2:3-5.  З приводу перепису Йосиф і Марія подалися до Вифлиєму, де знаходилося родове помістя Йосифа. Він був нащадком Давида (див. 1:27) і народився у Вифлиємі. Дехто може заперечити, що той факт, що люди не були зареєстровані за місцем фактичного проживання, виглядав дивним. Однак відомі й інші подібні випадки (див. I. Howard Marshall, The Gospel of Luke , pp. 101-2). Марія супроводжувала Йосифа з кількох причин. Пара знала, що Марія народить Дитя в той час, коли Йосифа поруч не буде, а вони, вочевидь, не хотіли бути порізно у такий момент. А також вони обоє знали, що Дитина ця – Месія, а Месія мав народитися у Вифлиємі (Міх. 5:2).

2:6-7.  Дитина народилася у той час, коли вони були у Вифлиємі. Фраза «сина первородного» вказує на те, що він є первенець. Пара розмістилася у приміщенні, яке не було у приватній власності. Згідно з переказами, вони перебували у печері поруч із заїжджим двором. Марія поклала Дитятко «в ясла», з яких годували худобу. Той факт, що вона «сповила Його та поклала в ясла» є важливим, адже саме по цьому пастухи мали упізнати «дитя» (вірш 12). А сповивали деяких діточок для того, щоб їхні кінцівки були прямими, і вони не могли собі нашкодити.

б. Пастухи вклоняються дитятку (2:8-20)

2:8-14.  Вночі «Ангел Господній» разом з іншими ангелами з’явився перед пастухами і сповістив їх про народження Спасителя «у місті Давидовім», тобто у Вифлиємі (вірш 4). Пастухи, імовірно, випасали своїх овець, яких мали принести в жертву на свято Пасхи. Поява ангела і сяюча «слава Господня» налякали пастухів, «й великих страх огорнув їх».

Звістка ангела заспокоїла пастухів. Він попросив їх не боятися (див. 1:13, 30) і сказав, що народився «Спаситель, він же Христос Господь». Ця блага вість була великою радістю. Дуже часто, коли Лука використовував слово «радість ( чара )», він асоціював його зі спасінням. Ця новина мала стати «радістю всього народу». Вона стосувалася, головним чином, людей Ізраїлю, однак Лука, імовірно, також мав на увазі, що Спаситель прийшов до усього людства. Потім «пристала до ангела велика сила небесного війська», яка вихваляла Бога на висотах. Фраза НМВ «на землі мир людям його вподобання» є кращою, аніж у БКЯ «доброзичливим до людей». Бог дає мир людям не тоді, коли вони лиш доброзичливі, але коли також приймають Його доброту чи вподобання.

2:15-20.  «Пастухи» пішли поглянути на «дитятко», і «розповіли, що їм було сказано про це хлоп'ятко». Пастухи розуміли, що через ангелів до них промовляв сам Господь. Вони повірили у звістку і пішли, щоб засвідчити її. Це нагадало про вчинок Марії, яка відразу побігла до Єлисавети, щойно почула від ангела про її вагітність. Такий вчинок пастухів сильно контрастує з діями релігійних лідерів, які знали, що мало народитися Дитя, але не викроїли час і не доклали зусиль, щоб засвідчити Його народження (Мт.2:5).

Побачивши Дитину, пастухи першими сповістили інших людей про прихід Месії. «І всі, хто чув їх, дивувались ( етхамасан )». Тема дивування щодо Месії проходить через усю Євангелію від Луки. (Грецьке слово тхаумазо , «дивуватися, бути враженим», зустрічається у Лк. 1:21, 53; 2:18, 33; 4:22; 8:25; 9:43; 11:14, 38; 20:26; 24:12, 41. Лука також використовував два інші слова для позначення здивування; див. 2:48.) Марія відреагувала на цей важливий історичний момент. Адже з усіх жінок Ізраїлю саме вона була матір’ю Месії! Пастухи ж «повернулися, прославляючи й хвалячи Бога», як і ангели перед цим (вірші 13-14).

в. Обрізання Ісуса (2:21)

2:21.  Марія і Йосиф здійснили волю ангела і назвали свого Сина іменем, яке ангел «надав був» Марії до зачаття Дитини (1:31), а Йосифу після зачаття Дитини (Мт. 1:18-21). Ім’я Ісус є дуже влучним, адже воно є грецьким аналогом до давньогоєврейського імені Йошуа, яке означає «Яхве є спасіння» (див. Мт. 1:21). Згідно звичаю, «як сповнилось (Ісусові) вісім день» (Лев. 12:3), Його обрізали, напевно, у Вифлиємі.

г. Ісуса ставлять перед Господом (2:22-38)

(1) Жертва Марії і Йосифа. 2:22-24. Згідно закону батьки Ісуса мали не лише обрізати Його (Лев. 12:3), а й посвятити свого первородного сина «Господеві» (Вих. 13:2, 12) за 33 дні по тому. А також вони мали принести жертву за очищення Марії після народження дитини (Лев. 12:1-8).

Жертва, яку вони посвятили Господові за її очищення, показала їх убогість. Вони не могли собі дозволити принести ягня, тож взяли «пару горлиць або двоє голубенят» – те, що їм було доступне. Щоб поставити свого Сина перед Господом і очистити Марію у храмі, вони подолали певний шлях із Вифлиєму до Єрусалиму.

(2) Пророцтво Симеона і благословення родини (2:25-35). 2:25-26. Дух Святий сказав Симеону, що він «не бачитиме смерти перш, ніж побачить» Месію. Симеон був «праведний ( дікаіос ) та побожний ( еулабес )». На відміну від релігійних лідерів, він «очікував утіхи Ізраїля», тобто на Месію, який утішить його народ (див. «визволення Єрусалиму», вірш 38). Згадка про те, що Симеон «прийшов Духом у храм» нагадує про пророків Старого Завіту, на яких сходив Святий Дух. Оскільки Анна була «пророчиця» (вірш 36), Симеон, імовірно, також був одним із побожних пророків Ізраїлю. Одкровення Святого Духа про можливість побачити Месію, безумовно, було чимось надзвичайним і прийшло до Симеона, імовірно, через те, що він дуже сильно бажав Його побачити.

2:27-32.  Побачивши Дитя і взявши Його на руки, Симеон «благословив Бога». Так чинили усі побожні люди у стосунку до Месії в Євангелії від Луки. Потім він виголосив хвалебний псалом, вихваляючи Бога за те, що Він виконав Свою обіцянку щодо «спасіння». І Месія буде цим спасінням, бо на це вказує Його ім’я. В усіх трьох подячних і хвалебних піснях, занотованих Лукою у його перших двох частинах (1:46-55, 68-79; 1:29-32), розкривається велике значення народження Йоана та Ісуса для спасіння Ізраїлю й усього світу. Симеон зазначив, що Месія був світлом «на просвіту поганам» і «на славу … Ізраїля». Думка про те, що Месія принесе спасіння і язичникам, неодноразово звучала в Євангелії від Луки.

2:33.  Слова Симона змусили Марію і Йосифа дивуватися ( тхаумазонтес ; див. коментарі до вірша 18). І хоча вони знали, що їхній Син – Месія, імовірно, все ж не усвідомлювали той надзвичайний вплив, який матиме Його проповідницька діяльність на увесь світ – і на язичників, і на ізраїльський народ.

2:34-35.  Симон розповів Марії, що її Синові будуть перешкоджати («він буде знаком протиріччя») і що їй буде дуже боляче. ЇЇ горе буде немов той меч, що «прошиє душу». Її Син спричинить до «падіння й підняття багатьох в Ізраїлі». Впродовж усієї Своєї проповідницької діяльності Ісус відверто заявляв, що єдиний шлях до царства, на яке народ так довго чекав, полягав у слідуванні за Ним. Хто робитиме так, отримає спасіння і «підніметься». А хто не повірить у Нього, не отримає спасіння і «впаде». Саме ці обставини і покажуть, що вони думали про Сина Марії.

(3) Анна дякує Богові. 2:36-38.  Ця побожна жінка, «пророчиця», продовжила те, що розпочав Симон. Анні було 84 роки, і вона цілковито присвятила себе служінню Богові у храмі відтоді, як помер її чоловік. Вона звістила усіх, «що чекали визволення Єрусалиму» (див. вірш 25), про прихід Месії. І ця звістка про Ісуса, скоріш за все, розлетілася тоді по всьому місту, не зважаючи на те, чи люди вірили словам старого пророка і пророчиці-вдови, а чи ні.

ґ. Зростання Ісуса у Назареті (2:39-40)

2:39-40.  Потім Йосиф і Марія повернулися з Ісусом до своєї домівки «в Галилею, до Назарету», а це за 65 миль на північ від Єрусалиму. Там Ісус і зростав. Лука не згадав у своїй оповіді перебування Ісуса у Єгипті (див. Мт. 2:13-21), оскільки не ставив собі за мету показати раннє зречення Ісуса. У Назареті від Нього вперше відреклися, коли Він привселюдно заявив, що Він – Месія. Та в тому місті Ісус, зростаючи, готувався до Своєї проповідницької діяльності. Лука зазначив, що Він міцнів, «сповнюючися мудрістю ( сопхіа )». Його зростання у мудрості згадується і згодом (Лк. 2:52). Лука також зобразив Ісуса Джерелом мудрості для Його послідовників (21:15). «І Божа благодать ( чаріс ) була на Ньому». Лука знову повторив це у 2:52. Очевидно, що мудрість і ласка Божа були з Ним ще до того, як Йому виповнилося 12 років.

д. Ісус навідується до храму (2:41-50)

2:41-50.  До того часу, як Ісусові виповнилося 12 років, Він уже розумів, яким було Його завдання на землі. За звичаєм Марія та Йосиф «ходили щороку в Єрусалим на свято Пасхи». Після Пасхи, яку святкували один день, наступні сім днів відзначали свято Опрісноків (Вих. 23:15; Лев. 23:4-8; Втор. 16:1-8). Часом усе це восьмиденне святкування називали Пасхою (Лк. 22:1, 7; Йн. 19:14; Діян. 12:3-4). Коли вони черговий раз навідалися до Єрусалиму на свято, а потім пішли дорогою назад додому, то не відразу зауважили, що Ісуса з ними не було. Коли ж побачили, що Його «у гурті» немає, то були вже доволі далеко від Єрусалиму. Аж «через три дні (вони) знайшли Його у храмі», тобто через три дні з того часу, як вони вийшли з міста. Марія і Йосиф вже «пройшли день дороги», коли зауважили, що Ісус не з ними (Лк. 2:44). Потім їм знадобився іще один день, щоб повернутися у місто. А знайшли вони Його вже наступного дня, коли Він сидів у храмі і спілкувався з учителями Закону, «слухав і запитував їх». Й «усі … чудувались ( ексістанто , «були не при собі від здивування»; див. 8:56) Його розумові й відповідям». Коли Марія та Йосиф побачили Його, то «були здивовані ( ексеплагесан , «були під враженням» і, мабуть, раділи; дви. 4:32; 9:43)». Відповідаючи на запитання Марії, чому Він «це так зробив» їм, Ісус провів чітку межу між ними і Богом, Своїм істинним Отцем (2:49). Його слова засвідчили, що Він знав про Свою місію і що Його батьки також мали б знати про неї. Однак «вони не зрозуміли» цього.

е. Ісус зростає далі (2:51-52)

2:51-52.  Лука звернув увагу на те, що Ісус «був … слухняний», якщо раптом його читачі подумають зворотне, відштовхуючись від попередніх віршів. Марія «зберігала всі ці слова у своїм серці», роздумуючи і пригадуючи свої власні слова, промовлені в дванадцятирічному віці, хоча й не розуміла їх. Луці ж усі ці деталі про молоді роки Ісуса розповіла, напевно, сама Марія або ж хтось, кому вона довірилася. А Ісус і далі зростав ( проекоптен , досл., «прокладав собі дорогу вперед») у різних аспектах (духовному, розумовому і фізичному) і мав ласку «в Бога та людей» (див. вірш 40).

ІІІ. Приготування до проповідницької діяльності Ісуса (3:1-4:13)

Ця частина готує читача до головного послання Євангелія від Луки – Його проповідницької діяльності у Галилеї і Його проповідувань по дорозі до Єрусалиму (4:14-19:27).

А. Проповідницька діяльність Йоана Христителя (3:1-20)

(Мт. 3:1-12; Мк. 1:1-8)

Як уже було зазначено раніше (Лк 1:80), Йоан жив життям відлюдника, допоки не став широковідомим серед людей і несподівано не був страчений за наказом Ірода.

1. ЗНАЙОМСТВО З ЙОАНОМ (3:1-6)

3:1-2.  Йоан розпочав свою проповідницьку діяльність «п'ятнадцятого року правління кесаря Тиверія», тобто у 29 році н.е.. Тиверій правив Римською імперією з 14 року н.е. і до 37 року н.е.. Понтій Пилат був призначений «правителем Юдеї» у 26 році н.е. і правив нею до 36 року н.е. В цілому він негативно стався до євреїв, над якими правив. Ірод, який згадується тут, був Іродом Антипою і керував Галилеєю з 4 року до н.е. і до 39 року н.е. Його брат Филип правив на східних землях від річки Йордан з 4 року до н.е. і до 34 року н.е. (Див. графік роду Ірода у 1:5.) Столицею тут була Кесарія Филипова. Небагато відомо про Лісанія, який правив Авіленою на північний захід від Дамаску. Проповідницька діяльність Йоана також припала на часи правління «Анни та Каяфа». Анна був первосвящеником з 6 і до 15 року н.е., але римська влада його усунула. Зрештою його зять Каяфа зайняв цю посаду (18-36 роки н.е.). Євреї ж і надалі вважали Анну законним первосвящеником, хоча фактично цю функцію виконував Каяфа (див. коментарі до Діян. 4:5-6, а також там же про рід Анни; також див. коментарі до Лк. 22:54; Діян. 7:1).

Лука зазначив, що «слово Боже було до Йоана … в пустині». У Старому Завіті є багато подібних фраз, коли Бог закликав певних пророків здійснити якесь завдання. Лука уже писав, що Йоан залишався у пустелі аж до свого привселюдного об’явлення (1:80).

3:3-6.  Посланням Йоана було «хрищення покаяння на прощення гріхів». Хрещення Йоана асоціювалося з покаянням, тобто воно було зовнішнім виявом внутрішньої зміни людини. Слово «на ( еіс )» стосується усього «хрещення покаяння». Саме по собі хрещення без покаяння нікого не спасає, це стає зрозуміло із наступних віршів (вірші 7-14). Розкаяння було «на (дослівний переклад від еіс; див. коментарі до Діян. 2:38) прощення гріхів», тобто саме до прощення могло призвести щире розкаяння. Оскільки Йоан мав бути передвісником Ісуса, його хрещення є також і прикладом іншого хрещення (Лк. 3:16). Лука зазначив, що Йоан проповідував «по всій околиці ( перічорон ) йорданській». Так як він зовнішньо виглядав, як Ілля, тому, можливо, й обрав ці землі біля нижньої течії річки Йордан, бо саме там Ілля провів свої останні дні (див. 2 Цар. 2:1-13). Лука навів цитату з Іс. 40:3-5 стосовно проповідницької діяльності Йоана. Ісая писав про вирівнювання шляху Богові, щоб повернулися біженці з Вавилону до Юдеї. Але усі три Синоптичні Євангелія використали ці слова Ісаї у стосунку до Йоана Христителя.

Ісая писав: «Голос чути: - Стеліть Господові дорогу у пустині». Однак Матей, Марко і Лука писали: «Голос вопіющого в пустині». Тобто у них слова «в пустині» стосуються «голосу», а не підготування дороги. Чому? Тому що вони взяли цю цитату з Септуаґінти. Звісно ж, обидва ці варіанти є вірними – голос (Йоана Христителя) був у пустелі, і пустелю слід було вирівняти.

Коли цар подорожував пустелею, його люди ішли попереду й очищали її від бруду і вирівнювали дороги, щоб спростити йому шлях. У Луки вирівнювання стежок образно вказувало на те, що шлях Месії буде гладким, бо завдяки Йоану велика кількість людей уже була готова прийняти послання Ісуса (див. Лк. 1:17).

Як і зазвичай, Лука наголосив на тому факті, що блага вість є доступною людям усього світу (3:6): «А кожна людина побачить спасіння Господнє».

2. ПОСЛАННЯ ЙОАНА (3:7-14)

Лука занотував послання Йоана з моральної точки зору. Йоан навчав, що саме життя людини доводить, чи істинно вона покаялася, а чи ні (див. Книгу Якова). Моральна сторона вчень була важливою для Луки, бо він часто писав про допомогу пригніченим та убогим.

3:7-9.  Йоан спонукав людей приносити «плоди» своєї віри. Він звертався до них доволі різко: «Гадюче поріддя!» Очевидно, деякі люди приходили з вірою, що саме лиш хрещення зможе їм гарантувати спасіння. Йоан відкривав їм істинні реалії життя. Кожен має бути готовим до «настигаючого гніву». Йоан чітко дав зрозуміти, що сам лише факт приналежності до ізраїльського народу не порятує нікого (вірш 8; див. Йн. 8:33-39; Рим. 2:28-29). «Сокира» вже готова, щоб зрізати дерева, які не дають «доброго плоду», адже їх можна і спалити. Подібним чином суд наблизився до кожного, хто не виявляє («не приносить доброго плоду») істинного розкаяння (Лк. 3:8).

3:10-14.  Люди, митарі й вояки запитували: «Що ж нам робити (вірші 10, 12, 14; щоб засвідчити істинне розкаяння)?» (Див. подібні запитання у 10:25; 18:18.) Відповідаючи, Йоан сказав людям, що їм слід бути (а) щедрими, (б) чесними (вірш 13) і (в) вдоволеними (вірш 14).

Людина виявляла розкаяння у своїх гріхах, коли була щедрою до головних життєвих потреб інших людей, таких як одяг та їжа. Фразу «хто має дві одежі ( чітон )» слід розуміти з огляду на тодішні звичаї, а саме, коли хтось в ті часи мав дві одежі (верхній одяг, подібний на чоловічу сорочку), то часто одягав їх одночасно.

Митарі, відомі своєю нечесністю, бо часто збирали більш, ніж це було необхідно, і залишали різницю собі (див. 5:27-32), засвідчували необхідність у чесності. А вояки, яких люди добре знали і ненавиділи за те, що вони завжди намагалися витягнути з людей більше грошей (займаючись здирництвом і перекладаючи відповідальність за це на інших), засвідчували необхідність бути вдоволеним тим, що маєш, і сумирним.

