ФИЛИП’ЯН

ВСТУП

Під час своєї другої місіонерської подорожі Павло відвідав місто Филиппи. Завдяки його проповідницькій діяльності певна кількість филип’ян повірила в Христа як у свого Спасителя. Серед них була Лідія зі своєю сім’єю та місцевий тюремник із сім’єю (Діян. 16:14-34).

Невдовзі після відвідин Павла у місті Филиппи з’явилася місцева церква, яка різними способами допомагала апостолові. Отож, дане послання було написано з метою подякувати їм за допомогу, а також допомогти.

Послання до Филип’ян є дуже особистим і практичним за своїм характером та змістом. Павло тут наголосив на потребі віруючих людей знаходити радість у Христі. Слово “радість” ( чара ) зустрічається у даному посланні чотири рази (Флп. 1:4, 25; 2:2; 4:1); “радіти” ( чаіро ) — вісім разів (1:18 [двічі]; 2:17-18; 3:1; 4:4 [двічі], 10); і “веселий, веселитися” — тричі (2:17-18, 28). (В 1:26 слово “хвала” є перекладом до грецького слова каучема , яке також можна перекласти як “веселощі” або “слава”; воно зустрічається ще й у 2:16 і 3:3.) У цьому посланні Павло чимало писав і про розум Божої дитини. Адже спосіб життя будь-якої людини відповідає тому, про що вона думає.

Тема Послання. Хоча тут озвучено багато закликів і викликів, однак одна головна тема все ж пронизує всю книгу. Усі ці повчання безпосередньо або ж опосередковано стосуються цієї теми. Отож, темою тут є “християнське життя”.

Автор . Більшість науковців сходиться на думці, що Послання до Филип’ян написав апостол Павло. Навіть в 1:1 зазначено, що автором є він. Згадка про Тимотея також має немаловажне значення, оскільки він був разом із апостолом, коли филип’янам проповідувалася добра новина (див. Діян. 16). Окрім того, дані, яку тут зазначив про себе автор (Флп. 3:4-6), цілковито відповідають життю Павла. Його авторство засвідчують і праці отців ранньої церкви.

Час написання Послання. Павло перебував у неволі, коли писав Послання до Филип’ян. Однак існують певні суперечки стосовно того, де саме він був ув’язнений, коли писав цю книгу. Більшість схиляється до думки, що на той час він перебував у Римі. Дехто ж вважає, що в Кесарії, а ще інші твердять, що в Ефесі.

У Святому Письмі немає прямих свідчень стосовно ув’язнення апостола в Ефесі. В Кесарії Павло був ув’язнений впродовж двох років, однак про мучеництво не йдеться у тій оповіді, де описується його тамтешнє ув’язнення (Діян. 23-24). Згадка про Преторію (Флп. 1:13), а також його занепокоєння з приводу можливої смерті (вірші 2-26) свідчать на користь того, що апостол писав дане послання з Риму. Тоді часом написання будуть 61-62 роки н.е.

Історичне підґрунтя.  

Коли віруючі филип’яни почули про ув’язнення Павла в Римі, то послали туди Епафродита, який, вочевидь, був їхнім пастором, щоб він допомагав Павлу. Епафродит особисто втішав Павла й виявляв йому любов святих із міста Филиппи. А також він приніс Павлові гроші, які віруючі филип’яни зібрали для нього, щоб зробити його ув’язнення більш комфортним (4:18). До цього часу святі вже тричі допомагали йому матеріально: двічі, коли Павло був у Солуні, й один раз, коли він був у Корінті (Флп. 4:15-16; див. 2 Кор. 11:9). Книгу Филип’ян можна назвати подячною святим у Филиппах за їхні щедрі дари.

Коли Епафродит перебував у Римі, то дуже сильно захворів і мало не помер (Флп. 2:27). Після свого одужання він взяв цей лист Павла і доправив його до християн у Филиппах.

Филиппи були римською колонією (Діян. 16:12). Після битви під містом Филиппи у 42 році до н.е. Антоній наказав певній кількості римських солдат оселитися у цьому місті. Потім, у 30 році до н.е., Октавіан змусив деяких італійців покинути свої домівки і перебратися у Филиппи чи деінде. Ці мешканці міста Филиппи отримали особливі привілеї, серед яких було й “італійське право”. Це означало, що колоністи в обмін на вимушене переселення отримували право володіти тамтешньою землею так, наче то була італійська земля. Тому вони вважалися мешканцями Риму, свого “рідного міста”, і володіли усіма правами громадян Риму, в тому числі були звільнені від податків. Ось чому слова Павла (Флп. 1:27) “поводьтеся” (досл., “живіть як громадяни”) та “наше громадянство в небі” (3:20) мають особливе значення для християн у Филиппах.

Мета Послання.  

Як зазначено вище, головною метою даного твору було, вочевидь, висловлення подяки филип’янам за їхню люблячу допомогу. Однак Павло також використав цю можливість, щоб звернутися до деяких проблем, які були на той час у їхній церкві. Очевидно, що між деякими святими існувало суперництво й конфлікт особистих бажань (2:3-4; 4:2). Прихильники Закону також були поміж ними (3:1-3). Та ще й багато хто із филип’ян поводився як ворог “Христового хреста” (3:18-19).

ПЛАН

I. Заохочення вести християнське життя (1:1-20)

А. Хвала Павла святим у Филиппах (1:1-8)

1. Вступ (1:1-2)

2. Хвала їхньому безперервному свідченню (1:3-6)

3. Хвала їхній турботі про Євангелію (1:7)

4. Хвала, засвідчена його любов’ю до них (1:8)

Б. Молитва Павла за святих у Филиппах (1:9-11)

1. Молитва за любов (1:9-10)

2. Молитва за плоди праведності (1:11)

В. Розповідь Павла святим про себе (1:12-30)

1. Свідчення його відважності (1:12-18)

2. Стійкість переконань (1:19-26)

3. Урочисті заклики (1:27-30)

II. Приклади ведення християнського життя (2:1-30)

А. Син Божий, чию поведінку віруюча людина має наслідувати (2:1-18)

1. Проголошення (2:1)

2. Заклики (2:2-4)

3. Приниження Христа (2:5-8)

4. Вивищення Христа (2:9-11)

5. Ще заклики (2:12-18)

Б. Слуги Божі, чий спосіб життя віруюча людина має наслідувати (2:19-30)

1. Тимотей і Павло (2:19-24)

2. Епафродит і Павло (2:25-30)

ІІІ. Заклики вести християнське життя (3:1-21)

А. Віруючі люди не повинні покладатися на тіло (3:1-14)

1. Озвучений заклик (3:10)

2. Приклад, який варто уникати (3:2-3)

3. Приклад, який варто наслідувати (3:4-14)

Б. Віруючі люди мають вести таке життя, яке подобається Богові (3:15-21)

1. Життя в досконалості (3:15-16)

2. Життя у пильності (3:17-19)

3. Життя наприкінці (3:20-21)

IV. Допомога у веденні християнського життя (4:1-23)

А. Христос у центрі (4:1-7)

1. Стійкість у Ньому (4:1-3)

2. Радість у Ньому (4:4)

3. Життя у світлі Його присутності (4:5-7)

Б. Присутність Бога поміж віруючими людьми (4:8-9)

1. Думайте про достойне (4:8)

2. Чиніть достойне (4:9)

В. Бог задовольняє потреби людей (4:10-20)

1. Урок вдоволеності (4:10-13)

2. Благословення давання і приймання (4:14-20)

Г. Завершення (4:21-23)

КОМЕНТАРІ

I. Заохочення вести християнське життя (1:1-20)

А. Хвала Павла святим у Филиппах (1:1-8)

Апостол Павло неодноразово розпочинав свої послання словами вітання, хвали та подяки. Послання до Филип’ян не було виключенням. Турботливий характер даного листа стає очевидним уже на початку.

1. ВСТУП (1:1-2)

1:1.  Павло — це язичницьке ім’я автора, давньоєврейським іменем якого було Савло. Як апостол язичників (Гал. 2:7-8) він використовував своє язичницьке ім’я. Замість того, щоб відразу зазначити, що він є апостолом, — а це Павло неодноразово робив на початку своїх книг, — тут він назвав себе слугою Господа. Тимотей мав особливий стосунок до святих у Филиппах (Флп. 2:20) і перебував поруч із Павлом під час його ув’язнення (2:19, 23). Тимотей не був співавтором даного послання, оскільки в тексті про нього йдеться у третій особі (2:19-24). Та обидва ці Божі чоловіки, які знаходилися у римській неволі, були слугами (“слуги”, досл., “раби”) “Христа Ісуса”. Називаючи віруючих филип’ян святими, Павло не мав на увазі, що усі його читачі безгрішні. Грецьке слово, яке він тут використав, хагіоі , означає “виокремлені”. Святі у Филиппах були виокремлені для Бога. Вони перебували “у Христі Ісусі”, бо мали стосунок до Бога, хоча й мешкали “у Филиппах”.

Апостол окремо згадав про єпископів і дияконів, які належали до числа усіх святих. Єпископів також називали пресвітерами (Тит. 1:5, 7), і вони несли відповідальність за догляд та випас стада (див. Діян. 20:17, 28). “Дияконами” називали церковних лідерів, які виконували певні зобов’язання під час служб на зібраннях (див. Діян. 6).

1:2.  У своєму вітанні до филип’ян Павло використав два слова, які характеризували благословення християн: “благодать” і “мир”. Порядок, у якому він їх загадав, має особливе значення. Бо щоб був мир, слід спершу відповідним чином прийняти Божу благодать, Його незаслужену ласку, яка проявилася в усій своїй повноті через Розп’яття. І благодать, і мир сходять “від Бога, нашого Отця, і Господа Ісуса Христа”.

2. ХВАЛА ЇХНЬОМУ БЕЗПЕРЕРВНОМУ СВІДЧЕННЮ (1:3-6)

1:3.  Филип’яни, безумовно, дуже раділи, читаючи, як часто апостол дякував Богові за них. Це був похвальний лист від того, хто перебував у кайданах приблизно за 800 миль від филип’ян. Минуло вже близько 10 років з того часу, як Павло вперше працював між ними, але плин часу не зменшив його любові до них чи його зацікавленості ними. Щоразу, коли Павло думав про них, він дякував за них Богові.

1:4-6. У своїх молитвах Павло не оминав жодну віруючу людину. Оскільки ці молитви виголошував в’язень, то вони мали і справді неабияке значення. Окрім того, апостол “із радістю” благав Бога за них. Труднощі Павла зробили його кращим, а не гіршим, хоча і те, і інше трапляється з Божими дітьми.

Святі филип’яни і Павло були співробітниками у Христі. Це дійсно так, бо вони неодноразово розділяли з ним його турботи. Вони віддавали себе Павлові, а, отже, йшли також шляхом Христа, над яким він трудився, бо не лише розділяли з ним його труднощі як в’язня, а й співпрацювали з ним “від першого дня”, щойно повірили в Христа. Й це дуже тішило апостола.

Апостол відчував велику певність у них, коли думав і молився за филип’ян. Фраза “я певний” вказує на те, що Павло прийшов до такої думки вже давно і надалі був певен, що це правда. Тож у чому він був такий “певний”? А в тому, що Бог вже ж напевно “закінчить” те “добре діло”, яке Він у них розпочав. Тим добрим ділом було спасіння. Сюди також може входити їхня співпраця та обмін дарами із Павлом.

