Одні кажуть, що Лука ставив собі за мету створити історичну оповідь. А інші вважають, що його мета була апологетичною, тобто дана книга була таким собі писемним виправданням. Усі визнають, що Лука ставив перед собою не одну ціль, однак дискусії точаться з приводу його першочергової мети.

Думка, що головною була мета апологетична, підкріпляється дивовижними подібностями в діяннях Петра і Павла (див. таблицю «Чуда Петра і Павла»).

Імовірно, Лука хотів таким чином показати, що апостольська діяльність Павла також була дуже значною і не менш могутньою та впливовою, ніж діяльність Петра. Мабуть, тому в книзі тричі йде мова про те, як Павло навертав людей до Бога (част. 9; 22; 26). Однак, хоча тут і описано вражаючі подібності між проповідуваннями Петра і діяльністю Павла, навряд чи головною метою Луки було дати підтвердження апостольським діянням Павла. Надто багато в книзі є такого, що не відповідає даній меті. Для чого тоді було описувати вибір семи дияконів у Діян. 6 чи детально оповідати про корабельну катастрофу у Діян. 27?

Більшість науковців сходиться на думці, що Діяння показують універсальність християнства. Може, це і було головною метою Луки? Добра новина поширюється серед самарян, про неї дізнається етіопський євнух, Корнелій, язичники в Антіохії, бідні й багаті, освічені і неосвічені, жінки й чоловіки, високопоставлені особи і люди з низів. Такий підхід допомагає пояснити, чому у частині 15 Лука описав Єрусалимський собор. Проте це також не дає можливості зрозуміти певні елементи книги, наприклад вибір Матія у Діян. 1 чи семи дияконів у Діян. 6.

Тож запитання з приводу того, якою є головна мета Діянь, залишається відкритим. Насправді, Лука є одним із найперших християнських апологетів. І саме за ним першість у особливому виді апологетичних звернень до громадської влади з метою засвідчити законослухняний характер християнства. У Діяннях Апостолів є багато такого, що свідчить на користь припущення, що Лука написав цю книгу, щоб захистити право на існування християнства перед римськими правителями.

Переслідування, описані у Діяннях, завжди мали релігійний характер, окрім двох випадків, які трапилися у Филиппах (част. 15) та Ефесі (част. 19), і здійснювалися в інтересах закону. Усі інші рази проповідників переслідували згідно наказу єврейських релігійних лідерів.

Все ж припущення щодо того, що головною у Діяннях є апологетична мета, можна оскаржити, хоча й у книзі є багато свідчень на користь даної думки. Адже навіщо тоді було включати, наприклад, опис корабельної катастрофи у Діян. 27? Ще одним запереченням до такого припущення є той факт, що Євангеліє від Луки дуже тісно пов’язане з Діяннями. Цілком очевидно, що ці дві книги є однією роботою, яка складалася із двох частин. Достатнім доказом для цього є Діян. 1:1. А тому навряд чи головною у створенні Діянь була апологетична мета, бо у Євангелії від Луки дуже мало є того, що могло б засвідчити такий намір Луки.

Значно більш поширеною є думка, що головною у створенні Діянь Апостолів була історична мета. Згідно з таким припущенням Лука ставив собі за мету занотувати, як саме поширювалася добра новина з Єрусалиму в Юдею, в Самарію і в усі куточки землі (1:8). Лука, головним чином, мав на меті описати розповсюдження Християнства, показати як ця релігія, що утворилася у маленькому куточку Палестини, лиш дещо більш як за 30 років дісталася Риму. Це пояснює перехід від єврейської проповідницької діяльності до язичницької і від Петра до Павла. Окрім того, дана думка узгоджується з історичною перспективою Діян. 1:1 і Лк. 1:1-4. Пролог Лк. 1:1-4 нагадує прологи істориків, наприклад, таких як Геродот, Фукідід або Полібій. Тому цілком очевидно, що Лука описував історичні події в обох книгах.

Та чи є Лука лиш історіографом? Євангеліє від Луки і Діяння є історичними творами, але також вони є дуже теологічними і, особливо, есхатологічними. Книга Діянь розпочинається есхатологічним запитанням (1:6) і завершується есхатологічним висловом («Царство Боже» 28:31). Окрім того, тут зроблено наголос на верховенстві Бога. Не зважаючи на сильну протидію, Слово Боже поширюється і люди його приймають. Ніщо не може спинити постійне зростання християнства. Тож мету Книги Діянь можна окреслити наступним чином: Пояснити з допомогою Євангелії від Луки послідовне та сповнене всевишньої підтримки поширення звістки про царство від євреїв і до язичників, від Єрусалиму і до Риму . Євангеліє від Луки дає відповідь на запитання: «Якщо християнство бере своє коріння зі Старого Завіту і в юдаїзмі, то як воно стало всесвітньою релігією?» Книга Діянь, продовжуючи тему Євангелії від Луки, також дає відповіді на це запитання.

Поруч з описом розповсюдження християнства по всьому світові не можна заперечити факт наголосу на есхатології і в Євангелії від Луки, і в Діяннях. Пророчий вислів « царство Боже » у Лк. зустрічається 32 рази, а в Діяннях 6 разів, окрім посилань на Боже царство у 6:1 та 20:25 (див. 1:3; 8:12; 14:22; 19:8; 28:23, 31). До того ж, є чимало вказівок на есхатологію і в інших використаних термінах та підтексті (1:11; 2:19-21, 34-35; 3:19-25; 6:14; 10:42; 13:23-26, 32-33; 15:15-18; 17:3, 7, 31; 20:24-25, 32; 21:28; 23:6; 24:15-17, 21, 25; 26:6-8, 18; 28:20). Не має сумніву у тому, що церква наших часів має дуже велике значення, але вона також є і спадкоємцем царства. Тож можна зробити висновок, що Лука показував, як звістка про царство поширювалася від здебільшого євреїв до здебільшого язичників і від Єрусалиму аж до Риму.

Це розповсюдження було цілеспрямованим і відповідало верховному задуму. Адже через усю книгу можна прослідкувати присутність верховенства Бога. Не зважаючи на жорстку протидію, під керівництвом Господа Слово Господнє зростало і поширювалося. Тож, створюючи Діяння Апостолів, Лука ставив собі за мету показати, що Бог мав намір дати доступ у Своє

царство усім віруючим євреям і колишнім язичникам впродовж нашої Доби.

Якщо прийняти це твердження за вірне, то воно не заперечує попередніх припущень. Воно включає головних персонажів Діянь Петра та Павла, проповідування Петра серед обрізаних і проповідування Павла серед необрізаних. Універсальність доброї новини є одним з тих важливих моментів, на які хотів звернути увагу Лука і в своїй Євангелії, і в Діяннях. Безумовно, розповсюдження книги, про яке йде мова у 1:8, відповідає даному твердженню. Усе це разом і ставив собі за мету Лука, створюючи Книгу Діянь Апостолів.

Джерела, які Лука, імовірно,використав . На написання Діянь Луку надихав Святий Дух, а тому джерела, які він використовував, були невипадковими. Спершу він, головним чином, описував свій власний досвід. Це дуже добре видно у «ми» частинах Діянь (16:19-40; 20:5-28:31). Другим джерелом інформації міг бути Павло, з яким Лука провів чимало часу. Вони, мабуть, багато говорили про те, як апостол навертав людей до Бога, і що пережив у своєму житті. Третім джерелом були інші очевидці, до яких звертався Лука (див. 20:4-5; 21:15-19). У Діян. 21:18-19 згадується Яків, як один із тих, з ким зустрічався Лука. Безумовно, Яків міг надати Луці інформацію для перших частин Діянь! І дійсно, перші частини Діянь, здається, походять від арамейського джерела. До того ж, поки Павло був ув’язнений впродовж двох років у Кесарії (24:27), Лука мав можливість дослідити джерела у Палестині (Лк. 1:2-3). Ретельно дослідивши оповіді очевидців, Лука під керівництвом Святого Духа і створив цю Книгу Діянь.

Час написання . Діяння, напевно, було написано до руйнування Єрусалиму у 70 році н.е. Не існує жодного сумніву, що подію такого масштабу Лука не зміг би проігнорувати. Це видно навіть з того, що однією з головних тем книги є наступна: Бог, відвертаючись від євреїв через те, що вони зреклися Ісуса Христа, звертає Свою увагу на язичників.

Окрім того, навряд чи Лука не написав би про смерть Павла, яка зазвичай датується 66-68 роками н.е., якби це трапилося до написання Діянь.

А також Лука не згадав переслідування Нерона, які розпочалися після великої пожежі в Римі у 64 році н.е.

До того ж, мало сенсу було в тому, щоб захищати християнство перед Нероном і з допомогою Книги Діянь оскаржувати те, що постановили стосовно Павла правлінці нижнього рангу, у часи відвертої ворожнечі з боку Нерона. В той час Нерон так палко бажав зруйнувати церкву, що захист у вигляді Діянь Апостолів ніяким чином не змінив би його думку.

Консервативні науковці зазвичай вважають, що Діяння написано в 60-62 роках н.е. Відповідно до цього місцем написання був Рим або, можливо, Кесарія і Рим. Лука сів за написання Діянь Апостолів або тоді, коли Павла уже звільнили, або ж незадовго до цього.

План Книги . План, використаний у цьому дослідженні, є результатом застосування двох ключів Діянь. Першим і найбільш очевидним ключем є вірш Діян. 1:8: «Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете Моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі.»

Другим ключем є «звіти про розповсюдження» Луки, які раз по раз з’являються у книзі (див. 2:47; 6:7; 9:31; 12:24; 16:5; 19:20; 28:30-31). Оскільки Лука не завжди використовує чітке формулювання, існує певна суперечка щодо місць, про які йде мова в інших «звітах про розповсюдження» (див. 2:41; 4:31; 5:42; 8:25, 40; тощо). Однак ці інші вірші або не мають підсумовуючого значення, або їм бракує завершеності.

Чудовим взаємозв’язком між цими двома факторами є ключовий вірш Діян. 1:8 і сім «звітів про розповсюдження», які і формують основу для наступного плану.

ПЛАН

1. Свідчення в Єрусалимі (1:1-6:7)

А. Очікування обраних (част.1-2)

1. Вступ (1:1-5)

2. Перебування в Єрусалимі (1:6-26)

3. Заснування церкви (част. 2)

Перший звіт про розповсюдження : «Господь же додавав щодня (до церкви) тих, що спасалися» (2:47).

Б. Поширення церкви в Єрусалимі (3:1-6:7)

1. Протидія церкві (3:1-4:31)

2. Покарання в церкві (4:32-5:11)

3. Зростання церкви (5:12-42)

4. Розподіл обов’язків в церкві (6:1-7)

Другий звіт про розповсюдження : «І росло слово Боже та множилось число учнів у Єрусалимі вельми» (6:7).

II. Свідчення в усій Юдеї і Самарії (6:8-9:31)

А. Мучеництво Стефана (6:8-8:1а)

1. Арешт Стефана (6:8-7:1)

2. Промова Стефана (7:2-53)

3. Каменування Стефана (7:54-8:1а)

Б. Проповідування Филипа (8:1б-40)

1. У Самарії (8:1б-25)

2. До етіопського євнуха (8:26-40)

В. Послання Савла (9:1-31)

1. Навернення Савла (9:1-19а)

2. Конфлікти Савла (9:19б-31)

Третій звіт про розповсюдження : «Отож, Церква по всій Юдеї, Галилеї і Самарії мала спокій; будуючись і ходячи в Господнім страсі, наповнялася вона втіхою Святого Духа» (9:31).

III. Свідчення по всій землі (9:32-28:31)

А. Зростання церкви в Антіохії (9:32-12:24)

1. Приготування Петра до проповідування доброї новини по всій землі (9:32-10:48)

2. Приготування апостолів до проповідування доброї новини по всій землі (11:1-18)

3. Приготування Антіохійської церкви до проповідування доброї новини по всій землі (11:19-30)

4. Переслідування церкви в Єрусалимі (12:1-24)

Четвертий звіт про розповсюдження : «А слово Боже росло і множилося» (12:24).

Б. Зростання церкви в Малій Азії (12:25-16:5)

1. Прикликання й покликання Варнави і Савла (12:25-13:3)

[Перша місіонерська подорож, част. 13-14]

2. Подорож Малою Азією (13:4-14:28)

3. Собор в Єрусалимі (15:1-35)

4. Схвалення церков в Малій Азії (15:36-16:5)

[Друга місіонерська подорож, 15:36-18:22]

П’ятий звіт про розповсюдження : «Отак Церкви утверджувались у вірі й росли числом щоденно» (16:5).

В. Зростання церкви в Егейських краях (16:6-19:20)

1. Прикликання в Македонію (16:6-10)

2. Конфлікти в Македонії (16:11-17:15)

3. Хрестовий похід в Ахаю (17:16-18:18)

4. Підсумок другої місіонерської подорожі (18:19-22)

5. Завоювання Ефесу (18:23-19:20)

[Третя місіонерська подорож, 18:23-21:16]

Шостий звіт про розповсюдження : «Отак, завдяки Господній силі, слово зростало і зміцнялось» (19:20).

Г. Зростання церкви аж до Риму (19:21-28:31)

1. Завершення третьої подорожі (19:21-21:16)

2. Взяття в полон в Єрусалимі (21:17-23:32)

3. Взяття в полон в Кесарії (23:33-26:32)

4. Взяття в полон в Римі (част. 27-28)

Сьомий звіт про розповсюдження : «Павло … приймав усіх, що приходили до нього, проповідуючи Царство Боже і навчаючи про Господа Ісуса Христа з повною сміливістю та без перешкоди» (28:30-31).

КОМЕНТАРІ

1. Свідчення в Єрусалимі (1:1-6:7)

А. Очікування обраних (част.1-2)

1. ВСТУП (1:1-5)

1:1-2. У перших двох віршах цієї книги Лука пригадав читачеві, про що саме йшла мова у його Євангелії. Теофіл, напевно, був покровителем Луки і фінансував створення писань Луки, зокрема, Діянь, та вірив у Христа. Ці дві книги (Євангеліє та Діяння Апостолів) мають на меті підкріпити віру Теофіла та церкви Христа і пригадати їм вказівки Ісуса (див. Лк. 1:1-4).

Фраза «від початку» вказує на те, що Діяння продовжують оповідь про проповідницьку діяльність й навчання Христа на землі. Він і сьогодні діє та навчає через інших людей.

Згадка про Господнє Вознесіння у Діян. 1:2 пригадує вірш Лк. 24:51.

Перш ніж Господь повернувся на небеса, Він дав Своїм апостолам дві заповіді: (1) залишатися в Єрусалимі (Діян. 1:4; див. Лк. 24:49); (2) йти у світ і свідчити (Діян. 1:8; див. Лк. 10:4; 24:47). Ці «накази» можуть видатися несумісними, але їх слід було виконувати послідовно.

1:3. Той факт, що Господь являвся після Свого воскресіння, засвідчив реальність Воскресіння. Христос «показував їм Себе … у численних доказах живим після своєї муки». Слово «доказах» (текмеріоіс) у Новому Завіті зустрічається лиш тут і вказує на наявність свідчень, які на противагу доказам свідків, є наочними. Тобто Воскресіння було доведено, бо Ісуса можна було торкнутися, відчути і побачити (див. Лк. 24:39-40; 1 Йн. 1:1).

Впродовж 40 днів після Свого воскресіння Господь являвся апостолам і розповідав їм «про Боже царство». Що ж означає цей термін? Бог завжди правив світом і особливо Ізраїлем (Дан. 2:47; 4:3, 25-26, 32, 34-37; 5:21; 6:25-27; Пс. 5:2; 84:3; 89:6-18; 103; тощо). Однак настане час, коли остаточно наступить вічне царство Боже. Ось що означає вислів «Боже царство» (див. коментарі до Мт. 3:2; 13:10-16). І хоча Господь чимало про це говорив і навчав перед Розп’яттям, Він і далі обговорював цю важливу тему впродовж 40 днів після Свого воскресіння.

1:4. Обіцяним даром від Отця, про який також ішла мова у Лк. 24:49, був, безумовно, Святий Дух (див. Діян. 1:5; Йн. 14:16; 15:26; 16:7).

1:5. І дійсно Йоан передбачив, що Господь Ісус христитиме Святим Духом. Велич Христа було видно, виходячи вже з того факту, що Йоан ототожнював людей з собою, охрещаючи їх у воді, а Ісус Христос хрестив Святим Духом. Слово «христив», яке зазвичай означає «занурив», тут слід розуміти у значенні «об’єднав» (див. 1 Кор. 10:1-2). Ісус зробив таке саме передбачення стосовно хрещення Духом, як і Йоан (Мт. 3:11; Мк. 1:8; див. Діян. 11:16).

2. ПЕРЕБУВАННЯ В ЄРУСАЛИМІ (1:6-26)

а. Вознесіння (1:6-11)

1:6. Учні запитали Ісуса: «Господи, чи цього часу знову відбудуєш Ізраїлеві царство?»

Вірш 6 розпочинається словом «отож» ( мен оун ), яке й поєднує думку даного вірша з віршем 5. Учні гадали, що сходження Святого Духа і прихід обіцяного царства дуже тісно між собою пов’язані. Це й не дивно, адже у Старому Завіті ці два поняття часто поєднувалися (див. Іс. 32:15-20; 44:3-5; Єз. 39:28-29; Йоіл. 2:28-3:1; Зах. 12:8-10). Коли Христос сказав учням про хрещення Духом, яке незабаром відбудеться, вони відразу вирішили, що відновлення ізраїльського царства також вже близько (див. коментарі до слова «відновлення» у Діян. 3:21).

1:7. Зважаючи на відповідь Господа, деякі вчені роблять висновок, що апостоли хибним чином розуміли поняття царства. Та це не так. Христос не дорікав їм у цьому. Якби послідовники Ісуса і дійсно помилялися щодо цього, то Він одразу їх би й виправив. Справа ж полягає в тому, що Христос говорив про Боже царство, яке настане у буквальному розумінні цих слів (див. Мт. 19:28; Лк. 19:11-27; 22:28-30). У Діян. 1:3 йде мова про те, що Ісус навчав Своїх учнів про царство. Тож, очевидно, що Він дав їм правильне уявлення і про його характерні ознаки, і про майбутній прихід. Й у вірші 7 Ісус говорив про час приходу царства. Грецьке слово «час» ( хроноус ), головним чином, описує тривалість часу, а слово «пору» ( каіроус ) стосується і періоду часу, і особливостей часу (як, наприклад, у фразі «важкі часи»). Наразі учням ще не треба було знати ні про ті часи, ні про труднощі того періоду, «що їх Отець призначив у Своїй владі». Згодом про це знову буде йти мова (див. 1 Сол. 5:1).

1:8. Цей вірш протиставляється ( алла , «та») віршу 7. Замість того, щоб думати про те, коли і як настане царство, апостолам слід було стати «свідками» Христа «аж до краю землі». Ось що вони робитимуть після того, як приймуть «силу Святого Духа».

Значення речення «і будете моїми свідками» і досі обговорюють. Важко зрозуміти, чи це наказ, чи проста констатація факту. З граматичної точки зору це речення можна пояснити двояко, однак, зважаючи на 10:42 (див. 4:20), стає зрозуміло, що дане речення є наказовим і вжито його у майбутньому часі.

Імовірно, фраза «аж до краю землі» стосується Риму, головного центру світової цивілізації Апостольської доби, який доволі далеко знаходиться від Єрусалиму (більш як 1400 миль по прямій лінії).

1:9-11. Ці вірші описують Вознесіння Ісуса, а також вказують на Його повернення. Він повернеться у хмарі, у Своєму тілі, так, що Його зможуть побачити всі люди (Одкр. 1:7), і зійде Він саме на Оливну гору (Зах. 14:4) – «так само …, як Його … бачили (апостоли) відходячого на небо».

Вознесіння Христа стало завершенням проповідницької діяльності Ісуса на землі у Його тілесній присутності. Воно також піднесло Його на місце праворуч від Отця (Діян. 2:33-36; 5:30-31; Євр. 1:3; 8:1; 12:2). В той же час Вознесіння означало, що роботу Христа на землі тепер мали продовжити Його учні (Діян. 1:1-2, 8).

Вознесіння мало відбутися, щоб міг зійти обіцяний Утішитель (див. Йн. 14:16, 26; 15:26; 16:7; Діян. 2:33-36). Святий Дух даватиме учням силу, коли вони проповідуватимуть добру новину і чекатимуть на царство.

б. Молитва у Верхній світлиці (1:12-14)

1:12-14. «День ходи в суботу» відповідав 3000 футів або дещо більш, як півмилі (див. Вих. 16:29; Чис. 35:5). Гора Оливна саме на такій відстані від Єрусалиму і знаходиться.

Апостоли «зійшли на горницю». Великі групи людей зазвичай збиралися на верхніх поверхах, бо саме там були найбільші кімнати (див. Діян. 20:8-9). На нижніх поверхах кімнати були меншими, щоб їх стіни могли утримувати вагу верхніх поверхів.

Їх молитва (1:14), напевно, була особливою і стосувалася обіцянки, озвученої у вірші 4. Учні виконували вказівки, які дав їм Ісус (Лк. 11:13). Однак, починаючи з дня П’ятидесятниці, християнам не обов’язково у своїх молитвах просити Святого Духа (див. Рим. 8:9).

Очевидно, що воскресіння Ісуса спонукало Його братів до навернення (див. Йн. 7:5; 1 Кор. 15:7). Якщо це дійсно так, тоді це єдине занотоване об’явлення Христа непорятованим людям після Його воскресіння.

в. Вибір 12 апостола

1:15. Петро, лідер серед апостолів, став серед 120 «братів», що зібралися разом в Єрусалимі. Безумовно, в інших місцях було ще чимало послідовників Ісуса (див. 1 Кор. 15:6).

1:16-17. Посилання Петра на Старий Завіт свідчить про те, що він добре знав Святе Письмо. В Псалмах написано те, «що Дух Святий прорік був устами Давида». На думку Петра, «треба було, щоб збулося Писання». Слова «треба було» є перекладом до слова деі , яке використовувалося для позначення логічної або ж божественної потреби.

Петро сказав, що Давид прорікав про Юду. Але коли саме Давид говорив про Юду Іскаріотського? Звісно ж, він не називав його прямо чи по-імені. У Псалмах Месія вважається досконалим Царем. А тому царські псалми, у яких іде мова про Царя Ізраїлю, часто стосуються Христа. Таким чином вороги царських псаломщиків ставали ворогами Месії. А, отже, про Юду йде мова у Пс. 69:25 і 109:8, як свідчить Діян. 1:20. І в обох цих царських псалмах виголошено прокляття.

1:18-19. Хоча Юда й не купував «собі поле» особисто, він зробив це опосередковано. Священики використали ті гроші, які колись вони ж виплатили Юді за зраду, але які він згодом кинув у святиню, і купили поле від його імені (Мт. 27:3-10).

Оповідь про насильницьку смерть Юди у Діян. 1:18, здається, суперечить Мт. 27:5, де чітко говориться, що він «повісився». Одним із можливих пояснень є те, що його «нутро» сильно роздулося й розтягнулося після того, як він повісився, а тому він і «тріснув». Іншим поясненням і, вочевидь, більш вірогідним, є те, що Юда повісився над кручею, і або мотузка, яку він для цього використав, обірвалася, або гілка дерева, на якій він висів, зламалася. І коли він упав на скелі внизу, то «тріснув».

«Гакелдама» у перекладі з арамейської означає «Поле Крові». Точне місцезнаходження того поля невідоме, та зазвичай вважають, що воно розташоване десь поблизу Грецької православної церкви і жіночого монастиря святого Онуфрія, де долина Хінном об’єднується з Кедронською долиною (див. карту).

Карта, РОЗТАШУВАННЯ АКЕЛДАМА

Gordon’s calvary & garden tomb – Голгофа Гордона і садова могила

Traditional calvary & tomb – традиційна Голгофа і могила

Antonia fortress – фортеця Антонія

Temple – храм

Herod family palace – палац для членів сім’ї Ірода

Herod’s palace – палац Ірода

Home of Caiaphas – помешкання Каяфи

Upper room – Верхня світлиця

Akeldama – Акелдама

1:20. Щодо цитат Петра з Пс. 69:25 і 109:8 у стосунку до Юди див. коментарі до Діян. 1:16-17.

1:21. І знову (див. вірш 16) Лука використав слово деі , яке в перекладі звучить як «треба, отже», щоб показати логічну чи божественну потребу. Цікаво, що апостоли вважали за необхідне взяти на місце Юди когось іншого, а згодом, коли помер апостол Яків (12:2), не має жодної згадки про те, щоб когось було призначено на його місце. Очевидно, існувала необхідність взяти когось на дванадцяте місце, яке займав Юда, з огляду на обіцянку, яку Ісус дав апостолам у Мт. 19:28. Там іде мова про те, що апостоли посядуть на дванадцятьох престолах у царстві Христа, коли Він повернеться вдруге на Землю (див. Одкр. 21:14).

1:22. Важливість Воскресіння видно навіть у тому, що Петро озвучив вимогу, згідно якої місце Юди міг зайняти лише той, хто був «свідком Його воскресіння». Воскресіння Господа Ісуса є наріжним каменем християнської віри (див. 1 Кор. 15).

1:23-26. Обираючи між двома чоловіками – Йосифом, «що зветься Варсавою, на прізвище Юст» і Матієм – апостоли зробили дві речі: помолилися (визнаючи всезнання Господа; див. Пс. 139:1-6; Йн. 2:25; 4:29) і «кинули жереб». Імовірно, вони написали два імені на камінцях, які, вкинувши в якусь певну посудину, і використали, коли кидали жереб.

У Біблії тут востаннє використовується жереб як спосіб визначення Божої волі. А тому тут слід озвучити кілька спостережень. По-перше, кидання жеребу не було чимось аморальним в даному випадку. Адже таким чином апостоли робили вибір між двома чоловіками, які однаково відповідали даній посаді. По-друге, такий спосіб прийняття рішення було взято, мабуть, з Прип. 16:33, де говориться, що результат кидання жеребу залежить від Господа.

Дехто вважає, що вибір Матія був невірним. Вони твердять, що такий спосіб обирання був негідним, і місце Юди мав зайняти Павло. Однак ті, хто вважає, що обравши Матія, апостоли вчинили правильно, зауважують, що Мт. 19:28 стосується євреїв, а Павло мав проповідувати серед язичників (Гал. 2:9). Окрім того, Лука, товариш і помічник Павла, визнавав легітимність усіх дванадцятьох апостолів (Діян. 2:14; 6:2). Зрештою, немає жодного відчуття осуду в тексті Діянь стосовно вибору Матія.

3. ЗАСНУВАННЯ ЦЕРКВИ (част. 2)

а. Сходження Святого Духа (2:1-13)

2:1. «День П'ятидесятниці» був щорічним святом, яке відзначали через сім тижнів або 49 днів після свята Перших Плодів, а тому воно також називалося святом Тижнів (див. Лев. 23:15-22). Грецькою мовою його назва звучить як «Пентекост» і означає 50, бо це був 50-ий день після свята Перших Плодів (Лев. 23:16).

Достеменно невідомо, де саме зібралися послідовники Христа. Лука просто написав: «Всі вони були вкупі на тім самім місці.» Можливо, вони перебували на території храму. Однак у Діян. 2:2 йде мова про те, що це був «дім». Навряд чи так назвали б храм, хоча таким чином могли б описати «житло» (7:47). Якщо вони зібралися не в храмі, то, напевно, десь неподалік (див. 2:6).

2:2-3. Згадка про «вітер» і «вогонь» є невипадковою. Слово «Дух» ( пнеума ) пов’язане зі словом пное , яке тут перекладено як «вітер». Воно також означає подих. Обидва іменники – «дух» і «вітер» чи «подих» – походять від дієслова пнео , «дути, дихати». Фраза «з неба шум, неначе подув буйного вітру» вказує на силу Святого Духа і повноту Його сходження.

Вислів «поділені язики, мов вогонь» зображає присутність Бога. Кілька разів у Старому Завіті Бог показувався у вигляді полум’я (Бут. 15:17; Вих. 3:2-6; 13:21-22; 19:18; 40:38; див. Мт. 3:11; Лк. 3:16).

І цей вогонь «осів на» кожній присутній там віруючій людині.

2:4. Сповнення «Святим Духом» – це не те саме, що і хрещення Духом. Хрещення Духом відбувається в житті людини лише один раз у момент її спасіння (див. 11:15-16; Рим. 6:3; 1 Кор. 12:13; Кол. 2:12), а сповнення Духом може траплятися не лише в момент спасіння, але й багато разів після нього (Діян. 4:8, 31; 6:3, 5; 7:55; 9:17; 13:9, 52).

Свідченням хрещення Святим Духом був той факт, що «усі вони … почали говорити іншими мовами» ( хетераіс глоссаіс ; див. 11:15-16). Безумовно, це були живі мови, якими люди говорили. Адже слово діалекто , використане в 2:6, 8 означає «мова», а не якесь несамовите белькотіння. Це дає зрозуміти, у якому власне значенні використано слово «мова» у частинах 2; 10; 19; і в 1 Кор. 12-14.

Дана подія слугує початком створення церкви. До цього моменту про неї говорили у майбутньому часі (Мт. 16:18). Церква є тілом завдяки хрещенню Духом (1 Кор. 12:13). А тому перший випадок хрещення Духом і вказує на урочисте заснування церкви. Звісно ж, у Діян. 2:1-4 не вказується точно, що хрещення Духом відбулося саме на день П’ятидесятниці. Однак на це вказує вірш 1:5, а в 11:15-16 згадується дана подія так, наче вона відбулася саме на свято П’ятидесятниці. Отже, церква утворилася саме тоді.

2:5-13. На свято посходилися до Єрусалиму євреї з різних земель, де вони колись розселилися й утворили єврейську «діаспору» (див. Як. 1:1; 1 Пт. 1:1). Напевно, вони розмовляли двома мовами: грецькою мовою і своїми рідними мовами. Тому ці люди були приголомшені, коли почули, що євреї з Галилеї розмовляли мовами народів, що проживали довкола Середземного моря.

Невідомо, чи різними мовами розмовляли лише Дванадцять апостолів, а чи усі 120 присутніх віруючих людей. Декілька фактів свідчать на користь того, що така дивовижа трапилася лише з Дванадцятьма апостолами: (1) Їх назвали «галилеяни» (Діян. 2:7; див. 1:11-13). (2) Петро виступив з «одинадцятьма» (2:14). (3) Найближчий попередній займенник «вони» у вірші 1 стосувався «апостолів» у 1:26. Але даному твердженню суперечить той факт, що кількість мов, перелічених у 2:9-11, перевищує число 12. Однак один апостол міг говорили й кількома мовами по черзі. Та все ж існує вірогідність, що усі 120 присутніх віруючих людей розмовляли різними мовами. А оскільки більшість з них походила з Галилеї,то й їх узагальнено могли назвати галилеянами. Згадка про Дванадцятьох апостолів вказувала на те, що вони були лідерами серед 120 віруючих людей.

А темою, яку обговорювали усі ці люди, були «величні діла Божі». Здається, вони таким чином прославляли Бога. Вони не говорили про необхідність покаятися і не звіщали добру новину.

Не маючи змоги пояснити таке чудо, невіруючі євреї були збентежені. Навіть дехто почав глузувати і твердити, що «то вони молодим вином повпивалися». Слово «вином» ( глеукоус ) означає молоде солодке вино.

б. Проповідь Петра (2:14-40)

Ця промова розкриває, головним чином, одну тему: Ісус – це Месія і Господь (вірш 36). До проповіді Петра можна скласти наступний план:

I. Усе це – здійснення пророцтва (вірші 15-21)

А. Захист (вірш 15-21)

Б. Пояснення (вірші 16-32)

II. Ісус – Месія (вірші 22-32)

А. Його діяння засвідчують, що Він – Месія (вірш 22)

Б. Його воскресіння засвідчує, що Він – Месія (вірші 23-32)

III. Ісус, прославлений Месія, зіслав Святого Духа (вірші 33-36)

IV. Результат (вірші 37-40)

2:14-15. Петро розпочав зі спростування їх обвинувачень у сп’янінні, була «бо тільки третя година дня». Навіть для п’яничок це був надто ранній час для вживання алкоголю.

2:16-21. Віруючі люди не були п’яними. Вони відчували те, про що йшла мова у Йоіл. 2. Як сказав Петро: «Але це те, що був сказав Пророк Йоіл.» Дане речення не означає, що усе це лиш подібне на те, про що говорив Йоіл. Ні, воно засвідчує той факт, що на день П’ятидесятниці здійснилося саме те, про що писав Йоіл. Однак пророцтва Йоіла, процитовані у Діян. 2:19-20, сповна не збулися. Справа в тому, що вони зможуть здійснитися лише за умови, що Ізраїль покається. Про це більш детально говориться у коментарях до 3:19-23.

2:22. Петро сказав, що чуда Ісуса сам «Бог зробив між» євреями, щоб засвідчити слова Свого Сина (див. 1 Кор. 1:22; 14:22).

2:23. Думка цього вірша зрозуміла: Розп’яття не було випадковим. Воно трапилося «згідно з визначеною постановою ( боуле , «планом») і передбаченням Божим» й цілковито відповідало Його волі. В цьому була божественна необхідність (див. 4:28). Коли Петро промовляв слово «ви», він мав на увазі євреїв, а коли казав слово «беззаконних» ( аномон ), то, імовірно, вказував на язичників. І євреї, і язичники були повинні у смерті Христа. Апостоли багато разів обвинувачували євреїв у розпинанні Ісуса (2:23, 36; 3:15; 4:10; 5:30; 7:52; 10:39; 13:28), не обминали вони і язичників (2:23; 4:27; див. Лк. 23:24-25).

2:24. Воскресіння Господа є основною темою у Діяннях (вірш. 32; 3:15, 26; 4:10; 5:30; 10:40; 13:30, 33-34, 37; 17:31; 26:23). Тут є також інша вказівка на те, що Ісус – Месія, «бо неможливо було, щоб вона (смерть) держала його в своїй владі» (Йн. 20:9).

2:25-35. Ці вірші містять чотири докази воскресіння та вознесіння Господа: (а) Пророцтво Пс. 16:8-11 і наявність гробу Давида (Діян. 2:25-31), (б) свідки Воскресіння (вірш 32), (в) надприродні події в день П’ятидесятниці (вірш 33), і (г) Вознесіння найвеличнішого Сина Давидового (Пс. 110:1; Діян. 2:34-35).

Слово, яке перекладено у віршах 27 і 31 як « ад », слугує позначенням світу, куди потрапляють грішні душі.

Петро мав на увазі те, що оскільки патріарх і пророк Давид «помер і був похований», він не міг говорити про себе у Пс. 16:8-11. Тож він писав про Христа (Месію) і Його воскресіння. У Діян. 2:30 йде мова про клятву з Пс. 132:11 (див. 2 Сам. 7:15-16). Бог «воскресив» Ісуса і возніс Його (див. Діян. 3:13; Флп. 2:9) до Своєї правиці (див. Діян. 5:30-31; Еф. 1:20; Кол. 3:1; Євр. 1:3; 8:1; 10:12; 12:2; 1 Пт. 3:22). Таким чином Ісус отримав владу зіслати «обіцяного Святого Духа» (Діян. 1:5, 8; Йн. 14:16, 26; 15:26; 16:7), чию присутність було засвідчено тим, що вони бачили («язики, мов вогонь», Діян. 2:3) і чули («подув буйного вітру», вірш 2), і тим, що апостоли розмовляли іншими мовами (вірші 4, 6, 8, 11).

Давид не говорив про себе не лише у Пс. 16:8-11, а й у Пс. 110:1. Він не воскрес (Діян. 2:29, 31), і «не зійшов на небо» (вірш 34). Господь – це Яхве Бог, який промовляв до Владики (Давидового), тобто до Христа, Сина Божого.

П’ять разів котрийсь з апостолів казав у Діяннях, що був свідком воскреслого Христа (вірш 32; 3:15; 5:32; 10:39-41; 13:30-31). Й вони знали, про що говорили.

2:36. Тут подано підсумок слів Петра. Іменник «Господом» у стосунку до Христа, імовірно, також стосується Яхве. Адже те ж саме слово киріос перекладено як «Бог» у вірші 39 (див. Флп. 2:9). Це неабияк засвідчує той факт, що Христос є божеством.

2:37. Вірші 37-40 описують результат, який мала промова Петра. Дієслово «розжалобилися» ( катенигесан ) означає «бути приголомшеним». Сила переконання, з якою Дух діяв (див. Йн. 16:8-11) у їхніх серцях, була справді могутньою.

Їх запитання показало, що вони перебували в розпачі (див. Діян. 16:30). Якщо євреї розіп’яли Свого Месію, а тепер Він вознісся, то що ж залишалося робити їм? Що вони мусіли «робити»?

2:38-39. Відповідь Петра була простою. Спершу їм слід було покаятися. Це дієслово ( метаноесате ) означає «змінити свій кругозір» або «змінитися в душі чи змінити напрямок у власному житті». А це, безумовно, приведе до зміни в поведінці, однак головним є все ж зміна у свідомості й душі. Євреї зреклися Ісуса. Тепер вони мали увірувати в Нього. Апостоли неодноразово говорили про каяття у своїх промовах в Діяннях (вірш 38; 3:19; 5:31; 8:22; 11:18; 13:24; 17:30; 19:4; 20:21; 26:20).

Неоднозначним є слово «охриститься» у 2:38. Оскільки і каяття, і хрещення дають в результаті прощення гріхів, то, зважаючи на це, хрещення є необхідним для отримання спасіння. В інших місцях Святого Письма прощення гріхів залежить від віри (Йн. 3:16, 36; Рим. 4:1-17; 11:6; Гал. 3:8-9; Еф. 2:8-9; тощо). До того ж, сам Петро згодом обіцяв прощення гріхів на основі віри (Діян. 5:31; 10:43; 13:38; 26:18). У Лк. 24:47 і Діян. 5:31 той самий автор, Лука, вказує, що прощення гріхів дає каяття. «Дар Святого Духа» – це Божа «обітниця» (див. 1:5, 8; 2:33) тим, хто навертається до Господа, в тому числі євреям та їхнім нащадкам, і тим, «що далеко», тобто язичникам (див. Еф. 2:13, 17, 19). У Діян. 2:38-39 поєднується людська сторона спасіння («покайтесь») і божественна сторона (слово «покликав» означає «обрав»; див. Рим. 8:28-30).

2:40. Слова Петра у цьому вірші стосуються віршів 23 і 36. Ізраїль був повинен у страшному гріху. Проте окремі євреї змогли б уникнути Божого суду над тим поріддям, якщо б розкаялись (див. Мт. 21:41-44; 22:7; 23:34-24:2). Вони б приєдналися до Христа і Його церкви, якби лиш відділилися від Ізраїлю.

в. Опис першої церкви (2:41-47)

2:41. «Три тисячі» людей, які повірили, «охристились», й таким чином продемонстрували свою тотожність з Христом. Ця група відразу приєдналася до послідовників Ісуса.

2:42. Діяльність цієї ранньої церкви була двоякою. По-перше, віруючі люди «постійно перебували ( проскартероунтес ; див. 1:14; 2:46; 6:4; 8:13; 10:7; Рим. 12:12; 13:6; Кол. 4:2) в апостольській науці». По-друге, вони перебували у «спільності, на ламанні хліба й молитвах». Відсутність слова «і» між словом «спільності» і фразою «на ламанні хліба й молитвах» вказує на те, що остання фраза є прикладкою до слова «спільності».

Можливо, ламання хліба включало також і Тайну Вечерю та споживання їжі (див. Діян. 2:46; 20:7; 1 Кор. 10:16; 11:23-25; Юд. 12).

2:43. «Багато було чудес ( терата , «чуд, які викликали благоговіння») і знаків ( семеіа , «чуд, які вказували на божественну правду»)», які засвідчували достовірність слів апостолів (див. 2 Кор. 12:12; Євр. 2:3-4). Апостоли «робили» їх часто (Діян. 4:30; 5:12; 6:8; 8:6, 13; 14:3; 15:12). Христос також здійснював багато «чудес і знаків», і «чуд» ( динамеіс , «могутніх діянь»).

2:44-45. Той факт, що віруючі люди продавали своє майно й «усе мали спільним», може вказувати на наступне: рання церква сподівалася, що Господь повернеться дуже скоро і відкриється царство Боже. Цим можна пояснити, чому такий звичай не зберігся. Проте слід зауважити, що спільне володіння усім не свідчило про соціалізм чи комунізм, бо воно було на добровільній основі (див. 4:32, 34-35; 5:4). Окрім того, вони не ділили добро порівну між усіма, а давали лиш тоді, «як кому чого треба було».

2:46-47. Діяння, описані у віршах 42-27, ведуть до відділення церкви від традиційного юдаїзму, хоча вони й «щодня (див. вірш 47) … перебували ( проскартероунтес ; див. вірш 42) у храмі».

Однією з підтем Діянь є радість, бо переможна церква є радісною. Це видно у віршах 46-47 та в багатьох інших (5:41; 8:8, 39; 11:23; 12:14; 13:48, 52; 14:17; 15:3, 31; 16:34; 21:17). У своїй спільності вони «ламали по домах хліб і споживали харчі з радістю» (див. 2:42). (Слово «хвалили» [ аіноунтес ] зустрічається у НЗ лише дев’ять разів, сім із них у Луки: Лк. 2:13, 20; 19:37; 24:53; Діян. 2:47; 3:8-9; Рим. 15:11; Одкр. 19:5).

Лука завершив цю частину Діянь першим із семи звітом про розповсюдження (див. Діян. 6:7; 9:31; 12:24; 16:5; 19:20; 28:30-31): «Господь же додавав щодня (до церкви) тих, що спасалися.» Тож церква зростала дуже швидко вже від самого початку!

Б. Поширення церкви в Єрусалимі (3:1-6:7)

1. ПРОТИДІЯ ЦЕРКВІ (3:1-4:31)

а. Подія (част. 3)

3:1. Не має сумніву у тому, що віруючі люди ходили «у храм на молитву» по кілька разів на день – о 9 год. ранку, о 12 год., тобто опівдні, та в 3 год. дня. Імовірно, в даному вірші було вказано час «о дев’ятій годині» (згідно римського підрахунку часу це була 3 год. дня), щоб було легше пояснити вірш 4:3.

3:2. Опис чоловіка, кривого «від лона матері своєї», показував усю безнадійність його становища. І було йому вже за 40 (4:22). Люди приносили його щодня і клали «біля дверей храму, що звалися Красними, просити милостині». Це могли бути східні двері храму, які вели з двору язичників у жіночий двір.

3:3-11. Надприродне оздоровлення кривого чоловіка Богом через «Петра і Йоана» (вірш 7) і його незвичайна реакція на це (вірш 8) привабили натовп людей, які дивувалися («сповнилися страхом та здивуванням») тому, що трапилося. Вони прибігли «у притвор, званий Соломоновим», що був галереєю колон, вибудованих вздовж східного боку зовнішнього двору (див. 5:12). Окрім цього чоловіка у Діяннях описано оздоровлення ще двох кривих чоловіків (9:32-34; 14:8-10).

3:12. Петро оцінив ситуацію і використав її як можливість для проповідувань. Його звертання до людей включало: (а) пояснення (вірші 12-16) і (б) заклик (вірші 17-26).

3:13-15. Петро сказав, що це Ісус зцілив того чоловіка Своєю владою. Тут Ісуса описано як Божого «Слугу» (див. вірш 26; 4:27, 30). Цей термін нагадує про вірші Іс. 42:1; 49:6-7; 52:13; 53:11. Цікаво, що форми дієслова «видали» ( парадідомі ) двічі використано в Іс. 53:12 у Септуаґінті. Цей скромний Слуга (див. Флп. 2:6-8) був піднесений («Бог … прославив»; див. Йн. 12:23; 17:1; Діян. 2:33; Флп. 2:9; Євр. 1:3-4, 8) Богом предків єврейського народу, а саме «Авраама, Ісаака і Якова» (див. Бут. 32:9; Вих. 3:6, 16; Мт. 22:32; Мк. 12:26; Лк. 20:37; Діян. 7:32). Петро відверто зазначив, що в поведінці народу спостерігалися три протиріччя (3:13-15). Він сказав, що, по-перше, євреї вимагали смерті Христа, коли Пилат «присудив Його пустити». По-друге, євреї зреклися «Святого і Праведного» і просили звільнити «душогубця». По-третє, Ізраїль вбив «Творця життя …, якого Бог воскресив з мертвих». Петро називав Христа дуже цікавими словами: Слуга Ісус, Святий і Праведний (див. Євр. 7:26) і Творець Життя (див. Йн. 10:10). У третій назві присутня неабияка іронія: вони вбили Творця Життя , але Він «з мертвих» повернувся до життя ! (Щодо воскресіння Ісуса див. коментарі до Діян. 2:24. Щодо свідків Воскресіння див. 2:32.)

3:16. Кривий чоловік оздоровився, бо увірував в ім’я Ісуса. Багато з тих, кого зцілив Ісус, мало віру (наприклад, Мк. 5:34; 10:52; Лк. 17:19). У біблійні часи саме ім’я людини вже свідчило за неї та її особливості. У Діяннях Лука говорив про ім’я Ісуса щонайменше 33 рази (див. Діян. 2:21, 38; 3:6, 16; 4:7, 10, 12, 17-18; 5:28, 40-41; тощо).

3:17-18. Тут Петро починає озвучувати свій заклик. Люди, як і їхні «князі» (див. Лк. 23:13), вчинили так «через незнання» (див. Діян. 17:30; Еф. 4:18; 1 Пт. 1:14), тобто на той час вони не усвідомлювали, ким насправді був Ісус. Тому Бог давав їм тепер можливість покаятися. Хоча вони й розіп’яли Його через незнання, страждання Ісуса стали здійсненням пророцтв Старого Завіту (див. Діян. 17:3; 26:23).

3:19-20. Як і в своїй проповіді у день П’ятидесятниці (2:38), Петро закликав людей покаятися. Коли Господь прислав Христа, тобто Месію (вірш 20), це означає, що настало Його царство. (5) Старий Завіт звіщав «про ці дні» (вірш 24; див. вірш 21). Старозавітні пророки не передбачали утворення церкви. Для них це залишалось таємницею (Рим. 16:25; Еф. 3:1-6). Проте пророки часто говорили про золотий вік Месії.

