Цілісність . Даному посланню притаманна характерна цілісність і зрозуміла мета.

Отож, мета цього сильного листа — закликати перших віруючих людей до християнської зрілості і святості життя. Даний лист більше розглядає практичний вияв віри у житті християн, аніж саме її поняття. Яків навчав своїх читачів, як здобути духовну зрілість впевненою ходою у вірі, співчутливим служінням, тактовними словами, покірним послухом і готовністю ділитися з іншими. Він розглянув усі сфери християнського життя: хто такий християнин, що він робить, що він говорить, що він відчуває і що має.

Доволі суворо навчаючи практичній святості, Яків показав, як християнська віра і християнська любов мають виявлятися за різних обставин. З огляду на цю тему власне й поєднуються начебто непов’язані між собою частини книги. Перли не розкидані абияк у скриньці — вони старанно нанизані на нитку, утворюючи коштовний ланцюжок невимовної краси.

ПЛАН

І. Ступайте впевнено у своїй вірі (част. 1)

А. Вітання (1:1)

Б. Радійте різноманітним спокусам (1:2-12)

1. Ставлення до спокус (1:2)

2. Переваги спокус (1:3-4)

3. Допомога у спокусах (1:5-12)

В. Опирайтеся смертельній спокусі (1:13-18)

1. Джерело спокуси (1:13-14)

2. Шлях спокуси (1:15-16)

3. Вирішення проблеми спокуси (1:17-18)

Г. Покладайтеся на божественну правду (1:19-27)

1. Відкритість Слову (1:19-21)

2. Виконання Слова (1:22-25)

3. Покірність Слову (1:26-27)

ІІ. Служіть співчутливо (част. 2)

А. Приймайте інших (2:1-13)

1. Люб’язність до всіх (2:1-4)

2. Співчуття до всіх (2:5-9)

3. Послідовність у ставленні до всіх (2:1-13)

Б. Допомагайте іншим (2:14-26)

1. Вияв істинної віри (2:14-17)

2. Свідчення істинної віри (2:18-20)

3. Приклади істинної віри (2:21-26)

ІІІ. Розмовляйте тактовно (част. 3)

А. Стежте за мовою (3:1-12)

1. Язик — це сила (3:1-5)

2. Язик — це зло (3:6-8)

3. Язик — це бруд (3:9-12)

Б. Розвивайте мудрість (3:13-18)

1. Мудрість покірна (3:13)

2. Мудрість милосердна (3:14-16)

3. Мудрість мирна (3:17-18)

IV. Коріться смиренно (част. 4)

А. Замініть ненависть смиренністю (4:1-6)

1. Причина суперечок (4:1-2)

2. Наслідки суперечок (4:3-4)

3. Вирішення суперечок (4:5-6)

Б. Замініть осуд правосуддям (4:7-12)

1. Поради для правосуддя (4:7-9)

2. Переваги правосуддя (4:10-11)

3. Засновник правосуддя (4:12)

В. Замініть хвастощі на покірність Божій волі (4:13-17)

1. Хвалькувата заява (4:13)

2. Осуд хвастощів (4:14)

3. Вирішення проблеми хвастощів (4:15-17)

V. Діліться охоче (част. 5)

А. Діліться статками (5:1-6)

1. Біди від багатства (5:1)

2. Загнивання багатства (5:2-3)

3. Осуд багатства (5:4-6)

Б. Діліться довготерпеливістю (5:7-12)

1. Сенс довготерпеливості (5:7-9)

2. Приклади довготерпеливості (5:10-11)

3. Засвідчення довготерпеливості (5:12)

В. Діліться молитвою (5:13-20)

1. Чуйність до потреб (5:13)

2. Молитва в потребах (5:14-18)

3. Значення потреб (5:19-20)

КОМЕНТАРІ

І. Ступайте впевнено у своїй вірі (част. 1)

А. Вітання (1:1)

1:1.  Лист розпочинається загальноприйнятим на той час вступом: зазначається ім’я автора, кому цей лист адресовано, а також озвучено слова вітання. Отож, Яків вдовольнився простим вступом.

Автор представив себе дуже скромно. Він не вказав, яку займав посаду в церкві, чи те, що був братом Господа. Відсутність регалій засвідчує той факт, що люди добре його знали і він мав владу надсилати такі листи.

Яків ( Іакобос ; це ім’я походить від давньоєврейського уа’акоб ) назвався тут просто слугою (“слуга”, доулос ) “Бога й Господа Ісуса Христа”. Він вважав себе власністю Бога і Того, Кого міг назвати своїм Братом, Господа Ісуса Христа. Очевидно, що Яків визнавав божественність Христа, адже прирівняв Його до самого Бога. До того ж, Яків використав Його повне ім’я (“Господа Ісуса Христа”). “Ісус” означає “Спаситель”, а “Христос” — це грецький еквівалент до слова “Месія”, “Помазаник”. Вічний Господь став Спасителем, Ісусом, і постав знову як відвічний Всевишній Правитель, Христос, “Цар царів і Владика владик” (1 Тим. 6:15; Одкр. 17:14; 19:16).

Даний лист адресується “дванадцятьом поколінням, що у розсіянні”. Отож, Яків писав євреям, які знаходилися деінде, але не на своїй батьківщині. Слово “розсіянні” ( діаспора ) зустрічається у Новому Завіті ще лиш двічі (Йн. 7:35; 1 Пт. 1:1) і стосується євреїв, які розселилися поміж язичниками, як колись, у часи Полону, їхні предки. Хоча дванадцять поколінь ізраїльтян були розселені, про них ніколи не забували. Їх знову перелічено наприкінці Біблії у Книзі Одкровення, а саме коліна: Юди, Рувима, Гада, Ашера, Нафталі, Манассії, Симеона, Леві, Іссахара, Завулона, Йосифа та Веніямина (Одкр. 7:5-8; див. 21:12).

Вітання “привіт”, яке зустрічається у багатьох стародавніх папірусних листах, в інших новозавітних посланнях ніколи не використовується самостійно. Воно нагадує наше “Вітаю” або “Здрастуйте”. (Див. коментарі до 2 Йн. 10-11). Цікаво, що Яків не додав звичне єврейське слово вітання шалом  (“Мир вам”). Павло зазвичай використовував і грецьке, і єврейське вітання, що перекладається як “благодать вам і мир”. Яків же прагнув чіткості і вишуканості грамотної грецької мови, навіть у листах до своїх товаришів. До того ж, таким чином гра слів між “привіт” ( чаіреін ) в Як. 1:1 та “радість” ( чаран ) у вірші 2 є більш помітною.

Щоб досягти християнської зрілості і святої поведінки, важливо мати міцну основу. Віруюча людина мусить завжди зберігати певність у своїй вірі. Вона не повинна піддаватися спокусам чи дозволяти їм зводити себе з вірного шляху. “Як би важко не було у житті — ніколи не здаватися”. Ось яким має бути їхнє гасло. То як же здобути таку витривалість? Віруюча людина може опиратися на Боже слово, наполегливо йому слідуючи і використовуючи у власному житті. Жодні випробування чи спокуси не стануть перешкодою для християнина, який міцно тримається Божої істини.

Б. Радійте різноманітним спокусам (1:2-12)

Дуже часто випробування спонукають людей стогнати та скаржитися. Така поведінка не додає віруючій людині християнської зрілості. Випробування не слід розглядати, як нещастя, а як тренування витривалості. Випробування дається для того, щоб перевірити, чи може людина їх стійко, по-християнськи витримати, чи ж ні. Яків дав мудрі поради, як саме досягти найкращих результатів у кожному випробуванні. Хто вірним чином ставиться до випробувань, той розуміє їх переваги, а хто знає, звідки черпати допомогу під час випробувань, безперечно здобуде пошану від Бога.

1. СТАВЛЕННЯ ДО СПОКУС (1:2)

1:2.  Віруючим євреям, які зазнавали переслідувань, через що оселилися серед язичників, Яків дав несподівану пораду: “Уважайте за найвищу радість, мої брати, коли підлягаєте різноманітним спокусам.” До випробувань чи то спокус слід ставитися з радістю. Їх не варто розглядати як покарання, прокляття чи нещастя, а як щось, що викликає радість. Більше того, вони мають викликати “найвищу радість” (досл., “усю радість”, тобто повну радість, не затьмарену нічим іншим), а не “часткову радість” укупі з великим смутком.

Хоча наказ Якова був прямий і безумовний, тут він не читав нотацій своїм читачам. Він ототожнював себе з ними і звертався до них по-дружньому тепло: “мої брати”. Цей спосіб звертання є характерним для даного послання. Автор використав ці слова не менш, як 15 разів. Отож, прямі накази Якова містять ще й глибоке співчуття.

Тут варто зауважити, що Яків не казав, що віруюча людина має з радістю шукати спокус, а лиш те, що має радіти, коли підлягає (“підлягаєте”, періпесете; як у фразі “потрапив розбійникам”, Лк. 10:30) їм. Фраза “різноманітним спокусам” ( пеірасмоіс ... поікілоіс ) також зустрічається в Петра, однак у дещо іншому перекладі: “різних досвідах” (1 Пт. 1:6). Коли людина потрапляє у такі спокуси, вона повинна радіти. Більшість людей щиро радіє, коли вдається уникнути  випробувань. Яків же сказав, що слід радіти, коли їм підлягаєш (див. 1 Пт. 1:6, 8).

Тут зрозуміло, що мова йде про зовнішні спокуси або випробування витривалості ( пеірасмоіс ), однак згодом у цій же частині (Як. 1:13) дієслівна форма ( пеіразомаі ) цього іменника використовується у стосунку до внутрішніх спокус чи заохочень до гріха.

Звісно ж, тут постає питання: Як людина може радіти у спокусах?

2. ПЕРЕВАГИ СПОКУС (1:3-4)

1:3. Християни можуть ставитися до спокус із радістю, бо вони мають чимало переваг. Якщо вірним чином приймати випробування, тоді воно “виробляє витривалість”.

І це не якесь одкровення, а просте нагадування. Яків написав: “Ви знаєте ( гіносконтес , “знаєте з досвіду”).” Кожна людина знає, що таке проблеми, і як це — вийти з них зміцнілою. Адже таку рису, як витривалість, не розвинути без спокус і випробувань.

