1 КОРІНТЯН

ВСТУП

Існує легенда, згідно якої Сізіф був царем Корінту. Якось він розгнівив богів своєю зухвалістю, і вони покарали його, змусивши вічно виконувати важку роботу, а саме викочувати на гору величезний камінь. Коли ж він досягав вершини, камінь щоразу скочувався вниз, і Сізіфу знову доводилося викочувати його нагору. Філософ 20-го століття Камю побачив у цій легенді про корінтського царя відображення умов існування сучасної людини – марність та абсурдність життя.

Якби Камю прочитав два біблійні послання до Корінтян, він дійшов би іншого висновку, який мав би стосунок до звістки, сповненої реальної мети та надії, для людей, що жили неправильним життям. Поведінку цих корінтян, як і їхнього легендарного царя, визначала їхня гордість та егоцентричність. Та на відміну від Сізіфа, який мав справу з примхливим Зевсом, корінтяни першого століття взаємодіяли з милосердним та люблячим Богом і Його посланцем, апостолом Павлом.

Автор і читачі.  У тому, що автором даного послання є Павло, мало хто сумнівається. Навіть найвигадливіші критики не знаходять підстави це заперечити. Апостол прибув у Корінт (Діян. 18:1-18) під час своєї другої місіонерської подорожі (імовірно, навесні 51 року н.е., оскільки проконсул Галліон заступив на свою посаду, скоріш за все, дещо згодом того ж року, а саме в липні). Там Павло зустрів Акилу та Прискиллу, які покинули Рим у 49 році н.е., коли Клавдій видав указ, за яким усіх юдеїв мали вигнати з міста. Подружжя заробляло собі на життя виготовленням наметів. Павло також добре знав цю справу. Оскільки про їхнє навернення ніде не згадується, то вони, вочевидь, уже були християнами, коли апостол з ними познайомився. Між Павлом і цим подружжям виник тісний духовний, моральний та професійний зв’язок. Тож цілком природно, що дана пара дуже подобалася апостолу.

За своїм звичаєм Павло часто навідувався в корінтську синагогу і брав участь у її службах, намагаючись переконати своїх слухачів, що Ісус – це Месія. Коли ж Павлові заборонили приходити в синагогу, він оселився поруч з синагогою у помешканні одного зі своїх слухачів, який навернувся, а саме в домі язичника на ім’я Тит Юст (Діян. 18:7). Він був одним із багатьох корінтян, які належали Господу.

Зважаючи на репутацію Корінту, Павла, вочевидь, цікавило, чи багато святих є у цьому розбещеному місті, де панували матеріальні цінності. У давній грецькій літературі Корінт згадується як місто розпусти та багатства (Гомер Ілліада  2. 569-70). Коли Платон говорив про блудницю, то використовував вислів «корінтська дівчина» ( Держава  404г). Драматург Філетер ( Афіней  13. 559а) назвав свою жартівливу п’єсу Хо Корінтхіастес , у перекладі Розпусниця. Арістофан створив нове дієслово корінтхіазомаі  як похідне від іменника розпуста ( Фрагмент  354). І, як стверджував Страбон ( Географія  8. 6-20), осередком  великої кількості багатства й аморальної поведінки у Корінті був храм богині Афродіти, де перебувала тисяча храмових блудниць. Саме з цієї причини й існувала приказка: «Подорож до Корінту – не для кожного чоловіка.»

Впродовж сотні років після 146 року до н.е. ніхто не мав бажання їхати в Корінт. Це місто було зруйноване через бунт супроти Риму. Лише кілька колон храму Аполлона збереглося. Усіх його громадян було вбито або продано в рабство.

Однак це місто займало дуже вигідне географічне положення, а тому й недовго залишалося покинутим. У 46 році до н.е. Юлій Цезар відбудував місто як римську колонію. А в 27 році до н.е. воно стало місцем засідання уряду Ахаї, де Галліон, як проконсул, дозволив Палові проповідувати добру новину. Саме тоді, коли це місто знову повернулося до нечестивої поведінки своїх предків, Павло у 51 році н.е. й увійшов сюди.

Контакти й листування.  Характер і кількість контактів та листів Павла до корінтян після його першого туди візиту у 51 році н.е. і зараз залишаються темою для гарячих дискусій. На користь хронології тут поданих подій свідчать деякі праці, занотовані у розділі Бібліографія .

1. Перший раз Павло перебував у Корінті впродовж одного або півтори року, а потім восени 52 року н.е. поплив у Ефес на шляху в Єрусалим. Прискилла та Акила супроводжували Павла до Ефесу, де й залишилися, щоб навчати талановитого олександрійця Аполлоса, якого вони згодом відіслали у Корінт для проповідницької діяльності (Діян. 18:18-28).

2. Поки Аполлос проповідував у Корінті (Діян. 19:1), Павло повернувся в Ефес під час своєї третьої місіонерської подорожі восени 53 року н.е., де провів близько двох з половиною років (Діян. 19). Скоріш за все, Павло написав лист, про який іде мова у 1 Кор. 5:9, на початку своєї проповідницької діяльності в Ефесі. Саме цей лист корінтяни не зрозуміли (5:10-11), і він, зрештою, був утрачений.

3. Павло дізнався про це нерозуміння і про інші труднощі церкви у Корінті від людей Хлої (1:11). Згодом офіційна делегація – Степана, Фортунат та Ахаїк (16:17) – дала Павлові зрозуміти причини розколу у церкві. Тож Перше Послання до Корінтян, яке Павло написав у 54 або 55 році н.е., було присвячене саме цим питанням.

4. Та, вочевидь, воно не допомогло вирішити труднощі церкви. Можливо, саме Тимотей передав про це звістку Павлові (4:17; 16:10). Тоді апостол вирішив знову навідатися до цієї церкви, і в 2 Кор. 2:1 він написав, що цей візит проходив «у смутку» (див. 2 Кор. 13:1, де згадуються треті відвідини Павла у Корінт на останньому етапі його третьої місіонерської подорожі) через дії людей, про яких іде мова у 2 Кор. 2:5 та 7:2.

5. Після цього другого візиту та повернення в Ефес, Павло надіслав листа, на написання якого його наштовхнув Тит. Павло писав цей лист «з великого … горя та туги серця» (2 Кор. 2:4), маючи на меті хоч якось вплинути на віруючих корінтян (2 Кор. 7:8-9).

6. Після того, як Павло, майстер зі збурення народу, покинув Ефес, він попрямував у Троаду, щоб там зустрітися з Титом. Однак Павло не зміг його там відшукати, а тому пішов у Македонію, сильно хвилюючись про безпеку Тита (2 Кор. 2:12-13; 7:5). Там Павло таки зустрів Тита, який приніс йому добру звістку про в цілому задовільний стан справ у корінтській церкві і погану звістку про людей, які дуже сердилися на Павла.

7. В Македонії Павло написав 2 Кор. і незабаром особисто навідався у Корінт з третім візитом взимку 56-57 років н.е. (Діян. 20:1-4).

Мета і характер Послання.  Якщо Послання до Ефесян стосувалося церкви у цілому, то 1 Кор. розглядало виключно місцеву церкву. Якщо хтось вважає, що його церква потерпає від безчесних людей та різноманітних нещасть, хай лиш перегляне це Послання (і наступне, 2 Кор.), щоб мати змогу реально оцінити власний стан справ. Перше Послання до Корінтян показує життя однієї церкви першого століття, яка не була в усьому святою. І все ж саме вона спонукала Павла до написання даного Послання, щоб зробити можливим освячення для всіх. Здавалося, наче дух світу має більший вплив на корінтську церкву, аніж Дух Святий, не зважаючи на численні очевидні дари, які давав людям Дух. Павло мав намір змінити такий стан справ. Й у даному листі він розглянув три групи труднощів:

1. Перші шість частин були спробою покласти край суперечкам в церкві, про які йому стало відомо від людей Хлої (1:11), і воз’єднати їх спільною метою й діянням.

2. Розпочинаючи з частини 7, Павло приділив увагу розгляду конкетних тем (які вводив фразою пері де , «а відносно того») стосовно шлюбних питань (7:1, 25), свободи та відповідальності (8:1), духовних дарів та церковного порядку (12:1), грошей для збіднілих святих в Єрусалимі (16:1) і візиту Аполлоса (16:12).

3. У частині 15 він знову засвідчив та обґрунтував вчення про Воскресіння, яке дехто заперечував. Цілком імовірно, що саме в цьому Павло вбачав головну проблему, яка могла мати чималий вплив на сприйняття і розуміння даного листа в цілому. Саме тому він розглянув це питання наприкінці свого Послання.

Та з усіх тем, озвучених у даному листі, головною є тема існування корінтської церкви, що вже саме по собі є свідченням могутності Бога та Євангелії.

ПЛАН

I. Вступ (1:1-9)

А. Привітання й опис автора та читачів (1:1-3)

Б. Подяка Богові за плоди Його благодаті (1:4-9)

II. Розкол церкви (1:10-4:21)

А. Дійсність розколу (1:10-17)

Б. Причини розколу (1:18-4:5)

1. Неправильне розуміння звістки (1:18-3:4)

2. Неправильне розуміння проповідницької діяльності (3:5-4:5)

В. Спосіб подолання розколу (4:6-21)

III. Безлад в Церкві (част. 5-6)

А. Неспроможність покарати грішника (част. 5)

Б. Неспроможність вирішити особисті суперечки (6:1-11)

В. Неспроможність зберігати чистоту статевих стосунків (6:12-20)

IV. Труднощі в Церкві (част. 7:1-16:12)

А. Рада стосовно шлюбу (част. 7)

1. Шлюб та целібат (7:1-9)

2. Шлюб та розлучення (7:10-24)

3. Шлюб та проповідницька діяльність (7:25-38)

4. Повторне одруження та вдови (7:39-40)

Б. Рада стосовно християнської свободи (част. 8-14)

1. Християнська свобода у стосунку до ідолопоклонства язичників (8:1-11:1)

а. Принцип братерської любові (част. 8)

б. Управління привілеями (9:1-10:13)

в. Ставлення до ідолопоклонства (10:14-11:1)

2. Християнська свобода у стосунку до християнського поклоніння (11:2-14:40)

а. Щодо жінок у молитві (11:2-16)

б. Щодо християн на Тайній Вечері (11:17-34)

в. Щодо духовних дарів (част. 12-14)

В. Рада стосовно Воскресіння (част. 15)

1. Певність тілесного воскресіння (15:1-34)

а. Історичне обґрунтування (15:1-11)

б. Логічне обґрунтування (15:12-19)

в. Теологічне обґрунтування (15:20-28)

г. Емпіричне обґрунтування (15:29-34)

2. Відповіді на конкретні запитання (15:35-58)

а. Відповіді стосовно воскресіння мертвих (15:35-49)

б. Відповіді стосовно взяття на небо живих (15:50-58)

Г. Рада стосовно збірки для бідних (16:1-4)

Ґ. Рада стосовно майбутніх відвідин (16:5-12)

V. Підсумок (16:13-24)

А. Заклик до відповідної поведінки та шани (16:13-18)

Б. Вітання, проклін та благословення (16:19-24)

КОМЕНТАРІ

I. Вступ (1:1-9)

Вступи до послань Павла часто є підґрунтям для тем, розкритих згодом. Його вступні слова до 1 Кор. – не виключення. Він коротко згадав про своє покликання бути апостолом, про покликання корінтян бути святими і про єдність їх усіх у Христі.

А. Привітання й опис автора та читачів (1:1-3)

1:1.  Легітимність апостольства Павла і заперечення даного факту окремими особами певним чином розглядаються у цьому листі (част. 9), однак більш ґрунтовно цю тему розглянуто у 2 Кор. Вже з перших слів Павло дав зрозуміти, що він був «покликаний волею Божою», щоб представляти не свої власні інтереси, а інтереси «Христа».

Состен був, напевно, особистим секретарем Павла і, можливо, тим головою синагоги, якого юдеї привселюдно побили (Діян. 18:17). Якщо це й справді відповідає дійсності, тоді Павло тут показує, як Бог може зробити так, що найгірші обставини зрештою стають перевагою для віруючої людини.

1:2.  Богові належить Церква, а не людина. Якби корінтяни визнали це, то їхня церква не розкололася б. Люди, які формують церкву, освячені «у Христі Ісусі» й належать Господу як Його власність. Основна думка листа Павла полягала в тому, що корінтянам слід намагатися в усьому відповідати своєму покликанню. Ісуса Христа як Господа необхідно слухати. Лиш тоді буде єдність християн не лише в Корінті, а й «з усіма».

1:3.  «Благодать від Бога» – ось що звело їх разом і що вони мають ділити між собою так, щоб у їхніх стосунках завжди панував «мир». Ці якості, особливо необхідні у корінтській церкві, Бог дарував тим, хто від Нього залежав.

Б. Подяка Богові за плоди Його благодаті (1:4-9)

Подяка за церкву, в якій стільки проблем, може видатися дещо дивною. Якби Павло використовував лише власні сили, імовірність внесення змін у життя корінтян і дійсно видавалася б примарною. Та Бог діяв серед них, і саме за це Павло Йому дякував.

1:4.  Яку б велику корінтяни не мали схильність до самозвеличення, саме завдяки Божій благодаті вони були членами тіла, що існувало «в Христі Ісусі».

1:5.  Саме те, що вони були частиною Його тіла, дало їм можливість збагатитись «усяким словом і всяким знанням», наприклад, знанням мов, майбутнього, сходження духів і/або розумінням різних подій (12:4-11). Бог обдарував корінтян цим усім не для того, щоб вони цим зловживали, але щоб використовували на благо для всієї церкви.

1:6.  Наявність цих дарів також свідчила про дієвість звістки Павла щодо Христа. Хоча Слово Боже проповідувалося їм не з усією переконливістю (див. 2:1-5), Бог все ж доніс його до них.

1:7-8.  Оскільки це діяння було Боже, Павло не ставив запитань про кінцевий результат. І оскільки віруючі корінтяни були оправдані завдяки Божій благодаті, вони будуть «бездоганними» ( аненклетоус , «вільні від обвинувачень»; див. Кол. 1:22), коли повернеться Христос. І як пояснив Павло: «Тим то не бракує жадного дару ласки вам, що очікуєте ( апекдечоменоус ; у НЗ зустрічається сім разів стосовно повернення Христа: Рим. 8:19, 23, 25; 1 Кор. 1:7; Гал. 5:5; Флп. 3:20; Євр. 9:28) об'явлення Господа нашого Ісуса Христа.»

1:9. А все тому, що Бог «вірний», і Він «покликав (корінтян) до спільности з своїм Сином Ісусом Христом». Але жодна віруюча людина не може отримувати насолоду від дружби із Христом, якщо не ладить з іншими членами Його тіла (Мт. 5:23-24). Саме з цією думкою Павло перейшов від теми стосовно того, що Бог зробив у минулому і що зробить у майбутньому, до того, що корінтянам слід робити вже зараз, а саме, знаходити спільну мову.

II. Розкол церкви (1:10-4:21)

Розбрат у їхній церкві – це перша тема, яку Павло тут розглянув відкрито.

А. Дійсність розколу (1:10-17)

1:10.  Павло звернувся до братів, не ворогів, якнайавторитетнішим чином: «Ім'ям Господа нашого Ісуса Христа.» Це вже вдесяте у перших десяти віршах Павло звертався до імені Христа, не залишаючи ніякого сумніву, що саме Той, у Кого він вірує, має стати джерелом і метою єдності корінтян. Він закликав до взаєморозуміння, а не до викорінення відмінностей. Він бажав єдності усіх частин, які немов та ковдра зі шматочків різних кольорів, з’єдналися в одне злагоджене ціле.

1:11-12.  Однак замість єдності ця ковдра рвалася по швах. Про незгоди між віруючими корінтянами Павло дізнався «від людей Хлої». Так, відмінності між ними існували, однак, зважаючи на зауваження Павла у 4:6, він намагався ці відмінності поєднати і застосувати, а тому назвав головуючих очільників – себе (Павла), Аполлоса, Кифу – як приклад, маючи на меті уникнути погіршення вже і без того кепської ситуації.

1:13.  Три запитання, озвучені у даному вірші, є риторичними, очевидна відповідь на які – заперечна. Вселенське тіло Христа не ділиться. Тож і дана місцева Його частина не повинна ділитися в собі. Жодна людина не дала корінтянам спасіння. Жоден корінтян не зобов’язаний бути комусь відданим, окрім Христа.

1:14-17.  Подібність Павла до Христа стосувалася кожного аспекту його проповідницької діяльності. Згідно з Йн. 4:2 Ісус не «христив». Це робили Його учні. Так само робив і Павло. Хрнщнння є дуже потрібним, адже так велів робити сам Христос (Мт. 28:19), і рання церква старанно цього дотримувалася (Діян. 2:41). Хрещення разом із Тайною Вечерею є церковним таїнством.

Головним завданням Павла було «благовістити (9:16), і то не мудрістю слова». Яскраве, переконливе красномовство може справити велике враження на розум людини, але не на її серце, тоді як неприкрашені слова Євангелії, які часом видаються безглуздими з точки зору людей, стають дуже дієвими завдяки Божому Духу (2:4-5).

Б. Причини розколу (1:18-4:5)

З точки зору пересічної людини звістка про добру новину, в центрі якої страждання і смерть Спасителя, видавалася безглуздою і суперечливою. Не менш дивним було твердження, що той, хто буде найбільшим, мусить бути слугою для всіх (Мт. 23:11-12). Але саме це мав на увазі Павло, коли розглядав причини розколу між віруючими корінтянами.

1. НЕПРАВИЛЬНЕ РОЗУМІННЯ ЗВІСТКИ (1:18-3:4)

Насправді корінтяни потребували ґрунтовного оновлення розуму (Рим. 12:2). Вони намагалися жити християнським життям, відштовхуючись від неосвяченого звичного життя, де головною метою було самозбереження. Такий спосіб життя – це служіння самому собі, що зрештою призводить лише до саморуйнування (Лк. 9:24-25).

1:18.  Саме це Павло й хотів донести до корінтян. «Слово про Хрест» глибоко зачіпає людей, зосереджених на собі. Павло в цьому і вбачав підставу для отримання спасіння, яке, як він розумів, розпочиналося з оправдання, після чого йшло освячення і зрештою наставало прославлення. Павло ж говорив у цьому вірші та й в усьому даному Посланні, головним чином, про другий етап отримання спасіння, а саме про поступове освячення. «Слово про Хрест» – це слово про самозречення, покору до Бога, що може призвести, як і у випадку з Ісусом, навіть до приниження і смерті, але що зрештою веде не до саморуйнування, а до спасіння (Мк. 8:34-35) та прославлення (2 Тим. 2:12; Одкр. 22:5). Ось яка тема неодноразово піднімалася у цих віршах (1 Кор. 1:17-18, 23-24; 2:2, 8) і яка видається глупотою «тим, що погибають» (див. Лк. 9:23-25).

1:19.  Павло проілюстрував свою думку, як і завжди, на прикладі Ізраїлю, який, дослухаючись до мудрої ради людей, уклав союз з Єгиптом супроти Ассирії, коли насправді лише чудо втручання Бога могло їх порятувати (див. Іс. 29:14; 2 Цар. 18:17-19:37).

1:20-21.  Це стосувалося усієї людської мудрості, чи то високошанованого юдейського мудреця, чи то грецького ученого. Своєю мудрістю людина не може осягнути Божого задуму (Іс. 55:8-9). Не самовпевнена вченість, а сумирність та віра допомагають людині пізнати Бога та істинний шлях до спасіння.

1:22-25.  Людина знаходить «Божу могутність і Божу мудрість» не на своїх умовах і не завдяки власним діянням, а виключно з Божої ласки. Саме проповідуючи «Христа розп'ятого», Бог і прикликав людей, відкриваючи їм очі й серця для віри у добру новину.

1:26-31.  Якби дана ситуація не була такою болісною, можна було б зауважити гірку посмішку на обличчі Павла, коли він писав ці слова та закликав корінтян поглянути на своє релігійне братство. Адже небагато там було людської мудрості, гарних манер та осіб, на кого можна було б рівнятися. Якби Бог обирав Собі людей за цими критеріями, Він би оминув корінтян. Та коли Бог прикликає, Він цілковито змінює світові стандарти і зазвичай обирає пересічних людей, а не видатних, «щоб жадне тіло не величалося перед Богом» (вірш 29), лиш перебувало у Господі. Лише Христос є уособленням мудрості «від Бога» (вірш 30), і через Нього корінтяни отримали оправдання (Рим. 4:24-25), освячення (2 Сол. 2:13-15) та відкуплення, тобто прославлення (Рим. 8:23; Еф. 4:30). Згідно Божої мудрості Його задум щодо спасіння здійснився через розп’ятого Христа, однак це було приховано від мудреців і вчених, але об’явлено пересічним людям, які увірували (див. Мт. 11:25-26).

2:1-5.  Тут Павло навів третій приклад даремності людської мудрості у порівнянні з могутністю та мудрістю Бога, а саме своє власне проповідування, коли він був у них «немічним, лякливим, увесь тремтів» (вірш 3). Дехто вважає, що причиною такої поведінки Павла була його зустріч з атенянськими філософами, яка й змусила його якийсь час почуватися невпевнено й тремтіти. Та, вочевидь, все було не так. Вірш 3 насправді характеризує стан залежності та підпорядкування Божій владі (див. Еф. 6:5; Флп. 2:12), що власне й було притаманно проповідницькій діяльності Павла. Правду кажучи, з точки зору пересічної людини його проповідування не були вражаючими (2 Кор. 10:10). Павло це визнавав і навіть використовував як приклад для підтвердження своїх слів. Його проповіді не були «в переконливих словах мудрости», як у софістів, тогочасних мандрівних учителів, а доволі пересічно звіщали про «розп’ятого» Христа як про єдиний можливий шлях до спасіння. Однак саме тоді з’являлася віра «в доказі Духа та сили», яка не залежала від дотепності учителя чи його красномовства. Павло мав намір запевнити корінтян, що їхня віра – «не в мудрості людській, а в силі Божій».

2:6.  Коли Павло говорив, що він не має якось надзвичайної мудрості, то не мав на увазі, що Бог шанує неуцтво і відкидає мудрість взагалі. Павло хотів, щоб його читачі твердо засвоїли: існує мудрість від Духа. Дехто з його читачів таки це зрозумів (та Павло сподівався, що одного дня усі це осягнуть). Ця мудрість, як сказав Павло, є «між досконалими». Тут він, вочевидь, мав на увазі і осіб, про яких іде мова у 16:15-18. Таких людей Павло називав духовними (2:13, 15). «Мудрість князів цього віку» (див. 1:20) не допомагала їм осягнути досконалу мудрість, бо вони не мали у собі Духа (2:14), а тому й, як сказав Павло, «загибають».

2:7.  Павло ж проповідував людям «мудрість Божу в тайні», яка ставала досяжною лише завдяки Божому об’явленню (див. Мт. 11:25). В центрі цієї мудрості – план порятунку людей, «нам на славу», призначений «перед віками» (див. Еф. 1:4).

2:8.  Як і Йоан у своїй Євангелії (Йн. 17:1), Павло пов’язав славу з розіп’ятим Господом, що було вкрай незрозуміло і для євреїв, і для язичників (див. 1 Кор. 1:23), які тим не менш мимоволі (див. Лк. 23:34) долучилися до головної події Божого задуму щодо порятунку людей.

2:9-10.  Благословення через спасіння «наготував» Отець, здійснив Син, а «об’явив» Дух (див. Еф. 1:3-14) усім віруючим людям, які за це й полюбили Бога (див. 1 Йн. 4:19). І корінтяни могли про це дізнатися виключно через Духа, який знає і об’являє ці «глибини Божі» про спасіння.

2:11.  Павло проілюстрував своє попереднє твердження, вказуючи на той факт, що ніхто не може повною мірою збагнути думки іншої людини. Якою ж тоді великою є потреба у діяннях Духа Святого, якщо люди мають дізнатися про думки Бога.

2:12.  Певною мірою саме тому Дух, «що від Бога», прийшов (див. Йн. 16:13) не лише до певних християн, а до всіх (див. 1 Кор. 12:13).

2:13.  Саме цю звістку про спасіння Павло проголошував і колись, і зараз. Вона не належала людині, а Богові, і навчав її «Дух». Потім Павло озвучив духовні істини, які й були основою звістки про мудрість (див. вірш 6). Грецьке слово пнеуматікоіс  може бути середнього роду і перекладатися фразою «духовними словами», як і в НМВ («подаючи духовні істини духовними словами»). Або ж це слово може бути чоловічого роду і перекладатися як «духовним чоловікам» («пояснюючи духовні істини духовним чоловікам», як у примітках НМВ). Обидва значення можливі, однак Павло тут мав намір пояснити не те, як звістку про мудрість отримують, а хто власне її отримує. Як показує контекст, він говорив про звістку мудрості для досконалих (див. вірш 6). А тому вірш 13 перегукується з віршем 6 і утворює щось на кшталт дужок, відповідно до грецького стилю написання якісних творів.

2:14.  Оскільки лише духовні люди спроможні отримати й осягнути духовні істини, «тілесна людина», яка не має в собі Духа і є непереродженою духовно, не може і не зможе отримати цю звістку про мудрість незалежно від того, якими значними є її інтелектуальні вміння чи досягнення (див. 1:20). Неперероджена духовно людина не може оцінити Слово Боже, бо тоді вона стає немов той глухий, що оцінює твори Баха, або той сліпий, що судить про картини Рафаеля.

2:15-16.  З іншого ж боку, людина, яка має в собі Духа і яку Він веде, спроможна відповідним чином осягнути «задум Господній», який Дух їй об’являє (див. вірш 10), і скористатися цим у своєму житті.

Духовну людину може судити лиш Бог (див. 4:3-5), не неперероджені люди (див. 2:15) чи тілесні християни (див. 3:1-3). Мати «задум Христовий» – це, отже, дослухатися до Божого об’явлення (див. Флп. 2:5-8), як робили духовні люди у корінтській церкві.

3:1-4. Однак це не стосувалося усіх християн у Корінті. Коли Павло прийшов і проповідував серед них про Христа, вони увірували. Через віру вони отримали оправдання і мир із Богом (див. Рим. 5:1-2). Немає жодного сумніву, що Павло розповів їм про усі благословення, що зійшли на них, коли вони стали християнами. Апостол назвав це «молоком». У той час їхній спосіб мислення та життя лише починав змінюватися (див. Рим. 12:2). Та на них все ще мали вплив тілесні думки та поведінка – вони були немовлятами «у Христі».

