ЮДИ

ВСТУП

Автор . Автор Послання Юди, останнього з “Соборних послань”, розпочав свій лист однією доволі простою фразою: “Юда, слуга Ісуса Христа, брат Якова” (вірш 1).

Але хто такий Юда? На це запитання існує три можливі відповіді. Згідно них, автор даного послання — це: (а) Юда, брат Христа, син Йосифа від першого шлюбу, або (б) апостол Юда, або (в) Юда, очільник ранньої церкви в Єрусалимі. Цього останнього Юду разом з Павлом, Варнавою та Силою посилали в Антіохію (Діян. 15:22). Його друге ймення було Варсава. Воно свідчить про те, що він міг бути братом Йосифа Варсави, який мав замінити Юду Іскаріотського (Діян. 1:23). Отож, його могли знати в церкві. Проте інших свідчень не так багато, щоб підтвердити, що автором даного послання є саме ця людина.

Щодо того, чи це був апостол Юда, також існують сумніви. Адже текст вірша 17 даного листа показує, що автор не вважав себе апостолом, хоча він міг так написати, керуючись своєю скромністю. Однак, якби він і справді був апостолом, то та надзвичайна важливість теми, яку він тут розглядав, скоріш за все, спонукала б його ототожнити себе з апостолами, щоб надати більшої ваги своїм словам.

Найбільш імовірно, автором цього послання є Юда, брат Христа, син Йосифа від першого шлюбу. Слово “слуга” тут доречне, адже хоча й спершу брати Ісуса не вірили в Нього (Йн. 7:5), все ж потім вони побачили воскреслого Христа й увірували (Діян. 1:14). Серед них був і Юда, який не вважав себе гідним називатися “братом”, а лише “слугою” Ісуса Христа.

Отож, Яків, якого Юда назвав тут своїм братом, також був братом Господа (Мт. 13:55; Мк. 6:3), й окрім того очільником церкви в Єрусалимі (Діян. 15:13) та автором послання, названого його іменем (Як. 1:1).

Юда писав із почуттям любові й розуміння, зі щирою турботою й бажанням застерегти. Він хотів написати про радісну звістку, “про наше спільне спасіння” (Юд.), однак був змушений створити значно похмуріше послання. Його любов до віруючих людей, які, як він сам бачив, перебували у небезпеці через навалу ворогів, власне й спонукала його облишити більш приємну тему, щоб озвучити таку необхідну пересторогу.

Стиль написання.  Юда писав у дуже жвавому стилі, використовуючи багато художніх образів (наприклад, образи пастухів, хмар і дерев, вірш 12; а також хвиль і зірок, вірш 13).

Він часто писав тріадами. За підрахунками певних тлумачів у даному посланні їх налічується аж 18. Найбільш відомі з них — його вступ: “Юда, слуга ... брат” (вірш 1); його вітання: “милосердя, мир і любов”; його опис відступників: “безбожні, ... благодать Бога нашого обертають ... відрікаються від нашого ... Господа Ісуса Христа” (вірш 4); його приклади інших уже покараних відступників: “людей з Єгипетського краю ... ангелів ... Содом і Гомора з сусідніми містами” (вірші 5-7); його опис цих єретичних вигадників: “бруднять тіло, нехтують ... владою ... зневажають величчя” (вірш 8); його опис їх подальшої долі: “пішли дорогою Каїна ... потрапили в обман Валаама ... у бунті Корея загинули” (вірш 11).

Потім Юда пішов ще далі, використовуючи один за одним різні образи, щоб викрити і засудити відступників. Він сказав, що вони — безсоромні (егоїстичні) пастухи (“безсоромно ... самих себе випасають”), “хмари безводні ... дерева ... безплідні ... люті морські хвилі ... зорі блукаючі” (вірші 12-13).

В інших трилогіях Юда зазначив, що “вони ремствують, нарікають на свою долю й у своїх пожадливостях перебувають; уста ж їхні промовляють гордовито, підлещуються для користи” (вірш 16), а також “що розбрат сіють”, мов “тварини, що не мають Духу” (вірш 19). Читачі Юди мали бути переконливими (“старайтеся переконати”), рятувати інших, “вириваючи з вогню”, й виявляти “до інших ... милосердя” (вірші 22-23).

Юда не один раз посилався на Старий Завіт. Він говорив про Вихід (вірш 5), смерть багатьох ізраїльтян у пустелі (вірш 5), Содом і Гомору (вірш 7), тіло Мойсея (вірш 9), про Каїна (вірш 11), Валаама (вірш 11), Корея (вірш 11), Еноха (вірш 14) й Адама (вірш 14).

