КОЛОСЯН

ВСТУП

Апостол Павло написав Послання до Колосян приблизно у 60-62 роках н.е. під час свого ув’язнення в Римі. Даним Посланням він мав намір відкоригувати хибне вчення, що з’явилося в азійському місті Колосси.

Автор . Той факт, що автором Колосян є саме Павло, підтверджують чимало зовнішніх і внутрішніх свідчень. У Кол. Павло три рази згадується у першій особі (1:1; 1:23; 4:18). Тут також присутні чисельні згадки про співпрацівників Павла, серед яких Тихик (4:7), Онисим (4:9), Аристарх (4:10), Марко (4:10), Юст (4:11), Епафр (4:12), Лука (4:14), Димас (4:14) та Архип (4:17). Стиль написання та зміст Колосян нагадують Послання до Ефесян, яке було написано приблизно у той самий час і, скоріш за все, саме його мав на увазі Павло, коли згадав про “лист Лаодікеї” (4:16).

Хоча 34 грецькі слова зустрічаються лише у Кол., вони є характерними для теми книги та узгоджуються з роздумами Павла. Тут іде мова про такі слова, як “видиме” (1:16), “першенство” (1:18), “доповняю” (1:24), “філософією” (2:8), “Божества” (2:9) та інші.

Завершення Послання до Ефесян засвідчує той факт, що саме Тихик доправляв і те, і це послання (Еф. 6:21; див. Кол. 4:7). Власне це й допомагає засвідчити, що саме Павло був автором Послання до Колосян.

Зовнішні свідчення того, що автором є Павло, переконливі, незважаючи на заяву деяких науковців стосовно того, що єресь, супроти якої виступає тут Павло, є гностицизмом другого століття. Адже існує чимало підстав твердити, що єресь, про яку йдеться у Кол. (принаймні в її початковій формі), вже була за часів Павла. А з огляду на інші згадки про єресь у книгах, автором яких, поза всяким сумнівом, є Павло, стає цілком зрозуміло, що саме він написав і Послання до Колосян (див. 1 Кор. 15; Гал. 1-2; 2 Сол. 2).

У Кол. містяться певні стилістичні відмінності, наприклад, незвичайні словосполучення в родовому відмінку: “надія слави” (1:27), “тіло плоті” (2:11, НАСБ), “ріст ... від Бога (2:19, НАСБ), “нагорода ... спадщини” (3:24, НАСБ). Однак, як Дональд Гатрі вірно зауважив, “стилістичні відмінності, загалом, свідчать про зміну обставин або теми” ( New Testament Introduction . Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1973, 9. 553).

Одним із найпереконливіших свідчень того факту, що саме апостол Павло написав Послання до Колосян у першому столітті, є його спорідненість з Посланням до Филимона, автором якого, поза всяким сумнівом, є Павло. (1) В обох книгах міститься згадка про Тимотея поруч із іменем Павла у вступних віршах (Кол. 1:1; Флм. 1). (2) В обох книгах вітання надсилаються від Аристарха, Марка, Епафра, Луки і Димаса (Кол. 4:10-14; Флм. 23-24). (3) Діяльність Архипа згадується в обох книгах (Кол. 4:17; Флм. 2). (4) Слуга Онисим також згадується в обох книгах (Кол. 4:9; Флм. 10).

Час і місце написання . Як зазначено у Діян. 28:20, Павло писав Кол. з Риму під час свого першого там ув’язнення. В той час Павло також написав Послання до Ефесян і Послання до Филимона (приблизно 60-62 роки н.е.). У Флм. 1, 9 Павло назвав себе в’язнем “Христа Ісуса”. В Еф. також є згадка про те, що Павло “в’язень” (Еф. 3:1; 4:1). Окрім того, в Еф. зазначено, що Тихик доправляв послання від Павла у їхні землі (Еф. 6:21; див. Кол. 4:7). Оскільки останні нотатки Діянь Апостолів датуються приблизно 60-62 роками, Послання до Колосян було, вочевидь, написано під час цього дворічного ув’язнення. А заважаючи на те, що ні в Кол, ні в Еф, ні в Флм. не міститься згадки про звільнення Павла з в’язниці, очікування чого є у Флм. 1:19-21, можна припустити, що Послання до Колосян було написано раніше за Послання до Филип’ян.

Місто Колосси знаходилося в долині річки Лікус, приблизно за 100 миль на схід від Ефесу, у Малій Азії. Його назва, ймовірно, походить від слова Colossus, що означає “велика статуя”, яке у свою чергу могло взяти свою назву від незвичайної форми тутешніх кам’яних родовищ. Колосси знаходилися приблизно за 12 миль від Ієраполісу та Лаодікеї, які також були в цій долині (див. розміщення цих трьох міст на карті між Діян. та Рим.) Ці землі мали багаті родовища різноманітних мінералів, а також тут часто траплялися землетруси і були родючі пасовища. Декілька фраз у Кол. вказують на те, що Павло не відвідував це місто (Кол. 1:7; 2:1; 4:12).

Привід для написання. Обставиною, яка спонукала Павла написати Послання до Колосян була, вочевидь, поява там хибного вчення, єресі. Це спотворене вчення, скоріш за все, було початком того, що з часом (у другому столітті) розвинулося у гностицизм. Йому були притаманні декілька характерних особливостей. (1) Воно мало єврейське коріння і наголошувало на необхідності дотримуватися правил та обрядів Старого Завіту. (2) Воно було філософським і підкреслювало важливість певного чи глибшого знання ( гносіс ). (3) Воно передбачало поклоніння ангелам як посередникам між людьми та Богом (2:18). (4) Воно сповідувало винятковість та підкреслювало особливі привілеї й “досконалість” тих, хто належав до цієї філософської еліти. (5) Воно також було Христологічним. Але цей початковий гностицизм заперечував божественність Христа, завдяки чому з’явилося одне з найвеличніших проголошень божественності Христа, яке з усього Святого Письма є саме тут (1:15-16; 2:9).

Цілі . Павло, здається, мав на думці три цілі, коли писав Послання до Колосян. Перша: він намагався показати божественність і верховенство Христа, як противагу єресі колосян (1:18; 2:9). Друга: він хотів повести віруючих людей до духовної зрілості (1:28; 2:6-7). Третя: він хотів повідомити їх про власний стан справ і попрохати молитися за нього (4:2-8).

Зміст . Зміст Послання можна коротко передати наступним чином: “Вітаємо вас, брати (1:1-2). Ми дякуємо Богові за вашу віру та любов (1:3-8) і просимо Бога розкрити вам повне знання Його волі. Ми молимося, щоб ви дали плоди для Христа, який відкупив вас (1:9-14). Адже Христос, наш Творець і Голова, є верховним над усім (1:15-20). І через смерть Христа Бог примирився з вами, хоча колись ви були чужинцями для Нього і Його ворогами (1:21-23). Отож, я радію, що можу страждати за церкву, завдяки чому про повноту Бога можуть дізнатися язичники (1:24-27). Саме задля цього ми трудимося і хочемо, щоб кожен отримав досконалість у Христі (1:28-29). Адже уся правдива мудрість і знання знаходяться в Христі (2:1-5). Отож, брати, як ви розпочали свій поступ у Христі, так і йдіть у Ньому далі (2:6-7).

А тепер, не дайте себе ошукати: повнота Бога є лиш у Христі одному, а не в пустій людській філософії (2:8-10). Й оскільки ви ототожнилися з Христом через хрещення, вам не має потреби жити за юдейськими законами (2:11-17). Й не дайте викрасти у вас вашу нагороду, відвернувши вас від Христа, вашої Голови (2:18-19). Оскільки ви померли разом із Христом, вам не треба підкорятися (легалістичним) законам цього світу (2:20-23). І оскільки ви воскресли разом із Христом, ви маєте думати про небесне (3:1-4). Тож поховайте свої гріховні звичаї цього світу (3:5-11) й одягніться у чесноти Христа (3:15-17).

З огляду на вашу нову прославлену єдність із Христом я закликаю дружин слухати своїх чоловіків, чоловіків — любити своїх жінок, дітей — коритися батькам, батьків — не дратувати своїх дітей, рабів — виконувати вказівки своїх панів, а панів — бути справедливими зі своїми рабами (3:18-4:1).

Брати, моліться за те, щоб я міг проповідувати цю звістку переконливо і зрозуміло, а ви поводилися мудро з тими, що назовні (4:2-6). Мої співробітники у Господі надсилають вам вітання (4:7-15). Обміняйтеся листами з мешканцями Лаодікеї та попросіть Архипа завершити свою проповідницьку діяльність (4:16-18).”

ПЛАН

І. Стосовно вчення: Глибше життя у Христі (1:1-2:7)

А. Вітання (1:1-2)

Б. Подяка (1:3-8)

В. Прохання (1:9-14)

Г. Вивищення Христа (1:15-20)

Ґ. Примирення через Христа (1:21-23)

Д. Об’явлення тайни Христа (1:24-27)

Е. Досконалість у Христі (1:28-29)

Є. Навчання (мудрість) у Христі (2:1-5)

Ж. Заклик жити у Христі (2:6-7)

ІІ. Стосовно суперечливих питань: Вище життя у Христі (2:8-23)

А. “Гностицизм” помиляється: божественність у Христі (2:8-10)

Б. Легалізм помиляється: дійсність у Христі (2:11-17)

В. Містицизм помиляється: головування у Христі (2:18-19)

Г. Аскетизм помиляється: звільнення у Христі (2:20-23)

ІІІ. Стосовно духовного боку: Внутрішнє життя у Христі (3:1-17)

А. Шукайте духовні цінності (3:1-4)

Б. Полишайте гріхи колишнього життя (3:5-11)

В. Набувайте чесноти нового життя (3:12-17)

IV. Стосовно практичного застосування: Зовнішнє життя у Христі (3:18-4:18)

А. Вдосконалення приватного життя (3:18-4:1)

Б. Вдосконалення життя у молитві (4:2-4)

В. Вдосконалення публічного життя (4:5-6)

Г. Вдосконалення особистого життя (4:7-17)

Ґ. Вітання (4:18)

КОМЕНТАРІ

І. Стосовно вчення: Глибше життя у Христі (1:1-2:7)

А. Вітання (1:1-2)

1:1-2.  Усі свої послання, окрім двох найперших (1 і 2 Сол.) і свого особистого листа до филип’ян, Павло розпочинав згадкою про те, що він “апостол” (див. таблицю “Вступи Павла до його послань” поблизу Рим. 1:1-7). Він не був одним із Дванадцяти апостолів (Діян. 1:21-26), які перебували з Христом від самого початку Його проповідницької діяльності на землі (Діян. 1:22; Лк. 1:2; Йн. 15:27). Тим не менш, він бачив воскреслого Христа (1 Кор. 9:1; 15:8-9) і володів особливими чудодійними силами, які мали лише істинні апостоли (2 Кор. 12:12; див. Євр. 2:3-4).

Тимотей був тут з Павлом, як і вже не раз (див. 2 Кор. 1:1; Флп. 1:1; 2 Сол. 1:1). Батько Тимотея був язичником (Діян. 16:1), а його мати й бабуся — побожними єврейками (2 Тим. 1:5), з допомогою яких він ще з дитинства почав вивчати Старий Завіт Святого Письма (2 Тим. 3:15). Павло взяв до себе Тимотея під час своєї другої місіонерської подорожі, у Лістрі, де він “мав добру славу між братами” (Діян. 16:2). Апостол приділяв багато часу вихованню Тимотея й адресував два свої останні листа саме йому.

Павло звернувся до віруючих колосян фразою “святим у Колоссах і вірним братам у Христі”. Отож, вони були святі, обрані й відокремлені для Бога. Тут пригадується вступ до Ефесян, де присутня фраза “святим, що в Ефесі і вірним у Христі Ісусі” (Еф. 1:1). Характерне вітання Павла “благодать вам і мир” містить слово чаріс  (“благодать”), що є варіантом звичайного грецького вітання чаіре  (див. Лк. 1:28), а також звичайне привітальне єврейське слово “мир”. Отож, Павло бажав їм Божої благодаті (милості) і здорових умов життя (мир).