3. РОЛЬ ЙОАНА (3:15017)

3:15-17.  Лука вже раніше пояснював, якою була функція Йоана (1:17, 76). Але люди, які зібралися довкола нього, щоб слухати його повчань, почали розмірковувати, «чи не він часом Христос». Йоан пояснив людям відмінність між своїм хрещенням і хрещенням Месії: Йоан христив «водою», а Месія «буде … христити Духом Святим і вогнем». У Йн. 20:22 апостол Йоан показав, що Ісус не лише є Особою, яка через хрещення прийняла Духа Святого, але також і Особою, яка хрестить інших людей Духом Святим. Зрештою хрещення Духом Святим відбулося і на свято П’ятидесятниці (Діян. 2:1-4). Хрещення «вогнем» може мати стосунок до очищаючого ефекту хрещення Духом (Діян. 2:3), або ж до очищення через суд, який здійснить Месія (Мал.3:2-3). Останнє припущення є більш вірогідним з огляду на суд, описаний у Лк. 3:17 (див. вірш 9).

4. ПРОПОВІДУВАННЯ ТА УВ’ЯЗНЕННЯ ЙОАНА (3:18-20)

3:18-20.  Науковці сперечаються щодо точної дати ув’язнення Йоана Христителя і його смерті. Імовірно, Йоан розпочав свою проповідницьку діяльність близько 29 року н.е. (див. вірш 1), ув’язнили його наступного року, а голову йому відтяли не пізніше 32 року н.е. Уся його проповідницька діяльність тривала не більш, як три роки – близько року за межами в’язниці і два роки у в’язниці. (Детальніше про ув’язнення і смерть Йоана див. у Мт. 14:1-12; Мк. 6:14-29; Лк. 9:7-9, 19-20).

Б. Хрещення Ісуса (3:21-22)

(Мт. 3:13-17; Мк. 1:9-11; Йн. 1:29-34)

Усі чотири Євангелія містять опис цієї важливої події в житті Ісуса, яка ознаменувала початок Його проповідницької діяльності серед людей. Лука, на відміну від інших авторів Євангелій, дуже стисло переповів цей випадок. Метою хрещення було сповнення Ісуса Святим Духом і засвідчення Його Отцем, щоб мати змогу розпочати проповідницьку діяльність. Усі три Особи Бога були задіяні у діяннях Сина на землі, навіть у Його хрещенні. Син охрестився, Святий Дух зійшов на Нього, а Отець засвідчив і схвалив Його. Через хрещення Ісус ототожнив себе з грішниками, хоча Сам грішником не був.

3:21.  Лише Лука зазначив, що Ісус під час хрещення «молився». Лука часто зображав Ісуса за молитвою під час або ж перед різними подіями, які мали місце у Його житті (вірш 21; 5:16; 6:12; 9:18, 29; 22:32, 40-44; 23:46). Коли Лука зазначив, що «відкрилось небо», він показав, що Бог Своїм об’явленням особисто втрутився в історію людей і повновладно засвідчив, що Ісус – Його Син.

3:22.  Оскільки голуб був символом миру і звільнення від покарання (Бут. 8:8-12), сходження Святого Духа у вигляді голуба вказувало на той факт, що Ісус принесе спасіння всім, хто навернеться до Нього. «Голос» з неба засвідчив божественну сутність Ісуса посиланнями на Пс. 2:7 і Іс.42:1.

В. Родовід Ісуса (3:23-38)

(Мт. 1:1-17)

Родовід Ісуса, який подав Лука відразу після того, як Отець визнав Його Своїм Сином під час хрещення, ще раз демонструє той факт, що це Всемогутній Бог підготував усі події світу таким чином, щоб Месія міг здійснити волю Отця.

3:23.  Лука занотував, що «Ісус, коли розпочинав (свою діяльність), мав яких років тридцять». Лука не мав сумніву щодо того, коли Ісус розпочав Свою проповідницьку діяльність, адже він ретельно усе дослідив від самого початку (1:3). Тож малоймовірно, що він не встановив, у якому віці Ісус почав проповідувати. Хоча науковці, які вивчають Біблію, мають різну думку з приводу того, коли саме Ісус розпочав Свою проповідницьку діяльність, все ж 29 рік н.е. видається найбільш імовірним. Лука зумисно використав фразу «яких тридцять років», щоб показати, що Ісус добре підготувався до проповідування серед людей. У Старому Завіті побожні люди часто розпочинали свою проповідницьку діяльність у віці 30 років (Бут. 41:46; Чис. 4; 2 Сам. 5:4; Єз. 1:1). Зі слів Луки, що Ісус, «як гадали, був сином Йосифа», видно, що він добре знав про Його народження від Діви.

3:24-38.  У віршах 23-38 перелічено 76 імен, включно з Ісусом і Адамом, але за виключенням Бога. На відміну від родоводу, який подав Матей, родовід від Луки розпочинається від Ісуса і простежується у зворотному напрямку аж до Бога. Матей розпочав з Авраама і показав родовід до Ісуса, згадавши чотирнадцять поколінь. Між цими двома родоводами є й інші відмінності. Лука включив 20 імен, які передували Аврааму, і зазначив, що Адам був сином «Бога».

Окрім того, перелік Луки відрізняється від переліку Матея і у родоводі від Давида до Салатіїла (у часи Великого переселення). А все тому, що вони відстежують різні лінії родоводу. Лука відстежив родовід Давида через Натана, тоді як Матей подав родовід через Соломона. Після сина Салатіїла Зоровавела переліки імен знову є різними, аж допоки обидва переліки не сходяться на Йосифу, якого, як зазначив Лука, вважали батьком Ісуса. Не має ніякого сумніву, що Матей відтворив царський законний родовід Ісуса від Давида. Однак в чому ж тоді значущість родоводу від Луки? Існує два вірогідних пояснення.

1. Лука відслідковував родовід Марії. Багато науковців, які тлумачать Біблію, стверджують, що Лука подав родовід Марії, бо вона також була у родоводі Давида, а, отже, Ісус був Месією не лише через Йосифа (який був найстаршим законним нащадком), але також і через Марію.

2. Лука відслідковував дійсний родовід Йосифа. Прихильники цього припущення стверджують, що законний родовід та дійсний родовід Давида через Ісуса сходяться на Йосифу, якого вважали отцем Ісуса. Згідно цієї думки Яків, дядько Йосифа, помер бездітним, а тому Йосиф став найближчим живим нащадком. Таким чином Йосиф, а потім Ісус приєдналися до царського родоводу.

Обидва пояснення не є бездоганними і підіймають запитання, на які важко дати відповідь. Наприклад, чому два родоводи сходяться на Салатіїлі і Зоровевелі, а потім знову розходяться, щоб зрештою зійтись на Йосифу та Ісусові. (Див. коментарі до Мт. 1:12.) Та незважаючи на те чи інше пояснення, слід відзначити важливий аспект теології Луки, що випливає із його родоводу. Він відслідкував родовід Ісуса не лише до Авраама, а через усі покоління до самого Адама і Бога. А це вказує на той факт, що спасіння пропонується людям усього світу. Про це власне і йде мова у Євангелії від Луки. Ісус прийшов, щоб порятувати усіх людей – і язичників, і ізраїльський народ (див. Лк. 2:32).

Г. Випробування Ісуса (4:1-13)

(Мт. 4:1-11; Мк. 1:12-13)

1. ДУХ ВЕДЕ ІСУСА У ПУСТЕЛЮ (4:1-2)

4:1-2.  Тут Лука повернувся до оповіді про приготування Ісуса до проповідницької діяльності, яку він обірвав на вірші 23. Ісус був «повен Святого Духа» (див. 3:22; 5:14, 18). Цікаво, що Дух повів Його «в пустиню, де сорок день його спокушав диявол». Зазвичай вважають, що місце спокус Ісуса знаходилося у неродючих землях на північний захід від Мертвого моря. Фраза «сорок день» відома зі Старого Завіту (див. Бут. 7:4; Вих. 24:18; 1 Цар. 19:8; Йн. 3:4). Невипадково, що спокуси Ісуса тривали 40 днів. Ізраїльський народ блукав пустелею та піддавався різним спокусам усі 40 років. Ісус відповідав на спокуси диявола цитатами з Второзаконня, частини 6 і 8, а це підтверджує той факт, що Він думав про свій народ, який блукав у пустелі. І все ж, хоча ізраїльтяни завдяки чудам мали і споживали їжу у пустелі, Ісус «не їв нічого».

2. СПОКУСА ФІЗІОЛОГІЧНИМИ ПОТРЕБАМИ (4:3-4)

4:3-4.  Оскільки Ісус був дуже голодним і потребував їжі (вірш 2), не дивно, що диявол спершу спокушав Ісуса, вмовляючи, щоб Він перетворив камінь на хліб для себе. Ісус відмовився, цитуючи Втор. 8:3, де Мойсей нагадав людям про манну, яку Бог їм дав. Хоча манна й лежала на землі, це все ж було випробуванням віри для людей. Вони мали повірити, що Слово Боже заслуговує на їх довіру. Адже якби не воля Божа на те, щоб вони жили, тоді вони усі давно би повмирали. А тому не одним хлібом вони жили. Подібним чином Ісус, знаючи Слово Боже, знав також і про Його задум щодо Нього, а тому вірив у Свого Отця і Його Слово і знав, що Він потурбується і про Його їжу. Ісус був переконаний, що не помре у цій пустелі.

3. СПОКУСА СЛАВОЮ І ВЛАДОЮ (4:5-8)

4:5-8.  Другу і третю спокусу у Матея Лука поміняв місцями. Цей факт може свідчити про те, що Ісуса піддавався різним спокусам впродовж довгого часу. Другою спокусою, яку описав Лука, була спонука взяти контроль над усіма царствами «світу». Єдиною умовою була необхідність поклонитися («поклонишся», проскинесес , досл., «стати навколішки перед») дияволу. І хоча у такий спосіб Ісус міг здобути владу над усім світом, Він потрапив би у залежність від диявола, і таким чином відвернувся б від Бога Отця і порушив би Його задум. Ісус знову пригадав Мойсея, даючи відсіч спокусі. У тому вірші (Втор. 6:13) Мойсей застеріг людей щодо їх відношення до Бога, коли вони зрештою доберуться до землі та отримають свою славу і владу. Спокусою для них буде поклоніння собі, а не Богові. Ісус, цитуючи цей вірш, показав, що Він цієї помилки не зробить. Він воздасть хвалу Богові, а не Собі. Він не вчинить так, як зробив Ізраїль.

4. СПОКУСА ЧАСОМ (4:9-12)

4:9-12.  Диявол намагався спонукати Ісуса змінити час і структуру Своєї проповідницької діяльності. Ісус знав, що Він мусить дійти до хреста і померти за гріхи світу. Він знав, що є Слугою, якому передбачено страждати (Іс. 52:13-53:12). Диявол закликав Ісуса кинутися з наріжника «храму». Це трапилося, мабуть, на південно-східному куті стіни, з якого було видно Кедронську долину. Сатана мав на увазі, що народ, щойно побачить божественний захист Ісуса від наслідків такого стрибка, відразу прийме Його. Диявол навіть процитував Пс. 91:11-12, щоб запевнити Ісуса, що Месія після цього залишиться неушкодженим.

Однак Ісус знав про істинний зміст таких слів диявола. Якщо б Він отримав визнання людей не через хрест, тоді Він поставив би під сумнів існування самого Бога. Саме таку ситуацію описав Мойсей у Втор. 6:16, і Ісус процитував його слова. Мойсей згадав часи, коли люди сумнівалися, чи дійсно Бог був з ними (Вих. 17:7). Та Ісус був певен, що Бог – з Ним і що наміри Бога і час, визначений Ним, є ідеальними. Тож Ісус не піддасться на спокусу сатани.

5. ДИЯВОЛ ВІДСТУПАЄ ВІД ІСУСА (4:13)

4:13.  «Диявол відійшов», але не назавжди, а лиш «до якогось часу».

IV. Проповідування Ісуса у Галилеї (4:14-9:50)

Спершу Ісус проповідував головним чином у Галилеї, хоча з Йн. 1-4 стає відомо, що перш ніж податися у Галилею, Він проповідував у Юдеї і Єрусалимі. Проповідницька діяльність Ісуса в Галилеї переслідувала дві мети. З одного боку, вона мала засвідчити присутність Ісуса, а з іншого – саме там Він мав знайти учнів, які підуть за Ним.

А. Початок проповідницької діяльності Ісуса (4:14-30)

(Мт. 4:12-17; Мк. 1:14-15)

Ці 17 віршів є своєрідним підсумком Луки усього, що трапилося впродовж проповідницької діяльності Ісуса: Ісус заявив, що Він – Месія (Лк. 4:21); євреї, які чули Його слова, довели, що неварті Божих благословень (вірші 28-29); добра новина дійде також до язичників (вірші 24-27).

1. ПРИЙОМ ІСУСА У ГАЛИЛЕЇ (4:14-15)

4:14-15.  Повертаючись у Галилею, Ісус був «у силі ( динамеі , «духовній силі») Духа». Дух зійшов на Нього (3:21-22), потім повів Його у пустелю (4:1), а тепер «у силі Духа» Він проповідував. Сила Духа була джерелом влади Ісуса, яку Лука описав у частинах 4-6. Перша реакція людей на Ісуса була позитивною. «Чутка про Нього рознеслась по всій околичній країні», і коли люди чули, як Він навчає у «синагогах», то «всі Його хвалили».

2. ЗРЕЧЕННЯ ВІД ІСУСА У ЙОГО РІДНОМУ МІСТІ НАЗАРЕТІ (4:16-30)

(Мт. 13:53-58; Мк. 6:1-6)

4:16-30.  Від самого початку Ісус був відомим Учителем. А тому, коли Він повернувся у Своє рідне місто, то цілком зрозуміло подався у синагогу, щоб навчати. Згідно звичаю, коли чоловік читав у синагозі Святе Письмо, він стояв. А потім, сидячи, пояснював уривок, який щойно прочитав. Ісус прочитав уривок зі Святого Письма про Месію, а саме Іс. 61:1-2. Він завершив Своє читання словами «оповістити рік Господній сприятливий», зупинившись посеред вірша. Він не прочитав наступний рядок з Іс. 61:2 про відплату Бога. Коли Ісус додав: «Сьогодні збулось це писання у вухах ваших», підтекст був зрозумілим. Ісус заявив, що є Месією, і  приніс Боже царство на землю, яке вже давно було обіцяне людям. Однак Його Перше Пришестя ще не було часом Його суду. Люди ж були в захваті від Його вчень. «Очі всіх … були пильно звернені на Нього» (Лк.4:20). Ісус чітко дав їм зрозуміти, що «рік Господній сприятливий» (тобто царство Боже) отримували вони через Нього (вірш 21).

Люди «чудувалися ( етхаумазон , «дивувалися»; див. коментарі до 2:18) (Його) словам ласки», однак вони відразу почали ставити під сумнів владу, яка давала Йому право так говорити. Як міг «син Йосифа» – Хлопчик, зростання якого вони бачили у своєму місті – бути Месією? Ісус, відчувши їхній спротив (4:23-24), пригадав людям два випадки, коли Божі пророки проповідували чудодійну Божу ласку язичникам, а Ізраїль тим часом потопав у невірі – Ілля і вдова з Сарепти (вірші 25-26; див. 1 Цар 17:8-16), та Єлисей і сирієць Нааман, який нездужав на проказу (Лк. 4:27; див. 2 Цар. 5:1-19).

Коли Ісус пригадав, що язичники, а не євреї отримали Божі благословення, то люди «в синагозі наповнилися гніву» (Лк. 4:28). Вони навіть спробували вбити Його, «та Він, пройшовши серед них, пішов далі» (вірш 30). Не має жодного сумніву, що тут Лука описав чудо віддаленняі від розлюченого натовпу. І така реакція людей прослідковується впродовж усієї Його подальшої проповідницької діяльності: Ісус пішов до євреїв; вони зреклися Його; Він розповів про присутність у царстві язичників; деякі євреї захотіли вбити Його. Та здійснити свій задум вони змогли лише у відповідний час, коли Він сам обрав померти (23:46; див. Йн. 10:15, 17-18).

Б. Підтвердження всевладності Ісуса (4:31-6:16)

Коли люди з Назарету та Галилеї чули про Ісуса, то ставили під сумнів владу, яка дала Йому право робити такі заяви. Тож Ісус засвідчував Свою владу, зцілюючи і навчаючи людей. Зважаючи на те, Ким Він був і чому Він навчав, Він мав також владу кликати за Собою учнів. У цій частині описано три випадки зцілення недужих Ісусом, і після кожного Він кликав за Собою одного або й більше учнів (5:1-11, 27-32; 6:12-16).

1. ІСУС ЗАСВІДЧУЄ СВОЮ ВЛАДУ, ЗЦІЛЮЮЧИ І НАВЧАЮЧИ (4:31-44)

а. Ісус зцілює чоловіка від нечистого духа (4:31-37)

(Мк. 1:21-28)

4:31-37.  «Потім (Ісус) прийшов у Капернаум», яке згодом стало Його домівкою, адже люди Його рідного міста Назарету зреклися Його. У Капернаумі також мешкали Петро і Андрій (вірш 38). І знову люди «дивувалися ( ексеплессонто , досл., «були не при собі» [також використовується у 2:48; 9:43]; див. етхаумазон , «дивувалися», 4:22, див. вірш 36) Його науці (вірш 32), бо Його слово було повне влади». Щоб засвідчити цю владу, Ісус здійснив кілька чуд зцілення, які показали, що Його слова, промовлені у синагозі в Назареті, були істинними (див. вірші 18-19). «А був (тоді) у синагозі чоловік, що мав нечистого духа». Існує припущення, що оскільки Лука писав головним чином для людей грецького походження, то в даному випадку він не випадково уточнив, що дух цей був нечистий, адже греки вірили у хороших і злих (нечистих) духів. Цей демон упізнав Ісуса і назвав Його не лише словами «Ісусе Назарянине», а й «святий Божий» (вірш 34). Коли у Євангеліях йшла мова про когось, хто кричав голосом сильним, то, зазвичай, мали на увазі, що ця людина перебувала під владою демона. Коли Ісус вигнав демона (вірш 35) із цього чоловіка, то «жах ( тхамбос , вірш 36) огорнув усіх». Народ побачив, що Ісус мав владу ( ексоусіа ) і силу ( динамеі ) над демонами (9:1). І через це «рознеслася про Нього чутка скрізь по всій тій країні» (вірш 4:37). Це було третє чудо Ісуса . (Див. перелік Його чуд у Йн. 2:1-11.)

б. Ісус оздоровлює тещу Симона (4:38-39)

(Мт.8:14-15; Мк. 1:29-31)

4:38-39.  І Марко, і Лука зазначили, що це чудо відбулося відразу після першого чуда у синагозі. «Теща ж Симона була в тяжкій гарячці». Щойно Ісус «погрозив гарячці», жінка одужала. У кожному з випадків зцілення причина нездужання цілковито покидала людину без будь-яких побічних ефектів. Демон полишив чоловіка, не завдавши йому шкоди (вірш 35), а щойно гарячка вийшла із тіла тещі Симона, вона відразу змогла «їм услуговувати» (вірш 39). Вона не почувалася ослабленою.