Павло не мав сумніву стосовно того, що Бог продовжить у филип’янах те, що розпочав. Бог діятиме в них “аж до дня Христа Ісуса”. Хоча Павло не знав, коли той день настане — коли саме усіх віруючих людей буде вхоплено на небо для зустрічі з Господом, — він таки знав, що Бог продовжить ту роботу, яку розпочав у Своїх власних дітях.

3. ХВАЛА ЇХНІЙ ТУРБОТІ ПРО ЄВАНГЕЛІЮ (1:7)

1:7. Перша частина даного вірша є таким собі поясненням чи то виправданням ставлення Павла до филип’ян, озвученого у віршах 3-6.

Фразу “бо ви в мене у серці” можна також перекласти з грецької мови як “бо я у вас в серці”. Насправді, і Павло був у серці віруючих филип’ян, і вони були у нього в серці. Однак з огляду на те, що у вірші 7 Павло говорив саме про себе, все ж краще приймати той переклад, який є. Про його любов до святих також йдеться в 1:8 та 4:16.

Не мало значення, чи був Павло під арештом (“в ... кайданах”; див. 1:13-14, 17), а чи ні, його друзі з міста Филиппи розділяли з ним те, що Бог робив через нього, а саме розповсюджували добру новину. Саме завдяки їхній співпраці з апостолом він мав змогу і далі поширювати Божу благодать. Павло похвалив їх за турботу та старання, щоб ця хороша новина проголошувалася і на інших землях.

4. ХВАЛА, ЗАСВІДЧЕНА ЙОГО ЛЮБОВ’Ю ДО НИХ (1:8)

1:8. Павло прикликав Бога засвідчити його глибокі почуття до филип’ян. Він добре розумів, як і його читачі, що вони не могли знати, що у нього на серці. Але Бог чудово про це знав. Любов, яку Павло відчував до своїх читачів, була не лише звичайним людським виявом зацікавленості чи уподобання. Вона сходила від самого Господа Ісуса Христа. Любов Христа так сильно переповнювала апостола, що Його любов стала уже і любов’ю Павла. Той факт, що апостол розповів про це филип’янам, демонструє справжність і глибину його похвали.

Б. Молитва Павла за святих у Филиппах (1:9-11)

1. МОЛИТВА ЗА ЛЮБОВ (1:9-10)

Апостол вже запевнив святих, що повсякчас за них молився (вірш 3), а тепер (вірш 9) повідомив їх, а за що ж саме він молився.

1:9.  Павло молився за те, щоб любов филип’ян “дедалі більш і більш зростала”, виливалася, як вода із чашки чи ріки. Але ця любов має бути не лише ніжною, а й знаючою та проникливою. Володіючи справжнім духовним знанням (“знанні”, епігносіс ) Бога і глибоким розумінням Його шляхів, християни мають змогу ще більше любити Бога та інших. (Грецьке слово аістхесіс , яке тут перекладено як “в усякому досвіді”, зустрічається в НЗ лиш тут.)

1:10.  У даному вірші Павло озвучив дві мети такої молитви. Перша мета є близькою і полягає в тому, щоб вони “могли розпізнавати те, що ліпше”, а друга — віддалена, “щоб (вони) були чисті й бездоганні в день Христа”. З огляду на грецьке слово докімазо , яке тут перекладено як “розпізнавати”, можна з усією певністю стверджувати, що тут іде мова про повсякчасне дослідження і випробування. Це слово використовувалося для випробування металів і монет на предмет їхньої відповідності певним вимогам.

Слово “чисті” є перекладом до грецького слова еілікрінеіс . Воно зустрічається лиш тут та в 2 Пт. 3:1 і походить від слів зі значенням “сонце” та “судити”. Таким чином воно вказує на чистоту, випробувану світлом сонця. Павло хотів, щоб його читачі мали правильні стосунки з Богом і товаришували з Ним. А також Павло непокоївся про те, щоб їхні стосунки з іншими були такими, якими б хотів їх бачити Бог. Слово апроскопоі , перекладене як “бездоганні”, також з’являється в 1 Кор. 10:32, де той же автор закликає: “Не будьте причиною спокуси.” Бажання Павла стосовно його друзів із міста Филиппи, мало стати турботою усіх віруючих людей, а саме бажанням бути морально чистим і не бути ні для кого причиною спокуси.

2. МОЛИТВА ЗА ПЛОДИ ПРАВЕДНОСТІ (1:11)

1:11.  Павло також молився за те, щоб віруючі люди в церкві у Филиппах були “повні плодів праведности”. Праведність перед Богом, яка є наслідком одягнутості у праведність Христа, має давати плоди для Бога. Ці внутрішні якості, частково описані в Гал. 5:22-23, будуть очевидні для інших. Однак плоди Духа сходять “через Ісуса Христа”, бо насправді це Він проживає Своє життя через віруючих людей. Такі плоди возвеличують Бога, а не саму людину. Тому життя, у якому проявляються такі риси, є “на славу й хвалу Божу”.

В. Розповідь Павла святим про себе (1:12-30)

Апостол зіткнувся з протидією з боку тих, хто не належав до церкви, і з хибними свідченнями, які розповсюджувалися про нього. Однак це не віднадило і не відволікло його від виконання Божого покликання. Не зважаючи ні на що, Павло продовжував проповідувати про Христа, і це йому приносило велику радість. Тому його кайдани, замість того, щоб завадити, навпаки мали за наслідок ще ширше розповсюдження Євангелії Христа. Друзі Павла у Филиппах були, вочевидь, дуже стурбовані самопочуттям Павла. Вони гадали, що він був пригнічений, а Божий задум невдалий. “Аж ніяк,” — дав їм зрозуміти апостол.

1. СВІДЧЕННЯ ЙОГО ВІДВАЖНОСТІ (1:12-18)

1:12-14. Павло хотів, щоб віруючі филип’яни засвоїли з його власного досвіду важливу істину: у Бога не буває невдач. Адже навіть проповідницька діяльність Павла, яка, зважаючи на ув’язнення, мала б згорнутися, і далі процвітала.

Цим процвітанням він частково завдячував і тому, що “вістка” про його ув’язнення “стала відома в цілій Преторії” й усі дізналися про Христа (вірші 12-13). Слово “Преторії” ( праіторіо ), скоріш за все, стосується сторожі Преторії, до якої входили римські солдати. Хоча Павло проживав у своєму власному орендованому помешканні (Діян. 28:30), ці вояки наглядали за ним повсякчас. Згідно звичаю в’язень мав бути прикутий до солдата за зап’ястя.

Усі люди, які тим чи іншим чином контактували з Павлом у Римі, дізнавалися про Христа. Вони добре знали, що Павло перебував під вартою за порушення закону. Та насправді, він був “у кайданах за Христа” (Флп. 1:13). Маючи намір приховати істину, провладні структури ув’язнили того, хто її проповідував, але їхній задум провалився.

Поневолення Павла призвело до протилежного наслідку: воно “додало сміливости” тим, хто до того боявся відкрито віщати про Христа (вірш 14). Велика кількість віруючих людина стала сміливішою у Христі, коли усі побачили, як Бог поширював добру новину через Павла. Така реакція людей на протидію супротивників Павлові додала їм “ще більш ... відваги безстрашно проголошувати Слово Боже”. Ув’язнення Павла дало йому те, чого б не дали апостолові жодні інші обставини.

1:15-18.  Люди, які почали сміливо проголошувати Боже Слово, належали до двох різних груп. Дехто проповідував Христа “із заздрощів та суперництва”, але інші — “з доброї волі” (вірш 15). Хто проповідував Його з доброї волі, той робив це “з любови” (вірш 16), знаючи, що Павло перебував у кайданах за “оборону Євангелії”. Слово “оборону” є перекладом до грецького слова апологіа , яке також зустрічається у вірші 7.

Люди, які проповідували Христа із заздрощів та суперництва (вірш 15), говорили “нещиро” (вірш 17). Вони зумисно намагалися “додати тягару” Павлові, поки той перебував у неволі. Це, вочевидь, не були прихильники Закону, як дехто вважає, бо Павло сказав, що вони проповідували Христа, хоча й нещиро. Прихильники Закону вірили, що дотримання Старого Завіту є необхідною умовою отримання спасіння. Павло грізно засуджував їх і називав проповідниками хибної Євангелії (Гал. 1:6). Однак, оскільки він не обвинувачував цих нещирих проповідників у місті Филиппи у проповідуванні іншої Євангелії, то, здається, це були віруючі люди, які з якоїсь причини не злюбили апостола чи його діяльність. Хоча вони проповідували й істинну науку, та шукали лише власної вигоди.

Проте Павло був радий, що “Христос проповідується”, навіть якщо дехто робив це з неправильних спонук (Флп. 1:18). Оскільки зміст проповідування і тих, і інших був однаковим, апостол міг собі дозволити радіти. Він не радів з того, що між членами Христового тіла був поділ, адже це, навпаки, засмучувало його. Та сам факт проповідування Христа приносив йому багато радості.

2. СТІЙКІСТЬ ПЕРЕКОНАНЬ (1:19-26)

1:19.  Як людина стійких переконань, Павло поділився зі своїми читачами своєю певністю у тому, що його поневолення зрештою “вийде (йому) на спасіння”. Грецьке слово, яке тут перекладено як “спасіння”, у Новому Завіті використовується у різних значеннях. Найчастіше воно слугує позначенням духовного звільнення — спасіння, переродження. Тут же (вірш 19) Павло використав його або у значенні останнього етапу свого спасіння (див. Рим. 5:9), або стосовно майбутнього виправдання у римському суді. Та все ж малоймовірно, що він мав на увазі своє звільнення, оскільки у наступних двох реченнях він написав про реальну вірогідність своєї близької смерті.

Підставою для такої його певності слугували молитви святих та допомога “Духа Ісуса Христа” (Флп. 1:19). Він знав, що може розрахувати на молитви филип’ян, а також на діяльність Святого Духа (див. Рим. 8:26-27). Слово “допомозі” ( епічорегіан ) має значення “підтримки”, щось на кшталт взаємозв’язку між усіма елементами фізичного тіла. (Це грецьке слово зустрічається в НЗ лиш тут та в Еф. 4:16.)

1:20.  Павло не знав напевне, чи його доля — бути звільненим, а чи померти мученицькою смертю. Та він був певен в одному: що Христос так чи інакше “буде звеличений” у його тілі (див. “в ... тілі”, вірші 22, 24). На це Павло сподівався і надіявся. Апостол також добре знав, що для того, щоб відповідним чином зустріти свою смерть, йому знадобиться мужність. Фраза “за моїм твердим очікуванням” є перекладом до дуже цікавого слова. Воно слугує позначенням для ситуації, коли людина сильно витягує шию, щоб роздивитися щось попереду. (Іменник апокарадокіа  зустрічається лиш тут та в Рим. 8:19.) Павло непокоївся не про те, що трапиться із ним, а за те, яке свідчення по собі він залишить для Господа. Звільнення дасть йому змогу продовжити проповідування Христа. Однак і мученицька смерть допоможе звістити людям про Його шлях.

1:21. Головною метою життя Павла було прославлення Христа. Христос був суттю його життя. І все ж Павло знав, що коли він помре мученицькою смертю, Христос прославиться через розповсюдження доброї новини, що стане наслідком його свідчення у смерті. Та й сам Павло отримає від цього вигоду, адже смерть дасть йому змогу перебувати з Христом (вірш 23). Слово “померти” передає значення факту смерті, але не стану смерті.