Б. Подяка (1:3-8)

1:3-4.  Виголошення довгих подяк Богові було характерною особливістю молитов Павла (Рим. 1:8; 1 Кор. 1:14; Еф. 1:6; тощо), хоча в Гал. і 2 Кор. цього немає. Тут Павло дякує Богові за те, що Він є джерелом доброти у Своїх людях. Як сказав Павло, цю подяку він озвучував, “молячися”, і тому, що почув (від Епафра, Кол. 1:7; див. 4:12) про їхню зростаючу “віру в Христа Ісуса та про любов”, яку вони мали “до всіх святих”. Тут молитва є значно ширшим, більш всеохоплюючим актом поклоніння, куди входили подяка й клопотання (див. Мт. 6:7; Діян. 16:25).

1:5.  Павло дякував Богові за “віру ... та ... любов ... задля надії”.

Ці три чесноти — віра, любов і надія — є улюбленими для Павла (див. 1 Кор. 13:13; 1 Сол. 1:3) й Петра (1 Пт. 1:3, 5, 22). Віра — це душа, яка дивиться вверх  на Бога, любов дивиться назовні  на інших, а надія дивиться вперед  у майбутнє. Віра ґрунтується на колишніх діяннях Христа, любов діє в теперішньому часі, а надія передбачає майбутнє. І хоча “без віри не можливо подобатися Богу” (Євр. 11:6) і “надія ж не засоромить” (Рим. 5:5), тим не менш, “найбільша з них — любов” (1 Кор. 13:13). Любов колосян поширювалася на “всіх святих” (Кол. 1:4) або усіх віруючих людей і, мабуть, не лише з міста Колосси, а й звідусіль (див. 1 Сол. 1:7-8 стосовно подібної подяки).

Віра та любов існують “задля ( діа ) надії”, упевненості в тому, що Бог зробить у майбутньому. Ця певність веде до більшої довіри до Бога і до глибшої любові до інших. Це упевнене очікування повернення Христа, яке називається блаженною надією (Тит. 2:13), здійснює безпосередній вплив на поведінку віруючих людей (див. 1 Сол. 4:13-18; 1 Йн. 3:3).

Ця надія “збережена на небі”, бо Христос, сама суть цієї надії, знаходиться там. Без Христового Вознесіння на небеса (Діян. 1:10-11) і Його повсякчасного посередництва задля віруючих людей (Євр. 7:25; 1 Йн. 2:1) у них не буде жодної надії (див. 1 Кор. 15:16-19). Дана звістка — це Євангелія “правди” (див. Еф. 1:13; 2 Тим. 2:15; Як. 1:18), як зазначив тут і не тільки (див. 1 Кор. 15:1-3; Рим. 10:9-10) Павло.

1:6. Павло дякував Богові, бо Євангелія поширювалася “у всьому світі”. Насправді, використовуючи очевидну гіперболу, Павло написав у вірші 23, що Євангелія проповідувалася “всьому створінню, що під небом” (див. Рим. 1:8). Однак Павло наголосив не лише на універсальності доброї новини, але й також на її практичності, адже вона “дає плоди і зростає”. Як і дерево, яке приносить плоди та росте, Євангелія дає духовні “плоди” у житті віруючих людей (див. “плід Духа”, Гал. 5:22-23; “плодів праведности”, Флп. 1:11), шириться серед людей і здійснює на них безпосередній вплив (див. ті самі слова “приносячи плід” та “зростаючи” у Кол. 1:10). Єресь (така як у місті Колосси) обмежена певною місцевістю і є шкідливою, а правда — всесвітня і корисна. Однією з беззаперечних ознак правдивої Євангелії є Божа “благодать ... в правді”. Дехто проповідує іншу Євангелію, яка взагалі не є Євангелією (Гал. 1:6-7). Це тому, що така Євангелія проповідує благодать і діяння або віру і діяння, а правдива Євангелія проповідує лише благодать (Рим. 11:6; Еф. 2:8-9; Тит. 3:5-7).

1:7. Колосяни “навчилися” Євангелії “від Епафра”, який, вочевидь, і заснував церкву у місті Колосси (див. 4:12). Павло назвав його своїм любим товаришем “в службі”, що було доволі скромним описом великого апостола, а також “вірним Христовим слугою”, що, безумовно, протиставляло його тим невіруючим людям, які то тут, то там підривали віру Божого стада (див. 2 Кор. 11615; 2 Пт. 2:1-3, 12-19). Павло сказав подібне і про Тихика: “ ... вірний слуга і співробітник у Господі” (Кол. 4:7). Епафр був у Римі разом з Павлом, адже апостол назвав його своїм товаришем “неволі” (Флм. 23). “Епафр” — це скорочено від Епафродит, про якого йде мова у Флп. 2:25 та 4:18. Це могла бути одна людина або ж різні, оскільки дане ім’я було доволі поширеним.

Як сказав Павло, Епафр проповідував “для” колосян, імовірно, як представник Павла (див. Флп. 2:25; 4:18 щодо подібної ситуації). Це, звісно ж, свідчить про те, що Павло не відвідував місто Колосси особисто (див. Кол. 2:1). Та хоча Епафра відрядив до них сам Павло, він, перш за все, був “Христовим слугою”.

1:8.  Епафр не лише приніс добру новину про Христа у місто Колосси, але й також повідомив ув’язненому Павлові добру новину про їхню “любов ... духовну” до Христа. Віруючі люди є в Духові, а Дух — у них (Рим. 8:9). Тому їхня “любов ... до всіх святих” (Кол. 1:4; див. вірш 5) походила від Святого Духа, який мешкав у них. Дещо в іншому місці Павло засвідчив, що з “любов'ю Духа” (Рим. 15:30) віруючі люди виявляють “плід Духа” (Гал. 5:22).

В. Прохання (1:9-14)

1:9. “Тому” що Павло почув добру про них новину від Епафра, він продовжував молитися за них. Невпинна молитва Павла (“ми ... не перестаємо за вас молитися”; див. 1 Сол. 5:17) не означає, що він молився, не роблячи жодних перерв, а що він ніколи не забував помолитися за них під час своїх щоденних та регулярних молитов (див. Діян. 20:31; Еф. 1:16). Слово “молитися” (Кол. 1:9) — це загальна назва процесу виголошення молитви ( просеучоменоі ); також зустрічається у вірші 3. А слово “просити” передає значення “клопотання або прохання” ( аітоуменоі ).

У першу чергу Павло попросив, щоб віруючі колосяни “дійшли до повного спізнання Божої волі”. Апостол використав тут два ключові слова: “повного” ( плероо ) та “спізнання” ( епігносіс , також зустрічається у вірші 10 і 3:10). Перше слово передбачає цілковите сповнення чимось, а друге — повне і глибоке розуміння. Таке знання Божої волі дає не тілесний розум (який “роздимає”, 1 Кор. 8:1), а Святий Дух, який освітлює душу віруючої людини (1 Кор. 2:5-6, 13), і Слово Боже. Божа воля, об’явлена у Біблії, стала відомою віруючим людям завдяки навчальній діяльності Святого Духа. До цього Павло додав: “в усякій мудрості ( сопхіа ; зустрічається шість разів у Кол. 1:9, 28; 2:3, 23; 3:16; 4:5)”, тобто у практичному розумінні, яке сходить від Бога (Як. 1:5; 3:15), та “духовнім розумінні ( синесеі ; також зустрічається в Кол. 2:2)”, що допомагає здійснювати правильний аналіз різних ситуацій і приймати якнайкращі рішення. На відміну від цього лжеучителі могли запропонувати лише “вигляд мудрости” ( сопхіа ; 2:23), яка полонила їхній розум і життя легалістичними правилами. Але справжня духовна мудрість зміцнює й звільняє (Еф. 4:14). Знання (чи розуміння, чи інтелект) і мудрість часто взаємозв’язані у Святому Письмі (див. Вих. 31:3; Втор. 4:6; Іс. 11:2; 1 Кор. 1:19). А початком і того, і іншого слугує острах Господній (див. Прип. 1:7; 9:10).

1:10.  Виголошуючи дане прохання, Павло ставив собі за мету наступне: “щоб жити вам життям, достойним Господа.” Справжнє спізнання Христа об’являється через повну трансформацію людської душі і її уподібнення Христові. Слово аксіос , “достойним”, означає “рівнозначним, відповідним”. Віруючі люди мають відповідати Господнім стандартам і бути святими, як і Він (див. 1 Пт. 1:15). Метою достойної поведінки віруючих людей має бути їхнє бажання “подобатися Йому в усьому”, передбачати і виконувати Його побажання стосовно кожного аспекту життя (див. Еф. 5:10). Просто подобатися людям — недостатньо для Христового слуги (Гал. 1:10; Еф. 6:6; Кол. 3:22; 1 Сол. 2:4). І справді, Павло поставив собі за головну ціль у житті подобатися Богові, а не людям (2 Кор. 5:9). Таке боговгодне життя дає наступні наслідки: приносить “плід” і зростання (Кол. 1:10), зміцнення “всякою силою” (вірш 11) та виголошення подяки (вірш 12). Перші два пункти пов’язані: “приносячи плід у всякому доброму ділі і зростаючи у спізнанні ( епігносеі ) Бога (Павло використав ті самі слова: “дає плоди і зростає” у вірші 6)”. Коли людина демонструє плід віри (див. Мт. 7:16; Гал. 5:22-23), вона й особисто у цій вірі зростає (див. Еф. 4:13) та приходить до глибшого “спізнання” ( епігносіс ; див. Кол. 1:9) Бога. Як зазначив Августин: “Віра — це крок до розуміння, а розуміння — це винагорода за віру.”

1:11.  Духовна сила є третім наслідком спізнання Божої волі і боговгодного життя. Фраза “покріплені всякою силою завдяки Його славній потузі” містить три слова зі значенням “сила”: “покріплені”, динамоуменоі ; “силою”, динамеі , духовна життєва сила; і “потузі”, кратос  (“сила, що долає опір”; у НЗ використовується виключно стосовно Бога). Ця Богом дарована сила дає змогу “осягнути всяку витривалість і довготерпеливість”. Таку витривалість (див. Як. 1:3) демонстрував Іов (Як. 5:11). До цієї витривалості Павло додав “довготерпеливість”, слово, яке зазвичай пов’язують із незлобливістю та лагідністю (як в 1 Кор. 13:4). Витривалість і довготерпеливість часто ототожнюються (див. 2 Кор. 6:4, 6; 2 Тим. 3:10; Як. 5:10-11). Витривалість ( хипомоне , досл., “стійкість під впливом чогось”) передбачає непіддатливість під впливом страждань, а довготерпеливість ( макротхиміа , досл., “тривала стриманість”; див. Кол. 3:12) означає самоконтроль й відсутність бажання миттєво на щось відреагувати. Нестача витривалості часто призводить до зневіри чи занепаду духу, а нестача довготерпеливості — до гніву чи помсти (див. Прип. 15:18; 16:32).

Усе це можливо лише “завдяки Його славній потузі” (досл., “потузі Його слави”). Слава передбачає прояв досконалості. Це — зовнішній вияв внутрішньої природи Бога. В Еф. 1:19-20 Павло вже писав про Божу безмірну “велич” ( динаміс ) та діяння (“діянням”, енергеіан ) “могутности ( кратоус ) Його сили ( ісчиос )”, які підняли Христа з мертвих.

1:12-13.  За таку силу, яка дає віруючим людям довготерпеливість, вони мають “із радістю”, не зі смутком, дякувати “Отцеві”, від якого сходить усяке добро і досконалий дар (Як. 1:17).