Важливе місце у формуванні витривалості відіграє віра. Слово “іспит” ( докіміон ) у даному вірші передає значення випробування і зустрічається лиш тут та в 1 Пт. 1:7. Віра — це наче золото, яке гартується у вогні випробувань. Без такої випробуваної віри спокуса не зможе виховати “витривалість”. Залишиться лиш попіл. Істинна віра, як і чисте золото, може витримати будь-який вогонь, навіть найпалючіший. Саме тому істинна віра “виробляє ( катергазетаі ) витривалість” або непорушну силу. Іменник “витривалість” ( хипомонен ; див. дієслівну форму цього слова у Як. 1:12) передає значення стійкості або довготерпеливості під тиском різноманітних випробувань (див. 5:11).

1:4. Витривалість — це лиш одна перевага спокус. Їх же є значно більше. Саме так, як випробувана та істинна віра виробляє витривалість, так і витривалість веде до формування зрілості та духовної досконалості. Така мета і справді є величною. І власне саме вона слугує всеоб’єднуючою темою даного послання. Отож, Яків ставив собі за мету показати, як досягти духовної зрілості.

У даному вірші використано два слова для опису такої мети: “досконалі та бездоганні”. Слово “досконалі” ( телеіоі ) часто перекладається як “зрілі” або “довершені”. Поєднуючись зі словом “бездоганні” ( холоклероі , від холос , “уся”, та клерос , “частина”), воно передає поняття досконалості або повної довершеності в усьому.

Випробування слід приймати з радістю, бо з вірою, яка допомагає їх долати, з’являється витривалість, а коли витривалість стане повсякденною змогою християнина, вона виховає в ньому духовну досконалість і бездоганність. Тоді він і справді стане таким, яких його хоче бачити Бог.

3. ДОПОМОГА У СПОКУСАХ (1:5-12)

1:5. Тим, хто відчуває розгубленість і пригніченість через необхідність досягати такої великої мети (“щоб нічого ... не бракувало”), Яків написав: “Коли ж комусь із вас мудрости бракує, нехай просить у Бога”. Бог завжди “щедро” дає мудрість усім. Фраза “Бог, який дає” є перекладом до тоу дідонтос тхеоу . Саме Він є найбільш доступним джерелом мудрості для тих, кому її бракує. Тож люди завжди можуть звертатися до Нього. Яків припускав, що його читачі потребуватимуть саме мудрості ( сопхіас ), а не лише знання. І Бог не лише дасть їм цю мудрість, Він зробить це щедро, нікому її не шкодуючи.

1:6-8. Однак існують певні умови, за яких людина може цю мудрість отримати. Щоб отримати мудрість у спокусах, віруюча людина має просити її “із вірою, без жадного вагання ( діакріноменос , це слово передає значення сумніву та нерішучості)”. Їй не слід приступати до Бога, як той, “подібний до морської хвилі, що її здіймає [по вертикалі] і коливає [по горизонталі] на всі боки вітер”. Бог жодним чином не схвалює людей “з подвійною душею” ( діпсичос ; див. 4:8), які непостійні “у всіх своїх дорогах”, немовби який п’яничка, що йде вперед непевною, хиткою ходою. Відповідь від Бога безпосередньо залежить від певності у Ньому.

1:9-11.  До того ж, людина, яка просить мудрості, має засвідчувати надію. Незалежно від соціального чи матеріального статусу, християнин має думати про вічні цінності. “Брат низького стану” може хвалитися “своїм вивищенням” у духовному плані, “а багатий” — своєю кволістю, як тілесної людини (бо знає, що матиме “вічну ваготу слави” у Христі, 2 Кор. 4:17). Соціальна нерівність зникне, багатство промине, “мов цвіт трави” на пекучому сонці, а людська слава “зів’яне”. Надія ж на вічне власне і є свідченням щирою, стійкої віри.

1:12.  Зрештою, людина, яка просить мудрості, має керуватися любов’ю. Бог благословляє тих, хто виявляє витривалість у спокусах. У даному вірші Яків повернувся до теми, якою він власне й розпочав цю частину у віршах 2-3, а саме до спокус, випробувань та витривалості. Християнин, який стійко зносить ( хипоменеі ) спокуси ( пеірасмон ) і “перетриває пробу” ( докімос геноменос ; див. докіміон  у вірші 3), “дістане вінець життя”. Цей “вінець” складається з життя, тобто він власне і є життям (див. Одкр. 2:10). “Життя, обіцяне тут людям, — це, мабуть, життя тут і зараз в усій своїй повноті і довершеності” (див. Як. 1:4) (Curtis Vaughan, James: Bible Study Commentary , p. 28). (Про інші вінці йде мова в 1 Сол. 2:19; 2 Тим. 4:8; 1 Пт. 5:4). Бог обіцяє таке життя “тим, які Його люблять”. Любов до Бога допомагає віруючим людям, які зазнають випробувань, з усією повнотою віри покладатися на Нього. Їхня стійкість власне й демонструє їхню любов. (Дехто, однак, стверджує, що цей вінець стосується не повноти життя на цьому світі, а вічного життя, бо, насправді, всі істинні християни люблять Бога; 1 Йн. 4:8.) Хто просить мудрості з вірою (Як. 1:6-8), надією (вірші 9-11) та любов’ю (вірш 12), того Бог благословляє не лише мудрістю, а й перемогою.

Щоб правильно ставитися до спокус, людина мусить бачити їхні переваги. Однак якщо побачити ці переваги важко, слід просити про допомогу. І Бог обов’язково допоможе, тобто дасть правильне ставлення до випробувань, якщо просити відповідним чином. Християнин дійсно може радіти у спокусах (вірш 2) і отримати благословення (вірш 12) витривалістю у них.

В. Опирайтеся смертельній спокусі (1:13-18)

Віруючі люди завжди перебувають у небезпеці потрапити в тенета різноманітних випробувань і спокус. Невідповідне ставлення до спокус, як і до випробувань, є завадою для духовного росту та зрілості. Тож тут Яків показав, що є джерелом спокуси, яким є шлях спокуси і яке існує вирішення проблеми спокуси.

1. ДЖЕРЕЛО СПОКУСИ (1:13-14)

1:13.  У даному вірші Яків засудив тих людей, які намагаються віднайти виправдання своїм гріхам. Звільняючи себе від відповідальності, вони кажуть: “Бог мене спокушає.” Яків же чітко дав зрозуміти, що “Бог не може бути спокушуваний злом”. У Богові немає нічого такого, до чого зло могло б хоч якось підступитися. Він буквально “неспокушуваний” ( апеірастос ; див. коментарі до Євр. 4:15). До того ж, Він нікого “не спокушає”. Бог часто випробовує, але ніколи не спокушає.

1:14. Джерело спокуси знаходиться в самій людині. “Кожний спокушається своєю власною пожадливістю, яка його притягає і зводить.” Така жадоба “притягає” ( екселкоменос ) людину, немов яка приманка, що змушує рибину покидати свій сховок, а потім “зводить” ( делеазоменос , від дієслова делеазо  “приманювати, ловити рибу на наживку або полювати з допомогою пасток”). Таким чином людина сама будує пастку і сама ж у неї потрапляє.

2. ШЛЯХ СПОКУСИ (1:15-16)

1:15-16. У цих віршах присутній художній образ зачаття. Яків написав: “Пожадливість, завагітнівши, породжує гріх.” Батьком, імені якого тут не вказано, є, скоріш за все, сатана. Далі гротескна дитина, “гріх”, зростає і вже сама “породжує” своє власне дитя, “смерть”. Шлях спокуси цілком очевидний: нестримана пожадливість породжує гріх, а нерозкаяний гріх приносить смерть. Може видатися дивним, що Яків тут застерігав своїх любих братів і сестер, які мали прочитати ці слова, не вводити “самих себе в оману”. Як правильне ставлення до спокус може привести до росту і повної духовної зрілості, так і неправильне ставлення до хтивих бажань може призвести до занепаду й духовної збіднілості, і, зрештою, до смерті.

3. ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ СПОКУСИ (1:17-18)

1:17-18. На противагу жахливій сцені смерті внаслідок нестримної жадоби, описаної у попередніх віршах, тут автор подає яскраву сцену нового життя, яке породжується “Словом правди” (вірш 18; див. Еф. 1:13; Кол. 1:5). Батько темряви — сатана (Діян. 26:18; Кол. 1:13) — породжує гріх і смерть. Отець “світла” (тобто Бог, який створив зоряний всесвіт) дає спасіння та життя, і є незмінним. Тіні від сонця міняються, але не Той, Хто сам створив сонце! Фраза “Всяке добре даяння ( досіс ) й усякий досконалий дар ( дорема ) згори” також дуже римовано звучить в оригіналі грецькою мовою.

Вирішення проблеми спокуси слід шукати у близьких стосунках з Отцем і повсякчасній пильності до Його Слова. Людина повинна покладатися на незмінного Отця світла і Його життєдайне Слово “правди” (див. Еф. 1:13; Кол. 1:5; 2 Тим. 2:15).

Немає жодної причини, чому бодай хтось із Божих обраних первістків (“первістками”) або перероджених віруючих людей має поступатися смертельній спокусі. Християнин мусить навчитися опиратися її руйнуючій силі, або ж ніколи не здобуде духовної досконалості, якої бажає Бог від Своїх дітей світла (Еф. 5:8; 1 Сол. 5:5).

Г. Покладайтеся на божественну правду (1:19-27)

Головним ключем до відповідного сприйняття випробувань та стійкості у спокусах є пильність до Божого Слова. Відкритість для Слова, виконання його і покірність йому — життєво необхідні для духовного росту. Людина має приймати Боже Слово, виконувати його і жити, керуючись ним.

1. ВІДКРИТІСТЬ СЛОВУ (1:19-21)

1:19-20.  Тут Яків знову ототожнив себе зі своїми читачами, використавши фразу “мої улюблені брати”, і дав зрозуміти, що наступні його слова є дуже важливими: “Знайте ( істе ) ...” Далі він озвучив три накази: “Хай кожен буде скорий до слухання, повільний до говорення, непоквапний до гніву.” Звісно ж, хто слухає, а не лупцює, той і “непоквапний до гніву” (див. 3:1-12). Гнів не додає праведного життя. Однак Бог бажає від Своїх дітей саме праведного життя, і саме воно слугує метою даного послання.

1:21.  А тому дуже важливо відкинути або усунути “всякий бруд ( рипаріан , зустрічається в НЗ лиш тут; див. рипара , “брудній”, у 2:2) та останок злоби” і “з покірністю” прийняти “посаджене Слово”. Слово “посаджене” ( емпхитон , зустрічається в НЗ лиш тут) відрізняється від слова “прищеплений”. Слово має бути посаджене або породжене в людині, тобто вкорінене у родючу землю її душі. Бо лише Боже Слово “може спасти”.

