Текст . Грецький текст Четвертого Євангелія, як і всього Нового Завіту, знаходиться в дуже хорошому стані. Проте, якщо порівняти НМВ і БКЯ, то можна зауважити, що в деяких місцях є певні відмінності. А все тому, що з того часу, коли у 1611 році було видано БКЯ, з’явилися нові рукописи і нові теорії, які стосуються передачі тексту і які дали змогу вченим краще зрозуміти, про що йшла мова в оригінальних текстах, які до наших часів не збереглися. В Євангелії від Йоана є два найбільш помітних місця, де трапляються розбіжності між НМВ і БКЯ. Це вірші 5:3б-4 (які є у примітках до НМВ) і вірші 7:53-8:11 (які відокремлені від основного тексту в НМВ). Про все це буде йти мова у коментарях.

Будова і тема.  Ключовим у Євангелії від Йоана є слово «вірити» ( пістеуо ), яке там зустрічається 98 разів. А ось слова «віра» ( пістіс ) тут немає. (Проте у НМВ зустрічаються випадки перекладу даного грецького дієслова через використання іменника, наприклад, замість слова «повірити» є фраза «виявити віру у …») Грецьке дієслово пістеуо  часто тут використовується у теперішньому часі та у дієприкметникових і дієприслівникових зворотах. Імовірно, Йоан хотів підкреслити необхідність активно, постійно й безсумнівно вірити у Ісуса. Книгу можна поділити на кілька наступних частин: пролог (1:1-18), Книга знаків (1:19-12:50), прощальні настанови (част. 13-17), Страсті та Воскресіння (част. 18-20), епілог (част. 21). У пролозі розкривається теологічний вступ, який дає змогу читачам зрозуміти, що слова і діяння Ісуса є словами і діяннями Бога, який знайшов Своє втілення у людській плоті. Книга знаків оповідає про сім чуд, які виявляють славу Отця через Сина. Чуда разом з їхніми тлумаченнями поступово призводять до двох протилежних реакцій людей: з одного боку, до віри, а з іншого, до невіри та гріха.

Коли проповідницька діяльність Ісуса серед людей завершилася, основною реакцією людей була безпричинна невіра (12:37). Та Своїми прощальними настановами Ісус підготував Свої послідовників до Своєї власної смерті і до їх майбутньої проповідницької діяльності. Невіра сягає своєї кульмінаційної вершини у частині про Страсті Господні, а віра – у частині про Воскресіння. Епілог завершує Євангеліє, розкриваючи плани Господа щодо Його учнів.

ПЛАН

І. Пролог (1:1-18)

А. Слово у вічності і часі (1:1-5)

Б. Свідчення Йоана Христителя (1:6-8)

В. Прихід Світла (1:9-13)

Г. Втілення і об’явлення (1:14-18)

ІІ. Ісус серед народу (1:19-12:50)

А. Перші проповідування Ісуса (1:19-4:54)

Б. Суперечки Ісуса з релігійними лідерами у Єрусалимі (част. 5)

В. Одкровення Ісуса у Галилеї (6:1-7:9)

Г. Повернення Ісуса до Єрусалиму і новий вияв ворожості (7:10-10:42)

Ґ. Великий знак у Витанії (11:1-44)

Д. Змова про вбивство Ісуса (11:45-57)

Е. Завершення проповідницької діяльності Ісуса серед людей (12:1-36)

Є. Єврейська всенародна невіра (12:37-50)

ІІІ. Ісус готує Своїх учнів (част. 13-17)

А. Тайна Вечеря (13:1-30)

Б. Наближення відходу Ісуса (13:31-38)

В. Ісус – шлях до Отця (14:1-14)

Г. Обіцянка Ісуса про Утішителя (14:15-31)

Ґ. Виноградина й гілки (15:1-10)

Д. Друзі Ісуса (15:11-17)

Е. Ненависть світу (15:18-16:4)

Є. Діяння Духа (16:5-15)

Ж. Провіщення змін (16:16-33)

З. Клопотання Ісуса (част. 17)

ІV. Страсті Ісуса і Воскресіння (част. 18-20)

А. Арешт Ісуса (18:1-11)

Б. Релігійний суд і зречення Петра (18:12-27)

В. Громадський суд (18:28-19:16)

Г. Розп’яття (19:17-30)

Ґ. Поховання (19:31-42)

Д. Порожня гробниця (20:1-9)

Е. Ісус являється Марії (20:10-18)

Є. Ісус являється Своїм учням (20:19-23)

Ж. Ісус являється Томі (20:24-29)

З. Мета книги (20:30-31)

V. Епілог (част. 21)

А. Ісус являється біля озера (21:1-14)

Б. Ісус призначає Петра (21:15-23)

В. Колофон (21:24-25)

КОМЕНТАРІ

І. Пролог (1:1-18)

Усі чотири Євангелія розпочинають свою оповідь про Ісуса із вказівки на історичні факти тих часів. Однак Євангеліє від Йоана починається по-іншому. Матей на початку свого Євангеліє дав родовід Ісуса, який пов’язує Його з Давидом та Авраамом. Марко розпочинає з проповідувань Йоана Христителя, а Лука – з присвяти своєї оповіді Теофілу, після чого описує пророцтво щодо Йоана Христителя. Але Йоан починає своє Євангеліє з теологічного прологу так, наче він сам каже: «Я хочу, щоб ви побачили Ісуса у Його вченнях і Його діяннях. Бо ви не зрозумієте добру новину Ісуса в її повному обсязі, якщо не поглянете на Нього з цієї точки зору. Ісус – це Бог, який знайшов Своє втілення у плоті, і Його слова і діяння – це слова і діяння Бога-Чоловіка.»

Пролог містить багато важливих тем Євангелія, які згодом розглядаються і розвиваються повніше. До ключових належать наступні слова: «життя» (вірш 4), «світло» (вірш 4), «темрява» (вірш 5), «свідком» (вірш 7), «справжнє» (вірш 9), «світ» (вірш 9), «Єдинородного» (вірш 14), «Отця» (вірш 14), «славу» (вірш 14), «істиною» (вірш 14). Іншими ключовими теологічними словами є: «Слово» (вірш 1) і «благодаттю» (вірш 14), та ці важливі слова Йоан використав лише у цьому теологічному вступі. Термін «Слово» ( Логос ) у Євангелії зустрічається не один раз, але не в значенні христологічного звання.

А. Слово у вічності і часі (1:1-5)

1:1.  Ще за тих перших часів, які людина може лиш собі уявити, «було Слово». Термін «Слово» є перекладом до звичного грецького слова логос , яке означало «розмова, послання або слова». «Слово» часто використовували у грецьких філософських вченнях і у єврейській літературі мудрості та філософії. Йоан обрав це слово, бо його читачі добре його знали, та він надав йому свого власного значення, яке стає зрозумілим у пролозі.

Фраза «І з Богом було Слово» вказує на особливий зв’язок між усіма Особами Святої Трійці. Слово «з» є перекладом до грецького прос , яке тут означає «разом з» (див. те ж саме використання слова прос  у 1:2; 1 Сол. 3:4; 1Йн. 1:2). Потім Йоан додав: «І Слово було – Бог». Свідки Єгови дають свій переклад, який звучить наступним чином: «І Слово було бог». Це невірний переклад, і з логічної точки зору є політеїзмом (вірою в багатьох богів). Серед інших перекладів цього речення є: «І Слово було божественне». Однак таке написання є двозначним і може призвести до неправильного сприйняття Ісуса. Якщо це речення розуміти вірним чином, то воно допомагає збагнути вчення про Святу Трійцю. Слово є вічним; Слово пов’язане з Богом (Отцем); і Слово – це Бог.

1:2.  Слово було «з Богом (Отцем) … споконвіку». Христос не з’являвся у який певний момент часу і не набував відповідних стосунків з Отцем. У вічності Отець (Бог) і Син (Слово) завжди любили один одного. І Отець, і Син є Богом, та все ж двох Богів нема.

1:3.  Чому є щось окрім нічого? Це запитання є дуже філософським. Християнин відповість, що все завдяки Богу. Він є вічним, і Він є Творцем усього. А Слово було діючою силою Творіння (див. 1 Кор. 8:6; Кол. 1:16; Євр. 1:2). Усе «постало» завдяки Слову, Отцю і Святому Духові. Таким чином Йоан звернув увагу на діяння Слова. Він мав на меті об’явити Отця (Йн. 1:14, 18), а об’явлення розпочиналося з Творіння, бо саме Творіння і є об’явленням Бога (Пс. 19:1-6; Рим. 1:19-20).

1:4.  Життя – це те найважливіше, що має людина. І втрата життя – це велика трагедія. Йоан зазначив, що у найвищому розумінні цього слова «життя» є в Христі. Духовне і фізичне життя людини іде від Нього. (Щодо вчень Йоана про життя див. 5:26; 6:57; 10:10; 11:25; 14:6; 17:3; 20:31.) Ісус як Джерело «життя» (див. 11:25) – це і «світло людей» (див. 8:12). Світло часто використовується у Біблії як символ Бога, а темрява зазвичай слугує для позначення смерті, неуцтва, гріха і відокремлення від Бога. Ісая описав прихід спасіння, як світло, що його побачили люди, які жили у темряві (Іс. 9:1; див. Мт. 4:16).

1:5.  У природі світла світити і розганяти темряву. Темрява у цьому вірші набуває майже людських якостей. І використовуючи саме такий прийом, Йоан підсумував головну думку свого Євангелія: (а) «Світло» захопить владу над темрявою. (б) Правитель темряви сатана і його слуги опиратимуться світлу, та зазнаються поразки і не зможуть порушити його могутності. (в) Слово переможе, не зважаючи на протидію.

Б. Свідчення Йоана Христителя (1:6-8)

1:6.  Окрім вічного Слова, в історії людства з’явився «чоловік, … ім'я йому – Йоан». Це не автор Євангелія, а великий передвісник Ісуса, відомий як Йоан Христитель. Він був «посланий Богом», і в цьому полягала таємниця його надважливості. Як і старозавітних пророків, Бог спорядив його і доручив йому особливу місію.

1:7.  Слово «свідок» (і як іменник [ мартиріа ], і як дієслово [ мартирео ]) є важливим у цій Євангелії (див. вірші 15, 32, 34; 3:11, 26; 5:31-32, 36-37; 18:37; 19:35 та інші). (Див. таблицю і коментарі до 5:33-34.) Бог дав Йоана Христителя людям, щоб вони мали додаткову можливість осягнути істинну сутність Ісуса, Об’явителя Отця. Люди, які потопають у гріху, знаходяться в такій темряві, що людина, яка могла б сказати їм, що таке «світло», є для них просто необхідною. Йоан мав на меті зробити так, щоб «усі … увірували» в Ісуса.

1:8.  Йоан Христитель був великою людиною, але «не був він світло». Деякі свідчення вказують на те, що послідовники Йоана Христителя продовжували його справу і після його смерті, і навіть після смерті та воскресіння Ісуса (4:1; див. Мк. 6:29; Лк. 5:33). За двадцять років після воскресіння Ісуса (див. Діян. 18:25; 19:1-7) Павло знайшов близько 12 учнів Йоана Христителя в Ефесі. Мандейська секта все ще існує на півдні Багдаду, і хоча її прихильники вороже ставляться до християнства, все ж заявляють, що є нащадками Йоана Христителя.

В. Прихід Світла (1:9-13)

1:9.  Цей вірш отримав назву «квакерський текст», бо члени даного угрупування, хоча й хибно, все ж використовували його і наголошували на «внутрішньому світлі». Слово «прийшло» ( ерчоменон ) може стосуватися кожної людини (як у примітках до НМВ) або ж Христа, справжнього Світла (як у тексті НМВ). Останнє припущення краще, адже воно передбачає втілення.

Христос «просвітлює кожну людину». Цей вислів не має на увазі ні всесвітнього порятунку, ні загального об’явлення, і навіть не говорить про внутрішнє освітлення. Ні, він означає, що Христос як Світло світить ( пхотізеі ) на кожну людину чи то стосовно порятунку, чи освітлюючи її, та все ж з огляду на її гріхи і майбутнє покарання (3:18-21; 9:39-41; див. 16:8-11).

1:10.  «Світ» ( космос ) – це світ людей, людське суспільство, яке не послухало Бога, а тому знаходиться під владою сатани (див. 14:30). Завдяки втіленню Слово постало серед людей, та людство не впізнало свого Творця (див. Іс. 1:2-3). Люди не спромоглися Його пізнати ( егно , «знати») не тому, що Його істинна божественна сутність була якимсь чином «прихована» від них, як дехто припускає. Ні, все тому, що гріх робить людей сліпими і нерозумними (Йн. 12:37).

1:11.  Певної мірою цей вірш є одним із найсумніших в усій Біблії. Слово  прийшло «до своїх», та Його «не прийняли». Ісус прийшов до Свого обраного ізраїльського народу, та вони зреклися Його. Відвертаючись від Нього, вони не прийняли Його як Об’явлення Отця і відмовилися виконувати Його настанови. Ісая ще задовго до того передбачив таку всенародну єврейську невіру: «Хто б повірив тому, що ми чули?» (Іс. 53:1).

1:12.  Однак така невіра не охопила усе людство на землі. Були й люди, що «прийняли» запрошення Ісуса. І тим, хто прийняв Ісуса як Об’явителя волі Отця і як Жертву за гріхи, тим Він дав «право дітьми Божими стати». Слово «право» ( ексоусіан ) є кращим за слово «владу» у БКЯ, а слово «дітьми» ( текна ) – за слово «синами» у БКЯ. За своєю природою люди не є дітьми Бога, але вони можуть ними стати, отримавши у подарунок від Бога нове народження.

1:13.  Нове народження «не з крови, ані з тілесного бажання (тобто з природнього бажання людей мати дітей), ані з волі людської». Народження Божої дитини – це не звичайне народження, це надприродне діяння Бога, коли він дарує людині духовне відродження. Людина вітає Ісуса, вірує в Нього і слухає Його, однак духовно відродитися вона може лише «від» Святого Духа (3:5-8).

Г. Втілення і об’явлення (1:14-18)

1:14.  «І Слово ( Логос ; див. вірш 1) стало тілом». Христос, Слово  вічне, Бог прийшов на землю як чоловік. Однак Він не просто «з’явився», як звичайна людина. Він набув людської подоби (див. Флп. 2:5-9), яка була лише доповненням до Його божественної суті. А тому Христос, який став «тілом», не змінився. Зважаючи на це, мабуть, слід розуміти слово «стало» ( егенето ) як «набуло» або ж «з’явилося у подобі».

У цьому вірші слово «тілом» означає «людська подоба», а не гріховність чи слабкість. Грецькою мовою слова «і оселилося між нами» нагадують про перебування Бога серед ізраїльтян у Старому Завіті. Слово «оселилося» є перекладом до ескеносен , від скене  («намет»). І як Бог перебував у наметі (Вих. 40:34), так і Ісус оселився між людей.

Слова «ми … бачили» наштовхують на думку, що автор був очевидцем. А слова «славу Його» стосуються надзвичайної шляхетності і честі, яку Ісус виявляв у своєму житті, своїх чудах, смерті та воскресінні. Слово «Єдинородного» ( моногеноус ; див. Йн. 1:18; 3:16, 18; 1 Йн. 4:9) означає, що Ісус – Син Божий, але в значенні, що цілковито відрізняється від того, коли мова йде про людину, яка вірує і стає Божим дитям. Його зв’язок із Богом є унікальним, адже Він – вічний і має ту ж сутність, що і Отець. Славетне об’явлення Бога через Слово було сповнене «благодаттю та істиною», тобто це об’явлення було і благодатне, і істинне (див. Йн. 1:17).

1:15.  Йоан Христитель безперервно свідчив про Ісуса. Теперішній час грецьких слів «свідчить» і «проголошує» підкреслює даний факт. Ісус був молодшим і розпочав Свою проповідницьку діяльність пізніше, аніж Йоан. Однак Йоан сказав, що оскільки Ісус «існував» ще до нього (зважаючи на Його істинну природу), то Він і «був раніше за» Йоана, хоча і «йде за» ним.

1:16.  Слово, яке стало тілом, є джерелом благодаті ( чарін ), яка об’єднує в собі усі духовні благословення, якими Бог обдаровує людей. Слова «всі ми» стосуються усіх християн, включно з автором Йоаном. Оскільки Його благодать є повною, на християн, немов ті хвилі, що набігають на узбережжя, сходить благодать за благодаттю ( чарін анті чарітос , досл., «благодать за благодать»). Життя християнина – це безперервне прийняття свідчень Божої благодаті, які щоразу приходять на зміну попереднім.

1:17.  Особливою милістю давніх часів був Закон, який Бог дав людям через свого слугу «Мойсея». Жоден інший народ не мав такого привілею. Однак слава Церкви – це об’явлення Божої благодаті та істини «через Ісуса Христа» (див. вірш 14).

1:18.  Може видатися, що речення «Ніхто й ніколи Бога не бачив» (дви. 1 Йн. 4:12) створює певну проблему. Чи ж не казав Ісая : «Мої ж очі бачили Царя, Господа сил»? (Іс. 6:5) Бог по Своїй суті є невидимим (1 Тим. 1:17). Він – Той, «якого ніхто з людей не бачив, ані бачити не може» (1 Тим. 6:16). Та вірш Йн. 1:18 означає, що «ніхто й ніколи не бачив істинної природи Бога». Бога можна побачити завдяки богоявленню чи антропоморфізму, та Його внутрішня сутність чи природа розкривається лише через Ісуса.

Фраза «Єдинородний Син» – це переклад до давньогрецького моногенес тхеос  (див. моногеноус , вірш 14). Йоан, імовірно, завершував свій пролог, повертаючись до істини, проголошеної у вірші 1, про те, що Слово – це Бог. Вірш 18 – це ще одне твердження, яке засвідчує божественність Христа: Він – унікальний, Він – Єдинородний Син Бога, Він – «Син, що в Отцевому лоні». Тож Його особа і є свідченням тісного зв’язку між Отцем та Сином (див. «і з Богом було Слово», вірші 1-2). Окрім того, «Син … об’явив» ( ексегесато ) Отця. Син – це і є об’явлення Отця, і завдяки Його діянням істинна природа невидимого Отця (див. 4:24) проявилася через Сина (див. 6:46).

ІІ. Ісус серед народу (1:19-12:50)

Більша частина Євангелія від Йоана – це опис проповідницької діяльності Ісуса серед ізраїльського народу. Це – «книга знаків», оповідь про сім чуд Ісуса, які засвідчують той факт, що Він – Месія. Окрім знаків тут також подано тлумачення значущості цих знаків і дві довгі приватні розмови (част. 3-4).

А. Перші проповідування Ісуса (1:19-4:54)

1. ПЕРШІ СВІДЧЕННЯ ПРО ІСУСА (1:19-24)

а. Перше свідчення Йоана (1:19-28)

1:19.  Як і в синоптичних Євангеліях, проповідницька діяльність Йоана Христителя мала такий великий вплив, що навіть урядовці з Єрусалиму вирішили дізнатися, хто він такий. Словом «юдеї» автор називав релігійних лідерів цього міста. Тож юдеї послали «єреїв (священиків) та левітів» до Йоана, щоб вони розпитали його про хрещення і його вимоги.

1:20-21.  Йоан сказав: «Я – не Христос (тобто не Месія).» (Див. коментарі до віршів 40-41 щодо значення слова «Месія».) Це було його зізнанням, про що свідчить повторення дієслова «зізнався».

Цікаво, що Йоан відповідав на їхні запитання короткими фразами: «Я – не Христос» (вірш 20), «Ні» (двічі, вірш 21). Він не бажав говорити про себе, бо мав на меті вказати на Іншого. Проповідницька діяльність Йоана нагадувала проповідування Іллі. Він з’явився раптово і навіть одягався, як Ілля. Він намагався навернути людей назад до Бога, як і Ілля в свої часи. А Малахій провістив, що Ілля повернеться перед приходом Месії (Мал. 4:5). Тому багато людей робило припущення, що Йоан – то Ілля. Окрім того, зважаючи на Втор. 18:15 (стосовно Христа; див. Йн. 1:45), люди також очікували на пророка. Та деякі люди помилково вважали, що майбутній «пророк» і Месія – це різні особи (вірш 24; 7:40-41).

1:22-23.  Йоан відповів, що не являв собою жодної з пророкованих осіб, однак пояснив, що його проповідницька діяльність таки була описана у Старому Завіті. Він був голосом ( пхоне ), тоді як Ісус – Словом ( Логос ). Завдання Йоана полягало в тому, щоб підготувати людей до приходу самого Месії. І він виконував це своє призначення «в пустині». (Про значення цитати Йоана з Іс. 40:3, див. коментарі до Мт. 3:3).

1:24-25.  Фарисеї складали дуже важливу в юдаїзмі секту. Їх налічувалося близько 6000 осіб, і вони були дуже впливовими. Вони дотримувалися свого доволі суворого тлумачення Закону і багатьох усних звичаїв. Незначна кількість фарисеїв пережила єврейську війну у 66-70 роках н.е., і їхні вчення лягли в основу талмудського юдаїзму. По суті, їх запитання, адресоване Йоану Христителю, було наступним: «Оскільки ти не володієш ніякими офіційними званнями, то на якій підставі ти хрестиш людей?»

1:26-27.  Йоан знав, що його хрещення насправді лиш передувало істинному хрещенню. Він пояснив, що скоро прийде Той, Кого вони не знали, що Він настільки великий, що навіть він, Йоан, вважав себе негідним прислуговувати Йому (наприклад, розв’язувати Йому «сандалі»).

1:28.  Місцезнаходження Витанії, яка, як зазначив Йоан, була «по той бік Йордану», зараз невідоме. (Це місце не слід плутати з Витанією, де знаходилася домівка Марії, Марти і Лазаря, що поблизу Єрусалиму.) Ще у 200 році н.е. Оріген, відвідуючи Палестину, не зміг її відшукати. Імовірно, ця Витанія знаходилася навпроти Єрихону.

б. Друге свідчення Йоана (1:29-34)

1:29.  Друге свідчення Йоана припало на початок цілої низки днів (див. «Тож наступного дня» у вірші 29; «Другого дня», вірші 35, 43; і «Третього ж дня» у 2:1), коли Ісус прикликав Своїх перших учнів, і вони починали вірити у Нього. Йоан назвав Ісуса Агнцем Божим (див. 1:36; 1 Пт. 1:19). Зв’язок із старозавітними жертвуваннями є, напевно, узагальнюючий. Жертовним підношенням за гріхи всього народу у День великого відпусту був козел (Лев. 16). А щоденними жертвоприношеннями були зазвичай ягнята, але вони не вважалися покутою за гріх. Можливо, Йоан тут мав на увазі саме пасхальне ягня (Вих. 12), а також слова Ісаї, коли він вказав на подібність Месії до ягня (Іс. 53:7). Йоан завдяки Святому Духу побачив Ісуса страждальною Жертвою, яка мала померти за «світу гріх» (див. Іс. 52:12).

1:30-31.  Тут Йоан повторив те, що говорив про Ісуса раніше (вірші 15, 27). На зміну славі Йоана мала прийти слава Ісуса, «був бо (Він) раніш за» Йоана, тобто існував іще до нього. Та чому Йоан сказав: «І не знав я Його». Хоча Йоан та Ісус були пов’язані, зважаючи на той факт, що Марія і Єлисавета були родичками (Лк. 1:36), нічого не відомо про будь-які контакти між ними в роки їх дитинства і юнацтва. Йоан не знав, що Ісус був саме Тим, Хто мав прийти, аж поки сам Отець цього не об’явив. Все, що знав Йоан, зводилося до його завдання підготувати шлях для Нього, «водою хрестивши». Бог пошле Свою людину в Ізраїль у Свій час.

1:32.  У Євангелії від Йоана не йдеться про хрещення Ісуса, та матеріали синоптичних Євангелій тут беруться до уваги (див. «Особливість тексту Йоана» у Вступі ). У Четвертій Євангелії не зазначено, що сходження Духа у вигляді голуба відбулося під час хрещення Ісуса. Важливим тут є те, що невидимий Дух зійшов «з неба» і явив Себе у тілесній формі (як голуб). Йоан бачив, що Дух, «мов той голуб … перебував над» Ісусом (див. Іс. 11:2; Мк. 1:10).

1:33.  Бог («Той, Хто послав» його) сказав Йоану, коли з’явиться знак голуба, то Чоловік, над яким буде цей знак як свідчення сходження і перебування Духа Святого, і буде Тим, Хто христитиме тим самим «Святим Духом». Очищення водою – це одна справа, та очищення, яке дає людині Дух, має зовсім іншу природу. Згодом, на свято П’ятидесятниці, за 50 днів після воскресіння Ісуса хрещення Духом Святим засвідчило початок нової доби (Діян. 1:5; 2:1-3), Доби Церкви, Доби Святого Духа (див. 1 Кор. 12:13).

1:34.  Йоан засвідчив: «Він – Син Божий». Цар із роду Давида, про якого йшла мова у пророцтвах, був Божим Сином (2 Сам. 7:13), а Цар-Месія – це однозначно Син Бога (Пс. 2:7). Фраза «Син Божий» має глибше значення, аніж лише послух Царя-Месії, і показує істинну сутність Ісуса. У Четвертій Євангелії таку фразу не використовують у стосунку до віруючих людей. Їх називають «дітьми» ( текна ; наприклад, Йн. 1:12), тоді як слово «Син» ( хиіос ) використовується лише у стосунку до Ісуса.

2. УЧНІ ІСУСА (1:35-51)

а. Перші учні Ісуса (1:35-42)

1:35-36.  Фраза «другого дня» стосується уже згаданої вище низки днів (див. вірші 29, 35, 43; 2:1). Найбільш вірогідною підставою для такого точного, хронологічного запису є те, що автор мав особливе бажання описати, яким саме чином деякі учні, що були прихильниками Йоана, прийшли до віри в Ісуса. Часові форми у віршах 1:35-36 також є незвичайними. «Стояв Йоан там», поки Ісус «надходив». Ця дія розкриває, як центр оповіді переходить з хрещення Йоана на проповідницьку діяльність Ісуса. Вказуючи на Ісуса, Йоан сказав своїм учням: «Ось Агнець Божий» (див. коментарі до вірша 29).

1:37.  Два учні Йоана почули його свічення і «пішли за Ісусом». Слово «пішли» тут, мабуть, має подвійне значення. Вони пішли за Ним у буквальному розумінні цього слова, а також як Його учні, тобто того дня вони виявили свою відданість Ісусу.

1:38.  Перше, що почули від Ісуса учні, були Його наступні слова: «Чого шукаєте?». З одного боку, Ісус дав їм просте запитання, й учні відповіли на нього, цікавлячись, «де» саме Він жив. Та автор, здається, має тут на увазі щось більше. Можливо, Ісус запитував: «Чого шукаєте в житті?» Слово, яке тут перекладено як «перебуваєш» ( мено ), є улюбленим словом Йоана. Це грецьке слово зустрічається тут в його оповіді вперше. Зі 112 випадків його використання у Новому Завіті, 66 разів воно зустрічається у творах Йоана – 40 у Євангелії від Йоана, 23 у 1 Йн. і 3 у 2 Йн. (William F. Arndt and F. Wilbur Gingrich, A Greek-English Lexicon of the New Testament and Other Early Christian Literature . Chicago: University of Chicago Press, 1957, pp. 504-5). Іноді, як, наприклад, тут, воно означає «перебувати або мешкати у якомусь місці». Кілька разів воно вжито зі значенням «тривати або продовжуватися». Та найчастіше воно має теологічне значення: «залишатися, продовжувати(ся), дотримуватися» (наприклад, Йн. 15:4-7).

1:39.  Ісус відповів: «Ходіть та подивіться». Спершу людина має прийти до Нього, а потім вона зможе «бачити». Окрім того, що ці слова Ісуса означають, що учні зможуть побачити, де саме Він мешкає, вони також, скоріш за все, мають глибше теологічне значення. Два учні залишилися з Ним «того дня», а «було ж близько десятої години». Це була 4 година дня або ж 10 година ранку залежно від того, чи автор Четвертої Євангелії рахував дні, починаючи з 6 години ранку (як зазвичай траплялося у синоптичних Євангеліях), чи починаючи з півночі або ж з полудня. 10 година ранку видається тут більш вірогідною і відповідає офіційному римському підрахунку днів (див. коментарі до 4:6; 19:14).

1:40-41.  «Андрій», один з тих двох учнів, які пішли за Ісусом, першим проголосив Ісуса Месією. У перекладі з давньоєврейської мови слово «Месія» означає «Помазанець», на грецьку мову воно перекладено як «Христос» ( хо Хрістос ). Поняття слова «Помазанець» походить від старозавітного звичаю помазувати священиків і царів олією. Це був своєрідний символ Духа, який вказував на Того, Хто прийде у майбутньому (див. Іс. 61:1). Словом «Месія» почали називати майбутнього Царя з роду Давида (див. Мт. 1:1; Йн. 6:15). Привівши «Симона Петра» до Христа, Андрій зробив таку велику послугу для Церкви, якої не зробила жодна інша людина. Про Андрія ще двічі йде мова у Йоана (6:4-9; 12:20-22), і обидва рази він приводив когось до Ісуса. Учнем, імені якого тут не згадано, зазвичай вважають Йоана, сина Заведея, брата Якова, тобто автора цього Євангелія. У Мк. 1:16-20 Ісус покликав за Собою братів Симона та Андрія, а потім братів Якова та Йоана, які до зустрічі з Ісусом були рибалками.

1:42.  Коли Ісус поглянув на Симона (див. вірш 47), Він вже знав, яка він людина, і якою буде його доля. Ісус дав йому арамейське ім’я Кифа. Петро – це переклад грецькою мовою імені Кифа («скеля»). Ім’я Симона на давньоєврейській мові звучало, скоріш за все, як Симеон (у перекладі грецькою мовою дане ім’я зустрічається також у Діян. 15:14; 2 Пт. 1:1; див. НМВ, примітки). У цьому вірші не вказано, чому саме Ісус змінив ім’я Симона. Та зазвичай вважають, що нове ім’я вказує на діяння Бога, які Він зі Своєї милості робитиме через Петра. Він буде чоловіком-скелею для Церкви впродовж її перших років існування (див. Мт. 16:18; Лк. 22:31-32; Йн. 21:15-19; Діян. 2-5; 10-12).

б. Ісус прикликає Филипа і Натанаїла (1:43-51)

1:43-44.  Хоча перші учні Ісуса були з Галилеї, Він прикликав їх у Юдеї, де вони перебували з Йоаном Христителем. По дорозі на північ, прямуючи до Галилеї, Ісус покликав за Собою Филипа. Рідним містом Филипа була Витсаїда, яка знаходилася на північно-східному боці Галилейського моря (у 12:12 це – Витсаїда Галилейська). Там також перебували Андрій та Петро. З державної точки зору Витсаїда була розташована у Нижніх Голанах на землях Ірода Филипа (Йосип Флавій Юдейські старожитності  18. 2. 1). Ім’я Филипа є грецьким, однак робити висновок про його національну приналежність, виходячи лишень з цього факту, не слід.

1:45.  Филип засвідчив Натанаїлу, що Ісус – це Той, «про Кого Мойсей (Втор. 18:18-19; див. Йн. 1:21, 25) у законі писав і пророки (Іс. 52:13-53:12; Дан. 7:13; Міх. 5:2; Зах. 9:9)». Цікаво, що Филип назвав Ісуса сином Йосифа. Та саме в це учні й вірили у ті часи. І все ж Натанаїл незабаром визнає, що Ісус – «Син Божий» (Йн. 1:49).

1:46.  Натаїл відразу звернув увагу на низьке походження Месії, сказавши: «А що доброго може бути з Назарету?». Натанаїл знав про погану славу Назарету. На його думку Месія мав прийти з Єрусалиму, Хеврону чи якогось іншого визначного міста. Поблажливість Ісуса в даному випадку все ще залишається загадкою для багатьох. Як Слово  могло бути Чоловіком? Однак Филип був досить розумним, щоб не вступати у суперечку. Він лиш спокійно закликав свого товариша прийти та подивитися на Ісуса. Він знав, що тоді усі запитання Натаїла просто зникнуть.

1:47.  Володіючи надприродними знаннями (див. вірш 42), Ісус сказав про Натанаїла: «Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства ( долос , «брехні»),» на відміну від Якова (див. вірш 51 і Бут. 28:12).

1:48.  Натанаїл був збентежений, бо не розумів, звідки Ісус міг його знати. Ісус же відповів, що чудово знав, що саме робив Натанаїл ще до того, як до нього підійшов Филип – він був «під смоковницею». Даний вираз часто означав жити безпечно й вільно (Див. 1 Цар. 5:5; Міх. 4:4; Зах. 3:10). Мабуть, тут смоківниця була місцем для роздумів (див. коментарі до Йн. 1:50-51). Пс. 139 розкриває тему Божого знання людського життя в усіх його деталях.

1:49.  Надприродні знання Ісуса спонукали Натанаїла визнати: «Учителю, Ти – Син Божий, Ти – цар Ізраїлів». Це не означає, що Натанаїл тоді відразу й цілковито осягнув Трійцю чи втілення. Скоріш за все, Він зрозумів, що Ісус – Син Божий, якого прорікали (див. Пс. 2:6-7). Цей майбутній Цар з роду Давида мав на Собі Божого Духа (Іс. 11:1-2), а тому й надприродні знання.

1:50-51.  Ісус пообіцяв Натанаїлу «більше» підстав для віри, мабуть, маючи на увазі чуда у частинах 2-13. Із віршів 1:48, 51 можна зробити висновок, що Натанаїл роздумував над життям Якова, а особливо про випадок, занотований у Бут. 28:12. Якоб бачив, як ангели спускалися вниз і піднімалися вверх по драбині. А Натанаїл побачить «ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого». Як і Яків, який бачив ангелів з неба, що, спускаючись, промовляли до людей землі, так і Натанаїл (та й інші) побачать Ісуса як божественного посередника між небом і землею. Син Чоловічий, а не драбина, є тепер сполучною ланкою між Богом і людьми (див. Дан. 7:13; Мт. 26:64). Можливо, тут Ісус також вказував на те, що Він є новим місцем перебування Бога (Бут. 28:17; Йн. 1:14).

Як Син Чоловічий, Ісус залишив небеса, щоб прийти на землю. Говорячи про Себе, Ісус більш як 80 разів використав словосполучення «Син Чоловічий». Це говорить про Його людську природу і людські страждання, а також про Його діяння як «бездоганного Чоловіка». Фраза «Істинно, істинно кажу вам (досл., «Амен, Амен»)» зустрічається в Йоана 25 разів і щоразу привертає увагу до важливих тверджень: 1:51; 3:3, 5, 11; 5:19, 24-25; 6:26, 32,47, 53; 8:34, 51, 58; 10:1, 7; 12:24; 13:16, 20-21, 38; 14:12; 16:20, 23; 21:18. Цікаво, що такого подвійного «Амен» немає в синоптичних Євангеліях.

3. ПЕРШИЙ ЗНАК ІСУСА (2:1-11)

Перше чудо Ісуса в Євангелії від Йоана не призначалося для всіх людей. Про нього знали лише Його учні, декілька слуг та, можливо, матір Ісуса. Якщо Матей у цей час ще не був учнем Ісуса, то можна тоді пояснити, чому дане чудо не згадується у синоптичних Євангеліях. Серед авторів чотирьох Євангелій лише Йоан був там. Розповідаючи про чуда Ісуса, Йоан використовував слово семеіон , що в перекладі означає «знаки, чудеса» (вірш 11). Він шукав способу привернути увагу людей не до самих чуд, а до їх значення. Чуда – це також і «диво» ( терас ), і «влада» ( динаміс ) і «незвичайна подія» ( парадоксос ).

Це перетворення води на вино було першим з 35 занотованих чуд, які здійснив Ісус. (Див. перелік цих чуд, де саме вони відбувалися і посилання на Євангелії.)

2:1.  Фраза «третього ж дня», можливо, означає «за три дні після прикликання Филипа і Натанаїла». (Див. послідовність днів стосовно фрази «наступного дня» у 1:19, 35, 43.) Щоб добратися до Кани Галилейської з Витанії, яка знаходилася поблизу Юдейського Єрихону (1:28), потрібно було кілька днів. Місцезнаходженням Кани називають околиці Назарету, однак її точне розташування невідоме. «І була там мати Ісусова», проте Йоан не назвав її по-імені (див. 2:12; 6:42; 19:25-27). У своїй Євангелії Йоан жодного разу не називав ні себе, ні матір Ісуса по-імені. (Мати Ісуса пішла до будинку улюбленого учня Йоана [19:27].)

2:2-3.  Весільні бенкети на сході часто тривали впродовж семи днів. Святкувати починали відразу після того, як наречений приводив свою наречену до свого помешкання або до будинку свого батька, перед тим як скріпити шлюб. Коли усі запаси вина вичерпалися, Марія звернулася до Ісуса, сподіваючись, що Він зможе вирішити цю проблему.

2:4-5.  Слово «жінко», яким Ісус звернувся до Своєї матері, може видатися дивним сучасному читачеві, однак у ті часи воно було виявом поваги і доброти (див. 19:26). А ось запитання «Що мені, жінко, - а й тобі?» було доволі поширеним у грецькій мові і стосувалося відмінностей у якихось сферах чи у відношенні до чогось. Демони промовляли ці слова, коли протистояли Ісусу («Що нам, та й тобі …?» [Мк. 1:24]; «Що мені, та й тобі …?» [Мк. 5:7]). Марія мала засвоїти болючий урок (див. Лк. 2:35), а саме те, що Ісус цілковито покладався на волю Бога Отця, і час Його об’явлення залежав від Бога. Фраза «Таж не прийшла година моя!» або їй подібні зустрічаються в Йоана п’ять разів (2:4; 7:6, 8, 30; 8:20). Згодом той факт, що час Його вже прийшов, згадується тричі (12:23; 13:1; 17:1). Слова, якими Марія звернулася до слуг («Що лиш скаже вам, - робіть»), розкривають її покору своєму Синові. Вона Йому довіряла.

2:6-8.  «Було ж там шестеро кам'яних посудин на воду … , (і) кожна вміщала дві або три мірки» води, яку використовували для єврейських обрядів очищення до і після їжі (див. Мт. 15:1-2). Відмінність між старим порядком і новим шляхом є очевидною (див. Йн. 4:13; 7:38-39).

Напевно, ці посудини для води знаходилися не в будинку. Адже староста весільного бенкету, який відповідав за святкування, не знав, що п’є з посудин для ритуального очищення. Для єврея це було б чимось немислимим. Однак слуги саме звідти вичерпали воду, яка стала вином.

2:9-10.  «Коли ж покуштував староста воду, що на вино обернулась», то відчув, що воно є кращим за те, яке вони пили перед тим. Він зазначив, що усупереч загальноприйнятому звичаю, згідно якого найкраще вино подавали «спершу», а «гірше» - згодом, це вино, яке подали останнім, було найкраще. Значення цього чуда полягає в тому, що християнство є попереду юдаїзму. Бог притримав Свій найкращий дар – Свого Сина – «аж он по сю пору».

2:11. Йоан пояснив значення даного чуда як об’явлення величі Христа. На відміну від Мойсея, який перетворив воду на кров в знак Божого покарання (Вих. 7:14-24), Ісус приносить радість. Його перше чудо вказало на милість Божу і на радість, яку Він давав людям за допомогою Духа. Даний знак вказує на Ісуса як на Слово, що стало тілом, тобто на всемогутнього Творця. І щороку Він перетворює воду на вино через процес його ферментації. Тут Він лиш зробив усе миттєво. Більш як 380 літрів вина стали Його подарунком молодій парі. Перше чудо – перетворення – вказало на ті зміни, до яких призведе проповідницька діяльність Ісуса у майбутньому (див. 2 Кор. 5:17). «І учні Його увірували в Нього». Ця віра, яка щойно зародилася, буде неодноразово піддаватися випробуванням і ростиме разом з наступними об’явленнями Ісуса, який є Словом . В даний момент вони б не зрозуміли Його смерті і воскресіння (Йн. 20:8-9), та вони пізнали Його владу.

4. ВІЗИТ ІСУСА У КАПЕРНАУМ (2:12)

2:12.  Перебування Ісуса в Капернаумі, що на північно-західному узбережжі Галилейського моря, впродовж кількох днів було своєрідним проміжним періодом у Його житті. Хоча Капернаум і знаходився на північному сході від Кани, Ісус спускався до нього, бо воно було нижче стосовно рівня моря. Капернаум став Його домівкою (див. Мт. 4:13; Мк. 1:21; 2:1). І з цього моменту Він починає віддалятися від Своєї сім’ї (Мк. 3:21,31-35; Йн. 7:3-5) та від Свого рідного міста Назарету (Мк. 6:1-6; Лк. 4:14-30).

5. ПЕРШІ ПРОПОВІДУВАННЯ ІСУСА В ЄРУСАЛИМІ (2:31-3:21)

а. Ісус очищає храм (2:13-25)

Йоан занотував випадок, коли Ісус очищав храм, на самому початку Його проповідницької діяльності, тоді як в трьох синоптичних Євангеліях очищення храму описується наприкінці Його проповідувань серед людей (Мт. 21:12-13; Мк. 11:15-16; Лк. 19:45-46). Імовірно, було два випадки очищення Ісусом храму, бо між оповідями є певні відмінності. Немає сумніву, що Йоан добре знав синоптичні Євангелії і мав на меті їх доповнити. Перше очищення храму застало людей зненацька. Друге очищення, близько трьох років по тому, стало однією з основних причин Його смерті (див. Мк. 11:15-18).

2:13-14.  Згідно єврейського звичаю (Вих. 12:14-20, 43-49; Втор. 16:1-8) «Ісус вирушив до Єрусалиму» на свято Пасхи (див. два інших святкування Пасхи – одне в Йн. 6:4 і одне в Йн. 11:55; 12:1; 13:1). Воно нагадувало їм про Божу милість, коли Він звільнив євреїв від рабства в Єгипті. Це був дуже слушний час для проповідувань Ісуса.

ПЛАН ХРАМУ

Antonia fortress – фортеця Антонія

Portico – портик

Court of the Gentiles – Двір язичників

Sacred enclosure – Священна огорожа

Court of priests with altar – Двір священнослужителів з вівтарем

Treasury (womens’ court) – Скарбниця (жіночий двір)

Solomon’s porch – портик Соломона

The holy of holies – Святая святих

The holy place – Святилище

Court of Israel – Двір ізраїльський

Royal portico – Королівський портик

Храмом на той час називався і сам храм, і велика територія довкола нього. Саму будівлю храму оточував Двір язичників. (Див. план храму.) Той факт, що на його території продавали і купували тварин, очевидно, можна було пояснити з раціональної точки зору, як зручність для паломників, що прибували в Єрусалим. Однак тут процвітало зловживання, а паломники стали для міста головним джерелом прибутку. Й оскільки в храмі заробляли гроші, саме поклоніння Богу стало також елементом продажу. Міняйли складали для паломників ще одну зручність, оскільки храмовий податок слід було сплачувати у тирських монетах. Проте за обмін там брали доволі великий процент.

2:15.  Малахій передбачив, що одного дня і зовсім раптово прийде Чоловік у храм, щоб очистити релігію цього народу (Мал. 3:1-3). Сильно обурившись, Ісус «повиганяв усіх із храму, геть із вівцями й волами, гроші міняйлів порозсипав і столи поперекидав».

2:16.  Ісус виступив проти того, щоб люди робили дім Його Отця «торговим домом». Він не був проти самої системи принесення пожертв. Однак таким чином сама ціль жертвоприношень втрачалася. Коли Ісус вдруге очищав храм наприкінці Своєї проповідницької діяльності, Він діяв різкіше. Тоді Він сказав, що люди «з нього (з храму) зробили печеру розбишак» (Лк. 19:46; див. Єр. 7:11). Ісус часто називав Бога словами «мій Отець». Лише через Ісуса можна пізнати Отця. «Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» (Мт. 11:27).

2:17.  Учні Ісуса «пригадали» Пс. 69:10, де йде мова про те, що Праведний заплатить ціну за Свою відданість Божому храмові. Ця «ревність (завзятість)» зрештою і приведе Його до смерті.

2:18-19.  «Юдеї» – чи то представники влади, чи самі торговці – зажадали від Ісуса знаку, який би довів, що Він має право міняти існуючий порядок («Юдеї вимагають знаків», 1 Кор. 1:22). Та замість того, щоб задовольнити їх бажання, Ісус дав відповідь з прихованим підтекстом. Як і у випадку з притчами у синоптичних Євангеліях, однією з причин такого загадкового вислову була необхідність заплутати Своїх противників. Він хотів, щоб люди, які Його слухали, замислилися над Його словами, щоб осягнути їх значення. Фраза «зруйнуйте храм цей» має форму наказу, однак її зміст є іронічним або ж умовним. Проте на суді Ісусу висунули обвинувачення в тому, що Він сказав, наче може зруйнувати храм і «за три дні» відбудувати його (Мт. 26:60-61). Подібне обвинувачення висунули й проти Стефана (Діян. 6:14).

2:20-21.  Ірод Великий вирішив замінити храм Зоровавела, бо він не мав такої слави, як храм Соломона (Аг. 2:3). Оскільки робота на храмом Ірода розпочалася у 20 чи 19 році до н.е., «сорок і шість років» будівництва свідчать про його завершення десь у 27 чи 28 році н.е.. Однак робота над усім храмовим комплексом продовжувалася аж до 63 року н.е. Слова юдеїв свідчили ж про те, що за «сорок і шість років» було завершено саму будівлю храму або ж іще один з етапів будівництва. Тому юдеї хотіли знати, як саме Він зможе відбудувати його «за три дні». Адже це неможливо! Грецькою мовою слова «а ти» є дуже категоричними і свідчать про їх зневагу до Ісуса. Звісно ж, під словом «храм» Ісус мав на увазі Своє тіло, яке за три дні після смерті воскресне.

2:22.  Навіть самі учні Ісуса спершу не зрозуміли цих загадкових Його слів. Лиш Воскресіння Господа допомогло їм це осягнути. Вони не бачили потреби у Його смерті, тому й не розглядали ці Його слова в такому сенсі, аж допоки все вже не трапилося. І не розуміли вони Святого Письма, де йшла мова про страждання і смерть Месії (Іс. 52:12-53:12; Лк. 24:25-27).

2:23.  «А коли був Він на свято Пасхи в Єрусалимі», то здійснив інші «чуда», яких Йоан вирішив не описувати. І в результаті усіх цих чуд (якими, скоріш за все, були чуда зцілення) «численні (люди) … увірували в Його ім’я». Однак це, імовірно, не була та віра, про яку йде мова у наступному вірші. Вони вірили, що Він – великий Цілитель, але не в те, що Він – великий Спаситель від гріхів.

2:24-25.  Ісус знав, що скороминучого захоплення чи віри, основою якої були чуда, недостатньо. Багато з Його ранніх послідовників згодом відвернулося від Нього, коли Він не захотів взяти на Себе роль політичного царя (див. 6:15, 60, 66). До Його смерті і воскресіння, а також до сходження Святого Духа, віра в Ісуса не мала міцного підґрунтя. Та володіючи надприродними знаннями, Ісус «потреби не мав, щоб хтось йому свідчив про людину». Як Бог, Він бачить значно глибше всю ту істину, «що міститься в людині» (1 Сам. 16:7; Пс. 139; Діян. 1:24). Частини 3 і 4 Євангелії від Йоана на прикладах розкривають даний факт. Він знав про потребу Нікодима, і розповів самарянці про її минуле (4:29). Зв’язок між частиною 3 і частиною 2 є очевидним (див. «в людині» [2:25] і «один чоловік був» [3:1]).

б. Розмова Ісуса з Никодимом (3:1-21)

3:1.  Никодим був представником найвищої єврейської касти. Він був учителем (вірш 10), фарисеєм, членом синедріону і єврейської правлячої ради. До синедріону входило 70 чоловіків, які несли відповідальність за прийняття рішень, що стосувалися релігії, а також, під головуванням римлян, громадських справ. Іншими двома членами синедріону, яких описано у Новому Завіті позитивно, були: Йосиф Ариматейський (19:38) і законовчитель на ім'я Гамалиїл (Діян. 5:34-39; 22:3). Саме синедріон засудив Ісуса (Лк. 22:66). Згодом Никодим дорікав фарисеям у тому, що вони засудили Ісуса, не вислухавши Його (Йн. 7:50-51), а також допомагав Йосифу Ариматейському з похованням Ісуса (19:39-40).