Вияв вдячності, четвертий наслідок здійснення Божої волі і боговгодного життя, є леймотивом духовного життя. Павло вже якось закликав віруючих людей: “За все дякуйте” (1 Сол. 5:18) і “в усьому появляйте Богові ваші прохання молитвою і благанням з подякою” (Флп. 4:6). Ще чотири рази у Колосян (3:15-17; 4:2) Павло зобов’язував віруючих людей бути вдячними. Радість також є частиною плоду Духа (Гал. 5:22), що стало можливим завдяки Євангелії (див. Іс. 29:19; Йн. 16:20; Діян. 13:52). Тут Павло закликав дякувати за те, що Бог “зробив нас гідними (див. 2 Кор. 3:6) мати участь у долі святих (тобто в скарбах царства, які належать віруючим людям; Еф. 1:7)”. Якщо усе це підсумувати, то виходить, що хоча віруючі люди самі по собі не є достатньо сильними і не можуть відповідати усім Його вимогам, Бог додасть цієї сили і змоги, щоб вони розділили спадок Його святих людей. Цей спадок, “участь у долі” ( тен меріда тоу клероу , досл., “пакунок долі”) нагадує про те, як обіцяна земля стала спадком ізраїльтян за Ісуса Навина (ІсНав. 14:2). Цей спадок є “у світлі” (див. 2 Кор. 4:6; 1 Пт. 2:9). (У НМВ, де тут є слово “царстві”, якого в оригіналі грецькою мовою немає, присутня наступна фраза: “у царстві світлі”.) Це світло є духовною сферою, куди “Він ... переніс” віруючих людей “із влади ( ексоусіас ) тьми” (Лк. 22:53; Діян. 26:18; Еф. 6:12), “вирвав нас”, порятував (див. Йн. 3:19-20). З допомогою Христа віруючі люди змогли покинути царство бунту й оселитися у царстві свого законного Царя, Божого “улюбленого Сина” (досл., “Сина Його любові”; див. 1 Йн. 4:8, 16). Х. Б. Лайтфут каже, що дану фразу слід розуміти наступним чином: “Сина, який втілює і проявляє Божу любов” ( St. Paul’s Epistles to the Colossians and to Philemon , p. 142). Але Г. К. Мул стверджує, що вона слугує засвідченням того факту, що саме Син є “благословенним Об’єктом любові Отця ... Його найбільшим Улюбленцем” ( The Epistles of Paul the Apostle to the Colossians and to Philemon , p.75). Таке пояснення видається слушним (див. Еф. 1:6).

1:14.  Через Христа, Божого “улюбленого Сина”, християни мають “відкуплення, прощення гріхів”. Подібний уривок в Еф. 1:7 містить тут також фразу “Його кров’ю” (яка є у деяких рукописах). Слово “відкуплення” ( аполитросін ) означає “порятувати, сплативши ціну викупу” (див. таблицю “Слова Нового Завіту зі значенням викупу”, поблизу Мк. 10:45), а слово “прощення” ( апхесін ) — “пробачення як дар Того, Хто відкупив”. Це звільнення стало можливим лише завдяки жахливій ціні, яку Христос заплатив на хресті (див. Рим. 3:24-26).

Г. Вивищення Христа (1:15-20)

Озвучивши своє прохання про просвітлення колосян стосовно викупної діяльності Бога у їхньому житті, Павло плавно перейшов до головної думки даного послання — вивищення і вищість Христа. У даному розділі (вірші 15-20) Павло озвучив сім унікальних характеристик Христа, які засвідчують, що Він і дійсно має “першенство” (вірш 18). Христос є: (1) образом Бога, (2) первородним усякого Створіння, (3) Творцем всесвіту, (4) Головою Церкви, (5) первородним з мертвих і (7) Тим, Хто примиряє усе. Більш ніде у Святому Письмі немає переліку з такою кількістю характеристик Христа і Його божественності. Христос — Всевишній Всесвіту!

1:15. По-перше, Христос — “образ невидимого Бога”. Окрім очевидної вказівки на подібність (див. 2 Кор. 4:4), слово “образ” передбачає представлення і демонстрацію. Як відбиток голови суверена на монеті, так і Христос — це “образ Його істоти (Отця)” (Євр. 1:3). Ісус якось сказав: “Хто Мене бачив, той бачив Отця” (Йн. 14:9). Кожен, хто бачив Христа, видимий прояв невидимого Бога, той опосередковано бачив самого Бога. Адже “ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, ... — той об'явив” (Йн. 1:18). Павло вже писав про невидимого Бога (1 Тим. 1:17). Христос же є досконалим видимим представленням і демонстрацією цього Бога. Хоча слово “образ” не завжди передбачає досконале відтворення (див. 1 Кор. 11:7), присутній тут контекст вимагає саме цього розуміння. І справді, як і слово “форма” ( морпхе ; перекладене як “природі” в Флп. 2:6-7), еікон  позначає ту саму сутність або суттєве втілення чогось або когось. В Євр. 10:1 слова “тінь” і “самий образ” ( еікон ), що є Христос, протиставляються (див. Кол. 2:17). Тому й “першенство” Христа, перш за все, проявляється у Його стосунках з Богом Отцем. Христос є досконалим відтворенням і виявом Бога.

По-друге, “першенство” Христа видно у Його стосунках зі Створінням. Він — “первородний усякого Створіння”. Хоча з граматичної точки зору цю фразу можна перекласти як “первородний у  Створінні”, контекст робить таке тлумачення неможливим з наступних п’яти причин: (1) Головною темою даної частини (як і книги) є необхідність показати верховенство Христа над  усім. (2) Інші фрази стосовно Христа у даному розділі (такі як “все було Ним ... створене” [вірш 16], “Він раніш усього” [вірш 17], тощо) чітко вказують на те, що Він переважає над усім Створінням і є вищим за усе. (3) “Первородний” не може бути частиною Створіння, якщо Він сам “все” створив. Ніхто не може створити себе. (Свідки Єгови помилково додають тут слово “інше” аж шість разів у даному уривку у своєму Перекладі Нового світу . Виходить, вони вважають, що Христос створив усе інше після того, як було створено Його! Але слова “інше” немає в оригіналі тексту грецькою мовою.) (4) Первородному поклонялися всі ангели (Євр. 1:6), а поклонятися створінням не можна (Вих. 20:4-5). (5) Слово “первородний” є перекладом до грецького слова прототокос . Якби Христос був “первоствореним”, тоді тут було б грецьке слово протоктісіс .

Слово “первородний” має тут два значення стосовно Христа: Він передував усьому Створінню і Він Всевишній над усім Створінням. У Старому Завіті первісток мав не лише першість у народженні, але й велич та вищість разом з цим (див. Вих. 13:2-15; Втор. 21:17). Коли Ісус назвав Себе першим ( хо протос ; Одкр. 1:17), то використав слово, яке має значення “цілковито перший”. Слово “первородний” також передбачає верховенство. Прикметник “первородний” нечасто з’являвся у Старому Завіті в описі Месії-Бога. “А Я Його поставлю перворідним, найвищим над землі царями” (Пс. 89:28). Хоча цей царський псалом стосується Давида, він також має стосунок до Месії, як засвідчено в Одкр. 1:5, де про Христа сказано, що Він — “Первісток із мертвих (див. Кол. 1:18) і Володар царів земних”. Отож, слово “первородний” передбачає і першість Христа (стосовно часу), тобто Він був ще перед  усім Створінням, і Його вищість над  усім Створіння (стосовно чину).

1:16-17.  Третьою характерною рисою Христа є те, що “в Ньому все було створене”. Насправді, “все було Ним ( ді’ аутоу , причина) і для Нього ( еіс аутон , мета) створене ... і все існує в Ньому ( ен ауто , місце)”. Христос — це не лише Той, через якого усе з’явилося, але й також Той, з Ким усе це продовжує своє існування далі. Два інші новозавітні вірші також відтворюють такий опис Христа: “Ним постало все” (Йн. 1:3) та Син Христос — це Той, через якого Отець-Бог “створив віки” (Євр. 1:2). Отож, Отець — основне Джерело, а Син — Посередник, через якого створено світ. Син був головним будівничим Створіння, “початок ( арче ) створіння Божого” (Одкр. 3:14, НАСБ).

Створіння Сина містить “все ... створене, що на небі і що на землі, видиме й невидиме”, тобто охоплює ввесь  всесвіт, і матеріальне, і нематеріальне. Ієрархія ангельських створінь — “чи то престоли ( тхроноі ), чи господьства ( киріотетес ), чи начала ( арчаі ), чи власті ( ексоусіаі )” — вказує на те, що у духовному світі усе високо організовано. Саме тут колосяни служили ангелам (Кол. 2:18), і саме тут правління Христа є верховним (див. Еф. 1:21; 3:10; 6:12; Флп. 2:9-10; Кол. 2:10, 15).

1:18. По-четверте, Христос — “Голова тіла, тобто Церкви”. Окрім того, що Він Господь всесвіту, Він також є Головою Церкви (див. Еф. 1:22-23; 5:23). Тут іде мова про невидиму, всесвітню Церкву, в яку охрестилися усі віруючі люди з допомогою Святого Духа в момент, коли повірили в Христа (1 Кор. 12:13). Діяння Духа розпочалися в день П’ятидесятниці (Діян. 1:5; 2:1-2; 11:15-16). Церква — особливе тіло, в якому “нема юдея ані грека” (Гал. 3:28). Це цілком нове Боже створіння (Еф. 2:15). Церква — тайна, яка “не була відкрита синам людським у минулих поколіннях” (Еф. 3:4-5; див. Рим. 16:25-26; Кол. 1:26).

По-п’яте, Христос — “Начало ( арче ), первородний з мертвих” (див. Одкр. 1:5). Христос першим постав у безсмертному тілі (1 Кор. 15:20), а тому й головує над усім новим порядком як Всевишній (див. “первородний” в Кол. 1:15). Окрім того, воскресіння Христа ознаменувало Його перемогу над смертю (Євр. 2:14; 1 Йн. 3:8). Він був первістком “померлих” (1 Кор. 15:20), оскільки, на відміну від інших, повстав, щоб більш ніколи не вмерти, і був проголошений “Сином Божим у силі ... через воскресіння мертвих” (Рим. 1:4). Отож, Христос продовжує жити “за силою життя нетлінного” (Євр. 7:16) й “так, щоб у всьому Він Мав першенство”. Христос має першість над усім Створінням. Він — головний. Те вічне Слово  (Йн.1:1), яке стало плоттю (Йн. 1:14) і понизило Себе (Флп. 2:8), тепер було вивищене Богом Отцем понад усіма й отримало “ім'я, що понад усяке ім'я” (Флп. 2:9).

1:19.  Шостою характерною особливістю Христа є те, що “уся повнота” Божа перебуває “в Ньому”. Згодом Павло написав: “У Ньому бо враз з людською природою живе вся повнота Божества” (2:9). В Кол. 1:19 подано найсильніший опис божественної природи Христа з усіх присутніх у Новому Завіті (див. Євр. 1:8) Слово “повнота” ( плерома ) є ключовим в Кол. і зустрічається в 1:19 та 2:9. (Дієслово плероо  використано в 1:9, 25; 2:10 та 4:17.) Іменник передає значення завершеності і використовується доволі широко, в тому числі стосовно божественної сутності (Еф. 3:19), часу (Гал. 4:4) та благодаті у Христі (Йн. 1:16). Це повне і довершене Божество, як сказано тут, перебуває (“перебувала”, катоікесаі , “мешкати впродовж довгого часу й постійно”) у Христі.

1:20. Сьомою характерною рисою Христа є те, що Він — Той, Хто примиряє усе. Через Христа Бог примирить “з Собою все”. Слово “все” охоплює лиш добрих ангелів і відкуплених людей, оскільки далі йде фраза “чи то земне, а чи небесне”. Те, що “під землею”(Флп. 2:10), з Ним не примириться. Щодо змоги Бога відновлювати див. коментарі до Рим. 8:19-21, а щодо примирення грішників див. коментарі до Рим. 5:10-11 та 2 Кор. 5:17-20. Важливо також пам’ятати, що це люди примиряються з Богом (“з Собою”), а не Бог з людьми. Адже це людство покинуло Бога і хоче повернутися до Нього. В 2 Кор. 5:19 Павло використав слово “примирення” у юридичному (а не фактичному) значенні, в якому увесь світ здобув змогу отримати спасіння через смерть Христа. Павло говорив, що “багато людей стане праведними” через Христа (Рим. 5:19). Фраза “встановивши мир кров’ю” передбачає навернення ворогів Бога до Христа (Рим. 5:10; Кол. 1:21), які через віру стануть Його друзями і Його дітьми (див. Еф. 2:11-19).

Ґ. Примирення через Христа (1:21-23)

1:21.  Зазначивши вже, що примирення є сьомою характерною ознакою вивищеного Христа, Павло далі розвинув цю тему. Примирення є необхідним, бо люди “були ... чужі” Богові й відділені від істинного життя (Еф. 2:12; 4:18). До свого навернення віруючі колосяни також були “вороги Йому” і виявляли до Нього ворожість й “думкою”, і своєю поведінкою, внутрішньо і зовнішньо. Гріх з’являється в серці (Мт. 5:27-28) і проявляється у вчинках (Гал. 5:19). (Фраза “у царині ваших грішних вчинків” є кращою, аніж фраза у НМВ “через своє лихе ставлення”. Адже люди виявляють ворожість до Бога не лише в душі, а й через свої видимі грішні вчинки. Вони чинять гріх, бо ворожі у душі.)