1:22-24. У цих віршах видно, в якому стані невизначеності перебуває апостол. Він знав, що коли й далі житиме “в цім смертнім тілі”, то зможе “ще корисно працювати” (вірш 22). Бог благословить його діяльність і надалі послуговуватиметься ним, як уже колись робив. Та все ж, якби Павло мав вибір між тим, щоб жити чи померти за Христа, він був би розгублений і не міг би його зробити. Він би просто не знав, що ж обрати. Та, звісно ж, цей вибір від нього не залежав.

Павло був засмучений. Він не міг зрозуміти, а що ж прославить Бога якнайбільше, а, отже, якнайдовше буде корисним для усіх. Сам він бажав “померти, щоб із Христом бути” (вірш 23). Він знав, що “так багато краще”, бо це звільнить його від переслідувань й інших страждань, які йому доводилося зазнавати. Однак він також знав, що филип’яни потребували його. “Задля” них Павлові було “куди конечніше зостатися в тілі”, тобто залишитися живим (вірш 24). Що ж, тут чітко видно, що Павлові не був притаманний егоїзм, адже він ставив потреби своїх друзів вище за власні бажання.

1:25-26.  Здається, тут до Павла прийшла певність у тому, що його звільнять. (Фраза “певно знаю” є перекладом до того ж слова, яке перекладено як “певний” у вірші 6.) Коли його звільнять і він повернеться до филип’ян, це буде їм “на розвиток ... і радість у вірі” (вірш 25).

“Хвала” ( каучема ) филип’ян буде збільшуватися (“збільшувалась”, вірш 26; те саме слово перекладено як “зростала” у вірші 9) “у Христі Ісусі”, який є Джерелом істинної радості для усіх віруючих людей. А все завдяки тому, що той, хто їх навчав про Христа, буде з ними знову.

3. УРОЧИСТІ ЗАКЛИКИ (1:27-30)

1:27. Віруючі филип’яни були у серці Павла. Незалежно від того, що на нього чекало — звільнення з в’язниці чи мученицька смерть, — він хотів, щоб вони вшановували і прославляли Христа. Слово “поводьтеся” є перекладом до політичного терміну, яке мало велике значення для віруючих филип’ян. Буквально воно означало “живіть як громадяни”. Оскільки Филиппи були римською колонією, віруючі мешканці цього міста оцінили б те, що Павло використав дане дієслово. Жити так, щоб бути достойним “Євангелії Христової” (див. Еф. 4:1), насправді, є обов’язком кожної Божої дитини. І до цього Павло закликав филип’ян.

Святі йшли одним шляхом, адже перебували в одному тілі Христа. А тому Павло непокоївся про те, щоб вони стояли “твердо (див. Флп. 4:1) в однім дусі”, і змагалися “однодушно за євангельську віру”, тіло істини (див. “віра”, Юд. 3). Їхнє змагання (“змагаючись”, синалтхоунтес ) за віру передбачало об’єднання зусиль, як наприклад, групи атлетів.

1:28. Павло хотів, щоб його читачі діяли відважно в ім’я Христа під час переслідувань і відвертого заперечення. Це правда, що їм багато хто буде протидіяти, але це не мало їх лякати “ні в чому”. В такі моменти їм слід було пам’ятати, що їхня власна переможна християнська поведінка буде “знаком” того, що святі Божі будуть звільнені Самим Богом. Цією певністю, безумовно, буде Святий Дух, який діятиме у їхніх серцях.

1:29-30.  Отож, оскільки протидія не буде для них несподіванкою, Павло їм нагадав, що їм була дарована “ласка Христа: не тільки вірувати в Нього, але за Нього також і страждати” (вірш 29). Страждання за Христа не слід розглядати як випадковість чи божественне покарання. Павло говорив про такі страждання, які справді будуть знаком Божої ласки. Грецьке слово ечарістхе , яке тут перекладено як “дана”, походить від слова, що означає “благодать” або “ласка”. І віра в Христа, і страждання за Нього пов’язані із Божою благодаттю.

II. Приклади ведення християнського життя (2:1-30)

А. Син Божий, чию поведінку віруюча людина має наслідувати (2:1-18)

Цей уривок є продовженням заклику, початок якого озвучений в 1:27-30. Уся частина (1:27-2:18) містить заклик Павла стосовно того, що ж саме святим у Филиппах слід було робити. Сюди входить також відомий кеноіс  або уривок самовідданості (2:5-11), у якій поведінка Сина Божого слугує прикладом для наслідування усім віруючим людям.

1. ПРОГОЛОШЕННЯ (2:1)

2:1.  У 1:27 Павло писав про необхідність вести християнське життя у гармонії зі звісткою, на якій воно ґрунтується. Озвучивши це твердження, він закликав віруючих людей до подальшої духовної єдності. Ця єдність стає можливою завдяки чотирьом рисам, мова про які йде в 2:1. Речення умови, які в оригіналі грецькою мовою стоять на початку, свідчать про певність. Тому у даному уривку замість слова “коли” можна підставити слово “оскільки”. Павло писав тут не про якісь сумнівні речі, а лиш про певні, про те, коли (а) “є в Христі ... утіха”, (б) “є ... відрада в любові”, (в) “є ... спільність Духа” та (г) “серце і милосердя”.

Слово “утіха” є перекладом до грецького слова, яке має стосунок до того слова, яке сам Христос використав, називаючи Святого Духа Утішителем (Йн. 14:16). Його також можна перекласти як “заклик” або у розумінні докору, або втішання. Оскільки у кожній віруючій людині Дух діє подібним чином, Павло використав його як основу для свого заклику стосовно їхньої духовної єдності.

Усі віруючі филип’яни мали також відраду “в любові” Бога. Й ця Божа любов у серцях людей дає плід єдності у їхньому житті.

“Спільність Духа” — це наслідок постійного перебування Духа у віруючих людях і Його діянь (див. 1 Кор. 6:19). Однак тут може йти мова про спільність, яка сходить від  Святого Духа так, як утіха від  Христа і відрада від  любові.

Павло також говорив про “серце ( спланчна ; див. Флм. 7, 20) і милосердя”. Одним із завдань Духа є необхідність творити у кожній віруючій людині турботу і любов до інших членів Божої сім’ї. Віруюча людина може або прийняти це, або відцуратися цього, однак діяльність Духа є реальною і слугує основою для духовної єдності.

2. ЗАКЛИКИ (2:2-4)

2:2. На підставі того, про що йшла мова у вірші 1, Павло закликав своїх читачів показати на практиці ту єдність, яка об’єднувала їх у Христі. Їхній вияв тієї духовної єдності зробить його радість повною. Відповідно до чотирьох певностей у вірші 1 у даному вірші озвучено чотири конкретні шляхи реалізації їхньої духовної єдності, а саме, коли вони думатимуть “те саме”, матимуть “любов ту саму”, будуть “однодушні ( симпсичоі )” та “згідливі”.

2:3-4.  Потім Павло озвучив наступні свої заклики, що ґрунтуються на проголошенні чотирьох певностей у вірші 1. Слова, які Павло тут використав, розкривають основну проблему, що існувала на той час у церкві у Филиппах. Описана у даних віршах Павлом ситуація, вочевидь, стала наслідком вияву егоцентризму серед певних християн.

“Нічого” не слід було робити “підо впливом суперечки” (вірш 3). Те саме слово ( ерітхеіан ) з’являється в 1:17 в описі ставлення тих людей, які протидіяли Павлові. Така поведінка, поза всяким сумнівом, є наслідком тілесних бажань, а не Духа (див. Гал. 5:20, де використовується те саме слово). А вчинки “з марної слави” були, напевно, першопричиною цієї егоїстичної поведінки.

Потім Павло закликав віручих филип’ян вважати “в покорі один одного за більшого від себе”. Ці слова вводяться протиставним сполучником “але”. Отож, покора перед Богом та людиною є чеснотою, до якої мають прагнути усі Божі діти. Дух гордині у стосунках між людьми вказує на відсутність покори перед Богом. Павло закликав филип’ян вважати інших більшими “за себе” (див. 1 Пт. 5:5-6). “Адже це, зрештою, допоможе усунути дисгармонію” (Homer A. Kent, Jr., “Philippians,” in The Expositor’s Bible Commentar y, 11:122).

Павло пояснив, яким саме чином можна виявляти цю покору (Флп. 2:4). Замість того, щоб дбати виключно про власну “користь”, у помешканні віри кожна віруюча людина має піклуватися про “користь ... інших” (див. Рим. 12:10). Турбота лиш про себе є гріхом.

3. ПРИНИЖЕННЯ ХРИСТА (2:5-8)

Христос слугує якнайкращим прикладом покори, приниження і щирої турботи про інших (вірші 5-8). Ці вірші разом із віршами 9-11 утворюють дивовижне свідчення з Христології.

2:5.  Тут Павло закликав віруючих людей наслідувати поведінку Христа, тобто жити у самовідданій покорі та приниженні, як робив це Христос у Своєму приниженні й милості. Слово, яке тут перекладено як “плекайте ті самі думки”, зустрічається також у вірші 2.

2:6-8 . Слово, перекладене як “природі” ( морпхе ) у віршах 6 та 7, має вирішальне значення у даному уривку. Це слово (перекладене як “форма” в БКЯ та НАСБ) наголошує на внутрішній суті чи дійсності того, з чим воно асоціюється (див. Мк. 16:12). Як сказав Павло, Ісус Христос має Божу природу ( морпхе ), а завдяки Своєму втіленню Він став ще й досконалою людиною. Отож, тут апостол дуже вправно засвідчує повну та абсолютну божественність Ісуса. Слова Спасителя про те, що Він божественного походження, дуже гнівали єврейських лідерів (Йн. 5:1) і стали причиною того, що вони звинуватили Його у богохульстві (Йн. 10:33).

Хоча Христос і був божеством (Йн. 1:14; Кол. 2:9), Він “не вважав за здобич свою рівність із Богом” (Флп. 2:6). Іншими словами, Христос жодного разу не послугувався тим, що є Божеством, задля власної користі, коли став чоловіком. Як Бог, Він мав усі права божества, і все ж під час Свого втілення Він відмовився від Свого права видимо показувати Себе як Бога в усій Своїй величі та славі.

Виявляючи Свою покору, Христос “применшив Себе Самого, прийнявши вигляд ( морпхе ) слуги, ставши подібним до людини” (вірш 7). Усе це вказує на те, що Христос став чоловіком, справжньою людиною. Фраза “применшив Себе” дослівно перекладається як “спорожнив Себе”. Слово “спорожнив” походить від грецького кеноо  і вказує на позбавлення Себе егоїстичних спонук, але не власної божественності. Фраза “вигляд слуги” безумовно вказує на Його низьке та скромне становище, Його добровільне бажання виявляти послух Отцеві та служити іншим. Слово “подібним” передбачає якісь спільні риси, але при цьому зберігає відмінність між тими, хто порівнюється. Хоча Христос був справді людиною, Він відрізнявся від усіх інших людей тим, що був безгрішний (Євр. 4:15).

Отож, тут стає зрозуміло, що Христос, “існуючи в Божій природі”, був також людиною. У Своєму втіленні Він одночасно був і цілковитим  божеством, і цілковитою  людиною. Він був Богом, проявленим у людській плоті (Йн. 1:14).

