2 ЙОАНА
ВСТУП
Друге Послання Йоана дуже коротке. Воно могло б вміститися на одному листі папірусу стандартного розміру. Той факт, що цей короткий лист зберігся, безумовно засвідчує його високодуховне й божественне походження.
Автор . Автором 2 Йн. прийнято вважати апостола Йоана. Однак сам автор називає себе у тексті лише як “старший”. Це звання, скоріш за все, не мало стосунку до посади старшого у місцевій церкві. Воно могло бути просто люблячим званням ( пресбитерос , “старший”; див. 1 Тим. 5:1-2; 1 Пт. 5:5; 3 Йн. 1), за яким читачі його знали. Проте існують певні стародавні свідчення, згідно яких термін “старший” могли використовувати у стосунку до будь-якого апостола або іншого особистого свідка життя і вчень Господа Ісуса. З огляду на очевидну подібність у стилі написання та змісті між 1 і 2 Йн., доводи на користь авторства Йоана щодо Першого Послання стосуються й Другого. Не існує жодних виправданих підстав сумніватися у правильності загальноприйнятого твердження, що автором 2 Йн. є саме апостол Йоан.
Передумови . Даний лист адресується “вибраній пані та її дітям” (вірш 1; див. вірш 4-5). У ньому не згадуються особисті імена. Тому припущення, що отримувачем була або Еклекта (від еклекте , слово, яке в перекладі звучить як “вибрана”), або Кирія (слово, яке перекладається як “пані”), є непереконливим. В цьому 2 Йн. відрізняється від 3 Йн., де міститься три імені. Саме тому існує думка, що в 2 Йн. апостол використав певний художній засіб, за допомогою якого персоніфікував християнську церкву, назвавши її вибраною пані, а її членів — її дітьми. Персоніфікація народів і міст за допомогою жіночих образів є звичною для Біблії (див. “донька Сіона”), де церкву не один раз називали нареченою Христа (див. Еф. 5:22-23; 2 Кор. 11:2; Одкр. 19:7).
Висновок, що 2 Йн. адресується церкві, засвідчено також спостереженням, що в оригіналі грецькою мовою після вірша 5 й аж до вірша 13 автор не використовує займенники в однині. Й справді, узагальнений зміст послання більше відповідає цілій спільноті. Отож, хоча й не має змоги цілковито виключити імовірність адресування даного листа певній християнці, все ж краще розглядати цей лист у стосунку до церкви. Якщо це вірно, тоді проблеми, з якими стикалася та церква, не надто відрізняються від тих, з якими мали справу читачі 1 Йн.. Тут автор також застерігав супроти антихристів (2 Йн. 7; див. 1 Йн. 2:18, 22), які, як зазначено і в 1 Йн., заперечували особу Христа (2 Йн. 7; див. 1 Йн. 2:22-23; 4:1-3). І тут також, як і в 1 Йн., автор послання закликає до послуху Божим заповідям, особливо щодо заповіді любити один одного (2 Йн. 5-6; див. 1 Йн. 2:3-9; 3:14-18, 23; 4:7, 11, 20-21).
Час написання. На конкретний час написання 2 Йн. немає жодної вказівки. Однак ситуація, описана в даному листі, подібна на ту, про яку йшлося в 1 Йн.. Зважаючи на це, дане послання можна датувати роками, приблизними до тих, в яких було написано більше послання. Отож, 2 Йн. могло бути створене відразу перед єврейською війною супроти римлян у Палестині, яка розпочалася в 66 році н.е.. Тому найбільш імовірним часом написання 2 Йн. вважається початок 60-х років.
