славу Божу: щоб Син Божий ним прославився» (див. 9:3). Це речення містить глибоку іронію. Адже влада Ісуса Христа і Його послух Отцеві і дійсно проявилися у даному випадку, та він призвів до Його власної смерті (див. 11:50-53), яка й стала Його істиною славою (17:1).
11:5-6. Не зважаючи на Свою любов до усіх трьох (Він любив і «Марфу і її сестру, і Лазаря»), Ісус Христос чекав «ще два дні». Імовірно (вірші 11, 39), праведний Лазар уже був мертвий, коли Ісус Христос почув про нього. Та Ісус Христос діяв згідно волі Бога (див. 7:8).
11:7-10. Учні Ісуса Христа знали, що Його подорож до Юдеї буде небезпечною (10:31). Тож вони спробували Його зупинити. Ісус Христос відповів їм непрямо, щоб показати, що подорож до Вифанії не буде надто небезпечною. З одного боку, Він говорив про ходіння (життя) у звичайному світлі чи темряві. Та в духовному світі, якщо людина живе згідно Божої волі, вона завжди у безпеці. Небезпечно ж жити у світі зла. А оскільки Він слідував Божому задуму, Йому ніщо не загрожувало аж до визначеного часу. Якщо розтлумачити ці слова Ісуса Христа з огляду на людей, то їм слід прийняти Ісуса Христа, поки Він ще у світі як його Світло (див. 1:4-7; 3:19; 8:12; 9:5). Незабаром Він піде, і разом з Ним зникне ця унікальна можливість.
11:11-12. Потім Ісус Христос сказав: «Лазар, приятель наш, заснув.» Слово «приятель» має особливе значенні у Святому Письмі (див. 15:13-14; Як. 2:23). А слово «заснув» вжито у значенні «помер». З приходом Ісуса Христа смерть віруючої людини неодноразово називали сном (див. Діян. 7:60; 1Кор. 15:20; 1Сол. 4:13-18). Померлі християни сплять не у сенсі несвідомого «сну душі», а в тому значенні, що сплять їхні тіла. Учні помилково припустили, що Ісус Христос говорив, наче праведний Лазар не помер, а просто спав звичайним сном (див. Ін. 11:13) і мав скоро одужати: «Коли заснув, то й одужає.»
11:13-15. Як часто траплялося в Євангелії, Ісус Христос говорив про одне, а учні думали про інше. Слова «Лазар упокоївся, і радію Я за вас, що Мене там не було» спершу видаються шокуючими. Та якби Лазар не помер, то учні Ісуса Христа (і читачі будь-якого віку) не отримали б унікальну можливість зміцнити свою віру. Смерть праведного Лазаря призначалася для того, «щоб ви увірили».
11:16. Апостол «Фома, на прізвисько Близнюк», відомий як «Фома невіруючий» через випадок, занотований у 20:24-25, тут проявив ініціативу і показав свою відданість Христу, навіть якщо ціною за це буде смерть. Глибоку іронію видно у його словах: «Ходімо й ми з Ним, щоб разом умерти». Адже, з одного боку, вони показують, що він не розумів завдання Ісуса Христа, яке полягало в тому, щоб спокутувати гріхи людей, віддавши за них Своє життя. А з іншого, вони були пророчими стосовно багатьох учнів Ісуса Христа (12:25).
11:17. Очевидно, праведний Лазар помер незадовго після того, як посланці сестер пішли до Ісуса Христа. А Він тоді знаходився від них на відстані одного дня ходу. Оскільки Палестина є жаркою, і розкладання відбувається дуже швидко, людину зазвичай ховали у день її смерті (див. вірш 39).
11:18-19. Той факт, що «Вифанія (була) недалеко Єрусалиму, стадій з п'ятнадцять (за дві милі від нього)», вказує на дві речі. З одного боку, це дає зрозуміти, чому «багато з юдеїв посходилося» з Єрусалиму і було там, коли Ісус Христос здійснював чудо (вірші 45-46). А з іншого, це готує читача до кульмінаційної події оповіді, яка трапилася у цьому великому місті. Коли людина помирала, юдеї доволі довго її оплакували. Й у цей час кожен намагався виконати свій побожний обов’язок та «розважити» сестер.
11:20-22. Марфа «метнулась Йому (Ісусові Христові) назустріч, тоді як Марія сиділа в хаті», чекаючи на них. (Див. Лк.10:39-42, де ап. Лука подібним чином змальовує їх характери.) Вітання Марфи – це вияв віри. Вона справді вірила, що Ісус Христос міг би зцілити її брата, якби там був. У словах Марфи немає жодного обвинувачення, адже вона знала, що її брат помер ще до того, як їхні посланці дісталися до Ісуса Христа. Її слова: «А й тепер знаю, що все, що попросиш Ти в Бога, Бог Тобі дасть,» – самі по собі можуть означати, що вона була певна у тому, що праведний Лазар воскресне. Однак її дії (Ін. 11:39) та її слова до Ісуса Христа (вірш 24) суперечать цьому. Тож ці слова Марфи слід розуміти як загальне твердження про те, що Отець завжди обдаровує Ісуса Христа Своїми благословеннями.
11:23-24. «Твій брат воскресне.» Цією обіцянкою Ісус Христос розпочав Свою розмову з Марфою. Вона не думала про негайне воскресіння, але справді вірила «у воскресіння дня останнього».
11:25-26. «Я – Воскресіння і Життя.» Це вже п’яте «Я (є) – …» одкровення Ісуса Христа. Воскресіння і Життя нової Доби існує прямо зараз, тому що Ісус Христос – Владика життя (1:4). Слова Ісуса Христа про життя і смерть видаються парадоксальними. Смерть віруючої людини – це початок нового життя. Насправді, життя віруючої людини є таким, що вона, «навіть і вмерши – житиме» духовно. Вона має вічне життя (3:16; 5:24; 10:28), а кінець земного життя – це лише сон її тіла, яке останнього дня воскресне для життя. Коли віруюча людина помирає, її душа іде до Господа і перебуває з Ним (див. 2 Кор. 5:6, 8; Флп. 1:23).
11:27. У цьому вірші Марфа висловила свою глибоку віру у Христа. Вона погодилася зі словами Ісуса Христа щодо вічного життя для тих, хто у Нього вірує, і вказала на три особливості Ісуса Христа. Він є: (1) Христос («Месія»), (б) Божий Син – так називали Месію (див. 1:49; Пс. 2:7), і (в) Той, Хто «гряде у світ цей» (див. Ін. 12:13). Вона вірила, що Ісус Христос – Месія, який прийшов на землю, щоб здійснити волю Бога, та все ж не думала ні про яке чудо стосовно свого власного брата.
11:28-30. Потім Марфа сказала Марії, що Ісус Христос «Учитель» кличе її. Не має сумніву, що Він хотів поспілкуватися з Марією наодинці. Очевидно, Він мав на меті заспокоїти її і дати їй відповідні вказівки. Слово «Учитель» свідчить про глибоку пошану до Нього з боку сестер, хоча зазвичай єврейські рабини не научали жінок (див. 4:1-42).
11:31-32. Коли Марія несподівано вийшла, «юдеї ж, що були в хаті з нею та її розважали», пішли за нею. Тож приватної розмови з Ісусом Христом не вийшло. Підійшовши до Ісуса Христа, Марія «впала Йому до ніг». Даний факт є важливим, адже минулого разу вона сиділа в ногах Ісуса Христа, слухаючи Його слова (Лк. 10:39). Марія привітала Ісуса Христа так, як і її сестра (Ін. 11:21). Вона була певна, що якби Ісус Христос «був тут», її брат «не вмер би». Її віра була щирою, проте обмеженою.
11:33-34. На відміну від грецьких богів, які були байдужими і не мали емоцій, емоційне життя Ісуса Христа засвідчує реальність Його єдності з людьми. Фразу «відчув жалощі в дусі» можна також перекласти як «засмутився» або, ще краще, як «розгнівався». Адже грецьке слово енебрімесато (від ембрімаомаі) означає гнів або суворість. (Це грецьке дієслово використовується у НЗ лише п’ять разів, і кожного разу стосовно слів чи відчуттів Господа: Мт. 9:30; Мк. 1:43; 14:5; Ін. 11:33, 38).
Чому Ісус Христос гнівався? Дехто припускає, що Його розлютила невіра людей або ж лицемірний плач. Та це якось не узгоджується з контекстом. Кращим поясненням є те, що Ісус Христос сердився на жорстокість сатани, який приніс горе і смерть людям через гріх (див. 8:44; Євр. 2:14-15). Також Ісус Христос був «зворушений» (етараксен, досл., «схвильований» або «неспокійний», як морські води у Ін. 5:7; див. 12:27; 13:21; 14:1, 27). Цей неспокій був наслідком Його боротьби з гріхом, смертю і сатаною.
11:35-37. Плач Ісуса Христа відрізнявся від плачу людей. Його тихе проливання сліз (едакрисен) не було подібним на їхнє голосіння (клаіонтас, вірш 33). Він оплакував трагічні наслідки гріха. Люди ж зрозуміли Його плач, як вияв любові або ж розпачу через те, що Його не було поруч, коли праведний Лазар помирав, щоб його зцілити.
11:38-39. Схвильований (див. коментарі до «відчув жалощі в дусі», у вірші 33) Ісус Христос «подався до гробу». Могили зазвичай вирізали у вапняку, утворюючи печеру, а до входу прикочували «камінь». Ісус Христос звелів відкотити камінь, а це могло призвести до осквернення могили. Та послух в даному випадку був просто необхідний, щоб Ісус Христос зміг виконати задумане. Ситуація була дуже напруженою. Люди спостерігали за усім і уважно слухали. Марія плакала, а Марфа заперечила, кажучи: «Господи, відгонить уже: четвертий бо день.»
11:40. Ісус Христос пригадав Марфі Свою колишню обіцянку (вірші 25-26; див. вірш 4). Якщо вона віритиме Його слову і в те, що Він – Воскресіння і Життя, й довірятиме Йому, то побачить «славу Божу». Якби сестри не довіряли Ісусові Христові, вони б не дозволили відкрити могилу.
11:41-42. Коли камінь відкотили, напруження зросло. Що ж Ісус Христос робитиме? А Він просто подякував Своєму Отцю за те, що Той задовольнив Його прохання. Він знав, що виконує волю Отця, виявляючи Його любов і владу. Він молився, дякуючи, привселюдно, щоб Його не вважали Чудотворцем, а бачили як Сина, який виконує волю Отця. Коли Його прохання задовольнить Отець, це буде привселюдним свідченням того, що Ісуса Христа послав сам Бог, і тоді люди увірують (див. молитва порока Іллі; 1Цар. 18:37).
11:43-44. Колись Ісус Христос уже казав, що люди почують Його голос і повстануть зі своїх могил (5:28), а також, що Його вівці чують Його голос (10:16, 27). Тож після Своєї короткої молитви Він «кликнув (екраугасен, досл., «крикнув голосно») на ввесь голос». У Новому Завіті це слово зустрічається лише дев’ять разів, з них вісім разів у Євангеліях (Мт. 12:19; Лк. 4:41; Ін. 11:43; 12:13; 18:40; 19:6, 12, 15; Діян. 22:23).
Ісус Христос вигукнув лише три слова: «Лазарю, вийди сюди!» Блаженний Августин якось зазначив, що якби Ісус Христос не назвав імені праведного Лазаря, то з могил повиходили б усі. «Мертвий вийшов» відразу. Оскільки він був загорнутий у лляне полотно, то зміг вийти завдяки особливим діянням Бога. Тоді Ісус Христос звелів людям зняти з праведного Лазаря могильне полотно, щоб він міг іти сам і тим свідчити, що живий, а не примара.
Цей випадок є дивовижним прикладом того, як Син Божий дає людям життя. Він продемонструє це, коли покличе на небо святих Нового Завіту (1Сол. 4:16), святих Старого Завіту (Дан. 12:2) і святих, які пережили Період великих страждань (Одкр. 20:4, 6). Він і зараз говорить і кличе духовно мертвих людей до духовного життя. Багато людей, які погрузли у гріхах і зловживаннях, починають вірити і отримують життя із волі Бога (Еф. 2:1-10).
Д. Змова про вбивство Ісуса Христа (11:45-57)
11:45-47а. Розкриття Ісусом Христом Його істинної сутності завжди призводить до двох наслідків. Для багатьох юдеїв це чудо було безсумнівним доказом істинності Його слів. Тож вони й «увірували в Нього». Однак інші люди ще більше піддалися гріху або ж були лиш спантеличені. Вони «пішли» до Його ворогів, фарисеїв, «та й оповіли їм, що вчинив Ісус». Це дивовижне чудо було таким значним, що «первосвященики та фарисеї» вирішили негайно скликати синедріон (див. коментарі до 3:1 про синедріон). Не має сумніву, що вони вважали Ісуса Христа якимсь чарівником, який за допомогою таємних наук вводив людей в оману.
11:47б-48. Рада показала свою неспроможність вирішити дану проблему за допомогою тих дій, які вони чинили. Офіційне несхвалення, відлучення від храму і зустрічне навчання не зменшували вплив Ісуса Христа. Тож вони розуміли, що наслідком усього цього буде заколот, через що «нагрянуть римляни» і придушать повстання євреїв, а разом з тим «місто … знищать та й народ».
11:49-50. Каяфа був «первосвященик того року» (див. 18:13-14, 24, 28). Колись первосвященик займав свою посаду впродовж усього життя, але римляни боялися давати людині можливість здобути занадто багато влади. Тож римляни призначали первосвящеників так, як було зручно їм. Каяфа займав цю посаду з 18 і до 36 року від Р.Х. Його зневага знайшла свій вияв у його словах: «Нічого ви не розумієте!» На його розсуд цього Чоловіка слід було принести в жертву, якщо народ бажав й надалі користуватися прихильністю Риму. Інакше «ввесь люд загине» у війні (11:48). Однак той факт, що вони зреклися Ісуса Христа, не вирішив їхню проблему. Євреї пішли за лжепастирями і були втягнуті у війну проти Риму (66-70 роки від Р.Х.), що і справді знищило їхній народ.
11:51-53. Апостол Іоанн за допомогою Святого Духа розпізнав глибоку іронію у словах Каяфи. Як первосвященик, Каяфа вказав на останнє жертовне Ягня у пророцтві, яке він зробив, не розуміючи його до кінця. Каяфа мав на увазі, що Ісуса Христа слід було вбити, але Бог мав намір зробити так, щоб слова Каяфи вказували на те, що смерть Ісуса Христа буде спокутою за гріхи інших. Вона покладе кінець старій системі жертвоприношення, яка була сповнена прихованих умислів і зловживань. «Ісус мав умерти» не лише за євреїв, а за ввесь світ, і таким чином створити нове тіло з усіх людей разом (див. Еф. 2:14-18; 3:6). Тож синедріон вирішив Ісуса Христа вбити.
11:54. Ісус Христос «подався» із Вифанії «у місто, зване Ефраїм», що за 15 або й більше миль на північ. Маленьке місто дало можливість Ісусові Христові перепочити. Окрім того, воно знаходилося неподалік юдейської пустелі, що було доречно на випадок відходу.
11:55-57. Багато паломників «прибуло перед Пасхою до Єрусалиму», і вони «шукали Ісуса». Колись (2:13-25) Він уже приходив на народні святкування, під час яких привселюдно навчав «у храмі». Чи буде Він проповідувати тут і цього разу? Багато людей хотіло це знати і шукали Його. А релігійні лідери тим часом «повеліли, що коли хто знатиме, де Він, то має виказати, щоб Його схопити».
Е. Завершення проповідницької діяльності Ісуса Христа серед людей (12:1-36)
1. МИРОПОМАЗАННЯ (12:1-8)
У частині 12 ап. Іоанн завершив свою оповідь про проповідницьку діяльність Ісуса Христа серед людей (а) розповіддю про те, як Марія помазала Ісуса Христа миром (що засвідчило наближення Його жертви), (б) урочистим в’їздом Ісуса Христа до Єрусалиму і (в) передбаченням Його смерті.
12:1-2. Тепер час був уже більш визначений і напружений. Залишилось лише «шість день перед Пасхою». Ісус Христос повернувся з Ефраїму (11:54) у Вифанію, «де перебував Лазар», і відвідав вечерю, яку там «справили» на Його честь. Апостол Марк написав, що то була домівка Симона Прокаженого (Мк. 14:1-11). Скоріш за все, Ісус Христос там радісно провів час разом з Марією, Марфою і праведним Лазарем. Проте невідомо, що саме пов’язувало цю сім’ю з Симоном, та стосунки між ними мали бути досить тісними, адже «Марфа прислуговувала».
12:3. Щирим нардом називали запашну олію, приготовлену з коріння і стебел духмяної трави з північної Індії. Він був «вельми» дорогим. Його завозили в алебастрових скриньках або флягах і відкривали лише з особливої нагоди. Щедрий дарунок Марії (літра мира) показав її любов і вдячність Ісусові Христові за те, що був Він серед них, і що повернув до життя праведного Лазаря. «І наповнився дім пахощами мира.» Це один з багатьох коментарів ап. Іоанна, який вказує на те, що він сам був очевидцем проповідницької діяльності Ісуса Христа.
12:4-5. Апостол «Юда Іскаріотський» обурився таким марнотратним (на його думку) використанням мира. Його слова, що гроші від продажу мира можна було роздати бідним, не були щирими (див. вірш 6). Однак, згідно з Мк. 14:4-5, інші учні підтримали його і також доволі різко докоряли Марії. Зло швидко поширюється, тож навіть духовні лідери можуть відступити під впливом сатани. Вартість того мира складала річну зарплатню (досл., «триста динаріїв»), що, можливо, відповідало заощадженням, які вона змогла відкласти за все своє життя.
12:6. З огляду на минуле, ап. Іоанн зміг пояснити, чому ап. Юда так говорив. Апостол Юда, який, імовірно, був відповідальним за скарбничку (див. 13:29), часом привласнював собі те, «що туди вкидувано». Тоді як Марія давала відкрито і самовіддано, ап. Юда брав собі гроші таємно й егоїстично. Заради грошей Він навіть зрадив Ісуса Христа – всього за 30 срібняків (вартість заколотого раба; див. Вих. 21:32; Зах. 11:12-13).
12:7-8. Зазвичай миропомазання було чимось святковим. Однак цього разу миропомазання підготувало Ісуса Христа до «похорону». Виконуючи волю Бога, Ісус Христос знав, що Він, як страждаючий Слуга, мусить витерпіти біль, померти і бути похованим (див. Іс. 53:9).
Тож Він негайно виступив на захист Марії і її вияву любові та відданості. Фраза «бідних матимете з собою повсякчас» – не є божественним схваленням злиднів чи заохочення до байдужого ставлення до них. Ні, тут Ісус Христос говорив, що бідних людей є багато, й інші, заможніші люди завжди матимуть можливість їм допомогти (Мк. 14:7). Та можливість виявити свою любов до Ісуса Христа на землі вже скоро зникне. «Мене ж матимете не завжди», тобто тут, на землі (див. Ін. 12:35; 13:33; 14:3-4).
2. УРОЧИСТИЙ В’ЇЗД ГОСПОДА НАШОГО ІСУСА ХРИСТА В ЄРУСАЛИМ (12:9-19)
12:9-11. Ісус Христос був такою відомою Особою, що знаходитися поблизу Єрусалиму і при цьому залишатися непоміченим було для Нього чимсь цілковито неможливим. З усіх усюд люди «посходились» на свято Пасхи. Багато з них шукало Ісуса Христа (див. 11:56), а також праведного Лазаря. Оскільки раведний Лазар воскрес, «численні … юдеї … увірували в Ісуса». Тому первосвященики замислили вбити їх двох – і Ісуса, і Лазаря!
12:12-13. Шалене захоплення Ісусом Христом призвело до того, що тисячі паломників із Галилеї прийшли на святкування Пасхи до Єрусалиму. Вони бачили багато Його надзвичайних діянь. Колись Він не захотів виконувати роль політичного Месії (6:15), однак зараз, як вони гадали, прийшов слушний час для цього. Єрусалим був містом великого Царя, і Він туди ішов. Узявши «пальмове гілля», яке символізувало перемогу, люди «вийшли Йому назустріч з окликами (екраугазон; див. коментарі до 11:43): «Осанна!»» У давньоєврейській мові слово «Осанна» означає «спаси, благаєм» або «дай рятунок» (див. Пс. 118:25) і стало возвеличувальним. Цитуючи Пс. 118:26, вони говорили про Нього, як про Месію: «Той, Хто йде» (див. Ін. 11:27) та «Ізраїльський Цар».
12:14-15. Той факт, що Ісус Христос в’їжджав у місто верхи на осляті, був символом миру (див. коментарі до Мт. 21:2, де йде мова про Ісуса Христа, який їхав верхи на ослиці і на осляті). Він не їхав на бойовому коні, не ніс з собою меча і не мав на голові корони. І не їхав Він у колісниці, як робило багато царів. Однак те, як Він в’їжджав у місто, було здійсненням пророцтва Захарія. А також в’їзд Ісуса Христа дуже відрізнявся від в’їзду Александра Великого (Зах. 9:1-8). Фраза «дочко Сіону» є поетичним звертанням до людей Єрусалиму, міста, збудованого на горі Сіон. Тут, цитуючи Зах. 9:9, ап. Іоанн назвав Ісуса Христа ізраїльським Царем.
12:16. Хоча учні Ісуса Христа і були до Нього близькими, й на власні очі бачили усі події, вони не розуміли їх значення. Їм бракувало бачення Хреста і Воскресіння (коли Він «прославився»). Вони не знали, що пророцтво Захарія «було написано про Нього». Їх віра була слабкою, і вони потребували допомоги Святого Духа (16:12-14).
12:17-18. Кількість людей і далі зростала. Звістка про дивовижне чудо – що праведний Лазар повстав «з мертвих» – розлетілася по всьому місту. Тож ще й інші люди вийшли «Йому назустріч». Це був день всенародного вітання Ісуса Христа, але, на жаль, люди не зрозуміли його глибокого духовного значення.