Дехто помилково припускає, що фраза “подобою явившися як людина” (Флп. 2:7б) означає, що Він лиш виглядав , як людина. Але така думка суперечить віршеві 7. Слово “подобою” є перекладом до грецького слова счематі , що передає значення зовнішнього вигляду, яке може бути тимчасовим. Цим воно й відрізняється від слова морпхе  (“в ... природі”) у віршах 6 та 7, де йдеться про зовнішній вигляд, який розкриває постійну внутрішню властивість.

Милість Христа виявилася не лише у Його народженні — втіленні, коли Він став Богом-Чоловіком, — але й також у Його смерті, яка була найжорстокішою і наймерзеннішою (“смерти ж — хресної”, вірш 8). У такий спосіб карали смертю лиш найзапекліших злочинців і тих, хто не був римляном.

Не існує жодного кращого прикладу покори, приниження та самовідданості для наслідування віруючим людям, аніж цей приклад Христа. Маючи такий приклад, святі у Филиппах мали бути однієї думки (вірш 2) і жити сумирно перед Богом та один одним.

4. ВИВИЩЕННЯ ХРИСТА (2:9-11)

У цих віршах головним виступає Бог Отець, тоді як у віршах 6-8 — Бог Син. Піcля того, як Христос принизив Себе, Отець вивищив Його до найпочеснішого місця. Бог вивищив і вшанував Того, Кого людство зневажило та зреклося.

2:9.  Христос був вивищений й отримав “ім'я, що понад усяке ім'я” у відповідь на Свою молитву (Йн. 17:5). Дане вивищення має стосунок до Його воскресіння, вознесіння і прославлення “Божою правицею” (Діян. 2:33; Євр. 1:3). Його “ім’я” — це не лише якесь звання. Воно стосується Його особи і Його величного та шанованого становища.

2:10.  Зважаючи на вивищення Христа і Його високе “ім’я”, “всяке коліно” одного дня приклониться і визнає Його тим, ким Він є насправді. Павло засвідчив цю істину й у своєму листі до Римлян (Рим. 14:11). І той, і цей вірш відображають пророцтво Ісаї (Іс. 45:23) стосовно виняткової величі Бога Авраама, Ісаака та Якова. Обсяг верховної влади Христа окреслено фразою “на небі, на землі й під землею”. Жодна мисляча істота — чи то ангели й святі на небесах, чи то люди, які живуть на землі, чи сатана, демони і непорятовані у пеклі — в усьому Божому всесвіті не зможе від Нього сховатися. Усі скоряться Йому добровільно, а чи з примусу.

2:11.  Й усі тоді визнають, що “Ісус Христос є Господь”. Це, одне з перших і найдавніших переконань, означає, що Ісус Христос є Ягве-Богом. Одного дня усі будуть змушені визнати, що Ісус Христос є Тим, Ким власне Себе і називав — справжнім Богом справжнього Бога. На жаль, для багатьох це трапиться вже надто пізно, і вони не зможуть отримати спасіння своїх душ. Те вивищене місце, яке зараз займає Спаситель, та майбутнє вселенське визнання Його величі — усе це “на славу Бога Отця”.

5. ЩЕ ЗАКЛИКИ (2:12-18)

У цих віршах Павло повернувся до закликів, озвучувати які він розпочав дещо раніше, у віршах 2-4.

2:12-13.  Слово “отож” поєднує ці вірші з тими, які їм безпосередньо передують. Христос виявив послух Отцеві і здійснив Його задум, навіть ціною власної смерті на хресті (вірш 8). Віруючі филип’яни мали також виявляти послух і слідувати настановам Павла, які ґрунтувалися на прикладі Христа.

Заклик був прямий і доволі різкий, але сповнений любові, адже апостол звернувся до віруючих людей словами “мої любі”. Цей ласкавий вислів, поза всяким сумнівом, нагадав їм про час, який вони проводили разом із Павлом та Силою, коли вперше прийшли до Христа і заснували свою церкву (Діян. 16:19-40). Коли апостол був з ними, вони слідували його настановам охоче та відразу. Він нагадав їм про це, перш ніж попрохав чинити так само тепер, незважаючи на те, що він був від них далеко. Павло вже якось говорив про свою відсутність (Флп. 1:27).

Особливе прохання, яке він мав до них з огляду на їхні потреби та приклад Христа, справляє дуже сильне враження — “працюйте над спасінням вашим в острасі та трепеті”.

Загалом, прийнято вважати, що цей заклик стосується особистого спасіння святих у Филиппах. Їм Павло наказував працювати, виявляти щодня те, що Бог робить у них з допомогою Свого Духа. Апостол не закликав їх працювати, щоб отримати спасіння, а виявляти це спасіння, бо Бог уже його їм дав. З огляду на очевидні проблеми роз’єднаності та гордині, що були актуальні серед віруючих филип’ян, дане тлумачення видається вірним. Адже були серед них такі люди, які діяли не самовіддано і не ставили інтереси інших вище за свої (див. 2:3-4).

Деякі автори тлумачать цей заклик Павла у стосунку до спільного життя усього зібрання у Филиппах. Прихильники цієї думки знаходять їй підтвердження в найближчому тексті, де Павло засудив той факт, що вони піклувалися виключно про свої власні потреби (див. вірш 4). З цієї точки зору слово “спасіння” стосується звільнення усього зібрання від роз’єднання, гордині та егоїзму.

Мабуть, найкраще розглядати цей заклик Павла у стосунку і до особистого спасіння, і спільного, чи то до звільнення зібрання від усього, що ставало їм на заваді якнайкраще служити Богові.

Віруючим филип’янам слід було працювати “в острасі та трепеті”, зі щирою вірою у Бога, а не в себе.

Зробити це можна лише через Бога, який власне і дає для цього змогу (вірш 13). Павло сказав филип’янським святим, що Бог діяв у них так, щоб вони могли чинити Його добру волю “за” Його “уподобанням”. І божественна допомога, й особиста відповідальність людини — усе це є потрібним для того, щоб Божа робота була виконана. Віруючі люди є співпрацівниками Бога, вони трудяться разом із Ним. Це Бог робить так, що Його діти і хочуть, і діють згідно Його задумів.

2:14-16.  У цих віршах озвучено конкретні вказівки стосовно того, як працювати за Божим уподобанням (вірш 13) у своєму щоденному християнському житті.

“Усе” слід було робити “без нарікання і мудрування” (вірш 14). Порядок слів в оригіналі грецькою мовою показує, що автор зробив наголос на слові “усе”. Теперішній час слова “робіть” вказує на те, що цієї вказівки слід було дотримуватися повсякчас. Слово “нарікання” є перекладом до слова, яке відображає погане ставлення до чогось, що виявляється через буркотіння. Апостол міг мати на думці поведінку ізраїльтян, які часто нарікали на Мойсея і, отже, на Бога (див. 1 Кор. 10:10). Слово “мудрування” є юридичним терміном із побіжним значенням ведення дебатів і може стосуватися, принаймні частково, практики проведення громадських судів для врегулювання суперечок (див. 1 Кор. 6:1-11).

Значення такої поведінки, до якої закликав филип’ян апостол, розкрито у 2:25-26. Щоб їхнє свідчення Христа стало дієвим у суспільстві, в якому вони живуть, филип’янам слід спершу було відкоригувати певні питання між собою.

Вочевидь, тамтешні віруючі люди неодноразово нарікали (на Бога й один одного) і мудрували (сперечаючись між собою). Внаслідок цього вони не “були бездоганні” серед неперероджених і не сяяли, як “світила”, у своєму світі (2:15). Зібрання у Филиппах мало показати себе об’єднаним і єдиним у Христі. Міжособистісні чвари й суперечки поміж святими не додавали привабливості Христові в очах нехристиян.

Слово “бездоганні” ( амемптоі , вірш 15) означає “без жодної вади”. Тут не йде мова про безгрішну досконалість, а про спільне свідчення церкви. Павло закликає усіх віруючих людей виявляти те спасіння, яке Бог чинив у них, — рости і ставати духовно зрілими. Люди мали жити так, щоб ті, хто не в Христі, не могли нічим їм докорити і ні в чому обвинуватити. Слово “непорочні” є перекладом до грецького слова акераіоі . Його використовували в описі вина, яке не мало жодних домішок і металевого присмаку, тобто було найвищої якості. Ісус також використав це слово, коли велів Дванадцятьом апостолам бути простими, “як голубки” (Мт. 10:15). Грецькі слова, які тут перекладено як “бездоганні” та “непорочні” (Флп. 2:15), відрізняються від тих, які перекладено як “чисті” й “бездоганні” в 1:10 (див. коментарі до 1:10).

Филип’яни жили “серед лукавого й розбещеного роду”(2:15). І знову здається, що Павло мав на думці невіруючих ізраїльтян. Мойсей використав подібні слова для опису ізраїльтян, які пішли невірним шляхом (див. Втор. 32:5). Петро також використав ті ж слова (“лукавого поріддя”, Діян. 2:40), як і Христос (“роде ... розбещений”, Мт. 17:17).

Сучасний світ, як і їхній, несумлінний і розбещений. Багато людей відвернулося від Бога та істини. У такому світі Божі люди мають сяяти, “немов світила” (Флп. 2:15; див. Мт. 5:14-16). Вони мають бути бездоганними Божими дітьми.

Божа дитина належить до Божої сім’ї, неперороджені ж відділені від Нього. Вони — Його вороги. Згідно Божого задуму Божі люди мають проповідувати Його Слово, щоб перетворити Його ворогів на Його друзів з допомогою Святого Духа, який переродить їх.

Грецьке слово епечонтес , яке тут перекладено як “зберігаючи” (вірш 16), означає “пропонуючи” або “міцно тримаючи”. Перше значення краще тут підходить. Його використовували у світській грецькій мові, коли пропонували вино гостеві на бенкеті. Коли филип’яни зберігатимуть (або пропонуватимуть”) “слово життя” іншим, це буде “на похвалу” Павлові “в день Христа” й засвідчить, що він трудився серед них недаремно. Фраза “в день Христа” має стосунок до вхоплення святих живими на небо, коли повернеться Спаситель і зустріне Своїх людей у небі (1 Сол. 4:13-18). Ця похвала не була егоїстичним бажанням Павла, адже він турбувався про шану Бога.

2:17-18.  Тут Павло озвучив бажання мати змогу радіти, коли побачить Христа, і бути певним, що працював немарно серед филип’ян, навіть якщо йому доведеться радіти, страждаючи. Апостол знав, що мученицька смерть для нього є реальною перспективою.

Павло приймав той факт, що йому, можливо, доведеться, “пролити ... (свою) кров на жертву й офіру за” филип’ян (вірш 17). Однак це його не засмучувало. Навпаки, він радів. Слово “пролити” походить від грецького слова спендомаі , яке слугувало позначенням напою, що підносився як жертва Богові. Тут Павло не особливо думав про імовірність свого звільнення з в’язниці, як колись (див. 1:24-26). Тепер він розглядав свою смерть як неминучість. Згодом, близько дійсного часу своєї смерті, він використав ті самі слова (2 Тим. 4:6).

Фразу “на жертву й офіру” (мабуть, її можна також тлумачити як “на жертовну службу”) слід розглядати у стосунку до їхньої віри. Павло використав те саме слово зі значенням “жертва” ( тхисіа ) у Рим. 12:1. Там жертвою, яку приносить віруюча людина чи священик, є її чи його тіло. Слово “офіру” ( леітоургіа ) — це те саме слово, яке в Євр. 9:21 перекладено як “служебний” (див. Флп. 2:25, 30). Це означає, що праця, яку филип’яни здійснювали заради Бога, вважалася актом поклоніння. Усе це приносило радість апостолові, навіть якщо наслідком буде його неминуча смерть.

