2 ТИМОТЕЯ
ВСТУП
Павло був ув’язнений у Римській темниці, коли писав це Друге Послання до Тимотея, яке є його останнім із послань (див. 2 Тим. 1:8, 16; 4:6-13). Часом написання слугує приблизно 67 рік н.е., оскільки визначити це нескладно. Як свідчать перекази, незадовго після цього апостола стратили, відтявши йому голову. (Щодо більш детального розгляду питання авторства і часу написання пастирських листів див. Вступ до 1 Тим.)
Метою 2 Тим. було підтримати Тимотея у його проповідницькій діяльності в Ефесі. Головною темою листа є необхідність залишатися відданим навіть за найскрутніших обставин.
ПЛАН
І. Вітання (1:1-2)
ІІ. Заклик залишатися відданим (1:3-18)
А. Подяка за Тимотея (1:3-7)
Б. Заклик бути мужнім (1:8-12)
В. Заклик берегти правду (1:13-14)
Г. Приклади відданості та її відсутності (1:15-18)
ІІІ. Заклик бути довготерпеливим (2:1-13)
А. Терпляче зносити страждання за Христа (2:1-7)
Б. Приклад довготерпеливості Христа (2:8-10)
В. Вірне слово (2:11-13)
IV. Ознаки доброго робітника (2:14-26)
А. Відданість у проповідницькій діяльності (2:14-19)
Б. Чистий посуд (2:20-21)
В. Відданість у поведінці (2:22-26)
V. Передбачення відсутності відданості (3:1-9)
VI. Заклик до відданого служіння (3:10-4:8)
А. Відданість в умовах протидії (3:10-13)
Б. Відданість Божому Слову (3:14-4:5)
В. Відданість Павлові (4:6-8)
VII. Згадка про Божу відданість, коли Павло був у скруті (4:9-18)
А. Вороги і друзі Павла (4:9-16)
Б. Господь визволяє Павла (4:17-18)
VIII. Завершальні вітання (4:19-22)
КОМЕНТАРІ
І. Вітання (1:1-2)
1:1-2. Згідно свого вже звичного стилю написання Павло розпочав свій лист із зазначення, що він — “апостол Ісуса Христа”. Це нагадування було вкрай потрібне Тимотеєві. Немає жодного сумніву, що це ще одна вказівка на те, що Павло, хоча й перш за все адресував цей лист Тимотеєві, писав його, зрештою, для широкого загалу. У своєму першому листі до молодого пастиря Тимотея Павло написав, що він є апостолом “за повелінням Бога” (1 Тим. 1:1), а тут сказав, що “з волі Божої”. Ці дві фрази є, по суті, синонімічні, а фраза “щоб звістувати обітницю життя, що в Христі Ісусі” є зумисно неоднозначною. Вона стосується апостольства Павла (не Божої волі), однак не зрозуміло, чи тут йдеться про “обітницю життя”, яку Павло отримав щодо себе, чи обітницю, яку мав “звістувати” іншим. Іншими словами, чи був він апостолом “через” обітницю чи “згідно” неї? Грецьке слово ката (“щоб”) об’єднує ці дві можливості. Обітниця життя в Христі, Євангелія, була і причиною, і мірилом апостольства Павла (див. 1:2-3). Фраза “Тимотеєві, любому синові (досл. “дитині”)” знову підкреслює близькі батьківські стосунки, що були між Павлом і Тимотеєм, який знаходився під опікою апостола, а, можливо, був і ним навернений до Христа. Далі вітання звучить так само, як і в 1 Тим. (див. 1 Тим. 1:2). (Див. таблицю “Вступи Павла до його послань” поблизу Рим. 1:1-7.)
ІІ. Заклик залишатися відданим (1:3-18)
А. Подяка за Тимотея (1:3-7)
1:3. В 1 Тим. Павло висловив подяку за своє власне спасіння і за службу (1 Тим. 1:12). Тут він розпочав із подяки за спасіння Тимотея і його службу. Апостол побіжно згадав про своє власне виховання саме перед тим, як розповів про зростання Тимотея (2 Тим. 1:5). Апостол розглядав свою власну віру у Христа не як відхід від віри своїх предків євреїв, а як її продовження. (Див. “чистим сумлінням” і “доброго сумління” в 1 Тим. 1:5). Оскільки Павло “безперестанно” молився за Тимотея, його почуття вдячності за нього лиш зростало. Перебуваючи в кайданах у римській в’язниці, Павлові нічого не залишалося робити, окрім як молитися. А Тимотей, який був, вочевидь, найближчим співпрацівником Павла і проповідував у церкві, яку апостол, мабуть, знав найкраще, найчастіше ставав об’єктом його прохань.
1:4. Павло пригадав Тимотеєві “сльози” під час їх останньої зустрічі, напевно, тоді, коли апостола вдруге арештували. У цьому листі він проситиме Тимотея приєднатися до нього в Римі (див. 4:9, 21). Адже Павло дуже тужив за Тимотеєм, присутність якого сповнювала його “радощами”. Навіть великий апостол часом бував самотнім, пригніченим і потребував підтримки своїх віруючих товаришів.
1:5. Напевно, чимало людей протидіяло Павлові або цуралося його (див. 1:15; 2:17; 3:1-9, 13; 4:3-4, 10-12). Тому “щиру ( анипокрітоу , “нелицемірну”; див. 1 Тим. 1:5) віру” Тимотея він сприйняв як неймовірне полегшення. Павло сказав, що Тимотей отримав цю віру від матері Евніки і бабусі Лоїди, які були віруючими єврейками (див. Діян. 16:1). Батько Тимотея був язичником і, вочевидь, невіруючою людиною. Тому він тут і не згадується. З огляду на цей вірш видається, наче Павло приписував навернення Тимотея його матері й бабусі (див. 2 Тим. 3:15). Згадки про Тимотея, як про сина Павла у вірі (див. 1:2; 2:1; 1 Тим. 1:2), можна, отже, тлумачити як ознаку того, що Павло опікувався цим молодим пастирем.
1:6. Оскільки Павло був переконаний у щирості віри Тимотея (вірш 5), що нечасто з ним траплялося стосовно інших (наприклад, 1 Сол. 3:5), він спонукав молодого проповідника оживити (або ж підтримувати) “дар Божий” до проповідницької діяльності. Щоб повністю розкрити і підтримувати потенціал Божих дарів, їх необхідно повсякчас застосовувати. У випадку з Тимотеєм, як писав Павло, (1 Тим. 4:14), його “дар” ( чарісма ) прийшов до нього “через ( діа ) пророцтво з ( мета ) накладанням рук збору пресвітерів”. Дана фраза є неоднозначною для розуміння і може не мати стосунку до чогось більшого, окрім як до згадки апостола про взаємозв’язок між висвяченням Тимотея (куди входило і пророцтво, і накладання рук Павла та інших старших) й усвідомленням своїх власних здібностей молодим чоловіком загалом. А також тут мало є підстав для різних деталізованих висновків стосовно того, як саме людина отримує духовні дари, і ще менше для роздмуханих теорій щодо апостольського правонаступництва чи висвячення як засобу отримання благословень.