2. ВИКОНАННЯ СЛОВА (1:22-25)

1:22.  Однак недостатньо лише бути відкритим Слову. Його слід приймати і з послухом виконувати у своєму житті. Наказ цілком зрозумілий: “Будьте виконавцями ( гінестхе ) Слова, а не лише слухачами.” Бо слід не лише слухати Слово, а й робити те, що воно каже. Хто лиш черпає то тут, то там знання із різних проповідей, той сам себе обманює. Слово “обманюючи” походить від дієслова, яке зустрічається у Новому Завіті лиш тут та в Кол. 2:4. Паралогізомаі  означає “дурити або зводити хибними доводами”. Отож, самообман у даному випадку трапляється внаслідок думки, наче зроблено вже все необхідне, тоді як насправді слухати Слово — це лиш перший крок. Тут цілком доречним буде фразеологізм “Думками за горами, а ділом у запічку”.

1:23-24. Людина, яка лиш слухає, та при цьому нічого не робить є наче чоловік, “що розглядає у дзеркалі” своє “обличчя”, а потім забуває, “який він”. Цікаво, що Яків використав для прикладу образ чоловіка ( андрі ). Жінка навряд чи так побіжно дивилася б у дзеркало. Якби вона побачила якийсь недолік, то спробувала б прикрити чи ж виправити його. Та не так воно із чоловіком, що “розглядає у дзеркалі обличчя, яке має від природи” ( просопон тес генесеос ), а потім забуває його.

1:25. Хто слухає Боже Слово, той має певні зобов’язання. Людина повинна “пильно” дивитися “в досконалий Закон свободи”. Пильність і непохитність разом із готовністю діяти власне й ведуть віруючу людину до духовної зрілості і повсякчасної досконалості. Фраза “пильно заглядає” ( паракипсас ) буквально означає “нахилитися”, щоб краще щось роздивитися.

Словосполучення “Закон свободи” звучить парадоксально. Закон наче передбачає певні обмеження, а, отже, відсутність свободи. Але це не стосується Божого Закону. Його досконалий Закон дає істинну свободу. “І казав Ісус до тих ..., які увірували в Нього: «Коли ви перебуватимете в Моїм слові, ви дійсно ... спізнаєте правду, і правда визволить вас” (Йн. 8:31-32). Хто виконує те, що призначив Бог, віднайде повну свободу і буде “щасливий у ділі своїм”.

3. ПОКІРНІСТЬ СЛОВУ (1:26-27)

Відкритість Слову і виконання всього, чому воно вчить, слід поєднувати з новим підходом до життя. Людина повинна виявляти повсякчасну покірність Слову і невтомно йому слідувати.

1:26.  Людина, яка справді побожна, виявляє це своєю стриманою мовою. Тут слово “побожний” ( тхрескос ) має стосунок до зовнішнього вияву цієї чесноти. Привселюдне виконання певних релігійних звичаїв, що на думку певної людини може заслуговувати на хвалу, насправді є марним (“марна”, матаіос , “даремна, безкорисна, безплідна”), якщо немає стриманості (“не стримує язика”). Дана тема ґрунтовніше розглядається у 3:1-12. Така людина “обманює своє серце” ( апатон кардіан хеаутоу ; див. інше слово зі значенням обманювати в 1:22).

1:27. Релігійно чистою і незаплямованою є та людина, чия поведінка і ставлення до інших відповідають Божому Слову. Грецьке слово тхрескеіа  (“побожність”) зустрічається в Новому Завіті лиш чотири рази, і два з них тут (див. Кол. 2:18; Діян. 26:5). Цілком очевидно, що для Бога більше значення має відповідне життя, а не релігійні обряди.

Яків тут озвучив те, що Бог Отець (“Отцем”; див. “Отця” в Як. 1:17) наголошує: слід “відвідувати сиріт та вдовиць у їхнім горі (стосовно відповідного ставлення) і чистим берегти себе від світу (стосовно відповідної поведінки)”. Слово “чистим” є перекладом до грецького слова аспілон , “незаплямованим” (див. 1 Тим. 6:14; 1 Пт. 1:19; 2 Пт. 3:14), яке протиставляється моральному брудові (Як. 1:21). Віруюча людина з боговгодною побожністю допомагає іншим людям, які перебувають у нужді, а, отже, є “безплямна” та “чиста”. Тут не йдеться про визначення поняття релігії, а, скоріш, про відмінність між істинною побожністю і зовнішніми актами поклоніння та дотриманням певних звичаїв, що зазвичай називають релігією. Отож, метою є зріла християнська хода і практична святість. І як же цієї мети досягти? По-перше, слід мати міцну віру. Випробування чи спокуси не складають загрози для людини, яка живе згідно Божої правди й в усьому керується нею.

ІІ. Служіть співчутливо (част. 2)

Людина, яка відповідним чином ставиться до Біблії, відповідно поводиться і з тілом Христа. Хто ступає впевнено у вірі, той і служить співчутливо. Яків щойно дав зрозуміти, що істинна релігія проявляється у служінні, яке вимагає від християнина вміння приймати інших без жодних упереджень і допомагати іншим без зухвальства.

А. Приймайте інших (2:1-13)

Тепер Яків говорив дуже конкретно і прямо, озвучуючи свої зауваження та вказівки. Він, вочевидь, був дуже засмучений непослідовністю своїх братів. Він дорікав ставленню цих віруючих людей до ближніх, а потім скаржився на їхню неспроможність діяти так, як слід. Спершу він засудив особливе ставлення до окремих людей і дав поради, як побороти цю перешкоду на шляху до духовної досконалості. Людина має навчитися приймати інших незалежно від статусу чи класової приналежності. Вона має бути люб’язною до всіх, співчутливою до всіх і послідовною у своєму ставленні до всіх. Рівність, любов і відданість є життєво необхідними складовими побожного життя.

1. ЛЮБ’ЯЗНІСТЬ ДО ВСІХ (2:1-4)

2:1.  Перехід до розгляду нової думки Якова тут засвідчено фразою “брати мої”. Під словом “брати” він мав на увазі інших віруючих “в Господа нашого, Ісуса Христа прославленого” людей. У НМВ добре показано, що тут йдеться про віру у  Христа, а не про віру Христа, а також, що слово “прославленого” ( доксес ) характеризує Його, адже стоїть як прикладка після слова “Христа”. Головна вказівка є також зрозумілою: не зважайте “на особи”. Бог не зважає на особи (Рим. 2:11; Еф. 6:9; Кол. 3:25), то й християни не повинні так чинити. Яків засуджував упереджене ставлення до інших і надання окремим особам переваг.

2:2-3.  Тут Яків навів приклад вищесказаному, використавши умовне речення, яке розпочав фразою “бо коли”. А далі описав наступну ситуацію. “Чоловік із золотим перснем, у пишних шатах” входить “до ... зібрання”. Тут, вочевидь, автор мав на увазі синагогу, а це ще раз підкреслює той факт, що дане послання призначалося віруючим людям єврейського походження. “Вбогий” чоловік “у брудній одежині” також заходить. Слово “брудній” ( рипара , “нечистій, неохайній”) зустрічається лиш тут та в Одкр. 22:11. (Див. слово рипаріан , “бруд”, яке використав Яків у 1:21.) Особлива увага (“а ви глянете на того”) та вигідне місце віддадуть багатому, тоді як бідному дозволять лиш постояти або сісти “на ... підніжку”.

2:4. За таким прикладом слідує дуже багатозначне запитання: “То хіба ви тим не утворюєте різниці між собою?” Дане запитання в оригіналі грецькою мовою передбачає ствердну відповідь. Брати Якова мали визнати себе винними, і не лише у несправедливому поділі на кращих і гірших людей, а й у тому, що ставали “суддями з нікчемними думками”, наслідком яких була дискримінація одних і вивищення інших.

2. СПІВЧУТТЯ ДО ВСІХ (2:5-9)

2:5-7. Вдавшись до звертання “брати мої любі”, Яків далі пояснював, чому їхні судження стосовно того, хто кращий, а хто гірший, є помилковими. Він розкрив свою думку за допомогою чотирьох запитань, кожне з яких передбачало ствердну відповідь. По-перше, “Хіба ... Бог вибрав” не тих, які здаються вбогими (матеріально), але насправді є багатими (духовно), “як наслідників” обіцяного Ним “царства”? (див. 1:9) По-друге, “”Хіба то не багаті ... гнітять”, все забирають і зводять наклеп ( бласпхемоусін , 2:7, досл., “лицемірять, ганьблять”). По-третє, “Хіба то ... не вони тягнуть вас на судилища?” По-четверте, “Хіба то не вони ганьблять” добре ім’я Ісуса? Віруючі люди належать Йому, а не багатим поневолювачам. Читачі Якова мали погодитися з цими твердженнями і визнати, що зневага до бідних і вивищення багатих є цілковито необґрунтованою хибою.

2:8-9. Альтернатива такій поведінці є цілком очевидною. Любов — це правильно. Зважання “на особи” — це гріх. Яків був оптимістом. Умовне речення в оригіналі грецькою мовою (“коли ...”) було сформульоване так, що можлива була лише покірна згода. “Закон царський” згадується у Лев. 19:18, і сам Христос засвідчив його (Мт. 22:39): “Люби ближнього свого, як себе самого.” Даний закон є справді “царський” ( басілікон , від басілеус , “цар”), бо він виданий Царем царів, відповідає цареві і вважається царем законів. Дана фраза перегукується з латинським крилатим висловом lex regia , який був широко відомий в усій Римській імперії. Послух цьому законові та неупереджена любов власне і є тією альтернативою, яка протиставляється очевидному непослухові Божому Законові й упередженому ставленню до інших.

2. ПОСЛІДОВНІСТЬ У СТАВЛЕННІ ДО ВСІХ (2:1-13)

2:10-11.  Яків розумів, що знайдуться такі люди, які вважатимуть свій злочин упередженого ставлення до інших незначною хибою і не розглядатимуть це як порушення закону. Тому автор надалі й пояснив, що цей злочин не був маленьким. “Бо хто ввесь закон дотримає, а прогрішиться лише в одному, — стає у всьому винуватий.” Не існує жодних виключень. Згадавши про такі тяжкі злочини, як вбивство і перелюб, Яків показав абсурдність непослідовного послуху.