Час написання.  Науковці, які тлумачать Біблію, мають різні погляди на те, коли ж саме було створено Послання Юди, адже сам Юда не назвав прямо ні паству, до якої адресував свій лист, ні те єретичне угрупування, яке тут описав. Однак більшість науковців все ж погоджуються, що приблизним часом написання цієї книги були 67-80 роки н.е.. Юда, вочевидь, був під враженням другого послання Петра, яке було створене близько 67-68 років н.е.. (Петро передбачив появу лжевчителів [2 Пт. 2:1; 3:3], а Юда зазначив, що вони уже “до вас просмикнулись” [Юд. 4].) Аморальна гностична єресь (про яку, скоріш за все, й говорив тут Юда) вже у першому столітті почала активно розвиватися й чинити свій негативний вплив.

Мета . Дане послання характеризується єдиною пересторогою: стережіться відступників. Згідно з цим застереженням Юда власне й озвучив до своїх читачів заклик “боротися за віру” (вірш 3). Єресь гностицизму впевнено прогресувала. “Тут, хоча й іще у несформованому вигляді, присутні усі головні ознаки пізнішого гностицизму — акцент на знаннях, вільних від обумовленостей моралі; пихате ставлення до “непросвітлених” церковних лідерів; зацікавленість ангелологією; сприяння розколу; хтивість”.

Перші гностики, супроти яких застерігав Юда, заперечували Христа як Владику (вірш 4), заохочували до грішної поведінки (вірші 4, 8, 16), бунтували супроти влади (вірші 8, 11, 18), задовольняли свої власні пожадання (вірші 16, 19), турбувалися лише про власний зиск (вірші 11-12, 16), сіяли розбрат (вірш 19), ремствували й нарікали (вірш 16) та вихвалялися (вірш 16).

Гностики заявляли, що дух — добре, а матеріальне — зле. Тому духовне слід було розвивати і живити, та при цьому вони дозволяли використовувати будь-які засоби для досягнення цієї мети. Окрім того, гностики почувалися вільно і щодо задоволення бажань плоті. Отож, сенс такого відступництва полягав в тому, що вони перетворювали благодать Бога на розпусту і вседозволеність. Юда написав це послання, щоб застерегти своїх читачів від такого подвійного відступництва: і щодо поведінки, і щодо лжевчення.

Перші читачі. Характер даного листа свідчить на користь того, що першими читачами були віруючі євреї-християни Палестини, які збиралися у місцевих спільнотах. Посилання на старозавітні історії та позабіблійну літературу доводять, що отримувачами даного листа були люди, які знали про все це і не потребували додаткових роз’яснень. Єгипет, Содом і Гомора, Мойсей, Каїн, Валаам, Корей, Енох, Адам і грішні ангели — всі вони засвідчують той факт, що перші читачі Послання Юди мали знати  Старий Завіт.

Застосування . Дана книга є урочистою пересторогою усім християнам, де б вони не були, оскільки усі вони можуть потрапити в тенета тих же помилок — і щодо науки, і щодо поведінки. Хоча тема цього листа стосовно відступництва адресується, головним чином, євреям-християнам першого століття, його звістка торкається усіх християн. Усі віруючі люди мають уникати пасток, як-от заперечення Христа Владики, безладного слідування тілесним пожаданням, нехтування владою, сприяння розколу й егоїстичного життя.

ПЛАН

І. Вітання (вірші 1-2)

ІІ. Застереження супроти відступників (вірші 3-4)

ІІІ. Застереження супроти небезпеки відступництва (вірші 5-16)

А. Приклади відступників з минулого (вірші 5-7)

1. Єгипет (вірш 5)

2. Ангели (вірш 6)

3. Содом і Гомора (вірш 7)

Б. Вчинки відступників у теперішньому (вірші 8-16)

1. Нехтування владою (вірші 8-10)

2. Неправильний вибір дороги (вірш 11)

3. Негідний приклад очільництва (вірші 12-13)

4. Самодогоджання (вірші 14-16)

ІV. Рекомендації, як уникнути відступництва (вірші 17-23)

А. Пам’ятати вчення апостолів (вірші 17-19)

Б. Берегти себе (вірші 20-21)

В. Бути милостивим до інших (вірші 22-23)

V. Перемога над відступництвом (вірші 24-25)

КОМЕНТАРІ

І. Вітання (вірші 1-2)

Вірш 1.  Автор назвався просто: “Юда, слуга Ісуса Христа, брат Якова.” Він жодним чином не підкреслив тут якийсь свій особливий статус. Його вдовольнило самовизначення “слуга ( доулос , “раб”) Ісуса Христа”. (Щодо розгляду особи цього Юди див. Вступ .)