1:7. Важко сказати, чому Тимотей потребував нагадування про своє висвячення і певність у своїх дарах, які розкрив у собі внаслідок цього. В 1 Тим. згадка про висвячення Тимотея асоціюється з проблемами через його юний вік (див. 1 Тим. 4:12). Можливо, він дещо злякався протидії Павлові і добрій новині, внаслідок чого навіть почав певною мірою соромитися (див. 2 Тим. 1:8) необхідності захищати в’язня (див. 2:9) і “глупоту”, яку вони обидва проповідували про зневаженого й розп’ятого Ісуса (див. 1 Кор. 1:18-2:5). Тому Павло й наголосив, що “Бог дав їм не духа страху ( деіліас , досл., “малодушності”, зустрічається в НЗ лиш тут), а сили (див. 1 Кор. 2:4), любови (див. 1 Тим. 1:5) й поміркованости (див. 1 Тим. 4:7)”. Власне ці три чесноти, якими наділяє людину Святий Дух, мали характеризувати Тимотея.
Б. Заклик бути мужнім (1:8-12)
1:8. Якби проповідницькій діяльності Тимотея була приманна сила, любов і поміркованість, він міг би вільно протидіяти своїм опонентам і не соромився б “свідоцтва Господа нашого” (див. 1 Кор. 1:6) чи Павла, “Його в’язня”. Хоча Павла тримали у в’язниці в Римі (див. 2 Тим. 1:16; 2:9), все ж він називав себе в’язнем Христа — тобто в’язнем за Христа і задля Нього (див. Еф. 3:1; Флп. 1:12-14; Флм. 1, 9). Разом зі згадкою про сумний стан своїх власних справ, які були значно більш небезпечними, аніж Тимотеєві, Павло закликав молодого пастиря мужньо зносити разом із ним “труди ... для Євангелії” (див. 2 Тим. 2:3), бо саме в таких обставинах Божа сила й проявляється (див. 2 Кор. 12:9-10).
1:9-10. Згадавши про Євангелію, Павло озвучив декілька її найважливіших істин. Бог “спас нас і покликав” до святого життя. Це вже звершений факт, а не майбутня перспектива. Тому Тимотей міг розраховувати на Божу силу у своїй щоденній проповідницькій діяльності. Більше того, це спасіння не мало жодного стосунку до заслуг віруючої людини, а було виключно “за власним рішенням ( протхесін ; див. Рим. 8:28; 9:11; Еф. 1:11; 3:11) та благодаттю (див. 1 Тим. 1:14)” Бога. Саме в цьому полягає суть Євангелії (див. Еф. 2:8-10). Ця незаслужена ніякими ділами ласка була дарована християнам “перед відвічними часами”, однак вони дізналися про це “через появу ( епіпханеіас ; 2 Сол. 2:8; 1 Тим. 6:14; 2 Тим. 4:1, 8; Тит. 2:13) Спаса нашого Христа Ісуса”. Тут і в Тит. 1:4; 2:3 та 3:6 Павло назвав Спасом Христа , а в 1 Тим. 1:1; 2:3; 4:10; Тит. 2:10 і 3:4 — Бога (див. 2 Пт. 1:1 і 3:18). Звісно, це і справді так, хоча тут і є певні смислові відмінності. Христос Син втілив задум і план Бога Отця стосовно спасіння людства, завдяки чому “знищив (1 Кор. 15:26) смерть (наслідок гріха; див. Бут. 2:17; Рим. 5:12; 6:23) і освітлив життя і нетління (див. 1 Пт. 1:4)”.
1:11-12. Не дивно, що Павло назвав цю Євангелію “Євангелією слави” (1 Тим. 1:11). Адже це — найважливіше з усіх послань, які коли-небудь були озвучені. Павло був “встановлений” служити “проповідником, апостолом та вчителем” цієї звістки (див. 1 Тим. 2:7). Ці три функції відображають різні аспекти служіння, яке було ввірене йому (1 Тим. 1:11). Однак через це служіння Павлові довелося багато витерпіти (“терплю”), в тому числі стати в’язнем. На думку багатьох людей тогочасного світу він був лиш звичайним злочинцем (див. 2 Тим. 2:9). І все ж він мав мужність сказати: “Я ... не соромлюся.” Він ввіряв свою долю Тому, Хто довірив йому служіння Євангелії. Тому, хоча він і зазнавав ганьби й приниження, та був певен, що в кінці Бог його цілковито виправдає (див. 1:18; 4:8). Павло не один раз нагадував про це Тимотеєві, щоб підкріпити його, вочевидь, в’янучу сміливість.
В. Заклик берегти правду (1:13-14)
1:13. Від прикладу зі свого життя Павло перейшов до прикладу або правила (“правило”, хипотипосін ; див. 1 Тим. 1:16) зі свого вчення. Тимотей мав ставитися до того, що “чув від” Павла, як до обов’язкового для виконання плану чи схеми істинного вчення (“слова здорові”; див. 1 Тим. 1:10) та берегти і здійснювати його. Також Тимотей мав служити істині “у вірі та любові, яка у Христі Ісусі”. Щоб зберігати рівновагу і бути відданим істині, слід завжди плекати в собі віру та любов, чесноти, які доступні лише тоді, коли людина перебуває “у Христі” (1 Тим. 1:14).
1:14. У пастирських листах Павло використовував слово “довірити” ( паратхекен ; див. 1 Тим. 5:21; 6:20) у двох значеннях: довіреності, ввіряння від Бога (див. 1 Тим. 1:11) та, у свою чергу, ввіряння себе і своєї долі Богові (2 Тим. 1:12). Тут Павло мав на увазі перше значення з цих двох. Служіння істині, яке було ввірене йому, він тепер передавав у руки Тимотея, який також мав передати його іншим відданим християнам, які у свою чергу мали передати його іншим (2:2). Однак, поки відповідальність за служіння істині належала Тимотеєві, він мав берегти (“бережи”, пхилаксон ; див. 1 Тим. 5:21; 6:20) “добре передання за допомогою Духа Святого, який живе в нас”. Отож, Тимотей тепер відповідав за те, щоб оберігати істинну науку від перекручення, спотворення, знищення й доповнення. Вчення єретиків не було проблемою виключно Павла, а постійною загрозою, від якої завжди слід було оберігати істину. Більше того, Тимотей міг розраховувати на допомогу Божого Духа, який мешкав у ньому (див. 1 Йн. 3:24; 4:13) і який щиро бажає сприяти якнайбільшому поширенню правди про Христа (Йн. 16:13).
Г. Приклади відданості та її відсутності (1:15-18)
1:15. Про Фігела і Гермогена немає інших відомостей, окрім цих. Однак цілком справедливо можна припустити, що їхнє відступництво стало для Павла найбільшою несподіванкою серед усіх тих, “які в Азії”, де місто Ефес посідало визначне місце. (Див. місцезнаходження провінції Азія та міста Ефес на карті між Діян. та Рим.). Можливо, вони навіть були якимись очільниками. Тимотей, безперечно, їх знав. Тому Павло їх і виділив. Тут немає необхідності допускати: (а) що слово “всі” стосується буквально усіх християн, чи (б) що їхнє відступництво від Павла було й цілковитим відступництвом від віри. Скоріш, у віршах 16-18 йде мова про те, що вони відмовилися підтримувати апостола у скрутний для нього час.