3:2.  Чому Никодим прийшов «до Ісуса вночі»? Бо боявся? Цей час був звичним для відвідин? Чи, можливо, він хотів, щоб їхню розмову ніхто не переривав, а Ісуса не відволікав, адже біля Нього завжди було багато людей? Йоан не пояснив, чому. І все ж ніч має зловісний підтекст у Четвертій Євангелії (див. 9:4; 11:10; 13:30; 19:39). Никодим розпочав свою розмову з Ісусом наступними словами: «Равві, ми знаємо, що прийшов єси Вчитилем від Бога». Займенник «ми», мабуть, стосується прихильників Ісуса в раді. Звання «Равві» і «Вчитель» є ввічливими й улесливими водночас, однак вони також показали, що Никодим неправильно розуміє істинну сутність Ісуса. Слова «від Бога» у тексті грецькою мовою звучать категорично. «Чуда», які творив Ісус, вказували на те, що Він – Божий Чоловік, тому Никодим хотів поговорити з Ним, як один учитель з іншим.

3:3. Та Ісус не був рівнею Никодиму. Він – «з висоти» ( анотхен ; вірш 31), тому й Никодим мав народитися «з висоти» (вірш 3, НМВ, примітки; анотхен ). Народитися «знову» чи «з висоти» (слово анотхен  має обидва значення; наприклад, «згори» у 19:11 і «знову» у Гал. 4:9) – це пройти через духовне переродження, яке виводить людину з темряви і приводить «у Царство Боже» (див. Кол. 1:13). Царство – це місце влади Бога і блаженств, яке наразі є невидимим, але в свій час буде об’явлене на землі (Мт. 6:10).

3:4.  Никодим розумів, що Ісус не мав на увазі щось безглузде (наприклад, перевтілення чи повторне фізичне народження), та все ж він не міг осягнути природи духовного відродження.

3:5.  Існує чимало тлумачень слів Ісуса про народження «з води та Духа»: (1) «Вода» має стосунок до фізичного народження, а «Дух» – до народження «з висоти». (2) «Вода» пов’язана зі Словом Божим (Еф. 5:26). (3) «Вода» використовується у хрещенні як невід’ємна складова духовного відродження. (Дане припущення суперечить іншим біблійним віршам, з яких стає зрозуміло, що порятунок дає людині сама віра; наприклад, Йн. 3:16, 36; Еф. 2:8-9; Тит. 3:5.) (4) «Вода» є символом Святого Духа (Йн. 7:37-39). (5) «Вода» нагадує про розкаяння, до якого закликав у своїх проповідуваннях Йоан Христитель, а «Дух» – про те, за допомогою кого Христос приходить до людей.

П’яте припущення видається найбільш історично доречним і прийнятним з теологічної точки зору. Йоан Христитель схвилював народ своєю проповідницькою діяльністю і закликом до каяття (Мт. 3:1-6). «Вода» мала нагадати Никодиму про головне послання Йоана Христителя. Отже, Ісус казав, що Никодиму, який бажав «увійти у Царство Боже», слід було навернутися до Нього (покаятися), щоб отримати духовне відродження через Святого Духа.

3:6-7.  Існує два різних царства: царство грішних людей («тіла») і царство Бога («Духа»). Грішна людина не може сама себе духовно відродити. Їй потрібна божественна допомога. Лише Святий Дух Бога може духовно відродити людську душу.

Людям не слід сумніватися у важливості слів Ісуса чи їх відкидати. Їм «треба … уродитися з висоти». Ця потреба є абсолютною і універсальною.

3:8.  Цей вірш містить гру слів, яку неможливо абсолютно точно передати іншою мовою. Грецьке слово пхеума  має значення і вітру, і Духа. Діяння Духа ( пхеума ) невидимі та загадкові, як і подув вітру ( пхеума ). Людина не може їх контролювати.

3:9-10.  Никодим запитав, яким саме чином відбувається духовне переродження. Ісус же відповів, що Никодим, який був вчителем «Ізраїля», мав знати це. Старозавітні пророки говорили про нову Добу і діяння Духа в ній (Іс. 32:15; Єз. 36:25-27; Йоіл. 2:28-29). Знаменитий учитель свого народу мав розуміти, яким чином Бог завдяки Своїй верховній милості може дати людині духовне переродження (1 Сам. 10:6; Єр. 31:33).

3:11.  Однак Никодим не розумів, про що говорив Ісус. Він був яскравим представником народної невіри і відсутності розуміння. Ісус, як і пророки, говорив людям про духовні речі, а євреї відкидали Його свідчення. Слово «свідчення» ( мартиріан ) часто зустрічається у Євангелії від Йоана (див. таблицю до 5:33-34).

3:12.  Оскільки Никодим не міг осягнути основ учення Ісуса про духовне відродження, коли Він використовував для прикладу «земне», то як він міг зрозуміти й повірити у більш абстрактне «небесне», як, наприклад, в Святу Трійцю, Втілення чи майбутнє прославляння Ісуса?

3:13.  «Ніхто не ввійшов у небо», а потім не зійшов на землю, хто б міг дати усім людям зрозумілі уроки стосовно божественних понять. Єдиним виключенням є Ісус, «Син Чоловічий» (див. 1:15-51; Дан. 7:13; Мт. 26:64). Він є «драбиною» між небесами і землею та має доступ у обидва царства (див. коментарі до Йн. 1:15-51). Він «зійшов з неба», втілившись у людську плоть, і «ввійшов у небо», вознісшись. Перед Втіленням Він був на небесах, а тому знає божественні тайни.

3:14-15.  Вознесіння на небо (вірш 13) говорить і про те, що Ісус має «бути піднесеним» (див. 8:28; 12:32). Мойсей підняв мідного змія на палиці як засіб звільнення від покарання за непослух (див. Чис. 21:4-9). Так і Ісус «буде піднесеним» на хресті за людський гріх, щоб віра, з якою люди дивитимуться на Нього, давала вічне життя усім приреченим на смерть.

3:16.  Не має значення, чи належав цей вірш Йоану чи Ісусу. Це – Слово Боже, і воно є важливим підсумком Євангелії. Любов до людей – ось що лежить в основі Божих діянь. Його любов поширюється не лише на якусь окрему групу людей чи народ, його дар призначається усьому світові. Любов Бога знайшла своє вираження в тому, що Він дав людям Свій найдорожчий скарб – Свого єдиного Сина (див. Рим. 8:3, 32). Грецьким словом, яке тут перекладено як «Єдинородного» стосовно Сина, є слово моногене . Воно також зустрічається у Йн. 1:14, 18; 3:18 та 1 Йн. 4:9. Людям потрібно лиш прийняти цей дар, його не треба здобувати чи заслуговувати (Йн. 1:12-13). Людина отримує порятунок завдяки вірі у Христа. Слово «загинув» ( аполетаі ) стосується не повної загибелі, а скоріш жахливої долі «загибелі» у пеклі, що є вічним покаранням у вигляді відокремлення від Бога, який є життям, істиною і радістю. А фраза «щоб кожен … жив життям вічним» говорить про нову якість життя, яку отримує віруюча людина вже зараз і матиме завжди (див. 10:28; 17:3).

3:17.  Хоча світло і кидає тіні, його мета – освітлювати все. Хоча тих, хто не вірить, й засуджено, Бог, посилаючи Свого Сина, мав на меті їх спасти, а не засудити. Бог не отримує задоволення від смерті грішників (Єз. 18:23, 32). Він бажає, щоб кожен отримав спасення (1 Тим. 2:4; 2 Пт. 3:9).

3:18.  Важливою умовою порятунку є віра у завершеність призначення Ісуса, розіп’ятого на хресті. Та люди, які зрікаються світла Слова , перебувають у темряві (1:5; 8:12), а тому уже засуджені Богом. Вони немов ті грішні, помираючі ізраїльтяни, які добровільно зреклися божественного порятунку (Чис. 21:4-9). На противагу ж їм, хто вірить у Христа, той не має «ніякого засуду» (Рим. 8:1) «і на суд не приходить» (Йн. 5:24).

3:19.  Люди люблять «темряву» не заради неї самої, а заради того, що вона приховує. Вони бажають й надалі робити «лихі ( понера , «грішні»; див. вірш 20, в якому використано інше слово з цим значенням) … діла» так, щоб їх ніхто не турбував. Віруюча людина є також грішною , але вона покаялася у своїх гріхах і прийняла Бога (див. 1 Йн. 1:6-7). У своєму значно глибшому значенні любов людини до темряви, а не до Бога Світла (Йн. 1:5, 10-11; 1 Йн. 1:5), – це любов до ідолів. Вона поклоняється і служить «створінню радше, ніж Творцеві» (Рим. 1:25).

3:20.  Як і природнє світло розкриває те, чого не було видно, так і Христос Світло виявляє зло, яке чинить людина. (Слово зло тут є перекладом до слова пхаула  [нікчемний], також зустрічається у Йн. 5:29.) Невіруючі люди не мають вичерпного розуміння життя, ні вартісних рушійних сил, ні відповідної цілі, а тому й приречені. І все ж кожен, хто чинить зло, ненавидить світло (так сильно, як любить темряву, 3:19)». Така людина боїться, що коли вийде на світло, то діла її виявляться нікчемними, і їй доведеться відвернутися від них.

3:21.  Ісус є притягальною силою для Своїх людей. Вони ідуть до Нього і радіють Його об’явленню. І хоча світло є докором для їхніх грішних вчинків, вони ідуть і каються, бо повні віри й правду чинять (див. 2 Йн. 1-2, 4; 3 Йн. 1,4). Завдяки духовному відродженню вони живуть іншим життям, аніж колись, перебуваючи у темряві. І головною в їх житті є віра в Ісуса і Його Слово. А Дух, який постійно з ними, дає їм нову силу, цілі та зацікавлення (2 Кор. 5:17; Еф. 2:10).

6. ОСТАННЄ СВІДЧЕННЯ ЙОАНА ХРИСТИТЕЛЯ (3:22-30)

3:22-24.  На короткий період часу проповідницька діяльність Йоана Христителя частково збіглася з проповідницькою діяльністю Ісуса. Тож «край Юдейський» у ті часи жив ученнями цих двох великих проповідників, які закликали до розкаяння, як необхідної умови входу в Боже царство. І Йоан, і Ісус мали своїх учнів. За ними йшло дуже багато народу. І вони обидва хрестили людей. Твердження про те, що Ісус «христив» (вірші 22, 26), напевно, означає, що Він наглядав за хрещенням, яке проводили Його учні (4:2). Місцезнаходження Енону, що «біля Салиму», невідоме, та, очевидно, воно було розташоване десь на півдорозі між Галилейським і Мертвим морями (та приблизно за три милі на схід від Сихему). Обидві групи хрестили людей, а тому й ці дві «реформаторські» течії користувалися популярністю серед людей. Все це було можливим тому, «ще бо Йоана не (було) посаджено у в'язницю». Це речення розкриває, яким саме чином Четверте Євангеліє доповнює синоптичні Євангелія. Адже вказує на те, що його читачі уже знали про ув’язнення Йоана, бо читали про це в інших Євангеліях (Мт. 14:1-12; Мк. 6:14-29; Лк. 3:19-20) або ж чули з широко поширених церковних переказів.

3:25.  Старанні учні Йоана Христитиля опинилися в епіцентрі суперечки. Один юдей запитав їх, навіщо йому приєднуватися до послідовників Йоана. Він (та й інші; див. «вони» у вірші 26) сперечалися з приводу ритуального «очищення». Тоді були ессенські очищення і фарисейські омивання, тож їх цікавило, для чого їм ще й омиватися по-іншому, приймаючи хрещення від Йоана? Окрім того, кількість людей, які слідували за Ісусом, була більшою (вірш 26).

3:26.  Учні Йоана, мабуть, сердилися й заздрили. (Їх цікавили вчення Йоана, а не Ісуса.) Вони поскаржилися Йоанові, що Ісус, про якого він «свідчив», привернув зараз увагу всіх людей до Себе. Вони тужили за колишніми часами, коли «усі» приходили послухати Йоана, а не Ісуса (Мк. 1:5).

3:27.  Велич Йоана розкривається у його відповіді. Він сказав: «Не може людина щось приймати, коли не дано воно їй із неба». Бог має верховну владу над усім, в тому числі над тим, якими саме благословеннями обдаровувати діяльність тієї чи іншої людини. Якщо кількість прихильників Ісуса зростала, значить на те була воля Божа. Цей принцип Божого верховенства неодноразово проголошується у Євангелії від Йоана (див. 6:65; 19:11), як і в інших книгах Нового Завіту (наприклад, 1 Кор. 4:7).

3:28.  Йоан також пригадав своїм учням, що вони, кажучи так, забували про важливу частину його проповідувань. А саме про те, що, як Йоан сам і свідчив, він – не обіцяний Месія, Бог послав його «поперед Нього», щоб він лиш приготував дорогу для Месії (1:8, 15, 20, 23).

3:29-30.  У зростанні впливу Ісуса на людей Йоан вбачав привід для своєї власної радості. Він пояснив це своїм учням на прикладі весільного звичаю Близького Сходу. «Дружба … молодого» був лише помічником, а не головним учасником весілля. Помічник діяв від імені «молодого» і відповідав за попередні приготування до даної церемонії. Він радів, коли чув, як молодий іде за своєю молодою. Завдання Йоана Христителя полягало в тому, щоб підготувати людей до приходу Христа, «Молодого». Йоан христив лише водою, а не Духом. Тому Ісусу «треба рости», а Йоану «маліти». І не тому, що так краще чи так ось сталося. Ні, просто такий порядок Божий. Йоан добровільно і з радістю приймав зростання популярності Ісуса як частину великого Божого плану.

7. СВІДЧЕННЯ ЙОАНА БОГОСЛОВА (3:31-36)

Лапки в тексті НМВ є сучасним доповненням і думкою перекладачів. Оригінальні грецькі рукописи не містять лапок. Як вказано у примітці НМВ, завершальні лапки можна поставити після вірша 30, а не в кінці вірша 36. Видається за краще розглядати цю частину (вірші 31-36), як свідчення Йоана Богослова (автора цього Євангелія), бо теологічні роз’яснення про Отця і Сина скоріш є характерними для християнської теології, а не для свідчення Йоана Христителя.

3:31.  Тут Йоан Богослов розкрив тему верховенства Ісуса, про що власне говорив Йоан Христитель своїм послідовникам (вірші 28-30). Оскільки Ісус прийшов з небес, Його слова переважають над словами усіх інших релігійних учителів. Кожен учитель, який є всього лиш людиною, має свої земні обмеження (він «з землі» і є «земний»). Однак Слово  – «з висоти» і є «над усіма». Ісус перевершує усіх (Кол. 1:18).

3:32.  Ісус говорив про те, «що бачив і що чув» раніше, спілкуючись зі Своїм Отцем на небесах (див. 1:1, 14). І все ж, не зважаючи на ці незаперечні та надійні свідчення, людство в цілому зреклося Його послання (див. 1:11).

3:33.  Послання Ісуса не зреклися абсолютно всі люди, як можна припустити з огляду на вірш 32. Хто приймає його, той підтверджує або засвідчує той факт, «що Бог правдивий» (див. вірш 21). Зректися цих свідчень – те ж саме, що назвати Бога неправдомовцем (1 Йн. 5:10).

3:34.  Ісус говорить чисту правду про Бога, коли «вимовляє слова Божі», бо «не мірою (без жодних обмежень) дає йому Бог Духа». Старозавітні пророки мали в собі Духа лишень впродовж якогось обмеженого періоду часу для досягнення якихось конкретних цілей.

Апостол Йоан сказав, що Ісус – це Той, «Кого (Сам) Бог послав». Тридцять дев’ять разів у Євангелії від Йоана йде мова про те, що Ісуса послав Бог (вірші 17, 34; 4:34; 5:23-24, 30, 36-38; 6:29, 38-39, 44, 57; 7:16, 28-29; 8:16, 18, 26, 29, 42; 9:4; 10:36; 11:42; 12:44-45, 49; 13:16, 20; 14:24; 15:21; 16:5; 17:3, 18, 21, 23, 25; 20:21). Це засвідчує божественність Ісуса і Його небесне походження, а також верховенство Бога і любов, яка проявилася у втіленні Сина (див. Гал. 4:4; 1 Йн.4:9-10, 14).

3:35.  Стосунки між Сином і Отцем є люблячими і цілковито довірливими. Син отримав усю можливу владу, щоб здійснити наміри Отця (5:22; Мт. 28:18).

3:36.  Людина має лише два варіанти вибору: або вона «вірує в Сина», або «не вірує в Сина» (див. вірші 16, 18). Невіра – це сумний наслідок людського незнання, однак це також і добровільне небажання шукати світла. У Четвертій Євангелії мова про «гнів … Божий» іде лише тут (але див. Одкр. 6:16-17; 11:18; 14:10; 16:19; 19:15). «Гнів» є необхідним, адже за допомогою нього Бог виявляє Своє праведне ставлення до зла, а тому він завжди «перебуває» ( менеі ) над невіруючою людиною. Цей гнів людина відчує на собі у майбутньому, проте він існує вже зараз. За безкінечний гріх і непослух людина врешті отримає своє безкінечне покарання (Мт. 25:46).

8. ПРОПОВІДНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ІСУСА У САМАРІЇ (4:1-42)

а. Розмова Ісуса з самарянкою (4:1-26)

4:1-3. В оригіналі грецькою мовою ці вірші є одним довгим реченням, які є своєрідним вступом до другої довгої розмови з Ісусом. Фраза «коли ж Господь дізнався, що» (вірш 3) є також першою фразою у вірші 1 в оригіналі грецькою мовою. Раптова популярність Ісуса, засвідчена зростанням кількості Його послідовників, призвела до того, що фарисеї завернули на Нього особливу увагу. Та оскільки Ісус діяв згідно Божого плану, Він знав, чим закінчиться Його проповідницька діяльність. Однак до того визначеного часу Він мав діяти обережно, а тому, щоб уникнути передчасного конфлікту з фарисеями (7:6, 8, 30; 8:20; див. 12:23; 13:1; 17:1), Ісус «полишив … Юдею і подався знову до Галилеї».

Ця друга розмова слугувала ще одним прикладом того факту, що Ісус «відав … сам, що міститься в людині» (2:25). Самарянка є цілковитою протилежністю Никодиму. Він шукав, вона ж була байдужа; він був шанованим правителем, вона – вигнанкою; він був серйозним, вона – зухвалою; він був євреєм, вона ж – невартою нічого самарянкою; він був (очевидно) доброчесним, вона – розпутною; він був правовірним, вона – єретиком;  він був добре обізнаний у релігійних питаннях, вона ж була неуком. І все ж, не зважаючи на усі ці відмінності між цим «священиком» і жінкою з низів, їм обом слід було народитися знову. Вони обоє мали ті потреби, які міг задовольнити лише Ісус.

4:4.  «А треба було Йому переходити Самарією». Цей шлях з Юдеї до Галилеї був найкоротшим, та не єдиним. Туди також можна було добратися через Перею, що на схід від річки Йордан. (Див. два шляхи на карті.) В часи Ісуса євреї, які ненавиділи самарян, зазвичай обирали східний шлях, щоб уникнути необхідності простувати через Самарію. Однак Ісус обрав шлях через Самарію, маючи на меті зустрітися з людьми, яких євреї так сильно зневажали. Як Спаситель світу Він шукає і спасає зневажених людей і вигнанців із суспільства (див. Лк. 19:10).

Карта, ДВА ШЛЯХИ МІЖ ЮДЕЄЮ І ГАЛИЛЕЄЮ

The Great Sea (Mediterranean) – Велике море (Середземне)

Galilee – Галилея

Sea of Galilee – Галилейське море

Samaria – Самарія

Sychar – Сихар

Perea – Перея

Jerusalem – Єрусалим

Judea – Юдея

Dead Sea – Мертве море

«Самарія» за часів Нового Завіту знаходилася посеред Палестини, Юдея – на південь від неї, а Галилея – на північ. Самарія не мала політичної відокремленості, а тому там і не було Римом призначеного правителя. Самаряни були людьми змішаної крові різних рас, а їх релігія – це синкретизм (суміш різних релігій) і різновид юдаїзму. Їхнім місцем поклоніння була гора Герізім. Навіть сьогодні в Ізраїлі існує невелика група самарян, які зберегли свої традиції.

4:5-6.  Селище «Сихар» знаходилося неподалік Сихему. Більшість науковців стверджують, що місцезнаходженням Сихару є сучасна Акра, однак дехто вказує на Телл Балату. Сихар знаходився між горою Евал і горою Герізім. Криниця, яка стоїть у наші дні поблизу Сихару, може бути «криниця Яковова». Поле, яке Яків дав «синові своєму Йосифові», згадується у Бут. 48:21-22. Про те, як він купив це поле, йдеться у Бут. 33:18-20. Втомлений від довгої дороги, Ісус «присів біля криниці; було ж під шосту годину». Згідно римського підрахунку часу це була 6 година по опівдні. (Див. коментарі до Йн. 1:39; 19:14.) Оскільки Ісус все ж дійсно був людиною, Він відчував і спрагу, і втому, і біль, і голод. Звісно, Він також мав усі властивості Божества (всезнання, всемогутність й інші).

4:7-8.  В той час, як учні Ісуса пішли «до міста харчів купити», Ісус зробив щось незвичайне: Він заговорив до «самарянки», з якою ще ніколи не зустрічався. Вона походила з краю Самарянського, а не з самого міста Самарія. Жінка була приголомшена тим фактом, що єврей попросив її дати Йому води. Згідно тогочасних звичаїв жінкам не можна було вести світські бесіди з чоловіками, євреї не говорили з самарянами, й особливо вважалося неприпустимим, коли між собою починали розмову незнайомці. Єврейський рабин скоріш би помер від спраги, аніж порушив ці умовності.

4:9.  Здивована і зацікавлена таким звертанням жінка ніяк не могла зрозуміти, як це Він насмілився просити у неї «напитися», не мали ж «бо зносин юдеї з самарянами». У примітках НМВ подано інший переклад цього грецького речення зі словом синчронтаі  («спілкуватися» або «ділитися»): євреї «бо не користуються посудом, яким до того користувалися самаряни.» Такий переклад також можна вважати вірним. Згідно закону рабинів 66 року н.е. самарянок вважали жінками, у яких постійно ідуть менструації, а тому вони були нечистими. Тож якщо єврей пив з чаші самарянки, він сам ставав ритуально нечистим.

4:10.  Заволодівши її увагою і викликавши зацікавленість, Ісус відповів загадкою, щоб змусити її замислитися. Він наче сказав: «Ти була б значно більш приголомшена, якби знала, ким Я насправді є. Ти, а не Я, ставила б запитання!» В даному випадку до роздумів її спонукали аж три запитання водночас: (1) Хто Він? (2) Що таке «дар Божий»? (3) Що таке «вода жива»? З одного боку, жива вода – це проточна вода, а з іншого – це Святий Дух (Єр. 2:13; Зах. 14:8; Йн. 7:38-39).

4:11-12.  Вона не правильно зрозуміла слова «вода жива» і думала лише про воду з криниці. Криниця Якова була «глибока», тож як Він зміг дістати її живу воду? Сьогодні археологи називають цю криницю однією з найглибших у Палестині. «Чи більший Ти за батька нашого Якова?» – спитала вона. В оригіналі грецькою мовою на це запитання можна відповісти лише заперечно. Вона не могла збагнути, що Він міг бути більшим за Якова. Той факт, що вона, говорячи про Якова, використала словосполучення «батька нашого Якова», є доволі цікавим, адже євреї називали його засновником свого  народу. Оскільки та криниця мала велику передісторію, жінку цікавило: « А що ж власне має цей Чужинець? »

4:13-14.  Ісус почав їй розкривати істину, яку приховала його загадкова відповідь. Вода з криниці Якова може втамувати спрагу тіла лише на якийсь час. А «вода», яку дає Ісус, гарантує постійне задоволення потреб людини і її бажань. Окрім того, хто п’є Його живу воду, матиме в собі джерело «такої води, яка струмує в життя вічне» (див. 7:37-39). Це внутрішнє джерело відрізняється від води з криниці, яку, щоб дістати, треба добре потрудитися. Ісус тут говорив про Святого Духа, який дає віруючій людині порятунок, і вже її вустами може пропонувати порятунок іншим.

4:15.  «Жінка» не могла осягнути усієї глибини Його слів, бо була грішною і цікавилася лише матеріальною стороною життя. Вона лиш зрозуміла, що маючи джерело, вона не відчуватиме «більше вже спраги» і їй не доведеться так важко працювати.

4:16-18.  Оскільки вона ніяк не могла осягнути Його істини (1 Кор. 2:14), Ісус звернувся до її найбільш насущної проблеми. (Імовірно, вона так і не дала Йому води. Він забув про Свою фізичну потребу, щоб задовольнити її потребу духовну.) Ісус запропонував їй закликати «чоловіка свого» і з ним повернутися назад. Він зробив це зумисно, щоб показати їй, що все вже про неї знає (див. Йн. 2:24-25). Цей Незнайомець знав про її шлюби, навіть про те, що на той момент вона жила в гріху. Тож всього в кількох словах Ісус розкрив її гріховне життя і необхідність порятунку.

4:19-20.  Відповідь самарянки є дуже цікавою! Ісус не був лиш єврейським учителем, який проходив повз її землі. Оскільки Він мав надприродні знання, то, очевидно, був Божим пророком. Та замість того, щоб визнати свій гріх і покаятися, вона спробувала Його переключити на іншу тему. Чи зможе Він вирішити давню суперечку? Згідно релігії самарян місце божественного поклоніння знаходилося на верхівці гори Герізім, що неподалік, тоді як євреї стверджували, що це місце – на храмовій горі в Єрусалимі. То хто ж мав рацію у цій суперечці?

4:21.  Фраза «час надходить» (див. вірш 23) стосується смерті Ісуса, яка розпочне нову епоху поклоніння Богу. Завдяки діянням Духа в Добу Церкви центром поклоніння уже не будуть храми, подібні на ті, що на горі Герізім і горі Сіон.

4:22. Ісус прямо висловлювався стосовно тем, які вони обговорювали. Релігія самарян знаходилася в безладі та була хибною: «Поклоняєтесь ви, не знавши кому». Не через них мало прийти спасіння всього людства. Ізраїль був обраним народом Бога, який мав великі привілеї (Рим. 9:4-5). Коли Ісус сказав: «Від юдеїв бо й спасіння,» – Він не мав на увазі, що усі євреї були порятовані або що були вони особливо побожними. Фразу «від юдеїв бо й спасіння» слід розуміти у значенні, що воно можливе лише через Ісуса, який був власне нащадком Авраама.

4:23.  З приходом Месії прийшов і «час» для нового порядку поклоніння. «Справжні поклонники» – це люди, які усвідомлюють, що Ісус є Істиною Бога (3:21; 14:6) і єдиним Шляхом до Отця (Діян. 4:12). Поклонятися «у .. правді», отже, поклонятися Богові через Ісуса. Поклонятися «у дусі», отже, поклонятися новому царству, яке Бог об’явив людям. Отець шукає істинних «поклонників», бо хоче, щоб люди жили в правді, а не в обмані. Кожен є поклонником (Рим. 1:25), та через гріх багато людей залишаються сліпими, а тому повсякчас вірять у нічого не варті речі.

4:24.  «Бог – Дух». Він не є одним із багатьох духів. Він – єдиний і має невидиму природу. Він не обмежується якимсь одним місцеперебуванням. «Поклонятися» Богу можна лише через Того (Ісуса), Хто є виявом Божої невидимої сутності (1:18), і через діяльність Святого Духа, який відкриває віруючій людині Боже царство (див. 3:3, 5; 7:38-39).

4:25.  Самаряни очікували на прихід Месії. Та вони не сподівалися, що Він буде помазаним царем з роду Давида, оскільки відкидали увесь Старий Завіт, окрім П’ятикнижжя. Виходячи з Втор. 18:15-18, вони очікували на Месію, який вирішить усі їхні проблеми. Тепер самарянка розуміла частину з того, про що говорив Ісус. Вона також чекала того дня, коли прийде Месія «і все звістить», і все роз’яснить.

4:26.  Слова Ісуса, в яких Він розкриває, що є Месією («То я, що говорю з тобою»), є дещо незвичними. Як правило, під час Своєї проповідницької діяльності у Галилеї і Юдеї (див. 6:15) Він уникав таких заяв, які можна було б з політичної точки зору витлумачити невірно, і говорив про Себе: «Син Чоловічий». Однак в розмові з цією самарянкою його слова не можна було б витлумачити як підбурювання до повстання народних зелотів, тому, мабуть, Він і не боявся висловлюватися відкрито.

б. Настанови Ісуса учням (4:27-38)

4:27-30.  Схвильована словами Ісуса і прибуттям Його учнів жінка «побігла в місто». З радості вона навіть забула «свій глечик». Для неї тепер було більш важливо поділитися своєю новою вірою з іншими. Її слова: «Ідіть но і подивіться на Чоловіка, що сказав мені все, що я робила,» – мали на меті розпалити їх зацікавленість. Можливо, у тому селі серед тих, хто чув її оповідь, були і її колишні співмешканці. Можливо, вони навіть запитували себе: « Чи знає цей Чоловік ще й про нас? »

«Чи, бува, не Христос він?» – спитала вона їх. Дослівніше її запитання звучало наступним чином: «Це не може бути Месія, чи не так?» Таке запитання наштовхувало на хоча й непевну, все ж заперечну відповідь. Вона зумисно подала своє запитання таким чином, бо знала, що люди не сприймуть таке категоричне твердження від жінки, особливо з її репутацією. Як і Ісус оволодів її увагою через зацікавлення, так і вона викликала в людей інтерес. Тож вони вирішили вияснити все особисто.

4:31-32.  Коли учні заговорили до Ісуса, вони відчули, що щось трапилося. Вони залишили Його втомленого і спраглого, а тепер їжа і вода не були для Нього важливими. Його настрій змінився. Вони запропонували Йому їжу, але Він відповів їм іншої загадкою: «Їстиму я їжу, незнану вам.»

4:33-34.  Той факт, що учні не могли зрозуміти, що відбувається, спонукав Ісуса розтлумачити їм свою відповідь. Як і завжди, учні, роздумуючи, обмежувалися матеріальними потребами. Тому Ісус їм сказав: «Їжа моя … – волю чинити Того, Хто послав Мене.» Це не означає, що Ісус не мав фізичної потреби їсти, скоріш тут мова йде про те, що Його найбільшим бажанням було чинити волю Бога (див. 5:30; 8:29). Він знає, що людина живе не хлібом єдиним, «але всім, що виходить з уст Господніх» (Втор. 8:3). Для Нього головними є духовні цінності, а не матеріальні. «Діло Його (Отця Свого) вивершити» – ось що Ісус мав найперше робити (див. Йн. 17:4).

4:35.  Фермери проходять через період очікувань, який триває від часу засівання і до часу збирання врожаю. Фраза «ще чотири місяці, і жнива настануть» була, мабуть, місцевим прислів’ям. Однак у духовному царстві немає довгих періодів очікування. Ісус прийшов, тож тепер настав час можливостей. І все, що зараз потрібно, – це духовне бачення і сприйняття. Якби учні поглянули довкола, то побачили б людей, яких мучить духовний голод. Самаряни у своїх білих одежах, які йшли у напрямку до них з села (вірш 30), напевно, нагадували пшеничні поля, що «вже для жнив доспіли».

4:36-38.  Як женці, учні мали великий і вартісний привілей вести людей до віри у Христа. «Інші (вже) трудилися», засіваючи. Тут, мабуть, йде мова про старозавітних пророків або про проповідницьку діяльність Йоана Христителя, який готував дорогу для Христа. Та обидва – і сіяч, і жнець – отримають свою винагороду. Женці збирають «плоди … для життя вічного», тобто учні Ісуса брали активну участь у проповідуваннях стосовно питань смерті і життя серед людей (2 Кор. 2:15-16).

У стародавні часи період збирання врожаю був справжнім святом (Рут. 3:2, 7; Іс. 9:3). І в час спасіння буде велика радість (див. Лк. 15:7, 10, 32). Учні мали надзвичайний привілей бачити, чим усе завершиться (Йн. 4:38). Сіячеві ж важче, бо він не бачить результату миттєво. Йоан Христитель збурив народ своїм закликом покаятися, та він помер задовго до свята П’ятидесятниці, коли учні з великою радістю спостерігали за тим, як тисячі людей прийшли до віри у Ісуса.

в. Розкаяння самарян (4:39-42)

4:39.  Незначне пожвавлення серед самарян було помітне, адже прозвучала тема зречення Ізраїлем свого Месії (1:11) і звістка про порятунок не лише одних євреїв (3:16; див. Діян. 1:8). Свідчення жінки хоча й не було необхідним («Я ж бо не від людини свідоцтво приймаю,» Йн. 5:34), та все ж виявилося ефективним. Той факт, що Ісус знає, що у кожної людини в душі і що Він відає усе про життя інших, є прямою вказівкою на Його божественність (Пс. 139; Йн. 1:47-49; 2:24-25).

4:40-41.  Свідчення жінки спонукало самарян до особистої розмови з Ісусом. «Він і лишився на два дні там». Слово «лишився» (від мено , «залишатися, перебувати») є улюбленим теологічним словом Йоана (див. 3:36; 6:56; 15:4 та інші; і коментарі до 1:38). «Та й багато більше увірували з-за Його слова». Його послання і спонукало їх до віри. Особисте засвідчення разом з посланням Ісуса є і зараз дієвим засобом вести людей до спасіння.

4:42.  Віра, яка базується на свідченні іншого, є лиш другорядною. Істинна віра спонукає до свого власного контакту і розмови з Ісусом. «Самі бо чули» – ось що є сильнішою підставою для віри. Ісус – це «світу Спаситель» не у тому значенні, що кожен отримає порятунок (універсальність), а в тому, що Його світло світить усім (1:9). Світло призначається не лише ізраїльському народові, але й людям усякого «народу, і племен, і людностей, і язиків» (Одкр. 7:9).

9. СИН УРЯДОВЦЯ (4:43-54)

4:43-45.  Після Своєї дводенної проповідницької діяльності у Самарії Ісус разом зі Своїми учнями пішов на північ у Галилею. «Сам бо Ісус посвідчив: «Не має пошанування пророк у своїй батьківщині». Це прислів’я, промовлене Ісусом (див. Мт. 13:57; Мк. 6:4), згадав сам автор Йоан. Тож Його батьківщиною є Юдея чи Галилея? Чи Його батьківщина небеса, а на Його землі ізраїльській Його зреклися? В цілому галилеяни ставилися до Ісуса прихильніше, однак навіть там були люди, які намагалися Його вбити (Лк. 4:18-30). Йоан, напевно, готував своїх читачів до майбутнього зречення. Таким чином він, мабуть, говорив, що не зважаючи на теплий прийом, яким Ісуса зустріли в Галилеї, Його все ще істинно не приймали (див. Йн. 2:24-25; 4:48). Їх дуже вразило Його очищення храму «на святі в Єрусалимі» (2:13-22) і Його чуда (2:23). Однак той факт, що люди захоплювалися Ним як Цілителем (див. Мк. 5:21, 24б), не завжди означав, що вони у Нього вірили (Мк. 6:1-6).

4:46-47.  Фраза «один царський урядовець» не дає зрозуміти, ким саме цей урядовець був. Він міг бути язичником або ж євреєм, сотником або урядовцем нижнього рангу в суді Ірода. Імовірно, він все таки був євреєм, бо Ісус включив його до групи людей, які хотіли «чудес та див» (вірш 48; див. 1 Кор. 1:22). Його син «слабував», і не має сумніву, що він, як батько, спробував вже все, що лиш було доступне в тих краях. Через це, мабуть, і втратив своє положення й усі гроші, та й подався з Капернауму у селище Кана, що за 20-25 миль, сподіваючись на те, що Цілитель порятує його сина від смерті.

4:48.  Звертання Ісуса до цього чоловіка було хоча й різке, однак і необхідне. Віра, яка базується виключно на дивовижних чудах, не є істинною (див. 2:23-25). Багато людей має сумнів і відмовляється вірити в Ісуса, якщо не стає свідком «чудес ( семеіа ) та див ( терата )». Віра в Ісуса є просто необхідною, та не усі віруючі мають можливість на власні очі побачити привселюдні чуда (див. Мт. 16:1-4; 1 Кор. 1:22).

4:49.  Урядовець не мав ні сили, ні бажання сперечатися з приводу цього теологічного питання. Він міг лише просити милосердя, бо його «дитина» помирала.

4:50.  Ісус дуже спокійно відповів урядовцю, який перебував у глибокому відчаї. Він сказав: «Іди, син твій живий.» Якщо цей урядовець і дійсно вірив, що Ісус може оздоровити його дитину у Капернаумі, то він також і вірив словам Ісуса тут у Кані. Тож він повірив «слову, що вирік йому Ісус, та й пішов собі».

4:51-53.  По дорозі назад урядовець, напевно, увесь час розмірковував над обіцянкою Ісуса. Його слуги зустріли його з доброю новиною. «Син його (був) живий-здоровий». Урядовець запитав, «о котрій годині йому полегшало». Зважаючи на відповідь слуг, оздоровлення хлопця не було випадковістю, адже воно трапилося саме в той момент, коли Ісус дав йому Свою обіцянку. Це було «о сьомій годині», що за римським підрахунком часу відповідало 7 годині вечора. І чоловік «увірував сам, та й увесь дім його». Урок, який люди отримали, виходячи з цього випадку, полягає в тому, що Ісус має владу рятувати людей від смерті навіть з великої відстані. Його Слово має владу творити дійсність. І людям лиш треба повірити Його Слову.

4:54.  Обидва чуда у Галилеї (перетворення води на вино [2:1-11] і оздоровлення сина урядовця) показують, що Ісус є саме Тим, Кого Бог обіцяв колись людям. І все ж обидва ці чуда були дещо приховані від широкого загалу людей. Лише учні і декілька слуг бачили чудо, яке сотворив Ісус на весіллі, і це оздоровлення не відбулося перед усіма людьми.

Б. Суперечки Ісуса з релігійними лідерами у Єрусалимі (част. 5)

1. ІСУС ОЗДОРОВЛЮЄ НЕДУЖОГО ЧОЛОВІКА (5:1-15)

5:1.  «По тому було свято юдейське, тож Ісус прибув до Єрусалиму». З тексту невідомо, про яке саме свято йшла мова у даному випадку. Однак це могла бути Пасха. Ісус уже тричі приходив до Єрусалиму на це свято (2:23; 6:4; 11:55). Мабуть, тут Йоан мав на меті лише вказати причину того, чому Ісус прийшов в Єрусалим.

5:2.  На північ від храму знаходилося «купелеве місце, … (яке) зветься Витесда» (див. карту, на якій показано місце розташування купелі). Під час розкопок купелі «при Овечих воротах» археологи знайшли п’ять портиків або «критих переходів», які засвідчили точність опису місцезнаходження купелі тут у Четвертій Євангелії. Насправді, ця купіль складалася з двох купелей, що знаходилися поруч.

Карта,  РОЗТАШУВАННЯ КУПЕЛІ ВИТЕСДА

The pool of Bethesda – купіль Витесда

Gordon’s calvary & garden tomb – Голгофа Гордона і садова могила

Traditional calvary & tomb – традиційна Голгофа і могила

Antonia fortress – фортеця Антонія

Temple – храм

Herod family palace – палац для членів сім’ї Ірода

Herod’s palace – палац Ірода

Home of Caiaphas – помешкання Каяфи

Upper room – Верхня світлиця

5:3а.  «Сила недужих», яка в них лежала, символізувала духовне становище тогочасного світу.

5:3б-4.  Найперші рукописи не містять цих віршів. Їх, напевно, додали згодом з метою роз’яснити, чому вода в купелі зрушувалася (вірш 7). Люди вірили, що то ангел приходив і «заколочував воду». Хто першим поринав у ту воду, одужував. Жоден збережений грецький рукопис, датований роками до 400 року н.е., не містить цих слів.

5:5.  У суботній день (вірш 9) під час свята Ісус звернув увагу на одного недужого, який хворів уже «тридцять і вісім років». Йоан не вказав, якою саме була його хвороба і чи нездужав він з дитинства. Та у будь-якому разі його становище було безнадійним.

5:6.  Слово «довідавшись» не говорить про те, що Ісус отримав цю інформацію від інших. Під ним Йоан мав на увазі, що Ісус зрозумів усю ситуацію завдяки Своєму всезнанню ( гноус ; див. 1:48; 2:24-25; 4:18). Ставлячи цьому чоловікові запитання, яке могло видатися доволі дивним – «Бажаєш одужати?» – Ісус мав на меті привернути до Себе увагу чоловіка, розбудити його віру і вселити надії. З духовної точки зору найбільшою проблемою недужої людини є те, що вона або не визнає, що хвора (див. Іс. 1:5-6; Лк. 5:31), або не хоче вилікуватися. Люди часто є щасливими, принаймні на якийсь час, перебуваючи у гріху.

5:7.  Чоловік відповів, що йому бракувало не бажання зцілитися, а можливості отримати це оздоровлення. Не маючи сили і друзів, він не міг поринути у купіль першим, коли «ото вода зрушиться». Він робив відповідні спроби, однак усе марно.

5:8.  Тоді Ісус мовив до нього: «Устань, візьми ложе твоє і ходи!» Його наказ уже передбачав його беззаперечне здійснення. Тож як і у випадку з Лазарем (11:43), саме слово Ісуса здійснило Його волю. Ця ситуація ілюструє силу навернення. Коли людина починає вірити, Бог починає діяти. І все це відбувається через Його Слово.

5:9-10.  Всевладність Бога стала очевидною, коли чоловік отримав миттєве зцілення. Він «взяв ложе своє і почав ходити». М’язи, які давно вже були атрофовані, повністю відновилися. Ісая передбачив, що в часи Месії «кульгавий, мов олень, підскочить» (Іс. 35:1-7). Тож тут в Єрусалимі трапилося привселюдне чудо, яке вказувало на те, що прийшов Месія.

Субота була головною темою суперечки Ісуса з релігійними лідерами (див. Мк. 2:23; 3:4). Згідно Закону Мойсея людина мала відпочивати від роботи сьомого дня. Однак додаткові закони, які згодом дописали самі єврейські релігійні представники влади, були дуже складними і обтяжливими. Ці вигадані людьми звичаї часто нівелювали істинний божественний намір, який містив в собі Божий Закон. «Суботу установлено для людини» (Мк. 2:27), щоб вона могла відпочити і мала час для молитви та радостей. Та згідно жорстоких єврейських законів (не старозавітних), якщо людина брала і несла щось з громадського місця собі додому у суботу і робила це з власної волі, тоді вона заслуговувала на смерть через побиття камінням. Тож у даному випадку на оздоровленого чоловіка чатувала небезпека втратити своє життя.

5:11.  Зцілений чоловік чудово розумів скрутність свого становища, а тому спробував оминути будь-якої відповідальності за порушення звичаю, кажучи, що він лиш виконував наказ.

5:12-13.  Тож не дивно, що релігійні лідери зацікавилися особою того чоловіка, який наказав недужому порушити їх правила. «Та одужалий не знав, хто Він». Видається, що в даному випадку зцілення відбулося за відсутності віри. Ісус оздоровив цього недужого в знак милосердя до його потреби, а також з метою проявити славу Бога через нього. Тож відразу після того «Ісус зник у натовпі» (див. 8:59; 10:39; 12:35), а Його особа залишилася невідомою.

 5:14-15.  Згодом Ісус «знайшов» того оздоровленого чоловіка «у храмі», мабуть, для того, щоб з ним поговорити. Видається, що колишній недужий діяв, як невдячна людина. Адже його поведінка показувала його з негативного боку. Застереження Ісуса («не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталось») не означає, що недуга того чоловіка була наслідком якогось конкретного гріха (див. 9:3), хоча, зрештою, усі хвороби й смерть є від гріхів. Слова Ісуса лиш вказали тому чоловікові, що його недуга, яка тривала впродовж 38 років, це ніщо у порівнянні з вічним пеклом. Ісуса цікавить зцілення не лише фізичного тіла людини. Набагато більш важливим є зцілення людської душі від гріха.

2. ПРОМОВА (5:16-47)

5:16.  «Вчинив бо Він (Ісус) те в суботу». Окрім вже згаданого випадку з оздоровленням недужого (5:1-15), Йоан згодом описав ще й випадок зцілення сліповродженого, який також трапився у суботу (част. 9). Збирання колосків (Мк. 2:23-28), оздоровлення сухорукого (Мк. 3:1-5), зцілення жінки, яка була скорчена впродовж 18 років (Лк. 13:10-17), і оздоровлення чоловіка з водянкою (Лк. 14:1-6) – усе це відбулося у суботу. Тож, як видно з цих оповідей, теології чи то філософії Ісуса і Його опонентів дуже відрізнялися. Опоненти Ісуса впродовж суперечки з Ним раз-по-раз зазнавали приниження, тоді як Він сам щоразу отримував схвалення від людей. Тож не дивно, що противники Ісуса переслідували Його, маючи на меті підловити Його на чомусь і вбити (Йн. 5:16, 18; 7:19, 25).

5:17.  Сьомого дня (Бут. 2:2-3) Бог відпочивав від Своєї роботи по Створенню світу. Та Ісус вказав на безперервність творчої роботи Бога, що слугувало виправданням Його діяльності у суботу. Бог щоденно підтримує всесвіт, породжує життя і навідується на суди. Тож і Його Син може виявляти милосердя й співчуття у суботу. На слова «Отець мій» слід звернути особливу увагу. Ісус не казав: «Ваш Отець» чи хоча б «наш Отець». І Його противники це зауважили. Вони  зрозуміли, що Він таким чином заявляє про Своє божественне походження.

5:18.  Суперечка щодо суботи уже була достатньою підставою для їх ненависті до Ісуса, тож той факт, що Він «Бога Своїм Отцем називав», розлютив їх ще більше, адже вони цього прийняти аж ніяк не могли. У їхньому розумінні, Бог не має Собі рівних. А тому такі слова Ісуса були для них величезним богохульством. На їхню думку, той факт, що хтось є «рівним Богові», говорить про існування двох богів, а це вже політеїзм. Лише дуже зарозуміла людина могла прирівняти себе до Бога. У Талмуді чотирьох осіб було названо зарозумілими через те, що вони прирівнювали себе до Бога. Це язичницькі правителі Хірам, Навуходоносор, Фараон і юдейський цар Йоас.

5:19.  Ісус пояснив, що Він не є чимось окремим від Отця і не виступає Його супротивником. Його діяльністю керує не Він сам. Отець спрямовує Свого Сина, якого сам і послав до людей. В Своїх діяннях Син наслідує Отця, і обидва завжди діють разом. (Див. коментарі до 1:51 до речення «Істинно, істинно кажу вам».)

5:20.  Син не є відділеним від Отця і не бунтує проти Нього. Їх стосунки – це вічна любов. Син не просто виконує частину Божої волі. «Отець … усе появляє Йому, що сам чинить». З допомогою Отця Син здійснить навіть більш дивовижніші за фізичне зцілення діла.

5:21.  Одним з виняткових привілеїв Божества є влада над життям і смертю. (Цар ізраїльський запитав Наамана: «Хіба я Бог, щоб умертвляти й оживляти?» [2 Цар. 5:7]) Одним із більш дивовижніших діл Ісуса (Йн. 5:20) є той факт, що Він дає життя. «Син дає життя, кому захоче». Саме так Він і вчинив, коли вирішив оздоровити одного чоловіка з-поміж багатьох недужих. Щоб дати життя, потрібне і духовне (вічне) життя, і воскресле тіло.

5:22.  Окрім того, що Син може давати життя, Він ще й має право судити (див. вірш 27). Сам Бог дав Ісусові це есхатологічне виняткове право.

5:23.  Єдність Ісуса з Своїм Отцем є такою довершеною, що навіть пошана людей у Них одна на Двох. Хто «не почитає» Бога Сина, той «не почитає» Бога Отця.

5:24.  Оскільки Ісус є єдиним цілим зі Своїм Отцем і має відповідні божественні привілеї, про які йде мова у 19-23, то віра у Його послання і Його Отця вже зараз може дати людині вічне життя (див. 3:36). І в майбутньому її не будуть судити (така людина «на суд не приходить» [див. 3:18; Рим. 6:13; 8:1], бо вона вже перейшла з царства смерті у царство життя [див. Еф. 2:1, 5]). Подібна фраза – «перейшли від смерти до життя» – зустрічається у Біблії ще один раз (у 1 Йн. 3:14).