Павло хотів, щоб його друзі у Филиппах розділили з ним його радість (2 :18) і веселилися, як він.

Б. Слуги Божі, чий спосіб життя віруюча людина має наслідувати (2:19-30)

У част. 2 Павло спершу розглянув поведінку Христа, який принизив Себе і виявив послух ціною власного життя, і наголосив, що саме так мають чинити усі віруючі люди (вірші 1-18). Тепер Павло вказав на те (вірші 19-30), що вибрані слуги Божі також слугують прикладом для наслідування.

1. ТИМОТЕЙ І ПАВЛО (2:19-24)

Ув’язнення Павла зробило неможливими його відвідини до святих у місті Филиппи. Він уже якось говорив про це (вірш 12). Його глибока й незмінна турбота про духовний добробут своїх друзів спонукала його послати Тимотея, який би навідався до них і проповідував серед них замість нього. Тимотей був на той час співпрацівником Павла (1:1), але, вочевидь, не в’язнем. Дане послання доставить Епафродит, після чого Тимотей до них і навідається.

2:19. Турбота Павла, яка виявилася у тому, що він надіслав до них Тимотея, слугувала прикладом для наслідуванням филип’янам й усім віруючим людям. Павло не лише дав їм Євангелію і повів їх до Христа, але й також хотів бути певний, що вони зростали духовно. Його щирий інтерес до них не вщухав.

Не маючи певності стосовно власного майбутнього, апостол додав декілька слів, перш ніж озвучити своє бажання: “Надіюсь у Господі Ісусі.” Зазвичай, Павло так не говорив, й тим паче у стосунку до ймовірної подорожі Тимотея. Отож, він чудово розумів, що його звільнення чи смерть могли трапитися будь-якої миті.

Мета відвідин Тимотея тут чітко зазначена: “щоб і мені на серці стало легше”. І послання Павла, і відвідини Тимотея, безумовно, підбадьорять віруючих филип’ян. Та апостол хотів також підбадьоритись, коли Тимотей повернеться з добрими новинами від них.

Іншим уроком, який слід було засвоїти з такого вчинку Павла, а саме з того, що він надіслав до них Тимотея, — це потреба показати самовідданість. Тимотей був дуже близьким товаришем Павла і дорогим йому. Якщо Павло колись і відчував у ньому потребу, так це під час свого домашнього арешту в Римі. І все ж він був готовий пожертвувати компанією Тимотея заради допомоги іншим.

2:20.  Юний син Павла у вірі щиро цікавився і непокоївся про филип’ян. Насправді, Павло не мав нікого “рівного йому” у Римі. Такої турботи, яку виявляв Тимотей про добробут филип’ян, не було ні в кого. Він був чудовим прикладом самовідданості, адже більше турбувався про інших, аніж про себе (див. 2:3-4). Віруючі филип’яни мали розділити з Тимотеєм його щиру зацікавленість у добробуті інших. Фраза “нікого бо не маю рівного йому душею ( ісопсичон ; див. “однодушні”, симпсичоі  у 2:2)” є дослівним перекладом.

2:21.  Цей вірш містить доволі гучну заяву Павла. Чи говорив тут апостол про усіх людей, яких коли-небудь знав? Чи ж він мав на увазі, що з усіх людей, які були поруч з ним у Римі, ніхто не міг зрівнятися з Тимотеєм? Чи, можливо, Павло тут казав про те, що усі інші люди, з якими він говорив про виконання даного доручення, більше шукали “чогось власного, а не Христа Ісуса”? Друге припущення видається вірним. Тимотей виділявся з-поміж інших, як дійсно рідкісний коштовний камінь, у світі шукачів власної вигоди (див. 1:15, 17).

2:22.  Филип’яни знали Тимотея. Тож вони й знали, що все сказане про нього апостолом правда. Ще на самому початку, коли Тимотей почав трудитися разом з Павлом у Филиппах, він показав себе щиро відданим (див. Діян. 16). Він був тісно пов’язаний з Павлом ще з другої місіонерської подорожі Павла. Цей чоловік часто піддавався різним випробуванням. Тому Павло й назвав його випробуваним. Апостол був для Тимотея духовним батьком, а Тимотей працював разом із ним, як його “син”. Разом вони служили Господеві як слуги у “справі Євангелії”.

Поведінка Тимотея була зразковою. Усе його життя слугує прикладом кожній Божій дитині. Віруючі филип’яни, яким бракувало притаманних Тимотеєві рис, мали відчувати муки совісті, читаючи послання Павла. Та й віруючим людям наших днів слід над цим замислитись.

2:23-24. Похваливши в усьому Тимотея, Павло знову засвідчив свій намір надіслати його до них (вірш 23). Щойно Павло довідається, “як воно” із ним, то відразу й надішле його. Вочевидь, Павло очікував на якесь офіційне рішення у своїй справі.

З огляду на вірш 24 Павло, напевно, сподівався на звільнення з кайданів. Примітно, що тепер певність Павла була “в Господі” (див. “у Господі Ісусі”, вірш 19). Цю фразу можна перекласти й наступним чином: “Якщо забажає Господь.”

Хоча у Святому Письмі немає даних про звільнення Павла, воно, вочевидь, таки мало місце, оскільки після цього він знову був ув’язнений у Римі, де написав свого останнього листа, 2 Послання до Тимотея. І хоча ніде не зазначено, що Павло знову відвідав місто Филиппи, він таки міг туди повернутися після свого звільнення.

2. ЕПАФРОДИТ І ПАВЛО (2:25-30)

Достеменно невідомо, чи Епафродит був все ще з Павлом у Римі, коли апостол писав послання до Филип’ян, а чи вже повертався у Филиппи. Загалом, прийнято вважати, що Епафродит доставляв дане послання филип’янам. Та про нього йде мова лиш тут та в 4:18.

2:25.  Оскільки церква надіслала Епафродита до Павла з дарами (з грішми, 4:18), а також дала йому завдання розвідати, як ідуть справи у Павла, то, вочевидь, вона мала намір залишити його біля Павла йому на допомогу на невизначений час. Однак апостол вирішив відіслати його назад. Проте Павло також хотів бути певним, що віруючі люди знали, якої високої він думки про Епафродита. Він назвав його своїм братом, співробітником та співвояком. Епафродит розділяв з Павлом його духовне життя, роботу і небезпеку. Він добровільно взяв на себе обов’язки слуги, щоб допомагати Павлові. Який зразковий стиль життя для наслідування усім віруючим людям! Цей чоловік, ім’я якого означає “чудовий”, служив Господеві, служачи іншим. Слово “служителя” є перекладом до грецького іменника леітоургон  (“служити як священик”), який пов’язаний зі словом “офіру” ( леітоургіа ), що у вірші 17 (див. вірш 30). Допомога Епафродита Павлові нагадувала службу священика (див. 4:18).

2:26-27. Епафродит дуже непокоївся про своїх друзів у Филиппах. Він дуже “побивався” за ними і був засмучений, бо знав, що вони “почули про його недугу”. Його туга за филип’янами була такою ж, як і у Павла (1:8). А горе, якого зазнав Епафродит, нагадувало муки Христа у Гетсиманському саду (Мт. 26:37; Мк. 14:33).

Якою б не була недуга Епафродита, вона була дуже серйозною, адже він через неї мало не помер. (Флп. 2:27, 30). Тут ніде не сказано, що Павло міг його полікувати чи що робив такі спроби. І ніде тут не говориться, що Епафродит занедужав, бо порушив волю Бога.

Павло воздав хвалу Богові за те, що він “змилувався” над Епафродитом і зцілив його, а також за те, що він сам, Павло, “не мав смутку за смутком” через це. Відчуття вдячності переповнювало Павла. Адже апостол і так сумував через своє ув’язнення. Він любив і потребував Епафродита, тож його смерть додала б чимало смутку йому.

2:28-30.  Павло і справді був самовідданим. Він дуже непокоївся про віруючих филип’ян і про Епафродита. Вони ж сумували з того приводу, що їхній посланець до Павла захворів і не міг робити для Павла те, на що вони сподівалися. Передбачаючи, що саме вони думатимуть, Павло взяв на себе повну відповідальність і відіслав Епафродита додому, який доволі квапливо збирався у свою подорож назад до міста Филиппи. Й на це було дві причини: Павло хотів, щоб вони “зраділи” і щоб він “мав менше смутку”.

Віруючі филип’яни не повинні були засуджувати Епафродита за те, що він повернувся. Їм не слід було думати, що він зазнав невдачі тоді, коли Павло його найбільше потребував. Вони мали прийняти його “в Господі” і вшанувати.

Тут бажання Павла показує, як віруючим людям слід ставитися до тих, кого інші могли просто неправильно зрозуміти. Щира християнська любов, плід Духа (Гал. 5:22), є завжди бажаною, адже вона захищає інших і не зважає на їхні помилки (1 Кор. 13:7).

Павло пояснив (Флп. 2:3), чому святі мають прийняти Епафродита. Цей посланець із Филиппи через свою недугу “наблизився до смерти”, і трапилося це під час його служіння Христові. Якби він помер, то це також було б за Христа.

Віруючі филип’яни не могли перебувати в Римі, щоб допомагати Павлові. Епафродит наражав своє “життя на небезпеку”, щоб робити те, чого вони зробити не могли. Він служив Христові, коли служив їм і Павлу. (Слово “служіння” є перекладом до слова леітоургіас ; також зустрічається у вірші 17; див. вірш 25.) Коли християни служать Христові, вони також служать іншим. Апостол нагадав своїм читачам про це, щоб вони прийняли Епафродита відповідним чином.

ІІІ. Заклики вести християнське життя (3:1-21)

У част. 1 Павло заохочував святих у місті Филиппи вести християнське життя. У част. 2 Павло показав на своєму прикладі, прикладі Тимотея й Епафродита, як подобатися Богові. А в част. 3 він озвучив необхідні заклики для тих, хто буде вести таке життя.

А. Віруючі люди не повинні покладатися на тіло (3:1-14)

1. ОЗВУЧЕНИЙ ЗАКЛИК (3:10)

3:1.  Перш ніж наголосити на усій серйозності небезпеки покладатися на тіло, апостол закликав порадіти “у Господі”. Словом “врешті” Павло розпочав нову тему, а також думку, якою збирався завершити цей лист. Це саме слово він використав у 4:8. Тому дехто вважає, що част. 3 є відступом від основної теми автора.

Павло звернувся до віруючих людей із закликом: “Радуйтеся в Господі.” Слово “радуйтеся” зустрічається у даному посланні декілька разів (1:18 [двічі]; 2:17-18 [двічі]; 3:1; 4:4 [двічі], 10). Із цих повторень стає зрозуміло, що християни із міста Филиппи дуже потребували цього слова. Та, насправді, більшість Божих людей потребує його доволі часто. Адже віруючим людям легко піддатися смутку через несприятливі обставини. Та щоб вилікуватися від такого смутку, їм всього лиш слід переключити свою увагу на Господа і радіти в Ньому.