1:16-18. Від цих сумних прикладів відсутності відданості Павло перейшов до зразкової поведінки “Онисифора” (який також згадується у 4:19). Він “підкріплював” Павла не лише в Ефесі, але й також в Римі. Він неодноразово робив все, що лиш міг, щоб допомогти Павлові, навіть пішов за ним у Рим, де “запопадливо” його шукав. А там, незважаючи на ув’язнення Павла і тавро ганьби, Онисифор залишався непорушним і віддано служив без жодних вагань. За все це Павло щиро його похвалив і двічі попросив Господа дати “милосердя” (1:16, 18) цьому відданому слузі та його “домові”.
Відмінність між відданими людьми і невідданими, сильними і слабкими, надійними і ненадійними є справді разючою. Багато людей в Азії (вірш 15) засвідчувало те, супроти чого Павло не один раз застерігав: боягузтво, сором, самодогоджання, віроломство. Онисифор, з іншого ж боку, демонстрував характеристики, які Павло ставив Тимотеєві у приклад: мужність, любов, самодисципліну, відвагу та відданість. Цілком зрозуміло, що Павло навів ці позитивні та негативні приклади для того, щоб зміцнити Тимотея у бажанні належати до тих, хто добровільно і безстрашно допомагав апостолові.
ІІІ. Заклик бути довготерпеливим (2:1-13)
А. Терпляче зносити страждання за Христа (2:1-7)
2:1. Пригадавши висвячення Тимотея, свою власну поведінку та поведінку інших, Павло звернувся до Тимотея з прямим закликом: “Ти ж, мій сину ( текнон , “дитина”, пестливе слово), зміцнюйся (див. Еф. 6:10).” Однак у цьому йому мала допомагати не власна сила, а божественний дар (“у благодаті”, чаріс ), “що в Христі Ісусі” (Флп. 4:13).
2:2. Подорожуючи разом із Павлом, Тимотей “чув”, що апостол розповідав “при багатьох свідках”. Серед усіх цих людей Павло проповідував одну і ту ж звістку, зовсім нічого в ній не міняючи. Це була та сама істина, якій Павло навчав Тимотея особисто. А тепер, коли наближався кінець проповідницької діяльності апостола, Тимотей мав передати (див. 1:14) усе те, що чув від Павла, іншим “вірним людям, які будуть здібні інших теж навчити” (див. 1 Тим. 3:2; Тит. 1:9). Це згодом почало називатися “помноженням проповідників”, і в цьому полягає Божий спосіб розповсюдження доброї новини про Ісуса Христа.
2:3-4. Звісно ж, така відданість Божій істині принесе Тимотеєві чимало страждань, навіть тих, яких зазнавав Павло. А тому, не прикрашаючи дійсності, Павло знову закликав свого молодого проповідника розділити з ними його “труди” ( синкакопатхесон ; див. 1:8; 4:5) й страждання за Христа (див. Йн. 15:18-20). Щоб підкреслити свою думку, Павло навів три доволі поширені приклади (див. 1 Кор. 9:7, 24, де вони також згадуються) і порівняв Тимотея з “воїном”, атлетом і фермером (2 Тим. 2:3-6). Військові терміни неодноразово зустрічаються в писаннях Павла (див. 1 Тим. 1:18) і, поза всяким сумнівом, тому, що його читачі їх добре знали (див. Рим. 6:13; Рим. 7:23; 1 Кор. 9:7; 2 Кор. 6:7; Еф. 6:11-18; Флп. 2:25; Флм. 2). Зосередженість римського воїна на єдиній цілі, сувора дисципліна, беззаперечний послух “тому, хто найняв його на службу” — все це разом робить образ воїна дуже доречним для слуги Євангелії.
2:5. Швидко перейшовши до наступної метафори, Павло згадав атлета. Щось подібне є в 1 Кор. 9:24-27, а також у Євр. 12:1-2. Слово “законно” є перекладом до грецького слова номімос . Дана метафора чітко змальовує ігри атлетів, як-от олімпійські. Проте незрозуміло, чи слово “законно” стосується правил ведення змагань чи правил підготовки спортсменів, які мають брати в них участь. Наприклад, суперники в олімпійських іграх були зобов’язані поклястися, що належно тренувалися впродовж щонайменше 10 місяців. Хоча це друге припущення певним чином легше пояснити, все ж граматична форма речення вказує на слушність першого. А, отже, справа тут не в тому, чи людина готова до змагань, а в тому, хто серед усіх суперників “отримує” вінок. Кожна спортивна дисципліна має свої вимоги, межі та правила. Більше того, усіх порушників цих правил дискваліфікують. Павло ж хотів, щоб Тимотей діяв так, наче бажає здобути вінець переможця (див. 2 Тим. 4:7-8), і при цьому не бути дискваліфікованим. А це вже вимагає від християнина таких сильних рис, як-от самодисципліна, самоконтроль, витривалість і міць.
2:6. Остання метафора стосується фермера. Павло тут зумисне зробив наголос на фразі “що працює”, а не ледарює чи байдикує. Старанність, яку Павло щойно описав, зажди дає хороші плоди (див. вірші 11-12): старанний воїн отримує схвалення свого командира, старанний атлет здобуває перемогу, старанний фермер перший має право “користатися з плодів”. Отож, усі три приклади засвідчують, що успіх досягається через самодисципліну (див. 1:7), важку працю і зосередженість на одній меті.
2:7. Павло закликав Тимотея: “Збагни, що я говорю.” Він був певен, що коли молодий проповідник буде вдосталь приділяти часу роздумам і міркуванням, Господь “дасть” йому “розуміння” ( синесін ) мудрості вказівок Павла (див. Як. 1:5).
Б. Приклад довготерпеливості Христа (2:8-10)
2:8. Павло доволі коротко згадав про найбільший приклад довготерпеливості, що веде до успіху: “Ісуса Христа” (див. Євр. 12:2-3). Слова “що воскрес із мертвих, з роду Давида” можуть бути уривком з якоїсь відомої молитви чи катехитичних вчень (див. Рим. 1:3-4). Павло згадав тут про Христа не для того, щоб детально зупинятися на Його діяннях, а щоб просто запропонувати Тимотеєві найвартісніший предмет для роздумів (2 Тим. 2:7) і показати місце страждань в житті Божого слуги (див. 1 Пт. 2:19-24). Коротка згадка про особу Христа (через Його родовід) і Його воскресіння є, звісно ж, лише частиною доброї новини Павла, однак головною. Автори Євангелій і послання апостолів в Діяннях дуже детально розглядають і родовід Христа, і Його воскресіння.
2:9-10. Проповідування доброї новини про розіп’ятого, але воскреслого Давидового Сина власне і призвело до ув’язнення Павла у Римі. Більша частина Книги Діянь присвячена стражданням Павла за Христа (див. 2 Кор. 11:23-33 щодо короткого огляду). Кожен порух під час написання чи диктування даного листа нагадував йому своїм брязканням заліза, що він в кайданах, “немов злочинець” ( какоургос ). Та хоча він і був у кайданах, “Слова Божого зв'язати не можливо”. (Павло поставив на один щабель фрази “моєю Євангелією” і “Слова Божого”; див. 1 Сол. 2:13; 2 Сол. 3:1). Бог й надалі поширюватиме Своє Слово через Тимотея і тих, кому цей молодий апостол його ввірив. Очевидний сором Павла і його безпомічність не повинні бути причиною для тривоги, розчарування чи слабкості. Адже Слово Боже сягає своєї мети, прикликаючи Божих людей, “вибраних, щоб і вони осягли спасіння, що в Христі Ісусі, з вічною славою”. Якщо цей процес вимагав від Павла страждань, так тому і бути. Він добровільно терпів (“терплю”, хипомено , “бути стійким за”; див. 2 Тим. 2:12) “все ... ради вибраних” ( тоус еклектоус ; див. Кол. 3:12; Тит. 1:1). Порівняння з колишніми, тілесними почуттями Павла не могло бути більш разючим (див. Діян. 22:4; 26:9-11; 1 Тим. 1:13) чи надати ще більшого розуміння слів Павла в 1 Тим. 1:14. Найбільший ворог святих став їхнім найбільшим другом, а все завдяки тому, що благодатна любов Христа наповнила його серце.