Однак «слово про Хрест» (1 Кор. 1:18) стосувалося дечого більшого, не лише оправдання. Воно стосувалося й освячення. А для цього потрібне було оновлення думок і вчинків у відповідь на Боже Об’явлення. Людина мала прагнути до праведності в усьому (Євр. 5:11-14). І саме цю частину звістки про «Ісуса Христа … розп'ятого» (1 Кор. 2:2), цю тверду їжу (див. 3:2) корінтяни відкидали. А тому вони й надалі залишалися тілесними (вірш 3). Замість того, щоб поводитися як зрілі і духовні люди, виявляти сумирність і турботу про інших – послух Богові, – корінтяни залишалися інфантильними, егоцентричними, а тому й часто сперечалися (вірш 4; див. 1:12). Вони хотіли отримати прославлене життя (4:8), уникаючи принижень (4:9-13), бо не розуміли, що Христос був розіп’ятий не лише для оправдання віруючих людей, але й для їх освячення (див. Флп. 2:1-8). Саме це нерозуміння й призводило до розбрату між ними (див. 1 Кор. 1:10; 3:4). І Павло мав намір це змінити.

2. НЕПРАВИЛЬНЕ РОЗУМІННЯ ПРОПОВІДНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (3:5-4:5)

Другою причиною розколу церкви було неправильне розуміння проповідницької діяльності. В центрі уваги корінтян були люди, коли насправді лише Бог – єдине джерело благословень (3:5-9), а проповідники – це слуги, підзвітні Йому (3:10-17). Оскільки саме це відповідало дійсності, проповідник мав остерігатися похвали людей –  чого певні лідери корінтської церкви, вочевидь, не робили (3:18-23), – та мав завдяки своїй вірній службі спонукати людей виявляти хвалу Богові (4:1-5).

3:5-9.  Це Христос зробив Аполлоса й Павла проповідниками (див. Еф. 4:11). Вони були засобом , а не першопричиною , як вважали корінтяни (див. 1 Кор. 2:4-5). Бог сам усе робить для того, щоб виростити плід. Це Він «зростив» насіння (3:6). А тому лиш Йому належить хвала (вірш 7). Як слуги Божі, Павло та Аполлос не змагалися між собою за першість, але доповнювали проповідування один одного (вірш 8). Вони мали на меті вдосконалити церкву і зробити якнайбільше людей подібними на Христа (див. Еф. 4:12-13). Саме у відповідності з їхньою відданістю даній справі і буде їх винагорода (див. 1 Кор. 4:2-5). Бо хоча проповідник і служив церкві, він звітував перед Богом. Павло і Аполлос виконували одну і ту ж роботу, і при цьому не конкурували, бо належали Богові й працювали для Нього у Його церкві («Божа нива», вірш 9).

3:10-17.  Потім Павло, говорячи про церкву, використав метафору «будівля». Він декілька разів озвучив цю метафору стосовно єдності християн як однієї будівлі, в якій власне й мешкає Бог, і назвав цю будівлю – «храм Божий». Ісус сам говорив про Своє фізичне тіло як про храм (Йн. 2:19-22). В іншому листі Павло використав той самий образ для позначення духовного тіла Христа, вселенської церкви (див. Еф. 2:21). Павло називав храмом і тіло кожного окремо взятого християнина (див. 1 Кор. 6:19). Однак тут Павло мав на увазі місцеву церкву, яку він назвав Божою будівлею, храмом, у якому проживає Божий Дух (3:16).

Тепер Павло приділив увагу темі звітування проповідника перед Богом за свою діяльність (вірш 8). Хоча кожен християнин корінтської церкви й отримав принаймні один дар чи вміння проповідувати певним чином серед інших членів церкви (12:11), Павло тут мав на увазі головних проповідників, діяльність яких охоплювала багатьох людей, таких як Аполлос і він сам (див. 3:5, 21-22).

3:10.  Однак не усі проповідники досягали однакових результатів у процесі будування церкви. Павло «поклав основу» у Корінті завдяки звістці про Христа. Аполлос успішно в Корінті проповідував (Діян. 18:27-28). Петро, вочевидь, також зробив чимало. Тут Павло назвав його «Кифа» (див. 1 Кор. 1:12; 3:22). Але, як написав Павло, «хтось» інший діяв у Корінті. Саме його чи їх Павло й застерігав.

3:11.  Ісус Христос – єдина можлива основа церкви і передумова спасіння (Діян. 4:12). Але були такі, що прийшли у Корінт і проповідували іншу добру новину (див. 2 Кор. 11:4). Імовірно, саме такий проповідник був на той час у Корінті, коли Павло писав дане Послання.

3:12.  У віршах 12-17 Павло описав три групи будівничих чи проповідників: знавці (вірш 14; див. вірш 10), немудрі (вірш 15) і згубні (вірш 17).

Матеріали, які використовувалися для будування, можна розтлумачити чотирма різними способами: (а) золото, срібло, коштовне каміння символізують хорошу якість діяльності будівничого. Дерево, сіно й солома показують, що дана діяльність має короткочасний результат і є марною. На це вказує використання слова «діло» (вірш 13) і фрази «що його він збудував» (вірш 14). (б) Три дорогі матеріали символізують мудре вчення, яке будівничий «закладає» у життя людей, а три нічого не варті матеріали – це хибне вчення. (в) Перші три матеріали символізують гідні наміри проповідника, а інші три – негідні (див. 4:5). (г) Золото, срібло і коштовне каміння символізують віруючих людей, з яких власне й утворюється церква (це тлумачення засвідчено подібним використанням даної метафори у Еф. 2:22; 2 Тим. 2:20 та 1 Пт. 2:5), а дерево, сіно і солома символізують неперероджених духовно людей, присутніх у церкві ( чортон , перекладене у 1 Кор. 3:12 як «сіно», також зустрічається у стосунку до невіруючих людей у Як. 1:10, у НМВ перекладено як «дика квітка»).

3:13.  «День» суду – це день, коли Христос судитиме якість діла Своїх слуг (див. 2 Кор. 5:10). Тут не йде мова про отримання спасіння, яке є даром (див. Рим. 6:23), чи про особисті діяння кожного (Еф. 2:8-9). Тут Павло говорить про службу, яку Христос судитиме за якістю, а не за кількістю. Значного й очевидного успіху можна досягти людськими зусиллями й людською мудрістю (див. 1 Кор. 2:4), проте якщо Бог не надасть цій людській діяльності Своєї власної сили відповідно до Свого задуму, цей успіх не буде тривалим (Пс. 127:1).

3:14-15.  Образ вогню у стосунку до приходу Христа неодноразово зустрічається в Новому Завіті (наприклад, 2 Сол. 1:7; Одкр. 18:8). В чому саме полягає нагорода доброго будівничого – тут не описується, хоча похвала ( 1 Кор. 4:5), безумовно, сюди входить. Немудрий будівничий «зазнає шкоди», але «він сам спасеться», як палаюча галузка, яку вийняли з вогню (див. Ам. 4:11; Юд. 23). Та до настання суду різні матеріали можуть співіснувати, і їх важко між собою розрізнити (див. Мт. 13:30).

3:16-17.  Однак місцева церква може дійти до того, що вона як будівля стане дуже слабкою і зрештою цілковито обвалиться або ж існуватиме лише на словах. Павло не хотів, щоб це трапилося у Корінті (2 Кор. 11:3, 13). Бо якби це трапилося, то лжепроповідник зазнав би тієї ж долі від Самого Бога (тут використано старозавітну фразу лекс таліоніс  [Бут. 9:6; див. 2 Кор. 11:15]). Хто руйнує – сам буде зруйнований (Мт. 13:41-42). Фразу «Хіба не знаєте» (1 Кор. 3:16) тут використано перший з десяти разів у даному листі (див. 5:6; 6:2-3, 9, 15-16, 19; 9:13, 24; і щоразу ця фраза слугує вступом до беззаперечного твердження).

3:18-23.  Оскільки так воно і було, Павло озвучив своє застереження тамтешнім проповідникам (вірші 18-20) і релігійному братству у Корінті (вірші 21-23). Проповідники могли уникнути самообману, якби оцінили свою проповідницьку діяльність й усвідомили, що «мудрість цього світу» від сатани (Еф. 2:2), і це – «глупота в Бога» (1 Кор. 3:19). Павло засвідчив даний факт цитатами з Іов. 5:13 та Пс. 94:11. Члени церкви мали зрозуміти, що той, хто «хвалиться» (1 Кор. 3:21) проповідниками, той має егоцентричного духа. Замість цього їм слід воздавати хвалу Богові (див. 1:31), якому вони належали (3:23; див. 1:2, 15:28) і хто був джерелом усіх їхніх благословень (див. 1:30).

4:1.  Тоді виходить, що усі проповідники в ім’я Христа підзвітні Йому. Слово «слуг» є перекладом до грецького слова хиперетас . Воно відрізняється від слова діаконоі , використаного у 3:5, і робить акцент на підпорядкованості та відповідальності перед тим, хто вище. Тайни Божі – це Божа мудрість, Слово про Хрест, яке стає відомим лише через об’явлення Духом (2:7-10).

4:2.  Павло хотів, щоб він та подібні на нього проповідники проголошували цю звістку віддано і в інтересах свого Пана.

4:3-4.  Павло не покидав своєї проповідницької діяльності лиш через те, що тілесні мудреці його цуралися. З точки зору пересічної людини він не мав права судити навіть свої власні наміри, не кажучи вже про якість своєї служби. То на якій підставі інші могли про це судити?

4:5.  А тому передчасний суд, не залежно від того, чи він призводив до прославлення певних проповідників (3:21), чи то до приниження інших (4:10), був неправильним вчинком. Лише Господь «освітить те, що скрите», і кожному відданому проповіднику «хвала буде від Бога».

В. Спосіб подолання розколу (4:6-21)

Павло підсумував свій розгляд теми розколу у корінтській церкві, прямо вказавши на її головну проблему: гордість (вірш 6). А потім запропонував спосіб її подолання: «Будьте моїми послідовниками» (вірш 16).

4:6.  Впродовж усього листа Павло уникав необхідності називати винуватих людей на ім’я. Замість цього він більше говорив про Аполлоса та про себе (і Петра та Христа; див. 1:12; 3:4-6, 22-33). Зараз Павло і Аполлос ставали особами, на яких слід було рівнятися і які не робили нічого «понад те, що написано». Вони дослухалися Божого Слова, а не своїх власних бажань чи тілесних думок. Павло сподівався, що на прикладі його життя корінтяни навчаться бути сумирними. (Дієслово «навчилися» є перекладом до слова матхете , а пов’язаний з ним іменник матхетес  перекладається як «учень» або «той, хто на практиці застосовує отримані знання».) Цей урок не був простим, адже греки вірили, що сумирність була далеко не найкращою рисою раба. На їхню думку, це була ознака слабкості й аж ніяк не характерна особливість великих людей (Платон Закони  6. 774в).

4:7.  Прийнятною є лише сумирність по відношенню до Бога, який дає людині різноманітні дари (вірш 7а), виявляючи Свою милість (вірш 7б), а тому і є тим Єдиним, хто заслуговує на хвалу (вірш 7в; див. 1:4-9). Павло звернув увагу на ці істини, задавши декілька риторичних запитань.

4:8.  Сумирними мають бути усі християни. Павло описав, яким має бути зразкове життя у Христі у Посланні до Филип’ян (Флп. 2:5-11). Спершу Ісус був принижений, і лиш потім прославився. Корінтяни ж хотіли уникнути приниження. Вони бажали стати прославленими негайно, щоб більш не було в їхньому житті хвороб, страждань і болю. Це певним чином стало можливим у наш час, але не тоді, коли Павло писав до цих віруючих корінтян, які самі себе вводили в оману. І тим не менш багато людей їх підтримувало.

Корінтяни гадали, що мають усе, чого забажають (1 Кор. 4:8а), але їм слід було відчувати голод і спрагу, щоб сягнути праведності, якої вони так відчайдушно потребували (Мт. 5:6). Вони вважали себе царями, яким уже нічого не потрібно, коли насправді вони мали великі потреби, як той недолугий цар у дитячій казці про новий царський одяг, який щасливо походжав перед своїми підданими, будучи оголеним (див. Одкр. 3:17-18).

4:9-13.  Павло не був нерозумним. Він також не любив страждань. Він хотів би, щоб вони і дійсно були правими. Та вони не були. Апостоли йшли стежкою приниження Христа. Він відкрито прямував до Своєї смерті, і вони так робили (див. 2 Кор. 2:14). Христос страждав від різноманітних утисків та обмов, і Його слуги так робили. У Його Дусі вони зносили усі труднощі і при цьому виявляли милосердя (Лк. 23:34). Апостоли в прямому сенсі цього слова проживали Слово про Хрест. А корінтяни були самовдоволеними і безпечними зі своєю «теологією людей, що живуть у палаці» (див. Ам. 6:1-7).

4:14-17.  Павло любив їх, а тому й застерігав. Висловлюючи гірку іронію у попередніх віршах, Павло не мав намір просто «осоромити» корінтян. Та якби він цього не зробив, то вони б і надалі залишалися затверділими. Він хотів змінити їхній спосіб життя. Його рушійною силою була любов, яка нагадувала любов батька до своїх дітей. Багато проповідників могли звертатися до корінтян, радити їм щось і повчати, та лиш один посіяв серед них зерно, яке дало їм життя. Павло більше, аніж будь-який вихователь (Гал. 3:24), думав про їхні інтереси. Саме тому він закликав їх бути його «послідовниками» (1 Кор. 4:16; див. вірші 9-13). І однією з них була його духовна дитина на ім’я Тимотей (Флп. 2:20). Тимотей міг нагадати їм через повчання і на прикладі життя Павла «в Христі», що таке жити і діяти, як їхній Господь.

4:18-21.  Павло передбачав, що не усіх зворушить його заклик. «Деякі», вочевидь, неназвані очільники церкви (вірш 5) чи вчителі (вірш 15), «загорділи», що власне й стало причиною розколу корінтської церкви. Їх міг не сколихнути заклик Павла. Їм потрібна була дія. І Павло запланував до них прийти, бо знав, що зможе свого досягти силою Святого Духа (Діян. 13:9-11). Коли він проповідував корінтянам, то спирався не на власні сили, а на «силу» Духа (1 Кор. 2:4-5). І на цю силу він покладався, маючи на меті змінити життя корінтян (2 Кор. 10:4-6). Лише Бог мав над цим владу (див. Діян. 5:3-11). Хоча Павло любив корінтян, він знав, що люблячий батько не уникатиме можливості навчати (див. Євр. 12:7). Якщо на те буде необхідність, він прийде до них «із палицею» ( рабдос , «прутом»). З точки зору грецьких римлян така палиця була символом виховання, і таке покарання виконувала лише одна спеціально призначена для цього людина. Сам Павло декілька разів був покараний побиттям палицями (Діян. 16:22-23; 2 Кор. 11:25). Але він хотів прийти до них «з любов'ю та духом лагідности».

III. Безлад в Церкві (част. 5-6)

З духом любові, але з думкою про виховання, Павло звернувся в своєму листі до конкретних неподобств у церкві, серед яких: неспроможність покарати аморального брата (чат. 5), неспроможність вирішити особисті суперечки по-божому (6:1-11) і неспроможність зберігати чистоту статевих стосунків (6:12-20).

А. Неспроможність покарати грішника (част. 5)

Гордість – це протилежність до любові. Вона продукує егоїзм, тоді як любов зосереджується на потребах іншого. Гордість корінтян спричинила не лише до розколу їхньої церкви, але й також до байдужості та небажання проводити виховні заходи у церкві.

5:1.  У даному вірші йде мова про корінтського християнина, який продовжував перебувати в гріховних стосунках з дружиною свого батька. Такий зв’язок був заборонений і Старим Завітом (Лев. 18:8; Втор. 22:22), і римським законодавством (Цицерон Клуенцій  6. 15 та Гай Інституції  1. 63). Той факт, що Павло нічого не сказав про покарання жінки, вказує на те, що вона не була християнкою.

5:2.  Ця ганебна ситуація, здавалось, жодним чином не турбувала корінтян. Більше того, вони «наповнилися гордощами». Хоча побожні люди мали б «сумувати», зважаючи на поведінку свого брата (див. 12:26; Гал. 6:1-2), і покарати його виключенням зі своєї релігійної громади, допоки він не покається (див. Мт. 18:15-17).

5:3-5.  З огляду на байдужість корінтян до даної справи, Пало був змушений діяти. Владою апостола він «засудив» того грішного християнина і попросив церкву надати чинності його словам під час їхнього наступного зібрання. Павло згадав силу, про яку раніше вже говорив (4:20-21). Однак тут не вказується, як ця сила була застосована.

Слово «тіла» є перекладом до грецького слова саркос , і тут воно передбачає, що людина мала б бути позбавлена можливості задовольняти бажання свого тіла. Однак деякі фактори вказують на інший вид покарання, а саме на тілесні страждання. (Результат, звісно ж, той самий – очищення людини.) По-перше, слово «тіло» – це звичне значення слова саркос , коли воно протиставляється духові. Тоді воно слугує позначенням усієї людини з її внутрішнім і зовнішнім життям. По-друге, слово олетхрон , яке тут перекладено як «погибель», дуже сильне. Похідне від нього слово олетхреутон  зустрічається у 10:10 даного Послання, і має значення «губителя», того, хто вбиває людей. По-третє, Павло і дійсно говорив у даному листі про покарання, яке веде до смерті (11:30), маючи на увазі той самий кінцевий результат – спасіння людської душі (11:32; див. 1 Тим. 1:20; 1 Йн. 5:16).

Тож видається цілком імовірним, що Павло закликав виключити цього чоловіка з релігійної громади й таким чином наочно показати його виключення з-під опіки Бога, яку він до цього мав (див. Іов. 1:12), і повернути його у світ лихий (1 Йн. 5:19), де сатана й забере його життя. Це болючий приклад ціни, яку сплачують за егоїстичну байдужість, і переконливе нагадування про необхідність прагнути святості у Божому храмі (1 Кор. 3:17; 6:19).

5:6.  Звісно ж, не було жодного виправдання такій нікчемній поведінці корінтян. Павло нагадав їм про істину, яку вони вже знали, але якою нехтували у власному житті: «Трохи закваски заквашує усе тісто.» Незначна хвороба може зрештою вбити людину. Необхідність покарання у церкві ґрунтується на тому ж принципі.

5:7-8.  Як виносилася з хати стара закваска під час свята Опрісноків (Вих. 12:15-20; 13:1-10), так і те, що вона символізувала, а саме гріх, мав бути вилучений з Божого дому, місцевої церкви, під час її «свята Опрісноків», яке для християн ніколи не завершується, «бо Пасха наша, Христос, принесений у жертву» (див. Йн. 1:29; Євр. 10:10, 14). Ще більшою мірою це стосувалося святкування цього жертовного вчинку, Таємної Вечері, яка й характеризує єдність християн. Павло, вочевидь, також мав на увазі, що цьому нерозкаяному християнинові не слід дозволяти ділити з іншими таку трапезу.

5:9-10.  У попередньому листі Павло вже дав їм вказівки стосовно подібних ситуацій, але корінтяни керувалися ними виключно у стосунку до людей, які не належали до церкви. Павло показав абсурдність такого підходу і зазначив, що тоді їм «довелося б вийти з цього світу».

5:11.  Все до чого він закликав, так це до виховних заходів стосовно будь-якого члена церкви, чи то брата, чи когось, хто лиш в імені Господнім, тобто того, хто є членом церкви, але далі продовжує жити гріховним життям. І карати таку людину слід було виключенням із релігійної спільноти. Звісно, тоді також накладалася заборона споживати їжу разом з іншими під час Тайної Вечері. Християни ж мали уникати будь-яких соціальних контактів з такою людиною. Однак існувала невелика імовірність того, що покарана особа буде відсторонена від усіх засідань релігійного братства, адже діяльність церкви могла б допомогти йому визнати свою провину і покаятися (14:24-25).

5:12-13.  Павло не збирався судити «тих …, що осторонь,» (див., наприклад, відсутність його коментарів щодо жінки у 5:1). І корінтянам не слід було цього робити. Однак усе, що відбувалося у  церкві, було на їх відповідальності.

Тих, що у світі, судитиме Бог (див. Діян. 17:31). Але тих, хто, перебуваючи у християнській спільноті, і далі грішить з духом нерозкаяним, церква має карати через виключення.

Б. Неспроможність вирішити особисті суперечки (6:1-11)

Павло продовжив тему суду і коли перейшов до розгляду іншого неподобства у корінтській церкві. Ту саму байдужість, що й у випадку з нечестивим братом, було видно й на прикладі особистих суперечок між членами церкви, яка це не засуджувала. І все ж це був іще один вияв духу незгод, який розривав церкву.

Вступною фразою «Хіба не знаєте» Павло почав розкривати ті істини, які мали взагалі попередити виникнення даної проблеми. Дана фраза і їй подібні лиш у цій частині повторюються шість разів. (Поза цим листом дана конструкція зустрічається ще тричі у НЗ.) Павло використовував її раніше (3:16; 5:6) і буде використовувати її й надалі (9:13, 24) з тією ж метою. Непряма вказівка на те, що вони мали б знати ці істини, мусіла боляче вразити членів церкви, які захоплювалися власною мудрістю і знаннями.  

6:1.  Павлові було дуже прикро за них, не лише тому, що їхні чвари й надалі розколювали церкву, а й тому, що таким чином вони перешкоджали діянням Бога серед нехристиян у Корінті (див. 10:32). Люди, пов’язані вірою, мали залагоджувати свої незгоди як брати, а не як вороги (див. Бут. 13:7-9).

6:2.  Перше використання фрази «хіба не знаєте» у даній частині (див. вірші 3, 9, 15-16, 19) стосувалося ролі святих у суддівстві (див. Йн. 5:22; Одкр. 3:21). Павло, напевно, навчав цій науці корінтян в процесі заснування тамтешньої церкви, оскільки він говорив про це, як про беззаперечний факт.

6:3.  Оскільки вони збиралися судити надприродних створінь (грішних «ангелів», 2 Пт. 2:4; Юд. 6), то мали б успішно справлятися і з земними проблемами.

6:4.  Форма грецького слова катхізете  («настановляєте») може вказувати на те, що це – твердження або ж наказ. У НМВ це – наказ, через що важку для розуміння фразу «таких, що за ніщо вважаються» слід тлумачити у стосунку до тих людей у церкві, яких не дуже високо цінують, зважаючи на їхню недалекість. Проте, на думку Павла, вони більше підходять для виконання даного завдання.

Слово «настановляєте» може бути твердженням (і навіть запитанням), що видається більш слушним з огляду на вірш 5. Якщо це дійсно так, тоді фразу «таких, що за ніщо вважаються» краще було б перекласти як «таких, що не мають голосу» у Церкві, тобто нехристияни. Сумний рефрен вірша 1, до якого Павло повернеться вже втретє у вірші 6, тут знову прозвучав.

6:5-6.  Не має сумніву, що вірш 5 змусив деяких «мудрих» корінтян відчути неабиякий сором. Звісно, тут Павла також хвилював той пагубний вплив, який матимуть такі суперечки на авторитет Євангелії в Корінті (9:23). Адже такі судові процеси Бога не прославляли (19:31-33).

6:7-8.  Оскільки їхня пожадливість ганьбила Бога, Павло підсумував, що краще б вони погодились щось утратити замість того, щоб подавати судовий позов. А тому він і сказав, що земні утрати є мізерними у порівнянні з втратами духовними, до чого власне й призводили судові розгляди їхніх суперечок. І дійсно, корінтські суди, які не особливо то й боролися за встановлення справедливості і покарання винного, слугували джерелом особистої утіхи за рахунок перемоги над іншими віруючими людьми. Ось таким було «тілесне життя» у його найгіршому вияві!

6:9-10.  Третє використання фрази «Чи ж не знаєте» (див. вірші 2-3) мало, вочевидь, на меті доповнити думку вірша 4. Проте це також показало ту прірву, яка існувала між майбутнім становищем корінтян і їхніми теперішніми вчинками. «Неправедні царства Божого не успадкують», бо вони не були у Христі й не були Його спадкоємцями (див. Мк. 12:7). Одного дня святі судитимуть неправедних (1 Кор. 6:2), зважаючи на їхні діяння (Одкр. 20:13), які й засудять їх. Та зараз святі і самі діяли не іншим чином.

Слово адікоі  («неправедні») з 1 Кор. 6:9 зустрічається також у вірші 1, де має той самий переклад. Дієслівна ж форма цього слова адікеіте  («кривдите»), що у вірші 8, описує поведінку корінтян. Їхня майбутня діяльність мала б неабияк вплинути на їхні теперішні вчинки (див. 1 Йн. 3:3). Якщо ж вони так не думали, то, як Павло їх застеріг, вони самі себе ж і обманювали (див. 1 Кор. 5:11; Одкр. 21:7-8; 22:14-15).

Перелік людей, які належали до неправедних, був подібний на перелік, озвучений дещо раніше (1 Кор. 5:10-11), який, безумовно, стосувався проблем у Корінті й у інших великих містах тих часів (див. Еф. 5:3-6). Чоловіча розпуста були, наприклад, характерною особливістю греко-римського суспільства. Платон вихваляв плотську любов у своїй праці Бенкет  (181Б). Імператор Нерон, за часів правління якого Павло й написав це Послання, мав намір одружитися з юнаком на ім’я Спор (Светоній Життя цезарів  6. 28). Даний факт дивував лише з формальної точки зору, адже 14 із перших 15 римських імператорів були розпусниками-содомітами.

6:11.  «Деякі» (але не всі) корінтські християни були винні у гріхах, перелічених у віршах 9-10, але Бог таки втрутився. Вони «обмились» Духом Святим (див. Тит. 3:5), «освятились» у Христі Ісусі (див. 1 Кор. 1:2) і «оправдались» перед Богом (див. Рим. 8:33). Саме про таке оправдання мав думати той, хто критикував віруючих корінтян.