Цікавим також є той факт, що римський в’язень просив людей, які були на волі, радіти у своєму Спасителеві, хоча мало б бути навпаки. Павло засвоїв урок, який має вивчити кожна Божа дитина: у Господі завжди можна віднайти радість, навіть коли зовнішні обставити цілковито цьому суперечать.

Повторення є необхідною складовою будь-якої науки. Чи то в усній формі, а чи в письмовій (можливо, в 1:27-30) апостол вже озвучував цю істину. Він не відчував докорів сумління за те, що знову повторював свою настанову, пишучи “те саме”. Йому “не важко” було підкреслити таку важливу істину іще один раз. Він відчував себе зобов’язаним повторитися, адже їм це було “корисно”.

2. ПРИКЛАД, ЯКОГО ВАРТО УНИКАТИ (3:2-3)

Окрема група людей у часи Павла була особливо винною у тому, що покладалася на тіло. Тут іде мова про прихильників Закону. Вони постійно завдавали мук і Павлові, і його наверненим. Хибно тлумачачи Євангелію, вони стверджували, що і для спасіння, і для християнського життя необхідною умовою, окрім віри у Христа, є слідування Законові. Особливо їх непокоїв старозавітній обряд обрізання. Вони наполягали, що пройти цей обряд має кожна віруюча людина, якщо вона бажає отримати спасіння. Вони не заперечували необхідність віри у Христа, але додавали потребу у діяннях плоті. Павло називав таких людей лукавими робітниками (2 Кор. 11:13).

3:2. Павло також назвав прихильників Закону собаками, лихими робітниками й обрізанням (Фил. 3:2). Він вважав їхні діяння небезпечними й далекими від Бога. Святим не слід було йти за цими людьми, лиш зберігати пильність щодо них (“уважайте”).

Серед євреїв було звичним називати язичників собаками, які вважалися нечистими тваринами. Павло ж використав це слово для опису тих євреїв, які перекручували Євангелію, наполягаючи на необхідності калічити своє тіло для правильних стосунків із Богом. Те, що вони робили, було, насправді, злом, навіть незважаючи на те, що при цьому вони могли мати добрі наміри.

3:3.  Старозавітній обряд обрізання тіла був не лише ознакою завітних стосунків, але й також мав за намір обрізання серця (див. Втор. 30:6). Звертаючись до язичників, Павло чітко дав їм зрозуміти, що він і вони уже є “обрізання”. А все тому, що не покладалися “на тіло”, а “духом” служили Богові і хвалилися лишень “у Христі Ісусі”.

Замість того, щоб хвалитися своїми людськими досягненнями, як це робили євреї і прихильники Закону, Боже дитя має хвалитися лише у Христі Ісусі. Слово “хвалимось” є перекладом до грецького слова каучоменоі , яке також означає “прославлятися або вивищуватися” (див. 1:26; 2:16; 2 Кор. 10:17).

3. ПРИКЛАД, ЯКИЙ ВАРТО НАСЛІДУВАТИ (3:4-14)

У даних віршах Павло озвучив декілька цікавих автобіографічний фактів. Спершу видається, наче він вихваляється. Однак, за подальшого розгляду, стає зрозуміло, що це було саме тим, чого він намагався уникати і проти чого застерігав. Правду кажучи, сам апостол колись також покладався на тіло. Але це вже залишилося у минулому. Для того, щоб засвідчити, що колись він також був дуже сміливий і гордий своїми власними досягненнями, Павло розповів филип’янам про своє минуле. Після цього він описав їм надзвичайний момент свого навернення, який трапився по дорозі у Дамаск.

3:4-6. Ніхто не може сказати, що Павло ніколи не покладався “на тіло”. Але він отримав перемогу над спокусою диявола. У цих віршах апостол мав намір показати филип’янам, що якби хотів, то міг би покладатися й на тіло. Насправді, у даному переліку зазначено те, що він і справді дуже колись цінував й у що дійсно щиро вірив до своєї зустрічі з Христом. Він хотів тут показати, що своїм тілом він міг вихвалятися більше, аніж будь-який інший прихильник Закону.

Фраза “хтось інший” (вірш 4) стосується усіх людей, які покладаються на тіло. Павло писав так, наче закликав прихильників Закону відкрито себе показати. Його попередній, навіть не остаточний, висновок був наступний: не має значення, які переваги демонструватимуть його супротивники, його переваги перевершать їх усіх (див. Гал. 1:14).

Сім переваг, озвучені у Фил. 3:5-6, засвідчують те, що Павло колись цінував, але що згодом почав розглядати як згубу для Христа. Тут перелічено два види переваг. До першого виду належать ті, які апостол отримав від народження, не здійснюючи власний вибір, а саме: “обрізаний восьмого дня, з роду Ізраїля, з коліна Веніямина, єврей з євреїв (тобто син-єврей від батьків-євреїв)”. Далі він озвучив ті переваги, які стали наслідком його особистого вибору: “фарисей за Законом; щодо горливости — гонитель Церкви, щодо справедливости в Законі — бездоганний”.

Обрізання тут згадується першим, мабуть, тому, що для прихильників Закону воно мало величезне значення. Фраза “восьмого дня”, яку додав Павло, чітко показує, що він не був прозелітом чи ісмаїлітом, а чистокровним євреєм. Прозеліти проходили обряд обрізання значно пізніше, а ісмаїліти — після 13 років (див. Бут. 17:25-26).

Павло був “з роду Ізраїля”, що характеризує його насліддя. Його батьки були також справжніми євреями, на відміну від декотрих прихильників Закону. Він міг озвучити свій родовід аж до Авраама. Тож і дійсно належав до завітного Божого народу (див. 2 Кор. 11:22).

Павло також був “з коліна Веніямина”, звідки походив перший ізраїльський цар (1 Сам. 9:1-2). Це плем’я було у великій пошані і дуже високо цінувалося. Навіть після розколу царства плем’я Веніямина залишалося відданим роду Давида.

Давньоєврейська мова була рідною для Павла. На відміну від деяких ізраїльтян, він не переймав звичаїв греків. Апостол досконало знав і мову, і звичаї Божого народу. Він був сином-євреєм від батьків-євреїв.

Стосовно Закону Павло був фарисеєм, членом найсуворішої секти серед свого народу. Фарисеї додали до Закону Мойсея свої власні правила, які з часом почали вважатися рівними самому Законові.

“Щодо горливости — гонитель Церкви.” Чи міг хто з прихильників єврейської релігії похвалитися чимсь більшим за переслідування церкви? Павло ж безжально це робив до свого навернення (Діян. 9:1-2). Жоден з прихильників Закону не мав такою завзятості.

“Щодо справедливости в Законі — бездоганний.” Тут Павло також перевершував усіх. І засвідчив, що колись був цілковито певен у своїй бездоганності ( амемптос ; те саме слово зустрічається в Флп. 2:15).

3:7-9.  Кожен, хто непокоїв святих у Филиппах, волів би мати змогу похвалитися тим, що перелічив Павло. З точку зору людини, усе це давало підстави бути релігійно самовпевненим. Але все те, що апостол перелічив у віршах 5-6, він “вважав за втрату” з-за Христа (вірш 7).

Слово “вважати” також має значення “обдумувати або обмірковувати”. Отож, після певних роздумів, він почав вважати їх “за втрату”. Трапилося це у далекому минулому, однак такого рішення він дотримувався й тоді, коли писав дане послання. Немає жодного сумніву, що Павло вважав своє навернення, яке цілковито змінило його життя і трапилося по дорозі у Дамаск, часом, коли він перестав покладатися на тіло й поклався виключно на Христа.

Важко знайти більш гучне спростування значення зусиль людини з метою догодити Богові, аніж озвучене тут Павлом (вірш 8). Чотири грецькі слова ( алла меноун ге каі ) перекладено як “ба, більше”. Саме вони слугують вступом до гучної заяви у вірші 8. Павло вважав “за втрату” не лише те, що вже перелічив (вірші 5-6), а “все” (вірш 8). Замість певності у тілі Павло здобув особисте, найвище “спізнання Христа Ісуса”. Христос тепер був його Господом.

Усе те, що колись було для нього “зиском” ( керде , вірш 7), тепер він вважав “за сміття” (це могли бути харчові відходи або гній), щоб мати змогу “придбати” ( кердесо ) Христа. Ніщо більш для нього не мало значення. Змога мати Христа за свого Спасителя і Господа значно перевищувала усе, що він мав у юдаїзмі.

Хто здобуває Христа (вірш 8), той опиняється в Ньому (вірш 9). Христос є у віруючій людині, а віруюча людина — у Христі. Павло хотів, щоб його життя засвідчувало ці істини. Перебуваючи в Христі, він уже не чіплявся за праведність своїх вчинків, яка ототожнювалася з дотриманням Закону. Така праведність в очах Бога — це відсутність праведності, і є, скоріш, навіть злочином (Іс. 64:6). Праведність, в якій спасіння і в якій Павло віднайшов себе, — це праведність “через ( діа ) віру в Христа”. Лише вона “від Бога — від ( епі ) віри”. Коли віруючий грішник приймає з вірою діяння Духа у своїй душі, він одягається у праведність Христа (Рим. 3:24-26). Й за таких обставин Бог приймає його “у любім Своїм Сині” (Еф. 1:6). Отож, втративши усе, що колись мав, віруючий грішник отримує все у Христі.

3:10-11.  Ці вірші містять відверте й правдиве зізнання Павла филип’янам. Апостол вже знав, що Христос — його Спаситель. Але він хотів спізнати його ще ближче, як Свого Господа. Слово “спізнати” (вірш 10) означає “пізнавати з досвіду” ( гнонаі ). Відповідний іменник ( гносеос ) зустрічається у вірші 8. Отож, у віршах 10-11 розкривається, як саме Павло уявляв собі це найвище спізнання Христа. Саме так він бажав Його знати. Далі розкрито ще більше його бажань стосовно відповідного християнського життя.

Апостол ставив собі за мету відчути “силу Його воскресіння”. Сила, яка підняла Христа з мертвих, тепер діє у житті віруючих людей, оскільки вони разом “з Христом воскресли” (Кол. 3:1). Слово “сила” (“силу”, динаміс , також зустрічається в Діян. 1:8; Рим. 1:16) позначає здатність долати опір. Ставлячи перед собою такі цілі й прагнення, Павло давав филип’янам приклад для наслідування. Його приклад, звісно ж, цілковито відрізнявся від прикладу прихильників Закону, слідувати якому було не варто.

Павло також хотів розділити страждання з Христом і взяти “участь у Його муках” (Флп. 3:10). Ці страждання не мали стосунку до спокутної смерті Христа на хресті за людей. Павло розумів, що їх він не зможе розділити. Але він таки бажав брати “участь в ... муках” Христа, адже належав до Його людей і страждав за праведність (див. 1:29). Через Ананію Бог сказав Павлові, що саме це він робитиме, як Христовий слуга (Діян. 9:16). Тож апостол і справді страждав за Христа, адже проповідував про Нього відкрито і правдиво (див. Рим. 8:36; 2 Кор. 4:10).

Фраза “уподібнюючись Йому” є перекладом до слова симморпхізоменос , яке означає “внутрішньо уподібнюватися чомусь завдяки власному досвідові” (див. Флп. 3:21), в даному випадку, смерті Христа. Тоді як Христос помер за  гріх, віруюча людина померла для  гріха (Рим. 6:2, 6-7; Кол. 3:3). Вона має засвідчувати це щоденним зреченням свого колишнього гріховного способу життя (Рим. 6:1-4, 11-14) й веденням нового життя з допомогою сили воскресіння Христа (Рим. 6:4).