12:19. Коли така велика кількість людей почала вітати Ісуса Христа, це цілковито порушило плани фарисеїв і зробило неможливим здійснення їх задуму. Тому вони «шукали, як би Його схопити підступом і вбити, але … не під час свята, щоб розруху не було в народі!» (Мк. 14:1-2). Вони песимістично визнавали: «Ввесь світ іде за Ним.» І знову очевидною тут стає іронія, адже більшість тих людей насправді не вірили в Ісуса Христа.
3. ГРЕКИ НА СВЯТІ (12:20-36)
12:20. Греки тут згадуються невипадково. Вони були мандрівниками стародавнього світу і шукачами істини. Ці греки, очевидно, вірили у Бога, адже відвідували єврейські синагоги та свята. Їх прихід символізував навернення язичників, які поклонялися Богові через ісуса Христа (див. 10:16).
12:21-22. Чому греки звернулися до ап. Филипа з проханням побачити Ісуса Христа? Можливо тому, що його ім’я було грецьким. Або ж він мав якісь контакти з греками із земель Десятимістя. «Приходить Филип, говорить Андрієві, а (потім) Андрій з Филипом … приходять та й говорять Ісусові». Оскільки багато людей бажало розмовляти з Ісусом Христом, учні, напевно, проводили між ними якийсь відбір (див. Лк. 18:15-16).
12:23-24. Вирішальний час Ісуса Христа був уже близько (див. 2:4; 4:21, 23; 7:6, 8, 30; 8:20). Прихід греків засвідчив, що «прийшла (вже) година для прославлення Сина Чоловічого» (див. 12:23; 13:1; 17:1). Для більшості людей смерть – це наче приниження. Та для Ісуса Христа смерть була прославлянням. Його добровільне бажання померти за гріхи інших згідно волі Отця (Іс. 53:10, 12) принесло Йому славу (див. Ін. 12:16; 17:1, 5). Фраза «істинно, істинно говорю вам» є вступом до урочистого твердження. Аналогія з пшеничним зерном, яке, помираючи в землі, дає «рясний плід», навчає тому, що смерть є необхідною для доброго врожаю.
12:25-26. Аналогія з пшеницею (вірш 24) ілюструє загальноприйнятий парадоксальний принцип: смерть – це шлях до життя. У випадку з Ісусом Христом, Його смерть привела до слави і життя на лише Його самого, але й інших.
У стосунку до учня Ісуса Христа, принцип є подібний. Учень має ненавидіти «своє життя на цьому світі», що означає таку відданість Ісусові Христу, коли зникає будь-яка егоїстична сконцентрованість на власному житті і будь-які хвилювання щодо власної вигоди. З іншого ж боку, «хто життя своє любить, той погубить його». З будь-чого в житті можна зробити ідола, навіть з цілей, інтересів та любові (див. Лк. 12:16-21; 18:18-30). Тому віруюча людина має зазнати духовної смерті свого «Я» (Рим. 6:1-14; 2Кор. 5:14-15; Гал. 6:14).
Щоб служити Ісусові Христові, слід іти за Ним. Багато тих перших слуг Ісуса Христоа і дійсно пішло за Ним – на смерть. Згідно з переказами, перші Його учні померли мученицькою смертю. Тож таким чином ці слова Ісуса Христа були і пророцтвом, і обіцянкою. Його справжні учні (ті, які служать Йому) ідуть за Ним через приниження й отримують пошану від Отця і славу (Рим. 8:17, 36-39; 2Тим. 2:11-13).
12:27-28а. Ісус Христос навчав Своїх учнів про ціну відданості волі Отця, розкриваючи перед ними свої власні переживання. Душа Його «стривожилась (тетарактаі; див. 11:33; 14:1)», бо, помираючи, Він мав взяти на Себе увесь людський гріх (2 Кор. 5:21). З огляду на Свою тривогу, чи слід Йому було відступити і просити про звільнення «від години цієї»? Звісно ж, ні, бо метою Його Втілення і було прийти «на цю годину» (див. Ін. 12:23; 13:1; 17:1). Ісус Христос добровільно виявив Свій послух волі Отця і промовив: «Отче, прослав Своє ім'я!» І таким саме чином усі віруючі люди мають бути стійкими і приймати Його волю з єдиним бажанням – щоб Його ім’я прославилося – не зважаючи на свої власні суперечливі переживання.
12:28б-29. Тоді Отець промовив «із неба» голосом, неначе грім, і засвідчив Свої діяння в Ісусі Христі як у минулому, та і в майбутньому. Голос був виразним, та не всі його зрозуміли (див. вірш 30; Діян. 9:7; 22:9).
12:30-31. Голос з небес зміцнив віру духовно сприйнятливих, однак для бездуховних людей він був лиш якимсь шумом (1Кор. 2:14). Смерть Ісуса Христа на хресті – це «світові цьому суд», спокута за зло. Завдяки їй люди побачили, що цілі цього світу, його норми і релігії були недалекоглядними. Хрест став також символом перемоги над сатаною (Одкр. 12:10). «Тепер вигнаний буде геть князь (тобто сатана; див. Ін. 14:30; 16:11) цього світу,» – сказав Ісус Христос. Влада сатани над людьми через гріх і смерть закінчилася, і тепер вони можуть звільнитися від духовної темряви і залежності від гріха (Кол. 1:13-14; Євр. 2:14-15).
12:32-33. Слова Ісуса Христа: «Я ж, коли від землі буду піднесений,» – стосуються не Його Вознесіння, а Його Розп’яття на хресті (див. 3:14; 8:28). Він знав, як помре – будучи піднесеним на хресті. Євреї, однак, зазвичай каменували (закидали камінням) тих, кого вважали вартим смерті (див. смерть первомученника архидиякона Стефана, Діян. 7:58-60).
Ісус Христос сказав, що на хресті притягне «усіх … до Себе». Він не мав на увазі, що усі будуть порятовані, адже чітко дав зрозуміти, що дехто не отримає спасіння (Ін. 5:28-29). Проте якщо Син притягуватиме до Себе людей так, як Його Отець (6:44), тоді спасіння отримають не лише євреї, але й люди «з кожного племени, і язика, і люду, і народности» (Одкр. 5:9; див. Ін. 10:16; 11:52).
12:34. «Народ» був збентежений. Якщо Месія – це Син Чоловічий, тоді Він має бути тут «повіки», казали вони. У Дан. 7:13-14 йшла мова про те, що Син Чоловічий володарюватиме вічно. Імовірно, люди хотіли знати, чи вважав Він, що Месія (Христос) і Син Чоловічий не одне і те ж. Чи використав Він слова «Син Чоловічий» у іншому значенні, аніж у Дан. 7:13? Здавалось, вони розуміли, що Ісус Христос передрікав Свою смерть, та вони не могли зрозуміти, як таке взагалі може трапитися, якщо Він – Месія.
12:35-36. Люди міркували над труднощами розуміння, та Ісус Христос пояснив їм, що тут справа у духовному сприйнятті. Їхній час можливостей добігав кінця. Він – Світло для світу (1:4, 9; 8:12; 12:46), та дні Його проповідницької діяльності серед людей майже закінчилися (вірш 23). Наступала темрява ночі, і тоді злі сили отримають владу над людьми. Той, «хто ходить у тьмі» – це невіруюча людина, яка, помиляючись, живе своїм життям і не відає, чим насправді є це життя і куди воно «йде» (див. 3:19; 8:12; 1Ін. 1:6). Та у кожного з них була ще можливість повірити «у Світло» (тобто Ісуса Христа) і «Світла синами стати» (тобто Його учнями; див. Рим. 13:12; Еф. 5:8, 14; Кол. 1:13-14; 1 Сол. 5:5; 1Ін. 1:7, 2:10). Сказавши це, Ісус Христос знову надприроднім чином «скрився від них» (див. Ін. 5:13; 8:59; 10:39).
Є. Єврейська всенародна невіра (12:37-50)
1. РОЗ’ЯСНЕННЯ АПОСТОЛА ІОАННА (12:37-43)
12:37. Від самого початку свого Євангелія (1:11) ап Іоанн озвучував тему всенародної невіри. Тепер він пояснив, що не зважаючи на усі здійснені Ісусом Христом чуда (семеіа), «вони (все ще) не вірували в Нього». Їхня невіра була нелогічною, як і будь-який інший гріх.
12:38. Пророк Ісая передбачив таку всенародну й нелогічну невіру євреїв. Про це говориться у Старому Завіті (Іс. 53:1-12), де зазначено, що Ізраїль не зрозуміє Божого об’явлення у Слузі і через Нього. «Хто повірив тому, що чули ми, і рамено Господнє кому об'явилось?» З цього запитання випливає, що лиш дехто осягнув це й увірував (цитата з Іс. 53:1).
12:39-40. Потім ап Іоанн процитував Іс. 6:10, щоб пояснити, що в цілому народ був неспроможний увірувати. Оскільки вони повсякчас зрікалися Божого одкровення, Він покарав їх сліпотою в судженнях й «заціпенів» їм серця. Люди в часи Ісуса Христа, як і в часи пророка Ісаї, не хотіли вірити. Вони «не вірували в Нього» (Ін. 12:37), бо «не могли … увірувати» (вірш 39). Подібних прикладів такого Божого покарання для тих, хто невпинно грішив, є багато (Вих. 9:12; Рим. 1:24, 26, 28; 2Сол. 2:8-12).
12:41. У своєму видінні пророк Ісая бачив «Господа сил» (Іс. 6:3). Апостол Іоанн написав, що слава, яку бачив пророк Ісая, була славою Ісуса Христа. Значення цих його слів є вражаючим: Ісус Христос – це Господь! (Див. Ін. 1:18; 10:30; 20:28; Кол. 2:9.) Ісус Христос за своєю сутністю є Богом (та Бог Син – це інша Особа, аніж Бог Отець і Бог Дух). Пророк Ісая «говорив про Нього», адже багато із пророцтв Ісаї передбачало прихід Месії, Ісуса Христа з Назарету (наприклад, Іс. 4:2; 7:14; 9:6-7; 11:1-5, 10; 32:1; 42:1-4; 49:1-7; 52:13-53:12; 61:1-3). Раніше Ісус Христос вже казав, що й пророк Мойсей про Нього писав (Ін. 5:46).
12:42-43. Та не зважаючи на те, що дуже багато людей в Ісуса Христа не повірило, ситуація не була безнадійною. Декому Бог відрив духовне сприйняття. Тож «чимало» людей, «навіть із знатних», таки увірували в Ісуса Христа, та через страх бути відлученими від «синагоги», відкрито у цьому не зізнавалися. Вони боялися думки людей, і любили людську славу «дужче … ніж славу Божу».
2. ЗАКЛИК ІСУСА ХРИСТА (12:44-50)
Невідомо, коли і де Ісус Христос промовив ці слова. Однак, здається, вони є загальним підсумком самооб’явлення Ісуса Христа перед народом.
12:44-46. Фраза «сказав … на ввесь голос (екраксен, «крикнув», не заплакав; див. 1:15; 7:28, 37)» вказує на надзвичайну важливість наступних слів Ісуса Христа для всього народу. Ісус Христос – це досконале об’явлення Бога, «Того, Хто послав» Його (1:18; Кол. 1:15; Євр. 1:3), а тому, хто вірить в Ісуса Христа, той вірить у Бога. Людина не може вірити або в Бога, або в Ісуса Христа. Коли людина бачить Ісуса Христа, тоді вона бачить і Отця, який Його послав (див. Ін. 12:41; 14:9). Ісус Христос прийшов, щоб вивести людей із темряви царства сатани і привести їх у Боже Царство любові і світла (див. 1:4, 9; 8:12; 12:35; Кол. 1:13-14).
12:47-50. Оскільки Ісус Христос – це Слово (Логос) Боже до людей, сам Бог промовляв через Нього (Євр. 1:1-3). Тож головною тут є заповідь Отця. Хто слухає Отця, той отримає «життя вічне» (Ін. 12:50). Хто відкидає слово Отця – слово, яке «вирік» Ісус Христос (вірш 48; див. вірш 50б; 7:16; 14:10, 24) – той зазнає смерті. Пророк Мойсей передбачив прихід великого Пророка (Того, Хто промовлятиме від імені Бога). Пророк Мойсей сказав: «Його маєте слухатися.» (Втор. 18:15). Суд «дня останнього» і буде покаранням для людей, які зреклися Того, Кого сам Отець послав (Втор. 18:18-19; Ін. 3:18, 36; 5:24).
Мета Божого об’явлення в Ісусі Христі має позитивне значення: Він прийшов «не судити світ, а спасти світ» (12:47; див. 3:17 і коментарі до 9:39). Зречення від Божого Об’явлення неминуче приводить до ще більшої гріховності і, зрештою, до Божого суду.
Описуючи єврейську всенародну невіру ап. Іоанн поєднав своє богословське роз’яснення із надзвичайно важливим для народу закликом Ісуса Христа покаятися. Як сказав пророк Мойсей: «Бо це не пусте для вас слово; це – життя ваше» (Втор. 32:47).
ІІІ. Ісус Христос готує Своїх учнів (част. 13-17)
А. Тайна Вечеря (13:1-30)
1. ІСУС ХРИСТОС ОБМИВАЄ НОГИ СВОЇМ УЧНЯМ (13:1-17)
В Євангелії від Іоанна більше, аніж в трьох інших Євангеліях, приділяється уваги тому, як Ісус Христос навчав Своїх учнів. Частини 13-17 розкривають Його вчення тієї доленосної ночі, коли Ісуса Христа арештували. Перш ніж навчати, Ісус Христос обмив ноги Своїм учням і передбачив зраду.
13:1. Ісус Христос знав, «що вибила (див. 2:4; 7:6, 8, 30; 12:23, 27; 17:1) Його година переходу з цього світу до Отця». Смерть Ісуса Христа і воскресіння були тепер неминучими. Він прийшов, щоб померти, виконуючи волю Отця. Однак Його прихід був також актом любові до усього людства (3:16). Своїх овець Він любив особливою любов’ю («полюбивши Своїх») і «полюбив їх до кінця». Його сумирне служіння (13:1-17), Його повчання (13:18-17:26) і, зрештою, Його смерть (част. 18-19) – усе це розглядається, як єдине ціле, й усе було об’явленням Його любові.
13:2-4. «Під час вечері» перед Пасхою «диявол уже вклав у серце Юди Іскаріотського, … щоб зрадив» Ісуса Христа. Ісус Христос це передбачив (6:70-71). Згодом сатана й сам увійшов у ап. Юду (13:27). І все ж усіма подіями, які призвели до смерті Ісуса Христа, керував сам Бог. Ісус Христос знав (див. вірші 1, 18) Свою всевишню владу, Своє походження і майбутню долю. І все ж добровільно виконав роботу слуги, обмиваючи ноги Своїм учням. Такий Його вчинок дуже контрастує з їхньою своєкорисливістю (див. Мт. 20:20-24; Мк. 9:33-34; Лк. 22:24-30) та слугує своєрідною ілюстрацією Його проповідницької діяльності на землі в цілому (див. Флп. 2:5-8).
13:5. Обмивання ніг вважалося необхідним у Палестині. На вулицях було багато пилюки, а люди ходили в сандаліях без носків чи панчіх. Призначаючи слугу, який обмивав ноги гостю, господар виявляв свою пошану до нього. Якщо ж господар цього не робив, це було ознакою порушення гостинності (див. 1Сам. 25:41; Лк. 7:40-50; 1 Тим. 5:10). Жінки часто обмивали ноги своїм чоловікам, а діти – батькам. Більшість людей, звісно ж, мали самі «обмивати» собі ноги.
13:6-8. Апостол Петро, розуміючи, що Ісус Христос помінявся з ним ролями, запитав, чому Він, Господь ап. Петра, мав обмивати ноги свого слуги ап. Петра. У запитанні ап. Петра в оригіналі грецькою мовою слово «Ти» дуже наголошується. Ісус Христос відповів, що «потім» (після Його смерті і воскресіння) ап. Петро усе зрозуміє.
«Ні, не митимеш моїх ніг повіки!» – відповів ап. Петро. Очевидно ж, що він не приймав того факту, що Ісус Христос чинить, як слуга, стосовно нього. Це ще один приклад необдуманих слів ап. Петра (див. Мк. 8:32; 9:5). Ісус Христос відповів: «Коли Я тебе не вмию, … то не матимеш зо Мною частки.» Ці слова Ісуса Христа не означають: «Якщо ти не охрестишся, то не отримаєш спасення». Ні, тут Ісус Христос мав на увазі наступне: «Якщо Я не змию твої гріхи Своєю смертю як спокутою (див. Одкр. 1:5), ти не зазнаєш справжньої єдності зі Мною» (див. 1 Йн. 1:7).
13:9-10. Апостол Петро і знову не зрозумів духовного уроку, який дав йому Ісус, та він був певен у своєму бажанні завжди перебувати з Ісусом Христом. А тому попросив Його обмити йому «не тільки ноги, але і руки, і голову». Ісус Христос відповів: «Тому, хто обмитий, нічого не треба вмивати, крім самих ніг; увесь бо він чистий.» (У деяких грецьких рукописах фраза «крім самих ніг» відсутня). Коли Ісус Христос додав, що «ви чисті, та – не всі», Він мав на увазі ап. Юду (див. Ін. 13:11, 18). З цього випливає, що ап. Юда не був наверненим.
13:11. Апостол Юда відкинув життєдайні, очищаючі слова Ісуса Христа (див. 6:63; 15:3), тому й далі був у гріхах. Фактично Ісус Христос помив ноги і ап. Юді, та він не став від цього «чистим». Апостол Іоанн, проте, наголосив, що Ісус Христос мав надприродні знання (див. 2:25; 4:29) і знав, що ап. Юда обманює.
13:12-14. Після того, як Ісус Христос дав Своїм учням цей важливий урок служіння, то поставив їм запитання, маючи на меті підкреслити значення даного уроку: «Чи знаєте, що Я зробив вам?» (див. вірш 7). Слова «Учитель (дідаскалос)» і «Господь (киріос)» показують, що Ісус Христос є вищим за них. І все ж Він прислужив їм. Тож їхнє завдання полягало в тому, щоб також задовольняти потреби інших, жертвуючи власним «Я».
13:15-16. Обмивання ніг – це «приклад (хиподеігма, «зразок») для них. Багато людей впродовж непростої історії Святої Церкви акт фактичного обмивання ніг вважало церковним таїнством. Однак згідно теперішніх звичаїв у багатьох країнах не вважають за необхідне обмивати пилюку з ніг гостя. Тоді як рання Церква розглядала Тайну Вечерю як церковне таїнство, вона все ж не використовувала фактичне обмивання ніг як таїнство на церковних зібраннях. Бо обмивання ніг, про яке йшла мова у цій частині, робить наголос на внутрішній покірності й служінні, а не на фактичному обряді. Коли християнка вдова «святим ноги вмивала» (1Тим. 5:10), то не виконувала якийсь церковний обряд, а просто сумирно прислуговувала іншим віруючим людям. Хто не слідує прикладу Ісуса Христа, той підносить себе над Ним і живе в гордині. «Слуга не більший за пана свого» (див. Ін. 12:26).
13:17. Бог благословляє Своїх слуг не за те, що вони знають, а за те, як вони чинять, маючи ці знання. Щастя приходить до християнина («щасливі будете») через покірне служіння («коли так чинитимете», тобто робитимете те, чому навчав Ісус Христос).
2. ІСУС ХРИСТОС ПЕРЕДБАЧАЄ ЗРАДУ (13:18-30)
13:18-19. Ісус Христос щойно сказав, що блаженство сходить на людину через послух (вірш 17). Тепер Він додав, що один із Його учнів не спізнає блаженства. Ісус Христос невипадково обрав ап. Юду, і ап. Юда не був помилкою в Божому задумі. Ісус Христос обрав зрадника з-поміж Своїх 12 Апостолів (див. 6:70-71), «щоб збулося Писання», а саме Пс. 41:9. Як цар Давида зрадив його найближчий товариш Ахітофел, який потім повісився (2Сам. 16:20-17:3, 23), так і ап. Юда, близький учень Ісуса Христа, зрадив Його, а потім повісився. Та хоча вчинок ап. Юди був відомий Богові наперед, ап. Юда сам відповідав за свої дії. Той факт, що Ісус Христос знав про все це заздалегідь («перед тим, як настане воно») і що усе це відповідало Святому Писанню, допоміг Його учням уже після того, як усе трапилося, повірити в те, що Ісуса Христа послав сам Бог (Ін. 13:19; див. 14:29).
13:20. Оскільки Ісуса Христа послав сам Бог, Він був Його представником на цій землі. А учні, яких послав поміж людей Ісус Христос, були вже Його (Ісусові) представники у цьому світі. Хто приймав Його учнів, той приймав Ісуса Христа, Того, Кого вони представляли, а, отже, і самого Отця.
13:21. «Стривожився Ісус духом.» Слово «стривожився» є перекладом до слова етарачтхе («схвильований чи стурбований»), те ж слово було використане щодо Ісуса Христа у 11:33; 12:27 (а також Ісус Христос сам його промовив у 14:1, 27). Оскільки Ісус Христос був людиною, Його турбував той факт, що ап. Юда скоро зрадить Його любов і дружбу. Та оскільки Ісус Христос був і божеством, Він знав наперед, що це має трапитися. Ісус Христос відчув духовне заціпеніння і смерть, породжені гріхом у душі ап. Юди. Слово «посвідчив» та урочиста фраза «істинно, істинно говорю вам» наголошують на важливості наступних слів Ісуса Христа.
13:22. Учні ніяк не могли повірити, що хтось з-поміж найближчих до Ісуса Христа людей здатен на такий вчинок. Апостол Юда так уміло приховував свої наміри, що його не запідозрив ніхто.