В. Неспроможність зберігати чистоту плотських стосунків (6:12-20)

Павло продовжив розгляд тема плотських стосунків і коли перейшов до обговорення їх чистоти, що власне також було актуальною проблемою у корінтській церкві. Дана проблема певним чином стосувалася старозавітного Закону, а саме заповідей про плотські взаємозв’язки. Павло виклав своє розуміння даної проблеми у формі діалогу, діатриби, з якою його читачі були добре обізнані. Це також дало йому можливість підготувати їх не лише до розгляду даної проблеми, а й до розуміння решти Послання, де було подано відповіді на запитання та можливі на них заперечення.

Павло більш ґрунтовно розглянув питання меж свободи (вірш 12) дещо згодом, у частинах 8-10. Певною мірою дана тема також вплинула на розгляд належного служіння і поклоніння у частинах 11-14. Питанню ставлення християн до їжі (6:13) Павло знову приділив увагу у частині 8. Про воскресіння Христа (6:14) йде мова й у частині 15. Тему церкви як тіла Христового (6:15) більш детально розглянуто у частині 12. А святості подружніх стосунків (6:16), щодо яких Павло процитував Бут. 2:24 про божественність шлюбу, апостол приділив увагу у частині 7.

6:12.  Фраза «Все мені можна» була на той час, вочевидь, дуже популярним гаслом, яке виправдовувало аморальність певних людей у Корінті. Це твердження відповідало істині, однак потребувало уточнення. Павло казав, що свобода – це принцип любові до свого ближнього і до самого себе (див. Мк. 12:31). Свобода, яка не була корисною, а лиш завдавала іншим шкоди, не була люблячою (1 Кор. 8:1; 10:23). Й такої свободи слід було уникати. З іншого ж боку, свобода, яка стала рабством («Я не дам нічому заволодіти надо мною.»), також не була любов’ю, а ненавистю до самого себе.

6:13-14.  Фраза «Їжа для живота, і живіт для їжі!» – це ще одне гасло, за допомогою якого деякі корінтяни виправдовували свою аморальну поведінку. Вони аргументували тим, що їжа – це і задоволення, і необхідність. Коли їхній живіт вказував на потребу у їжі, то вони споживали їжу. А тому, як вони стверджували, плотські стосунки – це також і задоволення, і необхідність. Коли їхнє тіло вказувало на потребу у плотських стосунках, то цю необхідність також слід було задовольняти. Однак Павло провів чітку межу між животом і тілом. Тіло ( сома ) у даному контексті (див. 2 Кор. 12:3) – це дещо більше, аніж тілесна плоть. Воно мало стосунок до усієї людини, яка складалася з плоті (матеріального) і духу (нематеріального; див. 2 Кор. 2:13 і 7:5). А тому «тіло» було не смертним, а вічним (1 Кор. 6:14) і призначалося не «для розпусти» ( порнеіа ), а для єдності з Господом (вірші 15-17), для повноти «того, що виповнює все в усіх» (Еф. 1:23). Вічність тіла та майбутня доля кожної віруючої людини були вже наперед визначені завдяки воскресінню Христа ( 1 Кор. 6:14; див. 15:20).

6:15-17.  Діяльність Духа (див. 12:13) вплинула на теперішню долю християн. Саме Він поєднав їх з Христом (6:15). То чи міг християнин діяти розпусно і при цьому не засмучувати Христа? (див. 12:26) Аж ніяк!

Єднання двох людей – це дещо більше, аніж тілесний контакт. Це також єднання особистостей, яке хоча і швидкоплинне, та все ж змінює їх обох (6:16). Павло процитував Бут. 2:24 («Будуть… двоє одним тілом») не для того, щоб засвідчити, що чоловік і блудниця стали таким чином подружжям, а щоб вказати на серйозність даного гріха (див. Еф. 5:31-32).

Єднання християнина з Христом також впливає і на нього, і на Спасителя, бо жоден з них не може діяти так, щоб інший не зазнав від цього впливу.

6:18.  Коли корінтські християни бачать розпусту, вони мають чинити так, як Йосиф (Бут. 39:12), тобто утікати. «Утікайте від розпусти!» Розпуста була великим гріхом, хоча й не найбільшим (див. Мт. 12:32). Однак це був злочин, який стосувався і самого грішника, і усіх людей із ним пов’язаних.

Можливо, фразу «Усякий гріх, що його чинить людина, є поза її тілом» слід розуміти як третє гасло (див. 1 Кор. 6:12-13), що об’єднувало певних корінтян. Якщо це дійсно так, тоді відповідь Павла («а хто чинить розпусту, грішить супроти власного тіла») є прямим до цього запереченням. В оригіналі грецькою мовою дана фраза подібна до слів з вірша 13.

6:19-20.  Серед тих, кого така поведінка корінтян засмучувала, був і Святий Дух («який живе у вас»; див. 12:13; 1 Йн. 3:24). Засмучений цим всім був і Бог Отець, бо Він потребував шани (Мт. 5:16), а не сорому, від тих, хто куплений «високою ціною» (див. 1 Кор. 7:23), тобто «дорогоцінною кров'ю Христа» (1 Пт. 1:19).

IV. Труднощі в Церкві (част. 7:1-16:12)

Слова, якими Павло завершив частину 6 – «Тож прославляйте Бога у вашому тілі!», – можуть слугувати визначальним принципом даної четвертої частини, у якій він дав відповіді на запитання, адресовані йому корінтянами стосовно тем шлюбу (част. 7), особистої свободи (8:1-11:1), порядку в церкві (11:2-14:40) та навчання (част. 15).

А. Рада стосовно шлюбу (част. 7)

1. ШЛЮБ ТА ЦЕЛІБАТ (7:1-9)

У частині 6 Павло говорив про небезпеку плотських позашлюбних стосунків. Тепер він звернув увагу на спільні обов’язки у шлюбі. Імовірно, саме неналежне виконання цих зобов’язань одного з партнерів у шлюбі і призводило до розпусної поведінки корінтян, про яку щойно йшла мова.

7:1.  Фраза «не займати жінки», скоріш за все, була евфемізмом, який Павло використав для позначення подружніх стосунків (див. Бут. 20:6; Прип. 6:29). Це також могло бути гаслом для певних корінтян (див. 1 Кор. 6:12-13), які стверджували, що навіть люди, які перебувають у шлюбі, мають утримуватися від подружніх стосунків. Однак Павло на це лиш відповів, що безшлюбність – це «добре» і його не слід недооцінювати.

7:2.  Однак шлюб з регулярними плотськими стосунками був значно більш поширений. Якщо ж людина намагатиметься зберігати безшлюбність без підтримки Бога (див. вірш 7), то це, скоріш за все, призведе до її аморальної поведінки. Саме тому Павло заохочував людей одружуватися.

7:3-4.  Павло наголосив на рівності та на взаємності стосунків між чоловіком і жінкою, підкреслюючи необхідність кожного з подружжя задовольняти потреби іншого.

7:5.  Деякі корінтяни намагалися зберігати безшлюбність й у шлюбі. Вочевидь, таке утримання від плотських зносин у шлюбі було одностороннім рішенням одного з партнерів, а не взаємно погодженим (вірші 3-4). А тому часом призводило до розпусти з боку іншого партнера (вірш 5б; див. вірш 2). Павло закликав до припинення такого утримання, якщо не виконувалися наступні три умови: (а) Утримання від плотських зносин мало бути «за взаємною згодою» і з боку чоловіка, і з боку дружини. (б) Вони мали погоджувати заздалегідь час завершення такого утримання, після чого нормальні стосунки б відновлювалися. (в) Таке утримання мало дати їм змогу глибоко й зосереджено «віддатися молитві».

7:6.  Павло подав цю можливість тимчасового утримання від плотських стосунків у шлюбі «як раду», якщо вищезгадані умови було задоволено. Він не хотів, щоб корінтяни розглядали його пораду «як наказ». Припущення про те, що Павло говорив про сам шлюб як про «раду» (тобто радив, а не наполягав на шлюбі), видається малоймовірним з огляду на Бут. 1:28, першу заповідь людям у Біблії, і з огляду на єврейське походження Павла, де шлюб вважався обов’язковим для усіх чоловіків, за винятком неспроможних до шлюбного диття (Мішна Нідда  5. 9).

7:7.  Однак Павло не мав наміру ганьбити той чи інший стан, а тому зазначив, як і раніше (вірш 1), що безшлюбність – це добре. Насправді Павло вважав, що це чудовий стан, і «бажав би, щоб усі люди» могли побачити, яку користь може дати їм безшлюбність з його точки зору. Однак він розумів, що люди, які в шлюбі або є неодруженими, також мають з цього неабияку користь, бо «кожний має свій особливий дар від Бога». Це Бог вирішує, чи буде кожен конкретний християнин одружений, чи ні (див. Мт. 19:12).

7:8-9.  Те, що Павло написав у віршах 1-2, він тепер по суті використав у стосунку до тих людей у Корінті, які були неодружені, але мали досвід плотських стосунків (див. «дівиць», вірш 25). Під словом «нежонатим» Павло мав в тому числі на увазі розлучених осіб обох статей, а також вдівців. Вдів він згадав окремо (див. вірші 39-40). Вони, як сказав Павло, могли залишатися без пари, якщо Бог їх відповідним чином у цьому підтримував (вірш 7). Тут Павло, хоча й не був вченим теологом, передбачив виникнення запитання щодо того, як саме людина може дізнатися, чи його або ж її Бог підтримує у бажанні зберігати безшлюбність. Павло відповів на це так, як думав: якщо людина не може стримати свого потягу до плотських стосунків, тоді їй не дарована спроможність зберігати безшлюбність, і їй «ліпше одружитися».

2. ШЛЮБ ТА РОЗЛУЧЕННЯ (7:10-24)

Рада Павла одруженим християнам підсумована у вірші 24, вже після того, як він звернувся по черзі до кожної статі віруючих людей, які перебували у шлюбі (вірші 10-11), розглянув питання шлюбів між християнами та нехристиянами (вірші 12-16) та інші тілесні та професійні становища християн (вірші 17-23).

7:10-11.  Рекомендація Павла одруженим християнам нагадувала раду самого Ісуса (Мк. 10:2-12): як правило, жодних розлучень (див. Мт. 5:32). Відмінність між словами «розлучається» ( чорістхенаі ) у стосунку до жінки (1 Кор. 7:10) і словом «відпускає» ( апхіенаі ) у стосунку до чоловіка (вірш 11) є, скоріш за все, стилістичним засобом, адже вони обидва тут мають значення офіційного розлучення. Коли ж з’являлися проблеми у християнському шлюбі, рішення слід було шукати у примиренні (див Еф. 4:32), а не в розлученні.

7:12-13.  Під словом «іншим» Павло мав на увазі християн, які були одружені з нехристиянами. Ісус під час Своєї проповідницької діяльності ніколи не піднімав цю тему (див. вірші 10, 25). А Павло, який також був повновладний (вірші 10, 25), це зробив. Дехто розлучався через наказ Езри ізраїльтянам в Єрусалимі після їхнього Виходу (Езр. 10:11), згідно якого вони мали розлучатися зі своїми партнерами, якщо ті були язичниками. Павло ж запевнив, що у шлюбі, де один з подружжя – християнин, а інший – ні, мають дотримуватися того ж принципу, що й у шлюбі, де обидва партнери християни: як правило, жодних розлучень. Чоловік-християнин «нехай … не відпускає ( апхіето )» невіруючу жінку, а жінка-християнка «нехай … не відпускає ( апхіето )» чоловіка-нехристиянина.

7:14.  Розлучення слід уникати, бо чоловік-християнин чи жінка-християнка – це джерело Божої благодаті у шлюбі. Через такий шлюб благословення Господні, що сходять на християнина, сходять і на всю сім’ю в цілому (див. Яків у помешканні Лавана [Бут. 30:27] та Йосиф – у Потіфара [Бут. 39:5], а також див. Рим. 11:16). Саме у цьому розумінні невіруючий чоловік чи невіруюча жінка стаються освяченими, а їхні діти – «святі».

7:15.  Однак були й виключення стосовно розлучення. Якщо «невіруючий» наполягав на розлученні, то не слід було його тримати (слово «розлучається» є перекладом до слова чорізетаі ; також зустрічається у вірші 10). Якщо таке траплялося, то християнин не був зобов’язаний зберігати такий шлюб, але мав право знову одружитися (див. вірш 39). Павло тут не казав, як у вірші 11, що християнин у такому випадку має залишатися неодруженим. (Однак деякі науковці, які вивчають Біблію стверджують, що хоча слово «розлучається» й означає, що християнин не зобов’язаний перешкоджати розлученню, все ж воно не вказує на наявність права повторного одруження.)

Другу частину даного вірша, де Павло запевняє, що Бог «покликав» християн «жити в мирі», можна вважати окремим реченням. Той самий сполучник ( де , але), який в оригіналі грецькою мовою присутній на початку даного вірша і тут, мабуть, вказує на зміну думки Павла та повернення до головної теми даної частини, а саме до необхідності християн зберігати шлюб та жити «в мирі» з нехристиянами. (Подібне відхилення від теми у розгляді загального правила про недопустимість розлучень див. у Мт. 19:9). Павло ж наполягав, що християнин має завжди старатися зберегти шлюб і жити в мирі, але з розумінням, що шлюб – це обопільні, а не односторонні стосунки.

7:16.  Потім Павло озвучив другу (див. вірш 14) й надзвичайно важливу причину того, чому християни не повинні розривати шлюб з нехристиянами. Через партнера-християнина Бог може надсилати свої благословення (див. вірш 14), й це зрештою приведе до того, що партнер-нехристиянин повірить у звістку про Христа й отримає спасіння (див. 1 Пт. 3:1-2).

7:17.  Загальний принцип, який Павло сформулював у стосунку до рішень, що впливають на сімейний стан християн, повторюється у даній частині ще тричі (вірші 17, 20, 24; див. також вірш 26). Якщо коротко, то він звучить наступним чином: «нічого не міняйте». Прикликання до навернення докорінно змінює духовні стосунки людей, але воно не повинно впливати на тілесні стосунки й призводити до розпусти.

7:18-19.  Питання, чи проводити обряд «обрізання», а чи ні (див. [апокрифічну] книгу 1 Мак. 1:15-16] – не мало великого значення у порівнянні зі збереженням «заповідей Божих», що, на думку Павла, означало перебувати під наглядом Духа (див. Рим. 2:25-29).

7:20-23.  Подібним чином і професійний стан християнина не має великого значення (якщо це становище можна змінити – чудово, якщо ж ні – це не привід для занепокоєння). Що важливо – так це усвідомлювати, що кожен християнин є «рабом» Божим і має виявляти Йому послух. Тоді будь-яка робота стає християнською службою, яка здійснюється для єдиного Господа (див. Еф. 6:5-8).

7:24.  Той факт, що Бог покликав кожного християнина до певної професії й очікує відданої служби у цьому покликанні, облагороджує та освячує і ту діяльність, і самого працівника. А тому усі християни мають «жити в мирі» (вірш 15) у своєму покликанні та сумлінно виконувати його «перед Богом».

3. ШЛЮБ ТА ПРОПОВІДНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ (7:25-38)

Тут Павло застосував свій основний принцип, викладений вище (а саме «Хай кожний … лишиться у стані, в якому був покликаний»), до тих людей, які ще ніколи не були одружені. Вочевидь, це була відповідь на поставлене йому запитання. Павло закликав їх залишатися неодруженими з трьох причин: (а) бо наближався час страждань для християн (вірші 26-28), (б) бо скоро мав повернутися Христос (вірші 29-31) і (в) бо це можливість «без журби» служити Христові (вірші 32-35).

7:25.  Слово «дівиць» тут використано у стосунку до людей, які ще не мали досвіду плотських зносин. Ісус насправді ніколи не говорив про необхідність шлюбу (див. Мт. 19:10-12, 29). Павло ж дав свою «раду» стосовно даного питання, яку корінтяни могли прийняти як гідну «довір’я». (Звісно ж, Павло писав усе це під дією Святого Духа, а тому його рада мала таку ж вагу, як і слова Христа; див. 1 Кор. 7:40.)

7:26-28.  Фраза «теперішні клопоти», можливо, має стосунок до переслідувань, яких у ті часи зазнавали віруючі корінтяни (див. Йн. 16:33; 2 Тим. 3:12; 1 Пт. 4:12), або ж до страждань, які, як передбачав Павло, скоро на них зійдуть (тоді цю фразу можна було б перекласти як «неминучі клопоти»). З огляду на те, що він у даному Посланні нічого не говорив про їхні тодішні страждання, останнє припущення (і переклад) видається більш вірогідним. (Див. 1 Кор. 4:8, де повідомляється про їхній добробут і навіть піднесений, радісний та ейфорійний стан.) Тож коли прийдуть страждання, а Павло був у цьому певен, неодруженим буде легше з ними справитися, аніж одруженим. Якщо думка про мученицьку смерть (див. 13:3) була страшною для неодруженого, то вона вдвічі була страшнішою для одружених християн, які боялися за своїх половинок у шлюбі та дітей. З огляду на усе це, шлюб – це не погано («коли оженишся, ти не згрішив»), однак і не корисно.

7:29-31.  Друга причина, яка, на думку Павла, була перевагою неодруженого стану, полягала в тому, що це давало можливість відокремитися від швидкоплинних ситуацій. Фраза «час короткий» стосувалася повернення Господа (див. Рим. 13:11), проте вона також була підсумовуючою філософією життя Павла, який жив не для скороминучого, а для вічного життя (див. 2 Кор. 4:18). Таке відокремлення від тимчасових справ мало стати характерним для усіх християн, однак одруженим зробити це було важче (див. Мк. 13:12). Тим не менш, саме відданість Господу мала бути в їхньому житті на першому місці (Лк. 14:26). Проте тут Павло жодним чином не закликав уникати виконання подружніх обов’язків (див. 1 Кор. 7:3-5).

Він лиш закликав до відданості справам вічності і відповідного відокремлення від певних інституцій, цінностей та речей у цьому світі, бо усе це «проминає» (вірш 31). Однак бути відданим справам вічності легше неодруженим, аніж одруженим.

7:32-35.  Третя причина, яку озвучив Павло, була продовженням другої. На шляху неодружених значно менше завад і перешкод, аніж одружених. Тож їм легше клопотатися «про Господні справи». У Проповіді на Горі Ісус застерігав Своїх послідовників не давати можливостей матеріальним турботам відволікати їх від присвячення Богу (Мт. 6:25-34). Бідна вдова (Мк. 12:4) віддала усі свої матеріальні пожитки Богові, як вияв відданості Йому єдиному. «Жонатий» чоловік чи «заміжня» жінка, які турбуються про добробут своєї сім’ї, навряд чи так зробили б. Даний випадок ілюструє думку Павла, що життя неодружених менш заповнене зобов’язаннями, і це дозволяє їм віддавати більше свого часу, майна й самого себе «Господеві». Одруженим же християнам, які мають певні подружні та сімейні зобов’язання і старанно їх виконують, зробити це важче.

7:36-38.  Тлумачення й переклад даного уривку є непростим. На це навіть вказує ще один можливий його переклад у примітках до деяких видань Біблії, зокрема у НМВ. Проблема тут полягає в тому, чи неозначений займенник «хтось» стосується батька, а чи майбутнього нареченого. Перекладачі НМВ, які наслідують найсучасніших знавців Біблії, роблять переклад з огляду на те, що тут іде мова про нареченого, але включають інший можливий варіант перекладу у примітки. На користь думки, що тут іде мова саме про нареченого, свідчить використання дієслів у даному уривку. Однак дієслово «перецвісти» перекладачі НМВ переклали у стосунку до «дівчини», мабуть тому, що була необхідність пояснити, чому наречений, на думку багатьох, чинить тут неправильно (бо через те, що він відкладає укладення з нею офіційного шлюбу, її молоді роки минають, й таким чином вона втрачає шанс коли-небудь взагалі вийти заміж). Однак варіант перекладу, де йде мова про нареченого, стикається з кількома лексичними труднощами, зокрема у тлумаченні значень двох дієслів ( гамео  і гамізо ), що мають стосунок до шлюбу. З огляду на прийнятий варіант перекладу слід розуміти ці два слова як синоніми зі значенням «одружитися». Однак гамізо  зазвичай означає «виходити заміж, віддаватися», а гамео  – «женитися», як, наприклад, в інших уривках Нового Завіту, де вони обидва використовуються (Мт. 24:38; Мк. 12:25). Цю відмінність у значеннях визнавали навіть у другому столітті (Аполлоній Діскол Про синтаксис  3. 153). А тому переклад у примітках видається кращим.

Тоді виходить, що тут Павло давав пораду батькові дівчини, який у культурі першого століття мав велику владу щодо рішень у справах, що мали стосунок до його сім’ї. Батько міг прийняти рішення, що його донька не буде виходити заміж, можливо, навіть з огляду на причини, які Павло озвучив у 1 Кор. 7:25-34. Однак приймаючи таке рішення, батько міг не врахувати того факту, що його донька неспроможна жити без чоловіка. Вона могла не мати від Бога дару безшлюбності (вірш 7). Якщо це дійсно так, тоді Павло радив батькові не почуватися зобов’язаним дотримуватися свого колишнього рішення і дозволити своїй доньці вийти заміж. Однак батько міг вільно слідувати своєму рішенню не видавати її заміж (вірш 37), якщо виконувалися три умови: (а) Він був певен щодо доцільності її безшлюбності. (б) Він вільно, не як раб («без примусу»), приймав рішення щодо долі своєї доньки. (в) Він не нехтував свідченнями, які вказували на те, що його донька неспроможна зберігати безшлюбність, а мала бажання вийти заміж. Якщо цих умов було дотримано, тоді батько робив «добре», коли не видавав її заміж.

4. ПОВТОРНЕ ОДРУЖЕННЯ ТА ВДОВИ (7:39-40)

7:39-40.  Раніше Павло вже радив вдовам (вірші 8-9) залишатися неодруженими. Однак у тому випадку він визнав той факт, що не усі спроможні це зробити. Єдиним обмеженням, яке тут Павло озвучив у стосунку до вдови, яка бажає знову вийти заміж, була умова вступати у шлюб лише з християнином («аби лише у Господі це було»). Ця умова, хоча й раніше не зазначалася, стосувалася, безумовно, усіх людей, які мали бажання знову одружитися. Однак лиш цю умову мала виконувати вдова, обираючи собі чоловіка. Бо тоді вона мала можливість обирати того, кого хотіла, і при цьому у неї було більше шансів жити зі своїм обранцем в мирі та щасті. Однак Павло додав, що, на його «гадку», вдова «буде щасливіша, коли зостанеться» незаміжньою. Дана порада була не лише від щирого серця Павла, а й від Духа Святого, який і давав змогу неодруженим й одруженим християнам (вірш 7) виконувати свої відповідні ролі.

Б. Рада стосовно християнської свободи (част. 8-14)

Відповідь Павла на запитання корінтян стосовно доцільності споживання м’яса тварин, принесених у жертву язичниками, викликала чималу реакцію, мабуть, тому, що Павло відчував: дане питання – це ще один вияв егоцентричності корінтян, яка продукувала появу й інших подібних проблем у церкві.

Два слова, які, здається, втілюють ставлення до цього корінтян, – це «свобода, воля» ( елеутхерос , 8:9; 9:1, 19; елеутхеріа , 10:29) і «право» ( ексоусіа , 9:4-6, 12, 18). Павло використав ці слова у даній частині, наголошуючи на значенні любові до людей, яка шукала «користи» ( симпхеро , - ос , 10:24, 33; 12:7; див. 6:12) для них у тому, що зміцнює або «будує» ( оікодомео , - іа , 8:1, 10; 10:23; 14:3-5, 12, 17, 26). Ці дві теми «спершу для себе» або «спершу для тебе» і те, як на думку Павла, вони впливали на віруючих людей у стосунку до поклоніння язичників і поклоніння християн, об’єднало ці частини. А також Павло показав, що поклоніння язичників Бог не схвалює ( адокімос , 9:27) і за це карає (10:5-10; 11:30-32).

1. ХРИСТИЯНСЬКА СВОБОДА У СТОСУНКУ ДО ІДОЛОПОКЛОНСТВА ЯЗИЧНИКІВ (8:1-11:1)

Зазвичай язичники і римляни спалювали менш бажані частини тварин під час жертвоприношень і залишали кращі частини для споживання на бенкетах на честь тих пожертв. Проте часто м’ясо, яке залишалося, продавали на ринках. Тож запитання корінтян, вочевидь, були наступними: (а) чи можна купувати і споживати м’ясо таких жертовних тварин, (б) чи можна споживати таке м’ясо під час гостини у домі товариша; і (в) чи можна бути присутнім на таких язичницьких жертвоприношеннях та споживати м’ясо під час наступних святкувань на території храму? Павло відповів на усі ці запитання.

а. Принцип братерської любові (част. 8)

У цих вступних віршах Павло відразу розкрив суть усіх проблем, коли озвучив основоположний принцип: любов важливіша за знання (див. част. 13).

8:1. Павло розпочав свою відповідь словами подібними до тих, якими він розпочинав відповідати на запитання про шлюб. Він сказав те, що корінтяни про себе думали («маємо знання»). В цілому він погоджувався з цим, однак така думка потребувала уточнення. «Знання» було необхідне, щоб правильно відповідати на їхні запитання, але ті люди, які гадали, що його мають, насправді знань не мали, що Павло й показав.  

8:2-3.  По-перше, знання про Бога завжди є неповним (13:12). По-друге, істинне знання веде до Бога і любові до Нього, яка, як Павло уже знав, має виявлятися у любові до інших (див. 1 Йн. 4:20-21).

8:4.  Тепер, коли Павло вже озвучив головний принцип, залишилося лиш його застосувати, відповідаючи на запитання. Твердження, які вводяться словом «що» («ідол є ніщо у світі» та «немає іншого Бога, крім Одного»), могли належати самим корінтянам. Павло з ними щиро погоджувався. «Ідол» і дійсно «ніщо» (Пс. 115:4-8), бо є лишень Один Бог (Втор. 4:35, 39). Саме тому «споживання ідоложертовного м'яса» було саме по собі недоцільне.

8:5-6.  Пантеон греків та римлян, не кажучи вже про «богів» і «панів» таємних релігій, налічував чимало так званих богів і богинь, «однак, є лиш один Бог» (див. Втор. 10:17). Отець – це джерело всього (Бут. 1:1) і Той, для кого корінтяни мають жити (1 Кор. 10:31). «Господь Ісус Христос» був посланцем Створіння (Кол. 1:16) і Тим єдиним, «через якого – усе», в тому числі корінтяни (1 Кор. 12:27; Еф. 1:23).