В. Вірне слово (2:11-13)
2:11-13. І знову Павло використав фразу “вірне слово”, яка так часто зустрічається у пастирських листах (див. 1 Тим. 1:15; 3:1; 4:9; Тит. 3:8), щоб ввести цитату. Дана фраза слугує свідченням того, що апостол цілковито погоджується зі змістом наступної цитати, а також може бути частиною обряду хрещення. Цитата складається з чотирьох римованих двовіршів: (1) “Коли ми з Ним померли, то разом з Ним будемо й жити.” Цей двовірш передає думку, яка дуже яскраво змальована в обряді хрещення і розтлумачена у Рим. 6:2-23. Тут йде мова не про мученицьку смерть за Христа, а, скоріш, про загадкове ототожнення віруючої людини зі смертю та життям Христа (див. Кол. 3:3). (2) “Коли страждаємо ( хипоменомен ; див. 2 Тим. 2:10), то з Ним будемо й царювати.” Цей двовірш продовжує ототожнення віруючої людини з Христом. У попередньому двовірші в центрі уваги стоїть відмінність між смертю та життям, а тут — між стражданням і прославленням (Рим. 8:17). Христос страждав і колись буде царювати (1 Кор. 15:25), а ті святі, які страждали за Нього, колись будуть царювати разом з Ним (Одкр. 3:21). (3) “Коли Його зрікаємося, то й Він зречеться нас.” Тут йдеться про відступництво (див. 1 Тим. 4:1; Євр. 10:38-39; 2 Йн. 9) і те, що зрештою Господь відвернеться від тих, хто був відданим Христові лиш якийсь час (див. Мт. 10:33). Замість того, щоб ототожнюватися з Христом, відступник відділяє себе від Нього. (4) “Коли не віруємо, Він зостається вірним”. Тут йде мова не про відступника, а про істинну дитину Божу, яка, тим не менш, перестала віддано Йому служити (див. 2 Тим. 1:15). Христос “Сам Себе зректися не може”. Тому Він не буде відкидати навіть тих членів Свого власного тіла, які відступилися від Нього. Істинні діти Божі не можуть стати чимось іншим, окрім як залишатися Його дітьми, навіть якщо вони виявляють непослух і слабкі. Відданість Христа християнам не залежить від їхньої відданості Йому. Тимотей не міг не зрозуміти глибокого значення цих двовіршів.
IV. Ознаки доброго робітника (2:14-26)
А. Відданість у проповідницькій діяльності (2:14-19)
2:14. Попередні вірші призначалися не лише Тимотеєві. Молодий пастир мав нагадувати й іншим про вказівки, озвучені у них. Слово “нагадуй” використано у теперішньому часі й наказовому способі, а, отже, Тимотей мав це робити повсякчас. Основна частина проповідувань серед людей, які вже обізнані з Євангелією, часто містить нагадування про те, що вони вже знають. У випадку з християнами у Ефесі Тимотей мав нагадувати їм, “заклинаючи перед Богом (див. 1 Тим. 5:21), щоб не сперечалися словами (див. 1 Тим. 1:3-4; 4:7; 6:4; 2 Тим. 2:23; Тит. 3:9)”, а це часто траплялося в ранній церкві (див. Діян. 18:15). Така сварка “ ні на що непотрібна”, й навіть гірше: вона “слухачам на руїну” (див. 2 Тим. 2:16, 18; 3:6). Про деструктивність, й особливо нікчемність лженауки, не один раз йдеться у пастирських листах.
2:15. Сам же Тимотей мав старатися виявляти “себе ... випробуваним робітником ( ергатен ; див. Мт. 20:1, 8)”, щоб бути певним, що він справді вартує схвалення від Бога, і “який не має чого червоніти”. Павло вже говорив про сором перед людьми (2 Тим. 1:8, 12, 16), та значно гірше, якщо є чого соромитися перед Богом. Тимотеєві не варто було боятися такого сорому, якщо він “добре” навчатиме людей Слову “правди” (див. Еф. 1:13; Кол. 1:5; Як. 1:18), яке для нього складалося зі Старого Завіту Святого Письма і з того, що він уже почув від Павла. Грецьке слово ортхотомоунта , “добре настановлює”, зустрічається лиш тут та у Септуаґінті у Прип. 3:6 та 11:5, і буквально перекладається як “розрізати прямо”, але який саме образ був на той момент у Павла на думці — сказати важко. Каменярі, плугатарі, укладальники доріг, майстри з виготовлення наметів та (найменш імовірно з усіх) хірурги — усі могли мати стосунок до цього слова, однак про кого саме тут іде мова — точно невідомо. А ось що відомо — так це те, що на тих, хто неправильно поводиться зі Словом правди, очікує сором через несхвалення Богом.
2:16-18. Тимотей мав уникати “порожніх та нечестивих суперечок” (див. 1 Тим. 6:20), які лиш “провадять до безбожности ... немов пістряк ( ганграіна , досл., “гангрена”)”. (Такі безбожні балачки суперечать Слову правди [2 Тим. 2:15; див. вірш 18].) Аналогія з хворобою тут є просто разючою. Хто долучається до таких нечестивих балачок, той буквально “підгодовує їхні слова, що немов гангена”, тоді як їх, як і самої гангрени, слід відразу позбуватися. На таке ставлення заслуговували Філіт, про якого нічого не відомо, та Гіменей, якого Павло вже “передав сатані” для покарання (1 Тим. 1:20). Ці двоє “відхилилися від правди” (досл., “стосовно правди відхилися від цілі”; див. 1 Тим. 1:6; 6:21) щодо надзвичайно важливого вчення про воскресіння. Грецькі філософи зазвичай вважали душу безсмертною, а тіло — тимчасовою в’язницею. Тому поняття воскресіння матеріального тіла — і Христа, і християн — було цілком для них нове і важке для розуміння. Звідси й проростала природна схильність до єресі, яка заперечувала тілесне воскресіння (1 Кор. 15; Діян. 17:32). Єресь Філіта і Гіменея, вочевидь, полягала в тому, що воскресіння — це поняття виключно духовне і відбувається під час навернення або хрещення. Однак, як засвідчив Павло, тілесне воскресіння є наріжним каменем християнського вчення (1 Кор. 15). Без нього завалиться уся велична споруда — Євангелія. Тому було й не дивно, коли Павло сказав, що ці двоє лжеучителів “руйнують віру в деяких” (див. 1 Тим. 1:19).