13:23-24. Апостол Симон Петро, який був головним і, мабуть, найемоційнішим з-поміж учнів, хотів провчити зрадника. Апостол Лука (22:38, 49-50) вказав, що у них було два мечі! «Той з … учнів, що його Ісус любив» – це, безперечно, ап. Іоанн, автор цього Євангелія (див. Вступ). Апостоли Іоанн і Юда були «за столом, біля грудей» Ісуса Христа, тобто сиділи поруч Нього, а ап. Петро сидів трохи далі і не міг особисто поставити Ісусові Христові своє запитання. Тож він «кивнув» до ап. Іоанна і попросив його спитати, кого саме Ісус Христос мав на увазі.
13:25-27. «Нахилившись», ап. Іоанн міг торкнутися Ісуса Христа, тож і запитав Його: «Господи, хто то такий?» Коли Ісус Христос передав «кусень» ап. Юді, Він, хоча й непомітно, та вказав на свого зрадника. Проте цей знак був також виявом останньої милості Господа до ап. Юди. Адже коли господар давав своєму гостеві кусень хліба, він тим самим засвідчував їхню дружбу. Яка ж глибока іронія в тому, що акт дружби, вчинений з боку Ісуса Христа, вказав на зраду цієї дружби ап. Юдою.
«І ввійшов тоді … у нього сатана.» (див вірш 2) Це речення є одним із найжахливіших у Святому Письмі. Тепер сатана використовував ап. Юду як знаряддя для здійснення своєї волі. Фраза «що робиш – негайно роби» дослівно звучить як «роби це швидше», з чого можна припустити, що Ісус Христос таким чином пришвидшував ап. Юду, щоб той здійснив усе згідно визначеного Богом часу.
13:28-30. Оскільки «ніхто» не зрозумів підтексту слів Ісуса Христа, то навіть Його улюблений учень не зразу усвідомив, що вмочений кусень, який Ісус Христос передав ап. Юді, і був знаком. Коли ап. Юда вийшов, ніхто нічого поганого про нього не подумав. Вони припустили, що він пішов купити продуктів на свято Пасхи або ж роздати «щось бідним», адже відповідав за їхню «скарбничку». Він перехитрив їх, але не самого Ісуса Христа. Речення «А ніч була» у будь-якій іншій Євангелії було б лиш вказівкою на час доби, та в Євангелії від Іоанна воно також мало і символічне значення. Апостол Юда покидав Світло (8:12; 12:35, 46) і йшов у темряву гріха (3:19).
Б. Наближення відходу Ісуса Христа (13:31-38)
13:31-32. Коли ап. Юда вийшов, події, які вели до смерті Ісуса Христа, почали розгортатися дуже швидко. На той момент Ісус Христос був вільний від напруження, яке створював сатана у ап. Юді. А згодом і тривале напруження стосовно Його смерті буде позаду (Лк. 12:50). Слова «прославився» й «прославить» використано п’ять разів у цих двох віршах. Ісус Христос прославився Своєю смертю. Отець також прославився у смерті Ісуса Христа, бо про любов Бога, Його милість і Його праведність дізнався увесь світ (див. Ін. 1:14; Рим. 3:21-26). Фраза «Бог … прославить Його незабаром» стосувалася майбутнього Воскресіння і Вознесіння.
13:33. Слово «дітоньки» є перекладом до слова текніа («малі діти»; зменшувальне від текна, «діти»). Таке любляче слово показало турботу Ісуса Христа про них. У цій Євангелії воно використане Ісусом Христос лиш тут. Апостол Іоанн же використав його сім разів у своєму першому посланні (1Ін. 2:1, 12, 28; 3:7, 18; 4:4; 5:21), і один раз його використав ап. Павло (Гал. 4:19). Ісус Христос знову сказав, що піде від Своїх учнів і вони не зможуть Його віднайти (див. Мт. 23:29; Ін. 7:34; 8:21; 12:8, 35). Це було правдою стосовно і Його смерті, і Його Вознесіння.
13:34-35. Його 11 Апостолів вціліють за Його відсутності, якщо слідуватимуть Його прикладу любові. Ця заповідь є новою, адже тут мова йде про особливу любов до інших віруючих людей, основою якої є жертовна любов Ісуса Христа: «Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного!». Коли християни любитимуть і підтримуватимуть один одного, це допоможе їм вижити у ворожому до них світі. Ісус Христос був уособленням любові Бога, а тепер кожен Його учень має уособлювати любов Христа. Ця любов є знаком як для світу, так і для кожної віруючої людини (1Ін. 3:14).
13:36-38. Апостол Петро відразу звернув увагу на те, що Ісус Христос кудись збирається йти (вірш 33). Тож Він звернувся до Ісуса Христа, запитуючи: «Господи, куди ж ідеш?» (див. подібне запитання ап. Фоми; 14:5). Апостол Петро дуже любив Ісуса Христа, а тому хотів бути поруч з Ним завжди. Однак Ісус Христос відповів, що він «неспроможен» бути з Ним в той час. Апостол Петро не міг собі уявити, що ж то мало трапитися, щоб слова Ісуса Христа мали сенс. Він був певен, що його любов і його відвага могли протистояти будь-якому випробуванню, в тому числі смерті. «Життя моє за Тебе покладу я!» – сказав він. Однак ап. Петро не знав себе настільки добре, наскільки гадав, і не знав він про силу диявола, який буде йому протидіяти (див. Лк. 22:31-32). Передбачення Ісуса Христа про відступництво ап. Петра («ти … тричі відречешся мене»), напевно, просто приголомшило інших учнів. Вони, мабуть, навіть подумали, що це ап. Петро був зрадником (див. Ін. 13:21-25).
В. Ісус Христос – шлях до Отця (14:1-14)
Учні були цілковито спантеличені й пригнічені. Ісус Христос сказав, що йде (7:34; 8:21; 12:8, 35; 13:33), що помре (12:32-33), що один з дванадцяти Апостолів – зрадник (13:21), що ап. Петро тричі Його зречеться (13:38), що сатана намагається звести їх усіх з вірного шляху (Лк. 22:31-32) і що всі учні розбіжаться, покинувши Його (Мт. 26:31). Усвідомлення усього цього, безумовно, дуже гнітило їх.
14:1-2. Щоб розрадити Своїх учнів, Ісус Христос звернувся до них із декількома закликами і обіцянками. «Хай не тривожиться серце ваше!» – сказав Він. Слово «тривожиться» є перекладом до слова тарассестхо («хвилюється, турбується») і походить від того ж дієслова, яке перекладено як «відчув жалощі в дусі» в 11:33; «стривожився» в 13:21; «тривожиться» в 14:27. Серце людини – є центром її особистості. І кожна віруюча людина несе відповідальність за почуття свого серця (див. Прип. 3:1, 3, 5; 4:23; 20:9). Завдяки міцній вірі у Бога Отця та Ісуса Христа Сина Божого віруючі люди можуть позбавитися від душевного смутку і бути стійкими у своїх майбутніх випробуваннях. Коли Ісус Христос сказав: «Віруйте в Бога, віруйте й у Мене,» – то, мабуть, давав вказівки, а не просто висловлював певні твердження. Смерть не має бути для них жахіттям, бо Ісус Христос ішов, щоб «напоготовити» їм місце на небесах, «в домі Отця» Свого.
14:3-4. Фраза «то повернуся» стосується не Воскресіння і не смерті віруючої людини, а часу, коли Ісус Христос повернеться за Своїми вівцями (див. 1Сол. 4:13-18), візьме їх до Себе на небо, і вони будуть «там, де» Він (див. Ін. 17:24). Ісус Христос нічого не казав про місце, куди йде. Досить було й того, що віруючі люди будуть з Отцем і Сином (див. 2Кор. 5:8; Флп. 1:23; 1Сол. 4:17). Учні знали, як потрапити на небеса. Він сказав їм: «Куди ж Я йду – ви знаєте путь.» Впродовж усієї Своєї проповідницької діяльності Ісус Христос показував їм цей шлях, але, як зазначив ап. Фома (Ін. 14:5), вони не цілком його розуміли.
14:5-6. Твердження ап. Фоми («не знаємо, куди Ти йдеш») і його запитання («І як нам знати тую путь?») були відображенням розгубленості одинадцятьох Апостолів (див. подібне запитання ап. Петра; 13:36). Вони й не зможуть усього зрозуміти аж до смерті Ісуса Христа та Його воскресіння і до сходження Святого Духа. Вони мали усі необхідні знання, та не могли звести їх у єдине ціле.
Слова Ісуса Христа: «Я – Путь, Істина і Життя!» – це вже шосте «Я (є) – …» твердження Ісуса в Євангелії від Іоанна (6:48; 8:12; 10:9, 11; 11:25; 14:6; 15:1). Ісус Христос – це «Путь», бо Він є «Істина» і «Життя». Оскільки Отець – це Істина і Життя, а Ісус Христос – втілення Бога, то люди через Ісуса Христа можуть прийти до Отця (див. 1:4, 14, 18; 11:25). Промовивши: «Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене,» – Ісус Христос наголосив, що спасення, на відміну від думки багатьох, неможливо отримати різними шляхами. Існує лише один Путь (див. Діян. 4:12; 1Тим. 2:5). Лише через Ісуса Христа може прийти до Отця, бо лиш Він є від Отця (див. Ін. 1:1-2, 51; 3:13).
14:7. Перше речення цього вірша може бути або обіцянкою («Якщо ви Мене пізнаєте, то й Отця Мого пізнаєте»), або ж докором («Якщо б ви Мене пізнали, то й Отця Мого пізнали б»). Видається, що Господь докоряє Своїм учням у тому, що вони не зрозуміли Його сутності і Його завдання (див.8:19). Наступний діалог (14:8-9) свідчить на користь даного припущення. Фраза «відтепер знаєте Його» – це обіцянка, яка сягає часів після Хреста і Воскресіння (див. 20:28, «Господь мій і Бог мій!»).
14:8-9. Апостол Филип озвучив загальне бажання усього людства: побачити Бога (див. Вих. 33:18). Якщо це бажання перекрутити, то воно вестиме до ідолопоклонства. Апосол Филип, очевидно, просив богоявлення (див. Вих. 24:9-10; Іс. 6:1) чи якогось видимого вираження Божої слави. Твердження Ісуса Христа: «Хто мене бачив, той бачив Отця» (див. Ін. 12:45), – є одним з Його найбільш приголомшуючих заяв. Отець – в Ісусі Христі, й Ісус Христос є Його бездоганним об’явленням (1:18). Тому у богоявленні не було потреби, адже дивлячись на Ісуса Христа, вони дивилися на Отця!
14:10-11. Доказ єдності Ісуса Христа з Його Отцем має три аспекти. Ісусові Христові слід вірити, зважаючи на: (а) Його сутність («Я в Отці [див. вірш 20], а Отець в Мені»); (б) Його слова, які належать Богу («Слова, які проказую до вас, не від Себе проказую» [див. 7:16; 12:49-50; 14:24]); і (в) Його чуда, через які Бог Себе являв («Отець, який перебуває в Мені, – Він творить діла… то з-за самих діл вірте»; див. 5:36). У своїй Євангелії ап. Іоанн немало приділяв уваги чудам, які здійснював Ісус Христос, адже таким чином Бог зміцнював віру людей (див. 5:36; 10:25, 38; 11:47; 12:37; 20:30-31).
14:12-14. Слова Ісуса Христа, висловлені у цих віршах, не означають, що Апостоли обов’язково чинитимуть ті ж дивовижні чуда, що й Ісус Христос (наприклад, помноження хлібів), та їхній вплив буде значним (наприклад, ап. Петро після однієї промови навернув до Бога 3000 людей). Це стало можливим завдяки тому, що Ісус Христос пішов до Отця і послав їм Святого Духа. Чуда є важливими, однак деякі апостоли робили навіть більш значущі справи, проповідуючи добру новину багатьом тисячам людей.
Фраза «в Моє ім’я» (вірші 13-14) – це не якесь магічне заклинання. Але віруючі люди, які продовжують справу Христа як Його представники, отримають відповідь на свої молитви. Апостол Іоанн приділив багато уваги даній темі у своєму першому посланні. Він написав: «Коли просимо щось, згідне з Його волею, … ми … одержуємо те, що просили» (1Ін. 5:14-15). Фраза «що попросите в Моє ім'я» означає «що попросите згідно Моєї волі» (див. «в Моє ім’я» у Ін. 15:16; 16:23-24, 26). У деяких грецьких рукописах слова «Моє» немає, та воно, безперечно, тут повинно бути. Молитва у Новому Завіті – це, зазвичай, звертання до Бога Отця, однак молитва-звертання до Сина є також доречною (наприклад, молитва первомученника архідиякона Стефана до Господа Ісуса Христа [Діян. 7:59]). Метою молитов, на які віруючі люди отримують відповідь, має бути бажання прославити Отця. Плодами християнського життя також прославляється Отець (Ін. 15:8).
Г. Обіцянка Ісуса Христа про Утішителя (14:15-31)
14:15. Учні виявляють свою любов до Ісуса Христа, коли слідують Його вказівкам (див. вірші 21, 23; 1Ін. 2:3; 3:22, 24; 5:3). Ісус Христос показав Своїм учням приклад любові і послуху (Ін. 14:31), і їм лиш потрібно його дотримуватися (13:15-16).
14:16-17. Це перша згадка про Святого Духа у промові Ісуса Христа у Верхній світлиці. До цього часу в Євангелії від Іоанна не було багато мови про Святого Духа. Розмова з праведним Никодимом (3:5-8) була приватною, та й вірш 7:39 стосувався майбутнього свята П’ятидесятниці. Святий Дух буде Утішителем (параклетос; також зустрічається в 14:26; 15:26; 16:7; про його значення див. коментарі до 16:7). У певному сенсі Він тепер замінив фізичну присутність Ісуса Христа і є Посередником між Богом та віруючими людьми. Святий Дух перебуває у душі віруючої людини «повіки» (див. Рим. 8:9). Він є також Духом «Істини» (див. Ін. 15:26; 16:13), а,отже, буде направляти Апостолів. Він невидимий («світ не може сприйняти (Духа), бо не бачить Його і не знає»), та все ж Він існує і діє. Без радіо радіохвилі непомітні. Так і непорятовані люди, які не живуть духовним життям, не помічають Святого Духа. Учні вже знали Святого Духа (безперечно, це стосується проповідувань і здійснень чуд), але зараз Його діяння будуть набагато більш особистими.
Чому Ісус Христос сказав, що Святий Дух «буде (майбутній час) в» них? Бо у Старому Завіті Дух сходив на деяких віруючих людей лиш в особливих випадках, однак після свята П’ятидесятниці Він оселиться в душі кожної віруючої людини назавжди (Рим. 8:9; 1Кор. 12:13).
14:18-19. Що мав на увазі Ісус Христос, коли сказав: «Я прийду до вас»? Можливо, тут Він говорив про: (а) Своє воскресіння, (2) Взяття на небо живим, (3) смерть віруючої людини, (4) містичний випадок, чи (5) сходження Святого Духа на свято П’ятидесятниці? Варіанти 1 і 5 видаються найкращими. Вірш 19 свідчить на користь першому варіантові, оскільки учні і дійсно побачили Ісуса Христа після Його воскресіння. Воскресіння Ісуса Христа є також запорукою їхнього воскресіння («бо Я живу, і ви будете жити»; див. 1Кор. 15:20-21) й підвалиною нового життя.
14:20-21. Фраза «того дня» стосується свята П’ятидесятниці, коли Святий Дух, зійшовши, засвідчив Вознесіння Ісуса Христа до Отця. (Дехто, однак, вважає, що слово «дня» стосується воскресіння Ісуса Христа, яке є основою для впевненості віруючих людей.) Святий Дух увійде у віруючих людей (вірш 17) і навчатиме їх про єдність з Ісусом Христом («ви в Мені, а Я в вас»), коли виявлятиме у них Ісуса Христа.
Любов християнина проявляється, коли віруюча людина дослухається слів Господа (див. вірші 15, 23). Винагорода ж за любов до Нього є великою: (а) сам Отець покаже Свою любов до віруючої людини (див. вірш 23), і (б) Син полюбить її й об’явить їй «Себе». Тут йде мова про те, що людину, яка вірить у Ісуса Христа і дослухається Слова Христа, сам Господь любить. Віра у спасіння веде до щирого послуху (див. «на послух віри», Рим. 1:5).
14:22. Апостол «Юда ж – не Іскаріотський» – це, Апостол якого також звали Фадей (Мт. 10:3; Мк. 3:18). Він був збентежений тим, що Ісус Христос об’явить Себе їм, а «не світові» (див. Фн. 14:19а).
14:23-24. Ісус Христос відповів, що Він і Отець не об’являтимуть Себе тим людям, які не бережуть Його «слово». Послух є тоді, коли людина любить Ісуса Христа і «береже» Його Слово (див. вірші 15, 21; 1Ін. 2:3; 3:22, 24; 5:3). І завдяки цьому Отець та Син оселяються («закладемо житло») в ній. Слово «житло» є перекладом до слова монен, це однина від множини слова монаі, яке перекладено як «житель» у Ін. 14:2. У Новому Завіті це слово зустрічається лише в тих двох віршах. Якщо ж хтось заперечує «слова» Ісуса Христа, він заперечує «Отця, який послав» Його. Адже слова Ісуса Христа не були Його власними, як Він уже колись казав (12:49; 14:10).
14:25-26. Люди лиш частково розуміли те, про що говорив Ісус Христос на початку Своєї проповідницької діяльності. Щоб Апостоли осягнули сутність Ісуса Христа і зрозуміли Його завдання, мало відбутися три події: (1) Він мав померти. (2) Він мав знову повстати, щоб засвідчити Свої слова і продемонструвати Свою перемогу. (3) Мав зійти Дух Святий («Отець в ім’я Моє зішле» Його, тобто замість Ісуса Христа і за Ісуса Христа) і розтлумачити їм значення слів і діянь Ісуса Христа. Як сказав Ісус Христос, Дух «навчить вас усього і все вам нагадає, що Я сказав вам». Цей вірш адресовано Апостолам. В даному контексті слова «усього і все» стосуються тлумачення значення Його сутності і Його діянь. Дух і дійсно діяв у їхній свідомості, пригадував їм вчення Ісуса Христа і давав їм глибоке розуміння Його слів (див. 2:22; 7:39; 20:9).
14:27. У часи Нового Завіту було прийнято прощатися, говорячи фразу «Мир вам» (салом на давньоєврейській). Після Своєї смерті Ісус Христос залишив Своїм учням спадщину: «Мир залишаю вам.» Вони матимуть «мир з Богом» (Рим. 5:1), бо їхні гріхи їм відпущено, і «мир Божий» (Флп. 4:7) буде берегти їх життя. «Світ» неспроможний дати такий мир людині. Страх смерті (Євр. 2:14-15) і страх майбутнього зникають, коли послідовники Ісуса Христа довіряють Йому. Тому їм немає про що тривожитися (див. Ін. 11:33; 13:21; 14:1).
14:28. Якби учні і дійсно глибоко любили Ісуса Христа, розуміючи, вони «зраділи б» Його відходу. Та їхня любов була все ще обмеженою на той час, навіть дещо егоїстичною. На землі Ісус Христос зазнавав приниження, а повернувшись до Отця, Він буде прославлений (див. 13:31-32), і Він повернеться (див. 14:3).
Аріани і свідки Єгови сперечаються щодо речення: «Отець бо більший, ніж Я» і стверджують, що тут йде мова про те, що Ісус Христос – це також Бог, але менший. Однак тоді Ісус Христос був би певним створінням або ж це означало б, що існує багато богів. Проте і те, і інше суперечить Біблії. Отець і Син – це одна сутність (див. 1:1-2; 14:9; 20:28). Отець та Син є єдиним цілим і стосовно Своєї мети, і стосовно Своєї сутності (10:30). Просто Отець є більшим у Себе на небесах чи у Своїй славі, аніж був Ісус Христос у Своєму приниженні на землі.
14:29-31. Здійснення пророцтва є великою втіхою й опорою віруючим людям (див. Іс. 46:8-10). Ісус Христос передбачав Свою смерть і воскресіння багато разів (наприклад, Мк. 8:31-32; 9:31). Коли усе це трапиться, і вони переживуть це потрясіння, то дуже зміцніють у своїй вірі. Час для Його навчань був обмежений, бо сатана, «князь цього світу» (див. Ін. 12:31; 16:11), спрямовував свої сили проти Ісуса Христа через ап. Юду (див. 13:2, 27). І все ж сатана не володів Ним. Гріх веде до смерті (Рим. 5:12, 21а; 6:16), а гріх і смерть дають сатані владу над людьми (див. Євр. 2:14-15; Одкр. 12:10). Та оскільки Ісус Христос не має жодного гріха, сатана не може втягнути Його у своє царство темряви. Сатана гадав, що смерть Ісуса Христа – це його перемога, та насправді це була перемога Ісуса Христа над сатаною (Ін. 16:11; Кол. 2:15).
Оскільки Ісус Христос любить Отця, Він і чинить «так, як Отець … заповідав» Йому (див. Ін. 10:18; 12:49-50), в тому числі є і «слухняним аж до смерти» (Флп. 2:8). Потім Ісус Христос сказав: «Уставайте ж, ідімо звідси!» У Верхній світлиці Ісус Христос був разом зі Своїми учнями. І зараз Він збирався піти у Гефсиманський сад на Оливній горі. Достеменно невідомо, чи Ісус Христос промовляв слова з частин Ін. 15-17 у світлиці чи по дорозі в сад, та, скоріш за все, Він говорив усе це у світлиці.
Ґ. Виноградина й гілки (15:1-10)
Тепер Ісус Христос навчав Своїх учнів про три життєво важливі речі. Учні Ісуса Христа мають вірним чином ставитися до Ісуса Христа (вірші 1-10), один до одного (вірші 11-17) і до всього світу (вірші 18-16:4). Тому учні відповідальні за виконання трьох важливих обов’язків. Вони мають: залишатися (перебувати), любити один одного і свідчити.