8:7-8.  Якби усі корінтські християни погодилися, що ідол – це ніщо, бо існує лиш один Бог (вірш 4), вони могли б споживати в їжу ідоложертовне м’ясо безкарно. Однак обставини були не ті. Насправді, усім бракувало  знань. І «сумління» певних християн не міцніло від цього. Вони все ще були нетямущими і дуже далеко від того, щоб прийняти факт споживання ідоложертовного м’яса як щось звичайне і незначне. Для них це було неправильно, а тому коли вони це м’ясо споживали, то грішили (див. Рим. 14:23). Павло заперечив доцільність їхніх докорів сумління, але, даючи пораду, він запропонував їм шукати рішення в любові, а не в знаннях.

8:9.  Павло, однак, застеріг: коли знання не керувалися любов’ю, то поведінка людини могла духовно нашкодити іншим. «Свобода» обізнаних за певних обставин могла стати перешкодою, «причиною падіння для слабких» корінтян, які ще шукали свій шлях до Бога (див. вірш 13).

8:10.  Щоб проілюструвати свої слова на прикладі Павло показав ситуацію, у якій слабкий християнин побачив обізнаного брата за трапезою у храмі одного з ідолів і, слідуючи його прикладу, побажав приєднатися до них, навіть не зважаючи на те, що він не міг це зробити з чистим сумлінням перед Богом, як міг обізнаний християнин.

8:11.  Внаслідок цього сумління такого слабкого віруючого християнина ще більше ослабне (див. 1 Тим. 4:2), і він втратить спроможність відрізняти правильне від неправильного (див. Тит. 1:15), що зрештою призведе до його духовної, а потім і до фізичної смерті (див. 1 Кор. 10:9-10; Рим. 14:15). Слово аполлитаі , яке тут перекладено як «погубить», часто стосувалося фізичної смерті (наприклад, Мт. 2:13; Діян. 5:37). Самовідданість Христа слугувала прикладом для обізнаних. Якщо Христос любив цього «брата» так, що добровільно відмовився від Своїх божественних прав і навіть віддав за нього Своє життя (Флп. 2:6, 8), то обізнаний християнин, вочевидь, також міг поступитися своїм правом споживати ідоложертовне м’ясо.

8:12.  Якщо ж хтось продовжує гордовито і байдуже ставитися до слабших християн, то грішить не лише супроти них («ранивши їх слабовите сумління»), але й також «проти Христа», адже усі вони є членами Його тіла (12:26-27; див. 1:30; Мт. 25:40, 45). Павло добре це засвоїв ще по дорозі у Дамаск (Діян. 9:4-5).

8:13.  Підсумовуючи свою відповідь, Павло наголосив на першочерговості братерської любові. Він не вимагав, щоб обізнані поступалися своїм правом, але пояснив, як би він застосував цей принцип до себе. Павло ніколи не мав бажання спонукати «брата … до гріха» (див. вірш 9), лиш будувати (див. вірш 1). А знання, керовані любов’ю, завжди у цьому допомагають.  

Однак тут, наприкінці даної частини, слід розуміти, що Павло не казав, наче обізнаний християнин мусить відмовитися від своєї свободи через нерозумний забобон «духовного» фаната. Слабкий брат (вірш 11) лиш наслідував приклад іншого християнина, він не вишукував недоліки у поведінці обізнаного і не змушував його діяти якимсь особливим чином. А також малоймовірно, що Павло розглядав такого слабкого брата як джерело обмеження свободи обізнаного християнина. Слабкий брат не був всюдисущою примарою, а людиною, яку слід було навчати, щоб і вона могла отримувати насолоду від своєї свободи (Гал. 5:1).

б. Управління привілеями (9:1-10:13)

(1) Гарний приклад Павла (част. 9). Павло завершив своє застереження щодо вияву свободи, яка мала згубний вплив на брата, реченням, у якому всім дав зрозуміти, що готовий стати вегетаріанцем, лиш би «не спокушувати … брата» свого (8:13). А в цій частині він показав, як саме застосовував у своєму житті те, що проповідував про права у стосунку до їжі та напоїв. Видається, що сумніви щодо його апостольства, які згодом Павло буде спростовувати (див. 2 Кор. 10-13), саме з цього місця і беруть свій початок. Павло вправно проілюстрував принцип, викладений у 1 Кор. 8, пов’язавши його з тим, що, здається, і є предметом суперечки стосовно його апостольства. Тут мова йде про його тверде небажання приймати матеріальну підтримку від тих, кому він проповідував. Тож ніхто не може сказати, що його метою були гроші (див. 2 Кор. 2:17).

9:1-2.  Павло тут засвідчив, що він як апостол був подібний на обізнаного християнина у питанні свободи та прав. Чотири запитання у цих віршах – риторичні і передбачають ствердну відповідь, хоча деякі корінтяни могли і заперечно відповісти на одне або й усі. Третє і четверте запитання наче прямо стосуються апостольської влади, але, Павло, вочевидь, вважав, що четверте важливіше за третє. В процесі спростування усіх сумнівів щодо його «апостольства» у 2 Кор. він ніколи не згадував, що бачив Господа (див. Діян. 1:21), але неодноразово повертався до теми цього вірша (1 Кор. 9:2), а саме до того, що самі корінтяни слугували «достовірним доказом» його апостольства (2 Кор. 3:1-3; 5:12; 7:14-16; 8:24).

9:3.  «Оборона» Павла була спрямована вперед (до віршів 4-23), а не назад (до віршів 1-2, які засвідчували дійсність права, яким він добровільно поступився). Тут він пояснив, чому саме відмовлявся жити за кошти церкви, хоча й мав на це повне право (вірші 1-2). Це пояснення слугувало і гарним прикладом обізнаному братові, якого турбували власні права (част. 8).

9:4-6.  Слово «права» у цих віршах – це те саме слово ( ексоусіа ), яке у вірші 8:9 перекладено як «свобода». Воно пов’язує ці частини, хоча тут Павло говорив не про ідоложертовне м’ясо, а про звичайну їжу. Щоб зрозуміти значення цих риторичних запитань, слід додати до віршів 4-5 фразу «за кошти церкви» (див. Мт. 10:10-11). Павло не єдиний відмовлявся від матеріальної допомоги церкви, Варнава також так робив. Відданість такому правилу могла стати для них характерною під час першої спільної місіонерської подорожі (Діян. 13:1-14:28) і, вочевидь, залишалася їм притаманною під час вже незалежної проповідницької діяльності.

9:7.  Павло розглядав право на матеріальну підтримку чи матеріальний зиск як життєво необхідний не лише для апостолів, а й для інших віруючих людей. Він проілюстрував таке своє бачення на прикладі шести різних ситуацій. Першою був звичай. І солдат, і фермер, і пастух – усі мають зиск зі своєї роботи.

9:8-10.  По-друге, сам Старий Завіт засвідчував принцип справедливої винагороди. Приклади й пояснення Павла поставили багатьох вчених, які тлумачать Біблію, у непросте становище. Наприклад, чому Павло після того, як зазначив, що не слід зв’язувати «рота волові, як молотить», запитав: «Чи Бог турбується про волів?» Невже він таким чином змінював значення даного старозавітного уривку? Тим не менш ці питання залишалися незрозумілими для більшості тлумачів. Рішенням, напевно, є текст вірша Втор. 25:4, який Павло власне й процитував. Та частина містить вказівки не про правила поведінки з домашньою худобою, а про стосунки між людьми. Тоді фраза «не зав'язуй рота волові» була, напевно, приказкою, яка стосувалася справедливої винагороди. Саме так Павло її розумів і тлумачив. Сучасним аналогом слугує приказка «Стару собаку новим трюкам не навчиш», яку часто використовують у текстах, де не йде мова про послух собак.

9:11.  Третій приклад Павла пов’язаний зі словами вірша 10 і Втор. 25:4, але він стосувався взаємодії людей: служба, яка приносить користь, має бути віддячена. Оскільки Павло збагачував корінтян духовно (1 Кор. 1:5), матеріальна за це подяка – то невелика «річ».

9:12. Четверта ситуація стосувалася попереднього досвіду інших християнських лідерів. Павло вже якось посилався на проповідницьку діяльність Петра (Кифи) (вірш 5). Хоча й достеменно невідомо, проте існує вірогідність, що Петро також проповідував у Корінті (див. 1:12; 3:22; 15:5) і отримував в той час матеріальну допомогу від церкви. Те саме, вочевидь, було вірним й у стосунку до Аполлоса (1:12; 3:4-6, 22; 4:6; 16:12). Якщо церква їх підтримувала, то їхній засновник Павло вже ж напевне не менше заслуговував на це.

І все ж Павло не користувався цим своїм правом (див. 8:9), бо не хотів «робити ніякої перешкоди Євангелії Христовій». Якби він отримував матеріальну винагороду за свою проповідницьку діяльність, дехто міг би припустити, що він лиш іще один мандрівний учитель, якого цікавили прибутки (див. 2 Кор. 2:17), і відмовся б слухати його. Не бажаючи бути перешкодою (1 Кор.8:9) на шляху людей до Бога, Павло поступився своїм правом отримувати матеріальну винагороду від тих, кому проповідував.

9:13.  Павло тут на якийсь час облишив свій перелік ситуацій, що ілюстрували право на винагороду, щоб привернути увагу до основної причини своєї власної відмови користуватися даним правом усупереч тому, що інші достойні слуги Христа ним зазвичай користувалися (вірш 5). А потім він навів п’ятий приклад, засвідчуючи право на винагороду згадкою про священнослужителів. Старозавітні священики отримували матеріальну компенсацію за свою службу (Чис. 18:8-32). Те саме робили і язичницькі священнослужителі, яких коріняти, безумовно, знали краще (див. 1 Кор. 8:10).

9:14.  І, нарешті, вже вшосте, Павло підкріпив свої слова найважливішим свідченням: «Так само й Господь звелів тим, що проповідують Євангелію, з Євангелії жити» (див. Лк. 10:7).

9:15.  Із завершенням даного переліку свідчень Павло переконливо показав, що має відповідні права щодо корінтської церкви. Однак він знову підкреслив (див. вірш 12), що не бажає цими правами користуватися. У вірші 12 він зазначив одну з причин такого свого рішення, якою було небажання, щоб хтось вбачав у його проповідницькій діяльності корисливу мету. Друга причина, яка пов’язана із попередньою, зазначена вже тут. Це – можливість засвідчити чистоту своєї відданості проповідницькій діяльності (див. 2 Кор. 11:9-12). Він проповідував охоче й вільно, від усього серця (див. 2 Кор. 2:17).

9:16.  Звісно ж, покликання Павла проповідувати було унікальним. Інші добровільно приймали рішення слідувати за Христом (Мк. 3:13; Йн. 1:37-39), а Павло отримав для цього вказівку (Діян. 22:6-10). Як і Йона, Павло був змушений проповідувати (див. 1 Кор. 1:17), та як і тому пророку, «горе» йому б було, якби він ухилявся від виконання свого покликання.

9:17.  Умова «коли б я робив це власновільно» не справджувалася у стосунку до Павла, як він уже щойно сказав, тому апостол і не зазіхав на якусь особливу винагороду, адже просто виконував «доручену роботу» (див. Лк. 17:10).

9:18.  То що, він тоді не мав ніякої винагороди за свою роботу? Мав, аж дві. По-перше, він радів із того, що викладав Євангелію «даром» і цього ніхто не міг заперечити (див. 2 Кор. 11:9-10). По-друге, він мав можливість побачити, який великий вплив мала Євангелія на життя людей, яким він особисто її проповідував (1 Кор. 9:19, 23), і ці наслідки, тобто самі віруючі люди, і були його винагородою (див. 2 Кор. 7:3-4). Слово «нагорода» є перекладом до слова містхос , яке також може мати стосунок до заробітної платні. Павло уникав матеріальної винагороди, але все-одно мав певну нагороду за свою діяльність. Він радів із того, що пожинав духовні плоди. І щоб збільшити врожай, готовий був відмовитися від певних прав, серед яких було і право на матеріальну підтримку, щоб і надалі радіти і своїй діяльності, і її плодам (див. Йн. 4:36).

9:19.  Павло відмовлявся від своїх прав не лише у стосунку до їжі та напоїв (до чого власне закликав обізнаних християн, 8:9-13), а й до різних аспектів своєї проповідницької діяльності. Й таким чином, «бувши від усіх вільний ( елеутхерос ; див. 8:9; 9:1)», він добровільно «став усім слугою» (див. Флп. 2:6-7) заради добра тих (1 Кор. 10:3), кого хотів «придбати» (9:22).

9:20.  Хоча Павло був, головним чином, апостолом для язичників (Гал. 2:8), він ніколи не полишав спроб порятувати свій власний народ (Рим. 9:3). Він виробив звичку віднаходити синагоги в усіх містах, куди лиш входив (Діян. 17:2), щоб там «юдеїв придбати» (Рим. 1:16). Жоден інший вірш не розкриває так повно той факт, що Павло цілковито усвідомлював те, ким був і до, і після зустрічі з Христом. Перед цією зустріччю він був юдейським юдеєм, бездоганний «щодо справедливости в Законі» (Флп. 3:6). Після зустрічі – новою людиною (2 Кор. 5:17; Гал. 2:20), яка знайшла ту справедливість, що шукала, у Христі Ісусі (Рим. 10:4 1 Кор. 1:30). Він все ще залишався євреєм (2 Кор. 11:22; Флп. 3:5), але вже не був тим юдеєм, який жив згідно з настановами Закону («я не під Законом»). Він бажав посіяти сумнів у душах юдеїв (наприклад, Діян. 21:23-36), щоб спонукати їх дослухатися доброї новини й таким чином «придбати» їх для Христа. І все ж він ніколи не компрометував добру новину, в центрі якої було спасіння через віру, а не закон (Гал. 2:16; Еф. 2:8-9), і свобода від Закону (Гал. 2:4-5).

9:21.  На відміну від юдеїв, тобто тих, «що під Законом» (вірш 20), язичники були тими, «що без Закону». Павло прагнув відучити язичників від докорів сумління щодо справ, які не мали стосунку до моралі, наприклад, щодо споживання ідоложертовного м’яса (10:27; див. Діян. 15:29). Й таким чином намагався «придбати» язичників для Христа. Однак хоча Павло і був сильним прихильником свободи (Гал. 5:1), він ніколи не був прихильником розпусти (див. 1 Кор. 6:12-20). Він і далі знаходився під владою, але не старозавітного Закону. Він відповідав перед Богом (див. 3:9) та Христом (див. 4:1) і мав змогу завдяки діянням в ньому Духа слідувати закону любові (Рим. 13:8-10; Гал. 5:13-25), який власне і протиставлявся беззаконню (див. Мт. 24:12, де беззаконня витісняє любов). Христовий закон (Гал. 6:2) допомагає людині віднайти в собі любов до Бога й інших людей (Мк. 12:30-31). Тож саме його дотримувався Павло (1 Кор. 10:31-33).

9:22.  Згадуючи про юдеїв та язичників у попередніх віршах, Павло пояснив, що добровільно відмовлявся від свободи, щоб більше невіруючих людей повірило у Євангелію. Дехто вважає, що слово «слабких» у даному вірші має стосунок до юдеїв та язичників разом, зважаючи на їхню невіру, а тому слугувало для підведення підсумку зазначених вище переконань Павла (див. Рим. 5:6, де слабких також називають безбожниками). Однак тут Павло, скоріш за все, говорив виключно про слабких корінтян, які розглядаються у 1 Кор. 8:9-11 (див. юдеї, погани і Божа церква у 10:32). Він хотів «придбати» їх не для оправдання, як у випадку з невіруючими юдеями та язичниками (9:20-21), а для освячення і зрілості у Христі (див. Мт. 18:15), й таким чином «спасти» їх для Божих діянь у їхньому житті (див. 1 Кор. 5:5; 8:11). Зосередженість Павла на докорах сумління і на звичаях усіх людей (див. «усіх» у 9:19) стосувалася кожного випадку зокрема, адже неможливо вирішити одночасно й однаково усі проблеми юдеїв та язичників.

9:23.  Павло добровільно усе це робив задля того, щоб змусити якнайбільше людей дослухатися до Євангелії і щоб він міг стати «співучасником її» (3:9), пожинаючи радісні плоди серед тих, кого придбав для Христа (див. Йн. 4:36).

9:24-25.  Відданість Павла своїй проповідницькій діяльності не давалася йому легко. Вона вимагала високої особистої дисциплінованості (суворих тренувань), як від атлета, що змагається за першість у своєму виді спорту (див. 15:10). Саме тому Павло добровільно відмовився від певних привілеїв, щоб взяти головну «нагороду». А нагородою для Павла був не «тлінний вінець ( степханон )», яким нагороджують люди (в іграх, що відбувалися один раз на два роки поблизу Корінту, нагородою був сосновий вінок), а «нетлінний», вічний вінець, яким нагороджував Христос (3:13-14; 2 Кор. 5:10). Вінок Павла буде для нього нагородою (1 Кор. 9:18) частково і в тому, що він матиме можливість прославитися перед Христом у тих, кого зміг придбати (2 Кор. 1:14; Флп. 2:16; 1 Сол. 2:19).

9:26-27.  Афоризм Павла «для всіх я став усім» (вірш 22) можна було розтлумачити, як безцільну капітуляцію аморальної людини. Однак усе було якраз навпаки! Кожен крок, який він робив у напрямку до перемоги, сприяв іще більшому його прагненню її досягти (див. Флп. 6:12; Як. 4:7). І для цього Павло поневолював «своє тіло» (див. 1 Кор. 6:12) так, що іноді навіть відмовлявся від своїх прав, привілеїв і свобод (8:9) заради кращої їжі (10:33).

Павло мав сильну над собою владу і зміг повести за собою багатьох (слово «прповідуючи» є перекладом до слова кериксас , а похідний від нього іменник слугував для позначення вісника, який скликав учасників змагань на біг), але це не гарантувало йому переможного фінішування. Слово «непридатним» є перекладом до грецького слова адокімос . В інших контекстах воно стосувалося непорятованих людей (наприклад, Рим. 1:28; Тит. 1:16). Тут Павло не говорив про спасіння, і навіть не мав його на увазі, коли згадував про нагороду. Тут його більше турбувала тривалість цих перегонів. Як і життя брата, що віддавався розпусті (1 Кор. 5:1-5), так і життя Павла могло обірватися, якщо його діяльність не схвалить Бог. Господь карав за таке у минулому (10:6-10), у теперішньому (11:30-32) і каратиме в найближчому майбутньому (5:5). Павла турбувало те, що деякі людини можуть і не мати змоги сказати разом з ним одного дня: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг» (2 Тим. 4:7). Бо посеред змагання Бог може покарати їх, забравши.

(2) Поганий приклад Ізраїлю (10:1-13). 10:1. Щоб корінтяни не думали, наче Божа кара – це щось малоймовірне у стосунку до людей, таких благословенних, як вони (1:5), Павло навів приклад іншої групи людей, яка мала великі благословення від Бога, та все ж зазнала Його суворої кари. Ізраїль був необачний та нестриманий після фізичного і духовного звільнення з-під гніту у Єгипті, за що Бог забрав життя у багатьох ізраїльтян. Вони усі були «на перегонах» (9:24), але майже всі стали непридатними (9:27), не зважаючи на очевидні переваги.

А мав Ізраїль аж п’ять переваг. По-перше, «всі» звільнені ізраїльтяни мали надприродній провід (Вих. 13:21) і захист (Вих. 14:19-20) від стовпа хмари під час виходу з Єгипту. Корінтяни також мали Божий провід (див. Лк. 1:79) і захист (див. 1 Пт. 1:5). По-друге, «всі (ізраїльтяни) перейшли через море» і дивовижним чином порятувалися від тих, хто бажав їхньої смерті (Вих. 14:21-28). Корінтяни також отримали дивовижне звільнення – спасіння (див. Євр. 2:14-15; Гал. 1:4).

10:2.  По-третє, «всі (ізраїльтяни) христились у Мойсея», тобто об’єдналися зі своїм духовним очільником, Божим слугою, в якого вірили (Вих. 14:31; див. Йн. 5:45). Корінтяни ж христились у тіло Христа (1 Кор. 12:13), Головою якого Він і є (Еф. 1:22) та в кого вони вірили.

10:3.  Четвертим привілеєм було те, що «всі (ізраїльтяни) їли ту саму духовну страву», тобто надприродний хліб з небес (Вих. 16:4, 15). Корінтяни також їли хліб з небес (див. Йн. 6:31-34).

10:4.  П’ятою перевагою Павло назвав «духовне питво», яке ізраїльтяни споживали у пустелі (Вих. 17:6). І джерелом цієї надприродної води був, як стверджував Павло, Христос. Оскільки той випадок, коли зі скелі пішла вода, став початком блукань ізраїльтян пустелею (Вих. 17:1-7) і трапився знову, коли їхні блукання добігали кінця (Чис. 20:1-13), Павло дійшов висновку, що їх супроводжував Христос. Для корінтян Христос також був джерелом надприродної води (див. Йн. 4:10-14).

Існує вірогідність, що Павло перелічив ці п’ять благословень, щоб показати два таїнства: хрещення (1 Кор. 10:1-2) і Тайну Вечерю (вірші 3-4), – які, на думку корінтян, могли давати їм магічний захист, як подібні обряди у певних таємних релігіях. І дійсно видавалося, що корінтяни мали спотворене розуміння цих обох таїнств (див. 11:17-34; 15:29), а це слід було виправляти.

10:5.  Наявність надприродних привілеїв у житті ізраїльтян часів Старого Завіту не гарантувало їм успіху. Навпаки, всупереч їхнім особливим перевагам, «багато з них» (насправді, всіх, окрім двох представників одного покоління, Ісуса Навина та Калева) Бог покарав, і вони «полягли в пустині» (Чис. 14:29). З огляду на це, Павло відверто визнавав, що завжди є потреба в особистій самодисципліні (1 Кор. 9:27), оскільки навіть Мойсея було визнано непридатним (Чис. 20:12).

10:6. Оскільки все так і було, самовдоволеність корінтян у справах, які мали стосунок до самодисципліни, і їхня схильність до самопотакання усім своїм бажанням вимагали негайного виправлення. Свобода християн не призначалася для самопотакання своїм забаганкам, а для самовідданої служби (див. Гал. 5:13). Саме це показав приклад з минулого ізраїльтян.

Описавши п’ять благословень Ізраїлю у їхній новознайденій свободі від Єгипту, Павло перейшов до переліку п’яти помилок, які здійснили ізраїльтяни у той час. Він розпочав із їхнього бажання задоволень, які були доступні їм у Єгипті і були засвідчені їхнім жалібним плачем: «Дай нам м'яса їсти!» (Чис. 11:4-34, особливо вірш 13). Бог дав їм те, чого вони хотіли, та поки вони все ще пережовували м’ясо, Бог «вдарив … їх тяжким мором» (Чис. 11:33). Ізраїльтяни назвали кладовище для тих, хто тоді помер, «Ківрот-га-Тава» («могили жадоби»; Чис. 11:34). Подібність даного випадку до ситуації корінтян була очевидною (див. 1 Кор. 8:13).

10:7.  По-друге, багато ізраїльтян стало «ідолопоклонниками» (Вих. 32:1-6) і заплатили за це своїм життям (Вих. 32:28, 35). Вочевидь, багатьох корінтян цікавило не лише м’ясо у храмах язичників (1 Кор. 8:10; 10:14). Для тих християн, які гадали, що завдяки своїй вірі можуть безкарно брати участь в обрядах поклоніння ідолам, Павло і навів цей приклад, маючи на меті розвіяти їхні хибні переконання, які спонукали їх до такої поведінки (вірш 12) ще до того, як втрутиться Бог й забере їхні життя.

10:8.  Третьою помилкою привілейованих ізраїльтян була розпуста. У випадку з ізраїльтянами розпуста асоціювалася з ідолопоклонством (Чис. 25:1-2), що також було характерним для поклоніння язичників у першому столітті. Але корінтяни віддавалися розпусті й у інших випадках, які вже не стосувалися ідолопоклонства, як свідчать 1 Кор. 5:1 та 6:18. Як Бог покарав смертю розпусних ізраїльтян (Чис. 25:4-9), так само Він може вчинити і в Корінті (наприклад, 1 Кор. 5:5). Ось яка думка має привести до тями розпусників, які кажуть: «Все мені можна» (6:12; 10:23).

Можливим рішенням очевидної розбіжності у підрахунку померлих у Чис. 25:9 (24000) та у Павла (23000) може бути фраза «за один день». Мойсей та більшість ізраїльтян оплакували смерть тих, яких покарали судді (Чис. 25:5) або вбив тяжкий мор. Тим часом Пінхас убив ізраїльтянина і моавитянку, які востаннє віддавалися розпусті (Чис. 25:6-8), чим і завершилася Божа кара розпусних ізраїльтян та смерть від пошесті, яка забрала 24000 життів. Це число було, вочевидь, кінцевим і заокругленим.  

Іншим пояснення числа 24000 у Чис. (на відміну від 23000 у Павла) є те, що до першого числа включено очільників (див. Чис. 25:4), а до другого – ні.

10:9.  Четверта помилка ізраїльтян полягала в тому, що на своєму шляху в Ханаан деякі з них гадали, наче мають право ставити під сумнів Божий намір і Його мету. Внаслідок цього вони «від гадюк загинули» (Чис. 21:4-6). Невже корінтяни гадали, що знають краще, аніж Бог, той шлях, що приведе їх на небеса? (див. 1 Кор. 1:18-3:20)

10:10.  П’ята помилка Ізраїлю, яку Бог покарав смертю, була в тому, що вони нарікали на Богом призначених очільників, Мойсея та Аарона (Чис. 16:41-49). Чи відчував Павло таке саме ставлення корінтян у стосунку до себе? (див. 1 Кор. 1:11; 4:18-19). Цілком імовірно, що усі ці помилки знайшли свій вияв у запитанні корінтян щодо споживання ідоложертовного м’яса.