2:12-13. Повний послух — ось ключ до духовної досконалості. Віруючі люди повинні і говорити, і діяти так, як ті, “що мають бути суджені законом свободи”. Власне тому, що Божий Закон містить дуже мудрі обмеження, він дає істинну свободу (див. 1:25). Непослух же Божому Законові відбирає цю свободу, “бо суд (Божий) немилосердний для того, хто не чинить милосердя”. Як любов перемагає упередження, так і “милосердя” є “понад суд”. Слово катакаучатаі (“перевершує”), яке тут перекладено просто словом “понад”, зустрічається лиш тут та в 3:14 і Рим. 11:18.

Бог встановив незмінні правила. Лиш повний і послідовний послух може привести людину до духовної зрілості. Віруюча людина зобов’язана приймати свого брата люб’язно, співчутливо і послідовно.

Б. Допомагайте іншим (2:14-26)

Як закон любові жодним чином не виправдовує прихильне ставлення до одних і зневажливе до інших, так і щира віра не схвалює невідповідні вчинки. Віруюча людина повинна не лише демонструвати свою любов, приймаючи неупереджено інших, але й також демонструвати свою віру, допомагаючи потребуючим. Отож, далі Яків наголосив на тому, що слід правильно виявляти істинну віру, показав, що є засвідченням істинної віри, і навів декілька прикладів істинної віри.

1. ВИЯВ ІСТИННОЇ ВІРИ (2:14-17)

2:14.  Перехід до розгляду наступного доводу Якова тут знову засвідчено фразою “брати мої”. Він розпочав цей підрозділ риторичним запитанням: “Яка користь ... коли хтось каже, що має віру, але діл не має?” Акцент тут зроблено не на тому, якою є істинна природа віри, а на хибному її розумінні. Таку несправжню християнську віру автор тут власне й засудив. Ця віра не дає нічого хорошого, не приносить жодної користі (“користь”, опхелос , зустрічається в НЗ лиш тут та у вірші 16; 1 Кор. 15:32). Вона є марною, бо це лиш пустопорожні балачки, багато слів — мало діла. “Чи може” така віра “спасти”? В оригіналі грецькою мовою передбачається заперечна відповідь. Лише одного твердження, що людина має віру, замало. Істинна віра засвідчується ділами.

2:15-16.  Після риторичного запитання автор навів гіпотетичний, але дуже реалістичний приклад: уявіть собі, що ваші “брат або сестра будуть нагі й позбавлені засобів щоденного прожитку”. (Яків часто писав про вбогих: 1:9, 27; 2:2-6, 15.) Людям, які не мають необхідного, мало допоможуть добрі побажання, як, наприклад, звичні єврейські слова прощання: “Йдіть собі з миром” (див. Юд. 18:6; 1 Сам. 1:17; 2 Сам. 15:9; Мк. 5:34; Лк. 7:50). Якщо ніяким чином не задовольнити вкрай необхідну потребу у теплому одязі чи їжі, “то що це допоможе”? Та сама фраза, якою Яків розпочав даний підрозділ (Як. 2:14), тут повторюється знову для підсилення думки.

2:17. Пусті хвастощі про наявність віри чи просто віра, яка “діл не має”, тобто без жодних засвідчень, є “мертва сама в собі”. Бездіяльна віра — це безкорисна віра. Вона є непродуктивною, безплідною, пустою і мертвою! Можна робити багато гучних заяв стосовно мертвого тіла, яке начебто повернулося до життя, але якщо воно не рухається, не подає жодних життєво-важливих ознак, не має серцебиття чи відчутного пульсу, воно все ще мертве. Хибні заяви не мають жодної ваги без відповідних засвідчень.

2. СВІДЧЕННЯ ІСТИННОЇ ВІРИ (2:18-20)

2:18. Цей вірш є, мабуть, найважчим для тлумачення в усьому посланні. “Та хто-небудь скаже: Ти маєш віру, а я маю діла.” Автор тут наводить образ уявного співрозмовника (“хто-небудь”), який не перечить висновку Якова, а погоджується, що віра без діл є мертвою. Але він помиляється, недооцінюючи віру і переоцінюючи діла (див. коментарі до вірша 19).

Наступне речення (“Покажи мені твою віру без діл, а я тобі покажу моїми ділами мою віру.”) може бути продовженням слів співрозмовника Якова. Якщо це так, тоді вони й справді мають бути включені в лапки. (Якщо ж це відповідь автора на зауваження співрозмовника [“Я маю діла”], він тоді б написав: “Покажи мені твої діла  без віри .”) Хоча багато сучасних перекладів Святого Письма не включають другу частину вірша 18 у пряму мову співрозмовника автора (наприклад, НАБ, НМВ, ВСП), в НАСБ її все ж взято в лапки. Звісно ж, в оригіналі грецькою мовою цю частину вірша не включено в лапки, через що цих лапок немає й у багатьох перекладах. Однак видається, що тут співрозмовник автора кидає йому виклик: “Покажи мені твою віру без ( чоріс ) діл, а я тобі покажу моїми ділами ( ек , “виходячи з”) мою віру.”

2:19.  Мабуть, варто було включити в ці лапки ще й вірш 19, як частину доводів співрозмовника Якова: “Ти віруєш, що Бог один? — Добре робиш. І біси вірують, та тремтять.” Якщо це так, тоді цей співрозмовник міг бути звичайним віруючим язичником, який дорікав віруванню всіх євреїв в одного Бога. Він тут наче казав, що вірити в одного Бога може й добре, але замало. Адже навіть біси вірують. Насправді, вони не лише вірують ( пістеуо ), а навіть “тремтять” ( пхріссоусін ; дане дієслово зустрічається в НЗ лиш тут). “Віра” в одного Бога може бути без “довіри” до того Бога. Якщо ж немає “довіри”, тоді це несправжня віра, і її не засвідчити добрими ділами.

Якщо перефразувати, то співрозмовник автора тут казав: “Віра — це не головне, діла — ось що має значення.” Що ж, співрозмовник Якова зайшов вже задалеко. Яків не казав, що діла є важливішими  за віру чи що віра взагалі є неважливою. Він пояснював, що ділами засвідчується  віра.

Інші тлумачі розуміють цей уривок (вірш 18б), як спробу автора спонукати співрозмовника показати свою віру без діл. Та справа в тому, що зробити це неможливо. Тому Яків і сказав, що віру можна засвідчити (лише) тим, що людина робить (вірш 18в). Віра бісів у Бога не є справжньою, бо таку так звану віру, звісно ж, не можуть засвідчити їхні діла.

2:20.  Яків не вдавався до довгих суперечок зі співрозмовником. Апостол лиш суворо до нього звернувся: “... безглуздий чоловіче ...”. А потім повернувся до своєї головної думки, “що віра без діл не приносить плоду ( арге , “ледача, пуста, несправжня”)”. Прикметник “безглуздий” ( кене ) зазвичай перекладається як “марний”, “пустий” або “порожній” (див. матаіос , “даремний, безкорисний, безплідний”, в 1:26). Хитка віра є мертвою, як і пусті діла без віри. Яків не говорив тут, що діла важливі, а віра — ні, чи що віра важлива, а діла — ні. Він просто казав, що істинну віру завжди супроводжують добрі діла.

3. ПРИКЛАДИ ІСТИННОЇ ВІРИ (2:21-26)

Завершуючи тлумачення своєї думки, Яків навів два приклади із Біблії. Він згадав Авраама, шанованого патріарха, і Рахав, відкуплену блудницю. Автор подав кожен із цих прикладів у вигляді запитання, передбачаючи гарячу дискусію читачів.

2:21.  “Авраам, наш батько, чи не ділами виявився праведним, коли був приніс на жертовник Ісаака, свого сина?” Це запитання часто використовують, як протиставлення твердженню Павла про те, що це віра Авраама, а не його діла, спонукала Бога проголосити його праведним (Рим. 4:1-5). Та, насправді, Павло говорив, що віра — головна , а Яків переконував, що віру слід засвідчувати . Павло заявляв, що Авраам мав віру, а тому й був виправданий чи проголошений праведним (Бут. 15:6) ще до обрізання (Бут. 17:11; див. Рим. 4:9). Яків же пояснював, що віра Авраама була засвідчена на ділі, тобто жертвуванням Ісаака (Бут. 22:12), а тому він і був виправданий чи проголошений праведним. Діла слугують підставою для виправдання, тоді як віра є основою для виправдання.

2:22-24.  Тут Яків наголосив на спільній важливості віри та діл. Віра — це сила, яка стоїть в основі добрих діл, а діла — це довершеність віри. Дієслово, яке тут перекладено як “удосконалилася” ( етелеіотхе ), означає “доводити до кінця, довершувати”. Віра віднаходить своє втілення в ділах. Саме так трапилося з Авраамом. Яків і Павло процитували той самий уривок — Бут. 15:6, — щоб довести слушність своєї думки (див. Рим. 4:3). Павло сказав, що Авраам був оправданий вірою, а Яків — що Авраам був оправданий вірою, засвідченою “ділами”.

2:25.  “Так само й” ( хомоіос де каі ) Рахав “оправдалася” своїми ділами, коли прийняла “посланців” ( ангелоус ) і допомогла їм утекти (ІсНав. 2; 6).

2:26.  Підсумок цілковито зрозумілий. Віра і діла мають таке ж важливе значення одне для одного, як і тіло та душа. “Без ( чоріс ) душі ( пнеуматос , “дихання” життя)” тіло “мертве”. “Без ( чоріс )” свідчення “діл” і “віра” вважається мертвою. Однак у випадку зі щиро віруючими людьми це неможливо . Тому істинна віра повсякчас веде християн до духовного росту та розвитку.

Віруюча людина повинна не лише впевнено продовжувати свій поступ у вірі, опираючись на Боже Слово, навіть посеред випробувань і спокус (част. 1), вона також має служити своїм братам і сестрам у Христі (част. 2). Християнин повинен приймати усіх членів Божої родини без жодних упереджень (вірші 1-13) і допомагати родині діючою вірою (вірші 14-26). Щоб стати духовно досконалим, віруюча людина має бути такою, якою її хоче бачити Бог, і робите те, що від неї хоче Бог.

ІІІ. Розмовляйте тактовно (част. 3)

Іншим показником духовної зрілості є мова віруючої людини. Яків присвятив доволі велику частину свого листа засудженню недбалих та недостовірних балачок. Однак тут він закликав не лише контролювати свої слова (3:1-12), але й також думки (3:13-17). Адже зрештою рот таки пов’язаний із розумом. Гарна мова вимагає мудрого джерела. Саме тому необхідно стежити за мовою і розвивати мудрість.