15:1. «Я – Виноградина правдива» (див. вірш 5). Це – останнє «Я (є) – …» твердження Ісуса Христа у Євангелії від Іоанна (див. коментарі до 6:35). Ізраїль був обраною Богом виноградиною, яку Він щиро обдаровував Своєю турботою і увагою (Пс. 80:8; Іс. 5:1-7; Єр. 2:21; 6:9; Єз. 15; 17:5-10; 19:10-14; Ос. 10:1; 14:8). Він хотів отримати з неї плід, та виноградина (Ізраїль) стала поганою і дала зіпсований плід. Тому Ісус Христос, як «Виноградина правдива», виконує те, чого Бог хотів від Ізраїлю. «Отець – Виноградар», який допомагає Виноградині й оберігає її.
15:2. «Він» (тобто Виноградар, Отець) бажає отримати «плід», про який вісім разів іде мова у цій частині (вірші 2 [тричі], 4 [двічі], 5, 8, 16). Прогресія очевидна: «плоду» (вірш 2), «більше плоду» (вірш 2) і «плід … щедро» (вірші 5, 8). Плід, якого Бог бажав від Ізраїлю, – це послух, праведність і правосуддя (Іс. 5:1-7). «Кожну в Мені гілку, яка не приносить плоду, відрізує Він». Слова «в Мені» не мають того ж значення, що і слова ап. Павла «в Христі». Тут це частина метафори про Виноградину і, здається, означає наступне: «кожна людина, яка називає себе Моїм учнем (гілкою), не завжди є Моїм істинним послідовником». Гілка, «яка не приносить плоду», безумовно, є мертвою. А тому, як і у випадку з ап. Юдою, її відрізають. (Див. коментарі до Ін. 15:6). У Палестині садівники кожного року підрізають свій виноград. Вони відрізають неплодоносні гілки, які не мають в собі ніякого життя, й акуратно підрізають живі гілочки, щоб вони дали ще кращий урожай.
15:3. Ісус Христос та Його звістка очистили учнів, лиш ап. Юда залишався неочищеним (див. 13:10-11).
15:4. Добрий плід – це результат життя Сина, який знайшов Своє відтворення в учнів. Завдання учня – перебувати. Слово «перебувати» є ключовим у богослов'ї ап. Іоанна. Воно є перекладом до слова мено і зустрічається 11 разів у цій частині, 40 разів в усій Євангелії і 27 разів у посланнях ап. Іоанна. Що ж означає – перебувати? Це може означати: по-перше, приймати Ісуса Христа як Спасителя (див. 6:54, 56); по-друге, наполегливо продовжувати вірити (8:31; 1Ін. 2:19, 24); по-третє, виявляти віруючий, люблячий послух (Ін. 15:9-10). Без віри ніхто не отримає Божого життя. Без Божого життя неможливо принести справжній плід: «Як неспроможна гілка сама з себе плоду принести, якщо не перебуватиме вона на виноградині, ось так і ви, якщо не перебуватимете в Мені.»
15:5-6. Постійне перебування учня в Ісусі Христі («Хто перебуває в Мені») – і перебування Ісуса Христа у віруючій людині («а Я в ньому») – «плід приносить щедро» (див. вірш 8). А на того, хто не вірить, чатує лихо. «Гілка» без життя є мертвою і її зрізують (вірш 2). Вона є нічого не вартою, а тому її «кидають у вогонь» і спалюють. Що мав на увазі Ісус Христос, говорячи про спалення виноградних гілок? Спалені гілки – це люди, які називають себе християнами, але, як і ап. Юда, не є дійсно порятовані, а тому підпадають під суд. Людина без Ісуса Христа, як та мертва гілка, є духовно мертвою, а тому буде покарана вічним вогнем (див. Мт. 25:46). Апостол Юда був з Ісусом Христом, наче «гілка». Та він не мав Божого життя в собі, а тому помер. Його доля була подібною на долю мертвої гілки.
15:7-8. У порівнянні з віршем 6 наголос у цих віршах має позитивний зміст: перебувати в Ісусі Христі та «плід щедро» приносити. Господь відповідає на молитву лиш тоді, коли вона базується на вірі в Ісуса Христа і коли Його слова перебувають у душі віруючої людини. Ці слова Ісуса Христа роблять так, що молитви віруючої людини співпадають з волею Отця. Тож оскільки її молитви відповідають Божій волі, результат очевидний – «воно здійсниться для вас» (див. Ін. 5:14-15). Здійснення молитов щиро віруючих людей – це слава для Отця, бо, як і Ісус Христос, Його учні виконують волю небесного Отця (див. «Хай прийде твоє Царство, нехай буде воля твоя як на небі, так і на землі» [Мт. 6:10]).
15:9-10. Заохоченням для віруючої людини служить чудо «любові» Ісуса Христа, яка є такою ж глибокою і неосяжною, як і любов Отця. Фраза «перебувайте у Моїй любові» може видатися містичною, але Ісус Христос зробив її дуже реальною. Учень має виконувати «заповіді … Отця» так, як робив це Син (див. 14:15, 21, 23; 1Ін. 2:3; 3:22, 24; 5:3). Сильна віра і люблячий послух є істинно правильними стежками до Бога для усіх Його дітей.
Д. Друзі Ісуса Христа (15:11-17)
15:11. Ісус Христос дуже радів тому, що догоджає Своєму Отцю, живучи плідним життям (див. Євр. 12:2). Навчаючи, Він ставив Собі за мету дати людині багате життя, а не безрадісне існування (Ін. 10:10). Адже коли людина дотримується Його заповідей, це й приносить їй радість (див. 17:13).
15:12. Ісус Христос залишив віруючим людям одну найголовнішу заповідь: вони повинні любити один одного («Щоб ви любили один одного, як я вас полюбив!»; також у вірші 17). Християнами лиш тоді дійсно стають, коли турбуються один про одного і, навчаючи, виховують. Прикладом такої любові є любов Христа, який сумирно і жертовно служив: «як Я вас полюбив».
15:13-14. Найбільше, що людина може зробити для свого товариша, – це віддати за нього своє життя. Така смерть є істинним виявом любові. Ісус Христос показав усім Свою любов (вірш 12б), коли помер «за Своїх друзів», за тих, хто слухає Його. Праведного Авраама називали Божим другом (Іс. 41:8), бо він слухав Бога. І спілкувався праведний Авраам з Богом так, як з близьким другом (див. Бут. 18:17).
15:15-17. «Слуга (досл., «раб») не» має таких стосунків зі своїм паном, як мають його друзі. Зазвичай слуга виконує те, що йому наказано, і не намагається зрозуміти, що «його пан» має на думці та що він «робить». Та оскільки Ісус Христос відкрився Своїм учням, їхні стосунки не були вже такими, як між слугою і паном. (Коли ап. Павло назвав себе «слуга [досл., «раб»] Христа Ісуса» [Рим. 1:1], він мав зовсім інше на думці. Він говорив про те, що добровільно і сумирно служить і слухає Бога). Ісус Христос назвав Своїх учнів «друзями», бо розкрив їм об’явлення Свого Отця.
Потім Ісус Христос нагадав їм, що на відміну від поширеного звичаю, коли учні обирають собі учителя, Ісус Христос обрав їх сам (див. Ін. 15:19). І зробив Він це, бо знав, що вони принесуть добрий і довговічний «плід». Він обрав їх для виконання певного завдання, і Його Отець задовольнятиме їхні прохання, щоб вони таки здійснили своє призначення («про що б ви тільки попросили в Отця в Моє ім'я»; див. вірш 7; див. «в Моє ім’я» у 14:13-14; 16:23-24, 26). Щоб мати Ісуса Христа собі за товариша, слід братською любов’ю любити інших: «щоб ви любили один одного!» (див. 15:12).
Е. Ненависть світу (15:18-16:4)
15:18. Жити з Богом – це зносити ненависть світу. І навпаки, товаришувати з світом – отже, бути ворогом Богу (Як. 4:4). Ісус Христос застеріг Своїх учнів щодо ненависті світу. «Світ» у Євангелії від Іоанна – це вороже до Бога суспільство, яке перебуває під владою сатани (Ін. 14:30). Віруючих людей може здивувати така ворожість (1Пт. 4:12-13), та їм слід пам’ятати, що Ісуса Христа ненавиділи від самого Його народження (коли Ірод Великий розшукував Його, щоб вбити) й аж до Його смерті на хресті.
15:19. Головна причина того, що світ ненавидить християн, полягає у їхніх відмінностях (див. 1Пт. 4:4; Рим. 12:2). Віруюча людина, яка вийшла зі світу темряви і перейшла у Царство Божого Сина (Кол. 1:13), має зовсім іншу радість, мету, надію і любов. Тепер вона має певність, істину і приклад життя. Христос «вибрав (див. Ін. 15:16)» Собі християн «від світу» ворожого, і тепер вони належать Йому. І оскільки вони вже не належать цьому світові («не від світу»), він їх «ненавидить».
15:20-21. Ісус Христос пригадав Своїм учням Свої ж колишні слова: «Слуга не більший від пана свого» (див. 13:16). Минулого разу вони стосувалися необхідності служити іншим так сумирно, як це робив Ісус Христос. Цього разу Він використав їх у іншому значенні. Християни мають так сильно ототожнювати себе з Ісусом Христом, що навіть перспектива розділити Його страждання не має їх лякати («переслідуватимуть і вас»). Адже будуть і люди, які підуть за ними та «слово» Ісуса Христа «зберігатимуть», а, отже, і слово Апостолів. Основною причиною ненависті світу до учнів є їхнє ототожнення з Ісусом Христос. Вони ненавидять Ісуса Христа , бо не знають Бога, «Того, Хто послав» Його.
15:22-23. Ісус Христос прийшов як Боже Об’явлення. Якби Він не приходив, їхній гріх не був би таким великим. Речення «гріха не мали б вони» (див. вірш 24) не слід розуміти буквально, що й показує 16:9 (див. 3:19; 9:41). До приходу Ісуса Христа люди могли виправдовувати свій «гріх» своїм незнанням (див. Діян. 17:30). Але зараз, коли Світло прийшло, люди, які добровільно зрікаються Його, не мають «пробачення за … гріх». Хто ненавидить Ісуса Христа, який є об’явленням Бога, а, отже, дуже тісно з Ним пов’язаний, той ненавидить Отця (див. Ін. 15:24б).
15:24-25. Ці два вірші продовжують думку, висловлену у віршах 22-23. Чуда Ісуса Христа були такими характерними, що їхнє значення було очевидним. Єврейський народ мав чесно визнати: «Ніхто бо, з ким немає Бога, не спроможен такі чуда творити, що Ти їх твориш» (3:2). Та народ в цілому зрікся і Ісуса Христа, і Отця, бо, перебуваючи під владою гріха, вони любили темряву більше, аніж світло (3:19). Народ гадав, що служить Богові, зрікаючись Ісуса Христа (16:2-3), та насправді служив сатані (8:44). Основою гріха є відсутність логіки. Їхня ненависть до Ісуса Христа не мала під собою жодного раціонального підґрунтя, що також справджувалося і стосовно інших праведних людей, як, наприклад, царя Давида (Пс. 35:19; 69:4; 109:3).
15:26-27. Перед обличчям протистояння та ненависті світу віруюча людина може піддатися спокусі втекти від світу або замовкнути у ньому. Ісус Христос підбадьорював Своїх учнів, обіцяючи їм Святого Духа, який допомагатиме їм у світі. Як Ісус Христос у Своїх діяннях прославляв Отця, а не Себе, так і Дух свідчитиме про Ісуса Христа як про Месію («Він і свідчитиме за Мене»). А все, що Він каже, – то правда, бо Він – «Дух істини» (див. 16:13). Як «Утішитель» (див. 14:26; 16:7), Він засвідчує Божу істину перед усім світом. Сам Отець посилає Духа (див. 14:26) так, як і Сина Свого колись. І все ж ці загадкові діяння Духа є невід’ємними від Святої Церкви. Апостоли мали свідчити серед людей про все, що дізналися: «Та й ви свідчитимете». Коли Апостоли свідчили, Дух Святий допомагав їм переконувати людей, завдяки чому ті отримували спасіння. Таке виконання божественної заповіді (Діян. 1:8) разом зі свідченням Духу є необхідним для кожного покоління.
16:1-2. Учнів, напевно, цікавило, навіщо Ісус Христос розповідає їм про ненависть світу і переслідування. Однак Ісус Христос, передбачаючи їхнє запитання, пояснив, що їм буде легше триматися вірного шляху та виконувати волю Бога, якщо вони знатимуть про труднощі, які на них очікують, заздалегідь. (Ще одну причину Він вказав у вірші 4.) На учнів чекає відлучення від синагог і навіть смерть. Коли вони пам’ятатимуть, як Ісуса Христа виганяли і як Він помер мученицькою смертю, а також про застереження Ісуса Христа, який передбачав, що все це на них також очікує, то матимуть більше сили через усе це достойно пройти. Першими християнами були євреї (Діян. 2:11, 14, 22), та незадовго після того, як Християнська Церква почала рости і розширюватися, їх виключили «із синагог» (приблизно в 90 році від Р.Х.). Переслідувань аж до смерті зазнали первомученник архидиякон Стефан (Діян. 7:59), ап. Яків (Діян. 12:2) та інші (Діян. 9:1-4). Впродовж історії розвитку Святої Церкви люди, які переслідували віруючих у Ісуса Христа, часто робили це, гадаючи, що служать «тим Богові» (див. Рим. 10:2).
16:3-4. Світ переслідуватиме послідовників Ісуса Христа, «бо ані Отця, ані Мене вони не спізнали». Вони не побачили діянь Отця в словах та вчинках Ісуса Христа. І хоча вони мали певні знання про Бога із Закону, та ці знання не давали їм порятунок, адже сам Бог сказав, що вони – «то народ, що блукає серцем; вони Моїх доріг не знають» (Пс. 95:8-10).
Ісус Христос застерігав Своїх учнів щодо переслідувань з метою зміцнити їх віру. Бо коли вони зрозуміють, що Він не просто гадав, а дійсно знав майбутнє, то ще більше повірять у Нього. Ісус Христос не озвучував їм цього застереження раніше, бо ненависть світу була спрямована проти Нього. Він прикривав їх Своєю присутністю, але тепер вони будуть Його тілом на землі (Еф. 1:22-23).
Є. Діяння Святого Духа (16:5-15)
16:5-6. Коли учні дізналися про відхід Ісуса Христа, то дуже засмутилися. Їх гнітила їхня майбутня особиста втрата Його безпосередньої фізичної присутності. Якби вони розуміли, чому Він іде і до кого Він іде, то пораділи б за Нього. Згодом (вірш 22) Ісус Христос передбачив, що часи їхнього смутку раптово зміняться на велику радість. Твердження Ісуса Христа «Тепер же Я іду до Того, Хто послав Мене» мало спонукати учнів до запитань, але цього не трапилося (Навіть ап. Фома [14:5] не запитав: «Куди йдеш?») Їх стурбованість своїми власними проблемами не дала їм зрозуміти значення такого вирішального слова «тепер» і важливість тих подій (Його смерті, поховання, воскресіння і Вознесіння).
16:7. Відхід Ісуса Христа, хоча й болючий та важкий, був необхідний для Його учнів. Насправді для них було «ліпше (симпхереі) … , щоб … (Ісус Христос) відійшов». Без цього (а саме Його смерті, поховання, воскресіння і Вознесіння) не було б Євангелії. Ісус Христос мусів спокутувати гріхи людства, щоб їх від цих гріхів порятувати (Мт. 1:21). А також, якщо б Він не відійшов, то не було б тоді прославленого Господа, який послав би Утішителя (Святого Духа), через якого й зійшла б на людей ця спокута. Слово «Утішитель» – це переклад грецького слова параклетос. Воно використовувалося для позначення правових захисників, які захищали справу у суді або озвучували її. Таким Утішителем і є Святий Дух, який зійшов у світ у Своєму новому й особливому значенні на свято П’ятидесятниці.
16:8. Одним із нових завдань Святого Духа було переконати світ «у грісі, у справедливості, і в засуді». Переконування – це не те ж саме, що і навертання, та воно є необхідним. Фраза «переконає … у грісі» є перекладом одного слова еленксеі, «представляти або розкривати факти, переконувати в правдивості». Дух діє у душах непорятованих людей, щоб розкрити їм Божу істину і те, що вона їм дасть. Зазвичай для цього потрібна допомога й самої людини (див. 15:26-27).
16:9. Гріх – це бунт проти Бога, і цей бунт досяг свого кульмінаційного моменту тоді, коли Ісуса Христа розп’яли на хресті. Сьогодні найбільшим гріхом є невіра в Ісуса Христа (див. 3:18; 15:22, 24). Більшість людей неохоче визнають, що винні у скоєнні гріха, хоча свої невдачі, вади, навіть злочини визнають. Однак гріх – це завжди проти Бога, а грішні люди – це люди, які приховують істину Бога (див. Рим. 1:18, 21, 25, 28). Могутні діяння Святого Духа є необхідними, щоб переконати людей і привести їх до усвідомлення та визнання їх власного безнадійного стану.
16:10. Розіп’явши Ісуса Христа, єврейський народ показав, що, на його думку, Ісус Христос був неправедним, адже повісити на дереві можна було лиш грішну людину, що засвідчувало Боже прокляття на ній (Втор. 21:23; Гал. 3:13). Але Воскресіння і Вознесіння показали, що Ісус Христос – праведний Слуга Божий (Діян. 3:14-15; Іс. 53:11). Дух допомагає людям визнати свої хибні думки щодо Ісуса Христа, коли проголошується добра новина, і, особливо, Воскресіння (1Кор. 15:3-4).
16:11. Третє завдання Святого Духа стосувалося «засуду». Смерть і воскресіння Ісуса Христа – це засудження сатани (12:31; Кол. 2:15), князя «цього світу» (див. Ін. 14:30). Своєю смертю Ісус Христос переміг диявола, який «мав владу смерти» (Євр. 2:14). (Однак, хоча сатана й був переможений на хресті, він все ще діє серед людей [1Пт. 5:8]. Але, як і на засудженого злочинця, на нього чекає «страта» [Одкр. 20:2, 7-10].)
Люди, які повстали проти Бога, мають зробити відповідні висновки з перемоги Ісуса Христа над сатаною й остерігатися Господа, який має владу судити. Оскільки факт майбутнього покарання (і Сатани, і людини) є беззаперечним, Святий Дух приводить людей до визнання своїх помилок і гріхів та готує їх до спасіння (див. Діян. 17:30-31).
16:12-13. На той час учні не були готові сприйняти ще більше духовної істини. Їхні серця заціпеніли, їх хвилювала власна перевага над іншими у земному царстві, тож вони не бачили жодної потреби у смерті Ісуса Христа. Смуток щодо Його відходу і збентеження щодо Його пророцтва про зрадника серед них і про те, що й вони розбіжаться та покинуть Його, зробили їх нечутливими до більших духовних істин. Однак «Дух істини» (див. 15:26) прийде після смерті Ісуса Христа і «наведе … (Апостолів) на всю правду» про Ісуса Христа та Його діяння.
Ісус Христос також сказав, що Дух «не промовлятиме від Себе» (тобто зі Своєї власної ініціативи), лиш буде навчати тому, «що вчує» від Отця. Це вказує на взаємозалежність усіх Осіб Святої Трійці. Отець скаже Святому Духові, чому навчати Апостолів про Сина.
А також Дух «звістить те, що настане». Це речення допомагає зрозуміти попередню обіцянку Ісуса Христа: «Він і наведе вас на всю правду». У ній іде мова про те, що часткове розуміння Апостолами особи і діянь Ісуса Христа як Месії, буде доповнене Святим Духом, який розкриє їм глибоке значення Розп’яття на хресті і Воскресіння, а також істини про повернення Ісуса Христа (див. 1Кор. 2:10). Новозавітні книги і є здійсненням такої навчальної діяльності Святого Духа.
16:14-15. Оскільки Ісус Христос – це Слово, об’явлення Отця (або, як сказав ап. Павло, «образ невидимого Бога» [Кол. 1:15]), «усе, що Отець має», має також і Син. Дух Істини приніс славу Ісусові Христові, коли відкрив Апостолам усе, що стосувалося особи і діянь Слова («бо з Мого візьме і звістить вам»). Він діяв у душах Апостолів так, щоб вони могли сприймати знання про Спасителя, розуміти його і навчати цьому інших.
Ж. Провіщення змін (16:16-33)
Тут Ісус Христос переходить від розмови про майбутні діяння Святого Духа до розкриття майбутнього, яке очікує на Апостолів. Одного дня Ісус Христос знову з’явиться, та спершу Його учням доведеться пройти через смуток, біль і духовні невдачі. Потім, однак, на них чекатиме радість, молитва і мир.
16:16. Слова «ще трохи» були незрозумілими учням (а також, можливо, і першим читачам Євангелії від Іоанна). Окрім того, передбачення «і побачите Мене» також було важко відразу зрозуміти. Чи мав Ісус Христос на увазі (а) сходження Святого Духа, чи (б) Своє Друге Пришестя, а чи (в) Свою коротку, 40-денну проповідницьку діяльність між Воскресінням та Вознесінням? Останнє припущення видається найбільш відповідним у даному контексті.
16:17-18. Учні були спантеличені словами Ісуса Христа, які вказували на час («ще трохи»). Слово «казали» (недоконаний час) вказує на чималу дискусію з приводу даного питання серед Апостолів, які так і не дійшли єдиного висновку щодо цього. Вони не могли осягнути слів Ісуса Христа, адже Він сказав: (а) «ще трохи» і вони Його не побачать, (б) «знову ще трохи» і побачать, та (в) Він іде «до Отця». Лише Його смерть, воскресіння, проповідницька діяльність після Воскресіння і Вознесіння допоможуть їм зрозуміти ці Його слова.
16:19-20. Як Господь Учитель Ісус Христос розумів збентеження Своїх учнів. Він не розтлумачив їм Свої слова. Адже знав, що вони осягнуть все тоді, коли прийде відповідний час і коли Дух Святий зійде та допоможе їм усе зрозуміти, навчаючи (див. вірші 12-13). Фраза «істинно, істинно говорю вам» (див. коментарі до 1:51) є вступом до урочистого передбачення про те, що на зміну їхньому майбутньому горю прийде радість. Його смерть принесе їм великі душевні страждання, та світ радітиме з цього. Однак, навіть ця смерть Месії, з приводу якої вони голоситимуть і ридатимуть, принесе їм радість: «журба ваша у радощі обернеться». Його Воскресіння і тлумачення Святого Духа допоможуть їм зрозуміти, що Він мусів померти для того, щоб вони змогли отримати прощення гріхів. Згодом Свята Церква радітиме Його смерті (див. 1Кор. 1:23; 2:2).