Дари спасіння вказували як на Божу милість, так і на невіру народу. З одного боку, Бог давав людям можливість покаятися вже після того, як вони отримали знак у вигляді Воскресіння Хреста. Вони зреклися того Ісуса, що був до Розп’яття, а зараз їм пропонували повірити у Месію вже після Його Розп’яття на хресті. З іншого ж боку, слова Петра підкреслили той факт, що народ зрікся свого Месії. Вони отримали знак Йони, та все ж відмовлялися вірити (див. Лк. 16:31). Безумовно, це лиш підтвердило невіру людей.

Бог знав, що народ відхилить Його дар. Однак він був істинним, як і добра новина, для кожної необраної людини. Про царство почали звіщати, починаючи з часу заснування Церкви. Про церкву йшла мова ще до того, як вона утворилася в день П’ятидесятниці (див. Мт. 16:18; 18:17; Йн. 10:16; 14:20). Цей дар дається людям у Вік Церкви . Діяння слід розглядати як ланку, що об’єднує діяння Христа на землі з Його діяннями через церкву на землі.

Зрештою, Діян. 3:17-21 показують якщо народ покається отримає прощення гріхів і увійде в царство Месії.

3:22-23. Тут Ісуса показано як «Новозавітного Мойсея», зважаючи на Втор. 18:15-19 (див. Йн. 6:14). Христос не лише звільнить єврейський народ, як зробив це Мойсей, Він також і судитиме, як Мойсей (див. Лев. 23:29 і Втор. 18:19; також див. Чис. 14:26-35).

3:24-25. Той факт, що Петро згадав Самуїла, як наступного після Мойсея пророка (див. 13:20), чітко вказує на те, що Ісус Навин на здійснив Втор. 18:15.

«Всі пророки» (див. Діян. 3:18, 21) тим чи іншим чином писали про «ці дні», тобто про Вік Месії. Євреї були нащадками «пророків і Завіту, що Бог був заключив із» Авраамом (Бут. 12:2-3; 15:18-21; 17:1-8; 22:18) і який було затверджено «батьками» єврейського народу (наприклад, Ісааком [ Бут. 26:41 ]). Євреї могли б отримати благословення, якби вони, як Авраам, увірували (див. Рим. 3:28-29; 4:3; Гал. 3:6-7). Насправді, всі люди були б «благословенні» через Авраама (див. Бут. 12:2; Рим. 4:12, 16; Гал. 3:29; Еф. 3:6).

3:26. «Насамперед» Бог послав «Слугу Свого» Ісуса (див. вірш 13; 4:27, 30) до свого народу. Про це йде мова в усіх Євангеліях і Діяннях (див., наприклад, Мт. 10:5; Діян. 13:46; Рим. 1:16). Царство Боже і зараз відкрито для синів Ізраїлю (див. Мт. 23:39; Рим. 11:26).

б. Ув’язнення (4:1-22)

4:1-2. «Священики, наставник храму й садукеї» були незадоволені тим, про що звіщали Петро, Йоан та оздоровлений чоловік (вірш 14). Оскільки наставник храму відповідав за порядок у храмі, не дивно, що він разом зі священиками та садукеями схопив Петра та Йоана, щоб той натовп розійшовся (див. 3:11).

Серед священиків, головним чином, були садукеї, що формували певну релігійну секту (5:17). Тож саме садукеї стали головними обвинувачами. Ці люди виділялися з-поміж інших наступним: вони (а) не вірили у фізичне воскресіння та заперечували існування ангелів і духів (23:8); (б) були віддані римському правлінню; (в) бажали зберегти все, як було; (г) товаришували з найбагатшими представниками народу і (ґ) визнавали лише П’ятикнижжя. Садукеїв дуже непокоїли проповідування Петра та Йоана, бо вони цілковито суперечили переконанню садукеїв, що воскресіння не було, а також могли внести неспокій в їхній усталений порядок життя і підірвати віру в них звичайних людей.

4:3. Двох апостолів «кинули» на ніч у в’язницю, «бо вже був вечір» (див. «о дев'ятій годині» у 3:1), і садукеї не могли провести над ними суд.

4:4. Однією з підтем Діянь є зростання кількості прихильників Божого Слова всупереч очевидній протидії. Звістка про добру новину швидко й непереборно ширилася між людьми. Вони ув’язнили двох головуючих апостолів, однак ув’язнити Слово Боже їм було не до снаги! (Див. 28:30-31; Флп. 1:12-14.)

4:5-6. Перерахувавши імена релігійних лідерів, Лука підкреслив, яким пишним і могутнім було те зібрання. Прості рибалки стояли перед найвищими лідерами на землі! «Начальники, старші та книжники» формували синедріон, єврейський верховний суд (див. вірш 15). Анна був тестем Каяфи. Він обіймав посаду первосвященика з 6 і до 15 року н.е., а потім був усунутий. Його зять Каяфа займав цю посаду з 18 і до 36 року н.е. Та було очевидно, що саме Анну, який брав активну участь в управлінні релігійними справами, євреї вважали своїм первосвящеником. (Див. графік роду Анни. Також див. коментарі до Лк. 3:2; Йн. 18:13; Діян. 7:1.) Саме це зібрання допитувало на суді Ісуса, а зараз за іронією долі вони дивилися в очі двох видатний і сміливих Його послідовників! Однак про Йоана й Олександера, яких Лука тут також згадав, нічого не відомо.

4:7-10. Коли Петра та Йоана «поставили» перед синедріоном і запитали про те, якою силою вони оздоровили кривого чоловіка, Петро сповнився «Духом Святим» (див. 2:4) і почав їм відповідати. Це була вже четверта промова Петра у Книзі Діянь Апостолів! Іронізуючи, він, по суті, сказав: «То ви судите нас за добре діло, зроблене недужому?» І пояснив, що вони зробили це чудо не завдяки своїй власній силі, а «ім'ям Ісуса Христа» (див. 3:16; 4:7, 12, 17-18). Адже хоч єврейські релігійні лідери Ісуса й розіп’яли, «Бог воскресив (Його) з мертвих» (див. 2:23-24; 3:15).

4:11. Той, Хто оздоровив кривого чоловіка, був Каменем, яким «будівничі знехтували». Тут Петро процитував Пс. 118:22. Науковці, які тлумачать Біблію, мають з даного приводу різні думки. Камінь, яким знехтували будівничі (Пс. 118), може бути: (а) дійсно будівельним каменем, (б) ізраїльським народом чи (в) Давидом. Або ж вислів щодо каменю – це просто прислів’я, яке не має конкретного значення. Найбільш імовірно, для Давида знехтуваним каменем у Пс. 118:22 був Ізраїль, народ, якого інші зневажали. Та в будь-якому випадку цей вірш якнайповніше здійснився на прикладі Ісуса Христа, який є «головним» ізраїльтянином (див. Іс. 5:1-7; Мт. 2:15; 21:42; Мк. 12:10; Лк. 20:17; 1 Пт. 2:7). Камінь, яким знехтували (народ знехтував Ісусом, розіп’явши), і є наріжним («головним на розі») та воскреслим Господом.

4:12. Слово «спасіння» стосується Пс. 118, який Петро щойно процитував, бо там це є дуже важливою темою. У віршах 22-29 того псалму передбачається звільнення ізраїльського народу Месією. У Діян. 4:12 Петро говорив не лише про себе, чи когось конкретного, він мав на увазі спасіння всього народу, яке було передбачене в Пс. 118.

Тож тепер релігійним лідерам вже слід було захищатись! Вони зреклися єдиного Спасителя Ізраїлю й перешкоджали завершенню Божої будівлі. Тому й не існує жодного іншого способу отримати людям спасіння (див. Йн. 14:6; 1 Тим. 2:5).

4:13-14. Релігійні лідери дуже «дивувались» (див. 3:10), що Петро та Йоан, «люди неписьменні ( аграмматоі ) й невчені ( ідіотаі )», промовляли так сміливо. «Сміливість» ( парресіа , «зухвалість» або «сміливість говорити відкрито й відверто») – це ще одна важлива тема у Діяннях (2:29; 4:13, 29, 31; 28:31; див. слова зі значенням «говорити відважно, сміливо» у 9:27-28; 13:46; 14:3; 18:26; 19:8; 26:26). Члени синедріону, зрозумівши, що Петро та Йоан «були з Ісусом» (див. Йн. 7:15), «не могли нічого сказати проти». Таким чином апостоли зіткнулися тут з тим, що й обіцяв їм Христос (Мт. 10:19-20; Лк. 12:11-12; 21:12-15).

4:15-17. Примітно, що релігійні лідери не могли заперечити «явне чудо» та й власне не робили цього. Проте вони навмисне уникали слова «Ісус» в своїх розмовах, і говорили про Нього як «це ім’я» (див. про те, як первосвященик також цього уникав, у 5:28).

Імовірно, Лука отримав інформацію про те, що відбувалося за закритими дверима від когось на кшталт Никодима чи Павла. Хоча Павло і не був садукеєм, він, скоріш за все, мав доступ до такої інформації.

До складу синедріону, верховного суду й адміністративного органу єврейського народу, входила 71 людина, включно з первосвящеником. Майже всі вони були садукеями. У Діяннях Апостолів це був перший випадок з чотирьох, коли хтось з послідовників Ісуса поставав перед синедріоном (див. Петро та апостоли, 5:27; Стефан, 6:12; і Павло, 22:30).

4:18-22. Коли релігійні лідери наказали Петрові та Йоанові, «щоб вони ні слова не говорили, ані не навчали іменем Ісуса», вони відповіли, що мають «більше слухати» Бога, а не представників людської влади (див. 5:29). Вони були просто свідками, як і наказав їм Христос (1:8). Зрештою релігійні лідери пригрозили їм (очевидно, покаранням, якщо вони продовжуватимуть проповідувати про Ісуса) і звільнили їх. Вони боялися тоді їх «покарати», «всі бо (люди) прославляли Бога за те, що сталося» (див. 3:9; 5:26).

в. Молитва (4:23-31)

У цій молитві ранньої церкви можна виділити наступні теми: (1) Бог – це Владика (вірш 24). (2) Сам Бог задумав так, що віруючі люди зустрічатимуть на своєму шляху тих, хто виступає проти Месії (вірші 25-28). (3) Саме тому вони просили Бога дати їм сміливість проповідувати (вірші 29-20).

4:23-24. Цікаво, що віруючі люди (послідовники Петра й Йоана), які зазнавали переслідувань, визнали Бога Владикою, Творцем усього сущого.

4:25-27. Слова «Духом Святим через уста … Давида» вказують, як і чимало інших слів, що Святе Письмо писали люди, які отримували божественне натхнення (див. 28:25). У Діян. 4:25-26 є цитата з Пс. 2:1-2, яка прорікає Період Великих Страждань. Петро вбачав у цьому вірші вказівку на те, що багато противників зійдуться проти Месії, Божого «Помазаника» ( тоу Хрістоу ; див. «помазав», Діян. 4:27), саме в часи ранньої церкви. Адже подібність очевидна.

У цих віршах двічі йде мова про язичників: «погани» ( етхне , Діян. 4:25) і «з поганами» ( етхнесін , вірш 27). А також тут зіставляються наступні поняття: «народи» ( лаоі , вірш 25) з «людьми ізраїльськими» ( лаоіс Ізраел , вірш 27); «царі» (вірш 26) та «Ірод» (вірш 27; «князі» (вірш 26) та «Понтій Пилат» (вірш 27).

4:28-30. Оскільки Божа «всемогутність і мудрість уже наперед були постановили», що Христові будуть протидіяти, Петро та Йоан у своїй молитві просили, щоб Божа могутність проявилася і тоді, коли апостольська церква проповідуватиме Його слово «з повною сміливістю». Вони також просили Господа наділити їх надприродними здібностями оздоровлювати та здійснювати «знаки ( семеіа ; див. 2:43) і чудеса ( терата ; див. 2:43) іменем … Ісуса».

4:31. Господь відповів на прохання віруючих людей про сміливість і «затряслось те місце, де вони зібралися». Окрім того, у відповідь на свої молитви, вони «всі сповнилися Святим Духом» (див. вірш 8). Коли Лука використовував, як і тут, дієслово стосовно сповнення віруючих людей Святим Духом, він зазвичай мав на увазі, що такий дар давав їм сам всемогутній Бог. У Еф. 5:18 є його наказова форма («сповнюйтеся»), з чого випливає, що християни несуть відповідальність за сповнення Святим Духом.

2. ПОКАРАННЯ В ЦЕРКВІ (4:32-5:11)

а. Розподіл майна (4:32-37)

Лука включив сюди цю частину з двох причин. З одного боку, таким чином він ознайомив своїх читачів з Варнавою. Це був звичний прийом для Луки, який любив вводити в оповідь нового персонажа швидко і за якихось не дуже значних обставин, і лиш згодом робити його головним персонажем оповіді. Саме так він і зробив з Варнавою.

З іншого ж боку, Лука бажав показати, як Варнава та інші члени церкви відрізнялися від Ананія і Сафіри (част. 5). Щедрість віруючих людей й, особливо, Варнави дуже яскраво контрастувала з егоїстичністю того подружжя.

4:32-35. «Громада вірних» об’єдналася не лише духовно («мала одне серце й одну душу»), а й матеріально (див. 2:44-45 й коментарі до них). Вони добровільно продавали своє добро й роздавали «це кожному за його потребою». Господь відповів на їх прохання про сміливість (4:29), й «апостоли з великою силою свідчили про воскресіння» Христа.

4:36-37. Йосиф отримав від апостолів інше ймення. Вони «прозвали (його) Варнавою, що значить син утіхи», мабуть, за його характер та вміння утішати тих, хто впав духом.

Яким чином «левіт» міг продати своє поле? Хіба левітам не заборонялося мати щось у своїй власності? (Чис. 18:20, 24). Відповісти на це можна наступним чином: хоча левітам й не дозволено було привласнювати землі в Ізраїлі, вони могли придбати їх собі деінде. Тому Варнава, який був «родом з Кіпру», мав своє поле там. А також існує імовірність, що то його дружина мала поле в Ізраїлі, й вони разом продали його. Та найбільш вірогідно, що обмеження, озвучені в Чис. 18:20, 24, не були вже актуальними, як видно на прикладі Єремії (див. Єр. 1:1; 32:6-15).

б. Хитрощі Ананія й Сафіри (5:1-11)

Ця історія нагадує про Ахана в ІсНав. 7 (див. Чис. 15:32-36; 16:1-35).

5:1-2. Гріх Ананія і Сафіри розтлумачено у віршах 3-4, 9. Звісно ж, вони могли залишити собі гроші, отримані від продажу маєтку. Та, зговорившись між собою, вони збрехали, кажучи, що віддають усі гроші, коли насправді це була лиш частина загальної суми.

Фраза «у ногах апостолів» зустрічається також у 4:35, 37 і тим самим показує, якою надзвичайною є відмінність між вчинком Ананія і вчинком Варнави.

5:3. У відповідь Петро висловив свій докір Ананію і сказав: «Сатана наповнив твоє серце.» Дієслово, яке тут перекладено як «наповнив», в оригіналі звучить еплеросен , від плероо , яке тут вжито у значенні контролю та впливу. Те саме слово використовується у фразі «сповнюйтеся Духом» (Еф. 5:18). Ананій, хоча й був віруючою людиною, потрапив під вплив сатани, а не Духу! Той факт, що Петро запитав: «Чому то … ?», говорить про те, що Ананій ще не звільнився був від якогось свого колишнього гріха.

5:4. У вірші 3 Петро сказав, що Ананій таким чином обманював «Святого Духа». Зараз Петро говорив, що Ананій брехав Богові. Це ще одне підтвердження божественної сутності Святого Духа.

Той факт, що віруючі люди мали право на власні гроші показує, що це не був християнський соціалізм. Люди з власною волі вирішували чи давати, чи не давати свої гроші на потреби церкви, і то це було лиш тимчасовою необхідністю, бо, очевидно, що рання церква сподівалася на прихід Христа ще за часів свого покоління.

5:5-6. «Почувши ці слова, Ананія впав та й умер». Як згодом написав Петро, суд починається «від Божого дому» (1 Пт. 4:17). Ананій же вчинив «гріх, що веде на смерть» (1 Йн. 5:16). Це покарання було суворим, адже слугувало прикладом для інших, як і Ахан для Ізраїлю (див. 1 Кор. 10:6).

5:7-10. Потім Сафіра, яка не знала про раптову смерть свого чоловіка, також збрехала щодо суми грошей, яку вони виручили за продаж поля.

Петро звинуватив її у змові з Ананієм «спокушувати Господнього Духа». «Спокушувати Господнього Духа» – це, отже, випробовувати Його щодо того, скільки й чого ще можна приховати до Його суду, а також щодо того, чи Він дотримається Свого Слова, а чи розширить межі дозволеного (див. Втор. 16:16; Мт. 4:7).

5:11. Зважаючи на те, що трапилося з даним подружжям, усі віруючі люди і невіруючі, «що чули про те», відчули «великий страх», про який уже йшла мова у вірші 5 й про який тут знову говорилось для підсилення його значення (див. 19:17).

Лука оповів цю історію не лише з якоюсь єдиною метою. Адже, по-перше, вона показала, як сильно Бог не схвалює гріх і, особливо, нечесність у Своєму тілі, яким є церква. По-друге, вона показала, що церква – це не Ізраїль, адже такого покарання в Ізраїлі не було. Слово «Церкву» (яке в Діяннях тут використано вперше) стосується усієї церкви тут і в 9:31 та 20:28, і місцевих паств у 11:26 та 13:1. (3) Вона показала, що Бог перебував і діяв серед них.

3. ЗРОСТАННЯ ЦЕРКВИ (5:12-42)

а. Діяльність апостолів (5:12-16)

Цей розділ готує читача до того, що буде далі. Та й таку діяльність апостолів важко було не зауважити!

5:12. І знову Бог зробив так, що «руками апостолів робилося багато знаків і чудес» (див. коментарі до 2:34). Цікаво, що представники ранньої єрусалимської церкви зазвичай збиралися «у притворі Соломона» в храмі, куди також приходили люди, яким стало відомо про оздоровлення кривого чоловіка (3:11).

5:13. Цей вірш означає, скоріш за все, що жоден лицемір чи невіруючий «не насмілювався до них пристати». Адже випадок з Ананією та Сафірою сильно їх налякав!

Слова «ніхто сторонній» дослівно звучать як «ніхто інший» ( тон лоіпон оудеіс ). Слово «сторонній» використовувалося також, коли йшла мова про невіруючих («іншим» у Лк. 8:10; див. Рим. 11:7; Еф. 2:3; 1 Сол. 4:13; 5:6).

5:14. Не зважаючи на відсутність бажання у непорятованих приєднатися до громади віруючих людей, «віруючих дедалі більше й більше приставало до Господа, сила жінок і чоловіків». Швидке й численне зростання ранньої церкви було неймовірним (див. 2:41, 47; 4:4; 6:1, 7; 9:31).

5:15-16. Чуда та знаки (див. вірш 12) засвідчували Слово Боже серед прихильників молодої церкви. Це показує підтримку, якою Бог обдаровував церкву й людей, які віддано виконували Його настанови. Багато людей демонструвало не лише свою впевненість у спроможності апостолів оздоровлювати. «Тінь» Петра, падаючи на недужих, зцілювала їх.

Божественна влада зцілювати та виганяти демонів, якою володіли апостоли, була здійсненням обіцянки, яку колись дав їм Господь (Мт. 10:8; Мк. 16:17-18).

б. Друге ув’язнення і звільнення апостолів (5:17-20)

5:17-20. Після цього другого ув’язнення – імовірно, усіх 12 апостолів – Бог надприродним чином звільнив їх і наказав через ангела продовжувати звіщати серед людей («ставши в храмі», поруч з місцем, де збиралися члени церкви; див. вірш 12) «всі слова життя цього» (тобто добру новину). У Діяннях Апостолів це перше з трьох чуд у в’язниці (див. Петро, 12:6-10; Павло і Сила, 16:26-27).

в. Допит і захист апостолів (5:21-32)

5:21а. Послух апостолів вказівці ангела (вірш 20) є очевидним. І хоча попередньої ночі їхній сон був коротший, ніж зазвичай, адже вони перебували у в’язниці, вже «удосвіта» вони «ввійшли у храм» (див. вірш 20).

5:21б-25. Події, описані у цих віршах, сповнені глибокої іронії: (1) Сторожа старанно охороняла пусті камери в’язниці (вірші 21б-23). (2) Найвища влада Ізраїлю зібралася судити в’язнів, яких вона не мала. (3) Поки збентежені лідери гадали над тим, що ж трапилося з чоловіками, яких вони взяли під варту, «прибув хтось» і сказав, що апостоли проповідують в храмі. «Наставник храму і первосвященики (див. 4:1) збентежилися» ( діепороун , досл., «були спантеличені», або «були здивовані»), бо не могли зрозуміти, яким саме чином замкнені камери стали пустими. Імовірно, їх також турбувало, а що ж «могло статися» з ними через те, що вони загубили своїх в’язнів! (Див. 16:27-28.)

5:26-27. «Тоді наставник пішов із слугами» і знову обережно взяв під варту апостолів («не насильно», боячись викликати на себе гнів народу) і, привівши їх, поставив перед синедріоном для допиту. (Щодо синедріону див. коментарі до 4:15; див. 6:12; 22:30.)

5:28. Використання займенників «цим» і «цього» підкреслює, яким великим було небажання первосвященика промовляли ім’я Ісуса (див. «це ім’я», 4:17). Великою ж була його ненависть до Ісуса Христа!

5:29. Тут Петро знову повторив головне правило церкви, про яке вже йшла мова у 4:19-20. Однак зворотне є також вірним: християни мають «слухатися» свого уряду, якщо такий послух не призводить до гріха (див. Рим.13:1-7; 1 Пт. 2:13-17).

5:30-31. Така відповідь Петра й апостолів стосовно воскресіння Ісуса, напевно, дуже розлютила садукеїв (див. 4:1-2; 5:17; 23:8). І все ж це було те саме послання, яке Петро від імені усіх апостолів уже звіщав: (а) вони «вбили» Ісуса, але Бог «підняв» Його з мертвих (див. 2:23-24, 36; 3615; 4:10); (б) вони могли отримати «відпущення гріхів» (див. 2:38: 10:34; 13:38; 26:18), якби покаялися (див. 2:38; 3:16; 4:12; 8:22).

5:32. Апостоли добре знали про свою відповідальність перед Господом, адже сказали: «Ми свідки цих подій ( рхематон , «слів, висловів» або «діянь»). До того ж, Дух Святий засвідчував їхні слова, даючи їм надприродну силу проповідувати зі сміливістю і здійснювати чуда. «Бог дав» цього Духа усім людям, які вірять у Христа (Рим. 8:9).

г. Звільнення апостолів (5:33-42)

5:33. Можна було очікувати, що лідери дуже розлютяться на апостолів. Вони навіть «задумали їх убити». Їхня ненависть до апостолів була такою ж сильною, як і до Ісуса за кілька тижнів перед тим. Тож, як видно з даного вірша, протидія апостолам зростала.

5:34-35. Шанований Гамалиїл, який був фарисеєм і законовчителем, закликав синедріон не протидіяти апостолам. Він говорив це не тому, що схвалював церкву, а тому що зважав на верховенство Бога у діяннях на землі (див. вірш 39).

5:36. Нічого не відомо про цього Тевду, до якого «пристало яких чотириста чоловік» і про його діяння. Хоча Йосип Флавій, єврейський історик першого століття, описав повстання під проводом Тевди, те повстання відбулося лиш згодом і було значно більш чисельним. До того ж, той бунт трапився вже після заколоту під проводом Юди, про який йде мова у вірші 37.

5:37. Заколот під проводом Юди галилейського був другим прикладом Гамалиїла. Йосип Флавій досить ґрунтовно описав дане повстання, яке закінчилося стратою Юди, а також призвело до ще одного бунту.

5:38-39. Тут Гамалиїл підсумував свої слова й висловив свої головні аргументи. Час покаже їм усім, чи апостоли й церква «від людей», а чи «від Бога». Цікаво, що в певному сенсі ця промова була апологетичною (така, що захищає) для церкви Ісуса Христа, і виголосив її представник ворогів церкви: люди, які намагаються спинити Божі діяння, стають «противниками Бога»!

5:40. Вирішивши, що звичайної догани замало для покарання апостолів, рада віддала наказ, щоб їх «вибили … і, заборонивши говорити в ім'я Ісуса» (про «ім’я» Ісуса див. коментарі до 3:16), відпустили. Таким чином релігійні лідери покарали апостолів за те, що вони не дослухалися даної їм вже раніше заборони (див. 4:18, 21; 5:28).

5:41-42. Не зважаючи на побиття, апостоли «вийшли … з синедріону раді». Тут знову підкреслюється тема радості в Книзі Діянь (див. коментарі до 2:46-47). Переможна церква радіє, коли чинить діла Господні, й не зважає на переслідування, як і в даному випадку. Апостоли «удостоїлися перенести зневагу за ім'я Ісуса» (про «ім’я» див. 3:16; 1 Пт. 4:14, 16). Згодом Петро заохочував християн «радіти», коли їм доводилося страждати за Христа (1 Пт. 4:13; див. 1 Пт. 2:18-21; 3:8-17).

У Діян. 5:17-42 Лука ставив собі за мету показати, як ізраїльський народ й надалі продовжував іти ганебним шляхом, зрікаючись Ісуса як Свого Месії.

4. РОЗПОДІЛ ОБОВ’ЯЗКІВ В ЦЕРКВІ (6:1-7)

6:1. Гелленісти не вміли говорити арамейською мовою, яка була рідною для євреїв, що проживали в Ізраїлі. Вони мешкали за межами цих земель і розмовляли лиш двома мовами: грецькою та своєю рідною (див. 2:5-11). Імовірно, серед них також були язичники, навернені в юдаїзм (прозеліти), які згодом стали християнами. Корінні євреї також розмовляли двома мовами: грецькою (див. 21:40) і арамейською. На той час між євреями-гелленістами та євреями, які розмовляли арамейською, існувало чимале напруження. І вони спрямували його на церкву.

6:2. Фраза «при столах» ( трапезаіс ) стосується або столів, за якими споживали їжу, або ж грошових столів, тобто банків. В даному випадку, скоріш за все, мова йшла про місце, де зберігалися гроші вдів.

«Дванадцятеро» апостолів розуміли, що головним для них є проповідування Божого Слова і молитва (див. вірш 4).

6:3-4. Апостоли звернули увагу на три особливих вимоги до тих, кого буде обрано «для цієї служби». Вони повинні: (а) бути повні «Духа», (б) мати багато «мудрости» (див. вірш 10) і (в) бути «доброї слави» завдяки відповідності першим двом пунктам. Усі ці умови були необхідними для людей, яким буде ввірено вести фінансові справи інших. (Віра, про яку йде мова у вірші 5, не є якоюсь окремою вимогою, адже лише завдяки їй людина може сповнитися Святим Духом.)

Вибір саме «сімох мужів» стосується, скоріш за все, звичаю у єврейських спільнотах, коли сім шанованих чоловіків керували громадськими справами у раді.

Обравши їх, дванадцятеро апостолів зможуть «пильно перебувати у молитві і служінні слова» (див. вірш 2).

6:5. Пропозиція дванадцятьох апостолів дуже сподобалася «всій громаді» учнів. Примітно, що усі сім мужів мали грецькі імена. З цього можна припустити, що були вони гелленістами. Микола, якого названо останнім, не був навіть євреєм. Він був прозелітом, а згодом християнином. Рання церква, очевидно, відчувала, що проблему з ненавмисним нехтуванням вдів гелленістів найкраще зможуть вирішити євреї-гелленісти. Вони то вже не знехтують вдовами, які не розмовляли арамейською, як і тими, що нею розмовляють.

Знайомство з цими сімома мужами (див. 21:8) підготовлює читача до проповідувань Стефана і Филипа, перших чоловіків з переліку. До того ж, згадка про гелленістів готує читачів до розповсюдження доброї новини за межами Єрусалиму та Юдеї. (Про інших же чотирьох – «Прохора, Ніканора, Тимона, Пармена» – нічого не відомо.)

6:6. Хоча й обирала цих сімох мужів християнська громада, уповноважували їх на виконання нових обов’язків самі апостоли. Вони помолилися і «поклали на них руки». Коли на людину клали руки, то це, зазвичай, означало, що їй щось доручали виконати й давали їй на це відповідні повноваження (див. 8:17-19; 13:3; 19:6; 1 Тим. 4:14; 5:22; Євр. 6:2).

Це були перші диякони. Про яке церковну служіння тут йде мова?

Це дійсно були перші диякони. На користь даного припущення свідчать наступні чинники. По-перше, про служіння диякона згадується в посланнях Павла (див. Флп.1:1). Якщо у Діян. 6:1-6 не йде мова про існування такого служіння, тоді постає запитання, а коли ж тоді і звідки з’явилися диякони? По-друге, тут є кілька слів, які стосуються диякона ( діаконос ): фраза «ставало дедалі більше» у вірші 1 – це переклад до слова діаконіа , а слово «служити» у вірші 2 – до діаконеін . Ці чоловіки виконували роль і функції, які відповідали сану диякона.

6:7. У цьому вірші присутній другий звіт Луки про розповсюдження. Чисельність послідовників церкви швидко зростала (див. 2:41, 47; 4:4; 5:14; 6:1; 9:31). Навіть багато єврейських «священиків» наверталося до Бога й починало вірити в Ісуса («були слухняні вірі»; див. Рим. 1:5). Завдяки призначенню цих мужів читачі отримали змогу познайомитися зі Стефаном та Филипом й приготуватися до їхньої діяльності з проголошення доброї новини за межами Єрусалиму.

II. Свідчення в усій Юдеї і Самарії (6:8-9:31)

А. Мучеництво Стефана (6:8-8:1а)

1. АРЕШТ СТЕФАНА (6:8-7:1)

Проповідницька діяльність Стефана, його арешт і суди над ним дуже сильно нагадують все те, через що пройшов Ісус.

6:8. Як і Христос та апостоли, Стефан був «повний благодаті й сили» (див. 4:33; Лк. 2:40, 52). Цікаво, що Стефан був «повний» або ж мав в собі багато: Духа, мудрості, віри, благодаті й сили (Діян. 6:3, 5, 8). Який чудовий лідер! До того ж, він «творив чуда й великі знаки» (див. 2:22; Лк. 24:19; також див. Діян. 2:43). Ці свідчення Божої благодаті слугували неабияким доповненням до його обов’язкової щоденної допомоги вдовам.

6:9-11. Синагога «лібертинів» складалася, мабуть, із людей, які особисто або чиї предки звільнилися з полону, а чи рабства. Однак достеменно невідомо, що це були за люди.

Членами цієї синагоги були жителі трьох різних регіонів – Північної Африки (Киренея й Олександрія були головними містами), Азії (західна частина сучасної Туреччини) і «Кілікії». Імовірно, саме до них навідувався Павло, адже Тарс знаходився у провінції Сіліція.

Стефан був не лише чудотворцем, він також умів дуже вдало вести дискусії. Його опоненти «не могли встоятися супроти мудрости й духа, що ним говорив» (див. «повних Духа та мудрости» у вірші 3 та «повного … Святого Духа» у вірші 5 та 7:55).

Щоб усунути Стефана, чоловіки з синагоги потай «підмовили людей» висунути проти нього вигадані обвинувачення. Як і ті релігійні лідери, які виступали проти Ісуса Христа, вони звинуватили Стефана у богохульстві (див. Мт. 26:65).

6:12-14. Цих слів було достатньо, щоб спонукати звичайних людей та релігійних лідерів схопити Стефана і поставити його перед синедріоном. Це вже втретє з чотирьох разів у Діяннях Апостолів, коли послідовники Ісуса поставали перед єврейською радою. В інші рази це були: Петро та Йоан (4:15), Петро і апостоли (5:27), та Павло (22:30).

Ці неправдиві свідки не обов’язково були цілковитими брехунами. Стефан, можливо, і дійсно казав те, у чому вони його звинувачували. Однак вони перекрутили його наміри і значення його слів (див. Мт. 26:61; Мк. 14:58; Йн. 2:19). Господь передбачав руйнування храму (Мт. 24:1-2; Мк. 13:1-2; Лк. 21:5-6), однак Він ніколи не казав, що Сам це зробить. А також Стефана звинувачували в тому, що він говорив про тимчасовість системи, запропонованої Мойсеєм. Безперечно, він бачив теологічний підтекст у тому, що Закон знайшов своє втілення в Христі. До того ж, якщо добра новина призначалася всьому світові (Діян. 1:8), то Закон був лише тимчасовою угодою.

6:15. «Всі, що засідали в синедріоні (усі 71), пильно дивилися» на Стефана, очікуючи на його відповідь. Вони бачили, що його обличчя було «немов обличчя ангела». Очевидно, його лице сяяло у славі (див. обличчя Мойсея, Вих. 34:29, 35).

7:1. «Первосвященик», про якого йде мова у цьому вірші, – це, скоріш за все, той самий Каяфа, який судив Ісуса Христа (Мт. 26:57; Мк. 14:54; Лк. 22:53; Йн. 18:13, 24; див. коментарі до Діян. 4:5-6).

2. ПРОМОВА СТЕФАНА (7:2-53)

7:2-53. Це найдовша з усіх занотованих промов у Діяннях Апостолів, що вказує на її надзвичайне, на думку Луки, значення. Стефан, єврей-гелленіст, своїм життям і словами підготував шлях для того, щоб добра новина сягнула за межі юдаїзму.

Але які саме слова Стефана з його сильної промови призвели до його смерті? Хоча промова Стефана певною мірою і стосувалася обвинувачень висунутих проти нього, він не захищав себе офіційним чином. Він, скоріш, озвучив історію ізраїльського народу та колишні діяння Бога з метою довести ґрунтовність християнства.

Три головні думки пов’язують цю промову в єдине ціле:

1. Божі плани можуть розвиватися й змінюватися . Бог завжди був творцем і новатором у Своїх діяннях стосовно людей й, особливо, Ізраїлю. Стефан розкрив цю свою думку, звернувшись до п’ятьох історичних фактів: (а) Обіцянка Авраамові (вірші 2-8). З усієї людської раси Бог обрав саме Авраама, батька всіх євреїв, і закликав його вийти з Месопотамії й оселитися в обіцяній землі, а потім дав йому 12 правнуків, які й стали засновниками 12 ізраїльських племен. (б) Тимчасове місце проживання Йосифа (вірші 9-16). Його переселення до Єгипту відповідало Божому передбаченню, занотованому у віршах 6-7. Така зміна місця перебування також мала неабияке значення для нащадків Якова. (в) Звільнення під проводом Мойсея (вірші 17-43). Більша частина промови Стефана стосувалася Мойсея і Великого переселення, що мало неабияке значення в історії ізраїльського народу. (г) Спорудження намету (вірші 44-46). Той факт, що намет створювався таким чином, щоб його можна було перемістити, вказує на те, що він був тимчасовим. (Його називали «намет свідоцтва», бо він засвідчував присутність Бога серед них.) (ґ) Будова храму (вірші 47-50). Навіть храм мав бути лиш символом Божої присутності, а не його дійсним помешканням.

У Божих діяннях стосовно ізраїльського народу, починаючи від Авраама і до Соломона, неодноразово були засвідчені зміни й розвиток. Тож висновок очевидний: Якщо Бог так багато всього змінював в історії Ізраїлю, хто тоді може стверджувати, що Закон і храм є постійними й незмінними?

2. Благословення Господні призначаються не лише ізраїльській землі та храмові . Декілька Своїх найбільших милостей Бог дарував Ізраїлеві за межами храму і його землі.

Стефан навів чотири приклади: (а) Ізраїльські патріархи та лідері отримали благословення за межами їхньої землі. Авраама Бог закликав у Месопотамії і дав йому Свої обіцянки, «перш ніж він (Авраам) оселивсь у Харані» (вірші 2-5). У Єгипті Йосиф отримав прихильність фараона, бо «Бог був з ним» (вірші 9-10). З волі Бога Мойсей «жив приходнем у землі Мідіянській» (вірші 29-34). Щоб довести той факт, що Бог благословив Мойсея, коли той проживав на «землі Мідіянській», Стефан зауважив, що його обидва сини народилися саме там. (б) Бог дав людям Закон за межами їхньої землі: Мойсей був «в громаді» у пустелі (вірш 38). (в) Намет було зведено в пустелі. Вони мали з собою «намет свідоцтва у пустині» (вірш 44). Насправді, вони його «взяли і винесли», коли переходили в іншу «землю» (вірш 45). (г) Навіть храм, хоча й збудований в землі, з теологічної точки зору не мав обмежень. Яким чином міг храм бути домівкою Бога, коли у Святому Письмі говориться: «Небо – престол мій, земля ж – підніжок ніг моїх»? (вірш 49; Іс. 66:1).

3. У минулому Ізраїль неодноразово засвідчував свій непослух Божому задумові та Його людям . Ця думка є головною у промові Стефана, як видно з його слів у 7:51-53. «Ви завжди противитеся Духові Святому! Які батьки ваші, такі й ви.» Ця тема прослідковується через усю промову Стефана, однак тут вона має певні особливості. (а) Замість того, щоб піти з Месопотамії в Обіцяну Землю, Авраам оселився у Харані (вірші 2-4). (б) Йосифа продали брати в рабство у Єгипет (вірш 9). (в) Ізраїльтяни зреклися Мойсея (вірші 23-29). Той факт, що ні Йосифа, ні Мойсея народ не приймав, аж допоки вони не явилися вдруге (вірші 13, 35-36), має дуже велике значення. Тут слухачі Стефана не могли не зауважити подібності з Христом. (г) Ізраїль обрав поклонятися не істинному Богові, а ідолам (вірші 39-43). Його очевидна невіра була засвідчена любов’ю до ідолів, хоча в часи апостолів цей гріх був особливо ненависним для євреїв. Через це Бог і покарав їхній народ, виславши їх у вигнання «поза Вавилон» (вірш 43). (ґ) Люди Ізраїлю не осягнули істинного призначення храму (вірші 48-50). З переконливих слів Стефана (вірш 48) стає зрозуміло, що євреї вірили у те, що помешкання Бога існує на землі, щось на кшталт єврейської гори Олімп. Та насправді храм був місцем поклоніння та молитви. Він не був домівкою Бога (див. 1 Цар. 8:23-53).

Усі три думки Стефана, які він озвучив у своїй промові, врешті зійшлися в єдине ціле. Оскільки Божі плани можуть змінюватися і Його благословення сходять не лише у храмі, Ізраїль має бути дуже обережним і не «противитися» (див. Діян. 7:51) Його діянням, як колись. Ізраїльтяни чинитимуть опір задумові Бога, якщо не захочуть бачити Його діяння в церкві і Його благословення за межами Ізраїлю. Ці слова захисту були доволі прямою відповіддю на обвинувачення, висунуті проти Стефана у 6:11-14.

Вірш 7:6 створює певну хронологічну проблему. Тут Стефан сказав, що Ізраїль «поневолять, і будуть гнобити чотириста років». Однак у Гал. 3:17 апостол Павло казав, що з часу обіцянки, яку Бог дав Авраамові у Бут. 15:13-16, і до подій на горі Синай пройшло 430 років. Проте відмінність між числами 400 і 430 можна легко пояснити, якщо прийняти той факт, що Стефан використав заокруглене число. Іншим поясненням такої розбіжності слугує те, що фактично лиш 400 років євреї були в рабстві, а 430 років – це період часу від моменту затвердження завіту в Бут. 35:9-15 і до Великого переселення, яке трапилося у 1446 році. Однак головною проблемою тут є час, впродовж якого Ізраїль перебував у рабстві в Єгипті. Якщо в Гал. 3:17 йде мова про те, що від моменту обіцянки, яку Бог дав Авраамові (Бут. 15), і до Великого переселення пройшло 430 років, тоді період рабства в Єгипті відповідає 215 рокам. Однак, якщо взяти за основу Діян. 7:6, євреї перебували в рабстві 400 років. Імовірно, найкращим вирішенням даної проблеми буде визнання того факту, що Павло говорив про інші періоди часу. Бог дав обіцянку трьом патріархам: Авраамові, Ісаакові та Якову. Цю обіцянку було перезатверджено у Бут. 46:1-4 у звертанні Бога до Якова, який був на той момент у Версавії, прямуючи в Єгипет. З того часу (коли Бог востаннє дав обіцянку патріархам) і до Великого переселення дійсно пройшло 400 років.

Інша очевидна розбіжність у промові Стефана є в Діян. 7:14. Стефан зауважив, що родина Якова налічувала «сімдесят п’ять душ», але в давньоєврейському тексті є число «70» і в Бут. 46:27, і у Вих. 1:5. Однак у Септуаґінті в обох випадках зафіксовано число 75. А тому прийнято вважати, що Стефан, як грекомовний єврей, зробив цю «помилку» лиш тому, що користувався Септуаґінтою. Однак цю розбіжність можна пояснити й іншими способами. Одним із найбільш поширених пояснень є те, що в єврейському тексті згадується Яків, Йосиф, два сина Йосифа, Ефраїм та Манасія (разом 70 осіб), а ось в Септуаґінті не враховуються Яків та Йосиф, але є сім внуків Йосифа (про це згадується у 1 Хрон. 7:14-15, 20-25). Даний факт підтверджується давньоєврейськими рукописами, де в Бут. 46:8-26 перелічено 66 імен, а Якова, Йосифа і його двох синів не згадано. Іншим поясненням є те, що в Септуаґінті в число 75 включено 66 уже згаданих осіб плюс 9 дружин 12 синів Якова (дружини Юди та Симеона на той час вже померли, а дружина Йосифа була в Єгипті).

У Діян. 7:16 є ще одна очевидна розбіжність. Зі слів Стефана випливає, що Якова було поховано «у Сихемі», тоді як у Старому Завіті чітко зазначено: його та його дружину Лію (і його батьків Ісаака та Сару) було покладено у печері Махпела в Хевроні (Бут. 49:29-50:13). Однак серед тіл, похованих у Сихемі, не було тіла Якова, а ось тіла Йосифа і його братів були. Спершу Йосиф був похований у Єгипті, але згодом його перепоховали у Сихемі (Бут. 50:26; Вих. 13:19; ІсНав. 24:32). Це правда, що в ІсНав. 24:32 йде мова лише про кістки Йосифа, проте очевидно, що його братів було також поховано в Сихемі (хоча Йосип Флавій говорить інакше). Тоді займенник «їх» (Діян. 7:16) не стосується Авраама, Ісаака та Якова, а пов’язаний зі словами «батьки наші» у вірші 15, тобто стосується Йосифа та його братів.

Вислів Стефана: «в гробі, що його Авраам був собі купив за ціну срібла в синів Хамора у Сихемі» (вірш 16), – створює ще одну проблему. Насправді, цю ділянку землі купив собі Яків, а не Авраам (Бут. 33:19). Проте цю неточність можна пояснити, якщо припустити, що цю землю і дійсно купував Авраам від імені свого внука. Таким чином його ім’я отримало стосунок до Сихему через Якова.

Така позитивна згадка про Сихем, «столицю» самарян, не сподобалася слухачам Стефана. Однак даний факт готує читача до оповіді про наступне розповсюдження доброї новини (Діян. 8).

3. КАМЕНУВАННЯ СТЕФАНА (7:54-8:1а)

7:54-56. Реакція релігійних лідерів на слова Стефана була передбачливою: «Вони розлютилися своїм серцем (див. 5:33) і скреготали зубами на нього.»

Та замість того, щоб злякатися, Стефан, «повний Духа Святого (див. 6:3, 5, 10), … побачив славу Божу й Ісуса, який стояв по правиці Бога.» У Святому Письмі неодноразово йде мова про те, що Господь Ісус Христос сидить праворуч від Отця (Пс. 110:1; Рим. 8:34; Кол. 3:1; Євр. 1:3, 13; 8:1; 10:12; 12:2; 1 Пт. 3:22). Однак тут Він стояв, мабуть тому, що вітав Стефана.

Діян. 7:56 є кульмінаційним віршем цієї частини з декількох причин. По-перше, у ньому повторюються слова Христа, які Він промовив на суді перед первосвящеником (Мк. 14:62). Тоді за такі слова релігійні лідери звинуватили Ісуса в богохульстві, а тепер і Стефан відчув на собі увесь їх гнів на ці слова. По-друге, фраза «Сина Чоловічого» має особливе значення. Це останній раз, коли її вжито у Новому Завіті, і єдиний раз з усіх, що траплялися в Євангеліях і Діяннях, коли її промовив не сам Ісус. Вона показує, що Ісус – Месія, адже про нього йшла мова у Дан. 7:13-14. Тож дана фраза, безумовно, є есхатологічною. (Див. додаткові коментарі до слів «Синові Чоловічому» у Мк. 8:31.) По-третє, у Діян. 7:56 поєднуються два багатозначні уривки, в яких йде мова про Месію – Дан. 7:13-14 і Пс. 110:1. У Дан. 7:13-14 наголос зроблено на всесвітньому царюванні Господа. Він не лише єврейський царь. Він – Спаситель світу. У Пс. 110:1 говориться, що Месія знаходиться «по правиці» Бога. Тож окрім того, що даний вірш показує, якою великою є Його влада і посада, він також демонструє прийняття. Христос таким чином виступає Посередником (див. 1 Тим. 2:5.

7:57-58. Реакція синедріону була миттєвою й несамовитою. Вони швидко розпізнали в словах Стефана теологічний підтекст: Ізраїль – винен, Закон – тимчасовий, храму не треба. А тому «вивели (його) за місто і почали каменувати». За богохульство карали смертю (Лев. 24:16). Мученицька смерть Стефана від рук євреїв є також глибоко іронічною, адже їх праотці, які поклонялися «Молоху» (Діян. 7:43), згідно з настановами Мойсея (Лев. 20:2) мали бути покарані смертю.

Молодий теолог, «що звався Савло», погодився з тим, що Стефана слід каменувати. «Свідки ж поклали свою одежу у (його) ногах.» Це означало, що Савло дав згоду каменувати Стефана, охороняючи одежу тих, хто його мав вбити (Діян. 8:1; 22:20).

7:59-60. Промовивши слова подібні на слова Господа, Стефан віддав свого духа Господові і помолився за своїх ворогів (див. Лк. 23:34, 46). Лука занотовував факт його смерті, написавши просто: «(Він) смертю заснув.» Для християн тіло (не дух) спить після смерті (див. Йн. 11:11; 1 Сол. 4:13, 15).