ПЛАН
І. Преамбула (вірші 1-3)
ІІ. Зміст послання (вірші 4-11)
А. Істина, якої слід дотримуватися (вірші 4-6)
Б. Істина, яку слід оберігати (вірші 7-11)
ІІІ. Прощання (вірші 12-13)
КОМЕНТАРІ
І. Преамбула (вірші 1-3)
Послання розпочинається так, як було прийнято у стародавні часи. Автор назвав себе, зазначив тих, кому свій лист адресував, та озвучив слова вітання. Але, як уже було сказано у Вступі , Йоан не вказав імені вибраної пані, і текст сприймається так, наче адресовний церкві. В преамбулі автор виділив два слова: “правда” і “любов”. Саме вони лежать в основі даного листа (“правда”: вірші 1 [двічі], 2-4; “любов”: вірші 1, 3, 5-6 [двічі у вірші 6]) і 3 Йн..
Вірші 1-2. “Старший” (див. розділ “Автор” у Вступі ) розпочав із запевнення, що любить свою церкву (“вибраній пані”; див. “пані”, вірш 5) і її членів (“її дітям”; див. “дітьми твоїми”, вірш 4) “у правді”, як і “усі ті, що пізнали правду”. З цього випливає, що церква, до якої тут завертався Йоан, була добре відома серед християн. (Слово “вибраній” вказує на те, що вона була серед вибраних Божих, тобто християн.) Любов Йоана та інших до цієї спільноти віруючих людей ґрунтувалася на Божій правді й обумовлювалася нею, а також була “задля правди, що перебуває в нас і буде повік з нами”. Християнська любов — це аж ніяк не лише сентиментальне чи гуманістичне почуття. Вона є наслідком спізнання правди, яка об’явилася в Христі. Правда є основою любові. І саме цю правду, задля якої й існує любов до церкви, слід турботливо оберігати.
Вірш 3. Замість того, аби просто побажати “благодать, милосердя і мир” своїм читачам, Йоан зазначив, що все це вони спізнають “у правді та в любові” (див. вірш 1). (Цікаво, що і Павло, і Петро у вітаннях до своїх послань згадували лише благодать і мир, окрім 1 і 2 Тим., де міститься фраза “благодать, милосердя, мир”. Див. таблицю “Вступи Павла до його послань” поблизу Рим. 1:1-7.) Таким чином він відразу зобов’язав своїх читачів зберігати і правду, і любов. Коли вони так робитимуть, то зможуть отримати і “благодать”, і “милосердя”, і “мир”, які сходять “від Бога Отця та від Ісуса Христа”. Той факт, що ці благословення сходять і від Отця, і від Сина, власне й засвідчує божественну природу Христа. Фраза “Отцевого Сина” не є звичною (див. “Отця і Сина” в 2 Йн. 9). Божі благословення — підтримка ( чаріс ), співчуття ( елеос ), внутрішня гармонія та спокій ( еірене ) — можна в усій повноті відчути лише там, де є правда і любов. Йоан вже написав, що правда “буде ... з нами” (вірш 2). Тепер же він додав, що “з нами буде” ще й “благодать, милосердя і мир”.
ІІ. Зміст послання (вірші 4-11)
Відразу перейшовши до суті, Йоан висловив своє занепокоєння (а) тим, щоб церква і надалі виявляла послух Богові і (б) тим, щоб віруючі люди опиралися втручанню лжевчителів. Ці дві цілі, звісно ж, є нероздільними.
А. Істина, якої слід дотримуватися (вірші 4-6)
Вірш 4. Вочевидь, Йоан якось зустрів членів даної церкви (“дітьми твоїми”; див. вірш 1) і був потішений ними (“Я зрадів вельми”; див. 3 Йн. 3-4), а саме тим, що вони слідували правді. Він використав їхню відданість, як відправну точку для розкриття власного їм побажання. Адже те, що вони робили (“живуть у правді”; див. 3 Йн. 3-4), цілковито відповідало Божій заповіді (“за заповіддю, яку ми від Отця прийняли”). Хто ходить у правді, той виявляє відданість правді, яку Бог об’явив. Йоан хотів, що уся церква так робила.
Вірш 5. У цьому останньому звертанні до церкви, як до персоніфікованої особи (аж до вірша 13), Йоан назвав її словом “пані”. Те, до чого він закликав цю церкву, не було якоюсь новою вимогою, а тією, яку церква мала “від початку” (див. вірш 6). (Ту саму думку див. у 1 Йн. 2:7.) Йоан говорив тут не про що інше, як про заповідь любити “одні одних”. Як і в більшому посланні, апостол заохочував своїх читачів й надалі йти колишніми шляхами і намагався допомогти їм у протистоянні нововведенням антихристів (2 Йн. 7).