16:21-22. Ісус Христос розповів про біль, на зміну якому приходить радість, на прикладі болі під час народження дитини, яка, народившись, приносить матері радість нового життя. Зараз на учнів чекав біль («ви нині в журбі»), та світло радості вже дуже близько. В той момент, коли вони побачили Ісуса Христа після воскресіння, прийшла до них радість, яка ніколи не закінчиться, адже Він помер за гріхи лиш раз і тепер житиме повіки (див. Рим. 6:9-10; Лк. 24:33-52; Євр. 7:24-25).
16:23-24. Наступні події змінили вид стосунків. Оскільки Ісуса Христа не буде з ними у Його матеріальному тілі (фраза «і того дня» означає після Вознесіння), вони не зможуть ставити Йому запитання. Однак Святий Дух їм допомагатиме (вірші 13-15).
Фраза «істинно, істинно кажу вам» знову слугує вступом до важливого твердження. Вони будуть Його послами, а тому мають право просити «в Отця» все, що їм буде потрібно для здійснення Його волі. Слова «в ім’я Моє» не є якоюсь магічною формулою, яка допомагає здійснити волю людини, що просить. Ні, ці слова пов’язують прохання людини з діяннями Сина Божого, коли Він виконував волю Отця (див. «у Моє ім’я» у 14:13-14; 15:16; 16:24, 26). До цього часу учні не молилися в ім’я Ісуса Христа. Тепер їм слід було це робити, оскільки смерть Ісуса Христа і сходження Святого Духа допоможуть їм виконати Божий задум щодо заснування Доби Святої Церкви. Молитви, на які людина отримує відповідь, приносять їй всебічну радість (див. 15:11; 16:22), адже це Бог діє в ній.
16:25. Хоча Ісус Христос був Господом Учителем і впродовж трьох років навчав Своїх учнів прикладом і словом, все ж їхнє сприйняття Його об’явлення Отця залишалося обмеженим (14:9; див. 2:22; 6:60; 13:7, 15-17). Та на зміну загадковим висловам («Оповідав Я вам про те притчами») прийшла відверта розмова. Й у Своїх повчаннях після воскресіння (див. Діян. 1:3) Син Божий говорив «одверто про Отця» (див. Ін. 14:25-26).
16:26-27. «Ось того дня» учні наблизяться до Отця і все зрозуміють. Вони зможуть звертатися до Отця прямо, від імені, тобто через, Ісуса Христа (див. «в Моє ім’я» у 14:13-14; 15:16; 16:24). Ісусові Христові більш не треба буде молитися за них, адже вони зможуть це робити вже самі. Ця істина не перечить тому факту, що Ісус Христос є Посередником, який допомагає людині позбутися гріха (див. Рим. 8:34; 1Ін. 2:1-2). Тепер між учнями й Отцем були люблячі та віруючі стосунки. Лише діти Божі мають такий привілей стосовно Отця (Рим. 5:2).
16:28. Ісус Христос підсумував Свою місію одним реченням, говорячи про Своє втіляння («Я вийшов від Отця»), Своє приниження («і прийшов на світ»), Своє Воскресіння, Вознесіння та піднесення («і знову полишаю світ і до Отця повертаюсь»). Ось у що учні Ісуса Христа зрештою повірили.
16:29-30. У відповідь на слова Господа учні сказали, що «тепер» вони все зрозуміли і повірили. Вони відчували, що слова Ісуса Христа були дуже відвертими, а тому визнали Його всезнання («Ти всевідущий») і божественне походження («Ти … від Бога … вийшов»).
16:31-32. Та хоча учні були чесними і щирими у твердження про силу своєї віри (вірш 30), Ісус Христос знав про обмеженість їхньої віри значно краще, аніж вони самі (див. 2:24-25). Запитання «Віруєте нині?» можна також перекласти як «Ви дійсно віруєте зараз?». Так, вони дійсно вірили, та їхня віра не була повною і достатньо сильною, якою вона стала вже після смерті та воскресіння Ісуса Христа і після сходження Святого Духа. Фраза «ви розсієтеся кожен у свій бік» є здійсненням пророцтва Захарії, в якому йшла мова про Пастиря (Месію), якого Господь Всемогутній розіб’є мечем Своїм, через що вівці його й розбіжаться (Зах. 13:7). Не зважаючи на відданість учнів Ісуса Христа, їхню віру і любов, вони незабаром покинуть Його у найжалюгідніший спосіб. Його передбачення «а мене самого полишите» й справді здійснилося, адже Його учні усі до одного покинули Ісуса Христа (Мт. 26:56), коли Його арештували, і коли ап. Петро Його зрікся (Ін. 18:17, 25-26). І все ж тоді Отець Його не покинув: «Та Я не сам, бо зо Мною – Отець» (див. 8:29; Пс. 23:4; 73:25-26). Проте згодом і Отець покинув Ісуса Христа, коли Він був на хресті (Мт. 27:46).
16:33. Навчаючи Своїх Апостолів про все «це» (част. 14-16), Ісус Христос мав намір підтримати їх, дати їм «мир» в Собі. Віруючі люди живуть одночасно і в Ісусі Христі, і в цьому світі. Воз’єднавшись з Ісусом Христом, Його учні мають мир, та «у (ворожому) світі» вони страждатимуть. Суспільна система світу, ворог Бога і Його людей, заперечує звістку Ісуса Христа й усю Його проповідницьку діяльність (див. 1:5, 10; 7:7). Та Ісус Христос переміг систему, «подолав світ». Як сильний чоловік, який прийшов і зруйнував царство сатани (Мт. 12:25-29), Ісус Христос – це Перемога. Фраза «Та бадьортеся!» є перекладом до слова тхарсео. У НЗ його промовляв лише Господь (Мт. 9:2, 22; 14:27; Мк. 6:50; 10:49; Ін. 16:33; Діян. 23:11). Оскільки Він переміг, то вони також у єдності з Ним можуть перемогти (Рим. 8:37).
З. Клопотання Ісуса Христа (част. 17)
1. ІСУС ХРИСТОС ПРОСИТЬ ЗА СЕБЕ (17:1-5)
Після того, як Ісус Христос символічно обмив ноги Своїм учням (13:1-30) і дав урок Своїм Апостолам (14-16), Він помолився. Ця молитва у Ін. 17 має назви «Первосвященницька молитва» і «Господня молитва».
Ісус Христос завершив Свої повчання учням переможним реченням: «Я бо подолав світ» (16:33). Це було своєрідним передбаченням Його діянь на хресті. Впродовж усієї Своєї проповідницької діяльності Ісус Христос дослухався волі Отця (див. Лк. 4:42; 6:12; 11:1; Мт. 26:36). Тож оскільки тепер Він повертався знову до Свого Отця, то спершу помолився за Себе (Ін. 17:1-5), потім за Апостолів (вірші 16- 19), і зрештою за майбутніх віруючих людей (вірші 20-26).
17:1. Ісус Христос міг звертатися до Бога в молитві завдяки особливим стосункам, які були між Ними, як між Сином і Отцем. Він розпочав Свою молитву словом «Отче» (див. Мт. 6:9) і використав його ще тричі у цій молитві (Ін. 17:5, 21, 24), а також фрази: «Отче Святий» (вірш 11) і «Праведний Отче» (вірш 25). Потім Він сказав: «Прийшла година!» Лиш від Бога залежало здійснення божественного задуму щодо порятунку людей. Тому вже кілька разів Ісус Христос казав, що відповідний час ще не настав (2:4; 7:6, 8, 30; 8:20). Але зараз час таки настав (див. 12:23; 13:1).
Потім у Своїй молитві Ісус Христос попросив: «Прослав Свого Сина» (див. 17:5). У цьому проханні прозвучало й благання Ісуса Христа про підтримку, яка допоможе Йому пройти через страждання, через хрест, дочекатися воскресіння і повернення до колишньої слави. Ісус Христос ставив Собі за мету прославити Отця («щоб Син Твій Тебе прославив»), бо через Ісуса Христа Бог зможе показати людям Свою мудрість, владу і любов. Віруючі люди також мають прославляти Бога (вірш 10). Насправді, в цьому й полягає головна мета життя кожної людини (Рим. 11:36; 16:27; 1Кор. 10:31; Еф. 1:6, 12, 14).
17:2. Фраза «згідно з владою, що її Ти дав Йому над усяким тілом» вказує на те, що прохання Ісуса Христа відповідало задуму Отця. Отець дав Синові право керувати землею (див. Пс. 2). Тому Син і мав владу судити (Ін. 5:27), владу забирати Своє життя (10:18) і «дарувати життя вічне тим», кого Отець дав Йому. П’ять разів у цій молитві Ісус Христос говорив про Своїх людей, як про тих, кого дав Йому Отець (17:2, 6 [двічі], 9, 24).
17:3. У цьому вірші Ісус Христос сказав, що «вічне життя» полягає в тому, щоб пізнати «єдиного, істинного Бога» через Його Сина (див. Мт. 11:27), оскільки зв’язок між Ними є дуже близьким, тривалим і динамічним. Слово «спізнали» (гіноскосін) часто використовується в Септуаґінті і декілька разів у Новому Завіті стосовно близьких стосунків між людьми (наприклад, Бут. 5:1, «спізнав»; Мт. 1:25, «спізнав»). Та в даному випадку воно вказує на те, що людина, яка знає Бога, має дуже тісний духовний взаємозв’язок із Ним. І цей взаємозв’язок є вічним, а не тимчасовим. Вічне життя – це не лише безкінечне існування. Кожен існуватиме десь завжди (див. Мт. 25:46), та питання полягає в тому, в яких умовах і у яких стосунках людина проводитиме своє вічне життя?
17:4-5. В основі молитви Ісуса Христа за Себе було те, що Він виконав Своє «діло» (див. 4:34) – «Я Тебе на землі прославив» (див. 17:1) – і цим засвідчив, що був «слухняним аж до смерти» (Флп. 2:8). І хоча розп’яття на хресті було все ще майбутньою перспективою, не існувало жодного сумніву, що все так і буде. Він повторив Своє прохання щодо повернення до колишньої слави з Отцем (див. Ін. 17:1), бо був цілковито впевнений, що пройде через розп’яття так, як і було задумано Богом.
Отець дав Синові «до виконання» не лише «те діло» (вірш 4), а ще й дещо інше, про що стає відомо з молитви Ісуса Христа. Отже, Отець дав Йому також: віруючих людей (вірші 2, 6, 9, 24), славу (вірші 5, 24) слова (вірш 8) та ім’я (вірші 11-12). А Син у Свою чергу дав віруючим людям Божі слова (вірші 8, 14) і Божу славу (вірші 22, 24).
2. КЛОПОТАННЯ ІСУСА ХРИСТА ЗА АПОСТОЛІВ (17:6-19)
Ісус Христос молився за Своїх учнів перед тим, як їх обрав (Лк. 6:12), під час Своєї проповідницької діяльності (Ін. 6:15), наприкінці Своєї проповідницької діяльності (Лк. 22:32), тут (Ін. 17:6-19) і згодом на небесах (Рим. 8:34; Євр. 7:25). Така молитва-клопотання розкриває, як сильно Ісус Христос турбується і любить Своїх Апостолів.
17:6-8. Це Отець дав Синові відданих Апостолів (див. вірші 2, 9, 24), яких відділив «від світу» (слово «світ» зустрічається у цій частині 18 разів: вірші 5-6, 9, 11 [двічі], 13, 14 [тричі], 15, 16 [двічі в оригіналі грецькою мовою], 18 [двічі], 21, 23-25). Цей відбір не був випадковим. Отець дав Ісусові Христу цих Апостолів як особливий дар (див. 6:37). Промовивши: «І зберегли вони слово Твоє,» – Ісус Христос похвалив Своїх учнів за те, що вірним чином сприйняли звістку Бога через Ісуса Христа. Учні не були бездоганними, та вони врешті все правильно зрозуміли. Їх віра в Ісуса Христа була вірою у Його єдність з Отцем (17:8). І така їхня віра в Ісуса Христа проявилася у їхньому послуху і слідуванні Його словам, бо вони «увірували» у Його божественне призначення (див. 16:27).
17:9-10. У віршах 6-19 Ісус Христос молився за одинадцятьох Апостолів, хоча вони стосуються й усіх віруючих людей (див. вірш 20). Та в той момент Він не молився «за світ», який потопав у ворожості і невірі. Тут Він молився за збереження Своїх учнів («бережи їх», вірш 11) і за їхнє освячення («освяти їх», вірш 17). А ось ворожий світ не треба берегти, і невіру не слід освячувати. Ісус Христос звертався до Отця з таким проханням, бо це сам Бог їх створив, обрав і привів до Ісуса Христа («вони – твої»). Слова Ісуса Христа «І все Моє – Твоє, Твоє ж – Моє» показують, що Він зі Своїм Отцем перебуває в єдності, тісних взаємозв’язках і рівності.
Колись давно Бог перебував між людьми і показував їм Свою славу. Потім Його слава проявилася через Ісуса Христа (див. 1:14). Господа Ісуса Христа ж прославили Його учні: «В них Я прославився». А зараз в Добу Церкви Сина прославляє Святий Дух (16:14), а також самі віруючі люди (Еф. 1:12).
17:11. Ісус Христос незабаром відійде до Отця і залишить Своїх учнів «у світі». Вони мусіли залишитися на землі, щоб здійснити Божий задум щодо розповсюдження доброї новини про спасіння і заснування Святої Церкви Христової. З утворенням Сятої Церкви історія світу стала такою собі «оповіддю двох міст»: міста Бога і міста людини.
Тож оскільки учні Ісуса Христа залишалися «у світі», Ісус Христос молився про їх захист. Ворожість світу проти Бога, яка знайшла свій вияв у ворожості супроти Ісуса Христа, тепер буде спрямована на невеличку групу Апостолів, а згодом і на багатьох послідовників Ісуса Христа. Звертаючись до Бога словами «Отче Святий», Ісус Христос вказав на Його відмінність від грішних створінь. Така святість є основою відділення віруючих людей від світу. Бог оберігатиме їх від гріха і ворожості світу владою імені Свого (див. Прип. 18:10). У біблійні часи ім’я людини мало дуже велику вагу.
Чому Ісус Христос молився за збереження Своїх Апостолів? Щоб сприяти єдності віруючих людей, які чинитимуть за зразком Отця і Сина: «Щоб були (вони) одно, як Ми» (див. вірші 21-22). Адже така єдність необхідна для здійснення волі і задуму Бога. Отримуючи захист від Нього, вони будуть єдині у своїх бажаннях служити та прославляти Сина.
17:12. Як Добрий Пастир Ісус Христос турбувався про отару, ввірену Йому Отцем. Однак ап. Юда був виключенням. Тут Ісус Христос назвав його: «син загибелі». Апостол Юда ніколи не був вівцею, і його справжня сутність зрештою відкрилася (див. 13:11; 1Ін. 2:19). Він був «мертвою гілкою» (див. коментарі до Ін. 15:2, 6). Апостол Юда зробив те, що захотів (він продав Ісуса Христа). І все ж він був мимовільним знаряддям сатани (13:2, 27). Проте навіть його діяння відповідали всевишньому задуму Бога (див. Діян. 2:23; 4:28). І зрештою зрада ап. Юди була на те, «щоб збулося Писання», а саме слова з Пс. 41:9, де товариш царя Давида зраджує його.
17:13. Слова втішання («і кажу те»), які Ісус Христос адресував Своїм Апостолам, були дуже важливими для них. Після Його Страстей, вони пригадають їх і матимуть «радощів … у собі вщерть». Адже знатимуть з Його колишніх слів, що таким чином Він переміг диявола і дав їм вічне життя.
17:14. Ісус Христос клопотався за Своїх учнів, нагадуючи, що: (а) вони є цінними і (б) на них чатує небезпека. Вони були цінними, бо прийняли Слово Боже: «Слово Твоє Я передав їм» (див. «слова бо, Тобою Мені дані, Я їм дав», вірш 8). На них чатувала небезпека через те, що сатанинський світ ненавидів їх, «не від світу бо вони». Коли люди вірують у Ісуса Христа, «все, що у світі, - пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя життя» (1Ін. 2:16), втрачає свою привабливість. Відданість віруючої людини демонструє, що цінності сатанинського світу – це сміття або гній (див. Флп. 3:20). А світ ненавидить, коли виявляють його фальшиві цінності (див. Ін. 3:20).
17:15. Згідно задуму Божого, Він не мусів повністю усувати небезпеку та ненависть, з якими зіткнуться Апостоли («Не молю, щоб Ти узяв їх від світу»), але мав оберігати їх у такому ворожому середовищі. Хоча Ісус Христос вже скоро покине цей світ (вірш 11), Його Апостоли залишаться в ньому. Як пророк Даниїл у Вавилоні (Дан. 1-2; 4-6) та святі у цісарському домі (Флп. 4:22), Бог бажає, щоб Його послідовники свідчили істину у домівці сатани. Він, як чисте лихо, зло (див. Мт. 5:37; 1 Йн. 5:19), як головуючий над світом, намагається зробити все можливе, щоб знищити віруючих людей (див. Одкр. 2:10; 12:10), та Божий намір все ж здійсниться. Християни не повинні покидати цей світ. Ні, їм слід залишатися в ньому, встановлювати з ним необхідні зв’язки і вірити, що Бог захищає їх, поки вони свідчать про Ісуса Христа.
17:16-17. Саме так, як Ісус Христос не належить до сатанинського світу («Я не від світу.»; див. вірш 14), так і віруючі люди не є його. Вони належать до Небесного Царства (Кол. 1:13) завдяки своєму новому народженню (див. Ін. 3:3). Ісус Христос вже молився про захист Своїх учнів (17:11), тепер же Він просив про їх освячення (17:11). Слово «освяти» означає «збережи для особливої мети». І дійсно віруючі люди мають інші цінності й завдання, аніж мешканці світу гріха.
Освятити Бог їх може Своєю істиною, яка звіщається через Слово. Коли люди чують звістку про Ісуса Христа, вірять у неї і розуміють, тоді серця учнів ї їхні душі зазнають змін. І така зміна знаходить своє відображення в усьому їхньому житті. Те ж саме стосується віруючих людей сьогодення. Коли вони впускають Слово Боже у своє життя і слідують йому, то отримують освячення, тобто зберігаються для Бога і живуть життям, вшановуючи Бога (див. 15:3). Звістка Бога відділила Апостолів від сатанинського світу, і тепер вони виконуватимуть Його волю, а не сатани.
17:18. Ісус Христос є прикладом для кожної віруючої людини. Він був у світі, та йому не належав (вірші 14б, 16б). Отець «послав» Його у світ з особливим завданням. Так і Син «послав … у світ» віруючих людей зі Своїм завданням, щоб звіщали вони про Отця (див. 20:21). Оскільки молитва Ісуса Христа за учнів стосувалася не лише Апостолів (див. 17:20), ця частина є подібною на Велике Доручення (Мт. 28:18-20). Кожен християнин має розуміти, що він – місіонер, Божий посланець, завдання якого полягає в тому, щоб звіщати Божу істину іншим.
17:19. Ісус Христос освятив Себе «за них», за усіх Своїх учнів. У якому розумінні Ісус Христос мав освятити Себе? Хіба Він не був уже відділений Богом від світу? Так, але це освячення стосується відділення і присвячення Себе Своїй смерті, «щоб і вони (учні) були освячені в істині». З цього випливає, що Божа істина і є тим, через що відбувається освячення (див. коментарі до вірша 17). Мета смерті Ісуса Христа – відділити віруючих людей від сатанинського світу і привести їх до Бога, щоб і вони присвятили себе Богові і Його всевишньому задуму.
3. КЛОПОТАННЯ ІСУСА ХРИСТА ЗА МАЙБУТНІХ ВІРУЮЧИХ ЛЮДЕЙ (17:20-26)
17:20. Наостанок Ісус Христос помолився (вірші 20-26) за майбутніх віруючих людей, які прийдуть до Нього «завдяки … слову» Апостолів. У Добу Церкви усі християни прийшли до Христа прямо або опосередковано завдяки свідченням Апостолів. Ісус Христос знав, що успішно виконає Своє завдання. Він помре і повстане, потім пошле Духа, Апостоли проповідуватимуть, люди навертатимуться, і свята Церква буде зростати. Як і кожен первосвященик Ізраїлю має з собою імена усіх поколінь перед тим, як входить у храм Господній (див. Вих. 28:9-12, 21-29), так тепер і Ісус Христос, великий Первосвященик, свідчив за віруючих людей у святій присутності Свого Небесного Отця (див. Євр. 4:14-5:12; 7:24-8:2).
17:21. Ісус Христос попросив про єдність усіх майбутніх віруючих людей (див. вірші 11, 22). Розділення Сятої Церкви суперечить волі Ісуса Христа. Ісус Христос молився за єдність в любові, єдність у послуху Богові та Його Слову і єдність у відданості Його волі. Усі віруючі люди належать до одного тіла Христового (1Кор. 12:13), і виявляти свою духовну єдність вони мають своїм власним способом життя. Господь Ісус Христос бажає для Своєї Церкви такої єдності, яка є у Сина з Отцем: «як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі» (див. Ін. 10:38; 17:11, 23). Отець чинив Свої діяння через Сина, а Син завжди робив лиш те, що відповідало волі Отця (5:30; 8:29). Свята Церква має брати приклад з такої духовної єдності. Без єдності з Ісусом Христом та Отцем («вони … в нас») християни не можуть вдіяти нічого (15:5). Метою їхнього життя має бути бажання виконувати волю Отця.
Наслідком єдності учнів з Ісусом Христом у Його тілі стане те, що «світ» увірує: Його послав Отець (див. 17:23).