8:1а. Слово «погоджувався» ( синеудокон ) вказує на активну, а не пасивну дію (див. Рим. 1:32). Даний факт дає можливість краще зрозуміти вчинок Савла у Діян.7:58.

Б. Проповідування Филипа (8:1б-40)

1. У САМАРІЇ (8:1б-25)

а. Переслідування церкви (8:1б-3)

Частина 8 тісно пов’язана з частинами 6 і 7. Тема переслідування, яка розпочалася у частині 6, знайшла своє продовження у частині 8. До того ж, особа Савла, з якою читач познайомився у частині 7, у частині 8 також присутня. Між Филипом (част. 8) і Стефаном (част. 6-7) існує тісний зв’язок, адже вони обидва належали до сімох дияконів (6:5). У 6:5 навіть їх імена згадуються у тому порядку, в якому про них у 6:8-8:40 розповідається.

8:1б. Фраза «того дня» вказує на той факт, що «переслідування Церкви» розпочалося з мученицької смерті Стефана. Релігійні лідери схвалили страту Стефана. Й таким чином Ізраїль й надалі продовжив йти шляхом зречення від Ісуса як свого Месії.

Той факт, що всі єрусалимські віруючі люди, «крім апостолів, розсипались по селах Юдеї та Самарії», засвідчив здійснення слів Ісуса в 1:8. Слово «розсипались» ( діеспаресан ), яке також зустрічається у 8:4, походить від дієслова спеіро , яке використовували стосовно засівання зерна (Мт. 6:26; 13:3-4, 18; 25:24, 26; Лк. 8:5; 12:24; тощо) Це речення також готує читача до проповідницької діяльності Филипа у Самарії (Діян. 8:4-25).

Хоча Лука занотував, що «всі … розсипались», він не міг мати на увазі абсолютно всіх віруючих людей, адже церква продовжувала функціонувати в Єрусалимі. З контексту можна зробити висновок, що головним чином переслідувань зазнавали грекомовні євреї. Їх легко можна було відрізнити з-поміж інших і встановити взаємозв’язок зі Стефаном.

Лука не оповів про те, чому саме апостоли залишилися в місті. Напевно, їхній обов’язок перед церквою в Єрусалимі утримував їх там. Безумовно, єрусалимська церква стала більш єврейською, коли місто покинули люди, які співчували Стефанові. В той же час це переслідування збільшило розкол між церквою та юдаїзмом.

8:2-3. Ці вірші дуже відрізняються один від одного. «Побожні люди поховали Стефана і зчинили великий плач по ньому.» З іншого боку, «Савло ж руйнував Церкву.» Слово «руйнував» ( елімаінето , зустрічається у НЗ лиш тут) є також в Септуґінті у Пс. 79:13 (80:13 в текстах англійською мовою), де розповідається про диких кабанів, які зруйнували (НМВ, «спустошили») виноградник. Савло так завзято переслідував християн, наче був дуже лютий на них (див. Діян. 9:1, 13). Виявляючи неабияку жорстокість, він «виволікав чоловіків та жінок» і бив їх (22:19; 26:11). Це створило паніку в Єрусалимі (9:21) і дуже відрізнялося від того, коли самого Савла згодом було ув’язнено як апостола Ісуса.

Мученицька смерть Стефана разом з переслідуванням церкви ще раз засвідчили невіру Ізраїлю і його вперте небажання прийняти Ісуса як свого Спасителя.

б. Проголошення звістки (8:4-8)

8:4. Через переслідування віруючі люди, «що порозсипались, ходили по країні» (див. вірш 1) і поширювали Слово Боже (див. Рим. 8:28; 2 Кор. 2:14; Флп. 1:12-14). Це ще один приклад верховного правління Бога. Адже не зважаючи на протидію, Слово Боже «росло» (Діян. 12:24; 19:20).

8:5. Филип був грекомовним євреєм, а тому його, на відміну від ізраїльських євреїв, які розмовляли арамейською мовою (див. 6:1), могли розуміти самаряни, до кого власне він і пішов. Самарія знаходиться на північ від Єрусалиму, однак в оригіналі Лука зазначив, що Филип спустився вниз. Це й не дивно, адже відносно рівня моря Самарія розташована нижче Єрусалиму. Значення проповідницької діяльності Филипа у цьому місті стає зрозумілим, коли порівняти Мт. 10:5-6; Лк. 9:52-54 та Йн. 4:9 з Діян. 8:5.

8:6-7. Филип засвідчував свою звістку про Христа, чинивши дивовижні «знаки» ( семеіа ; див. вірш 13). А тому «народ однодушно уважав на те, що Филип говорив». Чуда (виганяння нечистих духів, тобто демонів, й оздоровлення «паралітиків та кривих» [див. 3:1-10]) підтверджували істинність його звістки (див. 2:43).

8:8. І знову добра новина викликала у людей велику «радість» (див. коментарі до 2:46-47).

в. Обітниця віри (8:9-13)

8:9-10. Про Симона чаклуна існує чимало переказів. Про нього кажуть: (а) що він заснував гностичні єресі, (б) що він подався до Риму і там спотворив християнське вчення, і (в) що він брав участь у змаганні чудами з Петром та програв. Та в будь-якому випадку, цей Симон з Самарії і дійсно «займався чаклунством і дивував люд самарійський». За його чаклунство і вміння керувати природою та/чи людьми за допомогою демонічних сил, люди назвали його Великою Силою. Імовірно, вони не особливо замислювалися над тим, чи має він в собі щось божественне. Так чи інакше, Симон «видавав себе за щось велике», і люди Самарії йому вірили. До того ж, він з радістю приймав їх увагу та лестощі.

8:11-12. Симон дивував людей «чарами», чаклуючи й використовуючи демонічні сили (грецькі слова «чаклунство» і «чари» взаємопов’язані). Коли Филип прибув у Самарію, він «звіщав їм царство Боже й ім'я (див. 3:16) Ісуса Христа». Слова «царство Боже» стосуються прийдешнього царства (див. 1:3, 6). Фраза «ім'я Ісуса Христа» вказує на Нього як на Месію (див. 8:5, «Христа», досл., Месію). Іншими словами, звістка означала, що деякі самаряни отримають доступ в царство Боже через віру в Ісуса-Месію.

Засвідчуючи свою віру, самаряни «христились», й «чоловіки, й жінки» (див. «чоловіків та жінок» у вірші 3). Відмінності між Симоном і Филипом разючі. Вони обидва здійснювали чуда. Однак Симон робив це за допомогою демонічних сил, а Филип божественною владою. Симон вихвалявся й любив приймати від людей вітання й похвалу. Филип же прославляв Христа. Люди дивувалися чарам Симона, а завдяки проповідницькій діяльності Филипа вони наверталися до Христа.

8:13. Дивовижно, але «сам Симон» тоді увірував в Ісуса й охрестився. Тепер вже не люди йшли за Симоном, він сам ішов за Филипом! Безумовно, його навернення неабияк вплинуло і на його власних послідовників.

Чи отримав Симон таким чином спасення? Лука не вказав на це прямо, тому важко щось на цей рахунок стверджувати. Та сім фактів вказують на те, що, імовірно, Симон не отримав духовного переродження: (1) Слово «увірував» ( пістеуо ) не завжди стосується спасенної віри. Віра Симона могла бути такою, як і в демонів у Як. 2:19, тобто простою констатацією факту. (2) До того ж, віра, що базується на чудах, не є надійною (див. Йн. 2:23-25; 4:48). (3) Окрім того, Лука ніколи не зазначав, що Симон отримав Святого Духа (Діян. 8:17-18). (4) Симон й надалі мав певний особистий інтерес у вияві чудодійної сили (вірші 18-19). (5) Дієслово «покайся» ( метаноео ), використане у вірші 22, зазвичай адресується втраченим людям. (6) Слово «погибіль» ( еіс аполеіан ), яке зустрічається у вірші 20, має дуже сильне значення. Воно стосується слова «загинув» у Йн. 3:16. (7) Опис Симона у Діян. 8:23 краще підходить втраченій людині, а не такій, яка отримала спасення (див. Втор. 29:18). Та все ж стверджувати нічого не можна. Господь знає, хто належить Йому (2 Тим. 2:19).

г. Підтвердження діянь Филипа (8:14-17)

8:14-17. Існувало декілька підстав для того, щоб послати апостолів, «які були в Єрусалимі», до Самарії. Зазвичай в момент віри Святий Дух хрестить людину, оселяється в ній та запечатує її. Однак в даному випадку відстрочення слугувало кільком цілям: (1) Той факт, що Петро та Йоан «помолилися» (за обдарування новонавернених Святим Духом) і «поклали на них руки», підтвердив проповідницьку діяльність Филипа серед самарян. Й це стало початком нового виду роботи для єрусалимських апостолів. (2) А також це засвідчило проповідницьку діяльність Филипа самим самарянам. Звістка, яку проповідував їм Филип, була затверджена сходженням Духа, який символізував прихід царства (див. вірш 2; Єр. 31:31-34; Єз. 36:23-27; Йоіл. 2:28-32). (3) Імовірно, Бог не дав новонаверненим самарянам Святого Духа ще до того, як прийшли представники єрусалимської церкви, головним чином тому, що бажав уникнути єресі. Зважаючи на природне бажання євреїв та самарян ворогувати, той факт, що Петро та Йоан особисто прийшли, щоб привітати віруючих самарян за вступ до церкви, мав велике значення. Відмінність між поведінкою Йоана тут і в Лк. 9:52-54 є помітною.

ґ. Спотворення істини (8:18-24)

8:18-19. Речення «Якже побачив Симон, що … дається Дух» вказує на те, що було якесь зовнішнє свідчення сходження Святого Духа. Імовірно, при цьому апостоли говорили різними мовами, хоча у Святому Письмі про це тут не йдеться (див. 2:4; 10:45-46; 19:6).

Слово сімони означає купувати або продавати щось, що вважається релігійним або священним, наприклад, церковну посаду. Мабуть, тому й було у нього ім’я Симон, адже він хотів купити «владу» наділяти інших Святим Духом.

Описуючи даний випадок із Симоном, Лука мав на меті показати верховенство християнства над окультистами й людьми, що перебували під владою демонів. Такий конфлікт неодноразово виникав у Діяннях, та Христос завжди ставав Переможцем (13:6-12; 16:16-18; 19:13-20; 28:1-6).

8:20. Відповідь Петра була дуже різкою. «Срібло твоє нехай з тобою буде на погибель.»

Підставою для такої відповіді Петра було те, що Симон не зрозумів Божої милості й вільної природи Божого спасення та благословень. Апостол пояснив різкість своїх слів: «Бо ти за гроші думав придбати дар Божий!»

8:21-22. Слова цього вірша «Нема тобі у цій справі ( лого , «слові, питанні») ні частки, ні спадщини» говорять про те, що Симон не був християнином. (Щодо подібних слів див. Втор. 12:12; 14:27. Так, як левіти не мають спадку на Обіцяній Землі, так і Симон не має частки у спасенні.) Слово «може» не означає, що Бог неохоче пробачає гріхи. Питання полягало в тому, чи сам Симон покається в бажаннях свого «серця».

8:23-24. Згадка про гірку жовч ( чолен пікріас ), здається, має стосунок до Втор. 29:18, де йде мова про вшанування ідолів та гірке відступництво (див. Євр. 12:15). Симон потрапив у пастку хибних вчень й гріха. Відповідь Симона, можливо, була щирою, або ж це просто був вияв страху. Принаймні він зрозумів можливий наслідок свого жахливого прохання (Діян. 8:18-19).

д. Заохочення до проповідувань (8:25)

8:25. Петро та Йоан були переконані, що Бог був присутній і діяв серед самарян. Тому, коли вони «повернулися в Єрусалим», то також «благовістили чимало сіл самарійських». Це було чимсь неймовірним для апостолів-євреїв!

2. ДО ЕТІОПСЬКОГО ЄВНУХА (8:26-40)

а. Наказ (8:26)

8:26. Хоча Лука не занотував, як Бог спрямував Филипа проповідувати серед самарян (вірш 5), та він написав, що «в Газу» його послав сам Бог (див. карту до Діян. 9). Прямий шлях туди описано як «дорогу, що … безлюдна». Цей вислів може стосуватися або безлюдної дороги, або безлюдного міста. Стародавня Газа була зруйнована у 93 році до н.е., а в 57 році н.е. її відбудували вже дещо ближче до Середземного моря. Старе місто називалося Безлюдна Газа. В перекладі з грецької мови наказ ангела звучить наступним чином: «Встань та піди на південь, на дорогу, що йде з Єрусалиму в Газу; вона (Газа) безлюдна.» Однак використання слова «шляхом» у 8:36 може вказувати на те, що це шлях, а не місто, був безлюдним.

б. Зустріч (8:27-30)

8:27. Лука описав етіопського євнуха досить повно і зазначив, що він був вельможею «Кандаки, етіопської цариці, … (і) був над усім її скарбом». «Етіопія», про яку тут іде мова, це не сучасна Ефіопія, а стародавня Нубія, земля, що простягалася від Асуана на півдні Єгипту, і до Хартума в Судані. «Кандаки» – це звання цариці-матері, як і фараон – для єгипетського царя. Урядом керувала Кандаки, бо царський син, якому поклонялися як нащадку сонця, не займався такими земними справами, як, наприклад, управління народом. Тож фактично керувала всім цариця-мати. Той факт, що цей євнух «прийшов був в Єрусалим на прощу», є дуже цікавим. Закон забороняв євнухам входити в «громаду Господню» (Втор. 23:2). Однак в Іс. 56:3-5 є передбачення, що в часи Ісуса Христа євнухи отримають великі благословення. Очевидно, що цей євнух поклонявся Яхве, хоча й не був цілковитим прозелітом.

8:28-30. Багатство євнуха видно вже з того, що він сидів «на своїй колісниці». Цей вельможа їхав, «читаючи пророка Ісаю». Оскільки за звичаєм читали вголос, Филип зміг без особливих зусиль почути, яку саме частину зі Святого Письма той читав (вірш 30). Цікаво, що спершу Филипа направляв ангел (вірш 26), а потім Святий Дух (вірш 29).

в. Навернення (8:31-35)

8:31-35. Євнух не міг зрозуміти цитату з Іс. 53:7-8. Радіючи з того, що Филип йому все розтлумачить, він запросив апостола у колісницю. Етіопець знав, що цей уривок стосувався конкретної людини, та чи самого Ісаї, чи «іншого кого», не знав. Филип скористався можливістю і з Іс. 53 «благовістив Ісуса йому» (див. Йн. 5:39).

г. Наслідки (8:36-40)

8:36-39. Першим наслідком проповіді Филипа стало навернення євнуха. Його запитання: «Що забороняє мені охриститись?» – показало, що хрещення у воді запечатувало рішення людини вірити в Христа (див. Мт. 28:19). Другим наслідком була радість, адже «скопець … їхав, радіючи, дорогою своєю». Третім наслідком стало подальше розповсюдження доброї новини, зокрема, про неї дізналася людина, яка не була ні євреєм, ні самарянином. Той євнух був язичником (африканцем) і поклонявся Яхве, хоча й не був повністю наверненим в юдаїзм (прозелітом). Імовірно, цей євнух був необрізаним. (Як зазначено в примітках НМВ, Діян. 8:37 є лише в пізніших грецьких рукописах, а тому, скоріш за все, в оригінальному рукописі цього вірша не було.)

Коли хрещення завершилося, «Дух Господній забрав Филипа, і скопець не бачив його більше». Що ж трапилося потім з цим євнухом – невідомо.

8:40. «Филип же опинився в Азоті.» Це місто відоме також як Ашдод, стародавня столиця Палестини. «По дорозі» у Кесарію він проголошував добру новину «всім містам» (див. Азот і Кесарія на карті до част. 9). Очевидно, потім Филип оселився в Кесарії , адже за 20 років по тому він все ще перебував там (див. 21:8). Примітно, що апостол може проповідувати, будучи постійним мешканцем якогось міста або ж подорожуючим. Филип же об’єднав ці два типи проповідницької діяльності.

Згодом землі довкола Азоту та Кесарії відвідав Петро (9:32-43). Хоча Филип й мешкав у Кесарії, Господь закликав Петра вийти з Яффи та благовістити добру новину Корнилію у Кесарії (част. 10-11).

В. Послання Савла (9:1-31)

Навернення Савла (Павла) вважається однією з найважливіших для церкви подій з часів дня П’ятидесятниці. Безумовно, Лука вважав навернення Савла дуже визначним, адже у Діяннях апостолів він оповів про нього аж тричі (част. 8, 22, 26).

Оповідь про навернення Савла за таких обставин готує читача до проголошення доброї новини серед язичників (част. 10). Та перш ніж апостол почав проповідувати серед язичників (Гал. 2:8; Еф. 3:8), Петро звістив добру новину Корнилію та його родині.

Можливо, Лука розповів тут про випадок із Савлом по дорозі у Дамаск, щоб показати взаємозв’язок із мученицькою смертю Стефана. Видавалося, що саме промова Стефана спонукала Савла подвоїти зусилля з придушення християнства (Діян. 8:1-3). Якщо вчення Стефана було вірним, тоді Закон був у небезпеці. Тому Савло з усією завзятістю продовжував переслідувати церкву (див. Гал. 1:13; Флп. 3:6).

Проте гонитель Савло сам незабаром стане апостолом Ісуса Христа! Його знання та вміння якнайкращим чином відповідали роботі, до якої Бог його і закликав: (1) Він добре знав єврейську культуру і мову (Діян. 21:40; Флп. 3:5). (2) Оскільки він виріс у Тарсі, то був добре обізнаний з грецькою культурою та її філософськими системами (Діян. 17:22-31; Тит. 1:12). (3) Він користувався усіма привілеями громадянина Риму (Діян. 16:37; 22:23-29; 25:10-12). (4) Він вивчав і добре знав єврейську теологію (Гал. 1:14). (5) Оскільки він добре розбирався у торгівлі, то був спроможний забезпечувати себе (Діян. 18:3; 1 Кор. 9:4-18; 2 Кор. 11:7-11; 1 Сол. 2:9; 2 Сол. 3:8). (6) Бог дав йому завзятість, лідерські якості і теологічне бачення суті.

1. НАВЕРНЕННЯ САВЛА (9:1-19а)

а. Переконання Савла (9:1-9)

9:1а. Слово «іще» пов’язує цей вірш із 8:3. Оскільки добра новина невпинно розповсюджувалася за межами Єрусалиму, Савло й надалі наполегливо переслідував церкву.

9:1б-2. Савло так сильно ненавидів церкву, що навіть пішов до «архиєрея і попросив у нього листів у Дамаск до синагог». Дамаск (див. його місцезнаходження на карті) не був підконтрольний ні Юдеї, на Галилеї, ні Десятимістю. Які ж повноваження мав архиєрей над синагогами у Дамаску? На це запитання зазвичай відповідають наступним чином: Рим офіційно визнавав право первосвященика з Єрусалиму вимагати видати йому злочинця. Та існує й інше можливе пояснення. У той час Дамаск міг перебувати під владою царя Набатії, яким був Арета IV (див. 2 Кор. 11:32-33). Щоб здобути прихильність євреїв, які вороже ставилися до римлян, Арета, який також ненавидів римлян, цілком очевидно міг задовольнити таке прохання первосвященика.

Згадка про синагоги у Дамаску вказує на те, що християнство все ще дуже тісно було пов’язане з юдаїзмом. (у Як. 2:2 слово «зібрання» є перекладом до грецького слова синагоген , «синагога»). А згадка про Дамаск засвідчує, що християнство поширювалося дуже швидко.

Цікаво, що Савло мав на увазі християнство, коли промовив фразу «цього визнання». Так християнство називали лише в Діяннях (19:9, 23; 22:4; 24:14, 22).

9:3-4. Савло «почув голос» Господа Ісуса і побачив Його (див. 9:17, 27; 22:14; 26:16; 1 Кор. 9:1; 15:8). Хоча тут і чітко не сказано, що Савло Його побачив, про це можна здогадатися з фрази «світло з неба». Для апостольства Павла той факт, що він побачив воскреслого Господа, був визначальним (див. 1 Кор. 9:1).

Запитання: «Чого Мене переслідуєш?» (див. Діян. 9:5) – має велике значення, адже показує єдність Христа з Його церквою. Господь не спитав: «Чому ти переслідуєш Мою церкву?» Слово «Мене» дало Савлові перший спалах розуміння великого вчення християн, які перебували у Христі. Ця істина була озвучена й раніше, коли Лука написав, що Господь продовжує діяти на землі у церкві (1:1). А також, коли Ананія збрехав Петрові, він збрехав Святому Духові (5:3). Для Луки, та й Павла також, Христос і церква були Головою й тілом.

Карта, ПАЛЕСТИНА, СИРІЯ, КІЛІКІЯ ТА КІПР

Cilicia – Кілікія

Tarsus – Тарс

Seleucia – Селевкія

Antioch – Антіохія

Syria – Сирія

Salamis – Саламін

Cyprus – Кіпр

The Great Sea (Mediterranean) – Велике Море (Середземне)

Phoenicia – Фінікія

Sidon – Сидон

Damascus – Дамаск

Tyre – Тир

Ptolemais – Птолемаіда

Caesarea – Кесарія

Samaria – Самарія

Joppa – Яффа

Lydda – Лідда

Jerusalem – Єрусалим

Azolus – Азот

Gaza – Газа

9:5. Дехто перекладає слово «Господи» у запитанні Савла: «Хто Ти, Господи?» ( киріе ) – як «Пане». Цей іменник і дійсно може мати таке значення, як, наприклад, у Мт. 13:27; 27:63; Йн. 4:11; Діян. 10:4; тощо. Однак у даному випадку трапилося надто багато надприродного, щоб Савло використав просте людське звертання «Пане». Хоча Савло й не відразу зрозумів, що перед ним Ісус, він, безумовно, усвідомлював, що йому явилася надприродна особа. Потім Ісус назвав Себе: «Я – Ісус» (див. 9:17).

Речення «Трудно тобі проти рожна бити ногою» (БКЯ) відсутнє у кращих й найстаріших грецьких рукописах. Однак воно зустрічається у Діян. 26:14.

9:6. Воскреслий Господь наказав Савлу: «Йди в місто, і тобі скажуть, що маєш робити.» Ці слова не означають, що Ананія (вірш 10), як дехто припускає, мав навчити Савла, як себе виправдовувати. Ні, Савлові мали сказати, що він мусить проповідувати добру новину не зважаючи на страждання (вірші 15-16; 22:10, 15; 26:16-20). Господь Сам виправдав Савла за його віру по дорозі у Дамаск. Про це чітко говориться у Діян. 26:18 (див. Гал. 1:11-12).

9:7. Між віршами 7 та 22:9 існує очевидна невідповідність. У 9:7 Лука зазначив, що «мужі, що йшли з» Савлом, «чули голос» ( пхонес ), та в 22:9 Лука написав, що вони «не розуміли того, що говорив» Ісус ( пхонен ) до Савла. Дослівно те речення у 22:9 можна перекласти наступним чином: «Вони не чули голос.» У НМВ цей вірш перекладено вірно, тому що дієслово «чути» з наступним іменником може означати і «чути голос», і «розуміти те, що говорив». Перший варіант використано у 9:7, а другий – у 22:9. Отож, чоловіки, які подорожували разом з Савлом, хоча й чули голос (9:7), та не розуміли того, що говорив Савлові Христос (22:9).

9:8. Коли Савло отримав «колючку в тіло» у вигляді проблем із зором (див. коментарі до 2 Кор. 12:7), це могло засвідчити початок його страждань. Та в будь-якому випадку існує разюча відмінність між Савлом у Діян. 9:1 та 8. Ще мить тому він мчав дорогою з єдиним бажанням – cхопити й ув’язнити християн. А ось тепер його «ввели» в Дамаск «за руку», як дитину. Божа милість часто проявляється у великих могутніх діяннях та у видимих нещастях.

9:9. «Три дні» сліпоти, посту та молитви (вірш 11) були часом очікування. Савло ще не отримав послання, про яке говорив йому Бог (вірш 6).

б. Каяття Савла (9:10-19а)

9:10-14. За допомогою видіння Бог наказав Ананію піти до Савла й повернути йому зір. Ананій не дуже цьому зрадів. Та все ж був змушений піти до дому Юди, «на вулицю, що зветься Простою», де й перебував Савло. Це була одна з двох паралельних вулиць, що вела від західної стіни і до східної. Місце народження Павла – Тарс – перший раз згадується у вірші 11 (див. карту; див. коментарі до вірша 30).

Цікаво, що в Книзі Діянь апостолів віруючих людей вперше було названо святими саме тут (вірш 13). Церква складалася зі святих ( хагіоіс ; див. Рим. 1:1; Еф. 1:1; Флп. 1:1). З Діян. 9:14 стає зрозуміло, що новина про Савла, який їде до Дамаску, переслідуючи віруючих людей, випередила його появу. Тож не дивно, що Ананія боявся того, що Савло міг зробити.

9:15. Господь заспокоїв Ананія, кажучи: «Він для мене вибране знаряддя, щоб занести моє ім'я перед поган, царів, і синів Ізраїля.» Савло мав стати Павлом, апостолом для необрізаних (Рим. 11:13; Гал. 262, 7-8; Еф. 3:8), в тому числі для царів (див. прокуратор Фелікс [Діян. 24:1-23], прокуратор Порцій Фест [24:27-25:12], цар Ірод Агриппа II [25:13-26:32], і, можливо, імператор Нерон [25:11]). А також, звісно ж, апостол мав проповідувати серед «синів Ізраїля» (див. 9:20; 13:5, 14; 14:1; 17:2, 10, 17; 18:4, 19; 19:8; 26:17-20; Рим. 1:16). Яка ж то дивовижа – той, хто так шалено переслідував християн, сам мав стати свідком доброї новини – і при тому, таким активним й переконливим свідком!

9:16. Часткове здійснення цього передбачення видно, коли Савло говорить про свої страждання (2 Кор. 11:23-27).

У розмові між Ананією та Господом тричі прозвучало слово «ім’я» (Діян. 9:14-16; див. 3:16).

9:17. Фраза «Савле, брате!», мабуть, дуже підбадьорила Савла. Саме Ананій першим назвав Савла братом-християнином. Повніше слова Ананія розкрито у 22:14-16. Ананій вже не боявся Савла, він любив його, бо знав, що Господь для нього приготував. І коли він поклав на Савла «руки», то ототожнив себе з ним.

Сповнення Савла Святим Духом засвідчило його повне навернення (див. 4:8, 31; Еф. 5:18).

9:18. Коли Савло отримав зцілення від сліпоти, то «немов луска з очей йому впала, і він прозрів знову». Слово «луска» ( лепідес , від дієслова лепо , «очищати») використовували, коли говорили про луску риби чи крокодилів. Як і в кількох попередніх випадках навернення, занотованих у Діяннях, навернення Савла супроводжувалося хрещенням у воді (8:12, 38).

Після цього Ананія зник з оповіді і вже більш ніде про нього не йшла мова, окрім частини 22, де Павло розповідає про своє навернення.

9:19а. Три дні без їжі і води та шок від зустрічі з воскреслим Христом знесилили Савла. Однак було й те, що повернуло йому сили: його зустріч з Ананією, його оздоровлення, його сповнення Святим Духом, його хрещення у воді та споживання їжі.

2. КОНФЛІКТИ САВЛА (9:19б-31)

а. Свідчення Савла (9:19б-22)

9:19б-20. Перебувши з християнами у Дамаску всього «кілька днів», Савло «почав по синагогах проповідувати Ісуса, що Він – Син Божий». Проповідування серед євреїв у їхніх синагогах також було добре продуманою стратегію з розповсюдження доброї новини під час його місіонерських подорожей (перша подорож – 13:5, 14; 14:1; друга подорож – 17:2, 10, 17; 18:4; третя подорож – 18:19; 19:8). У Діян. 9:20 єдиний раз з усієї Книги Діянь присутня фраза «Син Божий». Тож по дорозі у Дамаск перше, що засвоїв Савло, було те, ким саме є Ісус.

9:21. Євреї були спантеличені. І їх можна зрозуміти. Грецьке слово ексістанто дослівно перекладається як «вони були не в собі». Деякі інші люди так само реагували на Ісуса (Мк. 2:12; 5:42; 6:51). Це слово зустрічається у Діяннях п’ять разів (2:7; 8:13; 9:21; 10:45; 12:16). Той факт, що Савло шалено «лютував проти» християн, спричинив неабиякий неспокій в Єрусалимі (див. 8:3; 22:19; 26:11).

9:22. Цього разу Савло використовував свої теологічні знання, щоб переконливо доводити людям істину про те, що Господь Ісус – це Месія. Він подався у Дамаск, щоб переслідувати церкву, а скінчилося все тим, що він сам почав проповідувати про Ісуса. Яка разюча зміна! Яке захоплююче видовище! Не дивно, що Савло «бентежив» ( синечиннен , «спантеличив, заплутав», від синчео, яке у НЗ зустрічається лиш у 2:6; 9:22; 21:27, 31) цим євреїв Дамаску.

б. Змова проти Савла (9:23-31)

(1) У Дамаску. 9:23-25. Однією з головних тем Діянь апостолів, яка власне тут і підкреслена, є протидія єврейських релігійних лідерів розповсюдженню доброї новини. З 2 Кор. 11:32-33 стає зрозуміло, що саме з даною метою євреї об’єдналися з прокуратором за царя Набатії Арета та відігравали в цьому головну роль. Послідовники Савла дізналися про «змову» євреїв, тому «взяли його вночі й по мурі спустили в коші», бо міські ворота охоронялися. План Савла переслідувати християн у Дамаску дуже змінився. Він увійшов у місто сліпим, а покидав його «в коші»! Тепер він сам став об’єктом переслідувань!

Згадка про учнів ( матхетаі ) Савла показала, що він уже був дуже плідним у своїй проповідницькій діяльності. І це правда, він дійсно був вправним лідером!

Скорочуючи свою оповідь, Лука не згадав про тимчасове перебування Савла в Аравії. Про це написав сам Павло у Гал. 1:17. Імовірно, це трапилося десь між подіями, описаними у Діян. 9:22 і 23. Чому саме Павло перебував в Аравії – невідомо. Мабуть, він подався туди, щоб проповідувати. Однак ті землі були малозаселеними, а Савло від самого початку мав на меті звіщати про Ісуса у густонаселених великих містах. Він покинув Дамаск, щоб зменшити переслідування церкви. А подався в Аравію, скоріш за все для того, щоб мати можливість подумати й отримати нові знання.

(2) В Єрусалимі (9:26-30). 9:26-28. Савло покинув Єрусалим як затятий ворог християнства з метою переслідувати церкву у Дамаску. Та з всевишньої ласки Бога він приєднався до віруючих людей і сам проповідував у Дамаску добру новину. Він «пробував пристати до учнів» в Єрусалимі, та віруючі люди «боялися» йому довіряти (див. подібний страх Ананія, вірш 13). У Дамаску Савло потребував товариша Ананія, а в Єрусалимі – Варнаву. І той, чиє ім’я означає «Син Утіхи» (4:36), і дійсно став Савлові другом. У Діяннях Варнава виходить на перший план ще чотири рази (а) 11:22-24; (б) 11:30; 12:25; (в) 13:1-2, 50; 14:12; (г) 15:2, 12,22, 25, 37. Коли Варнава переконав віруючих людей Єрусалиму у тому, що Сава навернувся, вони дозволили йому залишатися «з ними». «Він проповідував відважно в Дамаску ім'я Ісуса.» І в Єрусалимі «сміливо ім'я Господнє» звіщав (див. коментарі до «сміливо» у 4:31).

9:29. Савло «розмовляв і змагався з гелленістами» й таким чином продовжив справу Стефана (див. 6:8-10). Очевидно, Савло був надто вправний в умінні вести дебати, тому гелленісти й замислили підступно його вбити.

9:30. Тоді «брати» (див. вірш 17) Савла в Єрусалимі «відвели його в Кесарію», морський порт, що за 65 миль від Єрусалиму, «і вислали в Тарс», його рідне місто. Стародавнє місто Тарс, якому більш як 4000 років, було інтелектуальним центром Римської імперії.

Переміщення Павла у частині 9 можна підсумувати наступним чином:

1. Єрусалим (вірші 1-2)

2. Дамаск (вірші 3-22)

3. Аравія (Гал. 1:17)

4. Дамаск (Діян. 9:23-25; Гал. 1:17; 2 Кор. 11:32-33)

5. Єрусалим (Діян. 9:26-29; Гал. 1:18-20)

6. Кесарія (Діян. 9:30)

7. Тарс (вірш 30; Гал. 1:21-24)

(3) Підсумок. 9:31. У фразі «Церква по всій Юдеї, Галилеї і Самарії» слово «церква» вжито в однині. Не має сумніву, що Лука тут говорив про всесвітню церкву, яка поширювалася по усій Святій Землі.

Євреї так сильно зненавиділи Савла і його проповідування, що після того, як він покинув ті землі, церква «мала спокій».

Церква все ще обмежувалася проповідуванням серед євреїв, напівєвреїв (самарян) та прозелітів (навернених в юдаїзм), які стали християнами (за одним виключенням, а саме окрім євнуха з Етіопії, 8:26-40). Однак все вже було готове для того, щоб церква поширилася й на землі інших жителів світу.

Цим третім звітом про розповсюдження й зростання церкви у кількісному й духовному плані (див. 2:47; 6:7; 12:24; 16:5; 19:5; 19:20; 28:30-31) Лука й підсумував дану частину своєї книги.

III. Свідчення по всій землі (9:32-28:31)

А. Зростання церкви в Антіохії (9:32-12:24)

1. ПРИГОТУВАННЯ ПЕТРА ДО ПРОПОВІДУВАННЯ ДОБРОЇ НОВИНИ ПО ВСІЙ ЗЕМЛІ (9:32-10:48)

а. Петро у Лідді (9:32-35)

9:32-35. Востаннє про Петра йшла мова у 8:25, коли він повертався в Єрусалим із Самарії разом з Йоаном. Петро саме здійснював свою місіонерську подорож землями Юдеї і, «обходячи всі усюди, прибув» у Лідду. У НЗ про це місто йде мова лиш тут. В наші дні воно називається Лод. Дещо північніше міста знаходиться міжнародний ізраїльський аеропорт. Згодом Петро й далі продовжив свою велику подорож, проповідуючи, як видно з 1 Кор. 9:5. Про це також можна довідатися з його першого послання (1 Пт. 1:1). Та перед Петром у землях Кесарії та довкола неї побував Филип (Діян. 8:40).

Чудесне оздоровлення «чоловіка, на ім'я Еней, що лежав на ліжку вісім років і був паралітик», багатьох спонукало увірувати в Христа. Лука тричі використав у Діяннях слова «навернулися … до Господа», говорячи про спасіння (9:35; 11:21; 15:19). Добра новина зацікавила дуже багатьох язичників, які мешкали у цих прибережних землях. Сарон – це родюча рівнина на узбережжі Палестини, яка простягається на 10 миль у ширину й на 50 миль у довжину. Лідда знаходилася на південно-східному краї рівнини. Це вже другий випадок, коли Петро зцілив кривого чоловіка (див. 3:1-10; також див. 14:8-10).

б. Петро в Яффі (9:36-43)

9:36-38. В той час, як Петро перебував у Лідді, «повна добрих діл та милостині» жінка-християнка («учениця») на ім’я Дорка «умерла». ЇЇ ім’я означає «сарна» у перекладі з грецької мови, арамейською воно звучить як «Тавита». Її добре знали люди, адже вона часто допомагала нужденним. Оскільки між містами Яффа та Лідда всього 12 миль, учні «послали двох чоловіків» з Яффи до Лідди, щоб ті прикликали Петра. Як відомо з Книги Діянь, в часи ранньої церкви ще нікого не воскрешали з мертвих, та віра віруючих людей була такою великою, що вони були певні: Господь воскресить Дорку через Петра.

9:39-41. Коли Петро прийшов, то звелів усім плакальницям-вдовам й іншим віруючим людям вийти з горниці. Потім він «став на коліна», помолився за Дорку й наказав їй встати (див. Мк. 5:41). Щоб уникнути обрядового забруднення (див. Лев. 21:1; Чис. 5:2; 9:6-10; 19:11), Петро не торкався її, аж допоки Бог не повернув її до життя.

9:42-43. Це чудо, як і попередні, спонукало багатьох повірити «в Господа» (2:43, 47; 4:4; 5:12, 14; 8:6; 9:33-35). Опісля цього Петро залишився на якийсь час у Яффі «в одного гарбаря Симона». Його дім знаходився «край моря» (10:6).

Ця частина (9:32-43) показує читачеві, яким саме чином Петро підготував ґрунт для наступного навернення сотника Корнилія. (1) Неймовірні чуда засвідчили його проповідницьку діяльність. Бог перебував із ним в особливий спосіб. (2) Він проповідував у землях, які частково були язичницькими. (3) Той факт, що він проживав у домі гарбаря Симона, був немаловажним. Гарбарі вважалися обрядово нечистими, бо часто мали справу зі шкірами мертвих тварин (Лев. 11:40).

в. Петро та Корнилій (част.10)

Важливість цієї події засвідчена вже тим, що Лука аж тричі оповів про неї – тут у Діян. 10, потім у част. 11 і зрештою у 15:6-9. Географічне розповсюдження доброї новини, про яке йде мова у Діяннях, є початком здійснення слів Ісуса, занотованих в Мт. 8:11: «Багато прийде зо сходу й заходу, і засядуть … у Царстві Небеснім.»

(1) Видіння Корнилія (10:1-8). 10:1. Завдяки видінням і Петро, і Корнилій вже були готові до такої важливої події. Спершу мова йде про Корнилія та його видіння. Корнилій був сотником, римським офіцером, якому підпорядковувалися 100 солдат, а в «полку, який звався італійським», усі 600 солдат. У Новому Завіті сотників повсякчас описували з позитивного боку (див. Мт. 8:5-10; 27:54; Мк. 15:44-45; Діян. 22:25-26; 23:17-18; 27:6, 43). Сотник Корнилій став першим язичником, який після дня П’ятидесятниці почув добру новину про відпущення гріхів через Ісуса Христа.

10:2. З опису Корнилія, де зазначено, що він був «побожний ( еусебес , зустрічається лише тут у вірші 7; 2 Пт. 2:9) і богобоязливий («праведний і богобоязливий», Діян. 10:22)», можна припустити, що він не був цілковито наверненим в юдаїзм (він не був обрізаним, 11:3), але він поклонявся Яхве. Очевидно, він відвідував синагогу і слідував приписам Старого Завіту Святого Письма так старанно, як тільки міг. Тим не менш, він ще не мав новозавітного спасення (див. 11:14).

10:3-6. Вказівка на час – «десь коло дев'ятої години дня» – може мати стосунок до часу, коли євреї зазвичай молилися (див. 361). Якщо це дійсно так, то Господь звернувся до Корнилія через «ангела» в той час, як він молився (див. 10:9). Згодом Корнилій, описуючи цього ангела, сказав, що то був «чоловік у сяючій одежі» (вірш 30). Корнилій відповів на звертання ангела, запитуючи: «Що, Господи?» Можливо, у даному випадку слово «Господи» ( киріе ) означає «Пане» (див. коментарі до 9:5). Побожність цього солдата була засвідчена його молитвами та великодушністю до нужденних (див. 10:2). Ангел наказав йому послати своїх людей за Симоном, «що зветься Петром», у дім «гарбаря Симона» (див. 9:43).

10:7. «Коли ангел, що говорив до нього, відійшов», сотник «покликав» трьох своїх людей – двох «слуг» та «побожного воїна» ( еусебе ; див. вірш 2). Безумовно, побожність Корнилія впливала і на цих трьох чоловіків.

10:8. «І, розповівши їм усе, послав їх у Яффу.» Грецьке слово ексегесаменон , яке тут перекладено як «розповівши», також означає «розтлумачивши», тобто Корнилій усе своїм слугам розтлумачив, пояснив.

Трійця пішла «у Яффу», яка знаходилася за 33 милі на південь від Кесарії (вірш 24), щоб привести Петра до Корнилія.

(2) Видіння Петра (10:9-16). 10:9. Той факт, що Петро молився щоранку й щовечора, не видається дивним, адже це був звичний час для молитви. Окрім того, він молився ще й «коло шостої години». У Святому Письмі не було прописано вимоги молитися тричі на день, та Петро слідував прикладу побожних чоловіків, які жили до нього (див. Пс. 55:17; Дан. 6:10). «Петро зійшов на крівлю помолитись» й таким чином зміг усамітнитися.

10:10-12. І ось на Петра, який був голодним, «найшов захват», в якому Бог дав йому видіння великої скатертини, яка спускалася «на землю». «Були ж у ній всякі чотириногі, плазуни земні й небесні птиці».

10:13-14. Коли Бог наказав Петрові заколоти й їсти цих тварин, той відповів: «Ніколи, Господи.» Примітно, що його відмова («ніколи») є перекладом до слова медамос , яке у грецькій мові є більш ввічливим, аніж слово оудамос («нічим не», зустрічається лиш в Мт. 2:6). Це вже втретє, коли Петро прямо відмовлявся виконувати волю Бога (див. Мт. 16:23; Йн. 13:8).

Петро знав із приписів Закону, що не можна їсти нечистих тварин (Лев. 11). Та хіба він не міг убити та спожити чистих тварин, а нечистих залишити? Імовірно, Петро зрозумів, що Господь наказував йому з’їсти усіх. Або ж серед присутніх були лише нечисті тварини.

10:15. «Що Бог очистив, ти не погань.» Ці слова Бога дають можливість краще зрозуміти Мк. 7:14-23 (див. 1 Тим. 4:4). Прийнято вважати, що Марко занотовував слова Петра. Оглядаючись назад, Петро мав визнати, що Ісус як Месія очистив все від обрядового забруднення.

10:16. Чому Петро «тричі» відмовився їсти нечисту їжу? З одного боку, це вказувало на твердість його переконань, але й також показало його самовпевненість у своїй правоті. Тут Петро продемонстрував, що, не зважаючи на волю Бога, він був дуже відданий старозавітнім настановам. Його наміри були хороші, та все ж він виявив непослух. Цікаво, чи існує тут певний взаємозв’язок із тим, як Петро тричі зрікався Ісуса (Йн. 18:17, 25-27), й тим, як тричі запевняв Господа у своїй любові? (Йн. 21:15-17)

(3) Прихід посланців (10:17:23а). 10:17-22. У дивовижний спосіб й згідно верховної влади Бога три посланці зустрілися з Петром. Святий «Дух», який розповів Петрові про прихід трьох чоловіків, міг бути Тим, Чий голос Петро чув раніше (вірші 13, 15).

«Люди, послані Корнилієм», дуже шанобливо говорили про нього (див. вірші 2, 4) й повідомили Петрові причину свого приходу.

10:23а. Петро «запросив їх до себе та прийняв їх». Оскільки Петро чекав на їжу (див. вірш 10), то він, звісно, запропонував їм розділити його трапезу із ним. Можливо, він починав уже розуміти урок, який дало йому видіння!

(4) Відвідини язичників (19:23б-43). 10:23б. Коли Петро та його гості завершили трапезу, було вже, мабуть, надто пізно, щоб того ж дня вирушати у Кесарію. «Наступного ж дня» вони подалися у майже дводенну подорож. (Посланці Корнилія вийшли з Кесарії після 9 години одного дня [вірші 3, 8] і прибули у Яффу через два дні близько 6 години [вірші 9, 19]. Див. «уже четвертий день» у вірші 30.)

Петро взяв з собою кількох «братів з Яффи». Тема ходіння по двоє є звичною для Євангелій і Діянь. Християни часто ходили по двоє. В даному випадку щонайменше шестеро «братів» супроводжувало Петра (11:12). Тож таким чином буде семеро свідків, які зможуть засвідчити те, що відбуватиметься.

10:24. Корнилій був такий переконаний у тому, що Петро прийде, і так палко чекав на звістку Петра, що скликав «рідню та близьких приятелів».

10:25-26. Коли Петро прибув, Корнилій упав «йому до ніг» й «уклонився» ( просекинесен ). Петро ж, відмовляючись від такого шанування, «підвів» Корнилія й сказав: «Встань, бо я теж людина.»

10:27-29. Петро добре знав про можливі наслідки товаришування з язичниками і перебування у їхніх домівках (див. 11:2-3), та він добре засвоїв урок зі свого видіння. Наказ спожити нечистих тварин означав, що йому «не слід уважати ніяку людину за погану чи за нечисту». Тож він прибув до них «без вагання».

10:30-33. Після того, як Корнилій розповів йому про обставини, які привели Петра до його дому, він сказав: «Оце тепер ми всі перед Богом стоїмо, щоб слухати все, що Господь тобі наказав.» Як же вправно Бог підготував Петрові слухачів!

10:34-35. Ці слова Петра були революційними. Він відкинув упередження й ідеологію цілих поколінь, що сповідували юдаїзм. Однак про спасення язичників все ж ішла мова у Старому Завіті (див. Йона; Бут. 12:3). У Старому Завіті євреї були Божим Обраним Народом, якому Бог давав Свої обіцянки і якому являвся. А тут Петро заявив, що наміри Бога стосуються всього світу, й саме через церкву вони зможуть здійснитися.

Існує чимало суперечок з приводу слів Петра, що Бог «не дивиться на особу, а в кожному народі, хто його боїться і чинить правду, той йому приємний.» Ці слова доводять, що не завдяки лиш своїм діянням людина отримує спасення. Головним чином, людина має Богові довіряти, Його шанувати і бути Йому покірною. Це і мається на увазі під словом «боїться». Тут проводиться паралель з Міх. 6:8. До того ж, Бог приймає таких людей, якщо вони з вірою приймають Христа (див. Діян.11:14).

10:36-37. Потім Петро розповів їм про діяння Христа (вірші 36-43), «що є Господом усіх», через якого Бог «послав … їм мир». Науковці, які вивчають Біблію, часто зауважують, наскільки точно усі слова Петра відповідають Євангелії від Марка. Марко розпочав з «хрищення» Йоана й оповів про проповідницьку діяльність Господа Ісуса, «почавши з Галилеї» й до Юдеї та Єрусалиму, і зрештою розказав про Розп’яття на хресті, Воскресіння та Велике Доручення.