в. Ісус оздоровлює недужих та біснуватих (4:40-41)

(Мт. 8:16-17; Мк. 1:32-34)

4:40-41.  Звістка про владу Ісуса над хворобами швидко розлетілася між людьми. А тому того ж таки вечора люди почали сходитися до Нього і просити про зцілення. Вони прийшли «як заходило сонце», коли закінчувався суботній день. Якби ж вони почали приносити до Нього недужих раніше, це було б порушенням закону. Коли біси виходили «з багатьох», то кричали: «Ти – Син Божий». Ісус же наказував їм мовчати, бо Він прийшов на землю не для того, щоб демони визнали Його Христом, тобто Месією. Ні, Він прийшов, щоб люди  визнали Його.

г. Ісус говорить про Своє завдання (4:42-44)

(Мк. 1:35-39)

4:42-44.  Ісус сказав людям, що має виконати Своє завдання (див. вірш 18) перед усім ізраїльським народом. Бо у Капенаумі Його прийняли так, як не прийняли у рідному місті Назареті. Люди Капернауму хотіли, щоб Він залишився, але Він мав «й іншим містам звіщати Добру Новину про Царство Боже».

Головним у проповідницькій діяльності Ісуса було проповідування, а не зцілення. Хоча Він і співчував людям, Його чуда оздоровлення мали на меті засвідчити Його слова (див. Мт. 11:2-6). Саме з цієї точки зору слід тлумачити слова Луки, що Ісус і далі «проповідував по синагогах у Юдеї». Слово «Юдея ( Іоудаіас )», скоріш за все, стосується усього народу (землі юдейської), а не лише людей півдня. Лука мав на увазі, що куди б не йшов Ісус, Він усюди проповідував, що Він – Месія, і прийшов «оповістити (людей про) рік Господній сприятливий» (Лк. 4:18-19).

2. ІСУС ВИЯВЛЯЄ СВОЮ ВЛАДУ, ПРИКЛИКАЮЧИ ПЕРШИХ УЧНІВ (5:1-11)

(Мт. 4:18-22; Мк. 1:16-20)

Випадок, який тут описано, очевидно, не є першою зустріччю Ісуса з чоловіками, яких Він покликав бути Його учнями. Лука вже зазначав, що Ісус зцілив тещу Симона, а це вказувало на той факт, що Ісус вже тоді знав Симона і Андрія. Тож це вже, імовірно, була третя зустріч Ісуса з ними. У Йн. 1:41 Андрій сказав Петрові, що знайшов Месію. Очевидно, що спершу ці чоловіки не слідували за Ісусом увесь час, бо у Мк. 1:16-20 (а також у Мт. 4:18-22) Ісус кличе за Собою Симона, Андрія, Якова та Йоана. Марко зазначив, що це покликання трапилося ще до того, як Ісус увійшов у синагогу у Капернаумі і зцілив чоловіка від нечистого духа. Не дивно, що Петро запросив Ісуса до себе додому після того випадку у синагозі.

А зараз, дещо згодом, Петро та інші були все ще рибалками. І саме тут Ісус виявив Свою владу (Лк. 4:31-44), покликавши за Собою цих чоловіків, щоб вони увесь час слідували за Ним і були Його учнями.

5:1-3. Багато людей, які юрмилися «коло» Ісуса, не давали Йому можливості навчати так, як Він того хотів, коли «стояв біля Генезаретського озера (інша назва Галилейського моря)» поблизу села на північно-західному узбережжі. Тож Він «увійшов в один з човнів, що належав Симонові», відплив «трохи від землі» і вже з човна «почав народ учити».

5:4-7.  На прохання Ісуса Симон закинув сіті і піймав «велику силу риби». Хоча й Симон, досвідчений рибалка, і був певен, що не виловить нічого у той час доби, бо риба поховалася на дні озера, та все ж дослухався «слова» Ісуса. Цей вчинок показав його велику віру. Коли риба потрапила в сіті, вони «почали рватися». Тож Симон прикликав своїх товаришів, і вони «наповнили обидва човни (так, що ті) аж почали потопати».

5:8-11.  Петро та інші двояко відреагували на чудо з рибою. «Жах … великий огорнув його й усіх, що були з ним (вірш 9; див. 4:36), із-за риб, що їх піймали». І Петро визнав перед Ісусом, що є грішною людиною (5:8). В результаті Ісус зробив цих рибалок рибалками «людей». Вчення Ісуса, разом із Його чудами, показали, що Він і дійсно мав владу кликати за Собою людей і просити покинути «все».

3. ІСУС ВИЯВЛЯЄ СВОЮ ВЛАДУ НАСТУПНИМИ ВИПАДКАМИ ОЗДОРОВЛЕННЯ (5:12-26)

Наступні два випадки оздоровлення спричинили до суперечки з релігійними лідерами. Це перший подібний конфлікт, занотований Лукою. Обидва зцілення засвідчили той факт, що Ісус – Месія (див. 4:18-21).

а. Ісус оздоровлює прокаженого (5:12-16)

(Мт. 8:1-4; Мк. 1:40-45)

5:12-16.  Ісус зустрів чоловіка, який був «увесь у проказі». Імовірно, його недуга уже мала останню стадію. Тож люди відразу його помічали. Закон (Лев. 13) вимагав суворої ізоляції людини з проказою, адже така особа вважалася нечистою. Людина, яка нездужала на проказу, не могла молитися у головній святині. Вона була нечистою, а, отже, цілковито виключалася з суспільства.

Цей прокажений чоловік звернувся до Ісуса словом «Господи ( киріе )», як і Симон колись(Лк. 5:8). І хоча цей термін тоді часто використовували так, як сьогодні слово «пан», тут воно має глибше значення. Прокажений не сумнівався у спроможності Ісуса зцілити його, адже сказав: «Якщо ти хочеш, можеш мене зробити чистим». Його хвилювало лише бажання Ісуса. Згідно з Законом Мойсея людину, яка нездужала на проказу, «чисті» люди не мали торкатися. Коли ж чистий торкався нечистого, то сам ставав нечистим. Лука ж, описуючи дії Ісуса, показав, що Він був Джерелом обрядового очищення. Якщо Він був Джерелом очищення для того прокаженого, то й також буде Джерелом обрядового очищення для всього народу. Ця тема розкривається далі через наступне зцілення (вірші 17-26) та через покликання Леві (вірш 27-39). Щойно Ісус торкнувся прокаженого, «вмить покинула його проказа». Негайність зцілення нагадує вірші 4:35 і 4:39. Зцілення від прокази траплялося дуже рідко. У Святому Письмі є згадка лише про Марію (Чис. 12) та Наамана, яких було зцілено від прокази (див. Мойсей; Вих. 4:6-7). Тож якби людина з’явилася перед священиком і принесла «дар за … (своє) очищення», це було б чимось надзвичайним. Інструкції щодо жертвоприношення за очищення від прокази є у Лев. 14:1-32. У вірші 5:14 Лука виділив фразу «їм на свідоцтво». Той факт, що людина прийде до священика і заявить про зцілення від прокази, вкаже релігійним лідерам на те, що в Ізраїлі відбувається щось незвичне, щось нове. Чому Ісус наказав зціленому чоловікові «нікому не» говорити? Напевно, з двох причин: (а) Чоловік мав відразу піти до священика «їм на свідоцтво». (б) Коли «чутка» про спроможність Ісуса оздоровлювати «ширилась», Його постійно обсідали люди, через що Йому доводилося усамітнюватися (вірші 15-16).

б. Ісус оздоровлює і прощає гріхи паралізованому чоловікові (5:17-26)

(Мт. 9:1-8; Мк. 2:1-12)

5:17-26.  Оздоровивши і відпустивши гріхи паралізованому чоловікові, Ісус знову засвідчив Свою владу робити інших ритуально чистими. Лука зазначив, що «були при тому фарисеї та учителі», навіть з Єрусалиму, імовірно, найвпливовіші з усіх. Лука не писав, що дане зцілення відбулося відразу після попереднього, яке він занотував. Та очевидно, що він переповів ці два випадки один за одним, щоб аргументувати владу Ісуса.

Вислів «і сила ( динаміс , «духовна сила») Господня була на Ньому, щоб оздоровляти» зустрічається лише у Луки (див. Мт. 9:1-8; Мк. 2:1-12). Лука використав слово динаміс  кілька разів, і щоразу описуючи чуда зцілення Ісуса (див. Лк. 4:36; 6:18; 8:46). Тепер усюди Ісуса супроводжувала велика кількість людей, бо Він міг оздоровлювати. Тому чоловіки, які принесли «чоловіка, що був розслаблений», змушені були підняти його «на крівлю» будинку, дещо розібрати черепицю і спустити його вниз «перед Ісуса». Ісус пов’язав віру із чудом зцілення (5:20). Теж саме Він зробив у 7:9; 8:25, 48, 50; 17:19 і 18:42. Імовірно, що віру, про яку говорив Ісус (тобто «їхню віру»), також мав і паралізований (5:20).

Несподівано, однак Ісус не зцілив тіло чоловіка відразу. Замість цього Він спершу простив Йому гріхи. Даний факт є надзвичайно важливим, адже Лука вказував тут на те, що Ісус мав владу кликати за Собою й учнів (наприклад, Леві), які не вважалися праведними (вірші 27-39). Релігійні лідери відразу вирішили, що Ісус «говорить богохульства», бо вони справедливо пов’язували прощення з Богом (див. 7:49). Ісус відповів релігійним лідерам, що їхня думка була вірною. І Його наступне зцілення чоловіка було незаперечним доказом того, що Він дійсно мав «владу … гріхи відпускати», а тому Його слід було приймати як Бога. Адже будь-хто міг сказати: «Відпускаються тобі твої гріхи». По суті, це було легше промовити, аніж «Встань і ходи», бо якби Він не мав влади зцілювати, усі відразу це б побачили. І результатом прощення гріхів та зцілення було те, що «всі остовпіли від здивування», сповнилися благоговійним «страхом ( пхобоу , «шанобливим страхом») і усвідомили, що бачили «дивні речі (парадокса, «щось надзвичайне»).

4. ІСУС ВИЯВЛЯЄ СВОЮ ВЛАДУ, ПРИКЛИКАЮЧИ МИТНИКА (5:27-39)

(Мт. 9:9-17; Мк. 2:13-22)

5:27-39.  Прикликання Леві було кульмінацією попередніх двох чуд. (Леві має ім’я Матей у Мт. 9:9.) Ісус показав, що має владу робити людину ритуально чистою і владу прощати гріхи. Зараз Ісус виявив таку подвійну владу стосовно однієї людини, яка мала в майбутньому стати Його апостолом.

Лука не згадував, що входило в обов’язки «митника». Та його посада спонукала релігійну спільноту тих часів відвертатися від нього (див. Лк. 5:29-31). Його вважали зрадником народу за бажання отримати матеріальні вигоди. Адже митарі збирали з євреїв гроші і передавали їх римлянам, які були язичниками. І тим уже не доводилося працювати (див. 3:12-13). Тож очевидно, що Леві не підходив на роль учня Того, Хто називав Себе Месією. Та Ісус просто сказав: «Ходи за мною!». Леві докорінно змінив своє життя, «кинувши все, встав і пішов за» Ісусом. Він відповів на заклик Ісуса так, як і раніше це зробили рибалки (5:11).

Послання Луки можна було б зрозуміти, навіть якби він зупинив свою оповідь про Ісуса на рішенні Леві іти за Ним. Однак щоб довести свою думку до логічного завершення, Лука пов’язав події, які відбулися перед тим, з реакцією Леві, нового послідовника Ісуса, коли він прийняв заклик Христа. Очевидно, що Леві був заможним чоловіком, бо зміг дати «бенкет великий» і запросити багато гостей. «З ними за столом» була також «велика сила митарів». Ті ж самі релігійні лідери, які вже ставили під сумнів владу Ісуса (вірш 21), цього разу засумнівалися у правильності вчинку Ісуса, коли Він сів за стіл разом «з митарями й грішниками». І Він не лише сидів з ними за столом, а, отже, ототожнював себе з ними, він їв і пив з ними. Коли хтось поступав подібним чином, це вказувало на той факт, що між цими людьми є міцна дружба. І хоча релігійні лідери звернулися зі скаргою не прямо до Ісуса, а до Його учнів, Він особисто дав їм відповідь на їх слова (вірш 31-32). Він зазначив, що за мету Собі Він ставив «не праведників кликати до покаяння, а грішних». Тут Ісус не пояснював, кого саме Він вважав «праведним». Він просто вказав, що «прийшов» сюди заради тих, кому потрібне «покаяння» – переміна в душі і переміна в житті (3:7-14). Фарисеї не відчували потреби у такій переміні. Оскільки Він уже показав Свою владу у двох випадках зцілення, які передували цій розмові, то Він також був спроможний виконати Своє призначення щодо грішників.

Речення, адресоване Ісусові у 5:33, викликає певні труднощі у його розумінні. Якщо фарисеї і релігійні лідери все ще промовляли, то видається дивним, що вони називали своїх учнів «учні фарисеїв». Імовірно, що цей урок від Ісуса взято з іншого діалогу, а Лука включив його сюди, бо воно розкривало суть цієї частини. Ісуса звинуватили у тому, що Він та Його учні не постили, тоді як учні Йоана і фарисеїв, які вважалися праведними, постили. Ісус відповів, що новий шлях (Його шлях) і старий шлях (Йоана і фарисеїв) просто не поєднувалися між собою. І навів три приклади.

1. Гості молодого (див. Йн. 3:29) не постять, «поки молодий з ними», бо це радісна подія. Вони «будуть постити» тоді, коли молодого вже з ними не буде.

2. Нову латку ніколи не пришивають до старої «одежини», бо під час прання вона збіжиться і ще більше «порве» ту одіж.

3. «Ніхто … не вливає молодого вина до старих бурдюків», бо коли воно буде бродити, то порве старі бурдюки, які уже втратили свою еластичність, і «вино (тоді) розіллється, і бурдюки пропадуть».

У кожному з цих прикладів показано, що неможливо поєднати: час святкування з часом посту (вірші 34-35), нову латку і стару одежину (вірш 36), нове вино і старі бурдюки (вірші 37-38). І тому, як пояснював Ісус, немає сенсу поєднувати Його шлях зі шляхом фарисеїв. Адже фарисеї б відмовилися спробувати піти новим шляхом, бо вважали, що їх старий шлях правильніший. Фарисеї ставилися до вчення Ісуса, як до «нового» вина, а тому й не хотіли Його (вірш 39).

5. ІСУС ВИЯВЛЯЄ СВОЮ ВЛАДУ НАД СВЯЩЕННИМ СУБОТНІМ ДНЕМ (6:1-11)

У 6:1-11 Лука занотував два випадки, які відбулися саме в суботу: «одного разу в суботу» (вірш 1) і «другої суботи» (вірш 6). Лука об’єднав ці дві події, щоб показати владу Ісуса над суботою.

а. Учні зривають колосся у суботу (6:1-5)

(Мт. 12:1-8; Мк. 2:23-28)

6:1-5.  Учні Ісуса «зривали колоски й, розтерши їх руками, їли». Бог дозволяв людям зривати колоски з поля сусіда, коли вони перетинали його (Втор. 23:25). Однак фарисеї, дуже суворо тлумачачи Закон, дотримувалися думки, що розтирання зерна разом із його споживанням було рівнозначно молотьбі, а це заборонялося робити «в суботу». Ісус відповів на обурення фарисеїв словами з 1 Сам. 21:1-9. Давид прийшов до священиків у Ноб і попросив хліба. Єдиною їжею, яку мали на той момент священики, були «жертовні хліби». Їх могли споживати лише священики. Однак вони дали Давидові хліб, і «він сам і ті, що були з ним», їли цей хліб. Аналогія, яку навів Ісус, була зрозумілою. Щоб Давид і його товариші змогли вижити, їм було дозволено піднятися над Законом та отримати благословення священиків. Христос і Його товариші також були вище вигаданого людьми і проголошеного фарисеями закону. Однак не слід тут також випускати й іншу очевидну аналогію вчення Ісуса. Давида, Божого помазанця, переслідували війська згасаючої династії Саула. Ісус був новим Помазанцем Божим і Його також цькували представники згасаючої династії (див. Лк. 5:39). Головною думкою тут було те, що Ісус – «Владика і суботи», тобто має владу навіть над Законом.

б. Ісус оздоровлює чоловіка у суботу (6:6-11)

(Мт. 12:9-14; Мк. 3:1-6)

6:6-11.  Ця друга суперечка про суботу (див. першу у віршах 1-5), здається, була зумисно спровокована фарисеями та книжниками. Коли Ісус навчав у синагозі, то «був там чоловік з сухою правою рукою». Релігійні лідери уважно спостерігали за Ісусом, бо хотіли «знайти яке-небудь оскарження на Нього». Як і минулого разу, коли до нього прискіпувалися релігійні лідери, тут Ісус також «знав думки їхні» (5:22). Він використав дану ситуацію, щоб показати, що Він таки має владу над суботою. Ісус промовив: «Питаю вас: Чи годиться в суботу добро чинити, чи зло робити? Спасти життя, чи погубити?» Цим запитанням Він показав, що той, хто відмовляється чинити добро у суботу, чинить тоді зло. Якщо хтось не полегшує біль людини, яка страждає, тоді він сам чинить зло стосовно тієї людини.

Щойно чоловік простягнув руку, як наказав йому Ісус, «рука стала здорова». Ісус не виконував ніякої роботи у суботу. Він лиш промовив кілька слів і рука одужала. Таким чином Ісус одночасно і принизив релігійних лідерів, і оздоровив чоловіка. При цьому Він навіть не порушив фарисейський Закон. Тож не дивно, що релігійні лідери «наповнилися люті» і шукали способу позбутися Його.

6. ІСУС ВИЯВЛЯЄ СВОЮ ВЛАДУ, ПРИКЛИКАЮЧИ ДВАНАДЦЯТЬОХ (6:12-16)

(Мт. 10:1-4; Мк. 3:13-19)

6:12-16.  Перш ніж Ісус обрав 12 апостолів, Він «провів усю ніч на молитві до Бога». Ісус мав багато учнів, і серед них Він обрав 12, які мали стати найближчими до Нього. Він зумисно назвав їх «апостолами ( апостолоус )», а не учнями ( матхетас ). Учні були послідовниками, а апостоли були посланцями, наділеними повноваженнями (див. «апостоли» у 9:10; 17:5; 22:14; 24:10). У переліку Дванадцятьох від Луки (як і від Матея та Марка) Петро – перший, а Юда Іскаріотський – останній. Вартоломей – це Натанаїл (Йн. 1:45), Леві – це Матей, а Тадей (Мк. 3:18) – Юда, «син Якова». Тепер вони мали намір ходити поміж людьми, як апостоли, і бути поруч з Ісусом увесь час.