2:19. Та все ж відступництво цих двох, як і їхніх послідовників, не повинно було похитнути певність Тимотея. “Стоїть міцна Божа основа” (тобто церква; див. 1 Кор. 3:10-15; Еф. 2:19-22; 1 Тим. 3:15) і має два написи, які, немов печатка, вказують на справжність та чесність цієї структури (див. Рим. 4:11; 1 Кор. 9:2). Перший напис слугує посиланням на бунт Кораха, коли Господь відділив чесних від брехливих (Чис. 16:5; див. Юд. 11). Другий напис — це, вочевидь, непряме посилання на Чис. 16:26 або, що більш імовірно, на якийсь інший уривок зі Старого Завіту, як-от 52:11. Ці два написи відповідно підкреслюють те, що це Бог верховним чином керує церквою, і те, що кожен християнин зобов’язаний відвернутися від зла і несе за це особисту відповідальність. Тому Тимотеєві не слід було хвилюватися за долю Божих діянь, однак він мав прикладати всі свої зусилля для того, щоб лжеучителі не змогли його осквернити.
Б. Чистий посуд (2:20-21)
2:20-21. Павло продовжив свою думку про осквернення й увів нову, однак подібну метафору. Тепер мова вже йде не про будівлю, а про хатнє господарство (див. 1 Тим. 3:5, 15). “У великім домі” завжди є чимало різного посуду. Одне виготовлене із золота та срібла, а інше — з дерева та глини. Та більш важливо те, що один посуд “на честь, а інший на нечестя”. Цілком зрозуміло, що тут Павло мав на увазі відданих і невідданих людей у церкві. Далі апостол метафорично показав, як людина може стати “посудом на честь”, коли “очиститься” від посуду “нечестя”. Ця метафора є дещо змішана (зазвичай тут думається про очищення від осквернення, але не від оскверненого посуду), однак думка апостола однозначна: Тимотей повинен був цілковито уникати лжеучителів. В такому випадку він зможе бути посудом: (1) “на честь” ( тімен ), (2) “освяченим” (“виокремленим”), (3) “корисним для господаря” і (4) “готовим на всяке добре діло” (див. 2 Тим. 3:16). Усе, що чисте та зберігається окремо для особливого застосування, може легко забруднитися і стати непридатним, якщо контактуватиме з брудним. Павло непокоївся, щоб Тимотей, його найулюбленіший учень, завжди зберігав себе придатним для Господа.
В. Відданість у поведінці (2:22-26)
2:22-23. Тимотей був іще доволі молодим (див. 1 Тим. 4:12). І хоча на той час він, можливо, й досяг уже певної зрілості, незважаючи на свій молодий вік, йому ще, мабуть, були притаманні певні характерні юнацькі ознаки та пристрасті: нетерплячість, нетерпимість, любов до суперечок, наполегливе бажання відстояти свою правоту, упередженість. Павло наказав Тимотеєві утікати (“утікай”) “від пристрастей юнацьких” (скоріш за все, апостол не мав тут на увазі статеву пристрасть, чи, принаймні, не як таку, що була на першому місці) і шукати (“шукай”) протилежних чеснот: “справедливости, віри, любови (див. 1 Тим. 6:11 щодо цих самих трьох чеснот), мира”. У НМВ після слова “мира” стоїть кома, однак це помилка, бо наступна фраза — “разом з тими, що прикликають Господа чистим серцем” — є продовженням речення й означає, що у той час, як Тимотеєві слід уникати лжеучителів, він має знаходитися поруч з братами, які чесні перед Богом. Виходить, Павло тут непрямо, але говорив, що лжеучителі лукавили перед Богом (див. 1 Тим. 1:5; 4:2; 6:3-5). Тимотей також мав уникати “дурних та безглуздих питань” ( зетесеіс , “дискусій”; див. 1 Тим. 6:4; Тит. 3:9), які лиш “породжують сварки”.
2:24-26. Лженаука завжди провокуватиме чвари, однак Господній слуга має не боротися за єдність, а спонукати до неї, будучи “до всіх привітним” (див. 1 Сол. 2:7), здібним або готовим “навчати” (див. 1 Тим. 3:2) тих, хто цього хоче, і “терпеливим” ( анексікакон , досл., “готовим зносити негідну поведінку, не обурюючись і не ображаючись”; зустрічається в НЗ лиш тут) з огляду на неоднаковість людей. Навіть до своїх супротивників він має ставитися “лагідно”, картаючи їх, і надіятися, що “Бог дасть їм колись покаяння, щоб вони спізнали ( епігносін , “повністю спізнали”; див. Кол. 1:9; 2 Тим. 3:7) правду”. Адже його мета у роботі з братами — це виховання, а не покарання (див. 2 Сол. 3:7, 15), щоб тіло Христа будувалося, а не розвалювалося (див. 1 Кор. 14:26). Отож, коли брати підпадають під вплив лжевчення, їх слід напоумлювати лагідно і з християнською любов’ю, маючи надію на те, що колись вони все зрозуміють і виплутаються “з тенет диявола, який схопив їх у полон — виконувати його волю”. Лженаука та усі її негативні наслідки у церкві завжди є діянням сатани, проте Бог, виявляючи Свою безмежну благодать, часто виправляє ситуацію через Своїх відданих слуг, які намагаються бути подібними на Христа і діяти, як Він.
V. Передбачення відсутності відданості (3:1-9)
3:1-5. Як і у своїх попередніх листах, тут Павло також попередив Тимотея про “скрутні часи”, які настануть “за останніх днів” (див. 1 Тим. 4:1-3). Він мав на увазі ввесь період часу між першим століттям і поверненням Христа. Впродовж цього часу, згідно з його передбаченням, світ зазнає суспільного виродження. Павло залишив надзвичайний перелік (див. Рим. 1:28-32) з 19 загальних характерних рис, сильний сплеск яких християнам слід очікувати. Люди будуть: (1) “самолюби” ( пхілаутоі , “егоїстичні, нарцисистичні”); (2) “грошолюби” ( пхіларгироі ; див. 1 Тим. 6:9-10); (3) “зарозумілі”, а, отже, привселюдно демонструватимуть, що (4) “горді” (“пихаті”); (5) “наклепники” ( бласпхемоі , “лицемірні”). Декілька наступних слів розпочинається в оригіналі грецькою мовою префіксом а -, який означає “без” (як, наприклад, моральний-аморальний, теїст-атеїст) і засвідчує відсутність необхідної чесноти. Отож, люди також будуть (6) “батькам непокірні ( апеітхеіс )”; (7) “невдячні” ( ачарістоі ); (8) “безбожні” ( аносіоі ); (9) “без любови” ( асторгоі ; перекладено як “безсердечні” у Рим. 1:31, де це слово ще лиш раз зустрічається у НЗ); (10) “непримирливі” ( аспондоі ). Слово діаболоі, яке зазвичай перекладається як “диявол” (див. 1 Тим. 3:6-7; 2 Тим. 2:26), тут звучить як (11) “осудливі”; (12) “розбещені” ( акратеіс ); (13) “жорстокі” ( анемероі , досл, “дикі”, як антонім до слова “цивілізовані”); (14) “недобролюбні” ( апхілагатхоі ; див. Тит 1:8; Пс. 15:4; 19:8). Наступні дві характерні риси розпочинаються в оригіналі грецькою мовою префіксом про -, який вказує на настирливу схильність до пороків: (15) “зрадники” ( продотаі , “схильні до зради”); (16) “нахабні” ( пропетеіс , “схильні до нерозсудливих слів та вчинків”). До останніх трьох характерних ознак належать: (17) “бундючні” (див. 1 Тим. 3:6; 6:4); (18) “більше розкошолюбні ( пхіледоноі ) ніж боголюбні ( пхілотхеоі ; грецький префікс пхіл — тут та в рисах 1, 2, і 14, які згадуються вище, описує людей, які “люблять ...”); (19) “мають ... сповид ( морпхосін , “зовнішній вигляд”; зустрічається лиш тут та в Рим. 2:20) побожности, сили ж її зреклися” (див. Тит. 1:16). Хоча в даних віршах ці риси перелічено як характерні для “останніх днів”, цілком зрозуміло: Павло вважав, що вони вже були присутні в Ефесі. І хоча з часом вони лиш посиляться, Тимотей мав остерігатися таких людей та уникати їх (“тих цурайся”). Однак, поза всяким сумнівом, Павло тут мав на увазі службові стосунки, оскільки він вже наказував Тимотеєві бути “до всіх привітним” (див. 2 Тим. 2:24).