Дане послання Юди адресувалося “покликаним, любим у Бозі Отці і збереженим Ісусові Христові”. Такий потрійний опис Божих людей — один із багатьох тріад, використаних Юдою у цьому листі. Перше слово “покликаним” стосується минулого — Божого верховного покликання до спасіння у Його вибірковій милості (див. Рим. 1:6; 8:30; 1 Кор. 1:24; Еф. 4:4; 2 Пт. 1:3). Фраза “любим у Бозі Отці” стосується теперішнього. Дієслівна форма слова “любим” вказує на те, що Божа любов була об’явлена в минулому й об’являється зараз. Третя описова фраза Юди “збереженим Ісусові Христові” є найпозитивнішим запевненням стосовно майбутнього про те, що Він зберігає тих, хто в Нього вірує, до Свого приходу (1 Сол. 5:23; 2 Тим. 1:12; 1 Пт. 1:5; Юд. 24). Покликання є діянням Святого Духа, любов сходить від Отця (див. 2 Кор. 13:14), а збереження залежить від Сина. Отож, у вітанні Юди міститься згадка про всю Святу Трійцю. Знання про Боже покликання, любов та збереження дає віруючим людям певність і мир в часи відступництва.

Кожна з цих трьох істин повторюється дещо далі в посланні: на покликання може вказувати фраза “наше спільне спасіння” (вірш 3), любов Бога згадується у вірші 21, а згадка про зберігаючу силу Ісуса може міститися в словах “очікуючи милости Господа нашого Ісуса Христа для вічного життя” (вірш 21; див. вірш 24).

Вірш 2. Божі благословення, такі як “милосердя, мир і любов”, включені Юдою у вітання, просто необхідні християнам, які живуть в умовах розпусти відступницького вчення. Боже милосердя може підтримати їх у важкі часи (Євр. 4:16). Його мир може дати спокій там, де довкола панує зло (Рим. 15:13; Флп. 4:7). А Його любов може захистити і вберегти віруючих людей від небезпек (Рим. 5:5; 1 Йн. 4:12, 15-16).

Характер вітання віддзеркалює особисте ставлення автора. Підібрані ним слова вказують на його глибоке співчуття до своїх читачів і сердечну турботу про них. Він дуже хотів, щоб вони усією повнотою спізнали “милосердя, мир і любов” Бога. Юду переповнювала любов до віруючих людей, коли він застерігав їх супроти тих, хто намагався зруйнувати церкву, тих, хто нічого не знав про Боже милосердя, мир чи любов.

ІІ. Застереження супроти відступників (вірші 3-4)

Вірші 3-4. Бажаючи “написати” про значно приємнішу істину, “про наше спільне спасіння”, Юда був змушений розглянути нагальну і дуже відразливу тему. Поточні обставини вимагали невідкладних дій, бо ситуація і справді була надзвичайною. Тому Юда й звернувся до цієї визнаної проблеми та закликав віруючих людей залишатися відданими своїй вірі.

Юда відразу перейшов до головного: “Вважаю за конечне написати вам, щоб заохотити вас боротися за віру.” Потім він пояснив своїм читачам, чому був такий стурбований. Безбожні люди таємно “просмикнулись” до них. Вони приєдналися до паств віруючих людей, вдаючи, що є їхніми співтоваришами у вірі, коли насправді були їхніми ворогами.

Юда писав тим, хто мав спільну з ним віру і спасіння. Його слова були закликом до віруючих людей бути пильними щодо тих відступників, які проникли в місцеві пастви і хотіли підірвати основи віри, на якій будувалася вся церква.

Віра, яку Бог “раз назавжди” передав “святим”, — є змістом всіх істин, яким навчали апостоли. Слово “віру”, яке також з’являється в Гал. 1:23 і 1 Тим. 4:1, стосується всього, у що вірують християни. Тому супроти лжевчення відступників віруючі люди мають “боротися” ( епагонізестхаі , “ревно змагатися”), докладаючи всіх зусиль, адже таким чином вони захищатимуть ті істини, які безбожники намагаються знищити. По суті, Юда сказав: “Тримаймося твердо віровизнання” (Євр. 4:14).