10:11.  Божі діяння у стосунку до Ізраїлю не лише мали певну історичну вагу для Павла. Вони були «як приклад» (див. вірш 6) та «на науку» корінтянам, які мали засвоїти, що Бог, з яким вони мають справу і який незабаром завершить Свою взаємодію з людьми, що «дійшли до повноти віків», – це той самий Бог, який смертю покарав ізраїльтян і знову це зробить (див. 11:30).

10:12.  Якщо корінтяни гадали, що можуть безкарно перебувати у Христі і відповідній свободі, будучи грішними, то вони помилялися. Й ця їхня помилка була смертельно небезпечною.

10:13.  Після того, як Павло показав, наскільки хибною є певність корінтян у власній правоті, він вказав їм на Того, на кого вини могли покластися. Спокуси, яким піддавалися корінтяни, не були якимись незвичними, адже в усі часи люди з ними стикалися. І саме «Бог вірний» може допомогти їх витерпіти. Корінтська проблема полягала певним чином у тому, що деякі з них, стикаючись із спокусою, не шукали способу, як «її перенести», а способу виправдати її допустимість.

в. Ставлення до ідолопоклонства (10:14-11:1)

10:14-15.  Слово «тому» ( діопер ) розкриває думку Павла щодо свободи християн у питанні споживання ідоложертовного м’яса. Порада Павла стосувалася: (а) м’яса у язичницькому храмі (вірші 14-22; див. 8:10); (б) м’яса на ринку (10:25-26); і (в) м’яса в домі (вірші 27-30). Щодо м’яса в язичницькому храмі порада Павла не була складною – «втікайте від ідолопоклонства» (див. 6:18, «Утікайте від розпусти!»). Він вірив, що риторичні запитання, які він навів далі, спонукають таких розумних людей, як корінтяни (див. 4:10), погодитися з ним.

10:16-17.  Думка Павла у цих віршах, де йде мова про Тайну Вечерю, є такою ж, як і раніше (5:6-8). Спільне поклоніння християн під час Тайної Вечері показує їхню єдність і «є причастям ( коіноніа ) Христової крови … (і) Христового тіла». «Один хліб», у якому «всі ми беремо участь», зображає єдність християн в одному тілі – в тілі Христа.

10:18.  Таким саме чином ізраїльтяни під час своїх поклонінь ототожнюються з тим, що жертвують, й один з одним.

10:19-21.  Те саме справджувалося і стосовно язичницьких поклонінь. «Ідол» – це і справді ніщо (8:4; див. Пс. 115:4-7), але за язичницькою релігією ховалося поклоніння «бісам». Язичники приносили свої пожертви «бісам, не Богові». Через своїх улюбленців «бог цього віку осліпив розум … невіруючих» й приховав він них правду (2 Кор. 4:4). «Між Христом і Веліялом» (2 Кор. 6:15) не може бути ніякої згоди. Саме тому люди, які були Божим храмом (1 Кор. 3:16; 6:19), мали остерігатися ідольських храмів (див. 2 Кор. 6:14-18). Вони не осквернювали віруючих людей, але зіпсованість їхніх ідолопоклонників могла мати негативний вплив на християн (1 Кор. 15:33). Бути «спільниками бісів» – неприпустимо для людей, які є спільниками Христа (10:21; див. вірш 16).

10:22.  Найважливіше те, що такою поведінкою корінтяни гнівили Бога (див. Втор. 32:21). Невже сильні корінтяни (1 Кор. 8:7-10) хотіли накликати на себе те саме покарання, що й Ізраїль? (10:7; Вих. 32:28, 35)

10:23-24.  Принцип свободи («усе дозволене»; див. 6:12) мав керуватися любов’ю до інших. Діянь, які не приносять користі іншим, не будують або ж не на добро (див. 10:33), слід усім уникати.

10:25-26.  Християнам, які купували м’ясо на ринку для того, щоб спожити його вдома, Павло радив робити це «не розпитуючися». Адже ніхто не може осквернити те, що очистив Бог (див. Діян. 10:15), оскільки «земля та її повнота» належать Йому (Пс. 24:1).

10:27-30.  Християнам, які прийняли запрошення на чиюсь гостину, Павло рекомендував спокійно споживати усю їжу і не роздумувати. Однак, якщо інший християнин зверне увагу (див. 8:7-13) на те, що ця їжа була частиною пожертви «ідолам», обізнаний християнин має рахуватися з докорами сумління слабшого брата і відмовитися від споживання такого м’яса. Якщо ж він, користуючись своїм правом і свободою, буде й далі їсти це м’ясо, слабший брат може також долучитися до його споживання й через це згрішить, адже він пішов супроти власного сумління (див. Рим. 14:14-23).

Обізнаний християнин не повинен міняти свої переконання у відповідності з сумлінням слабшого брата (1 Кор. 10:29б), але він таки повинен змінити свою поведінку у присутності слабшого. Бо інакше слабкий брат діятиме супереч власній совісті і цим нашкодить собі (див. 8:11). Окрім того, це буде взято за гріх і для обізнаного християнина. Те, що сильний християнин зазвичай може робити «з подякою», у присутності слабшого брата стає нікчемним вчинком, який заслуговує на осуд («чому б мене ганити [ бласпхемоумаі ] за те, за що я дякую?» Див. 8:12; Рим. 14:16, 22). 1 Кор. 8:13 і є рішенням даної ситуації.

10:31-11.1.  Принцип, який слугує підсумком відповіді Павла на запитання стосовно споживання ідоложертовної їжі, – це заповідь любити Бога та ближніх. Поведінка християнина має бути «на славу Божу». Також вона повинна будувати Божу церкву, спонукаючи одних до нового народження (вірш 33б), а інших – до зрілості у процесі отримання спасіння (оправдання, освячення та прославлення; див. 1:30). Християни мають уникати такої поведінки, яка може стати «причиною спокуси (досл., «падіння»; див. 10:12) … для юдеїв (див. 9:20), … для поган (див. 9:21), … для Божої Церкви». (Цікаво, що тут юдеї згадуються окремо від церкви, і це показує, що НЗ церква не зайняла місце єврейського народу. Такої думки дотримуються преміллінарії.)

Особою, яка є досконалим прикладом любові до Бога та інших, є Ісус Христос (див. 15:3; Флп. 2:5-8). Чинячи так само, Павло закликав корінтян бути його «послідовниками», у даному випадку щодо споживання ідоложертовної їжі. Вони мають дозволити любові керувати своєю свободою.

2. ХРИСТИЯНСЬКА СВОБОДА У СТОСУНКУ ДО ХРИСТИЯНСЬКОГО ПОКЛОНІННЯ (11:2-14:40)

Тема особистої свободи, яка нехтує потребами інших чи Божою славою (що було характерним для питання споживання ідоложертовного м’яса [8:1-11:1]), у даній частині також розглядається, хоча тут іде мова про поведінку християн, яка здійснює вплив на церковні збори. Тут Павло також вказав, що бажання корінтян потакати усім своїм забаганкам слід замінити бажанням прославляти Бога і будувати один одного у церкві.

а. Щодо жінок у молитві (11:2-16)

Павло розпочав (11:2-6) і завершив (14:34-35) свій розгляд християнської свободи у стосунку до поклоніння зауваженнями, які стосувалися, головним чином, поведінки жінок у корінтській церкві. Дехто ставить під сумнів, чи коментарі Павла, озвучені у цій частині, стосуються звичних церковних зборів чи якихось інших випадків, коли жінка молилася або пророкувала. Той факт, що в 11:16 Павло говорив про звичаї церкви, обґрунтовуючи свою думку, вказує на те, що тут він говорив саме про церковні зібрання. Однак і церковні зібрання для поклоніння, і інші збори християн залежать від їхньої доцільності, а не від біблійних свідчень.

11:2. Корінтяни дали зрозуміти Павлові, чи то через листа, чи через свого посланця (див. 1:11; 16:17), що вони і далі віддані йому і його вченням про віру, які він їм «передав» (див. 11:23; 15:1, 3). За це Павло їх похвалив («Радію»).

11:3.  Не має жодного сумніву, що Павло цінував доброзичливість корінтян до нього. Та його більш хвилювало, чи відповідає поведінка корінтян християнському покликанню. Роблячи вступ до свого заклику, Павло озвучив його теологічну основу. В даному випадку усе це стосувалося лідерства. Слово «голова» ( кепхале ) може слугувати позначенням двох понять: підпорядкування та походження. Поняття підпорядкування є більш звичним для тексту Старого Завіту (наприклад, Юд. 10:18), а поняття походження – для грецької розмовної мови (наприклад, Геродот Історія  4.91). Головним чином, саме перше поняття використано у даному уривку. Проте і друге поняття можна знайти у цьому листі (1 Кор. 11:8). Про підпорядкування Христа Богові йде мова і в інших місцях даного Послання (3:23; 15:28). Його підпорядкування Отцеві також справджується і стосовно Його діянь як посланця Створіння (8:6; див. Кол. 1:15-20).

11:4.  Коли чоловік уголос привселюдно милився чи пророкував, заявляючи про одкровення від Бога (див. 12:10), його голова у фізичному розумінні цього слова мала бути непокрита, щоб він не соромив ні себе, ні свою духовну голову, Христа (вірш 3).

Інший можливий переклад, який подано у примітках НМВ і де говориться, що слово «покрита» має стосунок до довгого волосся чоловіка, ґрунтується, головним чином, на тому, що у вірші 15 довге волосся жінки прирівнюється до «покривала». Однак малоймовірно, що саме про це йде мова у вірші 4 (див. коментарі до вірша 15).

11:5-6.  Неможливо однозначно стверджувати, однак дане свідчення вказує на те, що у першому столітті і в єврейській культурі Мак. 4:6; Мішна, Кетбот  7. 6; Вавилонський Талмуд, Кетбот  72а-б), і в греко-римській (Плутарх Моралії  3. 232в; 4. 267б; Апулей Золотий Осел  11. 10) існував звичай, згідно якого жінка, перебуваючи серед людей, мала покривати свою голову. Зміст такого вчинку дуже відрізнявся, однак в обох культурах це зазвичай була частина верхньої одежі, яка накидалася на голову, як каптур.

Здається, наче гасло корінтян «усе дозволене» стосувалося і зборів в церкві. Корінтські жінки демонстрували цей принцип, скидаючи каптур. Та більш важливо те, що вони, вочевидь, таким чином відкидали принцип підпорядкування в церкві (і, ймовірно, у суспільстві), про що й свідчив даний культурний символ (покривання голови). На думку Павла, якщо жінка скидала каптур, то це свідчило не про свободу, а про деградацію. З таким самим успіхом вона могла б поголити собі голову, що було ознакою ганьби (Арістофан Жінки на святі Тесмофорій  837). Чинячи так, вона «соромить» себе і свою духовну «голову», чоловіка.

11:7-9.  Чоловік же не мав покривати свою «голову», бо він – «образ і слава Божа». Такий висновок Павло зробив на підставі тексту Бут. 1:26-27. «Слава» і образ жінки (дружини) походили від (1 Кор. 11:8) слави і образу її чоловіка або ж доповнювали їх (вірш 9). Чоловік, отже, був Божим повновладним представником, який знайшов у жінці божественного союзника для виконанні свого призначення (Бут. 2:18-24). У цьому розумінні вона як дружина – «слава чоловіка». Якщо заміжня жінка відмовлялася від цієї доповнюючої ролі, вона, отже, відмовлялася від своєї слави. І, на думку Павла, символічним виявом такої відмови була непокрита голови жінки.

11:10.  Тут Павло озвучив третю причину (першою причиною був божественний порядок – Бог, Христос, чоловік, жінка, вірші 3-6; другою причиною – Створіння, вірші 7-9), чому жінка має покривати голову у церкві: «Заради ангелів.» Вони наглядали за церквою (4:9; Еф. 3:10; 1 Тим. 5:21; див. Пс. 103:20-21). Якщо жінка демонструвала свою свободу, беручи участь у зібраннях церкви з непокритою головою, тобто нехтуючи знаком «влади» ( ексоусіа ; див. 1 Кор. 7:37; 8:9; 9:4-6, 12, 18), то вона таким чином знеславлювала Божу мудрість (Еф. 3:10).

Існують й інші (але менш прийнятні) тлумачення фрази «заради ангелів»: (а) грішні ангели пристрасно бажали жінок корінтського релігійного братства; (б) ангели – це посланці, тобто, пастори; (в) добрі ангели навчаються в жінок; (г) добрих ангелів може спокусити небажання жінок підпорядковуватися.

11:11-12.  Чоловіки і жінки, перебуваючи в обопільній взаємозалежності і доповнюючи один одного, Бога прославляють (див. 10:31). Жоден з них не повинен бути незалежним він партнера або вважати себе вищим за нього. Підпорядкованість жінок – це не підлеглість. Чоловік не є вищим за жінку створінням. Єва пішла від Адама, а кожен чоловік у світі виходить із жіночого лона (11:12). Бог створив їх обох один для одного (Бут. 1:27; 2:18).

11:13-15.  Павло обґрунтував своє попереднє пояснення необхідності для жінки покривати голову в знак її підпорядкування особливим об’явленням («заради ангелів»). Зараз він звернувся до прикладів об’явлення в природі (див. Рим. 1:20), озвучуючи четвертий доказ на користь своєї рекомендації. Людство підсвідомо шукало можливості підкреслити відмінність статей, в тому числі за допомогою волосся. Виключення з даного загального правила траплялися або через необхідність (наприклад, Апулей Золотий Осел  7. 6, «щоб утекти, замаскувавшись»), або через упертість (Діоген Лаертський Життя  6. 65). Однак довжина волосся не мала значення ні для чоловіків, ні для жінок. Спартанці, наприклад, любили відпускати волосся до плечей (див. Лукіан Втікачі  27) і зв’язувати його для бою (Геродот Історія  7. 208-9), і ніхто не називав їх подібними на жінок.

«Довге волосся» – це слава для жінки, бо воно вказувало на її жіночність. Як зауважив Павло, для жінки воно було «замість покривала». Саме природнє об’явлення засвідчило доречність звичаю одягати каптур (див. Цицерон Про обов’язки  1. 28. 100). Вона має покривало від природи (волосся) і має слідувати звичаю покривати голову додатковим чином (каптуром) на громадських чи церковних зібраннях.

Деякі науковці, які тлумачать Біблію, кажуть, однак, що грецьке слово анті , яке тут перекладено як «замість», вказує на те, що волосся жінки – це вже покривало, і їй не потрібен каптур. З огляду на це жінки, щоб молитися, повинні мати довге, а не коротке волосся. Однак таке тлумачення не пояснює, навіщо ж тоді жінці покривати голову каптуром, як ідеться в 1 Кор. 11:5-6.

11:16.  П’ята причина, яку Павло зазначив, стосувалася «звичаю» в церкві. Апостол не намагався нав’язати корінтянам нову модель поведінки, а просто показав, що в ім’я свободи не слід потурати усім своїм забаганкам. Як і у випадку з ідоложертовним м’ясом (8:1-11:1), Павло говорив про проблему поведінки в церкві, але мав на увазі корінь проблеми, а саме егоцентричність корінтян, які не хотіли підпорядковуватися потребам інших (див. 10:24) або Божій славі (10:31). Коли жінка скидала каптур, вона таким чином виявляла свою непідпорядкованість, а це знеславлювало Бога.

Питання стосовно того, чи потрібно жінкам у наші часи носити капелюшки під час церковних служб, залежить від того, чи варто звичай покривання голови у першому столітті розглядати як необхідний і в наші часи. Багато вчених, які вивчають Біблію, вважають, що на сьогоднішній день саме принцип підпорядкованості (а не носіння капелюшків), який розглядається у даній частині, є ключовим. Мета, з якою жінка в наш час одягає капелюшок в церкву, тобто її бажання бути модною, дуже відрізняється від мети даного звичаю у першому столітті.

б. Щодо християн на Тайній Вечері (11:17-34)

На Тайній Вечері Ісуса з Його апостолами (Мт. 26:26-29; Мк. 14:22-25; Лк. 22:15-20) хліб і вино були серед інших страв. Хліб, вочевидь, ламали ще на початку трапези (див. «віддавши подяку», 1 Кр. 11:24), а вино споживали наприкінці (див. «по вечері», вірш 25). До того часу, як Павло написав це Послання, Тайну Вечерю відзначали, об’єднавши два етапи, і вона складалася зі споживання хліба та вина наприкінці спільної трапези. Поклоніння з хлібом та вином почали називати «Євхаристією» ( Дідахе  9:1; Ігнатій Лист в Філадельфію 4), від грецького слова еухарістео, яке означало «віддавати подяку». Спільна трапеза називалася Агапе  (Юд. 12; Пліній Листи  10. 96. 7), що в перекладі з грецької звучить як «любов».

Павла, однак, турбувало, що для корінтян Агапе  стала простим звичаєм, який не характеризувався любов’ю до братів-християн, а любов’ю до самого себе. В подальшому розвитку церкви Агапе  почали відзначати в два етапи (Ігнатій Лист в Смирну  8; 1-2; і імовірно, через те, що корінтяни помилково припустили, що сам Павло їм радив так робити (див. 1 Кор. 11:22, 34).

11:17.  Як і у випадку з невідповідною поведінкою жінок під час церковних служб, Павло не мав за що похвалити (але див. вірш 2) корінтян, коли йшла мова про Тайну Вечерю. Насправді, таїнство, яке мало будувати церкву, давало зворотній результат: «Ваші сходини виходять вам не на добро, а на зло.»

11:18-19.  У церкві починалися чвари під час таїнства, яке мало бути ознакою єдності (див. 10:17). Якщо ці «роздори» ( счісмата ; 1:10; 12:25) стосувалися тих людей, про яких вже йшла мова раніше (1:10-4:21), тоді тут стає очевидним один фактор, який неабияким чином впливав на такі роздори, а саме відмінність у фінансовому становищі віруючих корінтян (11:21).

Павло не хотів вірити у звістку про їхні чвари (вірш 18б), але він знав, що це – гріх (див. Лк. 17:1), який не пройде непомічений Богом. Тому слово «випробувані» ( докімоі ) протиставляється слову «непридатним» ( адокімос ), яке Павло використав у 9:27.

З усього ізраїльського народу, якого Бог звільнив з-під гніту у Єгипті і якому пообіцяв ханаанську землю, лише двоє отримали схвалення від Бога й увійшли в ці землі (див. 10:5). Багато людей з корінтського релігійного братства не мали Божого схвалення, як показало Його покарання, спрямоване на них (див. 11:30-32). Якщо корінтяни гадали, що таїнства Тайної Вечері і хрещення якимсь чином давали їм магічний захист (див. 10:12; 15:24), критика Павла мала б бути вдвічі болючішою, оскільки їхня поведінка під час цих обрядів була прямо пов’язана з їхньою карою (11:30-32), тим, чого вони так прагнули уникнути.

11:20-21.  Тайна Вечеря мала б бути нагадуванням про видатний і самовідданий вчинок, про смерть Христа у спокуту за інших. Та замість цього корінтяни зробили з пам’ятки самовідданості та обряду єдності галасливі «роздори». Поки один брат поспішав їсти, бо був «голоден» і не мав статків, щоб добре харчуватися вдома, інший був «п’яний» через свою непомірність.

11:22.  Якщо корінтяни мали намір догоджати своїм бажанням, то нехай робили б це удома. Зібрання церкви – це не місце для сектантської поведінки будь-якого виду, особливо зважаючи на те, що мета Тайної Вечері – служити нагадуванням прямо протилежної поведінки. Хто діяв егоїстично і нехтував потребами брата, той зневажав «Божу церкву», яка складалася не з бездушних каменюк, а з живих людей, яких можна дуже боляче ранити. Невже корінтяни гадали, що їхні вчинки в угоду власній свободі були вартими похвали? (див. 5:1-2) Аж ніяк! Вони вартували прямо протилежного.

11:23-24.  Павло продовжив нагадувати корінтянам те, що вони й самі знали, але нівелювали власними вчинками. Не має значення, чи ці знання прийшли до Павла прямо (через видіння; див. Гал. 1:12), чи опосередковано (через людей; 1 Кор. 15:1), адже на це була Божа воля. Хліб символізував тіло Христа, яке Він безкорисливо прийняв (Флп. 2:6-7) і безкорисливо віддав на хресті заради інших (2 Кор. 8:9; Флп. 2:8). Й усі християни мають про це пам’ятати (див. 1 Кор. 4:8-13).

11:25.  Вино було болісним нагадуванням про кров Христа. Якби вона не пролилась, люди не отримали б прощення гріхів (Євр. 9:22). Саме через неї відбулося очищення і сформувався «Новий Завіт» із Богом (Євр. 9:14-15). Слово «Завіт» передбачало стосунки, за яких одна сторона визначала умови, які інша сторона або приймала, або відхиляла. В центрі Старого Завіту – писане Слово (Вих. 24:1-8). В центрі Нового Завіту – Живе Слово (Йн. 1:14-18). Христос передбачав, що чаша з вином буде зразковим (див. Йн. 10:9; 1 Кор. 10:4) нагадуванням про Нього: «Робіть це … на мій спомин.»

11:26.  Тайна Вечеря була наочною проповіддю, яка проголошувала «слово про хрест» (1:18, 23; 2:2, 8), тобто звіщала про дійсність смерті Господньої, а також про певність Його повернення («аж доки Він не прийде») (див. Йн. 14:1-4). Хоча й не існувало якоїсь певної схеми проведення Тайної Вечері (див. Ігнатій Лист в Ефес  13:1), «кожного разу», як її відзначали, проголошувалася звістка про приниження і наступне прославлення Христа (Флп. 2:6-11). Такий спомин потребували усі святі, й особливо віруючі корінтяни (див. 1 Кор. 4:8-13).

11:27-29.  Недостойна поведінка корінтян під час спільної трапези не залишиться без покарання, про що власне Павло тут і говорив. В наші часи, коли цей уривок зачитують перед Тайною Вечерею, то зазвичай роблять це для того, щоб спонукати людину замислитися над власними вчинками і зізнатися Христові в недостойних, щоб жодна людина не згрішила нешанобливою поведінкою у духовній присутності Господа. Павло описав це тут більш детально. Жодного сумніву, що випадок, який трапився з ним по дорозі у Дамаск (Діян. 9:4-5), вплинув на нього, адже тіло Христа – це церква, яка складається з окремих віруючих людей (див. 1 Кор. 12:12, 27). Його тіло, церква, також називається Пасхою (5:7; 10:16-17). А тому той, хто грішить супроти іншої віруючої людини, грішить супроти Христа (8:12). І той «винний за тіло і кров Господню», хто нехтує потребами біднішого члена церкви (11:21-22). Усе це нагадує про діяльність Христа, метою якої була єдність і примирення (див. Еф. 2:15-16), але яка йшла до цього за допомогою вчинків, що мали за наслідок розкол та відчуженість! Хто «випробує ( докімазето , «перевірить і затвердить», 1 Кор. 11:28) себе самого», той побачить, що Бог його поведінки не схвалює (докімоі, вірш 19). Тож корінтяни мають шукати брата, якому нашкодили, і перепрошувати його. Лише тоді істинний дух поклоніння зможе запанувати серед них (див. Мт. 5:23-24 і Дідахе  14. 1-3). Якщо ж людина прийде на Тайну Вечерю, не визнаючи свій гріх, то накличе «суд собі». Лише «розрізняючи» ( діакрінон , «вірно судячи про») єдність «Господнього тіла» і діючи відповідно, корінтяни не накличуть на себе «суд» ( кріма ).

11:30-32.  Тут Павло розповів, якими були наслідки суду. Якщо коротко, то це – хвороби та смерть (див. 10:1-11). Однак цього можна було б уникнути, «якби ми самі себе осуджували ( діекріномен , 11:31; див. вірші 28-29; 5:1-5; 10:12)», себе дисциплінували (9:27) і сприяли єдності. В іншому ж випадку Господь «судить» ( кріноменоі , 11:32). І це покарання корінтяни вже тоді несли. Однак тут іде мова не про втрату спасіння, а про втрату життя (див. 5:5).

11:33-34.  Якщо віруючі люди хотіли показати самодисципліну, то мали чекати, поки всі зберуться на Агапе. Ці слова можуть також вказувати на те, що віруючі люди мають ділитися їжею з іншими (див. вірш 22). Якщо ж у когось голод був надто великим, то перед тим, як прийти на зібрання, йому слід було поїсти «вдома». Тайна Вечеря – це час не для задоволення власних бажань, а для спільної науки (вірш 26). Якщо ж це не буде справджуватися, то Бог і надалі суворо їх каратиме. «Про інше», вочевидь, про менш серйозні помилки стосовно Тайної Вечері, Павло мав намір їм розповісти, коли повернеться в Корінт (16:5-9).

в. Щодо духовних дарів (част. 12-14)

З темою порушень під час поклоніння пов’язане питання природи духовних дарів і їх використання на публічних зібраннях корінтян. Це питання слід розглядати з точки зору більш глибокої проблеми, а саме відповідного застосування християнської свободи, яка, як засвідчив Павло, має керуватися принципом любові (починаючи від 8:1). Потреба у такому керівництві була очевидною. Дух поблажливості до власних забаганок, який негативно впливав на принцип свободи в інших сферах, знайшов подібне відображення і стосовно духовних дарів, через що призвів до процвітання егоїзму та розбрату (12:7, 25; 14:4) і очевидного безладу під час зборів (14:23, 33, 40).

Розглядаючи дану проблему, Павло описав природу цих дарів, їхнє призначення (12:1-10), вищість любові (12:31-13:13) і застосування цих дарів під керівництвом любові (част. 14). Як і в інших сферах, так і в питанні використання дарів у церкві, віруючі люди мають діяти на славу Божу і на добро інших, а не піклуватися про задоволення власних забаганок.

(1) Спільне і відмінне у духовних дарах (12:1-31а). 12:1-3.  Перед тим, як Павло почав розглядати духовні дари, він вирішив, що необхідно спершу звернутися до тих людей у корінтській релігійній спільноті, які могли б заперечити його словам (див. 14:37). Вочевидь, саме з цієї точки зору слід тлумачити 12:3. Існує чимало тлумачень даного вірша (однак більшість науковців, які тлумачать Біблію, вирішують цю проблему, ігноруючи її).