5:25.  Влада Ісуса давати життя може підняти людину навіть з гробу (11:43), може дати тим, що в гробах (5:28-29), як і тим, кого спіткала смерть духовна (вірш 24), вічне життя. (Фраза «надходить час» зустрічається в Йоана чотири рази: 4:21, 23; 5:25, 28.)

5:26-27.  Тепер промова Ісуса повернулася до двох головних сфер впливу Бога: життя (вірші 21, 24-26) і суду (див. вірші 22, 24-25, 27). Ісус мав владу чинити і те, і інше, бо сам «Отець … Синові (це) дав». І це надбання Ісуса є одночасно і вічним, і тимчасовим. Христос, Слово , в Собі має життя як вічний дарунок Отця (1:4), а під час Втілення Він також отримав «владу … суд чинити, Він бо – Син Чоловічий» (див. Дан. 7:13).

5:28-29.  Ісус сказав, що Його слухачам не слід дивуватися Його словам про те, що прямо зараз усі, хто вірить в Нього, «від смерти перейшов у життя» (вірш 24), бо у майбутньому за Його наказом усі воскреснуть у своїх тілах. Про це всезагальне воскресіння йде мова у Дан. 12:1-2. Йн. 5:28-29 є однією з кількох частин цієї Євангелії, де відкрито йде мова про кінець світу.

Самі по собі фрази «ті, що чинили добро» і «ті, що зло чинили»  вказують на спасіння, яке отримує людина за добрі вчинки, або ж на прокляття за погані.  Хто істинно народився по-новому, живе іншим життям. Вони слухають Його (14:15), перебувають у Ньому (15:5-7) і ходять у світлі (8:12; 1 Йн. 1:7). Їх порятував Агнець Божий, який приніс Себе в жертву за них і тим звільнив їх від покарання за гріхи. Порятунок можливий через віру в Христа. Прокляття приходить через зречення від Божого Сина (Йн. 3:36).

5:30.  Цей вірш є проміжним. Він підсумовує частину про єдність Ісуса з Отцем (вірші 19-30), яка закінчується так, як і розпочалася, а саме вказівкою на те, що Син «не спроможен … нічого діяти від себе самого», тобто без волі Отця (див. вірш 19). Його суд, як і все, що Він чинить, походить від волі Отця. Він є довершеним Представником Отця і Його  Виконавцем. Воля Ісуса – чинити волю Отця (див. 4:34; 8:29), що ще раз доводить Його божественну сутність.

5:31-32.  Тут уже Ісус плавно переходить від обговорення Своєї єдності з Отцем до свідчення, яким Отець за Нього «свідчить». Видається, що вірші Йн. 5:31 і 8:14 суперечать один одному. Однак у них іде мова про різні речі. У 5:31 Ісус мав на увазі, що єврейські релігійні лідери не сприймуть свідчення, яким Він свідчитиме сам за Себе. Вони розцінять його як зухвале самовихваляння. А в іншому вірші (8:14) свідчення за самого Себе є цілком правдивим, бо лиш Він сам може знати про себе усе. Ісус підтвердив, що не бажав, щоб Його визнали ще одним Богом. Він був задоволений, що має змогу виконувати волю Бога і що Отець за Нього «свідчить».

5:33-34.  Як уже зазначалося раніше (див. 1:7), поняття «свідчення» чи «свідоцтва» є важливим у Євангелії від Йоана. Таблиця «Скільки разів використано слова «свідчення» і «свідчити» (грецькою мовою) у писаннях Йоана» розкриває, якою великою увагою наділяв їх Йоан у своїх творах.

Йоан Христитель виконував роль свідка. Хороший свідок розповідає правду такою, якою її знає. Свідчення Йоана про Ісуса носило постійний характер («він посвідчив правду»). Ісусові не потрібне було «від людини свідоцтво», та діяння Йоана допомогли людям, бо він показав їм, як вийти з темряви на світло. Йоан чинив так, «щоб … спаслися» люди. Його проповідницька діяльність користувалася великою пошаною серед людей, та вона лиш готувала їх до приходу Месії і вказувала на Ісуса як на Агнця Божого.

5:35.  Йоан «був світич», а не справжнє Світло (1:9). На короткий період часу єврейський народ прийняв його вчення і радів його проповідуванням. На якусь мить вони навіть повірили, що прихід Доби Месії близько. І хоча часом його проповідування і його дошкульні слова звучали як докір усім їм, люди дуже захоплювалися його проповідями. Вони гадали, що не зважаючи на те, що Ізраїлю слід було виправитися, їхні вороги будуть знищені.

5:36.  Хоча Йоан Христитель постійно свідчив про Бога, Він не зробив жодного чуда (10:41). «Чуда» – це особливі діяння, які Бог доручив здійснювати Своєму Синові. Ці чуда були передбачені у Старому Завіті (Іс. 35:5-6). Тож діяння Ісуса були прямим свідченням того, що Бог – з Ним, і що Він діє через Нього (див. слова Никодима [Йн. 3:2]; логіка Ісуса [Мк. 3:23-29]; і урок від колишнього сліпця [Йн. 9:30-33]).

5:37-38.  Свідком Ісуса є Його Отець. «Отець, який послав Мене, свідчить за Мене.» Але коли і як Отець свідчив чи свідчить про Ісуса? Можливими відповідями є: (1) під час хрещення Ісуса (Мт. 3:17), (2) під час переображення (Мт. 17:5), (3) під час урочистого в’їзду (Йн. 12:28), (4) у діяннях Ісуса (3:2), (5) у думках і серцях людей (6:45). Найбільш імовірним є припущення, що Ісус мав на увазі діяльність Бога в душах тих людей, коли Він впливав на їх прийняття того факту, що Ісус є Істиною (6:45; 1 Йн. 5:9-12). Опоненти Ісуса не знають Бога. Вони не мають жодної можливості побачити Бога чи поспілкуватися з Ним. Його Слово – це Його звістка про спасіння. Однак цю звістку вони не прийняли («І слова його не маєте, що перебувало б серед вас»; слово «перебувало» є перекладом до менонта , від мено , «залишатися, перебувати»), бо зреклися Ісуса.

5:39-40.  Єврейські релігійні лідери дуже старанно вивчали Старий Завіт. Вони вірили – якщо людина зможе осягнути слова цього тексту, то вона отримає доступ у прийдешнє царство. А люди, які не знали Закону, на їх думку, були прокляті (7:49). Подібним чином і зараз багато хто вважає, що сам процес вивчення Біблії уже є достатнім для спасіння, і люди не бачать, що вона є шляхом до знань про Бога і побожності. Так чи інакше, але ці єврейські релігійні книжники не бачили і не розуміли істини («лежить покрівець на серці їхнім», 2 Кор. 3:15), а тому не змогли прийняти той факт, що Ісус і є обіцяним Месією. Він є звершенням старозавітної системи жертвоприношень, щирим, праведним Слугою Яхве, прийдешнім Пророком, Сином Чоловічим, Царем Давидовим, обіцяним Сином Божим і великим Первосвящеником. Не зважаючи на очевидність Божого об’явлення, релігійні лідери не захотіли до Нього «прийти, щоб жити життям вічним» (див. Йн. 3:19-20).

5:41-42.  Євреї, мабуть, думали, що Ісус був засмучений через те, що релігійні лідери офіційно його не визнали. Але Він заперечив. Вони гадали, що знають Його бажання, та насправді це Він їх знав і розумів причину їх невіри (див. 2:24-25): вони не мали «в собі любови до Бога». Головна заповідь закликає людей любити Бога (Вих. 20:4; Втор. 6:5). І великий гріх мають ті, хто зрікається Його, любить і служить «створінню радше, ніж Творцеві» (Рим. 1:25).

5:43-44.  Про те, що їм бракувало любові до Бога, свідчило наступне: (1) Вони зреклися Христа, який прийшов «в ім’я Отця» і був Його «Представником». Хто кривдить чи зрікається посланця, той чинить те ж саме стосовно того, хто його послав. (2) Вони приймали лжевчителів і лжепророків. А це ніяким чином не мало стосунку до істини. Окрім того, вони бажали, щоб їх приймали і схвалювали грішники, а схваленням і волею                                                                         «самого Бога» нехтували. Істинна віра була неможливою, бо вони шукали не ту ціль: людину, а не Бога.

  5:45-47.  Ісус прийшов як Спаситель, не Суддя (див. 3:17). Він не мав потреби звинувачувати людей. Це Мойсей, приписам якого вони немов би слідували, засудить їх, бо вони порушили завіт, який він уклав, і не прийняли Того, про Кого він «писав». Фраза «на якого ви сподівання покладаєте» говорить про їх надію на те, що вони отримають спасіння за свої хороші вчинки, які відповідають приписам Закону.

Якби євреї дійсно вірили Мойсею, то вони вірили б і Христу, адже Мойсей про Нього писав. Тут Ісус не мав на увазі якісь конкретні вірші зі Старого Завіту (див. Бут. 3:15; 22:18; 49:10; Чис. 24:17; Втор. 18:15) чи певні поняття (наприклад, свято Пасхи, манна, скеля, підношення чи первосвященство). Він просто сказав, що Старий Завіт дуже чітко вказує на Нього. Та оскільки вони відкинули одкровення Мойсея (див. Лк. 16:29-31), вони й зреклися слів Ісуса. Згодом Ісус також сказав, що й Ісая писав про Нього (Йн. 12:41).

В. Одкровення Ісуса у Галилеї (6:1-7:9)

1. ЧУДА ІСУСА НА СУШІ І НА МОРІ (6:1-21)

а. Перше помноження хлібів (6:1-15)

Чудо, з допомогою якого Ісус нагодував 5000 чоловіків, є єдиним, про якого йде мова в усіх чотирьох Євангеліях (окрім воскресіння Ісуса). Уже лиш цей факт вказує на його надзвичайно важливе значення. Господь сам його розтлумачив у Своїй довгій промові (вірші 22-71). Це чудо було дуже незвичайним видовищем і засвідчило те, чого так палко очікували від прийдешнього Месії. Однак після його розтлумачення багато послідовників Ісуса перестало слідувати за Ним (вірш 66).

6:1-2.  Хоча фраза «по тому» є неточною в плані визначення проміжку часу між попередньою і цією подіями, його можна визначити, виходячи з синоптичних Євангелій. Отож, за цей час Ірод Антипа убив Йоана Христителя (Мк. 6:14-29; див. Йн. 3:24), учні проповідували по всій Галилеї (Мк. 6:7-13, 30-31), багато людей цікавилося Ісусом, а Ірод Антипа Його шукав (Лк. 9:7-9). Тож між подіями Йн. 5 і 6 пройшло, мабуть, шість місяців. З віршів 1-2 стає зрозуміло, що Ісус подався разом зі Своїми учнями на північно-східний берег «Галилейського … моря», щоб там відпочити. Це море також називали Тиверіядським (див. 21:1), за назвою міста, яке Ірод Антипа збудував на західному узбережжі. Але «сила народу» прийшла до Ісуса навіть у таке «самітне» (див. Мт. 14:13; Мк. 6:32) і «пусте» (Мт. 14:15) місце.

6:3-4.  Згадка про «гору», можливо, не є випадковою, а слугує аналогією до гори Синай, на якій перебував Мойсей (див. вірші 31-32). А вказівка на те, що то «було вже недалеко до Пасхи» є, головним чином, теологічною, а вже потім хронологічною. Люди вже думали про кров, тіло, ягнят і опрісноки. А також вони дуже хотіли, щоб прийшов новий Мойсей і звільнив їх з-під влади Риму.

Оскільки це вже була друга Пасха, про яку згадав Йоан (див. 2:13, 23), і оскільки він згадував ще принаймні одне інше свято Пасхи (13:1 [достеменно невідомо, про яке саме єврейське свято йде мова у 5:1]), можна припустити, що проповідницька діяльність Ісуса тривала вже майже три роки. Тож події, описані у частині 6, відбулися приблизно за рік до Його розп’яття на хресті.

6:5-6.  Запитуючи Филипа: «Де хліба нам купити, щоб оцим дати їсти?» – Ісус не мав на меті отримати від нього конкретну відповідь. Це був лиш ще один урок для учнів. Филип походив із Витсаїди (1:44), яка була найближчим до них містом, тож він міг знати про можливості дістати їжу в цих краях. Филип відповів, що знайти хліб для тисяч людей вже увечері у цих маленьких сусідніх селах неможливо. Йоан же написав, що Ісус задав Филипу таке запитання, «іспитуючи його». Бог випробовує людей, щоб зміцнити їхню віру, яка дозволить їм мужньо протистояти спокусам чинити зло (див. Бут. 22:1-18; Як. 1:2, 13-15; 1 Пт. 1:7).

6:7.  Сума, необхідна для того, щоб хоч трохи закупити людям їжі, була дуже великою: дослівно, «двісті динаріїв». Один динарій складав денну заробітну платню робітника, тож сума в 200 динаріїв відповідала восьмимісячному заробітку. Навіть якби хліба в сусідніх селах було достатньо, учням не вистачило б на нього грошей. Вони мали у своєму розпорядженні лиш ті гроші, які давали їм люди, що підтримували проповідницьку діяльність Ісуса (див. Мк. 6:7-13).

6:8-9.  На відміну від Филипа, Андрій пішов до людей, щоб дізнатися, а чи немає якось їжі в когось з них (див. вказівку Ісуса: «Підіть та подивіться»; Мк. 6:38). Та все, з чим він повернувся, була лиш невелика кількість їжі, яку мав з собою «один хлопчина». І саме ця неспроможність звичайних людей допомогти іншим дала можливість Ісусові проявити співчуття і Свою владу. «П'ять ячмінних хлібів» нагадують про випадок, коли пророк Єлисей нагодував 100 чоловіків 20 ячмінними хлібами (2 Цар. 4:42-44). Але тут між людьми був Той, Хто значно перевершував Єлисея.

6:10-11.  Як Пастух від Бога, Ісус наказав розсадити «овець» (див. Мк. 6:34) на зеленій траві (див. Пс. 23:2). Згідно з Мк. 6:40 люди посідали групами по 50 і 100 чоловік. У такий спосіб їх було легко полічити, а їжу без труднощів розподілити. Чоловіків там було «тисяч із п’ять», а також жінки і діти (Мт. 14:21). Тож, загалом, Ісус нагодував близько 10000 людей.

Оскільки ці землі були пустинними і відбувалося це все на свято Пасхи, Ісус був неначе Мойсей з людьми в пустелі, які потребували чуда у вигляді їжі. Йоан не описав, яким саме чином трапилося це чудо. Ісус воздав «хвалу», однак тут не йде мова про тайну євхаристії, як стверджують деякі науковці. Побожні євреї завжди воздавали хвалу до і після споживання їжі. Коли Ісус «розподілив» їжу (з допомогою учнів [Мк. 6:41]), усі стали свідками дивовижного помноження хлібів.

6:12-13.  Фраза «коли ж вони наситилися» показує, що Йоан мав намір підкреслити, що тут трапилося чудо. Деякі науковці намагаються пояснити це чудо, кажучи, що це був лише священний або ж символічний прийом їжі. Інші ж твердять, що «чудо» було в тому, що люди ділилися їжею. Однак ці раціональні пояснення жодним чином не узгоджуються із дійсним значенням слів Йоана.

Той факт, що учні назбирали «дванадцять кошів» куснів, був також частиною їхньої науки, адже таким чином Ісус показав їм, що Його більш ніж достатньо для задоволення їхніх потреб. Згодом Він згадав про їхнє духовне неуцтво (див. Мк. 8:17-21). І хоча учні були ближчими до Ісуса, аніж люди з натовпу, вони також залишалися духовними сліпцями (Мк. 6:52).

6:14-15.  «Побачивши чудо ( семеіон )», люди пригадали пророцтво Мойсея про те, що Пророк подібний на нього з’явиться поміж них (Втор. 18:15). Мойсей нагодував людей. Мойсей звільнив їх від рабства. Ісус нагодував людей. Ісус міг звільнити їх з-під влади ненависних римлян.

Люди побачили Його чудо, та не зрозуміли його значення. Вони хотіли «узяти Його, щоб зробити царем». З цього видно, якою шаленою популярністю серед людей користувався тоді Ісус, однак це також було для Нього великою спокусою. Чи зміг би Він отримати царство без Хреста? Ні. Царство Ісусові дасть Його Отець (див. Пс. 2:7-12; Дан. 7:13-14). І воно не буде з цього світу (Йн. 18:36). Шлях волі Отця знаходиться в іншому напрямку. Перш ніж Він стане правлячим Левом Юдеї, Він має стати Агнцем Божим, який візьме на Себе гріх усього світу (1:29).

б. Ісус ходить по воді (6:16-21)

6:16-17.  Згідно з Мк. 6:45 Ісус наказав Своїм учням сісти «в човен» і поплисти до Витсаїди, поки Він відпускатиме народ. З Витсаїди вони подалися до Капернауму. Обидва селища знаходяться на північному краю Галилейського моря. «Учні Його зійшли на морське узбережжя», бо місцевість та горбиста і висока зі східного боку. Коли вони вийшли в море, сіло сонце і здійнявся вітер. Ісус був високо в горах й молився. Звідти Він бачив їхні потуги (Мк. 6:45-48).

6:18-19.  Західний вітер, який зазвичай здіймався ввечері, застав їх у відкритому морі. Вони прямували йому назустріч, а тому недалеко змогли відплисти і, «веслувавши, втомились» (Мк. 6:48). Галилейське море відоме своїми раптовими і сильними бурями. «Пропливли вони з двадцять п'ять чи тридцять стадій», тож знаходилися десь посередині моря. Вони «налякались», коли побачили постать Ісуса, який ішов «морем». І вирішили, що то примара (Мк. 6:49). Існують доволі раціональні припущення, що в даному випадку Ісус ішов по піску вздовж узбережжя або ж плив на великій балці чи колоді, та жодне з них не узгоджується з даним текстом. Усе це відбулося «близько четвертої сторожі ночі», тобто десь між 3 і 6 годинами ранку (Мт. 14:25; Мк. 6:48).

6:20-21.  Речення «Це я» дослівно звучить як «Я Є», і його Ісус промовив (у 8:58) із сильним теологічним значенням. У даному контексті Ісус, здається, лиш давав Своїм учням зрозуміти, що перед ними саме Він. Коли ж вони Його впізнали, то захотіли «Його взяти на човен». Фраза «але човен відразу пристав до землі, до якої прямували», мабуть, вказує на ще одне чудо. Два чуда на суші і на морі демонструють, що Ісус – це Годувальник («хлібом»), який дає життя (про що власне й буде йти мова у наступній частині), і Спаситель, який турбується про Своїх людей й оберігає їх. Він втручається тоді, коли їх обсіли труднощі, і визволяє їх із них.

2. ТЕОЛОГІЧНА ПРОМОВА (6:22-71)

6:22-25.  Люди, яких Ісус нагодував, все ще перебували на східному узбережжі моря. Вони бачили, як Ісус наказав Своїм учням сідати в той єдиний човен, який там був. Та оскільки Ісус сам не сів у той човен, то люди подумали, що Він залишився у тих землях. За якийсь час вони зрозуміли, що Його там не було. «Інші ж човни прибули з Тиверіяди», тож люди вирішили шукати Ісуса у Капернаумі і «сіли в човни». Запитання людей «Коли ж ти прибув сюди?» є своєрідним вступом до Його довгої промови у Капернаумі (вірш 59). Ісус не пояснював, як і коли Він перетнув море, бо чудо Його ходіння по воді призначалося лише Його учням.

6:26.  Ісус розпочав Свою промову урочистими словами: «Істинно, істинно говорю вам» (див. коментарі до 1:51). Ісус промовляв ці слова чотири рази у цій промові (6:26, 32,47, 53). Вони привертали увагу до важливості того, чому Ісус збирався навчати. Він висловив їм Свій докір за те, що рушійною силою їхнього слідування за ним, було матеріальне (в даному випадку їжа), духовного ж розуміння їм бракувало. Вони «чуда бачили», а для них це була лиш звичайна їжа. Вони не змогли осягнути істинного значення того, свідками чого стали.

6:27.  Коли Ісус сказав: «Працюйте не на ту їжу, яка проминає,» – Він мав на увазі, що людям слід витрачати свої зусилля на те, що триватиме вічно. «Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих» (Мт. 4:4). Матеріальна їжа не є довговічною, а ось духовна їжа веде до вічного життя. Син Чоловічий (який має доступ у небеса [Йн. 3:13]) «дасть» людям цю духовну їжу, яка по суті є самим Христом (6:53).  Сам «Бог Отець назнаменував», що Ісус є справді небесною «їжею».

6:28.  Люди зрозуміли, що Ісус говорив їм про те, що Бог має Свої певні вимоги до них. Тож, якщо Він розповість їм про ці Божі вимоги, вони виконають їх. Вони вірили, що можуть догодити Богові і за свої хороші вчинки отримати вічне життя (див. Рим. 1062-4).

6:29.  Відповідь Ісуса на їх запитання цілковито суперечила їх сподіванням. Вони не могли догодити Богові, роблячи щось хороше. Існує лиш одне «діло Боже», тобто одна Божа вимога. Вони мають «вірувати в Того, Кого Він (Отець) послав». Через свою гріховність люди не можуть догодити Богові своїми хорошими вчинками і за це отримати спасіння (Еф. 2:8-9; Тит. 3:5). Бог вимагає, щоб люди визнали свою неспроможність порятувати себе самостійно і прийняли Його дар (Рим. 6:23).

6:30-31.  У відповідь люди зажадали отримати «знак» ( семеіон ; див. «юдеї вимагають знаків» [1 Кор. 1:22]). Вони гадали, що Бог вимагав, щоб вони «побачили й увірували». Та, насправді, Він хотів, щоб вони повірили, і лиш тоді вони зможуть побачити (див. Йн. 11:40). Вони не мали віри чи духовного розуміння, однак усвідомлювали, що Ісус проголошує щось нове.

Оскільки Він дав їм зрозуміти, що є більшим за Мойсея, то вони й підсумували: «Якщо Ти більший за Мойсея, то і зроби більше, ніж Мойсей». Люди, які просили Ісуса про знак, напевно, відчули, що той факт, що Ісус нагодував 5000 чоловіків, не можна прирівняти до хліба з небес, який дав Мойсей. Вони також пригадали «манну» як божественний дар (Вих. 16; Чис. 11:7). На їх думку, помноження хлібів Ісусом було менш значимим чудом, адже Мойсей годував людей манною впродовж 40 років. Та вони не врахували двох важливих аспектів. По-перше, багато з ізраїльтян, які отримували їжу від Мойсея, не були віруючими. Адже важливим є не розмір чуда, а розуміння його значення (див. Лк. 16:29-31). По-друге, і Мойсей, і Ісус були ознаменовані Божими знаками. Тож їх обох слід було слухати і вірити їм.

6:32. Починаючи урочистими словами («Істинно, істинно говорю вам»; див. вірші 26, 47, 53), Ісус пояснив, як саме вони помилялися щодо чуд Мойсея. (1) Отець, «не Мойсей», дав манну. (2) Отець і зараз, не лише в минулому, давав їм «манну». (3) «Хліб правдивий з неба» – це Ісус, а не манна. Таким чином вигадані ними переваги Мойсея і його знаку зводяться нанівець. Манна – це їжа для тіла, і вона була потрібна. А Ісус – це повне забезпечення усіх можливих потреб людей від Бога. Ісус неодноразово казав, що прийшов з небес (вірші 32-33, 38, 41-42, 50-51, 58).

6:33.  Бог – це Джерело всього життя. Син містить життя в Собі (1:4; 5:26), і Він прийшов, щоб дати справжнє і вічне життя людям. Гріх руйнує їхній зв’язок із Богом, який є Життям, тому вони помирають і духовно, і фізично. Христос зійшов «з неба», щоб дати світові «життя». Тож Ісус є істинним Божим Хлібом.

6:34.  І все ж люди не зрозуміли, що Ісус і є тим істинним Хлібом, про який Він їм говорив. Як і жінка біля криниці (4:15), вони попросили у Нього цю кращу їжу. І вони бажали мати її «повсякчасно», а не лише впродовж 40 років, як манну.

6:35.  «Я – хліб життя». Цими словами Ісус вказав людям на ще два аспекти, в яких вони помилялися: (1) Їжа, про яку Він говорив, – це Особа, а не якийсь товар. (2) Якщо людина перебуває у правильних стосунках з Ісусом, то вона отримує вічне задоволення своїх потреб, а не лиш тимчасове. Це «Я (є) – …» речення є першим з цілої низки важливих ««Я (є) – …» одкровень (див. 8:12; 10:7, 9, 11, 14; 11:25; 14:6; 15:1, 5). «Хліб життя» – це хліб, який дає життя. І саме Ісус є тією «їжею», яка потрібна людям. У західній культурі хліб є додатком, однак тоді він був основною їжею. Ісус пообіцяв: «Хто приходить до Мене – не голодуватиме; хто в Мене вірує – не матиме спраги ніколи». Ці слова в оригіналі грецькою мовою звучать дуже категорично.

6:36.  Потім Ісус висловив докір людям в тому, що їм бракувало віри. Вони мали велику перевагу над іншими, адже бачили Його на власні очі, і все ж вони не вірили. Сам факт споглядання не обов’язково приводить до віри (див. вірш30)

6:37.  Тоді Ісус роз’яснив їм їхню відсутність віри. Отець є верховним у житті людей. Це Бог вирішує, хто «прийде» до Його Сина. Тому Син не хвилюється про те, що Його діяння будуть марними, бо сам Отець приведе людей до Ісуса. Ісус упевнений у цьому. І люди можуть мати цю впевненість також. (Див. відповідь недужого на запитання Ісуса: «Бажаєш одужати?» [5:6-9]). Хто прийде до Ісуса за спасінням, того Він у жодному випадку не відкине. (див. 6:39).

6:38-39.  Потім Ісус повторив, що «зійшов з неба». А зробив Він це для того, «щоб волю … чинити … Того, Хто» Його послав. Воля Отця полягає в тому, щоб ті люди, яких Він сам дає Своєму Синові, не зазнали жодних втрат, і усі повернулися до життя в час воскресіння (див. вірші 40, 44, 54). Ці вірші є дуже сильними, адже вони засвідчують вічний захист віруючої людини.

6:40.  У цьому вірші повторюються і підсилюються слова Ісуса з попередніх віршів. Хто «бачить і вірує» в Ісуса, житиме «життям вічним» (Йн. 6:47, 50-51, 54, 58) і «останнього дня» воскресне (див. вірші 39, 44, 54). Це засвідчив сам Бог Своєю «постановою» (див. Рим. 8:28-30).

6:41-42.  «Юдеї», які були ворожими і невіруючими людьми, «обурились», коли Ісус заявив, що походить з небес. Як і їхні предки у пустелі, ці юдеї ремствували (Вих. 15:24; 16:2, 7,12; 17:3; Чис. 11:1; 14:2, 27). Їхні доводи видавалися цілком логічними: чоловік, батьків якого знають, не може бути «з неба» (Мк. 6:3; Лк. 4:22). Вони не розуміли Його істинного походження і Його дійсної сутності. Вони сказали, що Він – «Син Йосифів», проте вони не знали про Непорочне зачаття та Втілення

. Він зійшов з небес, бо Він є Словом  (Йн. 1:1,14).

6:43-44.  Ісус не робив спроб переконати їх у протилежному, лиш висловив їм докір за ремствування і вказав їм на всюдисущу діяльність Бога. Не їм Його судити. Без Божої допомоги будь-яке оцінювання Божого Посланця буде хибним. «Ніхто не спроможен прийти до» Ісуса чи повірити в Нього без божественної допомоги. Люди знаходяться під таким сильним впливом гріха і невіри, що лиш Бог може привести їх до Ісуса (див. вірш 65). Однак не лише Бог може приводити людей до Сина. У 12:32 Ісус сказав: «Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе.» Тут Ісус мав на увазі, що не лише євреї будуть порятовані, а й «греки» (тобто язичники; 12:20). А хто буде порятований, також і воскресне (див. 6:39-40).

6:45.  На підтвердження Своїх слів про порятунок завдяки Божій милості Ісус навів цитати зі Старого Завіту. Цитату «Усі будуть поучені Богом» взято з книги одного з пророків, імовірно, Іс. 54:13, хоча у Єр. 31:34 звучить та сама думка. Це «поучання» Бога стосується Його діяльності у душах людей, за допомогою якої Він спонукає кожного прийняти істину про Ісуса і піти за Ним. «Кожен, хто вчув від Отця, той, навчившися», прийде до Ісуса і повірить в Нього.

6:46.  І все ж це таємне знання від Бога не є якимсь прямим містичним зв’язком людини з Богом. Відомо ж, Бог приходить лише через Ісуса, Боже Слово  (див. 1:18). В той час, коли людина стоїть перед Ісусом, слухає Його слова і бачить Його діяння, Бог робить Свою роботу в її душі.

6:47-48.  Ці два вірші підсумовують вчення Ісуса у даній дискусії. Фраза «Істинно, істинно говорю вам» зустрічається тут уже втретє з чотирьох разів, що є у цій частині (див. вірші 26, 32, 53). Фраза «Хто вірує» в оригіналі грецькою мовою є дієприкметниковим зворотом у теперішньому часі, а, отже, характеризує людину, як постійно віруючу. Той «живе життям вічним» і зараз, і завжди. Потім Ісус повторив Своє твердження: «Я – Хліб Життя» (див. коментарі до вірша 35).

6:49-50.  «Манна» задовольнила лиш певну потребу. Вона дала можливість людям продовжити на якийсь час їх фізичне життя. Ізраїльтяни не злюбили її і, зрештою, «померли». Ісус є Хлібом іншого виду. Він – «з неба» і дає життя. Людина, яка їсть з того Хліба, не помре.

6:51.  Оскільки Ісус – це Хліб Життя, що ж тоді означає фраза «коли хтось цей хліб їстиме»? Багато науковців, які тлумачать Біблію, припускають, що тут Ісус говорив про Тайну Вечерю. Ця частина і дійсно може пролити світло на значення Тайної Вечері у стосунку до смерті Христа.  Тайна Вечеря відбулася аж через рік після подій, описаних у цій частині, споживання Його плоті і крові  слід розглядати як щось сакраментальне. Їсти «Хліб живий» – це вірити у Нього, приходити до Нього (вірш 35), слухати Його (вірш 45) і бачити Його (вірш 40). Їсти з цього Хліба – отже, жити «повіки» (див. вірші 40, 47, 50, 54, 58). Після одкровення Ісуса про Хліб Він також вказав, що не лише Отець дає людям цей Хліб (Ісуса), а також і Він сам дає їм Себе: «І Хліб, що його Я дам, це – тіло Моє за життя світу.» Спасіння можливе лише через жертовну смерть Божого Агнця (1:29). Через Його смерть увесь світ і отримав життя.

6:52.  Як і завжди, Ісуса не зрозуміли (див. 2:20; 3:4; 4:15; 6:32-34). Бурхлива суперечка розгорілася поміж людьми стосовно того, що ж саме Він мав на увазі, коли таке говорив. Їхнє сприйняття все ще залишалося на матеріалістичному рівні. Вони запитували один в одного: «Як Отой може нам Своє тіло дати їсти?»

6:53-54.  Це одкровення Ісуса є дуже важливим, адже тут Ісус учетверте використав фразу «Істинно, істинно говорю вам» (див. вірші 26, 32, 47). Згідно сакраментального тлумачення фраза «хто тіло Моє їсть і кров Мою п'є» свідчить про те, що Ісус тут говорив про євхаристію. Ісус заснував причастя через рік. Євреї добре знали настанову зі Старого Завіту: «Крови не смієте їсти» (Лев. 3:17; див. Лев. 17:10-14). І все ж кров була засобом спокутування гріхів. Саме кров «чинить покуту, оскільки в ній життя» (Лев. 17:11). Люди, які слухали Ісуса, напевно, були неабияк приголомшені і збентежені такими Його загадковими словами. Та зрозуміти їх можливо, якщо усвідомити, що Ісус тут говорив про Свою смерть як про покуту і про життя, яке отримають ті люди, які прийняли Його (див. Йн. 6:63). Віра в смерть Христа дає людині вічне життя (див. вірші 40, 47, 50-51), а згодом і воскресіння у своєму тілі (див. вірші 39-40, 44).

6:55.  Як хороша їжа та напої дають здоров’я людському тілу, так і Ісус – «правдива» духовна «їжа … і … напій» – дає духовну міцність Своїм послідовникам. Його «тіло … і кров» дарують вічне життя тим, хто Його приймає.

6:56-57.  «Хто споживає» Христа, той має з Ним міцний і постійний духовний зв’язок, він «перебуває ( менеі )» у Христі, а Христос – «в ньому». Слово мено  є одним з найважливіших теологічних термінів у Євангелії від Йоана (див. коментарі до 1:38). Отець «перебуває» в Сині (14:10), Дух «перебуває» над Ісусом (1:32), і віруючі люди «перебувають» в Ісусі, а Він у них (6:56; 15:4). Підтекст такого «перебування» є дуже глибоким. Віруюча людина завдяки цьому має тісний зв’язок з Ісусом і сильний Його захист. Як Ісус отримав життя Своє від Отця, так і віруючі люди отримують життя через Ісуса.

6:58-59.  Ісус виголосив цю промову про Хліб Життя «у синагозі», що в Капернаумі. Він часто виступав у єврейських синагогах, де чоловіки мали можливість щось роз’яснити і чомусь навчити (Мк. 6:1-6; Лк. 4:16-28; Діян. 13:15-42). Служби там проходили не так, як зараз у звичайних церквах. Там часто виступали миряни, не лише священики. У підсумку під час роз’яснень і повчань Ісуса стосовно манни у Вих. 16 було розглянуто такі важливі теми: хліб Мойсея не дає вічного життя (спасіння не приходить лише через дотримання усіх приписів Закону); це Бог дав істинний життєдайний «Хліб … з неба»; хто вірить у Ісуса, той має вічне життя.

6:60.  Коли люди почали розуміти Його слова, то вирішили, що вони є зовсім неприйнятними. Тож окрім вороже налаштованих єврейських лідерів, від Ісуса відвернулося й багато Його учнів з Галилеї. Їх захоплення Ісусом як Месією у політичному значенні (вірш 15) зійшло нанівець. Вони побачили, що Він не мав на меті звільнити їх від панування Риму. Він, можливо, і був для них великим Цілителем, та Його слова їм було дуже важко прийняти («жорстока ця мова»). «Хто може … (їх) слухати?» Хто може їм відповідати?

6:61-62.  Ісус знав, про що думають люди (див. 1:47; 2:24-25; 6:15). Він бачив, що вони «обурюються» (див. вірш 41), тож запитав: «Чи вводить вас теє у спокусу ( скандалізеі )?» Павло написав, що Месія символізував «ганьбу ( скандалон ) для юдеїв» (1 Кор. 1:23) і був їхнім каменем спотикання. Вознесіння Сина Чоловічого було також своєрідним правопорушенням. Однак Його небесна слава і є підтвердженням Його слів. Він пішов на Хрест слабким, але повстав Він сильним (1 Кор. 15:43).

6:63.  Після Вознесіння Ісус дав Святого Духа (7:38-39; Діян. 1:8-9). І Святий Дух, який зійшов у світ, «оживлює» (спасає) тих, хто вірить. Без Святого Духа людина («тіло») зовсім неспроможна зрозуміти Особу Ісуса і Його діяння (Йн. 3:6; 1 Кор. 2:14). Й хоча люди назвали слова Ісуса жорстокими (Йн. 6:60), насправді ж, Його слова – це й «Дух … й життя». Тобто за допомогою Святого Духа, який діє у душі людини, слова Ісуса дають їй духовне життя.

6:64.  Життя, яке дає Ісус, слід приймати з вірою. Його слова не діють самі по собі. Від самого початку Ісус знав, хто з Його послідовників дійсно вірував, і «хто ті, які не вірують». Це ще одне свідчення на користь Його надприродних знань (див. 1:47; 2:24-25; 6:15).

6:65.  Ісус навчав, що божественна допомога є необхідною для людей, які бажають повірити в Ісуса (вірш 44). Тож відступництво, яке тут описане (вірш 66), не має дивувати. Віруючі люди, які залишаються з Ісусом, і є тим свідченням, яке доводить діяльність Отця в їхніх серцях. А ось невіруючі слугують доказом того, що «тіло ж не допомагає ні в чому» (вірш 63).

6:66.  Те, що Він відхилив бажання людей зробити Його політичним царем, що вимагав від них особистої і щирої віри, що наголошував на цілковитій неспроможності людей допомогти собі без божественної допомоги, і стверджував, що порятунок може дати лиш Бог – усе це виявилося неприйнятним для багатьох. Тому й «численні з-поміж Його учнів (слово «учнів» тут має стосунок до послідовників в цілому і не стосується 12 апостолів; це стає зрозуміло з вірша 67) відступилися від Нього і більше з Ним не ходили.»

6:67.  «Невже й ви бажаєте відступитися?» Він зумисно озвучив це запитання Своїм найближчим учням саме в такий спосіб, адже мав на меті зміцнити їхню слабку віру. Дванадцять апостолів були вражені відступництвом багатьох, і Ісус використав цей випадок для вдосконалення їх віри. Вони ж також не розуміли усіх Його слів і не розумітимуть їх аж до Воскресіння (20:9).

6:68-69.  Петро від імені всіх інших апостолів визнав перед Ісусом, що щиро вірує в Нього. Хоча це й не легко, та він був переконаний, що слова Ісуса приведуть до «життя вічного». Ніхто більш не міг дати їм такого дарунку. «Ми й увірували й спізнали» – це дуже хороший переклад з оригіналу грецькою мовою, бо відтворює доконаний час цих дієслів (порівняйте, у НМВ: «Ми віримо і знаємо»). Петро був певен, що апостоли віддані Ісусові, бо Він – «Божий Святий». Це звання є незвичним (демон звертався до Ісуса такими словами; Мк. 1:24). Воно говорить про Його верховенство («Святий») і про те, що Його послав сам Бог («Божий»). Тож таке звання – це ще один спосіб визнати Ісуса Месією. Петро знав про це завдяки діянням Бога у його душі (див. Мт. 16:17).

6:70-71.  Потім Ісус запитав: «Хіба я не вибрав вас дванадцятьох?» В Євангелії від Йоана не розповідається про те, як Ісус обирав Собі Дванадцятьох апостолів. Йоан припускав, що його читачі вже знають про це з синоптичних Євангелій або ж з поширених церковних переказів (Див. Мк. 3:13-19). Однак Ісус обрав їх не для порятунку, а для того, щоб вони Йому служили. А потім Він додав: «Та один же з вас – диявол!» З огляду на Йн. 13:2, 27, діяння Сатани в душі Юди було рівносильне тому факту, що Юда сам є дияволом. Те, що Ісус знав усе про Юду (якого називали Юдою Іскаріотським, бо його батько був Симон Іскаріот), було ще одним свідченням Його всезнання (див. 1:47; 2:24-25: 6:15, 61). Згодом у Верхній Світлиці Ісус знову сказав: «Один з-поміж вас мене зрадить!» (13:21). Йоан також і сам назвав Юду зрадником (18:5). Учні Ісуса потім зможуть поміркувати на таким пророцтвом Ісуса і завдяки цьому ще більше зміцнити свою віру. Юда був трагічним персонажем, адже він підпав під владу сатани, та все ж він сам був відповідальним за свій вибір.

3. ПРОПОВІДНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ У ГАЛИЛЕЇ (7:1-9)

Ця частина готує читача до ще одного протистояння Ісуса з релігійними лідерами в Єрусалимі. Проповідницька діяльність у Галилеї, яка була відносно непомітною, відстрочила певним чином неминучий конфлікт.

7:1.  Фраза «і по тому» є доволі невизначеною щодо часу. Та оскільки події, занотовані у частині 6 відбулися незадовго до Пасхи (6:4), тобто в квітні, а свято Кучок (у жовтні) було вже близько (7:2), то виходить, що Ісус проповідував у Галилеї уже впродовж 6 місяців. Галилея була більш безпечною для Ісуса, аніж Юдея, бо Його вороги «юдеї бажали убити Його».

7:2.  «Свято Кучок» було одним із трьох великих єврейських свят. Йосип Флавій назвав його їхнім найсвятішим і найбільшим святом ( Юдейські старожитності  8. 4. 1). Ця свято, яке також має назву свята Збирання врожаю, було часом, коли люди дякували за добрі жнива. Воно було дуже радісним. Під час цього свята побожні євреї жили у наметах, зроблених з гілок, впродовж семи днів. Це їм нагадувало про дари Божі у пустелі під час блукань їхніх праотців. Це свято також означало, що Бог знаходиться поміж Своїми людьми.

7:3.  «Брати» Ісуса, сини Йосифа, від першого шлюбу, були на той час невіруючими (див. Мк. 3:21, 31-35; 6:3; Йн. 7:5). Вони логічно припускали, що Месія має виконувати Своє завдання не у Галилеї, а в Юдеї, бо саме Єрусалим був релігійною столицею тих часів. І дійсно Свято Кучок могло стати відповідним часом для того, щоб Ісус об’явив Себе як Месія. Якщо Він покаже Свою силу у Юдеї, то за Ним знову підуть люди, які колись вже були Його послідовниками.

7:4-5.  Брати Ісуса не могли зрозуміти, чому Він не показує усім людям Свою славу. На їхню думку, якщо Він і дійсно був Тим, Ким Себе називав, то Йому слід було привселюдно це демонструвати. Тож вони порадили Йому обрати найкращий і наймогутніший шлях  («Яви Себе світові.») Та Божий шлях об’явлення людям лежав через приниження на хресті. Йоан пояснив такі їхні слова: «Навіть і брати Його, отже, не вірували в Нього». Цей сумний факт підкреслюється неодноразово (див. 1:10-11; 12:37). Наближеність до Ісуса, чи то з боку сім’ї, чи то як учня, не гарантує наявності щирої віри.

7:6-7.  Ісус відповів, що Його час ще «не надійшов», а для них «же пора – завжди готова». Вони могли прийти й піти у будь-який момент. А Він, оскільки завжди слідував волі Отця, мав дочекатися Його вказівки, щоб іти. Для привселюдного об’явлення (на Хресті) час ще не був відповідний. Кілька разів Йоан зазначав, що час Ісуса ще «не надійшов» (2:4; 7:6, 8,30; 8:20). І лиш згодом, перед самим розп’яттям на Хресті, Ісус у Своїй молитві до Бога промовив: «Отче, прийшла година» (17:1; див. 12:23, 27; 13:1).

Світ не складав небезпеки для братів Ісуса, бо вони були його частиною («Не може світ вас ненавидіти.») Та Ісуса світ ненавидів, бо Він не з нього. Він прийшов у нього як Світло і вказав людям на їх гріхи та протидію Отцю. Світ має свої релігії, свої програми, свої плани, свої цінності, та Христос засвідчив, що «діла його лихі ( понера , «грішні»)». Тож певним чином через це Він був дуже обережний, бо мав намір виконати волю Отця.

7:8-9.  Фраза «Я на свято тепер не піду» є цілком зрозумілою з огляду на вірш 10. Однак більшість грекомовних видань Нового Завіту випускають слово «тепер», бо багато хто вважає, що тоді зміст цього речення важко зрозуміти, та в оригінальному тексті воно є. Якщо ж Ісус сказав: «Я на свято не піду,» – то виходить, що Він неправду говорив, адже Він на свято таки  пішов (вірш 10). Однак неправда ніколи не була притаманна Ісусу. Тож тут Він мав на увазі, що не піде на свято у той час, коли це зроблять Його брати. А тому Ісус ще на якийсь час «залишився у Галилеї», виконуючи там завдання Отця.

Слово «піду» могло мати як географічне значення (піти до Єрусалиму), так і теологічне (піти до Отця).

Г. Повернення Ісуса до Єрусалиму і новий вияв ворожості (7:10-10:42)

1. СВЯТО КУЧОК (7:10-8:59)

а. В очікуванні свята (7:10-13)

7:10.  Знаючи про те, що Його замислили убити (вірші 1, 25), Ісус увійшов у місто «потай», бо ще не настав час Його привселюдного об’явлення як Месії (на Хресті).

7:11-13.  Поки вороги Ісуса Його «шукали», люди обговорювали Його як Учителя. Навіть серед звичайних людей тоді зростала кількість Його противників. «І говорили (досл., «обурючись»; 6:41, 61) багато про Нього люди між собою.» Обвинувачення у тому, що «Він лише народ туманить», звучало загрозливо, зважаючи на покарання за таке. Адже згідно законів Талмуду за це карали смертю через побиття камінням. Оскільки ж ці люди були самі з Юдеї, то фраза «зо страху перед юдеями» вказує на їхній страх перед релігійними лідерами.

б. Ісус на святі (7:14-36)

7:14-15.  Впродовж перших трьох днів Ісуса ніхто не бачив. Людям було цікаво, чи Він таки прийде і назве Себе Месією перед усіма. А потім, «як уже настала середина свята», Ісус почав навчати у храмі. Коли релігійні лідери народу разом з усіма слухали Його, то «дивувались» (див. Мк. 1:22). Його наука була ґрунтовною і духовно проникливою. І все ж Він ніколи не був учнем жодної рабинської школи. Тож вони не могли зрозуміти, як таке взагалі можливо.

7:16-17.  Релігійні лідери вважали, що людина отримує знання про Бога або навчаючись у звичайній релігійній школі, або ж є самоуком. Та відповідь Ісуса показала, що існує ще третя можливість. Його «наука» була від Бога, який Його «послав» (див. 12:49-50; 14:11, 24). Ісуса навчав сам Бог, і щоб розуміти Ісуса правильним чином, слід також навчатися у Бога (6:45). Щоб оцінити слова Ісуса, людина повинна забажати Бога «волю чинити». І оскільки Ісус є Божою волею стосовно людини, люди мусять вірити у Нього (6:29). Віра є необхідною передумовою розуміння. Без віри не можливо догодити Богу (Євр. 11:6).

7:18.  Якби Ісус був лише самоуком (промовляв «сам від Себе») чи був генієм, тоді Він би у Своїй проповідницькій діяльності прославляв би лиш Себе. Та Він не шукав «слави власної». Істинною метою людини має бути бажання прославляти Бога і радіти Йому все життя. Ісус є прикладом того, яким має бути відношення людини до Бога. Він має на меті правдиво об’явити Свого Отця (1:18). Він «правдивий» (тобто, надійний; див. 6:28; 8:26), бо в Ньому немає жодної «неправди».

7:19.  Люди пишалися Законом Мойсея (9:28). Та Ісус висловив їм докір стосовно їхнього самовпевненого ставлення до релігії. Вони були переконані, що дотримуються усіх законів, та їхні серця (приховані думки) були сповнені зла (Мк. 7:6-7, 20_22; Мт. 5:21-22). Він знав їх (Йн. 2:24-25), як і те, що їх ненависть приведе до вбивства.

7:20.  Замість того, щоб покаятися, бо світло Ісуса освітило їх темряву (3:19-20), вони ображали Його, кажучи, що Він «навіжений». Те саме люди говорили про Йоана Христителя (Йн. 7:7), «бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло» (3:20). Назвати Ісуса, якого послав сам Бог, «навіженим» – те саме, що назвати світло темрявою (див. 8:48, 52; 10:20). Вони заперечили Його обвинувачення у тому, що вони Його «вбити» бажають. Та раніше вони таки дійсно намагалися це зробити (5:18). (Див. Петро, який заперечував, що зречеться Ісуса; Мк. 14:29.)

7:21-23.  Під фразою «одне … діло (досл., «роботу»)» Ісус мав на увазі чудо оздоровлення недужого у купелі Витесда, яке Він здійснив у Єрусалимі, коли востаннє тут був. Воно викликало багато суперечок. Обрізання – це релігійний обряд, який виконували ще до Мойсея. Авраам пройшов обрізання на знак «союзу між» Богом і людьми (Бут. 17:9-14). Та Мойсей дав Ізраїлю обрізання як частину системи жертвоприношень. Згідно Закону Мойсея: «А восьмого дня обріжуть крайню плоть у нього (хлопця)» (Лев. 12:3). Якщо цей день припадав на суботу, то проведення даного обряду видавалося порушенням Закону щодо суботи, як дня відпочинку. І все ж євреїв обрізали у суботу. А тому, як зазначив Ісус, якщо ними ж було дозволено потурбуватися про одну частину тіла, то очевидно, що й оздоровлення усього тіла (недужого чоловіка) їм також слід було дозволяти у суботу. А тому вони не мали причини нарікати на Нього.