Навала вільнодумців, розпусників, не відаючих дійсних істин людей могла отруїти церкву. Тому їх слід було цуратися. Ці відступники не були послідовниками Христа, які згрішили, а зловмисниками, які самі не вірили й намагалися зруйнувати віру інших.

Фраза “що були здавна призначені на засуд”, мабуть, стосується старозавітних пророцтв (наприклад, Іс. 8:19-22; Єр. 5:13-14). Їхній кінець також передбачено і в Новому Завіті (наприклад, 2 Сол. 2:6-10; 2 Пт. 2:3).

Цих безбожників (“безбожні”, асебеіс , “нешанобиві”; див. Юд. 15) характеризують дві риси: вони “благодать Бога ... обертають на розпусту” й “відрікаються від ... Ісуса Христа”, Божого Сина.

Проголошуючи свободу у Христі, вони обертали Його благодать на право робити те, чого бажає їхня плоть, без жодних обмежень. Їхній лібертинізм робив із благодаті нестримну розпусту. Ці аморалісти заявляли, що оскільки плоть не є Божим творінням, слід поступатися усім її пожаданням. Не дивно, що таке перекручене ставлення до свого тіла і його побажань супроводжувалося перекрученням в науці — запереченням особи та влади Ісуса Христа.

ІІІ. Застереження супроти небезпеки відступництва (вірші 5-16)

Спершу Юда застеріг своїх читачів супроти небезпеки відступництва за допомогою трьох прикладів з минулого відступників, яких було знищено (вірші 5-7), а потім описав майбутній суд теперішніх відступників (вірші 8-16).

А. Приклади відступників з минулого (вірші 5-7)

1. ЄГИПЕТ (вірш 5)

Вірш 5.  Юда згадав Єгипет, щоб засвідчити, що більшість ізраїльтян, які вийшли з “Єгипетського краю”, не були віруючими. Цілісіньке покоління загинуло в пустелі через свою невіру (див. Євр. 3:16-19).

2. АНГЕЛИ (вірш 6)

Вірш 6.  Серед ангелів були ті, що залишалися у своєму першому помешканні і виявляли послух Богові, а також були й ті, що збунтувались проти Нього та “не зберегли свого достоїнства, а полишили власне житло” і тепер перебувають “у кайданах вічних, під темрявою, на суд великого дня”.

Стосовно того, звідки саме Юда взяв цю інформацію, точаться суперечки. Одні кажуть, що з Бут. 6:1-4 і що “сини Божі”, які вподобали собі “людських дочок” та жили з ними на землі, і були тими ангелами, “що не зберегли свого достоїнства”, виявивши непослух Богові. (Однак див. коментарі до Бут. 6:1-4.) Інші вважають, що Юда посилався тут на апокрифічну книгу Еноха. Оскільки Юда прямо не вказав своє джерело, будь-яка думка є лише припущенням. Проте спосіб, в який Юда згадує ангелів, дає підставу вважати, що ця істина була добре відома його читачам, а, отже, не потребувала подальшого роз’яснення.

3. СОДОМ І ГОМОРА (вірш 7)

Вірш 7.  Третій страхітливий приклад Юди про Содом і Гомору “з сусідніми містами” чітко показує, що трапляється з людьми, які відвернулися від Бога, щоб слідувати своїй розпусній природі. Доля невіруючих людей тих двох міст (Бут. 19:1-29) яскраво засвідчує, що очікує на тих, хто зрікається Божої правди і нехтує Його застереженнями. А покарання вогнем розпусних жителів Содому і Гомори є чудовим прикладом того, як лжевчителі будуть “скарані вічним вогнем”.

Б. Вчинки відступників у теперішньому (вірші 8-16)

1. НЕХТУВАННЯ ВЛАДОЮ (вірші 8-10)

Вірш 8. Тут Юда знову повернувся до відступників, що були поміж віруючими членами церкви, й охарактеризував їх згідно вищезгаданих прикладів з минулого, хоча й дещо в іншому порядку. Ті, які “бруднять тіло”, нагадують жителів Содому і Гомори. Слово “бруднять” є перекладом до грецького слова міаіноусін , яке в дослівному перекладі звучить як “осквернювати, псувати”. Воно зустрічається ще лиш у Тит. 1:15 та Євр. 12:15. Хто нехтує “Божою владою”, той подібний на невіруючих ізраїльтян, які не визнавали влади ні Мойсея, ні Бога. Хто ж зневажає “величчя”, нагадує ангелів, які покинули свій дім. Ці три дії власне й засвідчують їх тілесну аморальність (див. Рим. 1:24, 26-27; Еф. 4:19), інтелектуальну непокірність і духовну неповагу. Ці вигадники (“в маячінні”) обманювали самих себе, гадаючи, що їхній спосіб життя та вчення дарують їм спасіння.