3:6-7. У цих віршах Павло зосередив свою увагу на конкретній ситуації в Ефесі. Вже з великої кількості людей даного міста, які демонстрували усі ці вищезгадані риси, можна було судити про те, що лжеучителі мали чималий вплив на церкву. Вони використовували дуже підступні методи. Ці єретики влазили, немов ті хробаки, “у доми” і зводили тих, хто, як вони знали, був найбільш вразливий і легковірний. У випадку з Ефесом лжеучителі здійснювали свій негативний вплив через “жіноцтво”, яке мало слабку волю, було “обтяжене гріхами” і легко піддавалося “різним пристрастям”. Вже вкотре Павло пов’язав лженауку з моральним загниванням. Їхня слабкодухість та незрілість зробили їх легкою здобиччю для лжеучителів (див. Еф. 4:14). Будучи так би мовити “відкритими до знання”, вони з легкістю приймали за дійсність усю єресь. Їхня проблема полягала в тому, що вони не могли відрізнити правду від обману і дійти “до зрозуміння правди” (див. 2 Тим. 2:25).
3:8-9. Згадка про Яннія та Амврія та їхній спротив Мойсеєві не є посиланням на Старий Завіт, а на відому широкому загалу легенду про двох чаклунів фараона, які змагалися з Мойсеєм і програли (див. Вих. 7:11; 9:11). Порівнюючи лжеучителів з цими єгиптянами, а Тимотея з Мойсеєм, Павло мав намір підбадьорити молодого проповідника. Його супротивники були людьми “зіпсованого (див. 1 Тим. 6:5) розуму”, вони противилися “правді”, чим демонстрували, що “невипробувані ( адокімоі ) у вірі”, за що Бог і зрікався їх (див. 1 Тим. 3:9). Та оскільки вони можуть створювати серйозні труднощі для церкви лиш впродовж обмеженого періоду часу, то “не підуть далі”. Як і у випадку з Яннієм та Ямврієм, “їхнє безумство всім стане явним” (див. 1 Тим. 4:15; 5:24-25).
VI. Заклик до відданого служіння (3:10-4:8)
А. Відданість в умовах протидії (3:10-13)
3:10-11. Павло повернувся (див. 1:8, 12; 2:10) до свого власного прикладу довготерпеливості та відданості, про який він загадав у іншому своєму закликові до Тимотея (див. 2:1). Протиставлення лжеучителям є надзвичайним: “Ти ж ... .” Тимотей добре знав і слідував “науці” ( дідаскаліа ) Павла, його “поведінці, ... настанові, вірі, довготерпеливості, любові, постійності (див. 2:10; 12), у переслідуваннях, у стражданнях” (див. 1 Тим. 6:11), а також йому було відомо про різні труднощі, яких Павло зазнавав під час своєї проповідницької діяльності, і про порятунок від них. Адже старіючий апостол не соромився згадувати про них перед молодим учнем і ставити їх у приклад. Згадка про Антіохію (Пісідійську), Іконію та Лістру мала пробудити у Тимотея його найперші спогади про Павла (див. Діян. 13:14, 51; 14:6, 21; 16:1).
3:12-13. Було дуже важливо, щоб Тимотей, як і всі інші християни, зрозумів, що люди, які “хочуть жити у Христі Ісусі” (див. Йн. 15:18-21), можуть зазнавати переслідувань, на що вказував власний досвід Павла. Та все ж знову маючи на думці останні дні, Павло написав, що Тимотеєві слід очікувати лиш погіршення ситуації і посилення тиску. Лженаука з’являтиметься всюди, оскільки “лихі люди й дурисвіти (досл., “чаклуни”, однак тут у значенні “шахраї”) будуть чим далі, тим до гіршого посуватися, зводячи інших, і самі зведені”. Хиба стане звичним явищем.
Б. Відданість Божому Слову (3:14-4:5)
3:14-15. Дана частина також розпочинається багатозначним прямим звертанням: “Ти ж ... “ (див. 2:1; 3:10; 4:5). Павло тут закликав Тимотея й надалі триматися (“тримайся”) того, “чого навчився і в чому переконався” (див. 1 Кор. 15:1-2). Це прийшло до нього з двох джерел, яким Павло надавав однакової ваги: його власного свідчення та Святого Письма, яке на той час, звісно ж, складалося з книг Старого Завіту. Якщо Тимотей цілковито покладатиметься на ці обидва джерела, цього буде досить, щоб уникнути падіння та залишитися відданим правді. І знову з підтексту даних віршів випливає, що Тимотей отримав спасіння до свого знайомства з Павлом (див. 1 Тим. 1:2; 2 Тим. 1:2, 5; Діян. 16:1). Святе Письмо дає “спасіння” лиш тоді, коли людина вірить “у Христа Ісуса”.
3:16-17. Павло щойно зауважив, що Святе Письмо може зробити людину мудрою у стосунку до спасіння, і це Тимотей мав добре засвоїти. А тепер Павло хотів ще раз наголосити Тимотеєві на надзвичайно важливій ролі прописаного у Святому Письмі Божого одкровення у його поточній проповідницькій діяльності. Тому Павло нагадав Тимотеєві, що “все Писання — надхненне ( тхеопнеустос ) Богом”, а, отже, Божі слова, які знайшли своє втілення у писаннях людей, на які їх надихав Святий Дух, є безпомилковими. Євреї безумовно визнавали даний факт. Потім Павло засвідчив, що Слово є “корисне”. Для усіх форм проповідницької діяльності Тимотея, якими б вони не були — “навчати (напоумлювати людей у Божих істинах), докоряти (тим, хто перебуває у гріху; див. 1 Тим. 5:20; 2 Тим. 4:2), направляти (тих, хто помиляється; див. 2 Тим. 2:25; 4:2), виховувати ( паідеіан , досл., “виховувати як дітей”) у справедливості (вести новонавернених віруючих людей Божими шляхами), — для всіх цих та будь-яких інших написане Боже Слово є корисне. Разом з ним “Божий чоловік” (який має бути духовним лідером для інших) є артіос — “досконалий” (у тому розумінні, що спроможний відповідати всім вимогам). Щоб Тимотей ще краще його зрозумів, Павло додав: “ ... до всякого доброго діла готовий ( ексертісменос ; див. 2:21)” . У даному листі Павло перекладав на свого молодого учня нелегкий обов’язок проповідувати, однак це був добре виважений крок. Він був певен, що Тимотей щиро відданий Святому Письму і покладається на нього, а також, що навіть більш важливо, він був певен у спроможності Бога задовольнити усі потреби Тимотея через Слово.