1:22. Примирення грішників із Богом стало можливим завдяки смерті смертного тіла Христа. Гностицизм, який був притаманний єресі колосян, разом із його орієнтацією на вчення Платона заперечував і те, що Христос був справді людиною, і що був дійсно Божеством. Як пояснив Йоан, необхідно визнати, “що Ісус Христос прийшов у тілі” (1 Йн. 4:2). Духи не можуть померти, а “без кровопролиття відпущення немає” (Євр. 9:22). Для того, щоб відкупити людей, Христос сам мав бути справжньою людиною (див. 1 Тим. 2:5; Євр. 2:17). Отож, справжнє смертне тіло Христа і його смерть були необхідними для спасіння людства (див. Рим. 7:4; Євр. 10:10).

Смерть Христа є відкупленням, “щоб вас зробити святими”. Дана фраза може стосуватися як юридичної досконалості фактичного життя віруючої людини, так і духовної досконалості її внутрішнього світу. Зрештою Бог має на думці і те, і інше, тим часом як Смерть Христа є основою для судового виправдання (Рим. 3:21-26), поступового освячення (Рим. 6-7) і навіть кінцевого прославлення (Рим. 8). В Еф. Павло написав: “Бо в Ньому Він нас вибрав перед заснуванням світу, щоб ми були святі й бездоганні перед Ним” (Еф. 1:4). Християни мають бути “без плями” ( амомоус ; див. Еф. 1:4; Флп 2:15; Еф. 5:27 і Юд. 24) у Христі, а також “бездоганними” ( аненклетоус ). Це останнє грецьке слово зустрічається в Новому Завіті 5 разів, й усі рази в писаннях Павла (тут та в 1 Кор. 1:8; 1 Тим. 3:10; Тит. 1:6-7). Воно передає значення невинуватості, звільнення від усіх обвинувачень. Сатана — обвинувач братів (Одкр. 12:10), а Христос — їхній Заступник (1 Йн. 2:1) перед Отцем. Отож, завдяки Христові віруючі люди звільнені від усіх обвинувачень (див. Рим. 8:33). У Христі обвинувачені позбуваються обвинувачень, а засуджені отримують свободу.

1:23. Це примирення у Христі можливе лише через віру (“Тільки ж перебувайте у вірі”). Колосяни мали міцну віру, були “утверджені (як будівля на міцному фундаменті) та постійні ( хедраіоі ; див. 1 Кор. 7:37; 15:58)”. Тому Павло не мав сумніву стосовно того, що вони й надалі будуть такими. Насправді, він говорив про надію (очікування з упевненістю), яку ця Євангелія примирення дає не лише їм, але й також усьому світові, “всьому створінню, що під небом”. Цей мовний зворот, поза всяким сумнівом, вказує на універсальність Євангелії та її проголошення, а не на те, що абсолютно всі люди на земній кулі чули проповідування Павла. В Діян. 2:5 ця фраза слугує описом великої кількості людей з різних країн, без врахування, наприклад, населення Північної чи Південної Америки (див. також Бут. 41:57; 1 Цар. 10:24; Рим. 1:8).

Д. Об’явлення тайни Христа (1:24-27)

1:24.  Примирення через Христа євреїв та язичників із Богом в одному тілі і є тією тайною, об’явленою лише у Христі. Павло радів можливості страждати “за” них і брати на себе “те, чого ще бракує скорботам Христовим”. Кажучи про це, він не мав на увазі, що страждань Христа на хресті було недостатньо (див. Рим. 3:21-26; Євр. 10:10-14). Він говорив не про спасіння, а про служіння. Бо лиш страждання Христа могли дати людям спасіння (1 Пт. 1:11; 5:1; Євр. 2:9), тоді як віруюча людина має привілей страждати за Христа (2 Тим. 3:11; 1 Пт. 3:13-14; 5:9; Євр. 10:32). Слово “скорботам” ( тхліпсіс ), яке ніколи не використовувалося у Новому Завіті стосовно смерті Христа, означає “біди”, “утиски” або “труднощі” (яких Павло мав достатньо; 2 Кор. 11:23-29). Зазвичай, це слово стосувалося випробувань в житті, а не болю смерті. Та Христос і справді продовжує страждати, коли християни страждають за Нього. Він запитав Савла (який згодом взяв ім’я Павло) по дорозі у Дамаск: “Чого Мене переслідуєш?” (Діян. 9:4) Оскільки церква є тілом Христа, Він страждає тоді, коли страждає вона. Отож, Павло добровільно страждав заради тіла Христа (Флп. 1:29).

1:25-26.  Павло був Богом призначеним слугою безцінної істини, “щоби звістувати повнотою ... Слово Боже” (див. 1:9; 2:9). Єретики із міста Колосси вихвалялися “повнотою” знань, отримати які було можливо виключно через їхні містичні переживання. Однак Павло заявив, що повноту тайни можна віднайти лише у Христі. Під словом “тайна” він мав на увазі те, що до цього часу було приховане, але тепер об’явлене. Це відрізнялося від розуміння слова “тайна” єретиків із міста Колосси. Вони вважали, що тайна — це таємне вчення, відоме лише окремій групі людей і невідоме усім іншим. Церква не була відома у Старому Завіті, бо була захована “від віків та поколінь”. Насправді, як сказав Павло, вона лише “тепер відкрита для ... святих”. Оскільки церква є тілом Христа, яка утворилася після Його смерті на хресті, вона просто не могла існувати у Старому Завіті. І справді, коли Ісус був на землі, то сказав, що церква — це майбутня перспектива людства (Мт. 15:16-18). Оскільки церква є тілом Христа, згуртована хрещенням Святого Духа (1 Кор. 12:13), то днем народження церкви вважається день, коли це хрещення власне й відбулося (Діян. 1:5; 2). Згодом Павло визнав, що це тайне тіло Христа, церква, і справді існувало, а він його переслідував (Діян. 9:4; див. Гал. 1:13).

Однак те, що церква була тайною, не означає, що спасіння і благословення язичників не було передбачено до Христа (див. Лк. 2:29-32; Ам. 9:11-12). Тайна полягала не в тому, що  язичники будуть порятовані, а в тому, як  вони зможуть стати співспадкоємцями (Еф. 3:6, БКЯ) з євреями без жодної стіни розмежування поміж ними (Еф. 2:12-14). У Старому Завіті язичники, які вірували й наверталися до юдаїзму, все одно вважалися нижчими за євреїв. Особливого союзу, за якого не було “юдея ані грека” (тобто язичника, Гал. 3:28), не існувало до того, як помер Христос, і зійшов Святий Дух, щоб охрестити усіх віруючих людей в одне нове тіло. (Щодо переліку інший тайн НЗ див. таблицю поблизу Мт. 13:10-16.)

1:27.  “Бог зізволив об'явити” цю тайну новозавітнім святим. Він бажав згідно Свого всевишнього милосердя об’явити Свій довічний задум й усе його “величне багатство” (тобто божественний блиск та яскраву пишноту). Надзвичайним є те, що ця тайна об’явлена зараз “між поганами”, тоді як колись Божі особливі одкровення призначалися лише євреям (Рим. 2:17; 3:1-2; 9:4). Тепер ті, “що колись були далекі, стали близькі кров'ю Христовою” (Еф. 2:13). Ті, що були “без надії і без Бога” (Еф. 2:12), тепер отримали славну надію, “що є Христос між вами” (тобто між вами, язичники; Кол. 1:27). Зважаючи на “величне багатство” (досл., “багатство слави”), у віруючих людях оселився Христос, “надія слави”. Отож, тепер вони — “у Христі” (2 Кор. 5:17; Еф. 1:4), а Христос — у них (див. Рим. 8:10; 2 Кор. 13:5). Завдяки Христові віруючі люди з нетерпінням очікують на час, коли зможуть розділити Його славу (Кол. 3:4; Рим. 5:2; 8:18, 30; 2 Кор. 4:17; Гал. 5:5; 1 Пт. 5:10; також див. Рим. 8:24).

Е. Досконалість у Христі (1:28-29)

1:28-29.  Павло проповідував Христа, який тепер мешкає й у віруючих язичниках, “настановлюючи ( ноутхетоунтес , “даючи поради”) кожну людину та повчаючи ( дідасконтес , “виховуючи”) в усякій мудрості” (див. 3:16). Немає жодного сумніву, що він робив це, бо у Колоссах ширилося хибне вчення про Христа. Він діяв дуже виважено (див. 4:5-6), адже ставив собі за мету не видати їх у руки єретиків, а “появити досконалою ( телеіон , “зрілою”; див. Як. 1:4) кожну людину у Христі”. Павло був зацікавлений, щоб віруючі люди не залишалися духовними немовлятами (див. 1 Кор. 3:1-2), а ставали духовно зрілими (див. Євр. 5:11-14). Апостол вже якось молився за повне освячення віруючих людей (1 Сол. 5:23). Він проповідував “повноту” Євангелії так, щоб віруючі люди могли отримати всю повноту життя, яку Ісус колись обіцяв (Йн. 10:10). “Власне, для цього” він і використовував усю свою Богом дану силу. Щоб зробити віруючих людей зрілими, потрібно багато зусиль (“працюю”, капіо ), чи то виснажливої праці (див. 1 Кор. 15:10, 58; Гал. 4:11; 1 Сол. 1:3), і навіть боротьби (“змагаючись”, агонізоменос ; див. Кор. 2:1; 4:12), чи то мук, яких зазнає, наприклад, атлет на арені (див. 1 Кор. 9:25; 1 Тим. 6:12). Силу для цієї боротьби давав апостолу Христос (див. Флп. 4:13).

Є. Навчання (мудрість) у Христі (2:1-5)

2:1.  Праця ( агона , “боротьба”; див. 1 :29; 4:12) і любов Павла не обмежувалися лише тими, кого він знав особисто. Вони охоплювали і “всіх тих, що не бачили ... особисто” апостола. Це, безумовно, свідчить про те, що не Павло заснував цю та інші церкви у Лікійській долині. Згадка про “лаодікеян” (див. 4:16) вказує на той факт, що єресь ширилася там також, хоча її осередком, скоріш за все, були саме Колосси.

2:2-3.  Павло хотів “потішити серця їхні, в любові з'єднані”. Впевненість та сила переконання, як і згуртована єдність дають повне розуміння істини. Не буває повного знання без моральної відданості. Повне розуміння ( синесеос , “внутрішнє бачення”) є наслідком повного послуху. І це розуміння є христоцентричним. Це внутрішнє розуміння Божих шляхів дає віруючим людям повне “спізнання” ( епігносін ) Христа, який, як справжня Божа тайна, об’являє Бога людям (див. Йн. 1:18; Євр. 1:2-3). Адже в Ньому “сховані (див. Кол. 1:26) всі скарби мудрости ( сопхіа , див. 1:9) і знання”. Знання — це сприйняття істини, а мудрість — це застосування цих знань у житті. Знання — це виважене судження, а мудрість — це виважена дія. І те, і інше є у Христі (див. Рим. 11:33; 1 Кор. 12:8), чия мудрість є глупотою для світу (1 Кор. 1:21-25), але який є силою “від Бога”, що стала віруючій людині “і оправданням, і освяченням, і відкупленням” (1 Кор. 1:30).

2:4-5.  Лише повне знання та мудрість Христа можуть зробити так, “щоб ніхто не зводив вас (віруючих людей) обманливими доводами” ( пітханологіа , зустрічається в НЗ лиш тут, досл., “переконлива промова”, в якій присутні правдоподібні, але неправдиві доводи). Істина та переконливість не завжди взаємопов’язані. Неправда може бути переконливою, та й істина часом також така. Все залежить від того, чи людина володіє повною  істиною, і чи цілковито віддана  їй. Тому, “хоч” Павло і був “відсутній тілом” серед колосян, він радів тому, який “порядок” (див. 1 Кор. 14:40) у них був і яка “твердість (непохитність) ... віри в Христа”.

Ж. Заклик жити у Христі (2:6-7)

2:6-7. Ці два вірші завершують доводи Павла, які було розпочато в 1:15. Думку апостола можна підсумувати наступним чином: Божественне вивищення належить Христові (1:15-20); в Ньому є: (а) примирення з Богом (1:21-23), (б) об’явлення тайни Христа (1:24-27), (в) досконалість віруючих людей (1:28-29) і (г) навчання (мудрість) (2:1-5). Сам тому віруючі люди мають й надалі жити у Христі (вірші 6-7).