Вірш 9.  “Архангел Михаїл” мав поховати тіло Мойсея, однак згідно єврейських переказів диявол сперечався з ангелом “про тіло”, вочевидь, заявляючи на нього свої права. Однак, хоча Михаїл і був могутнім та сильним, він все ж “не наважився” дискутувати з сатаною, а сказав: “Нехай тебе Господь судить!” Лжевчителі, про яких говорив Юда, не поважали ні Бога, ні ангелів. Відступники, які зводили наклепи на величчя (вірш 8), своєю пихатістю доводили, що є цілковитою протилежністю головному ангелові Михаїлу, який не посмів “винести зневажливого суду” навіть на сатану, головного з-поміж грішних ангелів.

Вірш 10.  Тоді як Михаїл не наважився звинуватити диявола, ці відступники, на відміну від нього, говорили зневажливо про “те, чого не знають”. Тут Юда міг мати на увазі зневажливе ставлення до “величчя” (вірш 8). Їхні знання були в усьому хибними, адже вони слідували лише тваринним інстинктам й пояснювали свої вчинки, “немов та нерозумна звірина”. Замість того, щоб спізнавати те, що було вищим за них (ангелів), вони насправді розуміли лиш те, що було нижчим за них (звірів). Таким чином Юда спростував їхню гностичну заяву про те, що вони володіли якимись особливими знаннями. Бо їхнє знання, яке бруднило їхні власні тіла (вірш 8), було, неначе гріх Содому, саморуйнівним.

2. НЕПРАВИЛЬНИЙ ВИБІР ДОРОГИ (вірш 11)

Вірш 11. Тут Юда знову використав одні зі своїх тріад. Відступники тричі згрішили, на що Юда сказав: “Горе їм!”

“Вони пішли дорогою Каїна.” Це твердження Юди може означати або те, що вони, як і Каїн (а) вигадали свої власні способи поклоніння, виявляючи таким чином непослух Богові, або ж (б) що вони заздрили іншим, або (в) що вони ненавиділи інших настільки, що готові були навіть на вбивство (див. 1 Йн. 3:12).

“Вони ... потрапили в обман Валаама.” Валаам, під виглядом служіння Богові, спонукав інших до гріха і в той же час намагався отримати зиск із їхніх хиб (2 Пт. 2:15-16; Чис. 22:21-31). Подібним чином лжевчителі часів Юди, які були дуже жадібні до грошей, вводили інших у гріх, не визнаючи небезпеки, яку складали їхні вчинки.

“Вони ... у бунті Корея загинули.” Корей очолював повстання супроти Мойсея та Аарона, бо не визнавав, що Бог передав їм владу (Чис. 16). Отож, його повстання було, насправді, супроти самого Бога. Подібним чином люди, про яких говорив Юда (ймовірно, очільники місцевих церков), повстали супроти Божої влади, внаслідок чого будуть обов’язково знищені. Ця істина є настільки певною, що Юда використав тут минулий час — “загинули”.

3. НЕГІДНИЙ ПРИКЛАД ОЧІЛЬНИЦТВА (вірші 12-13)

Вірш 12.  У даному вірші Юда розповів, як уміло відступники проникали в церкву. Вони були присутні “на бенкетах”, на яких збиралися лише віруючі люди, споживали “безсоромно” з ними їжу, яка, ймовірно, належала до Господньої Вечері. Та попри таку зовнішню участь, ці лжевчителі насправді заперечували Господа (вірш 4б). Це був найбільш обурливий вияв богохульства. Такі люди були настільки зіпсованими, що вже своєю присутністю паплюжили внутрішню красу церкви. Більше того, втручаючись у життя членів церкви (див. “до вас просмикнулись”, вірш 4а), вони не відчували ані найменшого сумніву чи сорому. Однак забруднюючи інших (вірш 12), вони забруднювали й себе (вірш 23).

Окрім цього, ці невіруючі люди називали себе пастухами, хоча насправді такими не були. Замість того, щоб годувати Боже стадо, вони егоїстично лиш “самих себе випасають”. Пастух, який не годує своїх овець, — це пастух, який не виконує свій найголовніший обов’язок! Їхні заяви були неправдивими, бо вони вводили в оману, були безсердечними та егоїстичними.