Вірш 6. Та що ж саме означає заповідь “любімо одні одних”? Відповідь єдина: “Любов же в тому, щоб жити за Його заповідями.” Як і в 1 Йн. 5:2-3а, тут Йоан також охарактеризував любов як послух до Бога. Християнин, який бажає усього найкращого своїм братам і сестрам у Христі, може щиро це робити, лише коли виконує те, що заповідав Бог. Любов, яка не керується Божою об’явленою волею, може легко перерости в немудру і сентиментальну діяльність. Віруючі люди, які “живуть у правді” (2 Йн. 4), тобто згідно з тим, що об’явив сам Бог, люблять одні одних. Братерська любов власне і є частиною тієї правди, яку Бог об’явив і заповів.
Остання частина вірша 6 є складною для перекладу з оригіналу. Фраза “в любові” може й справді бути вірною. Вона є перекладом до грецького словосполучення ен ауте , яке дослівно перекладається як “в ній”. Іншим можливим перекладом може бути наступний: “А заповідь ця, що в ній ви ходите, як ви то чули від початку.” З допомогою цієї словесної конструкції Йоан засвідчив, що послух Божим заповідям передбачав дотримання того, що Бог заповів, у вигляді такому, як “від початку”. Тлумачачи таким чином слова автора, стає зрозуміло, що автор мав на меті попередити будь-яке повторне витлумачення Божої волі, що власне й намагалися зробити антихристи.
Перехід від множини (“заповідями”, вірша 6а) до однини (“заповідь”, вірш 6б) є звичним для Йоана (див. 1 Йн. 3:22-23). Адже багато аспектів Божої волі можна об’єднати в єдине зобов’язання.
Б. Істина, яку слід оберігати (вірші 7-11)
Вірш 7. Даний вірш дуже тісно пов’язаний із віршем 6, на що вказує грецький сполучник хоті (“бо”). Підставою для попереднього застереження Йоана є те, що “багато бо спокусників поширилось у світі, що не визнають Ісуса Христа, який прийшов у тілі”. Як і в першому посланні, апостол висловив своє занепокоєння тим, що з’явилося чимало лжеучителів (див. 1 Йн. 2:18; 4:1). Ці вчителі були спокусниками (“спокусник”, планоі , досл., “той, хто зводить з вірного шляху”; див. планао , “вводять ... в оману”, 1 Йн. 2:26; 3:7). Їхня чисельність (як і ймовірна безліч помилкових ідей) зробила їх істотною загрозою для християнських церков таких, як оця. Та скільки б цих лжеучителів не було, всіх їх та їхні погляди об’єднувала невіра й заперечення втілення Христа.
Дієслово “прийшов” (у фразі “прийшов у тілі”) підкреслює сам принцип втілення Христа: Ісус набув (прийшов) чоловічої подоби і залишається таким (див. 1 Йн. 4:2). Ця істина про “Ісуса Христа, який прийшов у тілі” власне і є тим, що заперечували спокусники. Деякі з них навчали, що тіло Христа було насправді не людським, а лише таким здавалося. Це, звісно ж, суперечило правді про втілення Христа, згідно якої Ісус Христос усієї повнотою є і Богом, і людиною (Кол. 2:9).
Таке заперечення слугує характерною ознакою як спокусника, так і антихриста. (Див. коментарі до 1 Йн. 2:18). Використовуючи означений грецький артикль, Йоан жодним чином не мав тут на увазі Антихриста, який з’явиться наприкінці часів.