Життя християн має й надалі бути таким, яким було на початку: “Як, отже, ви прийняли Господа Ісуса Христа, так у Ньому перебувайте.” Павло адресував той самий заклик й іншим віруючим людям (див. 2 Кор. 11:4; Гал. 1:6). Оскільки від самого початку їхня віра цілковито ґрунтувалася на апостольській Євангелії, Павло закликав їх не покидати цієї божественної науки заради людської софістики. Адже з цією божественною допомогою (“вкорінені в Ньому”), яку вони почали отримувати вже давно, вони можуть і далі будуватися та зміцнюватися “в тій вірі”. Якщо вони так чинитимуть, то ніяка хибна наука не зможе звести їх із правильного шляху (Еф. 4:14). Оскільки віруючі люди “збудовані на” Христі, вони стають вдячними і йдуть “наперед з подякою” (див. Кол. 1:12).

ІІ. Стосовно суперечливих питань: Вище життя у Христі (2:8-23)

Закликавши віруючих людей продовжувати свій поступ у Христі (2:6-7), в якому є Божа повнота і хто дав людям повне відкуплення, Павло засудив єресь колосян, яка відвертала їх від Христа.

А. “Гностицизм” помиляється: божественність у Христі (2:8-10)

2:8. Павло непокоївся, щоб жоден лжеучитель “не збаламутив” колосян “філософією та пустим обманством” (див. вірш 4). Він тут виступав не супроти усієї філософії, а саме проти неправдивої  філософії. У Біблії також йде мова про лжерелігії (Як. 1:26). Лжефілософія у місті Колосси була “пустим ( кенес ) обманством, за людським переданням ..., а не за Христом”. Істинна християнська філософія бере “в полон усякий розум на послух Христові” (2 Кор. 10:5). Філософія — це любов до мудрості. Однак, якщо людина любить мудрість, яка не є Христовою (Сумою всієї мудрості, Кол. 2:3), тоді вона любить пустого ідола. Така людина “навчається ніби ввесь час, а ніколи дійти не може до зрозуміння правди” (2 Тим. 3:7). Ця філософія існує “за первнями ( стоічеіа , “базові принципи” або “перші духи” [ВСП]; див. Кол. 2:20; Гал. 4:3, 9) світу”. Тут може йти мова про злі духи, які надихають цю єресь і яких переміг Христос (див. 2 Кор. 4:3-4; Еф. 6:11-12). Така філософія є демонічною та земною, а не побожною і христоподібною. Якщо віруючі люди не будуть обережні, то ця філософія захопить їх у свої тенета, зробивши своїми “бранцями”.

2:9.  “Повнота” ( плерома ) не може бути у філософії, яка ґрунтується на нікчемних людських доводах. Бо лиш у Христі “живе вся повнота Божества”. Отож, лише у Христі можна віднайти повноту. Без Нього — пустка. Як зазначив філософ Жан-Поль Сартр: “Життя — це порожня бульбашка у морі небуття” (див. Проп. 1:14-18). Слово “Божества” є перекладом до грецького слова тхеотетос , яке зустрічається в НЗ лиш тут і слугує позначенням божественної природи Христа. Повнота Божества Христа є, тим не менш, “з людською природою”, тобто повнотою людини (див. Кол. 1:22). І божественність, і людяність Христа ставилися під сумнів ранніми єретиками, вчення яких нагадувало гностицизм. Ці єретики применшили Христа до ангела, “тіло” якого було ефемерним, а не справжнім. Павло ж тут засвідчив, що Христос є і цілковитим Божеством, і справжньою людиною (див. 1 Йн. 4:1-6).

2:10.  “Повнота” ( плерома ) Бога є не лише у Христі (вірш 9), адже і віруючі люди “причасні в тій Його повноті”. Повнота їхнього життя сходить від повноти Христа. Вони є частиною божественного через Христа (2 Пт. 1:4), бо “від Його повноти прийняли всі ми ... благодать” (Йн. 1:16). Це, звісно ж, не означає, що віруючі люди можуть стати  Богом, а лиш те, що вони мають  у Ньому частку. Вони мають або розділяють доброту природи, якою Він власне і є . Вони “причасні” до тіла Того, Хто є Головою (див. Кол. 1:18) “всякого начала ( арчес , “правителя”) і власти ( ексоусіас , “правлячої влади”)” (див. 1:16; 2:15), в тому числі тих, хто заохочує колосян жити за правилами світу, а не Христа.

Б. Легалізм помиляється: дійсність у Христі (2:11-17)

2:11-12.  Тут Павло перейшов від теологічних помилок лжеучителів до їхніх практичних помилок — від гностицизму до легалізму. Віруючі язичники у місті Колосси не мали потреби слідувати єврейським правилам і постановам, як-от обрізатися. Бо вони “обрізані ... обрізанням Христовим”. Це духовне “обрізання” здійснив Христос, а не людина. Й, насправді, це було обрізання від тіла, обрізання серця, душі (див. Рим. 2:29; Еф. 2:11). Їхнє “смертне тіло” (див. “тілесним розумом”, Кол. 2:18) було остаточно відрізано смертю і воскресінням Христа. Те, якими люди були через Адама — грішні, розбещені, зіпсовані, — було знищено Христом. Тепер “у Христі” віруюча людина є новим створінням (2 Кор. 5:17). І маючи нову Голову, віруюча людина має нову владу у своєму житті — не Закон Мойсея, а життя Христа.

Слово “скинули” походить від грецького іменника апекдисеі  (“цілковитий розрив із чимось”), яке зустрічається в НЗ лиш тут. Це скидання старого життя відбувається в момент спасіння, коли віруючі люди “поховані з Ним у хрищенні” Духом (див. 1 Кор. 12:13) і разом “з Ним ... воскресли” для нового життя. Це співпоховання та співвоскресіння передано через обряд хрещення. Під час хрещення водою занурення символізує поховання разом із Христом, а виринання змальовує воскресіння зі силою Бога, щоб жити “новим життям” (Рим. 6:4).

2:13-14. Перш ніж людина стає вільною для того, щоб жити новим життям у Христі, вона помирає “гріхами й ... необрізанням тілесним” (див. коментарі до фрази “земні члени” в 3:5 та “стару людину” в 3:9). Смерть передбачає відділення, але не повне знищення. Навіть непорятовані мають подобу Божу (Бут. 9:6; Як. 3:9), та вони відділені від Нього. Відрізані від духовного життя, вони все ще мають життя людське. Але тепер Бог “оживив вас із Ним [Христом]” (див. Еф. 2:1-6). Та сама сила ( енергеіас ; див. Кол. 1:19), яка підняла Христа з мертвих (2:12), повертає віруючих грішників до духовного життя (вірш 13).

Це нове життя настало, коли Бог пробачив “нам усі провини”, бо “знищив розписку”. До Богом написаного Закону, Його розписки, люди були засуджені (див. Рим. 3:19). Тому ця розписка “була проти” них. Але Христос визволив людей з-під влади Закону (Рим. 8:2; Гал. 3:25; Євр. 7:12). Легалізм — це помилка, бо віруючі люди мертві для Закону завдяки Христу. Він виконав його вимоги Своїм життям і смертю, а християни перебувають в  Ньому.

Ця розписка, Закон, була наче від руки написана “довідка про борг” (НАСБ). Оскільки люди не можуть абсолютно слідувати Закону, то це такий собі рахунок про заборгованість. Тому люди, які в будь-якому разі не спроможні сплатити таку заборгованість, вважаються злочинцями. Але Христос “знищив” це обвинувачення у злочині, цю довідку про заборгованість Своєю смертю, “прибивши (її) до хреста”, чим засвідчив, що Він усе сплатив. Як зазначено у Крішна Рал: “Ісус задля тебе тіло бере, провину бере, кайдани скидає, від жахливих боргів звільняє. То невже ти любов цю таки забуваєш?”

2:15-17.  Виконавши умови Закону, Христос роззброїв демонічні “начала і власті” (див. 1:16; 2:10), “перемігши їх” (див. 2 Кор. 2:4). Внаслідок цього віруючі люди отримали звільнення від цих демонічних сил, які власне й зумовлюють виникнення легалістичних правил стосовно їжі та свят. Ніхто не повинен судити вас “із-за їжі чи пиття”, бо християни вільні від легалістичних вимог Закону (як-от тих, що описані у Лев. 11: 17; Втор. 14). Бог не засуджує тих, хто їсть усе (Рим. 14:1-4). Насправді, Бог каже, що усі страви можна їсти, бо вони створені “для вірних і для тих, які спізнали правду, щоб їх споживати з подякою” (1 Тим. 4:3). Вчення, яке забороняє це, як написав Павло, є “від ... навчань бісівських” (1 Тим. 4:1), від демонів, яких Христос роззброїв (Кол. 2:15). Це звільнення віруючих людей стосується також свят, наприклад, “щодо новомісяця, чи суботи” (див. Гал. 4:10). Хто приводить людей до залежності від Закону, той створює штучні відмінності між “обрядовими” і “моральними” законами, й таким чином стверджує, що суботу і далі слід святкувати. Той факт, що це хибно, засвідчено наступним: (1) Заповідь стосовно суботи — це єдина з Десяти заповідей, яка не згадується в Новому Завіті. (2) Перші віруючі люди, зважаючи на те, що Христос воскрес і явився у неділю (Мк. 16:1; Йн. 20:1), зустрічалися по неділях (Діян. 20:7; 1 Кор. 16:2). (3) У Біблії ніде немає поділу на так звані “моральні” та “обрядові” закони (і не було аж до 13-го століття н.е.). (4) Цей уривок з Кол. відверто засуджує тих, хто обкладає віруючих людей необхідністю святкувати суботу. (5) Як зазначив Павло, старозавітній Закон (в тому числі і стосовно суботи) — це лише “тінь наступних речей”. Дійсність або “тіло” ( сома ) слід, однак, шукати у Христі (див. Євр. 8:5; 10:1). Що Старий Завіт провістив, те Христос і сповнив (див. Мт. 5:17; Рим. 8:3-4). “Тінь” ( скіа ) — це лише проекція об’єкта на якусь площину. Коли людина знаходить Христа, їй вже більш не треба слідувати за старою тінню.

В. Містицизм помиляється: головування у Христі (2:18-19)

2:18. Хто відвертає віруючих людей від дійсності у Христі і навертає до тіні Закону, той “позбавляє (їх) нагороди”, тобто краде ( катабрабеуето ; див. брабеуето  в 3:15) у віруючих людей їхні духовні винагороди. Як суддя, що дискваліфікує бігунів, які на перегонах повернули у невірному напрямку, так і віруючі люди, які перестали віддано слідувати за Христом, будуть позбавлені своїх винагород від Нього (див. 1 Кор. 3:10-15). Деякі єретики, які відвертають віруючих людей від відданої служби, демонструють хибну покору, яка має лиш “сповид побожности, сили ж її (вони) зреклися” (2 Тим. 3:5), тобто Христа (Рим. 8:3-4). Ця штучна побожність легалістів мала стосунок до служіння “ангелам”, що Святе Письмо забороняє (Вих. 20:3-4; див. Одкр. 22:8-9). Насправді, легалізм — це вчення, зумовлене грішними ангелами (1 Тим. 4:1), які, як первні “світу” (Гал.4:3, ВСП), приведуть людей у рабство своїми містичними практиками. Легалістичні містики звертають “всю увагу на привиди” і “порожньо” ( еіке ; див. Кол. 3:4) вихваляються “своїм тілесним розумом” (див. вірш 19).

2:19.  Коли легалістичний містик вірить, що його містицизм дає йому зв’язок із якоюсь “вищою” реальністю, то, насправді, “не тримається Голови (Христа), від якої все тіло ... росте Божим зростанням” (див. Йн. 15:1-5). Істинна духовність не залежить від дотримання законів (які є лиш тінню), а від зв’язку з Життям (який і є дійсністю). Без життєво необхідного зв’язку із Головою, тіло Христа не може зростати. Використовуючи подібний опис, Ісус сказав: “Я виноградина, ви — гілки. Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, — той плід приносить щедро. Без Мене ж ви нічого чинити не можете” (Йн. 15:5).