7:24.  Їх проблема полягала в тому, що вони розуміли Святе Письмо лиш поверхнево. Вони звертали увагу на мало важливе і не розуміли істинного значення багатьох його частин (див. Мт. 23:23; Йн. 5:39-40). Вони судили «з вигляду зовнішнього», а через те, що вороже ставилися до Божого Посланця, розуміли Святе Письмо лиш поверхнево. Перебуваючи у темряві, вони зійшли з вірного шляху. Ісус закликав їх судити «справедливим судом», що зрештою було закликом до розкаяння.

7:25-26.  Деякі місцеві люди дивувалися Його сміливим привселюдним словам. Вони знали про наміри релігійних лідерів Його убити. Та все ж ті лідери не робили того, що замислювали. Чому? Невже «старшина» змінила свою думку? Люди були збентежені тим, що їхній народ не мав явного лідера. Вони думали наступним чином: якщо Ісус не Месія, то Його слід посадити у в’язницю, а якщо Він і дійсно Месія, то вони мають Його прийняти.

7:27.  Люди дійшли висновку, що Ісус був лиш галилейським теслею з міста Назарет. Вони також вірили, що про Месію (Христа) «ніхто не знатиме», аж поки Він не об’явить Себе між людьми. Читач Євангелій бачить всю іронію таких їхніх суджень. Ісус є значно більшим за звичайного галилеянина. Він – Слово , який народився із непорочного зачаття у Вифлиємі. Тож Він певним чином і був нікому не відомим аж до Свого об’явлення (через Хрест і Воскресіння).

7:28-29.  Фраза «промовив голосно» вказує на те, що далі йдуть дуже важливі слова (див. 1:15; 7:37; 12:44). Тут Ісус з іронією відповів на їхнє припущення, що начебто вони Його знали (7:27). Він – «від» Отця. Бог – «правдивий» («надійний»; див. вірш 18; 8:26), і Він «послав» Ісуса. Тоді як Його вороги не знали ні Ісуса, ні Бога (1:18; див. Мт. 11:27), Ісус знав Отця, бо Він «від Нього» (Йн. 1:1, 14, 18) і має Ним призначене божественне завдання.

7:30.  Слова Ісуса обурили єрусалимських релігійних лідерів, «тим то й хотіли вони схопити ( піазо , «арештувати»; див. вірші 32, 44; 8:20; 10:39) Його». Однак лиш Отець вирішує, коли настане час і місце для Його об’явлення (Його смерті), а до того часу усі події вестимуть Його до визначеної мети. Вони не могли накласти «рук на Нього», бо на Ньому була рука Отця.

7:31.  Діяння і слова Ісуса спонукали багатьох людей «з народу» повірити у Нього. Вони логічно припустили, що самі Його чуда вже вказували на те, що Він не є звичайною людиною. Звісно ж, Месія не міг зробити «більше чудес», аніж «Цей учинив». Та віра людей у Ісуса як в Месію була все ще непевною і не була пов’язана з вірою у Його смерть як покуту за їхні гріхи.

7:32.  Оскільки багато людей наверталося до Ісуса, вони переставали слідувати звичним фарисейським вченням (див. Мк. 7:1-23). Тож фарисеї, як охоронці єврейських звичаїв (див. коментарі про фарисеїв, Йн. 1:24-25), зрозуміли, що з Ісусом слід негайно щось робити. Первосвященики були не просто священиками найвищого сану, вони були лідерами свого народу. Слово «схопити» є перекладом до слова піазо , яке зустрічається і в 7:30, 44; 8:20; 10:39.

7:33.  Поки релігійні лідери замислювали арештувати Ісуса, Він продовжував навчати. Народ «ще трохи часу» мав, щоб зробити свій висновок щодо Ісуса. І час цей був визначений, та не старшинами, а самим Богом. Коли Він здійснить Божий задум щодо Свого земного життя, то повернеться до Свого Отця.

7:34.  Фраза «шукатимете мене» є пророцтвом про те, що єврейський народ буде дуже потребувати Свого Месію. Вони потребують Його вже зараз, та не знають, що Ісус і є їхнім Месією. Згодом вони оплакуватимуть Його (Зах. 12:10-13; Одкр. 1:7). Час для духовних можливостей настав, та вони усвідомлять це, коли вже буде занадто пізно. Він пішов в Своєму тілі на небеса, куди невіруючі не можуть «прийти» (див. Йн. 8:21). Тому зараз люди не мають такої унікальної можливості, яка була в людей, коли вони вживу бачили Ісуса, який прямо промовляв до них.

7:35.  І знову слова Ісуса залишилися для юдеїв загадкою (див. вірші 15, 31, 41-42). Куди ж то Він міг піти, що вони Його не зможуть знайти? Оскільки були вони звичайними приземленими людьми, то могли думати лише земними поняттями (див. Іс. 55:8).  Впродовж якогось часу євреї жили у Палестині, та частина з них перетнула землі Римської імперії й оселилася на далекому сході аж у Вавилонії. Вони були розсіяні «між греками». Слово «греки» слугує означенням не лише для людей, які проживали у Греції чи були грекомовними, а для усіх неєвреїв чи то язичників в цілому (див. «грек» і «юдей» у Кол. 3:11). Тож перед людьми тоді постало запитання: «Чи піде Ісус язичників навчати?» І хоча вони тоді не усвідомлювали, наскільки близько підійшли до істини, їх запитання було пророчим, бо передрікало розповсюдження доброї новини по всьому світу після Вознесіння Ісуса.

7:36.  Після роздумів над значенням слів Ісуса, люди просто повторили свої запитання. Вони не розуміли Його слів.

в. Останній день свята (7:37-52)

7:37.  Свято Кучок відзначали з певними святковими обрядами. Одним з них була щоденна урочиста процесія від храму і до Джерела життя. Священик наповнював золотий глечик водою, поки хор виспівував Іс. 12:3. Потім вони поверталися до вівтаря і виливали ту воду. Цей обряд нагадував їм про воду зі скелі підчас блукань пустелею (Чис. 20:8-11; Пс. 78:15-16). Він також був своєрідним пророцтвом щодо прийдешніх днів Месії (див. Зах. 14:8, 16-19). Сьомий і останній день свята вважався найзначнішим (див. Лев. 23:36). Ісус «стояв», на противагу рабинам, які зазвичай сиділи під час своїх научань. Фраза «закликав на ввесь голос» (див. Йн. 1:15; 7:28; 12:44) вказала на початок урочистого проголошення. Промовивши: «Коли спраглий хтось, нехай прийде до Мене і п'є!» – Ісус запропонував людям спасіння (див. 4:14; 6:53-56).

7:38.  «Ріки води живої з нутра … (віруючого) потечуть». Тут Ісус мав на увазі, що така людина матиме вічне джерело задоволення своїх потреб і бажань, і воно дасть цій людині життя вічне (див. 4:14). Коли Ісус додав: «Як Писання каже,» – Він не вказав, яку саме частину чи частини Старого Завіту має на увазі. Однак тут Він міг говорити про Пс. 78:15-16 і Зах. 14:8 (див. Єз. 47:1-11; Одкр. 22:1-2).

7:39.  Йоан пояснив, що жива вода (вірш 38) – це Дух Святий, що людям дарований. Дух в душі віруючої людини задовольняє її потребу в Богові і дає їй духовне відродження, провід і силу. У найперших грецьких рукописах слова «Не прийшов був ще Дух Святий, бо Ісус не був ще прославлений» звучали просто: «бо не було ще Духа». Цю фразу не можна розуміти у її буквальному значенні, бо Дух уже активно діяв серед людей доби Старого Завіту. Ісус тут говорив про особливу діяльність Святого Духа в Добу Церкви, яка розпочнеться в день свята П’ятидесятниці (Діян. 1:5, 8), а саме про хрещення, запечатування і перебування в душі віруючої людини. Ісус сказав, що зішле Духа на Своїх послідовників (Йн. 15:26; 16:7). «Не прийшов був ще Дух Святий», щоб навіки оселитися у душах віруючих (див. Пс. 51:11). Це трапилося після прославлення Ісуса, тобто після Його смерті, воскресіння і Вознесіння. Слова «прославлений», «слава» і «прославити» часто зустрічаються в Євангелії від Йоана (Йн. 7:39; 11:4; 12:16, 23, 28; 13:31-32; 14:13; 15:8; 16:14; 17:1, 4-5, 10).

7:40-41.  Люди продовжували обговорювати особу Ісуса. Одні казали, що Він – пророк, про якого сам Мойсей писав (Втор. 18:15, 18), і який промовлятиме слова Божі, але не з величної гори Синай, звідки навчав Мойсей. Ісус і дійсно є цим пророком (Діян.3:22), та багато людей цього не визнало. «Інші» казали, що Ісус – Христос, тобто Месія, однак «ще інші» заперечували це, бо Він прийшов «з Галилеї» (див. Йн. 7:52).

7:42.  Згідно з передбаченнями Самуїла та Ісаї (2 Сам. 7:16; Іс. 11:1) Месія мав прийти «з роду Давидового». Міхей передрік, що Він народиться у Вифлиємі, рідному місті Давида (Міх. 5:2). І дійсно Ісус походить  з роду Давида (Мт. 1:1-17; Лк. 3:23-38; Рим. 1:3) і народився  у Вифлиємі (Мт. 2:1-6), та нетямущі люди знехтували цими фактами.

7:43-44.  Навіть «роздор виник із-за Нього серед народу». Проте це дало можливість Ісусові і далі проповідувати, бо за таких обставин релігійні лідери хоча й бажали, та не могли Його «схопити» ( піазо ; див. вірші 30, 32; 8:20; 10:39). Багато людей дотримувалося хорошої думки про Ісуса, хоча вони й не були Його учнями (див. 7:12, 31, 40-41). Тому вороги Ісуса мали діяти дуже обережно, щоб не спровокувати бунт серед Його прихильників. Тож впродовж якогось часу «ніхто» Ісуса не чіпав. Згодом ще два рази євреї розділяться в своєму ставленні до Нього (9:16; 10:19-21).

7:45-46.  Храмові «слуги», які отримали завдання схопити Ісуса (вірш 32), повернулися без Нього. Відповідаючи на запитання «Чому?», вони сказали: «Ніколи чоловік не говорив так, як цей чоловік говорить.» З цього випливає, що ті слуги зрозуміли: Він дуже незвичайний чи й навіть більший за людину. Євангелії часто показують Ісуса як найбільш вражаючого Учителя і Промовця (наприклад, Мт. 7:29; 22:46). І хоча в Ісуса було багато опонентів, багато було й людей, яких Його слова дійсно зворушували (див. Йн. 7:15; 12:19).

7:47-48.  Запитання, яке поставили фарисеї своїм слугам – «Невже хтось із старшини або фарисеїв увірував у Нього?» – показало, що їх переповнювала пиха. Вони були певні, що є надто освіченими (вірш 15), щоб дозволити «себе звести». Та за іронією долі і дійсно  багато «знатних» у Нього повірило (12:42; 19:38-39). Фарисеї просто заздрили такій великій популярності Ісуса («Ввесь світ іде за Ним» [12:19]).

7:49.  Фарисеї пояснили таку велику популярність Ісуса серед простого народу тим, що ті люди були надто неосвіченими, щоб розгледіти оманливу сутність Ісуса. На їхню думку, люди («той народ») не знали Закону. Вони не вивчали його, тож і не могли дотримуватися його. А оскільки вони його не дотримувалися, то були прокляті Богом (Втор. 28:15). Однак іронія даної ситуації полягає в тому, що це фарисеї, а не простий народ, розгнівили Бога, бо зреклися Божого об’явлення в Ісусі (Йн. 3:36).

7:50-51.  Згідно Закону Мойсея (Втор. 1:16-17) і рабинського закону людину, яку засуджували у певному злочині, мали «спершу» вислухати. Никодим тут виступив справедливим чоловіком, який не хотів, щоб синедріон прийняв хибне або поспішне рішення. Він особисто розмовляв з Ісусом і знав, що Він від Бога (Йн. 3:1-3; див. 12:42; 19:38-39).

7:52.  Хоча Никодим і був шанованим учителем серед людей (3:10), та навіть він зазнав образи з боку інших членів синедріону. Їхні упередження і ненависть до Ісуса були вже дуже великими, тому вони знехтували справедливим доводом Никодима. Окрім того синедріон назвав самого Никодима таким же нерозумним, як і інші галилеяни. «З Галилеї пророк не приходить,» – твердили вони. На їх думку, пророк-Месія не міг бути галилеянином (див. 7:41).

Коментар до 7:53-8:11

7:53-8:11.  Майже усі науковці, які досліджували й досліджують даний текст, сходяться на думці, що цих віршів не було в оригінальному рукописі Євангелія від Йоана. У НМВ зазначено в дужках наступне: «Найперші і найнадійніші рукописи не містять Йн. 7:53-8:11.» Мовний стиль і словниковий запас цієї частини відрізняються від решти Євангелія. До того ж, ці вірші переривають послідовність викладу подій між 7:52 і 8:12. Можливо, це частина правдивих усних переказів, які було додано у пізніші грекомовні рукописи вже переписувачами. Ці вірші більш детально розглядаються та роз’яснюються  у Додатку перед бібліографією  до Йоана.

г. Промова про Світло світу (8:12-59)

Головною особливістю свята Кучок було засвічення величезних ламп на жіночому дворі храму (див. план храму). Ґніт робили зі зношеної одежі священиків. Світло освітлювало усю територію храму, де люди співали хвалебні пісні і танцювали. Це світло нагадувало євреям про те, як під час їхніх блукань пустелею з ними був Бог у вигляді хмари, яка вночі перетворювалася на полум’я (Чис. 9:15-23).

ПЛАН ХРАМУ

Antonia fortress – фортеця Антонія

Portico – портик

Court of the Gentiles – Двір язичників

Sacred enclosure – Священна огорожа

Court of priests with altar – Двір священнослужителів з вівтарем

Treasury (womens’ court) –  Скарбниця (жіночий двір)

Solomon’s porch – портик Соломона

The holy of holies – Святая святих

The holy place – Святилище

Court of Israel – Двір ізраїльський

Royal portico – Королівський портик

8:12.  Дана промова є продовженням проповідувань Ісуса серед людей у місті Єрусалимі в храмі. Як доречно, що підчас свята Кучок, коли горіли великі лампи, Ісус сказав: «Я – Світло світу» (див. 1:4, 9; 12:35, 46). Світ перебуває в темряві, яка є символом зла, гріха і незнання (Іс. 9:2; Мт. 4:16; 27:45; Йн. 3:19). У Біблії «світло» завжди символізувало Бога і Його святість (Діян. 9:3; 1 Йн. 1:5). Ісус – це унікальне «Світло». Воно не є звичайним чи одним із багатьох. Воно єдине й «справжнє» (Йн. 1:9), й освітлює ввесь світ. Коли Ісус сказав: «Хто йде за мною,» – Він мав на увазі тих, хто вірує і слухає Його (див. 10:4-5, 27; 12:26; 21:19-20, 22). І тут Ісус говорив про спасіння.

Хто приходить до Христа за спасінням, живе зовсім іншим життям. Віруюча людина ніколи «не блукатиме у темряві», тобто не житиме у ній (див. 12:46; 1 Йн. 1:6-7). Вона не залишається у царстві зла та незнання (Йн. 12:46), адже має Христа як своє Світло і спасіння (див. Пс. 36:9).

8:13.  І знову фарисеї піддали сумніву слова Ісуса. Оскільки Він «сам за Себе» свідчив, вони сказали, що Його свідоцтво «неправдиве». Самозасвідчення було неприйнятним. Згідно Закону, щоб визнати людину винною у злочинах, за які карали на смерть, потрібно було щонайменше два свідки (Втор. 17:6; 19:15; Йн. 8:17). Та згідно рабинського звичаю свідчити за себе самому не дозволялося.

8:14.  Однак іноді самозасвідчення є єдиним шляхом пізнати істину. Бо часом лише сама людина знає все про себе. Та лиш Бог може давати абсолютно «правдиве» свідоцтво. Ісус міг дати за Себе таке «правдиве» свідоцтво, бо як Бог Він усе знав про Своє походження і Свою долю (7:29). Не зважаючи на те, що, як вважали фарисеї, вони знали про Ісуса, їм не було відомо, що походить Він з небес і має виконати особливе призначення (див. 7:33-34), а тому вони не могли судити про Нього справедливо.

8:15.  Ісус сказав, що фарисеї судили «за тілом», тобто обмежувалися поверхневими знаннями. Вони бачили лише Його плоть, а не Його божественність, тому й робили про Нього невірні висновки. На відміну від них, Ісус не прийшов, щоб судити людей, але щоб їх порятувати (3:17). Коли ж Він судитиме у майбутньому, Він просто виконуватиме волю Отця згідно істини і Закону (див. 5:27, 45). Сам Він не судитиме «нікого».

8:16.  Суд Ісуса цілковито відрізнявся від їхнього. Вони судили упереджено і обмежено. Його ж «суд» не був Його власним завдяки Його унікальному взаємозв’язку «з Отцем». І не був Він «сам», бо промовляв із владою, що Бог Йому дав.

8:17-18.  Фраза «та й у законі вашім», напевно, має стосунок до Втор. 17:6; 19:15 (або до рабинських законів), де йде мова про необхідність двох свідків. У випадку з Ісусом лише Бог міг свідчити «про» Нього. Бог Син та Бог Отець і є необхідними двома Свідками. Отець послав Ісуса і засвідчив Його сутність з допомогою знаків (чуд), які здійснював Ісус.

8:19.  Ісус говорив про Бога як Свого Отця справді неймовірним чином (див. 5:18), і євреїв це дуже бентежило. Фарисеї запитали Його: «Де ж Твій Отець?» Чи говорив Він так про Бога, чи (як вони припускали) про Свого земного отця? Їхнє незнання Ісуса показало їх незнання самого Бога, адже Ісус є Одкровенням Отця (див. 1:14, 18; 14:7, 9).

8:20.  Ісус «промовив … ті слова біля скарбниці, коли навчав у храмі». Це трапилося, мабуть, у жіночому дворі (див. план храму; див. Мк. 12:41-42). Ісус пішов туди і там навчав людей. «І ніхто Його не схопив ( піазо , «заарештував»; див. Йн. 7:30, 32, 44, 10:39)», бо, як Йоан уже неодноразово зазначав, Ісус діяв згідно Божого плану, і «не прийшла ще година Його» (див. 2:4; 7:6, 30; 12:23, 27; 13:1; 17:1).

8:21.  Оскільки часу в Нього залишилося небагато, тож і можливість повірити у Нього у них скоро зникне. Незабаром Він повернеться до Свого Отця, вони ж не зможуть за Ним туди піти (див. 7:33-34). «Ви … помрете у грісі вашім.» Ісус тут мав на увазі їхній найбільший гріх, а саме той факт, що вони зреклися Того, Хто пропонував їм спасіння (див. 16:9). Вони помруть, бо продовжують жити у царстві гріха і залишаються під його владою. Смерть тілесна буде для них лишень початком вічного відокремлення від Бога.

8:22.  Їхнє запитання: «Може, Він самого Себе вб'є?» – було і їхнім неправильним розумінням Ісуса, і, як це не дивно, пророцтвом. Вони хотіли знати, чи не збирається Він вчинити самогубство, щоб вони не змогли до Нього добратися. (Раніше вони думали, що Він піде навчати неєвреїв у інші краї [7:35].) І хоча Ісус не вбивав Себе, Він таки Сам поклав край Своєму життю (10:11, 18).

8:23.  Ісус вказав на Своє небесне походження і Свій справжній дім («згори … не з цього світу»). Вони належать цій землі («здолу … з цього світу»), але не Він.

8:24.  Ісус двічі сказав, що вони помруть у своїх гріхах (тут це слово використано у множині; порівняйте його з віршем 21, де воно є в однині). Якщо вони зречуться Агнця Божого (1:29), то продовжать жити у царстві гріха. Якщо вони зречуться Ісуса як одкровення Бога, то втратять свою єдину надію на порятунок. Фраза «Я (є) – …» є самоозначенням Бога у певних текстах (див. Іс. 43:10-11, LXX).

8:25.  Одкровення Ісуса через фразу «Я (є) – …» лише спантеличило євреїв. А Його слова про їхні гріхи, скоріш за все, ще й розлютили їх. «Хто ж ти такий?» – спитали вони тоді. Він відповів: «Споконвічний, як Я і казав вам». Це речення доволі важко правильно перекласти з оригіналу грецькою мовою. (В деяких випадках його навіть перекладено як запитання або ж й як вигук.)

8:26-27.  Ісус міг сказати набагато більше і навіть «осудити» Своїх слухачів, та метою Його приходу було передати їм й усьому світові послання від Того, Хто Його «послав». Це послання є безперечно правдивим, бо «Той, Хто послав … (Ісуса), правдивий» (див.7:18, 28). Йоан додав, що люди «не збагнули, що» Ісус говорив їм про Отця. Бога вони не знали, тому й не зрозуміли Ісуса (див. 1:18).

8:28.  Зараз сутність Ісуса була їм невідомою. Лише розп’яття на хресті (коли Сина Чоловічого «вгору» піднесуть; див. 3:14; 12:32) дасть їм змогу побачити, Ким же насправді Він є. Він не мав на увазі, що всі тоді отримають спасіння, лиш те, що Хрест покаже, що Ісус – це Слово Боже до людей, і навчав Він їх лиш тому, чому «навчав» Його Його Отець.

8:29.  Ісуса пов’язує з Його Отцем вічна любов і послух (див. 4:34; 5:30). Хоча люди й зреклися Ісуса, Отець ніколи не покине Його. Ісус ніколи не залишається сам, і навіть на Хресті Отець прославив Його (див. 16:32; 17:5).

8:30.  Не зважаючи на всюдисущу невіру і зречення лідерів, проповідницька діяльність Ісуса таки багатьох навернула до віри (див. 7:31). І все ж цю віру слід було випробувати і зміцнити. Слова «численні увірували в Нього» контрастують з наступним віршем. Бо хоча й велика кількість людей прийняла Ісуса, багато інших Його зреклося.

8:31-32.  Фраза «до тих юдеїв, які увірували в Нього» вказує на те, що деякі люди звертали увагу на слова Ісуса, хоча й не були до того Його послідовниками (див. 6:53). Адже можна було «увірувати» в послання про необхідність розкаяння і у звістку про прийдешнє царство без повторного народження. Перебування в істині є ознакою істинних послідовників і учнів. Якщо вони осягнуть Його звістку, вони знайдуть «правду», яка «визволить» їх. Знання цієї правди і звільнить їх від гніту гріха.

8:33.  Їх відповідь показала, що вони не зрозуміли звістки Ісуса. І хоча вони перебували під владою Риму, все ж наполягали, що оскільки вони «потомки Авраамові», то «не були … ніколи невольниками ні в кого». Як Ісус міг їх звільнити, якщо рабами вони не були? Вони не розуміли, що знаходяться під гнітом гріха.

8:34.  Тричі у цій частині (вірші 34, 61, 58) Ісус казав: «Істинно, істинно кажу вам» (див. коментарі до 1:51). Вже сам факт вчинення гріха показує, що той, хто це робить, перебуває під владою і гнітом гріха. Тут гріх є персоніфікований і виступає жорстоким паном. Павло також використав таке уособлення (Рим. 6:15-23).

8:35.  Як і Ізмаїл, син невільниці від Авраама, став вигнанцем з свого дому (Бут. 21:8-21), так і люди, що в гріху, знаходяться у небезпеці. Ісаак не був сином невільниці, а тому й залишився у будинку. Тож вони були такими, як Ізмаїл чи як Ісаак? Тут мова йшла не про земний родовід, а про духовну відповідність.

8:36.  Ісус є істинним Сином і нащадком Авраама (Гал. 3:16). Він залишається в домі і є над ним (Євр. 3:6). Люди можуть отримати справжню свободу, якщо стануть Синами Божими через віру у Христа, Його Сина (Гал. 3:26).

8:37.  Якщо дивитися на земний родовід, то євреї і дійсно «потомки» Авраама. І все ж вони бажали «вбити» Ісуса, істинного Сина Авраама, і таким чином виявляли, що не є духовними  нащадками Авраама (див. Рим. 2:28-29; 9:6, 8; Гал. 3:29). Вони відкидали Його послання («слово» Ісуса).

8:38.  Ісус розповідав про те, «що бачив в Отця» Свого (див. вірш 28). Тож Його слова є Божою правдою. Та ця правда не приваблювала людей, бо вони слухали свого  «батька» (сатану; вірш 44) і йшли за ним. І все ж Ісус не вказав прямо, кого має на увазі під словом «батько», та про це не важко здогадатися з Його слів.

8:39.  Щоб заперечити Ісусу, євреї відповіли, що Авраам і є їхнім духовним батьком. Та Ісус сказав їм на це: «Були б ви дітьми Авраамовими – чинили б ви діла Авраамові,» – тобто вірили б у Бога і слухали Його. Їм слід приймати з вірою небесного Посланця і робити те, що Він їм каже. Йоан Христитель уже колись застерігав євреїв стосовно їх віри у свій родовід від Авраама (Лк. 3:8).

8:40.  Та вони зрікалися небесного Посланця і шукали, як «вбити» Того, Хто Слово Боже їм казав. «Не робив так Авраам.» Він слухав Божі вказівки (див. Бут. 12:1-9; 15:6; 22:1-9).

8:41.  Діяння євреїв були іншими, тож і батько їхній (див. вірш 38) мав бути іншим. Вони ж могли заперечити доводам Ісуса, лише стверджуючи, що «не з розпусти вродились», а від Бога. Цими словами вони наче вказували на сумнівність походження самого Ісуса.

8:42.  Де сім’я – там і любов (1 Йн. 5:1). Якщо Бог і дійсно був Отцем євреїв, і вони дійсно Його любили (в оригіналі грецькою мовою тут чітко підкреслюється зворотне), тоді вони «любили б» і Ісуса, бо Він прийшов від Бога. Ісус знову тут дав зрозуміти, що є Божим Посланцем: «Він (Бог) послав Мене.»

8:43.  Ісус, Слово , промовляє до людей, та їхня сильна протидія призводить до того, що вони не розуміють Його «слова ( логос )». Фраза «слухати неспроможні» вказує на духовну неспроможність сприймати послання Ісуса. Згодом Павло написав, що «тілесна людина не приймає того, що від Духа Божого походить; (бо) це глупота для неї» (1 Кор. 2:14).

8:44.  «Диявол» – ворог і життя, і «правди». З допомогою брехні він умертвляв людей й тілом, і душею (див. Бут. 3:4, 13; 1 Йн. 3:8, 10-15.) Він і далі спотворює правду («правди нема в ньому … , бо він брехун і батько лжі») і шукає шляхів відвернути людей від Бога, який є Джерелом всієї правди і життя (2 Кор. 4:4). Тож оскільки ці євреї бажали Ісусової смерті, зрікалися правди та приймали брехню, то й батьком їхнім був сатана, й бажання в них були ті ж самі. Нащадки ж Аваама ніколи б так не вчинили!

8:45.  На відміну від них, Ісус живе правдою й проголошує її. Та оскільки невіруючі люди люблять темряву, а не світло (див. 3:19-20), і брехню, а не істину, то вони й зрікаються Ісуса.

8:46.  Супроти Ісуса було висунуто багато обвинувачень (див. 7:12б, 20). Та Він настільки вірно виконує Божу волю («Я постійно те чиню, що до вподоби Йому» [8:29]), що просто неможливо провести якийсь зв’язок між Ісусом та гріхом: «Хто з вас може довести гріх Мені?» Та оскільки ніхто цього зробити неспроможний, то їм слід визнати Його божественне походження. На Його друге запитання: «То чого, коли Я правду кажу, ви Мені не вірите?» є відповідь у наступному вірші.

8:47.  Щоб мати можливість слухати слова Божі, слід бути з Богом. «Слухати» Бога – це не просто чути якісь звуки, це слідувати Його настановам. Опоненти Ісуса цілковито нехтували небесним Словом, і це прямо вказувало на те, що були вони «не від Бога».

8:48.  Самаряни були змішаної крові. Їхню ж релігію євреї вважали відступницькою (див. коментарі до 4:4). Тож коли Ісуса назвали самарянином, то мали на меті образити Його, адже таким чином вони вказували на те, що Він – єретик або ж сповідує хибну релігію. А їхнє обвинувачення, що Ісус «навіжений» (див. 7:20; 8:52; 10:20), показало, що вони вважали Його божевільним, нечистим і лихим. Яка ж глибока іронія в тому, що саме після того, як Ісус сказав, що їхнім батьком був сатана (8:44), вони назвали Його навіженим!

8:49-50.  Слова й діяння Ісуса не були навіженими. Він не шукав самопошани, а закликав шанувати Отця. Їхнє бажання зневажити Ісуса було спрямоване проти Його Отця. (Див. напад Хануна на посланців Давида, який був образою для самого царя; 2 Сам. 10:1-6.)

Коли Його обвинувачували, Ісус не шукав виправдань (див. Йн. 8:54). Він ввірив Свою долю небесному Судді і знав, що, навіть якщо люди засудять Сина ні за що, Отець відкине їхнє рішення і виправдає Його.

8:51.  Знову Ісус промовив: «Істинно, істинно говорю вам» (див. коментарі до 1:51). Берегти Його «Слово» – це ще один спосіб показати, що людина приймає Його одкровення. (Серед подібних фраз є: «хто слухає Моє слово» [5:24] і «коли ви перебуватимете в Моїм слові» [8:31].) Воно вказує на те, що до Його настанов слід прислухатися, бути до них дуже уважним і їх виконувати. Адже хто слухає Ісуса, «повіки не побачить смерти», а, отже, не буде відділений від Бога у вічності (див. 3:16; 5:24).

8:52-53.  Його опоненти гадали, що Він говорить про фізичну смерть. Тому й зробили висновок, що оскільки Авраам і пророки померли, то Ісус був «навіжений» (див. Йн. 7:20; 8:48; 10:19). В оригіналі грецькою мовою перше їх запитання у вірші 8:53 передбачало негативну відповідь: «Ти ж не більший, ніж Авраам, наш батько, який помер, чи не так?» Та іронія полягала в тому, що Ісус таки був більшим за нього. Однак Він прийшов на землю не для того, щоб проголошувати Свою велич.

8:54.  Якби Він прославляв самого Себе (див. вірш 50), Його «слава» не мала б ніякої цінності. Ісуса ж «прославляє» сам Отець. І все ж вороже налаштовані та невіруючі опоненти Ісуса заявляли, що їхнім отцем був Бог. Та вони, безсумнівно, помилялися. Бог був Отцем Ісуса, їхнім же батьком був сатана.

8:55.  Ісус дуже тісно пов’язаний зі Своїм Отцем, Його ж вороги – ні. Ісус знає ( оіда , «знати безпосередньо та інтуїтивно») Отця, а вони «Його не спізнали ( гіноско , «знати з досвіду чи з виду»). Якби Він це заперечував, то неправду говорив би так, як і вони. Ісус знав Отця і слухав Його в усьому («бережу Його слово»; див. вірш 52).

8:56.  Невіруючі євреї не були нащадками Авраама у духовному плані (вірш 39). Однак тут, коли Ісус сказав: «Авраам, ваш батько,» – Він говорив про їхнє фізичне походження. Авраам «сповнений був радощів» побачити «день» Ісуса, тобто порятунок людства Месією, як і обіцяв колись Бог («Тобою всі племена землі благословлятимуться»; Бут. 12:3). Авраамові за його віру був дарований син Ісаак, через якого і прийшов Ісус. Достеменно невідомо, що і скільки відкрив Бог Авраамові, та очевидно, що він знав про спасіння, радів з цього приводу та чекав на нього.

8:57.  Невіруючі опоненти заперечили, що такий молодий чоловік, як Він («ще й п'ятдесят років нема Тобі»), не міг бачити Авраама. (Із цього зауваження не слід робити висновків щодо віку Ісуса.) Вони не могли зрозуміти, як взагалі Аваам і Ісус могли бачитися.

8:58.  І тоді Ісус заявив, що є вищим за пророків і Авраама. Адже Він існував ще до народження Авраама. Фраза «Я є» – це ще одна вказівка на божественну сутність Ісуса (див. Вих. 3:14; Іс. 41:4; 43:11-13; Йн. 8:28). Відповідь євреїв (вірш 59) показала, що і вони це зрозуміли. Оскільки Ісус є рівнею Богу (5:18; 20:28; Флп. 2:6; Кол. 2:9), Він існував «споконвіку» (Йн. 1:1).

8:59.  Пряма вказівка Ісуса на Його божественність поставила Його опонентів перед непростим вибором. Їм слід було вирішити, чи Ісус був Тим, Ким себе називав, чи був просто богохульником (див. 5:18). Побиття камінням було звичним видом покарання за такий гріх. Фраза «та Ісус перейшов посеред них» може вказувати на Його надприродну спроможність вийти з-поміж них неушкодженим. Та у будь-якому разі час Ісуса ще не настав (див. 2:4; 7:6, 8, 30; 8:20).

2. ОЗДОРОВЛЕННЯ СЛІПОВРОДЖЕНОГО (част. 9)

Ісая передбачив, що в часи Месії траплятимуться різні чуда. Месія буде «сліпим очі відкривати» (Іс. 42:7; див. Іс. 29:18; 35:5). Ісус і дійсно часто зцілював незрячих (див. Мт. 9:27-31; 12:22-23; 15:30; 20:29-34; 21:14). Та чудо у Йн. 9 є особливим, адже Ісус щойно назвав себе Світлом «світу» (8:12) і на підтвердження цього привселюдно дав зір сліповродженому.

9:1.  «Переходивши» через місто Єрусалим, Ісус «побачив чоловіка, зроду сліпого». Він не спроста обрав саме цього чоловіка (див. 5:5-6), адже Сам має владу вирішувати, кому допомогти. На те, що той чоловік був сліпий від народження, вказувала його видима безнадійність. Даний випадок є прикладом духовної сліпоти людини від її народження (9:39-41; 2 Кор. 4:4; Еф. 2:1-3).

9:2-3.  Перед учнями постала теологічна дилема. Якщо вірити, що гріх є причиною усіх страждань, то чому тоді цей чоловік народився  вже з вадою зору? Виходить, що тоді або він сам згрішив ще у лоні матері (Єз. 18:4), або ж згрішили його батьки (Вих. 20:5). Ісус на це відповів: «Ані він не згрішив, ані батьки його». Ці слова не суперечать гріховності людини в цілому (див. Рим. 3:9-20, 23). Ісус тут мав на увазі, що сліпота цього чоловіка не була наслідком якогось конкретного  гріха. Вона дана була для того, «щоб ділам Божим виявитись на ньому», і щоб люди змогли побачити Його славу посеред трагедії (див. Вих. 4:11; 2 Кор. 12:9).

9:4-5.  Під фразою «поки дня» Ісус мав на увазі час, який залишився у Нього для здійснення Божої волі («маємо виконувати діла Того, Хто послав Мене»). Слово «маємо» стосується Його учнів, а також усіх віруючих людей в цілому. Слово «ніч» вказує на часові обмеження щодо виконання Божих діянь. У випадку з Ісусом таким обмеженням була Його смерть. Як «Світло світу» Ісус дає людям порятунок (див. 8:12). А після Його смерті вже Його учні будуть Його світлом (див. Мт. 5:14; Еф. 5:8-14) і нестимуть Христа до інших.

9:6-7.  Ісус «помастив глеєм (із землі та слини) очі сліпому». Цікаво, але вся людина створена з цієї матерії – «з земного пороху» (Бут. 2:7). Імовірно, Ісус використав такий «глей» для того, щоб зміцнити віру незрячого чоловіка, а не як ліки. Однак той факт, що Ісус зробив цей «глей» у суботу, свідчив про порушення настанов рабинів (див. Йн. 9:14). Та Ісус, незважаючи на це, сказав чоловікові: «Іди, вмийся в купелі Силоамській («що у перекладі означає «Зісланій»»)». Вона знаходилася у південно-східному районі Єрусалиму (див. карту), де через тунель Єзекії в місто потрапляла вода з джерела Гіхон. Ісус послав цього чоловіка туди так, як Його самого послав Отець. Чоловік «умився – і повернувся зрячим!»

Карта, РОЗТАШУВАННЯ КУПЕЛІ СИЛОАМ

Gordon’s calvary & garden tomb – Голгофа Гордона і садова могила

Traditional calvary & tomb – традиційна Голгофа і могила

Antonia fortress – фортеця Антонія

Temple – храм

Herod family palace – палац для членів сім’ї Ірода

Herod’s palace – палац Ірода

Home of Caiaphas – помешкання Каяфи

Upper room – Верхня світлиця

The pool of Siloam – купіль Силоам

9:8-9.  Люди сперечалися щодо того, чи дійсно він був тим чоловіком, «який ото все сидів – жебрачив». Якщо так, то як він міг бачити? Тому деякі твердили, що він «лиш подібний до» того. Однак він сам їм сказав: «Це я!»

9:10-12.  Та якщо це дійсно був він, то як таке могло трапитися? Тоді оздоровлений стисло і без зайвих слів розповів їм, як це чудо відбулося. Він сказав, що вчинив це «Чоловік, що Ісусом звуть Його». Та оскільки він сам був ще сліпим, коли пішов до купелі, де й трапилося чудо, то не бачив, куди пішов Ісус.

9:13-14.  Зважаючи на те, що це чудо було таким надзвичайним, люди повели оздоровленого чоловіка «до фарисеїв», які були дуже шанованими стосовно релігійних справ. Згідно з їхніми вченнями, факти оздоровлення (за винятком випадку, коли існує загроза життю) та приготування глею порушували закон про суботу.

9:15-16.  Коли «фарисеї спитали його, як він прозрів», він коротко розповів їм про все, що трапилося (див. вірш 11). Фарисеї вирішили, що оскільки Ісус порушував суботній закон, то був несправжнім пророком, який відвертає людей від Бога (Втор. 13:3-5). А тому вони твердили, що «не від Бога цей Чоловік». Згодом вони скажуть про Ісуса, що Він – «грішник» (Йн. 9:24). Інші ж «мовили», що оскільки Його «чудеса» були такими вражаючими, їх не міг зробити грішник. (Звісно, лжепророки могли чинити оманливі чуда [див. 2 Сол. 2:9].) Отож, з приводу цього «суперечка була серед них» (див. Йн. 7:43; 10:19).

9:17.  На думку оздоровленого сліпця Ісус був пророком. Старозавітні пророки іноді здійснювали чуда, які вказували на те, що були вони від Бога.

9:18-20.  «Юдеї» все ще не могли повірити, що був той чоловік «сліпий і прозрів». На їхню думку, тут трапилось якесь непорозуміння. Тож вони «закликали батьків отого прозрілого», які й підтвердили, що був він їхнім сином, «що сліпим … уродився».

9:21-23.  Однак батьки оздоровленого чоловіка «юдеїв страхалися», а тому не наважилися висловити свою думку з приводу зцілення чи Цілителя. Фарисеї та інші впливові єврейські релігійні лідери вже вирішили між собою, що Ісус – не Месія, і «домовилися, щоб виключити кожного з синагоги, хто Христом Його визнаватиме». (Деякі науковці, які вивчають Біблію, твердять, що цей вірш був доданий редактором лиш згодом, однак в ньому не йде мова про щось неймовірне стосовно переслідувань, які зазнавав Ісус під час Своєї проповідницької діяльності.) «Тим то батьки» переклали відповідальність за свідчення на свого сина, сказавши, що він уже достатньо дорослий, щоб відповідати за свої слова (вірші 21, 23).

9:24.  Релігійні лідери намагалися змусити оздоровленого чоловіка забрати свої свідчення на користь Ісуса назад: «Богові славу воздай!» (див. ІсНав. 7:19; 1 Сам. 6:5; Єр. 13:16) Тобто цей чоловік мав визнати свою провину за те, що свідчив на користь Ісуса, якого вони називали грішником. Коли вони казали: «Ми знаємо,» – то чинили великий тиск на нього. Невіра часто опирається на якість знання, однак у даному випадку це була просто уперта й зумисна невіра.

9:25-26.  Його свідчення були зрозумілими, і він відмовлявся заперечувати те, що знав напевне: «Був я сліпим, а тепер бачу». Тож вони попросили його ще раз переповісти усе, що з ним трапилося, щоб знайти якісь суперечності у його свідченнях.

9:27.  Колишній сліпець почав втрачати терпець. Він уже розповів їм, як був зцілений (вірш 15), та вони «не слухали» його, а, отже, відкидали цю інформацію. Тож він саркастично запитав: «Навіщо іще чути хочете? Чи, може, і ви Його учнями бажаєте стати?»

9:28-29.  Думка про те, що той неосвічений жебрак, насміхаючись, припустив, що вони цікавилися Ісусом, була для них дуже принизливою. Тож вони «накинулись на нього», а потім заявили, що вони – «Мойсеєві учні». Ісус же був для них незнайомцем. Вони навіть казали, що не знають «звідкіля Він». І все ж твердили, що знають Мойсея, який, як сказав Ісус, писав про Нього (5:46).

9:30-33.  Жебрак продовжував навчати їх, оскільки вони визнали, що не знають, звідки походив Ісус. Іронія даної ситуації є дуже помітною, адже читач знає про Його походження (1:14, 18). Згідно з логікою жебрака, це чудо було надзвичайним і унікальним. Він сказав, що ніхто й ніколи не чув, щоб «хто-небудь відкрив очі сліповродженому». На його думку, Бог не задовольняє прохання «грішників», а лиш тих, хто праведний (див. Ілля, Як. 5:16-18). А тому, як сказав оздоровлений чоловік, Ісус був від Бога. Якби це було не так, то Він не зміг би здійснювати чуда.

9:34.  Присоромлені повчаннями жебрака, вони лиш обізвали його і «прогнали» з синагоги (див. вірш 22). Фарисеї підсумували, що його сліпота була наслідком якихось певних гріхів (вони забули про Книгу Іова). Та у своїх судження вони були непослідовними. Як могла людина народитися «в гріхах»? Кожен народжується носієм первородного гріха (Пс. 51:5; Рим. 5:12), та немовля не може здійснити багато гріхів відразу після народження!

9:35.  І знову Ісус з власної волі (див. вірш 6) віднайшов колишнього сліпця і промовив до нього: «Віруєш у Сина Чоловічого?» Це був заклик до повної віри в Ісуса. Фраза «Син Чоловічий» – ще одне ймення Месії, яке має глибокий підтекст (див. Дан. 7:13; і коментарі до Мк. 2:10).

9:36-37.  Жебрак відповів, що бажає повірити, та не знає, про кого саме йде мова. Тоді Ісус відкрив йому необхідні знання про Свої сутність і віру. Віра ґрунтується на волевиявленні, яке у свою чергу формується із знань.

9:38.  Коли Ісус пояснив, що Він і є Сином Божим, чоловік прийняв Його слова зі щирою вірою («Вірую, Господи!») і «поклонився Йому». Так, замість вшановування синагоги, Він почав шанувати Ісуса. Євреї вигнали його з синагоги, Ісус же не проганяє тих, хто до Нього приходить (6:37). Щоб отримати спасіння, слід поклонятися Тому, Хто рятує (4:23).

9:39.  Чи суперечить цей вірш 3:17? Згідно того вірша (і 12:47) Бог послав Ісуса не  для того, щоб «світ судити». Однак тут Ісус сказав: «На суд у цей світ прийшов Я.» Він мав на увазі, що прийшов для того, щоб виголосити рішення стосовно невіруючих, як суддя (див. 5:22, 27). Сліпці, які починають бачити, – це люди, які, визнавши свою безпомічність і неспроможність, ввіряють себе Ісусові для порятунку. А ті, що бачать, та сліпими стають – це люди, яких засліплює самовпевненість і пиха, через що вони й не спроможні бачити чуда Ісуса. Він не осліплює  їх, засуджуючи. Вони самі роблять себе сліпцями, зрікаючись Його, і сатана допомагає їм у цьому (2 Кор. 4:4).

9:40-41.  «Деякі з фарисеїв» запитали Ісуса: «(дослівно) Ми також не є сліпими, чи не так?» Вони сподівалися, що Ісус дасть їм заперечну відповідь, адже були певні, що з усіх людей саме вони без будь-яких сумнівів були духовно сприйнятливими. Гріх повсякчас вводить людей в оману, тому вони й живуть у світі брехні. Їхні твердження та заяви про їх глибокий духовний світ («Але що кажете: Ми бачимо»), як і той факт, що вони є лідерами народу, роблять їх винними перед Богом. Вони були відповідальними за свої гріхи, бо грішили свідомо. Тож бути вчителем духовних істин – це велика відповідальність, яка тягне за собою неабиякі наслідки (див. 3:10; Рим. 2:19-24; Як. 3:1).

3. ПРОМОВА ДОБРОГО ПАСТИРЯ (10:1-21)

Промова Доброго Пастиря є своєрідним продовженням теми частини 9. Для Середнього Сходу було звичним порівнювати людей з пастирем і його вівцями. Царі та священики називали себе пастирями, а своїх підданих – вівцями. У Біблії часто з’являється таке порівняння. Багато видатних чоловіків Старого Завіту були пастирями (наприклад, Авраам, Ісаак, Яків, Мойсей, Давид). Як лідери свого народу, Мойсей і Давид обидва були «пастирями» Ізраїлю. І деякі з найвідоміших частин Біблії цю думку розвивають (див. Пс. 23; Іс. 53:6; Лк. 15:1-7).

Ісус розкрив цю аналогію з кількох боків. Взаємозв’язок цієї частини з попередньою видно зі слів Ісуса, коли Він порівняв фарисеїв зі сліповродженим чоловіком. Фарисеї – духовні сліпці, хоча й твердили про глибоку духовність (Йн. 9:41) – були несправжніми пастирями. Як істинний Пастир, Ісус прийшов шукати та зцілювати. Його вівці чують Його і відгукуються на Його голос.

10:1-2.  Вірші 1-5 описують ранкову роботу пастиря, який входить «в кошару» через двері. Кошара – це обгороджена кам’яними стінами територія для кількох отар овець. Вночі її охороняє «одвірний», щоб захистити від злодіїв і хижих тварин. Якщо хтось лізтиме через стіну, то вже ж напевно не з добрими намірами.

10:3-4.  Пастир має право входити в кошару. «Йому одвірний відчиняє», і він заходить та кличе «своїх овець на ім'я» (з-поміж інших отар). Пастирі добре знали своїх овець і давали їм імена. Коли вівці чують голос свого пастиря, то йдуть до нього. Він виводить їх з кошари, аж поки вони усі не згуртуються в його отару. Потім він прямує на поля, а «вівці слідують за ним».

10:5-6.  Якщо у кошару зайде чужинець, вівці «втечуть … від нього, бо не знають голосу чужих.» Суть цієї притчі полягала в тому, як саме пастир формує свою отару. Люди приходять до Бога, бо Він їх кличе (див. вірші 16, 27; Рим. 8:28, 30), а їм слід лише слідувати за Ним (диа. Йн.1:43; 8:12; 12:26; 21:19, 22). Та цей духовний урок не «второпали» ті, хто слухав Ісуса, хоч не має сумніву, що вони розуміли порівняння з пастирем та вівцями. Та у своїй сліпоті вони не змогли розгледіти, що Ісус як Господь і є Пастирем (див. Пс. 23).

10:7-9.  Потім Ісус розкрив тему пастиря й овець з іншого боку. Коли отара пастиря відділилася від інших, він веде їх на пасовище. Біля пасовища є обгороджене місце для овець. Пастир стає на проході чи на вході і виконує функцію дверей або ж воріт. Вівці можуть вийти на пасовище, що навпроти, або ж, якщо бояться, можуть відступити назад у загін. Духовний підтекст цих слів Ісуса полягає в тому, що Він є єдиними дверми, через які можна потрапити у Боже царство.

Коли Ісус сказав: «Усі, скільки їх передо мною прийшло, – злодії, розбійники,» – Він мав на увазі тих лідерів народу, які дбали не про духовне збагачення людей, а лише про себе. Ісус Пастир оберігає Свою отару від ворогів («Хто ввійде крізь мене – спасеться»). Він також турбується про їхні щоденні потреби («Увійде він, вийде – і знайде пасовисько!»).