Вірш 8. Через появу цих спокусників читачі мали бути пильними й остерігатися негативних духовних наслідків, до яких могли призвести будь-які компроміси з їхніми поглядами. Звісно ж, тут не йдеться про небезпеку втратити спасіння, а про те, що таким чином можна втратити свою винагороду. В НМВ у даному вірші використано займенник “ви”. Однак займенник “ми” (згідно більшості рукописів) все ж є кращим: “щоб ми не втратили те, що ми заробили, а прийняли повну нагороду” (БКЯ). Ранні переписувачі та редактори могли замінювати слово “ми” на “ви”, щоб не виникало думки, наче апостол також міг разом з ними втратити винагороду. Та все ж автор був дуже делікатним і скромним. Він вважав себе співпрацівником своїх читачів і готовий був розділити з ними втрату, якщо вони не опиратимуться достойно лженауці. Антихристи складали загрозу для діянь Господа, у яких і він, і вони однаково брали участь. Слід тут також зауважити, що фраза “прийняти повну нагороду” показує, що хиба читачів не позбавить їх цієї винагороди цілком. Бог не забуде те, що вони для Нього зробили (див. Євр. 6:10). Та повнота їхньої винагороди (див. 1 Кор. 3:11-15) все ж знаходилася під загрозою через негативний вплив антихристів.
Вірш 9. Тут Йоан вже прямо озвучив небезпеку. “Кожен, хто забігає наперед ( проагон ; у більшості рукописів міститься фраза “звертає вбік”, парабаінон ) і не тримається Христового вчення, той не має Бога.” Ці слово безпосередньо свідчать про те, що апостол тут думав про відхід від правди тих, хто колись її тримався. Слово “тримається” є перекладом до грецького слова мено (“перебуває”), яке добре знайоме читачам завдяки неодноразовому (23 рази) його використанню в 1 Йн.. Зрозуміло, що людина, яка чогось “не тримається”, колись цього трималася. Новозавітні автори були реалістами і чудово усвідомлювали, що християни можуть стати жертвою єресі, а тому й застерігали супроти неї (див. коментарі до Євр.). Йоан щойно попередив своїх читачів про можливу втрату винагороди (2 Йн. 8). Тепер же (вірш 9) він закликав їх не забігати “наперед”, тобто не виходити за межі правдивого вчення, а залишатися там, де вони були, і триматися “Христового вчення ( дідаче ; див. вірш 10)”, себто вчення про Христа. Хто відступає від правди, той відступає від Бога. Це, звісно ж, не передбачає втрату спасіння, але вказує на відступництво від правдивого вчення, а, отже, і супутній непослух.
На відміну від відступника від правди, той, “хто ... перебуває в цьому вченні, той Отця і Сина має.” Звідси випливає, що Бог завжди з тими, хто міцно тримається істинного вчення про Христа. (Тут також міститься певна вказівка на божественну природу Христа; див. вірш 3.) Однак Йоан, поза всяким сумнівом, мав на думці щось більше, аніж просто саме віровчення. Він використав слово мено , яке було характерне для його послань і позначало життя у спільності з Отцем і Сином, вже вдруге у вірші 9. Підвалини його значення у даних листах розкрито в таких віршах, як Йн. 8:31 та 15:1-7. Для Йоана особа, яка “тримається ... вчення”, є людиною, яка “перебуває в цьому вченні”. Її зв’язок із правдою є очевидним і динамічним, а, отже, вона має динамічні стосунки з Богом, чиї заповіді виконує (див. Йн. 14:21-23 щодо іншого вияву таких стосунків). Перебування і послух є невіддільними на думку Йоана.