Г. Аскетизм помиляється: звільнення у Христі (2:20-23)

2:20-21. Поруч з легалізмом та містицизмом перебуває і аскетизм. Це — псевдо-духовна позиція окремих людей, які знаходять радість у різноманітних тілесних самообмеженнях. “Не дотикайся, не куштуй, не рухай!” Ці заборони стосуються не лише здійснення якихось певних вчинків, а й навіть дотиків. Такий самий легалізм проявився й у словах Єви, які є очевидним перебільшенням: “Не доторкайтесь, а то помрете” (Бут. 3:3; див. Бут. 2:16-17). Аскетизм виникає із почуття провини. Але Христос узяв на Себе усі провини людей, коли за них помер (Кор. 2:13-14). Отож, оскільки віруючі люди “з Христом умерли для стихій ( стоічеіа ; див. коментарі до вірша 8) світу”, вони більш не зобов’язані слухати їх. Лишень ті люди, які живі для гріха (Рим. 6:2-7), мають виявляти їм послух, як своєму панові. Хто зосереджений лише на тілесному, той живе виключно згідно правил цього світу, виявляє так звану сумирність і засвідчує неправдиве “ангельське” походження усіх цих вимог. Хто думає про духовне, той живе із силою Духа у союзі з Христом, завдяки якому віруючі люди померли для гріха. “Знаємо ж, що старий наш чоловік став розп'ятий з Ним, щоб знищилось оце гріховне тіло” (Рим. 6:6).

2:22-23.  Аскетизм — це вигадана людьми система правил (часто вирваних з контексту Божого Закону), які узгоджуються “з законами й навчанням людським”. Яскравим прикладом легалізму у Новому Завіті був старозавітний припис стосовно обрізання, яке, згідно Божої волі, мало стати засвідченням  віри євреїв (Рим. 4:11), та яке легалісти хотіли зробити умовою  отримання благодаті (Гал. 2:21). Життя згідно з такими “законами” або самоствореною релігією має “вигляд мудрості” ( сопхіас ; див. Кол. 1:9; 3:3; 4:5), однак не має “іншої вартости, крім насичення тіла ( саркос ; див. 2:11, 18)”. Адже заперечуючи бажання тіла, ми лиш розбурхуємо їх, що, поза всяким сумнівом, можуть засвідчити люди, які намагаються скинути зайву вагу, дотримуючись суворих дієт. Як сказав Павло, нехтування тілом не живить дух.

ІІІ. Стосовно духовного боку: Внутрішнє життя у Христі (3:1-17)

Знаючи, що вся мудрість є у Христі (2:1-5), Павло закликав віруючих колосян продовжувати поступ у Ньому (2:6-7) і не дослухатися оманливих філософій (2:8-10). Оскільки віруючі люди ототожнені з Христом, їм не треба жити згідно єврейських законів (2:11-17), бо це лиш позбавить їх їхніх винагород (2:18-19). Вони померли з Христом, а, отже, не зобов’язані дотримуватися легалістичних постанов (2:20-23).

Окрім того, вони й воскресли з Христом. Тож мають дбати про небесне (3:1-4), забути про гріховні тілесні звички (3:5-11) й одягнутися у чесноти Христа (3:12-17). Іншими словами, віруючі люди мають шукати духовні цінності (3:1-4), полишати гріхи колишнього життя (3:5-11) і набувати чесноти нового життя (3:12-17). Це у свою чергу має вплинути на їхні стосунки з іншими членами їхніх родин та суспільства (3:18-4:1).

А. Шукайте духовні цінності (3:1-4)

3:1.  Оскільки віруючі люди не лише померли з Христом, але й також і “з Христом воскресли” (див. Рим. 6:8-10; Кол. 2:12-13), то мають шукати “горішнього”. Іншими словами, в житті віруючих людей має переважати духовне, яке даватиме небесне спрямування їхнім земним зобов’язанням. Слово “шукайте” ( зетеіте ) передає значення щирого прагнення до чогось або пошуків цього (див. Одкр. 9:6; 1 Кор. 7:27). Щоб повсякчас спрямовувати свою увагу на горішнє, слід концентруватися у своєму житті на вознесеному (Еф. 4:10) і прославленому (Йн. 17:5; Флп. 2:9) Христові, який сидить “по правиці Бога” (Пс. 110:1; Лк. 22:69; Діян. 2:33; 5:31; Рим. 8:34; Еф. 1:20; Євр. 1:3, 13; 8:1; 10:12; 12:2; 1 Пт. 3:22). Це — місце Його божественної влади, адже Він подолав сили зла і смерть (Євр. 2:14-15).

3:2.  А також Павло написав: “Думайте про горішнє, а не про земне.” Тобто зосереджуйте свою увагу і турботу на вічному, а не дочасному. Дивіться не “на видиме, а на невидиме. Видиме бо — дочасне, а невидиме — вічне” (2 Кор. 4:18). Подібність двох закликів в Кол. 3:1-2 підсилює значення їхнього впливу. Фраза “шукайте ... горішнього” — це переклад до грецького словосполучення та ано зетеіте , а фраза “думайте про горішнє” — до словосполучення та ано пхронеіте . Перша фраза передбачає наполегливе прагнення, а друга — концентрацію уваги.

Павло не вітав аскетизм, він його засуджував (2:20-23). Він казав, що життя у цьому світі буде кращим, якщо жити згідно із силою, яка знаходиться поза цим світом , із силою воскреслого, вознесеного і прославленого Христа. Те “земне” ( та епі тес гес , досл., “речі на землі”, 3:2; ті самі слова зустрічаються у вірші 5), що слід уникати, стосується моралі, а не тіла (див. аморальність, нечистота, жадоба, тощо у вірші 5). Павло жодним чином не заохочував, як, наприклад, гностики, нехтувати матеріальним. Усе те видиме, що Бог створив, в тому числі тіло і стать, є добрим (див. Бут. 1:27-30; 1 Тим. 4:1-4). Однак, оскільки наявність фізичного тіла таки створює привід для діянь плоті (див. Рим. 7:4-6), Павло застеріг супроти виключної до цього любові, яка може спотворити первинний Божий задум стосовно матеріального.

3:3-4.  У момент свого спасіння християни “померли” для гріхів плоті, гріховного тіла (Рим. 6:3-84 Кол. 2:11), і тепер їхнє “життя ... поховане з Христом у Бозі”. Слово “поховане” передбачає і затаювання, й убезпечення. Вони ще не прославлені, але вже убезпечені у Христі. Насправді, Христос і є “життя”. Він сказав, що йде туди, де “світ ... (Його) вже не побачить” (Йн. 14:19).

Однак, коли Він “з’явиться” в момент вхоплення Церкви на небо живою (1 Сол. 4:16-18), віруючі люди з’являться разом “з Ним” і прославляться. Як зазначив Йоан: “Знаємо, що коли виявиться, ми будемо до Нього подібні, бо ми побачимо Його, як є” (тобто віруючі люди будуть прославлені так, як прославлений Він; 1 Йн. 3:2; див. Кор. 13:12; Кол. 1:27). Таким чином Павло додав новий напрямок зосередження віруючих людей: вони мають дивитися вгору  на правління Христа, який над ними в небесах, а також уперед , очікуючи Його повернення за ними у хмарах.

Б. Полишайте гріхи колишнього життя (3:5-11)

3:5-6.  В уяві Павла перехід від смерті до життя нагадував процес одягання і знімання одежі. “Умертвлюйте ... ваші земні члени.” Час дієслова у цьому закликові в оригіналі грецькою мовою передбачає рішучу дію — так, наче Павло сказав: “Умертвіть їх! Зробіть це прямо зараз! Зробіть це рішуче!” Звісно ж, Бог уже це зробив, але християни мають знати  це, приймати  за істину і діяти  відповідно (Рим. 6:5-14). Іншими словами, їм не слід жити так, наче вони й надалі живі для гріха, коли насправді все уже змінилося. Вони мають полишити колишнє життя, яке було притаманне їхнім гріховним тілам. Фраза “земні члени” є перекладом до грецького словосполучення та меле та епі тес гес , досл., “члени, що на землі”. Вони протиставляються горішньому (Кол. 3:1; та епі тес гес;  також зустрічається у вірші 2). Ці “земні члени” — це та ж “стара людина” чи “гріховне тіло” (Еф. 4:22; Кол. 3:9). Дехто вважає, що тут іде мова про людей, якими були християни до свого навернення, тоді як інші гадають, що тут ідеться про гріховні нахили віруючих людей сьогодення. Навіть якщо перше припущення є вірним, то головна думка тут та сама: вони не повинні жити, як колись, бо є новими створіннями у Христі (2 Кор. 5:17).

Перелік гріховних діянь, на які людину спонукають її “земні члени”, містить: “розпусту ( порнеіа , “блуд, перелюб”), нечистоту (збочення), пристрасті ( патхос , “некеровані бажання”), лиху пожадливість (“недозволені прагнення”), зажерливість (або домагання) — що є ідолопоклонство (бо шукає задоволення у тому, що внизу, а не вгорі). Подібні переліки гріхів часто з’являються у писаннях Павла (Рим. 1:29-31; 1 Кор. 5:11; 6:9; Гал. 5:19-21; Еф. 5:3-5). Однак тут Павло додав: “За все це падає гнів Божий на неслухняних”. Слово “падає” ( ерчетаі ) вжито у теперішньому часі, а тому воно засвідчує той факт, що Божий гнів уже виливається на людей (див. Йн. 3:36). Звісно ж, найбільше він буде проявлений “в день гніву, коли об'явиться правдивий суд Бога” (Рим. 2:5; див. 2 Сол. 1:7-9).

3:7-9.  Хоча віруючі колосяни “нещодавно поводилися так само” гріховно, перш ніж спізнали Христа, Павло наказав їм більш такого не робити. “Тепер же відкиньте й ви все те геть від себе.” Слово “відкиньте” ( апотхестхе ) означає “зніміть”, наче якийсь одяг. Зважаючи на мету використання даного слова тут, його можна перекласти наступним чином: “Відкиньте, наче брудну сорочку” (див. Рим. 13:12; Еф. 4:22, 25; Євр. 12:1; Як. 1:21; 1 Пт. 2:1). У Біблії поведінка людини часто порівнюється з одежею (наприклад, Іов. 29:14; Пс. 35:26; Іс. 11:5; Рим. 13:12; 1 Сол. 5:8).

Погані звички, такі як гнів, лютість, злоба, наклеп, не личать християнам. Вони недостойні віруючих людей (див. Еф. 4:17, 31). Слово “гнів” ( орген ) — це постійне відчуття тліючої ненависті, тоді як “лютість” ( тхимон ) — це різкий вибух такого гніву (див. 2 Кор. 12:20; Гал. 5:20; Еф. 4:31). “Злобу” ( какіан , порок, який є основою гніву та люті) треба відкидати, як і “наклеп” ( бласпхеміан , “лихослів’я”). “Сороміцькі слова” ( аісчрологіан ) — це ганебна, неввічлива мова. Християни також повинні уникати “неправди” (див. Еф. 4:25), адже чесність є невід’ємною рисою послідовників Того, хто є Істиною (Йн. 14:6).

Брехня та інші пороки не можуть бути притаманними віруючим людям, адже в момент отримання спасіння вони “з себе скинули стару людину (тобто колишній гріховний спосіб життя, характерний для непереродженої людини; Кол. 2:11, 13а) з її ділами” (див. “умерли” в 2:20; 3:3).

3:10.  Християни мають одягатися (див. вірш 12) “в нову” людину (новий спосіб життя), тому їх поведінка має узгоджуватися з їхнім новим становищем. Ця нова людина потребує повсякчасного оновлення чи відновлення, і вона таки “відновлюється” (теперішній час), щоб і надалі бути переможною над гріхом. Павло озвучив свою думку стосовно безперервного оновлення і в 2 Кор. 4:16 (“хоч наша зовнішня людина занепадає, однак наша внутрішня обновлюється день-у-день”); в Рим. 12:2 (“перемінюйтесь обновленням вашого розуму”) та в Еф. 4:23 (“відновитись духом вашого ума”).