17:22-23. Слава, яку Ісус Христос дав Святій Церкві, може мати стосунок до слави через Розп’яття на хресті (див. вірші 1-5). Коли Свята Церква прийме й обміркує значення вчинку Ісуса Христа, який віддав Своє життя у спокуту за все людство, тоді вона об’єднається стосовно намірів Бога і Його задуму щодо порятунку людей. І знову єдність християн («щоб вони були одно так само») прирівнюється до єдності Сина з Отцем («як і Ми одно»; див. вірші 11, 21). А потім ще й прирівнюється до перебування Христа у душах віруючих людей («Я – в них»).
Мета єдності усіх віруючих людей між собою і з Богом полягає в наступному: (а) щоб світ повірив у божественне призначення Сина («що послав єси мене»), і (б) щоб світ відчув, що любов Бога до віруючих людей є глибокою, міцною й неосяжною, як і Його любов до Його єдиного Сина (див. вірш 26).
17:24. Єдність і близкість, які мають учні з Ісусом Христос у цьому житті, стануть ще більшими у вічності. Метою порятунку віруючої людини є її майбутнє прославляння, куди також входить перебування з Ісусом Христом (див. 14:3; Кол. 3:4; 1Сол. 4:17). Останній завіт і воля Ісуса Христа («Хочу», тхело) полягали в тому, щоб Його учні «бачили» Його славу (Євр. 2:10). Цю славу Ісус Христос мав від Отця і матиме її знову (Ін. 17:5). Він скріпив Свій завіт Своєю смертю і Своїм воскресінням. І оскільки Його воля цілковито співпадає з волею Отця (4:34; 5:30; 6:38), не має жодного сумніву, що все так і буде.
17:25-26. Ісус Христос завершує Свою молитву за віруючих людей звертанням «Праведний Отче». Слово, яке тут перекладено як «праведний», не часто зустрічається у Євангелії від Іоанна (див. 5:30; 7:24). Тут його значення, мабуть, полягає в тому, що Ісус Христос прославляв Свого Отця за Його об’явлення (див. Мт. 11:25-26). Отець є праведним, а світ – ні («Світ не спізнав Тебе»). Ісус Христос же спізнав, об’явив (Ін. 17:6) і прославив (вірш 4) Отця. Так само мають чинити християни. Сутність Бога – це любов (1Ін. 4:8). За допомогою Своєї смерті Ісус Христос зробив так, що увесь світ дізнався про Отця і Його любов. А Отець виявив Свою любов до Сина, коли повернув Йому Його колишню славу. Об’являючи Отця, Ісус Христос мав на меті зробити так, щоб християни продовжували зростати у тій любові («щоб любов, якою Ти полюбив Мене, в них перебувала») і насолоджувалися особистою присутністю Ісуса Христа у своєму житті («а Я в них»).
Стосовно віруючих людей Ісус Христос просив про наступне: про збереження (Ін. 17:11), освячення (вірш 17), єдність (вірші 11, 21-22) і про присутність у славі Ісуса Христа (вірш 24). Не має жодного сумніву, що на цю молитву Бог таки відповість (див. 11:42; 1Ін. 5:14).
ІV. Страсті Ісуса Христа і Воскресіння (част. 18-20)
А. Арешт Ісуса Христа (18:1-11)
18:1. Ісус Христос «вийшов» зі світлиці, у якій споживав Тайну Вечерю «із своїми учнями», і перейшов «на той бік Кедрон-потоку», на схід. Кедрон або Ваді аль-Джоз – це долина або русло, яка бере свій початок на півночі Єрусалиму і проходить між Храмовою горою та Оливною горою, прямуючи до Мертвого моря. Колись саме там товариш царя Давида (Ахітофел) зрадив його, поки він переходив Кедрон і піднімався на Оливну гору (2Сам. 15:23, 30-31). Так само і ап. Юда, якому Ісус Христос довіряв, зрадив Його, коли Він переходив Кедрон і прямував до Оливної гори. Там знаходився оливковий «сад», куди Ісус Христос разом зі Своїми учнями приходив на ночівлю, поки перебував у Єрусалимі (Лк. 21:37). Під час свят (наприклад, Пасхи) багато тисяч євреїв сходилося до Святого Міста, і більшість з них була змушена оселятися в наметах або й інших тимчасових притулках.
18:2-3. «Бо корінь усього лиха – грошолюбство» (1Тим. 6:10). Тож не дивно, що ап. Юда «зрадив» Ісуса Христа через гроші (Ін. 12:4-6; Мт. 26:14-16). Апостол Юда не був якимсь неймовірним чудовиськом. Ні, він був звичайною людиною, яка потрапила у пастку звичайного гріха (пожадливості), що використовував сатана для досягнення власних цілей. Апостол Юда знав звичаї Ісуса Христа, і його вчинок є разючим протиставленням безкорисливій любові Ісуса Христа. «Війська» об’єдналися зі слугами первосвящеників та фарисеїв у своїй ворожості до Ісуса Христа. «Відділ війська» римського – це когорта (спеіран, десята частина легіону), яка в даному випадку налічувала 600 чоловіків. Їм, напевно, було наказано схопити цього заколотника, який заявляв, що начебто є якимсь царем.
18:4. Ісус Христос знав про всі події, через які Йому слід було пройти. Тож вони не застали Його зненацька, як гадали. Він добровільно приніс Себе в жертву (10:14, 17-18). Раніше під час Своєї проповідницької діяльності Ісус Христос не бажав, щоб з Нього робили народного царя (6:15). Тож сцена у вірші 18:4 є дуже драматичною і водночас іронічною. Апостол Юда прийшов з військом і релігійними лідерами, щоб схопити Ісуса Христа силою. Та Ісус Христос стояв Собі сам (учні заснули; Лк. 22:45-46), і хоча Він не мав при Собі жодної зброї, все ж добре володів ситуацією. У темряві ночі Він міг утекти, як це зробили Його учні згодом (див. Мк.14:50). Та замість цього Він просто видав їм Себе.
18:5-6. Слова Ісуса Христа «Це Я» злякали їх, тож вони «подалися назад і припали до землі», вражені силою Його слів (див. 7:45-46). Фраза «Це Я» є двозначною і може стосуватися божественної сутності Ісуса Христа (Вих. 3:14; Ін. 8:58). Або ж таким чином Він просто їм представився (як у 9:9).
18:7-9. Як Добрий Пастир Ісус Христос віддав Своє життя за овець (10:11). Оберігаючи Апостолів, Ісус Христос показав, що готовий померти у спокуту за гріхи інших. Він не просто помер за них, але й замість них. Будучи Добрим Пастирем, Він не втратив жодної Своєї вівці, але здійснив волю Свого Отця щодо Апостолів (6:38) і Своє власне пророче Слово (6:39).
18:10. Апостол Петро казав, що готовий померти за Ісуса Христа (Мт. 26:33-35). І за даних обставин вирішив це довести. Він, мабуть, гадав, що таким чином зможе визволити Ісуса Христа або ж, принаймні, вступити за Нього в бій. Однак не має сумніву, що він був більш вправним у ловлі риби, аніж у веденні бою на мечах. Адже, імовірно, хотів відтяти слузі первосвященика Малхому голову, а не лиш вухо. І ап. Лука (22:50) і ап. Іоанн зазначили, що то було «праве вухо». Це ще один доказ на користь історичної достовірності цих обох Євангелій. (апостол Лука додав, що Ісус Христос зцілив вухо чоловіка [Лк. 22:51], що продемонструвало Його любов навіть до ворогів!) Сліпа відданість ап. Петра була зворушливою, та вона не відповідала Божому задумові. У релігії запопадливість без відповідного знання часто веде людей в неправильному напрямку (див. Рим. 10:2).
18:11. Дещо раніше тієї ж таки ночі Ісус Христос уже докоряв ап. Петрові (13:6-11). Зараз Він знову висловив йому докір, і цього разу за те, що той не розумів Божої волі. Не зважаючи на те, що Ісус Христос багато розповідав Своїм учням про Свою майбутню смерть (3:14; 8:28; 12:32-33; див. Лк. 9:22), учні не розуміли, для чого вона була потрібна (див. Лк. 24:25). Це Отець вирішив, що Ісусові Христові слід пройти через страждання і смерть, щоб відкупити людей від Його гніву на їхню гріховність (Пс. 75:8; Іс. 51:17, 22; Єр. 25:15; Єз. 23:31-33). Слова «Чашу, яку дав Мені Отець» вказують на те, що Ісус Христос розумів: усе, через що Йому доведеться пройти, – це частина великого Божого задуму. Його риторичне запитання, адресоване ап. Петрові, мало змусити ап. Петра замислитись. Ісус Христос прийшов, щоб здійснити волю Отця, а тому Він спокійно приймає події, що відповідають Його задуму.
Б. Релігійний суд і зречення ап. Петра (18:12-27)
18:12-14. Ісуса Христа заарештували пізно вночі, коли довкола панувала темрява. Ісус Христос уже мав доволі непростий день. Його учні так втомилися від усіх подій і тиску звідусіль, що зрештою поснули. Однак для Ісуса Христа той час, поки вони спали, був неспокійний. Він провів його у молитві, «повний скорботи та тривоги» (Лк. 22:44; див. Мк. 14:33-41). Зараз Ісус Христос був зв’язаний і в руках Своїх ворогів. Він залишився сам, адже на той час Його учні вже розбіглися (Мт. 25:56; Ін. 16:32).
Над Ісусом Христом розпочався релігійний суд (див. перелік судових процесів над Ісусом Христом до Мт. 26:57). Слова «(вони) повели (Ісуса Христа) спершу до Анни» дають інформацію, якої в інших Євангеліях немає. Анна був призначений на посаду первосвященика Квірінієм, намісником Сирії, у 6 році від Р.Х. і обіймав її до 15 року від Р.Х., коли на його місце прийшов Валерій Грат, прокуратор Юдеї. Згідно з єврейськими законами первосвященик обіймав свою посаду впродовж усього свого життя, однак римляни не бажали, щоб вся влада зосереджувалася в руках однієї людини, тому часто міняли первосвящеників. Після Анни цю посаду займало п’ять його синів і зять Каяфа (див. графік до Діян. 4:6; див. Лк. 3:2). Очевидно, що Анна, хоча вже й не був первосвящеником, користувався великою повагою і владою серед людей. Тож попереднє розслідування проводив саме він, і лиш потім Ісуса Христа повели на офіційний релігійний суд. Каяфа «був первосвящеником того року», тобто того доленосного року, коли помер Ісус Христос. Апостол Іоанн тут пригадав своїм читачам пророцтво Каяфи, яке той зробив несвідомо (Ін. 11:49-52).
18:15-16. Поборовши страх від того, що трапилося в оливковому саду, а саме коли натовп людей забрав Ісуса Христа і всі учні розбіглися, два учні все ж повернулися і пішли за Господом та Його ворогами назад до міста через Кедронську долину. Це був «Симон Петро з ще іншим учнем». Достеменно невідомо, ким саме був той «інший учень», однак, мабуть, це був ап. Іоанн, син Заведея (див. 20:2; 21:20, 24). Цей учень «знаний був первосвященикові», а тому міг увійти «у двір первосвященика». Він мав унікальну можливість дізнатися про все, що відбувалося, і допомогти ап. Петрові потрапити у двір.
18:17-18. Коли в розмові зі слугинею ап. Петро заперечив, що знає Ісуса Христа, це зовсім не узгоджувалося з його колишніми хвастощами, що він готовий віддати за Ісуса Христа своє життя (13:37), і його виявом рішучості, коли він відтяв вухо Малхому (18:10). Очевидно, що інший учень також дуже боявся (можливо, навіть більше), та він не зрікався Ісуса Христа. Апостол Петро стояв біля вогню і грівся, «було бо холодно», адже Єрусалим знаходиться на висоті 2500 футів над рівнем моря. Ця маленька деталь про холодний вечір є ще однією вказівкою на те, що автор цієї книги був очевидцем.
18:19. Події оповіді, описані у віршах 12-27, мали, як і драма, два дійових місця. Спершу автор ознайомив читача з першим дійовим місцем (вірші 12-14), а потім показав, як розвивалися події другого дійового місця (вірші 15-18). Далі оповідь знову переходить до першого місця подій (вірші 19-24), а згодом знову повертається до другого дійового місця (вірші 25-27).
Попереднє розслідування, через яке пройшов Ісус Христос, можна порівняти сьогодні з тим, як арештовану людину приводять до поліцейського відділку. Анна «спитав … Ісуса про» людей, які підтримували Його точку зору, і про суть «Його навчання». Оскільки Ісуса Христа підозрювали у підбурюванні народу до заколоту, ці запитання були цілком доречними.
18:20-21. Ісус Христос відповів, що не має ніякого таємного культу чи організації. Так, у Нього були наближені учні, та Його навчання було відкритим для всіх. Він навчав не «потайки», а в людних місцях («у синагозі й у храмі»). Люди знали, чому саме Він навчав, тож якби їх запитали, вони б з легкістю відповіли. В Ісуса Христа не було двох істин чи двох предметів навчання. Тож Він був невинен, якщо Його обвинувачі не зможуть довести протилежного. Їм слід було навести докази Його провини, та звісно ж, вони не мали якогось певного обвинувачення супроти Нього, а тому й намагалися хитрощами піймати Його на слові.
18:22-24. «Один із сторожі» Анни не вподобав відповідь Ісуса Христа й «ударив (Його) в обличчя». Попереднє слухання було незаконним, тож така невідповідна поведінка сторожі не дивувала. Якби все було законно, то ніхто не мав би права змушувати людину визнати свою провину чи бити людину, провина якої ще недоведена. Відповідь Ісуса Христа стосувалася не способу ведення дискусії («Ось так … ?»), а суті Його вчень («Якщо Я зле сказав …»). Легше було оминути правду або змусити замовкнути Того, Хто цю правду промовляв, аніж доводити протилежне. Правда має самоочевидну силу переконувати, а хто виступає супроти неї, зіштовхується з неабиякими труднощами, заперечуючи її. Ісус Христос наголосив на цьому і тим самим розкрив їхнє лицемірство. Вони знали, що «добре», але любили те, що «погано». Вони бачили світло, однак любили темряву (див. 3:19; Рим. 1:18). Після такого попереднього розслідування Анна відправив Ісуса Христа до свого зятя Каяфи (див. Ін. 18:13).
18:25-27. У цій частині ап. Петро зрікся Господа вдруге і втретє. Мова про зречення ап. Петра йде в усіх трьох Євангеліях. І це свідчить про те, що автори Євангелій вважали даний його вчинок дуже важливим. Оскільки усі люди помиляються, і серед них багато шанованих християн, згадка про зречення ап. Петра (і його наступне каяття та прощення; част. 21), є великою розрадою для всіх. Останній раз ап. Петро зрікся Ісуса Христа, коли «родич того, якому Петро відрубав вухо», звернувся до нього із запитанням. Відразу після того, як ап. Петро зрікся Ісуса Христа втретє, Господь пильно поглянув на нього (Лк. 22:61), і він пішов, гірко плачучи (Лк. 22:62). «І зараз же півень запіяв!» (див. Мт. 26:72-74) і сповнилось пророцтво Ісуса Христа (Ін. 13:38). (Апостол Марк написав, що півень співав двічі; див. коментарі до Мк. 14:72). Той факт, що півень співав, а ослиця Ваалама говорила, продемонстрував верховенство Бога і ще раз засвідчив, що усе відбувається згідно Божого задуму.
В. Громадський суд (18:28-19:16)
18:28-29. Кожен з авторів Євангелій робив свій особливий наголос, описуючи суд над Ісусом Христом, Його смерть і воскресіння. Апостол Іоанн же ставив собі за мету доповнити матеріал, поданий у перших трьох Євангеліях. Лиш він занотував допит Ісуса Христа у Анни, а розмову з Пилатом описав значно більш детальніше і з психологічної точки зору. Проте він не описував суд над Ісусом Христом перед єврейським синедріоном (Мк. 14:55-64), де Його обвинуватили у богохульстві. (Див. перелік судових процесів над Ісусом Христом до Мт. 26:57.)
Оскільки єврейська рада не мала законного права приводити смертні вироки в дію, вони були змушені передати справу Ісуса Христа римському намісникові Понтію Пилату (26-36 роки від Р.Х.). Зазвичай намісник проживав у Кесарії, однак під час свят він, остерігаючись безпорядків, приїжджав в Єрусалим. Свято Пасхи було особливо небезпечним, бо емоції тут просто вирували, адже під час цього свята євреї згадували своє звільнення від рабства.
Серед науковців, які вивчають Біблію, немає одностайності щодо місця знаходження Преторії. Це могла бути фортеця Антонія у північній частині храмової території або ж один з двох палаців Ірода в західній частині міста. Євреї ніколи не входили у помешкання язичників (в даному випадку мова йде про Преторію), та вони могли зайти у двір або розміститися під колонадами. Яка ж глибока іронія в тому, що єврейські лідери хвилювалися про те, «щоб не осквернитись», в той час як замислювали вбивство! «Вийшов тоді до них Пилат» (імовірно, в двір) і розпочав неофіційний допит.
18:30-31. Відповідь євреїв Пилатові показала усю їх ворожість. Вони ненавиділи Пилата за його жорстокість і за те, що він, будучи язичником, правив ними. Пилат у свою чергу зневажав їх, і зрештою у 36 році від Р.Х. вони змогли зробити так, що Пилата відкликали до Риму.) Цього разу Пилат не захотів бути їхнім катом. Він знав, що відбувається. Він бачив Урочистий в’їзд Ісуса Христа за кілька днів до цього, і розумів, що причиною їхніх обвинувачень супроти Ісуса Христа була заздрість (Мт. 27:18). Тож Пилат вирішив зіграти з євреями у гру, де винагородою стало життя чи смерть Ісуса Христа. Тому він відмовився що-небудь робити без достатніх доказів. Євреям було б важко довести обвинувачення Ісуса Христа у богохульстві, і Пилата цим вони б не змогли вразити настільки, щоб він видав указ про смертну кару згідно громадських законів Риму. Євреї начебто були позбавлені права «вбивати», однак у певних випадках вони каменували людей (див. Діян. 6:8-7:60). Ісус Христос був дуже популярним серед людей, тож синедріон хотів, щоб Ісус Христос був мертвий. Проте вони бажали, щоб Його вбили римляни, а не вони самі. Синедріон міг засудити, та лиш римляни могли законним чином вбити людину.
18:32. Апостол Іоанн пояснив, чому євреї передали Ісуса Христа римлянам. Зазвичай євреї, засудивши людину на смерть, каменували її, ламаючи кістки. Римляни ж розпинали засудженого на хресті. Для Ісуса Христа мало дуже велике значення Його розп’яття на хресті римлянами, яких підбурили євреї, бо таким чином: (а) здійснювалися пророцтва (наприклад, що жодна із Його кісток не буде переламана; див. 19:36-37); (б) винними у Його смерті ставали і євреї, і язичники (див. Діян. 2:23; 4:27); (в) Він підносився «так, як Мойсей змія підняв у пустині» (див. коментарі до Йн. 3:14). Окрім того проклята Богом людина мала бути (висіти) на дереві в знак покарання за гріхи (Втор. 21:23; Гал. 3:13).
18:33-34. Далі Пилат мав приватну розмову з Ісусом Христом (вірші 33-38а). Він усвідомлював, що євреї просто так не видали б одного зі своїх ненависним римлянам, тому у даній справді щось було не так. Згідно із записами ап. Луки (23:2) вони висунули проти Ісуса Христа три обвинувачення: у підбурюванні народу, заохоченні до несплати податків цезарю і заяві, що він – Христос, цар. Пилат розпочав з того, що спитав Ісуса Христа, чи дійсно Він був царем юдейським. Ісус Христос же у відповідь запитав Пилата, чи то була його власна думка, «а чи інші про» Нього так йому оповіли. Тобто тут Ісус Христос цікавився у Пилата, чи гадав він, що Ісус Христос є певною політичною загрозою для Риму, бунтівником.
18:35-36. Пилат саркастично відповів, запитуючи: «Хіба ж я юдей?» Звісно, його не цікавили справи юдеїв, лиш ті, які стосувалися громадського уряду. Тож, мабуть, Ісусові Христові було дуже боляче чути від Пилата те, що це євреї, Його власний «народ», і їхні релігійні лідери засудили Його. У своєму пролозі ап. Іоанн озвучив цю гнітючу тему: «Прийшло до своїх, - а свої Його не прийняли» (1:11). Ісус Христос відповів, що Риму не слід боятися політичного заколоту. Він не був зелотом чи керівником бунтарів. Його «царство» не таке. Воно «не від світу цього». «Не звідсіля … царство» Ісуса Христа, а з небес. Тому воно настає не через заколот, а шляхом покірності Богу. Його джерелом не були насильницькі вчинки людей, а лиш нове народження з небес, яке звільняло людину із царства сатани і приводило у Боже Царство (див. Кол. 1:13; Ін. 3:3).
18:37. Оскільки Ісус Христос говорив про царство, Пилат піймав Його на слові «цар». «То ти таки цар?» Ісус Христос відповів, що це запитання є твердженням, а потім роз’яснив, що Його Царство не подібне на царство римлян. Воно є Царством істини, яке вище за всі інші царства. Він сказав: «Кожен, хто від істини, слухає голос Мій.» Тож всього кількома словами Ісус Христос засвідчив Своє божественне походження («Я на те уродився і прийшов у світ на те …») і свою проповідницьку діяльність («щоб свідчити істину»). І згодом уже Він буде судити Пилата.
18:38. Запитання Пилата: «Що таке – істина?» пройшло відгомоном через багато століть. Незрозуміло, для чого Пилат задав Ісусові Христові таке запитання. Чи мав він на меті дізнатися щось таке, чого ніхто не міг йому сказати? Чи, можливо, таким чином він лиш озвучив свій філософський цинізм стосовно проблеми епістемології? Чи була це байдужість до чогось такого нереального, як абстрактна думка? Чи, можливо, це був вияв роздратування на відповідь Ісуса Христа? Усі ці пояснення можливі, однак той факт, що після свого запитання Пилат раптово залишив Того, Хто є Істиною (14:6), і «вийшов», не чекаючи на відповідь, є дуже важливим, як і те, що він проголосив Ісуса Христа невинним. Ісус Христос помре як пасхальне Ягня, «без вади, самчик» (Вих. 12:5).