Павло, напевно, вірив, що причина деяких проблем корінтян полягала не лише у їхній тілесній поведінці (3:3), але й також у присутності лже-вчителів, які користувалися їхньої духовною незрілістю і лиш поглиблювали їхні проблеми. Язичництво, з якого багато віруючих корінтян вийшло (а деякі й далі лиш виходили; див. 8:10; 10:14, 20-21), не допомагало їм розпізнати присутність лжепророків. Коли вони «були погани», то їх «до німих ідолів нестримно тягнуло» (12:2). Звісно ж, бездушні ідоли цілковито безпомічні у таких питаннях! (Через те, що корінтяни вважали себе дуже мудрими, вони були надзвичайно довірливими [див. 2 Кор. 11:1-21, особливо 19-20].)

А тому Павло озвучив простий тест, за допомогою якого можна виявити, чи людина у Христі. Лже-вчителі стверджували, що їхні видіння, об’явлення та послання (див. 2 Кор. 12:1) від Бога, але вони, безсумнівно, заперечували людську природу Христа, про що свідчать слова «Анатема (проклятий) Ісус!». Саме це могло стати причиною незгоди корінтян зі «словом про Хрест» (1 Кор. 1:10-4:13) Павла. В наш час може видатися дивним, що найперше єретичне християнське вчення (докетизм) заперечувало людську природу Ісуса, а не Його божественність. Йоан згодом зіткнувся з тією ж проблемою (1 Йн. 4:1-3).

Ісус, який страждав, тепер був Ісусом, який править як Господь. Саме про Нього говорив Павло ( 1 Кор. 1:1) і саме Йому слід виявляти послух. Лише віруючі люди, які говорять «під впливом Духа Божого», визнають, що Ісус – Господь. Невіруючі, в тому числі лже-вчителі, заперечують Його всевишню владу. Але кожен, хто спробує оскаржити владу Ісуса і Його Слово, відповідатиме за це (14:38; 1:22).

12:4-6.  У вірші 3 Павло говорив про Бога, Ісуса і Святого Духа. Тепер у зворотній послідовності він наголосив на єдності Божества у стосунку до різних духовних дарів. Святий Дух дає людям різні дари (див. слово «Дух» у різних відмінках у віршах 7-9, 11), щоб вони могли служити Господові і Його тілу, церкві, різними способами (див. вірш 7, 27) з Божою силою і під Його захистом (див. вірші 18, 24). Хоча «між дарами … між служінням … і між ділами» є «різниця» ( діаіресеіс ), в усіх них «Дух той самий … Господь той самий … Бог той самий».

12:7-10.  Усі дари мають єдине джерело (вірші 4-6) і єдину мету. Люди отримали їх не для особистого збагачення (див. 14:4; 1 Пт. 4:10), але «на спільну користь» тіла Христа, для будування інших (1 Кор. 10:24; 14:12). Павло тут перелічив кілька дарів. Інші, разом з деякими із цих, подано у Рим. 12:6-8; 1 Кор. 12:28-31; Еф. 4:11; 1 Пт. 4:10-11.

Тут перелічено дев’ять дарів. (1) Мудрість тут має стосунок до розуміння істини вчень. Павло розглянув цей дар у цьому ж листі (наприклад, 2:6). (2) Знання стосується спроможності застосовувати цю істину вчень у власному житті. Павло також розглянув цей дар у цьому ж листі (наприклад, 12:1-3; 11:3). (Див. повторне використання фрази «Хіба не знаєте» у 3:16; 5:6; 6:2-3, 9, 15-16, 19; 9:13, 24; також див. 8:1-3, 10-11). (3) Віра як духовний дар є, вочевидь, незвичною мірою довіри до Бога, яку тим чи іншим чином мають усі християни (наприклад, 13:2). (4) Зцілення – це змога відновлювати здоров’я (наприклад, Діян. 3:7; 19:12), а також на якийсь час відвертати й саму смерть (Діян. 9:40; 20:8-10). (5) Сила творити чуда може стосуватися спроможності виганяти демонів (Діян. 19:12), а також накладати фізичне безсилля (Діян. 13:11) чи навіть смерть (Діян. 5:5, 9). (6) Пророкування – це змога, яку мали й старозавітні пророки, тобто спроможність проголошувати Боже слово до Його людей (1 Кор. 14:3). (7) Розпізнавання духів – це дар відрізняти Слово Боже, яке проголошується істинним пророком, від слова сатанинського шахрая (див. 2 Кор. 11:14-15; 1 Йн. 4:1). Якщо корінтяни й мали цей дар (див. 1 Кор. 1:7), то не використовували його вірним чином (див. 12:1-3). (8) Різні мови – це дар розмовляти живою, але невивченою, мовою (наприклад, Діян. 2:11). (9) Тлумачення – це спроможність перекладати невивчену, але відому мову, якою розмовляли на зібраннях (1 Кор. 14:27).

Окрім, можливо, віри, усі ці дари засвідчують добру новину і закладають основу для розбудови церкви (див. Євр. 2:4; Еф. 2:20), а тому є тимчасовими.

12:11.  Ці дари людина не може собі обрати чи домогтися якогось із них. Це Дух їх «розподілює кожному, як Він хоче». Про Духа йде мова аж шість разів у віршах 7-11.

12:12.  Цей вірш утворює чудовий триетапний підсумок решти частини. (а) Людське «тіло є одне» (див. вірш 13 про єдність тіла Христа). (б) Людське тіло «багато має членів», з необхідною кількістю різноманітних частин (див. вірші 14-20). (в) Усі разом частини людського тіла діють як «одне», будучи взаємозалежними і виконуючи свої важливі функції (див. вірші 21-26). Таким саме чином тіло Христа має різні частини, які відповідним  чином і дружно функціонують (вірші 27-30).

12:13.  Той, хто дав людям таку різноманітність дарів, Дух, був також посередником, в якому, через якого і з яким (можливі варіанти перекладу грецького прийменника ен ; див. Мт. 3:11) ця єдність і існує. Хрещення Духом отримали усі віруючі люди у момент спасіння (див. Рим. 8:9). Через це хрещення віруючі люди, не залежно від національності («чи то юдеї, чи греки») і від життєвого становища («чи раби, чи вільні»), ототожнилися з Христом («христилися …, щоб бути одним тілом») і сповнилися Духом («були напоєні одним лише Духом»; див. Йн. 4:14; 7:38-39).

12:14-20.  Щоб існувало тіло, потрібні різні його частини (вірш 19). А тому жодна віруюча людина не повинна думати про себе чи свій дар як про щось недостойне і через це бажати дар іншого члена. Дари розподіляються між людьми не випадковим чином (див. вірш 11), а дуже продумано і згідно довершеної Божої волі (вірш 18).

12:21-26.  При всій різноманітності частин тіла між ними усіма існує взаємозалежність. Людина з начебто більшим даром не має гадати, що зможе функціонувати сама по собі, адже якщо якусь частину тіла відділити від усього тіла, вона перестане існувати. Та більш важливим є те, що коли одна людина вважає, що має менший дар, інші частини тіла мають приділити їй більшу вагу (див. 14:1-5). Адже й у випадку з фізичним тілом, коли ми одягаємося, то приділяємо більше уваги тим частинам свого тіла, які нам видаються менш привабливими (12:22-24). Павло тут, імовірно, мав на увазі не лише тему дарів, яка в даній частині розглядалася, а й попередні теми, коли говорив про слабші (вірш 22; див. 8:7-13) і менш почесні члени (12:23;  див. 11:22), які також вимагали особливої уваги і турботи. Бо частиною Божого задуму («Бог так уклав тіло») було те, що члени духовного тіла мають показувати взаємну турботу про добробут інших (12:25б-26; 10:24, 33), щоб конкуренція між ними зникла («щоб не було роздору в тілі»; 1:10; 11:18), й лиш щира єдність існувала (12:26).

12:27-31а . Об’єднуючим членом духовного тіла є Христос. Будучи Головою (Еф. 1:22; див. 1 Кор. 11:3), Він володіє тілом і повновладно виявляє Свою волю. Його заповідь усім членам тіла – жити у любові (Йн. 15:12). Адже це сила, яка здатна зберігати єдність там, де є відмінність. І саме до цієї теми Павло незабаром перейде (1 Кор. 12:31б-13:13).

Однак уже втретє Павло звернув увагу на той факт, що Бог, а не людина, розподіляє дари. Коли він розглядав інші дари (деякі з них уже згадувалися у віршах 7-10, а деякі були нові), то говорив про членів, про людей із даними дарами. Та оскільки серед дарів, зазначених у двох переліках даної частини, є і нові, і такі, що повторюються (як і в інших місцях, де йде мова про дари, наприклад, Рим. 12:6-8; Еф. 4:11; 1 Пт. 4:10-11 – дар навчання є єдиним даром, що присутній в усіх переліках), то, вочевидь, єдиного повного переліку просто не існує.

Той факт, що Павло використав складні прислівники від порядкових числівників («по-перше … по-друге … по-третє») у стосунку до перших трьох дарів, вказує, скоріш за все, на те, що корінтяни надавали їм меншого значення (див. 1 Кор. 12:21-24). Апостоли, пророки і вчителі, вочевидь, мали серед корінтян меншу вагу, аніж люди з більш захоплюючим даром говорити різними мовами. Саме перші три дари могли бути «ліпші» (вірш 31), бо мали дуже велике значення для усього тіла Христа. І тому, мабуть, Павло й згадав їх на початку переліку, а тоді сказав, що церква має «пильно» дбати (вірш 31) про ці дари на своїх зборах (див. 14:1-5). Обдаровані апостоли, пророки і вчителі особливим чином служили усій церкві, а тому могли б спонукати до єдності та спільної науки. З іншого ж боку, дар «говорити різними мовами» відповідав любові корінтян до самовираження і їх прагненню до особистої свободи. Така егоцентричність створювала для церкви проблеми й у інших сферах (наприклад, щодо споживання ідоложертовної їжі, щодо жінок у молитві і щодо християн на Тайній Вечері). Корінтській церкві була дуже потрібна любов до інших. Саме до цього фундаментального питання Павло і повернувся, щоб належним чином його розглянути.

(2) Перевага любові над іншими дарами (12:31б-13:13). 12:31б.  Хоча Павло дуже цінував духовні дари, він все ж більше цінував якість життя з Духом. Духовні дари були розподілені між членами церкви так, щоб жоден дар не належав одночасно абсолютно всім (див. вірші 19-30). З іншого ж боку, Святий Дух шукав змоги дати «плід Духа» у кожному християнинові (Гал. 5:22-23), і головним плодом була любов. Вона була важливішою за дари, і якби проявилася, то допомогла б виправити помилки корінтян стосовно використання Божих дарів (див. 1 Кор. 14:10).

Під словом «путь» Павло мав на увазі такий спосіб життя, де головною була любов (див. Йн. 15:9-17). Ісус і Йоан Христитель дотримувалися цього шляху праведності (Мт. 3:15; 21:32), бо покірно виконували волю Божу і закликали своїх послідовників робити те саме (Мт. 5:6, 10, 20; 6:33). Саме такий спосіб життя і таку поведінку Павло назвав «путь» любові (1 Кор. 14:1; див. Рим. 13:8-10). І сам їй слідував, і до неї ж закликав корінтян (1 Кор. 14:1; див. 11:1).

13:1.  Дехто припускає, що цей «гімн любові» (част. 13) Павло написав раніше (звісно ж, під впливом Святого Духа), і вставив його саме в цьому місці (під керівництвом Святого Духа) через те, що він дуже сюди пасував. Можливо, це і дійсно правда, оскільки гармонія у формі і змісті якнайкращим чином характеризувала Павла (див. 1:25-29, уривок, у якому видно надзвичайно майстерний паралелізм). І все ж, ці вірші так безпосередньо торкаються багатьох тем, озвучених у даному листі, що якби вони були створені раніше, тоді б корінтяни і їхні проблеми не були б на другому плані у думках Павла, коли він писав.

Красномовство дуже шанувалося у першому столітті. І корінтяни не були виключенням, хоча вони й нечасто бачили у словах Павла дану майстерність (див. 2:1, 4; 2 Кор. 10:10). Це частково пояснювало їхнє захоплення даром розмовляти різними мовами. Павло використав це та наступні умовні речення (1 Кор. 13:2-3) у стосунку до себе дуже вміло, адже це давало йому можливість говорити про свій винятковий досвід, особливо у стосунку до мов людських (14:18) і ангельських (див. 2 Кор. 12:4). Однак це речення, вочевидь, стосувалося усіх можливих форм спілкування. Це була гіпербола стосовно вельми шанованого красномовства, яке без любові миттєво б ставало «немов мідь бреняча або кимвал звучний», а потім так само швидко б зникало. Любов же залишається назавжди (див. вірш 13).

13:2.  Навіть «дар пророцтва» (див. 12:10), який, на думку Павла, був дуже великим даром для корінтської церкви (14:1), або дари мудрості, «знання» і віри (див. 12:8-9) – це ніщо у порівнянні з любов’ю. Павло не применшував важливість цих дарів, але віддавав належне цінності любові, показуючи, що з нею ніщо не зрівняється.

13:3.  Навіть самопожертва може бути егоїстичним вчинком (див. Мт. 6:2). І найбільша жертва, яка тут зображена як «спалення» (див. Дан. 3:17-18; [апокрифічна книга] 2 Мак. 7:5; Страбон Географія  15. 1. 73), є зрештою даремною без «любови».

13:4.  Павло перейшов від першої особи до третьої особи і говорив уже не про себе, а про персоніфіковану любов. Дехто розгледів у віршах 4-6 плід Духу (Гал. 5:22-23). Інші ж побачили тут опис Самого Христа. Як обидва боки однієї монети, обидві ці думки є імовірними і давали рішення багатьом корінтським проблемам. Любов, визначена 14 предикатами (половина з них – заперечні, інші – стверджувальні), й утворювала «путь». Любов, як написав Павло, – «довготерпелива, … лагідна, … не заздрить, … не чваниться, не надимається».

Терпіння ( макротхиміа ) – це здатність зносити несправедливе ставлення й за це не мститися. У корінтській церкві було багато віруючих людей, до яких погано ставилися (наприклад, на судових процесах [1 Кор. 6:8], а також бідні віруючі на спільних трапезах [11:21-22]). На таку несправедливість любов відповідає лиш добротою. А заздрість і хвастощі – це наче дві сторони однієї проблеми (стосовно, наприклад, розколу [1:10; 3:3, 21] чи дарів [12:14-25]). Корінтяни не мали виключного права на вияв гордості, однак вели себе, наче було саме так. Дієслово пхисіоо  у Новому Завіті зустрічається лише сім разів, шість з яких – у даному Посланні (див. 4:6, 18-19; 5:2; 8:1).

13:5.  Потім Павло озвучив чотири заперечні описи любові: «не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла». Бешкетування або ж невихованість було видно на прикладі невідповідної поведінки жінок під час молитви (11:2-16), безладу під час Тайної Вечері (11:17-22) і стосовно загальної організації поклоніння (14:26-33). Потакання власним забаганкам і призводило до безладу, що дуже яскраво видно на прикладі споживання ідоложертовної їжі (8:9; 10:23-24). Люди, яких важко розсердити, зазвичай не розпочинають судові процеси (як у 6:1-11). Любов не рахує образ, хоча у Корінті було для цього чимало підстав (наприклад, 6:8; 7:5; 8:11).

13:6.  Любов «не тішиться, коли хтось чинить кривду (наприклад, кровозмішення [5:1-2, 8], (а) радіє правдою» (5:8).

13:7.  Любов «все зносить (див. 8:13), в усе вірить (див. 15:11), усього надіється (див. 9:10, 23), все перетерпить ( хипоменеі , «зберігатиме непохитність у неприємних обставинах»; див. 9:19-22)».

13:8.  Озвучивши усі ці переваги (вірші 1-3) і досконалості (вірші 4-7) любові, Павло, підсумовуючи, сказав про її незмінність (вірші 8-13): «Любов ніколи не переминає.» Тобто вона ніколи не закінчиться. Вона – вічна. Про духовні ж дари так сказати не можна. Деякі дари – основоположні (наприклад, «пророцтва» і «знання»; див. Еф. 2:20), а деякі – засвідчуючі (наприклад, спілкування різними мовами; див. 2 Кор. 12:12; Євр. 2:4). Кожен дар тим чи іншим чином пов’язаний з розбудовою церкви та її духовним зростанням – деякі (пророцтва, знання, мови) існували на початку Доби Церкви, а інші є і в наш час, допоки церква не досягне досконалості. Коли ж це трапиться, цілі, задля яких Бог дав людям ці дари, буде досягнуто, і в них уже зникне потреба. Але це ніяким чином не стосується любові.

13:9-10.  Як пояснив Павло, дар знання (вірш 8), який є дуже важливим, не вичерпний. Спроможність пророкувати, хоча і має велике значення для життя церкви, все ж обмежена. Дари – це тимчасові благословення, необхідні в недосконалий час. Та одного дня завдяки їм «настане досконале», адже власне у цьому й полягає їх призначення.

Існує чимало припущень з приводу того, що саме мав на увазі Павло, коли говорив про настання досконалого. Одні вважають, що ця досконалість – це опис завершення Нового Завіту. Однак вірш 12 робить це припущення малоймовірним. Інші кажуть, що цього стану досконалості не буде досягнуто, допоки не з’являться нові небеса і нова земля. Ще інші стверджують, що досконалість – це опис стану церкви, якого буде досягнуто, коли Божий задум щодо неї не здійсниться за приходу Христа. Існує багато підтверджень на користь останнього припущення, в тому числі той факт, що воно є гармонійним продовженням зростання церкви і досягнення неї духовної зрілості, про що власне Павло й написав у наступних віршах.

13:11.  Павло вже писав про призначення дарів, образно описуючи зростання і досягнення зрілості. Згідно з Еф. 4:11-16 дари слід було використовувати для того, щоб церква, будучи юною, подорослішала. Слово, перекладене як «звершености» в тому уривку (Еф. 4:13), – це те саме слово, яке в 1 Кор. 13:10 перекладено як «досконале» ( телеіон ). В тому місці у Еф. зрілість визначається як досягнення «міри повного зросту повноти Христа». А такого стану церква зможе досягти лише за другого пришестя Христа.

Видається, що саме цю думку Павло розкрив у даному уривку 1 Кор. Він брав за приклад себе (див. вірші 1-3). Тож вміння говорити, думати й міркувати «як дитина», напевно, відповідали трьом вищезгаданим дарам (вірш 8). Коли дитина дорослішає, потреба в цих дарах зникає. Павло використав тут слово «став» ( гегона , доконаний минулий час; див. Рим. 13:8; 1 Кор. 14:23), яке, звісно ж, слід розуміти в контексті даного прикладу. Адже це не означає, що він особисто чи церква загалом вже досягли такого стану (див. Флп. 3:12). З іншого ж боку, в процесі розвитку церкви необхідність у певних дарах і дійсно зникає.

13:12.  Таке місто як Корінт, що славилося своїми дзеркалами з бронзи, особливим чином б оцінило останній приклад Павла. Апостол дуже вправно порівняв досконалість і недосконалість, про які йде мова у вірші 10, з такими прямо протилежними образами, як відображення обличчя у бронзовому «дзеркалі» і безпосереднім спогляданням того самого обличчя. Як сказав Павло, саме такою була відмінність між тим недосконалим часом, коли апостол створював дане Послання, і досконалим часом, який настане і для нього, і для церкви, коли часткове відображення теперішнього уступить місце пишноті досконалого бачення. Тоді Павло спізнає Бога (див. 15:28; 1 Йн. 3:2) так, як Бог зараз спізнає його. Тоді на зміну часткового знання (див. 1 Кор. 8:1-3) прийде досконале знання Бога.

13:13.  Павло завершив свій портрет любові (вірші 1-3, 4-7, 8-13) останньої тріадою: «віра, надія, любов». Існує чимало думок з приводу того, чи Павло мав на увазі, що віра і надія, як і любов, є вічні. Рішенням є, мабуть, вірш 7. Віра – це вираження любові (слово «вірить», пістеуеі , вірш 7, є дієслівною формою іменника «віра», пістіс ), як і надія (див. Гал. 5:5-6). Віра та надія, як свідчення любові, існуватимуть вічно. А тому й кожен, хто йде шляхом любові (1 Кор. 13:1), знаходить «путь куди значнішу» (12:31б), бо кожна людина, в житті якої панує любов, матиме її вічно. Духовні дари одного дня зникнуть, а любов залишиться назавжди.

(3) Перевага дару пророкування над даром мов (14:1-25). Частина 13 є одним з найвеличніших відступів від головної теми у будь-якому посланні будь-якою мовою. Тему дарів і їхнього застосування церквою Павло розпочав у частині 12 й продовжив у частині 14. У частині 12 Павло дав зрозуміти, що корінтяни спотворювали призначення дарів і використовували їх не для об’єднання церкви, а для розколу і розбрату (особливо 12:21-25). Неабиякий вплив на їхній дух розбрату мало бажання корінтян усюди виявляти власну свободу і вищість за рахунок інших членів тіла, потребами яких зневажали і якими нехтували на шляху до досягнення власних цілей. Прояви такого егоцентризму здійснювали вплив на усі проблемні питання, озвучені тут, починаючи з частини 8.

Центральною проблемою у питанні використання і зловживання дарами, здається, було захоплення корінтян умінням розмовляти різними мовами, даром, який, вочевидь, найбільше використовувався не для досягнення якихось цілей «на спільну користь» (12:7), а для самовивищення (14:4). Павло, однак, закликав не до того, щоб людей із цим даром стримували від його використання (14:39; див. 1 Сол. 5:19-20), але щоб вони, використовуючи цей дар, керувалися любов’ю. Дари Духу мають керуватися плодами Духу, головним з-поміж яких є любов (Гал. 5:22). Це дасть змогу використовувати ці дари таким чином, щоб вони приносили користь тілу церкви загалом (14:5), а також прославляли Бога (14:25, 33, 40). Навчаючи на прикладах, Павло порівняв і протиставив заклопотаність корінтян мовами та очевидну відсутність їхньої зацікавленості пророцтвами.

14:1. Те, що частина 13 є певним відступом від головної теми, можна побачити вже з того, як Павло пов’язав завершення частини 12 (вірш 31) з початком частини 14 (вірш 1). Він зробив це в інверсивній формі, яка була звичним літературним прийомом і слугувала для об’єднання низки пов’язаних між собою слів, фраз та думок за рахунок зміни порядку їх висвітлення у другому випадку, наприклад, а 1 , b 1 , b 2 , a 2 . Завершуючи розгляд теми спільного й відмінного у духовних дарах, Павло закликав корінтян прагнути ( а 1 ) використовувати ті дари, які приносили найбільшу користь церкві загалом (див. 12:31). А потім зауважив ( b 1 ), що не зважаючи на те, якими різноманітними і корисними не були б ці дари, існувала «путь» куди значніша (част. 13). Частина 14 розпочинається із заклику Павла ( b 2 ) до своїх читачів зробити цей шлях «любови» (14:1) характерним для свого способу життя (див. Йн. 13:34-35). А це в свою чергу спонукає їх бажати ( а 2 ) найкращих «духовних дарів», серед яких і є власне дар «пророцтва» (див. 1 Кор. 12:31).

14:2.  Існує чимало думок на рахунок того, що саме мав на увазі Павло, коли говорив про дар розмовляти «мовами». Згідно однієї загальноприйнятої думки варто розуміти слово Павла «мовами» ( глосса ) у світлі язичницьких релігій першого століття. Тоді воно слугує для позначення подібного на несамовите мовлення, яким промовляли віщунки або жінки-пророчиці. Кумська віщунка (див. Вергілій Енеїда  6. 77-102) була найвідомішою з-поміж 10 жінок-пророчиць різних релігій. Дехто вважає, що промовляння «мовами» у 1 Кор. нагадувало несамовите мовлення Піфії, віщунки в Дельфах (Плутарх Моралії  5. 409д), або менад Діоніса (Овідій Метаморфози  3. 534, 710-30; див. Евріпід Вакханки ). Цілком імовірно, що корінтяни вважали, що цей дар подібний на несамовите мовлення язичників, але припущення, що Павло використовував цей термін у стосунку до даного факту з минулого язичників, важко назвати науковим. Насправді Павло зазвичай брав усі свої теологічні поняття зі Старого Завіту. Про це свідчить використання ним слова глосса  поза цими трьома корінтськими частинами. Він вжив це слово 21 раз у 1 Кор. 12-14, і лиш 3 рази в інших посланнях. І кожного такого разу Павло використовував його або в цитаті зі Старого Завіту (Пс. 5:9 у Рим. 3:13; Іс. 45:23 у Рим. 14:11), або у посиланні на нього (Іс. 45:23 у Флп. 2:11). В усіх цих трьох випадках він використовував слово «мова» і йому подібні як мовний прийом, стверджуючи або визнаючи щось. Чи то стосовно чогось хорошого (Рим. 14:11; Флп. 2:11), чи чогось поганого (Рим. 3:13), твердження було цілком зрозуміле.

Те саме можна сказати про значення слова глосса  деінде у Новому Завіті. Чи то у випадку, коли воно використовувалося у буквальному розумінні частини тіла (наприклад, Мк. 7:33; Як. 3:5; Одкр. 16:10), чи коли – образно стосовно людських мов (наприклад, Діян. 2:11; Одкр. 5:9; 7:9; 10:11; 11:9; 13:7; 14:6; 17:15), воно ніколи не мало значення несамовитого мовлення. Якщо є слушність у тому, щоб тлумачити невідоме за допомогою відомого, незрозуміле за допомогою зрозумілого, тоді за це свідчення несуть відповідальність ті люди, які вбачають у даному терміні значення не пов’язане з людськими мовами.

Контекст даного вірша вказує на те, що у Корінті відбувалися релігійні зібрання (1 Кор. 11:2-14:40, особливо 14:4-5), під час яких те, що промовлялося різними мовами, не отримувало тлумачення (див. вірші 13, 19). Вочевидь, на зібранні не було жодного носія тих мов (див. вірші 10-11), і ніхто не мав надприродної змоги розтлумачити все те. А тому ті слова були «таємні», й ці істини потребували надприродного пояснення, дару якого Бог корінтянам у цьому конкретному випадку не дав. Внаслідок цього промовляння різними мовами було марним і не мало ніякої цінності для зборів загалом. Лише сам промовець мав з цього певний зиск (вірш 4) у своєму дусі (див. вірш 14), який є чутливою частиною його сутності ( пнеума ; див. Мт. 5:3; Діян. 17:16; 2 Кор. 2:13).