10:38. Слово Месія означає «Помазанець». Тож, коли Петро сказав фразу: «про Ісуса з Назарету, якого Бог помазав,» – він мав на увазі наступне: «Сам Бог проголосив Його Месією» (див. Іс. 61:1-3; Лк. 4:16-21; Діян. 4:27). Бог заявив про це, коли Ісус приймав хрещення (див. Мт. 3:16-17; Мк. 1:9-11; Лк. 3:21-22; Йн. 1:32-34). Ісая також говорив про Помазанця, який чинитиме великі діяння (Іс. 61:1-3), і, як зазначив Петро, Він «прийшов, добро творячи та зціляючи всіх, що їх диявол поневолив.»

10:39-41. Петро засвідчив той факт, що він і його товариші були очевидцями усіх діянь Ісуса. «Його вони (юдеї), повісивши на дереві, убили», тобто стратили Його безчесним способом. Раніше Петро вже казав юдеям в Єрусалимі: «ви ж … Творця життя вбили» (3:15), а правителям: «Ви розіп'яли» Його (4:10), а перед синедріоном: «ви вбили (Його), повісивши на дереві» (5:30). Стефан також говорив перед синедріоном: «Ви тепер стали … убивцями» (7:52). У Діяннях апостоли п’ять разів казали, що вони – «свідки» воскреслого Христа (2:32; 3:15; 5:32; 10:41; 13:30-31). Після воскресіння Христа учні «з Ним їли й пили» (див. Йн. 21:13). Це доводило той факт, що воскреслий Господь Ісус не був безтілесною примарою, і пояснює, як Христа можна була споглядати (Діян. 10:40).

10:42-43. Петро дав чітко зрозуміти, що проповідницька діяльність Христа призводить або до суду (вірш 42), або до спасення (вірш 43). Ключовою тут є наступна фраза: «Кожен, хто вірує в Нього.» Головною складовою спасення є віра у Христа. Пророки і дійсно говорили про «відпущення гріхів» (див. 2:38; 5:31; 13:38; 26:18) через віру у Месію (наприклад, Іс. 53:11; Єр. 31:34; Єз. 36:25-26).

(5) Свідчення Духом (10:44-48). 10:44-45. Звістка Петра була засвідчена Святим Духом, який «зійшов на всіх, хто слухав промову» про Ісуса й увірував. Шестеро (див. вірш 23; 11:12) віруючих обрізаних чоловіків «дивувались» ( ексестесан ; «вони були не в собі»; див. 9:21) такому свідченню рівності між язичницькими й єврейськими віруючими людьми.

10:46. Знаком того, що Бог засвідчив дійсність порятунку язичників, було те, що вони «говорили мовами». (Щодо важливості спілкування різними мовами у Діяннях див. коментарі до 19:1-7.)

10:47-48. Петро швидко дійшов трьох теологічних висновків щодо всього, що трапилось: (1) Він не міг перечити Богові (11:17). (2) Корнилій і його родичі, хоча й необрізані (11:3), охрестилися, бо увірували в Христа, що власне і засвідчив Святий Дух. Ці події відбулися у наступній послідовності: вони увірували в Христа, отримали Святого Духа, розмовляли різними мовами й охрестились у воді. (3) Дійсність навернення Корнилія була підтверджена тим фактом, що Петро залишався у його домі ще «кілька днів», імовірно, для того, щоб розкрити їм ще глибше пізнання новознайденої віри.

2. ПРИГОТУВАННЯ АПОСТОЛІВ ДО ПРОПОВІДУВАННЯ ДОБРОЇ НОВИНИ ПО ВСІЙ ЗЕМЛІ (11:1-18)

а. Обвинувачення (11:1-3)

11:1-2. Реакція на попередні події з боку християн-євреїв була неоднозначною. Слово «обрізані» (яке також зустрічається у 10:45), очевидно, стосується християн, які все ще сповідували Закон Мойсея (див. 15:5; 21:20; Гал. 2:12).

11:3. Петра звинуватили у тому, що він «увійшов … до необрізаних і їв з ними». Головною проблемою було тут не те, що він проповідував серед язичників, а те, що разом з ними споживав їжу (див. Мк. 2:16; Лк. 15:2; Гал. 2:12). Це надає ще більшої значущості видінню Петра (Діян. 10:9-16). Євреї дотримувалися звичаю, що розділяти трапезу можна було лише зі знайомими або з людьми, яких приймали й шанували (див. 1 Кор. 5:11). Ця проблема могла призвести до неабиякого розколу в церкві.

б. Відповідь (11:4-17)

11:4-14. Петро коротко розповів обрізаним віруючим у Єрусалимі про все, що трапилося (див. част. 10), в тому числі про своє видіння (11:5-7), свою відповідь на слова Бога (вірші 8-10) і про подорож до дому Корнилія (вірші 11-14).

11:15-16. Розповідаючи про те, що трапилося далі, Петро провів важливу аналогію між днем П’ятидесятниці та передбаченням Господа про хрещення Духом (1:4-5). У частині 2 Лука конкретно не зазначив, що події, які трапилися на день П’ятидесятниці, були здійсненням слів Христа, проте тут Петро прямо про це сказав, промовивши фразу «на початку» (див. 10:47, «як і ми, одержали», і 11:17, «дав такий самий дар їм, як і нам»). Доба Церкви, отже, розпочалася в день П’ятидесятниці.

11:17. Петро доводив правильність свого вчинку, опираючись не на те, що він сам робив, а на те, що Бог робив. Бог не робив різниці між євреями і язичниками, то як Петро міг це робити?

в. Виправдання (11:18)

11:18. Завдяки Петрові святі визнали, що навернення язичників ініціював сам Бог, і що вони не повинні протидіяти Йому у цьому. Такий висновок віруючих з Єрусалиму дав два наступних і дуже важливих результати. По-перше, тіло Христа, тобто церква, зберегло свою цілісність. По-друге, утворилася велика прірва між віруючими людьми Доби Церкви і віруючими, що поклоняли в єрусалимському храмі. До цього випадку звичайні євреї прихильно ставилися до християн (див. 2:47; 5:13, 26), а вже незадовго після нього вони різко виступали проти церкви. Така ворожість була засвідчена тим, як Ізраїль сприйняв страту Якова (12:2-3; див. 12:11). Напевно, саме це суперництво з язичниками і стало причиною того, що євреї почали протидіяти церкві.

3. ПРИГОТУВАННЯ АНТІОХІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ ДО ПРОПОВІДУВАННЯ ДОБРОЇ НОВИНИ ПО ВСІЙ ЗЕМЛІ (11:19-30)

а. Космополітичний характер церкви (11:19-21)

Ця частина є дуже важливою сполучною ланкою в оповіді про Діяння апостолів. Вперше церква активно навертала до Бога язичників. Самаряни з частини 8 були євреями лиш частково. Етіопський євнух самостійно вивчав Іс. 53, повертаючись з Єрусалиму. І навіть Корнилій першим почав шукати можливості почути добру новину з уст Петра. А тут уже церква зробила свої перші кроки до проповідування доброї новини серед необрізаних греків.

11:19. Оповідь повертається назад до Стефана (8:1-2) і показує ще один наслідок його мученицької смерті. Його смерть вже допомогла поширити добру новину у Самарії (див. подібність між 8:4 та 11:19). Окрім того, смерть Стефана спонукала Савла до більш активного переслідування церкви (8:3), в результаті чого він і сам навернувся (9:1-30). Тепер став очевидним і третій наслідок мученицької смерті Стефана: добра новина почала ширитися язичницькими землями («аж до Фінікії, Кіпру та й Антіохії»).

11:20. Згадка про Антіохію, що в Сирії, готує читача до розуміння неабиякої важливості цього міста у наступній оповіді. Таку назву має не одне місто, та ця Антіохія була третім найбільшим містом у Римській імперії після Риму та Александрії. Оскільки Антіохія була розташована на річці Оронт і включала 15 миль її протяжності, її називали Антіохія на Оронті. Завдяки своєму вдалому місцезнаходженню і вмілому плануванню воно стало центром торгівлі й домівкою для великої єврейської спільноти. Не зважаючи на те, що це місто було відоме своєю аморальністю і ритуальною проституцією, яка була частиною поклоніння в храмі, антіохійська церква мала стати основою для місіонерських подорожей Павла. Римський сатирик Ювенал скаржився: «Довший час стічні води з сирійської річки Оронт потрапляли у річку Тибр.» Тут він мав на увазі, що Антіохія своєю розбещеністю здійснювала вплив навіть на Рим, який знаходився за 1300 миль від неї.

Цей неймовірний крок до розповсюдження доброї новини серед язичників («греків» в Антіохії) зробили невідомі віруючі «мужі». Тим не менш, це був дуже сміливий і вирішальний вчинок чоловіків «з Кіпру», острова, який знаходився неподалік Антіохії, «та з Кирени», міста у північній Африці (див. Мт. 27:32; Двян. 2:10; 6:9; 13:1).

11:21. Речення «увірували й навернулись до Господа» не обов’язково стосується двох окремих дій. Така конструкція в оригіналі грецькою мовою вказує на те, що ці дві дії відбувались одночасно. Тож це речення можна також перекласти як «увірувавши, вони навернулись до Господа».

б. Підтримка церкви (11:22-26)

11:22. Такі важливі події в житті церкви не могла оминути увагою головна Церква, «що в Єрусалимі». Дещо раніше єрусалимські апостоли уже посилали Петра та Йоана поглянути на результати проповідницької діяльності Филипа у Самарії. Тепер єрусалимські святі «вислали Варнаву» в Антіохію, яка знаходилася за 300 миль на північ. Вибір цього віруючого чоловіка був невипадковим і добре продуманим. Варнаву обрали з декількох причин. По-перше, він, як і деякі з цих християн-посланців, походив із Кіпру (4:36; 11:20). По-друге, він був великодушним чоловіком (4:37), а, отже, дбайливо ставився до інших. По-третє, він був добрий до людей, про що свідчило ім’я, яким його «прозвали» (4:36), і свідчення Луки про нього (11:24).

11:23. Варнава не міг не визнати, що Бог таки дійсно перебував і діяв в Антіохії, а тому, як часто зазначав Лука, він відчув велику радість. Відповідаючи своєму імені, «Син Утіхи» (4:36) «підбадьорив» тамтешніх віруючих людей (див. 14:22). (Про Варнаву також йде мова у 9:27; 11:25, 30; 12:25; 13:1-2, 7, 43, 46, 50; 14:3, 12, 14, 20; 15:2, 12, 22,25, 35-37, 39; 1 Кор. 9:6; Гал. 2:1, 9, 13; Кол. 4:10).

11:24. Ось що сказано тут про Варнаву: «він був чоловік добрий», він був «повний Святого Духа», і він був повний «віри» (Стефан також був повний віри і Святого Духа; 6:5). Лука описав таким чином Варнаву вже після того, як між Варнавою та Павлом виникла суперечка у 15:39. Та оскільки Лука був близьким товаришем Павла, такої думки про Варнаву, напевно, дотримувався й сам Павло.

11:25. Церква в Антіохії так швидко розросталася, що Варнава відчув потребу у допомозі, і найкращим кандидатом для такої роботи, на його думку, був Савло, який мешкав у Тарсі (див. 9:30). Імовірно, деякі зі своїх страждань і переслідувань, які Павло описав у 2 Сол. 11:23-27, він зазнав саме в Тарсі. Там також могло трапитися одкровення, описане в 2 Кор. 12:1-4. Виходячи з Діян. 22:17-21, можна припустити, що Савло вже проповідував серед язичників, коли Варнава попрохав його прибути в Антіохію.

11:26. Варнава та Савло проповідували в Антіохії впродовж цілого року, навчаючи «силу людей». Церква продовжувала збільшувати свою чисельність (див. 2:41, 47; 4:4; 5:14; 6:1; 9:31; 11:21, 24).

«В Антіохії вперше учнів (Ісуса) називано християнами.» Суфікс «-иян-» означає «належати до». Тож «християни» – це люди, які належали до Ісуса. Слово «християни» зустрічається в Новому Завіті ще два рази: у 26:28 і 1 Пт. 4:16. Згідно з наголосом, на який вказує порядок слів в оригінальному тексті грецькою мовою, люди виділяли християн в окрему групу. Тож Церква все більше й більше віддалялася від юдаїзму.

в. Доброчинна діяльність церкви (11:27-30)

11:27. Отримавши пророцтво, віруючі люди з Єрусалиму «прибули … в Антіохію … з Єрусалиму». (В оригіналі зазначено, що вони спустилися. Все вірно. Хоча вони і йшли на північ, та все ж спускалися вниз, бо Єрусалим знаходиться значно вище рівня моря, аніж Антіохія.)

11:28. «Агав», про якого також йде мова у 21:10-11, прорік, «що на всім (римськім) світі має бути велика голоднеча.» Насправді, мало місце декілька голоднеч, які вразили різні регіони Римської імперії під час правління імператора Клавдія (41-54 роки н.е.). Згодом саме цей Клавдій вигнав євреїв з Риму (18:2). (Див. перелік римських імператорів у Лк. 2:1.)

11:29-30. Християни з Антіохії, «кожний … по спромозі» (див. 1 Кор. 16:2; 2 Кор. 9:7), надіслали гроші віруючим людям у Юдеї. Такий вияв любові, безумовно, поєднав ці дві церкви ще міцніше (див. Рим. 15:27).

Коли Варнава та Савло принесли цей дар у Юдею, вони віддали його «старшим». У Діяннях апостолів це перша згадка про старших церкви і примітно, що саме вони отримали гроші. Очевидно, вони були в курсі всіх аспектів проповідницької діяльності церкви. Згодом Павло та його послідовники передали старшим єрусалимської церкви церковні пожертви з Ахаї, Македонії та Малої Азії. Це, напевно, трапилося тоді, коли Павло прибув в Єрусалим (Діян. 21:18; хоча цей вірш не стосується грошових пожертв).

Можливо, про голоднечу з 11:27-30 йде також мова у Гал. 2:1-10, хоча категорично це стверджувати не можна.

4. ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ЦЕРКВИ В ЄРУСАЛИМІ (12:1-24)

Метою цієї частини Книги Діянь Апостолів було підтвердити той факт, що Ізраїль таки зрікся свого Месії. Лука вправно вплів цю тему в свою оповідь, і вона є очевидною у 4:1-30 (особливо, 4:29); 5:17-40; 6:11-8:3; 9:1-2, 29. Саме за такої ворожості Ізраїлю й відбувалася перша місіонерська подорож.

а. Мученицька смерть Якова (12:1-2)

12:1-2. Лука дуже вправно порівняв любов антіохійської церкви до єрусалимських святих з безсердечною ворожістю Ірода та євреїв до «Церкви».

Ірод, про якого тут іде мова, – це Ірод Агриппа I. Він користувався популярністю серед євреїв, бо був напів євреєм з роду Хасмонеїв. Його царювання простягалося, головним чином, на ті ж землі, що і його діда Ірода Великого. Він був відомий тим, що завжди робив усе можливе, щоб завоювати прихильність євреїв. А тому він побачив політичну доцільність у тому, щоб арештувати усіх християн і стратити «Якова, Йоанового брата». Сам Ірод Агриппа I помер у 44 році н.е.. Його син, Ірод Агриппа II, правив Юдеєю впродовж 50-70 років н.е.. Власне він і його сестра Береніка судили Павла. (Див. графік роду Ірода у Лк. 1:5.)

б. Ув’язнення й визволення Петра (12:3-19)

Даний випадок чітко показує, що церква стала окремою спільнотою, яку юдеї ненавиділи й зневажали.

12:3-4. Страта Якова сподобалася «юдеям», тож Ірод наказав схопити й ув’язнити Петра під час свята «Опрісноків». Це семиденне свято йшло відразу за Пасхою. Ірод мав намір «вивести його (Петра) перед народ по Пасці.» В даному випадку слова «по Пасці» стосувалися усього восьмиденного святкування: самої Пасхи і семи днів Опрісноків. Ірод вважав за доцільне стратити Петра щонайменше з двох причин. По-перше, Петра знали як головуючого церкви. А, по-друге, він ставився по-братерськи до язичників.

Ірод був певен, що Петро під надійним наглядом у в’язниці, адже він «передав (його) чотирьом чвіркам вояків, щоб стерегли його». Імовірно, це означає, що два вояки стояли по обидва боки від Петра, і ще два – зовні (див. вірші 6, 10). І кожні шість годин їх змінювали інші. Очевидно, місцева влада добре пам’ятала колишнє зникнення Петра (див. 5:19-24), й Ірод не бажав, щоб це знову трапилося.

12:5. «Отож, Петра стерегли у в'язниці, а Церква молилася горливо Богові за нього.» Який контраст! Петро був поневолений, а молитва – вільна!

12:6. Петро цілковито довіряв Господові, а тому мирно «спав тієї ночі» перед судом (див. 1 Пт. 2:23; 5:7). Він не боявся за своє життя, бо Христос колись сказав йому, що він житиме до глибокої старості (Йн. 21:18).

12:7-10. Це вже вдруге «ангел» допоміг Петрові втекти з в’язниці (див. 5:17-20). Розбудивши Петра, ангел наказав йому одягнутись і піти за ним. Надприродним чином Бог зробив так, що «ланцюги впали з» його рук, сторожа спала міцним сном, а залізна брама «сама собою їм відчинилась».

12:11. Однією з підтем Діянь апостолів є поширення доброї новини, не зважаючи на протидію. Це видно також і на прикладі звільнення Петра. Коли Петро прийшов до тями на нічному повітрі, то визнав, що сам Бог звільнив його від Ірода та юдеїв. Тепер він знав, що то не було видіння (вірш 9).

12:12. Цей вірш знайомить читача з Йоаном Марком, який став помітною фігурою під час першої місіонерської подорожі Павла. Очевидно, що його мати Марія була знаною серед людей жінкою й доволі заможною. Напевно, її дім слугував головним місцем зустрічі віруючих церкви, а тому він, вочевидь, був просторим. Оскільки ім’я батька Йоана Марка не згадується, то Марія, мабуть, була вдовою. Саме цього Марка вважають автором Євангелія, яке назване його іменем (див. Мк. 14:51-52; 1 Пт. 5:13).

12:13-17. Історія про несподівану появу Петра біля дому Йоана Марка сповнена гумору та людської зацікавленості. Радість, про яку часто йде мова у Книзі Діянь, тут також є очевидною, коли служниця «на ім'я Рода», відповідаючи на стукіт Петра, впізнала його «голос». Хоча святі й палко молилися (вірш 5) за звільнення Петра, вони не сподівалися на таку швидку відповідь! Коли Рода продовжила твердити, що то «Петро стоїть при брамі», вони відповіли: «Ти збожеволіла! … То його ангел.» З цього речення випливає, що вони вірили в особистих ангелів, тобто в ангелів-хранителів кожного з віруючих людей (див. Дан. 10:21; Мт. 18:10). Окрім того, виходить, що вони вірили ще й у те, що ангел може набувати вигляду людини, яку він охороняє!

Коли вони побачили Петра, то «нестямилися» ( ексестесан ; див. 9:21). Той факт, що Петро згадав Якова, показує: Яків займав визначне місце в єрусалимській церкві. Цілком очевидно, що цей Яків був напівбратом Господа Ісуса.

Показавшись своїм братам, Петро «пішов у друге місце». Однак достеменно невідомо, куди саме він пішов. Можливо, зважаючи на 1 Пт. 1:1, він пішов у Малу Азію. Згодом Петро був у Антіохії в Сирії (Гал. 2:11). Й сам Павло згадував мандрівну проповідницьку діяльність Петра (1 Кор. 1:12; 9:5).

12:18-19. Розслідуючи зникнення Петра, Ірод «вчинив сторожам допит» й безжально «повелів їх на смерть скарати». Не має сумніву у тому, що Ірод аргументував таку свою жорстокість тим, що сторожа, чиї в’язні утікають, безвідповідальна й ненадійна. Виходить, що тут Ірод скарав 16 своїх вояк (див. вірш 4). Потім Ірод пішов на якийсь час «з Юдеї в Кесарію», яка була столицею римської провінції Юдеї, звідки римські намісники керували народом.

в. Смерть Ірода Агриппи I (12:20-23)

12:20-23. Тир та Сидон знаходилися під владою Ірода й чимось сильно його розлютили. Оскільки ці міста залежали від Галилеї в плані забезпечення зерном, вони хотіли миру з Іродом Агриппою. Напевно, вони підкупили «Власта, царського пустельника», щоб він допоміг їм із примиренням. «І от призначеного дня», коли Ірод виголошував свою промову, люди назвали його Богом, і Господь Бог скарав його за це на смерть. Це трапилося у 44 році н.е. Ця оповідь збігається зі словами Йосипа Флавія, занотованими в його Юдейських старожитностях (19. 8. 1). Після смерті Ірода намісником Юдеї був спершу Фелікс, а потім Фест.

Три нащадки Ірода відіграли неабияку роль у подальшій оповіді Книги Діянь: Друзілла, дружина Фелікса (24:24-26), Береніка (25:13, 23) та Ірод Агриппа II (25:13-26:32).

г. Процвітання церкви (12:24)

12:24. «А слово Боже росло і множилося» (див. подібні слова у 6:7; 13:49; 19:20). Не зважаючи на протидію та переслідування, всевишній Господь сприяв діянням Своєї церкви. За допомогою цього четвертого звіту про розповсюдження Лука підсумував ще одну частину своєї роботи (див. 2:47; 6:7; 9:31; 12:24; 16:5; 19:20; 28:30-31). Після Антіохії добра новина була готова до проголошення у Малій Азії.

Карта, ПЕРША МІСІОНЕРСЬКА ПОДОРОЖ ПАВЛА

МИЛІ

Tyrrhenian Sea – Тірренське море

ITALY – Італія

Rome – Рим

Three Taverns – Три Таверни

Forum of Appius – Форум Аппія

Puteoli – Путеолі

Rhegium – Регія

SICILY – СИЦІЛІЯ

Messana – Мессана

Syracuse – Сиракуза

MALTA – МАЛЬТА

The Great Sea (Mediterranean) – Велике Море (Середземне)

Adriatic Sea – Адріатичне море

ILLYRICUM – ІЛЛІРИК

MOESIA – МЕЗІЯ

THRACE – ФРАКІЯ

MACEDONIA – МАКЕДОНІЯ

Philippi – Филиппи

Neapolis – Неаполь

Amphipolis – Амфіполіс

Thessalonica – Солунь

Apollonia – Аполлонія

Berea – Верія

ACHAIA – Ахая

Athens – Атени

Corinth – Корінт

Cenchrea – Кенхрея

Aegean Sea – Егейське море

CRETE – КРІТ

Lasea – Ласея

Fair Havens – Гарна Пристань

Black Sea – Чорне море

ASIA – АЗІЯ

Troas – Троада

Assos – Ассос

Pergamum – Пергам

Mitylene – Мітіліні

Thyatirа – Тіятири

Sardis – Сарди

Smyrna – Смірна

Philadelphia – Філадельфія

Laodicea – Лаодікея

Ephesus – Ефес

Colosse – Колоси

Miletus – Мілет

Cnidus – Кнід

Perga – Перга

LYCIA – ЛІКІЯ

Myra – Мира

Patara – Патара

PISIDIA – ПІСІДІЯ

PAMPHYLIA – Памфілія

Attalia – Атталія

BITHYNIA – ВІТИНІЯ

GALATIA – ГАЛАТІЯ

Antioch – Антіохія

Iconium – Іконія

Lystra – Лістра

Derbe – Дерба

PONTUS – ПОНТ

CAPPADOCIA – КАППАДОКІЯ

CILICIA – КІЛІКІЯ

Tarsus - Тарс

CYPRUS – КІПР

Paphos – Пафос

Salamis – Саламін

SYRIA – СИРІЯ

Antioch – Антіохія

Seleucia - Селевкія

Damascus – Дамаск

Sidon – Сидон

Tyre –Тир

Ptolemais – Птолемаіда

Caesarea – Кесарія

Joppa – Яффа

Jerusalem – Єрусалим

Gaza – Газа

ARABIA – АРАВІЯ

EGYPT – ЄГИПЕТ

Alexandria – Александрія

LIBYA – ЛІВІЯ

Б. Зростання церкви в Малій Азії (12:25-16:5)

1. ПРИКЛИКАННЯ Й ПОКЛИКАННЯ ВАРНАВИ І САВЛА (12:25-13:3)

12:25. Після того, як Варнава та Савло передали в Єрусалим гроші, зібрані віруючими людьми на допомогу тим, хто постраждає від голоднечі, вони повернулися в Антіохію. З Єрусалиму (Діян. 12:12) вони взяли «з собою Йоана, прозваного Марком (див. 13:5)», який був двоюрідним братом Варнави (Кол. 4:10).

[Перша місіонерська подорож, част. 13-14]

13:1. Тепер антіохійська церква стала підґрунтям для проповідницької діяльності Савла. Єрусалимська церква й надалі була головною, та церква, яка дала початок місіонерським подорожам Павла, була в Антіохії, що на річці Оронт. До того ж, Петро вже не був головним персонажем оповіді. Ним став Савло.

Відмінність у походженні між лідерами антіохійської церкви показала її космополітичний характер. Варнава був євреєм і походив з Кіпру (4:36). Симон також був євреєм, проте його латинське прізвисько Ніґер не лише вказує на те, що він був темношкірим, але й також на те, що він перебував серед римлян. Це міг бути той Симон з Киринеї, який ніс хрест Ісуса (Мт. 27:32; Мк. 15:21), однак щодо даного припущення існує чимало суперечок. Лукій походив з Киринеї, що в Північній Африці (див. Діян. 11:20). Манаен був знайомий з представниками знаті, адже його виховали разом «з Іродом тетрархом», тобто Іродом Антипою, який обезголовив Йоана Христителя та принижував Ісуса на суді (див. графік роду Ірода у Лк. 1:5). Один із того суду (Манаен) став учнем, інший (Ірод) – супротивником! У кінці переліку названо єврея Савла, який навчався у рабинських школах. Та не зважаючи на таке різне походження, усі вони працювали дуже злагоджено.

Напевно, ім’я Варнави знаходиться у переліку на першому місці тому, що він, як представник головуючої єрусалимської церкви, посідав найвищу посаду.

13:2. Безумовно, Бог доводив до відома віруючих людей Свою волю через «пророків» церкви (див. вірш 1). Неодноразово у Книзі Діянь Святий Дух передавав настанови Божим лідерам (наприклад, 8:29; 10:19; 13:4). Тут Він звернувся до п’ятьох, «коли вони служили Господеві й постили», і сказав їм: «Відлучіть мені Варнаву і Савла на діло, до якого Я їх покликав.» Тут знову підкреслюється принцип роботи по двоє. Дієслово «відлучіть» ( апхорізо ) стосується трьох відлучень у житті Савла – при народженні його відлучили для служіння Богові (Гал. 1:15), при наверненні його відлучили для проповідування доброї новини (Рим. 1:1), і в Антіохії його було відлучено «на діло» (Діян. 13:2).

13:3. Церковні лідери «поклали … руки» на Варнаву та Савла і «відпустили» їх. Той факт, що вони поклали на них руки, показав, що церква ототожнює себе з їхньою проповідницькою діяльністю і визнає Боже покликання для них (див. Ананій ототожнює себе з Савлом, коли кладе на нього руки, 9:17). Таким чином двоє з кращих отримали завдання виконати надважливе Боже покликання.

2. ПОДОРОЖ МАЛОЮ АЗІЄЮ (13:4-14:28)

а. На Кіпрі (13:4-12)

13:4. «Вислані Святим Духом» (див. вірш 2), вони спершу «прибули в Селевкію», яка була морським портом і знаходилася за 16 миль від Антіохії, «а звідти відпливли до Кіпру». Цей острів, відомий зі Старого Завіту як Кіттім (Бут. 10:4), був батьківщиною Варнави (Діян. 4:36). З цього випливає, що Варнава був головним (див. перелік імен у 13:2,7).

13:5. Саламін був найбільшим містом східної частини Кіпру. Очевидно, що більшість євреїв оселилася саме там, бо Варнава та Савло звіщали «слово Боже» в «синагогах», а не в одній синагозі.

Навідатися у ці релігійні центри було дуже розумно: (1) Завдяки цьому саме євреї у тому поколінні першими отримали добру новину (див. Рим. 1:16; Діян. 13:46; 17:2; 18:4, 19; 19:8). (2) Проповідувати добру новину серед язичників у синагогах було простіше, адже вони вже знали Старий Завіт і про обіцяний прихід Месії.

Йоан Марко, двоюрідний брат Варнави (Кол. 4:10), «був при них» помічником (див. Діян.12:25). Існує чимало суперечок щодо того, що мається на увазі під словом «помічником» ( хиперетен ). Імовірно, він навчав новонавернених, допомагав з хрещенням (див. Кор. 1:14-17) й виконував усе, що міг.

13:6. Достеменно невідомо, якими були результати їхньої проповідницької діяльності у Саламіні. Та наступним містом їхніх проповідувань став Пафос, який знаходився за 100 миль на південний захід від Саламіну і де засідав уряд усієї провінції. Те, що трапилося тут, мало велике значення для розповсюдження доброї новини серед язичників.

У Пафосі Варнава та Савло зустріли «ворожбита, ложного юдейського пророка, на ім'я Вар-Ісус». Слово «ворожбита» ( магос ) могло стосуватися якогось радника чи шанованого чоловіка (наприклад, «мудреці» у Мт. 2:1,7,16), або ж якогось мага-шахрая, як тут. Воно пов’язане з дієсловом магеуо , яке в перекладі означає «займатися чаклунством» і зустрічається в Діян. 8:9, де йде мова про Симона.

13:7. Так трапилося, що Вар-Ісус «був з проконсулом Сергієм Павлом». Цього ворожбита дуже злякав той факт, що мудрий проконсул зацікавився доброю новиною. Проконсули були намісниками, яких призначав римський сенат. Прокураторів же призначав сам імператор. У Новому Завіті згадуються три прокуратори Юдеї: Понтій Пилат (26-26 роки н.е.), Антоній Фелікс (52-59? роки н.е.) і Порцій Фест (59-62 роки н.е.).

13:8. «Ворожбит … намагався проконсула від віри відвернути.»

Ім’я «Елімас» створює певну проблему. Імовірно, це – семітське слово, яке мало значення «ворожбит» і яке дали йому, або ж він сам собі його взяв як псевдонім.

13:9. За таких обставин Савло, вперше названий Павло, виступив наперед і звернувся до ворожбита. Він, вочевидь, був більш запальний, аніж Павло, і краще знав язичників. З цього моменту лідером стає Павло, і його ім’я повсякчас згадується перед іменем Варнави, окрім того моменту, коли вони були в Єрусалимі (15:12, 25) і в 14:14.

До того ж, від цього моменту усюди використовується лиш римське ім’я Павло. Єврейське ж ім’я Савло згадується лише тоді, коли він особисто свідчить про своє колишнє життя (22:7; 26;14).

13:10. Арамейською мовою ім’я Вар-Ісус означає «Син Ісуса». Однак Павло сказав йому, що замість того, щоб бути сином ( хуіе ) Ісуса («Ісус» означає «Яхве є спасінням»), Елімас був сином «диявола». Павло не стримувався у словах. Він сказав, що Вар-Ісус був ворогом «всякої правди (досл., «праведності»)», що він був «повний … підступу ( долоу ) і «лукавства ( рхадіоургіас , «безсовісна брехня, яка вводить людей в оману», зустрічається в НЗ лиш тут)», і що він перекручував «прості дороги Господні». Чаклунство, використання допомоги і влади демонів призвело до того, що він брехнею відвертав людей від правди. Окультизм – це справді велика небезпека.

Це вже другий випадок із чотирьох, коли в Книзі Діянь йде мова про конфлікт з демонічними силами і про перемогу над ними (див. 8:9-23; 15:16-18; 19:13-17).

13:11-12. Караючи ворожбита, Павло наслав на Елімаса тимчасову сліпоту. Це перше занотоване чудо Павла, і воно було здійснене під час суперечки з євреєм стосовно проповідування доброї новини язичнику.

Побачивши це чудо, зацікавленість Словом Божим (вірш 7) Сергія Павла переросла у щиру віру у Христа. Цікаво, що грецьке ім’я проконсула було таке ж, як і в апостола: Павло.

Даний випадок є надзвичайно важливим з трьох причин: (1) Він став початком головування Павла у цій подорожі. У вірші 13 є фраза «ті, що були з Павлом». (2) Починаючи з цього випадку проповідницька діяльність ще більш рішуче пішла в язичницькому напрямку. (3) Він сповнений глибокого підтексту. Язичник з іменем Павло прийняв звістку, яку заперечував єврей. Сліпота єврея показала сліпоту ізраїльського суддівства (див. 28:26-27). З допомогою цього Лука підкреслив перехідний характер Книги Діянь. З одного боку, язичники стали головними об’єктами поширення доброї новини, а з іншого, Бог тимчасово відвернувся від євреїв, а, отже, покарав їх.

б. В Антіохії Пісідійській (13:13-52)

(1) Відлучення Йоана Марка. 13:13. Благородство Варнави видно вже з того, що він дозволив Павлу бути головним. Отож, «ті, що були з Павлом, пустилися на море й прибули в Пергу Памфілійську». Але Йоан (тобто Йоан Марко) відлучився від них і «повернувся в Єрусалим». Що саме спонукало Марка на такий вчинок – й надалі залишається предметом дискусії для багатьох науковців, які вивчають Біблію. Проте існують такі припущення: (1) Можливо, його розчарувала зміна лідера. Адже саме Варнава, який спершу діяв, як головний, був двоюрідним братом Йоана Марка. (2) Можливо, новий напрямок у розповсюдженні доброї новини, а саме серед язичників, був занадто радикальним для єврея з Палестини такого, як Марко. (3) Можливо, його лякала дорога через Таврські гори, які мав намір перейти Павло, прямуючи до Антіохії. (4) Є також певні свідчення, що Павло досить сильно захворів у Перзі, імовірно, малярією, оскільки у місті Перга був саме спалах малярійних інфекцій. До того ж, Павло проповідував серед людей Галатії «з-за недуги» (Гал. 4:13). Напевно, уся група проповідників пішла вглиб Галатії з метою уникнути малярії, а Марко, мабуть, був незадоволений таким поворот подій, а тому повернувся додому. (5) Дехто вважає, що Марко сумував за домом. Його мати, скоріш за все, була вдовою (Діян. 12:12). Імовірно, Марко почувався самотнім без неї і домівки. Та якою б не була причина, Павло вважав такий вчинок Йоана Марка відступництвом та помилкою (див. 15:38).

(2) Промова першої суботи (13:14-41). 13:14. Фактично, ця Антіохія знаходилася у Фригії, але була відома як Антіохія Пісідійська, бо знаходилася неподалік Пісідії. Як і інші міста, такі як Лістра, Троада, Филиппи та Корінт, Антіохія була римською колонією. Павло відвідав ці міста, бо їхнє розташування стратегічно було дуже вигідним.

13:15. Перша можливість проповідувати у Павла та Варнави з’явилася у синагозі. Під час суботніх служб зазвичай зачитували дві частини зі Старого Завіту – одну із «Закону» (П’ятикнижжя), а іншу з Книги «Пророків». Під словосполученням «Закон та Пророки» мали на увазі увесь Старий Завіт (див. Мт. 5:17; 7:12; 11:13; 22:40; Лк. 16:16; Діян. 24:14; 28:23; Рим. 3:21). Очевидно, Павло та Варнава познайомилися з наставниками синагоги ще до зібрання. І після прочитання Святого Письма їх запросили виголосити «слово втіхи для народу».

13:16-25. Павло шукав можливості показати людям, як старозавітні очікування Месії справдилися в особі Ісуса. Лука занотував кілька «зразкових промов» Павла у Діяннях (див. 14:15-17; 17:22-31; 20:18-35). Ця перша промова Павла, яка збереглася найбільш повною, показала, як саме він проповідував серед людей, що знали Старий Завіт.

Дану промову можна розділити на три частини відповідно до трьох прямих звертань (13:16, 26, 38): (1) очікування й приготування до приходу Месії (вірші 16-25), (2) зречення, розп’яття і воскресіння Господа Ісуса (вірші 26-37) та (3) підсумок і заклик (вірш 38-41).

Апостол розпочав із звертання: «Мужі ізраїльські й ви, що боїтеся Бога» (вірш 16). Ці слова стосувалися і євреїв, і язичників. Напевно, язичники не були цілковито наверненими в юдаїзм. І все ж, хоча вони й шанували ізраїльського Яхве (див. вірші 26, 43), та не мали новозавітного спасіння. (Фраза «побожних прозелітів» у вірші 43 стосується язичників, які поклонялися Богові, але не були цілковито наверненими в юдаїзм. У Діяннях ця фраза використовується чисто формально.)

Переповідаючи історію Ізраїлю, Павло пригадав ключові події та головних людей: перебування «в Єгипетській землі» (вірш 17), Вихід (вірш 17), 40-річне блукання пустелею (вірш 18), завоювання Палестини (вірш 19; «сім народів у землі Ханаанській», яких вигубив Бог, перелічено у Втор. 7:1), часи «Суддів» (Діян. 13:20) і монархію під правлінням Саула і Давида (вірші 21-22). Згадка про Давида дала можливість доволі легко перейти до «Спасителя Ісуса» (вірш 23) і Його передвісника Йоана Христителя (вірші 24-25). (Див. промову Стефана у 7:2-47.) Фраза «майже по чотириста п'ятдесятьох роках» (13:20) включає рабство у Єгипті (400 років), блукання пустелею (40 років) і завоювання ханаанських земель під проводом Ісуса Навина (10 років).

13:26-37. Павло, як і Петро (2:23, 36; 3:15; 4:10; 5:30; 10:39) та Стефан (7:52), прямо звинуватив юдеїв у тому, що вони вбили Ісуса. Його воскресіння, про яке часто говорили Його послідовники в Діяннях, було засвідчено впродовж багатьох «днів». Це вже вп’яте у Книзі Діянь апостоли заявляли, що були «свідками» воскресіння Ісуса Христа (2:32; 3:15; 5:32; 10:39-41; 13:30-31).

Чого саме стосуються слова «воскресивши Ісуса» (вірш 22): Його воскресіння чи Його піднесення? Скоріш за все, Його піднесення і ось чому: (1) Коли в наступному вірші йде мова про Воскресіння, то там є уточнення: «з мертвих». (2) Те саме дієслово ( аністемі ) у перекладі «піднесе» зустрічається у 3:22, 26; 7:37 («воздвигне», НМВ). (3) Його синонім ( егеіро ) зустрічається у 13:22 і стосується призначення Давида царем. (4) Головним свідченням того, що ці слова мають стосунок до піднесення Ісуса, є значення слів з Пс. 2:7. Цей старозавітній вірш, процитований Павлом (Діян. 13:33), описує помазання Царя, який посяде на троні Свого царства.

Павло засвідчив факт воскресіння Ісуса з мертвих, цитуючи Іс. 55:3 та Пс. 16:10 (Діян. 13:34-35). Колись Петро з тією ж метою цитував Пс. 16:10 (див. коментарі до Діян. 2:25-32).

13:38-39. Апостоли часто говорили про «прощення гріхів» у Діяннях (див. 2:38; 5:31; 26:18). А в Діян. 13:39 озвучено тему послання Павла до Галатів, яке було написане незадовго після його першої місіонерської подорожі і перед Собором в Єрусалимі (Діян. 15). (Див. таблицю «Послання Павла, які він писав під час своїх подорожей і ув’язнень».)

13:40-41. Ав. 1:5, процитований у Діян. 13:41, слугує попередженням про неминуче покарання. Як сказав пророк, юдеї потраплять у залежність від Вавилону (Ав. 1:6), бо на це буде Божа воля. Тут Павло не називав, хто саме покарає невіруючих євреїв за їхніх «днів». Павло їх просто застеріг: увіруйте або будете покарані.

(3) Суперечки другої суботи (13:42-52). 13:42-43. Лідерів зацікавила промова Павла, й вони захотіли ще його послухати. Дехто з них вже був готовий прийняти добру новину. Тому Павло і Варнава «в розмові з ними їх умовляли, щоб (ті) перебували в благодаті Божій».

13:44-45. «Наступної суботи … юдеї (тобто юдейські лідери) сповнилися заздрощів і перечили словам Павла, і хулили ( бласпхемоунтес )».

13:46. У відповідь на слова юдеїв, Павло й Варнава, набравшись сміливості, сказали: «Для вас треба було наперед промовляти слово Боже.» Проповідування апостолів були відомі своєю сміливістю (див. коментарі до 4:13).

Спершу апостоли мали поширити добру звістку серед євреїв, і ось чому: по-перше, прихід на землю Божого царства залежав від того, як Ізраїль сприйме прихід Христа (див. Мт. 23:39; Рим. 11:26); по-друге, лише після того, як Ізраїль зречеться доброї новини, Павло зможе присвятити себе проповідуванню серед «поган»; по-третє, звістка про Ісуса призначається, головним чином, євреям, адже у Старому Завіті Месія та усі обіцянки стосуються євреїв. (Щодо «вам насамперед» див. Діян. 3:26; Рим. 1:16.)

Та зважаючи на негативну реакцію юдеїв, Павло сказав: «Ось ми звернемося до поган.» Так само усе відбувалося й у інших містах, аж поки Павло не дійшов до Риму (див. Діян. 13:50-51; 14:2-6; 17:5, 13-15; 18:6; 19:8-9). Там апостол Павло востаннє у цій Книзі відвернувся від євреїв і звернувся до язичників (28:23-28).

13:47. У такому зверненні до язичників Павло і Варнава побачили здійснення пророцтва Іс. 49:6: «Я тебе поставив світлом поганам.» Цей старозавітній вислів стосується і Ізраїлю (Іс. 49:3), і Христа (Лк. 2:29-32), і апостола Павла, який проповідував серед язичників.

13:48. Язичники ж «зраділи» такому повороту подій «і прославляли слово Господнє, та й увірували усі ті, що були призначені до вічного життя». Важко тут не помітити згадку про Божий відбір. Слова «були призначені» походять від дієслова тассо , військового терміну зі значенням «готувати» або «призначати». Лука використав його тут, щоб показати, що Бог обирає Собі людей і серед язичників.

13:49-51. Добра новина і далі проповідувалася серед язичників, завдяки чому «ширилося слово Господнє по всій країні» (див. 6:7; 12:24; 19:20). Але «юдеї» мали неабиякий вплив на вельмож і «визначних» людей, тому ті й «чинили гоніння на Павла і на Варнаву». Через це вони покинули місто, «обтрясши … порох з ніг у себе», як і говорив Ісус (Мт. 10:14).

13:52. І знову радість панувала серед людей, яким дарована була добра новина (див. вірш 48; 2:46). До того ж, вони «сповнювалися Святим Духом» (див. 2:4).

в. В Іконії (14:1-6)

14:1-2. Ця частина (вірші 1-6) описує події, подібні до тих, що трапилися в Антіохії Пісідійській. Святий Дух відверто сприяв проповідницькій діяльності апостолів. Про це свідчить той факт, що вони, проповідуючи, «промовляли так, що увірувала велика сила юдеїв і греків». Та і тут були юдеї, які їм протидіяли (див. зростання протидії у 13:49-50). Про наслідок такої протидії написано в 14:6.

14:3. У НМВ сполучне слово оун (перекладене тут як «та все ж таки») має переклад «тому». Такий сполучник створює певну проблему для розуміння даного речення. Адже тоді можна припустити, що часи, коли зростала протидія (вірш 2), давали можливість апостолам і далі проповідувати. Або ж це слово може вказувати на те, що протидія їм чинилася з волі Бога (див. 1 Кор. 16:8-9) й таким чином спонукала їх до подальшого проповідування. Імовірно, останнє припущення все ж краще.

Тут знову стає очевидною сміливість апостолів (див. Діян. 4:13; 13:46).

Згадка про «знаки й чудеса» були ще одним підтвердженням того, що Бог схвалював їхню проповідницьку діяльність (див. 2:43; 4:30; 5:12; 6:8; 8:6, 13; 15:12). Згодом Павло говорив про ці чуда, щоб засвідчити дійсність розповсюдження доброї новини серед галатів (Гал. 3:5). Це, звісно, стосується «південногалатійської» теорії тлумачення терміну «Галатія» у тому посланні. (Див. Вступ до Гал., де розглядається «південногалатійська» та «північно-галатійська» теорії.) Про підтвердження чудами див. коментарі до 2 Кор. 12:12 і Євр. 2:3-4.

14:4. В даному вірші словом «апостолів» названо усіх, хто поширював добру новину. Це дійсно так, адже саме слово «апостол» означає «людина, яку послали, як представника». А цих людей послала церква, що в Антіохії на річці Оронт (13:3).

14:5-6. Коли Павло та Варнава дізналися про задум юдеїв і старших «заподіяти (їм) зневагу та їх каменувати», вони «втекли в міста Лікаонські, Лістру та Дербу». Така точність опису пересування апостолів ще раз підтвердила, що Лука був хорошим істориком. Хоча Іконія також належала до Лікаонських міст, її жителі були, головним чином, фригійці. За місцем розташування та характером Лістра і Дерба були Лікаонськими (див. «по-лікаонському», вірш 11).

г. В Лістрі (14:7-20а)

(1) Забобони язичників (14:7-18). 14:7. Павло і Варнава подалися в Лістру та Дербу не лише для того, щоб уникнути переслідування, а й для того, щоб проповідувати там добру новину. Граматична побудова речення: «І там звіщали Євангелію,» – підкреслює, що дана дія виконувалася впродовж певного періоду часу.

14:8. Лістра була римською колонією. І тут проживав щонайменше один безнадійний, «кульгавий» чоловік. Про жахливість його становища свідчать наступні слова: «недужий на ноги, кульгавий від утроби матері … не ходив ніколи». Очевидно, в Лістрі не було жодної єврейської синагоги, тому Бог використав іншу основу для поширення доброї новини серед цих людей, а саме оздоровлення безнадійного кульгавого чоловіка. В Діяннях Апостолів це вже втретє йде мова про оздоровлення кривого чоловіка (3:1-10; 9:33-35).

14:9-10. Випадок оздоровлення Павлом немічного чоловіка дуже нагадує про випадок оздоровлення через Петра у част. 3. В обох випадках чоловіки були криві від народження (3:2; 14:8); і Петро, і Павло пильно дивилися на того, кого мали намір зцілити (3:4; 14:9); обидва чоловіки, отримавши зцілення, підскочили й почали ходити (3:8; 14:10). Це показує, що Павло, як апостол, був рівнею Петрові (див. Вступ ).