Це відновлення або оновлення людини відбувається “до досконалого спізнання” ( еіс епігносін ; див. Кол. 1:9; 2:2). Воно з’являється, коли віруюча людина приходить до особистого, глибокого спізнання та товаришування із Христом. І це відновлення є “відповідно ( кат’ ) до образу свого Творця”, щоб віруючі люди стали, як Він, адже нова людина створена “на подобу Божу” (Еф. 4:24). Адам був створений “на Божий образ” (Бут. 1:27), мав моральну та розумову подібність на Бога. Хоча цей образ не було стерто (а лише затерто) під час Падіння (Бут. 9:6; Як. 3:9), все ж він був зіпсований і потребував відновлення та оновлення. Християни поступово уподібнюються Господеві, коли оновлюють своє життя та поведінку, поступаючись освячуючим діянням Святого Духа в них. І воскреснувши, віруючі люди носитимуть “образ небесного [Чоловіка, Христа]” ( 1 Кор. 15:49). Тоді завдання з відновлення Божого образу буде виконано, бо “ми будемо до Нього подібні” (1 Йн. 3:2).

3:11.  У Христі зникають будь-які відмінності, чи то національні (“немає грека, ні юдея”; євреї називали усіх інших людей, які не були євреями, греками; див. Гал. 3:28), чи релігійні (“ні обрізання, ні необрізання”), чи культурні (людей, які мали відмінну від грецької культуру, називали варварами, а скитами називали кочівників), чи економічні або соціальні (“ні невольника, ні вільного”). Якщо грек, необрізаний чоловік, варвар, скит або невільник ставав віруючим, то був новим створінням (2 Кор. 5:17), новою людиною (Кол. 3:10), так як і єврей чи будь-яка вільна людина, яка вже стала християнином. Бо “все й у всьому — Христос”. Отож, звичні відмінності між людьми відкидаються та видозмінюються, коли людина приєднується до інших у Христі.

Усі перешкоди знищуються у Христі, а всі віруючі люди справді стають рівними. Саме тому Бог очікує, що кожна віруюча людина — незалежно від її національної приналежності, колишнього віросповідання, культури чи економічного становища — відкине свої колишні гріховні звички і житиме відповідно до нової людини, якою стала тепер.

В. Набувайте чесноти нового життя (3:12-17)

Оскільки усі віруючі люди отримали нове життя у Христі, Павло закликає їх одягнутися у чесноти і дозволити миру Христа керувати їхнім серцем. Його Слово має рясно проростати в них, і вони мають робити все в ім’я Господа Ісуса.

3:12. І знову Павло закликав віруючих людей до рішучої дії: “Вдягніться ( ендисастхе ).” Оскільки вони “одягнулися ( ендисаменоі ) в нову” людину (вірш 10), то мають жити відповідно: відповідно думати і відповідно чинити. У віршах 8-9 Павло перелічив шість пороків (гнів, лютість, злобу, наклеп, сороміцькі слова і брехню). Тепер, їм на противагу, християни — “як вибрані Божі (див. Рим. 8:33; Тит. 1:1), святі (“відділені для Бога”, див. Кол. 1:2) й любі (див. Рим. 5:8; 1 Йн. 4:9-11, 19)” — мають набути декілька чеснот, а саме “серце спочутливе ( спланчна оіктірмоу , досл., “щире співчуття”, надзвичайно зворушлива емоція; у Флп. 2:1 Павло об’єднав ці два грецькі іменники сполучником “і”) доброту (доброзичливість в дії; див. 2 Кор. 6:6), смиренність (покірне ставлення до Бога; див. Флп. 2:3; 1 Пт. 5:5), лагідність ( праутета , незлобливість, покірне ставлення до інших), довготерпеливість ( макротхиміан , стриманість, відсутність реакції на провокації; див. Кол. 1:11)”. Останні три чесноти із даного переліку згадуються в тому ж порядку в оригіналі грецькою мовою в Еф. 4:2, а в Гал. 5:22-23 в оригіналі містяться три з них: довготерпеливість, лагідність та доброта.

3:13.  Окрім того, віруючі люди мають виявляти терпіння один до одного й усі ті чесноти, про які йшлося у вірші 12. А також, їм слід пробачати “одне одному взаємно, коли б хтось мав на кого скаргу”. Як? Прощаючи так, як “Господь простив” їм, милосердно і добровільно (Еф. 4:32). Образам немає місця у житті християн, бо вони можуть призвести до вчинення гріхів, що перелічені у Кол. 3:8-9.

3:14. Та понад усіма цими чеснотами є одна — любов, тому християни мають повсякчас бути “в любові”. Як Павло деінде написав: “Але найбільша з них — любов” (1 Кор. 13:13). Серед усіх чеснот віруючої людини любов має бути на першому місці, бо вона надважлива і “є зв'язок досконалости”.

3:15.  Віруючі люди також мають дозволити миру Христа панувати у своїх “серцях”, бо до нього вони “були покликані” як члени одного тіла. Чим ближче віруючі люди знаходяться до Христа (і подібності на Нього), тим ближчими вони стають один до одного. У міжособистісних стосунках “мир” (незрівнянний ні з чим Богом дарований спокій) має панувати (“нехай панує”, брабеуето , “розсуджує, вирішує будь-який спір”; це слово зустрічається в НЗ лиш тут; див. катабрабеуето , “позбавляє”, 2:18). Послідовники Христа, які набули чесноти, перелічні Павлом (3:12-14), турбуються про те, щоб вирішувати будь-які неприємні ситуації з Його миром, а не з допомогою суперечок. А також, християни мають бути “вдячні” (див. Флп. 4:6; Кол. 1:12; 3:16-17; 4:2; 1 Сол. 5:18). Почуття вдячності додає радості і насолоди до переживання духовного спокою, в той час як буркотіння й невдоволеність лиш створюють внутрішнє напруження.

3:16.  Нове життя християн, яке вони повинні на себе “одягнути”, має бути таким, щоб “Слово Христове” могло “щедро” у ньому перебувати. Слова Христа занотовували апостоли під впливом Святого Духа (див. Йн. 14:26; 16:13; 20:31). Слова Біблії, Боже написане Слово, мають повсякчас перебувати в душі віруючих людей. Через процеси вивчення, обміркування та застосування цього Слова воно стає невід’ємною частиною життя віруючої людини. Коли це трапляється, то відбувається природній і щоденний вияв цього Слова через “псалми (пісні з Книги Псалмів), гимни (інші хвалебні пісні) та духовні (не мирські) пісні”, ще й “з подякою” ( ен те чаріті ; досл., “у благодаті”). Ця остання фраза може передавати значення: (а) Божої благодаті, (б) милосердя у піснях християн або (в) подяки християн. У НМВ пропонується третє значення. Такі радісні співи покликані не лише робити приємне собі чи іншим, а й вихваляти Бога. Коли християни ведуть сповнене Духом життя (див. Еф. 5:18-19), то можуть навчати і напоумлювати “одні одних” (Кол. 3:16; див. 1:28), якщо робитимуть це “у всякій мудрості” ( сопхіа ; див. 1:9; 263; 4:5), а не безтактно (див. Гал. 6:1).

3:17. “І все, що б ви тільки говорили й робили (див. вірш 23) — адже для Бога немає нічого таємного чи прихованого, бо Він Всевишній над усім — все чиніть в ім'я Господа Ісуса (тобто задля Його слави; див. 1 Кор. 10:31), дякуючи” (див. Флп. 4:6; 1 Сол. 5:18). У трьох віршах Павло тричі згадав про вдячність: “будьте вдячні” (Кол. 3:15), “співаючи ... з подякою” (вірш 16) та “дякуючи Богові Отцеві” (вірш 17).

IV. Стосовно практичного застосування: Зовнішнє життя у Христі (3:18-4:18)

У цій останній частині Павло повернувся до міжособистісних стосунків у реальному житті, які мають відповідати новому становищу віруючої людини у Христі. Спершу він закликав усіх членів сімей і родин удосконалювати (робити більш зрілим) своє приватне  життя (жінок, чоловіків, дітей, батьків, рабів, панів; 3:18-4:1). А потім нагадав віруючим людям про потребу удосконалювати своє життя у молитві  (4:2-4), як і своє публічне  життя (4:5-6). І наприкінці поділився своїм занепокоєнням стосовно вдосконалення особистого  життя віруючих колосян (4:7-18).

А. Вдосконалення приватного життя (3:18-4:1)

Відповідно до загальної теми Послання до Колосян — зрілість у Христі (1:28) — Павло закликав віруючих людей стати зрілими у своїх приватних стосунках із домашніми.

3:18.  “Жінки” мають коритися “чоловікам”, як своїм головам. Цей заклик адресувався не лише сучасникам Павла, що стає зрозуміло з двох наступних причин, які апостол озвучив деінде: (1) порядок Сотворіння (спершу було створено чоловіка, а потім — жінку; 1 Тим. 2:13); (2) порядок у божественному світі (Христос кориться Отцеві; 1 Кор. 11:3). Коли жінка кориться чи підпорядковується своєму чоловікові, то при цьому жодним чином не повинна почуватися неповноцінною. Адже її покора лиш засвідчує той факт, що саме чоловік, а не вона, є головою у родині, у сім’ї. Якщо називати його “президентом”, то вона — “віце-президент”.

Звісно ж, така покора має свої моральні межі. Адже все має бути лиш так, “як воно в Господі личить”. Як і покора владі, до якої закликав Павло (Рим. 13:1; Тит. 3:1; 1 Пт. 2:13), має бути лиш за умови, що ця влада є побожною і визнає Бога вищим за себе (Вих. 1; Дан. 3; 6), так і покора жінки своєму чоловікові може бути лише “в Господі”. Тобто вона не зобов’язана слідувати за своїм чоловіком і визнавати його головою сім’ї, якщо його задуми чи вчинки суперечать певним заповідям Святого Письма.

3:19.  “Чоловіки” мають любити своїх “жінок” (як Христос любив церкву; Еф. 5:28-29). Отож, вони повинні головувати з любов’ю, а не як тиран-диктатор. Вочевидь, чоловікам потрібно нагадувати, що слід бути ніжними і люблячими зі своїми жінками, так само, а то й більш, аніж жінкам нагадувати про недоречність їхніх спроб стати головою сім’ї, коли є чоловік. Абсолютна влада зробить їх, скоріш, озлобленими, а не люблячими і вдячними. Фраза “будьте прикрі” є перекладом до грецького слова пікраінестхе , яке дослівно можна перекласти як “робіть зло”. (У Кол. 3:21 використано інше слово; див. коментарі там.) Жінки, як ніжні та вразливі квіти (див. 1 Пт. 3:7), можуть зав’янути за авторитарного правління і розквітнути за ніжної люблячої турботи. Отож, у більш зрілому шлюбі чоловік виявляє турботу і розуміння, а його дружина відповідає добровільною покорою його люблячому головуванню.

3:20.  “Діти” мають слухатися своїх “батьків у всьому”. Непослух батькам розглядався у Старому Завіті як бунт супроти Бога і суворо карався (Вих. 21:17; Лев. 20:9). Ісус залишив дітям приклад для наслідування, виявляючи послух Йосифу та Своїй матері Марії (Лк. 2:51). Послух батькам подобається “Господеві”. Це не означає, що за послух своїм батькам діти отримають спасіння. Такий послух, скоріш, відображає Божий задум стосовно порядку в домі. Як Павло деінде написав, діти мають слухати своїх батьків, “бо це справедливо ( дікаіон , “правильно”; Еф. 6:1)”.

3:21.  “Батьки” (тати й мами; див. Прип. 1:8; 6:20) не повинні зловживати цим послухом чи дратувати (“дратуйте”, еретхізете , досл., “провокувати чи злостити”) своїх “дітей” постійним невдоволенням чи необґрунтованими вимогами (див. Еф. 6:4). Через це вони “впадуть у дусі”. Похвала за хорошу поведінку, а не постійна критика, і любляче виховання (див. Євр. 12:7) допоможуть зростити будь-яку дитину “у послусі й Напоумленні Господньому” (Еф. 6:4).