Вірші 10-11. Перебування у правді про Ісуса Христа спонукає до однозначної відповіді тим, хто перекручує істину та проповідує лженауку: “Якщо хтось до вас приходить і цього вчення не приносить, того до хати не приймайте і не вітайте.” У греко-римському світі часів Йоана частенько можна було зустріти якогось мандрівного філософа чи релігійного вчителя. Християнські проповідники також подорожували і покладалися на місцевих віруючих людей у питаннях задоволення необхідних потреб та гостинності (2 Йн. 5-8). Однак Йоан закликав своїх читачів бути пильними щодо таких мандрівників. Якщо хтось “приходить” до них (як мандрівний учитель) і не приносить правдивого “вчення” ( дідачен ), йому слід відмовити у допомозі. Дієслово “приносить” є перекладом до грецького слова пхеро (“нести”), яке вже саме по собі розвиває тему мандрівок. Якщо правда не є частиною “багажу” такого мандрівника, віддані цій правді люди мають відмовити йому у гостинності. (І навпаки, до правдивих віруючих людей слід завжди виявляти гостинність [3 Йн. 5, 8]). Його не варто навіть вітати, бо хто так чинить, той “бере участь у його лихих ( понероіс , “злих”; див. “лукавого” [ то понерон ], 1 Йн. 2:13-14) вчинках”. Слово “вітайте” (2 Йн. 10-11) є перекладом до грецького слова чаіреін , яке походить від чаіро , “радіти, веселитися”. Це слово чаіреін використовували для вияву сердечного вітання або прощання, щось на кшталт “Радий вас бачити” або “Бажаю вам усього найкращого” (див. Діян. 15:23; 23:26; Як. 1:1).
Для сучасних людей такі вказівки можуть видатися надто суворими й різкими. Однак великою мірою проблема тут полягає в тому, що теперішні люди схильні дуже толерантно ставитися до релігійних відмінностей. Та слід відверто визнати, що новозавітні автори не розділяли таку терпимість. Їхня відданість правді та усвідомлення небезпек релігійної хиби спонукали до дуже суворої критики лжевчителів. Не дивно, що в наш час люди, які применшують небезпеки єресі, втратили свою певність у правді.
Однак ці вірші не варто розглядати окремо від задуму автора. А він думав про лжевчителів, які активно брали участь у розповсюдженні лжевчення. Й у цьому віруючі люди не повинні були їм допомагати взагалі. Навіть одне слово вітання могло бути витлумачено, як схвалення, і перекручено. Тому читачі мали відверто показувати своєю нетовариськістю, що засуджують дії таких людей. Те саме слід робити і в наш час. Однак Йоан не розглядав тут прямо питання про те, а що ж саме слід робити для навернення таких людей до визнання істинної правди. Та все ж цілком зрозуміло, що будь-які такі спроби слід робити так, щоб ніхто не міг їх сплутати зі схваленням.
ІІІ. Прощання (вірші 12-13)
Слова прощання автора у даному посланні подібні на його прощання в 3 Йн. 13 (див. “Чимало мав я тобі написати”; “не хочу писати чорнилом та пером”; “надіюсь ... побачитися з тобою”; “поговоримо собі усно”). Згідно загального вигляду даного листа таке завершення, вочевидь, було прийнятим і звичним. Однак це жодним чином не вказує на його нещирість.
Вірш 12. Йоан вказав, що “чимало мав” до них “писати”, але хотів “усно” з ними “поговорити”. Він сподівався невдовзі прийти до них і більш детально все розглянути. Автор мав на меті зробити так, щоб завдяки його особистому візитові їхня “радість ( чара ) ... була повна”. Про що ж саме він міг би їм написати, якби не планував до них навідатися, можна здогадатися зі змісту 1 Йн.. І справді, в деяких аспектах 2 Йн. звучить як скорочена версія першого послання. Цілком імовірно, що він би ще детальніше зупинився на застереженнях — так, як зробив це у більшому листі.
Вірш 13. Йоан передав вітання і від дітей “сестри твоєї вибраної”. Якби цей лист було адресовано певній християнській жінці, тоді вітання, скоріш за все, передавала б її сестра, а не діти сестри. Через відсутність власних імен це вітання, вочевидь, і дійсно надсилали члени (“діти”, див. вірш 1) церкви-“сестри” тієї церкви, до якої писав Йоан (див. Вступ ), й обидві ці церкви-“пані” були вибрані згідно Божої верховної благодаті. За такого розуміння даний вірш є свідченням спільності християнських зацікавленостей і занепокоєнь, які й об’єднували членів різних церков у перші роки віри.
БІБЛІОГРАФІЯ
Див. Бібліографію до 1 Послання Йоана.