10:10.  «Злодій», тобто несправжній пастир турбується лише про те, як нагодувати себе, його не цікавить отара. Він краде овець, щоб їх убити, і тим самим знищує частину отари. А Христос прийшов, щоб допомогти вівцям. Він дає «життя», не вкорочує його, а продовжує. Злодій же життя забирає.

10:11.  Потім Ісус розкрив тему пастиря й овець ще з іншого боку. Коли на Палестинські землі опускалася ніч, на людей могла чатувати небезпека. У Біблійні часи леви, вовки, шакали, пантери, леопарди, ведмеді і гієни часто зустрічалися в околицях. Життя пастиря могло бути дуже небезпечним. Це видно на прикладі Давида, який вступав у бій з левом і ведмедем (1 Сам. 17:34-35, 37). Яків також на собі відчув, як це бути відданим пастирем (Бут. 31:38-40). Ісус сказав: «Я – Добрий Пастир» (див. Йн. 10:14). У Старому Завіті Пастирем Своїх людей називали Бога (Пс. 21:1; 80:1-2; Проп. 12:11; Іс. 40:11; Єр. 31:10). Ісус є Пастирем для Своїх людей, і Він прийшов, щоб віддати Своє життя за них (див. Йн. 10:14, 17-18; Гал. 1:4; Еф. 5:2, 25; Євр. 9:14). Він є також «Великим Пастирем» (Євр. 13:20-21) і «Архипастир» (1 Пт. 5:4).

10:12-13.  На противагу Хорошому Пастиреві, якому ті вівці належать і про яких він турбується, яких годує, оберігає і за яких готовий померти, чоловік, який працює лиш за зарплату – «наймит», – не є таким відданим отарі. Його цікавлять гроші і власна безпека. Якщо надходить вовк і «хапає ( харпазеі , досл., «хапає, вириває»; див. це ж слово у вірші 28)» овець, то він тікає, а його отара розбігається. Тож очевидно, що він зовсім «не турбується вівцями». Ізраїль мав багатьох лжепророків, егоїстичних царів і удаваних месій. І Божа отара повсякчас страждала від їхніх зловживань. (Єр. 10:21-22; 12:10; Зах. 11:4-17).

10:14-15.  На противагу наймитові «Добрий Пастир» знає своїх овець і особисто турбується про кожну (див. вірші 3, 27). Фраза «Я ж … знаю своїх» вказує на те, що Пастир добре знає тих, хто з Ним, і пильно їх доглядає. А фраза «Мої (вівці) Мене знають» говорить, що й вівці добре знають Свого пастиря, бо є дуже близькими до Нього. Така близькість формується з обопільних люблячих і довірливих стосунків між Отцем і Сином. Про турботу й піклування Ісуса свідчило Його передбачення власної смерті за отару. Деякі пастирі добровільно йшли на смерть, захищаючи своїх овець від небезпеки. Й Ісус добровільно віддав Своє життя за Своїх «овець» (вірші 11, 15, 17-18) – від їхнього імені та замість них (Рим. 5:8, 10; 2 Кор. 5:21; 1 Пт. 2:24; 3:18). Його смерть дає їм життя.

10:16.  Фраза «ще й інші вівці …, що не з цієї кошари» стосується язичників, які прийдуть до віри. Його смерть приведе до Отця і їх. «Вчують вони Мій голос.» Ісус продовжує спасати людей, коли вони чують Його голос зі Святого Письма. Діян. 18:9-11 демонструє, як це відбувається на прикладі розвитку церкви. «Я маю багато людей у цім місті (тобто Корінті),» – сказав Господь Павлу. Фраза «одне стадо й один пастир» стосується церкви, де віруючі люди, що походять з єврейських і язичницьких «кошар», об’єднуються в єдине тіло, головою якого є сам Христос (див. Еф. 2:11-22; 3:6).

10:17-18.  І знову Ісус передрік Свою смерть. Він чотири рази казав, що добровільно покладе Своє життя (вірші 11, 14, 17-18). Отець любить Свого Сина особливою любов’ю, адже Він пожертвував Своїм життям, виконуючи волю Бога. Ісус передбачив Своє воскресіння двічі (Він «знову» візьме Своє життя [вірші 17-18]) і Своє верховенство («владу») над Своєю долею. Його смерть була цілковито добровільною: «Ніхто його (життя) в Мене не забирає.» Ісус не був безпомічним і не корився волі когось іншого, окрім Свого власного Отця.

10:19-21.  Уже втретє думки людей розділилися стосовно вчень Ісуса (див. 7:43; 9:16). Багато з цього вороже налаштованого натовпу казало: «Навіжений Він і з глузду з'їхав» (див. 7:20; 8:48, 52). «Інші ж» твердили, що Він не був навіженим, й запитували: «Чи навіжений спроможен очі сліпим зрячими робити?» (див. 9:16).

4. ОСТАННЯ ПРОМОВА ІСУСА ДО ЛЮДЕЙ (10:22-42)

Потім Йоан описав останню словесну сутичку Ісуса з вороже налаштованими єрусалимськими людьми (вірші 22-39). Після цього Ісус знову пішов на інший бік річки Йордан (вірші 40-42), щоб уникнути їхніх спроб Його убити.

10:22-23.  Свято «Обновлення» в наші часи називається Ханука або свято Світла. Воно вшановує пам’ять повторного освячення храму Юдою Маккавеєм у 165 році до н.е. після його осквернення Антіохом IV (Епіфаном). Відзначали це восьмиденне свято у грудні. «Зима була.» Дане свято нагадувало євреям про їхнє останнє звільнення з-під гніту ворогів. «Соломоновим присінком» називалася довга покрита доріжка на східному боці храму. Минуло вже два місяці з часу останнього протистояння Ісуса з євреями (7:1-10:21) на святі Кучок (7:2), яке відзначалося у жовтні. Ісус знову повернувся в храм.

10:24.  «Обступили (екиклосан) Його юдеї.» Вороже налаштовані єрусалимські лідери мали на меті піймати Ісуса на слові, а тому й почали Його розпитувати. Його загадкові слова турбували їх, і вони хотіли, щоб Він «відверто» сказав їм, Ким Він є, та на їхніх умовах. «Докіль же нас отак триматимеш у ваганні?» - спитали вони. Фраза «триматимеш у ваганні» дослівно звучить як «мучитимеш душі». Вони наполягали: «Коли Христос Ти, то відверто скажи нам!»

10:25-26.  Ісус відповів, що «дії (див. вірші 32, 38)», які Він чинив, і є прямим свідченням того, що Він від Отця (див. Іс. 35:3-6; Йн. 3:2; 9:32-33). Він є Тим, Кого послав Отець, та Він не відповідав їхнім очікуванням. Не був Він Юдою Маккавеєм, й не буде Його проповідницька діяльність подібною на діяльність Мойсея. Щоб осягнути Його слова і Його сутність, їм не вистачало духовного розуміння й віри. «Та ви не віруєте, бо не з Моїх ви овець.» Це речення констатує їхню поведінку. Однак воно також нагадує про найбільшу загадку стосовно Божого вибору (див. 6:37).

10:27.  Отара Ісуса сприймає Його вчення. Вони «голосу … (Ісуса) слухаються» (вірші 3-5, 16). Вони тісно з Ним пов’язані («Я їх знаю; див. вірші 3, 14), розуміють Його звістку про спасіння і «слідують» за Ним (вірші 4-5). А хто слідує за Ним, той, отже, виконує воля Отця так, як робив це Ісус.

10:28.  Це одне з найбільш зрозумілих тверджень у Біблії про те, що люди, які вірують в Ісуса як Спасителя, ніколи «не пропадуть». Віруючі люди роблять часом помилки, сходять з вірного шляху і грішать, та Ісус, як досконалий Пастир, не губить жодної вівці зі Своєї отари (див. Лк. 22:31-32). «Життя вічне» – це дар (Йн. 3:16, 36; 5:24; 10:10; Рим. 6:23). Хто отримує дар цей, той має його вічно. Фраза «не пропадуть вони повіки» в оригіналі грецькою мовою є сильним твердженням: оу ме аполонтаі еіс тон аіона  («вони справді ніколи не помруть»; див. Йн. 3:16, ме аполетаі , «ніколи не помруть»). Захист вівцям дає спроможність Пастиря берегти і зберігати Свою отару. Такий захист не залежить від можливостей слабких овець. «Ніхто не вирве їх із рук Моїх.» Слово «вирве» є перекладом до харпасеі  і пов’язане зі словом харпакс  («ненажерливі вовки, грабіжники»). Це слово є тут дуже доречним, адже те саме дієслово ( харпазеі ) використано у 10:12, «хапає».

10:29.  «Отець мій, який Мені їх дав, більший від усіх». Тож «ніхто» не матиме достатньо сили, щоб вирвати якусь вівцю Ісуса «з рук Отця» (або з рук самого Ісуса, вірш 28). Як сказано в примітках НМВ, вірш 29а у багатьох ранніх грецьких рукописах звучав наступним чином: «Те, що дав Мені Отець, є більшим за все.» У будь-якому разі головна думка вірша полягає в тому, що всемогутній Отець оберігає отару Своєю владою та захистом. План Бога щодо порятунку отари Ісуса не може зазнати невдачі.

10:30.  Коли Ісус сказав: «Я і Отець – одно,» – Він не стверджував, що Він і Отець – це одна Особа. Син і Отець – це дві Особи Святої Трійці. Тут це підтверджується тим фактом, що слово «одно» середнього роду. Ісус говорив про те, що в Них є єдина мета, яка й об’єднує їх в одне ціле. Воля Ісуса стосовно порятунку Його овець є тотожною волі Отця. А цілковита однаковість бажань свідчить про однаковість їх сутності. Ісус та Отець – «одно» у Своїх бажаннях (а також і в сутності, адже обидва є Богом; див. 20:28; Флп. 2:6; Кол. 2:9).

10:31-32. Вороже налаштовані юдеї відреагували миттєво і «ухопили за каміння, щоб каменувати Його» (див. 8:59), бо чудово зрозуміли, що Він мав на увазі. Сила Ісуса проявилася навіть у Його спокійному запитанні: «За котре з тих діл (від Отця) каменуєте ви Мене?»

10:33.  Вони заявили, що не заперечують проти Його діянь. (І все ж Його чудо оздоровлення у суботу розлютило їх [5:18; 9:16].) Юдеї заперечували проти того, що Він, «людиною бувши», називав себе Богом. А це, як вони сказали, було богохульством. Та насправді, за іронією долі, Ісус, який є Богом, і дійсно став Людиною (1:1, 14, 18). Ісус не ходив Пелестиною, кажучи: «Я (є) – Бог.» Однак Його тлумачення суботи та Його слова про єдність з Отцем дійсно показували, що Він заявляє про тотожність Своєї сутності із сутністю Отця.

10:34.  Відповідь Ісуса на їх заперечення вимагає певного розуміння методів аргументації у дискусіях рабинів. Спершу Він звернув їхню увагу на Старий Завіт: «В законі вашім.» Зазвичай «Закон» – це перші п’ять книг. Однак тут Ісус мав на увазі увесь Старий Завіт, адже процитував Псалми. Фраза «в законі вашім», з одного боку, показує, що вони були сповнені гордості за те, що мали цей Закон, а з іншого боку, що їм варто визнати владу цього Закону над собою. У Пс. 82 мова йде про Бога як істинного Суддю (Пс. 82:1, 8) і про людей, які були призначені на посади суддів, та не судили справедливим судом (Пс. 82:2-7). Слово «боги» у Пс. 82:1, 6 стосується людей, що були суддями. І саме в цьому значенні Бог сказав євреям: «Ви – боги». Про божественну сутність звичайної людини тут аж ніяк не йдеться.

10:35.  Як видно з вірша 34, Ісус доводив, що у певних ситуаціях (як у Пс. 82:1, 6) людей дійсно називали «богами». Давньоєврейською слово Бог чи боги звучить як елохім . Воно неодноразово використовувалося (наприклад, Вих. 21:6; 22:8) для означення людей, які виконували обов’язки суддів. Ісус також додав фразу: «а Писання годі усунути!» Тож ніхто не міг обійти його, кажучи, що у Святому Письмі є помилка. Цей важливий текст сам по собі уже вказує на те, що у Біблії немає жодних помилок.

10:36.  Тепер Ісус завершив Свої доводи. Оскільки безпомилкова Біблія називала їхніх суддів «богами», не було жодної логіки в тому, щоб юдеї обвинувачували Його у богохульстві за те, що Він називає Себе «Син Божий». Адже Він підпорядковувався Богові (який Його «освятив») і виконував Його (Того, Хто «у світ (Його) послав») завдання.

10:37-38.  Хоча юдеї й неохоче вірили словам Ісуса, Бог дав їм чуда (досл., «діла»; див. вірші 25, 32), які Він робив через Ісуса. Ці знаки давалися їм для навчання так, щоб розмірковуючи над їх значенням, вони могли визнати тотожність Ісуса з Отцем («Отець у мені, і я в Отці»). Никодим визнав це, адже сказав: «Ніхто бо, з ким немає Бога, не спроможен … чуда творити» (3:2).

10:39.  І «знову» вони спробували Його «схопити» (від піазо ; див. 7:30, 32, 44; 8:20), імовірно, для того, щоб притягнути до суду. Та оскільки ще не настав визначений Богом час, «уник Він їхніх рук» і цього разу (див. 5:13; 8:59; 12:36). Про те, яким саме чином Йому це вдалося зробити, Йоан не вказав.

10:40-42.  Через їхню ворожість Ісус «пішов … на той бік Йордану» у Перею, де Йоан Христитель вів свою діяльність (1:28). Проповідування Ісуса тут сприймали охочіше, мабуть тому, що Йоан Христитель підготував цих людей. Йоан, хоча вже й мертвий, все ще здійснював великий вплив на життя людей, адже вони пам’ятали його слова. І хоча «Не вчинив Йоан ані одного чуда ( семеіон )», люди вірили його свідченням про Ісуса. На відміну від них, вороже налаштовані люди Єрусалиму бачили Його чуда і все ж не слухали Його. У Переї багато людей повірило в Ісуса як Спасителя.

Ґ. Великий знак у Витанії (11:1-44)

Чудо воскресіння Лазаря з мертвих було привселюдним свідченням істинності слів Ісуса: «Я – Воскресіння і Життя». Смерть є великим жахом, до якого призводить гріх (Рим. 5:12; Як. 1:15). Фізична смерть слугує предметом божественного уроку про те, що гріх робить у духовному світі. Як фізична смерть завершує життя і розлучає людей, так і духовна смерть розлучає людей з Богом і забирає життя, яке є в Богові (Йн. 1:4). Ісус прийшов, щоб люди могли жити повним життям (10:10). Хто зрікається Ісуса, той не побачить життя (3:6), ще й зазнає другої смерті в озері «вогню» (Одкр. 20:14-15).

11:1-2.  З усього Нового Завіту мова про цього Лазаря йде лиш у цій частині і в частині 12. Витанія (див. 11:18) знаходиться на східному боці гори Оливної. У Переї є ще одна Витанія  (див. 1:28). Лука тут додав деяку інформацію про двох сестер: Марію і Марту (Лк. 10:38-42). «Марія ж … була ота, що (згодом; див. Йн. 12:1-10) миром помазала Господа і волоссям своїм обтерла Йому ноги». Виходить, Йоан тут припускав, що перші читачі його Євангелія вже знали дещо про Марію (див. Мк. 14:3-9).

11:3.  Сестри гадали, що завдяки Своїй владі і любові до Лазаря, Ісус негайно відгукнеться на їхню звістку про хворобу Лазаря і прийде.

11:4. Та Ісус не пішов до них відразу (див. вірш 6). Однак не через брак любові (див. вірш 5), чи через боязнь юдеїв. Він очікував відповідного часу згідно Божого задуму. «Недуга (Лазаря) ця не на смерть», тобто не на смерть вічну. Вона «на славу Божу: щоб Син Божий ним прославився» (див. 9:3). Це речення містить глибоку іронію. Адже влада Ісуса і Його послух Отцеві і дійсно проявилися у даному випадку, та він призвів до Його власної смерті (див. 11:50-53), яка й стала Його істиною славою (17:1).

11:5-6.  Не зважаючи на Свою любов до усіх трьох (Він любив і «Марту і її сестру, і Лазаря»), Ісус чекав «ще два дні». Імовірно (вірші 11, 39), Лазар уже був мертвий, коли Ісус почув про нього. Та Ісус діяв згідно волі Бога (див. 7:8).

11:7-10.  Учні Ісуса знали, що Його подорож до Юдеї буде небезпечною (10:31). Тож вони спробували Його зупинити. Ісус відповів їм непрямо, щоб показати, що подорож до Витанії не буде надто небезпечною. З одного боку, Він говорив про ходіння (життя) у звичайному світлі чи темряві. Та в духовному світі, якщо людина живе згідно Божої волі, вона завжди у безпеці. Небезпечно ж жити у світі зла. А оскільки Він слідував Божому задуму, Йому ніщо не загрожувало аж до визначеного часу. Якщо розтлумачити ці слова Ісуса з огляду на людей, то їм слід прийняти Ісуса, поки Він ще у світі як його Світло (див. 1:4-7; 3:19; 8:12; 9:5). Незабаром Він піде, і разом з Ним зникне ця унікальна можливість.

11:11-12.  Потім Ісус сказав: «Лазар, приятель наш, заснув.» Слово «приятель» має особливе значенні у Святому Письмі (див. 15:13-14; Як. 2:23). А слово «заснув» вжито у значенні «помер». З приходом Христа смерть віруючої людини неодноразово називали сном (див. Діян. 7:60; 1 Кор. 15:20; 1 Сол. 4:13-18). Померлі християни сплять не у сенсі несвідомого «сну душі», а в тому значенні, що сплять їхні тіла. Учні помилково припустили, що Ісус говорив, наче Лазар не помер, а просто спав звичайним сном (див. Йн. 11:13) і мав скоро одужати: «Коли заснув, то й одужає.»

11:13-15.  Як часто траплялося в Євангелії, Ісус говорив про одне, а учні думали про інше. Слова «Лазар упокоївся, і радію Я за вас, що Мене там не було» спершу видаються шокуючими. Та якби Лазар не помер, то учні Ісуса (і читачі будь-якого віку) не отримали б унікальну можливість зміцнити свою віру. Смерть Лазаря призначалася для того, «щоб ви увірили».

11:16.  «Тома, на прізвисько Близнюк», відомий як «Тома невіруючий» через випадок, занотований у 20:24-25, тут проявив ініціативу і показав свою відданість Христу, навіть якщо ціною за це буде смерть. Глибоку іронію видно у його словах: «Ходімо й ми з Ним, щоб разом умерти». Адже, з одного боку, вони показують, що він не розумів завдання Ісуса, яке полягало в тому, щоб спокутувати гріхи людей, віддавши за них Своє життя. А з іншого, вони були пророчими стосовно багатьох учнів Ісуса (12:25).

11:17.  Очевидно, Лазар помер незадовго після того, як посланці сестер пішли до Ісуса. А Він тоді знаходився від них на відстані одного дня ходу. Оскільки Палестина є жаркою, і розкладання відбувається дуже швидко, людину зазвичай ховали у день її смерті (див. вірш 39).

11:18-19.  Той факт, що «Витанія (була) недалеко Єрусалиму, стадій з п'ятнадцять (за дві милі від нього)», вказує на дві речі. З одного боку, це дає зрозуміти, чому «багато з юдеїв посходилося» з Єрусалиму і було там, коли Ісус здійснював чудо (вірші 45-46). А з іншого, це готує читача до кульмінаційної події оповіді, яка трапилася у цьому великому місті. Коли людина помирала, юдеї доволі довго її оплакували. Й у цей час кожен намагався виконати свій побожний обов’язок та «розважити» сестер.

11:20-22.  Марта «метнулась Йому (Ісусові) назустріч, тоді як Марія сиділа в хаті», чекаючи на них. (Див. Лк.10:39-42, де Лука подібним чином змальовує їх характери.) Вітання Марти – це вияв віри. Вона справді вірила, що Ісус міг би зцілити її брата, якби там був. У словах Марти немає жодного обвинувачення, адже вона знала, що її брат помер ще до того, як їхні посланці дісталися до Ісуса. Її слова: «А й тепер знаю, що все, що попросиш Ти в Бога, Бог Тобі дасть,» – самі по собі можуть означати, що вона була певна у тому, що Лазар воскресне. Однак її дії (Йн. 11:39) та її слова до Ісуса (вірш 24) суперечать цьому. Тож ці  слова Марти слід розуміти як загальне твердження про те, що Отець завжди обдаровує Ісуса Своїми благословеннями.

11:23-24.  «Твій брат воскресне.» Цією обіцянкою Ісус розпочав Свою розмову з Мартою. Вона не думала про негайне воскресіння, але справді вірила «у воскресіння дня останнього».

11:25-26.  «Я – Воскресіння і Життя.» Це вже п’яте «Я (є) – …» одкровення Ісуса. Воскресіння і Життя нової Доби існує прямо зараз, тому що Ісус – Владика життя (1:4). Слова Ісуса про життя і смерть видаються парадоксальними. Смерть віруючої людини – це початок нового життя. Насправді, життя віруючої людини є таким, що вона, «навіть і вмерши – житиме» духовно. Вона має вічне життя (3:16; 5:24; 10:28), а кінець земного життя – це лише сон її тіла, яке останнього дня воскресне для життя. Коли віруюча людина помирає, її душа іде до Господа і перебуває з Ним (див. 2 Кор. 5:6, 8; Флп. 1:23).

11:27.  У цьому вірші Марта висловила свою глибоку віру у Христа. Вона погодилася зі словами Ісуса щодо вічного життя для тих, хто у Нього вірує, і вказала на три особливості Ісуса. Він є: (1) Христос («Месія»), (б) Божий Син – так називали Месію (див. 1:49; Пс. 2:7), і (в) Той, Хто «гряде у світ цей» (див. Йн. 12:13). Вона вірила, що Ісус – Месія, який прийшов на землю, щоб здійснити волю Бога, та все ж не думала ні про яке чудо стосовно свого власного брата.

11:28-30.  Потім Марта сказала Марії, що Ісус «Учитель» кличе її. Не має сумніву, що Він хотів поспілкуватися з Марією наодинці. Очевидно, Він мав на меті заспокоїти її і дати їй відповідні вказівки. Слово «Учитель» свідчить про глибоку пошану до Нього з боку сестер, хоча зазвичай єврейські рабини не научали жінок (див. 4:1-42).

11:31-32. Коли Марія несподівано вийшла, «юдеї ж, що були в хаті з нею та її розважали», пішли за нею. Тож приватної розмови з Ісусом не вийшло. Підійшовши до Ісуса, Марія «впала Йому до ніг». Даний факт є важливим, адже минулого разу вона сиділа в ногах Ісуса, слухаючи Його слова (Лк. 10:39). Марія привітала Ісуса так, як і її сестра (Йн. 11:21). Вона була певна, що якби Ісус «був тут», її брат «не вмер би». Її віра була щирою, проте обмеженою.

11:33-34.  На відміну від грецьких богів, які були байдужими і не мали емоцій, емоційне життя Ісуса засвідчує реальність Його єдності з людьми. Фразу «відчув жалощі в дусі» можна також перекласти як «засмутився» або, ще краще, як «розгнівався». Адже грецьке слово енебрімесато  (від ембрімаомаі ) означає гнів або суворість. (Це грецьке дієслово використовується у НЗ лише п’ять разів, і кожного разу стосовно слів чи відчуттів Господа: Мт. 9:30; Мк. 1:43; 14:5; Йн. 11:33, 38).

Чому Ісус гнівався? Дехто припускає, що Його розлютила невіра людей або ж лицемірний плач. Та це якось не узгоджується з контекстом. Кращим поясненням є те, що Ісус сердився на жорстокість сатани, який приніс горе і смерть людям через гріх (див. 8:44; Євр. 2:14-15). Також Ісус був «зворушений» ( етараксен , досл., «схвильований» або «неспокійний», як морські води у Йн. 5:7; див. 12:27; 13:21; 14:1, 27). Цей неспокій був наслідком Його боротьби з гріхом, смертю і сатаною.

11:35-37.  Плач Ісуса відрізнявся від плачу людей. Його тихе проливання сліз ( едакрисен ) не було подібним на їхнє голосіння ( клаіонтас , вірш 33). Він оплакував трагічні наслідки гріха. Люди ж зрозуміли Його плач, як вияв любові або ж розпачу через те, що Його не було поруч, коли Лазар помирав, щоб його зцілити.

11:38-39.  Схвильований (див. коментарі до «відчув жалощі в дусі», у вірші 33) Ісус «подався до гробу». Могили зазвичай вирізали у вапняку, утворюючи печеру, а до входу прикочували «камінь». Ісус звелів відкотити камінь, а це могло призвести до осквернення могили. Та послух в даному випадку був просто необхідний, щоб Ісус зміг виконати задумане. Ситуація була дуже напруженою. Люди спостерігали за усім і уважно слухали. Марія плакала, а Марта заперечила, кажучи: «Господи, відгонить уже: четвертий бо день.»

11:40.  Ісус пригадав Марті Свою колишню обіцянку (вірші 25-26; див. вірш 4). Якщо вона віритиме Його слову і в те, що Він – Воскресіння і Життя, й довірятиме Йому, то побачить «славу Божу». Якби сестри не довіряли Ісусові, вони б не дозволили відкрити могилу.

11:41-42.  Коли камінь відкотили, напруження зросло. Що ж Ісус робитиме? А Він просто подякував Своєму Отцю за те, що Той задовольнив Його прохання. Він знав, що виконує волю Отця, виявляючи Його любов і владу. Він молився, дякуючи, привселюдно, щоб Його не вважали Чудотворцем, а бачили як Сина, який виконує волю Отця. Коли Його прохання задовольнить Отець, це буде привселюдним свідченням того, що Ісуса послав сам Бог, і тоді люди увірують (див. молитва Іллі; 1 Цар. 18:37).

11:43-44.  Колись Ісус уже казав, що люди почують Його голос і повстануть зі своїх могил (5:28), а також, що Його вівці чують Його голос (10:16, 27). Тож після Своєї короткої молитви Він «кликнув ( екраугасен , досл., «крикнув голосно») на ввесь голос». У Новому Завіті це слово зустрічається лише дев’ять разів, з них вісім разів у Євангеліях (Мт. 12:19; Лк. 4:41; Йн. 11:43; 12:13; 18:40; 19:6, 12, 15; Діян. 22:23).

Ісус вигукнув лише три слова: «Лазарю, вийди сюди!» Августин якось зазначив, що якби Ісус не назвав імені Лазаря, то з могил повиходили б усі. «Мертвий вийшов» відразу. Оскільки він був загорнутий у лляне полотно, то зміг вийти завдяки особливим діянням Бога. Тоді Ісус звелів людям зняти з Лазаря могильне полотно, щоб він міг іти сам і тим свідчити, що живий, а не примара.

Цей випадок є дивовижним прикладом того, як Син Божий дає людям життя. Він продемонструє це, коли братиме на небо церковних святих (1 Сол. 4:16), і коли повернеться за святими Старого Завіту (Дан. 12:2) і святими, які пережили Період великих страждань (Одкр. 20:4, 6). Він і зараз говорить і кличе духовно мертвих людей до духовного життя. Багато людей, які погрузли у гріхах і зловживаннях, починають вірити і отримують життя із волі Бога (Еф. 2:1-10).

Д. Змова про вбивство Ісуса (11:45-57)

11:45-47а.  Розкриття Ісусом Його істинної сутності завжди призводить до двох наслідків. Для багатьох юдеїв це чудо було безсумнівним доказом істинності Його слів. Тож вони й «увірували в Нього». Однак інші люди ще більше піддалися гріху або ж були лиш спантеличені. Вони «пішли» до Його ворогів, фарисеїв, «та й оповіли їм, що вчинив Ісус». Це дивовижне чудо було таким значним, що «первосвященики та фарисеї» вирішили негайно скликати синедріон (див. коментарі до 3:1 про синедріон). Не має сумніву, що вони вважали Ісуса якимсь чарівником, який за допомогою таємних наук вводив людей в оману.

11:47б-48.  Рада показала свою неспроможність вирішити дану проблему за допомогою тих дій, які вони чинили. Офіційне несхвалення, відлучення від храму і зустрічне навчання не зменшували вплив Ісуса. Тож вони розуміли, що наслідком усього цього буде заколот, через що «нагрянуть римляни» і придушать повстання євреїв, а разом з тим «місто … знищать та й народ».

11:49-50.  Каяфа був «первосвященик того року» (див. 18:13-14, 24, 28). Колись первосвященик займав свою посаду впродовж усього життя, але римляни боялися давати людині можливість здобути занадто багато влади. Тож римляни призначали первосвящеників так, як було зручно їм. Каяфа займав цю посаду з 18 і до 36 року н.е. Його зневага знайшла свій вияв у його словах: «Нічого ви не розумієте!» На його розсуд цього Чоловіка слід було принести в жертву, якщо народ бажав й надалі користуватися прихильністю Риму. Інакше «ввесь люд загине» у війні (11:48). Однак той факт, що вони зреклися Ісуса, не вирішив їхню проблему. Євреї пішли за лжепастирями і були втягнуті у війну проти Риму (66-70 роки н.е.), що і справді знищило їхній народ.

11:51-53.  Йоан за допомогою Святого Духа розпізнав глибоку іронію у словах Каяфи. Як первосвященик, Каяфа вказав на останнє жертовне Ягня у пророцтві, яке він зробив, не розуміючи його до кінця. Каяфа мав на увазі, що Ісуса слід було вбити, але Бог мав намір зробити так, щоб слова Каяфи вказували на те, що смерть Ісуса буде спокутою за гріхи інших. Вона покладе кінець старій системі жертвоприношення, яка була сповнена прихованих умислів і зловживань. «Ісус мав умерти» не лише за євреїв, а за ввесь світ, і таким чином утворити нове тіло з усіх людей разом (див. Еф. 2:14-18; 3:6). Тож синедріон вирішив Ісуса вбити.

11:54.  Ісус «подався» із Витанії «у місто, зване Ефраїм», що за 15 або й більше миль на північ. Маленьке місто дало можливість Ісусові перепочити. Окрім того, воно знаходилося неподалік юдейської пустелі, що було доречно на випадок втечі.

11:55-57.  Багато паломників «прибуло перед Пасхою до Єрусалиму», і вони «шукали Ісуса». Колись (2:13-25) Він уже приходив на народні святкування, під час яких привселюдно навчав «у храмі». Чи буде Він проповідувати тут і цього разу? Багато людей хотіло це знати і шукали Його. А релігійні лідери тим часом «повеліли, що коли хто знатиме, де Він, то має виказати, щоб Його схопити».

Е. Завершення проповідницької діяльності Ісуса серед людей (12:1-36)

1. МИРОПОМАЗАННЯ (12:1-8)

У частині 12 Йоан завершив свою оповідь про проповідницьку діяльність Ісуса серед людей (а) розповіддю про те, як Марія помазала Ісуса миром (що засвідчило наближення Його жертви), (б) урочистим в’їздом Ісуса до Єрусалиму і (в) передбаченням Його смерті.

12:1-2.  Тепер час був уже більш визначений і напружений. Залишилось лише «шість день перед Пасхою». Ісус повернувся з Ефраїму (11:54) у Витанію, «де перебував Лазар», і відвідав вечерю, яку там «справили» на Його честь. Марко написав, що то була домівка Симона Прокаженого (Мк. 14:1-11). Скоріш за все, Ісус там радісно провів час разом з Марією, Мартою і Лазарем. Проте невідомо, що саме пов’язувало цю сім’ю з Симоном, та стосунки між ними мали бути досить тісними, адже «Марта прислуговувала».

12:3.  Щирим нардом називали запашну олію, приготовлену з коріння і стебел духмяної трави з північної Індії. Він був «вельми» дорогим. Його завозили в алебастрових скриньках або флягах і відкривали лише з особливої нагоди. Щедрий дарунок Марії (літра мира) показав її любов і вдячність Ісусові за те, що був Він серед них, і що повернув до життя Лазаря. «І наповнився дім пахощами мира.» Це один з багатьох коментарів Йоана, який вказує на те, що він сам був очевидцем проповідницької діяльності Ісуса.

12:4-5.  «Юда Іскаріотський» обурився таким марнотратним (на його думку) використанням мира. Його слова, що гроші від продажу мира можна було роздати бідним, не були щирими (див. вірш 6). Однак, згідно з Мк. 14:4-5, інші учні підтримали його і також доволі різко докоряли Марії. Зло швидко поширюється, тож навіть духовні лідери можуть відступити під впливом сатани. Вартість того мира складала річну зарплатню (досл., «триста динаріїв»), що, можливо, відповідало заощадженням, які вона змогла відкласти за все своє життя.

12:6.  З огляду на минуле, Йоан зміг пояснити, чому Юда так говорив. Юда, який, імовірно, був відповідальним за скарбничку (див. 13:29), часом привласнював собі те, «що туди вкидувано». Тоді як Марія давала відкрито і самовіддано, Юда брав собі гроші таємно й егоїстично. Заради грошей Він навіть зрадив Ісуса – всього за 30 срібняків (вартість заколотого раба; див. Вих. 21:32; Зах. 11:12-13).

12:7-8.  Зазвичай миропомазання було чимось святковим. Однак цього разу миропомазання підготувало Ісуса до «похорону». Виконуючи волю Бога, Ісус знав, що Він, як страждаючий Слуга, мусить витерпіти біль, померти і бути похованим (див. Іс. 53:9).

Тож Він негайно виступив на захист Марії і її вияву любові та відданості. Фраза «бідних матимете з собою повсякчас» – не є божественним схваленням злиднів чи заохочення до байдужого ставлення до них. Ні, тут Ісус говорив, що бідних людей є багато, й інші, заможніші люди завжди матимуть можливість їм допомогти (Мк. 14:7). Та можливість виявити свою любов до Ісуса на землі вже скоро зникне. «Мене ж матимете не завжди», тобто тут, на землі (див. Йн. 12:35; 13:33; 14:3-4).

2. УРОЧИСТИЙ В’ЇЗД (12:9-19)

12:9-11.  Ісус був такою відомою Особою, що знаходитися поблизу Єрусалиму і при цьому залишатися непоміченим було для Нього чимсь цілковито неможливим. З усіх усюд люди «посходились» на свято Пасхи. Багато з них шукало Ісуса (див. 11:56), а також Лазаря. Оскільки Лазар воскрес, «численні … юдеї … увірували в Ісуса». Тому первосвященики замислили вбити їх двох – і Ісуса, і Лазаря!

12:12-13.  Шалене захоплення Ісусом призвело до того, що тисячі паломників із Галилеї прийшли на святкування Пасхи до Єрусалиму. Вони бачили багато Його надзвичайних діянь. Колись Він не захотів виконувати роль політичного Месії (6:15), однак зараз, як вони гадали, прийшов слушний час для цього. Єрусалим був містом великого Царя, і Він туди ішов. Узявши «пальмове гілля», яке символізувало перемогу, люди «вийшли Йому назустріч з окликами ( екраугазон ; див. коментарі до 11:43): «Осанна!»» У давньоєврейській мові слово «Осанна» означає «спаси, благаєм» або «дай рятунок» (див. Пс. 118:25) і стало возвеличувальним. Цитуючи Пс. 118:26, вони говорили про Нього, як про Месію: «Той, Хто йде» (див. Йн. 11:27) та «Ізраїльський Цар».

12:14-15.  Той факт, що Ісус в’їжджав у місто верхи на осляті, був символом миру (див. коментарі до Мт. 21:2, де йде мова про Ісуса, який їхав верхи на ослиці і  на осляті). Він не їхав на бойовому коні, не ніс з собою меча і не мав на голові корони. І не їхав Він у колісниці, як робило багато царів. Однак те, як Він в’їжджав у місто, було здійсненням пророцтва Захарія. А також в’їзд Ісуса дуже відрізнявся від в’їзду Александра Великого (Зах. 9:1-8). Фраза «дочко Сіону» є поетичним звертанням до людей Єрусалиму, міста, збудованого на горі Сіон. Тут, цитуючи Зах. 9:9, Йоан назвав Ісуса ізраїльським Царем.

12:16.  Хоча учні Ісуса і були до Нього близькими, й на власні очі бачили усі події, вони не розуміли їх значення. Їм бракувало бачення Хреста і Воскресіння (коли Він «прославився»). Вони не знали, що пророцтво Захарія «було написано про Нього». Їх віра була слабкою, і вони потребували допомоги Святого Духа (16:12-14).

12:17-18.  Кількість людей і далі зростала. Звістка про дивовижне чудо – що Лазар повстав «з мертвих» – розлетілася по всьому місту. Тож ще й інші люди вийшли «Йому назустріч». Це був день всенародного вітання Ісуса, але, на жаль, люди не зрозуміли його глибокого духовного значення.

12:19.  Коли така велика кількість людей почала вітати Ісуса, це цілковито порушило плани фарисеїв і зробило неможливим здійснення їх задуму. Тому вони «шукали, як би Його схопити підступом і вбити, але … не під час свята, щоб розруху не було в народі!» (Мк. 14:1-2). Вони песимістично визнавали: «Ввесь світ іде за Ним.» І знову очевидною тут стає іронія, адже більшість тих людей насправді не вірили в Ісуса.

3. ГРЕКИ НА СВЯТІ (12:20-36)

12:20.  Греки тут згадуються невипадково. Вони були мандрівниками стародавнього світу і шукачами істини. Ці греки, очевидно, вірили у Бога, адже відвідували єврейські синагоги та свята. Їх прихід символізував навернення язичників, які поклонялися Богові через Христа (див. 10:16).

12:21-22.  Чому греки звернулися до Филипа з проханням побачити Ісуса? Можливо тому, що його ім’я було грецьким. Або ж він мав якісь контакти з греками із земель Десятимістя. «Приходить Филип, говорить Андрієві, а (потім) Андрій з Филипом … приходять та й говорять Ісусові.» Оскільки багато людей бажало розмовляти з Ісусом, учні, напевно, проводили між ними якийсь відбір (див. Лк. 18:15-16).

12:23-24.  Вирішальний час Ісуса був уже близько (див. 2:4; 4:21, 23; 7:6, 8, 30; 8:20). Прихід греків засвідчив, що «прийшла (вже) година для прославлення Сина Чоловічого» (див. 12:23; 13:1; 17:1). Для більшості людей смерть – це наче приниження. Та для Ісуса смерть була прославлянням. Його добровільне бажання померти за гріхи інших згідно волі Отця (Іс. 53:10, 12) принесло Йому славу (див. Йн. 12:16; 17:1, 5). Фраза «істинно, істинно говорю вам» є вступом до урочистого твердження. Аналогія з пшеничним зерном, яке, помираючи в землі, дає «рясний плід», навчає тому, що смерть є необхідною для доброго врожаю.

12:25-26.  Аналогія з пшеницею (вірш 24) ілюструє загальноприйнятий парадоксальний принцип: смерть – це шлях до життя. У випадку з Ісусом, Його смерть привела до слави і життя на лише Його самого, але й інших.

У стосунку до учня Ісуса, принцип є подібний. Учень має ненавидіти «своє життя на цьому світі», що означає таку відданість Христу, коли зникає будь-яка егоїстична сконцентрованість на власному житті і будь-які хвилювання щодо власної вигоди. З іншого ж боку, «хто життя своє любить, той погубить його». З будь-чого в житті можна зробити ідола, навіть з цілей, інтересів та любові (див. Лк. 12:16-21; 18:18-30). Тому віруюча людина має зазнати духовної смерті свого «Я» (Рим. 6:1-14; 2 Кор. 5:14-15; Гал. 6:14).

Щоб служити Ісусові, слід іти за Ним. Багато тих перших слуг Ісуса і дійсно  пішло за Ним – на смерть. Згідно з переказами, перші Його учні померли мученицькою смертю. Тож таким чином ці слова Ісуса були і пророцтвом, і обіцянкою. Його справжні учні (ті, які служать Йому) ідуть за Ним через приниження й отримують пошану від Отця і славу (Рим. 8:17, 36-39; 2 Тим. 2:11-13).

12:27-28а.  Ісус навчав Своїх учнів про ціну відданості волі Отця, розкриваючи перед ними  свої власні переживання. Душа Його «стривожилась ( тетарактаі ; див. 11:33; 14:1)», бо, помираючи, Він мав взяти на Себе увесь людський гріх (2 Кор. 5:21). З огляду на Свою тривогу, чи слід Йому було відступити і просити про звільнення «від години цієї»? Звісно ж, ні, бо метою Його Втілення і було прийти «на цю годину» (див. Йн. 12:23; 13:1; 17:1). Ісус добровільно виявив Свій послух волі Отця і промовив: «Отче, прослав Своє ім'я!» І таким саме чином усі віруючі люди мають бути стійкими і приймати Його волю з єдиним бажанням – щоб Його ім’я прославилося – не зважаючи на свої власні суперечливі переживання.

12:28б-29.  Тоді Отець промовив «із неба» голосом, неначе грім, і засвідчив Свої діяння в Ісусі як у минулому, та і в майбутньому. Голос був виразним, та не всі його зрозуміли (див. вірш 30; Діян. 9:7; 22:9).

12:30-31.  Голос з небес зміцнив віру духовно сприйнятливих, однак для бездуховних людей він був лиш якимсь шумом (1 Кор. 2:14). Смерть Ісуса на хресті – це «світові цьому суд», спокута за зло. Завдяки їй люди побачили, що цілі цього світу, його норми і релігії були недалекоглядними. Хрест став також символом перемоги над сатаною (Одкр. 12:10). «Тепер вигнаний буде геть князь (тобто сатана; див. Йн. 14:30; 16:11) цього світу,» – сказав Ісус. Влада сатани над людьми через гріх і смерть закінчилася, і тепер вони можуть звільнитися від духовної темряви і залежності від гріха (Кол. 1:13-14; Євр. 2:14-15).

12:32-33.  Слова Ісуса: «Я ж, коли від землі буду піднесений,» – стосуються не Його Вознесіння, а Його Розп’яття на хресті (див. 3:14; 8:28). Він знав, як помре – будучи піднесеним на хресті. Євреї, однак, зазвичай каменували (закидали камінням) тих, кого вважали вартим смерті (див. смерть Стефана, Діян. 7:58-60).

Ісус сказав, що на хресті притягне «усіх … до Себе». Він не мав на увазі, що усі будуть порятовані, адже чітко дав зрозуміти, що дехто не отримає спасіння (Йн. 5:28-29). Проте якщо Син притягуватиме до Себе людей так, як Його Отець (6:44), тоді спасіння отримають не лише євреї, але й люди «з кожного племени, і язика, і люду, і народности» (Одкр. 5:9; див. Йн. 10:16; 11:52).

12:34.  «Народ» був збентежений. Якщо Месія – це Син Чоловічий, тоді Він має бути тут «повіки», казали вони. У Дан. 7:13-14 йшла мова про те, що Син Чоловічий володарюватиме вічно. Імовірно, люди хотіли знати, чи вважав Він, що Месія (Христос) і Син Чоловічий не одне і те ж. Чи використав Він слова «Син Чоловічий» у іншому значенні, аніж у Дан. 7:13? Здавалось, вони розуміли, що Ісус передрікав Свою смерть, та вони не могли зрозуміти, як таке взагалі може трапитися, якщо Він – Месія.

12:35-36.  Люди міркували над труднощами розуміння, та Ісус пояснив їм, що тут справа у духовному сприйнятті. Їхній час можливостей добігав кінця. Він – Світло для світу (1:4, 9; 8:12; 12:46), та дні Його проповідницької діяльності серед людей майже закінчилися (вірш 23). Наступала темрява ночі, і тоді злі сили отримають владу над людьми. Той, «хто ходить у тьмі» – це невіруюча людина, яка, помиляючись, живе своїм життям і не відає, чим насправді є це життя і куди воно «йде» (див. 3:19; 8:12; 1 Йн. 1:6). Та у кожного з них була ще можливість повірити «у Світло» (тобто Ісуса) і «Світла синами стати» (тобто Його учнями; див. Рим. 13:12; Еф. 5:8, 14; Кол. 1:13-14; 1 Сол. 5:5; 1 Йн. 1:7, 2:10). Сказавши це, Ісус знову надприроднім чином «скрився від них» (див. Йн. 5:13; 8:59; 10:39).

Є. Єврейська всенародна невіра (12:37-50)

1. РОЗ’ЯСНЕННЯ ЙОАНА (12:37-43)

12:37.  Від самого початку свого Євангелія (1:11) Йоан озвучував тему всенародної невіри. Тепер він пояснив, що не зважаючи на усі здійснені Ісусом чуда ( семеіа ), «вони (все ще) не вірували в Нього». Їхня невіра була нелогічною, як і будь-який інший гріх.

12:38.  Пророк Ісая передбачив таку всенародну й нелогічну невіру євреїв. Про це говориться у Старому Завіті (Іс. 53:1-12), де зазначено, що Ізраїль не зрозуміє Божого об’явлення у Слузі і через Нього. «Хто повірив тому, що чули ми, і рамено Господнє кому об'явилось?» З цього запитання випливає, що лиш дехто осягнув це й увірував (цитата з Іс. 53:1).

12:39-40.  Потім Йоан процитував Іс. 6:10, щоб пояснити, що в цілому народ був неспроможний  увірувати. Оскільки вони повсякчас зрікалися Божого одкровення, Він покарав їх сліпотою в судженнях й «заціпенів» їм серця. Люди в часи Ісуса, як і в часи Ісаї, не хотіли вірити. Вони «не вірували в Нього» (Йн. 12:37), бо «не могли … увірувати» (вірш 39). Подібних прикладів такого Божого покарання для тих, хто невпинно грішив, є багато (Вих. 9:12; Рим. 1:24, 26, 28; 2 Сол. 2:8-12).

12:41.  У своєму видінні Ісая бачив «Господа сил» (Іс. 6:3). Йоан написав, що слава, яку бачив Ісая, була славою Ісуса. Значення цих його слів є вражаючим: Ісус – це Господь! (Див. Йн. 1:18; 10:30; 20:28; Кол. 2:9.) Ісус за своєю сутністю є Богом (та Бог Син – це інша Особа, аніж Бог Отець і Бог Дух). Ісая «говорив про Нього», адже багато із пророцтв Ісаї передбачало прихід Месії, Ісуса з Назарету (наприклад, Іс. 4:2; 7:14; 9:6-7; 11:1-5, 10; 32:1; 42:1-4; 49:1-7; 52:13-53:12; 61:1-3). Раніше Ісус вже казав, що й Мойсей про Нього писав (Йн. 5:46).

12:42-43.  Та не зважаючи на те, що дуже багато людей в Ісуса не повірило, ситуація не була безнадійною. Декому Бог відрив духовне сприйняття. Тож «чимало» людей, «навіть із знатних», таки увірували в Ісуса, та через страх бути відлученими від «синагоги», відкрито у цьому не зізнавалися. Вони боялися думки людей, і любили людську славу «дужче … ніж славу Божу».

2. ЗАКЛИК ІСУСА (12:44-50)

Невідомо, коли і де Ісус промовив ці слова. Однак, здається, вони є загальним підсумком самооб’явлення Ісуса перед народом.

12:44-46.  Фраза «сказав … на ввесь голос ( екраксен , «крикнув», не  заплакав; див. 1:15; 7:28, 37)» вказує на надзвичайну важливість наступних слів Ісуса для всього народу. Ісус – це досконале об’явлення Бога, «Того, Хто послав» Його (1:18; Кол. 1:15; Євр. 1:3), а тому, хто вірить в Ісуса, той вірить у Бога. Людина не може вірити або в Бога, або в Ісуса. Коли людина бачить Ісуса, тоді вона бачить і Отця, який Його послав (див. Йн. 12:41; 14:9).Ісус прийшов, щоб вивести людей із темряви царства сатани і привести їх у Боже царство любові і світла (див. 1:4, 9; 8:12; 12:35; Кол. 1:13-14).