14:11-13. Лікаонські люди сприйняли це чудо зцілення, як істинні язичники. Оскільки вони розмовляли своєю рідною мовою, Павло і Варнава не могли зрозуміти, про що вони говорять. А вони назвали Варнаву і Павла божествами. Імовірно тому, що у них існувала легенда, згідно якої Зевс і Гермес щедро винагородили літню лістрійську пару, Филемона і Бавкіду, за їх гостинність.

Зевс був головним богом, а Гермес – промовцем, як у римлян Юпітер і Меркурій відповідно. Та чому саме Варнаву місцеві люди назвали Зевсом, а не Павла, який був лідером? Відповідь полягає в тому, що Павло багато говорив, а тому його назвали Гермесом, а Варнава вів себе тихо, як Зевс, поважний бог, який все бачив і за всім спостерігав.

Аж раптом «жрець Зевса … привів до брами биків з вінками», щоб люди могли «принести жертву» Павлові та Варнаві. Ці вовняні вінки люди поклали на жертовних тварин.

14:14. Коли апостоли зрозуміли, що відбувається, то жахнулися. Вони відразу розірвали на собі одежу, чим засвідчили усю свою відразу до богохульства. Зазвичай розривали шийний виріз одежі, роблячи декілька розривів довжиною 4-5 дюймів.

14:15-18. Ці слова, які, вочевидь, промовляли обидва апостоли, складають ще одну зразкову промову. Вона демонструє підхід, який ці перші проповідники використали до забобонних язичників. Тоді як перші промови Павла показували, як саме він проповідував серед людей, що вже знали Старий Завіт (див. 13:16-41).

Заперечивши свою божественність, вони спонукали своїх слухачів забути про своїх богів і навернутися до єдиного, істинного і «живого Бога». Цей Бог, Творець усього сущого, і є «Владикою» усього (17:24; див. Рим. 1:19-20). Його можна пізнати не лише за тим, що Він дає «з неба дощ та врожайні пори», але й також за тим, що завбачливо сповнює «харчами й радощами».

Деякі науковці, тлумачачи Діян. 14:16, кажуть, що тут іде мова про те, що Бог не судитиме язичників, які жили до Апостольської доби. Однак вірш 16 слід розглядати разом із віршем 17. До початку Церковної доби Бог не давав «народам» (тобто язичникам) Свого прямого одкровення, а тому вони були відповідальними лише за те, як сприймали видиме загальне об’явлення Бога у Його Творіннях (див. коментарі до 17:27, 30 та Рим. 1:18-20).

(2) Каменування Павла. 14:19-20а. Вже вкотре «юдеї» довели, що були запеклими ворогами Євангелії милосердя, і налаштували «чернь», яка нещодавно намагалася зробити з Павла та Варнави богів, проти них. І вони «каменували Павла». Це вже вдруге з п’яти разів народ був збурений проповідуваннями Павла (див. 13:15; 16:19-22; 17:5-8, 13; 19:25-34). У тексті чітко не зазначено, чи помер Павло від побиття камінням, а чи ні. Імовірно, він був лиш непритомний, хоча й близький до смерті (див. 2 Кор. 12:2-4). Та у будь-якому випадку він так швидко одужав, що це було справжнім чудом. Згадка про каменування Павла у 2 Кор. 11:25, безумовно, стосується саме цього випадку (див. 2 Тим. 3:11).

ґ. У Дербі (14:20б-21а)

14:20б-21а. Проповідницька діяльність апостолів у цьому найвіддаленішому східному місті Малої Азії, куди вони прибули, подорожуючи, була справді успішною. Проповідуванню доброї новини тут не протидіяли, а тому апостоли у цьому місті «придбали чимало учнів» Господу Ісусові Христові (див. 20:4).

д. Повернення в сирійську Антіохію (14:21б-28)

14:21б-22. Рідне місто Павла Тарс знаходилося за 160 миль від Дербу, але апостоли пішли назад через Малу Азію тим самим шляхом, щоб підкріпити новонавернених віруючих людей.

Павло та Варнава зміцнювали віруючих за допомогою і застережень, і запевнень (див. 15:32, 41). Колись Варнава уже заохочував віруючих у сирійській Антіохії (11:23). Застерігаючи, апостоли говорили про «багато страждань», і при цьому запевняли, що таким чином віруючі люди зможуть увійти «в царство Боже».

14:23. Апостоли дали віруючим людям не лише настанови, але й передали знання з організації діяльності церкви. «Вони настановили їм по церквах старших.» Ці старші не були новонаверненими (1 Тим. 3:6). Це, вочевидь, були євреї, які вийшли з синагог, де старанно вивчали Святе Письмо. Таким чином старші з синагог стали старшими церков.

14:24-28. Коли апостоли повернулися «в Антіохію» (повторюючи свій шлях через провінції Пісідія та Памфілія і проповідуючи в Пергії; див. 13:13-14), вони розповіли церкві, яка їх послала, про все, «що Бог учинив з ними». Речення «та як Він відчинив поганам двері віри» є дуже важливим, бо: (а) показує, що добра новина поширилася й серед язичників; (б) це була звістка про віру, а не про Закон; (с) Бог зробив це, адже саме Він «відчинив … двері».

Так закінчується перша місіонерська подорож, яка тривала десь один-два роки і впродовж якої Павло та Варнава перетнули більш як 700 миль по суші і 500 миль по воді. Та найважливіше те, що ця подорож зруйнувала стіну між євреями і язичниками (див. Еф. 2:14-16). Два апостоли «були віддані» антіохійською церквою «ласці Божій» (див. Діян. 15:40) і змогли на власні очі побачити Його ласку в ділі (див. «благодаті» у 13:43; 14:3).

Імовірно, Павло написав своє Послання до Галатів в Антіохії незадовго після свого повернення з першої місіонерської подорожі, але перед Собором в Єрусалимі (Діян. 15).

3. СОБОР В ЄРУСАЛИМІ (15:1-35)

а. Чвари через обрізання (15:1-2)

15:1-2. Чоловіки, «що прийшли з Юдеї» в Антіохію, – це, мабуть, ті самі чоловіки, про яких йде мова у Гал. 2:12. Вони наполягали, що обрізання є необхідною умовою отримання спасіння. Імовірно, вони обґрунтовували свою теологію за допомогою Бут. 17:14 і Вих. 12:48-49.

У будь-якому випадку вони могли цим розколоти церкву. Тому й виникла суперечка та неабиякі дебати «Павла і Варнави з ними».

Чоловіки з Юдеї були дуже категоричними у своєму вченні, хоча й не мали на це повноважень від єрусалимської церкви. Як вони пояснювали випадок із Корнилієм (Діян. 10) чи діяння Варнави (11:22-24) – невідомо. Можливо, вони вважали, що випадок із Корнилієм – це виключення, а віруючі люди в Антіохії у част. 11 були незначними й неважливими для євреїв, а тому не могли слугувати прикладом. Зараз добра новина поширювалася серед усіх людей, і це був їхній спосіб висловити свій протест із цього приводу.

б. Обговорення необхідності обрізання (15:3-12)

15:3-4. Коли чоловіки, «виряджені Церквою», йшли своїм шляхом у Єрусалим, вони розповідали «про навернення поган» усім у Фінікії та Самарії. І знову віруючі люди раділи! (див. 2:46). До того ж, єрусалимська церква і її лідери радо прийняли Павла і Варнаву. І це нічим не нагадувало протидію.

15:5. Прямо це питання поставили віруючі фарисеї. Примітно, що обрізання також передбачало дотримання усіх настанов старозавітного Закону, про що згодом Павло і написав (Гал. 5:3). Метод отримання спасіння зрештою визначає метод отримання освячення (див. Кол. 2:6).

15:6-9. «От і зібралися апостоли та старші, щоб розглянути цю справу.» Окрім того, там були присутні й багато інших віруючих людей (див. вірші 12, 22).

Проблема була немала. Віруючі перебували у «довгій суперечці» ( зетесеос , що означає «розслідування, дебати, допит»; перекладено як «суперечці» у вірші 2; «суперечки» в 1 Тим. 6:4; «сварки» в 2 Тим. 2:23 і «спорів» у Тит. 3:9). Петро завбачливо дав їм усім висловитися, щоб не виникло у людей враження, наче результати цієї дискусії уже наперед визначені. Прийнято вважати, що дане обговорення відбувалося у 49 році н.е. Коли Петро пригадав, що «вже віддавна» Бог обрав Корнилія, то говорив про випадок 10-річної давності (Діян. 10:1-11:18). Питання про те, чи приймати язичників, було поставлено тоді і там. І було засвідчене, як сказав Петро, тим, що Бог дав «їм Святого Духа, як і» євреям (2:4; 11:15). Тож Бог «не вчинив ніякої різниці між» віруючими євреями і язичниками. Усіх, хто увірував, Він прийняв.

15:10. Якщо поставити язичників перед вимогою виконувати обряд обрізання згідно Закону Мойсея, це матиме два наслідки: (а) таким чином євреї спокушатимуть (від пеіразете ) Бога (див. Втор. 6:16) і (б) накинуть «учням на шию ярмо», яке буде неможливо нести (див. Мт. 23:4). «Спокушати» Бога – це, отже, перевіряти, скільки і чого може стерпіти Бог (див. Діян. 5:9). Порівняння з непосильним ярмом допомогло розкрити другий наслідок, адже фразу «брати ярмо» використовували, описуючи язичницьких прозелітів, що навернулися в юдаїзм. Воно символізувало повинність.

Обговорюючи дану проблему, Петро згадував не лише язичників, але й також усіх віруючих людей, які були зобов’язані виконувати настанови Закону. Слово «учням» стосувався і євреїв, і язичників.

15:11. Речення «Ми … спасемося так само, як ті» є дивовижним. Єврей, який сповідував Закон, сказав би протилежне або хоча б розставив слова не в такому порядку («вони спасуться так само, як ми»), але той, хто знав Божу благодать, як Петро, не зробив би цього. Спасіння для кожного – і єврея, і язичника – це те, що дає людині Божа благодать (вірш 11) і віра (вірш 9; див. Гал. 2:16; Еф. 2:8).

15:12. Потім до громади звернулися Варнава та Павло й оповіли про «ті знаки та чуда ( семеіа і терата ; див. 2:43 [див. там коментарі]; 5:12; 6:8; 8:6, 12; 14:3), що їх Бог учинив був через них між поганами». Це слугувало дуже переконливим доказом для євреїв (див. 1 Кор. 1:22), тому «вони замовкли». Така реакція доводила, що вони не суперечитимуть свідченням Петра, Павла і Варнави.

в. Рішення стосовно обрізання (15:13-29)

15:13-14. Тоді Яків, який, вочевидь, був головою єрусалимської церкви, взяв слово і підвів підсумок дискусії. Він був братом Ісуса (сином Йосифа від першого шлюбу) й автором Послання Апостола Якова.

Він розпочав з обговорення досвіду Петра (Діян. 10). Називаючи Петра іменем Симон, Яків використав те ім’я, яке було зрозумілим в Єрусалимі (насправді, в оригіналі грецькою мовою тут використано слово Симеон , яке має навіть більш єврейське написання; зустрічається в НЗ лиш тут і в 2 Пт. 1:1).

Слово «спершу» є тут ключовим, бо воно засвідчувало, що першим навідався до язичників саме Петро, а не Павло та Варнава. Тож як Петро уже зазначив (Діян. 15:6-11), дане питання було насправді поставлено й вирішено (част. 10-11) ще до того , як Павло і Варнава відправилися у свою першу подорож.

15:15-18. Цілком зрозуміло, що рада хотіла почути ще й інші свідчення, окрім оповіді про досвід апостолів. Вони бажали знати, як усе це узгоджувалося зі Святим Письмом. Ось що мало для них найбільше значення.

Тож, щоб довести, що порятунок язичників не залежав від того, обрізані вони, а чи ні, і що про це йде мова у Старому Завіті, Яків процитував Ам. 9:11-12. Проте у цій цитаті все ж є кілька неточностей.

Перша неточність стосується тексту. Тут Яків процитував текст, подібний до тексту Септуаґінти (грецького СЗ), та який відрізняється від давньоєврейського тексту. Якщо перекласти Ам. 9:12 з давньоєврейської, то отримаємо наступне речення: «Щоб решта едомців (жителів Едому) Господа мала, і всі народи, на яких призване ім'я Моє.» Але Яків використав слово «людей» (або «людства»), а не «едомців», і дієслово «шукала», а не «мала».

Давньоєврейські приголосні літери у словах «Едом» і «Адам» є однаковими (‘ d m ). Плутанину з голосними літерами (які з’явилися значно пізніше) легко пояснити. Давньоєврейські слова «мати, володіти» ( иарас ) і «шукати» ( дарас ) відрізняються лише однією приголосною літерою. Тому текст, який процитував Яків, міг дійсно бути оригінальним.

Друга, і головна, неточність полягає у тлумаченні цих слів. Що мав на увазі пророк Амос, коли писав ці вірші, і як їх використав Яків? Тут слід спершу звернути увагу на кілька спостережень, а вже потім тлумачити ці вірші: (1) Яків стверджував, що усі події, які стосуються церкви, цілковито узгоджуються зі словами старозавітних пророків. (2) Слово «пророків» вжито у множині. Звідси випливає, що цитата з Ам. показувала те, що пророки в цілому вважали за правильне. (3) Головна думка Якова зрозуміла: порятунок язичників не залежав від Закону, і це не суперечило словам старозавітних пророків. (4) Слів «а після цього» не має ні в мазоретському тексті, ні в Септуаґінті. Там є фраза «того дня». Отож, будь-яке тлумачення даного речення має враховувати ці факти.

Відбудований дім ( скенен , «намет») Давида – це церква, яку Бог використовує для проповідування серед язичників. Оскільки цитата розпочинається словами «а після цього», Яків, скоріш за все, цитував Ам. 9:11 у його прямому розумінні, однак, пов’язана ця фраза не з Діян. 15:14, а з Ам. 9:8-10, де описується Період великих страждань («скрутний це час для Якова», Єр. 30:7). Якщо ж фраза «а після того» стосується теперішнього віку у Ам. 9:11, тоді Амос передбачив у старому Завіті існування церкви.

Яків просто заявляв, що язичники отримають спасіння, коли прийде Христос і відбудує «намет Давида занепалий». Амос нічого не казав про те, що язичникам треба пройти обряд обрізання. На користь даного припущення свідчать декілька фактів: (1) Це відповідає меті, з якою зібрався Собор. Якщо язичники будуть порятовані через віру в Ісуса Христа, то навіщо їм ставати єврейськими прозелітами через обрізання у Добу Церкви? (2) Таке тлумачення відповідає значенню фрази «того дня» в Ам. 9:11. Яків (Діян. 15:16) розумів фразу «того дня» як «а в той час коли» Бог заснує царство Месії (Ам. 9:11-12). Саме в такому значенні він міг сказати фразу «а після цього». (3) Таке тлумачення надає значущості слову «спершу» у вірші 14. Корнилій та його родичі були серед перших язичників, які стали частиною тіла Христа, тобто церкви. Спасіння ж язичників завершиться великими благословеннями, які зійдуть на них (див. Рим. 11:12). (4) Багато пророків передбачило спасіння язичників з приходом

Ісуса Христа, як зазначив Яків у Діян. 15:15 (наприклад, Іс. 42:6; 60:3; Мал. 1:11).

15:19-21. На завершення цієї теологічної дискусії Яків зробив доволі практичний висновок і сказав: «Я думаю ( кріно , досл., «я суджу»), що не треба турбувати ( пареночлеін , «сердити»; зустрічається в НЗ лиш тут) тих із поган, що навертаються до Бога.» Такі слова Якова нагадують слова Петра з вірша 10. «Але» ( алла ) Яків запропонував створити для язичників перелік етичних вимог, які не будуть сердити і ображати тих, хто вірно дотримується приписів Старого Завіту.

Язичники мали «стримуватися»: (а) «від нечистот ідольських», (б) «від розпусти» і (в) «від задушеного та від крови». Багато з тих, хто навчає людей Біблії, каже, що це лиш обрядові вимоги. Поняття «нечистот ідольських» розглядається у вірші 29. Там про це ж сказано іншими словами, а саме, що слід утримуватися від «ідоложертвенного м'яса» (див. 21:25). Вважають, що цю тему також розглядав Павло у Кор. 8-10. Утримання «від розпусти» тлумачать у стосунку до шлюбних законів Лев. 18:6-20. Заборона споживати кров стосується Лев. 17:10-14. Тож усі ці заборони згідно даного тлумачення нагадують єврейські обрядові настанови Закону.

Однак, мабуть, краще розглядати ці заборони з моральної точки зору. Утримання від «нечистот ідольських» слід розуміти у значенні Одкр. 2:14, 20. Адже серед язичників вважалося нормальним справляти бенкети і різні святкування у храмі ідола. Павло також застерігав християн, щоб не брали участь у таких бенкетах (1 Кор. 10:14-22). Розпуста ж була такою звичною серед язичників, що вважалася цілком прийнятною. Проблема розпусти була часто актуальною і серед християн, про що свідчать новозавітні приписи щодо неї (див. 1 Кор. 6:12-18, де Павло відповідає на аргументи стосовно прийнятності розпусти). Третя заборона стосується не лише Лев. 17, а й Бут. 9, де Бог укладає завіт з Ноєм, «договір», який все ще актуальний і за наших днів. Тоді Бог дозволив людям споживати м’ясо, але перед тим слід було випустити кров.

Усі заборони, занотовані в Діян. 15:20, слід перш за все розуміти у їх етичному і моральному сенсі. Вони все ще актуальні і зараз та стосуються теперішніх християн, навіть щодо споживання кров’янки і сирого м’яса. Не відвідуючи бенкетів, що справляються у храмі, не займаючись розпустою, не споживаючи м’яса з кров’ю, язичники, які стали християнами, зможуть відповідати високим моральним стандартам і таким чином не будуть ображати почуттів своїх єврейських братів. Адже євреї були в кожному місті і добре знали ці закони моралі.

15:22. Усі члени церкви (див. вірш 12) мали право висловитися з приводу даної проблеми. Цікаво, що разом з Павлом та Варнавою вирішено було «послати» двох свідків (вірш 2). Вони зможуть «усно» викласти те, що було записано (вірш 27). Ніхто не зміг би сказати, що такому делікатному питанню приділили замало уваги.

Сила був одним із тих двох «мужів». Лука ввів його в оповідь, використовуючи свій звичний прийом, а саме ненав’язливо знайомлячи з персонажем, який згодом стане центральною фігурою (див. Вірш 40). Церква послала цих двох «проводирів», які також були «пророки» (вірш 32), як представників двох груп єрусалимської церкви. Юда, імовірно, брат Йосифа (див. 1:23), був представником від єврейської сторони, а Сила, громадянин Риму (див. 16:37), – від гелленістів.

15:23-29. Лист, надісланий апостолами і старшими, засвідчив висновки собору. Любов церкви до Варнави і Павла видно зі слів «з любим нам» і з того, що вони визнали: Павло та Варнава «душі свої віддали за ім'я (див. коментарі до 3:16) Господа нашого Ісуса Христа» (див. 13:50; 14:5, 19). Примітно, що в листі йде мова про Святого Духа як про Рушійну Силу у вирішення даного питання і пошуку істини.

г. Делегація серед язичників (15:30-35)

15:30-35. «Висланці» з Єрусалиму разом з Юдою і Силою «прийшли в Антіохію» (яка розташована нижче за Єрусалим стосовно рівня моря) й «доручили листа». Цей лист підбадьорив братів в Антіохії, та й самі Юда та Сила, які були пророками, «втішили і скріпили братів частим словом».

Святі в Антіохії «зраділи» проповідуванням Юди та Сили і «відпустили їх у мирі». Фраза «у мирі» була побажанням благополуччя в усіх сферах їхнього життя.

У деяких важливих грецьких рукописах вірша 34 немає. Можливо, переписувач додав його згодом, щоб пояснити вибір Сили (вірш 40).

Впродовж наступних місяців Павло і Варнава продовжували навчати віруючих людей «в Антіохії».

4. СХВАЛЕННЯ ЦЕРКОВ В МАЛІЙ АЗІЇ (15:36-16:5)

[Друга місіонерська подорож, 15:36-18:22]

а. Суперечка між Павлом та Варнавою (15:36-41)

15:36-41. Згодом, коли Павло запропонував Варнаві відвідати церкви, засновані ними впродовж їх першої місіонерської подорожі, Варнава захотів «узяти з собою і Йоана, прозваного Марком». Павло на це не погодився, аргументуючи тим, що Марко «відлучився від них у Памфілії» (див. 13:13). Через це у них «виникла гостра суперечка ( параксисмос , «прикра, бурхлива, емоційна», є коренем до слова «пароксизм») так, що вони розстались». Та керував цією сваркою сам Господь, адже завдяки їй не одна, а дві місіонерські подорожі стали можливими – одна на Кіпр, куди відправилися Варнава і Марко, а інша – в Сирію та Кілікію і, зрештою, в Європу, куди подалися Павло та Сила. Імовірно, і Павло, і Варнава правильно оцінювали Марка. Для нього, вочевидь, і дійсно було зарано подорожувати поруч з таким активним, схильним до ризику й вихідцем з язичників апостолом Павлом. Однак Варнава зміг вірно зауважити у своєму двоюрідному братові неабиякий потенціал (див. Кол. 4:10; 2 Тим. 4:11; Флм. 24; 1 Пт. 5:13). Згодом Павло доволі схвально говорив про Варнаву (1 Кор. 9:6; Кол. 4:10). Апостол Павло багатьом завдячував Варнаві, і вони таки залишилися друзями, не зважаючи на суперечку через Марка.

У Книзі Діянь більш ніде не згадувалися Марко і Варнава. Те саме стосується і Петра після Собору в Єрусалимі (Діян. 15).

Павло, обравши Силу, чиє ім’я римською мовою звучало як Сильван (2 Кор. 1:19; 1 Сол.1:1; 2 Сол. 1:1; 1 Пт. 5:12), вчинив дуже розумно, бо: (1) Він був офіційним представником єрусалимської церкви і приніс в Антіохію листа із Єрусалимського Собору (Діян. 15:22). (2) Він був громадянином Риму (16:37). (3) Він був пророком (15:32). (4) Антіохійська церква добре його знала, тому і Павло, і Сила рушили в дорогу, передані «братами Господній благодаті». (5) Оскільки Сила виконував роботу особистого секретаря Павла, то можна зробити висновок, що він добре знав грецьку мову (див. 1 Пт. 5:12). Павло і Сила проповідували, «зміцняючи Церкви» (див. Діян. 14:22; 15:32).

Карта, ДРУГА МІСІОНЕРСЬКА ПОДОРОЖ ПАВЛА

МИЛІ

Tyrrhenian Sea – Тірренське море

ITALY – Італія

Rome – Рим

Three Taverns – Три Таверни

Forum of Appius – Форум Аппія

Puteoli – Путеолі

Rhegium – Регія

SICILY – СИЦІЛІЯ

Messana – Мессана

Syracuse – Сиракуза

MALTA – МАЛЬТА

The Great Sea (Mediterranean) – Велике Море (Середземне)

Adriatic Sea – Адріатичне море

ILLYRICUM – ІЛЛІРИК

MOESIA – МЕЗІЯ

THRACE – ФРАКІЯ

MACEDONIA – МАКЕДОНІЯ

Philippi – Филиппи

Neapolis – Неаполь

Amphipolis – Амфіполіс

Thessalonica – Солунь

Apollonia – Аполлонія

Berea – Верія

ACHAIA – Ахая

Athens – Атени

Corinth – Корінт

Cenchrea – Кенхрея

Aegean Sea – Егейське море

CRETE – КРІТ

Lasea – Ласея

Fair Havens – Гарна Пристань

Black Sea – Чорне море

MYSIA – МІСІЯ

ASIA – АЗІЯ

Troas – Троада

Assos – Ассос

Pergamum – Пергам

Mitylene – Мітіліні

Thyatirа – Тіятири

Sardis – Сарди

Smyrna – Смірна

Philadelphia – Філадельфія

Laodicea – Лаодікея

Ephesus – Ефес

Colosse – Колоси

Miletus – Мілет

Cnidus – Кнід

LYCIA – Лікія

Myra – Мира

Patara – Патара

PISIDIA – ПІСІДІЯ

PAMPHYLIA – ПАМФІЛІЯ

BITHYNIA – ВІТИНІЯ

GALATIA – ГАЛАТІЯ

PHRYGIA - ФРИГІЯ

Antioch – Антіохія

Iconium – Іконія

Lystra – Лістра

Debre – Дерба

PONTUS – ПОНТ

CAPPADOCIA – КАППАДОКІЯ

CILICIA – КІЛІКІЯ

Tarsus – Тарс

CYPRUS – КІПР

SYRIA – СИРІЯ

Seleucia – Селевкія

Antioch – Антіохія

Damascus – Дамаск

Sidon – Сидон

Tyre – Тир

Ptolemais – Птолемаіда

Caesarea – Кесарія

Joppa – Яффа

Jerusalem – Єрусалим

Gaza – Газа

ARABIA – АРАВІЯ

EGYPT – ЄГИПЕТ

Alexandria – Александрія

LIBYA – ЛІВІЯ

б. Покликання Тимотея (16:1-5)

16:1-3. Тимотей проживав у Лістрі і мав батьків різного походження. Його мати була юдейкою, а батько – греком. Імовірно, Тимотей уже навернувся до Бога під час першої місіонерської подорожі Павла, коли апостол навідався до Лістри (див. 1 Тим. 1:2). Дехто припускає, що до Господа його привели бабуся Левкіна та матір Евніка (2 Тим. 1:5). Та в будь-якому випадку він став учнем Павла. «Він мав добру славу» серед віруючих людей (Діян. 16:2), тому й Павло захотів «узяти його з собою», мабуть, як помічника, ким був Марко для Варнави. Однак існувала певна проблема. Євреї, яким Павло збирався звіщати добру новину, могли б образитися, дізнавшись, що чоловік, матір якого була юдейкою, необрізаний. Тому Тимотей і пройшов обряд обрізання. Очевидно, він був необрізаний через волю свого батька.

Тут наче виникає суперечність із міркуваннями Павла у Гал. 2:3-5, де він не захотів дозволити обрізати Тита. Однак обставини за цих двох випадків були різні. У Гал. 2 питання полягало у методі отримання спасіння, а тут – у небажанні образити (див. 1 Кор. 9:19-23). Звісно ж, Собор в Єрусалимі постановив, що обрізання не є необхідною умовою отримання спасіння (Діян. 15:10-11, 19). Та в Діян. 16 Павло наполіг на обрізанні Тимотея в інтересах проповідницької діяльності. І це рішення було мудрим.

16:4. «Якже проходили через міста, передавали їм, щоб берегти ті постанови, що їх були схвалили апостоли і старші в Єрусалимі» (15:23-29). Якщо припустити, що Павло написав Послання до Галатів після своєї першої місіонерської подорожі, але перед Собором у Єрусалимі, звістка про рішення Собору була сильним підтвердженням доброї новини, яку він проповідував і про яку писав.

16:5. П’ятим звітом про розповсюдження (див. Вступ ) Лука завершив іще одну частину своєї Книги. Слово «утверджувались» ( естереоунто , «робилися міцними і стійкими») відрізняється від свого синоніма епістерізо («підсилюючи», 14:22; «скріпили», 15:32; «зміцняючи», 41).

В. Зростання церкви в Егейських краях (16:6-19:20)

1. ПРИКЛИКАННЯ В МАКЕДОНІЮ (16:6-10)

16:6-7. Дух Святий не усюди дозволяв місіонерам іти. Очевидно те, що спершу вони зробили спробу потрапити у західну провінцію «Азії», головним містом якої був Ефес. Тому «вони пройшли через Фригію і Галатський край» (див. 18:23). Імовірно, ці землі краще називати фригійським краєм Галатії. Потім вони пішли на північ до східної Місії і спробували увійти «у Вітинію», але знову «Дух Ісуса» не дав їм цього зробити. Про те, як саме це відбувалося, у тексті мова не йде. Це могли бути певні обставини, якесь пророче слово, видіння чи якесь інше явище. Та у будь-якому випадку згідно Божого задуму люди в Ефесі та Вітинії мали почути добру новину лиш згодом (див. 18:19-21, 24:19:41; 1 Пт. 1:1).

16:8-9. Зрештою, в місті Тоада, в якому був морський порт Егейського моря і яке знаходилося неподалік стародавньої Трої, Бог дав «Павлові вночі видіння». Македонія була римською сенаторською провінцією, яка в наші часи належить, головним чином, до північної Греції.

16:10. Тут уперше використано займенник «ми» у Діяннях Апостолів. І це свідчить про те, що Лука особисто приєднався до Павла, Сили і Тимотея. Про те, яким саме чином Лука це зробив, чому і де саме, у тексті не розповідається.

2. КОНФЛІКТИ В МАКЕДОНІЇ (16:11-17:15)

а. У Филиппах (16:11-40)

(1) Навернення Лідії (16:11-15). 16:11. Подорож «з Троади … на Самотракію», а потім «на Неаполь», портове місто, була короткою. З цього можна припустити, що вітер їм сприяв (див. 20:6, де на подорож у зворотному напрямку вони витратили п’ять днів).

16:12. З Неаполя місіонери подолали 10 миль Егнатієвою дорогою (Віа Егнатія) до міста Филиппи, яке Лука описав, як «столичне місто частини Македонії – (римської) колонії». Тут цілком очевидно Лука показав свою гордість за місто, яке полюбив. Дехто стверджує, що він тут виріс і ходив до медичної школи. Місто Филиппи колись називалося Креніди («Фонтани»). Та після завоювання Филиппом Македонським його перейменували і назвали іменем завойовника. У 168 році до н.е. місто Филиппи стало римським. Після того, як Марк Антоній і Октавіан завдали поразки Бруту і Кассію, найманим убивцям Юлія Цезаря, поблизу Филиппи у 42 році до н.е., це місто стало римською колонією. Це дало йому певні привілеї (наприклад, менші податки), та найважливіше те, що завдяки цьому воно стало наче «переселеним» Римом (див. коментарі про місто Филиппи у Вступі до Флп.). Колонії були, головним чином, військовими базами, адже римські лідери вважали за необхідне мати римських громадян та своїх прихильників у містах стратегічної важливості. Тому Октавіан (який став Цезарем Августом, першим римським імператором, у 27 році до н.е.) поселив колоністів (головним чином, колишніх вояк) у місті Филиппи після того, як розгромив Антонія біля мису Акцій, що на західному узбережжі Греції, у 31 році до н.е..

16:13. Напевно, кількість євреїв у Филиппах була зовсім малою, адже там навіть не було синагоги. А для утворення синагоги потрібно було щонайменше 10 чоловіків-євреїв. Місце, де «звичайно відбувалася молитва» (див. вірш 16), мабуть, знаходилося просто неба, або це була якась невелика проста будівля на березі річки Ганг близько милі або пів на захід від міста.

Місіонери «посідавши, розмовляли з жінками, що там були зійшлися» і звістили їм добру новину.

16:14. Лідія продавала кармазин, яскраву червону матерію. Такий колір отримували з мушель або з коріння рослин. Вона походила «з міста Тіятир», яке було відоме у Малій Азії своєю торгівлею (див. коментарі про Тіятир у Одкр. 2:18-19), і «почитала Бога». Так говорили про язичників (наприклад, Корнилія [17:4] і про жителів Солуні [17:4] та Атени [17:17]), які не були наверненими у юдаїзм, але поклонялися Яхве. Та не зважаючи на це, вони не належали до новозавітної церкви, тіла Христа. «Господь відкрив їй серце (див. Лк. 24:45) так, що вона вважала на слова Павлові». Тут знову Лука наголосив на верховенстві Бога в отриманні спасіння (див. Діян. 13:48).

16:15. Потім Лідія «охристилася», очевидно відразу після того, як повірила в Христа. Під фразою «її дім» Лука, мабуть, мав на увазі її слуг, а також її дітей, якщо вона була вдовою. Серед інших людей, які у Новому Завіті разом зі своїми домочадцями прийшли до віри у Христа, були: Корнилій (10:24, 44), тюремник з міста Филиппи (16:31), Крисп (18:8), Аристовул (Рим. 16:11), Наркис (Рим. 16:11) і Стефан (1 Кор. 1:16).

Про те, що Лідія була доволі заможною жінкою, свідчить розмір її дому. Адже він мав бути просторим, щоб там без труднощів змогли розміститися четверо чоловіків разом з усіма домочадцями (див. Діян. 16:40).

(2) Звільнення віщунки. 16:16-18. Певні чоловіки наживалися на одній служниці, яка була поневолена демоном і могла передбачати майбутнє. Фраза «що мала духа віщуна» є перекладом двох грецьких слів «дух, Піфон». Щоб зрозуміти ці слова, слід пригадати грецьке місто Дельфи, де вірили, що бог Аполлон втілився у Піфоні. Було прийнято вважати, що перші жриці в місті Дельфи мали в собі дух Аполлона, який і допомагав їм передбачати майбутнє. А тому кожен, ким володів дух Піфона, міг провіщати майбутні події. Однак не має сумніву, що насправді це демон давав такій людині вміння передбачати. Адже демони зловживали людьми, які поклоняли вигаданим богам (див. 17:23; 1 Кор. 10:20).

Дівчина йшла слідом за Павлом та іншими і «кричала», що вони «слуги Всевишнього Бога» і що звіщають людям «путь спасіння». Хоча її слова й відповідали істині, та якось не годилося, щоб добра новина про Христа ототожнювалася з біснуватою служницею. Тому, коли вже минуло «чимало днів», Павло вигнав з неї демона, промовляючи прямо «до духа». (Інші випадки перемоги над окультизмом у Діяннях Апостолів занотовані у 8:9-24; 13:6-12; 19:13-20.)

(3) Навернення тюремника (16:19-34). 16:19-21. Кожною римською колонією управляли два воєводи, які латинською мовою називалися douviri . Слово «воєвод» є перекладом до слова стратегоіс , грецького еквіваленту вищезгаданого латинського слова.

Обвинувачення панів служниці супроти Павла та Сили були, безумовно, дуже небезпечними. Адже незадовго до цього імператор Клавдій вигнав євреїв з Риму (18:2). Місто Филиппи, як римська колонія, могло перейняти цей антисемітський настрій. Це також дає можливість зрозуміти, чому Тимотея і Луку не тягли до воєвод. Лука був язичником, а Тимотей – напівязичником (16:1).

До того ж, ті пани звинуватили Павла та Силу в тому, що вони порушували спокій в місті і навчали «звичаїв, яких … римлянам, не дозволено (було) ані приймати, ані виконувати». Рим дозволяв людям своїх колоній сповідувати власні релігії, але навертати у свої релігії громадян Риму вони не мали права. Місцевих лідерів не турбувало, чи це юдаїзм, чи християнство (див. 18:14-15). Вони лиш бачили, що проповідування Павла та Сили є жахливим порушенням імперського закону.

16:22. Під тиском натовпу «воєводи … звеліли їх сікти різками». Дієслово, яке тут перекладено як «сікти», походить від слова рхабдізо , що означає «бити прутом, різкою». Це побиття було одним із трьох, про які йде мова у 2 Кор. 11:25. І з усього Нового Завіту лиш там це дієслово зустрічається знову.

16:23-24. Павлові та Силі завдали «чимало ран», а потім «кинули у в’язницю». Ось так їх прийняло перше європейське місто, де вони проповідували добру новину! Тюремник, виконуючи наказ воєвод, ніяким чином не мав наміру його порушувати, а тому він «вкинув їх у в'язницю до самої середини (скоріш за все, це була підземна в’язниця, або ж принаймні найнадійніша камера) й забив їх ноги у колоди».

16:25. Той факт, що Павло та Сила співали у в’язниці, надає особливого значення темі радості у Діяннях (див. Пс. 42:8; «вночі ж співатиму і славитиму Бога життя мого»). Проте їх молитви та пісні чув не лише Бог, а й інші «в’язні».

16:26. Таке надприродне звільнення нагадує читачеві про подібні випадки з Петром (див. 5:18-20; 12:3-11). Це вже ж напевно було дуже незвичайною нічною подією у в’язниці – земля дрижала, в’язниця тряслася, двері відчинялися, кайдани спадали.

16:27-28. Зазвичай тюремники відповідали за кожного в’язня, який утік (див. 12:19), тому цей тюремник «витяг меч і хотів себе вбити». Але Павло, побачивши його намір, запевнив тюремника, що його в’язні не втекли. Імовірно, інші в’язні були настільки приголомшені діяннями Бога Павла та Сили, що й самі не насмілювалися тікати!

16:29-30. Зайшовши в камеру Павла та Сили, тюремник, тремтячи, мовив: «Панове, що мені слід робити, щоб спастися?» Це запитання було сповнене глибокого значення. Адже він мав уже добре розуміти, про що запитує. Він, безумовно, вже чув історію про служницю і про те, як вона викрикувала, що ці чоловіки – слуги Божі і звіщають путь спасіння (вірш 17). А також чув молитви і співи Павла та Сили (вірш 25). Надприродній землетрус і все те, що сталося потім, даючи можливість в’язням утекти, а також заспокоєння Павла справило неабияке враження на тюремника і спонукало запитати про шлях до свого власного спасіння.

16:31-32. Вірш 31 є ключовим стосовно звістки про віру. Адже щоб отримати спасіння, потрібно лиш вірити «у Господа Ісуса». Тюремник запитав, що ж йому слід робити. І відповідь полягала в тому, що йому не треба робити нічого, лиш увірувати в Ісуса, який і є Господом.

Слова «і твій дім» означають, що ті його домочадці, які мають достатньо років, щоб увірувати, отримають спасіння (див. вірш 34), повіривши в Христа. Адже кожен мав увірувати, щоб спастися.

16:33. Тюремник «обмив … рани» Павла та Сили (див. вірш 23). Це було чимсь цілковито нечуваним, адже тюремники ніколи не робили цього своїм в’язням. Потім він та вся його родина, охрестившись, засвідчили, що змивають із себе свої гріхи.

16:34. Тюремник «запровадив» колишніх в’язнів «до себе в господу» і нагодував їх! Його ж сім’я раділа. Тож знову свідченням переможної доброї новини стала радість.

(4) Звільнення Павла та Сили (16:35-40). 16:35-36. Очевидно, що тюремник привів Павла і Силу назад у в’язницю. Однак про те, що саме спонукало воєвод змінити свою думку, у тексті не йдеться. Можливо, це землетрус справив на них сильне враження, або ж, добре поміркувавши, вони зрозуміли, що насправді були несправедливими у своїх судженнях.

16:37-40. Той факт, що Павло вимагав від воєвод, щоб вони особисто їх вивели із в’язниці, наче свідчить про його мстивість. Але він сказав це, скоріш за все для того, щоб молода церква у місті Филиппи змогла уникнути подальших утисків. Безумовно, це б допомогло віруючим людям почуватися більш спокійно у присутності представників влади.

Та чому ж Павло так довго чекав, перш ніж заявити про своє римське громадянство? Напевно, галас на суді (вірші 19-22) був такий великий, що його просто ніхто б не почув. Або ж Павло зумисне вичікував найбільш сприятливого моменту для висвітлення даної інформації. Отримавши від народження римське громадянство (22:28), Павло мав певні права, в тому числі на привселюдне слухання. Окрім того, ніхто не мав права бичувати громадянина Риму.

Лише в двох випадках, занотованих у Діяннях, Павло зазнав шкоди від язичників чи йому загрожувала від них небезпека – у місті Филиппи та в Ефесі (19:23-41). В обох випадках люди у зацікавлених колах втрачали гроші, і щоразу Павла виправдовував представник римської влади. Вийшовши з в’язниці, Павло та Сила зустрілися з іншими віруючими людьми у домі Лідії (див. 16:15).

Виходом Павла з міста завершується перша частина, де використовувався займенник «ми». Це свідчить про те, що Лука залишився у Филиппах.

б. У Солуні (17:1-9)

17:1. Відстань між містом Филиппи та містом Солунь складала приблизно 100 миль «через Амфіполь та Аполлонію». Очевидно, у цих двох містах, де Павло й не зупинявся, не було жодної синагоги. Сама по собі синагога давала чудову можливість донести до людей добру новину (див. вірш 10), тому Павло і зупинився у Солуні, сучасних Салоніках, щоб там проповідувати.

17:2. Згадка про «три суботи» не свідчить про те, що місіонери перебували у Солуні лишень впродовж трьох тижнів. Просто перші три суботи Павло звіщав добру новину серед євреїв, а потім звернувся до язичників і ще кілька тижнів проповідував серед них. Про те, що це дійсно було так, свідчить наступне: (1) Церква з міста Филиппи посилала гроші Павлові в Солунь щонайменше двічі (Флп. 4:15-16), що вказує на довший проміжок часу його перебування там, аніж всього лиш три тижні. (2) Окрім того, Павло і сам забезпечував себе, виконуючи фізичну роботу (1 Сол. 2:9; 2 Сол. 3:7-10). Це може вказувати на той факт, що перш ніж вони отримали допомогу від віруючих з міста Филиппи, пройшло немало часу. (3) Більша частина навернених у Солуні походила не з синагоги. Це були язичники, які поклонялися ідолам (див. 1 Сол. 1:9).

17:3-4. Проповідування Павла та Сили про розп’ятого і воскреслого Ісуса як Христа (Месію) дали свої результати. «Деякі» євреї, «велике число богобоязливих греків (див. 16:14, де те саме слово використовується у стосунку до Лідії, яка «почитала Бога»; див. те саме слово у 17:17) і жінок знатних чимало (див. вірш 12)» увірувало в Ісуса. Тож добру новину прийняли люди різних народів і соціального статусу.

17:5. Не має сумніву у тому, що Лука включив у Книгу Діянь опис даної події, щоб підкреслити подальшу протидію юдеїв. Ясон, імовірно, був чоловіком, який надавав тимчасове житло Павлові та Силі. Юдеї ж мали намір віднайти Павла і Силу, «щоб вивести до народу». Тут слід зауважити, що місто Солунь було вільним, тобто ні від кого не залежало, розглядаючи свої місцеві справи, навіть від провінційного уряду. А також, окрім місцевих правителів, в Солуні була своя місцева рада, яка називалася демос . Це слово тут перекладено як «народу» (див. НМВ, примітки; див. 19:30 [«юрбу»], 33 [«юрби»], де цей іменник також є).

17:6-7. Оскільки люди не могли віднайти Павла та Силу, то вони «поволокли Ясона й деяких братів до наставників міста ( політарчас , досл., «правителів міста»)», обвинувачуючи їх. У македонських містах ці судді формували міську раду. Проти Ясона (який, імовірно, був родичем Павла; див. Рим. 16:21) було висунуто обвинувачення у тому, що він дав притулок людям, які «підбурили ввесь світ» – що, безумовно, було перебільшенням – і виступали «проти кесаревих наказів, говорячи, що є інший цар – Ісус». Це останнє обвинувачення має велике значення, адже воно показує, що саме юдеї підбурювали проти Пала і Сили увесь той народ (див. Діян.17:5). Лише вони досить добре знали теологію Павла, щоб висунути проти нього таке обвинувачення. (Юдеї й Ісуса звинувачували в тому, що Він називав Себе царем; Лк. 23:2). До того ж, це слугувало своєрідним відображенням проголошення Павла. Як видно з Послання до Солунян, Павло дійсно проголошував, що з поверненням Христа буде засноване царство Месії (1 Сол. 3:13; 5:1-11; 2 Сол. 1:5-10; 2:14; див. Лк. 23:2; Йн. 18:33-37).

17:8-9. Таким чином юдеї «збунтували ( етараксан , «схвилювали, потурбували, стривожили»; див. Йн. 11:33; Діян. 16:20) народ та начальників, які це слухали», хоча й не могли віднайти Павла та Силу (17:6), які були джерелом даної проблеми міста. Напевно, запорука, яку вони взяли «від Ясона й інших», гарантувала, що Павло і Сила покинуть місто і більш не будуть сюди повертатися. Якщо ж вони цього не зроблять, то Ясон разом з іншими прихильниками місіонерів змушені будуть виплатити певну суму грошей. Це може слугувати поясненням тому фактові, що Павлові було заборонено повертатися в це місто (1 Сол. 2:18). Та не зважаючи на усе це, християни у Солуні продовжували сміливо проголошувати добру новину (1 Сол. 1:7-10; див. 2:14-16).

в. У Верії (17:10-15)

17:10. Пізно «вночі» (див. іншу втечу Павла вночі; 9:25) «брати … вислали … Павла та Силу у Верію». Напевно, Тимотей також супроводжував їх або ж приєднався до них у Верії згодом (див. 17:14). Верія знаходилася за 46 миль на південний захід від міста Солунь на східних схилах гори і була розташована на шляху до Ахаї, провінції, яка в наші дні належить до південної Греції. Сопатр походив з Верії (20:4). А Павло і Сила, як і завжди, «пішли в синагогу юдеїв» (див. 17:2, 17; 18:4, 19; 19:8).

17:11-12. Юдеї з Верії «були благородніші від солунян». Вони прийняли звістку Павла «з повним запалом, (і) щодня досліджували Писання, чи так воно є». Це дуже відрізняло їх від юдеїв із Солуні, де лиш кілька з них увірували (вірш 4), тоді як більшість заздрила Павлові і збурювала проти нього народ. В результаті зацікавленості жителів Верії Словом багато людей навернулося до Бога. Серед них були і юдеї, і греки. Цікаво, що «багато … жінок поважних» і в Солуні, і у Верії прийняло Христа (вірші 4, 12).

17:13-14. І знову невіруючі юдеї («із Солуня») долучились до вигнання Павла. Слово «бунтували» є перекладом до того ж грецького слова, яке у вірші 8 перекладено як «збунтували». «Сила й Тимотей зостались» у Верії, допомагаючи заснувати молоду церкву, Павло ж пішов на південь.

17:15. Невідомо, яким саме чином Павло добирався до Атен. Можливо, човном, а, може, й сушею. Та у будь-якому випадку брати супроводжували Павла, щоб бути певним у його безпеці аж до прибуття в Атени. Павло попрохав своїх товаришів передати Силі й Тимотею його наказ «прийти до нього якнайшвидше».