Як очільники, ці відступники були “хмари безводні, вітрами гнані”. Це перше з чотирьох яскравих порівнянь з природою, використаних Юдою у віршах 12-13. Ці люди не мали води для спраглих душ. Вони лиш вдавали, що мають. І невдовзі вони зникли, бо були нестійкі, як вітрами гнані хмари.

Як лідери, ці відступники були духовно мертвими. Дерево “восени” (у пору року, коли збирають плоди з фруктових дерев), яке не має плоду, є мертвим, а безплідне дерево, вирване “з корінням”, є мертвим навіки, “двічі” померле. На мертвий стан очільників-відступників вказували дві речі: (а) вони не давали духовного плоду в інших, і (б) вони самі не мали духовного коріння, через що й зазнали кари.

Вірш 13. Як “люті морські хвилі”, що шалено несуться морем, та залишають на березі лиш піну, ці відступники вивергали лиш таку піну і більш нічого, що б могло бути стійким, будівним, помічним або ж живильним. Все, що вони залишали після себе, — це сором за їхні вчинки.

“Зорі блукаючі” часом з’являються в небі, яскраво палають якийсь час, а потім зникають, не залишаючи після себе ані світла, ані вказівки, куди рухатися далі. Постійні зорі допомагають мандрівникам визначати шлях, тоді як блукаючі зорі їм жодним чином не стають у нагоді. Подібним чином і популярність очільників-відступників є насправді короткотривалою, марною і хибною. Необачних послідовників вони таки зводять із вірного шляху, вдаючи, що є тими, ким насправді не є. Саме тому їх поглине “пречорна темрява ... повіки”. Вічна кара — ось що на них чекає.

Ці віровідступники були не лише неплідними віруючими людьми, які не отримають винагороди в небесах перед судним престолом Христа. Вони — самозванці, яких судитимуть згідно їх лихих вчинків.

4. САМОДОГОДЖАННЯ (вірші 14-16)

Вірші 14-15. Суд над відступниками, про який уже йшлося у віршах 4-7, 13, тепер було засвідчено згадкою про пророцтво часів ще до Потопу, яке зробив “Енох, сьомий від Адама” (Бут. 5:4-20). Однак науковці дещо збентежені відсутністю будь-якої згадки про це пророцтво Еноха у Старому Завіті. Оскільки дане твердження подібне на уривок з апокрифічної Книги Еноха (1:9), — яка була написана ще до 110 року до н.е., через що перші християни могли добре її знати, — багато хто припускає, що Юда цитував саме цю книгу. Інші ж вважають, що відмінність між словами Юди і тими, які містяться в Книзі Еноха, вказують на те, що Юда отримав цю інформацію про Еноха безпосередньо від Бога, або ж що він занотував її під впливом Святого Духа. Жодне з цих припущень не суперечить вченню про божественне натхнення. Якщо Юда і справді цитував апокрифічну книгу, цим він лиш засвідчував правдивість даного пророцтва, а не всієї книги (див., як Павло цитує критського поета Епіменіда в Тит. 1:12).

Пророцтво Еноха стосувалося славного повернення на землю Христа “із ... десятками тисяч” Своїх ангелів (“святих”) (Мт. 24:30; 2 Сол. 1:10), “щоб учинити суд над усіма (2 Сол. 1:7-10) й виявити всім безбожним” за допомогою незаперечних доказів, що їхні вчинки, ставлення до інших і слова були “безбожні” ( асебеіс , “непоштиві”; див. Юд. 4). У даному вірші Юда використав слово “безбожні” та його похідні аж чотири рази, завдяки чому дуже переконливо описав їхню справжню природу. Замість того, аби бути духовними лідерами, вони виголошували “зневаги” (див. “зневажають” у вірші 10) супроти Ісуса Христа, якого власне й заперечували.

Вірш 16.  Тут Юда озвучив аж чотири характерні риси віровідступників, зважаючи на що Енох не випадково назвав їх безбожними. (а) Вони “ремствують, нарікають на свою долю”, бачать вади інших, але не свої. (б) Вони “у своїх пожадливостях перебувають” (див. вірші 8, 10, 18-19). (в) “Уста ж їхні промовляють гордовито ( хиперонка ; це грецьке слово зустрічається лиш тут та в 2 Пт. 2:18)”. (г) А також вони “підлещуються” до інших, та лише тоді, коли це може бути їм “для користи”. Постійно невдоволені, грішні, егоїстичні, пихаті, зухвалі, а також хитрі та облесні — ось якими були і є віровідступники.