12:47-50.  Оскільки Ісус – це Слово ( Логос ) Боже до людей, сам Бог промовляв через Нього (Євр. 1:1-3). Тож головною тут є заповідь Отця. Хто слухає Отця, той отримає «життя вічне» (Йн. 12:50). Хто відкидає слово Отця – слово, яке «вирік» Ісус (вірш 48; див. вірш 50б; 7:16; 14:10, 24) – той зазнає смерті. Мойсей передбачив прихід великого Пророка (Того, Хто промовлятиме від імені Бога). Мойсей сказав: «Його маєте слухатися.» (Втор. 18:15). Суд «дня останнього» і буде покаранням для людей, які зреклися Того, Кого сам Отець послав (Втор. 18:18-19; Йн. 3:18, 36; 5:24).

Мета Божого об’явлення в Ісусі має позитивне значення: Він прийшов «не судити світ, а спасти світ» (12:47; див. 3:17 і коментарі до 9:39). Зречення від Божого Об’явлення неминуче приводить до ще більшої гріховності і, зрештою, до Божого суду.

Описуючи єврейську всенародну невіру Йоан поєднав своє теологічне роз’яснення із надзвичайно важливим для народу закликом Ісуса покаятися. Як сказав Мойсей: «Бо це не пусте для вас слово; це – життя ваше» (Втор. 32:47).

ІІІ. Ісус готує Своїх учнів (част. 13-17)

А. Тайна Вечеря (13:1-30)

1. ІСУС ОБМИВАЄ НОГИ СВОЇМ УЧНЯМ (13:1-17)

В Євангелії від Йоана більше, аніж в трьох інших Євангеліях, приділяється уваги тому, як Ісус навчав Своїх учнів. Частини 13-17 розкривають Його вчення тієї доленосної ночі, коли Ісуса арештували. Перш ніж навчати, Ісус обмив ноги Своїм учням і передбачив зраду.

13:1.  Ісус знав, «що вибила (див. 2:4; 7:6, 8, 30; 12:23, 27; 17:1) Його година переходу з цього світу до Отця». Смерть Ісуса і воскресіння були тепер неминучими. Він прийшов, щоб померти, виконуючи волю Отця. Однак Його прихід був також актом любові до усього людства (3:16). Своїх овець Він любив особливою любов’ю («полюбивши Своїх») і «полюбив їх до кінця». Його сумирне служіння (13:1-17), Його повчання (13:18-17:26) і, зрештою, Його смерть (част. 18-19) – усе це розглядається, як єдине ціле, й усе було об’явленням Його любові.

13:2-4.  «Під час вечері» перед Пасхою «диявол уже вклав у серце Юди Іскаріотського, … щоб зрадив» Ісуса. Ісус це передбачив (6:70-71). Згодом сатана й сам увійшов у Юду (13:27). І все ж усіма подіями, які призвели до смерті Ісуса, керував сам Бог. Ісус знав (див. вірші 1, 18) Свою всевишню владу, Своє походження і майбутню долю. І все ж добровільно виконав роботу слуги, обмиваючи ноги Своїм учням. Такий Його вчинок дуже контрастує з їхньою своєкорисливістю (див. Мт. 20:20-24; Мк. 9:33-34; Лк. 22:24-30) та слугує своєрідною ілюстрацією Його проповідницької діяльності на землі в цілому (див. Флп. 2:5-8).

13:5.  Обмивання ніг вважалося необхідним у Палестині. На вулицях було багато пилюки, а люди ходили в сандаліях без носків чи панчіх. Призначаючи слугу, який обмивав ноги гостю, господар виявляв свою пошану до нього. Якщо ж господар цього не робив, це було ознакою порушення гостинності (див. 1 Сам. 25:41; Лк. 7:40-50; 1 Тим. 5:10). Жінки часто обмивали ноги своїм чоловікам, а діти – батькам. Більшість людей, звісно ж, мали самі «обмивати» собі ноги.

13:6-8.  Петро, розуміючи, що Ісус помінявся з ним ролями, запитав, чому Він, Господь Петра, мав обмивати ноги свого слуги Петра. У запитанні Петра в оригіналі грецькою мовою слово «Ти» дуже наголошується. Ісус відповів, що «потім» (після Його смерті і воскресіння) Петро усе зрозуміє.

«Ні, не митимеш моїх ніг повіки!» – відповів Петро. Очевидно ж, що він не приймав того факту, що Ісус чинить, як слуга, стосовно нього. Це ще один приклад необдуманих слів Петра (див. Мк. 8:32; 9:5). Ісус відповів: «Коли Я тебе не вмию, … то не матимеш зо Мною частки.» Ці слова Ісуса не означають: «Якщо ти не охрестишся, то не отримаєш спасення.» Ні, тут Ісус мав на увазі наступне: «Якщо Я не змию твої гріхи Своєю смертю як спокутою (див. Одкр. 1:5), ти не зазнаєш справжньої єдності зі Мною» (див. 1 Йн. 1:7).

13:9-10.  Петро і знову не зрозумів духовного уроку, який дав йому Ісус, та він був певен у своєму бажанні завжди перебувати з Ісусом. А тому попросив Його обмити йому «не тільки ноги, але і руки, і голову». Ісус відповів: «Тому, хто обмитий, нічого не треба вмивати, крім самих ніг; увесь бо він чистий.» (У деяких грецьких рукописах фраза «крім самих ніг» відсутня.) Коли Ісус додав, що «ви чисті, та – не всі», Він мав на увазі Юду (див. Йн. 13:11, 18). З цього випливає, що Юда не був наверненим.

13:11.  Юда відкинув життєдайні, очищаючі слова Ісуса (див. 6:63; 15:3), тому й далі був у гріхах. Фактично Ісус помив ноги і Юді, та він не став від цього «чистим». Йоан, проте, наголосив, що Ісус мав надприродні знання (див. 2:25; 4:29) і знав, що Юда бреше.

13:12-14.  Після того, як Ісус дав Своїм учням цей важливий урок служіння, то поставив їм запитання, маючи на меті підкреслити значення даного уроку: «Чи знаєте, що Я зробив вам?» (див. вірш 7). Слова «Учитель ( дідаскалос )» і «Господь ( киріос )» показують, що Ісус є вищим за них. І все ж Він прислужив їм. Тож їхнє завдання полягало в тому, щоб також задовольняти потреби інших, жертвуючи власним «Я».

13:15-16.  Обмивання ніг – це «приклад ( хиподеігма , «зразок») для них. Багато людей впродовж непростої історії церкви акт фактичного обмивання ніг вважало церковним таїнством. Однак згідно теперішніх звичаїв у багатьох країнах не вважають за необхідне обмивати пилюку з ніг гостя. Тоді як рання церква розглядала Таємну Вечерю як церковне таїнство, вона все ж не використовувала фактичне обмивання ніг як таїнство на церковних зібраннях. Бо обмивання ніг, про яке йшла мова у цій частині, робить наголос на внутрішній покірності й служінні, а не на фактичному обряді. Коли християнка вдова «святим ноги вмивала» (1 Тим. 5:10), то не виконувала якийсь церковний обряд, а просто сумирно прислуговувала іншим віруючим людям. Хто не слідує прикладу Ісуса, той підносить себе над Ним і живе в гордині. «Слуга не більший за пана свого» (див. Йн. 12:26).

13:17.  Бог благословляє Своїх слуг не за те, що вони знають, а за те, як вони чинять, маючи ці знання. Щастя приходить до християнина («щасливі будете») через покірне служіння («коли так чинитимете», тобто робитимете те, чому навчав Ісус).

2. ІСУС ПЕРЕДБАЧАЄ ЗРАДУ (13:18-30)

13:18-19.  Ісус щойно сказав, що блаженство сходить на людину через послух (вірш 17). Тепер Він додав, що один із Його учнів не спізнає блаженства. Ісус невипадково обрав Юду, і Юда не був помилкою в Божому задумі. Ісус обрав зрадника з-поміж Своїх 12 апостолів (див. 6:70-71), «щоб збулося Писання», а саме Пс. 41:9. Як Давида зрадив його найближчий товариш Ахітофел, який потім повісився (2 Сам. 16:20-17:3, 23), так і Юда, близький товариш Ісуса, зрадив Його, а потім повісився. Та хоча вчинок Юди був відомий Богові наперед, Юда сам відповідав за свої дії. Той факт, що Ісус знав про все це заздалегідь («перед тим, як настане воно») і що усе це відповідало Святому Писанню, допоміг Його учням уже після того, як усе трапилося, повірити в те, що Ісуса послав сам Бог (Йн. 13:19; див. 14:29).

13:20.  Оскільки Ісуса послав сам Бог, Він був Його представником на цій землі. А учні, яких послав поміж людей Ісус, були вже Його (Ісусові) представники у цьому світі. Хто приймав Його учнів, той приймав Ісуса, Того, Кого вони представляли, а, отже, і самого Отця.

13:21.  «Стривожився Ісус духом.» Слово «стривожився» є перекладом до слова етарачтхе  («схвильований чи стурбований»), те ж слово було використане щодо Ісуса у 11:33; 12:27 (а також Ісус сам його промовив у 14:1, 27). Оскільки Ісус був людиною, Його турбував той факт, що Юда скоро зрадить Його любов і дружбу. Та оскільки Ісус був і божеством, Він знав наперед, що це має трапитися. Ісус відчув духовне заціпеніння і смерть, породжені гріхом у душі Юди. Слово «посвідчив» та урочиста фраза «істинно, істинно говорю вам» наголошують на важливості наступних слів Ісуса.

13:22. Учні ніяк не могли повірити, що хтось з-поміж найближчих до Ісуса людей здатен на такий вчинок. Юда так уміло приховував свої наміри, що його не запідозрив ніхто.

13:23-24.  Симон Петро, який був головним і, мабуть, найемоційнішим з-поміж учнів, хотів провчити зрадника. Лука (22:38, 49-50) вказав, що у них було два мечі! «Той з … учнів, що його Ісус любив» – це, безперечно, Йоан, автор цього Євангелія (див. Вступ ). Йоан і Юда були «за столом, біля грудей» Ісуса, тобто сиділи поруч Нього, а Петро сидів трохи далі і не міг особисто поставити Ісусові своє запитання. Тож він «кивнув» до Йоана і попросив його спитати, кого саме Ісус мав на увазі.

13:25-27.  «Нахилившись», Йоан міг торкнутися Ісуса, тож і запитав Його: «Господи, хто то такий?» Коли Ісус передав «кусень» Юді, Він, хоча й непомітно, та вказав на свого зрадника. Проте цей знак був також виявом останньої милості Господа до Юди. Адже коли господар давав своєму гостеві кусень хліба, він тим самим засвідчував їхню дружбу. Яка ж глибока іронія в тому, що акт дружби, вчинений з боку Ісуса, вказав на зраду цієї дружби Юдою.

«І ввійшов тоді … у нього сатана.» (див вірш 2) Це речення є одним із найжахливіших у Святому Письмі. Тепер сатана використовував Юду як знаряддя для здійснення своєї волі. Фраза «що робиш – негайно роби» дослівно звучить як «роби це швидше», з чого можна припустити, що Ісус таким чином пришвидшував Юду, щоб той здійснив усе згідно визначеного Богом часу.

13:28-30.  Оскільки «ніхто» не зрозумів підтексту слів Ісуса, то навіть Його улюблений учень не зразу усвідомив, що вмочений кусень, який Ісус передав Юді, і був знаком. Коли Юда вийшов, ніхто нічого поганого про нього не подумав. Вони припустили, що він пішов купити продуктів на свято Пасхи або ж роздати «щось бідним», адже відповідав за їхню «скарбничку». Він перехитрив їх, але не самого Ісуса. Речення «А ніч була» у будь-якій іншій Євангелії було б лиш вказівкою на час доби, та в Євангелії від Йоана воно також мало і символічне значення. Юда покидав Світло (8:12; 12:35, 46) і йшов у темряву гріха (3:19).

Б. Наближення відходу Ісуса (13:31-38)

13:31-32.  Коли Юда вийшов, події, які вели до смерті Ісуса, почали розгортатися дуже швидко. На той момент Ісус був вільний від напруження, яке створював сатана у Юді. А згодом і тривале напруження стосовно Його смерті буде позаду (Лк. 12:50). Слова «прославився» й «прославить» використано п’ять разів у цих двох віршах. Ісус прославився Своєю смертю. Отець також прославився у смерті Ісуса, бо про любов Бога, Його милість і Його праведність дізнався увесь світ (див. Йн. 1:14; Рим. 3:21-26). Фраза «Бог … прославить Його незабаром» стосувалася майбутнього Воскресіння і Вознесіння.

13:33.  Слово «дітоньки» є перекладом до слова текніа  («малі діти»; зменшувальне від текна , «діти»). Таке любляче слово показало турботу Ісуса про них. У цій Євангелії воно використане Ісусом лиш тут. Йоан же використав його сім разів у своєму першому посланні (1 Йн. 2:1, 12, 28; 3:7, 18; 4:4; 5:21), і один раз його використав Павло (Гал. 4:19). Ісус знову сказав, що піде від Своїх учнів і вони не зможуть Його віднайти (див. Мт. 23:29; Йн. 7:34; 8:21; 12:8, 35). Це було правдою стосовно і Його смерті, і Його Вознесіння.

13:34-35.  Його 11 апостолів вціліють за Його відсутності, якщо слідуватимуть Його прикладу любові. Ця заповідь є новою, адже тут мова йде про особливу любов до інших віруючих людей, основою якої є жертовна любов Ісуса: «Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного!». Коли християни любитимуть і підтримуватимуть один одного, це допоможе їм вижити у ворожому до них світі. Ісус був уособленням любові Бога, а тепер кожен Його учень має уособлювати любов Христа. Ця любов є знаком як для світу, так і для кожної віруючої людини (1 Йн. 3:14).

13:36-38.  Петро відразу звернув увагу на те, що Ісус кудись збирається йти (вірш 33). Тож Він звернувся до Ісуса, запитуючи: «Господи, куди ж ідеш?» (див. подібне запитання Томи; 14:5). Петро дуже любив Ісуса, а тому хотів бути поруч з Ним завжди. Однак Ісус відповів, що він «неспроможен» бути з Ним в той час. Петро не міг собі уявити, що ж то мало трапитися, щоб слова Ісуса мали сенс. Він був певен, що його любов і його відвага могли протистояти будь-якому випробуванню, в тому числі смерті. «Життя моє за Тебе покладу я!» – сказав він. Однак Петро не знав себе настільки добре, наскільки гадав, і не знав він про силу диявола, який буде йому протидіяти (див. Лк. 22:31-32). Передбачення Ісуса про відступництво Петра («ти … тричі відречешся мене»), напевно, просто приголомшило інших учнів. Вони, мабуть, навіть подумали, що це Петро був зрадником (див. Йн. 13:21-25).

В. Ісус – шлях до Отця (14:1-14)

Учні були цілковито спантеличені й пригнічені. Ісус сказав, що йде (7:34; 8:21; 12:8, 35; 13:33), що помре (12:32-33), що один з дванадцяти апостолів – зрадник (13:21), що Петро тричі Його зречеться (13:38), що сатана намагається звести їх усіх з вірного шляху (Лк. 22:31-32) і що всі учні розбіжаться, покинувши Його (Мт. 26:31). Усвідомлення усього цього, безумовно, дуже гнітило їх.

14:1-2.  Щоб розрадити Своїх учнів, Ісус звернувся до них із декількома закликами і обіцянками. «Хай не тривожиться серце ваше!» – сказав Він. Слово «тривожиться» є перекладом до слова тарассестхо  («хвилюється, турбується») і походить від того ж дієслова, яке перекладено як «відчув жалощі в дусі» в 11:33; «стривожився» в 13:21; «тривожиться» в 14:27. Серце людини – є центром її особистості. І кожна віруюча людина несе відповідальність за почуття свого серця (див. Прип. 3:1, 3, 5; 4:23; 20:9). Завдяки міцній вірі у Бога Отця та Ісуса Сина віруючі люди можуть позбавитися від душевного смутку і бути стійкими у своїх майбутніх випробуваннях. Коли Ісус сказав: «Віруйте в Бога, віруйте й у Мене,» – то, мабуть, давав вказівки, а не просто висловлював певні твердження (див. НМВ, примітки). Смерть не має бути для них жахіттям, бо Ісус ішов, щоб «напоготовити» їм місце на небесах, «в домі Отця» Свого.

14:3-4.  Фраза «то повернуся» стосується не Воскресіння і не смерті віруючої людини, а часу, коли Ісус повернеться за Своїми вівцями (див. 1 Сол. 4:13-18), візьме їх до Себе живими на небо, і вони будуть «там, де» Він (див. Йн. 17:24). Ісус нічого не казав про місце, куди йде. Досить було й того, що віруючі люди будуть з Отцем і Сином (див. 2 Кор. 5:8; Флп. 1:23; 1 Сол. 4:17). Учні знали, як потрапити на небеса. Він сказав їм: «Куди ж Я йду – ви знаєте путь.» Впродовж усієї Своєї проповідницької діяльності Ісус показував їм цей шлях, але, як зазначив Тома (Йн. 14:5), вони не цілком його розуміли.

14:5-6.  Твердження Томи («не знаємо, куди Ти йдеш») і його запитання («І як нам знати тую путь?») були відображенням розгубленості Одинадцятьох апостолів (див. подібне запитання Петра; 13:36). Вони й не зможуть усього зрозуміти аж до смерті Ісуса та Його воскресіння і до сходження Святого Духа. Вони мали усі необхідні знання, та не могли звести їх у єдине ціле.

Слова Ісуса: «Я – Путь, Істина і Життя!» – це вже шосте «Я (є) – …» твердження Ісуса в Євангелії від Йоана (6:48; 8:12; 10:9, 11; 11:25; 14:6; 15:1). Ісус – це «Путь», бо Він є «Істина» і «Життя». Оскільки Отець – це Істина і Життя, а Ісус – втілення Бога, то люди через Ісуса можуть прийти до Отця (див. 1:4, 14, 18; 11:25). Промовивши: «Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене,» – Ісус наголосив, що спасення, на відміну від думки багатьох, неможливо отримати різними шляхами. Існує лише один Путь (див. Діян. 4:12; 1 Тим. 2:5). Лише через Ісуса може прийти до Отця, бо лиш Він є від Отця (див. Йн. 1:1-2, 51; 3:13).

14:7.  Перше речення цього вірша може бути або обіцянкою («Якщо ви Мене пізнаєте , то й Отця Мого пізнаєте»), або ж докором («Якщо б ви Мене пізнали, то й Отця Мого пізнали б»). Видається, що Господь докоряє Своїм учням у тому, що вони не зрозуміли Його сутності і Його завдання (див.8:19). Наступний діалог (14:8-9) свідчить на користь даного припущення. Фраза «відтепер знаєте Його» – це обіцянка, яка сягає часів після Хреста і Воскресіння (див. 20:28, «Господь мій і Бог мій!»).

14:8-9.  Филип озвучив загальне бажання усього людства: побачити Бога (див. Вих. 33:18). Якщо це бажання перекрутити, то воно вестиме до ідолопоклонства. Филип, очевидно, просив богоявлення (див. Вих. 24:9-10; Іс. 6:1) чи якогось видимого вираження Божої слави. Твердження Ісуса: «Хто мене бачив, той бачив Отця» (див. Йн. 12:45), – є одним з Його найбільш приголомшуючих заяв. Отець – в Ісусі, й Ісус є Його бездоганним об’явленням (1:18). Тому у богоявленні не було потреби, адже дивлячись на Ісуса, вони дивилися  на Отця!

14:10-11.  Доказ єдності Ісуса з Його Отцем має три аспекти. Ісусові слід вірити, зважаючи на: (а) Його сутність («Я в Отці [див. вірш 20], а Отець в Мені»); (б) Його слова, які належать Богу («Слова, які проказую до вас, не від Себе проказую» [див. 7:16; 12:49-50; 14:24]); і (в) Його чуда, через які Бог Себе являв («Отець, який перебуває в Мені, – Він творить діла… то з-за самих діл вірте»; див. 5:36). У своїй Євангелії Йоан немало приділяв уваги чудам, які здійснював Ісус, адже таким чином Бог зміцнював віру людей (див. 5:36; 10:25, 38; 11:47; 12:37; 20:30-31).

14:12-14.  Слова Ісуса, висловлені у цих віршах, не означають, що апостоли обов’язково чинитимуть ті ж дивовижні чуда, що й Ісус (наприклад, помноження хлібів), та їхній вплив буде значним (наприклад, Петро після однієї промови навернув до Бога 3000 людей). Це стало можливим завдяки тому, що Ісус пішов до Отця і послав їм Святого Духа. Чуда є важливими, однак деякі євангелісти робили навіть більш значущі справи, проповідуючи добру новину багатьом тисячам людей.

Фраза «в Моє ім’я» (вірші 13-14) – це не якесь магічне заклинання. Але віруючі люди, які продовжують справу Христа як Його представники, отримають відповідь на свої молитви. Йоан приділив багато уваги даній темі у своєму першому посланні. Він написав: «Коли просимо щось, згідне з Його волею, … ми … одержуємо те, що просили» (1 Йн. 5:14-15). Фраза «що попросите в Моє ім'я» означає «що попросите згідно Моєї волі» (див. «в Моє ім’я» у Йн. 15:16; 16:23-24, 26). У деяких грецьких рукописах слова «Моє» немає, та воно, безперечно, тут повинно бути. Молитва у Новому Завіті – це, зазвичай, звертання до Бога Отця, однак молитва-звертання до Сина є також доречною (наприклад, молитва Стефана до Господа Ісуса [Діян. 7:59]). Метою молитов, на які віруючі люди отримують відповідь, має бути бажання прославити Отця. Плід також прославляє Отця (Йн. 15:8).

Г. Обіцянка Ісуса про Утішителя (14:15-31)

14:15.  Учні виявляють свою любов до Христа, коли слідують Його вказівкам (див. вірші 21, 23; 1 Йн. 2:3; 3:22, 24; 5:3). Христос показав Своїм учням приклад любові і послуху (Йн. 14:31), і їм лиш потрібно його дотримуватися (13:15-16).

14:16-17.  Це перша згадка про Святого Духа у промові Ісуса у Верхній світлиці. До цього часу в Євангелії від Йоана не було багато мови про Святого Духа. Розмова з Никодимом (3:5-8) була приватною, та й вірш 7:39 стосувався майбутнього свята П’ятидесятниці. Святий Дух буде Утішителем ( параклетос ; також зустрічається в 14:26; 15:26; 16:7; про його значення див. коментарі до 16:7). У певному сенсі Він тепер замінив фізичну присутність Ісуса і є Посередником між Богом та віруючими людьми. Дух перебуває у душі віруючої людини «повіки» (див. Рим. 8:9). Він є також Духом «Істини» (див. Йн. 15:26; 16:13), а,отже, буде направляти апостолів. Він невидимий («світ не може сприйняти (Духа), бо не бачить Його і не знає»), та все ж Він існує і діє. Без радіо радіохвилі непомітні. Так і непорятовані люди, які не живуть духовним життям, не помічають Святого Духа. Учні вже знали Святого Духа (безперечно, це стосується проповідувань і здійснень чуд), але зараз Його діяння будуть набагато більш особистими.

Чому Ісус сказав, що Святий Дух «буде (майбутній час) в» них? Бо у Старому Завіті Дух сходив на деяких віруючих людей лиш в особливих випадках, однак після свята П’ятидесятниці Він оселиться в душі кожної віруючої людини назавжди (Рим. 8:9; 1 Кор. 12:13).

14:18-19.  Що мав на увазі Ісус, коли сказав: «Я прийду до вас»? Можливо, тут Він говорив про: (а) Своє воскресіння, (2) Взяття на небо живим, (3) смерть віруючої людини, (4) містичний випадок, чи (5) сходження Святого Духа на свято П’ятидесятниці? Варіанти 1 і 5 видаються найкращими. Вірш 19 свідчить на користь першому варіантові, оскільки учні і дійсно побачили Ісуса після Його воскресіння. Воскресіння Ісуса є також запорукою їхнього воскресіння («бо Я живу, і ви будете жити»; див. 1 Кор. 15:20-21) й підвалиною нового життя.

14:20-21.  Фраза «того дня» стосується свята П’ятидесятниці, коли Святий Дух, зійшовши, засвідчив Вознесіння Ісуса до Отця. (Дехто, однак, вважає, що слово «дня» стосується воскресіння Ісуса, яке є основою для впевненості віруючих людей.) Дух увійде у віруючих людей (вірш 17) і навчатиме їх про єдність з Ісусом («ви в Мені, а Я в вас»), коли виявлятиме у них Христа.

Любов християнина проявляється, коли віруюча людина дослухається слів Господа (див. вірші 15, 23). Винагорода ж за любов до Нього є великою: (а) сам Отець покаже Свою любов до віруючої людини (див. вірш 23), і (б) Син полюбить її й об’явить їй «Себе». Тут йде мова про те, що людину, яка вірить у Ісуса і дослухається Слова Христа, сам Господь любить. Віра у спасіння веде до щирого послуху (див. «на послух віри», Рим. 1:5).

14:22.  «Юда ж – не Іскаріотський» – це, мабуть, чоловік, якого також звали Тадей (Мт. 10:3; Мк. 3:18). Він був збентежений тим, що Ісус об’явить Себе їм, а «не світові» (див. Йн. 14:19а).

14:23-24. Ісус відповів, що Він і Отець не об’являтимуть Себе тим людям, які не бережуть Його «слово». Послух є тоді, коли людина любить Ісуса і «береже» Його Слово (див. вірші 15, 21; 1 Йн. 2:3; 3:22, 24; 5:3). І завдяки цьому Отець та Син оселяються («закладемо житло») в ній. Слово «житло» є перекладом до слова монен , це однина від множини слова монаі , яке перекладено як «житель» у Йн. 14:2. У Новому Завіті це слово зустрічається лише в тих двох віршах. Якщо ж хтось заперечує «слова» Ісуса, він заперечує «Отця, який послав» Його. Адже слова Ісуса не були Його власними, як Він уже колись казав (12:49; 14:10).

14:25-26.  Люди лиш частково розуміли те, про що говорив Ісус на початку Своєї проповідницької діяльності. Щоб апостоли осягнули сутність Ісуса і зрозуміли Його завдання, мало відбутися три події: (1) Він мав померти. (2) Він мав знову повстати, щоб засвідчити Свої слова і продемонструвати Свою перемогу. (3) Мав зійти Дух Святий («Отець в ім’я Моє зішле» Його, тобто замість Ісуса і за Ісуса) і розтлумачити їм значення слів і діянь Ісуса. Як сказав Ісус, Дух «навчить вас усього і все вам нагадає, що Я сказав вам». Цей вірш адресовано апостолам. В даному контексті слова «усього і все» стосуються тлумачення значення Його сутності і Його діянь. Дух і дійсно діяв у їхній свідомості, пригадував їм вчення Ісуса і давав їм глибоке розуміння Його слів (див. 2:22; 7:39; 20:9).

14:27.  У часи Нового Завіту було прийнято прощатися, говорячи фразу «Мир вам» ( салом  на давньоєврейській). Після Своєї смерті Ісус залишив Своїм учням спадщину: «Мир залишаю вам.» Вони матимуть «мир з Богом» (Рим. 5:1), бо їхні гріхи їм відпущено, і «мир Божий» (Флп. 4:7) буде берегти їх життя. «Світ» неспроможний дати такий мир людині. Страх смерті (Євр. 2:14-15) і страх майбутнього зникають, коли послідовники Ісуса довіряють Йому. Тому їм немає про що тривожитися (див. Йн. 11:33; 13:21; 14:1).

14:28.  Якби учні і дійсно глибоко любили Ісуса, розуміючи, вони «зраділи б» Його відходу. Та їхня любов була все ще обмеженою на той час, навіть дещо егоїстичною. На землі Ісус зазнавав приниження, а повернувшись до Отця, Він буде прославлений (див. 13:31-32), і Він повернеться (див. 14:3).

Аріани і свідки Єгови сперечаються щодо речення: «Отець бо більший, ніж Я» і стверджують, що тут йде мова про те, що Ісус – це також Бог, але менший. Однак тоді Ісус був би певним створінням або ж це означало б, що існує багато богів. Проте і те, і інше суперечить Біблії. Отець і Син – це одна сутність (див. 1:1-2; 14:9; 20:28). Отець та Син є єдиним цілим і стосовно Своєї мети, і стосовно Своєї сутності (10:30). Просто Отець є більшим у Себе на небесах чи у Своїй славі, аніж був Ісус у Своєму приниженні на землі.

14:29-31.  Здійснення пророцтва є великою втіхою й опорою віруючим людям (див. Іс. 46:8-10). Ісус передбачав Свою смерть і воскресіння багато разів (наприклад, Мк. 8:31-32; 9:31). Коли усе це трапиться, і вони переживуть це потрясіння, то дуже зміцніють у своїй вірі. Час для Його навчань був обмежений, бо сатана, «князь цього світу» (див. Йн. 12:31; 16:11), спрямовував свої сили проти Ісуса через Юду (див. 13:2, 27). І все ж сатана не володів Ним. Гріх веде до смерті (Рим. 5:12, 21а; 6:16), а гріх і смерть дають сатані владу над людьми (див. Євр. 2:14-15; Одкр. 12:10). Та оскільки Ісус не має жодного гріха, сатана не може втягнути Його у своє царство темряви. Сатана гадав, що смерть Ісуса – це його перемога, та насправді це була перемога Ісуса над сатаною (Йн. 16:11; Кол. 2:15).

Оскільки Ісус любить Отця, Він і чинить «так, як Отець … заповідав» Йому (див. Йн. 10:18; 12:49-50), в тому числі є і «слухняним аж до смерти» (Флп. 2:8). Потім Ісус сказав: «Уставайте ж, ідімо звідси!» У Верхній світлиці Ісус був разом зі Своїми учнями. І зараз Він збирався піти у Гетсиманський сад на Оливній горі. Достеменно невідомо, чи Ісус промовляв слова з частин Йн. 15-17 у світлиці чи по дорозі в сад, та, скоріш за все, Він говорив усе це у світлиці.

Ґ. Виноградина й гілки (15:1-10)

Тепер Ісус навчав Своїх учнів про три життєво важливі речі. Учні Ісуса мають вірним чином ставитися до Ісуса (вірші 1-10), один до одного (вірші 11-17) і до всього світу (вірші 18-16:4). Тому учні відповідальні за виконання трьох важливих обов’язків. Вони мають: залишатися (перебувати), любити один одного і свідчити.

15:1.  «Я – Виноградина правдива» (див. вірш 5). Це – останнє «Я (є) – …» твердження Ісуса у Євангелії від Йоана (див. коментарі до 6:35). Ізраїль був обраною Богом виноградиною, яку Він щиро обдаровував Своєю турботою і увагою (Пс. 80:8; Іс. 5:1-7; Єр. 2:21; 6:9; Єз. 15; 17:5-10; 19:10-14; Ос. 10:1; 14:8). Він хотів отримати з неї плід, та виноградина (Ізраїль) стала поганою і дала зіпсований плід. Тому Ісус, як «Виноградина правдива», виконує те, чого Бог хотів від Ізраїлю. «Отець – Виноградар», який допомагає Виноградині й оберігає її.

15:2.  «Він» (тобто Виноградар, Отець) бажає отримати «плід», про який вісім разів іде мова у цій частині (вірші 2 [тричі], 4 [двічі], 5, 8, 16). Прогресія очевидна: «плоду» (вірш 2), «більше плоду» (вірш 2) і «плід … щедро» (вірші 5, 8). Плід, якого Бог бажав від Ізраїлю, – це послух, праведність і правосуддя (Іс. 5:1-7). «Кожну в Мені гілку, яка не приносить плоду, відрізує Він.» Слова «в Мені» не мають того ж значення, що і слова Павла «в Христі». Тут це частина метафори про Виноградину і, здається, означає наступне: «кожна людина, яка називає себе Моїм учнем (гілкою), не завжди є Моїм істинним послідовником.» Гілка, «яка не приносить плоду», безумовно, є мертвою. А тому, як і у випадку з Юдою, її відрізають. (Див. коментарі до Йн. 15:6). У Палестині садівники кожного року підрізають свій виноград. Вони відрізають неплодоносні гілки, які не мають в собі ніякого життя, й акуратно підрізають живі гілочки, щоб вони дали ще кращий урожай.

15:3.  Ісус та Його звістка очистили учнів, лиш Юда залишався неочищеним (див. 13:10-11).

15:4.  Добрий плід – це результат життя Сина, який знайшов Своє відтворення в учні. Завдання учня – перебувати. Слово «перебувати» є ключовим у теології Йоана. Воно є перекладом до слова мено і зустрічається 11 разів у цій частині, 40 разів в усій Євангелії і 27 разів у посланнях Йоана. Що ж означає – перебувати? Це може означати: по-перше, приймати Ісуса як Спасителя (див. 6:54, 56); по-друге, наполегливо продовжувати вірити (8:31; 1 Йн. 2:19, 24); по-третє, виявляти віруючий, люблячий послух (Йн. 15:9-10). Без віри ніхто не отримає Божого життя. Без Божого життя неможливо принести справжній плід: «Як неспроможна гілка сама з себе плоду принести, якщо не перебуватиме вона на виноградині, ось так і ви, якщо не перебуватимете в Мені.»

15:5-6.  Постійне перебування учня в Ісусі («Хто перебуває в Мені») – і перебування Ісуса у віруючій людині («а Я в ньому») – «плід приносить щедро» (див. вірш 8). А на того, хто не вірить, чатує лихо. «Гілка» без життя є мертвою і її зрізують (вірш 2). Вона є нічого не вартою, а тому її «кидають у вогонь» і спалюють. Що мав на увазі Ісус, говорячи про спалення виноградних гілок? Існує щонайменше три тлумачення таких слів Ісуса: (1) Спалені гілки – це християни, які втратили своє спасіння.(Та це суперечить багатьом віршам, наприклад, 3:16, 36; 5:24; 10:28-29; Рим. 8:1.) (2) Спалені гілки – це християни, які втратять свою винагороду, але не спасіння, на суді Христовому (1 Кор. 3:15). (Проте Ісус говорив тут про мертві  гілки; таку гілку викидають, і вона всихає.) (3) Спалені гілки – це люди, які називають себе християнами, але, як і Юда, не є дійсно порятовані, а тому підпадають під суд. Людина без Христа, як та мертва гілка, є духовно мертвою, а тому буде покарана вічним вогнем (див. Мт. 25:46). Юда був з Ісусом, наче «гілка». Та він не мав Божого життя в собі, а тому помер. Його доля була подібною на долю мертвої гілки.

15:7-8.  У порівнянні з віршем 6 наголос у цих віршах має позитивний зміст: перебувати в Ісусі та «плід щедро» приносити. Господь відповідає на молитву лиш тоді, коли вона  базується на вірі в Христа і коли Його слова перебувають у душі віруючої людини. Ці слова Христа роблять так, що молитви віруючої людини співпадають з волею Отця. Тож оскільки її молитви відповідають Божій волі, результат очевидний – «воно здійсниться для вас» (див. Йн. 5:14-15). Здійснення молитов щиро віруючих людей – це слава для Отця, бо, як і Ісус, Його учні виконують волю небесного Отця (див. «Хай прийде твоє царство, нехай буде воля твоя як на небі, так і на землі» [Мт. 6:10]).

15:9-10.  Заохоченням для віруючої людини служить чудо «любові» Ісуса, яка є такою ж глибокою і неосяжною, як і любов Отця. Фраза «перебувайте у Моїй любові» може видатися містичною, але Ісус зробив її дуже реальною. Учень має виконувати «заповіді … Отця» так, як робив це Син (див. 14:15, 21, 23; 1 Йн. 2:3; 3:22, 24; 5:3). Сильна віра і люблячий послух є істинно правильними стежками до Бога для усіх Його дітей.

Д. Друзі Ісуса (15:11-17)

15:11.  Ісус дуже радів тому, що догоджає Своєму Отцю, живучи плідним життям (див. Євр. 12:2). Навчаючи, Він ставив Собі за мету дати людині багате життя, а не безрадісне існування (Йн. 10:10). Адже коли людина дотримується Його заповідей, це й приносить їй радість (див. 17:13).

15:12.  Ісус залишив віруючим людям одну найголовнішу заповідь: вони повинні любити один одного («Щоб ви любили один одного, як я вас полюбив!»; також у вірші 17). Християнами лиш тоді дійсно стають, коли турбуються один про одного і, навчаючи, виховують. Прикладом такої любові є любов Христа, який сумирно і жертовно служив: «як Я вас полюбив».

15:13-14.  Найбільше, що людина може зробити для свого товариша, – це віддати за нього своє життя. Така смерть є істинним виявом любові. Ісус показав усім Свою любов (вірш 12б), коли помер «за Своїх друзів», за тих, хто слухає Його. Авраама називали Божим другом (Іс. 41:8), бо він слухав Бога. І спілкувався Авраам з Богом так, як з близьким другом (див. Бут. 18:17).

15:15-17.  «Слуга (досл., «раб») не» має таких стосунків зі своїм паном, як мають його друзі. Зазвичай слуга виконує те, що йому наказано, і не намагається зрозуміти, що «його пан» має на думці та що він «робить». Та оскільки Ісус відкрився Своїм учням, їхні стосунки не були вже такими, як між слугою і паном. (Коли Павло назвав себе «слуга [досл., «раб»] Христа Ісуса» [Рим. 1:1], він мав зовсім інше на думці. Він говорив про те, що добровільно і сумирно служить і слухає Бога.) Ісус назвав Своїх учнів «друзями», бо розкрив їм об’явлення Свого Отця.

Потім Ісус нагадав їм, що на відміну від поширеного звичаю, коли учні обирають собі учителя, Ісус обрав їх сам (див. Йн. 15:19). І зробив Він це, бо знав, що вони принесуть добрий і довговічний «плід». Він обрав їх для виконання певного завдання, і Його Отець задовольнятиме їхні прохання, щоб вони таки здійснили своє призначення («про що б ви тільки попросили в Отця в Моє ім'я»; див. вірш 7; див. «в Моє ім’я» у 14:13-14; 16:23-24, 26). Щоб мати Ісуса собі за товариша, слід братською любов’ю любити інших: «щоб ви любили один одного!» (див. 15:12).

Е. Ненависть світу (15:18-16:4)

15:18.  Товаришувати з Богом – це зносити ненависть світу. І навпаки, товаришувати з світом – отже, бути ворогом Богу (Як. 4:4). Ісус застеріг Своїх учнів щодо ненависті світу. «Світ» у Євангелії від Йоана – це вороже до Бога суспільство, яке перебуває під владою сатани (Йн. 14:30). Віруючих людей може здивувати така ворожість (1 Пт. 4:12-13), та їм слід пам’ятати, що Ісуса ненавиділи від самого Його народження (коли Ірод Великий розшукував Його, щоб вбити) й аж до Його смерті на хресті.

15:19.  Головна причина того, що світ ненавидить християн, полягає у їхніх відмінностях (див. 1 Пт. 4:4; Рим. 12:2). Віруюча людина, яка вийшла зі світу темряви і перейшла у царство Божого Сина (Кол. 1:13), має зовсім іншу радість, мету, надію і любов. Тепер вона має певність, істину і приклад життя. Христос «вибрав (див. Йн. 15:16)» Собі християн «від світу» ворожого, і тепер вони належать Йому. І оскільки вони вже не належать цьому світові («не від світу»), він їх «ненавидить».

15:20-21.  Ісус пригадав Своїм учням Свої ж колишні слова: «Слуга не більший від пана свого» (див. 13:16). Минулого разу вони стосувалися необхідності служити іншим так сумирно, як це робив Ісус. Цього разу Він використав їх у іншому значенні. Християни мають так сильно ототожнювати себе з Ісусом, що навіть перспектива розділити Його страждання не має їх лякати («переслідуватимуть і вас»). Адже будуть і люди, які підуть за ними та «слово» Ісуса «зберігатимуть», а, отже, і слово апостолів. Основною причиною ненависті світу до учнів є їхнє ототожнення з Ісусом. Вони ненавидять Ісуса, бо не знають Бога, «Того, Хто послав» Його.

15:22-23.  Ісус прийшов як Боже Об’явлення. Якби Він не приходив, їхній гріх не був би таким великим. Речення «гріха не мали б вони» (див. вірш 24) не слід розуміти буквально, що й показує 16:9 (див. 3:19; 9:41). До приходу Ісуса люди могли виправдовувати свій «гріх» своїм незнанням (див. Діян. 17:30). Але зараз, коли Світло прийшло, люди, які добровільно зрікаються Його, не мають «пробачення за … гріх». Хто ненавидить Ісуса, який є об’явленням Бога, а, отже, дуже тісно з Ним пов’язаний, той ненавидить Отця (див. Йн. 15:24б).

15:24-25.  Ці два вірші продовжують думку, висловлену у віршах 22-23. Чуда Ісуса були такими характерними, що їхнє значення було очевидним. Єврейський народ мав чесно визнати: «Ніхто бо, з ким немає Бога, не спроможен такі чуда творити, що Ти їх твориш» (3:2). Та народ в цілому зрікся і Ісуса, і Отця, бо, перебуваючи під владою гріха, вони любили темряву більше, аніж світло (3:19). Народ гадав, що служить Богові, зрікаючись Ісуса (16:2-3), та насправді служив сатані (8:44). Основою гріха є відсутність логіки. Їхня ненависть до Ісуса не мала під собою жодного раціонального підґрунтя, що також справджувалося і стосовно інших праведних людей, як, наприклад, Давида (Пс. 35:19; 69:4; 109:3).

15:26-27.  Перед обличчям протистояння та ненависті світу віруюча людина може піддатися спокусі втекти від світу або замовкнути у ньому. Ісус підбадьорював Своїх учнів, обіцяючи їм Святого Духа, який допомагатиме їм у світі. Як Ісус у Своїх діяннях прославляв Отця, а не Себе, так і Дух свідчитиме про Ісуса як про Месію («Він і свідчитиме за Мене»). А все, що Він каже, – то правда, бо Він – «Дух істини» (див. 16:13). Як «Утішитель» (див. 14:26; 16:7), Він засвідчує Божу істину перед усім світом. Сам Отець посилає Духа (див. 14:26) так, як і Сина Свого колись. І все ж ці загадкові діяння Духа є невід’ємними від церкви. Апостоли мали свідчити серед людей про все, що дізналися: «Та й ви свідчитимете». Коли апостоли свідчили, Дух Святий допомагав їм переконувати людей, завдяки чому ті отримували спасіння. Таке виконання божественної заповіді (Діян. 1:8) разом зі свідченням Духу є необхідним для кожного покоління.

16:1-2.  Учнів, напевно, цікавило, навіщо Ісус розповідає їм про ненависть світу і переслідування. Однак Ісус, передбачаючи їхнє запитання, пояснив, що їм буде легше триматися вірного шляху та виконувати волю Бога, якщо вони знатимуть про труднощі, які на них очікують, заздалегідь. (Ще одну причину Він вказав у вірші 4.) На учнів чекає відлучення від церкви і навіть смерть. Коли вони пам’ятатимуть, як Ісуса виганяли і як Він помер мученицькою смертю, а також про застереження Ісуса, який передбачав, що все це на них також очікує, то матимуть більше сили через усе це достойно пройти. Першими християнами були євреї (Діян. 2:11, 14, 22), та незадовго після того, як церква почала рости і розширюватися, їх виключили «із синагог» (приблизно в 90 році н.е.). Переслідувань аж до смерті зазнали Стефан (Діян. 7:59), Яків (Діян. 12:2) та інші (Діян. 9:1-4). Впродовж історії розвитку церкви люди, які переслідували віруючих у Ісуса, часто робили це, гадаючи, що служать «тим Богові» (див. Рим. 10:2).

16:3-4.  Світ переслідуватиме послідовників Ісуса, «бо ані Отця, ані Мене вони не спізнали». Вони не побачили діянь Отця в словах та вчинках Ісуса. І хоча вони мали певні знання про Бога із Закону, та ці знання не давали їм порятунок, адже сам Бог сказав, що вони – «то народ, що блукає серцем; вони Моїх доріг не знають» (Пс. 95:8-10).

Ісус застерігав Своїх учнів щодо переслідувань з метою зміцнити їх віру. Бо коли вони зрозуміють, що Він не просто гадав, а дійсно знав майбутнє, то ще більше повірять у Нього. Ісус не озвучував їм цього застереження раніше, бо ненависть світу була спрямована проти Нього. Він прикривав їх Своєю присутністю, але тепер вони будуть Його тілом на землі (Еф. 1:22-23).

Є. Діяння Духа (16:5-15)

16:5-6.  Коли учні дізналися про відхід Ісуса, то дуже засмутилися. Їх гнітила їхня майбутня особиста втрата Його безпосередньої фізичної присутності. Якби вони розуміли, чому Він іде і до кого Він іде, то пораділи б за Нього. Згодом (вірш 22) Ісус передбачив, що часи їхнього смутку раптово зміняться на велику радість. Твердження Ісуса «Тепер же Я іду до Того, Хто послав Мене» мало спонукати учнів до запитань, але цього не трапилося (Навіть Тома [14:5] не запитав: «Куди йдеш?») Їх стурбованість своїми власними проблемами не дала їм зрозуміти значення такого вирішального слова «тепер» і важливість тих подій (Його смерті, поховання, воскресіння і Вознесіння).

16:7.  Відхід Ісуса, хоча й болючий та важкий, був необхідний для Його учнів. Насправді для них було «ліпше ( симпхереі ) … , щоб … (Ісус) відійшов». Без цього (а саме Його смерті, поховання, воскресіння і Вознесіння) не було б Євангелії. Ісус мусів спокутувати гріхи людства, щоб їх від цих гріхів порятувати (Мт. 1:21). А також, якщо б Він не відійшов, то не було б тоді прославленого Господа, який послав би Утішителя (Святого Духа), через якого й зійшла б на людей ця спокута. Слово «Утішитель» – це переклад грецького слова параклетос . Воно використовувалося для позначення правових захисників, які захищали справу у суді або озвучували її. Таким Утішителем і є Святий Дух, який зійшов у світ у Своєму новому й особливому значенні на свято П’ятидесятниці.

16:8.  Одним із нових завдань Духа було переконати світ «у грісі, у справедливості, і в засуді». Переконування – це не те ж саме, що і навертання, та воно є необхідним. Фраза «переконає … у грісі» є перекладом одного слова еленксеі , «представляти або розкривати факти, переконувати в правдивості». Дух діє у душах непорятованих людей, щоб розкрити їм Божу істину і те, що вона їм дасть. Зазвичай для цього потрібна допомога й самої людини (див. 15:26-27).

16:9.  Гріх – це бунт проти Бога, і цей бунт досяг свого кульмінаційного моменту тоді, коли Ісус розп’яли на хресті. Сьогодні найбільшим гріхом є невіра в Ісуса (див. 3:18; 15:22, 24). Більшість людей неохоче визнають, що винні у скоєнні гріха, хоча свої невдачі, вади, навіть злочини визнають. Однак гріх – це завжди проти Бога, а грішні люди – це люди, які приховують істину Бога (див. Рим. 1:18, 21, 25, 28). Могутні діяння Святого Духа є необхідними, щоб переконати людей і привести їх до усвідомлення та визнання їх власного безнадійного стану.

16:10.  Розіп’явши Ісуса, єврейський народ показав, що, на його думку, Ісус був неправедним, адже повісити на дереві можна було лиш грішну людину, що засвідчувало Боже прокляття на ній (Втор. 21:23; Гал. 3:13). Але Воскресіння і Вознесіння показали, що Ісус – праведний Слуга Божий (Діян. 3:14-15; Іс. 53:11). Дух допомагає людям визнати свої хибні думки щодо Ісуса, коли проголошується добра новина, і, особливо, Воскресіння (1 Кор. 15:3-4).

16:11.  Третє завдання Святого Духа стосувалося «засуду». Смерть і воскресіння Ісуса – це засудження сатани (12:31; Кол. 2:15), князя «цього світу» (див. Йн. 14:30). Своєю смертю Ісус переміг диявола, який «мав владу смерти» (Євр. 2:14). (Однак, хоча сатана й був переможений на хресті, він все ще діє серед людей [1 Пт. 5:8]. Але, як і на засудженого злочинця, на нього чекає «страта» [Одкр. 20:2, 7-10].)

Люди, які повстали проти Бога, мають зробити відповідні висновки з перемоги Ісуса над сатаною й остерігатися Господа, який має владу судити. Оскільки факт майбутнього покарання (і Сатани, і людини) є беззаперечним, Дух приводить людей до визнання своїх помилок і гріхів та готує їх до спасіння (див. Діян. 17:30-31).