А. Стежте за мовою (3:1-12)

Від розгляду ледачої віри Яків перейшов до обговорення ледачої мови. Неспроможність промовчати, де слід, про що вже йшлося раніше (1:26), тепер розглядається більш детально. Окрім людей, які мали віру, та не засвідчували її ділами, автора непокоїли й християни, які замість того, щоб робити щось корисне, вели пустопорожні балачки. Людина має стежити за своїм язиком. Хоча він і малий, та дуже могутній і схильний до перекручень та осквернень.

1. ЯЗИК — ЦЕ СИЛА (3:1-5)

3:1.  Тут автор знову використав фразу “мої брати”, щоб показати перехід до нової теми обговорення. Яків закликав християн бути поміркованими і стриманими, щоб серед них не було “багато тих, які хочуть учителями стати”. Очевидно, що надто багато новонавернених християн-євреїв прагнуло навчати, а, отже, користуватися певними привілеями і шаною, як рабини. Малоймовірно, що тут іде мова про учителів рівних за статусом апостолам чи пророкам. На зібраннях церкви у синагозі виступало багато самопроголошених вчителів ( дідаскалоі ). Там навіть чужинцям давали змогу проповідувати. Павло сам частенько користувався такою люб’язністю до нових людей. Яків же дорікав, що багато віруючих людей аж надмірно прагнуло виступати перед іншими і демонструвати себе (див. Йн. 3:10; 9:40-41).

Навчати, безумовно, слід, але люди, які навчають, повинні розуміти, що це велика відповідальність, адже хто навчає, той “більший засуд” матиме. Осуд учителя більший, бо навчаючи відповідальному ставленню до християнських зобов’язань, він більш за всіх повинен дотримуватися їх.

3:2.  Яків не казав, що хтось конкретний винен у такому прогрішенні. Він і себе включав до числа тих, хто може схибити: “Бо всі ми прогрішуємося чимало.” Мабуть, ніщо так не зводить людину із правильного шляху, як неконтрольований язик. “Коли хтось не завинить словом, той муж досконалий ( телеіос анер , “зрілий, довершений, бездоганний”). Він “може загнуздати й усе тіло”. Духовна зрілість вимагає стриманої мови, приборканого язика.

3:3-5. Язик, може, й маленький, але чинить великий вплив. Три наступні приклади підтверджують цю думку: гнуздечка й кінь, стерно (кермо) і корабель, вогонь та ліс. Яків використовував образи з природи так, як колись робив це Господь. Це ще раз підкреслює єврейський характер послання. Грецька ж мова у даному уривку є стародавньою і пишною. Яків і справді виріс на єврейських звичаях, та при цьому дуже добре володів літературною грецькою мовою.

Думка автора тут зрозуміла. Так, як маленькі “гнуздечки” вгамовують могутніх коней, як маленьке стерно кермує величезним кораблем, і як “вогонь малий” запалює ввесь “ліс”, “так само і язик: член маленький, а хвалиться великим!” Язик і справді малий, та дуже сильний!

2. ЯЗИК — ЦЕ ЗЛО (3:6-8)

3:6.  Язик — це не лише сила, а ще й зло. Він маленький і впливовий, та набагато гірше те, що він може бути диявольським і заразним. “Язик — вогонь (див. Прип. 16:27; 26:18-22), світ неправди!” Язик є лиш частиною нашого тіла і “вміщений ( катхістатаі ) серед наших членів”, та він “бруднить ( спілоуса ; див. аспілон , “безплямна”, в Як. 1:27) усе тіло й запалює круг нашого існування (т он трочон тес генесеос ). Це так, наче язик є центром чи втулкою колеса природи, яке, немов у шоу феєрверків, посередині запалене. Чим більше воно розгоряється, тим швидше обертається, аж допоки усе колесо не починає горіти і сипати іскрами вогню в усіх напрямках. Та язик — це лише запал. Джерелом смертоносного вогню є саме пекло (досл., “Геєнна”, місце у Долині Гінном на південь від Єрусалиму, де приносили в жертву людей [Єр. 7:31] і де безперервно спалювалося сміття. Саме тому це місце слугувало ілюстрацією до вислову “вогняне озеро”).

3:7.  Язик нагадує не лише неконтрольований вогонь, а й дикого, неприрученого звіра. “Усякі роди ( пхисіс )” чи то види диких тварин — чи то птахи, що літають у повітрі, чи то гади, які повзають по землі, а чи морські потвори — усі “були приборкані й приборкуються людським хистом ( пхисіс )”. Але жодна людина не може приборкати язик!

3:8.  Ніхто “язика ... не може вгамувати”, бо “він — зло”, непокірне, невгамовне, розбалансовуєче, вимотуюче зло (пригадайте: така “людина ... непостійна”, 1:8). Більше того, язик “наповнений смертельною отрутою” (див. Пс. 140:3). Як і отрута гадюки, язик сповнений отрути ненависті та смертельно небезпечних балачок.

3. ЯЗИК — ЦЕ БРУД (3:9-12)

3:9-10.  Неначе роздвоєний язик гадюки, нестриманий язик людини може і благословляти, і проклинати. Благословення (“благословляємо”, еулогоумен ), які ми виголошуємо Господеві й Отцеві (“Господа й Отця”; в усьому НЗ це звання стосовно Бога використано лише тут), забруднюються прокльонами (“кленемо”, катарометха ) у бік “людей, що створені на подобу Божу” (див. Бут. 1:27; 9:6; Кол. 1:10). “З тих самих уст виходить благословення і прокляття”, а це недопустимо. “Не слід, брати мої, щоб це так було.”

3:11-12.  І знову Яків вдався до образів з природи, щоб проілюструвати свою думку. Передбачаючи негативну відповідь, Яків запитав: “Хіба криниця з одного джерела б'є солодким ( глики ) і гірким ( пікрон )? Хіба смоківниця ... може родити маслини, або виноград смокви?” Звісно, ні. Та й сіль (“солонець”, халикон ) “води солодкої ( глики ) не може дати”. Думка автора тут зрозуміла: язик віруючої людини не повинен бути інструментом непослідовної поведінки.

Хоч язик і маленький та впливовий, за ним слід стежити. Якщо він диявольський та заразний, його треба вилікувати. Коли ж він солоний і непослідовний, його варто очистити.

Б. Розвивайте мудрість (3:13-18)

Ключем до правильної мови є правильна думка. Язик міститься у клітці зі зубів та губ, і все ж він тікає. Не розум утримує його замкненим в тій клітці, а мудрість — мудрість, яка характеризується покірністю, милосердям та миролюбністю.

1. МУДРІСТЬ ПОКІРНА (3:13)

3:13.  Яків поставив риторичне запитання: “Хто мудрий і досвідчений між вами?” Тут слово “мудрий” ( сопхос ; див. сопхіас  у 1:5) описує людину, яка має глибоке внутрішнє бачення дійсності і змогу виявляти це на практиці в житті. Слово “досвідчений” ( епістемон ) стосується розумового світосприйняття та наукової кмітливості.

“Нехай покаже ... .” В оригіналі тут міститься фраза “покажи і розкажи”. Мудрість вимірюється не науковими ступенями, а ділами. Це питання не засвоєння істин під час лекцій, а застосування цих істин у житті. Гарна поведінка та “діла” найкраще проявляються “в розумній лагідності” ( праутеті сопхіас ), бо істинно мудра людина покірна.

2. МУДРІСТЬ МИЛОСЕРДНА (3:14-16)

3:14.  Справжня мудрість не залишає місця для гіркої заздрості та чвар ( ерітхіан , від ерітхеуо , “намотувати пряжу”, тобто діяти у власних корисливих цілях). Тут немає чим хвалитися. Тому, хто хвалиться (“хваліться”, катакаучастхе , “підноситься”), той говорить неправду “проти правди”.

3:15-16. Заздрість і чвари є прямими вказівками на те, що так звана “мудрість” цієї людини не походить згори (див. 1:17), а є “земна, тваринна ( псичіке , “тілесна”), диявольська” ( даімоніодес , “демонічна”). “Заздрість та чвари” можуть породжувати лише “безлад” або хаос, і “все, що тільки є лихого”. Істинно мудра людина не шукає слави чи вигоди. Вона милостива та щедра.

3. МУДРІСТЬ МИРНА (3:17-18)

3:17. “Мудрість, що походить згори (див. 1:17), найперше чиста ( хагне , “свята”), потім мирна, поблажлива, примирлива ( еупеітхес , в НЗ зустрічається лиш тут), милосердя та добрих плодів повна, безстороння (досл., “без непевності”; “без жадного вагання” в 1:6), нелицемірна”.

3:18.  “Мир” — це засіяне зерно, яке дає “плід праведності”. Дійсно мудра людина — це людина “в мирі”

Щоб досягти праведності, духовної зрілості та практичної святості, що власне є темою даної книги, віруюча людина має навчитися говорити тактовно. Гарна мова походить із мудрого джерела. Стриманість у розмові можлива лише завдяки вдумливості та культурності людини. Щирі благословення може промовляти лише той, чий розум є чистий і незаплямований ніяким злом.

Віруюча людина повинна ступати впевнено у своїй вірі (част. 1), служити співчутливо (част. 2) і розмовляти тактовно (част. 3). Вона має бути такою, якої її хоче бачити Бог, робити те, що від неї хоче Бог, і розмовляти так, як цього бажає від неї Бог.

IV. Коріться смиренно (част. 4)

Війни, суперечки, пожадливість, ненависть, заздрість, пиха та гріх — це саме ті слова, які характеризують дану частину листа Якова. Яскраво контрастуючи з заключними словами част. 3 (“Плід праведности сіється в мирі тим, хто мир чинить.”), част. 4 розпочинається запитанням: “Звідки між вами війни, звідки суперечки?” Яків палко засуджував таку гидку поведінку. Більше того, він дав дуже чіткі поради, як саме уникати всього того, що так сильно шкодить духовному росту і зрілості. Віруюча людина має замінити ненависть смиренністю, осуд правосуддям, а хвастощі на покірність Божій волі.

А. Замініть ненависть смиренністю (4:1-6)

Суперечки між послідовниками Ісуса неабияк обурювали Якова. Суворість його тону у даній частині засвідчується відсутністю фрази “мої брати”, яку Яків так часто використовував у інших частинах листа. Тут він розкрив причину суперечок, окреслив їхні наслідки і запропонував їх вирішення.