4:1. Важко собі уявити, як Павло міг би ще більш урочистіше закликати Тимотея до відповідних дій (див. 1 Тим. 5:21; 6:13). Він заклинав (“заклинаю”) Тимотея не лише “перед Богом і Христом Ісусом”, а й з огляду на майбутній суд, повернення Христа (“появу”, епіпханеіан ; див. 1 Тим. 6:14; 2 Тим. 4:8; Тит. 2:13) і заснування Його тисячолітнього царства.
4:2. Зміст даного благання і вказівки Павла слугує головною спонукою усіх завдань проповідника: Тимотей мав проповідувати “Слово”. Усі наступні слова даного вірша стосуються цього прохання. Навряд чи Павло зміг би ще виразніше наголосити на даному питанні. Оскільки Слово є натхненне і корисне для усіх форм проповідницької діяльності, Тимотей був зобов’язаний його проповідувати “вчасно і невчасно”, тобто мав виконувати цей свій обов’язок, не зважаючи на те, чи слушна для цього нагода, а чи ні. Тих, хто помилявся, він мав картати (“картай”; див. 2:25), хто грішив — погрожувати (“погрожуй”; див. 1 Тим. 5:20; 2 Тим. 3:16; Тит. 1:13; 2:15), хто чинив добре — напоумлювати (“напоумлюй”). Усе це — грані публічної проповідницької діяльності: проголошення, картання, погрожування та напоумлення. І їх слід виконувати “із усією терпеливістю та наукою”.
4:3-4. Підставою для такого урочистого благання до Тимотея Павло назвав те, що “буде час, — який, поза всяким сумнівом, уже мав місце на думку Павла, — коли люди не знесуть здорової (див. 1 Тим. 1:10; 6:3; 2 Тим. 1:13; Тит. 1:9, 13; 2:8) науки”. Замість цього вони шукатимуть “вчителів”, яких завжди є вдосталь, щоб ті розповідали їм про те, що вони хочуть почути, а не те, що є дійсно правдою (див. Рим. 1:18-32). Такі вчителі довге вміють догоджати, але разом з тим вони відвертають людей “від правди” і навертають “до байок” ( митхоус ; див. 1 Тим. 1:4). У даному уривку Павло головним чином розглядав нахили людей, а не, як зазвичай (але див. 2 Тим. 3:6-7), злі наміри лжеучителів. Щоб хиба набула ваги, потрібна тісна співпраця обох сторін. Це вже вшосте Павло використав слово “правда” у даному посланні (див. 2:15, 18, 25; 3:7-8). (Він п’ять разів згадував це слово в 1 Тим. [2:4, 7; 3:15; 4:3; 6:5] і двічі в Тит. [1:1, 14].) Очевидно, що його непокоїв той факт, що єресі відвертають людей від Божої правди.
4:5. Тут Павло знову використав сильне протиставлення: “Ти ж ... ” (див. 3:10, 14). Тимотей має залишатися спокійним за будь-яких обставин. Він мусить терпеливо зносити всі “напасті” (див. 2:3), які з часом лиш зростатимуть. Він зобов’язаний виконувати “працю євангелиста”, проповідуючи добру новину за першої ж нагоди. (Тут, однак, немає жодних підстав припускати, як дехто вважає, що Тимотей не мав дару євангелиста). Як написав Павло, Тимотей має виконувати свою “службу” ( діаконіан , слово зі значенням добровільної служби, від якого й походить слово “диякон”) усіма доступними йому способами.
В. Відданість Павлові (4:6-8)
4:6. Те, що залишалося на другому плані впродовж усього послання, зараз вийшло на перший, і Павло прямо заявив, що час його смерті вже близько. Урочисте благання апостола, озвучене у попередніх віршах, набуло додаткової ваги поруч із цією згадкою. Фразу “Ти ж” із вірша 5 слід, отже, розглядати не лише, як протиставлення до поведінки лжеучителів, про яку йдеться у віршах 3-4, але й також у стосунку до фрази “Бо я” із вірша 6. Тепер Павло вважав свою смерть неминучою: “Бо я вже готовий на ливну жертву” (див. Флп. 2:17). Тут апостол провів аналогію з возливанням вина під час жертвоприношень ягнят (див. Чис. 28:4-7). Павло знав, сидячи у римській в’язниці, що звільнення уже не буде. “Час” його “відходу ( аналисеос , слово із термінології мандрівників, яке зазвичай використовувалося як евфемізм до слова смерть) настав”.
4:7. Оглядаючись на своє життя, апостол зміг дати такий опис, який мало хто б міг повторити. Він “боровся доброю борнею (див. 1 Тим. 6:12), скінчив біг (див. Діян. 20:24) — віру зберіг (див. 1 Тим. 6:20)”. Перші дві фрази належать до вже звичних образів атлета у Павла (див. 1 Кор. 9:24-27), тоді як третя стосується відданості людини у служінні християнській правді (див. 2 Тим. 1:14).
4:8. Внаслідок того, що Павло завжди залишався відданим своєму зобов’язанню, він не мав страху перед зустріччю із Господом, справедливим Суддею, а лиш був в очікуванні винагороди у вигляді вінка (“вінок”, степханос , лавровий вінок на іграх атлетів) “справедливості”, який уже був для нього “приготований”. Фраза “вінок справедливости” може означати або те, що справедливість сама по собі є вінком чи винагородою, або що цей вінок є винагородою за справедливість (див. 2 Тим. 3:16). На користь першого припущення служить той факт, що в Як 1:12 та Одкр. 2:10 фраза “вінець життя” означає, що саме життя і є вінцем, а не що людина отримує вінець, бо має життя. Та як би там не було, Павло сподівався отримати свою винагороду “того дня” (посилання на повернення Христа, а не на смерть Павла) разом із іншими відданими віруючими людьми, “що з любов'ю чекали на Його появу” (див. Флп. 3:20-21; Тит. 2:13).
VII. Згадка про Божу відданість, коли Павло був у скруті (4:9-18)
А. Вороги і друзі Павла (4:9-16)
4:9. У цій останній частині послання Павло двічі спонукав Тимотея приєднатися до нього в Римі (вірші 9, 21). Наголос тут зроблено на швидкості, оскільки Павло не знав, скільки ще часу йому залишилося жити. На те, щоб це послання доправити, і на дорогу, яку Тимотеєві слід подолати, потрібно було декілька місяців. Через будь-яке зволікання Тимотей міг прибути вже запізно. Тоді як Павло, вочевидь, уже мав беззаперечні підстави вважати, що його страта є неминучою (див. вірш 6).
4:10. Потреба Павла у Тимотеєві була ще більша через Димаса, який замість того, щоб з любов’ю чекати на появу Господа (вірш 8), покинув Павла “з любови до цього світу”. Димас, який уже згадувався серед співпрацівників Павла (хоча — що, вочевидь, дуже важливо — Павло його не хвалив) у Кол. 4:14 та Флм. 24., “пішов у Солунь”, де почувався у більшій безпеці, мав більше свободи та інших зручностей. Тож не дивно, що Павло так сильно сумував за своїм найвідданішим учнем Тимотеєм у такий скрутний для себе час (див. Флп. 2:20-22; 2 Тим. 1:4). Про Крискента не відомо нічого. Однак імовірно, що він і Тит відправилися на службу Господеві в інші міста: “Крискент — у Галатію, Тит — у Далматію”. На відміну від Димаса, щодо них немає жодного натяку на дезертирство.