В. Проповідь Ісуса на рівному місці (6:17-49)

(Мт. 5-7)

1. ВСТУП ДО ПРОПОВІДІ (6:17-19)

6:17-19.  Проповідь, описана у віршах 17-49, є скороченою версією Нагірної проповіді від Матея (Мт. 5-7). Обидві ці проповіді адресовані учням. Вони розпочинаються блаженствами і завершуються тими ж самими притчами і, в цілому, мають однаковий зміст. Проте у Луки «єврейські розділи» проповіді (тобто тлумачення Закону) випущені. Це цілковито узгоджується з намірами Луки. Однак стверджувати, що ці дві проповіді є однією і тією ж проповіддю, проблематично через те, що місця проведення цих проповідей різняться. Матей зазначив, що Ісус промовляв її на горі (Мт. 5:1), тоді як Лука написав, що Ісус тоді був «на рівнім місці» (Лк. 6:17). Хід подій легко розв’язує цю проблему. Ісус пішов «на гору» поблизу Капернауму, щоб усю ніч молитися (вірш 12). Він закликав 12 учнів стати Його апостолами. Потім Він зійшов на рівне місце, щоб промовляти до людей і оздоровлювати їх недуги (вірші 17-19). Після того Він піднявся вище, щоб усамітнитися зі Своїми апостолами і їх навчати (Мт. 5:1). Однак люди (Мт. 7:28; Лк. 7:1) також піднялися на гору і чули Його проповідь. І це пояснює слова Ісуса, які Він промовив наприкінці Своєї проповіді (Мт. 7:24; Лк. 6:46-47).

2. БЛАГОСЛОВЕННЯ ТА ПЕРЕСТОРОГИ (6:20-26)

Ісус розпочав Свою проповідь з благословень та пересторог Своїх слухачів. Тут згадуються чотири благословення та чотири перестороги, між якими існує певна відповідність.

а. Благословення (6:20-23)

6:20-23.  Слово «блаженні ( макаріоі )» часто зустрічається у Євангеліях, більш ніж 30 разів. Усі, окрім двох, використовуються у Матея і Луки. Спершу це грецьке слово позначало щасливе становище богів, які є вищими за земні страждання і турботи. Згодом воно стало позначенням для будь-якого хорошого стану людини. На відміну від авторів Біблії, грецькі автори ототожнювали щастя з земними богами і цінностями. У Старому Завіті автори зазначали, що істинно блаженною (щасливою) є людина, яка довіряє Богу, надіється на Нього і очікує Його, яка боїться і любить Його (Втор. 33:29; Пс. 2:12; 32:1-2; 34:9; 40:4; 84:12; 112:1). Дійсно блаженний був той, хто визнавав себе щасливим і перед Богом, і перед людьми (Пс. 1:1; Прип. 14:21; 16:20; 29:18).

Благословення у Новому Завіті мають емоційну силу. Вони часто протиставляють помилкову земну пошану істинній небесній пошані того, хто є дійсно блаженним (Мт. 5:3-6, 10; Лк. 11:28; Йн. 20:29; 1 Пт. 3:14; 4:14). Усі мирські блага і цінності служать одному найвищому добру – Самому Богові. Ось що протиставляється людським цінностям. Блаженства показують теперішнє у світлі майбутнього (див. Лк.23:29).

Ісус назвав чотири умови, за яких люди отримують благословення чи щастя, коли слідують за Ним. «Блаженні вбогі … Блаженні, голодні нині … Блаженні, що плачете нині … Блаженні будете, коли вас ненавидітимуть люди» (6:20-22). В кожному випадку додається речення, у якому роз’яснюється, чому саме така людина є блаженною чи щасливою. Бідна людина є щасливою, бо «Царство Боже» її. Матей написав «вбогі духом», але Лука вказав просто «вбогі». Люди, які слухали Ісуса, були матеріально бідними. Лука вже двічі згадував про те, що люди, які пішли за Ісусом, покинули усе (Лк. 5:11, 28).

Ісус вказав, що вони вже мають доступ у «Царство Боже», бо слідували за Тим, Хто проголошував Свою спроможність заснувати таке царство. Вони покинули усі свої статки, бо були певні, що Ісус каже правду. Вони слідували Його новим шляхом (5:37-39). Ісус не обіцяв, що кожна вбога людина матиме доступ у царство Боже, Він стверджував, що це вже є у Його послідовників. Вони були убогі, і їхнє було Царство Боже. Бути бідним, слідуючи за Ісусом, і мати доступ у царство Боже – це значно краще, аніж бути заможним і не мати доступу у Його царство. Ось чому вони були блаженні.

Інші дві пояснюючі фрази здійсняться у майбутньому. Голодні наситяться, а хто плаче, буде сміятися. Апостоли, які голодуватимуть і плакатимуть через те, що пішли за Ісусом, зрештою отримають свою винагороду за віру у Нього.

Останнє благословення стосувалося переслідувань «Сина Чоловічого ради». Такий розвиток подій був цілком природнім для апостолів. Їх будуть ненавидіти, ганьбити і зрештою «викинуть, як безчесне». І все ж вони будуть щасливі («блаженні»), бо їхня «нагорода велика в небі», бо вони ішли шляхом пророків (тобто тих, хто промовляв від імені Бога; див. 6:26).

б. Перестороги (6:24-26)

6:24-26.  Учням, які покинули усе, слідуючи за Ісусом, протиставлялися люди, які не хотіли відмовитися бодай від чогось, щоб іти за Ним (див. 18:18-30). Сюди належали багаті, «ситі», ті, хто сміявся, і ті, про кого «люди будуть добре говорити». Вони не розуміли усіє важливості ситуації, з якою зіткнулися. Вони відмовилися слідувати за Тим, Хто зміг би привести їх у царство Боже, а тому й Ісус неодноразово промовляв до них фразу «горе вам». Адже зрештою вони отримають цілком протилежне до того, що мали зараз, бо ці їхні вигоди були лиш тимчасовими. І вони не отримають ні тих благословень, ні винагород, які матимуть послідовники Ісуса (6:20-23).

3. ІСТИННА ПРАВЕДНІСТЬ (6:27-45)

а. Істинна праведність у любові (6:27-38)

6:27-38.  Ісус назвав сім аспектів безумовної любові. Такі вчинки, які, зважаючи на свою людську природу, людина зазвичай не робить, вимагають надприродних зусиль, а тому доводять істинну праведність:

(1) «Любіть ворогів ваших»

(2) «Добро чиніте тим, які вас ненавидять»

(3) «Благословляйте тих, які вас проклинають»

(4) «Моліться за тих, що вас зневажають»

(5) Не мстіться (вірш 29а).

(6) Давайте охоче (вірші 29б-30).

(7) Ставтесь до інших так, як хочете, щоб ставились до вас (вірш 31)

Така любов вирізняє людину з-поміж інших (вірші 32-34) і є характерною для небесного Отця (вірш 35).

Потім Ісус навчав Своїх послідовників фундаментальному закону всесвіту – що посієш, те й пожнеш (вірші 36-38; див. Гал. 6:7). Ісус назвав п’ять основ, на які спирався цей закон і які так часто згадувалися у Святому Письмі:

1) Якщо ти милосердний, то й отримаєш милосердя (Лк. 6:36). Ісус закликав Своїх учнів бути такими ж милосердними до інших, як і Бог до них.

(2) Якщо ти судиш, то й будеш суджений (вірш 37а).

(3) Якщо ти засуджуєш, то й будеш засуджений (вірш 37б).

(4) Якщо ти прощаєш, то й отримаєш прощення (вірш 37б).

(5) Якщо ти даєш, то й тобі дадуть (вірш 38).

Саме життя уже довело той факт, що відношення і вчинки однієї людини стосовно інших, залишають свій відбиток на ній самій.

б. Істинна праведність у вчинках (6:39-45)

6:39-45.  Ісус пояснив, що людина не спроможна приховати свого стосунку до праведності. Бо ж очевидно, якщо людина сліпа, то вона заведе й іншого «у яму» (вірш 39). Така людина не зможе приховати того факту, що є неправедною, бо поведе інших у неправильному напрямку. Ісус також зазначив, що людина стає подібною на того, на кого рівняється (вірш 40). Тож Його учні мають рівнятися на Нього. Людина має спершу звільнитися від свого гріха, перш ніж зможе допомогти звільнитися від того ж гріха своєму «братові» (вірші 41-42). І часто гріх людини є більшим за той, який вона засуджує у когось, як і «колода» у порівнянні зі «скалкою». Суть полягає в тому, що одна людина не спроможна допомогти іншій людині стати праведною, якщо сама не є праведною. Якщо ж хтось намагається вчинити так, то є лиш «лицеміром».

Ісус також зазначив, що слова людини зрештою покажуть, якою насправді вона є (вірші 43-45). Саме так, як люди пізнають дерево за «плодом», яке воно родить, так і люди по тому, що людина говорить, пізнають, чи праведною вона є, чи ні. В даному випадку «плід» пізнається по тому, що людина промовляє, а не лише за її вчинками, «бо з переповненого серця говорять … уста».

4. ІСТИННИЙ ПОСЛУХ (6:46-49)

6:46-49.  Зовнішній вияв праведності не такий важливий, як послух (вірш 46). Не достатньо лиш взивати «Господи, Господи». Віруючий має робити те, що Він говорить. Хто слухає Його слова і виконує їх, той у безпеці, як і чоловік, «що, будуючи дім, … поклав підвалину на камінь» (вірші 47-48). А хто слухає Його слова, та не чинить за ними, той буде знищений, як чоловік, «який збудував дім свій на землі, без підвалин» (вірш 49). Учні Ісуса уже до певної міри виконали Його слова, слідуючи за Ним. (Це перша притча Ісуса, занотована у Євангелії від Луки. Див. перелік 35 притч Ісуса у Мт. 7:24-27.)

Г. Проповідування Ісуса у Капернаумі і навколишніх містах (част. 7-8)

У цій частині опис проповідницькій діяльності Ісуса через знакові чуда (які знову засвідчували той факт, що Він – Месія: 7:1-7, 36-50; 8:22-56) часом змінюється описом Його вчень (які є повновладними на основі звістки, яку Він проголошував: 7:18-35; 8:1-21). Таким чином Лука показав, що Його вчення були повновладними і з огляду на чуда, які засвідчували, що Ісус – Месія.

1. ІСУС ПРОПОВІДУЄ СЕРЕД НЕДУГ І СМЕРТІ (7:1-17)

Тут Лука занотував два чуда – оздоровлення слуги сотника і воскресіння юнака – як основу для віри у владу Ісуса (вірші 22-23).

а. Оздоровлення слуги сотника (7:1-10)

(Мт. 8:5-13; Йн. 4:43-54)

7:1-10.  Після проповіді (част. 6), яку Ісус виголосив за містом, Він «ввійшов у Капернаум», яке тепер було Його рідним містом і де Він здійснив багато Своїх чуд як Месія. Сотник римського війська був командувачем центуріону, військового загону зі 100 вояк. У Капернаумі та у його околицях цього сотника, на відміну від інших римських солдатів, євреї любили та поважали, бо він сам любив їх і «збудував … (їм) синагогу» (7:4-5). Слуга цього сотника був дуже «хворий» і «мав умирати» (вірш 2). Сотник же мав міцну віру в те, що Ісус оздоровить його слугу. Можливо, причиною того, що він послав «старших юдейських» зі своїм проханням до Ісуса, був сумнів, що Ісус взагалі зверне увагу на прохання римського солдата. Матей у Мт. 8:5-13 занотував той самий випадок, але не згадав про посланців від сотника. Він подав цю подію так, ніби сотник сам прийшов до Ісуса. Лука ж розкрив, що мав на увазі сотник, коли зазначив, що він «вислав друзів», які мали промовляти від його імені (Лк. 7:8).

Сотник розумів, що його прохання було доволі зухвалим і що насправді він «недостойний, щоб … (Ісус) зайшов під … (його) крівлю» (вірш 6). «Почувши це, Ісус здивувався ( етхаумасен ; див. коментарі до 2:18)» і сказав: «Навіть в Ізраїлі я не знайшов такої віри». Поняття віри є надзвичайно важливим у частинах 7 і 8. Адже суть полягає в тому, чи людина вірить у те, Ким є Ісус (тобто Месія), і в те, що Він казав. Згодом у Євангелії від Луки вияву віри язичників приділяється велика увага.

б. Воскресіння сина вдови (7:11-17)

7:11-17.  Лука зобразив подію воскресіння сина вдови з мертвих таким чином, щоб надати більшої ваги наступній розмові Ісуса з учнями Йоана Христителя (вірші 18-23).

Коли Ісус ішов з Капернауму до Наїну (вірш 11), з Ним було багато людей. Наїн знаходився на відстані близько 25 миль на південний захід від Капернауму. І коли «вони наблизились до міської брами», то побачили велику поховальну процесію. Люди несли труну з мертвим молодим чоловіком, який був єдиним сином «в матері своєї». Жінка тепер залишилася цілковито самотньою і очевидно було, що ніхто тепер не міг її захистити, так як у неї не було жодного близького родича чоловічої статі. Допомога вдовам є дуже важливою темою і в Старому Завіті, і в Новому, особливо у стосунку до завіту, відтвореного у Второзаконні. Ісус «зглянувся над нею» і відразу почав її втішати. Слово «зглянувся» є перекладом до дієслова еспланчністхе , яке часто зустрічається в Євангеліях для вираження жалю та співчуття. Воно походить від іменника спланча , «внутрішні частини тіла», які, як вважали, були осередком людських емоцій. Цей іменник використано 10 разів (Лк. 1:78; 2 Кор. 6:12; 7:15; Флп. 1:8; 2:1; Кол. 3:12; Флм. 7, 12, 20; 1 Йн. 3:17). Жінка та інші люди з похоронної процесії, очевидно, мали сильну віру в Ісуса, адже коли Він «доторкнувся до мар, … ті, що несли, зупинились». Після слів Ісуса «мертвий підвівся і почав говорити», а це безумовно доводило, що він був і дійсно живий. Тоді «страх ( пхобос ; див. коментарі до 1:12) огорнув усіх» людей, вони «прославляли Бога» і називали Ісуса великим пророком (немає сумніву, що в той час вони думали про Іллю і Єлисея). Вони говорили, що то «Бог навідався до народу Свого», щоб йому допомогти (див. Іс. 7:14), і «чутка про Ісуса розійшлася» між людьми.

2. ІСУС ПОЯСНЮЄ, ЩО ЙОГО ДІЯННЯ ЗАСВІДЧУЮТЬ, ЩО ВІН – МЕСІЯ (7:18-35)

(Мт. 11:2-19)

Описуючи два попередніх чуда (7:1-17), Лука мав на меті підвести читача до розмови Ісуса з учнями Йоана. Адже віра в Ісуса – Його діяння і Його слова – мала дуже велике значення. І те, і інше показувало, що Він – Месія.

а. Йоан Христитель запитує, чи Ісус – Месія (7:18-23)

7:18-23.  Ця подія трапилася, коли Йоан був у в’язниці (Мт. 11:2). Йоан швидко став популярним серед людей завдяки своїй проповідницькій діяльності, яка тривала не більш, як рік. Йоан очікував, що Месія заснує Своє царство, як і було обіцяно. Та несподівано Йоан опинився у в’язниці і йому загрожувала смерть, а царство Боже все ніяк не наступало. Тому Йоан був стурбований щодо діянь Месії. Він добре знав Старий Завіт і знав, що має зробити Месія, але він не бачив приходу Його царства. Тож він послав двох своїх учнів до Ісуса із запитанням: «Ти той, що має прийти, чи іншого нам ждати?» Учні Йоана підійшли до Ісуса «саме того часу», коли Ісус «оздоровив багатьох від недуг, немочей та від злих духів і багатьом сліпим дарував прозріння». Ісус творив чуда як Месія, а тому пригадав учням Йоана слова з Іс. 61:1-2, які Він зачитав у Назареті. Чуда Ісуса і вказували на той факт, що Він – Месія. Тож Він і промовив: «Блаженний той, хто не спотикнеться ( скандалістхе , досл., «не потрапить в пастку», а, отже, «не дозволить відвернути себе від» Ісуса) через Мене». У Його послання і Його діяння слід вірити. Та ні Матей, ні Лука не зазначили, якою була реакція Йоана Христителя на слова Ісуса після того, як повернулися Його учні і про все йому розповіли.

б. Ісус засуджує Ізраїль за те, що відрікся від Нього і Йоана (7:24-35)

7:24-28.  Ісус скористався випадком із запитанням Йоана Христителя, щоб розповісти людям про проповідування Йоана і схвалити його діяння. Він зазначив, що Йоану не бракувало впевненості, він не був подібний на «тростину, що її колише вітер». А також він не одягався у розкішні шати. Ні, люди були праві, коли твердили, що він – пророк. Ісус додав, що він був «навіть більше, ніж» пророк, адже він, як і провіщалося у Мал. 3:1, був також і передвісником Месії. У Мал. 3:1-2 мова йде про двох посланців. Один із них – це передвісник, тут Йоан Христитель, а інший – «посланець Божий», який очистить Своїх людей, тобто, Сам Месія.

Ісус виказав велику хвалу Йоанові, коли зазначив, що «нема нікого більшого понад Йоана». Та все ж «найменший у Царстві Божім – більший від нього». Ісус не казав, що Йоан не належав до «Царства Божого», адже Йоан проповідував те ж саме послання про необхідність розкаяння для прощення гріхів. Ісус говорив, що бути пророком – це не так чудово, як бути в Царстві Божому. Тут також йде мова про той факт, що жителі Царства мають очевидну перевагу над пророками, яких у Старому Завіті вважали великими людьми. Люди Царства житимуть за Новим Завітом, і Закон Божий буде записано «у них на серці» (Єр. 31:31-34). Навіть найменша людина Царства Божого матиме більшу духовну силу, аніж сам Йоан Христитель.

7:29-30.  Лука показав глибоку прірву між міркуваннями різних груп людей, які слухали слова Ісуса. Люди, які хрестилися від Йоана, тобто, розкаялися у своїх гріхах і хрестилися, щоб довести свою щирість, погодилися з Ісусом і «визнали справедливість Божу». На противагу ж їм, «фарисеї та законники відкинули Божий про них намір». Відмовившись прийняти хрещення від Йоана, вони показали, що не приймають його послання про розкаяння або ж не приймають Царства. І в такий спосіб вони зреклися Божого наміру порятувати їх. Іронія полягала в тому, що фарисеї та знавці Закону мали якнайкраще знати про діяльність передвісника (Йоана) і Месії (Ісуса).