З 1 Сол. 3:1-2, 6 стає зрозуміло, що Сила та Тимотей і дійсно приєдналися до Павла в Афінах. А потім Павло відіслав Силу з Атен й зустрівся з ним уже в Корінті (див. Діян. 18:1-5).

3. ХРЕСТОВИЙ ПОХІД В АХАЮ (17:16-18:18)

а. В Атенах (17:16-34)

17:16. Слава, якою пишалася Греція у п’ятому й четвертому століттях до н.е., до часів Павла уже зблякла, і навіть горде місто Атени, центр еллінізму, залишило в далекому минулому своє процвітання. Та не зважаючи на це, воно все ще залишалося життєво важливим культурним центром з відомим на ввесь світ університетом. Багато його відомих будівель було збудовано за часів правління Перікла (461-429 роки до н.е.). Павло не міг не милуватися красою цих архітектурних і мистецьких форм, однак «дух його кипів у ньому», коли він дивився на це «місто, повне ідолів». Усе мистецтво Атени відображало поклоніння ідолам. Й таким чином інтелектуальна столиця світу сама створювала ідолів.

17:17. У цьому місті Павло боровся за духовний добробут його громадян і «у синагозі», і «на ринку». У синагогах він, звісно ж, використовував свій звичний підхід, доводячи на основі Старого Завіту, що Ісус – Месія (див. вірші 2-3). У тій синагозі були і юдеї, і побожні язичники (див. вірш 4). Та «на ринку» ( агора , центр громадського життя), де відбувалися дебати між різними філософами і де кожен міг вільно висловити свою думку, Павло «розмовляв» з усіма, хто був охочий його послухати.

17:18. На ринку першими супротивниками Павла були епікурейці та стоїки. Епікурейці, послідовники Епікура (341-270 роки до н.е.), твердили, що головною метою людини має бути задоволення і щастя. Вони вірили, що задоволення можна досягти, уникаючи надмірностей і страху смерті, й шукаючи спокій та свободу від болі, а також виявляючи любов до всіх людей. Вони були переконані, що навіть якщо боги й існували, то вони не втручалися у справи людей.

Стоїки ж були послідовниками Зенона (приблизно 320-250 роки до н.е.) і отримали свою назву від розмальованого портика або стоа , звідки він зазвичай навчав у Атенах. Пантеїстичні у своїх поглядах, вони вірили, що велика «Мета» керує розвитком усього людства. Кожна людина несе відповідальність за те, щоб відповідати цій Меті й займати у ній своє відповідне місце за будь-яких обставин, чи то важких випробувань, чи великої слави. Та цілком очевидно, що такий погляд на життя і світ, хоча й сприяв розвиткові благородних рис, також мав за наслідок надмірну пиху й відчуття самодостатності.

Коли ці філософи зустрілися з Павлом, то почали з ним дискутувати. Деякі з них казали: «Що він, отой торохтій, хоче сказати?» Слово «дискутували» є перекладом до слова синебаллон (досл., «кидатися чимось», тобто обмінюватися думками). Цей спосіб проповідування доброї новини дещо відрізнявся від того, який Павло використовував у синагогах. Там він обґрунтовував свою думку, беручи за основу Святе Письмо, а тут він дискутував ( діелегето , «розмовляв», вірш 17; див. те саме слово у вірші 2; 18:4, 19; 19:8). Слово «торохтій» є перекладом до слова спермологос (досл., «збирач насіння»). Воно характеризувало людину, яка немов та пташка, що збирає насіння, отримує певні знання то в одному місці, то в іншому, а потім видає усе це за свою власну думку. Інші ж казали: «Та щось так виглядає, немов би він був проповідник чужих богів.» Такою була їхня думка, бо вони не були спроможні осягнути вчення Павла про Христа і Воскресіння. Для них це було чимось абсолютно новим і далеким (див. 17:31-32).

17:19-21. «Ареопаг», дослівно «Пагорб Ареса», був місцем, де засідала ареопагська рада, яка була вищим судовим і урядовим контролюючим органом Атени. В Добу Апостолів її влада обмежувалася лише наглядом за релігійними й навчальними справами.

Є певні труднощі у розумінні, де ж саме засідала ця рада у часи Павла. Дехто вважає, що члени ради зустрічалися на пагорбі Марса, який знаходився за ринком із західного боку від Акрополя. Інші ж кажуть, що вони засідали на Stoa Basileios (портику базиліки), у будівлі на ринку. Рада бажала знати, «що то за нова наука, якої» навчав Павло, бо вона була для них доволі дивною. У Атенах, стародавньому світовому інтелектуальному центрі, «атеняни … й захожі чужинці» любили дискутувати й обговорювати останні новини. Така відкритість дала Павлові чудову можливість звістити їм добру новину.

17:22. Цим віршем розпочинається ще одна «зразкова промова» Павла (див. 13:16-41; 14:15-18; 20:18-35). Вона показує, яким саме чином Павло звертався до інтелектуально багатих язичників. Суть його звістки була зрозумілою: Творець Бог, який об’явив Себе у Своєму Творінні, закликає тепер усіх покаятися, бо кожен має звітувати перед Ісусом Христом, якого Бог воскресив із мертвих.

Проповідь Павла складається із трьох частин: (а) вступу (16:22-23), (б) оповіді про невідомого Бога (вірші 24-29), і (в) послання від Бога (вірші 30-31).

Павло зробив дуже розумно, коли розпочав свою промову із заяви, що усі вони «вельми побожні». Ці два слова є перекладом до грецького слова деісідаімонестероус від деідо («боятися або благоговіти»), даімон («божества, злі духи») і стереос («міцний, стійкий»). Його думка полягала в тому, що атеняни були стійкими й непохитними у своєму благоговінні перед своїми божествами. Отож, Павло дуже ретельно підбирав слова. Почувши слово деісідаімонестероус, «мужі-атеняни» відразу подумали про своїх богів. Але Павло дуже вправно вказав, що їхні божества були злими духами або демонами, але не богами. Адже за ідолами стоять демони (див. коментарі до 16:16).

17:23. Атеняни, які зазвичай боялися оминути пошаною якесь божество, котрого не знали, присвятили один із жертовників «Невідомому богові». Коли Павло про нього згадав, він привернув їхню увагу не до жертовника, а до їхнього незнання істинного Бога.

17:24. Оскільки Бог «створив … все», то Він є над усім. Він – Владика «неба і землі» (див. 14:15; див. Пс. 24:1). Такий великий Бог «не живе у рукотворних храмах», де, на думку атенян, проживали їхні грецькі боги (див. слова Стефана у Діян. 7:48-50).

17:25. Бог знаходиться вище збудованих людьми храмів, і Він є самодостатнім та не залежить від «служби з рук людських». Ця істина викликала розуміння з боку епікурейців, які вірили, що бог чи боги, якщо й існували, то не залежали від людей.

Остання частина даного вірша, у якій іде мова про те, що Бог дає людям «життя» (див. Вірш 28) й забезпечує усім необхідним в матеріальному плані (див. 14:17), відповідає філософії стоїків, згідно якої життя людей служить «Меті» космосу. Таким чином Павло розпочав із того, що було зрозуміле для його слухачів, а далі повів їх від хибних понять до істини.

17:26. Фраза «з одного» стосується Адама. Це справді був виклик гордості атенян, адже тут Павло стверджував, що вони, як і всі інші, походили від одного і того ж першого Творіння! Бог сотворив Його зокрема й для того, щоб заселити цю планету (Бут. 1:28).

Цей всемогутній Бог постановив «часи і границі» для народів (див. Втор.32:8). Греція не була єдиним народом на землі!

17:27. Бог об’явив Себе у Своєму Творінні та в історії людства зокрема і тому, що люди шукатимуть Його (див. Рим. 1:19-20). Хоча Він і всевишній (діян. 17:24), Він також і постійний та знаходиться не так вже й далеко, щоб Його неможливо було знайти.

17:28. З метою підкріпити свою думку Павло процитував одного з крітських поетів, Епіменіда (якого Павло також процитував згодом у Тит. 1:12): «У ньому бо живемо (див. Діян. 17:25), рухаємося й існуєм.» Павло ще й процитував поета Арата із Кілікії, яка була батьківщиною й Павла: «Бо й ми з його роду.» Цю другу цитату Павло взяв із праці Арата під назвою « Явища ». Усі люди – атеняни разом з усіма іншими – є нащадками Бога, не в тому значення, що вони усі є Його порятованими дітьми, чи у розумінні, що усі вони мають у собі щось божественне, але у тому сенсі, що їх усіх сотворив Бог, і що саме від Нього вони отримують життя й можливість дихати (вірш 25). Сотворення народу атенян, як і їхнє подальше існування залежало від цього єдиного Бога, якого вони навіть не знали! Про таке ніколи і ніхто не говорив ні про жодного з богів, яким поклонялися греки.

17:29. Висновок очевидний: оскільки Бог («Божество») сотворив людей, Він не може бути ідолом, якого вигадала і сотворила людина (див. Рим. 1:22-23). (Слово «Божество» є перекладом до слова тхеіон , досл., «божественна природа». Це слово часто використовувалося у класичних грецьких текстах, але в НЗ воно зустрічається лиш тут і в 2 Пт. 1:3-4). Таке твердження було цілковито новим для атенян, чиє місто було «повне ідолів» (Діян. 17:16) і «святощів» (вірш 23).

17:30. Бог був терпеливий до «незнання» людей, які створили ідолів. І хоча на них падає Його гнів (Рим. 1:18) і немає їм виправдання, бо вони були свідками Божого об’явлення (Рим. 1:18-20), Бог все ж поблажливий до людей і відпускає їм гріхи колишні (Рим. 3:25). Даний вірш перегукується з Діян. 14:16: «за минулих поколінь (Він) дозволяв усім народам ходити своїми шляхами» (див. коментарі до нього). Впродовж усіх часів язичники були відповідальні лиш за вірне сприйняття загального Божого об’явлення. Тепер же, коли добра новина звіщається усюди, язичники несуть відповідальність і за своє ставлення до цього конкретного одкровення. Вони мають прийняти його усією душею і покаятися у своїх гріхах.

17:31. У цьому місці Павло висловив характерне для християн розуміння істини. Його слово «Чоловіка» нагадує Дан. 7:13-14, де йде мова про Сина Чоловічого. І цей Чоловік, призначений Богом Отцем, «буде судити світ по справедливості» (див. Йн. 5:22). Особу ж Христа і Його діяння засвідчило Його воскресіння. Таким чином тут знову Павло проповідував воскресіння Ісуса. Однак саме поняття воскресіння (див. Діян. 17:18, 32) жодним чином не узгоджувалося з філософією греків. Вони бажали позбутися своїх тіл, а не повернути їх знову! Неприйнятною для них була і думка про суд над кожним. Отож, добра новина зовсім не відповідала головним потребам і бажанням атенян.

Цікаво, що Павло (вірші 3-31) розглядав тему гріха («каялися»), праведності («справедливості») і суду («Він буде судити»). Адже саме в цьому, як казав Ісус, переконуватиме людей Святий Дух (Йн. 16:5-11).

17:32-34. Для греків сама думка про воскресіння була нісенітницею. Вони вважали, що лиш безглуздий міг вірити у те, що мертва людина спроможна піднятися з могили, щоб жити вічно. Тому «деякі почали реготатись». Інші ж чоловіки, більш розважливі, казали: «Про це послухаємо тебе іншим разом.» Та все ж «деякі мужі пристали до нього й увірували», в тому числі Діонисій, член ареопагу (тобто член ради; див. коментарі до вірша 19) і «одна жінка, на ім'я Дамаріса». Серед інших навернених жінок була Лідія (16:14-15), декілька знатних жінок із Солуні (17:4), і чимало поважних грецьких жінок із Верії (вірш 12).

Чи була проповідницька діяльність Павла у Атенах невдалою? Про це важко судити. Адже не існує жодної згадки про заснування церкви у той час в Атенах. Згодом Павло казав, що родина Стефана (1 Кор. 16:15) у Корінті – це «первісток (досл., «перший плід») Ахаї». (Атени знаходилися в Ахаї.) Як же ж таке могло трапитися, якщо у Атенах вже були новонавернені, про що свідчить Діян. 17:34? Напевно, найкращим рішенням даного питання буде припущення, що Стефан і його родина були «першим плодом» церкви у Ахаї. Також існує імовірність, що слово «первісток» стосувалося не лише однієї родини.

Та у будь-якому разі, якщо і дійсно у Атенах не було започатковано церкви у той час, то не через те, що звістка Павла була невідповідною чи метод його проповідування був невдалим, а тому, що атеняни уперто трималися за свої хибні вірування.

б. У Корінті (18:1-18)

18:1. Не вдаючись у деталі, Лука просто зазначив: «Після цього Павло вийшов з Атен і прибув до Корінту.» Хоча між містами Атени і Корінт було всього лиш 50 миль, вони дуже відрізнялися один від одного. Атени були знамениті своєю культурою і вченнями, а Корінт – торгівлею і марнотратністю. Корінт був розташований дещо південніше вузького перешийку, який з’єднував півострів під назвою Пелопонес з Ахаєю. Таким чином торгівельні шляхи з півночі на південь суходолом проходили через Корінт, як і морські шляхи зі сходу на захід. Корінту належали два портових міста – Лехаеум, розташований за дві милі на захід у корінтській затоці, з якого був вихід в Адріатичне море, і Кенхрея, яка знаходилася за сім миль на південний схід і приймала торгівельні судна з Егейського моря. Південний край півострову Пелопонес вважався небезпечним для морських подорожей, тому кораблі заходили в один з морських портів Корінту і переправляли свої товари на інший бік перешийку, де знову завантажували в кораблі.

У 146 році до н.е. римляни вщерть зруйнували місто Корінт. Однак його стратегічне розташування не дало місту занепасти. І вже в 46 році до н.е. воно було відбудоване.

Як і можна було сподіватися, місто, в якому процвітала торгівля й було багато подорожніх, стало відоме своєю марнотратністю й розпустою. Саме тут поклонялися богині любові Афродіті, що лиш поглиблювало аморальність.

З політичної точки зору Корінт був римською колонією і столицею провінції Ахая.

Про емоційний стан Павла у той час, коли він прийшов у Корінт, можна судити з віршів 1 Кор. 2:1-5. Він визнавав, що був слабким, лякливим, увесь тремтів. Й на це було ряд підстав: (1) Він прийшов туди сам. (2) Труднощі, з якими він зіткнувся в Македонії, змусили його побоюватися того, що могло трапитися із ним у Корінті (див. Діян. 18:9-10). (3) Навіть у світі, який вже звик до розпусти, Корінт відзначився крайньою свободою у цьому плані.

Те, що Павло прийшов у Корінт сам, може засвідчити той факт, що у цьому місті він особисто охрестив кількох людей, хоча це зазвичай виконували помічники апостолів (див. 1 Кор. 1:14-17).

18:2. У Корінті Павло зустрів Акилу і його дружину Прискиллу. Акила був юдеєм, «родом з Понту», провінції, яка знаходилася у північно-східних краях Малої Азії дещо південніше Чорного моря. Виселені з Риму указом Клавдія у 49 чи 50 році н.е., Акила і Прискилла прийшли до Коринту, щоб займатися торгівлею. (Клавдій правив у 41-54 роках н.е.; див. перелік римських імператорів у Лк. 2:1.) Светоній (69? – 140 роки н.е.), біограф римських імператорів, описав, що саме могло спонукати Клавдія до такого указу. У своїй праці « Життя Клавдія » (25:4) він написав про численні заколоти євреїв під проводом Хрестуса. Можливо, це ім’я Хрестус має певний стосунок і до Христа.

З тексту невідомо, чи Акила та Прискилла були християнами до зустрічі з Павлом. Той факт, що Акила був юдеєм, ще не означав, що він знав Христа (див. Аполлос, юдей; Діян. 18:24). А також не можна однозначно стверджувати, що Павло мешкав разом з ними тому, що вони були віруючими людьми. Він «пристав до них», бо вони вміли виготовляти намети (вірш 3).

Декілька разів ім’я Прискилли згадується в тексті перед іменем Акили (вірші 18-19, 26; Рим. 16:3). Можливо , це тому, що вона походила із шляхетної сім’ї.

18:3. Їхнім спільним ремеслом було виготовлення наметів. В оригіналі тут використано слово скенопоіоі , яке, як дехто вважає, вказує на роботу зі шкірою. Можливо, там у виготовленні наметів застосовувалася шкіра замість вовни козлів, чим власне і славилася провінція Кілікія, батьківщина Павла.

На Середньому Сході було прийнято на першому поверсі розташовувати свою крамницю, тоді як жила зона знаходилася наверху.

18:4. І знову Павло, за своїм звичаєм, почав проповідувати добру новину «в синагозі» (див. 9:20; 13:5, 14; 14:1; 17:2, 10, 17; 18:19; 19:8).

18:5. Коли з Македонії прибули Сила і Тимотей (див. 17:14-15), Павло присвятив себе виключно проповідуванню. Фраза «запопадливо взявся» є перекладом до слова синеічето (від синечо ). Ось декілька фактів щодо прибуття Сили і Тимотея, які заохотили Павла до такої завзятості: (1) Ці двоє, безсумнівно, привезли з собою фінансову допомогу з Македонії (див. 2 Кор. 11:9; Флп. 4:15). Завдячуючи такому грошовому дарунку, Павло уже не був змушений займатися торгівлею і міг цілковито присвятити себе проповідуванню доброї новини. (2) Звістка про міцність церкви у Солуні неабияк підкріпила Павла (див. 1 Сол. 3:6-8). (3) Їхні товариські стосунки, як завжди, підбадьорили апостола.

Він звіщав людям те саме, що йому відкрилося по дорозі у Дамаск: «Ісус є Христос», тобто Месія (див. Діян. 2:36; 3:18, 20; 17:3; 18:28).

18:6. У цьому вірші знову видно, з якою протидією юдеї зустріли добру новину, після чого Павло пішов «між поган» (див. 13:7-11, 46; 14:2-6; 17:5; 19:8-9; 28:23-28).

Обтрушування одежі Павла перегукується з обтрушуванням пороху з ніг Павла та Варнави (13:51). Коли Павло сказав: «Кров ваша хай впаде на голову вашу!» – він мав на увазі їх загибель і їхню власну відповідальність за це (див. Єз. 33:1-6).

18:7-8. «Вийшовши» із синагоги, Павло знайшов дуже вдале місце для проповідування доброї новини серед новонавернених, а саме в домі Тита Юста, який «був сумежний синагозі». До зустрічі з Павлом Тит, скоріш за все, був язичником, судячи зі слова «богобійний» (див. 16:14; 17:4). Окрім того, «Крисп, голова синагоги, увірував у Господа з усім своїм домом». Він був добре обізнаний зі Старим Завітом Святого Письма, і його навернення, безсумнівно, стало прикладом для багатьох інших «корінтян», які також навернулись.

18:9-11. Мабуть, причиною видіння від Господа були якісь певні загрозливі обставини. Імовірно, саме таким чином Бог відповів на обітницю Павла (див. вірш 18 і коментарі до нього). Господь спонукав Павла продовжувати проповідувати у Корінті і запевнив, що ніхто і ніщо не завдасть йому там «лиха». Звісно ж, Павло зрадів таким словам Господа, зважаючи на нещодавні напади на нього в інших містах (див. 17:5, 13), як і в самому Корінті (18:6). Павло дослухався настанови Господа і «перебув рік і шість місяців» (див. вірш 18) у Корінті. Це перебування в одному і тому ж місті було друге за тривалістю після тих двох-трьох років, які він провів у Ефесі (19:10; 20:31).

Цікаво, що слово «людей» у 18:10 є перекладом до слова лаос , яке часто використовували у стосунку до ізраїльтян. Цілком зрозуміло, що згідно Божого задуму місце Його Обраного Народу, тобто євреїв, мала тимчасово зайняти церква (див. Рим. 11:11-21).

18:12. Вірші 12-17 є ключовими в апологетиці Луки. По-перше, дуже велике значення мав той факт, що Галліон був римським «проконсулом», намісником Ахаї. Будь-яке його рішення вважалася офіційною постановою. До того ж, Галліон був братом Сенеки (4? рік до н.е. – 65 рік н.е.), який був дуже впливовим філософом у Римі.

Невіруючі юдеї не збиралися припиняти свою протидію Павлові (див. вірш 6). Вони «піднялись проти Павла й привели його на суд.»

18:13-15. Юдеї обвинуватили Павла у тому, що він «проти закону намовляє людей шанувати Бога». Рим не дозволяв поширювати нові релігії. Юдаїзм був уже давно прийнятим й авторитетним віруванням. А ось християнство, як стверджували юдеї, було цілковито новим віросповіданням, відмінним від юдаїзму.

Однак Галліон дивився на це з іншого боку. На його думку, християнство виникло під егідою юдаїзму, а тому цю справу не слід було розглядати у цивільному суді. Таке його рішення було дуже важливим, адже тим самим він наче легалізував християнство з точки зору римського законодавства.

18:16-17. Спонтанний вибух жорстокості супроти Состена, голови синагоги, виказав той антисемітський настрій, який маскувався за удаваною терпимістю спільноти Корінту. Язичники не хотіли бачити суперечки між юдеями. А Состен, очевидно, став головою синагоги замість Криспа і був головним обвинувачем супроти Павла. Однак він, імовірно, був тим самим Состеном, який згодом навернувся у християнство і про якого йде мова в 1 Кор. 1:1.

Таке дрібне непорозуміння не турбувало Галліона. І хоча це був вияв жорстокості, йому було байдуже до релігійних справ.

18:18. Достеменно невідомо, скільки саме часу провів Павло в Корінті, бо 18 місяців (вірш 11) могли починатися з моменту, коли Павло отримав видіння (вірші 9-10), або ж вони могли включати увесь час, який Павло провів у цьому місті (від вірша 5 і далі).

Потім Павло вийшов із Корінту і попрямував до церкви, яка його послала, у Антіохію на річці Оронт, що в Сирії. Та перш ніж він покинув Корінт, він «остриг собі голову в Кенхреях (в південно-східному порту Корінта), бо мав обіт». Коли саме Павло дав цю обітницю – невідомо. Можливо, він взяв на себе даний «обіт», коли пішов із Троади у Македонію, або ж на початку своєї проповідницької діяльності у Корінті, або ж, що найбільш вірогідно, перед тим, як отримав видіння від Господа (вірші 9-10). Під час обітниці Павло відрощував своє волосся. А тепер, коли час назорейської обітниці минув (за півтора року), Павло обстриг «собі голову» у Кенхреях (див. Чис. 6:1-21).

Йосип Флавій писав, що деякі юдеї, коли з ними траплялося якесь нещастя, відразу брили собі голови і впродовж 30 днів не давали пожертв ( Юдейські війни 2. 15. 1). Якщо б це дійсно було так, тоді Павло обстриг би волосся ще на початку своєї обітниці. Тож це малоймовірно, адже у тексті не має жодної згадки про якусь його хворобу чи якесь інше лихо (якщо 2 Кор. 12:7-9 не стосується даних подій).

Поки Павло був у Корінті він написав 1 і 2 Послання до Корінтян (див. таблицю у Діян. 13:38-39).

4. ПІДСУМОК ДРУГОЇ МІСІОНЕРСЬКОЇ ПОДОРОЖІ (18:19-22)

18:19. Прискилла і Акила супроводжували Павла аж до Ефесу. Очевидно, Сила і Тимотей залишилися у Македонії та Ахаї, щоб наглядати там за церквами. З тексту невідомо, чому саме Прискилла і Акила перебралися в Ефес. Та, можливо, заради доброї новини.

Як і в кожному місті, де була синагога, Павло «увійшовши …, диспутував з юдеями» (див. 9:20; 13:5, 14; 14:1; 17:2, 10, 17; 18:4; 19:8).

18:20-21. На відміну від упертого небажання юдеїв з інших відвіданих Павлом синагог увірувати, ці юдеї з Ефесу бажали подальшого спілкування з ним. Однак він мав намір добратися все ж додому. У деяких грецьких рукописах зазначено, що Павло тому так поспішав у Єрусалим, бо не хотів пропустити свято. Якщо бути точним, то Павло, імовірно, хотів потрапити туди на свято Пасхи.

18:22. Зійшовши на берег у Кесарії, що на узбережжі Палестини, – дорога до якої складала 500 миль від Ефесу – Павло пішов в Єрусалим, «щоб привітати Церкву, та й пішов у Антіохію».

Карта, ТРЕТЯ МІСІОНЕРСЬКА ПОДОРОЖ ПАВЛА

МИЛІ

MACEDONIA – МАКЕДОНІЯ

Philippi – Филиппи

Neapolis – Неаполь

Amphipolis – Амфіполіс

Thessalonica – Солунь

Apollonia – Аполлонія

Berea – Верія

ACHAIA – Ахая

Athens – Атени

Corinth – Корінт

Cenchrea – Кенхрея

Aegean Sea – Егейське море

CRETE – КРІТ

Lasea – Ласея

Fair Havens – Гарна Пристань

MYSIA – МІСІЯ

ASIA – АЗІЯ

Troas – Троада

Assos – Ассос

Pergamum – Пергам

Mitylene – Мітіліні

Thyatirа – Тіятири

Sardis – Сарди

Chios – Хіос

Smyrna – Смірна

Samos – Самос

Patmos – Патмос

Philadelphia – Філадельфія

Laodicea – Лаодікея

Ephesus – Ефес

Colosse – Колоси

Miletus – Мілет

Cos – Кос

Cnidus – Кнід

Rhodes – Родос

LYCIA – Лікія

Myra – Мира

Patara – Патара

The Great Sea (Mediterranean) – Велике Море (Середземне)

PISIDIA – ПІСІДІЯ

PAMPHYLIA – ПАМФІЛІЯ

BITHYNIA – ВІТИНІЯ

GALATIA – ГАЛАТІЯ

PHRYGIA - ФРИГІЯ

Antioch – Антіохія

Iconium – Іконія

Lystra – Лістра

Debre – Дерба

PONTUS – ПОНТ

CAPPADOCIA – КАППАДОКІЯ

CILICIA – КІЛІКІЯ

Tarsus – Тарс

CYPRUS – КІПР

SYRIA – СИРІЯ

Seleucia – Селевкія

Antioch – Антіохія

Damascus – Дамаск

Sidon – Сидон

Tyre – Тир

Ptolemais – Птолемаіда

Caesarea – Кесарія

Joppa – Яффа

Jerusalem – Єрусалим

Gaza – Газа

LIBYA – ЛІВІЯ

5. ЗАВОЮВАННЯ ЕФЕСУ (18:23-19:20)

[Третя місіонерська подорож, 18:23-21:16]

а. Початок третьої місіонерської подорожі Павла (18:23)

18:23. Лука дуже стисло описав третю місіонерську подорож Павла. Очевидно, він мав на меті звернути увагу читача на проповідування Павла у Ефесі. Та по дорозі до Ефесу Павло проповідував у Галатії і Фригії (див. 16:6), «утверджуючи всіх учнів». Не має сумніву, що багато з них навернулося до Господа під час другої місіонерської подорожі Павла. Саме тому випадок, описаний у 18:24-28, слугує своєрідним вступом до діянь Павла в Ефесі.

б. Навчання Аполлоса (18:24-28)

Даний епізод (18:24-28), як і наступний (19:1-7), розкриває перехідний період в історії церкви. З 19:1-7 можна припустити, що Аполлос не був охрещений, як християнин, і не отримав Святого Духа.

Ця частина Книги Діянь також вказує на те, що християнство є логічним продовженням Старого Завіту і проповідницької діяльності Йоана Христителя. Насправді, звістка Павла є навіть важливішою, аніж звістка такого духовного лідера як Йоана Христителя. Бо хоча послання Йоана сягнуло аж Александрії і Ефесу, діяльність Йоана була можливою лише завдяки Христові.

18:24. Те, про що йде мова у віршах 24-28, відбулося після того, як Павло відплив з Ефесу (вірш 21), і перед тим, як знову туди прибув (19:1). За цей час там утворилася церква, імовірно, завдяки Акилі та Прискиллі. І саме до цієї церкви прийшов Аполлос, який був родом з Александрії, що в північній Африці. Будучи юдеєм, він добре знав Святе Письмо, тобто Старий Завіт.

18:25. Його вчення про Ісуса було точним, але неповним. Можливо, це означає, що Аполлос не знав про хрещення Святим Духом. «Хрищення Йоана» символізувало очищення, яке людині давав Бог через покаяння (див. 19:4). Тоді як християнське хрещення символізує єдність з Христом у Його смерті, похованні і воскресінні через хрещення Духом (див. Рим. 6:3-10; 1 Кор. 12:13; Гал. 3:27; Кол. 2:12).

18:26. Цікаво, що Прискилла та Акила не бралися пояснювати Аполлосу, де і в чому він був неточний, привселюдно. Вони просто «взяли його до себе й точніше виклали йому путь Божу» (див. «шлях Господній», вірш 25).

18:27-28. Отримавши нові знання, Аполлос перетнув Егейське море, щоб потрапити в Ахаю (скоріш за все, у Корінт). І там чимало проповідував. Він «сильно поконував юдеїв, доводячи з Письма (яке він добре знав, вірш 24) …, що Ісус – Христос». Саме таким чином діяв і Павло (вірш 5). Аполлос так завзято проповідував у Корінті, що тамтешні віруючі люди утворили навіть окрему релігійну групу імені Аполлоса (1 Кор. 1:12). Однак у тексті не має жодної вказівки на те, що сам Аполлос коли-небудь схвалював таке утворення, та й Павло ніде не звинувачував його у цьому.

в. Дія доброї новини (19:1-20)

(1) На дванадцятьох чоловіків (19:1-7). 19:1-2. Головним містом під час третьої місіонерської подорожі Павла став Ефес. Тут знаходився храм Артеміди, який вважається одним із семи чуд стародавнього світу. Як свідчать його руїни, він мав 105 метрів у довжину і 51 метр в ширину, що в чотири рази перевищувало розміри Парфенону в Атенах! Ефес був центром торгівлі, а тому вважався чи не найголовнішим містом у провінції Азія. Його чималі сьогоднішні руїни свідчать про надзвичайну його славу у минулому. Однак річка Меанд повністю занесла мулом гавань, через що багато людей покинуло це місто, і згодом воно занепало. Та в часи Павла місто наближалося до піку своєї слави.

Прибувши в це розвинуте місто «через горішні околиці» (мабуть, тому, що це був найкоротший шлях), Павло знайшов «там деяких учнів». Важко сказати, кого саме мав на увазі Лука під словом «учнів». Зазвичай Лука використовував це слово у стосунку до християн. Тож, можливо, і в даному випадку його вжито у цьому значенні, бо запитання Павла містить фразу «коли увірували» (тобто увірували в Ісуса Христа).

Відповідь цих учнів також є чималою загадкою. Коли вони сказали: «Та ми й не чули, чи є Святий Дух,» – то, мабуть, мали на увазі, що не чули про те, коли і як дається людям Святий Дух. Подібна конструкція зустрічається в оригіналі тексту грецькою мовою у Йн. 7:39. До того ж, Йоан Христитель чітко говорив про майбутні діяння Святого Духа (Мт. 3:11; Мк. 1:8; Лк. 3:16; див. Йн. 1:32-33).

19:3-4. Як і Аполлос (18:25), ці ефеські учні знали лише про хрещення Йоана, яке символізувало розкаяння перед Богом (Мт. 3:2, 6, 8, 11; Мк. 1:4-5; Лк. 3:8). Павло ж сказав їм, що Йоан вказував на Христа як на Того, у кого слід вірити (Мт. 3:11-12; Мк. 1:7-8; Лк. 3:16-17).

19:5. Це єдине місце у Новому Завіті, де йде мова про повторне хрещення. Цілком зрозуміло, що проповідницька діяльність Йоана мала на меті підготувати людей до приходу Христа, який і став втіленням усього.

19:6. Потім Павло «поклав на них руки». Можливо, він зробив це під час хрещення, але більш імовірно, що вже після нього. В результаті цього на учнів «зійшов … Святий Дух, і вони почали говорити мовами й пророкувати». Тема мов у Діяннях підтверджує слова Павла про те, що спроможність говорити різними й незнаними до того мовами – це «знак … для невіруючих» (див. коментарі до 1 Кор. 14:22). Тож такий знак давався людям з метою подолати невіру. Наступна таблиця дає перелік випадків спілкування різними мовами у Діяннях Апостолів, а також показує, якою саме була їх мета.

Однак слід також зазначити, що у Діяннях немає чіткої моделі, згідно якої віруючі люди отримували Святого Духа. Він сходив на віруючих перед хрещенням (Діян. 10:44), під час або після хрещення (8:12-16; 19:6), і коли апостоли клали на людей руки (8:17; 19:6). І все ж Павло заявив (Рим. 8:9), що людина, яка не має Святого Духа, не є християнином.

19:7. Фраза «дванадцять чоловік» означає, що церква є новим Ізраїлем. Дане число має певне значення, воно вказує на те, що таку повноту Святого Духа Ізраїль отримав (див. Єз. 36:26-27; Йоіл. 2:28-32; Зах. 12:10-14).

(2) У синагозі. 19:8. Виконуючи свою обіцянку (18:21), Павло повернувся в Ефес, «у синагогу, (й) три місяці там промовляв відважно». Той факт, що за усі три місяці не виникло жодного заколоту проти Павла, був його особистим досягненням. Можливо, це космополітичний характер Ефесу зробив юдеїв більш терпимими. Про сміливість апостолів див. коментарі до 4:13.

Темою його бесід було «Царство Боже». Також він розповідав і про самого Ісуса та його діяння, та головним чином звертав увагу на прихід Його (див. 1:3, 6).

(3) У школі Тирана. (19:9-12). 19:9. І знову юдеї почали виявляти своє незадоволення проповідями Павла (див. 18:6). Цього разу вони «злословили перед народом путь (Господню)» (про «путь» див. 9:2; 19:23; 22:4; 24:14, 22). Тому Павло «їх покинув».

Після того, як Павло вивів віруючих людей із синагоги, він щодня навчав їх «в школі Тирана». Напевно, ця школа була зумисно облаштована для подорожуючих учителів. В одному грецькому рукописі занотовано, що вона працювала з 11 і до 4 години дня, коли більшість людей обідало і відпочивало (мало «сієсту»). Напевно, все так і було, адже решту дня Павло працював руками (20:34).

19:10. Павло проповідував в Ефесі впродовж двох років. А якщо брати до уваги Діян. 20:31, то й цілих три роки. Оскільки на той час було прийнято заокруглювати час, то його проповідницька діяльність, скоріш за все, тривала дещо більше двох, але й менше трьох років.

Його діяльність була настільки плідною, що добра новина поширилася й за межі Азії, на західне узбережжя сучасної Туреччини. Саме тоді було засновано церкви в Колосах, Лаодікеї та Гієраполі (Кол. 4:13). Дехто вважає, що усі три церкви, про які йде мова у Одкр. 2-3, з’явилися саме в цей час, та науково довести це неможливо.

19:11-12. Ці діяння Павла нагадують «чуда» Петра, занотовані у 5:15-16. Цілком очевидно, що Бог благословляв Павла і схвалював його роботу. Хустинки і фартухи набували чудодійної сили дією могутності Бога, яка виявлялася через апостола. Адже, як уже неодноразово траплялося, ці чуда засвідчували діяльність апостолів (2:43; 4:30; 5:12; 6:8; 8:6, 13; 1463; 15:12; див. 2 Кор. 12:12; Євр. 2:3-4).

Згадка про «злі духи» поєднує цю частину з наступним випадком (Діян. 19:13-20).

(4) На вигнання злих духів і чаклунство (19:13-20). Однією з тем Діянь є перемога Христа над окультизмом (див. 8:9-24; 13:6-12; 16:16-18). Цей випадок є ще одним прикладом Його влади над демонами.

19:13. «Деякі з юдейських мандрівних заклиначів», які для досягнення своїх цілей використовували різноманітні пісні і методи, «пробували … призивати ім'я Господа на тих», хто мав «злих духів».

19:14. Тут сказано, що Скева був юдейським первосвящеником. Та, напевно, він лиш називав себе таким, а Лука просто занотував його хвастощі. Або ж Скева і дійсно був первосвящеником, «сім синів» якого займалося вигнанням демонів.

19:15. Слово «знаю», яке використовував «злий дух» (тобто демон), має тут особливе значення. Він сказав: «Ісуса я знаю ( гіноско , «знати з досвіду чи з виду») і Павла знаю ( епістамаі , «знати про щось, когось, розуміти»). Однак синів Скеви демон не знав.

19:16. Семеро синів Скеви не змогли вигнати цього злого духа, який зробив чоловіка, у якому перебував, надзвичайно сильним. Завдяки цьому демон і переміг їх усіх, побивши. Усі семеро «голі і поранені втекли з того дому». Демони і справді можуть іноді робити так, що люди, в яких вони перебувають, стають надзвичайно сильними у фізичному плані (див. Мк. 5:3-4).

19:17-18. Внаслідок цього «страх (або благоговіння, пхобос ) напав» і на юдеїв, і на язичників (див. 5:5), і «славилося ім'я Господа Ісуса» (на відміну від спроби використати Його ім’я, щоб вигнати демона; див. 19:13). Багато християн також займалося чаклунством і спіритизмом, тому усі й «приходили і признавались та об'являли свої вчинки». Слово «вчинки» є перекладом до слова праксеіс , яке зазвичай стосувалося магічних заклинань і формул. Однак, розкриваючи такі свої таємниці, люди позбавлялися своєї сили.

19:19. До того ж, «чимало з тих, що чарували», палило свої чаклунські книги. Насправді ж, займаючись чаклунством, люди за допомогою демонів намагалися отримати владу над іншими. Вказана вартість усіх цих книг – «п'ятдесят тисяч срібняків» – була дуже великою.

19:20. Очищена церква стала могутньою і щомиті росла. (Про розповсюдження Божого Слова також іде мова у 6:7; 12:24; 13:49). І цим шостим звітом про розповсюдження Лука завершив іще одну частину своєї книги (див. 2:47; 6:7; 9:31; 12:24; 16:5; 28:30-31).

Г. ЗРОСТАННЯ ЦЕРКВИ АЖ ДО РИМУ (19:21-28:31)

1. ЗАВЕРШЕННЯ ТРЕТЬОЇ ПОДОРОЖІ (19:21-21:16)

а. Заворушення в Ефесі (19:21-41)

19:21. Цей вірш задає тон решті книги. Тепер Павло мав намір «побачити» Рим (перейшовши через Єрусалим) і зрештою дійти аж до Іспанії (Рим. 1:15; 15:22-24). Лука нічого не писав про Іспанію, адже у Діяннях Апостолів він ставив собі за мету відслідкувати через Павла поширення доброї новини до Риму, центру римського світу. Деякі науковці, які вивчали Біблію, зауважили, що Євангеліє від Луки фокусується на проповідуванні доброї новини у Єрусалимі, тоді як Діяння розкривають, як саме добра новина дісталася з Єрусалиму аж до Риму. Ці два міста є ключовими у творах Луки (його Євангелії та Діяннях Апостолів).

У НМВ зазначено просто: «Павло вирішив.» Однак в оригіналі є наступний текст грецькою мовою: « етхето хо Паулос ен то пнеуматі ,» – що означає: «Павло постановив у дусі.» Тут може йти мова про власний дух Павла або ж про Святий Дух. Та оскільки тут використано дієслово «постановив», а не «повів», то, скоріш за все, воно стосується саме людського духу Павла.

Однак спершу він хотів відвідати церкви у Македонії та Ахаї, бо мав на меті: (а) підтримати там церкви і (б) зібрати пожертви для святих в Єрусалимі.

19:22. Тимотей, якого востаннє бачили разом з Павлом у Корінті (18:5), знову виходить на передній план. Павло послав його та Ераста у Македонію, вочевидь, для того, щоб вони підготували там людей до його приходу. Павло також згадував Ераста у 2 Тим. 4:20.

19:23-24. Перед тим, як Павло вийшов з Ефесу, там «зчинився чималий розрух», що також стало стимулом для Павла покинути це місто. Щодо слова «путі» див. коментарі до 9:2.

Лише у двох занотованих у Діяннях випадках язичники виступали проти Павла: (а) тут і (б) у випадку з віщункою у місті Филиппи (16:16-24). Й обидва рази заколот зчинився через гроші.

Фактично, дві богині Малої Азії мали ім’я Артеміда. Однією з них була богиня, якій поклонялися греки і чиїм двійником була Діана у Римі. Це була непорочна богиня полювання. Іншою ж була Артеміда Ефеська, багатогруда богиня родючості. Імовірно, першою її «статуєю» був метеорит, який нагадував жінку з багатьма грудьми (див. 19:35).

Золотарі виготовляли статуетки («срібні храмики) цієї ефеської богині і робили на цьому бізнес, але з поширенням доброї новини їхня справа занепала.

19:25-27. Димитрій (вірш 24), який також був золотарем, зібрав інших виробників таких статуеток і звернув їхню увагу на проблеми їхнього бізнесу («це загрожує … привести наше ремесло до занепаду») та релігії («храм великої богині Артеміди вважатимуть ні за що»). Звісно ж, він лицемірив, коли говорив про культ Артеміди, адже головним чином його хвилювали заробітки. Артеміді поклонялися і в багатьох інших містах окрім Ефесу. Та проповіді Павла про те, що «це не боги, яких зроблено руками», і дійсно могли зашкодити їхньому процвітаючому бізнесу з виготовлення ідолів.

19:28-29. Золотарі ж, вислухавши промову Димитрія, розлютились на Павла і зчинили заколот. Вони «кинулися» до ефеського театру, який міг розмістити аж 25000 людей, тобто був найбільшим у місті місцем зібрань, і схопили Ґая та Аристарха (див. 20:4). Ім’я Ґай було широко поширеним, тому важко сказати, чи був це той самий чоловік, про якого йде мова у Діян. 20:4 та 27:2. Однак і Ґаю, й Аристарху вдалося утекти, зазнавши невеликих ушкоджень або й взагалі без них.

19:30-31. Ці вірші мають дуже велике значення, і не лише завдяки тому, про що в них власне йдеться, а й тому, що вони можуть означати. Павло готовий був захистити добру новину, взявши на себе гнів своїх опонентів! Але християни «не пустили його». «Ба й дехто з азійських начальників ( Asiarchs ), що були йому приятелями», не хотіли, щоб його під час цього заколоту схопили. Ці начальники відповідали за політичний і релігійний добробут місцевої громади. Вони мали хороші стосунки з Римом, а, отже, могли засвідчити відповідність християнства урядовим вимогам.

19:32-34. У даному уривку добре проявився гумор Луки. Яка ж іронія у тому, що «більшість не знали, чого зібралися». Оскільки юдеї були монотеїстами (тобто вірили в існування одного бога) і повсякчас виступали проти ідолів, то висунули «наперед» Олександра, щоб він міг «виправдатись перед народом». Скорочення бізнесу з виготовлення й продажу статуеток Артеміди на було їхньою провиною! Однак антисемітський настрій запанував у натовпі, через що люди не захотіли слухати юдея й шалено почали гукати впродовж наступних двох годин: «Велика ефеська Артеміда!»

19:35-39. Фраза «писар міста» ( граматеус ) не означає, що ця людина мало право чинити правосуддя. Насправді, він просто був найвищою службовою особою міста. Тому, коли він з’явився, люди почали його слухати.

Спершу він говорив про Ефес як про охоронця «великої Артеміди та її образу, який упав з неба». Останні слова можуть певним чином слугувати спростуванням даного його твердження (вірш 26, «це не боги, яких зроблено руками»). Артеміда ж, як він зазначив, не створена людьми. А тому їм не слід було перейматися тим, що проповідував Павло. Потім писар міста заявив, що Ґай та Аристарх були ні в чому не повинні. Тим самим він зняв обвинувачення й з Павла (вірш 37). А далі він вказав на законні методи вирішення таких питань: «На те є суди, є проконсули; хай позивають одні одних» (вірші 38-39). Це ж зібрання не було законним.

19:40-41. Зрештою, писар міста попередив про можливі політичні наслідки такого «збіговиська». Вони будуть змушені надати в Рим законне обґрунтування такого бунту, і через це місто може позбутися якихось своїх свобод. Таким чином з Павла було знято обвинувачення у будь-яких злочинах, і релігійних, і політичних.

б. Від’їзд з Македонії та Ахаї (20:1-6)

20:1-2. Лука дуже стисло описав цю частину третьої місіонерської подорожі Павла. У 2 Кор. 2:12-13; 7:5-7 міститься ще деяка інформація про перебування Павла у Троаді з метою проповідувати серед людей добру новину, а також про його бажання побачити Тита, щоб дізнатися про стан справ у корінтській церкві. Тому спершу Павло пішов у Македонію (див. Діян. 19:21), потім зустрівся з Титом і написав 2 Послання до Корінтян.

Впродовж цього часу Павло, імовірно, проповідував аж у провінції Іллірик, яка за наших часів належить, головним чином, до Югославії (Рим. 15:19; див. 2 Кор. 10:13).

20:3. Під час свого тримісячного перебування в Ахаї Павло написав у Корінті Послання до Римлян (див. Рим. 15:23-16:2).

Юдеї «вчинили проти нього змову» і хотіли, вочевидь, вбити Павла на борту корабля, а тіло викинути в море. Якимсь чином Павло дізнався про цей підступний план і «вирішив» не плисти відразу на східне узбережжя Середземного моря, а «повернутись через Македонію». Скоріш за все, він хотів потрапити у Єрусалим на свято Пасхи. Але тепер він міг сподіватися встигнути хіба що на свято П’ятидесятниці (Діян. 20:16).

20:4-6. У вірші 4 подано перелік сімох чоловіків. І це вказує на те, про що вже йшла мова вище: Павло мав намір зібрати пожертви для святих в Єрусалимі. І як представники різних церков вони особисто несли зібрані кошти. Три чоловіки були з Македонії («Сопатр, … Аристарх та Секунд») і чотири з Малої Азії («Гай …, Тимотей, … Тихик [див. Еф. 6:21; Кол. 4:7; 2 Тим. 4:12; Тит. 3:12] та Трофим [див. Діян. 21:29; 2 Тим. 4:20]»). Місцем зустрічі була Троада. У Діян. 19:2 сказано, що Ґай з Македонії, тоді як у 20:4 зазначено, що він з Дерби. Напевно, тут йде мова про двох різних людей (див. третій Ґай, з Корінту; 1 Кор. 1:14).