1. ПРИЧИНА СУПЕРЕЧОК (4:1-2)

4:1.  Цікаво, що Яків розпочав цю частину риторичним запитанням: “Звідки між вами війни ( полемоі ), звідки суперечки ( мачаі )?” А далі сам і відповів: “... з пристрастей ваших, які воюють у ваших членах.” Суперечки виникають через ( ек ) внутрішню, тілесну пожадливість або “з пристрастей” ( хедонон ; див. вірш 3). Гедонізм та філософія гульвіс, за яких на перше місце ставиться тілесне задоволення, все ще мають вагу в житті людей.

4:2.  Війни є плодом недозволених бажань. Пожадливість штовхає на вбивство. Захланність призводить до глибоких розчарувань через неспроможність отримати те, чого так палко жадаєш. Усе це веде до суперечок, бійок і воїн поміж людьми, про які йшлося у вірші 1. Другу частину вірша 2 — “Ви не маєте, бо не просите,” — найкраще тлумачити з огляду на наступні вірші. Яків тут не стверджує, що причиною незадоволення жадоби є відсутність звернень до Бога із проханням задовольнити ці бажання. Він просто розкрив очевидне джерело суперечок, яке знаходиться в надзвичайно пожадливих серцях людей.

2. НАСЛІДКИ СУПЕРЕЧОК (4:3-4)

4:3.  Найправильніший спосіб, в який християнин може отримати задоволення своїх правомірних потреб, — це попросити Бога. Однією з причин, чому віруюча людина не отримує те, про що просить, є те, що вона просить “зле” ( какос ). Слово “просите” в оригіналі грецькою мовою використано зі значенням “просити для себе”. Наступна частина речення все пояснює: “щоби розтратити на ваші втіхи”. Слово “розтратити” передає значення марнотратства. Слово “втіхи” — це переклад до грецького слова хедонаіс  (див. вірш 1). Бог ніколи не задовольнятиме “гедоністичне марнотратство”!

4:4.  Замість звичного “мої брати” автор використав тут інше звертання: “Перелюбники!” Далі він озвучив ще одне дошкульне запитання: “Хіба не знаєте, що дружба ( пхіліа ) світу (див. “світу” в 1:27) цього — то ворожнеча проти Бога?” А потім додав: “Хто, отже, хоче бути приятелем світу, той стає (досл., “являє собою”) ворогом Божим”. Наслідки цього є гіршими за просте незадоволення бажань. Бунтівний християнин, який мав недозволені Богом стосунки зі світом, є Його ворогом!

3. ВИРІШЕННЯ СУПЕРЕЧОК (4:5-6)

4:5-6а. Ці вірші одні з найскладніших для перекладу в усьому посланні. Дослівний переклад звучав би наступним чином: “Чи, може, думаєте, що Писання даремно каже: «До заздрощів прагне дух, призначення якого — жити в нас, та Він дає велику благодать»?” Чи слово “дух” стосується тут Святого Духа, а чи людського? Чи дух — це суб’єкт, чи об’єкт прагнення? Чи слово “заздрощів” варто розуміти як “неправедне бажання”, чи як “праведна ревність”? Чи слово “прагне” слід перекладати як “жадає” у негативному значенні, чи як “знемагає” у позитивному? Багато є можливих варіантів перекладу: (а) “Дух, який живе у вас, ревно знемагає [за вас], і Він дає більшу благодать.” (б) “Він [Бог] ревно знемагає за Святим Духом, який мешкає у вас, і Він дає більшу благодать.” (в) “Людський дух, що живе у вас, жадає заздрощів, та Він [Бог] дає більшу благодать.” У НМВ надали перевагу останньому варіанту перекладу: “Чи, може, думаєте ..., що дух, якого Він нам дав, прагне до заздрощів? Він дає нам більшу благодать.”

Однак труднощі виникають не лише щодо перекладу даного речення, але й також стосовно того, що тут присутня вказівка, наче це — частина Святого Письма. Запитання Якова, яке, як вже зазвичай, риторичне (“Чи може думаєте, що Писання даремно [ кенос , “марно”] каже ”), розпочинає цю частину. Неоднозначне ж речення, що слідує за цим, не є прямою цитатою зі Святого Письма. Замість того, щоб гадати, наче Яків тут процитував якусь іншу святу книгу чи якийсь невідомий грецький переклад Святого Письма, або що він посилався на Святе Письмо в цілому, краще, мабуть, припустити, що він мав на гадці цитату у вірші 6б, яку взяв, безумовно, з Прип. 3:34: “Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать” (цей вірш також процитовано в 1 Пт. 5:5).

4:6б.  Які б запитання не залишалися відкритими стосовно вірша 5, щодо істини, озвученої у вірші 6, не виникає жодних запитань. “Бог гордим противиться.” Слово “противиться” чи “опирається” є перекладом до грецького слова антітассетаі , яке є військовим терміном і означає “боротися супроти ...” Однак “смиренним” Бог “же дає благодать”. Незалежно від того, чи Яків тут закликав віруючих людей опиратися своєму людському духові, який прагне до заздрощів, чи заохочував радіти тому, що Святий Дух ревно знемагає за кожного християнина, головний заклик полягає в тому, що слід уникати пихи і смиренно коритися Божій владі. Вирішити суперечки можна лиш тоді, коли дух смиренний. За це Бог власне і дає благодать. У віршах 7-12 Яків продовжив свою думку і показав, як смиренність пов’язана з мирним правосуддям.

Б. Замініть осуд правосуддям (4:7-12)

Вочевидь, віруючі євреї, до який Яків писав, мали схильність не лише до суперечок і заздрощів, але й також до осуду та самосуду. Однак Бог вимагає правосуддя, а не самосуду. І справді, праведні стосунки є необхідною складовою духовного росту. Отож, автор дав тут пораду, як власне чинити правосуддя, описав переваги правосуддя та назвав божественного засновника правосуддя.

1. ПОРАДИ ДЛЯ ПРАВОСУДДЯ (4:7-9)

4:7.  У віршах 7-9 подано цілу низку вказівок (10 наказів), які, якщо їх виконувати, приведуть до злагоди та святості. Яків закликав до покори (вірш 7), очищення (вірш 8) та каяття (вірш 9).

Заклик до покори має два боки: позитивний і негативний. “Коріться ... Богові, противтеся дияволові.” Слово “коріться” є військовим терміном, який означає “бути підпорядкованим” або “виявляти послух”. Слово “противтеся” ( антістете ) можна також перекласти як “протистояти, опиратися”. Опирайтеся дияволові, “і він утече”.

4:8.  З іншого ж боку, “наблизьтеся до Бога, і Він наблизиться до вас” у відповідь. Однак, щоб наблизитися до Бога, необхідно очиститися. “Очистьте руки, грішники! Освятіть серця, двоєдушники!” І слово “очистьте”, і слово “освятіть” мають стосунок до обрядового очищення, про яке навернені євреї чимало знали. Потреба в очищенні була очевидною, зважаючи на те, які форми звертання використав Яків до своїх читачів: “грішники” та “двоєдушники” ( діпсичоі ; див. 1:8).

4:9.  Визнання надзвичайної потреби в очищенні не залишає ані найменшого місця веселощам. “Гляньте на ваші злидні, сумуйте і плачте!” Ось якою була відверта порада Якова. Замініть “сміх” на “плач”, а “радість” на “смуток” (досл. “потуплений погляд, опущені додолу очі”). Розкаяння духу — ось що потрібно для очищення.

2. ПЕРЕВАГИ ПРАВОСУДДЯ (4:10-11)

4:10.  Смиренність — ось що важливо. “Смиріться перед Господом, і Він вас підійме!” Щоб піднятися, слід опуститися. Той, хто принизився, буде вивищений. Отож, смиренність має дуже характерну перевагу — в кінці кінців вона дає пошану.

4:11.  Не можна обмовляти чи судити “один одного”, адже така поведінка не відповідає сумирному духові, якого бажає від людей Бог. До того ж, хто судить іншого, той, насправді, судить сам Божий Закон. А Його ж Закон є обов’язковим для всіх. Тому ніхто не має права ставити себе вище Закону. Обмовника буде засуджено Законом, самопроголошеного суддю буде покарано Законом, і лише покірну людину буде вшановано. Істинна справедливість є лиш там, де віруюча людина сумирно і в послуху кориться Богові.

3. ЗАСНОВНИК ПРАВОСУДДЯ (4:12)

4:12. Лише одна Особа є вищою за Закон. Він єдиний має право змінювати чи скасовувати його. Бог — єдиний “Законодавець і Суддя”. Слово “Законодавець” є складеним іменником, який у Новому Завіті зустрічається лиш тут ( номотхетес , від номос , “закон”, та тітхемі , “встановлювати, призначати, укладати або видавати”). Бог не лише є Автором Закону, Він є також його Виконавцем. Він виконує обов’язки і виконавчої, і судової влади божественного уряду. Бог — Цар. Він встановлює і проголошує Закон. Бог — Суддя. Він захищає і підкріплює Свій Закон. Він — Той, Хто “може спасти й погубити”. Існує один Засновник Закону, Один Суддя над Законом і один Спаситель від осуду Закону. Це нагадування про істину, яку єврейські читачі Якова чудово знали, було також докором їхній пихатості, зарозумілості і бажанню засудити інших. “Ти ж хто такий, що судиш ближнього?” Це ще одне типове, дошкульне і риторичне запитання Якова. Сумирне ставлення до інших та вчинки, які ставлять за мету правосуддя, мають неабияке значення для духовного росту. Далі Яків показав, як ці явища протистоять пустим хвастощам.

В. Замініть хвастощі на покірність Божій волі (4:13-17)

Окрім суперечок та осуду, поміж братами також мали місце, вочевидь, і хвастощі. Яків навів приклад хвалькуватої заяви, гостро засудив хвастощі і запропонував практичне вирішення проблеми хвастощів.

1. ХВАЛЬКУВАТА ЗАЯВА (4:13)

4:13. Яків був прямолінійний. Фраза “Нумо тепер” дослівно перекладається як “Ну, вперед”. Це та сама конструкція, яка зустрічається в 1:5 і є розмовною фразою, що вживалася у Новому Завіті виключно Яковом. Даний вигук і спонукає читача до дій, і привертає його нероздільну увагу. Грішник, про якого тут вів мову Яків, нагадував звичайного комерсанта, який будує свої плани окремо від Бога. Він самовпевнено розмірковує про свою майбутню подорож (“ми підемо в те місто”), про час перебування там (“й перебудемо там рік”) та успішність майбутньої торгівлі (“і будемо там торгувати й гроші заробляти”). Фраза “будемо торгувати” є перекладом до складеного дієслова ( емпореусометха , від ен , “в”, та пореуомаі , “іти”). Воно пов’язане з іменником ( емпорос ), яке можна перекласти як “торговець”, “комерсант” або “людина, яка йде й торгує”. Вдавшись до такого прикладу, Яків намагався показати зарозумілу поведінку торговця-єврея, головна мета якого “гроші заробляти”.