7:31-35.  Авторський коментар Луки (вірші 29-30) роз’яснює наступні п’ять віршів. Оскільки релігійні лідери відкидали послання Йоана та Ісуса, Господь розказав коротку притчу, яка пояснювала їх поведінку. Коли Ісус згадав «людей ( антхропоус ) оцього роду», Він не мав на увазі людей ( лаос ) із вірша 29, які прийняли Його послання. Ні, тут Він говорив про релігійних лідерів із вірша 30, які зреклися і Йоана, і Ісуса. Він назвав їх примхливими дітьми, які хотіли, щоб інші танцювали під їхню музику «на сопілці». Їх не влаштовувала поведінка ні Йоана, ні Ісуса. Йоан був занадто аскетичним, а Ісус – занадто вільнодумним (у фарисейському розумінні цього слова). Ні та, ні інша крайність не могла догодити релігійним лідерам. Ісус завершив Свою притчу словами: «І всі діти мудрости виправдали її». Люди, які йшли за Ісусом та Йоаном, уже були достатнім доказом істинності їхнього вчення.

3. ІСУС НАВЧАЄ НА ПРИКЛАДІ ГРІШНИЦІ (7:36-50)

Ця частина є ілюстрацією до принципу, який озвучив Ісус у вірші 35. Фарисей по імені Симон протиставляється грішниці, яка отримала прощення (вірш 47) і спасіння (вірш 50).

7:36-38.  Симон (вірш 40), який був фарисеєм, запросив Ісуса на обід, імовірно, з метою підловити Його на чомусь. У ті часи існував звичай, згідно якого, коли хтось давав обід, він мав обмити ноги гостя перед їжею. Оскільки більшість доріг не були вимощені, а на ноги зазвичай одягали сандалі, не дивно, що ступні людей завжди були в пилюці і в бруді. Як зазначено далі, Симон не обмив ноги Ісуса перед обідом (вірш 44). А зазвичай під час обіду гості сиділи на канапах чи кушетках.

На той обід прийшла «жінка», яка довідалася про те, що Ісус «був за столом у хаті фарисея». Вона «була грішниця», й у суспільстві її вважали блудницею. Фарисей, очевидно, достатньо знав про її життя, щоб назвати її грішницею (вірш 39). Вона не була проханим гостем на обіді, але все ж  прийшла і «принесла алябастрову, повну пахощів, площинку». ЇЇ присутність не була дивиною, адже коли рабина (учителя) запрошували до когось у помешкання, інші мали право стояти неподалік і слухати розмови. Оскільки жінка стояла позаду Ісуса, її сльози почали крапати Йому на «ноги». Коли ж комусь на голову виливали олію чи пахощі, це було виявом глибокої поваги. Можливо, жінка відчувала, що неварта вилити пахощі Ісусові на голову, а тому вона помастила ними Його ноги. Не має сумніву, що такий вчинок коштував цій жінці багато грошей, адже було очевидно, що вона незаможна. Потім вона нахилилася і обтерла Його ноги «волоссям своєї голови» і при цьому «почала … цілувати» (від грецького дієслова катепхілеі , недоконаний час, який вказує на тривалу минулу дію) Його ступні. А це свідчило про надзвичайно велику повагу, покірність і прихильність. Пізніше Ісус зазначив, що, на противагу їй, господар подібним чином не торкався навіть Його голови (вірш 46), тоді як жінка увесь час мастила пахощами Його ноги.

В оповіді не згадується, чому та жінка увесь час плакала. Можливо, тому, що шукала можливості покаятися. Або ж плакала від радості, що їй трапилася нагода стояти поруч із Тим, Кого вона вважала Месією.

7:39.  Господар подумав, що Ісус просто не міг бути пророком, адже якби Він ним був, то «знав би, хто й яка це жінка». І тоді не дозволив би їй торкатися Себе, адже дотик грішника чи грішниці робив іншу людину нечистою.

7:40-43.  Ісус знав, про що думає Симон (див. 5:22), а тому через притчу почав навчати, що людина, якій прощається більше, і любить більше, аніж людина, якій прощається менше. У притчі одному чоловікові «позикодавець … простив» борг у 10 разів більший, аніж іншому – 500 динаріїв у порівнянні з 50. Ці позики були великими, адже один динарій складав середній денний заробіток робітника. Коли Ісус запитав Симона, який чоловік любитиме позикодавця більше, він правильно відповів, що той, якому він «простив» більше, і буде більш схильним любити його сильніше. Тоді Ісус переніс цю притчу на жінку.

7:44-50.  Цій жінці простилося чимало, а тому вона й «багато полюбила» Ісуса. Тут Ісус не говорив, що фарисей не має великої потреби у прощенні гріхів. Він мав на увазі, що «грішниця», яка отримує прощення, очевидно, й буде любити і дякувати Тому, Хто її простив. Ставлення Симона до Ісуса вельми відрізнялося від ставлення до Нього цієї жінки. Вона засвідчувала, що любить Ісуса, бо усвідомлювала, що їй простилося багато. Вона розуміла, що є грішницею і потребує прощення. На противагу ж їй, Симон вважав себе чистим і праведним, а тому не відчував потреби в особливому ставленні до Ісуса. Насправді, він навіть не виявив до Ісуса звичайної ввічливості, яка вважалася нормою у ті часи. Не привітав Його поцілунком у щоку, «не помастив … голови» олією. По суті він, здається, навіть не думав про те, що Ісус може для нього щось зробити, адже не вважав Його пророком (вірш 39).

Однак жінка отримала прощення не за свою любов. Скоріш, вона любила за те, що їй простилося (вірші 47-48). Її віра дала їй порятунок: «Віра твоя спасла тебе; іди в мирі» (див. 8:48). У свою чергу віра цієї жінки спонукала її до вияву любові. Інші ж гості, які були присутні «за столом», говорили між собою: «Хто це такий, що й гріхи відпускає?» (див. 5:21). І хоча Ісус у цій розмові з Симоном жодного разу відверто не заявив, що є Месією, Він говорив, як Месія, бо Він і є Месія.

4. ІСУС НАВЧАЄ, ЩО ЛЮДИ ПО-РІЗНОМУ СПРИЙМАЮТЬ ЙОГО ПРОПОВІДУВАННЯ (8:1-21)

а. Позитивне сприйняття наближених послідовників (8:1-3)

8:1-3.  Як і жінка, яка, на противагу фарисею Симону, з радістю приймала Ісуса (7:36-50), так і багато інших людей сприймали новину про «царство», яку Він звіщав, позитивно. Однак були і ті, які сприймали її негативно (8:4-15). Серед віруючих були дванадцять апостолів, «деякі жінки», які на собі відчули спроможність Ісуса зцілювати. Тут була «Марія, звана Магдалина (тобто Марія з Магдали у Галилеї), з якої вийшло сім бісів». У Святому Письмі часто використовується число сім як ознака завершеності. Очевидно, Марія була цілковито під владою демонів. Йоанну, яка була жінкою одного «Іродового урядовця», також виділили з-поміж інших, як і Сусанну. Ці три жінки «та багато інших … допомагали (Ісусові і Дванадцятьом) з своїх маєтків». У ті часи у Палестині це могло б викликати скандал. Однак, як і грішниця, яка отримала прощення (7:36-50), цим жінкам також було прощено багато, тож вони і любили «багато», і звістку Ісуса про Його царство вони сприймали позитивно.

б. Різне сприйняття людей на прикладі притчі про сіяча (8:4-15)

(Мт. 13:1-23; Мк. 4:1-20)

8:4.  Ісус виголосив Свою притчу і розтлумачив її з метою показати, що Слово Боже можна сприймати по-різному. Лука зазначив, що там «зібралася сила народу … з усіх міст». Імовірно, тут були люди, які сприйняли б Його Слово у чотири різних способи, які Ісус і збирався розкрити «у притчі». Ця притча, очевидно, є застереженням для Його слухачів, на яких попереду чекали різні перешкоди.

8:5-8.  Фермери сіяли зерно у зорану землю вручну. Зерно цього фермера потрапило на чотири види ґрунту. «Одне впало край дороги», і птахи його з’їли.

Інше «упало на камінь (тобто на тонкий шаг ґрунту, під яким було каміння)», а тому «висхло» (вірш 6).

Ще інше «впало між тернину», яка його зрештою «заглушила» (вірш 7).

А ще інше «впало на добру землю» і дало хороший урожай (вірш 8).

Завершуючи Свою притчу, Ісус голосно мовив: «Хто має вуха слухати, нехай слухає». Слова «голосно мовив» вказують на те, що тут Ісус виголошував дуже важливу думку стосовно Своєї короткої промови. Ісус декілька разів використовував фразу «Хто має вуха слухати, нехай слухає», коли розповідав людям притчі (Мт. 11:15; 13:9, 43; Мк. 4:9, 23; Лк. 8:8; 14:35). Цей вислів показує, що духовні люди зможуть осягнути глибоке духовне значення притчі. А далекі від духовності люди зрозуміють не більше, аніж її поверхневе значення.

8:9-10.  Учні Ісуса запитали Його, що ж «оця притча» означала. Та перш ніж Ісус розтлумачив їм її значення, Він пояснив, чому використовував таку форму навчання як притча. Люди, які були духовно проникливими, тобто, які йшли за Ним і визнавали Його послання істинним (як, наприклад, у 7:36-8:3), зможуть «знати тайни Божого Царства». Але інші, які не приймали звістки Ісуса про царство, не зрозуміють притчу (див. Кор. 2:14). На підтвердження цього Ісус процитував Іс. 6:9 – люди чули, що Він говорив, але не розуміли Його слів. Той факт, що Ісус промовляв «в притчах», свідчив про милосердя, яким Він обдаровував людей, що Його слухали. Якщо вони не захочуть визнати Його Месією, їх покарання буде менш суворим, аніж тоді, коли б вони розуміли більше (див. Лк. 10:13-15).

8:11-15.  Ісус розтлумачив цю притчу Своїм учням. «Зерно це слово Боже». Живе Слово, яке проповідував Ісус, було тим же Словом, що його проповідував Йоан Христитель. Люди ж були відповідальними за те, щоб прийняти усе, що їм проповідували Ісус та Йоан.

Чотири види ґрунту символізують чотири різних групи людей. Усі вони отримують одну і ту ж  звістку. Перша група представляє тих, хто слухає, але під впливом диявола зовсім не вірить (вірш 12).

Друга група – це люди, які слухають і радіють цій новині, але згодом втрачають віру у це послання, бо не мають «коріння» (вірш 13). Той факт, що вони «вірують дочасу й … відпадають», означає, що вони приймають Його Слово розумом, а потім, коли наступають важкі часи, зрікаються його. Це не означає, що вони втрачають свій порятунок, адже вони ще його не мають, аби втрачати.

До третьої групи входять люди, які слухають, але ніколи не досягають зрілості у розумінні цього Слова (вірш 14). Сюди можуть належати ті, кого цікавить послання Ісуса, але хто не може прийняти його через відданість матеріальним речам – «клопоти, багатства і життєві розкоші їх душать».

Четверта група – це люди, які слухають Слово, «держать» його і «дають плід у терпінні» (вірш 15), тобто дають духовний плід, який засвідчує духовність їхнього життя. Вони змінилися в душі, бо прийняли Слово Господнє «серцем щирим, добрим».

З проповідницької діяльності Ісуса було очевидно, що кожна з цих груп мала своїх реальних представників у ті часи: (1) Фарисеї і релігійні лідери не бажали вірити. (2) Деякі люди збиралися довкола нього через Його чуда зцілення і чуда із хлібами, але відмовлялися вірити у Його послання (наприклад, Йн. 6:66). (3) Інші, такі як, наприклад, заможний, знатний чоловік (Лк. 18:18-30), істинно цікавилися Ісусом, та не могли прийняти Його через сильну тягу до матеріального. (4) Та були й ті, хто ішов за Ісусом і був відданим Його слову, не зважаючи на те, якою ціною це їм давалося (наприклад, 8:1-3).

в. Потреба у правильному сприйнятті Його вчення (8:16-18)

(Мк. 4:21-25)

8:16-18.  Ця коротка притча є продовженням притчі про сіяча. Тут знову зроблено наголос на важливості чути, або, як говориться тут, слухати (вірш 18). Якщо людина розуміє Слово Боже, її життя має відображати це розуміння (див. вірш 15). Як і те, що ніхто «не засвічує світила», щоб сховати його (див. 11:33-36), так і людині не даються «тайни Божого Царства» (8:10), щоб приховувати їх від інших. Учні мали робити «знаним» усе те, про що розповідав Ісус. Тому люди, які слідували за Ісусом, мали добре вважати на те, «як» вони слухали (вірш 18). Якщо вони слухали і сприймали усе з істиною вірою (див. вірш 15), тоді їм буде відкрито ще більше істини. Якщо ж вони не приймали те, що слухали, то втратять й те, що вже отримали.

г. Сприйняття земної сім’ї Ісуса (8:19-21)

(Мт. 12:46-50; Мк. 3:31-35)

8:19-21.  Логічним підсумком попереднього уроку Ісуса (вірші 1-18) є те, що людина, яка розуміє (а, отже, і втілює) усе, про що говорить Ісус, правильно сприймає Ісуса. «Мати Його й брати прийшли» побачитись із Ним. Не має сумніву, що це були сини Марії і Йосифа, які народилися у них після Ісуса. Йосиф не мав статевих стосунків з Марією до народження Ісуса (Мт. 1:25). Виходить, що після народження Христа Марія та Йосиф вступили у звичні подружні стосунки і мали кількох дітей. Тож оці «брати» були напівбратами Ісуса.

Ісуса «повідомили», що кілька Його кровних родичів бажають «побачитися з» Ним (Лк. 8:20). Відповідаючи, Ісус не заперечив Своїх зв’язків із земною сім’єю. Він звернув увагу на те, що Його сім’єю є усі ті люди, «що слухають Слово Боже й його виконують». Окрім того, відповідь Ісуса показала, що добра новина призначається не лише для євреїв, а й для усіх віруючих, навіть язичників. І знову необхідність слухати Слово Боже є першочерговою. Однак цього разу Ісус додав, що Слово це слід виконувати. Яків, напівбрат Ісуса, напевно, добре засвоїв цей урок, адже згодом він сам написав про необхідність виконувати Слово, а не просто слухати його (Як. 1:22-23).

5. ІСУС ЗДІЙСНЮЄ ЧУДА (8:22-56)

Лука уже описував події, які засвідчували владу Ісуса (4:31-6:16). Тут знову була потреба у знаках. Ісус навчав, що люди мають не лише уважно слухати, що Він говорить, а й виконувати все те. Тепер Він засвідчував Свої слова так, як це міг зробити лише Месія. Ісус показав Свою владу над трьома сферами сотвореного світу: природою (8:22-25), демонами (вірші 26-39) та хворобою і смертю (вірші 40-56).

а. Влада Ісуса над природою (8:22-25)

(Мт. 8:23-27; Мк. 4:35-41)

8:22-25.  Коли Ісус разом «з учнями» перепливав Галилейське море, щоб дістатися до менш заселених земель, на морі здійнялася буря. Багато води потрапило у їхній човен, і він будь-якої миті міг піти на дно. Раптові бурі дуже швидко перетворювали «озеро» у нестримну бурхливу стихію. Ісус саме спав, тож Його учні, «приступивши, … збудили Його», бо боялися потонути. Ісус «устав, погрозив» бурі і звернувся до Своїх учнів з докором у тому, що вони боялися і не мали достатньої віри у Нього. Він же ж казав їм, що вони перепливатимуть «на той бік озера» (вірш 22). Тож це була чудова нагода для них виконати Слово Боже, якому навчав Ісус (вірші 1-21). Коли Ісус погрозив бурі, озеро відразу стихло (чого зазвичай не трапляється зразу після бурі). Учні ж були «налякані і здивовані» цим (див. вірші 35, 37).

б. Влада Ісуса над демонами (8:26-39)

(Мт. 8:28-34; Мк. 5:1-20)

8:26.  Тоді як Матей написав, що Ісус зустрів двох біснуватих чоловіків (Мт. 8:28-34), Лука оповів лише про одного з них. Також є певна плутанина з місцем, де відбулося це чудо. Що слід розуміти під фразою «в краю Геразинськім»? Імовірно, ці землі отримали свою назву від міста Герза (тепер руїни Херза), що на східному березі Галилейського моря, «проти Галилеї». Матей назвав це місце «край гадаринський» (Мт. 8:28), який отримав свою назву від міста Гадара, що знаходилося приблизно за шість миль на південний схід від найнижчої точки Галилейського моря. Напевно, територія довкола Герзи належала місту Гадара (див. коментарі до Мк. 5:1).

8:27-29.  «Як Ісус вийшов на берег, трапився Йому назустріч один чоловік …, що мав бісів». Спосіб життя чоловіка демонстрував той факт, що він цілковито був під владою демона. Йому не доступні були звичайні людські втіхи (вірш 27), і демон «гонив його по пустинях» (вірш 29). Як і більшість «біснуватих» людей, про яких йшла мова у Євангеліях, цей чоловік також кричав «голосом сильним». Демон упізнав Ісуса, бо чоловік звернувся до Нього словами: «Ісусе, сину Бога Всевишнього». Слова «не муч мене» показують, що демон також визнав владу Ісуса над собою, тоді як інші люди такої влади не мали (вірш 29).

8:30-33.  Відповідаючи на запитання Ісуса, демон сказав, що його ім’я – «Легіон». Цей латинський термін слугував для позначення військового підрозділу з 6000 римських солдат. Тож така відповідь означала, що у цьому чоловікові було дуже багато демонів. Демони попросили Ісуса не мучити їх (у Мт. 8:29 тут є також фраза «перед часом»), і не посилати «в безодню», де, як було прийнято вважати, перебували мертві. Безоднею також називали «місце, сповнене води». Зважаючи на цей факт, завершення цієї оповіді стає ще більш іронічним і напруженим. На прохання демонів, Ісус дозволив їм увійти у «велике стадо свиней», що знаходилося неподалік. Та щойно вони увійшли в свиней, «кинулося стадо з кручі в озеро та й потонуло». Таким чином Ісус задовольнив їх прохання не посилати в безодню, та вони все ж потрапили у місце, сповнене води.

8:34-37.  Люди того краю сприйняли це чудо зі страхом (вірші 35, 37; див. 7:16; 8:25). І цього страху їм вистачило, що «просити» Ісуса відійти з їхніх земель.

8:38-39.  На противагу тим людям, чоловік, якого Ісус звільнив від демонів, «пішов (на Його прохання)… по всьому місті» і розповідав усім про те, що трапилося з ним. Він був першим відомим свідком Ісуса у язичницьких землях.

в. Влада Ісуса над хворобою і смертю (8:40-56)

(Мт. 9:18-26; Мк. 5:21-43)

Цей розділ (част. 7-8) розпочинається з оповіді про проповідницьку діяльність Ісуса серед хворих людей і смерті (7:1-17). Він завершується тією ж темою. Однак чуда оздоровлення, описані у 8:40-56, підводять цю частину до дуже важливого висновку, зважаючи на той факт, що Ісус був спроможний робити інших людей чистими і при цьому Сам не ставав ритуально нечистим.