Цими словами Юда чітко зазначив, якими є відступники, щоб віруючі люди добре знали, яка їхня справжня сутність і якою буде їх доля. В такий спосіб автор майстерно заклав основу свого звернення до читачів із закликом свідомо чинити опір цим безбожникам та їхньому вченню.

ІV. Рекомендації, як уникнути відступництва (вірші 17-23)

Яскраво описавши віровідступників, Юда залишив віруючим людям рекомендації, як уникати хиб відступників. Недостатньо лише виявляти лжевчителів. Слід повсякчас уникати спокуси потрапити в тенета їхніх вад.

А. Пам’ятати вчення апостолів (вірші 17-19)

Вірші 17-19.  Юда наказав своїм читачам пригадати, що їм “передсказали апостоли” про насмішників (“насмішники”, вірш 18). В Ефесі Павло застерігав, що поміж віруючими людьми з’являться “вовки хижі, які не щадитимуть стада” і спотворять правду (Діян. 20:29-30). Він озвучив подібні застереження супроти відступництва й Тимотеєві (1 Тим. 4:1; 2 Тим. 3:1-5; 4:3-4). Петро також звертався до цієї проблеми (2 Пт. 2:1-3; 3:3-4). Цитата з Юд. 18 є довільним переказом слів Петра з 2 Пт. 3:3 і в той ще час є їхнім підсумком.

Як зазначено в Юд. 18-19, ці зловмисники (а) насміхалися (див. вірші 10-15), (б) діяли “у своїх похотях безбожних” (див. вірш 16), (в) “розбрат” сіяли і (г) слідували своїм інстинктам, мов “тварини” (див. вірші 10, 16). Очевидно, що такі люди “не мають Духу” Святого, а, отже, неперероджені (Рим. 8:9).

Б. Берегти себе (вірші 20-21)

Вірші 20-21. Окрім того, що читачі Юди мали пригадати застереження апостолів супроти цих відступників, вони також мали пильнувати себе. Тут озвучено саму суть послання Юди: “Ви ж ..., що будуєтеся вашою найсвятішою вірою і молитесь у Святім Дусі, бережіть себе самих у любові Божій, очікуючи” повернення Христа. (Переклад в НМВ звучить так, наче тут присутні чотири заклики, та насправді в оригіналі грецькою мовою тут лиш один заклик: “бережіть себе”.) Очевидне протиставлення цих дій вчинкам насмішників засвідчено фразою “ви ж”. І вже втретє Юда звернувся до своїх читачів словом “любі” (вірші 3, 17, 20).

Самозбудування (“будуєтеся”) можливе завдяки безперервному спізнанню найсвятішої віри. Ця віра, “раз назавжди” передана “святим” (вірш 3), власне і є тією наукою апостолів, занотованою у Святому Письмі, яку слід вивчати (Діян. 20:32; 2 Тим 2:15).

Молитися “у Святім Дусі” — це не говорити різними мовами, а “молитися з усього серця, з усієї душі, в якій перебуває, яку освічує та сповнює Святий Дух”. Це — молитися у силі Святого Духа (див. Еф. 6:18).

Фраза “бережіть себе самих у любові Божій” (Юд. 21). Тут йдеться про те, що віруюча людина береже себе, коли свідомо перебуває “у любові Божій” та спільності з Ним (див. Йн. 15:9-10, “Перебувайте у Моїй любові!”).

Очікування (“очікуючи”, просдечоменоі , “дивлячись в очікуванні”) благословенної надії, а саме повернення Христа за Своєю церквою, є четвертим способом зберегти себе. Хто очікує на цю подію, той чекає і “милости Господа нашого Ісуса Христа” в тому розумінні, що Вхоплення Церкви на небо живою буде остаточним засвідченням Його милости. Юда додав, що все це приведе до “вічного життя”, тобто до безкінечного життя в присутності самого Бога (див. 1 Пт. 1:5, 9, 13).

В. Бути милостивим до інших (вірші 22-23)

Вірші 22-23.  Оскільки слова відступників були заплутаними, вочевидь, багато віруючих людей вагалося, виконувати їх, а чи ні. Як написав Юда, таких людей не треба засуджувати чи критикувати. Навпаки, до них слід ставитися з любов’ю та милосердям — так, як сам Господь ставився до них (див. вірш 21). Вони потребували допомоги, а не осуду, збудування, а не розтерзання.

Інші ж — ті, які ще не порятовані, — були близькі від того, аби впасти у вогонь, вічне пекельне вогнище (див. вірш 7). Юда ж закликав своїх читачів рятувати таких людей, “вириваючи” їх “з вогню”.