2. ОСУД ХВАСТОЩІВ (4:14)

4:14.  Яків дуже просто звернувся до зарозумілих людей: “Ви, що не відаєте, що буде взавтра!” Людські плани не можуть бути певними. Бо вони людям не належать. Час їм не належить. Насправді, навіть саме життя їм не належить. Далі Яків озвучив ще одне дошкульне запитання: “Яке бо життя ваше?” І сам дав відповідь: “Ви — пара.” Віруючі люди мають пам’ятати, що їхнє життя на цій землі — дочасне. Тоді ніяка пиха, зарозумілість чи егоїзм не будуть визначальними у їхньому ставленні до інших і до Бога.

3. ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ ХВАСТОЩІВ (4:15-17)

4:15.  Щоб уникати хвастощів, слід завжди пам’ятати, яким є задум Божий для людей. Замість будування величезних планів, опираючись виключно на себе, необхідно дивитися ширше та включати до цього планування і Бога. Тоді людина вже не буде робити пустопорожні хвалькуваті заяви, а зможе сказати: “Коли на те Господня воля, будемо жити, і це чи те робити.” Такі слова слід промовляти не для того, щоб сподобатися іншим, вони мають стати визначальним фактором, який впливатиме і на поведінку людини, і на саму її суть.

4:16. Щоб упевнитися в тому, що читачі його зрозуміли, Яків повторив: “Хвальба — погана”. Будь-які хвастощі слід замінити на вшанування Божої волі. Адже рішенням проблеми хвастощів є саме покірність Богові.

4:17.  Цілком імовірно, що заключне речення част. 4 (“Хто, отже, знає добро чинити, а його не чинить, — гріх тому!”) стосується не лише питання хвастощів, а всіх порад, які були озвучені у даному посланні до цього моменту. Слово “отже” ( оун ) засвідчує це припущення. Читачі Якова не могли знайти виправдання, опираючись на незнання. Адже цей лист рясніє різноманітними закликами чинити добро. Хто їх не виконує, той, безумовно, грішить.

Щоб стати духовно зрілою, віруюча людина має робити все те добро, про яке тепер знає. Вона повинна впевнено ступати у вірі, навіть у своїх випробуваннях та спокусах, й опиратися при цьому на Боже Слово. Вона мусить співчутливо служити своїм братам без упереджень, особистих уподобань, але з діючою вірою. Вона має говорити тактовно, приборкуючи язик і розвиваючи свою мудрість. Вона зобов’язана сумирно коритися своєму всемогутньому Отцеві, Законодавцю і Судді, чинити правосуддя та шанувати Божу волю. Вона мусить бути такою, якою її хоче бачити Бог, робити те, що від неї хоче Бог, розмовляти так, як цього бажає від неї Бог, і відчувати те, що від неї вимагає Бог.

V. Діліться охоче (част. 5)

Яків продовжував засуджувати зарозумілих торговців, які не лише гадали, що весь їхній успіх — це лиш їхня заслуга, а й пишалися тим, що накопичили чимало статків, через що їх вважали багатими. Та, як сказав Яків, таке багатство — марне. Духовний ріст можливий лише тоді, коли люди охоче діляться надбаним, а не просто накопичують статки. Тим, хто, можливо, став жертвою безсердечної поведінки багатих, чи спокусився подібними недалекоглядними цілями, Яків радив набратися терпіння. Зрештою, усіх віруючих людей — чи благословенних, чи обтяжених, чи тих, які схибили, — Яків закликав молитися, вихваляти Бога і демонструвати витривалість.

Заключні зауваження Якова стосуються здатності ділитися — ділитися статками, довготерпеливістю і молитвою.

А. Діліться статками (5:1-6)

Невідповідні вчинки, які розглядалися наприкінці част. 4, автор озвучив й у част. 5, де приділив їм більшу увагу і активніше їх засудив. Найбільше він дорікав багатим. Яків тут говорив про всіх заможних людей: і про віруючих (див. 1:10), і про невіруючих (див. 2:6). Він не закликав тут до якихось кардинальних змін, лиш рішуче застерігав, що накопичене багатство накликає біди, врешті-решт загниває і стає підставою для осуду.

1. БІДИ ВІД БАГАТСТВА (5:1)

5:1.  Той самий вигук, який міститься в 4:13, слугує вступом і до даної частини: “Нумо тепер” (досл., “Ну, вперед”). “Багаті” люди, які так часто стають об’єктом заздрощів, тут виступають об’єктом презирства та осуду Якова. Він суворо засуджував тих, хто так зухвало покладався на матеріальні здобутки, які легко піддаються гниттю. Фразу “плачте, ридайте” можна також перекласти як “обливайтеся слізьми” ( клаусате ; також в 4:9) та “вийте від горя” ( ололизонтес ; зустрічається в НЗ лиш тут). Гроші приносять радість лиш на якийсь короткий час. Адже будь-яке матеріальне багатство зрештою стає “злиднями” ( талаіпоріаіс , від талао , “терпіти, зносити”, і порос , “мозоль” або “затвердіння”).

2. ЗАГНИВАННЯ БАГАТСТВА (5:2-3)

5:2-3.  Багатство може згнити, а найвишуканішу одежу може поїсти “міль”. Це розповідь не про те, як Іван став паном, а як пан став Іваном. “Золото ... та срібло” є найжаданішими металами, які впродовж довгого часу вважалися матеріальними ознаками заможності. Хоча вони і не іржавіють в буквальному розумінні цього слова, та все ж із часом й вони втрачають свою привабливість та цінність. Золото може потемніти, а срібло — потьмяніти. Й така “іржа” засвідчить глупоту багатія й поглине його, “наче вогонь ... тіло”. Як дорогоцінний метал втрачає свій блиск, так і отрута захланності з’їдає людину. Іржавіння багатства власне й засвідчує хворобу багатіїв. Збирання скарбів на останній день лиш додасть вогню, яке зрештою й поглине втрачених.

3. ОСУД БАГАТСТВА (5:4-6)

5:4-5.  Яків не засуджував багатство як таке, лиш пожадливе ставлення до нього та погані дії, з допомогою яких воно було здобуте. Бог — не глухий, Він чує крики несправедливості від ошуканих робітників, чия “платня” затримана, і пригнічених “женців”. Навернені євреї добре знали, що Божий Закон забороняє затримувати платню (Лев. 19:13; Втор. 24:15) чи пригнічувати бідних (Прип. 3:27-28; Ам. 8:4-6; Мал. 3:5). Життя у розкоші (“розкошували”, етрипхесате ; зустрічається у НЗ лиш тут) та “у розпусті” ( еспаталесате ; зустрічається лиш тут та в 1 Тим. 5:6) нагадує про день “різанини”. Сарказм даного порівняння був очевидний для віруючих в Христа євреїв, які на власні очі бачили, яка доля спіткала найвгодованіших овець та волів на жертовнику.

5:6. Намагаючись здобути ще більше багатства, заможні люди часто зверталися в суди, де, користуючись своїм впливовим становищем, робили так, що “праведного” (тут, скоріш, йде мова не про одну якусь людину, а про всіх праведних людей) визнавали винним, засуджували і навіть карали смертю, а він і не противився (“не противиться”). Що розпочиналося, як зацікавленість грішми, завершувалося нечуйністю до вбивства.

Віруюча людина, яка прагне духовного росту, не повинна накопичувати багатство для самовдоволення. Вона має ділитися своїми статками задля Божої слави і добра інших людей.

Б. Діліться довготерпеливістю (5:7-12)

Від багатіїв Яків перейшов до занепокоєних. До цих людей він знову використав дружнє звертання “брати”. Тож тут його тон змінився. Це вже не був суворий осуд, а співчутливе втішання. Яків дорікав багатим та підбадьорював занепокоєних. Він закликав своїх братів бути довготерпеливими. Тут він визначив сенс довготерпеливості, навів декілька прикладів довготерпеливості та вказав на засвідчення довготерпеливості.

1. СЕНС ДОВГОТЕРПЕЛИВОСТІ (5:7-9)

5:7.  “Будьте, отже, ... довготерпеливі.” Яків тут мав на увазі майбутній суд грішних багатіїв. Фраза “будьте ... довготерпеливі” ( макротхимесате ) походить від складеного дієслова, яке містить слова “довго” ( макрос ) і “терпеливість” ( тхимос ). Головна думка тут полягає в тому, що слід розвивати в собі терплячість, якої вистачить на довгий час. Розмірковуйте довго. Концентруйтеся на останніх днях земного життя. Запалюйтесь повільно. Дивіться вперед, аж на день “Господнього приходу”. Сенс довготерпеливості чудово видно на прикладі хлібороба, який “чекає терпеливо” ( макротхимон ) на дощі та “дорогоцінний плід землі”.

5:8.  Значення цього прикладу цілком зрозуміле. Як і хлібороб, кожна віруюча людина має бути терпеливою (“терпіть”) і міцно триматися своєї віри (“скріпіть ваші серця”), “бо Господній прихід близький”. Повернення ( пароусіа ) Господа має спонукати кожного християнина до довготерпеливості і витривалості.

5:9. Яків закликав віруючих людей припинити скаржитися, щоб їх не було “осуджено”, бо Ісус “Суддя стоїть перед дверима”! З огляду на надію якнайскорішого повернення Христа віруючі люди зобов’язані припинити будь-які дріб’язкові суперечки, про які Яків згадував в част. 4. Як діти в шкільному класі очікують на повернення свого вчителя, так і Божі діти мають бути пильними щодо повернення Христа. Власне тому відповідна поведінка та взаємна злагода є необхідними.

2. Приклади довготерпеливості (5:10-11)

5:10.  Яків нагадав своїм єврейським братам про “пророків”, які стійко зносили “страждання”, демонструючи при цьому “довготерпіння” ( макротхиміа ; див. вірш 7), тоді як “говорили іменем Господнім”.