8:40-42.  Чоловік на ім’я «Яір …, який був головою синагоги», прийшов до Ісуса і почав Його благати зцілити його єдину доньку, яка «вмирала». Той факт, що голова синагоги прийшов до Ісуса, показав, що люди починали розуміти, Ким насправді був Ісус – що Він і дійсно Месія. Голова синагоги відповідав за обслуговування синагоги, збереження порядку і чистоти будівлі. Іншими головами синагоги у Новому Завіті були: Крисп (Діян. 18:8) і Состен (Діян. 18:17).

8:43-48.  Лука раптово перервав оповідь про Яіра і розповів про те, що трапилося по дорозі до зцілення доньки Яіра. Серед натовпу була жінка, «що була хвора дванадцять років на кровотечу». Цікаво, що єдиній доньці Яіра було близько 12 років, і ця жінка хворіла вже 12 років. ЇЇ недуга робила її ритуально нечистою (Лев. 15:25-30), і кожен, хто її торкався, також ставав нечистим. Яскравим протиставленням тому факту, що «ніхто … не міг її оздоровити», було чудо, яке трапилося тоді, коли жінка «доторкнулась краю … одежі» Ісуса. Вона «умить стала здоровою -  спинилась її кровотеча». Запитання Ісуса «Хто доторкнувся мене?» не свідчить про те, що Ісус не знав відповіді. Він хотів, щоб жінка сама викрила себе і відкрито засвідчила віру, яка спонукала її доторкнутися до Нього. Віра жінки стала привселюдною, коли вона впала «Йому до ніг». (Цей випадок нагадує про іншу жінку, яка виявляла свою віру в ногах Ісуса [Лк. 7:36-50].) Віра жінки «спасла» її (8:48) – віра, що Ісус може зробити її ритуально чистою, а, отже, віра в те, що Він і дійсно Месія. Ісус сказав їй: «Йди в мирі!» Те саме Він нещодавно сказав грішниці (7:50).

8:49-56.  Тут оповідь знову повертається до Яіра. Та Ісуса щойно торкнулася людина, яка вважалася ритуально нечистою. Не зважаючи на той факт, що Яір вже знав, що його донька померла, він мав міцну віру в те, що вона воскресне (вірш 50). Ця віра певним чином була виявлена і в тому, що він дозволив Ісусові зайти до його «хати» після того, як до Нього доторкнулася нечиста жінка.

Після того, як Ісус підняв з мертвих доньку Яіра, їй дали «їсти». Це доводило, що її здоров’я уже було хорошим і не потребувало довгого періоду одужання (див. подібний випадок з тещею Петра; 4:39). Побачивши це, батьки дівчинки «були здивовані вельми ( ексестесан , «були не при собі від здивування»; див. 2:47)», але не мали страху. Ісус наказав «нікому не говорити» про це чудо зцілення, напевно, тому, що не бажав, щоб про Нього відкрито говорили як про Месію, поки Він Сам не заявить про це у Єрусалимі.

Ґ. Ісус навчає Своїх учнів (9:1-50)

Лука завершує розділ про проповідницьку діяльність Ісуса у Галилеї кількома важливими подіями, на прикладі яких Ісус навчав Своїх учнів. Для Луки події, описані у цій частині, хоча і є важливими, та не є ключовими у його оповіді. Подорож Ісуса до Єрусалиму – ось що Лука вважає головним у Його проповідницькій діяльності. Події, зазначені у цій частині, є кульмінаційними для цього періоду проповідувань Ісуса (4:14-9:50) і виступають сполучною ланкою з Його подорожжю до Єрусалиму, яка розпочинається у 9:51.

1. ІСУС ВИСИЛАЄ ДВАНАДЦЯТЬОХ АПОСТОЛІВ (9:1-6)

(Мт. 10:5-15; Мк. 6:7-13)

9:1-6.  Висилаючи апостолів до людей, Ісус дав їм два завдання. Вони мали «проповідувати Царство Боже й недужих лікувати». Вони і дійсно могли виконати ці завдання, бо Ісус «дав їм силу ( динамін , «духовну силу»; див. 4:14, 36; 5:17; 6:19; 8:46) й владу ( ексоусіан , «право використовувати силу»)» над демонами і фізичними недугами. Ісус щойно продемонстрував Свою владу над цим (8:26-56). Їх чуда зцілення мали засвідчувати їх слова. Той факт, що Дванадцять апостолів оздоровлювали людей іменем і владою Ісуса, показував, що Він – Месія, який може заснувати царство Боже на землі. Тому було вкрай важливо, щоб люди вірили Дванадцятьом. Люди засвідчуватимуть свою віру в апостолів – а, отже, у Месію – виявляючи гостинність до людей, які проповідували від імені Ісуса.

Це допомагає пояснити доволі дивні вказівки (9:3-5) Ісуса стосовно способу, у який вони мали проповідувати. Їхня місія не мала бути довгою, адже скоро апостоли повернулися до Ісуса, щоб про все Йому доповісти (вірш 10). Чому Дванадцять апостолів не повинні були нічого з собою брати, навіть грошей? Тому що ішли вони від Ісуса ненадовго, а ще тому, що реакція людей на них покаже, чи народ приймав той факт, що Ісус – Месія, чи ні. Люди, які вірили у добру новину і зцілення від імені Месії, будуть радо приймати апостолів. А люди, які не вірили, отримають своє покарання (вірші 4-5). Якщо якесь «місто» не приймало апостолів, вони мали обтрушувати «порох (того міста) з ніг». Коли євреї поверталися додому із язичницьких земель, вони обтрушували порох з ніг, і цим демонстрували, що розривають усі зв’язки з язичниками. І в такий спосіб апостоли зможуть засвідчити, що певне місто і його народ були, немов язичники, бо не хотіли слухати і вірити. Таким чином Ісус давав можливість цим землям повірити у Його звістку і Його завдання. Лука зазначив, що Дванадцять апостолів були «всюди», імовірно, в усіх Галилейських землях, а не скрізь по країні.

2. ІРОД ЗАПИТУЄ ПРО ІСУСА (9:7-9)

(Мт. 14:1-2; Мк. 6:14-29)

9:7-9.  Коли Дванадцять апостолів ходили селами та містами, їх проповідування привертало багато уваги. Навіть Ірод, який відповідав за Галилейські землі як тетрарх (див. 3:1), «довідався про все, що діялось», та не розумів нічого. Ірод, який, очевидно, не вірив у воскресіння, знав, що Ісус не може бути Йоаном Христителем, адже він його вже вбив. Дехто казав, що Ісус – то Ілля, а інші – що Він «якийсь пророк» Старого Завіту, який повстав із мертвих. Для Луки головним у оповіді було те, що, здавалось, усі люди, навіть у найвищих органах влади, говорили про проповідування Ісуса і Дванадцятьох.

3. ІСУС ГОДУЄ 5000 ЧОЛОВІК (9:10-17)

(Мт. 14:13-21; Мк. 6:30-44; Йн. 6:1-14)

Чудо помноження хлібів з метою нагодувати 5000 чоловік є єдиним чудом, яке описується в усіх чотирьох Євангеліях. Великою мірою воно є головним з усіх чуд, які сотворив Ісус за час Своєї проповідницької діяльності. Воно мало зростити віру у серцях Його учнів.

9:10-11.  Тепер Лука назвав Дванадцятьох словом «апостоли ( апостолоі )». Ісус вже називав їх так (6:13). Імовірно, апостоли повернулися до Ісуса у домівку, де Він проживав у Капернаумі. Ісус «узяв їх» у Витсаїду, яка знаходилася на іншому березі річки Йордан на північний схід від Галилейського моря. (Дехто, однак, стверджує, що Витсаїда – це місто, яке тепер називається Табха, на південний захід від Капернауму.) Як і завжди, «слідом за Ним» ішло багато людей. Ісус же продовжував розповідати «про Царство Боже». Він відіслав Дванадцятьох проповідувати і «оздоровляв тих, що потребували того». Ці чуда показали усім, що Ісус – Месія, і що Він здатен потурбуватися про Своїх людей. Сам Ірод хотів знати, хто Він такий (9:7-9). Згодом Ісус також торкнеться цієї теми (вірші 18-20). Чудо з множенням хлібів, яке дало можливість нагодувати 5000 чоловік (вірші 10-17), остаточно засвідчило Його учням, що Він – істинно Месія.

9:12-17.  Люди, які там зібралися, вочевидь, були немісцевими, бо апостоли хотіли, щоб Ісус відпустив «людей». Тоді б ці люди мали змогу знайти «собі притулок та поживу». Це не було б проблемою, якби вони жили неподалік і могли повернутися до своїх домівок. Коли Ісус сказав Своїм апостолам дати людям щось «їсти», Він знав, що це їм не під силу, та бажав привернути до цього їх увагу. Апостоли ж відповіли, що для того, щоб усіх нагодувати, їм слід піти та купити «поживи», оскільки у них було «усього п'ять хлібів і дві риби», а цього на усіх аж ніяк не вистачило б. Немає сумніву, що число «п’ять тисяч ( андрес , «чоловіків»)» є заокругленим і не включало жінок та дітей, які також були там присутні (Мт. 14:21). Якби ж і вони були пораховані, то загальна кількість людей склала б 10000.

Розсадивши людей «гуртами по п'ятдесят», щоб було легше роздавати їжу, Ісус подякував Богу Отцю і передав людям їжу через Своїх апостолів. Після того, як усі наїлися, залишилося ще й «дванадцять кошів» куснів, напевно, по одному на кожного апостола. Слово, яке тут перекладено, як «кошів ( копхіноі )», євреї використовували у сфері торгівля. Сім кошиків їжі, які залишилися після того, як Ісус нагодував 4000 чоловік (Мк. 8:8), відрізняються від цих кошів. Нагодувавши людей, Ісус показав, що дійсно може потурбуватися про ізраїльський народ. Саме Він міг дати їм процвітання, якби вони повірили у Його послання. Це чудо нагадує про Єлисея, коли він промовляв Слово Господнє і зміг нагодувати невеликою кількістю їжі багатьох людей, навіть ще й залишилося (2 Цар. 4:42-44).

4. Ісус РОЗПОВІДАЄ ПРО СВОЮ СУТНІСТЬ І СВОЄ ПРИЗНАЧЕННЯ (9:18-27)

(Мт. 16:13-28; Мк. 8:27-9:1)

У цій частині Ісус вперше розповів Своїм апостолам про Своє головне завдання – про те, що Він має померти.

9:18-21.  Це трапилося тоді, коли, як зазначив Марко, Ісус ішов разом зі Своїми апостолами на північ до Кесарії Филипової (Мк. 8:27). Він запитав їх, «за кого … (Його) мають люди» (див. Лк. 9:7-9). Та особливо Ісуса цікавило, за кого вони – Його апостоли – Його вважали. Відповідаючи від імені усіх, Петро промовив: «Ти Христос (Помазаник) Божий (тобто Месія)!» І хоча якийсь час уже минув після того чуда з хлібами та рибою, Лука, здається, хотів тут підкреслити, що саме той факт, що Ісус може потурбуватися про всіх людей, остаточно переконав Його апостолів в тому, що Він – Месія. Ісус не бажав, щоб інші про це довідалися (вірш 21), бо ще не настав той час, коли Він привселюдно називатиметься Месією. Він викриє себе перед людьми вже дуже скоро, і ось про це Ісус і мовив далі.

9:22-27.  Головною темою цих віршів є смерть – смерть Ісуса і смерть Його послідовників. Він зазначив, що єврейські лідери будуть найбільше повинні у Його смерті (вірш 22). Тут Ісус також вперше вказав, що воскресне (вірш 22). Потім Ісус розповів про смерть Своїх послідовників. Вони мали ставитися до смерті і життя так, як і Він. Кожен з них мав зректися себе, тобто не думати про власну користь. Кожен мав взяти свій щоденний хрест, тобто визнати, що Той, заради кого цей хрест слід нести, є правий (див. коментарі до 14:27). І кожен мав іти за Ним, навіть на смерть.

Слова Ісуса, які Він промовляв у цій частині, слід розуміти у їх історичному контексті. Незадовго до цього апостоли активно розповідали людям про Месію і Його царство. Немає сумніву, що багато хто подумав, що самі апостоли цілковито нехтують власним життям. Вони покинули усі свої джерела доходів і були у небезпеці, бо приєдналися до Ісуса. Та Ісус запевнив Своїх апостолів, що вони чинили правильно. Вони обрали істинні цінності (9:24-25). Люди мали повірити і прийняти Його царство (вірш 4). Хто не прийме Його царство, від того і Він відвернеться (вірш 5). А хто буде «соромитися» Його (тобто не прийме Його чи не повірить в Нього) і Його «науки» (тобто Його послання), «того й Син Чоловічий буде соромитися» у майбутньому. Для людей того роду було життєво важливо приєднатися до Ісуса і Його учнів, щоб уникнути майбутнього суду. А суд цей відбудеться, коли Він «прийде у славі Своїй і Отця, і святих ангелів» (див. Сол. 1:7-10).

Ісус додав: «Деякі з отут присутніх не зазнають смерти, аж поки не побачать Божого Царства». За багато століть було запропоновано чимало тлумачень цієї фрази Ісуса. Найбільш поширеними є наступні чотири: (1) Ісус говорив про початок служіння християн на свято П’ятидесятниці. Звісно ж, усі апостоли стануть свідками того, що відбудеться в день цього свята, бо лише Юда до того часу вже помре. Однак ототожнювати свято П’ятидесятниці з царством не варто, адже це не узгоджується з багатьма вченнями Старого Завіту про Боже царство. (2) Ісус говорив про руйнування Єрусалиму. Однак  важко зрозуміти, яким саме чином це символізує царство Боже. (3) Ісус мав на увазі, що апостоли не помруть разом з Ним, а будуть поширювати добру новину після Його смерті. Однак і тут важко пояснити, яким саме чином це має стосунок до царства з огляду на Старий Завіт, адже його апостоли знали добре. (4) Ісус говорив про трьох апостолів, які підуть разом з Ним на гору переображення. Переображення і дійсно частково показало, якими будуть  пишноти царства. Тож це тлумачення видається найбільш вірогідним. Лука пов’язав ці слова Ісуса (Лк. 9:27) з оповіддю про Його переображення (вірші 28-36).

5. ПЕРЕОБРАЖЕННЯ ІСУСА ПЕРЕД ТРЬОМА АПОСТОЛАМИ (9:28-36)

(Мт. 17:1-8; Мк. 9:2-8)

9:28-31.  «Днів з вісім по» тому Ісус «узяв з Собою» трьох апостолів і пішов «на гору помолитись». Однак Марко написав, що ця подія трапилася через шість днів (Мк. 9:2). Дві оповіді не є суперечливими, якщо розуміти, що Марко включав лише проміжні дні, а Лука також і день навчань, і день, коли відбулося переображення. Напевно, ця надзвичайна подія трапилася на горі Ермон поблизу Кесарії Филипової (див. Мк. 8:27), хоча дехто й каже, що це була гора Фавор. Під час переображення відбулося три наступних події:

1. «Вигляд … обличчя (Ісуса) став інший, а одежа – біла та блискуча». Це відразу нагадує про обличчя Мойсея, яке сяяло яскравим світлом, коли він отримав таблиці Закону (Вих. 34:29-35).

2. «Мойсей та Ілля …, з'явившись», розмовляли з Ісусом. Тіл Мойсея та Іллі не було знайдено. Бог поховав тіло Мойсея (Втор. 34:5-6), а Ілля не помирав – його взяли на небо (2 Цар. 2:11-12, 15-18). Ці два чоловіки символізують початок і кінець Ізраїлю, бо Мойсей, який дав людям Закон, заснував цей народ, а Ілля має повернутися перед великим і жахливим судним днем Господа (Мал. 4:5-6).

3. Мойсей та Ілля «говорили про Його смерть ( ексодон , «вихід або відхід»), якої Він мав зазнати в Єрусалимі». Слово «смерть» символізувало відхід Ісуса з цього світу, і саме через цей відхід Він мав принести людям порятунок – як і Яхве звільнив Ізраїль, коли спонукав їх вийти (піти геть) з Єгипту. І померти Він мав в Єрусалимі. З цього часу Ісус не один раз казав, що йде до Єрусалиму (Лк. 9:51, 53; 13:33; 17:11; 18:31). Та Він не хотів, щоб про Його чуда тоді багато говорили, бо статись все мало в Єрусалимі. І Мойсей та Ілля це підтвердили.

9:32-33.  З Ісусом були три апостоли. Це число нагадує про трьох товаришів Мойсея – Арона, Надава та Авігу, – які бачили Бога (Вих. 24:9-11). Петро, Яків та Йоан «були зморені сном» на початку переображення. Згодом вони і дійсно разом з іншими заснули, поки Ісус молився у саду (Лк. 22:45). «Та як (апостоли) пробудились, (то) побачили Його славу». Вони зрозуміли, що знаходяться у царстві, і це спонукало Петра до ідеї збудувати «три намети». Петро, напевно, подумав про свято Кучок, коли люди надовго збираються разом, і пов’язав його з прийдешнім царством (див. Зах. 14:16-21). Він, вочевидь, припустив, що царство Боже вже настало.

Лука тут додав свій авторський коментар, зазначивши, що Петро «не знав, що говорить». Він не мав на увазі, що Петро неправильно витлумачив значення цієї події. Ні, він усе зрозумів правильно. Та Петро забув про передбачення Ісуса, що Він буде страждати (Лк. 9:23-24).

9:34-36.  Поки Петро «говорив це, насунулася хмара й огорнула їх». Граматично слово «їх» може стосуватися трьох апостолів або ж усіх шістьох людей (Ісуса, Мойсея, Іллі і трьох апостолів). Та більш вірогідно, що воно стосується Ісуса і Його небесних відвідувачів, а учні ж тим часом «налякались». «Хмара» часто символізувала божественну присутність Господа (Вих. 13:21-22; 40:38). Можливо, апостоли подумали, що Ісуса у них забирають, і вони більш ніколи Його не побачать.

Як і тоді, коли Ісус приймав хрещення (Лк. 3:22), голос звернувся до свідків цієї події: «Це Син мій, Вибранець, слухайте Його!». Немає сумніву, що той, хто знає Старий Завіт, як знали його апостоли, відразу пригадає (у словах «слухайте Його») Втор. 18:15, де провіщається прихід Пророка більшого за Мойсея. І люди мали слухати Його (тобто виявляти Йому послух).

Раптом учні побачили, що «Ісус один зостався». Тоді вони нікому не розповідали про те, «що бачили». Та через переображення здійснилися слова Ісуса з Лк. 9:27. Три апостоли і дійсно побачили вияв царства Божого ще до своєї смерті (див. 2 Пт. 1:16-19).