Слово “воскресіння” (Флп. 3:11) є перекладом до слова ексанастасін , грецького слова, яке більш ніде в Новому Завіті не зустрічається. Воно передає значення часткового воскресіння з-поміж інших мертвих тіл. Але чому Павло казав, що хоче “якось осягнути воскресіння з мертвих”? Невже він сумнівався, що його піднімуть з мертвих? Навряд. Вочевидь, він використав це слово у стосунку до взяття Церкви на небо живою, і цим самим висловив свою надію на те, що Господь повернеться ще за його життя.

3:12-14.  Хоча Павло був духовним велетнем в очах филип’ян, він хотів, щоб вони знали: він ще не досяг цілей, озвучених у вірші 10. Він все ще активно йшов до їх здійснення, хоча, поза всяким сумнівом, уже був на останньому етапі свого освячення.

Павло здобув спасіння ще за 30 років до того, як сів за написання даного Послання до Филип’ян. За цей час він здобув перемогу в багатьох духовних битвах. Він сильно виріс духовно, та все ж щиро визнавав, що не “осягнув уже мету” і не “був уже досконалим” (вірш 12). Тож, попереду у нього було ще куди рости. Це свідчення апостола нагадало святим у Филиппах — як і слугує нагадуванням для віруючих людей наших днів, — що для їхнього духовного росту не існує жодних виправданих перешкод, чи вершин, які вони не могли б узяти.

Павло домагався подібності на Христа із захопленням та наполегливістю бігуна на грецьких іграх. На відміну від прихильників Закону, які здійснювали чималий вплив на филип’ян, апостол не заявляв, що є духовно зрілим. Він і далі розвивався в цьому напрямку, домагався того, за що б “Христос Ісус ... здобув” його. Цього він все ще не “осягнув”, тобто ще не здобув досконалості чи найвищої подібності на Христа. Але він твердо вирішив забути минуле і, як бігун, прагнути до цілі. Павло не піддавався впливу свого минулого насліддя (вірші 5-7) чи своїх колишніх здобутків.

Завзято і дуже цілеспрямовано Павло змагався за “нагороду високого Божого покликання в Христі Ісусі” (вірш 14). І знову грецькі ігри були, скоріш за все, у нього на думці, коли він писав про нагороду. Переможця тих ігор кликали до місця, де засідав суддя, і там вручали йому нагороду. Тож, Павло, напевно, мав тут на увазі остаточне спасіння у присутності Бога або отримання винагород “перед судом Христовим” (2 Кор. 5:10).

Б. Віруючі люди мають вести таке життя, яке подобається Богові (3:15-21)

1. ЖИТТЯ В ДОСКОНАЛОСТІ (3:15-16)

Другий важливий заклик у част. 3 містить заохочення Павла, адресоване усім християнам, ходити або вести життя, яке подобається Богові (3:15-21). Спершу це має бути життя у досконалості (вірші 15-16).

3:15-16.  Апостол закликав своїх читачів розділити з ним його прагнення до подібності на Христа. Що він хотів для себе, того ж він бажав і для них. “Ті ж, які досконалі, роздумуймо про це” (вірш 15). Про що саме? Про те, що він уже говорив, а саме про наполегливий поступ до цілі. Однією з ознак духовної зрілості є бажання бути з Христом. Отож, тут Павло звертався уже до зрілих віруючих людей, які розділяли з ним його прагнення. Й при цьому вірив, що Бог “просвітлить” тих, хто думав “інакше”.

Немає жодного сумніву, що найбільшою потребою Божих людей є необхідність жити відповідно до того, що вони уже мають у Христі. Адже більшість живе далеко не так, як вимагає цього таке високе становище. Павло благав филип’ян, щоб вони “завжди” жили відповідно до того, що уже “осягнули”, а саме згідно праведності у Христі.

2. ЖИТТЯ У ПИЛЬНОСТІ (3:17-19)

Павло знову закликав своїх читачів наслідувати його приклад, а не приклад прихильників Закону.

3:17.  Озвучивши своє бажання бути більш подібним на Христа, Павло не вагаючись наказав филип’янам наслідувати його і діяти “згідно із (його) зразком”. Він хотів, що вони чинили так само. Звісно ж, він не мав увазі, що їм слід повторювати все, через що він особисто пройшов у своєму житті, адже він уже заявляв, що не вважає себе безгрішним і досконалим. Павло бажав, щоб вони також невпинно прагнули бути подібними на Христа, і в цьому слугував їм прикладом. Ті ж филип’яни, які дослухалися його, приєдналися до “тих, що (вже) поводяться так”.

3:18-19. У даних віршах озвучено підстави для закликів у вірші 17: “Багато ж є тих, ... які поводяться як вороги Христового хреста.” Віруючі люди мають бути спроможні відрізнити істину від брехні (див. 1 Йн. 4:6). Павло настільки сильно непокоївся про духовний добробут филип’ян, що часто їх застерігав від небезпек і плакав при цьому.

Оскільки ці лжеучителі були ворогами Бога, на них чекала лиш “погибель”. Тут Павло, вочевидь, говорив про послідовників раннього гностицизму, які вірили у свої власні досягнення, а не в достатність лише в одному Христі. Ті, хто так чинять, не є Божими дітьми. Тому на них очікує погибель. Це слово ( аполеіа ) не передає значення повного знищення, а, скоріш, процесу руйнування через відокремлення від Божої присутності на вічному суді.

Далі подано три наступні характеристики цих лжеучителів. Перша — “їхній бог — черево”. У них на думці були виключно тілесні бажання й нестримна обжерливість (див. Рим. 16:18).

Друга — “їхня слава — у їхній ганьбі”. Замість того, щоб прославляти Бога, ці учителі вихваляли себе. Яка ж іронія в тому, що вони гордилися тим, за що, насправді, мали відчувати сором.

Третя — “вони думають тільки про земні речі”. Звісно ж, не має ніякої біди в тому, що Божі люди турбуються про свої земні справи. Але ті, супроти кого Павло тут застерігав, цілковито залежали від земних речей у своєму прагненні здобути прихильність Бога. Апостол неодноразово застерігав Божих людей від такого способу життя (див. Гал. 4:3, 0-11; Кол. 2:21-22).

3. ЖИТТЯ НАПРИКІНЦІ (3:20-21)

3:20-21.  Филип’яни мешкали у місті Филиппи, як колоністи, й при цьому вважалися громадянами Риму. Подібним чином і християни, хоча й жили на землі, мали своє “громадянство в небі”. Це яскраво протиставляється віруванням тих, про кого йдеться у вірші 19 й чиї думки були виключно про земні речі.

Віруюча людина з нетерпінням очікує на повернення Спасителя з небес. Слово “очікуємо” є перекладом до грецького слова апекдечометха , яке позначає палке очікування чогось, стоячи навшпиньки. Дане слово також зустрічається в Рим. 8:19, 23, 25; 1 Кор. 1:7; Гал. 5:5; Євр. 9:28.

У момент вхоплення Церкви на небо живою Христос “перемінить ( метасчематісеі , “змінить зовнішній вигляд”) наше понижене тіло, щоб було подібним ( симморпхон , “тотожним стосовно головної риси”; див. симморпхізоменос  у Флп. 3:10) до Його прославленого тіла”. Тоді кожна Божа дитина стане подібною на Божого Сина (1 Йн. 3:2), тобто усі християни отримають прославлені тіла, подібні на Його. Більш не буде обмежень, які створює “понижене тіло”, яке є таким через недуги та гріхи. Їхні воскреслі тіла будуть такими, як і в Христа, а їхнє освячення стане повним.

IV. Допомога у веденні християнського життя (4:1-23)

А. Христос у центрі (4:1-7)

Любов Павла до Филип’ян, яка проходить через усе це послання, є особливо очевидною у вступних віршах до част. 4. Однією з його першочергових турбот було бажання, щоб ці люди повсякчас демонстрували в своєму житті плід Духа. Любов, радість і мир були майже завжди у його серці та думках про них. Щоб володіти цими християнськими благословеннями в своєму житті, в центрі життя кожної віруючої людини має бути Христос. Павло чітко дав це зрозуміти, коли писав до святих у місті Филиппи.

1. СТІЙКІСТЬ У НЬОМУ (4:1-3)

У цих віршах апостол спершу озвучив загальне прохання бути в єдності та стійкості, а потім висловив своє конкретне прохання до двох жінок.

4:1.  Слово “тож” слугує вступом до даного заклику та показує, як на практиці застосовувати те, що він написав у част. 3 про освячення і прославлення. Любов Павла до своєї пастви розкривається через його щиру до них прихильність, тугу за ними і через те, як він називає їх “брати (див. “брати” у 1:12; 3:1, 13, 17; 4:8) мої любі та побажані, моя радосте і вінче мій ( степханос , вінок бігуна або корона переможця; див. 1 Сол. 2:19-20) ..., любі мої (див. Флп. 2:12)”. Ці святі були для свого духовного отця, як переможні вінці для бігунів на грецьких перегонах. Павло закликав віруючих людей виявляти стійкість “у Господі” (див. 1:27, де Павло також закликав до тієї ж стійкості).

4:2.  Дві жінки, Еводія та Синтиха, не жили у відповідності зі значенням своїх імен. Ім’я Еводія означає “вдала подорож”, а ймення Синтиха — “приємне знайомство”. Оскільки Павло просив цих двох жінок думати “однаково у Господі”, то, мабуть, саме вони вносили розбрат у зібрання. Це допомагає пояснити той факт, чому перед цим Павло просив віруючих филип’ян зберігати єдність (2:1-4).

4:3.  Колись Еводія і Синтиха “працювали для Євангелії” разом з Павлом. Але тепер, як написав Павло, вони не ладили між собою. Вони сварилися замість того, щоб поступатися чимсь одна одній.

Достеменно невідомо, кого мав на увазі Павло під фразою “щирий товаришу”. Дехто вважає, що ця фраза, яка є перекладом до одного грецького слова сизиге,  є власним іменем. Павло ж знав, що може розраховувати на нього у справі з цими жінками і що він зможе повернути мир у їхні стосунки між собою та з Господом. Климент та інші співробітники Павла також працювали для Євангелії разом із цими жінками. (Таке тлумачення є кращим, аніж припущення, що фраза “зо ... Климентом та іншими моїми співробітниками” відноситься до слова “допомагай” й означає, що Павло тут просив Климента та інших допомагати його щирому товаришу (Сизигусу) об’єднувати жінок.)

2. РАДІСТЬ У НЬОМУ (4:4)

4:4.  Часом випробування та труднощі життя роблять майже неможливою присутність радості. Павло не казав, що його читачі зобов’язані повсякчас бути радісними і щасливими. Він заохочував їх радіти “у Господі”. Насправді, він сказав про це аж двічі у вірші 4 (див. 3:1; 1 Сол. 5:16). Христос — Єдиний, у Кому слід радіти. Звісно, існує чимало обставин, за яких християни не можуть почуватися щасливими. Та вони “завжди” можуть радіти у Господі і знаходити щастя у Ньому. Сам Павло був чудовим прикладом людини, яка відчуває внутрішню радість, в той час як зовнішні обставини — такі як переслідування, ув’язнення, загроза смерті — проти нього.