18:39-40. Показавши байдужість до істини, Пилат ще й продемонстрував відсутність відданості правосуддю. Йому бракувало мужності у своїх переконаннях. Якщо Ісус Христос був невинен з усіх обвинувачень, то Пилат мав Його звільнити. Але ж ні, Пилат почав шукати якихось компромісів, щоб уникнути необхідності мати справу з незручною для нього істиною ще й за таких непростих обставин. Тож, по-перше, коли Пилат дізнався, що Ісус Христос з Галилеї, то відправив Його до Ірода (Лк. 23:6-7). По-друге, Пилат спробував звернутися до натовпу (Ін. 18:38), сподіваючись обійти бажання первосвящеників і старійшин. Знаючи про те, що Ісус Христос дуже популярний серед людей, він подумав, що натовп обере Ісуса Христа, а не Варавву. Та лідери виявилися дуже переконливими (див. Мт. 27:20). Пропозиція звільнити Варавву, який був повинен у вбивстві і підбурюванні до заколоту, показала наскільки поганим був суд особи, яка відповідала за інтереси Риму.
19:1-3. По-третє, Пилат «звелів Його бичувати». Такий наказ Пилата, згідно з Лк. 23:16, був ще однією його спробою піти на компроміс. Він сподівався, що натовп буде задоволений, побачивши трохи крові. Римляни бичували людей шкіряним батогом, кожен ремінець якого мав на кінці уламки заліза. Часто людина не витримувала такого бичування і помирала. Та бичування Ісуса Христа, глузування, коли Йому на голову поклали «вінок з тернини» й одягли «у багряницю», насміхання, коли називали Царем юдейським, і биття «в обличчя» – усе це було частиною глибокого приниження Ісуса Христа, коли Він ототожнювався з людським гріхом як Слуга Господній (див. Іс. 50:6; 52:14-53:6). (Апостоли Матфей і Марк додали, що солдати ще й плювали на Ісуса Христа [Мт. 27:30; Мк. 15:19].) Вінок з тернини на голові в Ісуса Христа – це нагадування про прокляття терням за людські гріхи (Бут. 3:18).
19:4-5. І знову спроба Пилата звільнити Ісуса Христа звертанням до натовпу зазнала поразки. Вони відчули Його кров і не мали наміру спинятися. Слова Пилата «Ось Чоловік!» ( «Дивіться, Чоловік!», латиною «Ecce homo») стали відомими. Дивно, що декілька висловів Пилата залишилися безсмертними. На той час на Ісуса Христа вже було важко дивитися: такий Він був понівечений. Стікаючи кров’ю, Він «вийшов … у вінку терновім та в багряниці».
19:6-7. Єврейські лідери показали усю свою ненависть до Ісуса Христа, коли почали викрикувати: «Розіпни! Розіпни!» Смерть через розп’яття на хресті вважалася ганебною. Зазвичай нею карали злісних злочинців, рабів і, особливо, бунтівників. Спершу Пилат відмовився бути їхнім катом, та потім лідери озвучили справжню причину своєї ненависті до Ісуса Христа: «Він із себе Сина Божого зробив.» «За законом» людину, обвинувачену у богохульстві (Лев. 24:16), карали смертю, якщо це можна було довести. Десь у цей час дружина Пилата надіслала йому дивну записку: «Нічого не роби Праведникові тому, бо я цієї ночі вві сні багато витерпіла заради Нього» (Мт. 27:19).
19:8-11. Відповідь Пилата видавала його страх. Будучи язичником, він чув багато історій про людиноподібних богів, які навідувалися до людей і карали їх. Можливо, поважна велич Ісуса Христа разом із Його словами про істину таки вплинули на свідомість Пилата. А той факт, що Ісус Христос відмовився відповідати на запитання Пилата («Звілкіля Ти?»), був здійсненням пророцтва з Іс. 53:7.
Пилат мав шанс відкрити істину і дійсно цього бажав. Стурбований мовчанням Ісуса Христа, він запитав: «Чи не знаєш, що в мене влада …?» І справді Пилат мав певну владу, але він був підвладний волі Бога. І все ж він ніс відповідальність за свої рішення (див. Діян. 4:27-28; 1Кор. 2:8). Насправді, лиш Бог єдиний має найбільшу й наповнішу владу. Як сказав Ісус Христос, Пилат нижчий за Бога, а тому й відповідальний перед Ним. «На отому, хто Мене тобі видав, більший гріх.» Цікаво, чи у цьому реченні Ісус Христос мав на увазі ап. Юду, сатану, Каяфу, первосвящеників чи єврейський народ? Найбільш вірогідно, що Каяфу, адже це він видав Ісуса Христа Пилатові. Пилат також був винен (див. слова з Апостольського символу віри: «і страждав за Понтія Пилата»). Та Ісус Христос більше вини покладав на Каяфу, на якому й відповідальність була більша (див. Ін. 11:49-50; 18:13-14).
19:12-13. Усвідомивши усю складність даної ситуації, Пилат хотів «відпустити» Ісуса Христа, та євреї пішли в наступ. Вони твердили, що той, хто звільнить Ісуса Христа, не буде більше «кесаревим другом (латиною, amicus Caesaris)». І цим змусили Пилата замислитися. На той час трон римського імператора займав Тиверій. Він був хворий, підозріливий і часто жорстокий. Пилат мав що від нього приховувати і не хотів, щоб Тиверій отримав якусь негативну про нього звістку. Якщо йому слід було обирати між виявом своєї відданості Риму і переходом на бік зневаженого й дивного єврея, то цей вибір був очевидним. Цю дилему треба було вирішити. Тож Пилат прийняв офіційне рішення.
19:14-16. Фраза «близько шостої години» була вказівкою на час згідно римської системи підрахунку (однак деякі науковці вважають, що це був полудень; див. коментарі до 1:39; 4:6). «А був то день, коли споготовлювали Пасху» (тобто п’ятниця). Це був день власне самої Пасхи, день, коли помер Ісус Христос. Але це також був день приготування до семиденного свята Опрісноків, яке святкували відразу після Дня Пасхи і яке іноді називали Пасхальним тижнем (див. Лк. 2:41; 22:1, 7; Діян. 12:3-4; див. коментарі до Лк. 22:7-38).
Пилат сказав: «Ось Цар ваш» («Дивіться, ваш Цар!»). Це ще один приклад глибокої іронії. (Апостол Іоанн – єдиний автор Євангелія, який згадав про цей випадок.) Пилат не вірив, що Ісус Христос – їхній цар, але на зло юдеям назвав Його Царем Юдейським. На думку ап. Іоанна даний факт був немаловажним. Адже Ісус Христос помре за Своїх людей як Цар Своїх людей, як Месія. Однак Пилат і далі дратував юдеїв: «Маю я вашого Царя розіп'ясти?» Наче Рим міг і не розіп’ясти юдейського царя! Відповідь юдеїв: «Нема в нас царя, тільки кесар,» – була сповнена глибокої іронії. Бунтівні юдеї заявляли про вірність Риму, в той час як зрікалися свого ж Месію (див. Пс. 2:1-3).
Г. Розп’яття Господа нашого Ісуса Христа(19:17-30)
19:17-18. Ісус Христос вийшов, «несучи для Себе хрест». Ці слова є дуже символічними, як свідчить Старий Завіт. Ісаак син патріарха Авраама ніс «дрова всепалення», коли його батько збирався віддати його у пожертву Богові (Бут. 22:1-6). Окрім того, коли приносили жертву у спокуту за гріх, то її спалювали за межами табору або міста (див. Євр. 13:11-13). Таким чином Ісус Христос і став втіленням гріха (2Кор. 5:21). «Місце, зване Череп, а по-єврейськи Голгофа» отримало свою назву, мабуть, від того, що той пагорб мав кам’янисті неродючі верхівки, які своєю формою нагадували череп. Апостол Іоанн згадав, що біля Ісуса Христа розіп’яли ще «двох інших», щоб було легше зрозуміти наступні події, коли їхні ноги було переламано, а в Ісуса Христа – ні (див. Ін. 19:32-33). Апостол Лука додав, що ті двоє були злочинцями (Лк. 23:32-33), а Матфей назвав їх розбійниками (Мт. 27:44).
19:19-20. Гра між Пилатом та первосвящениками й надалі отримала своє продовження, коли на хресті Ісуса Христа помістили «напис» (грецькою мовою тітлон; латиною тітулус). Це завжди робили, коли злочинців розпинали на хресті. На табличці Ісуса Христа було написано: «Ісус Назарянин Цар Юдейський.» Оскільки «написано ж напис було по-єврейському, по-грецькому і по-римському», а розп’яття відбулося у громадському місці, усі люди, які «читали той напис», бачили цілком зрозуміле проголошення.
19:21-22. Звісно ж, «первосвященики» не хотіли, щоб такі слова про Ісуса Христа звучали так, наче то була правда. Вони хотіли, щоб Ісус Христос помер за те, що Він сам називав Себе Юдейським Царем. Тож вони звернулися до Пилата з проханням змінити напис. Та Пилат відмовив їм. Не має сумніву, що він відчував, що й так уже зробив багато брудної роботи для лідерів народу. Тож навіть певною мірою насолоджувався своїм незначним кепкуванням над ними. Він гордо відповів їм: «Що написав я, те написав.» Цей вислів Пилата також належить до числа тих дивовижних, невмирущих його слів (див. 18:38; 19:5, 14-15; Мт. 27:22). Апостол Іоанн показав тут також глибоку іронію, адже хоча ці слова і написали за наказом Пилата, та це не було його особисте рішення. Все йшло згідно волі Бога, який бажав, щоб Його Син, помираючи на хресті, був проголошений Царем. З іншого боку ці слова були дуже доречними стосовно суду над життям Пилата. Він виконав свою роботу, і тепер він, язичник, постане перед судом згідно цих вчинків, коли сам Цар Юдейський буде його судити!
19:23-24. Той факт, що «вояки» здерли з Ісуса Христа одіж і поділили між собою, був звичним виявом жорстокості тих часів. Тоді одяг шили вручну, а тому він був дуже дорогий у порівнянні із теперішнім. Вояки, які здійснювали страту, брали собі її «частини», як трофей. «Хітон» – це, мабуть, вид одежі, яку носили первосвященики, але ап. Іоанн вирішив не пояснювати, про що саме тут ішла мова. Він звернув увагу на те, що даний вчинок вояків був здійсненням пророцтва з Пс. 22:18, у якому поетичний паралелізм знайшов своє втілення в двох окремих діях вояків: (а) «Мою одіж розділили між собою» і (б) «на шату ж мою кинули жереб». Те, що Ісус Христос помер оголеним, є також часткою того сорому, через який мав пройти Ісус Христос за наші гріхи. І в той же час Він – це останній Адам, який дав одежу праведності грішникам.
19:25-27. На відміну від жорстокості й байдужості вояків, чотири жінки спостерігали за усім з глибокою любов’ю і сумом. Муки матері Ісуса Христа були здійсненням пророцтва Симеона: «Й тобі самій меч прошиє душу» (Лк. 2:35). Ісус Христос бачив її горе, а тому передав її під опіку учня, якого любив, ап. Іоанна. Його брати та сестри, діти праведного Йосифа від першого шлюбу, які перебували в Галилеї, не мали змоги потурбуватися про неї тут і втішити. Слова, які Ісус Христос промовив до пресвятої Діви Марії та учня, якого любив, були вже Його третім висловом з хреста (однак у ап. Іоанна він перший). В інших Євангеліях Ісус Христос уже озвучив відпущення гріха римським катам (Лк. 23:34) і помилування одному зі злодіїв (Лк. 23:42-43).
19:28-29. Вчетверте промовляючи з хреста, Ісус Христос сказав: «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?» (див. Мт. 27:46; Мк. 15:34). Апостол Іоанн же не занотував цих слів Ісуса Христа. Однак у нього є Його п’ятий вислів: «Спраглий Я!». З нього випливає, що Ісус Христос був цілковито при тямі і знав про здійснення усіх деталей пророцтв (Пс. 42:1-2; 63:1). Який неймовірний парадокс у тому, що Той, Хто є Водою життя (Ін. 4:14; 7:38-39), помирав від спраги. Коли Йому подали винний оцет, то тим самим здійснили пророцтво з Пс. 69:21. Видається дивним, що Ісусові Христові подали «настромлену на тростину губку, просяклу оцтом». Імовірно, ця деталь вказує на той факт, що Ісус Христос помирав як істинне жертовне ягня на Пасху, адже тростину (іссоп) використовували в пасхальних обрядах (див. Вих. 12:22).
19:30. Шостим висловом, а точніше, словом, яке Ісус Христос промовив з хреста, було єдине грецьке слово тетелестаі, яке означає «Звершилось». На той час папірусні квитанції за оплату податків анулювалися, коли на них писали слово тетелестаі, тобто «повністю сплачено». Тому це слово, промовлене Ісусом Христом, мало дуже велике значення. Коли Він сказав: «Звершилось,» а не «Я завершив,» – то мав на увазі, що Своє призначення померти у спокуту за гріхи людей Він виконав. За людей Він став гріхом (2 Кор. 5:21) і взяв на Себе покарання Боже, на яке заслуговував той гріх. Навіть у мить Своєї смерті Ісус Христос залишився тим, Хто віддав Своє життя (див. Ін. 10:11, 14, 17-18). Він схилив «голову» (промовляючи з хреста всьоме: «Отче, у Твої руки віддаю духа Мого» [Лк. 23:46]), і «віддав духа». Така Його смерть дуже відрізняється від тієї, якою помирали розіп’яті на хресті. Адже за тих обставин спершу життя покидало людину, і лиш тоді її голова різко опускалася.
Ґ. Поховання Господа нашого Ісуса Христа (19:31-42)
19:31-32. У єдиній відомій археологічній знахідці розп’яття, яку було відкрито у 1968 році, рештки скелета показали, що нижні кінцівки було зламано одним ударом. Дана знахідка слугує підтвердженням слів цього Євангелія. Згідно Закону (Втор. 21:22-23) не можна було залишати тіло на дереві (хресті) на ніч, і вже ж точно не на суботу. Бо тоді така людина вважалася проклятою Богом, а її тіло, залишене розкладатися, осквернило б землю (див. Втор. 21:23; Гал.3:13).
Ламання кісток нижніх кінцівок латинською мовою називалося crurifragium. Через це людина помирала відносно швидко від болю, втрати крові і неможливості дихати (адже коли ноги були переламані, всю вагу тіла брала на себе грудина). Без цього людина могла залишатися живою ще впродовж багатьох годин і навіть днів. Обом злодіям, які були розіп’яті по обидва боки від Ісуса Христа, саме таким чином пришвидшили смерть.
19:33-34. Оскільки Ісус Христос на той час уже був мертвим, ніг Йому не ламали. Замість цього, для того, щоб переконатися, «один з вояків проколов Йому списом бік». І відразу потекла «кров», а з нею і «вода». Люди по-різному тлумачать цей факт. Одні вважають, що це є свідченням того, що Ісус Христос помер від розриву серця, тому Його перикардій (навколосерцева сумка) був сповнений кров’ю і сироваткою. Інші ж бачать у цьому символічне чи сакраментальне значення струменю, який зцілює людей. Та більш вірогідно, що даний факт вказував на те, що Ісус Христос був реальною людиною, яка померла реальною смертю. Імовірно, що спис проштрикнув шлунок і серце, через що власне й потекли кров і вода. Той, хто бачив це (вірш 35), розумів це як знак порятунку. У часи написання цього Євангелія поточними проблемами були гностицизм і докетизм. Ці ідеології заперечували реальність Втілення і смерті Ісуса Христа. Однак кров і вода є переконливими доказами супроти такої єресі.
19:35-37. Ці вірші описують свідчення очевидця, який також є автором цього Євангелія, тобто учня Ісуса Христа ап. Іоанна (див. 13:23; 21:20-24). Його свідчення є «правдиве», щоб інші люди змогли осягнути факти і зробити власні висновки із них (див. 20:31). Апостол Іоанн пояснив, що вояки, які не переламали ноги Ісусові Христові, а просто простромили Йому бік, здійснили тим самим два особливих пророцтва. В Ісуса Христа, як і в дійсного пасхального Ягняти, не були переламані кістки (Вих. 12:46; Чис. 9:12; Пс. 35:21), і люди у майбутньому «споглядатимуть на Того, Кого прокололи» (Зах.12:10; див. Одкр. 1:7).
19:38-39. Праведний «Йосиф Ариматейський» був багатим (Мт.27:57) і чекав на прихід Царства Божого (Мк. 15:43). (Аримафея знаходилася за 20 миль на північний захід від Єрусалиму.) Хоча він і був членом синедріону, єврейської ради, все ж зарекомендував себе як «людина добра й праведна, що не пристав був до їхньої ради» (Лк. 23:50-51). Після розп’яття римляни зазвичай залишали мертві тіла хижим тваринам. Така відсутність відповідного поховання була останнім приниженням усього процесу розіп’яття на хресті. Однак євреї мертві тіла знімали (див. коментарі до Ін.19:31-32).
Праведний Йосиф отримав дозвіл на поховання Ісусового тіла. І разом з іншим впливовим чоловіком (враведним Никодимом; див. 3:1; 7:51) зробив усе необхідне. «Мірок зо сто» смирни та алое – це була дуже велика кількість пахощів, за допомогою яких вони приготували тіло Ісуса Христа до поховання. Напевно, тепер праведний Никодим зрозумів слова Ісуса Христа, коли Він казав, що піднесеться і люди зможуть з вірою дивитися на Нього і життя (див. 3:14). Два чоловіки, які колись були таємними учнями Ісуса Христа, тапер показали себе відкрито.
19:40-42. Оскільки скоро вже наставала субота (яка розпочиналася із заходом сонця), поховання слід було провести дуже швидко. «За юдейським звичаєм» тіла не муміфікували і не бальзамували, а, отже, не виймали внутрішніх органів і не випускали кров. Зазвичай вони просто вмивали тіло і обв’язували його «полотном», змастивши ароматичними оліями чи пахощами. Переклад слова отхоніоіс як «лляні стрічки» має певне підґрунтя. Однак деякі науковці стверджують, що вірним перекладом є слово «полотном», адже ап. Матфей також говорив про лляне полотно, у яке було загорнуте тіло Ісуса Христа (Мт. 27:59, сіндон).
Нещодавня дискусія з приводу Туринської плащаниці викликала неабияку суперечку. Переклад «лляні стрічки» суперечить автентичності плащаниці. Тіло Ісуса Христа помістили у нову гробницю, що знаходилася у приватному «саду», не на кладовищі. Апостол Матфей написав, що Йосиф «поклав (тіло Ісуса) у своїй новій гробниці, що її висік у скелі» (Мт. 27:60). Пророк Ісая передбачив, що Месія, страждаючий Слуга, хоча і зневажений й покинутий Своїм народом, буде за Своєї смерті із заможними людьми (Іс. 53:9).
Поховання Ісуса Христа – це складова доброї новини («що був похований,» 1Кор. 15:4). Його значення полягає в тому, що разом з ним завершилися страждання і приниження Ісуса Христа. Воно також засвідчило реальність Його смерті і зробило можливим Його майбутнє воскресіння в тілі. А також через поховання Ісус Христос ототожнився з віруючими людьми, які помруть і будуть поховані.
Акт любові праведних Йосифа і Никодима та їхня повага до тіла Ісуса Христа були небезпечними для них, коштовними й не несли ніякого особистого зиску. Служіння християн своєму Господові має також бути мужнім і жертовним, бо їхні зусилля не марні (1Кор. 15:58).
Д. Воскресіння господа нашого Ісуса Христа. (20:1-9)
Євангеліє від Іоанна завершується проголошенням перемоги Ісуса Христа над смертю (част. 20). Далі йде епілог (част. 21). Кожен автор Євангелій наголошував на якихось певних сторонах подій. Апостол Іоанн розпочав із свідчення про те, як він особисто прийшов до віри під час Воскресіння Ісуса Христа, обмірковуючи докази, знайдені у відкритій гробниці.
20:1-2. «Першого дня тижня», у неділю, «Марія Магдалина» разом з іншими жінками (див. «не знаємо» у вірші 2) прийшла «до гробниці». Відданість Марії Магдалини Ісусові Христові, живому чи мертвому, базувалася на її вдячності за те, що Ісус Христос звільнив її із залежності від сатани. Вона стояла біля хреста і зараз першою прийшла до Його могили. Вхід до цієї гробниці закривав великий камінь (Мк. 16:3-4). Окрім того, він був запечатаний представниками римського намісника Понтія Пилата (Мт. 27:65-66). Жінки дуже здивувалися, коли побачили відкриту і, вочевидь, пусту гробницю. Вони побігли до «Петра й до іншого учня, якого Ісус любив» (див. Ін. 19:26) й розповіли, що трапилося щось жахливе. Вони припустили, що то могильні грабіжники осквернили гробницю.
20:3-9. Апостоли Петро та Іоанн побігли до гробниці. Апостол Іоанн першим прибіг у сад і заглянув у гробницю. Вона не була зовсім пустою, бо ап. Іоанн побачив там могильну одежу. Можливо, він спершу навіть подумав, що жінки помилилися! «Нахилившися», він заглянув всередину, «однак не ввійшов» в гробницю, імовірно тому, що боявся осквернити її. Коли прибув ап. Петро, то відразу зайшов туди і побачив, «що полотнище лежить, … й хустка … збоку». У душі він, мабуть, був дуже спантеличений тим, що побачив. За якийсь час і ап. Іоанн «ввійшов» і «побачив» (еіден , «осягнув», це вже третє грецьке слово із перекладом у значенні «бачити» в цих віршах; інші два: блепеі [вірш 5] і тхеореі [вірш 6]) істинне значення могильної одежі «і увірував». Апостол Петро, напевно, думав наступне: «Навіщо могильний грабіжник залишив тут одежу? Навіщо він узяв тіло Ісуса Христа?» Та ап. Іоанн зрозумів, що відсутність тіла і залишена могильна одежа не були наслідком втручання грабіжника. Він усвідомив, що Ісус Христос повстав з мертвих і сам скинув з Себе ту могильну одежу. Гробниця була відчинена не для того, щоб можна було винести тіло Ісуса Христа, а для того, щоб учні й увесь світ побачили, що Він повстав.