6. ІСУС ЗЦІЛЮЄ ХЛОПЦЯ, ХВОРОГО НА ЕПІЛЕПСІЮ (9:37-43)

(Мт. 17:14-18; Мк. 9:14-27)

9:37-43.  Переображення, імовірно, відбулося вночі, бо Лука зазначив, що «наступного дня» усі четверо «зійшли з гори», і «сила людей Його зустріла». «Якийсь чоловік» почав благати Ісуса зглянутись над його біснуватим сином, якому інші апостоли не змогли  допомогти. І дійсно тут міг допомогти лише Ісус, як вірно й те, що лише Він може порятувати світ. Без Нього апостоли були безсилі. Після оздоровлення юнака, «всі були захоплені ( ексеплессонто , «були не при собі»; див. 2:48; 4:32) величчю Божою».

7. ІСУС ГОВОРИТЬ ПРО СВОЮ СМЕРТЬ (9:44-45)

9:44-45.  Поки люди виявляли своє захоплення з приводу цієї події, Ісус вдруге сказав Своїм апостолам, що помре, бо Його зрадять і видадуть «у руки людям». «Однак, вони не розуміли цього слова; воно було від них закрите». Імовірно, учні все ще не могли усвідомити той факт, що Ісус, який мав славетну владу, може зазнати такої принизливої смерті. І не могли вони звести докупи захоплення людей, які так радо вітали Його чуда, з Його передбаченням про те, що цей же народ постане проти Нього й уб’є Його.

8. ІСУС НАВЧАЄ ПРО ВЕЛИЧ (9:46-50)

(Мт. 18:1-5; Мк. 9:33-40)

9:46-50.  Ця частина (9:1-50) завершується вченням Ісуса про ставлення Його учнів до величі. Він уже показав їм Себе як Месію, за якого настане царство Боже. Й, мабуть, саме це спонукало апостолів до суперечки з приводу їх величі у тому царстві. Ісус же їм сказав: «Хто найменший поміж усіма вами, той – великий». І саме таке самовіддане служіння було характерною особливістю Ісуса, Месії, який добровільно пішов на хрест заради всіх людей.

Відразу після цієї розмови про велич Йоан розповів про спробу апостолів зупинити одного чоловіка, який «виганяв бісів» ім’ям Ісуса. Йоан пояснив, що вони так вчинили, бо він не був одним із них. Йоан, напевно, думав, що власна велич апостолів в очах людей ставала меншою, коли й інші, а не лиш Дванадцять апостолів, могли також виганяти демонів. Ісус же відповів: «Хто не проти вас, той з вами». З цього випливає, що апостолам не слід було вважати себе якимись особливими представниками Бога. Навпаки, їм варто було радіти, що силу Бога виявляють й інші люди на землі. Якщо вони сприйматимуть це саме так, тоді й зможуть довести, що істинно намагаються служити Месії.

V. Подорож Ісуса до Єрусалиму (9:51-19:27)

Цей доволі довгий розділ Євангелії від Луки містить дві частини: (1) По дорозі до Єрусалиму Ісуса зрікається більшість людей (9:51-11:54) і (2) Ісус навчає Своїх послідовників з огляду на це зречення (12:1-19:27).

Попередня частина (4:4-9:50) оповідала про проповідницьку діяльність Ісуса в Галилеї, де Він засвідчував Свою владу як Месія. У цій частині про свідчення уже мова не йде. Тепер головним є питання прийняття. Адже більшість людей Ісуса не прийняло. Тому Він і почав навчати Своїх послідовників, як їм жити і діяти усупереч такому протистоянню.

А. По дорозі до Єрусалиму Ісуса зрікається більшість людей (9:51-11:54)

Ця частина розпочинається з того, як люди із самарянського села зреклися Ісуса (9:51-56). Звісно ж, можна було очікувати, що самаряни зречуться Його, та їхнє зречення було прикладом того, що чекало на Ісуса далі. Найвищою кульмінаційною точкою тут є момент, коли Ісуса звинуватили у використанні влади диявола (11:14-54).

1. ІСУС ТА САМАРЯНИ (9:51-10:37)

а. Ісуса зрікається самарянське село (9:51-56)

9:51-56.  Після переображення (вірші 9:28-36), коли Мойсей та Ілля говорили з Господом про Його смерть у Єрусалимі, Ісус «постановив пуститися в дорогу до Єрусалиму». Ісус кілька разів ходив до Єрусалиму, та Лука не згадував про попередні рази, щоб привернути увагу до того факту, що Ісус мав піти у Єрусалим, щоб там явити Себе як Месію, а тоді померти. По дорозі до міста Він «вислав посланців перед Собою». Однак самаряни «не прийняли (Його), бо він подорожував до Єрусалиму». Конфлікт між євреями та самарянами тривав уже кілька століть. Тож учні Ісуса «Яків та Йоан» запропонували знищити їх вогнем «з неба». Немає сумніву, що вони думали про Іллю (2 Цар. 1:9-12), який наслав вогонь на противників Божих діянь. Однак Ісус, навпаки, закликав Своїх апостолів бути терпимими. Це не означало, що правильно було зрікатися Ісуса та Його послідовників. За те, що самаряни Його зреклися, вони ще отримають своє покарання. Просто на той момент було багато інших важливих речей, про які слід було потурбуватися. Ісуса мав потрапити в Єрусалим.

б. Ісус навчає, що учнівство вимагає цілковитої самовіддачі (9:57-62)

(Мт. 8:19-22)

Лука оповів про трьох людей, які хотіли приєднатися до Ісуса на Його шляху до Єрусалиму.

9:57-58.  Один чоловік підійшов до Ісуса і сказав, що піде за Ним, куди б Він не пішов. Ісус же відповів, що людина, яка бажає іти слідом за Ним, мусить покинути усе те, що інші вважають необхідним. Ні Ісус, ні Його послідовники не мали домівки. І йшли вони до Єрусалиму, де Ісуса засудять на смерть.

9:56-60.  Ісус прикликав «другого» чоловіка тими ж словами, що і колись Своїх апостолів (5:27). Чоловік же відповів, що хотів би спершу «піти та поховати» свого батька. Цю відповідь тлумачать по-різному. Одні кажуть, що його батько уже був мертвий. Однак було б дивно, якби це й дійсно так було, бо він уже мав би бути на похоронах. Скоріш за все, батько цього чоловіка був уже близьким до смерті. Тож він просив в Ісуса дозволу ще трохи почекати, й тоді він піде за Ним. Напевно, цей чоловік також хотів отримати спадок свого батька. Тому Ісус відповів: «Залиши мертвим ховати своїх мертвих». Тут Він мав на увазі, що мертвих тілом хай ховають мертві духом. А завдання проповідувати Царство Боже було таким важливим, що не могло зачекати. Звісно ж, якби цей чоловік усе покинув і пішов за Ісусом, це викликало б скандал у суспільстві. Та все ж це не було таким важливим, як проповідування царства і слідування за Месією. Учень має бути цілковито самовідданим.

9:61-62.  Третій чоловік просто хотів піти додому і «попрощатися» з своїми рідними. Ілля дозволив Єлисею це зробити, коли той орав (1 Цар. 19:19-20). Слова Ісуса підкреслили той факт, що Його звістка про царство Боже є важливішою понад усе – навіть за рідних людей. Проповідування і Месія не можуть чекати. Послання Ісуса було важливішим за послання Іллі і вимагало цілковитої відданості. Люди, які служать Ісусу, не повинні мати інших інтересів, як той фермер, «що поклав руку на плуг і озирається назад». Оскільки Ісус уже прямував до Єрусалиму, чоловік мав прийняти рішення іти за Ним чи ні відразу. Цікаво, що Лука не оповів про те, а що ж зробили ці три чоловіки після розмови з Ісусом.

в. Ісус висилає учнів сповіщати іншим Слово Господнє (10:1-24)

Ця частина містить вказівки, подібні на ті, які Ісус дав Своїм Дванадцятьом апостолам у 9:1-6. На шляху до Єрусалиму Ісус відсилав Своїх посланців до усіх міст, щоб дати людям можливість прийняти Його звістку. Лише Лука про це написав.

(1) Призначення 72 (10:1-16). 10:1-12.  Ісус дав вказівки 72 обраним. Деякі рукописи, написані грецькою мовою, у віршах 1 і 17 мають число «70», а ніші – «72». Обидва варіанти можливі. Ісус призначив їх на додаток до Своїх Дванадцятьох апостолів, які залишалися при Ньому впродовж усієї Його подорожі, і дав їм завдання підготувати Йому шлях, тобто зробити так, щоб певне «місто» чи село було готове прийняти Його, коли Він туди вступатиме. Коли Ісус сказав: «Просіть … Господа …, щоб послав робітників», Він мав на увазі, що і ті люди, які висловлювали до Бога це прохання, також мали стати цими робітниками (вірш 2). А люди, що прийматимуть їхнє послання, дадуть їм усе необхідне (вірш 7). Виявляючи свою гостинність, люди таким чином покажуть, чи вірять вони у звістку про царство, а чи ні. Учні ж у кожному віруючому місті мали казати людям: «Наблизилося до вас Царство Боже». Месія йде, і царство Боже з Ним. Навіть у містах, які відкидали Його послання, вони також мали сповіщати людей, що царство вже близько. (Про обтрушування пороху з ніг див. коментарі до 9:5.)

10:13-16.  Ісус застеріг довколишні міста не нехтувати Його 72 посланцями, бо хто нехтує ними, нехтує й Ісусом і Його Отцем (вірш 16). Ісус виділив два міста – Хоразин і Витсаїду. Обидва ці міста знаходилися на північному березі Галилейського моря, і саме тут Ісус здійснював Свої перші чуда. Він також виділив місто, яке було Його домом – Капернаум. І тут Він робив Свої чуда. Послання було зрозумілим: ці міста (які, без сумніву, представляли й інші міста) отримають більше покарання, аніж язичницькі міста, такі як Тир та Сидон, (див. Содом, вірш 12), бо там Ісус не виявляв Свої чуда і не проповідував Своє Слово.

(2) Повернення 72. 10:17-20.  Коли посланці Ісуса повернулися, вони раділи, адже «навіть і біси» їм корилися в ім’я Ісуса. І дійсно так було, бо Ісус дав їм на це владу. Вони були спроможні таке чинити, бо Ісус придушив владу сатани. Він відповів їм: «Я бачив сатану, що, наче блискавка, падав з неба». Ісус не говорив, що в якийсь певний момент Він вигнав сатану, проте сказав, що придушив владу сатани, і тепер той Йому підвладний. А радіти вони мають не з того, що можуть робити Його іменем, а тому, що їх «імена записані на небі». Найважливішим є зв’язок між віруючою людиною і Богом. Ось чому найбільше слід радіти. Влада, яку Ісус дав цим «робітникам», і обіцянка невразливості до «зміїв, скорпіонів» стосувалися цього конкретного завдання.

(3) Ісус радіє Святим Духом (10:21-24; Мт. 11:25-27). 10:21-24.  «Того часу Ісус був зрадів Святим Духом» (див. радість 72, вірш 20). Лука часто згадував про Святого духа у житті Ісуса. А тут іде мова про Три Божі Особи: Син Ісус здійснював волю Отця владою Святого Духа. Кожен виконував Свою конкретну функцію (вірші 21-22).

Люди, які йшли за Ісусом, не були важливими представниками свого народу. Їх не вважали мудрими та розумними. Вони, немов ті немовлята, отримали доступ у царство, а тому знали і Сина, і Отця. Ці учні жили у дуже вдалі часи, в часи Месії, які багато старозавітних «пророків і царів хотіли бачити».

г. Ісус навчає про ближнього (10:25-37)

10:25-37.  Притча про доброго самарянина є, мабуть, найвідомішою притчею Луки. ЇЇ слід тлумачити двояко. З одного боку, це лише урок про те, що людина, як і той самарянин, має допомагати потребуючим людям (вірш 37). Якщо людина має серце «ближнього», то вона й побачить, і допоможе ближньому. А з іншого боку, у контексті зречення від Ісуса, у цій притчі важливим є той факт, що єврейські релігійні лідери знехтували чоловіком, якого «обдерли й побили тяжко» грабіжники. І єдиним, хто допоміг йому, був вигнанець самарянин. Ісус був, немов той самарянин. Він жив вигнанцем і бажав знайти та порятувати людей, які помирали. Він був цілковитим протиставленням релігійній владі. Тут пригадуються слова Ісуса, які Він виголосив у стосунку до фарисеїв (7:44-50). Думка про те, що Ісус приходить до тих, хто Його потребує, стає все більш очевидною.

«Якийсь законовчитель» запитав Ісуса: «Учителю, що мені робити, щоб вічне життя осягнути?» Це запитання підіймалося кілька разів (Мт. 19:16-22; Лк. 18:18-23; Йн. 3:1-15). Тут воно не було щирим, про що можна зробити висновок, виходячи з двох важливих зауважень в тексті: (1) Законовчитель хотів «випробувати» Ісуса. (Він назвав Ісуса словом «Учителю», дідаскале , що є еквівалентом до давньоєврейського слово «рабин».) (2) Лука також зазначив, що після того, як Ісус дав відповідь на запитання, цей чоловік бажав «себе самого виправдати» (Лк. 10:29).

Ісус відповів на це запитання двома іншими запитаннями (вірш 26), спонукаючи законовчителя пригадати Закон Старого Завіту. Чоловік «добре» відповів, цитуючи Втор. 6:5 і Лев.19:18. Людина має любити Бога і свого ближнього, якщо хоче вірним чином виконувати Закон. Ісус підтвердив його слова і сказав, якщо він і дійсно робив «це», то буде «жити».

У відповідь чоловік мав би запитати: «Як я можу цього досягти? Сам я на це не спроможний. Мені потрібна допомога». Замість цього він спробував «себе самого виправдати», тобто захистити себе від підтексту слів Ісуса. А тому, відвертаючи від себе увагу, запитав: «А хто мій ближній?»

Відповідаючи, Ісус розповів притчу про доброго самарянина. Дорога «з Єрусалиму до Єрихону» - це спуск на 3000 футів, протяжністю 17 миль. Вона була небезпечною для подорожуючих, бо на її стрімких, звивистих ділянках часто ховалися розбійники. «Священик», від якого очікують любові до інших, «пройшов мимо» пораненого чоловіка, напевно, також єврея.

Левіти були нащадками Левія, але не Аарона, і вони допомагали священикам (нащадкам Аарона) у храмі.

Євреї зневажали самарян, бо за походженням вони були напівєвреями і напівязичниками. В тому й полягала іронія, адже саме самарянин допоміг півмертвому чоловікові, «перев’язав йому рани, … привів до заїзду» і заплатив за необхідні витрати. Запитуючи «Хто … був ближнім …?», Ісус навчав, що людина має бути ближнім кожному потребуючому, якого зустріне. І найсердечнішим Ближнім був Ісус, бо його співчуття до людей цілковито протиставлялося єврейським релігійним лідерам, які зовсім не мали співчуття до людей, що помирали. Ісус завершив Свій урок вказівкою, щоб усі Його послідовники ставились до інших, як істинно ближні (вірш 37).

2. ІСУС НАВЧАЄ, ЩО УВАГА ДО НЬОГО Є ВАЖЛИВІШОЮ ЗА ВСЕ В ЖИТТІ (10:38-42)

10:38-42.  Головна думка цих віршів полягає не в тому, що людям не слід турбуватися про господарство, але в тому, що лиш той вірним чином Його приймає, хто слухає Його і виконує Його слова. Село, у якому «Марта … прийняла Його в хату», називалося Витанія (Йн. 11:1-12:8) і знаходилося за кілька миль на схід від Єрусалиму. Ісус ночував у Витанії впродовж Свого останнього тижня на землі. Ці вірші розкривають різкий контраст між двома сестрами. «Марія … , сівши в ногах Господа, слухала Його слова», а Марта готувала їжу. Фраза «одного ж потрібно» (Лк. 10:42) стосується необхідності слухати Його слова, і саме це «Марія вибрала». Ця тема також підіймається у 8:1-21.

3. ІСУС НАВЧАЄ МОЛИТВІ (11:1-13)

11:1. Ісус молився за кожної важливої події у Своєму житті. Він молився під час хрещення (3:21) і коли обирав Собі апостолів (6:12). Він часто молився на самоті (5:16; 9:18) і часто молився разом з іншими (9:28-29). Він молився за Симона (22:32) і молився у саду перед зрадою (22:40-44). Навіть на хресті Він молився (23:46). Тож якось «один з Його учнів», вражений життям Ісуса у молитві, попросив Його навчити їх «молитись».

а. Зразок молитви від Ісуса (11:2-4)

(Мт. 6:9-15)

11:2-4.  Даючи людям приклад, Ісус розпочав молитву особистим прямим звертанням: «Отче». Саме так Ісус звертався до Бога у Своїх молитвах (див. 10:21). Потім Він озвучив п’ять прохань. Перші два стосувалися Бога. Перше прохання звучало наступним чином: «Нехай святиться ( хагіастхето , від хагіазо , «зберігати, освячувати» або ж, як тут, «буде святим») Твоє ім'я». Отже, прохання полягало в тому, щоб Бога шанували всі люди.

Друге прохання було: «Нехай прийде твоє Царство». Йоан Христитель, Ісус, Дванадцять апостолів і 72 учні сповіщали людей про прихід Царства Божого. Коли людина у молитві просить, щоб прийшло царство, вона, отже, ототожнює себе з посланням Ісуса і Його послідовниками.

Третє прохання звучало наступним чином: «Дай нам кожного дня наш хліб щоденний». Слово «хліб» є узагальнюючим і слугує позначенням для поживної їжі в достатній кількості. Отже, тут людина просить про їжу, яка є необхідною для того, щоб прожити день.

Четверте прохання стосувалося взаємозв’язку між людиною і Богом, а саме прощення гріхів. Лука уже пов’язав прощення гріхів із вірою (7:36-50). Прохаючи про прощення гріхів, людина виявляє свою віру в те, що Бог простить її. І ця людина засвідчує свою віру, коли прощає інших.

П’яте прохання є наступним: «Не введи нас у спокусу». Але навіщо про таке просити у молитві, якщо Бог і так не бажає, щоб люди грішили? Суть полягає в тому, що послідовники Ісуса мають у молитві просити про звільнення від ситуацій , які можуть спонукати їх до гріха. На відміну від законовчителів (10:25-29), Його учні розуміли, що можуть легко піддатися гріху. А тому послідовникам Ісуса слід завжди просити у Бога допомогу, щоб жити праведним життям.

б. Ісус навчає молитві на прикладі двох притч (11:5-13)

11:5-8.  Перша притча навчає наполегливості у молитві. У Луки не один раз Ісус навчав людей чомусь хорошому на прикладах у чомусь поганих (див. 16:1-9; 18:1-8). На противагу до чоловіка, який не бажав, щоб його турбували, Бог хоче, щоб Його люди молилися до Нього (11:9-10). Тому Ісус заохочував людей бути наполегливими у своїх молитвах – не для того, щоб змінити волю Бога, а щоб показати свою непохитність у молитві, і щоб кожен міг отримати те, що «потребує».