У Діян. 20:5-6 Лука розпочав іще одну частину із займенником «ми». У част. 16 Лука залишився у місті Филиппи і, вочевидь, перебував там аж до цього моменту. Потім він приєднався до інших віруючих людей, які разом з Павлом попрямували в Єрусалим. Свято Опрісноків відзначали навесні. Вони подолали 150 миль від міста Филиппи до Троади за п’ять днів.

в. Бесіда в Троаді (20:7-12)

20:7. У цьому вірші Нового Завіту найчіткіше сказано, що звичним днем зустрічі апостольської церкви була неділя. Павло перебував у Троаді впродовж семи днів (вірш 6), і церква зустрілася «першого дня тижня». Тут Лука підраховував дні не по-єврейськи, тобто не від одного заходу сонця й до іншого, а по-римськи, тобто від опівночі до опівночі. Даний факт можна стверджувати з усією упевненістю, бо слово «світанку» (вірш 11) стосувалося фрази «наступного дня» (вірш 7).

Та скоріш за все, члени церкви зустрічалися ввечері, бо впродовж дня люди мусіли працювати. А оскільки Павло збирався вже від них піти й, імовірно, востаннє, то він «затягнув бесіду до півночі».

20:8-10. Присутність багатьох «світичів» діяла на людей як снодійне, адже такі лампи поглинали чимало кисню. Та й людей там було багато, що також сприяло зменшенню кількості кисню у світлиці.

«Один юнак, Євтих на ім'я (досл., «щасливчик»)» дійсно довів, що успіх супроводжує його. Лука, який був лікарем, засвідчив, що Євтиха «підняли мертвим» після того, як він впав з вікна «третього поверху». Не дивно, що найбільша світлиця знаходилася на верхньому поверсі будівлі, адже це відповідало тодішнім звичаям (див. коментарі до 1:13). Павло обійняв Євтиха, наслідуючи Іллю та Єлисея (1 Цар. 17:21; 2 Цар. 4:34-35), і юнак ожив.

20:11-12. Під час вечері Павло «ламав хліб і їв» (див. вірш 7), як Ісус на Тайній Вечері, і вів бесіду «аж до світанку». Щасливчика ж Євтиха (див. вірші 9-10) повели додому «живого».

г. Промова в Мілеті (20:13-38)

20:13-15. Очевидно, що Павло затримався в Троаді дещо довше, ніж планував (вірш 7). Щоб все-таки не відхилятися від наміченого плану, він послав віруючих людей, з якими разом подорожував, «наперед». Сушею з Троади до Ассосу можна було добратися швидше, аніж морем. Завдяки цьому Павло зміг ще якийсь час перебути в Троаді. А вже з Ассосу він разом зі своїми товаришами поплив «в Мітилену … до Самосу, а далі … в Мілет». У кожному з цих міст вони спинялися на один день.

20:16-17. Павло вирішив не заходити в Ефес, «поспішав бо, щоб, по змозі, на день П'ятидесятниці бути в Єрусалимі». Він знав, що не зможе швидко розпрощатися зі своїми численними товаришами в Ефесі. Мілет знаходився за 30 миль сушею на південь від Ефесу, тож Павло послав туди людей, щоб прикликали «пресвітерів Церкви». Очевидно, його корабель зупинився у порту Мілету на кілька днів.

20:18. Тут розпочинається ще одна «зразкова промова» Павла (див. 13:16-41; 14:15-17; 17:22-31), яку він виголосив перед християнськими лідерами, тобто людьми, яких дуже любив. Ця промова складається з трьох частин: (а) огляду минулої трьохрічної проповідницької діяльності Павла в Ефесі (20:18-21), (б) опису теперішньої ситуації (вірші 22-27) і (в) майбутніх обов’язків ефеських лідерів (вірші 28-35).

20:19. В Ефесі, як і будь-де, юдеї протидіяли Павлові, хоча заколот, описаний у Діян. 19, стосується, головним чином, протидії з боку язичників. Однак тут Павло звернув увагу саме на підступи юдеїв, хоча й не зупинявся на них детально (див. слова Павла у 1 Кор. 15:30-32; 16:9; 2 Кор. 1:8-10).

20:20. Провідницька діяльність Павла «по домах» (див. 2:46) відрізнялася від його привселюдних проповідувань і, скоріш за все, стосувалася осель, в яких збиралися члени церкви. Кожен пресвітер був наглядачем церкви. Павло ж і проповідував серед них, і навчав усіх їх.

20:21. В оригіналі грецькою мовою слова «повернулися» й «увірували» об’єднані одним артиклем. Це може вказувати на те, що ці два слова наголошують на двох аспектах віри у Христа (див. 2:38). Коли людина починає вірити у Христа, тоді вона відвертається від своєї колишньої невіри і навертається до Бога. Ці слова Павла адресувалися і «юдеям», і «грекам» (тобто язичникам; див. 19:10; Гал. 3:28).

20:22. Тут Павло почав описувати теперішні обставини (вірші 22-27). У НМВ є фраза «примушений Духом», але дослівно оригінальні слова перекладаються як «зв’язаний Духом» ( дедеменос … то пнеуматі ). Імовірно, дана фраза стосується проводу Святого Духа у житті апостола (див. Лк. 2:27; 4:1; Діян. 8:29; 10:19; 11:12; 16:6-7). Хоча Павло і не зазначав мету своєї подорожі «в Єрусалим», та, скоріш за все, він мав намір принести з церков пожертви для бідних святих у Єрусалимі (24:17; див. коментарі до 21:12-14).

20:23. Дух Святий вже попередив Павла – скоріш за все, через людей, яким дарував уміння прорікати майбутнє, – що «кайдани і муки чекають» на нього в Єрусалимі. Павло очікував на труднощі в Єрусалимі, коли писав Рим. 15:30-31. І все ж мав твердий намір туди піти (див. Діян. 19:21; 20:16).

20:24-25. Коли читати ці два вірші разом, стає зрозуміло, що проповідування Царства і звіщення Євангелії «Божої благодаті» взаємопов’язані. Бог у Своїй благодаті дає змогу віруючим язичникам отримати і привілей спасіння, і доступ у царство Господа.

Отримавши попередження, Павло вирішив, що вже більш не матиме змоги побачити ефеських пресвітерів знову. У НМВ тут є доволі сильна фраза «жоден з вас». Та в оригіналі грецькою мовою Павло каже, що «всі» вони (як група) не побачать його «вже більше». Він не казав, що жоден з них його більш не побачить (див. слова у множині у вірші 38). Та він мав намір «закінчити шлях свій», який він і скінчив, як сам Павло у 2 Тим. 4:7 сказав.

20:26-27. У відповідності з Єз. 33:1-6 Павло заявив, що «чистий від крови всіх» людей у Ефесі (див. коментарі до Діян. 18:6). Він проповідував усім (див. «всі ті, що жили в Азії, юдеї і погани, чули слово Господнє», 19:10) і об’являв «всю волю ( боулен , «мету, план»; див. 2:23; 4:28; 13:36; Еф. 1:11; Євр. 6:17) Божу». Цікаво, що Павло використав кілька різних слів стосовно своєї ролі у проповідуванні доброї новини: (а) «звіщати» (Діян. 20:20) і «об’явити» (вірш 27), які походять від слова анангелло («проголошувати, повідомляти); (б) «навчати» (від дідаско , «вчити», вірш 20); (в) «засвідчуючи» (вірш 21) і «звіщати» (вірш 24), які походять від слова діамартиромаі («урочисто свідчити»); (г) «свідкую» ( мартиромаі , «свідчити», вірш 26).

20:28. У віршах 28-35 Павло розповів про майбутні обов’язки старших церкви у Ефесі. По-перше, він сказав їм: «Зважайте ( просечете , «дбайте» у значенні турбуватися про когось) на самих себе й на все стадо.» Примітно, що перед тим, як дбати про все стадо, їм слід було подбати про свою власну духовність.

Тут старших церкви вже названо «єпископами» ( епіскопоус , від дієслова епіскопео, «шукати, доглядати»). Термін «старші» використовувався, головним чином, до колишніх юдейських релігійних старійшин і акцентував увагу на самому титулі, тоді як термін «єпископи» має, здебільшого, грецьке походження і робить наголос на обов’язках людей, які володіють цим титулом, а саме на «догляді» за іншими.

Цінність стада, яке старші церкви мали пасти ( поімаінеін ; див. 1 Пт. 5:2), засвідчена словами Павла, а саме тим, як він назвав його Церквою Божою (тобто церквою, яка належить Богу) і сказав, що Бог «придбав (див. Пс. 74:2) (його) кров'ю власною». Більш ніде у Біблії не йде мова про кров Бога Отця. В оригіналі грецькою мовою цю фразу можна ще прочитати як «кров’ю Свого власного», тобто Свого власного Сина. Грецьке слово «придбав» також можна перекласти як «здобув».

20:29-31. Ці вірші пояснюють необхідність старших дбати про себе і про стадо (вірш 28). Лже-вчителі, яких тут Павло назвав «вовки хижі», «не щадитимуть стада», і навіть дехто «з-поміж» них говоритиме «пагубні речі». Це застереження засвідчене наступними згадками про ефеську церкву (1 Тим. 1:6-7, 19-20; 4:1-7; 2 Тим. 1:15; 2:17-18; 3:1-9; Одкр. 2:1-7). Знову Павло закликав лідерів: «Тому чувайте». Він неодноразово попереджав їх про небезпеку зробити помилку у вченнях. Насправді, він робив це навіть «із сльозами» (див. Діян. 10:19).

20:32. Потім Павло передав їх спершу Богові, а потім «слову Його благодаті». Адже хоча віра у Бога є необхідною, її слід супроводжувати послухом Його Слову. Бо це «може збудувати й дати … спадщину між усіма освяченими» (див. 26:18; Еф. 1:18; Кол. 1:12; 1 Пт. 1:4).

20:33-34. Павло сам працював, щоб забезпечити і себе, і інших (див. 18:2; Еф. 4:28).

20:35. Важка праця давала Павлові і можливість «допомагати слабосильним» (див. 1 Сол. 5:14). Слова Господа Ісуса: «Більше щастя – давати, ніж брати,» – не зустрічаються у жодній з чотирьох Євангелій. Вони належать до усних переказів, які дійшли до ранньої церкви.

20:36-38. У цих віршах видно глибоку любов старших церкви до Павла. Решта подорожі до Єрусалиму (21:1-25) також сповнена вияву любові до нього. Чому ж Лука так забарився з описом цього? А тому, що мав намір показати відмінність між прийомом Павла у язичницьких землях і прийомом у єрусалимських юдеїв.

ґ. Відговорювання по дорозі з Мілету у Єрусалим (21:1-16)

21:1. Усі ці зупинки – на Косі, на Родосі й у Патарі – імовірно, були тривалістю в один день (див. 20:13-15).

21:2. Замість того, щоб залишитися на борту човна, який щовечора заходив в порт, Павло сів на корабель, який, вочевидь, був значно більшим і поплив у Фінікію без зупинок.

21:3-4. Попливши на південь від Кіпру, вони «пристали до Тиру, бо там мав корабель скинути вантаж», на що знадобилося аж сім днів (вірш 4). Через переслідування, які зазнала рання церква в Єрусалимі, багато віруючих людей оселилося у Фінікії (11:19), тому Павло й знайшов там учнів.

«Під впливом Духа» віруючі люди з Тиру «говорили Павлові не йти в Єрусалим». Невже Павло помилявся, ставлячи собі за мету дістатися до Єрусалиму, з огляду на фразу «під впливом Духа»? Ні, він не порушував волю Бога, й на те є ряд підстав: (1) з Діян. 20:22 і 21:14 видно, що Павло продовжував свій шлях в Єрусалим з волі Бога (див. 19:21). (2) Підтримка, якою Бог обдарував Павла (23:11), говорить про те, що Павло не був упертим і не протидіяв волі Господа. (3) У 23:1 Павло заявив, що жив «по цей день цілком за добрим сумлінням».

Напевно, слова «під впливом Духа» (21:4) означають, що вони дізналися від Духа про те, що Павло зазнає в Єрусалимі страждань (див. 20:23). А тому, турбуючись про його безпеку, намагалися відговорити його.

21:5-6. Павло вперше зустрічався з віруючими людьми у Тирі, і всього лиш за сім днів між ними виникло глибоке почуття любові. Сцена розтавання, описана у цих віршах, не є такою болісною, як у Мілеті (20:37), та має велике значення.

21:7. Потім корабель проплив 20 миль на південь до міста Птолемаїда, яке зараз називається Акра або Акко, і зупинився там на один день. Церква там, скоріш за все, з’явилася через переслідування, про які йде мова у 11:19, як і у випадку з тирською церквою.

21:8-9. Подорожуючи «в Кесарію», вони могли подолати 40 миль або сушею, або морем. Скоріш за все, вони добиралися туди морем, бо дорога сушею була доволі важкою, а порт у Кесарії був зручним.

Павло гостював у домі «Филипа євангеліста». Він був одним «з сімох» (див. 6:1-5), які проповідували серед вдів у Єрусалимі. Його євангельська діяльність описана у част. 8. Очевидно, він оселився в Кесарії (див. 8:40), хоча це місто і було найбільш римським у Ізраїлі, і прожив там уже 20 років до того моменту, коли до нього прибув Павло.

«Було ж у нього четверо дочок-дівчат ( партхеноі , досл., «незайманих дівчат»), які пророкували.» Очевидно, що в часи ранньої церкви такий духовний дар отримували не лише чоловіки (див. 1 Кор. 11:5).

21:10-11. «Пророк, Агав на ім'я (див. 11:28), прибув з Юдеї», імовірно, з Єрусалиму, адже саме там він проживав. Кесарія ж знаходилася у юдейській провінції. Він наглядно показав, як «зв’яжуть» Павла в Єрусалимі. Пророки часто на якихось наглядних прикладах демонстрували свої пророцтва (див. 1 Цар. 11:29-31; Іс. 20:2-4; Єр. 13:1-7; Єз. 4). Про той факт, що Павла ув’язнять, знало декілька людей, включно із самим Павлом (Діян. 20:23).

21:12-14. Коли люди почули те пророцтво, то «заходилися просити, … щоб він не йшов до Єрусалиму» (див. вірш 4). Навіть Лука приєднався до них, на що вказує використання займенника «ми». Та Павла неможливо було відговорити.

Хоча Лука тут прямо і не зазначав, та, вочевидь, однією з важливих причин, з яких Павло прямував до Єрусалиму, було принесення пожертв єрусалимським віруючим людям (див. 24:17; Рим. 15:25-27; 1 Кор. 16:1-4; 2 Кор. 8:13-14; 9:12-13; Гал. 2:10). Павло хотів передати їм ці гроші, щоб підкріпити одне зі своїх головних учень, а саме те, що у Христі юдеї і язичники єдині (Еф. 2:11-22; 3:6).

21:15-16. Відстань між Кесарією і Єрусалимом складає приблизно 65 миль. Якщо їхати верхи на коні, то на дорогу знадобиться два дні. Дехто вважає, що домівка «Мнасона» знаходилася на півдорозі до Єрусалиму, де Павло міг переночувати разом зі своїми товаришами. Та більш імовірно, що Мнасон мешкав в Єрусалимі. Цікаво, що Мнасон походив «з Кіпру», острова, де народився Варнава.

2. ВЗЯТТЯ В ПОЛОН В ЄРУСАЛИМІ (21:17-23:32)

а. Арешт Павла (21:17-36)

(1) Обітниця Павла (21:17-26). 21:17-19. Павло і його товариші якомога швидше зустрілися з Яковом, головою єрусалимської церкви (див. 15:13-21), та з усіма тамтешніми старшими церкви. Лука лиш згадав, що Павло «розповів їм докладно те, що Бог учинив поміж поганами завдяки його службі» (див. 14:27). Скоріш за все, саме в цей момент Павло передав великі пожертви, які призначалися святим в Єрусалимі (24:17), у руки Якова за присутності старших церкви. Лука випустив цю деталь, мабуть, тому, що головним для нього був сам факт того, як добра новина поширилася від юдеїв до язичників.

21:20-21. Коли лідери єрусалимської церкви почули про проповідницьку діяльність Павла серед язичників, то «прославляли Бога». Не має сумніву, що тут вони також дякували за пожертви, які зібрали язичники для віруючих юдеїв у Єрусалимі (див. коментарі до віршів 12-14).

Та одночасно з радістю, яку вони виявили з приводу звістки Павла, вони також попередили його про те, що віруючі юдеї Єрусалиму все ж ревно дотримувалися Закону. А про Павла між ними поширилися хибна чутка. Правда полягала в тому, що Павло і дійсно навчав язичників, що з релігійної точки зору не мав ніякого значення той факт, обрізані вони чи ні, і в той же час він не навчав їх юдейським звичаям. Однак, він ніколи не вчив самих юдеїв, щоб вони «не обрізували дітей і не дотримувались звичаїв».

21:22-24. Яків та старші запропонували, щоб Павло пройшов обряд очищення разом з чотирма чоловіками, які зв’язали себе «обітом», і заплатив за них. Йому слід було це все зробити, щоб заспокоїти віруючих євреїв. Однак у тексті не говориться, чи Павло дійсно так усе зробив, а чи ні. Адже для Луки це не було чимсь надзвичайно важливим.

Деталі даної обітниці невідомі. Тут можна лише припустити, що саме мав зробити Павло. Очевидно, що тих чотири чоловіки взяли на себе назорейську обітницю. На закінчення такої обітниці слід було зробити декілька коштовних пожертв (див. Чис. 6:13-17). Однак ці чоловіки були надто бідними, щоб особисто за них заплатити. Павла ж просили, щоб він взяв на себе витрати, пов’язані з цими пожертвами, і тим самим показав своє співчуття до людей, які шанували Закон.

Чи помилявся Павло, беручи участь у такій домовленості, яка насправді була частиною Закону? З кількох причин можна сказати, що він все ж не помилявся: (1) Павло вже сам колись брав на себе назорейську обітницю (Діян. 18:18). (2) Згодом він без будь-якого сорому згадував про цей випадок перед Феліксом (24:17-18). (3) Такий вчинок Павла лиш засвідчив один з принципів його проповідницької діяльності, згідно якого він мав стати юдеєм, щоб навернути юдеїв, і стати тим, хто сповідує Закон, що навернути тих, хто ревно його сповідує (1 Кор. 9:20). (4) Подорожуючи до Єрусалиму Павло ставив собі за ціль не лише допомогти бідним святим, а й об’єднати завдяки цьому юдеїв і язичників. (5) Павло не заперечував, що Своєю смертю Христос анулював необхідність приносити Богові в пожертву тварин. З Послань, які Павло вже написав до цього часу (Гал., 1 та 2 Сол., 1 та 2 Кор., Рим.), стає зрозуміло, що таке заперечення було чимсь цілковито недопустимим. Він розглядав ці пожертви як повагу до минулого. Зрештою, пожертви також матимуть велике значення в християнстві (Єз. 43:18-46:24; Мал. 1:11; 3:3-4). (6) Павло згодом казав, що завжди діяв по совісті (Діян. 23:1).

21:25-26. У вірші 25 знову викладено рішення Єрусалимської Собору (див. 15:20, 29). Старші запевнили Павла, що їхній план (про який іде мова у 21:23-24) не суперечить рішенню Собору. Тоді Павло дослухався поради старших церкви і «очистився з» чотирма чоловіками (вірші 23-24). Даний вчинок Павла не суперечить його вченню про те, що юдеям і язичникам не обов’язково дотримуватися приписів Закону, щоб отримати спасіння. Він стосувався лише юдейських звичаїв, а не порятунку чи освячення.

(2) Жорстокість людей (21:27-36). 21:27. Цей бунт супроти Павла спровокували невіруючі юдеї «з Азії», місцевості, де добра новина користувалася великим успіхом. Вони прийшли в Єрусалим на свято П’ятидесятниці і відразу впізнали свого супротивника Павла, а тому «збунтували ввесь натовп і наклали на нього руки». Це вже вшосте юдеї підбурили народ через провідницьку діяльність Павла (14:19; 16:19-22; 17:5-8, 13; 19:25-34).

21:28-29. Відверто хибні обвинувачення, які вони висунули супроти Павла, були подібні до тих, які було висунуто проти Стефана (6:11, 13-14). Коли вони звинуватили Павла в тому, що він «увів у храм греків», то просто брехали, бо знали, що юдеї розглядатимуть такий вчинок, як осквернення свого святого місця. Язичникам дозволяли заходити у двір язичників, але не далі. На балюстраді, яка відділяла двір язичників від решти храму, було два надписи. Вони застерігали язичників, що ті самі накличуть на себе смерть, якщо перетнуть межу (див. Еф. 2:14).

Ця заборона мала таку велику силу, що самі римляни дозволили юдеям карати на смерть тих, хто її порушить, навіть якщо цим порушником буде громадянин Риму.

21:30. «Заворушилось усе місто». Вони схопили Павла й витягнули його з храму. Тут слово «храму», очевидно, стосується двору, куди могли входити лише юдеї. Після того, як вони витягнули звідти Павла, то «негайно зачинили двері», щоб ніхто вже не зміг зайти туди з двору язичників й таким чином осквернити храм.

21:31-32. З північного заходу до храму примикала фортеця Антонія з двома сходовими маршами, які вели у внутрішній двір храму (див. план храму і фортеці). Там зазвичай розташовувалися «вояки», а під час свята їхня кількість навіть збільшувалася. Вони складали частину римського десятого легіону. Командир цих вояк, тисячник Клавдій Лісій (див. 23:26), «зараз же з вояками та сотниками бігом на них накинувся». Термін «тисячник» – це переклад до слова чіліарчос , що означає «командир тисячі солдат» (див. 25:23). Слово «сотниками» – це переклад до слова хекатонтарчас , яке вказує на те, що там було принаймні 200 вояк, оскільки даний іменник вжито у множині.

ПЛАН ХРАМУ

Antonia fortress – фортеця Антонія

Portico – портик

Court of the Gentiles – Двір язичників

Sacred enclosure – Священна огорожа

Court of priests with altar – Двір священнослужителів з вівтарем

Treasury (womens’ court) – Скарбниця (жіночий двір)

Solomon’s porch – портик Соломона

The holy of holies – Святая святих

The holy place – Святилище

Court of Israel – Двір ізраїльський

Royal portico – Королівський портик

21:33-36. Ці чоловіки врятували Павла. Тисячник відразу «схопив» ( епелабето , «заволодів»; те саме дієслово зустрічається у вірші 30) його, і «звелів зв'язати двома ланцюгами». Безлад панував такий великий, що вояки, щоб уберегти Павла від жорстокості людей, «мусіли його нести». Народ же продовжував кричати: «Геть його!» В цьому місті народ вже колись вигукував подібні слова проти Господа Ісуса (Лк. 23:18; Йн. 19:15).

б. Захист Павла (21:37-23:10)

(1) Перед натовпом (21:37-22:29). 21:37-38. Тисячник, якого здивував той факт, що Павло міг розмовляти грецькою мовою, припустив, що апостол був єгипетським заколотником, якого римляни до цього часу ще не заарештували. Та вочевидь, цей єгипетський бунтар не вмів розмовляти грецькою мовою або ж просто відмовлявся це робити.

Йосип Флавій писав про одного єгипетського самозванця, який називав себе пророком. Він зазначав, що той єгиптянин зумів зібрати довкола себе 30000 послідовників (Лука ж чітко зауважив, що його прихильників було 4000. Йосип Флавій мав схильність перебільшувати кількість чогось або когось), і в 54 році н.е. він прийшов на гору Оливну, обіцяючи своїм прихильникам, що стіни Єрусалиму впадуть за його командою. Та римська армія швидко накинулася на них, декого вбила, декого ув’язнила, а дехто просто втік. Єгиптянин той також утік.

Не має сумніву, що ізраїльтяни з радістю схопили б цього єгиптянина, який приніс їм стільки проблем. Коли ж Лісій побачив бунт у храмі, то припустив, що центральною фігурою усього цього був той єгиптянин, і що люди дають вихід своїй люті на нього.

21:39-40. Павло запевнив тисячника, що був він юдеєм (тож мав право знаходитися в храмі), а також громадянином Тарсу, де й вивчив грецьку мову. Місто Тарс користувалося хорошою репутацією, й особливо тому, що вважалося центром освіти. До цього часу Павло не розкривав свого римського громадянства (див. 22:23-29).

Коли тисячник «дозволив» Павлові промовляти до натовпу, той звернувся до них арамейською мовою, яка була звичною для палестинських євреїв і використовувалася тоді на усьому Середньому Сході. «Павло став на сходах» фортеці, поглядаючи зверху на народ.

Захист Павла складався з трьох частин: (а) його поведінка до навернення (22:1-5), (б) його навернення (22:6-16) і (в) його призначення вести проповідницьку діяльність (22:17-21).

22:1. Звертання «мужі брати й батьки» колись уже використовував Стефан, розпочинаючи свою промову (7:2). Промова Стефана і його мученицька смерть сильно запали Павлові у душу! (див. 8:1)

22:2. Коли вони почули, що він промовляє до них арамейською мовою, то «ще більше притихли». Безумовно, юдеям лестив, якщо не дивував той факт, що юдей-переселенець, яким був Павло, міг розмовляти арамейською мовою так само добре, як і грецькою. Тож вони притихли і почали його слухати.

22:3-9. Достеменно невідомо, скільки часу провів Павло в Єрусалимі до свого навернення (див. 26:4). Слово «вихований» походить від слова анатрепхо , яке також може означати «навчати». Його наставником був Гамалиїл, якого усі дуже любили і поважали (див. 5:34).

Головна думка Павла тут є очевидною. Він старанно виконував усі приписи Закону і робив усе можливе, щоб придушити християнство. Щодо фрази «у дорозі» див. коментарі до 9:2 (див. 19:9, 23; 22:4; 24:14). Його відданість Закону була такою сильною, що лише щось цілковито надприродне могло змінити його думку. Потім він детально розповів про події, які спонукали його до навернення (22:6-9; див. 9:1-6).

22:10-11. Речення «там тобі скажуть усе, що тобі постановлено робити» (див. 9:6) стосується його проповідницької діяльності і слів Ананія (22:6-9; див. 9:1-6).

22:12-13. Юдейські звичаї добре видно на прикладі того, як Павло описував Ананія. Він був «чоловік побожний за законом, доброї слави в усіх місцевих юдеїв». У Діян. 9 про це не згадується. Слово «брате» у вірші 13 означає те саме, що й у вірші 22:5, де Павло назвав юдеїв Дамаску братами єрусалимських юдеїв.

22:14-15. Згадка про те, що Павло бачив Христа, «Праведника», є дуже важливою, адже це дало йому право називатися апостолом (див. 1 Кор. 9:1; 15:8). Слово «Праведника» також використовував Стефан («Праведного», Діян. 7:52). Фраза «перед усіма людьми» означала, що Павло мав проповідувати добру новину і серед язичників, і серед царів, і серед євреїв (9:15).

22:16. Стосовно даного вірша виникає два запитання. По-перше, коли Павло отримав спасіння – по дорозі у Дамаск чи в будинку Юди? Декілька фактів свідчать на користь того, що він був порятований по дорозі у Дамаск: (1) Добру новину йому повідав сам Христос (Гал. 1:11-12), а не Ананій згодом. (2) Павло дав зрозуміти (Діян. 22:10), що вже увірував в Христа. (3) Павла сповнив Дух Святий ще до хрещення у воді (9:17-18). (4) Слово епікалесаменос , перекладене тут як «призвавши Його ім’я», стосується або дії, яка відбувається одночасно з цим, або перед цим. Тут Павло призвав ім’я Христа (щоб отримати спасіння), перед тим, як охрестився у воді.

По-друге, що тоді означають слова «обмий твої гріхи»? Чи вказують вони на те, що порятунок можливий завдяки хрещенню у воді? Ці слова підтверджують важливість хрещення. Адже хрещення показує, як Бог діє у душі людини, змиваючи її гріхи (див. 1 Кор. 6:11; 1 Пт. 3:21).

22:17-18. Згідно з 9:29-30 Павло вийшов з Єрусалиму за порадою своїх християнських братів. Насправді ж, це поєднання божественного одкровення (22:17-18) і допомоги людей спрямувало Павла до міста Тарс.

22:19-20. Відповідь Павла Господу показує: він дуже сподівався на те, що на юдеїв справить велике враження така кардинальна зміна у його житті. Адже, зрештою, він був дуже затятим і наполегливо переслідував віруючих людей (8:3; 9:2; 22:4-5; 26:11), навіть долучився до мученицької смерті Стефана (7:58 8:1).

22:21-22. Коли Павло згадав про те, як Господь послав його проповідувати серед язичників, народ відразу розлютився. Проповідування серед язичників не могло викликати такої реакції людей, бо релігійні лідери Ізраїлю самі проповідували серед язичників (див. Мт. 23:15). Народ розлютився на те, що Павло стверджував, наче юдеї та язичники були рівними без Закону Мойсея (див. Еф. 2:11-22; 3:2-6; Гал. 3:28).

Така реакція людей має велике значення для головної думки Книги Діянь. Вона вказує на те, що єрусалимські євреї і далі зрікалися доброї новини Ісуса Христа, чим і визначили свою майбутню долю. Менш ніж за 20 років по тому, у 70 році н.е., місто Єрусалим було зрівняно з землею (див. Мт. 24:1-2; 21:41; 22:7). Це, звісно ж, не означає, що Ізраїль не буде відновлено у майбутньому (див. Рим. 11:26).

22:23-24. Люди з натовпу «одежею жбурляли й кидали в повітря порох», демонструючи свій сильний гнів. «Тисяцький», який не розумів арамейської мови, був збентежений тим, що відбувалося. Він вирішив дізнатися, що стало причиною такого гніву людей, навіть якщо для цього знадобилося б бичувати Павла.

Дане бичування відрізнялося від побиття, яке Павло зазнав у місті Филиппи та у двох інших випадках (2 Кор. 11:25; Діян. 16:22-23). І не було це юдейських 39 ударів довгими батогами, чим карали Павла аж п’ять разів (2 Кор. 11:24). Римські батоги були короткі, з уламками заліза або кісток, з міцним дерев’яним руків’ям. Ними можна було вбити людину або зробити її калікою на все життя. Саме такого бичування зазнав Христос (Мт. 27:26), через що він і не міг нести Свій хрест.

22:25-27. За законом «римського громадянина» не мали права бичувати «без суду», тобто не довівши його вину. Павло звернув на це увагу сотника, задавши йому запитання. Коли дана інформація дійшла «до тисяцького», він засумнівався. Адже не міг зрозуміти, як Павло, будучи об’єктом такої ненависті з боку юдеїв, міг бути громадянином Риму.

22:28. Під час правління імператора Клавдія (41-54 роки н.е.; див. перелік римських імператорів у Лк. 2:1) можна було купити громадянство Риму. Урядовці, які продавали даний привілей, добре багатіли, беручи за це чималі хабарі. Та на відміну від тисячника, Павло «народився» громадянином Риму, бо його батьки мали це громадянство.

22:29 . «Тисяцький», зрозумівши, що «зв’язав» римського громадянина, «злякався». Він боявся, що Рим дізнається про те, що він порушив римський закон. Напевно, Павло був зв’язаний путами, які утримували б його під час бичування. Та кайдани на ньому згодом знову будуть (26:29).

Чи міг будь-хто, просто заявивши, що є громадянином Риму, уникнути бичування? Можливо. Але якщо людина брехала, то, дізнавшись про це, її карали на смерть.

(2) Перед Синедріоном (22:30-23:10). 22:30. До цього часу тисячник уже знав, що звинувачення проти Павла висувають юдеї (див. вірші 23-29), а найкращим способом довідатися про все «достеменно» було слухання перед Синедріоном. Якщо полоненого визнають невинним, то його звільнять, але якщо обвинувачення проти нього будуть переконливими, тоді справу передадуть прокураторові, римському намісникові (див. 23:26-30).

23:1-2. У цих віршах розкрито обставини, за яких відбувався цей короткий суд. Після того, як Павло заявив, що проповідував «за добрим сумлінням» (див. 24:16; 1 Кор. 4:4), «первосвященик Ананія велів тим, що стояли біля нього, бити його по устах». Ананій поступив так, як і можна було від нього сподіватися згідно з інформацією, яку подав про нього Йосип Флавій. Історик називав його зухвалим, запальним, нечестивим і жадібним. Яка ж глибока іронія в тому, що людина з тим самим ім’ям (Ананій) на початку проповідницької діяльності Павла допомогла йому повернути зір.

23:3-5. Павло доволі різко відреагував на незаконну вказівку первосвященика. Як міг первосвященик порушувати Закон, будучи суддею над тим, хто, на його думку, переступив Закон? Згідно юдейського закону обвинувачений вважався невинним, допоки не було доведено його провини. Як «побілена» стіна, Ананій зовні виглядав відповідним чином, та у душі був слабким і зіпсованим. Ісуса також на судах били по обличчю, і він також ставив під сумнів законність даної дії (Йн. 18:20-23).

Вислів Павла: «Не знав я, брати, що то первосвященик,» – створює певну проблему. Адже говорити про те, що він не знав про це, бо мав поганий зір, не можна. Він же почав промовляти, «поглянувши ( атеніас , досл., «поглянувши пильно») на синедріон» (Діян. 23:1). Можливо, таким чином Павло іронізував, кажучи, що не міг упізнати в такому жорстокому чоловікові первосвященика. Однак слово «брати» (вірш 5) робить таке тлумачення малоймовірним. Мабуть, там просто був такий безлад, що первосвященика важко було упізнати. І, скоріш за все, він не мав на собі одежі первосвященика. Також існує цілком виправдана імовірність, що Павло не знав Ананія особисто в лице, бо апостол не спілкувався з Синедріоном впродовж вже багатьох років. Люди на посаді первосвященика змінювалися дуже часто (див. графік роду Анни у 4:5-6).

У будь-якому випадку Павло визнавав посаду первосвященика, навіть якщо особисто не поважав священика як людину.

23:6-9. За даних обставин правосуддя було неможливим. Зрозумівши це, Павло цілковито змінив тактику і заявив, що його судять «за надію у воскресіння мертвих», у що власне вірили фарисеї (щодо цієї надії див. 24:15; 26:6-7; 28:20). Через це відразу виникла «незгода між фарисеями та садукеями, і розкололися збори» (див. 4:1-2). Використавши такий мудрий підхід, Павло розділив своїх ворогів. Дивовижно, але фарисеї почали захищати Павла, як свого товариша фарисея.

23:10. Павло перебував у ще більшій небезпеці поміж юдеями, аніж у римській в’язниці. Тож його знову взяли наверх і відвели «в твердиню», армійську казарму, яка знаходилася у фортеці Антонія (див. 21:35).

в. Небезпека для Павла (23:11-32)

23:11. Це видіння мало велике значення не лише тому, що заспокоїло і підбадьорило Павла (див. 18:9-10), але й також тому, що слугувало своєрідним підтвердженням правильності наміру Павла дійти до Риму. Добра новина про Христа в буквальному розумінні йшла з Єрусалиму в Рим за допомогою апостола Павла. Це вже було четверте видіння, яке Павло отримав від Господа (див. 9:4-6; 16:9; 18:9-10).

23:12-13. Ненависть до Павла була такою великою, що «коли настав день», 40 фанатичних «юдеїв, скликавши збори, урочисто склали клятву, що не будуть нічого ні їсти, ні пити, поки не вб'ють Павла» (див. спроби народу вбити його; 21:31). Фраза «скали клятву» є перекладом до слова анатхематізо , яке означає, що людина накличе на себе прокляття, якщо порушить свою клятву. Імовірно, згодом ці чоловіки отримали звільнення від даної клятви, бо обставини стосовно Павла з часом дуже змінилися.

23:14-15. Співучасть «первосвящеників та … старших» у даній змові розкриває і відсутність законного розгляду справи Павла, і їхню підлу натуру. Фанатичну запопадливість тих 40 чоловіків видно і з того, що багато з них, безумовно, було б убито охоронцями Павла, якби їхній план спрацював.

23:16-22. Племінник Павла якимсь чином довідався про змову 40 юдеїв і зміг пробратися «у твердиню», щоб про все розповісти Павлові, а потім і тисячникові. За даних обставин постає чимало запитань. Чи був племінник Павла християнином? Як саме він дізнався про змову? Чи проживала сестра Павла в Єрусалимі? Якщо Павло мав родичів у Єрусалимі, то чому він тоді не зупинився в них?

Племінник Павла був молодим хлопцем (вірші 17-19, 22). Слово «хлопця» (вірш 17) є перекладом до грецького слова неаніас , яке колись використовувалося у стосунку до Павла (7:58) і Євтиха (20:9). За допомогою нього можуть описувати чоловіка, якому 20-30 років. ( Неаніскос , синонім до слова неаніос , зустрічається у 23:18 і 22. У вірші 19 у НМВ є слово «хлопця», але в оригіналі грецькою мовою його там нема.) Коли тисячник фортеці дізнався про змову, то наказав хлопцеві нікому не розповідати про те, що він «відкрив» усе йому.

23:23-24. Тисячник вирішив забрати Павла подалі від цього небезпечного місця. Тож він зробив усе можливе, щоб забезпечити успішний виїзд Павла з Єрусалиму. По-перше, він відіслав Павла у супроводі більш ніж 470 вояк – «дві сотні піхотинців, сімдесят комонних та дві сотні легко озброєних». По-друге, вони вирушили в дорогу «вже з третьої години вночі». Окрім того, Кесарія була значно безпечнішим містом для перебування Павла і не такою схильною до усіляких бунтів, як Єрусалим. Тож уже втретє Павло таємно, уночі, вийшов з міста (див. Дамаск, 9:25; Солунь, 17:10).

23:25-30. Коли якогось в’язня доправляли до вищого правителя, відповідальна за це людина мала написати супровідний лист, в якому детально описувалася справа даного в’язня.

Цей лист від Клавдія Лісія містить виклад усієї суті справи Павла. Тисячник дещо спотворив правду, кажучи, що порятував Павла (вірш 27), бо насправді дізнався від підданого, що Павло і дійсно був громадянином Риму (22:26). Він також завбачливо не згадав у листі про те, що збирався Павла бичувати (див. 22:25, 29).

Важливість даного документу розкривається у вірші 23:29, де тисячник заявив, що Павло – невинен. Порівняйте з подібними словами Галліона (18:14-15), писаря міста Ефес (19:40), фарисеїв (23:9), Феста (25:25) та Ірода Агриппи II (26:31-32).

23:31-32. Дорога «в Антипатриду» складала 35 миль. Вони, напевно, вимушено йшли маршем, адже добралися туди аж «другого … дня». Місцевість від Єрусалиму до Лідди чи Яффи (див. 9:32-43), що за сім або вісім миль перед Антипатридою, була важкою для подорожей, і тут з легкістю можна було влаштувати засідку. Щойно Павло у супроводі вояк добрався в Атипатриду, необхідність у озброєних охоронцях відпала. Решту 27 миль до Кесарії можна було подолати без великих небезпек.

3. ВЗЯТТЯ В ПОЛОН В КЕСАРІЇ (23:33-26:32)

а. Захист Павла перед Феліксом (23:33-24:27)

23:33-35. Коли Павло у супроводі «комонних» прибув у Кесарію, Фелікс провів невеликий попередній допит. Фелікс був прокуратором (правителем) Юдеї десь у 52-58 роках н.е. Він є одним із трьох римських прокураторів, про яких іде мова у Новому Завіті. Іншими є: Понтій Пилат (26-36 роки н.е.) і Порцій Фест (58-62 роки н.е.). Фелікс оженився на Друзіллі (24:24), сестрі Ірода Агриппи II, про якого йде мова у 25:13-26:32. (Див. графік роду Ірода у Лк.. 1:5.)

Коли Фелікс дізнався, що Павло «з Кілікії», то вирішив таки провести слухання його справи. Очевидно, справу можна було розглядати у провінції, з якої походив обвинувачений, або у провінції, де, імовірно, було вчинено злочин, у якому якого обвинувачували. Запитання насправді полягало в тому, «з якої … ( поіас ) країни» був Павло. На той час Кілікія не була повноцінною провінцією. Нею управляв посол Сирії, представником якого і був Фелікс. Посол не захотів би завдавати собі клопіт через таку незначну справу, якою була справа Павла. До того ж, Фелікс не бажав викликати на себе гнів юдеїв, змушуючи їх висувати своє обвинувачення супроти Павла у його рідному місті Тарсі, яке знаходилося так далеко від Єрусалиму. Фелікс міг прийняти лише одне рішення, і це було рішення провести слухання даної справи тут. Але «винуватці» мусіли бути присутні (див. Діян. 23:30).

24:1. «Первосвященик» особисто «прибув» у Кесарію, а разом з ним і кілька старших із Синедріону. Вони приїхали разом з «захисником ( рхеторос , «публічним промовцем, оратором»; це слово зустрічається у НЗ лиш тут), якимсь Тертулом», який власне і мав озвучити обвинувачення проти Павла перед Феліксом.

24:2-4. Захисник інтересів юдеїв витратив на вступ не менше часу, аніж на озвучення конкретних обвинувачень супроти Павла. Описуючи Фелікса, він мав на меті підлеститись до нього. Адже Фелікса добре знали за жорстоке використання репресивної сили і корумповане самозвеличення. Фелікс був рабом, який виграв свою свободу і у всьому догоджав імператорському двору. Тацит, римський історик, уїдливо підсумував характер Фелікса коротким коментарем: «Він використовував царську владу, мислячи, як раб» («Раб на троні»).

24:5-8. Обвинувачень було три: (1) Павло – це всесвітня «зараза, що між усіма … збиває колотнечі». (2) Він – «провідник секти назореїв». (3) Він спробував «опоганити» храм.

Перше обвинувачення мало політичний підтекст, адже Рим намагався підтримувати порядок в усіх землях імперії.

Друге обвинувачення також стосувалося уряду, бо Тертул дав зрозуміти, що християнство – це секта, яка від’єдналася від юдейської релігії. Рим дозволяв сповідувати юдаїзм як релігіо ліціта (узаконену релігію), та він не допускав існування будь-яких інших нових релігій. Назвавши християнина Павла провідником «секти ( хаіресеос , «фракції, партії, школи») назореїв», Тертул зробив так, що віра Павла видавалася окультною і неприродною.

Звинувачення в опоганенні храму також мало політичний підтекст, адже римляни дозволили юдеям страчувати будь-якого язичника, який зайшов за межу храму (див. 21:28). Тут Тертул, хоча і в дещо в іншій формі, та все ж озвучив перше обвинувачення, про яке йде мова у 21:28. Тоді Павла звинуватили у тому, що він ввів у храм язичника (Трофима, ефесянина). А тут Тертул дав зрозуміти, що Павло робив спробу осквернити храм. А далі захисник юдеїв почав відверто брехати, кажучи, що вони «його схопили й хотіли судити».

24:9-10. Коли юдеї підтвердили правдивість обвинувачень свого захисника, Павло отримав можливість відповісти.

Його вступ був значно коротшим і відповідав істині. Він звернув увагу на те, що Фелікс досить добре знав ситуацію в Юдеї, щоб прийняти вірне рішення.

24:11. Захищаючи себе перед правителем, Павло вказав на декілька фактів. По-перше, він занадто мало часу перебув в Єрусалимі, щоб зчинити заколот. Насправді, він прийшов в Єрусалим «на прощу», щоб помолитися і подивитися, як святкують день П’ятидесятниці (20:16). Про іншу мету його перебування в Єрусалимі йде мова у 24:17-18.

24:12-13. По-друге, навіть обвинувачі Павла насправді не могли «доказати», коли і де він зчинив заколот у місті.

24:14-16. По-третє, він поклонявся ізраїльському Богові у відповідності з Законом та пророками (див. 26:22; 28:23). (Щодо фрази «в законі та в пророків» див. коментарі до Мт. 5:17). До того ж, його віра не була сектантською, а християнською, тобто «згідно з путтю» (див. Діян. 9:2; 19:9, 23; 22:4; 24:22). Він вірив у «воскресіння» (див. 23:6; 26:6-7) так, як і його обвинувачі (Павло припустив, що у будь-якому разі серед них були фарисеї). А тому, згідно слів Павла, християнство було продовженням Старого Завіту. Окрім того, Павло завжди намагався «мати чисту совість перед Богом і перед людьми» (див. 23:1). Слово «чисту» є перекладом до слова апроскопон (досл, «який нікого не спонукає до злочину або сам не порушує закон»). Воно зустрічається ще лиш двічі у Новому Завіті, і обидва рази його промовляв сам Павло (1 Кор. 10:32; Флп. 1:10).

24:17. Це єдине місце, де є згадка про те, що Павло, прямуючи до Єрусалиму, мав на меті принести пожертви єрусалимським святим від віруючих язичників. Лука не наголошував на цьому, бо даний факт не був для нього головним. Однак це мало велике значення для самого Павла, про що свідчать його неодноразові згадки про цей факт у його посланнях (Рим. 15:25-28; 1 Кор. 16:1-4; 2 Кор. 8:13-14; 9:12-13; Гал. 2:10).

Що саме Павло мав на увазі, коли сказав, що він прибув в Єрусалим, щоб «принести офіри». Можливо, він говорив про те, що увійшов у храм з наміром очиститися (див. Діян. 24:18). Та, скоріш за все, він мав на увазі, що приніс подячні пожертви за благословення, якими Бог обдаровував Павла впродовж його проповідницької діяльності.

24:18. І знову Павло заявив, що він не підбурював народ до «колотнечі» (див. вірш 12). Це робили його обвинувачі!

24:19-21. Зрештою Павло сказав, що тут не було його справжніх обвинувачів – юдеїв «з Азії», які першими висунули супроти нього неправдиві обвинувачення і спровокували заколот у храмі (див. 21:27). Оскільки синедріон не визнав його винним (23:1-9), у промові Тертула не було жодних законних обвинувачень проти Павла.

24:22. Можна лише здогадуватися, звідки Фелікс міг бути «дуже точно ознайомлений з» християнством. Імовірно, він чув про це від своєї дружини Друзілли, яка була донькою Ірода Агриппи I та сестрою Ірода Агриппи II. Оскільки вона «була юдейка» (вірш 24), то могла знати усе, «що стосувалося до путі цієї». Окрім того, Фелікс навряд чи міг правити Юдеєю впродовж кількох років і нічого не чути про віру ранньої церкви.