16:12-13.  На той час учні не були готові сприйняти ще більше духовної істини. Їхні серця заціпеніли, їх хвилювала власна перевага над іншими у земному царстві, тож вони не бачили жодної потреби у смерті Ісуса. Смуток щодо Його відходу і збентеження щодо Його пророцтва про зрадника серед них і про те, що й вони розбіжаться та покинуть Його, зробили їх нечутливими до більших духовних істин. Однак «Дух істини» (див. 15:26) прийде після смерті Ісуса і «наведе … (апостолів) на всю правду» про Ісуса та Його діяння.

Ісус також сказав, що Дух «не промовлятиме від Себе» (тобто зі Своєї власної ініціативи), лиш буде навчати тому, «що вчує» від Отця. Це вказує на взаємозалежність усіх Осіб Святої Трійці. Отець скаже Духові, чому навчати апостолів про Сина.

А також Дух «звістить те, що настане». Це речення допомагає зрозуміти попередню обіцянку Ісуса: «Він і наведе вас на всю правду.» У ній іде мова про те, що часткове розуміння апостолами особи і діянь Ісуса як Месії, буде доповнене Духом, який розкриє їм глибоке значення Розп’яття на хресті і Воскресіння, а також істини про повернення Ісуса (див. 1 Кор. 2:10). Новозавітні книги і є здійсненням такої навчальної діяльності Духа.

16:14-15.  Оскільки Ісус – це Слово , об’явлення Отця (або, як сказав Павло, «образ невидимого Бога» [Кол. 1:15]), «усе, що Отець має», має також і Син. Дух Істини приніс славу Ісусові, коли відкрив апостолам усе, що стосувалося особи і діянь Слова («бо з Мого візьме і звістить вам»). Він діяв у душах апостолів так, щоб вони могли сприймати знання про Спасителя, розуміти його і навчати цьому інших.

Ж. Провіщення змін (16:16-33)

Тут Ісус переходить від розмови про майбутні діяння Духа до розкриття майбутнього, яке очікує на апостолів. Одного дня Ісус знову з’явиться, та спершу Його учням доведеться пройти через смуток, біль і духовні невдачі. Потім, однак, на них чекатиме радість, молитва і мир.

16:16.  Слова «ще трохи» були незрозумілими учням (а також, можливо, і першим читачам Євангелії від Йоана). Окрім того, передбачення «і побачите Мене» також було важко відразу зрозуміти. Чи мав Ісус на увазі (а) сходження Святого Духа, чи (б) Своє Друге Пришестя, а чи (в) Свою коротку, 40-денну проповідницьку діяльність між Воскресінням та Вознесінням? Останнє припущення видається найбільш відповідним у даному контексті.

16:17-18.  Учні були спантеличені словами Ісуса, які вказували на час («ще трохи»). Слово «казали» (недоконаний час) вказує на чималу дискусію з приводу даного питання серед апостолів, які так і не дійшли єдиного висновку щодо цього. Вони не могли осягнути слів Ісуса, адже Він сказав: (а) «ще трохи» і вони Його не побачать, (б) «знову ще трохи» і побачать , та (в) Він іде «до Отця». Лише Його смерть, воскресіння, проповідницька діяльність після воскресіння і Вознесіння допоможуть їм зрозуміти ці Його слова.

16:19-20. Як Господь Учитель Ісус розумів збентеження Своїх учнів. Він не розтлумачив їм Свої слова. Адже знав, що вони осягнуть все тоді, коли прийде відповідний час і коли Дух Святий зійде та допоможе їм усе зрозуміти, навчаючи (див. вірші 12-13). Фраза «істинно, істинно говорю вам» (див. коментарі до 1:51) є вступом до урочистого передбачення про те, що на зміну їхньому майбутньому горю прийде радість. Його смерть принесе їм великі душевні страждання, та світ радітиме з цього. Однак, навіть ця смерть Месії, з приводу якої вони голоситимуть і ридатимуть, принесе їм радість: «журба ваша у радощі обернеться». Його воскресіння і тлумачення Святого Духа допоможуть їм зрозуміти, що Він мусів померти для того, щоб вони змогли отримати прощення гріхів. Згодом церква радітиме Його смерті (див. 1 Кор. 1:23; 2:2).

16:21-22.  Ісус розповів про біль, на зміну якому приходить радість, на прикладі болі під час народження дитини, яка, народившись, приносить матері радість нового життя. Зараз на учнів чекав біль («ви нині в журбі»), та світло радості вже дуже близько. В той момент, коли вони побачили Ісуса після воскресіння, прийшла до них радість, яка ніколи не закінчиться, адже Він помер за гріхи лиш раз і тепер житиме повіки (див. Рим. 6:9-10; Лк. 24:33-52; Євр. 7:24-25).

16:23-24.  Наступні події змінили вид стосунків. Оскільки Ісуса не буде з ними у Його матеріальному тілі (фраза «і того дня» означає після Вознесіння), вони не зможуть ставити Йому запитання. Однак Святий Дух їм допомагатиме (вірші 13-15).

Фраза «істинно, істинно кажу вам» знову слугує вступом до важливого твердження. Вони будуть Його послами, а тому мають право просити «в Отця» все, що їм буде потрібно для здійснення Його волі. Слова «в ім’я Моє» не є якоюсь магічною формулою, яка допомагає здійснити волю людини, що просить. Ні, ці слова пов’язують прохання людини з діяннями Сина, коли Він виконував волю Отця  (див. «у Моє ім’я» у 14:13-14; 15:16; 16:24, 26). До цього часу учні не молилися в ім’я Ісуса. Тепер їм слід було це робити, оскільки смерть Ісуса і сходження Духа допоможуть їм виконати Божий задум щодо заснування Доби Церкви. Молитви, на які людина отримує відповідь, приносять їй всебічну радість (див. 15:11; 16:22), адже це Бог діє в ній.

16:25. Хоча Ісус був Господом Учителем і впродовж трьох років навчав Своїх учнів прикладом і словом, все ж їхнє сприйняття Його об’явлення Отця залишалося обмеженим (14:9; див. 2:22; 6:60; 13:7, 15-17). Та на зміну загадковим висловам («Оповідав Я вам про те притчами») прийшла відверта розмова. Й у Своїх повчаннях після воскресіння (див. Діян. 1:3) Син говорив «одверто про Отця» (див. Йн. 14:25-26).

16:26-27.  «Ось того дня» учні наблизяться до Отця і все зрозуміють. Вони зможуть звертатися до Отця прямо, від імені, тобто через, Ісуса (див. «в Моє ім’я» у 14:13-14; 15:16; 16:24). Ісусові більш не треба буде молитися за них, адже вони зможуть це робити вже самі. Ця істина не перечить тому факту, що Христос є Посередником, який допомагає людині позбутися гріха (див. Рим. 8:34; 1 Йн. 2:1-2). Тепер між учнями й Отцем були люблячі та віруючі стосунки. Лише діти Божі мають такий привілей стосовно Отця (Рим. 5:2).

16:28.  Ісус підсумував Свою місію одним реченням, говорячи про Своє втіляння («Я вийшов від Отця»), Своє приниження («і прийшов на світ»), Своє воскресіння, Вознесіння та піднесення («і знову полишаю світ і до Отця повертаюсь»). Ось у що учні Ісуса зрештою повірили.

16:29-30.  У відповідь на слова Господа учні сказали, що «тепер» вони все зрозуміли і повірили. Вони відчували, що слова Ісуса були дуже відвертими, а тому визнали Його всезнання («Ти всевідущий») і божественне походження («Ти … від Бога … вийшов»).

16:31-32.  Та хоча учні були чесними і щирими у твердження про силу своєї віри (вірш 30), Ісус знав про обмеженість їхньої віри значно краще, аніж вони самі (див. 2:24-25). Запитання «Віруєте нині?» можна також перекласти як «Ви дійсно віруєте зараз?» (НМВ, примітки). Так, вони дійсно вірили, та їхня віра не була повною і достатньо сильною, якою вона стала вже після смерті та воскресіння Ісуса і після сходження Духа. Фраза «ви розсієтеся кожен у свій бік» є здійсненням пророцтва Захарії, в якому йшла мова про Пастиря (Месію), якого Господь Всемогутній розіб’є мечем Своїм, через що вівці його й розбіжаться (Зах. 13:7). Не зважаючи на відданість учнів Ісуса, їхню віру і любов, вони незабаром покинуть Його у найжалюгідніший спосіб. Його передбачення «а мене самого полишите» й справді здійснилося, адже Його учні усі до одного покинули Ісуса (Мт. 26:56), коли Його арештували, і коли Петро Його зрікся (Йн. 18:17, 25-26). І все ж тоді Отець Його не покинув: «Та Я не сам, бо зо Мною – Отець» (див. 8:29; Пс. 23:4; 73:25-26). Проте згодом і Отець покинув Ісуса, коли Він був на хресті (Мт. 27:46).

16:33.  Навчаючи Своїх апостолів про все «це» (част. 14-16), Ісус мав намір підтримати їх, дати їм «мир» в Собі. Віруючі люди живуть одночасно і в Ісусі, і в цьому світі. Воз’єднавшись з Ісусом, Його учні мають мир, та «у (ворожому) світі» вони страждатимуть. Суспільна система світу, ворог Бога і Його людей, заперечує звістку Ісуса й усю Його проповідницьку діяльність (див. 1:5, 10; 7:7). Та Ісус переміг систему, «подолав світ». Як сильний чоловік, який прийшов і зруйнував царство сатани (Мт. 12:25-29), Ісус – це Перемога. Фраза «Та бадьортеся!» є перекладом до слова тхарсео . У НЗ його промовляв лише Господь (Мт. 9:2, 22; 14:27; Мк. 6:50; 10:49; Йн. 16:33; Діян. 23:11). Оскільки Він переміг, то вони також у єдності з Ним можуть перемогти (Рим. 8:37).

З. Клопотання Ісуса (част. 17)

1. ІСУС ПРОСИТЬ ЗА СЕБЕ (17:1-5)

Після того, як Ісус символічно обмив ноги Своїм учням (13:1-30) і дав урок Своїм апостолам (14-16), Він помолився. Ця молитва у Йн. 17 має назви «Первосвященницька молитва» і  «Господня молитва».

Ісус завершив Свої повчання учням переможним реченням: «Я бо подолав світ» (16:33). Це було своєрідним передбаченням Його діянь на хресті. Впродовж усієї Своєї проповідницької діяльності Ісус дослухався волі Отця (див. Лк. 4:42; 6:12; 11:1; Мт. 26:36). Тож оскільки тепер Він повертався знову до Свого Отця, то спершу помолився за Себе (Йн. 17:1-5), потім за апостолів (вірші 16- 19), і зрештою за майбутніх віруючих людей (вірші 20-26).

17:1.  Ісус міг звертатися до Бога в молитві завдяки особливим стосункам, які були між Ними, як між Сином і Отцем. Він розпочав Свою молитву словом «Отче» (див. Мт. 6:9) і використав його ще тричі у цій молитві (Йн. 17:5, 21, 24), а також фрази: «Отче Святий» (вірш 11) і «Праведний Отче» (вірш 25). Потім Він сказав: «Прийшла година!» Лиш від Бога залежало здійснення божественного задуму щодо порятунку людей. Тому вже кілька разів Ісус казав, що відповідний час ще не  настав (2:4; 7:6, 8, 30; 8:20). Але зараз час таки настав (див. 12:23; 13:1).

Потім у Своїй молитві Ісус попросив: «Прослав Свого Сина» (див. 17:5). У цьому проханні прозвучало й благання Ісуса про підтримку, яка допоможе Йому пройти через страждання, через хрест, дочекатися воскресіння і повернення до колишньої слави. Ісус ставив Собі за мету прославити Отця («щоб Син Твій Тебе прославив»), бо через Ісуса Бог зможе показати людям Свою мудрість, владу і любов. Віруючі люди також мають прославляти Бога (вірш 10). Насправді, в цьому й полягає головна мета життя кожної людини (Рим. 11:36; 16:27; 1 Кор. 10:31; Еф. 1:6, 12, 14).

17:2.  Фраза «згідно з владою, що її Ти дав Йому над усяким тілом» вказує на те, що прохання Ісуса відповідало задуму Отця. Отець дав Синові право керувати землею (див. Пс. 2). Тому Син і мав владу судити (Йн. 5:27), владу забирати Своє життя (10:18) і «дарувати життя вічне тим», кого Отець дав Йому. П’ять разів у цій молитві Ісус говорив про Своїх людей, як про тих, кого дав Йому Отець (17:2, 6 [двічі], 9, 24).

17:3.  У цьому вірші Ісус сказав, що «вічне життя» полягає в тому, щоб пізнати «єдиного, істинного Бога» через Його Сина (див. Мт. 11:27), оскільки зв’язок між Ними є дуже близьким, тривалим і динамічним. Слово «спізнали» ( гіноскосін ) часто використовується в Септуаґінті і декілька разів у Новому Завіті стосовно близьких стосунків між людьми (наприклад, Бут. 5:1, «спізнав»; Мт. 1:25, «спізнав»). Та в даному випадку воно вказує на те, що людина, яка знає Бога, має дуже тісний духовний взаємозв’язок із Ним. І цей взаємозв’язок є вічним, а не тимчасовим. Вічне життя – це не лише безкінечне існування. Кожен існуватиме десь завжди (див. Мт. 25:46), та питання полягає в тому, в яких умовах і у яких стосунках людина проводитиме своє вічне життя?

17:4-5.  В основі молитви Ісуса за Себе було те, що Він виконав Своє «діло» (див. 4:34) – «Я Тебе на землі прославив» (див. 17:1) – і цим засвідчив, що був «слухняним аж до смерти» (Флп. 2:8). І хоча розп’яття на хресті було все ще майбутньою перспективою, не існувало жодного сумніву, що все так і буде. Він повторив Своє прохання щодо повернення до колишньої слави з Отцем (див. Йн. 17:1), бо був цілковито впевнений, що пройде через розп’яття так, як і було задумано Богом.

Отець дав Синові «до виконання» не лише «те діло» (вірш 4), а ще й дещо інше, про що стає відомо з молитви Ісуса. Отже, Отець дав Йому також: віруючих людей (вірші 2, 6, 9, 24), славу (вірші 5, 24) слова (вірш 8) та ім’я (вірші 11-12). А Син у Свою чергу дав віруючим людям Божі слова (вірші 8, 14) і Божу славу (вірші 22, 24).

2. КЛОПОТАННЯ ІСУСА ЗА АПОСТОЛІВ (17:6-19)

Ісус молився за Своїх учнів перед тим, як їх обрав (Лк. 6:12), під час Своєї проповідницької діяльності (Йн. 6:15), наприкінці Своєї проповідницької діяльності (Лк. 22:32), тут (Йн. 17:6-19) і згодом на небесах (Рим. 8:34; Євр. 7:25). Така молитва-клопотання розкриває, як сильно Ісус турбується і любить Своїх апостолів.

17:6-8.  Це Отець дав Синові відданих апостолів (див. вірші 2, 9, 24), яких відділив «від світу» (слово «світ» зустрічається у цій частині 18 разів: вірші 5-6, 9, 11 [двічі], 13, 14 [тричі], 15, 16 [двічі в оригіналі грецькою мовою], 18 [двічі], 21, 23-25). Цей відбір не був випадковим. Отець дав Ісусові Христу цих апостолів як особливий дар (див. 6:37). Промовивши: «І зберегли вони слово Твоє,» – Ісус похвалив Своїх учнів за те, що вірним чином сприйняли звістку Бога через Ісуса Христа. Учні не були бездоганними, та вони врешті все правильно зрозуміли. Їх віра в Ісуса була вірою у Його єдність з Отцем (17:8). І така їхня віра в Ісуса проявилася у їхньому послуху і слідуванні Його словам, бо вони «увірували» у Його божественне призначення (див. 16:27).

17:9-10.  У віршах 6-19 Христос молився за одинадцятьох апостолів, хоча вони стосуються й усіх віруючих людей (див. вірш 20). Та в той момент Він не молився «за світ», який потопав у ворожості і невірі. Тут Він молився за збереження Своїх учнів («бережи їх», вірш 11) і за їхнє освячення («освяти їх», вірш 17). А ось ворожий світ не треба берегти, і невіру не слід освячувати. Ісус звертався до Отця з таким проханням, бо це сам Бог їх створив, обрав і привів до Ісуса («вони – твої»). Слова Ісуса «І все Моє – Твоє, Твоє ж – Моє» показують, що Він зі Своїм Отцем перебуває в єдності, тісних взаємозв’язках і рівності.

Колись давно Бог перебував між людьми і показував їм Свою славу. Потім Його слава проявилася через Ісуса (див. 1:14). Христа ж прославили Його учні: «В них Я прославився». А зараз в Добу Церкви Сина прославляє Святий Дух (16:14), а також самі віруючі люди (Еф. 1:12).

17:11.  Ісус незабаром відійде до Отця і залишить Своїх учнів «у світі». Вони мусіли залишитися на землі, щоб здійснити Божий задум щодо розповсюдження доброї новини про спасіння і заснування церкви. З утворенням церкви історія світу стала такою собі «оповіддю двох міст»: міста Бога і міста людини.

Тож оскільки учні Ісуса залишалися «у світі», Ісус молився про їх захист. Ворожість світу проти Бога, яка знайшла свій вияв у ворожості супроти Ісуса, тепер буде спрямована на невеличку групу апостолів, а згодом і на багатьох послідовників Ісуса. Звертаючись до Бога словами «Отче Святий», Ісус вказав на Його відмінність від грішних створінь. Така святість є основою відділення віруючих людей від світу. Бог оберігатиме їх від гріха і ворожості світу владою імені Свого (див. Прип. 18:10). У біблійні часи ім’я людини мало дуже велику вагу. (У НМВ грецькі слова «Твоє ім’я», що у віршах Йн. 17:6, 26 , перекладено одним словом «Тебе».)

Чому Ісус молився за збереження Своїх апостолів? Щоб сприяти єдності віруючих людей, які чинитимуть за зразком Отця і Сина: «Щоб були (вони) одно, як Ми» (див. вірші 21-22). Адже така єдність необхідна для здійснення волі і задуму Бога. Отримуючи захист від Нього, вони будуть єдині у своїх бажаннях служити та прославляти Сина.

17:12.  Як Добрий Пастир Ісус турбувався про отару, ввірену Йому Отцем. Однак Юда був виключенням. Тут Ісус назвав його: «син загибелі». Юда ніколи не був вівцею, і його справжня сутність зрештою відкрилася (див. 13:11; 1 Йн. 2:19). Він був «мертвою гілкою» (див. коментарі до Йн. 15:2, 6). Юда зробив те, що захотів (він продав Ісуса). І все ж він був мимовільним знаряддям сатани (13:2, 27). Проте навіть його діяння відповідали всевишньому задуму Бога (див. Діян. 2:23; 4:28). І зрештою зрада Юди була на те, «щоб збулося Писання», а саме слова з Пс. 41:9, де товариш Давида зраджує його.

17:13.  Слова втішання («і кажу те»), які Ісус адресував Своїм апостолам, були дуже важливими для них. Після Його Страстей, вони пригадають їх і матимуть «радощів … у собі вщерть». Адже знатимуть з Його колишніх слів, що таким чином Він переміг диявола і дав їм вічне життя.

17:14.  Ісус клопотався за Своїх учнів, нагадуючи, що: (а) вони є цінними і (б) на них чатує небезпека. Вони були цінними, бо прийняли Слово Боже: «Слово Твоє Я передав їм» (див. «слова бо, Тобою Мені дані, Я їм дав», вірш 8). На них чатувала небезпека через те, що сатанинський світ ненавидів їх, «не від світу бо вони». Коли люди вірують у Ісуса Христа, «все, що у світі, - пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя життя» (1 Йн. 2:16), втрачає свою привабливість. Відданість віруючої людини демонструє, що цінності сатанинського світу – це сміття або гній (див. Флп. 3:20). А світ ненавидить, коли виявляють його фальшиві цінності (див. Йн. 3:20).

17:15.  Згідно задуму Божого, Він не мусів повністю усувати небезпеку та ненависть, з якими зіткнуться апостоли («Не молю, щоб Ти узяв їх від світу»), але мав оберігати їх у такому ворожому середовищі. Хоча Ісус вже скоро покине цей світ (вірш 11), Його апостоли залишаться в ньому. Як Даниїл у Вавилоні (Дан. 1-2; 4-6) та святі у цісарському домі (Флп. 4:22), Бог бажає, щоб Його послідовники свідчили істину у домівці сатани. Він, як чисте лихо, зло (див. Мт. 5:37; 1 Йн. 5:19), як головуючий над світом, намагається зробити все можливе, щоб знищити віруючих людей (див. Одкр. 2:10; 12:10), та Божий намір все ж здійсниться. Християни не повинні покидати цей світ. Ні, їм слід залишатися в ньому, встановлювати з ним необхідні зв’язки і вірити, що Бог захищає їх, поки вони свідчать про Ісуса.

17:16-17. Саме так, як Ісус не належить до сатанинського світу («Я не від світу.»; див. вірш 14), так і віруючі люди не є його. Вони належать до небесного царства (Кол. 1:13) завдяки своєму новому народженню (див. Йн. 3:3). Ісус вже молився про захист Своїх учнів (17:11), тепер же Він просив про їх освячення (17:11). Слово «освяти» означає «збережи для особливої мети». І дійсно віруючі люди мають інші цінності й завдання, аніж мешканці світу гріха.

Освятити Бог їх може Своєю істиною, яка звіщається через Слово. Коли люди чують звістку про Ісуса, вірять у неї і розуміють, тоді серця учнів ї їхні душі зазнають змін. І така зміна знаходить своє відображення в усьому їхньому житті. Те ж саме стосується віруючих людей сьогодення. Коли вони впускають Слово Боже у своє життя і слідують йому, то отримують освячення, тобто зберігаються для Бога і живуть життям, вшановуючи Бога (див. 15:3). Звістка Бога відділила апостолів від сатанинського світу, і тепер вони виконуватимуть Його волю, а не сатани.

17:18. Ісус є прикладом для кожної віруючої людини. Він був у світі, та йому не належав (вірші 14б, 16б). Отець «послав» Його у світ з особливим завданням. Так і Син «послав … у світ» віруючих людей зі Своїм завданням, щоб звіщали вони про Отця (див. 20:21). Оскільки молитва Ісуса за учнів стосувалася не лише апостолів (див. 17:20), ця частина є подібною на Велике Доручення (Мт. 28:18-20). Кожен християнин має розуміти, що він –  місіонер, Божий посланець, завдання якого полягає в тому, щоб звіщати Божу істину іншим.

17:19.  Ісус освятив Себе «за них», за усіх Своїх учнів. У якому розумінні Ісус мав освятити Себе? Хіба Він не був уже відділений Богом від світу? Так, але це  освячення стосується відділення і присвячення Себе Своїй смерті , «щоб і вони (учні) були освячені в істині». З цього випливає, що Божа істина і є тим, через що відбувається освячення (див. коментарі до вірша 17). Мета смерті Христа – відділити віруючих людей від сатанинського світу і привести їх до Бога, щоб і вони присвятили себе Богові і Його всевишньому задуму.

3. КЛОПОТАННЯ ІСУСА ЗА МАЙБУТНІХ ВІРУЮЧИХ ЛЮДЕЙ (17:20-26)

17:20.  Наостанок Ісус помолився (вірші 20-26) за майбутніх віруючих людей, які прийдуть до Нього «завдяки … слову» апостолів. У Добу Церкви усі християни прийшли до Христа прямо або опосередковано завдяки свідченням апостолів. Ісус знав, що успішно виконає Своє завдання. Він помре і повстане, потім пошле Духа, апостоли проповідуватимуть, люди навертатимуться, і церква буде зростати. Як і кожен первосвященик Ізраїлю має з собою імена усіх поколінь перед тим, як входить у храм Господній (див. Вих. 28:9-12, 21-29), так тепер і Ісус, великий Первосвященик, свідчив за віруючих людей у святій присутності Свого небесного Отця (див. Євр. 4:14-5:12; 7:24-8:2).

17:21.  Ісус попросив про єдність усіх майбутніх віруючих людей (див. вірші 11, 22). Розділення церкви суперечить волі Ісуса. Ісус  молився за єдність в любові, єдність у послуху Богові та Його Слову і єдність у відданості Його волі. Усі віруючі люди належать до одного тіла Христового (1 Кор. 12:13), і виявляти свою духовну єдність вони мають своїм власним способом життя. Христос бажає для Своєї церкви такої єдності, яка є у Сина з Отцем: «як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі» (див. Йн. 10:38; 17:11, 23). Отець чинив Свої діяння через Сина, а Син завжди робив лиш те, що відповідало волі Отця (5:30; 8:29). Церква має брати приклад з такої духовної єдності. Без єдності з Ісусом та Отцем («вони … в нас») християни не можуть вдіяти нічого (15:5). Метою їхнього життя має бути бажання виконувати волю Отця.

Наслідком єдності учнів з Ісусом у Його тілі стане те, що «світ» увірує: Його послав Отець (див. 17:23).

17:22-23.  Слава, яку Христос дав церкві, може мати стосунок до слави через Розп’яття на хресті (див. вірші 1-5). Коли церква прийме й обміркує значення вчинку Ісуса, який віддав Своє життя у спокуту за все людство, тоді вона об’єднається стосовно намірів Бога і Його задуму щодо порятунку людей. І знову єдність християн («щоб вони були одно так само») прирівнюється до єдності Сина з Отцем («як і Ми одно»; див. вірші 11, 21). А потім ще й  прирівнюється до перебування Христа у душах віруючих людей («Я – в них»).

Мета єдності усіх віруючих людей між собою і з Богом полягає в наступному: (а) щоб світ повірив у божественне призначення Сина («що послав єси мене»), і (б) щоб світ відчув, що любов Бога до віруючих людей є глибокою, міцною й неосяжною, як і Його любов до Його єдиного Сина (див. вірш 26).

17:24.  Єдність і товаришування, які мають учні з Ісусом у цьому житті, стануть ще більшими у вічності. Метою порятунку віруючої людини є її майбутнє прославляння, куди також входить перебування з Ісусом (див. 14:3; Кол. 3:4; 1 Сол. 4:17). Останній завіт і воля Ісуса («Хочу», тхело ) полягали в тому, щоб Його учні «бачили» Його славу (Євр. 2:10). Цю славу Ісус мав від Отця і матиме її знову (Йн. 17:5). Він скріпив Свій завіт Своєю смертю і Своїм воскресінням. І оскільки Його воля цілковито співпадає з волею Отця (4:34; 5:30; 6:38), не має жодного сумніву, що все так і буде.

17:25-26.  Ісус завершує Свою молитву за віруючих людей звертанням «Праведний Отче». Слово, яке тут перекладено як «праведний», не часто зустрічається у Євангелії від Йоана (див. 5:30; 7:24). Тут його значення, мабуть, полягає в тому, що Ісус прославляв Свого Отця за Його об’явлення (див. Мт. 11:25-26). Отець є праведним, а світ – ні («Світ не спізнав Тебе.») Ісус же спізнав, об’явив (Йн. 17:6) і прославив (вірш 4) Отця. Так само мають чинити християни. Сутність Бога – це любов (1 Йн. 4:8). За допомогою Своєї смерті Ісус зробив так, що увесь світ дізнався про Отця і Його любов. А Отець виявив Свою любов до Сина, коли повернув Йому Його колишню славу. Об’являючи Отця, Ісус мав на меті зробити так, щоб християни продовжували зростати у тій любові («щоб любов, якою Ти полюбив Мене, в них перебувала») і насолоджувалися особистою присутністю Ісуса у своєму житті («а Я в них»).

Стосовно віруючих людей Ісус просив про наступне: про збереження (Йн. 17:11), освячення (вірш 17), єдність (вірші 11, 21-22) і про присутність у славі Ісуса (вірш 24). Не має жодного сумніву, що на цю молитву Бог таки відповість (див. 11:42; 1 Йн. 5:14).

ІV. Страсті Ісуса і Воскресіння (част. 18-20)

А. Арешт Ісуса (18:1-11)

18:1.  Ісус «вийшов» зі світлиці, у якій споживав Таємну Вечерю «із своїми учнями», і перейшов «на той бік Кедрон-потоку», на схід. Кедрон або Ваді аль-Джоз – це долина або русло, яка бере свій початок на півночі Єрусалиму і проходить між Храмовою горою та Оливною горою, прямуючи до Мертвого моря. Колись саме там товариш Давида (Ахітофел) зрадив його, поки він переходив Кедрон і піднімався на Оливну гору (2 Сам. 15:23, 30-31). Так само і Юда, якому Ісус довіряв, зрадив Його, коли Він переходив Кедрон і прямував до Оливної гори. Там знаходився оливковий «сад», куди Ісус разом зі Своїми учнями приходив на ночівлю, поки перебував у Єрусалимі (Лк. 21:37). Під час свят (наприклад, Пасхи) багато тисяч євреїв сходилося до Святого Міста, і більшість з них була змушена оселятися в наметах або й інших тимчасових притулках.

18:2-3.  «Бо корінь усього лиха – грошолюбство» (1 Тим. 6:10). Тож не дивно, що Юда «зрадив» Ісуса через гроші (Йн. 12:4-6; Мт. 26:14-16). Юда не був якимсь неймовірним чудовиськом. Ні, він був звичайною людиною, яка потрапила у пастку звичайного гріха (пожадливості), що використовував сатана для досягнення власних цілей. Юда знав звичаї Ісуса, і його вчинок є разючим протиставленням безкорисливій любові Ісуса. «Війська» об’єдналися зі слугами первосвящеників та фарисеїв у своїй ворожості до Ісуса. «Відділ війська» римського – це когорта ( спеіран , десята частина легіону), яка в даному випадку налічувала 600 чоловіків. Їм, напевно, було наказано схопити цього заколотника, який заявляв, що начебто є якимсь царем.

18:4.  Ісус знав про всі події, через які Йому слід було пройти. Тож вони не застали Його зненацька, як гадали. Він добровільно приніс Себе в жертву (10:14, 17-18). Раніше під час Своєї проповідницької діяльності Ісус не бажав, щоб з Нього робили народного царя (6:15). Тож сцена у вірші 18:4 є дуже драматичною і водночас іронічною. Юда прийшов з військом і релігійними лідерами, щоб схопити Ісуса силою. Та Ісус стояв Собі сам (учні заснули; Лк. 22:45-46), і хоча Він не мав при Собі жодної зброї, все ж добре володів ситуацією. У темряві ночі Він міг утекти, як це зробили Його учні згодом (див. Мк.14:50). Та замість цього Він просто видав їм Себе.

18:5-6.  Слова Ісуса «Це Я» злякали їх, тож вони «подалися назад і припали до землі», вражені силою Його слів (див. 7:45-46). Фраза «Це Я» є двозначною і може стосуватися божественної сутності Ісуса (Вих. 3:14; Йн. 8:58). Або ж таким чином Він просто їм представився (як у 9:9).

18:7-9. Як Добрий Пастир Ісус віддав Своє життя за овець (10:11). Оберігаючи апостолів, Ісус показав, що готовий померти у спокуту за гріхи інших. Він не просто помер за них, але й замість них. Будучи Добрим Пастирем, Він не втратив жодної Своєї вівці, але здійснив волю Свого Отця щодо апостолів (6:38) і Своє власне пророче Слово (6:39).

18:10.  Петро казав, що готовий померти за Ісуса (Мт. 26:33-35). І за даних обставин вирішив це довести. Він, мабуть, гадав, що таким чином зможе визволити Ісуса або ж, принаймні, вступити за Нього в бій. Однак не має сумніву, що він був більш вправним у ловлі риби, аніж у веденні бою на мечах. Адже, імовірно, хотів відтяти слузі первосвященика Малхому голову, а не лиш вухо. І Лука (22:50) і Йоан зазначили, що то було «праве вухо». Це ще один доказ на користь історичної достовірності цих обох Євангелій. (Лука додав, що Ісус зцілив вухо чоловіка [Лк. 22:51], що продемонструвало Його любов навіть до ворогів!) Сліпа відданість Петра була зворушливою, та вона не відповідала Божому задумові. У релігії запопадливість без відповідного знання часто веде людей в неправильному напрямку (див. Рим. 10:2).

18:11.  Дещо раніше тієї ж таки ночі Ісус уже докоряв Петрові (13:6-11). Зараз Він знову висловив йому докір, і цього разу за те, що той не розумів Божої волі. Не зважаючи на те, що Ісус багато розповідав Своїм учням про Свою майбутню смерть (3:14; 8:28; 12:32-33; див. Лк. 9:22), учні не розуміли, для чого вона була потрібна (див. Лк. 24:25). Це Отець вирішив, що Ісусові слід пройти через страждання і смерть, щоб відкупити людей від Його гніву на їхню гріховність (Пс. 75:8; Іс. 51:17, 22; Єр. 25:15; Єз. 23:31-33). Слова «Чашу, яку дав Мені Отець» вказують на те, що Ісус розумів: усе, через що Йому доведеться пройти, – це частина великого Божого задуму. Його риторичне запитання, адресоване Петрові, мало змусити Петра замислитись. Ісус прийшов, щоб здійснити волю Отця, а тому Він спокійно приймає події, що відповідають Його задуму.

Б. Релігійний суд і зречення Петра (18:12-27)

18:12-14.  Ісуса заарештували пізно вночі, коли довкола панувала темрява. Ісус уже мав доволі непростий день. Його учні так втомилися від усіх подій і тиску звідусіль, що зрештою поснули. Однак для Ісуса той час, поки вони спали, був неспокійний. Він провів його у молитві, «повний скорботи та тривоги» (Лк. 22:44; див. Мк. 14:33-41). Зараз Ісус був зв’язаний і в руках Своїх ворогів. Він залишився сам, адже на той час Його учні вже розбіглися (Мт. 25:56; Йн. 16:32).

Над Ісусом розпочався релігійний суд (див. перелік судових процесів над Ісусом до Мт. 26:57). Слова «(вони) повели (Ісуса) спершу до Анни» дають інформацію, якої в інших Євангеліях немає. Анна був призначений на посаду первосвященика Квірінієм, намісником Сирії, у 6 році н.е. і обіймав її до 15 року н.е., коли на його місце прийшов Валерій Грат, прокуратор Юдеї. Згідно з єврейськими законами первосвященик обіймав свою посаду впродовж усього свого життя, однак римляни не бажали, щоб вся влада зосереджувалася в руках однієї людини, тому часто міняли первосвящеників. Після Анни цю посаду займало п’ять його синів і зять Каяфа (див. графік до Діян. 4:6; див. Лк. 3:2). Очевидно, що Анна, хоча вже й не був первосвящеником, користувався великою повагою і владою серед людей. Тож попереднє розслідування проводив саме він, і лиш потім Ісуса повели на офіційний релігійний суд. Каяфа «був первосвящеником того року», тобто того доленосного року, коли помер Ісус. Йоан тут пригадав своїм читачам пророцтво Каяфи, яке той зробив несвідомо (Йн. 11:49-52).

18:15-16.  Поборовши страх від того, що трапилося в оливковому саду, а саме коли натовп людей забрав Ісуса і всі учні розбіглися, два учні все ж повернулися і пішли за Господом та Його ворогами назад до міста через Кедронську долину. Це був «Симон Петро з ще іншим учнем». Достеменно невідомо, ким саме був той «інший учень», однак, мабуть, це був Йоан, син Заведея (див. 20:2; 21:20, 24). Цей учень «знаний був первосвященикові», а тому міг увійти «у двір первосвященика». Він мав унікальну можливість дізнатися про все, що відбувалося, і допомогти Петрові потрапити у двір.

18:17-18.  Коли в розмові зі слугинею Петро заперечив, що знає Ісуса, це зовсім не узгоджувалося з його колишніми хвастощами, що він готовий віддати за Ісуса своє життя (13:37), і його виявом рішучості, коли він відтяв вухо Малхому (18:10). Очевидно, що інший учень також дуже боявся (можливо, навіть більше), та він не зрікався Ісуса. Петро стояв біля вогню і грівся, «було бо холодно», адже Єрусалим знаходиться на висоті 2500 футів над рівнем моря. Ця маленька деталь про холодний вечір є ще однією вказівкою на те, що автор цієї книги був очевидцем.

18:19.  Події оповіді, описані у віршах 12-27, мали, як і драма, два дійових місця. Спершу автор ознайомив читача з першим дійовим місцем (вірші 12-14), а потім показав, як розвивалися події другого дійового місця (вірші 15-18). Далі оповідь знову переходить до першого місця подій (вірші 19-24), а згодом знову повертається до другого дійового місця (вірші 25-27).

Попереднє розслідування, через яке пройшов Ісус, можна порівняти сьогодні з тим, як арештовану людину приводять до поліцейського відділку. Анна «спитав … Ісуса про» людей, які підтримували Його точку зору, і про суть «Його навчання». Оскільки Ісуса підозрювали у підбурюванні народу до заколоту, ці запитання були цілком доречними.

18:20-21.  Ісус відповів, що не має ніякого таємного культу чи організації. Так, у Нього були наближені учні, та Його навчання було відкритим для всіх. Він навчав не «потайки», а в людних місцях («у синагозі й у храмі»). Люди знали, чому саме Він навчав, тож якби їх запитали, вони б з легкістю відповіли. В Ісуса не було двох істин чи двох предметів навчання. Тож Він був невинен, якщо Його обвинувачі не зможуть довести протилежного. Їм слід було навести докази Його провини, та звісно ж, вони не мали якогось певного обвинувачення супроти Нього, а тому й намагалися хитрощами піймати Його на слові.

18:22-24.  «Один із сторожі» Анни не вподобав відповідь Ісуса й «ударив (Його) в обличчя». Попереднє слухання було незаконним, тож така невідповідна поведінка сторожі не дивувала. Якби все було законно, то ніхто не мав би права змушувати людину визнати свою провину чи бити людину, провина якої ще недоведена. Відповідь Ісуса стосувалася не способу ведення дискусії («Ось так … ?»), а суті Його вчень («Якщо Я зле сказав …»). Легше було оминути правду або змусити замовкнути Того, Хто цю правду промовляв, аніж доводити протилежне. Правда має самоочевидну силу переконувати, а хто виступає супроти неї, зіштовхується з неабиякими труднощами, заперечуючи її. Ісус наголосив на цьому і тим самим розкрив їхнє лицемірство. Вони знали, що «добре», але любили те, що «погано». Вони бачили світло, однак любили темряву (див. 3:19; Рим. 1:18). Після такого попереднього розслідування Анна відправив Ісуса до свого зятя Каяфи (див. Йн. 18:13). (Текст НМВ є більш відповідним, аніж примітки НМВ).

18:25-27.  У цій частині Петро зрікся Господа вдруге і втретє. Мова про зречення Петра йде в усіх трьох Євангеліях. І це свідчить про те, що автори Євангелій вважали даний його вчинок дуже важливим. Оскільки усі люди помиляються, і серед них багато шанованих християн, згадка про зречення Петра (і його наступне каяття та прощення;  част. 21), є великою розрадою для всіх. Останній раз Петро зрікся Ісуса, коли «родич того, якому Петро відрубав вухо», звернувся до нього із запитанням. Відразу після того, як Петро зрікся Ісуса втретє, Господь пильно поглянув на нього (Лк. 22:61), і він пішов, гірко плачучи (Лк. 22:62). «І зараз же півень запіяв!» (див. Мт. 26:72-74) і сповнилось пророцтво Ісуса (Йн. 13:38). (Марко написав, що півень співав двічі; див. коментарі до Мк. 14:72.) Той факт, що півень співав, а ослиця Ваалама говорила, продемонстрував верховенство Бога і ще раз засвідчив, що усе відбувається згідно Божого задуму.

В. Громадський суд (18:28-19:16)

18:28-29.  Кожен з авторів Євангелій робив свій особливий наголос, описуючи суд над Ісусом, Його смерть і воскресіння. Йоан же ставив собі за мету доповнити матеріал, поданий у перших трьох Євангеліях. Лиш він занотував допит Ісуса у Анни, а розмову з Пилатом описав значно більш детальніше і з психологічної точки зору. Проте він не описував суд над Ісусом перед єврейським синедріоном (Мк. 14:55-64), де Його обвинуватили у богохульстві. (Див. перелік судових процесів над Ісусом до Мт. 26:57.)

Оскільки єврейська рада не мала законного права приводити смертні вироки в дію, вони були змушені передати справу Ісуса римському намісникові Понтію Пилату (26-36 роки н.е.). Зазвичай намісник проживав у Кесарії, однак під час свят він, остерігаючись безпорядків, приїжджав в Єрусалим. Свято Пасхи було особливо небезпечним, бо емоції тут просто вирували, адже під час цього свята євреї згадували своє звільнення від рабства.

Серед науковців, які вивчають Біблію, немає одностайності щодо місця знаходження Преторії. Це могла бути фортеця Антонія у північній частині храмової території або ж один з двох палаців Ірода в західній частині міста. Євреї ніколи не входили у помешкання язичників (в даному випадку мова йде про Преторію), та вони могли зайти у двір або розміститися під колонадами. Яка ж глибока іронія в тому, що єврейські лідери хвилювалися про те, «щоб не осквернитись», в той час як замислювали вбивство! «Вийшов тоді до них Пилат» (імовірно, в двір) і розпочав неофіційний допит.

18:30-31.  Відповідь євреїв Пилатові показала усю їх ворожість. Вони ненавиділи Пилата за його жорстокість і за те, що він, будучи язичником, правив ними. Пилат у свою чергу зневажав їх, і зрештою у 36 році н.е. вони змогли зробити так, що Пилата відкликали до Риму.) Цього разу Пилат не захотів бути їхнім катом. Він знав, що відбувається. Він бачив Урочистий в’їзд Ісуса за кілька днів до цього, і розумів, що причиною їхніх обвинувачень супроти Ісуса була заздрість (Мт. 27:18). Тож Пилат вирішив зіграти з євреями у гру, де винагородою стало життя чи смерть Ісуса. Тому він відмовився що-небудь робити без достатніх доказів. Євреям було б важко довести обвинувачення Ісуса у богохульстві, і Пилата цим вони б не змогли вразити настільки, щоб він видав указ про смертну кару згідно громадських законів Риму. Євреї начебто були позбавлені права «вбивати», однак у певних випадках вони каменували людей (див. Діян. 6:8-7:60). Ісус був дуже популярним серед людей, тож синедріон хотів, щоб Ісус був мертвий. Проте вони бажали, щоб Його вбили римляни, а не вони самі. Синедріон міг засудити, та лиш римляни могли законним чином вбити людину.

18:32.  Йоан пояснив, чому євреї передали Ісуса римлянам. Зазвичай євреї, засудивши людину на смерть, каменували її, ламаючи кістки. Римляни ж розпинали засудженого на хресті. Для Ісуса мало дуже велике значення Його розп’яття на хресті римлянами, яких підбурили євреї, бо таким чином: (а) здійснювалися пророцтва (наприклад, що жодна із Його кісток не буде переламана; див. 19:36-37); (б) винними у Його смерті ставали і євреї, і язичники (див. Діян. 2:23; 4:27); (в) Він підносився «так, як Мойсей змія підняв у пустині» (див. коментарі до Йн. 3:14). Окрім того проклята Богом людина мала бути (висіти) на дереві в знак покарання за гріхи (Втор. 21:23; Гал. 3:13).

18:33-34.  Далі Пилат мав приватну розмову з Ісусом (вірші 33-38а). Він усвідомлював, що євреї просто так не видали б одного зі своїх ненависним римлянам, тому у даній справді щось було не так. Згідно із записами Луки (23:2) вони висунули проти Ісуса три обвинувачення: у підбурюванні народу, заохоченні до несплати податків цезарю і заяві, що він – Христос, цар. Пилат розпочав з того, що спитав Ісуса, чи дійсно Він був царем юдейським. Ісус же у відповідь запитав Пилата, чи то була його власна думка, «а чи інші про» Нього так йому оповіли. Тобто тут Ісус цікавився у Пилата, чи гадав він, що Ісус є певною політичною загрозою для Риму, бунтівником.

18:35-36.  Пилат саркастично відповів, запитуючи: «Хіба ж я юдей?» Звісно, його не цікавили справи юдеїв, лиш ті, які стосувалися громадського уряду. Тож, мабуть, Ісусові було дуже боляче чути від Пилата те, що це євреї, Його власний «народ», і їхні релігійні лідери засудили Його. У своєму пролозі Йоан озвучив цю гнітючу тему: «Прийшло до своїх, - а свої Його не прийняли» (1:11). Ісус відповів, що Риму не слід боятися політичного заколоту. Він не був зелотом чи керівником бунтарів. Його «царство» не таке. Воно «не від світу цього». «Не звідсіля … царство» Ісуса, а з небес. Тому воно настає не через заколот, а шляхом покірності Богу. Його джерелом не були насильницькі вчинки людей, а лиш нове народження з небес, яке звільняло людину із царства сатани і приводило у Боже царство (див. Кол. 1:13; Йн. 3:3).

18:37.  Оскільки Ісус говорив про царство, Пилат піймав Його на слові «цар». «То ти таки цар?» Ісус відповів, що це запитання є твердженням, а потім роз’яснив, що Його царство не подібне на царство римлян. Воно є царством істини, яке вище за всі інші царства. Він сказав: «Кожен, хто від істини, слухає голос Мій.» Тож всього кількома словами Ісус засвідчив Своє божественне походження («Я на те уродився і прийшов у світ на те …») і свою проповідницьку діяльність («щоб свідчити істину»). І згодом уже Він  буде судити Пилата.

18:38.  Запитання Пилата: «Що таке – істина?» пройшло відгомоном через багато століть. Незрозуміло, для чого Пилат задав Ісусові таке запитання. Чи мав він на меті дізнатися щось таке, чого ніхто не міг йому сказати? Чи, можливо, таким чином він лиш озвучив свій філософський цинізм стосовно проблеми епістемології? Чи була це байдужість до чогось такого нереального, як абстрактна думка? Чи, можливо, це був вияв роздратування на відповідь Ісуса? Усі ці пояснення можливі, однак той факт, що після свого запитання Пилат раптово залишив Того , Хто є Істиною (14:6), і «вийшов», не чекаючи на відповідь, є дуже важливим, як і те, що він проголосив Ісуса невинним. Ісус помре як пасхальне Ягня, «без вади, самчик» (Вих. 12:5).

18:39-40.  Показавши байдужість до істини, Пилат ще й продемонстрував відсутність відданості правосуддю. Йому бракувало мужності у своїх переконаннях. Якщо Ісус був невинен з усіх обвинувачень, то Пилат мав Його звільнити. Але ж ні, Пилат почав шукати якихось компромісів, щоб уникнути необхідності мати справу з незручною для нього істиною ще й за таких непростих обставин. Тож, по-перше, коли Пилат дізнався, що Ісус з Галилеї, то відправив Його до Ірода (Лк. 23:6-7). По-друге, Пилат спробував звернутися до натовпу (Йн. 18:38), сподіваючись обійти бажання первосвящеників і старійшин. Знаючи про те, що Ісус дуже популярний серед людей, він подумав, що натовп обере Ісуса, а не Варавву. Та лідери виявилися дуже переконливими (див. Мт. 27:20). Пропозиція звільнити Варавву, який був повинен у вбивстві і підбурюванні до заколоту, показала наскільки поганим був суд особи, яка відповідала за інтереси Риму.

19:1-3.  По-третє, Пилат «звелів Його бичувати». Такий наказ Пилата, згідно з Лк. 23:16, був ще однією його спробою піти на компроміс. Він сподівався, що натовп буде задоволений, побачивши трохи крові. Римляни бичували людей шкіряним батогом, кожен ремінець якого мав на кінці уламки заліза. Часто людина не витримувала такого бичування і помирала. Та бичування Ісуса, глузування, коли Йому на голову поклали «вінок з тернини» й одягли «у багряницю», насміхання, коли називали Царем юдейським, і биття «в обличчя» – усе це було частиною глибокого приниження Ісуса, коли Він ототожнювався з людським гріхом як Слуга Господній (див. Іс. 50:6; 52:14-53:6). (Матей і Марко додали, що солдати ще й плювали на Ісуса [Мт. 27:30; Мк. 15:19].) Вінок з тернини на голові в Ісуса – це нагадування про прокляття терням за людські гріхи (Бут. 3:18).