Ця частина Євангелії від Іоанна (20:1-9) є могутнім свідченням очевидця, яка вражає сприйнятливого читача, адже є і психологічно, і історично правдивою. Апостол Іоанн прокоментував (вірш 9), що навіть після довгого періоду навчань Ісуса Христа, учні «ще не знали Писання, за яким мав Він (Ісус Христос) з мертвих воскреснути» (див. Пс. 16:10-11; 110:1, 4; Іс. 53:11-12).
Е. Ісус Христос являється Марії (20:10-18)
20:10-14. Перший раз після Свого воскресіння Ісус Христос явився Марії Магдалині, з якої колись вигнав сімох демонів (Лк. 8:2). (Перелік Його об’явлень після воскресіння див. у Мт. 28.) «Учні» повернулися додому, а Марія ж залишилася «надворі перед гробницею і плакала». Апостол Іоанн, напевно, вже казав їй, що Ісус Христос повстав, та, імовірно, був надто приголомшений і збентежений, щоб усе їй роз’яснити. Марія заглянула в гробницю і побачила «двох ангелів». Коли у Біблії описувалось, як ангели являлися людям, то мова зазвичай йшла про те, що вони мали людську подобу. У певний видіннях створіння з крилами таки з’являлися (наприклад, Іс. 6), та у своїй більшості ангели виглядали, як люди.
Перебуваючи в глибокій зажурі, Марія не помітила нічого надзвичайного. Їх запитання та її відповідь стали своєрідним вступом до найвеличнішого «епізоду упізнання» в усій історії людства (можливо, ще одним таким великим епізодом є момент, коли прозвучала фраза «Я – Йосиф»; див. Бут. 46:1-3). Ісус Христос об’явився Марії так несподівано, що вона навіть не відразу зрозуміла, «що то Ісус». Той факт, що Він явився Марії, а не Пилатові чи Каяфі, чи комусь зі Своїх учнів, є дуже важливим. Коли спершу Його побачила жінка, це ще раз засвідчило Його вибіркову любов, а також історичну достовірність оповіді. Жоден єврейський автор стародавнього світу не написав би історію, в якій би жінка стала першим свідком такої важливої події. До того ж, можливо, Ісус Христос ще й тому явився їй першій, бо вона так палко Його шукала. Саме вона стояла біля хреста, коли Він помирав (Ін. 19:25), і саме вона пішла до Його гробниці вранці у неділю (20:1).
20:15-16. Марія розмовляла з Ісусом Христом, але не усвідомлювала, що то Він. Дехто припускає, що зовнішність Ісуса Христа була на той момент дещо іншою. Інші ж кажуть, що жінка була тимчасово «засліпленою», як у випадку з учнями, що йшли дорогою в Емаус, де «очі їм заступило» (Лк. 24:16), аж поки Він сам не розкрив їм, Ким є. Ще інші стверджують, що то, мабуть, сльози не дали їй добре роздивитися свого Співрозмовника.
Ісус Христос мовив до неї: «Маріє!» Як Добрий Пастир Він кличе Своїх овець по-імені (див. Ін. 10:3), і вони «голос його знають» (10:4). І тоді вона відразу Його упізнала! І скрикнула: «Раввуні!», що у перекладі означає: «Учителю!».
20:17-18. Вона, напевно, навіть обійняла Його, бо Господь сказав: «Не стримуй Мене, не зійшов бо Я ще до Отця Мого, але йди до Моїх братів і повідай їм.» Ці слова засвідчили нові стосунки, нові родинні зв’язки й нову відповідальність. Багато хотіло «стримати» Ісуса Христа. Марія вже раз втратила Його (коли Ісуса Христа розіп’яли), то ж не дивно, що вона боялася знову Його втратити.
Насправді, Ісус Христос сказав: «Це (тілесний контакт) не є більш Моєю реальною присутністю для Святої Церкви. Стосунки зі Мною стануть іншими, коли Я вознесусь, і Святій Церкві буде даровано Святого Духа.» Потім Ісус Христос пояснив, якими власне будуть нові родинні зв’язки. Він назвав Своїх учнів Своїми братами. Раніше Він казав, що вони – друзі: «Тож слугами вже не називатиму вас … . Називаю вас друзями ...» (15:15). Віруючі в Ісуса Христа люди стають однією сім’єю разом з Ісусом Христом та Богом, вже і їхнім Отцем (див. Євр. 2:11-12; Рим. 8:15-17, 29; Гал. 3:26). Новою відповідальністю Марії було свідчити про те, що Він воскрес. Їй було даровано чотири особливих милості: побачити ангелів, побачити повсталого Ісуса Христа, першою побачити Його живим і проголосити цю добру новину іншим. Сьогодні християнам також даровано особливу милість. Вони теж несуть цю нову відповідальність і можуть свідчити цю добру новину усьому світові (див. Мт. 28:16-20).
Слова Ісуса Христа «Іду Я до Отця Мого» вказують на Його винятковість як Сина Божого. Марія та інші жінки «звістили учням» цю добру новину, та, як зазначив ап. Лука, вони не повірили їй та іншим жінкам, бо «слова ці їм видавалися пустим верзінням» (Лк. 24:11; див. Лк. 24:23).
Є. Ісус Христос являється Своїм учням (20:19-23)
20:19-20. Учнів вже мало не заарештували разом з Ісусом Христом. Тож вони боялися смерті від рук «юдеїв» (тобто юдейських релігійних лідерів), тому й зустрічалися таємно, серед ночі, боячись, і за замкнутими дверима. (Який контраст із їхньою сміливістю близько семи тижнів пізніше на свято П’ятидесятниці!) Ісус Христос пройшов крізь двері, на що вказує той факт, що «двері ж були замкнені», коли Ісус Христос увійшов і «став посередині» (див. вірш 26). Це показало, яким могутнім стало Його нове воскресле тіло. Але Його тіло мало реальну форму і цілісність, як і перед Розп’яттям (див. вірш 27). Його перші слова «Мир вам!» були загальноприйнятим вітанням, подібним до салом у давньоєврейській мові. Але тепер вони набули глибшого й повнішого значення (див. 14:27; 16:33; Рим. 5:1; Флп. 4:7).
Побачивши рани на Його руках і боці, вони справді «врадувались» (хоча спершу були налякані, як зазначив ап. Лука [Лк. 24:37-44]). Як же це відрізнялося від їхнього страху й відчаю!
20:21-23. Тоді Ісус Христос передав владу учням, як Своїм Апостолам, і послав їх поміж людей, як Своїх представників, так, як колись Його «послав Отець» (див. 17:18). Ісус Христос дам їм владу проповідувати, навчати і здійснювати чуда (Мт. 28:16-20; Лк. 24:46-49). А для цього нового завдання їм була потрібна духовна сила. Тож Ісус Христос дихнув на них і сказав: «Прийміть Духа Святого!» Те, як саме і з якими словами Ісус Христос дав Своїм Апостолам Духа, нагадує часи, коли Бог створював Адама (Бут. 2:7). Тепер це «вдихання» після Воскресіння стало Його новим творчим діянням, адже таким чином Його учні скоро стануть новими створіннями (Еф.2:8-10). Цього разу вони отримали Святого Духа ще не так повно, як дещо згодом на свято П’ятидесятниці. Це був дарунок, який давав їм лиш певні знання, розуміння і силу, яка допоможе їм діждатися П’ятидесятниці, що буде за 50 днів по тому.
Ж. Ісус Христос являється ап. Фомі (20:24-29)
20:24-29. У своїй Євангелії ап. Іоанн прослідкував розвиток невіри, яка досягла своєї кульмінаційної сили у душах ворогів Ісуса Христа, коли вони Його розіп’яли. А з іншого боку, ап. Іоанн також відслідкував розвиток віри учнів, яка тепер отримала свій найбільший вияв у душі ап. Фоми. Учні казали вже ап. Фомі, що Ісус Христос воскрес («повідали» у вірші 25 від слова елегон, його вжито у недоконаному часі, що вказує на їхні неодноразові спроби його переконати), та не могли змусити його повірити у правдивість своїх слів. Він хотів особисто пересвідчитися, що Ісус Христос і дійсно повстав. І в нього з’явилася така можливість, коли «по вісьмох днях» Ісус Христос знову дивовижним чином увійшов у світлицю через замкнені двері (див. вірш 19). Він попросив ап.Фому торкнутися Його (див. «показав» у вірші 20), перестати сумніватися й повірити. Це був дійсно виклик відданості ап. Фоми.
Відповідь ап. Фоми: «Господь мій і Бог мій!» – є кульмінаційною точкою в Євангелії. Щойно тут був скептик, який на власні очі бачив докази воскресіння Ісуса Христа. А тут вже він проголошує, що Ісус Христос, Чоловік з Галилеї, є об’явленням і втіленням Бога. Таким чином ап. Фома засвідчив істини, озвучені у першій частині (1:1, 14, 18).
Воскресіння: (а) засвідчило, що всі слова Ісуса Христа про те, як Він повстане з мертвих, були дійсно правдивими (Мк. 8:31; 9:9, 31; 10:34; Ін. 2:19), (б) довело, що Ісус Христос – Син Божий (Рим. 1:4), і послав Його сам Бог («засвідчений у Дусі,» 1Тим. 3:16), (в) показало, що Своє призначення щодо порятунку людства Ісус Христос здійснив успішно (Рим. 4:25), (г) дало Ісусові Христові славу, «яка … мала настати» (1Пт. 1:11) і (ґ) проголосило, що Ісус Христос – Господь (Діян. 2:36).
Потім Ісус Христос виголосив благословення усім тим, хто прийде до віри без видимого, тілесного об’явлення Ісуса Христа їм (Ін. 20:29; див. 1Пт. 1:8). Дане благословення сходить на усіх людей, які вірують лиш завдяки проголошенню їм доброї новини і доказів, які свідчать на її користь. Віруючі люди сьогодення, хоча й не мають змоги бачити Ісуса Христа живим у власному тілі, все ж отримують від Нього особливе благословення: «Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!»
З. Мета книги (20:30-31)
20:30-31. Апостол Іоанн пояснив, для чого написав своє Євангеліє. Для того, щоб люди обміркували й осягнули богословське значення чуд Ісуса Христа (семеіа, «знаків»). Багато людей навіть сьогодні відхиляє й заперечує чуда Ісуса Христа, або ж шукає їм раціоналістичні пояснення. Навіть у часи Ісуса Христа одні люди приписували ці чуда Богові, а інші – сатані (3:2; 9:33; Мт. 12:24). Відхиляти й заперечувати ці чуда, як і шукати їм раціоналістичні пояснення було неможливо у той час, адже чуд було чимало, й багато людей було їх очевидцями. Апостол Іоанн зазначив, що знає про чуда, описані в синоптичних Євангеліях: «Ще й інші численні чудеса, що їх не списано у цій книзі, вчинив Ісус Христос». Насправді, у чотирьох Євангеліях занотовано всього 35 різних чуд Ісуса Христа (див. перелік у Ін. 2:1-11). Апостол Іоанн обрав сім чуд, щоб люди, поміркувавши над ними, «увірували … , що Ісус – Христос», обіцяний Месія і Син Божий.
V. Епілог (част. 21)
У цій завершальній частині ап. Іоанн ставив собі за мету досягти наступних цілей: (а) показати, як Ісус Христос робить ап. Петра найвищим пастирем Христового стада вже після його зречень від Ісуса Христа, і (б) виправити серйозну помилку щодо повернення Господа. Ця частина також дає додаткові ключі до розуміння того, хто є автором цього Євангелія. Деякі критики стверджують, що ця частина не є такою емоційною, як попередні, що може свідчити на користь того факту, що її написав інший (анонімний) автор. Окрім того, частина 20 вже містить великий підсумок цієї оповіді. Але з лінгвістичної точки зору це припущення є невірним. До того ж, й інші книги Святого Письма мають додатки після досягнення своєї найвищої кульмінаційної точки (див. наприклад, Рим. 16, яка слідує за Рим. 15:33). Отже, Ін.21 не позбавлена ні цінності, ні співзвучності з іншими біблійними книгами.
А. Ісус Христос являється біля озера (21:1-14)
21:1-3. Ангел пообіцяв, що Ісус Христос зустріне Своїх учнів у Галилеї (Мт. 28:7). Для Ісуса Христа було важливо об’явитися у іншому місці та в інший час, адже це був ще один доказ Його воскресіння (див. Діян. 1:3). (Тиверіядське море – це інша назва моря Галилейського; див. коментарі до Ін. 6:1). Пішовши в Єрусалим, учні пережили дуже хвилюючі події: Урочистий в’їзд Ісуса Христа, очікування нового царства, зраду товариша, арешт Ісуса Христа, зречення від Ісуса Христа їхнього лідера ап. Петра, страшне розп’яття Ісуса Христа, Його воскресіння і об’явлення. Тож, безумовно, вони вже не знали, що думати й чого очікувати від майбутнього.
Апостол Петро ловив рибу, мабуть тому, що неправильно зрозумів завдання, яке дав Своїм учням Господь (20:22). Та й мав сім’ю, якій бажав допомогти. Окрім того, він почувався винним і грішним за те, що зрікся Господа. Його лідерські якості були очевидними, адже шість учнів пішло з ним. Той факт, що без допомоги Ісуса Христа вони нічого не могли досягти (див. 15:5), а з Ним були здатні на все, показав, що саме їм слід було робити далі.
21:4-6. «Як настав уже ранок», учні не змогли впізнати Ісуса Христа, який «стояв над берегом», можливо, тому що відстань була доволі великою, або ж освітлення було замало. Тоді Він крикнув до них: «Дітоньки (паідіа), чи маєте що з'їсти?» Скоряючись Його владному голосові і вказівці (вірш 6), вони витягнули дуже багато «риби» (див. вірш 11). Оскільки дане чудо було подібним на те, яке Ісус Христос уже колись робив (Лк. 5:1-11), воно допомогло учням впізнати Господа та осягнути Його спроможність чинити великі чуда навіть після Свого воскресіння.
21:7-9. Думка про те, що «то – Господь», спершу сяйнула учневі, «що його любив Ісус» (див.20:28). Апостол Іоанн також першим зрозумів значення могильної одежі (20:8). Почувши слова ап. Іоанна, ап. Петро відразу «кинувся в море» і, вочевидь, поплив до Ісуса Христа. Зважаючи на його імпульсивний характер (він першим увійшов у гробницю; 20:6), у даному його вчинку немає нічого дивного. Таке психологічне розуміння характеру ап. Петра є ще одним історично достовірним свідченням того, що ап. Іоанн був очевидцем. Такі дії ап. Петра дуже відрізнялися від того, коли він тонув у воді (Мт. 14:30). Ісус Христос же тим часом приготував для голодних учнів сніданок з риби, засмаженої на вогні, і хліба.
21:10-11. Згадка про сіті, «повні великої риби, (всього) – сто п'ятдесят три!», дала поштовх для появи різних алегоричних і символічних тлумачень. Та, імовірно, ап. Іоанн зазначив точну кількість риби, лише як певну історичну деталь. Коли риболовлею займалися разом декілька чоловік, то вони завжди рахували виловлену рибу, щоб справедливо розділити її між усіма. Духовний урок, який слід почерпнути з даної події, полягає в тому, що коли людина виконує волю Господа, на неї і її старання сходить велике благословення.
21:12-14. Коли Ісус Христос запросив учнів поснідати з Ним, ніхто з них не запитував, «хто Він», бо знали, «що то Господь». Той факт, що і Марія (20:14), і учні, які прямували дорогою в Емаус (Лк. 24:13-35), не відразу впізнали Господа, може вказувати на те, що Господь мав дещо іншу зовнішність після Воскресіння. І все ж усі учні знали, що то – Ісус Христос. Спільне з Ісусом Христом споживання їжі залишило чималий відбиток у їхніх серцях. Роки потому ап. Петро у своїх проповідуваннях говорив, що є надійним свідком, адже і їв, і пив разом з Ісусом Христом після Його воскресіння (Діян. 10:41). Фраза «втретє» говорить про третє об’явлення Ісуса Христа Своїм Апостолам, яке занотував ап. Іоанн (див. Ін. 20:19, 26, де зазначено два інших Його об’явлення).
Б. Ісус Христос призначає апостола Петра (21:15-23)
21:15-17. Раніше ап. Петро біля вогню зрікся Ісуса Христа (18:18, 25). Тепер біля вогню він привселюдно повернувся до Ісуса Христа.
Ісус Христос звернувся до нього словами «Симоне Іонин», як і тоді, коли вперше його зустрів (1:42). І запитав його: «Чи любиш ти Мене більш, ніж оці?» Кого Ісус Христос мав на увазі, кажучи: «оці»? Ісус Христос, напевно, говорив про учнів, адже ап. Петро перед ними колись гордовито заявив, що ніколи Його не покине не залежно від того, що зроблять інші учні (Мт. 26:33, 35; Лк. 22:33; Ін. 13:37). Той факт, що Ісус Христос тричі повторив Своє запитання і тричі дав йому апостольське завдання, чітко протиставляється трьом зреченням ап. Петра. Апостол Петро тричі казав, що навіть не знає Господа (18:17, 25, 27). Тепер він тричі промовив, що любить Господа (21:15-17). Не має значення, якою великою є людина, вона може помилятися (див. 1 Кор. 10:12). Однак тому, хто кається, Бог дарує Свою милість і прощення. Така милість є важливою, адже скоро Свята Церква зазнає великих переслідувань, і навіть відданість церковних лідерів буде часом під сумнівом.
Три рази Ісус Христос давав ап. Петрові завдання доглядати отару: «Паси мої ягнята!» (вірш 15), «Паси мої вівці!» (вірш 16), «Паси мої вівці!» (вірш 17). Деякі римо-католики припускають, що це доводить першість ап. Петра, та в даній частині про це мова не йде (див. 1Пт. 5:2). У трьох запитаннях Ісуса Христа про любов (агапас, агапас і пхілеіс) і Його трьох вказівках щодо обов’язку ап. Петра (боске, поімаіне, боске) використано різні грецькі синоніми. Оскільки важко побачити в цьому якісь послідовні відмінності, на які ап. Іоанн би хотів звернути увагу, більшість науковців сходиться на думці, що вони є лиш стилістичними варіантами.
21:18-19. Фраза «істинно, істинно говорю тобі» (див. коментарі до 1:51) звертає увагу на наступне дуже важливе передбачення Ісуса Христа стосовно майбутнього розп’яття ап. Петра. Вже в літньому віці ап. Петра прив’язали до хреста з витягнутими в боки руками (див. 1Клемент 5:4; 6:1; Євсевій Церковна історія 2. 25). Послух вказівці Ісуса Христа «Іди за мною!» є головним завданням кожного християнина. Як Ісус Христос слідував волі Отця, так і Його учні мають слідувати за своїм Господом і не важливо, чи цей шлях приведе до хреста, чи до якихось інших труднощів.
21:20-23. Дізнавшись про Божий задум щодо свого життя, ап. Петрові стало цікаво, а яке ж майбутнє чекає на його товариша ап. Іоанна, учня, «що його любив Ісус». Ісус Христос відразу висловив докір ап. Петрові за вияв цікавості до Божої волі стосовно життя іншої людини: «Яке тобі до того діло? Ти йди за Мною!» Деякі учні можуть легко відволіктися на те, що їм знати не потрібно, а саме на зацікавленість волею Бога щодо інших. І в результаті вони не звертають увагу на волю Бога, яка їм була відверто розкрита. Задуми Бога щодо християн є різними, і причини цього не завжди стають відомі. Апостол Петро ж мав присвятити себе виконанню Божих прямих вказівок щодо нього особисто.
Потім ап. Іоанн виправив помилковий висновок, який зробили деякі віруючі люди, про те, що він «не вмре». Цікаво, що останні слова Ісуса Христа, які ап. Іоанн занотував у своїй Євангелії, стосуються Його повернення. Звісно ж, Ісус Христос не дав прямої вказівки на те, коли саме повернеться. Однак хибна «чутка» щодо слів Ісуса Христа, адресованих ап. Петрові, показала, що завжди існує вірогідність неправильного тлумачення Божих слів. Християни мають повсякчас намагатися розуміти Слово Боже лиш відповідним чином.
В. Колофон (21:24-25)
21:24-25. Четверте Євангеліє завершується інформацією про його створення. Учень, якого любив Ісус Христос, і є його автором (див. коментарі до розділу «Автор» у Вступі). Перше речення у вірші 24 могло належати комусь іншому, не ап. Іоаннові, та формулювання цього вірша відповідає все ж його стилю написання (див. 19:35). Слово «оте», скоріш за все, стосується усього Євангеліє. Слова «і знаємо, що його свідчення – правдиве» написав, імовірно, хтось інший. Вони слугують підтвердженням, яке дала, скоріш за все, Ефеська Церква, або ж рання Свята Церква в цілому. Безумовно, вони знали факти краще, аніж представники будь-якого наступного покоління.
Останній вірш, у якому йде мова про те, що «світ не змістив би написаних книг» про діяння Ісуса Христа, може спершу видатися перебільшенням. (Слово «гадаю», можливо, вказує на те, що ап. Іоанн є автором цього вірша, хоча це точно не відомо.) Та все ж Євангелії і дійсно відтворюють лише невелику кількість слів і діянь Ісуса Христа. Хтось підрахував, що для того, щоб одна людина прочитала вголос усі слова Ісуса Христа, занотовані в Євангеліях, потрібно лиш близько трьох годин. Тож якби усі незліченні слова й діяння Ісуса Христа було записано, коментарі до них були б дійсно безкінечними.
Ілюстрації