Замість того, щоб прийняти рішення, яке могло б не сподобатися релігійним лідерам, Фелікс «відклав … (справу)». Він сказав: «Як тільки прийде тисяцький Лісій, я розберу вашу справу.» Та чи приїжджав Клавдій Лісій (див. 23:25-30) коли-небудь у Кесарію, чи ні – невідомо. Тож справу Павла було відкладено на невизначений час.

24:23. Фелікс очевидно здогадувався, що Павло невинен, а тому дав йому певні свободи як в’язню, за яким наглядав сотник. Згодом інший сотник надав Павлові подібні свободи у місті Сидон (27:3).

24:24-26. Потім Фелікс, напевно, відправився зі своєю дружиною Друзіллою у коротку подорож. Коли вони повернулися, то Фелікс «покликав Павла й слухав його про віру в Христа Ісуса». Він відчув себе винним, коли Павло «почав говорити про справедливість, про здержливість та про майбутній суд». Та й не дивно, адже його шлюб з Друзіллою був уже третім по рахунку, і йому довелося розірвати інший шлюб, щоб мати змогу одружитися з нею. Окрім того, за його правління було чимало несправедливості, яка сильно відрізнялася від праведності Бога. І він був людиною, якій дуже бракувало самоконтролю.

Дволичність і пожадливість Фелікса видно на прикладі його бажання дістати хабара від Павла.

24:27. Щоб «догодити» юдеям, Фелікс «лишив Павла у в’язниці», хоча і знав, що Павло невинен. Він втратив свої повноваження і був усунутий з посади через свою непомірну жорстокість, яку він проявив, придушуючи конфлікт між юдеями і язичниками у Кесарії.

б. Захист Павла перед Фестом (25:1-12)

25:1. Ця частина (вірші 1-12) є дуже важливою, бо тут Павло озвучив прохання, щоб його справу розглянув сам Цезар. Вона задає напрямок решті книги, а також показує, як Павло дійшов до Риму.

Про Порція Феста, римського прокуратора Юдеї у 58-62 роках н.е., відомо небагато. Але те, що говорять про нього історичні факти, має позитивний характер. Його бажання справедливо правити видно вже з того, що він поїхав в Єрусалим «на третій день» після свого прибуття в провінцію. Безумовно, він чув про нестабільність у цьому місті!

25:2-3. Однією справою, яка дуже хвилювала релігійних лідерів Єрусалиму, був суд над Павлом. Вони знали, що не мають багато шансів виграти її, і що їхній єдиний спосіб позбутися його – це засідка, яка дала б їм можливість убити Павла, коли його перевозитимуть з Кесарії в Єрусалим.

25:4-5. Очевидно, Фест розумів, що їхній запит був безпідставний, тому й погодився знову розпочати розгляд справи Павла, але «в Кесарії». Павло уже був там, а Фест саме туди повертався.

25:6-7. Тут знову повторилося усе, що вже було на попередніх судах. Однак Лука додав, що цього разу «обвинувачень» супроти Павла було висунуто дуже багато і доволі «тяжких».

25:8-9. Після того, як Павло коротко, але категорично заперечив усі обвинувачення, висунуті проти нього, Фест запитав його, чи не бажав би він «іти в Єрусалим і там судитися». Фест передумав (див. вірші 4-5), мабуть тому, що зрозумів: такий компроміс зможе заспокоїти юдеїв. Окрім того, він усвідомлював, що не знає, як вирішити цю справу (вірш 20).

25:10. Павло не погодився на це з декількох причин: (1) Він розумів, що подорож з Кесарії до Єрусалиму буде для нього небезпечною. 40 юдеїв, які два роки тому поклялися вбити Павла (23:13-14), імовірно, вже якимсь чином змогли повернути назад свою клятву, але вони все ще бажали його смерті. (2) Імовірність справедливого суду в Єрусалимі була дуже маленькою. (3) Він вже не був таким сильним, адже провів у в’язниці в Кесарії майже два роки.

Обвинувачення, висунуті супроти Павла, не були релігійними (згідно з ними він «скривдив» юдеїв). А тому саме цей суд, на якому Фест представляв Цезаря, був відповідним.

25:11. Оскільки обвинувачення були доволі тяжкі, Павлові загрожувала смертна кара. Та якщо ці звинувачення і дійсно були правдивими, то, як сказав сам Павло, він готовий був «умерти». Він назвав пропозицію Феста поїхати в Єрусалим (вірш 9) спробою «видати» його юдеям, хоча судом і керуватиме сам Фест.

25:12. Існують певні суперечки щодо того, чи мав Фест законне право передавати справу Павла Цезарю (Нерону, який правив у 54-68 роках н.е.), якщо він міг розглянути її сам. Якби Фест вирішив особисто слухати цю справу і прийняв би несприятливе для Павла рішення, Павло все ще міг звернутися до Цезаря. Але у Феста, мабуть, не було інших варіантів, окрім як передати справу в Рим. Тож, «поговоривши з радою», він оголосив, що з огляду на прохання Павла, він має піти «до кесаря».

в. Захист Павла перед Агриппою II (25:13-26:32)

25:13. «Цар Агриппа», про якого тут іде мова, – це Агриппа II, син Ірода Агриппи I (12:1) і правнук Ірода Великого (Мт. 2:1). (Див. графік роду Ірода у Лк. 1:5). На той час він був молодим чоловіком 30 років і правив як цар північно-східними землями Палестини. Оскільки він товаришував з імператорською сім’єю Риму, йому було даровано привілей призначати первосвящеників Юдеї. А також він вважався хранителем храмової скарбниці. Усе це давало йому право слухати справу Павла. Окрім того, він добре знав юдейську релігію (див. Діян. 25:26-27).

Агриппа II та його сестра Верніка «прийшли в Кесарію вітати Феста». Хоча Верніка і мала схильність допомагати юдеям, сама ж жила розпусним життям. Вона вступала у кровозмісні стосунки зі своїм братом Агриппою.

25:14-21. Тут Фест коротко оповів про те, як розглядав справу Павла, «якого Фелікс лишив в'язнем». Він відверто зізнався, що був неспроможний вирішити її (вірш 20). Зокрема, він не розумів переконаність Павла у тому, що Христос воскрес (вірш 19).

25:22. Переказ справи Павла справив на Агриппу саме те враження, якого й домагався Фест. Родина Іродів була корисною для Риму за те, що добре розбиралася у справах юдеїв, і розуміння даної справи з боку Агриппи могло допомогти Фесту.

25:23-24. Невеликий цар Агриппа та його сестра Верніка використали дану подію як можливість продемонструвати своє положення, одежу і манірність. Не має сумніву у тому, що таким чином Лука протиставляв їх та тисячників і знатних мужів міста в’язню Павлу, якого також «ввели» в судову залу. Оскільки на той час у Кесарії зупинилося п’ять когорт (кожна з яких налічувала тисячу солдат), там були присутні п’ять тисячників («тисяцькими», чіліарчоі , досл., «командувач тисячею солдат»; див. 21:31). Фест сказав Агриппі, що юдеї наполягали на смертному вирокові Павлу.

25:25-27. Речення у вірші 25 має дуже велике значення, адже воно показує, що Фест, як і Фелікс перед ним, «переконався, що він (Павло) не зробив нічого гідного смерти» (див. 23:9, 29; 26:31).

З боку Феста нерозумно було б «висилати» Павла до Цезаря без будь-яких підтверджених обвинувачень супроти нього. Фест вірив, що Агриппа, який добре знав юдейські звичаї і закони, зможе допомогти йому написати якісь конкретні обвинувачення, які Цезар Нерон вважав би за доцільне розглянути.

У даній частині є два цікавих терміни стосовно римської царської родини. Першим з них є слово Себастос (Август), яке означає «шанований» або «величний», і зустрічається у Новому Завіті лише в 25:21, 25; 27:1.

Другим цікавим терміном є слово киріос , «пан». У 25:26 це слово перекладено як «володареві». Однак і Август, і Тиберій не бажали, щоб їх так називали, адже відчували, що це слово занадто їх підносило над іншими людьми. Однак у той час, коли Павло прохав слухання перед Цезарем, на троні посідав Нерон, і слово «володар» доволі часто використовувало у стосунку до Цезаря. Хоча Нерон і не заперечував, коли його так називали, тоді він ще не вдавався до тих крайностей, які стали характерними для його правління згодом. За тих обставин Нерона ще вважали неупередженим правителем.

26:1. Павло уже захищався перед Фестом (25:6-12), а тепер апостол звернувся до Агриппи. Він мав на меті своєю промовою надати вичерпну інформацію Агриппі.

Простягання руки, очевидно, відповідало звичаям тогочасним ораторів. Дана промова складається з багатьох частин: (1) похвальні зауваження (26:2-3), (2) молоді роки Павла, у які він сповідував юдаїзм (вірші 4-8), (3) його запопадливість у переслідуванні християн (вірші 9-11), (4) його навернення і доручення (вірші 12-18), (5) його проповідницька діяльність (вірші 19-23), (6) його словесні поєдинки з Фестом і Агриппою (вірші 24-29).

26:2-3. Павло був щирим, висловлюючи свої похвальні зауваження, бо знав, що Агриппа і дійсно знав «усі звичаї юдейські та їхні спірні питання».

На відміну від Тертула, який пообіцяв коротко викласти суть справи перед Феліксом (24:4), Павло допускав, що його захист може бути дещо довшим. Цей захист Павла є найважливішим з усіх його захистів, занотованих в Діяннях (див. 22:1-21; 23:1-8; 24:10-21; 25:6-11).

26:4-8. Павло відразу заявив, що у свої молоді роки він жив «за надію» усього Ізраїлю (вірші 6-7; див. 23:6; 24:15; 28:20). (Щодо його проживання в Єрусалимі див. 22:3.) Він зауважив, що його надія простягалася і на воскресіння «мертвих». Ось чому Христос цитував Мойсея (Вих. 3:6), захищаючи вчення про Воскресіння (Мт. 22:32). Оскільки Яхве – Бог Авраама, Ісаака та Якова, люди мають воскреснути, щоб могла здійснитися обіцянка, яку Бог їм дав. А тому і юдеї мають воскреснути за прийдешнього приходу Христа, щоб усі обіцянки, які їм колись дав Бог, і дійсно здійснилися.

26:9-11. Окрім того, що Павло сповідував юдаїзм, він ще й фанатично виступав проти Християнства (див.8:3; 9:2; 22:4-5, 19). Фраза «я давав проти них свій голос» не обов’язково означає, що Павло був членом синедріону. Вона може просто вказувати на те, що він погоджуватися з їхнім рішенням (див. 8:1; 22:20).

Коли Павло заарештовував християн, то «примушував їх хулити», тобто зрікатися своєї віри в Ісуса.

26:12-18. Розповідаючи про своє навернення (див. 9:1-19; 22:1-21), Павло знову сказав, що бачив «з неба світло понад сяйво сонця» (22:6). Тут уперше читач дізнається, що небесний голос промовляв арамейською («єврейською») мовою, хоч про це можна було й здогадатися, зважаючи на арамейське написання імені Савла у 9:4 і 22:7.

Дехто вважає, що речення «Трудно тобі проти рожна бити ногою» означає, що Павло відчував провину і діяв усупереч своєму сумлінню, переслідуючи людей, які вірили у Христа. Однак згодом Павло написав, що не зважаючи на його богохульство, жорстокість і переслідування церкви, йому було дароване прощення, бо він діяв таким чином через незнання та невіру (1 Тим. 1:13). Тож речення «Трудно тобі проти рожна бити ногою», очевидно, вказувало лиш на те, що його переслідування церкви було марним.

Доручення Павла (Діян. 26:18) дуже сильно нагадувало діяння Месії, передбачені в Іс. 35:5; 42:7, 16; 61:1. Як представник Господа Ісуса Христа, Павло образно робив те, що Господь Ісус одного дня буквально робитиме на землі. У духовному плані Павло багатьох повернув «від темряви» гріха (; Йн. 3:19; 2 Кор. 4:4; Еф. 4:18; 5:8 Кол. 1:13) «до світла» у Христі (Йн. 12:36; 2 Кор. 4:6; Еф. 5:8; Кол. 1:12; 1 Сол. 5:5). Такий порятунок звільняє від «влади сатани» (Йн. 8:44; Євр. 2:14) та дає «відпущення гріхів» (Діян. 2:38; 5:31; 10:43; 13:38; Еф. 1:7; Кол. 1:14) і духовну спадщину (Рим. 8:17; Кол. 1:12) «між освяченими», тобто тими, хто належить до Бога завдяки Його діяльності із порятунку людей (див. 1 Кор. 1:30; Євр. 10:10; 13:12).

26:19-23. Твердження Павла у вірші 20 створює певну проблему. Він сказав, що проповідував «тим, що в Дамаску, а потім тим, що в Єрусалимі і по всім краю Юдейськім». Адже сам Павло у Посланні до Галатів написав, що у юдейських церквах його не знали (Гал. 1:22). Багато хто вважає, що початковий текст у цьому місці був дещо змінений, і що в оригіналі грецькою мовою тут мав бути наступний текст: «тим, що в Дамаску, а потім тим, що в Єрусалимі, і по всіх землях, і серед юдеїв, і серед язичників.» За загальною згодою, у цьому місці теперішній текст грецькою мовою вважається неточним, і ця зміна в тексті є цілковито гіпотетичною і непотрібною.

Напевно, Павло спершу підсумував свою проповідницьку діяльність серед юдеїв, а потім описав свою роботу серед язичників. Він повторив тут те, про що йшла мова у 26:17-18. Іншими словами, оповідь Павла не слід розглядати, як таку, що відтворює точний хронологічний порядок, а як загальний опис його проповідницької діяльності. Та відповідно до 1:8 він і дійсно спершу проповідував серед юдеїв, а вже потім серед язичників. Адже і ті, й інші мали покаятися та навернутися «до Бога». У Діяннях апостоли часто говорили про розкаяння (2:38; 3:19; 5:31; 8:22; 11:18; 13:24; 17:30; 19:4; 20:21).

До того ж, Павло запевнив, що його звістка була здійсненням старозавітних пророцтв (26:22; див. 24:14; 28:23), які стосувалися смерті та воскресіння Месії. У Діяннях апостоли також часто говорили про воскресіння Христа.

Карта , ПОДОРОЖ ПАВЛА ДО РИМУ

МИЛІ

Tyrrhenian Sea – Тірренське море

ITALY – Італія

Rome – Рим

Three Taverns – Три Таверни

Forum of Appius – Форум Аппія

Puteoli – Путеолі

Rhegium – Регія

SICILY – СИЦІЛІЯ

Syracuse – Сиракуза

MALTA – МАЛЬТА

The Great Sea (Mediterranean) – Велике Море (Середземне)

Adriatic Sea – Адріатичне море

ILLYRICUM – ІЛЛІРИК

MOESIA – МЕЗІЯ

THRACE – ФРАКІЯ

MACEDONIA – МАКЕДОНІЯ

Philippi – Филиппи

Neapolis – Неаполь

Amphipolis – Амфіполіс

Thessalonica – Солунь

Apollonia – Аполлонія

Berea – Верія

ACHAIA – Ахая

Athens – Атени

Corinth – Корінт

Cenchrea – Кенхрея

Aegean Sea – Егейське море

CRETE – КРІТ

Lasea – Ласея

Fair Havens – Гарна Пристань

CAUDA – КАУДА

Phoenix – Фініка

Black Sea – Чорне море

MYSIA – МІСІЯ

ASIA – АЗІЯ

Troas – Троада

Assos – Ассос

Mitylene – Мітіліні

Chios – Хіос

Samos – Самос

Patmos – Патмос

Cos – Кос

Laodicea – Лаодікея

Ephesus – Ефес

Miletus – Мілет

Cnidus – Кнід

Rhodes – Родос

LYCIA – Лікія

Myra – Мира

Patara – Патара

PISIDIA – ПІСІДІЯ

PAMPHYLIA – ПАМФІЛІЯ

BITHYNIA – ВІТИНІЯ

GALATIA – ГАЛАТІЯ

PHRYGIA - ФРИГІЯ

Antioch – Антіохія

Iconium – Іконія

Lystra – Лістра

Debre – Дерба

PONTUS – ПОНТ

CAPPADOCIA – КАППАДОКІЯ

CILICIA – КІЛІКІЯ

Tarsus – Тарс

CYPRUS – КІПР

SYRIA – СИРІЯ

Seleucia – Селевкія

Antioch – Антіохія

Damascus – Дамаск

Sidon – Сидон

Tyre – Тир

Ptolemais – Птолемаіда

Caesarea – Кесарія

Antipatris – Антипатрида

Jerusalem – Єрусалим

ARABIA – АРАВІЯ

EGYPT – ЄГИПЕТ

Alexandria – Александрія

LIBYA – ЛІВІЯ

Cyrene – Кирена

26:24-29. Фест, який мислив, як язичники, вирішив, що вчення про воскресіння є безглуздим (див. 17:32; 23:6-7). Тому він перебив Павла, хоча апостол вже висловив свої перші і головні зауваження. Фест сказав, що Павло зійшов «з глузду», що його наука «приводить … до божевілля».

Але Павло чітко дав зрозуміти, що «не зійшов з глузду», і знову звернувся до Агриппи. «Нічого з цього» – тобто смерть Христа і воскресіння, а також початок діяльності церкви – не могло втаїтися від Агриппи. Він добре знав юдаїзм, як і те, що християнство не було якимсь таємним езотеричним об’єднанням.

Зрештою, Павло поставив Агриппі пряме запитання: «Чи віруєш, царю Аґриппо, у пророків? (див. 26:22) Знаю, що віруєш» (див. про те, як Павло свідчив перед Феліксом у 24:24).

Павло таким чином поставив Агриппу у незручне становище. Якщо той відповість, що вірить у пророків, то буде змушений визнати, що Ісус Христос і був здійсненням їхніх пророцтв. Та Агриппа скористався єдиним можливим способом уникнути незручної відповіді, поставивши своє власне запитання Павлові.

Переклад вірша 26:28 у НМВ правильно передає підтекст запитання Агриппи. Це був такий собі жартівливий докір Павлу.

Павло ж сприйняв його відповідь серйозно, бо любив людей заради Господа. Навіть якщо для того, щоб навернути Агриппу до Христа, Павлові знадобилося б «багато» часу, він готовий був на це. Він відповів, що молив Бога за те, щоб Агриппа та всі, хто його чув, «стали такими, як і» він (тобто християнами), лиш «без оцих кайданів». (Це перша згадка про кайдани на руках Павла, починаючи з вірша 22:29.) На цьому Павло й завершив свій захист.

26:30-32. Інші люди вже казали, що Павло невинен: фарисеї (23:9); Клавдій Лісій, тисячник в Єрусалимі (23:29); і правитель Фест (25:25). А тепер й Агриппа, чоловік з великою владою, добре обізнаний з юдаїзмом і співчутливий до юдеїв, заявив: «Цього чоловіка можна було б відпустити, якби він не покликався на кесаря.»

4. ВЗЯТТЯ В ПОЛОН В РИМІ (част. 27-28)

а. Подорож морем (част. 27)

Чому Лука так детально і довго описував подорож з Кесарії до Риму? На це запитання важко дати відповідь. (1) Можливо, це був просто спосіб привернути увагу до подорожі Павла в Рим і його туди прибуття. Автори Євангелій детально описували завершальну подорож Ісуса в Єрусалим та Його останні дні там, щоб підсилити значення Його смерті і воскресіння. Так і Лука завершив свої оповіді (в Євангелії від Луки та в Діяннях Апостолів) проголошенням Євангелії царства серед язичників у столиці Римської імперії.

(2) Можливо, Лука тут використав приклад великих стародавніх епічних поем свого часу, які зазвичай розкривали тему шторму і корабельної аварії. Порівнюючи з нашим часом, дана тема була такою ж актуальною, як і сцена погоні у сучасному кіно чи телевізійній драмі. Однак це пояснення є дуже малоймовірним. Адже відразу постає запитання, а яким чином це усе допомагає Луці розкрити головну мету своєї оповіді? Якби він просто наслідував приклад стародавніх епічних поем, то нічого корисного не додав би до своєї книги.

(3) Напевно, автор хотів провести паралель з Йоною і штормом, у який потрапив він (Йона 1:4-15). Після того, як Йона дивним чином вижив у тому штормі, він почав проповідувати у великому язичницькому місті, яке ще й до того було столицею. Паралель з Павлом є очевидною.

(4) Мета даної оповіді – показати всевишній захист Бога і Його провід у проповідницькій діяльності Павла. Це Бог так хотів, щоб апостол проповідував добру новину у Римі.

(5) Лука мав намір показати лідерські якості Павла і таким чином підкреслити той факт, що Божий задум стосувався вже, головним чином, язичників, а Павло був на той момент Його найкращим представником. В даній історії Павло безсумнівно досяг успіху, як людина, яка може керувати навіть подорожжю по морю та корабельною аварією.

(6) Дехто вважає, що дана історія є алегоричною. У Старому Завіті море символізувало ворога. І тут воно зображає протидію поширенню доброї новини. Та не зважаючи на увесь цей опір, добра новина про царство житиме і зрештою досягне своєї наперед визначеної цілі. Однак дуже малоймовірно, що ця історія є аж такою алегоричною.

Відповідаючи на запитання, чому Лука приділив так багато уваги подорожі Павла до Риму, можна поєднати відповіді 1, 3, 4 і 5, хоча тут важко щось стверджувати.

27:1. Достеменно невідомо, скільки «інших в’язнів» прямувало разом з Павлом до Риму, і хто конкретно це був. Читач також не знає причини, чому тих інших везли у столицю.

Сотник Юлій, який виступає головним персонажем в цій історії, належав до «Августової когорти». Цей шанований титул давали лише окремим військовим частинам. Слово «Августової» є перекладом до слова Себастес , яке означає «величний» (див. коментарі до 25:25). Сотник же командував 100 вояк (див. 10:1; 21:32; 22:25-26; 23:17, 23; 24:23).

Використання дієслова «маємо» вказує на те, що Лука супроводжував Павла у цій подорожі.

27:2-3. Місто Адраміт, з якого власне був цей корабель, знаходилося на сході або на південному сході від Троади у північно-західній Малій Азії. Очевидно, даний корабель востаннє здійснював морську подорож перед настанням штормового зимового сезону. Скоріш за все, сотник хотів знайти судно, яке прямувало до самого Риму або ж яке могло доправити усіх в’язнів до Егнатієвої дороги.

Аристарх супроводжував Павла, мабуть, для того, щоб при потребі стати йому помічником. Він перебував з Павлом і під час його ув’язнення в Римі (Кол. 4:10; Флп. 24).

Цікаво, що Павло мав друзів у Сидоні, де корабель зробив свою першу зупинку після того, як вони відпливли з Кесарії. Людяність цього сотника нагадує подібне ставлення до Павла іншого сотника (Діян. 24:23).

27:4-8. Текст цих віршів дає зрозуміти, наскільки важкою була подорож зі сходу на захід по Середземному морю. Вітри дули, головним чином, із заходу, тому кораблям доводилося спершу плисти на схід «попри Кіпр», а потім «з трудом» прямувати вздовж південно-західного узбережжя Малої Азії і знову на схід «попри Кнід». Коли Павло плив у зворотному напрямку, корабель рухався прямішим маршрутом (21:1-3).

«В Мирах», портовому місті на південному березі Малої Азії, «сотник знайшов олександрійський корабель, що плив в Італію». Цей корабель перевозив зерно пшениці (27:38) і був достатньо великим, щоб розмістити 276 пасажирів (вірш 37). Єгипет забезпечував Рим хлібом. Кораблі із зерном пшениці спершу зазвичай прямували на північ до Малої Азії, а потім на захід, використовуючи, наскільки це було можливо, середземноморські острови як певний для себе захист.

На цьому вже другому кораблі Павло попрямував на острів Кнід, а потім на південний захід до південного берегу острова Кріт, до «місця, що зветься Гарна Пристань». Жителів Кріту знали як лінивих і розбещених (Тит. 1:12). Згодом Павло написав Титу, щоб той призначив старших для церков на тому острові (Тит. 1:5).

27:9-12. «Піст», про який тут іде мова, – це, мабуть, піст з приводу дня Спокути, який припадає на кінець вересня - початок жовтня. Після цього непостійні погодні умови робили плавання кораблів водами Середземного моря небезпечним. Тому зазвичай кораблі не виходили в море аж до початку листопада.

Павло, імовірно, входив у корабельну раду, зважаючи на його досвід у плаванні (див. 2 Кор. 11:25, «тричі корабель зо мною розбивався») і його вроджені лідерські якості. Та всупереч пораді Павла, більшість (Діян. 27:11) вирішила плисти до більш зручної гавані і там зупинитися «на зимівлю». Відповідальність за управління кораблем цілковито ніс сам сотник, адже судна, які перевозили зерно, знаходилися під владою уряду. Тож вони таки попливли вздовж південного берегу острова Кріт, сподіваючись дістатися «до Фініки, пристані крітської».

27:13-17. Коли їх у морі застав «буревій, що зветься Евракілон», вони більш не могли пливти «близько попри Кріт» і «пустилися навмання» у відкрите море. Клавда, маленький острів, що за 25 миль на південь від Кріту, дав їм невеликий перепочинок від невпинного вітру. Поки вони ще були на південному боці від острова, то витягли рятувальний «човен», який зазвичай брали на буксир, але який зараз був, напевно, цілковито заповнений водою.

Що мається на увазі під фразою «вжили допоміжних заходів, обв'язуючи корабель» – не зрозуміло. Можливо, це означає, що моряки обгорнули судно мотузками так, щоб балки не від’єднувалися одна від одної і не пропускали воду під тиском хвиль і шторму.

Мілина «Сирту» знаходилася біля Лівії, що в Північній Африці. Слово «вітрило» є перекладом до грецького слова скеус , яке дослівно означає «посудина» або «обладнання» і могло стосуватися будь-якого приладу.

27:18-26. «Буря люто налягала». Тож наступного дня вони «почали … викидати вантаж», а через день і «знадіб'я корабельне». Та шторм був такий жахливий, що по кількох днях вони «втратили вже всяку надію на» те, що виберуться із цієї ситуації живими.

Пасажири, та, мабуть, і команда, «довго не їли». Напевно, буря знищила більшість їхніх запасів. Дехто з них, вочевидь, ще й страждав від морської хвороби. А дехто з розпачу просто не міг їсти (див. вірш 33). Після того, як Павло нагадав їм про свою пораду, яку дав ще на острові Кріт (див. вірш 10), він підбадьорив усіх звісткою від Бога. Це вже не вперше видіння зміцнювало Павла (див. 18:9-10; 23:11). Насправді, в єрусалимському видінні (23:11) Бог пообіцяв Палові не лише безпечне перебування там, але й, зрештою, безпечну подорож до Риму. Тут Бог також (через ангела) пообіцяв Павлові, що він, врешті, з’явиться «перед кесарем». Павло двічі закликав своїх товаришів по кораблю (усіх 275; див. 27:37) бадьоритися (вірші 22, 25). Дієслово еутхимео («бадьортеся») зустрічається в Новому Завіті тричі – двічі тут і один раз у Як. 5:13. Це слово передає побажання доброго самопочуття і хорошого настрою. Навіть будучи в’язнем, Павло не побоявся показати свою віру в Бога.

27:27-32. У Новому Завіті Адріатичним морем називали не лише море між Італією та Грецією, але також води на південь від Італії та Сицілії аж до Мальти. Після двох тижнів шторму «моряки», зрештою, зрозуміли, «що якась земля зближається до них». Море ставало мілкішим (спершу «двадцять сажнів», а потім «п'ятнадцять»). Вимірюючи глибину, вони кидали у воду мотузку з грузилом на кінці ( болісантес , «кинули лот»). Ще трохи «відпливши», вони «кинули чотири котви (якоря) з корми». Павло попередив сотника, що моряки, які задумали втекти із судна, мають залишатися «на кораблі» (див. вірш 24). «Тоді вояки відтяли линви човна, тож він упав.» З цього випливало, що усі люди, які знаходилися на кораблі, могли тепер сподіватися лише на порятунок від Господа Бога.

27:33-35. Оскільки Павло був певен, що Господь їх усіх захистить (вірш 24), то заохочував інших «щось з’їсти» (вірші 33-34). Потім він «взяв хліб», без будь-якого сорому подякував Богові за нього, розламав і «почав їсти». Хоча тут є певна паралель зі Святою Вечерею, та насправді це не так. Більшість із тих 276 пасажирів корабля не були християнами. Це, скоріш, було привселюдне засвідчення віри Павла у Бога Отця Господа Ісуса і цілком виправдане споживання їжі з метою набратися сил для подальших випробувань.

27:36. У вірші 33 було озвучено дві проблеми – люди вже два тижні перебували «натще» і «ждучи». Але тепер вони «всі піднялися на дусі ( еутхимоі ; див. вірші 22, 25) й самі прийняли їжу», тим самим вирішивши ті дві проблеми.

27:37-38. Корабель перевозив не лише зерно пшениці, а й 276 пасажирів та членів команди. Скільки серед них було в’язнів (вірш 42) – невідомо. Та цей корабель не був надзвичайно великим, бо Йосип Флавій якось написав, що причалив до Італії на кораблі, який перевозив 600 пасажирів.

27:39-40. Побачивши «якусь затоку з побережжям», вони вирішили туди «причалити кораблем». Тому відрізали «котви» і «розв'язали деменні мотузки» та «пустилися на берег». Слово «жаглик» ( педаліон ) дослівно є описом весел, які простягалися по обидва боки корабля й за допомогою яких ним власне й керували. Їх зазвичай прив’язували, коли судно стояло на якорі.

27:41. Корабель потрапив «на мілину», якої моряки не зауважили. Через сильні удари хвиль корма корабля була розтрощена, тоді як ніс застряг у піску.

27:42-44. Оскільки вояки відповідали за втечу кожного в’язня власним життям (див. 12:19; 16:27), то «були тієї думки, щоб в'язнів убити, - аби ніхто з них не втік уплав». Для вояк це було лише питанням самозбереження.

Однак сотник «хотів урятувати Павла». Він зрозумів цінність і надійність цього в’язня, а тому «стримав їх (вояк) від того наміру». Безумовно, це Бог Своєю верховною владою рятував Павла, щоб він міг проповідувати у Римі і здійснити передбачення (вірш 24). Під холодним дощем (28:2) ті з пасажирів (вояків і в’язнів) та команди, хто вмів «плавати», були змушені плисти «на сушу», а решта мала триматися за дошки та уламки судна.

Як і передбачив Павло, корабель вони втратили (27:22), та все ж дісталися до якогось острова (вірш 26), і ніхто не помер (вірш 22).

б. Тимчасове перебування на Мальті (28:1-10)

28:1-2. Вони зазнали корабельної аварії біля острова Мальта, що за 60 миль на південь від Сицілії. Мальта мала гарні гавані і чудове розташування стосовно торгівлі. За два тижні шторм відніс їх за 600 миль на захід від Гарної Пристані, що на острові Кріт. Слово «тубільці» є перекладом до грецького словосполучення хоі барбароі (досл., «варвари»), яке використовували у стосунку до негрекомовних людей. Це не означає, що ці люди були дикунами чи некультурними, але їхня цивілізація не була орієнтована на Грецію. Вони виявили неабияке «милосердя» до жертв корабельної аварії, розпаливши їм вогонь і щиро прийнявши.

28:3. Через холодну погоду (вірш 2) змія була в’яла та сонна. Та жар вогню спонукав її до миттєвої реакції і зробив її активною.

28:4-6. Побачивши, що Павла вкусила «гадина», тубільці дійшли висновку, що він – «вбивця» і заради справедливості має вмерти. Та коли з Павлом нічого не трапилося після укусу змії (навіть його рука від цього не спухла), то забобонні тубільці «почали говорити, що він – бог». Не має сумніву, що реакція Павла на ці слова була такою ж, як і в Лістрі (14:8-18), хоча тут про це не говориться.

28:7-10. Публій запросив Павла та інших («нас», включно з Лукою) до свого маєтку на «три дні». Тоді Павло оздоровив батька Публія (який був «хворий на гарячку й на червінку») та інших «на острові, які мали недуги». Цікаво, що Павло, окрім того, що не зазнав шкоди від укусу змії, був знаряддям Бога в оздоровленні інших. Тож не дивно, що тубільці вшанували жертв корабельної аварії «всякими почестями», навіть надавши їм «все … необхідне» до того, як через три місяці вони зрештою змогли відплисти (вірш 11). Безумовно, усе це вони їм принесли, виявляючи свою подяку Павлові.

в. Підбивання підсумків служби у Римі (28:11-31)

28:11. Оскільки команда та пасажири відплили з острова Кріт у жовтні чи листопаді («й піст минув вже», 27:9), і два тижні їхній корабель носила буря, то після тримісячного перебування на Мальті, де вони перезимували, настав уже лютий або навіть березень. В той час вони побачили інший корабель, який стояв у доці біля острова. Позаяк цей корабель був олександрійським, він, скоріш за все, також перевозив зерно пшениці (див. 27:6, 38) з Єгипту, але провів три зимові місяці, тобто час, коли плавати морем було надто небезпечно, у морському порту Мальти. Імовірно, це була гавань Ла-Валлетта.

Цей корабель мав «ознаку Діоскурів», тобто його скульптурними прикрасами на носі були небесні сини-близнюки Зевса і Леди відповідно до грецької міфології. Прийнято було вважати, що вони приносять морякам удачу. Якщо їхнє сузір’я Близнюків було видно в небі під час шторму, то це був вдалий знак. Імовірно, Лука згадав про цю деталь для того, щоб наглядно показати відмінність між забобонністю людей з Мальти, Риму, Греції й Єгипту та християнською вірою.

28:12-14. Лука дуже детально описав маршрут, за яким плив їхній корабель: з Мальти до Сиракуз, що в Сицілії; в «Реґію» (сьогодні це Реджо), що на краю Італії; у «Путеолі» (сьогодні Поццуолі), місто, яке знаходиться за 152 милі на південь від Риму; і зрештою до самого Риму. У Путеолі Павло та його товариші «знайшли братів». Ця деталь є дуже важливою, адже вказує на те, що добра новина вже поширилася з Риму в це італійське портове місто. Не має сумніву у тому, що віруючі юдеї запланували створити церкву в Римі після того, як відвідали Єрусалим на свято П’ятидесятниці, послухали промову Петра, отримали спасіння і повернулися додому з доброю новиною (2:10). Павло радо прийняв запрошення віруючих людей провести «в них сім день». Імовірно, сотник тим часом керував розвантаженням корабля або мав ще якість справи у Путеолі.

28:15. Християни в Римі незабаром дізналися про приїзд Павла і «вийшли … назустріч аж до Форуму Аппія (ринкового міста, що за 43 милі від Риму) та до Трьох Таверн (що за 33 милі від Риму)». Слово апантесін , яке тут перекладено як «назустріч», використовувалося у грецькій літературі стосовно людей, які виходили з міста, щоб привітати якогось чиновника, що входив у місто. Воно також зустрічається в 1 Сол. 4:17, де йде мова про віруючих людей, які будуть «вхоплені на хмарах у повітря назустріч ( апантесін ) Господеві». Віруючі люди піднімуться в часи, коли на небо будуть брати живими, назустріч Ісусові, своєму Спасителю та Господу, який буде йти з небес, щоб забрати їх до Себе. Павло дуже хотів приєднатися до тих людей.

«Побачивши їх, Павло подякував Богові і посмілішав ( тхарсос ; дієслово тхарсео зустрічається в LXX у стосунку до людей, які були у відчаї, але потім посмілішали; див. коментарі до Мк. 6:50). Нарешті Бог привів Павла до Риму. І теплий прийом віруючих товаришів, з якими він ніколи до того ще не зустрічався, підняв йому настрій. Далі вони вийшли на Аппієву Дорогу, «королеву довгих доріг», і попрямували в місто Рим.

28:16. Хоча Павло і був в’язнем, та йому довіряли, а тому йому «було дозволено жити окремо разом з вояком, який його стеріг». Вони мешкали в орендованому будинку (вірш 30).

28:17-20. Ці завершальні вірші (вірші 17, 24) є кульмінаційними у книзі, оскільки в них іде мова про ще одне зречення від доброї новини і від Павла, який проповідував цю звістку серед язичників (вірш 28).

Як і завжди, Павло спершу промовляв до юдеїв (див. 9:20; 13:5, 14; 14:1; 17:2, 10, 17; 18:4, 19; 19:8). Цього разу він «скликав до себе знатніших юдеїв», бо не міг сам піти у їхні синагоги.

У його промові можна виділити кілька важливих моментів: (1) Він був невинен і «нічого не зробив проти народу чи батьківських звичаїв» юдеїв (28:17). (2) Римська влада у Юдеї визнала його невинним (вірш 18; див. 23:29; 25:25; 26:31-32). (3) Павло був змушений «покликатися на кесаря», бо юдеї не хотіли судити його по справедливості. (28:19; див. 25:11). (4) Цей четвертий момент є найважливіший: він ні в чому не обвинувачував Ізраїль, а просто хотів виправдатися (28:19). (5) Він покликав юдейських лідерів, головним чином, для того, щоб порозмовляти про «надію Ізраїля». Цю фразу і це поняття Павло неодноразово використовував в останній частині Діянь (див. 23:6; 24:15; 26:6-7). Надія Ізраїлю – це не лише воскресіння, а й здійснення усіх старозавітних обіцянок, які Бог дав Ізраїлю (див. 26:6-7). Павло твердо вірив у те, що Ісус – ізраїльський Месія, який одного дня повернеться і стане Царем Ізраїлю та Господом усіх народів (див. 1:6).

28:21-22. Відповідь тутешніх юдейських лідерів була двоякою. Вони сказали, що нічого не знали про Павла, а відгуки про християнство («цю секту») чули лише погані. Тут постає запитання, чи дійсно ці лідери казали правду. Адже як юдейські лідери могли не знати про юдеїв у Римі, які стали християнами, а також про напруження, яке існувало між церквою та юдаїзмом в Єрусалимі? Цілком можливо, що вони нічого не чули про Павла, та, вочевидь, вони знали більше про християнство, аніж казали. Їм просто було цікаво послухати думку Павла, оскільки вони знали, що люди «спротивляються всюди» його посланню.

28:23-24. Під час другої зустрічі юдейських лідерів з Павлом вони більш певніше висловлювали своє ставлення до доброї новини. Цього разу «прийшло їх більше». Розмова також була довшою. Впродовж усього дня Павло розповідав про «Царство Боже, і переконував їх про Ісуса з закону Мойсея та пророків (див. 24:14; 26:22)».

Поняття терміну «Царство Боже» включає в себе смерть і воскресіння Христа, як його основу, але також і Його вічне царювання в майбутньому. Даний термін має велике есхатологічне значення (див. 1:3-6; 8:12; 14:22; 19:8; 20:25; Лк. 1:33; 4:43; 6:20; 7:28; 8:1, 10; 9:2, 11, 27, 60, 62; 10:9, 11; 11:2, 20; 12:31-32; 13:18, 20, 28-29; 14:15; 16:16; 17:20-21; 18:16-17, 24-25, 29-30; 19:11; 21:31; 22:16, 18, 29-30; 23:42, 51). Для юдеїв поняття Месії, який помирає у спокуту за гріхи, і вчення про отримання спасіння через віру, яка дає можливість потрапити у Боже царство, видавалося дуже дивним.

Юдеї розділилися у своєму ставленні до доброї новини. «Деяких переконували його слова, а деякі не йняли віри» (Діян. 28:24). В оригіналі грецькою мовою дієслово «переконували» вжито у недоконаному часі і його можна перекласти як «починали переконуватися», тобто вони ще не були цілковито переконаними. Те саме дієслово, використане у вірші 23, перекладено як «переконував».

28:25-27. Незгода між юдейськими лідерами в Римі стосовно звістки Павла показала, що вони не були відкриті для сприйняття доброї новини. Пригадавши слова пророка Ісаї (6:9-10), Павло застосував їх до своїх сучасників. Уперте небажання повірити призводить до того, що «серце» стає затверділим, вуха «тяжко» чують, а «очі» не бачать глибокої духовної правди. Це трапилося з Ізраїлем в часи Ісаї, і це ж саме трапилося з ним за часів Павла (див. Рим. 11:7-10). Цікаво, тут Павло сказав, що на ці слова Ісаю надихнув сам Святий Дух (див. Діян. 4:25).

28:28. Кульмінаційним моментом книги було проголошення доброї новини серед язичників, і тепер, уже наприкінці книги, вся увага знову прикута до того факту, що добра новина була послана «поганам». Від самого Єрусалиму й аж до Риму більшість євреїв зрікалася її, після чого у кожному місті ця звістка була проголошена серед неєвреїв. А тепер вже у столиці всієї Римської імперії відбулося те, що й у іншим містах. І так воно буде, «поки не ввійдуть погани повнотою» (Рим. 11:19-26).

28:29. У деякий грецьких рукописах присутнє речення: «Коли ж це сказав, юдеї відійшли, сильно сперечаючися між собою» (НМВ, примітки). Та, скоріш за все, даний вірш не варто включати в текст, хоча такою і дійсно була реакція юдеїв (див. вірш 25).

28:30-31. У цих віршах Лука подає свій останній звіт про розповсюдження (див. 2:47; 6:7; 9:31; 12:24; 16:5; 19:20). Отримавши свободу, Павло проповідував «Царство Боже» у своїй «найнятій хаті». Ці есхатологічні вірші показують не лише те, що євреї та язичники однаково отримують спасіння, увірувавши, а й те, що і ті, і інші будуть у царстві Божому (див. коментарі до 28:23).

Тут постає лиш одне запитання стосовно діяльності Павла після двох років перебування у полоні. Що ж трапилося? Напевно, у Римі жодне обвинувачення проти Павла не отримало свого підтвердження, і його відпустили. Юдеї ж і не свідчили у Римі, бо знали, що не зможуть домогтися його засудження за межами Юдеї і будуть змушені доводити правдивість своїх обвинувачень.

Після цього Павло, імовірно, повернувся в Македонію, Ахаю та Азію, а потім подався у напрямку до Іспанії згідно зі своїми початковими планами (Рим. 15:22-28). Потім він знову проповідував у землях Егейського моря, де його ув’язнили, перевезли до Риму та стратили.

Під час цього дворічного періоду Павло написав твори, які прийнято називати «Посланнями з В’язниці» – Послання до Ефесян, до Колосян, до Филимона і до Филип’ян (див. таблицю «Послання Павла, які він писав під час своїх подорожей і ув’язнень», у Діян. 13:16-25).

Поки Павло перебував у Римі під час цього ув’язнення, він не припиняв проповідувати добру новину. Він промовляв «з повною сміливістю» (див. коментарі до Діян. 4:13). Останнє слово, занотоване в оригінальному тесті Діянь Апостолів грецькою мовою, – це слово аколитос , яке означає «без перешкоди». Люди можуть зв’язати проповідників, та добру новину вони не зможуть закувати в кайдани!

Ось так добра новина про царство під верховним Божим проводом поширювалася від юдеїв до язичників, від Єрусалиму й аж до Риму.

БІБЛІОГРАФІЯ

Alexander, Joseph Addison. Commentary on the Acts of the Apostles . New York: Charles Scribner, 1875. Reprint (2 vol. in 1). Grand Rapids: Zondervan Publishing House, n.d.

Barcley, William. The Acts of the Apostles . Philadelphia: Westminster Press, 1953.

Bruce, F.F. Commentary on the Book of the Acts . The New International Commentary on the New Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1954.

Dunnett, Walter M. The Book of Acts . Grand Rapids: Baker Book House, 1981.

Harrison, Everett F. Acts: The Expanding Church . Chicago: Moody Press, 1975.

Hiebert, D. Edmond. Personalities around Paul . Chicago: Moody Press, 1973.

Jensen, Irving L. Acts: An Inductive Study . Chicago: Moody Press, 1968.

Kent, Homer A., Jr. Jerusalem to Rome: Studies in the Book of Acts . Grand Rapids: Baker Book House, 1972.

Longenecker, Richard N. “The Acts of the Apostles.” In The Expositor’s Bible Commentary , vol. 9. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1981.

Lumby, J. Rawson. The Acts of the Apostles . Cambridge: At the University Press, 1882.

Marshall, I. Howard. The Acts of the Apostles: An Introduction and Commentary . The Tyndale New Testament Commentaries. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1980.

Morgan, G. Campbell. The Acts of the Apostles . New York: Fleming H. Revell Co., 1924.

Neil, William. Acts . New Century Bible Commentary Series. Rev. ed. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1981.

Rackham, Richard Belward. The Acts of the Apostles: An Exposition . London: Methuen & Co., 1901. Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1978.

Ryrie, Charles Caldwell. The Acts of the Apostles . Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1967.

Thomas, W.H. Griffith. Outline Studies in the Acts of the Apostles . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1956.

Карта, ГОЛОВНІ МІСЦЯ У ПРОПОВІДНИЦІЙ ДІЛЬНОСТІ ПАВЛА

МИЛІ

ITALY – Італія

Rome – Рим

SICILY – СИЦІЛІЯ

MALTA – МАЛЬТА

The Great Sea (Mediterranean) – Велике Море (Середземне)

Adriatic Sea – Адріатичне море

ILLYRICUM (DALMATIA) – ІЛЛІРИК (ДАЛМАЦІЯ)

MOESIA – МЕЗІЯ

THRACE – ФРАКІЯ

MACEDONIA – МАКЕДОНІЯ

Philippi – Филиппи

Thessalonica – Солунь

ACHAIA – Ахая

Athens – Атени

Corinth – Корінт

Cenchrea – Кенхрея

Aegean Sea – Егейське море

CRETE – КРІТ

Black Sea – Чорне море

ASIA – АЗІЯ

Troas – Троада

Hierapolis – Гієраполіс

Laodicea – Лаодікея

Colosse – Колоси

Ephesus – Ефес

LYCIA – Лікія

PAMPHYLIA – ПАМФІЛІЯ

BITHYNIA – ВІТИНІЯ

GALATIA – ГАЛАТІЯ

Antioch – Антіохія

Iconium – Іконія

Lystra – Лістра

Debre – Дерба

PONTUS – ПОНТ

CAPPADOCIA – КАППАДОКІЯ

CILICIA – КІЛІКІЯ

CYPRUS – КІПР

Antioch – Антіохія

Caesarea – Кесарія

Jerusalem – Єрусалим

EGYPT – ЄГИПЕТ