14:3.  З іншого ж боку, людина, яка мала дар пророцтва (див. 12:10), промовляла мовою своїх слухачів, в даному випадку, грецькою, і повчала їх, проголошуючи Слово Боже таким чином, що воно давало їм «повчання ( оікодомен ), попередження ( параклесін ), (й) розраду ( парамитхіан , «утіху», в НЗ зустрічається лиш тут)».

14:4.  Людина з даром мов (див. 12:10), яка промовляла без дару тлумачення (див. 12:10), могла повчати лише «себе», але не інших в церкві. Повчання його самого відбувалося вже тому, що носій цього дару таким чином отримував підтвердження, що він – об’єкт Божого милосердя (див. 12:18, 28), і має змогу воздати Богові хвалу (14:16). Хоча він сам і не осягне змісту тієї хвали, його відчуття та переживання стануть піднесеними, що матиме за наслідок загальне пожвавлення і ейфорію. Це не було погано. Павло аж ніяк не був прихильником байдужого, беземоційного поклоніння. Однак Бог дав людям дари не для особистого збагачення, а «на спільну користь» (12:7; див. 10:24; 1 Пт. 4:10). Особисте повчання та пожвавлення часто мали місце під час використання якогось дару, однак головне його призначення полягало не в цьому.

14:5.  Павло не ставив собі за мету применшити цінність дару говорити різними мовами. Він лиш бажав, щоб дар пророцтва цінували відповідним чином. Нічого поганого у дарі мов не було. Насправді, Павло був певен, що добре було б, якби «усі … говорили мовами». Звісно ж, він таке вже говорив і про безшлюбність  (7:7), але ні тоді, ні тепер він не сподівався, що усі з ним погодяться. Оскільки все це було від Бога, то зневажати ніщо із цього не можна. Однак на зібраннях церкви дар пророцтва був і дійсно більш доцільним, аніж невитлумачене промовляння мовами, бо за допомогою пророцтв можна було будувати інших. Як уже зазначалося, дар мов був засвідчуючий, а тому тимчасовий (див. коментарі до 13:8). Проте ці вказівки, особливо щодо неправильного використання корінтянами дару розмовляти різними мовами, не стосуються практики вживання мов за наших днів (див. коментарі до 14:21-22).

14:6.  На підтвердження своїх попередніх слів Павло навів два приклади (у вірші 6 і у віршах 7-9). По-перше, Павло згадав той час, коли сам навідувався у Корінт зі своїми проповідуваннями. Він міг прийти і проголошувати свою звістку мовою, яку вони не знали (див. вірш 18), але в кращому випадку це просто б їх не зацікавило (вірш 11) або ж, у гіршому, вони назвали б його божевільним (вірш 23). Але він приніс їм «об’явлення» від Бога (див. 2:10), пророкуючи (12:29), або ж приніс їм слово «знання» (див. 2:12), навчаючи (12:29; див. 14:26) так, щоб вони могли зрозуміти і могли прийняти (див. вірші 24-25).

14:7-9.  Те саме справджувалося і стосовно музичної мелодії чи заклику до бою. Щоб бути корисними, «сопілка», «цитра» та «сурма» мають видавати виразні й зрозумілі звуки. В іншому випадку, вони давали б не більше користі, аніж звичайне випускання повітря, і могли б не лише викликати роздратування (вірш 7), а й призвести до розорення (вірш 8).

14:10-12.  Спілкування між людьми за допомогою слів здійснювалося за тим же принципом, що і спілкування за допомогою інструментів. Слово «мов» у вірші 10 є перекладом до слова пхонон , множина від слова пхонен , яке перекладено словами «звук, звуків» у вірші 7. Якщо людські звуки не є зрозумілими, вони нічого не варті. Те саме стосувалося захоплення корінтян невитлумаченими мовами. Ось чому Павло хоча й не засуджував їхньої зацікавленості духовними дарами, все ж заохочував їх бажати тих дарів, які приносили користь усім людям у церкві (вірш 12; див. 12:31; 14:1).

14:13.  Витлумачені мови, як і пророцтво, можуть бути корисними для зборів (див. Діян. 19:6). Саме тому у Бога слід просити дар тлумачення. Якщо ж серед присутніх не було людини, яка могла б розтлумачити іншомовні слова, то промовцю слід було мовчати (1 Кор. 14:28).

14:14-15.  Слушним також було твердження, що яким би корисним не був дар мов самому промовцю (див. вірш 4), вкупі з даром тлумачення воно мало значно більшу цінність, бо задіювало не лише чутливу сторону людської сутності, але й також її розумові здібності.

14:16-17.  Коли той, хто володіє даром мов, під час поклоніння відчуває піднесення завдяки розумінню на емпіричному рівні (вірш 15), то не має жодного сумніву, що люди, які його слухають, але не мають того ж дару, не зрозуміють його. Лише інша людина з таким же даром може зрозуміти піднесення, яке відчуває промовець під час використання свого дару. Однак християнин, який володіє іншим даром, потребує роз’яснення, щоб отримати якусь користь від того, що було сказано, й мати підставу засвідчити свою згоду, промовляючи «Амінь». Але коли іншомовні слова не витлумачено, брат тим «не повчається».

14:18-19.  Павло бажав дещо зменшити зацікавленість корінтян даром мов не через заздрість. Коли йшла мова про дар мов, він міг переговорити їх «усіх». Але Павла не цікавила самореалізація. Ні, він турбувався про навчання «інших», й таким чином про прославлення Бога (див. 10:31-33). Саме тому він не застосовував свій дар мов на зборах церкви, але використовував свій дар пророцтва (14:6). Ось що насправді відповідало Божому задуму. Коли ж тоді мови узгоджуються з Божим наміром? Павло розглянув це запитання далі.

14:20.  Захоплення корінтян мовами ще раз засвідчило Павлу їх незрілість і тілесність (див. 3:1-3). Він сподівався, що такий стан справ зміниться, і корінтяни більшу шану віддаватимуть пророцтвам, а також визнають важливість цього дару для церковних зібрань. Наприкінці Павло порівняв дар пророцтва і дар мов (14:21-25), щоб ще раз засвідчити свій заклик, озвучений у вірші 1.

14:21-22.  Озвучуючи у віршах 21-25 своє підсумовуюче свідчення, Павло спершу процитував уривок із пророцтва Ісаї стосовно Ізраїлю (Іс. 28:11-12). Оскільки Ізраїль не забажав дослухатися Божого слова, проголошеного Його пророками, Ісая передбачив, що з’явиться інше слово. Воно буде проголошуватися чужоземною мовою невідомою ізраїльтянам, та все ж буде недвозначним (див. 2 Цар. 17:23). Іноземна мова символізувала зречення Бога від Ізраїлю (див. Втор. 28:49; Іс. 33:19), Його покарання упертих і бунтівних ізраїльтян, які виступали проти Нього (див. 2 Цар. 17:14; Діян. 7:51). Чужоземці замість ізраїльтян стали на якийсь час Божими слугами (див. Іс. 5:26; Ав. 1:6; Мт. 21:43; Рим. 10:19-21), і їхня чужоземна мова була знаком кари для ізраїльтян за те, що вони вчинили.

Ось яке значення Павло, здається, надавав чужоземним  мовам. Тоді вони призначалася «не для віруючих, а для невіруючих» (див. Мт. 13:10-15, щодо притч). Тож невитлумачені мови мали місце, але не в церкві, бо тут «для віруючих» було «пророцтво» (1 Кор. 14:3).

14:23-25.  Мови були корисними для зборів віруючих людей, лише якщо їх розтлумачували. Але це, вочевидь, не справджувалося у громаді корінтян. Хоча там усі неймовірно захоплювалися цим даром. Внаслідок цього віруючі люди з іншими дарами потрапляли у безвихідне становище з огляду на поведінку людей з даром мов (вірш 16). До того ж, «неосвічені» ( ідіотаі , люди, які відвідували церковні збори, але не були віруючими) та інші «невіруючі» ( апістоі ) люди, які знали про добру новину, але все ще не вірили в неї цілком (на відміну від людей, про яких іде мова у віршах 21-22 і які уперто зрікалися її), вважатимуть їхню поведінку безглуздою. «Хіба не скажуть, що ви божевільні?» Це, як сказав Павло, вже ж напевне не служитиме на користь справі Христа у Корінті. А ось пророцтво в даному випадку було бажаніше, бо воно не лише приносило б користь віруючим людям (вірш 3), але й також долучало б невіруючих до розуміння гріха, справедливості (див. Йн. 16:8) та суду (1 Кор. 2:15), і зрештою призводило б до їх особистого розкриття («тайни його серця стають явними») і поклоніння Богові.

(4) Відповідне використання дарів (14:26-40) У цій частині Павло підвів підсумок своєму розгляду теми дарів (част. 12-14). І також підсумував усю частину про християнську свободу у стосунку до поклоніння (11:2-14:40). Однак сучасного читача найбільше вражає очевидна відсутність будь-якого порядку проведення служб і відсутність будь-якої згадки про конкретних людей за це відповідальних. Усі члени церкви, здається, використовували свої дари без будь-якої послідовності.

14:26.  Як і в інших випадках у даному листі Павло тут звернувся до християнської спільноти у Корінті словом «брати», яке мало узагальнююче значення і стосувалося представників обох статей (наприклад, 1:10; див. 1 Пт. 5:9). Коли члени церкви збиралися разом, кожен мав право озвучити свою «пісню, … навчання (див. 1 Кор. 14:6; імовірно дати урок зі Старого Завіту), … об'явлення (той, хто мав дар пророцтва; див. вірші 6, 29-32), … мову (той, хто мав дар мов), … (і) пояснення» того, про що власне йшла мова. Керуючим принципом у цьому вільному самовираженні була любов. Усе, що говорилося і робилося, мало бути «для будування ( прос оікодомен , «навчання») інших (див. вірші 4-5).

14:27-28.  Хоча не існувало жодного визначеного порядку проведення служб, все мало відбуватися «пристойно і докладно» (вірш 40). У службі мали однаковою мірою брати участь представники усіх дарів. Хто мав дар мов і мав бажання зробити свій внесок у службу, міг це зробити, але таких промовців мало бути всього лиш «двоє» або «троє», і то лишень якщо серед присутніх були люди з даром тлумачення, які могли перекласти те, про що говорили промовці. Якщо ж тлумачів не було, то промовці мали мовчати. Хоча цей дар і не був корисним церкві, якщо не був зрозумілий і витлумачений, він все ж мав певну цінність (див. вірші 4, 14-15, 22).

14:29.  Вказівки щодо тих, хто володів даром пророцтва, не відрізнялися від попередніх. Два або три пророки могли говорити на кожній службі, і все, про що вони говорили, мало розтлумачуватися. Оскільки вони промовлятимуть грецькою, «інші» на зібранні розумітимуть їх і зможуть розсудити їхні звістки. (Або, можливо, слово «інші» стосувалося тих людей, які мали дар розрізняти духів.) Слово «розсуджують» є перекладом до дієслова діакрінетосан , яке пов’язане з іменником діакрісеіс  у 12:10, де йде мова про дар «розпізнавання духів». Це вони засвідчували, чи кожна конкретна звістка була дійсно від Бога (див. 1 Йн. 4:1).

14:30.  Пророк міг іноді отримати «об’явлення», можливо, уві сні чи як видіння, перед зібранням церкви, на якому він відповідно й висвітлював його. Однак пророк міг також отримати об’явлення під час служби. Якщо таке траплялося, то цей пророк, перебуваючи серед тих, хто у той час промовляв, мав мовчати і дати можливість висловитися іншій обдарованій людині. Якими б не були корінтські служби, на них ніхто й ніколи не нудьгував.

14:31.  Принцип, яким мали керуватися люди з даром мов, стосувався і пророків. Усе, що говорилося, мало бути на користь усім, «щоб усі навчились і всі були підбадьорені» у християнському житті (див. вірш 3).

14:32-33а.  Павло, вочевидь, не вважав, що пророків якимсь чином більше обмежували, аніж людей із даром мов. Тому він дав пророкам майже таку ж вказівку, що й промовцям (вірш 28). Дух мав стосунок до духовного дару пророка, який, однак, не керував людиною, що володіла цим даром, але сама ця людина керувала ним (див. вірш 30). Якщо два або три пророки говорили під час однієї конкретної служби, інші люди з цим же даром, які мали що сказати, могли висловитися вже на наступній службі. Церква – це не форум (збори) для самовозвеличення і самопрославляння, а місце, де людей будують, а Бога шанують (див. 10:31-33). Сама служба і люди, які беруть у ній участь, мають відображати сутність Бога. А Він – «Бог не безладу, а миру», і Його Дух діє таким чином, щоб дати ті самі плоди (Гал. 5:22) у житті кожної віруючої людини.

14:33б-36.  Деякі вірші у цій частині (вірші 34-35) видавалися переписувачам не відповідними певному місцю у даному листі, а тому переносилися ними у кінець частини. Відповідно до більш радикального підходу, певні тлумачі вважають ці вірші неоригінальними, а тому й не вартими коментарів. Хоча точне значення цих віршів важко витлумачити, небагато є людей, які схвально про них говорять. Насправді ж, до таких зауважень стосовно жінок Павла, скоріш за все, спонукала та сама проблема, що розглядалася у попередніх віршах стосовно людей з даром мов і даром пророцтва. Члени церкви мали бути стриманими під час служб. А стриманість виражалася в мовчанні (вірші 28, 30, 34), щоб на зборах панував мир.

Вочевидь, певним жінкам, які брали участь у Корінтських зборах, і дійсно слід було про це нагадати. Адже окрім того, що ці жінки не покривали в церкві свою голову, вони ще й іншим чином вносили неспокій у служіння в церкві (11:2-16). Павло ж не мав наміру про це мовчати.

Чи адресувалося це застереження стосовно зберігання тиші усім жінкам (див. 11:2-16), а чи лише заміжнім – важко сказати. Слово, яке тут перекладено як «жінки» ( гинаікес ), використовувалося для позначення жінок взагалі (як у 11 випадках в 11:3-15), незаміжніх жінок (наприклад, 7:34) або заміжніх (наприклад, 5:1; 9:5; й усі 14 разів у част. 7, окрім як у 7:34). Лише контекст допомагав читачам правильно зрозуміти значення цього слова.

Про те, що в даному випадку мова йде саме про заміжніх жінок, свідчать два факти. Першим фактом є фраза «у покорі» ( хипотассестхосан , вірш 34). В інших місцях Нового Завіту, де це слово використовується у стосунку до жінок, мова завжди йде про заміжніх жінок, які мають коритися своїм чоловікам (Еф. 5:22; Колю 3:18; Тит. 2:5; 1 Пт. 3:1, 5).

Другим фактом є фраза «своїх чоловіків» (1 Кор. 14:35). Саме до них мали звертатися жінки, коли хотіли «чогось навчитися» і мали щодо цього певні запитання. Це, безумовно, було б складно зробити незаміжнім (наприклад, 7:34) або тим жінкам, чоловіки яких були невіруючими (наприклад, 7:13).

Уривок з 1 Тим. 2:11-15, де говориться про те, що жінкам під час служб слід мовчати, часто згадується як аналогічний даному. Але там також, вочевидь, іде мова про заміжніх жінок, бо вірш 15 неможливо розтлумачити у стосунку до незаміжніх. А також, коли у Старому Завіті згадується Єва, то виключно як дружина Адама (Бут. 3:20; див. 2 Кор. 11:2-3; це єдине місце в НЗ окрім 1 Тим. 2:13-14, де Єва згадується по-імені), а тому її покірність Адамові слід розглядати лише з огляду на це (Бут. 3:16; мабуть, саме на цей текст Павло посилався у 1 Кор. 14:34). Окрім того, іменник хесичіа  в 1 Тим. 2:11-12 має значення «тиші, відсутності безладу», тоді як дієслово сігао  в 1 Кор. 14:28, 34 означає «зберігати тишу». (Див. коментарі до 1 Тим. 2:11-14 та 2 Сол. 3:12).

Тож виходить, що Павло хотів, щоб ті жінки мовчали, чоловіки яких були присутні на зборах, однак, інші жінки могли брати участь в обговореннях, якщо поводилися відповідним чином (1 Кор. 11:2-16). Таке мовчання засвідчило б їхню покірність (не підлеглість) своїм чоловікам. Саме це протиставлялося тому безладу, який траплявся, коли жінки під час служб починали розмовляти зі своїми чоловіками.

Віруючі корінтяни не мали вважати себе винятковими, непідвладними нікому тлумачами чи отримувачами Божого Слова (14:36). Вони, як і всі «у всіх церквах святих» (вірш 33б), мали слідувати Божій істині, дотримуючись цих правил поведінки.

14:37-40.  Цими віршами Павло підсумував не лише щойно згадані вказівки (вірші 33б-36), але й також усі свої слова, які стосувалися неправильної поведінки корінтян під час служб, а також необхідних покращень (11:2-14:36). Він передбачив, що йому можуть заперечити (див. 11:16; 14:36), а тому й попередив, що ті люди, які на це наважаться, можуть накликати на себе біду (див. 4:18-21). Будь-хто, хто «не знає» заповіді Господні, «не знаний буде» Ним наприкінці часів (див. 3:17; Бут. 9:6; Мт. 10:32-33), бо самі його вчинки покажуть, що він ніколи Господа не знав (див. 1 Кор. 8:3; Мт. 7:22-23; 1 Йн. 4:6).

Висновок тут наступний: усі корінтяни мали приділяти особливу увагу дарам, які були найкориснішими для церкви загалом (12:31; 14:1), і при цьому не зневажати інші дари. Вони мали слідкувати за тим, що їхні служби відбувалися «пристойно (див. 1162-16; 14:34-36) й докладно (див. 11:17-34; 14:26-33)».

В. Рада стосовно Воскресіння (част. 15)

Дехто вважає, що Павло приберіг цю частину про Воскресіння насамкінець, бо гадав, що тверда віра в нього допоможе корінтянам вирішити більшість їхніх проблем. Звісно, якщо звістка про розп’ятого Христа видавалася язичникам безглуздою (1:23), то й учення про Воскресіння не було серед них шановане (див. Діян. 17:31-32). Внутрішнє заперечення Воскресіння деяких корінтян можна пояснити тим, що вони були переконані, наче теперішня доба – це втілення усіх матеріальних благословень Бога (1 Кор. 4:8; див. 6:2), а розпуста не тягне за собою негативних наслідків (5:1; див. 6:9, 13-14).

Як і про ті проблеми, які Павло розглянув вище (1:10-6:20), про заперечення Воскресіння деякими членами корінтської церкви, апостолу, вочевидь, розповіли очевидці (15:12), а не самі корінтяни у своїх листах до нього (див. 7:25; 8:1; 12:1; 16:1, 12). Так само, як і у випадку, коли Павло розглядав проблему солунян стосовно незнання про Воскресіння ( 1 Сол. 4:13-18), тут він розпочав із основоположного твердження про віру (див. 1 Кор. 15:3-4; 1 Сол. 4:14) і ґрунтовно це питання розглянув.  

1. ПЕВНІСТЬ ТІЛЕСНОГО ВОСКРЕСІННЯ (15:1-34)

а. Історичне обґрунтування (15:1-11)

15:1-2.  Євангелія, яку Павло проповідував корінтянам (2:1-2), не змінилася. Однак апостол боявся, що оскільки корінтська церква певним чином заперечувала звістку про розп’яття Христа і велике значення даного факту для віруючих, те саме могло трапитися і стосовно звістки про воскресіння Христа. Та як і перша звістка, так і друга були необхідними складовими майбутнього спасіння корінтян (теперішній час дієслова «спасаєтеся» концентрує увагу на освяченні). Хто зрікається звістки про тілесне воскресіння, той нівелює «Євангелію» і свідчить, що увірував «надармо» ( еіке , «без причини» або «безуспішно»; див. вірші 14, 17), бо вона тоді нічого йому не дає (див. 15:13, 17). Якщо людина вірує в добру новину, то вона й твердо вірить у воскресіння Христа. Якщо ж віра її неміцна, то вона даремна (див. Мт. 13:18-22).

15:3-5. Павло мав на увазі і себе, коли говорив про віруючих людей, які дізналися правду про смерть Христа і Його воскресіння у спокуту за грішних людей. Ці вірші, які є серцем Євангелії, були раннім християнським переданням, яке Павло описав як «найперше». Це передання освітлювало дві істини: «Христос умер за наші гріхи» і «Христос … воскрес». Дійсність даних фактів засвідчувало саме Святе Письмо (наприклад, Пс. 16:10; Іс. 53:8-10), а також історичне свідчення очевидців стосовно часу, коли Христа поклали у гробницю і коли він звідти зник. Той факт, що Він «був похований», засвідчує Його смерть, а те, що Він «з’явився» перед іншими людьми, засвідчує Його воскресіння. До Петра, який став першим свідком чоловічої статі, незабаром приєдналися й інші апостоли, які належали до найближчого оточення Господа.

15:6.  Згодом вже дуже багато людей стало свідками Його воскресіння. 500 «братів» - це, мабуть, учні Ісуса, які, як зазначено у Мт. 28:18-20, отримали від Нього відповідне доручення (див. Діян. 1:3-8). Оскільки в той час, коли Павло писав 1 Кор., «більшість» з них ще жила, до них можна було звернутися за підтвердженням.

15:7-8.  Дехто стверджує, що Воскресіння – це лише побожне видіння віруючих людей, які споглядали його очами віри. Але Павло міг процитувати свідчення двох людей, стосовно яких це дійсно було неправдою: свідчення Якова, брата Ісуса ( Яков син Йосифа від першого шлюбу), і свідчення своє. Як і Павло, Яків, вочевидь, навернувся (див. Йн. 7:5 і Діян. 1:14), коли йому явився воскреслий Христос (Діян. 9:3-6; 22:6-11). Коли Павло згадав себе, то написав, що Ісус явився йому «немов якомусь недоносові», бо він не мав змоги бути поруч із Христом під час Його проповідницької діяльності (див. Діян. 1:21-22). Здається, до апостолів тоді належало не лише Дванадцятеро найближчих учнів (див. коментарі до Еф. 4:11), та усіх їх відрізняло те, що їм особисто являвся воскреслий Христос (1 Кор. 9:1). Й останнім серед них був Павло.

15:9.  Оскільки Павло був останнім, то міг сказати, що він – «найменший з апостолів». Він відчував, що «недостойний зватись апостолом, бо гонив Церкву Божу» (див. Діян. 22:4; 1 Тим. 1:15-16), якій зараз прислуговував (2 Кор. 4:5).

15:10.  Однак він усвідомлював, що його минуле – це лише фон, на якому проявилася Божа «благодать» (див. 1:3) і яку Павло прийняв з усією повнотою. І справді, Павлу не було рівних серед відданих (див. 9:19-29). Історія церкви підтверджує, що його відданість «не була марна» ( кене , «пуста»; див. 15:14). Він «працював більше всіх» апостолів, адже більше за всіх подорожував, більше за всіх страждав, написав більше новозавітних послань і заснував більше церков. І все ж Павло знав і діяв, усвідомлюючи, що усе це завдяки не власним силам, але Богові (2:4-5), який давав плоди (3:6).

15:11.  Зрештою велике значення мала сама звістка, а не той, хто її звістив (див. 1:18-4:5). Й це було правдою стосовно звістки апостола про те, що розіп’ятий Христос став воскреслим Христом. Саме її Павло проповідував, саме в неї корінтяни «увірували».

б. Логічне обґрунтування (15:12-19)

15:12.  Потім Павло приділив увагу твердженню деяких корінтян, що жодна людина не може воскреснути з мертвих. Він розглянув це питання з огляду на можливі логічні наслідки в рамках християнської віри.

15:13.  Хто заперечував воскресіння тіла загалом, той заперечував і «воскресіння» Христа. Імовірно, деякі корінтяни саме так і робили. Тому Павло мав намір застерегти їх та інших про серйозні наслідки, які матиме така невіра.

15:14.  Не найменшим із можливих наслідків був той факт, що заперечення Воскресіння позбавляє добру новину змісту і робить її мертвою. Тоді «віра» корінтян, хоча й жива, все ж «марна» ( кене , «пуста»; див. вірші 2, 10, 17), адже її об’єкт – мертвий.

15:15-16.  По-друге, апостоли церкви були б тоді цілковитими шахраями, адже їхня звістка одноголосно засвідчувала правду про воскресіння Христа (див. вірш 11).

15:17.  По-третє, спасіння корінтян було б лише станом душі, яке не має стосунку до тілесного життя. Їхня віра була б «марна» ( матаіа , «безрезультатна»; див. кене , «пуста», у віршах 10, 14, еіке , «без причини» або «безуспішно», вірш 2). Через Воскресіння Бог засвідчив, що викуп, який Христос сплатив, віддавши на хресті Своє життя, було прийнято (Рим. 4:25). Без Воскресіння не існувало б певності, що відбулося відкуплення, і корінтяни залишалися б у своїх «гріхах» та відділені від Бога.

15:18.  По-четверте, якщо Христос не воскрес, тоді ті віруючі й любі корінтяни, які вже померли, отримали не вічне блаженство, а просто «загинули». Язичницьке поняття про звільнення душі – це брехня. Без Воскресіння «жало» смерті залишатиметься завжди й завдаватиме постійного болю (див. вірші 54-56).

15:19.  По-п’яте, якби не існувало Воскресіння, язичники були б праві. «Слово про Хрест – глупота» (1:18). А люди, такі як Павло та апостоли, які страждали за Євангелію (4:9-13), – просто «найнещасніші». Люди, які проживали кожен день заради задоволень, були б праві, а жертви християн були б лише жорстокими, самозгубними жартами (див. 15:32).

в. Теологічне обґрунтування (15:20-28)

15:20.  Павло вже озвучив логічні заперечення стосовно твердження, що Христос ніколи не воскресав у Своєму тілі (вірші 12-19), а тепер приділив увагу теологічному вченню, що доля християн пов’язана з долею Христа, і розкрив, які позитивні наслідки для людей дає цей союз. На зміну припущенням прийшли твердження: «Христос таки справді воскрес із мертвих.» І Він – «первісток». Це старозавітне слово (наприклад, Вих. 23:16, 19) тут використано у значенні чогось, що слугує одночасно і прикладом, і гарантією більшого (див. Рим. 8:23).