5:11.  “Глядіть: ми називаємо блаженними (досл., “щасливими або везучими”; макарізомен ) тих, що страждання зносять.” Далі автор навів ще один добревідомий і високошанований приклад терпеливості, який залишив Іов. Господь вшанував витривалість “Іова” численними благословеннями (див. Іов. 42:12). Цікаво, але Яків не казав, що Іов мав макротхиміа , “довготерпеливість”, а хипомонен , “стійкість, витривалість” (див. Як. 1:3; Кол. 1:11). Іов страждав і при цьому демонстрував витривалість, хоча й виявляв нетерпимість до Бога!

Яків підсумував: “Господь бо повний співчуття і милосердя.” Фраза “повний співчуття” — це складений прикметник ( полиспланчнос , від полис , “багато” і спланчна , “внутрішні органи” або “місцезнаходження почуттів”). У Новому Завіті зустрічається лиш тут. Слово “милосердя” ( оіктірмон , від дієслова оіктеіро , “співчувати”) також нечасто зустрічається: лиш тут та в Лк. 6:36.

3. ЗАСВІДЧЕННЯ ДОВГОТЕРПЕЛИВОСТІ (5:12)

5:12. “А перш за все, брати мої, — підсумував Яків, — не кляніться.” Бо хто справді демонструє витривалість і довготерпеливість, тому немає потреби виголошувати клятви “ні небом, ні землею, ні якою іншою клятвою” і цим засвідчувати певність свого слова. (Слово “кляніться” стосується не богохульства, а заприсягнення). Якщо людина каже “так”, то це має бути “так”, якщо ж “ні”, то “ні” (див. Мт. 5:37). Той факт, що Господь — Суддя, який стоїть перед дверима (Як. 5:9), — невдовзі повернеться, є достатньою спонукою до такої чесності та відданості своєму слову, бо в іншому випадку можна і “під суд ... впасти”.

В. Діліться молитвою (5:13-20)

Яків дуже вдало завершив своє послання, підкресливши надзвичайне значення молитви. Найбільшою допомогою однієї віруючої людини іншій може бути лиш щира молитва. Адже вона є прямим засвідченням турботи і небайдужості. Молитва — це безпосереднє звернення до Особи, Яка може задовольнити будь-яку потребу, незалежно від того, наскільки це складно чи начебто нереально зробити. Щоб ділитися молитвою, віруюча людина має бути чуйною до потреб іншого, брати активну участь у молитвах за задоволення цих потреб та визнавати важливе значення цих потреб.

1. ЧУЙНІСТЬ ДО ПОТРЕБ (5:13)

5:13.  Мабуть, найбільшими слабкостями середньостатистичної церкви наших днів є сфери молитви і хвали. Причину цих слабкостей слід шукати в нечуйності. У нашому житті завжди є чимало підстав як для молитви, так і для хвали. Страждання має спонукати до молитви. Достаток — до хвали. Яків використав декілька запитань, щоб привернути увагу до цих очевидних істин. “Страждає хтось між вами?”. Слово “страждає” ( какопатхеі ; див. вірш 10) стосується усіх можливих страждань. “Радіє хтось? Хай псалми співає.” Слово “псалми” ( псаллето ) колись означало “грати на струнному інструменті”. Це дієслово зустрічається у Новому Завіті лише чотири рази (див. Рим. 15:9; 1 Кор. 14:15; Еф. 5:19).

2. МОЛИТВА В ПОТРЕБАХ (5:14-18)

5:14-15. Тут Яків озвучив третє запитання, а потім дав на нього розгорнуту відповідь. “Нездужає хтось між вами?” Тут знаходимо підтвердження про  Святе Таїнство  Єлеопомазання.

Слово “нездужає” використовується в Євангеліях стосовно тілесних хвороб.

Яків говорив тут про людину, прикуту до ліжка, хвору чи недужу. Він звертався до зморених людей, які стали слабкими і морально, і духовно під тиском різноманітних страждань. Ось ці люди мали кликати на допомогу пресвітерів церковних. Тут слід згадати, що перші церковні служителі вже отримували вказівки (1 Сол. 5:14) підбадьорювати “малодушних” та підтримувати “безсилих” ( астхенон ).

Яків сказав, що пресвітери мають помолитися “над ним, помазавши його олією (звершити Святе Таїнство Єлеопомазання). Яків пропонував тут звершити Святе Таїнство Єлеопомазання як спосіб божественного лікування. Отож, Які мав тут на увазі, що слабкого ( астхенеі ) та змореного ( камнонта ) слід доглянути, підбадьорити та втішити, і зробити це мали пресвітери, помазавши його олією, звершивши над ним Святе Таїнство Єлеопомазання та помолившись за нього.

Невтішному, пригніченому, втомленому та змореному християнинові завжди є спосіб допомогти, бо “молитва віри спасе (тобто поверне втіху і духовну міць) недужого (досл., “змореного”), та й Господь його підійме”.

Ця допомога стосується душі і тіла християнина. Про це свідчать і наступні слова Якова: “ .... і як він гріхи вчинив, вони йому простяться.” Тут ідеться  як про тілесне так і духовне одужання.

5:16.  Висновок очевидний: “Сповідайте, отже, один одному гріхи ваші й моліться один за одного.” Взаємна турбота один про одного є дуже дієвим способом побороти пригніченість і занепад духом. Одужання ж тут приносить сповідь та молитва. За наявності цих складових і дійсно відбувається оздоровлення (“щоб вам видужати”)  душі і тіла ( аітхете ; див. Мт. 13:15; Євр. 12:13; 1 Пт. 2:24). “Ревна молитва праведника має велику силу.” Бо вона й справді допомагає отримати необхідну допомогу від Бога. Тут, звісно ж, йде мова про два заключні вірші послання Якова. Якщо ж у Як. 5:14-16 розповідається про тілесне одужання, тоді ці вірші важко поєднуються як з попередніми, так і з наступними віршами.

5:17-18.  Яків знову навів приклад, добре відомий єврейській аудиторії читачів. Спершу він згадав пророків (вірш 10), потім — Іова (вірш 11), а тепер — Іллю. Яків сказав, що “Ілля був чоловік такий самий” і так само страждав. Фразу “чоловік такий самий” можна було перекласти як “чоловік, який подібне відчував” або ж “чоловік, який страждав подібним чином” ( хомоіопатхес ; див. какопатхеі  у віршах 10, 13). Іллі були відомі всі слабкості людської натури, але коли “він почав молитися” ( просеуче просеиксато ), спинився дощ, а згодом повернувся (1 Цар. 17:1; 18:41-46). Звісно, щоб таке робити, потрібна щира і наполеглива молитва. Напівмолитва ж завжди залишатиметься без відповіді (див. Як. 1:6-8).

3. ЗНАЧЕННЯ ПОТРЕБ (5:19-20)

5:19-20.  Останнє звернення Якова до своїх читачів є дуже чуйним і втішним для людей, які допомагають змореним та пригніченим християнам і тим, які зійшли із правильного шляху. “Мої брати, — написав він, — коли хтось із вас відступить від правди і коли хтось його наверне, хай знає, що той, хто навернув грішника з хибної його дороги, спасе його душу від смерти і силу гріхів покриє.”

Люди, які зійшли із вірного шляху, власне і є тими “недужими” в церковній родині. Грецьке слово, використане тут ( планетхе ) означає, що ця людина зійшла зі свого шляху і безнадійно втрачена. Слово ж “планета”, запозичене від грецького планетхе , характеризує небесні світила як “зорі блукаючі” (див. Юд. 13), що не мають свого фіксованого місця, як інші.

Того, хто заблукав, слід повернути назад. Тут Яків говорив  про проповідування Євангелія, та повернення у лоно християнської родини,  про відкуплення та взаємопідтримку. Порятунок — це справді доблесна справа. Адже тоді заблукала вівця отримає спасіння від “смерти” і “силу гріхів (гріхи того, кого повернули, а не того, хто повернув) покриє” (див. 1 Пт. 4:8). Вона зможе й надалі йти своїм шляхом до духовної досконалості.

Яків залишив цілком зрозумілі вказівки стосовно того, як саме досягти практичної святості й духовної досконалості. Його доволі різкі заклики мали на меті розбудити сумління і розбурхати душі любих йому братів-євреїв. Впевнено ступайте у вірі, служіть співчутливо, розмовляйте тактовно, коріться смиренно і діліться охоче. Віруюча людина має бути такою, якою її хоче бачити Бог, робити те, що від неї хоче Бог, розмовляти так, як цього бажає від неї Бог, відчувати те, що від неї вимагає Бог, і ділитися тим, що дарує їй Бог. Духовна зрілість стосується усіх аспектів життя.

БІБЛІОГРАФІЯ

Adamson, James B. The Epistle of James . The New International Commentary on the New Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1976.

Barcley, William. The Letters of James and Peter . 2d ed. Philadelphia: Westminster Press, 1960.

Davids, Peter H. The Epistle of James.  The New International Greek Testament Commentary. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

Gaebelein, Frank E. The Practical Epistle of James . Great Neck, N.Y.: Doniger and Raughley, 1955.

Harrop, Clayton K. The Letter of James . Nashville: Convention Press, 1969.

Hiebert, D. Edmond. The Epistle of James . Chicago: Moody Press, 1979.

Manton, Thomas. A Practical Commentary or An Exposition with Notes on the Epistle of James . London: John Gladding, 1840.

Mayor, Joseph B. The Epistle of St. James: The Greek Text with Introduction Notes and Comments . Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1978.

Mitton, C. Leslie. The Epistle of James.  London: Marshall, Morgan & Scott, 1966.

Motyer, J.A. The Tests of Faith. London: InterVarsity Press, 1970.

Oesterley, W.E. “The General Epistle of James.” In The Expositor’s Greek Testament , vol. 4. Reprint. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1976.

Plumptre, E.H. The General Epistle of St. James . The Cambridge Greek Testament for Schools and Colleges. Cambridge: University Press, 1893.

Reicke, Bo. The Epistles of James, Peter and Jude . The Anchor Bible. Garden City, N.Y.: Doubleday & Co., 1964.

Robertson, A.T. Studies in the Epistle of James.  New York: George H. Doran, 1915.

Ropes, James H. A Critical and Exegetical Commentary on the Epistle of St. James.  The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1916.

Ross, Alexander. The Epistles of James and John . The New International Commentary on the New Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1954.

Strauss, Lehman. James Your Brother . New York: Loizeaux Brothers, 1956.

Tasker, R.V.G. T he General Epistle of James . The Tyndale New Testament Commentaries. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1957.

Vaughan, Curtis. James: Bible Study Commentary.  Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1974.