19:4-5.  І знову спроба Пилата звільнити Ісуса звертанням  до натовпу зазнала поразки. Вони відчули Його кров і не мали наміру спинятися. Слова Пилата «Ось Чоловік!» (БКЯ, «Дивіться, Чоловік!», латиною «Ecce homo») стали відомими. Дивно, що декілька висловів Пилата залишилися безсмертними. На той час на Ісуса вже було важко дивитися: такий Він був понівечений. Стікаючи кров’ю, Він «вийшов … у вінку терновім та в багряниці».

19:6-7.  Єврейські лідери показали усю свою ненависть до Ісуса, коли почали викрикувати: «Розіпни! Розіпни!» Смерть через розп’яття на хресті вважалася ганебною. Зазвичай нею карали злісних злочинців, рабів і, особливо, бунтівників. Спершу Пилат відмовився бути їхнім катом, та потім лідери озвучили справжню причину своєї ненависті до Ісуса: «Він із себе Сина Божого зробив.» «За законом» людину, обвинувачену у богохульстві (Лев. 24:16), карали смертю, якщо це можна було довести. Десь у цей час дружина Пилата надіслала йому дивну записку: «Нічого не роби Праведникові тому, бо я цієї ночі вві сні багато витерпіла заради Нього» (Мт. 27:19).

19:8-11.  Відповідь Пилата видавала його страх. Будучи язичником, він чув багато історій про людиноподібних богів, які навідувалися до людей і карали їх. Можливо, поважна велич Ісуса разом із Його словами про істину таки вплинули на свідомість Пилата. А той факт, що Ісус відмовився відповідати на запитання Пилата («Звілкіля Ти?»), був здійсненням пророцтва з Іс. 53:7.

Пилат мав шанс відкрити істину і дійсно цього бажав. Стурбований мовчанням Ісуса, він запитав: «Чи не знаєш, що в мене влада …?» І справді Пилат мав певну владу, але він був підвладний волі Бога. І все ж він ніс відповідальність за свої рішення (див. Діян. 4:27-28; 1 Кор. 2:8). Насправді, лиш Бог єдиний має найбільшу й наповнішу владу. Як сказав Ісус, Пилат нижчий за Бога, а тому й відповідальний перед Ним. «На отому, хто Мене тобі видав, більший гріх.» Цікаво, чи у цьому реченні Ісус мав на увазі Юду, сатану, Каяфу, первосвящеників чи єврейський народ? Найбільш вірогідно, що Каяфу, адже це він видав Ісуса Пилатові. Пилат також був винен (див. слова з Апостольського символу віри: «і страждав за Понтія Пилата»). Та Ісус більше вини покладав на Каяфу, на якому й відповідальність була більша (див. Йн. 11:49-50; 18:13-14).

19:12-13.  Усвідомивши усю складність даної ситуації, Пилат хотів «відпустити» Ісуса, та євреї пішли в наступ. Вони твердили, що той, хто звільнить Ісуса, не буде більше «кесаревим другом (латиною, amicus Caesaris )». І цим змусили Пилата замислитися. На той час трон римського імператора займав Тиберій. Він був хворий, підозріливий і часто жорстокий. Пилат мав що від нього приховувати і не хотів, щоб Тиберій отримав якусь негативну про нього звістку. Якщо йому слід було обирати між виявом своєї відданості Риму і переходом на бік зневаженого й дивного єврея, то цей вибір був очевидним. Цю дилему треба було вирішити. Тож Пилат прийняв офіційне рішення.

19:14-16.  Фраза «близько шостої години» була вказівкою на час згідно римської системи підрахунку (однак деякі науковці вважають, що це був полудень; див. коментарі до 1:39; 4:6). «А був то день, коли споготовлювали Пасху» (тобто п’ятниця). Це був день власне самої Пасхи, день, коли помер Христос. Але це також був день приготування до семиденного свята Опрісноків, яке святкували відразу після Дня Пасхи і яке іноді називали Пасхальним тижнем (див. Лк. 2:41; 22:1, 7; Діян. 12:3-4; див. коментарі до Лк. 22:7-38).

Пилат сказав: «Ось Цар ваш» (БКЯ, «Дивіться, ваш Цар!»). Це ще один приклад глибокої іронії. (Йоан – єдиний автор Євангелія, який згадав про цей випадок.) Пилат не вірив, що Ісус – їхній цар, але на зло юдеям назвав Його Царем юдейським. На думку Йоана даний факт був немаловажним. Адже Ісус помре за Своїх людей як Цар Своїх людей, як Месія. Однак Пилат і далі дратував юдеїв: «Маю я вашого Царя розіп'ясти?» Наче Рим міг і не розіп’ясти юдейського царя! Відповідь юдеїв: «Нема в нас царя, тільки кесар,» – була сповнена глибокої іронії. Бунтівні юдеї заявляли про вірність Риму, в той час як зрікалися свого ж Месію (див. Пс. 2:1-3).

Г. Розп’яття (19:17-30)

19:17-18.  Ісус вийшов, «несучи для Себе хрест». Ці слова є дуже символічними, як свідчить Старий Завіт. Ісаак ніс «дрова всепалення», коли його батько збирався віддати його у пожертву Богові (Бут. 22:1-6). Окрім того, коли приносили жертву у спокуту за гріх, то її спалювали за межами табору або міста (див. Євр. 13:11-13). Таким чином Ісус і став втіленням гріха (2 Кор. 5:21). «Місце, зване Череп, а по-єврейськи Голгота» отримало свою назву, мабуть, від того, що той пагорб мав кам’янисті неродючі верхівки, які своєю формою нагадували череп. Йоан згадав, що біля Ісуса розіп’яли ще «двох інших», щоб було легше зрозуміти наступні події, коли їхні ноги було переламано, а в Ісуса – ні (див. Йн. 19:32-33). Лука додав, що ті двоє були злочинцями (Лк. 23:32-33), а Матей назвав їх розбійниками (Мт. 27:44).

19:19-20.  Гра між Пилатом та первосвящениками й надалі отримала своє продовження, коли на хресті Ісуса помістили «напис» (грецькою мовою тітлон ; латиною тітулус ). Це завжди робили, коли злочинців розпинали на хресті. На табличці Ісуса було написано: «Ісус Назарянин Цар Юдейський.» Оскільки «написано ж напис було по-єврейському, по-грецькому і по-римському», а розп’яття відбулося у громадському місці, усі люди, які «читали той напис», бачили цілком зрозуміле проголошення.

19:21-22.  Звісно ж, «первосвященики» не хотіли, щоб такі слова про Ісуса звучали так, наче то була правда. Вони хотіли, щоб Ісус помер за те, що Він сам називав Себе  Юдейським Царем. Тож вони звернулися до Пилата з проханням змінити напис. Та Пилат відмовив їм. Не має сумніву, що він відчував, що й так уже зробив багато брудної роботи для лідерів народу. Тож навіть певною мірою насолоджувався своїм незначним кепкуванням над ними. Він гордо відповів їм: «Що написав я, те написав.» Цей вислів Пилата також належить до числа тих дивовижних, невмирущих його слів (див. 18:38; 19:5, 14-15; Мт. 27:22). Йоан показав тут також глибоку іронію, адже хоча ці слова і написали за наказом Пилата, та це не було його особисте рішення. Все йшло згідно волі Бога, який бажав, щоб Його Син, помираючи на хресті, був проголошений Царем. З іншого боку ці слова були дуже доречними стосовно суду над життям Пилата. Він виконав свою роботу, і тепер він, язичник, постане перед судом згідно цих вчинків, коли сам Цар юдейський буде його судити!

19:23-24.  Той факт, що «вояки» здерли з Ісуса одіж і поділили між собою, був звичним виявом жорстокості тих часів. Тоді одяг шили вручну, а тому він був дуже дорогий у порівнянні із теперішнім. Вояки, які здійснювали страту, брали собі її «частини», як трофей. «Хітон» – це, мабуть, вид одежі, яку носили первосвященики, але Йоан вирішив не пояснювати, про що саме тут ішла мова. Він звернув увагу на те, що даний вчинок вояків був здійсненням пророцтва з Пс. 22:18, у якому поетичний паралелізм знайшов своє втілення в двох окремих діях вояків: (а) «Мою одіж розділили між собою» і (б) «на шату ж мою кинули жереб». Те, що Ісус помер оголеним, є також часткою того сорому, через який мав пройти Ісус за наші гріхи. І в той же час Він – це останній Адам, який дав одежу праведності грішникам.

19:25-27.  На відміну від жорстокості й байдужості вояків, чотири жінки спостерігали за усім з глибокою любов’ю і сумом. Муки матері Ісуса були здійсненням пророцтва Симеона: «Й тобі самій меч прошиє душу» (Лк. 2:35). Ісус бачив її горе, а тому передав її під опіку учня, якого любив, Йоана. Його брати та сестри, діти Йосифа від першого шлюбу, які перебували в Галилеї, не мали змоги потурбуватися про неї тут і втішити. Слова, які Ісус промовив до Марії та учня, якого любив, були вже Його третім висловом з хреста (однак у Йоана він перший). В інших Євангеліях Ісус уже озвучив відпущення гріха римським катам (Лк. 23:34) і помилування одному зі злодіїв (Лк. 23:42-43).

19:28-29. Вчетверте промовляючи з хреста, Ісус сказав: «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?» (див. Мт. 27:46; Мк. 15:34). Йоан же не занотував цих слів Ісуса. Однак у нього є Його п’ятий вислів: «Спраглий Я!». З нього випливає, що Ісус був цілковито при тямі і знав про здійснення усіх деталей пророцтв (Пс. 42:1-2; 63:1). Який неймовірний парадокс у тому, що Той, Хто є Водою життя (Йн. 4:14; 7:38-39), помирав від спраги. Коли Йому подали винний оцет, то тим самим здійснили пророцтво з Пс. 69:21. Видається дивним, що Ісусові подали «настромлену на тростину губку, просяклу оцтом». Імовірно, ця деталь вказує на той факт, що Ісус помирав як істинне жертовне ягня на Пасху, адже тростину (іссоп) використовували в пасхальних обрядах (див. Вих. 12:22).

19:30.  Шостим висловом, а точніше, словом, яке Ісус промовив з хреста, було єдине грецьке слово тетелестаі , яке означає «Звершилось». На той час папірусні квитанції за оплату податків анулювалися, коли на них писали слово тетелестаі , тобто «повністю сплачено». Тому це слово, промовлене Ісусом, мало дуже велике значення. Коли Він сказав: «Звершилось,» а не «Я завершив,» – то мав на увазі, що Своє призначення померти у спокуту за гріхи людей Він виконав. За людей Він став гріхом (2 Кор. 5:21) і взяв на Себе покарання Боже, на яке заслуговував той гріх. Навіть у мить Своєї смерті Ісус залишився тим, Хто віддав Своє життя (див. Йн. 10:11, 14, 17-18). Він схилив «голову» (промовляючи з хреста всьоме: «Отче, у Твої руки віддаю духа Мого» [Лк. 23:46]), і «віддав духа». Така Його смерть дуже відрізняється від тієї, якою помирали розіп’яті на хресті. Адже за тих обставин спершу життя покидало людину, і лиш тоді її голова різко опускалася.

Ґ. Поховання (19:31-42)

19:31-32.  У єдиній відомій археологічній знахідці розп’яття, яку було відкрито у 1968 році, рештки скелета показали, що нижні кінцівки було зламано одним ударом. Дана знахідка слугує підтвердженням слів цього Євангелія. Згідно Закону (Втор. 21:22-23) не можна було залишати тіло на дереві (хресті) на ніч, і вже ж точно не на суботу. Бо тоді така людина вважалася проклятою Богом, а її тіло, залишене розкладатися, осквернило б землю (див. Втор. 21:23; Гал.3:13).

Ламання кісток нижніх кінцівок латинською мовою називалося crurifragium . Через це людина помирала відносно швидко від болю, втрати крові і неможливості дихати (адже коли ноги були переламані, всю вагу тіла брала на себе грудина). Без цього людина могла залишатися живою ще впродовж багатьох годин і навіть днів. Обом злодіям, які були розіп’яті по обидва боки від Ісуса, саме таким чином пришвидшили смерть.

19:33-34.  Оскільки Ісус на той час уже був мертвим, ніг Йому не ламали. Замість цього, для того, щоб переконатися, «один з вояків проколов Йому списом бік». І відразу потекла «кров», а з нею і «вода». Люди по-різному тлумачать цей факт. Одні вважають, що це є свідченням того, що Ісус помер від розриву серця, тому Його перикардій (навколосерцева сумка) був сповнений кров’ю і сироваткою. Інші ж бачать у цьому символічне чи сакраментальне значення струменю, який зцілює людей. Та більш вірогідно, що даний факт вказував на те, що Ісус був реальною людиною, яка померла реальною смертю. Імовірно, що спис проштрикнув шлунок і серце, через що власне й потекли кров і вода. Той, хто бачив це (вірш 35), розумів це як знак порятунку. У часи написання цього Євангеліє поточними проблемами були гностицизм і докетизм. Ці ідеології заперечували реальність Втілення і смерті Ісуса. Однак кров і вода є переконливими доказами супроти такої єресі.

19:35-37.  Ці вірші описують свідчення очевидця, який також є автором цього Євангелія, тобто учня Ісуса Йоана (див. 13:23; 21:20-24). Його свідчення є «правдиве», щоб інші люди змогли осягнути факти і зробити власні висновки із них (див. 20:31). Йоан пояснив, що вояки, які не   переламали  ноги Ісусові, а просто простромили Йому бік, здійснили тим самим два особливих пророцтва. В Ісуса, як і в дійсного пасхального Ягняти, не були переламані кістки (Вих. 12:46; Чис. 9:12; Пс. 35:21), і люди у майбутньому «споглядатимуть на Того, Кого прокололи» (Зах.12:10; див. Одкр. 1:7).

19:38-39.  «Йосиф Ариматейський» був багатим (Мт.27:57) і чекав на прихід царства (Мк. 15:43). (Ариматея знаходилася за 20 миль на північний захід від Єрусалиму.) Хоча він і був членом синедріону, єврейської ради, все ж зарекомендував себе як «людина добра й праведна, що не пристав був до їхньої ради» (Лк. 23:50-51). Після розп’яття римляни зазвичай залишали мертві тіла хижим тваринам. Така відсутність відповідного поховання була останнім приниженням усього процесу розіп’яття на хресті. Однак євреї мертві тіла знімали (див. коментарі до Йн.19:31-32).

Йосиф отримав дозвіл на поховання Ісусового тіла. І разом з іншим впливовим чоловіком (Никодимом; див. 3:1; 7:51) зробив усе необхідне. «Мірок зо сто» смирни та алое – це була дуже велика кількість пахощів, за допомогою яких вони приготували тіло Ісуса до поховання. Напевно, тепер Никодим зрозумів слова Ісуса, коли Він казав, що піднесеться і люди зможуть з вірою дивитися на Нього і життя (див. 3:14). Два чоловіки, які колись були таємними учнями Ісуса, тапер показали себе відкрито.

19:40-42.  Оскільки скоро вже наставала субота (яка розпочиналася із заходом сонця), поховання слід було провести дуже швидко. «За юдейським звичаєм» тіла не муміфікували і не бальзамували, а, отже, не виймали внутрішніх органів і не випускали кров. Зазвичай вони просто вмивали тіло і обв’язували його «полотном», змастивши ароматичними оліями чи пахощами. Переклад слова отхоніоіс  як «лляні стрічки» у НМВ має певне підґрунтя (див. William F. Arndt and F. Wilbur Gingrich, A Greek-English Lexicon of the New Testament and Other Early Christian Literature . Chicago: University of Chicago Press, 1957, p. 558). Однак деякі римо-католицькі науковці стверджують, що вірним перекладом  є слово «полотном», адже Матей також говорив про лляне полотно, у яке було загорнуте тіло Ісуса (Мт. 27:59, сіндон ).

Нещодавня дискусія з приводу Туринської плащаниці викликала неабияку суперечку. Переклад «лляні стрічки» суперечить автентичності плащаниці. Та в той же час, через недостатні знання тогочасних єврейських поховальних звичаїв, тлумачачи значення слова отхоніоіс  і Туринської плащаниці, слід уникати догматизму. Тіло Ісуса помістили у нову гробницю, що знаходилася у приватному «саду», не на кладовищі. Матей написав, що Йосиф «поклав (тіло Ісуса) у своїй новій гробниці, що її висік у скелі» (Мт. 27:60). Ісая передбачив, що Месія, страждаючий Слуга, хоча і зневажений й покинутий Своїм народом, буде за Своєї смерті із заможними людьми (Іс. 53:9).

Поховання Ісуса – це складова доброї новини («що був похований,» 1 Кор. 15:4). Його значення полягає в тому, що разом з ним завершилися страждання і приниження Ісуса. Воно також засвідчило реальність Його смерті і зробило можливим Його майбутнє воскресіння в тілі. А також через поховання Ісус ототожнився з віруючими людьми, які помруть і будуть поховані.

Акт любові Йосифа і Никодима та їхня повага до тіла Ісуса були небезпечними для них, коштовними й не несли ніякого особистого зиску. Служіння християн своєму Господові має також бути мужнім і жертовним, бо їхні зусилля не марні (1 Кор. 15:58).

Д. Порожня гробниця (20:1-9)

Євангеліє від Йоана завершується проголошенням перемоги Ісуса над смертю (част. 20). Далі йде епілог (част. 21). Кожен автор Євангелій наголошував на якихось певних сторонах подій. Йоан розпочав із свідчення про те, як він особисто прийшов до віри під час Воскресіння Ісуса, обмірковуючи докази, знайдені у відкритій гробниці.

20:1-2.  «Першого дня тижня», у неділю, «Марія Магдалина» разом з іншими жінками (див. «не знаємо» у вірші 2) прийшла «до гробниці». Відданість Марії Магдалини Ісусові, живому чи мертвому, базувалася на її вдячності за те, що Ісус звільнив її із залежності від сатани. Вона стояла біля хреста і зараз першою прийшла до Його могили. Вхід до цієї гробниці закривав великий камінь (Мк. 16:3-4). Окрім того, він був запечатаний представниками римського намісника Понтія Пилата (Мт. 27:65-66). Жінки дуже здивувалися, коли побачили відкриту і, вочевидь, пусту гробницю. Вони побігли до «Петра й до іншого учня, якого Ісус любив» (див. Йн. 19:26) й розповіли, що трапилося щось жахливе. Вони припустили, що то могильні грабіжники осквернили гробницю.

20:3-9.  Петро та Йоан побігли до гробниці. Йоан першим прибіг у сад і заглянув у гробницю. Вона не була зовсім пустою, бо Йоан побачив там могильну одежу. Можливо, він спершу навіть подумав, що жінки помилилися! «Нахилившися», він заглянув всередину, «однак не ввійшов» в гробницю, імовірно тому, що боявся осквернити її. Коли прибув Петро, то відразу зайшов туди і побачив, «що полотнище лежить, … й хустка … збоку». У душі він, мабуть, був дуже спантеличений тим, що побачив. За якийсь час і Йоан «ввійшов» і «побачив» ( еіден  , «осягнув», це вже третє грецьке слово із перекладом у значенні «бачити» в цих віршах; інші два: блепеі  [вірш 5] і тхеореі  [вірш 6]) істинне значення могильної одежі «і увірував». Петро, напевно, думав наступне: «Навіщо могильний грабіжник залишив тут одежу? Навіщо він узяв тіло Ісуса?» Та Йоан зрозумів, що відсутність тіла і залишена могильна одежа не були наслідком втручання грабіжника. Він усвідомив, що Ісус повстав з мертвих і сам скинув з Себе ту могильну одежу. Гробниця була відчинена не для того, щоб можна було винести тіло Ісуса, а для того, щоб учні й увесь світ побачили, що Він повстав.

Ця частина Євангелії від Йоана (20:1-9) є могутнім свідченням очевидця, яка вражає сприйнятливого читача, адже є і психологічно, і історично правдивою. Йоан прокоментував (вірш 9), що навіть після довгого періоду навчань Ісуса, учні «ще не знали Писання, за яким мав Він (Ісус) з мертвих воскреснути» (див. Пс. 16:10-11; 110:1, 4; Іс. 53:11-12).

Е. Ісус являється Марії (20:10-18)

20:10-14.  Перший раз після Свого воскресіння Ісус явився Марії Магдалині, з якої колись вигнав сімох демонів (Лк. 8:2). (Перелік Його об’явлень після воскресіння див. у Мт. 28.) «Учні» повернулися додому, а Марія ж залишилася «надворі перед гробницею і плакала». Йоан, напевно, вже казав їй, що Ісус повстав, та, імовірно, був надто приголомшений і збентежений, щоб усе їй роз’яснити. Марія заглянула в гробницю і побачила «двох ангелів». Коли у Біблії описувалось, як ангели являлися людям, то мова зазвичай йшла про те, що вони мали людську подобу. У них не було ані німбів, ані крил. У певний видіннях створіння з крилами таки з’являлися (наприклад, Іс. 6), та у своїй більшості ангели виглядали, як люди.

Перебуваючи в глибокій зажурі, Марія не помітила нічого надзвичайного. Їх запитання та її відповідь стали своєрідним вступом до найвеличнішого «епізоду упізнання» в усій історії людства (можливо, ще одним таким великим епізодом є момент, коли прозвучала фраза «Я – Йосиф»; див. Бут. 46:1-3). Ісус об’явився Марії так несподівано, що вона навіть не відразу зрозуміла, «що то Ісус». Той факт, що Він явився Марії, а не Пилатові чи Каяфі, чи комусь зі Своїх учнів, є дуже важливим. Коли спершу Його побачила жінка, це ще раз засвідчило Його вибіркову любов, а також історичну достовірність оповіді. Жоден єврейський автор стародавнього світу не написав би історію, в якій би жінка стала першим свідком такої важливої події. До того ж, можливо, Ісус ще й тому явився їй першій, бо вона так палко Його шукала. Саме вона стояла біля хреста, коли Він помирав (Йн. 19:25), і саме вона пішла до Його гробниці вранці у неділю (20:1).

20:15-16.  Марія розмовляла з Ісусом, але не усвідомлювала, що то Він. Дехто припускає, що зовнішність Ісуса була на той момент дещо іншою. Інші ж кажуть, що жінка була тимчасово «засліпленою», як у випадку з учнями, що йшли дорогою в Емаус, де «очі їм заступило» (Лк. 24:16), аж поки Він сам не розкрив їм, Ким є. Ще інші стверджують, що то, мабуть, сльози не дали їй добре роздивитися свого Співрозмовника.

Ісус мовив до неї: «Маріє!» Як Добрий Пастир Він кличе Своїх овець по-імені (див. Йн. 10:3), і вони «голос його знають» (10:4). І тоді вона відразу Його упізнала! І скрикнула: «Раввуні!», що у перекладі означає: «Учителю!».

20:17-18.  Вона, напевно, навіть обійняла Його, бо Господь сказав: «Не стримуй Мене, не зійшов бо Я ще до Отця Мого, але йди до Моїх братів і повідай їм.» Ці слова засвідчили нові стосунки, нові родинні зв’язки й нову відповідальність. Багато хотіло «стримати» Ісуса. У БКЯ переклад «Не торкайся Мене» викликав чимало суперечок щодо причини того, чому не слід було торкатися Ісуса. У НМВ переклад є більш точним, бо Він, безумовно, не був недоторканним (див. Мт. 28:9; Йн. 20:27). Марія вже раз втратила Його (коли Ісуса розіп’яли), то ж не дивно, що вона боялася знову Його втратити.

Насправді, Ісус сказав: «Це (тілесний контакт) не є більш Моєю реальною присутністю для церкви. Стосунки  зі Мною стануть іншими, коли Я вознесусь, і церкві буде даровано Святого Духа.» Потім Ісус пояснив, якими власне будуть нові родинні зв’язки . Він назвав Своїх учнів Своїми братами. Раніше Він казав, що вони – друзі: «Тож слугами вже не називатиму вас … . Називаю вас друзями ...» (15:15). Віруючі в Ісуса люди стають однією сім’єю разом з Ісусом та Богом, вже і їхнім Отцем (див. Євр. 2:11-12; Рим. 8:15-17, 29; Гал. 3:26). Новою відповідальністю  Марії було свідчити про те, що Він воскрес. Їй було даровано чотири особливих милості: побачити ангелів, побачити повсталого Ісуса, першою побачити Його живим і проголосити цю добру новину іншим. Сьогодні християнам також даровано особливу милість. Вони теж несуть цю нову відповідальність і можуть свідчити цю добру новину усьому світові (див. Мт. 28:16-20).

Слова Ісуса «Іду Я до Отця Мого» вказують на Його винятковість як Сина Божого. Марія та інші жінки «звістили учням» цю добру новину, та, як зазначив Лука, вони не повірили їй та іншим жінкам, бо «слова ці їм видавалися пустим верзінням» (Лк. 24:11; див. Лк. 24:23).

Є. Ісус являється Своїм учням (20:19-23)

20:19-20.  Учнів вже мало не заарештували разом з Ісусом. Тож вони боялися смерті від рук «юдеїв» (тобто юдейських релігійних лідерів), тому й зустрічалися таємно, серед ночі, боячись, і за замкнутими дверима. (Який контраст із їхньою сміливістю близько семи тижнів пізніше на свято П’ятидесятниці!) Ісус пройшов крізь двері, на що вказує той факт, що «двері ж були замкнені», коли Ісус увійшов і «став посередині» (див. вірш 26). Це показало, яким могутнім стало Його нове воскресле тіло. Але Його тіло мало реальну форму і цілісність, як і перед Розп’яттям (див. вірш 27). Його перші слова «Мир вам!» були загальноприйнятим вітанням, подібним до салом  у давньоєврейській мові. Але тепер вони набули глибшого й повнішого значення (див. 14:27; 16:33; Рим. 5:1; Флп. 4:7).

Побачивши рани на Його руках і боці, вони справді «врадувались» (хоча спершу були налякані, як зазначив Лука [Лк. 24:37-44]). Як же це відрізнялося від їхнього страху й відчаю!

20:21-23.  Тоді Ісус передав владу учням, як Своїм апостолам, і послав їх поміж людей, як Своїх представників, так, як колись Його «послав Отець» (див. 17:18). Ісус дам їм владу проповідувати, навчати і здійснювати чуда (Мт. 28:16-20; Лк. 24:46-49). А для цього нового завдання їм була потрібна духовна сила. Тож Ісус дихнув на них і сказав: «Прийміть Духа Святого!» Те, як саме і з якими словами Ісус дав Своїм апостолам Духа, нагадує часи, коли Бог створював Адама (Бут. 2:7). Тепер це «вдихання» після Воскресіння стало Його новим творчим діянням, адже таким чином Його учні скоро стануть новими створіннями (Еф.2:8-10). Цього разу вони отримали Святого Духа ще не так повно, як дещо згодом на свято П’ятидесятниці. Це був дарунок, який давав їм лиш певні знання, розуміння і силу, яка допоможе їм діждатися П’ятидесятниці, що буде за 50 днів по тому.

Ж. Ісус являється Томі (20:24-29)

20:24-29.  У своїй Євангелії Йоан прослідкував розвиток невіри, яка досягла своєї кульмінаційної сили у душах ворогів Ісуса, коли вони Його розіп’яли. А з іншого боку, Йоан також відслідкував розвиток віри учнів, яка тепер отримала свій найбільший вияв у душі Томи. Учні казали вже Томі, що Ісус воскрес («повідали» у вірші 25 від слова елегон , його вжито у недоконаному часі, що вказує на їхні неодноразові спроби його переконати), та не могли змусити його повірити у правдивість своїх слів. Він хотів особисто пересвідчитися, що Ісус і дійсно повстав. І в нього з’явилася така можливість, коли «по вісьмох днях» Ісус знову дивовижним чином увійшов у світлицю через замкнені двері (див. вірш 19). Він попросив Тому торкнутися Його (див. «показав» у вірші 20), перестати сумніватися й повірити. Це був дійсно виклик відданості Томи.

Відповідь Томи: «Господь мій і Бог мій!» – є кульмінаційною точкою в Євангелії. Щойно тут був скептик, який на власні очі бачив докази воскресіння Ісуса. А тут вже він проголошує, що Ісус, Чоловік з Галилеї, є об’явленням і втіленням Бога. Таким чином апостол Тома засвідчив істини, озвучені у першій частині (1:1, 14, 18).

Воскресіння: (а) засвідчило, що всі слова Ісуса про те, як Він повстане з мертвих, були дійсно правдивими (Мк. 8:31; 9:9, 31; 10:34; Йн. 2:19), (б) довело, що Ісус – Син Божий (Рим. 1:4), і послав Його сам Бог («засвідчений у Дусі,» 1 Тим. 3:16), (в) показало, що Своє призначення щодо порятунку людства Ісус здійснив успішно (Рим. 4:25), (г) дало Ісусові славу, «яка … мала настати» (1 Пт. 1:11) і (ґ) проголосило, що Ісус – Господь (Діян. 2:36).

Потім Ісус виголосив благословення усім тим, хто прийде до віри без видимого, тілесного об’явлення Ісуса їм (Йн. 20:29; див. 1Пт. 1:8). Дане благословення сходить на усіх людей, які вірують лиш завдяки проголошенню їм доброї новини і доказів, які свідчать на її користь. Віруючі люди сьогодення, хоча й не мають змоги бачити Ісуса живим у власному тілі, все ж отримують від Нього особливе благословення: «Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!»

З. Мета книги (20:30-31)

20:30-31. Йоан пояснив, для чого написав своє Євангеліє. Для того, щоб люди обміркували й осягнули теологічне значення чуд Ісуса ( семеіа , «знаків»). Багато людей навіть сьогодні відхиляє й заперечує чуда Ісуса, або ж шукає їм раціоналістичні пояснення. Навіть у часи Ісуса одні люди приписували ці чуда Богові, а інші – сатані (3:2; 9:33; Мт. 12:24). Відхиляти й заперечувати ці чуда, як і шукати їм раціоналістичні пояснення було неможливо у той час, адже чуд було чимало, й багато людей було їх очевидцями. Йоан зазначив, що знає про чуда, описані в синоптичних Євангеліях: «Ще й інші численні чудеса, що їх не списано у цій книзі, вчинив Ісус.» Насправді, у чотирьох Євангеліях занотовано всього 35 різних чуд Ісуса (див. перелік у Йн. 2:1-11). Йоан обрав сім чуд, щоб люди, поміркувавши над ними, «увірували … , що Ісус – Христос», обіцяний Месія і Син Божий. (У примітках до НМВ фраза «могли продовжувати вірити» є, мабуть, невірним перекладом у даному випадку. Однак у НМВ вірно перекладено з грецької мови фразу «могли увірувати».)

V. Епілог (част. 21)

У цій завершальній частині Йоан ставив собі за мету досягти наступних цілей: (а) показати, як Ісус робить Петра найвищим пастирем Христового стада вже після його зречень від Ісуса, і (б) виправити серйозну помилку щодо повернення Господа. Ця частина також дає додаткові ключі до розуміння того, хто є автором цього Євангеліє. Деякі критики стверджують, що ця частина не є такою емоційною, як попередні, що може свідчити на користь того факту, що її написав інший (анонімний) автор. Окрім того, частина 20 вже містить великий підсумок цієї оповіді. Але з лінгвістичної точки зору це припущення є невірним. До того ж, й інші книги Святого Письма мають додатки після досягнення своєї найвищої кульмінаційної точки (див. наприклад, Рим. 16, яка слідує за Рим. 15:33). Отже, Йн. 21 не позбавлена ні цінності, ні співзвучності з іншими біблійними книгами.

А. Ісус являється біля озера (21:1-14)

21:1-3.  Ангел пообіцяв, що Ісус зустріне Своїх учнів у Галилеї (Мт. 28:7). Для Ісуса було важливо об’явитися у іншому місці та в інший час, адже це був ще один доказ Його воскресіння (див. Діян. 1:3). (Тиверіядське море – це інша назва моря Галилейського; див. коментарі до Йн. 6:1). Пішовши в Єрусалим, учні пережили дуже хвилюючі події: Урочистий в’їзд Ісуса, очікування нового царства, зраду товариша, арешт Ісуса, зречення від Ісуса їхнього лідера Петра, страшне розп’яття Ісуса, Його воскресіння і об’явлення. Тож, безумовно, вони вже не знали, що думати й чого очікувати від майбутнього.

Петро ловив рибу, мабуть тому, що неправильно зрозумів завдання, яке дав Своїм учням Господь (20:22). Та й мав сім’ю, якій бажав допомогти. Окрім того, він почувався винним і грішним за те, що зрікся Господа. Його лідерські якості були очевидними, адже шість учнів пішло з ним. Той факт, що без допомоги Ісуса вони нічого не могли досягти (див. 15:5), а з Ним були здатні на все, показав, що саме їм слід було робити далі.

21:4-6.  «Як настав уже ранок», учні не змогли впізнати Ісуса, який «стояв над берегом», можливо, тому що відстань була доволі великою, або ж освітлення було замало. Тоді Він крикнув до них: «Дітоньки ( паідіа ), чи маєте що з'їсти?» Скоряючись Його владному голосові і вказівці (вірш 6), вони витягнули дуже багато «риби» (див. вірш 11). Оскільки дане чудо було подібним на те, яке Ісус уже колись робив (Лк. 5:1-11), воно допомогло учням впізнати Господа та осягнути Його спроможність чинити великі чуда навіть після Свого воскресіння.

21:7-9.  Думка про те, що «то – Господь», спершу сяйнула учневі, «що його любив Ісус» (див.20:28). Йоан також першим зрозумів значення могильної одежі (20:8). Почувши слова Йоана, Петро відразу «кинувся в море» і, вочевидь, поплив до Ісуса. Зважаючи на його імпульсивний характер (він першим увійшов у гробницю; 20:6), у даному його вчинку немає нічого дивного. Таке психологічне розуміння характеру Петра є ще одним історично достовірним свідченням того, що Йоан був очевидцем. Такі дії Петра дуже відрізнялися від того, коли він тонув у воді (Мт. 14:30). Ісус же тим часом приготував для голодних учнів сніданок з риби, засмаженої на вогні, і хліба.

21:10-11.  Згадка про сіті, «повні великої риби, (всього) – сто п'ятдесят три!», дала поштовх для появи різних алегоричних і символічних тлумачень. Та, імовірно, Йоан зазначив точну кількість риби, лише як певну історичну деталь. Коли риболовлею займалися разом декілька чоловік, то вони завжди рахували виловлену рибу, щоб справедливо розділити її між усіма. Духовний урок, який слід почерпнути з даної події, полягає в тому, що коли людина виконує волю Господа, на неї і її старання сходить велике благословення.

21:12-14.  Коли Ісус запросив учнів поснідати з Ним, ніхто з них не запитував, «хто Він», бо знали, «що то Господь». Той факт, що і Марія (20:14), і учні, які прямували дорогою в Емаус (Лк. 24:13-35), не відразу впізнали Господа, може вказувати на те, що Господь мав дещо іншу зовнішність після Воскресіння. І все ж усі учні знали, що то – Ісус. Спільне з Ісусом споживання їжі залишило чималий відбиток у їхніх серцях. Роки потому Петро у своїх проповідуваннях говорив, що є надійним свідком, адже і їв, і пив разом з Ісусом після Його воскресіння (Діян. 10:41). Фраза «втретє» говорить про третє об’явлення Ісуса Своїм апостолам, яке занотував Йоан (див. Йн. 20:19, 26, де зазначено два інших Його об’явлення).

Б. Ісус призначає Петра (21:15-23)

21:15-17.  Раніше Петро біля вогню зрікся Ісуса (18:18, 25). Тепер біля вогню він привселюдно повернувся до Ісуса.

Ісус звернувся до нього словами «Симоне Йонин», як і тоді, коли вперше його зустрів (1:42). І запитав його: «Чи любиш ти Мене більш, ніж оці?» Кого Ісус мав на увазі, кажучи: «оці»? Ісус, напевно, говорив про учнів, адже Петро перед ними колись гордовито заявив, що ніколи Його не покине не залежно від того, що зроблять інші учні (Мт. 26:33, 35; Лк. 22:33; Йн. 13:37). Той факт, що Ісус тричі повторив Своє запитання і тричі дав йому апостольське завдання, чітко протиставляється трьом зреченням Петра. Петро тричі казав, що навіть не знає Господа (18:17, 25, 27). Тепер він тричі промовив, що любить Господа (21:15-17). Не має значення, якою великою є людина, вона може помилятися (див. 1 Кор. 10:12). Однак тому, хто кається, Бог дарує Свою милість і прощення. Така милість є важливою, адже скоро церква зазнає великих переслідувань, і навіть відданість церковних лідерів буде часом під сумнівом.

Три рази Ісус давав Петрові завдання доглядати отару: «Паси мої ягнята!» (вірш 15), «Паси мої вівці!» (вірш 16), «Паси мої вівці!» (вірш 17). Деякі римо-католики припускають, що це доводить першість Петра, та в даній частині про це мова не йде (див. 1 Пт. 5:2). У трьох запитаннях Ісуса про любов ( агапас, агапас і пхілеіс ) і Його трьох вказівках щодо обов’язку Петра ( боске, поімаіне, боске ) використано різні грецькі синоніми. Оскільки важко побачити в цьому якісь послідовні відмінності, на які Йоан би хотів звернути увагу, більшість науковців сходиться на думці, що вони є лиш стилістичними варіантами.

21:18-19.  Фраза «істинно, істинно говорю тобі» (див. коментарі до 1:51) звертає увагу на наступне дуже важливе передбачення Ісуса стосовно майбутнього розп’яття Петра. Вже в літньому віці Петра прив’язали до хреста з витягнутими в боки руками (див. 1 Клемент 5:4; 6:1; Євсевій Церковна історія  2. 25). Послух вказівці Ісуса «Іди за мною!» є головним завданням кожного християнина. Як Ісус слідував волі Отця, так і Його учні мають слідувати за своїм Господом і не важливо, чи цей шлях приведе до хреста, чи до якихось інших труднощів.

21:20-23.  Дізнавшись про Божий задум щодо свого життя, Петрові стало цікаво, а яке ж майбутнє чекає на його товариша Йоана, учня, «що його любив Ісус». Ісус відразу висловив докір Петрові за вияв цікавості до Божої волі стосовно життя іншої людини: «Яке тобі до того діло? Ти йди за Мною!» Деякі учні можуть легко відволіктися на те, що їм знати не потрібно, а саме на зацікавленість волею Бога щодо інших. І в результаті вони не звертають увагу на волю Бога, яка їм була відверто розкрита. Задуми Бога щодо християн є різними, і причини цього не завжди стають відомі. Петро ж мав присвятити себе виконанню Божих прямих вказівок щодо нього особисто.

Потім Йоан виправив помилковий висновок, який зробили деякі віруючі люди, про те, що він «не вмре». Цікаво, що останні слова Ісуса, які Йоан занотував у своїй Євангелії, стосуються Його повернення. Звісно ж, Ісус не дав прямої вказівки на те, коли  саме повернеться. Однак хибна «чутка» щодо слів Ісуса, адресованих Петрові, показала, що завжди існує вірогідність неправильного тлумачення Божих слів. Християни мають повсякчас намагатися розуміти Слово Боже лиш відповідним чином.

В. Колофон (21:24-25)

21:24-25.  Четверте Євангеліє завершується інформацією про його створення. Учень, якого любив Ісус, і є його автором (див. коментарі до розділу «Автор» у Вступі ). Перше речення у вірші 24 могло належати комусь іншому, не Йоанові, та формулювання цього вірша відповідає все ж його стилю написання (див. 19:35). Слово «оте», скоріш за все, стосується усього Євангеліє. Слова «і знаємо, що його свідчення – правдиве» написав, імовірно, хтось інший. Вони слугують підтвердженням, яке дала, скоріш за все, Ефеська церква, або ж рання церква в цілому. Безумовно, вони знали факти краще, аніж представники будь-якого наступного покоління.

Останній вірш, у якому йде мова про те, що «світ не змістив би написаних книг» про діяння Ісуса, може спершу видатися перебільшенням. (Слово «гадаю», можливо, вказує на те, що Йоан є автором цього вірша, хоча це точно не відомо.) Та все ж Євангелії і дійсно відтворюють лише невелику кількість слів і діянь Ісуса. Хтось підрахував, що для того, щоб одна людина прочитала вголос усі слова Ісуса, занотовані в Євангеліях, потрібно лиш близько трьох годин. Тож якби усі незліченні слова й діяння Ісуса було записано, коментарі до них були б дійсно безкінечними.

ДОДАТОК

Історія про чужоложницю (7:53-8:11)

Перш ніж коментувати цю історію, слід розглянути наступні п’ять запитань: (1) Чи це Святе Письмо? (2) Чи це Йоан її написав? (3) Чи дійсно вона давня і правдива, тобто чи є історично достовірною? (4) Чи є вона канонічною? (5) Якщо її немає в оригіналі Євангелія від Йоана, то чому тоді цей матеріал міститься перед 8:12 у переважній більшості перекладів Біблії? Запитання 1 і 4 тісно між собою пов’язані, але не є тотожними. Стосовно запитання 1, науковці, які вивчають Новий Завіт, сходяться на думці, що цієї частини не було в оригінальному тексті. Для протестантів, які дотримуються такої думки, даний факт є питанням канонічності (запитання 4): ця частина не входить у них до біблійного канону. Однак римо-католицькі науковці включають її до канону, бо вона є у Вульгаті. Тож навіть якщо цієї частини немає в оригінальному рукописі Йоана, католики все ж приймають її як достовірну, джерелом написання якої є сам Бог. Запитання 2, яке стосується того, чи дійсно Йоан є її автором, також пов’язане з запитанням 1. Справа не лише в тому, що цих віршів немає в багатьох грецьких рукописах, а й у тому, що навіть там, де вони включені, їх часто виділяли зірочками (знаками виноски) або іншими спеціальними символами. Окрім того, у різних стародавніх грецьких рукописах ця частина міститься у різних (п’яти) місцях (після Йн. 7:36, після 7:44, після 7:52, після 21:25 і після Лк. 21:38). Дослідження тексту цієї історії і її стилістичних особливостей також вказують на те, що написав її хтось інший, а не Йоан.

Більшість науковців, які тлумачать Біблію, вважають, що відповідь на запитання 3 є ствердною, тобто так, ця історія є історично достовірною. Якщо така думка є вірною, тоді це рідкісне поза-біблійне автентичне свідчення про Ісуса. Йоан написав, що було «багато ще й іншого, що сподіяв Ісус» (Йн. 21:25), тож цілком імовірно, що ця історія могла бути однією з таких подій. Відповідаючи на п’яте запитання, можна припустити, що у більшості перекладів Біблії цей матеріал міститься перед 8:12 тому, що зміст цієї історії співвідноситься з двома висловами Ісуса у частині 8 («Я не суджу нікого» [8:15] і «Хто з вас може довести гріх Мені?» [8:46]).

7:53.  Цей вірш показує, що дана історія була продовженням якогось іншого тексту,  оригінальний зв’язок з яким зараз втрачено.

8:1-2.  Оскільки Ісус систематично навчав у храмі, люди щодня сходились «до Нього», щоб послухати. Як написав Лука, «днями Ісус навчав у храмі, а ночами виходив і перебував на горі, званій Оливна. Зранку ж увесь народ приходив до Нього в храм, щоб послухати Його» (Лк. 21:37-38).

8:3-6а.  У процес навчання людей Ісусом втрутилися «книжники і фарисеї». Вони суворо дотримувалися усіх приписів Закону в своєму житті. А тому привели до Ісуса жінку, імовірно, заміжню, яку було «спіймано саме на перелюбнім вчинку». Згідно Закону мало бути щонайменше два свідки, щоб засвідчити провину людини, обвинувачену у скоєнні якогось злочину (Втор. 19:15). Малоймовірно, що жінку застали під час перелюбу випадково. Скоріш за все, релігійні лідери зумисно її вистежували, щоб спіймати на вчиненні цього гріха. Чоловіка, очевидно, також вели разом з жінкою, та йому, мабуть, вдалося втекти. Привівши цю жінку до Ісуса, релігійні лідери мали на меті знеславити Його як Учителя. Якщо Він засудить її, то втратить прихильність звичайних людей. А якщо не засудить, то не погодиться з Мойсеєм.

8:6б-8.  Багато людей хотіло б дізнатися, що саме «писав пальцем по землі» Ісус. Дехто припускає, що Він записував гріхи обвинувачів. Інші гадають, що Він писав слова з Вих. 23:1: «Не пускатимеш пустої чутки, … стаючи фальшивим свідком.» А ще інші кажуть, що Він просто водив пальцем по землі, обдумуючи Свою відповідь, та це малоймовірно. Оскільки реально довідатися, а що ж саме Він на той момент писав, неможливо, то будь-які здогадки є марними. Відповівши їм, що лиш той може судити, «хто … без гріха», Ісус вказав на їхню власну гріховність і в той же час на самого Себе, як єдиного повноправного Суддю, адже був безгрішним (див. Йн. 8:16). Потім Він знову почав писати «по землі».

8:9-10.  Поки Ісус, нахилившись, щось писав «по землі», Його владне слово (див. Мт. 7:28-29) спонукало всіх замислитися над власними гріхами. Спершу вийшли найстарші, мабуть тому, що були достатньо мудрими, щоб визнати свої гріхи у власних серцях й житті. Оскільки свідки й обвинувачі вийшли, слухання даної справи завершилось.

8:11.  Слова Ісуса знову показують Його як Господа Учителя. Він засудив гріх, але й дав жінці надію на нове життя. З теологічної точки зору Ісус міг відпустити їй цей гріх, бо мав на це владу (див. Мк. 2:8-12), і тому, що був Божим Агнцем, який взяв на себе «світу гріх» (Йн. 1:29). Та окрім того, що Ісус мав божественну владу відпустити її гріх, Він проявив до жінки милосердя. Й таким чином показав їй, що є Тим, Хто «благодаттю … сповнений» (1:14).

БІБЛІОГРАФІЯ

Barrett, C.K. The Gospel according to John . 2 nd  ed. Philadelphia: Westminster Press, 1978.

Bernard, J.H. A Critical and Exegetical Commentary on the Gospel according to St. John . The International Critical Commentary. 2 vols. Edinburgh: T. & T. Clark, 1928. Reprint. Naperville, Ill.: Allenson & Co., 1953.

Brown, Raymond E. The Gospel according to John . 2 vols. The Anchor Bible. Garden City, N.Y.: Doubleday & Co., 1966, 1970.

Gaebelein, Arno C. The Gospel of John . Rev. ed. Neptune, N.J.: Loizeaux Bros., 1965.

Godet, Frederic. Commentary on the Gospel of John . Reprint (2 vols. in 1). Grand Rapids: Kregel Publications, 1979.

Hendriksen, William. Exposition of the Gospel according to John . New Testament Commentary. 2 vols. in 1. Grand Rapids: Baker Book House, 1953, 1954.

Kent, Homer A., Jr. Light in the Darkness: Studies in the Gospel of John . Grand Rapids: Baker Book House, 1974.

Lightfoot, R.H. St.   John’s Gospel: A Commentary . Edited by C.F. Evans. London: Oxford University Press, 1956.

Lindars, Barnabas. The Gospel of John . New Century Bible. London: Marshall, Morgan & Scott, 1972.

Morgan, G. Campbell. The Gospel according to John . New York: Fleming H. Revell Co., n.d.

Morris, Leon. The Gospel according to John . The New International Commentary on the New Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1971.

_________ . Studies in the Forth Gospel . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1969.

Sanders, J.N., and Mastin, B.A. A Commentary on the Gospel according to St. John . Harper’s New Testament Commentaries. New York: Harper & Row, Publishers, 1968.

Schnackenburg, Rudolf. The Gospel according to St. John . Vol. 1: Introduction and Commentary on Chapters 1-4 . 1968. New York: Seabury Press, 1980. Vol. 2: Commentary on Chapters 5-12 . 1979. New York: Crossroad Publishing Co., 1982.

Tasker, R.V.G. The Gospel according to St. John : An Introduction and Commentary . The Tyndale New Testament Commentaries. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1960.

Tenney, Merrill C. “John.” In the Expositor’s Bible Commentary , vol. 9. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1981.

___________ . John: The Gospel of Belief . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1948.

Turner, George Allen, and Mantey, Julius R. The Gospel according to St. John . The Evangelical Commentary on the Bible. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., n.d.

Westcott, B.F. The Gospel according to St. John: The Greek Text with Introduction and Notes . 2 vols. London: John Murray, 1903. Reprint (2 vols. in 1). Grand Rapids: Baker Book House, 1980.