4:11. Серед усіх найближчих помічників Павла лише “любий лікар” Лука був із Павлом (див. Кол. 4:14). Він супроводжував Павла у багатьох його мандрівках і розділив труднощі першого ув’язнення в Римі разом з ним (див. Кол. 4:14; Флм. 24). По дорозі до Риму Тимотей мав привести “з собою” Марка. Тут не говориться, де саме на той час перебував Марко, однак стає зрозуміло, що той, кого Павло колись називав ненадійним (Діян. 15:36-40), тепер був “потрібний” йому “для служби”. Бажання Варнави (хоча й супроти волі Павла) порятувати молодого Йоана Марка тепер могло послугувати на користь самого Павла (див. Кол. 4:10).
4:12. Іншого свого відданого товариша в мандрівках (див. Діян. 20:4) та посланця (Еф. 6:21-22; Кол. 4:7-9) Тихика Павло “послав в Ефес”. Важко сказати — чому, але, вочевидь, Тимотей знав, про що йдеться. Можливо, саме Тихик доправляв туди лист Павла або ж за попередньою домовленістю мав на якийсь час замінити там Тимотея (див. Тит. 3:12). Та як би там не було, на той час Тихика також не було поруч із Павлом.
4:13. І знову небагато є відомостей стосовно Карпа чи плаща, книг та пергаментів, про які тут йдеться. Такі деталі про особисте життя Павла є дуже цікавими, однак будь-які спроби здогадатися, скажімо, а що ж саме було в цих документах, є виключно теоретичними. Павло міг потребувати той плащ через наближення зими і холод у в’язниці, проте навіть ці припущення є непевними.
4:14-15. “Олександер коваль” може бути тим же чоловіком, про якого йдеться у Діян. 19:33-34, або ж, що більш імовірно, про якого згадується в 1 Тим. 1:20. Та оскільки ім’я Олександер було доволі поширеним, важко щось сказати напевно. Зрозуміло лиш одне: Тимотей знав цього Олександера, про якого тут іде мова і який “накоїв ... силу лиха” Павлові через спротив його “словам”. Апостол не мав бажання мститися йому особисто, на що вказує його посилання на Пс. 62:12: “Господь йому відплатить за його вчинками” (див. Рим. 12:19). Та все ж Павло непокоївся, щоб сам Тимотей не зазнав нападу з боку Олександера. Тому й попросив його: “Стережися і ти його.”
4:16. Під фразою “при першій моїй обороні” Павло, вочевидь, мав на увазі не своє перше ув’язнення в Римі, про яке Тимотей вже знав, а попереднє слухання до поточного суду над ним. На таких судових розглядах було прийнято давати слово адвокатам обвинуваченого, однак у випадку з Павлом “нікого не було при” ньому, “всі” його “покинули”. Таку масову зраду можна пояснити тим, що на відміну від часів його першого ув’язнення, тепер християнам було небезпечно перебувати в Римі. Ще в 59-60 роках н.е. римські євреї повідомили Павла, що християнству “спротивляються всюди” (Діян. 28:22). Однак ситуація стала ще більш загрозливою після пожежі в Римі у липні 64 року н.е.. Нерон обвинуватив в усьому християн, через що чимало з них замордували і вбили. Антихристиянський рух дещо ослаб до 67 року н.е., однак думка про те, щоб ототожнити себе з безстрашним та прямолінійним апостолом, вочевидь, дуже лякала римських християн і навіть товаришів Павла. Насправді, Павло розумів, чому вони втратили відданість йому, і висловив надію на те, що “їм то не буде пораховано” (див. слова Христа на хресті, Лк. 23:34).
Б. Господь визволяє Павла (4:17-18)
4:17. Відвага Павла під час проголошення доброї новини не була результатом слабкості навколишніх людей. Ключем до успішності всієї його проповідницької діяльності було те, що він завжди й в усьому покладався на могутність Бога (Флп. 4:13; 1 Тим. 1:12). І хоча нікого з його друзів не було поруч з ним, Павло сказав: “Господь став при мені й підкріпив мене.” Апостол серед язичників вже давно не брав до уваги своє власне життя, бо віддав його на службу Євангелії (див. Діян. 20:24). Просто це був останній випадок з багатьох, коли Павло поклав своє життя на те, щоб “через” нього “проповідь здійснилася ... та щоб усі погани її чули”. І знову, принаймні на той момент, він “визволився з левиної пащі”. Дехто вбачає у цій останній фразі метафоричне посилання на Нерона або згадку про реальних диких тварин у римському Колізеї. Та більш імовірно, Павло взяв цей образ із Біблії (див. Пс. 22:21; Дан. 6:22).
4:18. Павло знав, що його доля у римських судах вже визначена (див. вірші 6-8) і був готовий померти. Та все ж він розглядав свою смерть не як перемогу Риму, а як спасіння Господа. Усупереч усякому лихому “вчинку” він мав цілковиту певність у тому, що Бог “звільнить” його і “спасе ... для Свого небесного Царства” (див. вірш 1). За це Павло, навіть знаючи про наближення своєї смерті, міг лише возносити хвалу Богові: “Йому слава на віки вічні! Амінь” (див. Еф. 3:21; 2 Пт. 3:18).
VIII. Завершальні вітання (4:19-22)
4:19-20. У своїх вітаннях Павло виділив Прискиллу (НМВ, примітки) та Акилу, усім відому пару, яка навчала Аполлоса в Ефесі (див. Діян. 18:2, 18, 26; Рим. 16:3; 1 Кор. 16:19), і відданий “дім” Онисифора (див. 2 Тим. 1:16). Ераст колись служив разом із Тимотеєм (Діян. 19:22), а тому його місцезнаходження могло зацікавити молодого пастиря. Те саме стосується й Трофима з Ефесу (див. Діян. 20:4; 21:29).
4:21. Тут Павло знову повторив своє прохання, озвучене у вірші 9, і додав: “... ще до зими.” Вочевидь, Павло мав бажання отримати свій плащ ще до настання холодів (вірш 13), але, скоріш за все, його більше непокоїли небезпечні умови для подорожі Адріатичним морем. Стосовно чотирьох людей, яких Павло тут перелічив — “Евбул, Пуд, Лін, Клавдія,” — нічого не відомо. Хоча “всі” покинули апостола “при першій ... обороні”, все ж він пробачив їм це (вірш 16) і не відкинув усіх римських християн. “Всі брати” також передавали вітання Тимотеєві.
4:22. Завершальне благословення Павла перш за все адресоване Тимотеєві (“із твоїм духом”, однина), а вже потім усім його іншим читачам (“з вами”, множина), що вкотре доводить: апостол замислював його для прочитання перед великою кількістю людей (див. 1 Тим. 6:21; Тит. 3:15). Якщо 2 Тим. було написано під час другого ув’язнення Павла у Римі, тоді це останні слова апостола, які дійшли до наших днів.
БІБЛІОГРАФІЯ
Див. Бібліографію до 1 Послання до Тимотея.