3. ЖИТТЯ У СВІТЛІ ЙОГО ПРИСУТНОСТІ (4:5-7)

4:5. Окрім радості, віруючі люди повинні мати “доброзичливість”, яка “буде всім людям відома”. Слово епіеікес  (“доброзичливість”) передбачає довготерпеливість і немстивість. Радість — внутрішній стан у стосунку до обставин — не завжди може бути видимою для інших. Але те, як людина ставиться до інших — чи то з доброзичливістю, чи то з жорстокістю — неможливо не помітити. Але навіщо бути доброзичливим? Бо “Господь близько”. Тут, вочевидь, іде мова про вхоплення Церкви на небо живою, а не про Його присутність поміж Своїми людьми в усі часи.

4:6-7.  Радість і доброзичливість (вірші 4-5) разом із знанням неминучого повернення Христа мають розвіювати будь-яку тривогу. Павло просив филип’ян: “Ні про що не журіться.” Однак це не був заклик до безтурботного життя. Турбуватися і щиро непокоїтися — це одна справа, журитися чи хвилюватися — інша. Павло і Тимотей турбувалися про людей, серед яких проповідували (2 Кор. 11:28; Флп. 2:20), і при цьому все ж покладалися на Бога. Ісус застерігав супроти хвилювання, яке звісно ж, виключає присутність довіри до Бога (Мт. 6:25-33).

Павло закликав филип’ян молитися замість того, щоб тривожитися. Адже молитва і подяка засвідчують довіру до Бога. Тут використано чотири слова, які описують спільність віруючої людини з Богом. Молитва (“молитвою”, просеуче ) — це те, що наближує віруючу людину до Бога. “Благання” ( деесеі ) — це запит на відповідь на якусь конкретну потребу. Подяка (“подякою”, еухарістіан ) — це стан душі, який завжди має супроводжувати молитви людини. “Прохання” ( аітемата ) — це озвучення конкретних бажань.

Коли заклики, озвучені у віршах 4-6 беруться до уваги, “мир Божий” (вірш 7) заповнює стурбовану душу людини. Сам Господь Ісус Христос є миром для віруючої людини (Еф. 2:14), і кожна Божа дитина має мир із  Богом через виправдання за віру (Рим. 5:1). Отож, мир Бога або мир від Бога має стосунок до внутрішнього спокою і мирного близького поступу віруючої людини з Богом.

Цей мир Божий “вищий від усякого уявлення”, тобто неосяжний для розуміння звичайної людини. Та цей мир оберігає усіх віруючих людей. Слово “берегтиме” ( пхроуресеі , також зустрічається в 1 Пт. 1:5) є перекладом до військового терміну, який має значення “охороняти або вводити війська з метою вберегти”. Як вояки, що отримали завдання наглядати за певною територією, Божий мир оберігає “серця й думки”, тобто емоції й роздуми Божих дітей.

Б. Присутність Бога поміж віруючими людьми (4:8-9)

1. ДУМАЙТЕ ПРО ДОСТОЙНЕ (4:8)

4:8. Використавши слово “наостанку”, Павло дав зрозуміти, що незабаром буде завершувати цю частину. Шість корисних думок озвучив тут апостол, кожна з яких вводиться словом “що”. В грецькій мові слово “що” використано у множині, а тому кожне із наступних слів може об’єднувати в собі декілька інших.

“Правдиве” ( алетхе ), звісно ж, є протилежне оманливому і ненадійному (див. Еф. 4:15, 25). “Чесне” має стосунок до того, що є гідним і вартує поваги (це слово семна  зустрічається в НЗ лиш тут та в 1 Тим. 3:8,11; Тит. 2:2). “Справедливе” — це таке, що відповідає Божим стандартам. “Чисте” ( хагна ) стосується усього корисного, що не має стосунку до моральної нечистоти. “Любе” ( проспхіле , зустрічається в НЗ лиш тут) сприяє миру, а не суперечкам. “Шанобливе” ( еупхема , також зустрічається лиш тут) має стосунок до того, що є позитивним і конструктивним, а не негативним чи деструктивним.

Ці шість думок далі описуються як “якась чеснота ( арете ) чи що-будь похвальне ( епаноіс )”.

2. ЧИНІТЬ ДОСТОЙНЕ (4:9)

4:9.  Щоб вести християнське життя, слід думати відповідно (вірш 8), а також робити праведні вчинки.

Оскільки филип’яни добре знали Павла, він міг просити їх слідувати його прикладу. Вони “навчилися, ... прийняли, ... почули” і навіть “бачили” поведінку апостола. Коли ж і вони почнуть так чинити (відштовхуючись від науки й життя Павла), то і “Бог миру буде з” ними (див. “мир Божий”, вірш 7).

В. Бог задовольняє потреби людей (4:10-20)

Епафродит був посланцем филип’ян, який мав завдання доставити їхній дарунок Павлові (4:18). Видається, що Павло написав цей лист як подяку, а також як вітання і заохочення. Апостол був певен і міг особисто засвідчити, що Бог задовольняє потреби Своїх людей.

1. УРОК ВДОВОЛЕНОСТІ (4:10-13)

4:10-13. Душа Павла раділа (“Я вельми зрадів у Господі), адже християни із міста Филиппи щиро цікавилися ним. Вони не забули його. І через них Бог задовольнив його потреби. Навіть до того, як вони надіслали Епафродита, вони непокоїлися про нього, але тоді їм “нагоди ... бракувало” засвідчити це.

Павло не благав Божих людей допомагати йому у його діяннях. Він просто озвучив перед ними свою потребу і поклався на те, що Бог її задовольнить. А також він засвоїв урок вдоволеності. Зміна обставин не впливала на ту внутрішню вдоволеність, яку він повсякчас відчував. Слово “задовольнятись” ( аутаркес ) передає значення “самодостатності”. Стоїки використовували це слово (яке зустрічається в НЗ лиш тут), коли говорили про впевненість в собі і силу духу, а також про вміння зберігати спокій за будь-яких скрутних обставин. Однак Павло використав його у стосунку до Богом  дарованого відчуття вдоволеності “в усьому й в усіх обставинах”.

Були часи, коли Павло мав певні фінансові і матеріальні труднощі, але й було так, що всього у нього було вдосталь (вірш 12). Він навчився терпіти “злидні” і “бути в достатку”. Фраза “я звик” є перекладом до слова мемиемаі  (від миео ), яке зустрічається в Новому Завіті лиш тут. У таємних релігіях це слово використовувалося у значенні “посвячення (у якусь таємницю)”. Павло застосував його тут, показуючи, що був наче “посвячений” (завдяки власному досвідові) у відчуття вдоволеності й умів “насичуватися, і голодувати, жити в достатках і терпіти злидні”.

Павло сказав, що “може все” — й справлятися з нуждою, і жити у достатку — “в Тому, Хто укріплює” Його. Отож, це не був вияв хвастощів своїми власними змогами, а засвідчення сили, яку давав йому Христос.

2. БЛАГОСЛОВЕННЯ ДАВАННЯ І ПРИЙМАННЯ (4:14-20)

4:14-16. Хоча Павло відчував вдоволеність незалежно від обставин, він, тим не менш, був щиро вдячний за допомогу, яку филип’яни надіслали йому через Епафродита.

Оскільки вони надали йому свої власні кошти, то “взяли участь у .... (його) скорботі” і цим йому допомогли.

“На початку” християнського життя филип’ян (Діян. 16), коли Павло “вийшов був з Македонії”, вони єдині взяли участь разом з ним “в даванні і прийманні”. А також, коли Павло перебував у Солуні під час своєї другої місіонерської подорожі (Діян. 17:1) і мав гостру потребу в коштах, филип’яни двічі “вислали були” їх йому.

4:17-20. Апостол завжди в першу чергу думав про інших людей. Він не “шукав дарів” лиш для того, щоб задовольнити свої власні потреби. Він хотів, перш за все, що цей дар було зараховано “на ... користь” филип’ян.

Оскільки ці люди уже чимало йому допомогли, Павло не хотів, щоб вони думали, наче він очікує від них на більше. Він отримав від филип’ян “усе”, що йому було потрібно, усі гроші, які вони надіслали. Тож тепер у нього всього було вдосталь і навіть “надто”. Те, що вони надіслали через Епафродита (2:25-30), мало значення і для нього, і для Бога, адже їхні дари були пахощами солодкими, жертвою приємною, “Богові” вгодною (Флп. 4:18). Термін “пахощі солодкі” було використано у Лев. (LXX) стосовно підношення, яке сподобалося Богові. Воно також зустрічається в Еф. 5:2 щодо принесення в жертву Христа Самого Себе.

Бог винагородить филип’ян за це. Вони задовольнили потреби Павла, а тепер Бог задовольнить потреби їхні. Бог благословить їх не лише виходячи зі чи  з-за  Своєї щедрості, але також і відповідно до  (“за”, ката ) неї: “за багатством Своїм, у славі, у Христі Ісусі.”

“Богові й нашому Отцеві” — своєму і їхньому небесному Отцеві — апостол висловив подяку і воздав хвалу.

Г. Завершення (4:21-23)

4:21-23. Завершальні вітання филип’янам передавали: Павло, його співпрацівники та інші віруючі люди.

Апостол надсилав свої вітання до “кожного святого” (вірш 21) й адресував дане послання також “святим” (1:1). “Брати”, які були з Павлом, теж надсилати вітання. Серед них, безумовно, був і Тимотей. “Святі” (вірш 22), які передавали вітання, були з церкви в Римі (Рим. 16:1-15).

Фраза “з цісарського дому” (Флп. 4:22) стосувалася, вочевидь, тих, хто прийшов до Христа внаслідок домашнього арешту Павла. Сюди, мабуть, входили і вояки, і родичі цісарського дому. Тож Павло цілком виправдано міг стверджувати, “що те, що ... (йому) сталося, вийшло більше на користь Євангелії” (1:12).

Як і зазвичай, Павло завершив свій лист, надаючи великого значення дивовижній благодаті Христа (див. Флм. 25).

БІБЛІОГРАФІЯ

Berry, Harold J. Studies in Philippians . Gems from the Original, vol. 3. Lincoln, Neb.: Back to the Bible, 1978.

Boice, James Montgomery. Philippians: An Expositional Commentary . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1971.

Getz, Gene A. A Profile of Christian Maturity . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1976.

Gromacki, Robert G. Stand United in Joy . Grand Rapids: Baker Book House, 1980.

Hendriksen, William. Exposition of Philippians . New Testament Commentary. Grand Rapids: Baker Book House, 1962.

Kent, Homer A., Jr. “Philippians.” In The Expositor’s Bible Commentary , vol. 11. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1978.

Lightfoot, J.B. Saint Paul’s Epistle to the Philippians . Reprint. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1953.

Martin, R.P. The Epistle of Paul to the Philippians: An Introduction and Commentary . Tyndale New Testament Commentaries. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1959.

Meyer, F.B. The Epistle to the Philippians . Grand Rapids: Baker Book House, 1952.

Pentecost, J. Dwight. The Joy of Living: A Study of Philippians . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1973.

Tenney, Merrill C. Philippians: The Gospel at Work . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1956.

Vincent, Marvin R. A Critical and Exegetical Commentary on the Epistle to the Philippians and to Philemon . International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1897.

Walvoord, John F. Philippians: Triumph in Christ . Chicago: Moody Press, 1971.

Wiersbe, Warren W. Be Joyful: A Practical Study of Philippians . Wheaton, Ill.: SP Publications, Victor Books, 1974.

Wuest, Kenneth. Philippians in the Greek New Testament . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1951.