15:21-22.  «Смерть» забирає життя усіх людей, які пов’язані з Адамом своїм тілесним народженням, бо перший чоловік виявив непослух. Як батько всього людства, Адам, згрішивши, накликав смерть на всіх (див. Бут. 3:17-19; Рим. 5:12). Але завдяки послуху (Флп. 2:8) іншого «Чоловіка» (1 Тим. 2:5) «оживуть усі» люди, які з Ним пов’язані своїм духовним народженням. Павло згодом більш ґрунтовно розглянув цю тему у своєму Посланні до Римлян (Рим. 5:12-19). Хто є частиною тіла Христа (1 Кор. 12:27), одного дня піде шляхом Голови (Кол. 1:18), але це не трапиться відразу.

15:23.  Під час останніх подій все буде відбуватися «у своїм порядку». Павло не вдавався в деталі стосовно усіх етапів воскресіння у майбутньому, оскільки він звертався до церкви і тут, головним чином, турбувався про те, щоб церква зайняла своє чільне місце у низці останніх подій. Як він уже раніше зазначав (вірш 20), Христос був для них прикладом і гарантією.

Як Христос і обіцяв (Йн. 14:2-3), Він повернеться за тими, хто утворює церкву, і померлі в Христі повстануть (1 Сол. 4:16). Жодних часових рамок тут не озвучено, однак з того часу вже більш як 2000 років пройшло.

15:24.  Після воскресіння церкви відбудуться інші події, аж допоки не прийде «кінець», коли Христос «передасть (Своє) царство Богові й Отцеві» (див. Мт. 13:41-43). Деякі науковці, які вивчають Біблію, стверджують, що тут Павло не давав вказівок на якісь певні періоди часу, а тому прихід Христа і кінець усіх часів будуть по суті одночасними подіями. Як і в попередньому вірші, тут не було озвучено ніяких часових рамок, а викладені хронологічні події можуть і справді відбуватися майже одночасно (1 Кор. 15:5) або ж відкладатися на якийсь час (див вірш 23).

15:25-26.  «Смерть», як втілення останнього ворога Христа (див. вірш 55; Євр. 2:14), буде знищено. Однак буде знищено не людські тіла, як деякі корінтяни гадали, а те, що знищує тіла – саму смерть.

15:27-28.  Ці вірші певним чином повторюються у вірші 57. Саме за допомогою Божої сили Ісус Христос переможно виявляє Його владу (див. Флп. 3:21). Це діяння Сина зрештою завершиться прославленням Отця (див. Йн. 17:4-5). В цьому також полягає кінцева мета церкви (див. 1 Кор. 10:31; Еф. 1:6, 12, 14). Коли Бог буде «усім в усьому» (див. Рим. 11:36), завершиться утворення нового створіння, і воскреслий Христос та Його церква будуть цьому свідками (див. Одкр. 22:1).

г. Емпіричне обґрунтування (15:29-34)

У цій четвертій частині низку свідчень супроти тих, хто заперечує Воскресіння, Павло взяв із життя корінтян (вірш 29), а також зі свого власного досвіду (вірші 30-32).

15:29.  Існує близько 200 тлумачень даного вірша! Більшість з них – безглузді, бо мають на меті узгодити цей вірш із загальноприйнятим вченням про хрещення. Однак вже з самого контексту стає зрозуміло, що Павло не говорив тут ні про свій власний досвід, ні про своє вчення. Він просто використав вчення тих людей, які заперечували Воскресіння, але при цьому христилися «за мертвих».

Мабуть, ніхто і ніколи не дізнається, як лжевчителі до такого дійшли, але відразу за Саронічною затокою, що на північ від Корінту, знаходиться місто Елефсіс. Воно було осередком античної загадкової релігії, яку прославляв Гомер ( Гімн до Деметри  478-79) і яка користувалася великою популярністю (див. Цицерон, у неї посвячений, Про Закони  2. 14. 36). Серед обрядів посвячення у цю язичницьку релігію було омивання (очищення) у морі, без чого ніхто не міг і мріяти про щастя у майбутньому житті (див. Піндар Фрагмент  245). Також тоді було прийнято проходити ці обряди замість когось іншого (див. Орфіки Фрагмент  245). Зважаючи на схильність корінтян до спотворення різних церковних звичаїв  (11:2-14:40), цілком імовірно, що деякі корінтяни (напевно, саме під впливом релігії Елефсісу) пропонували неправильне тлумачення хрещення, на що Павло власне й звернув увагу і використав як свідчення проти тих, хто заперечував Воскресіння. Не існує жодного дійсно задовільного тлумачення цього тексту, але на користь даної думки свідчить, головним чином, сам оригінал цього вірша грецькою мовою, на що прихильники інших тлумачень не звернули увагу. Також вартим уваги є той факт, що Павло використав слово «ті» (а не «ми») у фразі «ті, що христяться за мертвих».

15:30-32.  На противагу діянням, зазначеним у вірші 29, Павло тепер озвучив свій власний життєвий досвід як переконливе свідчення певності Воскресіння. Дехто з корінтян міг би назвати Павла дволичним (див. 2 Кор. 1:12-14; 2:17; 6:8), але ніхто не вважав його нерозумним, навіть не зважаючи на те, що він сам заявив, що був би таким, якби проповідував без віри у Воскресіння. Чимало разів його життя було у небезпеці («Щодня я наражаюся на смерть»; див. 2 Кор. 6:4-5; 11:23-28). Принаймні один раз він вже був певен, що помре (2 Кор. 1:8-9), і, ймовірно, мав на увазі той випадок, про який іде мова тут, а саме бій із дикими «звірями в Ефесі». І хоча це, вочевидь, не було на арені, та все ж тоді Павло вже втратив був надію на порятунок. Для чого ж тоді «наражатися … на небезпеки», якщо це життя і є усе? Епікурейці (і менш заглиблені у філософію чоловіки до них; див. Іс. 22:13) були б тоді праві – прагніть задоволень й уникайте болю (див. Епікур Лист до Менекея  128). Але Павло знав, що існувало щось більше, й саме його життя засвідчувало цей факт (див. 1 Кор. 9:24-27; 2 Кор. 4:16-18).

15:33-34.  Заключна порада Павла тим людям, які продовжували заперечувати Воскресіння, нагадувала його попередню раду стосовно аморальної поведінки людей в церкві (част. 5) – не ототожнюйтеся їм. Колись він порівняв розпусту в церкві з хлібною закваскою (5:6). Тут же він процитував язичницького митця Менандра ( Таїс  218) з тією ж метою: «Лихі розмови псують добрі звичаї.» Лжевчителів слід уникати (див. 2 Кор. 6:14-7:1), бо хоча вони й заявляють, що мають неабиякі знання, насправді, вони «Бога не знають» (див. 1 Кор. 8:2). Невже мудрих корінтян так легко було обманути? (див. 2 Кор. 11:3)

2. ВІДПОВІДІ НА КОНКРЕТНІ ЗАПИТАННЯ (15:35-58)

У попередній частині (вірші 1-34) Павло розглянув запитання, озвучене у вірші 12, стосовно того, чому слід вірити у Воскресіння. Він відповів на нього, спираючись на історичні, логічні, теологічні й емпіричні свідчення. Потім він приділив увагу двом іншим запитанням: «Як воскреснуть мертві? І в якім тілі прийдуть?»

а. Відповіді стосовно воскресіння мертвих (15:35-49)

15:35-37.  Одне із заперечень стосовно віри у воскресіння полягає у його незбагненності. Ось чому з’явилися запитання: «Як воскреснуть мертві? І в якім тілі прийдуть?» Павло був певен, що мудра людина не поставила б такі запитання, про що власне й свідчить його відповідь: «Безумний!» (досл. «безглуздий або нерозумний») – яку він адресував своєму уявному співрозмовникові. Віра у Воскресіння – це наче віра у посів й жнива. І те, і інше осягнути важко, але і те, і інше є. Бо як і рослина, що виросла з насінини і пов’язана з нею безпосередньо, все ж помітно від неї відрізняється, так і зв’язок між природнім тілом і воскреслим тілом – особливий.

15:38-41.  Безмежна різноманітність у Створінні відображає волю Творця (Бут. 1:1-26). Відмінності між живими створіннями («людей … тварини … птиць … риб») та неживими («сонця … місяця … зір») демонструють велич Бога, за що Йому й хвала (див. Пс. 148:13). Різниця між блиском небесних тіл і тіл земних наштовхнула Павла на думку про відмінність між природніми й духовними тілами (див. Дан. 12:3, де воскреслі святі порівнюються із зірками; також Мт. 13:43).

15:42-44а.  Земне «тваринне» тіло є тлінним, а тому і тимчасовим, недосконалим та слабким. Небесне ж «духовне» тіло буде вічним, досконалим і могутнім (див. 2 Кор. 5:1-4). Адже і зерно, засіяне в землю, і рослина, яка з нього виростає, нерозривні, та все ж надзвичайно різні.

15:44б-49.  Тут знову Павло повернувся до обговорення відмінностей між Адамом і Христом (про яких уже йшла мова у вірші 22). Адам символізував земне (вірш 40) природнє тіло (слово «душею» [вірш 45] – це переклад до слова псиче , яке пов’язане зі словом псичікос  і перекладене як «тваринне» у вірші 44). Адам став тілесним батьком всіх людей (людина без Духу – це тілесна [ псичікос ] людина; див. 2:14). «Останній Адам», Христос, символізує небесне животворне тіло (15:22), якого набудуть люди, які Йому належать (вірш 23; див. 2:15), коли Він зійде з небес (див. Флп. 3:3-31). Останній врожай буде подібний на перший (1 Кор. 15:23; див. Кол.1:18). Спершу насінина має загинути, лиш  тоді духовне тіло з’явиться.

б. Відповіді стосовно взяття на небо живих (15:50-58)

15:50.  Як щодо тих, хто ще житиме, коли прийде Христос? Тепер Павло вирішив дати відповідь на це ще неозвучене запитання. З огляду на те, про що йшла мова до цього, а саме що природне тіло має дати дорогу духовному, «тіло й кров», тобто природне тіло, не можуть «успадкувати» вічність (див. вірші 24-28).

15:51-52.  Павло ту саму істину відкрив і солунянам (1 Сол. 4:15-17). Взяття церкви на небо живою – це тайна («тайну», мистеріон ), бо про це не було відомо у Старому Завіті, а об’явлено лиш тепер. (Див. інші «загадки» – тепер об’явлені істини – у Мт. 13:11; Лк. 8:10 Рим. 11:25; 16:25; 1 Кор. 4:1; Еф. 1:9; 3:3-4, 9; 5:32; Кол. 1:26-27; 2:2; 4:3; 2 Сол. 2:7; 1 Тим. 3:9, 16; Одкр. 1:20; 10:7; 17:5). Спершу повстануть померлі у Христі, а тоді живі «в одну мить» переміняться, коли сурма, як і в Старому Завіті, звістить про появу Бога (див. Вих.19:16). Це буде остання сурма для церкви, бо Бог відтоді буде з ними завжди (див. й Кор. 13:12). (Не існує жодних підстав вважати, що ця сурма – це та сама сьома сурма, про яку йде мова у Одкр. 11:15-19. Адже сурми у Одкр. стосуються покарань під час Періоду великих страждань, тоді як сурма у Кор. 15:52 стосується церкви.)

15:53-54.  Як і мертві (вірші 42-43), живі обміняють тимчасове й недосконале на вічне й досконале (див. 13:10). Люди, які належать Ісусові Христу, вже більш не будуть під владою смерті.

15:55.  У Кор. 15:54 Павло використав посилання на Іс. 25:8, а тут пригадав старозавітні вірші, де передбачається перемога над смертю (Ос. 13:14). (Ці вірші Павло адаптував відповідно до свого контексту, адже вони не цілком відповідають оригінальним текстам грецькою чи давньоєврейською мовою.) Очевидна перемога сатани в Едемському саду (Бут. 3:13) і на Голгофі (Мк. 15:22-24) стала для нього поразкою на хресті (Кол. 2:15; Євр. 2:14-15), що й було засвідчено воскресінням Христа. А оскільки Павло був певен у  воскресінні святих, то він і озвучив своє ущипливе глузування зі смерті та сатани.

15:56-57.  Слово «перемогою», яким завершується вірш 54, спонукало Павла до глузування, а слово «жало» наприкінці вірша 55 спонукало його до короткого відступу від головної теми у віршах 56-57. Як і інші теологічні істини даної частини (вірші 21-22), так і ці вірші Павло більш детально розглянув у своєму Посланні до Римлян (Рим. 7:7-13). Смерть стала наслідком бунту чоловіка і його непокори Божій заповіді (Бут. 3:17-19). А Закон, який уособлював Божу заповідь, слугував яскравим віддзеркаленням бунту й непокори усього людства. Як і Адам, усі його послідовники бунтували (див. 1 Кор. 2:14). Але через покору останнього Адама, «Господа нашого Ісуса Христа», прийшла перемога й життя (1 Кор. 15:22; див. 2:15-16).

15:58.  Після догматичних заяв Павло завжди озвучував практичні вказівки, й дана частина не стала винятком. Він закликав корінтян бути твердими у науці апостолів (вірш 2) й непохитними у стосунку до зречення від лжевчителів (див. Еф. 4:14). Адже ця певність, особливо щодо Воскресіння, й була рушійною силою відданої служби (див. 1 Кор. 3:8; Гал. 6:9), оскільки будь-який «труд … у Господі не марний (кенос, «пустий»; див. 1 Кор. 15:10, 14, 17, 30-32)».

Г. Рада стосовно збірки для бідних (16:1-4)

Попередня частина, яка розпочалася з тривалого розгляду догматичних тем і завершилася закликом до старанності, плавно перейшла до розгляду реального вияву віри, а саме до турботи про потреби інших, зокрема бідних віруючих людей в Єрусалимі.

16:1.  Користуючись відповідним моментом, Павло вирішив відповісти на запитання корінтян (7:1) «щодо збірки на святих» (див. 1:2) в Єрусалимі (15:3). Корінтяни вже, вочевидь, чули про збірку галатських церков, які першими були засновані Павлом (Діян. 13:14-14:23) в таких містах, як Дерба, Лістра, Іконія та Антіохія Пісідійська. Павло повторив свої вказівки, адресовані тим церквам, і корінтянам.

16:2.  Павло ніколи не використовував слово «десятина», коли говорив про збірки, хоча й надавав цьому значно більше уваги, аніж усі інші новозавітні автори. Збірка має бути постійною, щотижневою, по неділях, коли члени церкви збираються разом. Така збірка також мала бути пропорційною, тобто відповідно до того, хто «що може заощадити» (див. Діян. 11:28). Дохід одних людей може дозволити їм зробити більший внесок, тоді як інші, зважаючи на обмежені статки та інші стримуючі обставити, можуть пожертвувати менше. Та найголовнішим було те, що така збірка мала об’єднувати віруючих людей, не залежно від їхніх статків. А коли настане час передати ці пожертви святим в Єрусалимі, то не буде потреби в поспішних збірках, і цей дар надсилатимуть з радістю, без будь-якого незадоволення (2 Кор. 9:5), яке безумовно б з’являлося, якби ці збірки робилися за рахунок емоційних прохань та особистого тиску.

16:3-4.  У грошових питаннях Павло завжди був дуже чесний. Він не лише відмовлявся від грошової винагороди для себе (див. 9:12, 15), але й також, коли діяв в інтересах потребуючих, уникав можливості особисто передавати чийсь «дар». А тому просив, щоб кожна церква сама обирала своїх представників, які б «віднесли» їхній дар (див. 2 Кор. 8:19-21). Павло ж міг особисто їх супроводжувати.

Ґ. Рада стосовно майбутніх відвідин (16:5-12)

Згадавши про своє заплановане прибуття в Корінт у зв’язку зі збіркою, Павло коротко розповів про свої майбутні відвідини.

16:5.  Павло вже планував залишити Ефес, де на той час проповідував (вірш 8), і піти «крізь Македонію», яка знаходилася на півночі від Корінту і де процвітали церкви в таких містах, як Филиппи, Солунь, та, імовірно, Верія (див. Діян. 20:4, де група з Верії супроводжувала Павла). Вони також планували зробити збірку для потребуючих в Єрусалимі (див. 2 Кор. 8:1-4).

16:6-7.  Під час тієї подорожі (див. Діян. 19621) Павло сподівався, що матиме змогу провести якийсь час з корінтянами, можливо, навіть перезимувати у них, оскільки подорожувати морем у ту пору року було небезпечно (див. Діян. 27:9-44). І це він зрештою й зробив (див. Вступ ), але не так, як тут собі розпланував. Згодом така зміна в планах стала для нього джерелом проблем з корінтянами (див. 2 Кор. 1:15-2:1). Що саме Павло мав на увазі, кажучи «щоб ви мене провели, куди я піду», стає зрозуміло лиш дещо пізніше (1 Кор. 16:11). Він хотів, щоб його відхід був ознаменований миром, «коли те Господь дозволить» (див. Як. 4:15).

16:8-9.  На той же час Павло мав намір залишатися ще «в Ефесі», проповідуючи, де були і великі можливості для нього, і велика йому протидія. Тож поки він писав дане послання (див. 4:19), з ним там могло трапитися, що завгодно. Однак це певним чином вказує на те, що Павло сприймав наявність «супротивників» під час його проповідницької діяльності як ознаку життєвої необхідності його праці і підставою наполегливо іти вперед, а не тікати (див. Діян. 19:30-31). Його корінтські опоненти (1 Кор. 4:18-21), вочевидь, це зрозуміли.

16:10-11.  Тим часом Павло мав намір послати у Корінт свого улюбленого помічника Тимотея. Молодий чоловік часом подорожував замість Павла (див. Флп. 2:19-24). Той факт, що Тимотей міг почуватися небезпечно під час проповідування у Корінті, підтверджує те, на що власне й вказує цей лист, – що працювати з корінтською церквою було нелегко. Однак це, вочевидь, і немало говорить про характер Тимотея, чоловіка, який був щиро відданий Христові (Флп. 2:19-21), але не був такий сміливий, як Павло (див. 1 Тим. 4:12; 2 Тим. 1:7-8; 2:1).

Кого саме Павло мав на увазі під словом «братами» – невідомо. Відомо лиш те, що Тимотей вийшов з Ефесу разом з Ерастом (Діян. 19:22). Потім до них, мабуть, приєдналися й інші чоловіки, які зрештою подорожували разом з Павлом, доправляючи зібрані гроші в Єрусалим (Діян. 20:4).

16:12.  Останнє запитання корінтян (див. 7:10) стосувалося Аполлоса. Вони, вочевидь, хотіли знати, чи не планує він повернутися до них з наступним візитом. Павло написав, що «дуже … просив» Аполлоса це зробити, однак талановитий александрієць вирішив залишитися в Ефесі з Павлом і не супроводжувати Тимотея та Ераста у їхній подорожі (Діян. 19:22). Раніше, у цьому ж листі, Павло назвав себе і Аполлоса співробітниками Божими (1 Кор. 3:9). Цей вірш чітко вказує на те, що Павло вів себе не як очільник, а як співробітник поруч з такими ж, як він, віруючими людьми, що працювали, проповідуючи.  

V. Підсумок (16:13-24)

А. Заклик до відповідної поведінки та шани (16:13-18)

16:13-14.  Павло підсумував усі свої попередні слова закликом до п’яти дій. Заповідь «Чувайте» ( грегореіте ) можна ще перекласти як «будьте старанні», виконуючи Божу волю (див. 15:58, «будьте тверді, непохитні, визначайтесь у ділі Господнім повсякчасно»). З огляду на легковірність корінтян у стосунку до лжевчителів (див. 2 Кор. 11:3) заклик «стійте у вірі» був дуже доречним (див. 1 Кор. 15:1, 58). Такими ж були і наступні заповіді (які нагадують слова з грецького тексту кількох віршів з Пс., наприклад, 27:14; 31:24): «будьте мужні, кріпіться». Тож корінтянам слід було стати зрілими (див. 1 Кор. 14:20), а не й надалі залишатися дітьми, яких легко звести з вірного шляху (див. Еф. 4:14). Така старанність і відданість – необхідні, коли усе «діється в любові» (див. 1 Кор. 12:31б-14:1).

16:15-16.  Ахая була римською провінцією, яка займала територію центральної та південної Греції і столицею якої був Корінт. Родина Степани була серед перших навернених у тих краях (див. Діян. 17:34, де вказується, що деякі атеняни увірували), і вона була серед тих, хто ніс відповідальність за загальний добробут церкви. Іноді Павло призначав старших (Діян. 14:23), але в даному випадку родина Степани добровільно взяла на себе відповідальність (див. 1 Тим. 3:1). Павло нагадав, що вони призначені Богом, і закликав інших корінтян, щоб вони «піддавалися таким людям». Однією з характерних особливостей очільників церкви було добровільне бажання служити (див. Мт. 23:11; Лк. 22:26). Й усі ніші члени церкви мали підпорядковуватися тим людям, які таким чином діяли.

16:17-18. Вже самою своєю присутністю троє людей із корінтської церкви – Степана, Фортунат та Ахаїк – могли підкріпити й підбадьорити Павла, не зважаючи на те, що вони, мабуть, підтвердили погані новини, які апостол отримав раніше від людей Хлої (1:11). Вочевидь, саме ці люди принесли Павлу листа від корінтян, на який він і відповідав (7:1 та інші).

Б. Вітання, проклін та благословення (16:19-24)

16:19.  «Церкви азійські», імовірно, ті, що вказані у Одкр. 2-3, приєдналися до привітань Павла, які той надсилав корінтській церкві (див. 1 Кор. 1:2). «Акила і Прискилла» виготовляли намети, коли Павло зустрів їх у Корінті. Саме в їхньому домі він тоді проживав. Вони пішли за Павлом у Ефес і залишилися там проповідувати, а свій дім зробили місцем зустрічі віруючих людей (див. Рим. 16:3-5). Тому вони знали багатьох людей з корінтської церкви, і їх багато хто знав.

16:20.  Фраза «всі брати» може мати стосунок до віруючих людей корінтської церкви, які на час написання даного Послання перебували в Ефесі (1:11; 16:17), або віруючих людей в Ефесі, які зустрічалися в інших господах, не лише у Акили та Прискилли, або ж просто всієї спільноти християн азійської провінції.

Святий поцілунок (див. 2 Кор.13:12; Рим. 16:16; 1 Сол. 5:25; 1 Пт. 5:14) був, головним чином, символічним виявом любові, прощення та єдності – усього того, що мало існувати серед християн. А тому його почали ототожнювати із Тайною Вечерею, з чого власне вона й починалася (див. Юстин Апологія  1. 65. 2). Поцілунок був символом тісного взаємозв’язку між віруючими людьми. Тут не говориться, що у часи Нового Завіту таким поцілунком можна було вітати лише представників своєї ж статі (див. Лк. 7:37, 45). Такий звичай з’явився лиш наприкінці другого століття, коли віруючі люди почали перейматися тим, що про них кажуть нехристияни, й остерігатися зловживань (див. Афінагор Прохання  32; Климент Александрійський Педагог  3. 18. 2-4). До початку третього століття відбулося розмежування між статями ( Апостольські правила  2. 57. 17), а до четвертого століття духівництво відокремилося від мирян ( Апостольські правила  8. 11. 9). Однак усього цього не було у новозавітній церкві, де відкрито виявляли один до одного любов.

16:21.  У цьому місці Павло перестав диктувати послання (див. Рим. 16:22; Гал. 6:1) і написав останні слова сам.

16:22.  Тут Павло розпочав із різкого застереження, яке, вочевидь, адресувалося лжевчителям (див. 12:3). Вони, на думку Павла, вже були у корінтській релігійній спільноті (див. 2 Кор. 11:3-4). Дієслово «любить» ( пхілеі ) пов’язане з іменником пхілематі , яке перекладене як «поцілунком» у 1 Кор. 16:20. Воно виражає палку любов і відданість – саме ті якості, яких не було між несправжніми братами. Павло прикликав гнів Божий на цих лжевчителів (див. Гал. 1:8-9) і тут же попросив Христа знову прийти (див. Мт. 7:21-23; Одкр. 22:20): « Маран ата !» Ця фраза є транслітерацією з арамейської мови й означає: Господи, прийди!»

16:23-24.  Усій віруючій корінтській спільноті Павло побажав те, що їм, безумовно, було дуже потрібне: «Благодать Господа Ісуса з вами!» (див. 1:4). А також він запевнив їх у тому, на що вони заледве заслуговували, у своїй палкій, хоча і невзаємній (див. 2 Кор. 6:11-13; 12:15), любові («любов», агапе ). Він обіймав їх усіх, між собою розділених (див. 1 Кор. 1:10), як їхній духовний батько «у Христі Ісусі» (4:15).

БІБЛІОГРАФІЯ

Deluz, Gaston. A Companion to First Corinthians . Edited and translated by Grace E. Watt. London: Darton, Longman and Todd, 1963.

Godet, Frederic Louis. Commentary on First Corinthians . Edinburgh: T. & T. Clark, 1889. Reprint (2 vols. in 1). Grand Rapids: Kregel Publications, 1977.

Gromacki, Robert G. Called to Be Saints: An Exposition of 1 Corinthians . Grand Rapids: Baker Book House, 1977.

Grosheide, F.W. Commentary on the First Epistle to the Corinthians . The New International Commentary on the New Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1953.

Hodge, Charles. An Exposition of the First Epistle to the Corinthians . Reprint. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1974.

Ironside, Henry Allen. Addresses on the First Epistle to the Corinthians . New York: Loizeaux Brothers, 1938.

Johnson, S. Lewis, Jr. “1 Corinthians.” In The Wycliffe Bible Commentary . Chicago: Moody Press, 1962.

Lenski, R.C.H. The Interpretation of St. Paul’s First and Second Epistles to the Corinthians . Minneapolis: Augsburg Publishing House, 1963.

Mare, W. Harold. “1 Corinthians.” In The Expositor’s Bible Commentary , vol. 10. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1976.

Morris, Leon. The First Epistle of Paul to the Corinthians : Tyndale New Testament Commentaries. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1958.

Parry, R. St. John. The First Epistle of Paul the Apostle to the Corinthians . Cambridge: At the University Press, 1916.

Redpath, Alan. The Royal Route to Heaven . Westwood, N.J.: Fleming H. Revell Co., 1960.

Robertson, Archibald, and Plummer, Alfred. The First Epistle of St. Paul to the Corinthians . The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1914.