Ще до інших, третьої групи віруючих людей, треба виявляти “милосердя”. Та робити це слід із почуттям “страху”, тобто обережно, щоб раптом і самим не забруднитися гріхами “найбільш розпусних єретиків” . Такі особи є настільки зіпсованими, що смородом їхньої смерті просякла навіть їх одежа, забруднена “тілом” (див. вірш 12).

У своєму короткому посланні Юда озвучив сім закликів до віруючих людей:

1. Щиро боріться за віру (вірш 3).

2. Пам’ятайте науку і застереження апостолів (вірш 17).

3. Будуйтеся найсвятішою вірою (вірш 20).

4. Моліться у Святому Дусі (вірш 20).

5. Бережіть себе у Божій любові (вірш 21).

6. Очікуйте милости Господа для вічного життя (вірш 21).

7. Виявляйте милосердя до християн, які вагаються, виривайте невіруючих людей з вогню й обережно виявляйте милість до зіпсованих (вірші 22-23).

V. Перемога над відступництвом (вірші 24-25)

Вірші 24-25.  У цих завершальних віршах Юда надзвичайно піднесено воздав хвалу Богові, тим самим відповідаючи на неозвучене тут запитання: “Але хто порятує нас від відступників та відступництва, до якого вони заманюють довірливих людей?” Юда відразу ж закликав прославляти Того, “Хто може зберегти ... від занепаду”. Адже перемога над відступництвом знаходиться в самому Ісусові Христові! Він — Той, Хто збереже віруючих людей. Христос поставить (“поставити”) віруючих людей перед Своїм Отцем “непорочними в радості” — радості за Себе і за них (Євр. 12:2; 1 Пт. 1:8). Тут озвучено найвеличнішу перемогу, найвищу з усіх можливих хвалу та любов і найбільш певне засвідчення усім відкупленим. Як майстерно зазначив тут Юда, “єдиному Богу, Спасу нашому ... слава, велич, сила і могутність”. Усе це також доступне всім віруючим людям через Переможця, “Ісуса Христа, Господа нашого”. Таке вознесене становище є дійсним стосовно Бога “перед усіма віками і нині й по всі віки”.

Таким чином Юда здійснив своє щиросердечне бажання написати про радісну звістку (Юд. 3), бо в Христі завжди є надія на перемогу, а це дає віруючим людям і радість, і певність.

БІБЛІОГРАФІЯ

Bigg, Charles. A Critical and Exegetical Commentary on the Epistles of St. Peter and St. Jude . The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1902.

Blum, Edwin A. “Jude.” In The Expositor’s Bible Commentary , vol. 12. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1981.

Coder, S. Maxwell. Jude . Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1967.

Green, Michael. The Second Epistle   General of Peter and the General Epistle of Jude: An Introduction and Commentary . The Tyndale New Testament Commentaries. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1968.

Ironside, H.A. Exposition of the Epistle of Jude . Rev. ed. New York: Loizeaux Brothers, n.d.

Lawlor, George Lawrence, Translation and Exposition of the Epistle of Jude . Nutley, N.J.: Presbyterian and Reformed Publishing Co., 1976.

Lenski, R.C.H. The Interpretation of the Epistles of St. Peter, St. John and St. Jude . Minneapolis: Augsburg Publishing House, 1966.

MacArthur, John, Jr. Beware the Pretenders.  Wheaton, Ill.: Scripture Press Publications, Victor Books, 1980.

Manton, Thomas. An Exposition on the Epistle of Jude . Reprint. London: Banner of Truth Trust, 1978.

Mayor, Joseph B. The Epistle of St. Jude and the Second Epistle of St. Peter . London: Macmillan Co., 1907. Reprint. Minneapolis: Klock & Klock Christian Publishers, 1978.

Pettingill, William L. Simple Studies in the Epistles of James, First and Second Peter, First, Second and Third John and Jude . Findlay, Ohio: Fundamental Truth Publishers, n.d.

Plummer, Alfred. The General Epistles of St. James and St. Jude.  The Expositor’s Bible. New York: Hodder & Stoughton, n.d.

Sadler, M.F. The General Epistles of James, Peter, John, and Jude . 2nd ed. London: George Bell & Sons, 1895.

Wand, J.W.C., ed. The General Epistles of St. Peter and St. Jude . London: Methuen & Co., 1934.

Wolff, Richard. A Commentary on the Epistle of Jude . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1960.