3:22-25. “Раби”, як закликав Павло, мають слухати (“слухайтеся”, те саме слово адресовано дітям у вірші 20) своїх “панів земних”. Слово “земних” дослівно перекладається як “за плоттю”. Лише Христос є паном душ  віруючих рабів. Цей послух слід виявляти “у простоті серця”, і не лише тоді, коли пани наглядають чи “щоб людям вподобатися”. А також, раби мають трудитися “в Господнім острасі”. Робота з усвідомленням Божої присутності й природи зробить кращою працю навіть рабів. Насправді, “усе” (див. вірш 17), що роблять раби, має бути “від душі” (тобто робитися щиро й від усього серця, а не лиш напоказ) і “як для Господа, а не як для людей”. Хоча рабство було, поза всяким сумнівом, небажаним, Павло не ставив собі за мету реорганізувати соціальні інституції (див. 1 Кор. 7:17-24). Принципи, озвучені в Кол. 3:22-25 стосовно віруючих рабів, в наш час можна застосувати до віруючих найманих працівників. Якби в наші дні більше віруючих в Господа працівників працювали у своїх роботодавців “від душі”, так наче служать Богові, якість та продуктивність їхньої роботи виросли б в рази! Бо усі християни, фактично, служать “Господеві Христові” (ця фраза зустрічається в НЗ лиш тут). Зрештою, в останній “день розплати” (“приймете ... нагороду — спадщину”) все вирішуватиме Господь (див. 2 Кор. 5:10). Він судитиме “без огляду на особу” (див. Рим. 2:9; Еф. 6:9), тобто виключно справедливо, караючи нечестивців і винагороджуючи тих, хто служив Йому.

У цих віршах (Кол. 3:22-25) Павло чимало разів звернув увагу на спонуки, ставлення і поведінку віруючих у Христа рабів. Таке напоумлення було дивовижним у тогочасному суспільстві, де існувало рабство.

4:1. З іншого ж боку, “пани” мали віддавати своїм “слугам те, що справедливе ( дікаіон ) й належне ( ісотета )”. Адже, зрештою, й самі пани мають зобов’язання перед Господом, своїм Паном “у небі”, який чинить з ними по справедливості. Якби роботодавці наших часів виявляли до своїх працівників таку турботу і справедливість, то вмотивованість їхніх працівників, безумовно, значно б росла.

Б. Вдосконалення життя у молитві (4:2-4)

4:2.  Павло удосконалював не лише своє життя в молитві (див. 1:3-12), а й закликав до цього усіх віруючих людей, які мають бути “в молитві витривалі” (див. Рим. 12:121). Молитва не є духовною розкішшю, вона необхідна для росту. Молитва є такою ж життєво необхідною для духовного здоров’я людини, як і дихання для її тілесного здоров’я. Вона має бути постійною (1 Сол. 5:17), а не час від часу. У своїй молитві християнин має бути пильним (“чувайте”) стосовно духовної млявості, яка є наслідком надмірної уваги до цього світу (Мт. 24:42; Діян. 20:31; 1 Кор. 16:13; 1 Сол. 5:6) та лукавства диявола (Еф. 6:16; 1 Пт. 5:8). Подяка має завжди супроводжувати молитву (Флп. 4:6; Кол. 1:12; 3:16-17; 1 Сол. 5:18), адже вона допомагає віруючій людині усвідомити своє відповідне місце у стосунках з Богом (див. Рим. 1:21).

4:3-4.  Фразу “моліться ... за нас” Павло не один раз використовував, звертаючись із цим проханням до своїх читачів (Рим. 15:30; Еф. 6:19; 1 Сол. 5:25; 2 Сол. 3:1). Це його прохання не мало егоїстичного підтексту, бо було потрібно для того, “щоб Бог відчинив ... (Павлові і його співпрацівникам) двері проповіді” (див. 1 Кор. 16:9; 2 Кор. 2:12), щоб вони “могли звістувати тайну Христову (див. Еф. 3:4; 6:19; Кол. 1:26-27; 2:2), за котру” Павло був “в кайданах” (див. Флп. 1:7, 13-14, 16; Кол. 4:18; Флм. 1, 9-10, 13). Він хотів не лише мати змогу проповідувати, але й робити це якнайкраще: “щоб я її оголосив, як мені треба говорити” (тобто “як я зобов’язаний це робити”; див. Рим. 1:14-15).

В. Вдосконалення публічного життя (4:5-6)

4:5-6. Повнота або вдосконалення у Христі стосується не лише приватного життя людини (чи життя в молитві), але й також публічного життя. Щоб удосконалити цю частину свого життя у Христі, Павло закликав віруючих людей поводитися “мудро”. Ця мудрість ( сопхіа ; див. 1:9; 28; 3:16), яка є Божою, а не людською (див. Як. 3:13, 17), має бути очевидною тим, “що назовні”, тобто тим людям, які не входять до “віруючої сім’ї” (див. 1 Кор. 5:12; 1 Сол. 4:12; 1 Тим. 3:7). А також, читачі Павла мають використовувати кожну “нагоду” (досл., “купувати [ ексагоразоменоі ] час”). Їм слід бути готовими “вчасно і невчасно” (2 Тим. 4:2) проповідувати Христа. Окрім того, їх “розмова” ( логос , “слово, промова”) має завжди бути “люб'язна (“милостива і приємна”; див. Кол. 3:8-9)”, та все ж “приправлена сіллю” (тобто чиста і проникна; 4:6). У такий спосіб вони зможуть дати відповідь “кожному”, хто питатиме їх про “надію” (1 Пт. 3:15).

Г. Вдосконалення особистого життя (4:7-17)

Павло особисто був прикладом зрілих міжособистісних стосунків. Він не лише пам’ятав про своїх друзів і співпрацівників, але й щиро турбувався про них.

4:7-8. Як зауважив Павло, Тихик (був одним із очільників церкви та доправляв даний лист до колосян) — це його “любий брат, вірний слуга (див. Еф. 6:21) і співробітник” у проповідницькій діяльності. Він походив із провінції Азія (Діян. 20:4) і згадувався також у 2 Тим. 4:12 та Тит. 3:12. Павло надіслав його до колосян, щоб вони “довідалися про” його “справи” і “щоб він утішив (їхні) серця”.

4:9.  Онисим (навернений раб-утікач Филимона) був також “вірним та любим братом” (див. Флм. 16) Павлові та одним із колосян: “котрий є з-між вас” (див. Кол. 4:12). Він мав супроводжувати Тихика і також доповісти їм щодо стану справ Павла.

4:10. Аристарх походив із Солуні і супроводжував Павла під час його третьої місіонерської подорожі (Діян. 19:29; 20:4; 27:2). Фраза “товариш мій у неволі” означала або те, що Аристарх навідував Павла, або те, що його, більш імовірно, було ув’язнено разом із Павлом (вочевидь, також за проповідування Євангелії). Павло називав його і своїм співробітником (Флм. 24).

“Марко, небіж Варнави”, супроводжував Павла під час його першої місіонерської подорожі (Діян. 12:25). Згодом він став помічником Петра (“мій син”, 1 Пт. 5:13; див. Діян. 12:12-13). Хоча Марко покинув Павла під час першої місіонерської подорожі (Діян. 15:37-39), тут Павло похвалив його (див. Флм. 24), що зробив і згодом (2 Тим. 4:11).

4:11. Ймення Ісус було доволі поширеним у євреїв. Цей товариш Павла ще був “названий Юст” (“праведний”). І це ім’я також широко використовувалося (Діян. 1:23; 18:7). Ці троє — Аристарх, Марко і Юст — були євреями (“з обрізаних”) або за походженням, або за наверненням (прозелітизм). Ці три “співробітники для царства Божого” утішали Павла і “стали відрадою” для нього, адже були щиро віддані йому. Слово “відрадою” є перекладом до незвичного слова парегоріа  (“полегшення, втіха”), яке зустрічається в НЗ лиш тут.

4:12-13.  Епафр, як і Онисим (вірш 9), був колосяном (“що з-між вас”), якого Павло змалював як слугу “Ісуса Христа”, який “завжди змагається ( агонізоменос ; див. 1:29) за вас (колосяни) у молитвах” (як колись Яків з ангелом; Бут. 32). Він непокоївся про те, щоб колосяни “стояли непохитно в досконалості ( телеіоі ) й виконували волю Божу в усім” (Рим. 4:21; 14:5). Це цілком узгоджується зі загальною темою Послання до Колосян: щоб віруючі люди були зрілими і досконалими у Христі. Епафр настільки щиро молився і непокоївся про колосян, що, описуючи його дії, Павло відзначив: “Він багато побивається (досл., “має багато болі”; понон , “біль або горе”; зустрічається лиш тут та в Одкр. 16:10-11)”. І побивався він за усіх віруючих людей у Лікійській долині — тих, що в місті Колосси, “хто в Лаодікеї та Гієраполі” (див. місцезнаходження цих трьох міст на карті між Діян. та Рим.).

4:14.  Лука, “любий” товариш і “лікар” Павла, був разом із апостолом не лише під час цього ув’язнення, але й також під час наступного, в той час як Димас (тут із Павлом) був уже його покинув (2 Тим. 4:10). Лука є автором Третього Євангелія та Діянь Апостолів (див. Діян. 1:1). За переказами він був одним із 72 (Лк. 10:1). Дехто також припускає, що він був невідомим учнем, який ішов в Емаус (Лк. 24:13). Оскільки єдиними чоловіками “з обрізаних”, які перебували поруч з Павлом, були Аристарх, Марко та Ісус (Юст), Лука був, мабуть, язичником.

4:15.  Павло попросив передати вітання братам “у Лаодікеї” та Німфану і його домашній Церкві. Зібрання віруючих людей у чийсь домівці було звичним на той час, адже тоді ще не було спеціально споруджених для цього будівель (Рим. 16:5; 1 Кор. 16:19; Флм. 2).

4:16. Павло закликав колосян обмінятися листами. Щойно вони прочитають Послання до Колосян, мають надіслати його у Лаодікею, а самі мають прочитати “лист Лаодікеї”. Цим листом Лаодікеї могло слугувати Послання до Ефесян, яке було написано приблизно у той самий час і надіслано у ті ж краї.

4:17.  Архип, який був, вочевидь, сином Филимона (див. Флм. 2), проповідував у місті Колосси, ймовірно, за відсутності Епафра. Павло закликав своїх читачів сказати Архипові вважати (“вважай”, блепе , “зважай” на небезпеки) “на службу, що прийняв від Господа, щоб її виконати”. Невідомо, чому саме, але Архип, вочевидь, не виконував (не удосконалював) свою роботу. Це ще один приклад турботи Павла про те, щоб колосяни мали повноту в Христі і були в Ньому досконалі.

Ґ. Вітання (4:18)

4:18. Як і зазвичай, Павло засвідчив свій лист своєю, “Павловою, рукою” (див. 1 Кор. 16:21; Гал. 6:11; 1 Сол. 3:17; Флм. 19). А потім попрохав своїх читачів пам’ятати (у своїх молитвах) про його ув’язнення (“кайдани”; див. Кол. 4:3). Павло завершив дане послання так, як і більшість своїх листів: благословенням та проханням Божої благодаті (див. 1:2) для них (див. таблицю “Заключні благословення Павла у його посланнях” поблизу Рим. 16:20).

БІБЛІОГРАФІЯ

Barry, Alfred. “The Epistle to the Colossians.” In Ellicott’s Commentary on the Whole Bible . Reprint (8 vols. in 4). Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1959.

Calvin, John. “Commentaries on the Epistle of Paul to the Galatians and Ephesians.” in Calvin’s Commentaries , vol. 21. Translated by William Pringle. Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1981.

Carson, Herbert M. The Epistle of Paul to the Colossians and Philemon . The Tyndale New Testament Commentaries. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1960.

Eerdman, Charles R. The Epistle of Paul to the Colossians and to Philemon . Philadelphia: Westminster Press, 1933.

Gromacki, Robert G. Stand Perfect in Wisdom: An Exposition of Colossians and Philemon . Grand Rapids: Baker Book House, 1981.

Kent, Homer A., Jr. Treasure of Wisdom . Grand Rapids: Baker Book House, 1978.

Lightfoot, J.B. St. Paul’s Epistle to the Colossians and to Philemon . London: Macmillan & Co., 1879. Reprint. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1959.

Moule, H.C.G. Studies in Colossians and Philemon . 1893. Reprint. Grand Rapids: Kregel Publications, 1977.

Peake, A.S. “The Epistle to the Colossians.” In The Expositor’s Greek Testament , vol. 3. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1951.

Simpson, E.K., and Bruce, F.F. Commentary on the Epistles to the Ephesians and the Colossians . The New International Commentary on the New Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1957.

Thomas, W.H. Griffith. Studies in Colossians and Philemon . Grand Rapids: Baker Book House, 1973.

Vaughan, Curtis. “ Colossians.” In The Expositor’s Bible Commentary , vol. 11. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1978.

____________. Colossians: Bible Study Commentary . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1973.

Wiersbe, Warren W. Be Complete . Wheaton, Ill.: Scripture Press Publications, Victor Books, 1981.