11:9-13.  У другій притчі йде мова про те, що небесний Отець дає Своїм дітям «дари добрі», а не те, що їм нашкодить. Тож Ісус заохочував людей просити Бога. Він зазначив, що звичайні земні батьки дають своїм дітям добру їжу, а не таку, яка завдасть їм шкоди (певна риба може виглядати, як гадюка, а яйце – як великий білий скорпіон). Наскільки ж більше доброго дасть Своїм дітям Отець небесний.

Ісус сказав, що цим добрим даром є Святий Дух – найважливіший дар, який отримають послідовники Ісуса (Див. Діян. 2:1-4). Небесний Отець дає і небесні дари, і земні. Та віруючим людям сьогодення не треба просити про Святого Духа, бо на цю молитву учнів (де вони просять про Святого Духа) Бог уже відповів на свято П’ятидесятниці (див. Рим. 8:9).

4. НАПРУЖЕННЯ МІЖ ІСУСОМ ТА РЕЛІГІЙНИМИ ЛІДЕРАМИ ЗРОСТАЄ (11:14-54)

Ця частина описує кульмінаційний момент, коли релігійні лідери цілковито зрікаються Ісуса та Його послання. Розповівши про зречення, Лука починає оповідати про те, як Ісус навчав Своїх апостолів жити за огляду на це зречення.

а. Ісуса звинувачують у використанні влади сатани (11:14-26)

(Мт. 12:22-30; Мк. 3:20-27)

В оригіналі Євангелії від Луки слова «біс» і «біси» зустрічаються 16 разів, а слово «злий дух(и)» («нечистий дух[и]» у БКЯ) – 8 разів. Ісус завжди мав владу над бісами, що було знаком Його влади як Месії (7:21; 13:32). Злі духи самі визнавали цю Його владу (4:31-41; 8:28-31), як і Його вороги (11:14-26). Ісус давав владу над демонами й іншим (9:1), і цій Його владі дивувалися всі люди (4:26; 9:42-43).

11:14-16.  Після того, як Ісус вигнав «біса» з чоловіка, «що німий був», хтось із натовпу висловив думку, що Він робив це владою сатани, «Велзевулом». Це ймення, яке дали князеві бісівському, тобто сатані, спершу означало «повелитель князів», однак згодом через гру слів у цьому словосполученні його стали розуміти як «повелитель мух» (див. 2 Цар. 1:2). Виходить, Ісуса звинуватили у тому, що Його самого полонив сатана. Інші ж люди хотіли, щоб Він показав їм знак «з неба». Та вони, вочевидь, просили про це нещиро, оскільки Лука зазначив, що таким чином вони бажали «Його випробувати».

11:17-20.  Ісус відповів двояко. Спершу Він сказав, що їх обвинувачення було цілковито безглуздим, адже який сенс сатані виганяти своїх власних «бісів» і в такий спосіб ослаблювати своє становище та «царство». Потім Ісус звернув увагу на подвійні стандарти тих, хто Його обвинувачував. Коли їхні «сини» виганяли демонів, вони заявляли, що це владою Бога. Та Ісус також виганяв бісів, а, отже, і Він робив це «Божим перстом», тобто Його владою. А тому це «значить, (що) прийшло до вас Боже Царство».

11:21-22. Існує багато тлумачень притчі Ісуса про сильного і сильнішого. З огляду на контекст (вірші 17-20) сильний чоловік – це сатана, а сильніший – це сам Христос. Лука не зазначав, коли Христос повалив і підкорив сатану. Можливо, Лука мав на увазі спокуси Ісуса у пустелі або ж Воскресіння, чи кінцеву перемогу над сатаною. Однак головною думкою притчі є те, що Ісус – сильніший, а тому Він має право ділити «здобич». В даному випадку здобиччю є люди, яких сатана колись поневолив і які тепер уже не належать йому.

11:23-26 (Мт. 12:43-45).  Ісус зазначив, що в бою між Христом і сатаною неможливо залишитись осторонь. Люди, які все це бачили, мали зробити вибір. Якщо вони думали, що Ісус виганяє демонів владою сатани, тоді вони були «проти» Нього.

Слова Ісуса, занотовані Лукою у 11:24-26, важко зрозуміти. Можливо, Ісус промовляв їх у стосунку до того чоловіка, з якого нещодавно вигнав біса, і таким чином узагальнював цю проблему стосовно усіх біснуватих людей. Цьому чоловікові було життєво необхідно прийняти те, що Ісус – Месія, або ж він завершить своє життя «гірше, ніж перше». Матей же зазначив, що Ісус порівняв цей випадок з тим, що трапиться згодом з родом людським, який Його чув, та не слухав (Мт. 12:45).

б. Ісус навчає, що Слово Боже слід виконувати (11:27-28)

11:27-28.  Цей урок Ісуса є подібним на Його повчання у 8:19-21. Сімейні зв’язки не є найважливішими в житті. «Жінка якась» зазначила, що чудово бути матір’ю Ісуса. І дійсно, поняття родинних зв’язків було дуже важливим у ті часи. Увесь народ пишався тим, що походить від Авраама (див. Йн. 8:33-39). Ісус же зазначив, що кровні узи не мали великого значення у порівнянні з тими людьми, «що слухають Боже слово і його зберігають». Як наголосив Лука, добра новина призначається не лише Ізраїлю, але всім людям, які вірують в Христа.

в. Ісус відмовляється дати знак (11:29-32)

(Мт. 12:38-42; Мк. 8:11-12)

11:29-32.  Фарисеї попросили Ісуса про знак (Мт. 12:38; Мк. 8:11), однак Лука про це не згадав. «Знаком» було чудо, яке засвідчувало, що дана звістка є правдивою. Люди не бажали вірити словам Ісуса без зовнішнього підтвердження.

Ісус же відповів, що жодного знаку їм не дасть, «окрім знаку Йони» (Лк. 11:29). Є два тлумачення «знаку Йони». Багато хто каже, що це Йона мав явитися у своєму вибіленому внутрішніми соками морського монстра тілі. Однак ніщо у даному контексті не вказує на це. Під фразою «знак Йони», напевно, слід розуміти його слова (див. «проповіді», вірш 32) про чудо спасіння, яке сотворить Бог , коли він помиратиме. «Ніневитяни» вірили в те, що він їм говорив і без видимих знаків. Слова Ісуса про царицю півдня підтверджують слушність такого тлумачення. Цариця пройшла велику відстань, щоб «послухати мудрости Соломона» (1 Цар. 10). Вона діяла, виходячи з того, що чула, без будь-яких видимих свідчень. Тож думка Ісуса тут була зрозумілою: рід, який слухав Його, не мав стільки віри, скільки мали деякі язичники, які слухали Слово Боже колись дуже давно. А тому навіть язичники встануть «під час суду з людьми оцього роду і його» засудять. Ісус запевнив, що було «тут більше від Соломона» (Лк. 11:31) і «більше від Йони» (вірш 32). І було це царство Боже в Особі самого Ісуса. Тому люди мають слухати і вірити без будь-яких знаків.

г. Ісус наголошує, що Його науку слід приймати (11:33-36)

11:33-36.  Ісус часто навчав Своїх учнів притчами. Оскільки вони Його слухали, на них сяяло «світло» (вірш 36). І вони мають ділитися цим світлом (вірш 33). Коли очі людини (як той свічник) правильно реагують на «світло», вона – здорова. Коли людина приймає науку Ісуса, вона показує, що «в світлі» (вірші 34, 36), і для неї Його вчення є корисними (див. коментарі до 8:16-18).

ґ. Фарисеї звинувачують Ісуса і задають Йому безліч запитань (11:37-54)

(Мт. 23:1-36; Мк. 12:38-40)

11:37-41.  «Фарисей запросив» Ісуса на обід. Та Ісус «не зробив (ритуальних) обмивань перед обідом», що дуже здивувало фарисея. Ісус же звернув його увагу на пожадливість, яка була характерною рисою фарисеїв, і сказав, що їм слід турбуватися про чистоту «середини» так, як вони турбувалися про те, щоб обмити «верх» тіла. Ознакою того, що вони чисті всередині, буде їхнє добровільне бажання давати «милостиню» нужденним.

11:42-44.  Потім Ісус тричі виголосив засуджуючу фразу «горе вам», адресуючи її фарисеям, бо вони знехтували «правосуддя і любов Божу». Їх надто хвилювала обрядова сторона Закону. Вони давали десятину навіть із «всякої городини», що робило їх лицемірами (див. 12:1). Вони пишалися собою, любили «перші місця в синагогах». Тож замість того, щоб вести людей правильним шляхом, вони оскверняли їх, «як оті гроби непомітні», бо якщо єврей наступав на такий гріб, то ставав нечистим і навіть про це не здогадувався (Чис. 19:16). Фарисеї боялися осквернення від ритуальної нечистоти, та Ісус вказав їм на те, що саме їхня пожадливість, пиха і гріховність осквернили увесь народ.

11:45-52.  Потім Ісус виголосив фразу «горе вам» до «учителів закону» (вірші 46-47, 52). Вони накладали «на людей тягарі», які не давали їм пізнати істину. І вони будували «гроби пророкам», чим ототожнювали себе з своїми прабатьками, які «їх убили». Зовні так виглядало, наче вони шанують пророків, та Бог знав, що у душі вони зреклися їх. Тож вони понесуть відповідальність «за кров усіх пророків, пролиту від створення світу, від крови Авеля до крови Захарії», невинних людей, які служили Богу, та були вбиті. Авель був першою невинною жертвою (Бут. 4:8), а священик Захарія (не письменник, див. Мт. 23:35) був останнім мучеником у Старому Завіті (2 Хр. 24:20-21; Хроніки ідуть останніми в давньоєврейському укладі СЗ). Обвинувачення Ісуса стали ще більш суворими, коли Він зазначив, що вони не лише «самі … не ввійшли» в Його науку, але й «взяли ключ знання», приховавши істину від інших (див. Лк. 13:14).

11:53-54.  «Фарисеї» та книжники «почали сильно на … (Ісуса) нападати». Змовившись між собою, вони ставили Йому «різні питання» і сподівалися «піймати» Його на слові.

Б. Ісус навчає Своїх послідовників з огляду на зречення (12:1-19:27)

Спершу Ісус дав кілька уроків істини Своїм наближеним учням (12:1053), а потім навчав й інших людей (12:54-13:21). Ісус розповідав про людей царства (13:22-17:10) і про те, як Його учням жити з огляду на це прийдешнє царство (17:11-19:27).

1. ІСУС НАВЧАЄ НАБЛИЖЕНИХ УЧНІВ (12:1-53)

а. Ісус навчає, як свідчити без страху (12:1-12)

12:1-3.  Спершу Ісус зазначив, що безглуздо бути лицеміром, бо «нема захованого, що б (зрештою) не відкрилося» (див. 8:17). Тому Його учні мають бути відкритими, не дволичними, щодо свого способу життя. Він застеріг їх бути пильними щодо «фарисейської закваски», тобто їхніх вчень, бо вони – лицемірні. У Святому Письмі закваска часто символізувала якесь зло (див. Мк. 8:15).

12:4-12 (Мт. 10:28-31).  Ісус далі навчав, що Його учням («Моїм друзям»)  слід бути безстрашними (Лк. 12:4, 7; див. вірш 32), бо про них потурбується сам Бог. Замість того, щоб боятися людей, які можуть вбити їхнє тіло (див. 11:48-50), їм слід боятися Бога, який «має владу вкинути в пекло». Адже, як можна зробити висновок з віршів 12:2-3, Бог знає все. Для Бога учні були значно «вартісніші за … горобців», яких продавали за маленьку плату («п’ять горобців … за два шаги»). Слово «шаги» є перекладом до ассаріон , яке слугувало позначенням для римської мідної монети, вартістю близько 1/16 динарія (платні за день), та зустрічається лише тут і в Мат. 10:29. Оскільки Бог турбується про звичайних маленьких пташок (див. Лк. 12:22), Він також потурбується про Своїх власних учнів, адже знає навіть кількість їх «волосся на голові».

Головною думкою віршів 8-10 є те, що учні мають зробити вибір. Слово «визнає» показує, що учень, який прийме той факт, що Ісус – Месія, отримає своє спасіння. А хто не визнає Його, сам позбавить себе спасіння. Ісус сказав навіть більше: «хто хулитиме Святого Духа, не проститься». У Мт. 12:32 Ісус пов’язав це з фарисеями, які зрікалися Його діянь. Імовірно, Святий Дух все ж переконав фарисеїв, що Ісус і справді Месія, та вони заперечували Його свідчення. Вони ніколи не отримають прощення, бо зрікалися єдиної можливості отримати спасіння. (На противагу цьому, багато братів Ісуса, які спершу не вірили в Нього [Йн. 7:5], зрештою повірили [Діян. 1:14] й отримали прощення, хоча й говорили «проти Сина Чоловічого».)

Потім Ісус пообіцяв учням (Лк. 12:11-12), що коли їх притягнуть до суду і «приведуть … до урядів та до влади» за їхні проповідування і вчення (див. Діян. 4:1-21), «Дух Святий навчить … (їх), що треба говорити». На відміну від ворогів Ісуса, які хулили Святого Духа, послідовники Ісуса отримають від Святого Духа допомогу.

б. Ісус говорить про пожадливість (12:13-21)

12:13-21.  Ці вірші пояснюють слова Ісуса про те, що слід берегтися «всякої зажерливости». «Хтось із народу» захотів, щоб Ісус наказав його «братові» поділитися з ним «спадщиною», частка якої по праву належала йому. Ісус же відповів, що «не від надміру того, що хто має, залежить … життя». Учні мали вивчити урок, що життя є важливішим за матеріальні речі. Щоб це розтлумачити Ісус розповів притчу про «багача», який продовжував будувати все «більші» і більші «стодоли», щоб тримати там «все збіжжя і ввесь … (свій) достаток». Він був певен, що надалі житиме легко, бо все, що б він хотіти міг, а чи бажати, у нього вже було. Бог же відповів на це у притчі, що чоловік той був безумним («Безумний!»), бо коли він тієї ж «ночі» помре, його статки йому не допоможуть. Вони просто перейдуть до когось іншого. Така людина не є багатою у Бога (див. 1 Тим. 6:6-10; Як. 1:10). Лука повернувся до цієї теми у частині 16.

в. Ісус говорить про турботи життя (12:22-34)

(Мт. 6:25-34)

Ця частина підводить до головної думки Ісуса, яку Він висловив у вірші 31, коли спонукав Своїх учнів до пошуку Божого царства. Перед цим Він сказав три речі про турботи життя.

12:22-24.  Спершу Ісус зазначив, що турбуватися про земне безглуздо, «бо життя більше від їжі й … від одежі» (див. вірш 15). Тут Ісус знову пригадав птахів (див. вірші 6-7), щоб підкреслити той факт, що учні Його «більше варті … від птахів», яких сам «Бог … годує». А тому Він турбується й про них. (На відміну від горобців, круків не продавали, бо вони живилися падлом.)

12:25-28.  Потім Ісус сказав, що клопотатися про земне безглуздо, бо цим аж ніяк не змінити ситуацію. Жодної години це не додасть «до віку», тому й хвилюватися не має сенсу. І знову Ісус звернувся до царства природи (лілеї і трава), щоб підкреслити, що Бог турбується про все, що Йому належить.

12:29-31.  Зрештою Ісус вказав, що хвилюватися не треба, бо так чинили язичники. «Народи цього світу» турбуються про матеріальні речі у житті, а не про найважливіші реалії духовного життя. З іншого ж боку, хто прагне духовних цінностей (шукає Царство Боже), отримає від Бога і матеріальні статки.

12:32-34.  Потім Ісус сказав Своїм учням не боятися (див. вірші 4, 7). Він порівняв їх з маленьким стадом, яке, здається, є беззахисним і легко може стати здобиччю. Щоб зробити їх ще більш беззахисними, Ісус їм наказав: «Продайте ваше майно й дайте милостиню». (Згодом Лука повернувся до цієї теми у част. 16 і 19.) Це також робила рання церква (Діян. 2:44-45; 4:32-37). Ісус мав на увазі, що коли Його послідовники матимуть скарб на землі, вони про нього й думатимуть. А якщо замість цього вони матимуть «скарб на небі, де злодій приступу не має, ні міль не точить» і будуть «багатіти в Бога» (Лк. 12:21), їх хвилюватимуть справи, які стосуються царства Божого, а, отже, вони вже не будуть у стані тривоги з приводу земного життя.

г. Ісус навчає готовності (12:35-48)

(Мт. 24:45-51)

У цій частині Ісус розповів дві притчі (вірші 35-40 і 42-48), яких об’єднало запитання Петра (вірш 41). Друга притча доповнює і пояснює першу.

12:35-40.  Ісус навчав, що Його учні мають бути «готові, бо … Син Чоловічий прийде» тоді, коли вони не чекатимуть на Нього. У притчі йде мова про кількох слуг, які «чекають на пана свого, коли він повернеться з весілля». Суть у тому, що ці слуги мали бути ввесь час «невсипущими», щоб пан їхній зміг потрапити у будинок у будь-який час ночі. Якщо ж вони пильні (вірш 37) і завжди готові його зустріти (вірш 38), то пан їхній «почне їм служити». «Друга сторожа» - це час між 9 годиною вечора і до півночі, а «третя сторожа» - від півночі до 3 години ранку. Суть оповіді про злодія (вірш 39) є такою ж. Учням слід завжди бути готовими, бо «Син Чоловічий прийде» несподівано.

12:41.  Запитання Петра об’єднує ці дві притчі. Він хотів знати, чи призначалася ця перша притча лише апостолам чи усім?

12:42-48.  Ісус не відповів на запитання Петра прямо. Ці вірші вказують на те, що Ісус тут говорив, головним чином, про керівну роль єврейського народу у ті часи. Релігійні лідери мали керувати народом від імені Бога, допоки не прийде на землю Його царство. Однак вони не впоралися з цим завданням. Вони не очікували з нетерпінням на прихід царства. Зважаючи на озвучені у віршах 46-47 покарання, Ісус не говорив про віруючих людей, які не були готові. Скоріш за все, Він мав на увазі народних лідерів, які будуть в той час, коли прийде Чоловічий Син. Невіруючі (вірш 47) отримають суворіше покарання, ніж грішники, які не знали про прихід Сина Чоловічого (вірш 48а). Бо вони, отримавши знання про Господнє одкровення, не прийняли Його, і за це відповідатимуть перед Ним.

ґ. Ісус говорить про непорозуміння (12:49-53)

(Мт. 10:34-36)

12:49-53.  Щоб бути учнем Ісуса, слід бути готовим до того, що навіть власна сім’я може неправильно тебе зрозуміти. Зрештою Його проповідування принесуть людям не «мир …, але розділ», бо хтось прийме Його слова, а хтось відкине їх. Його слова, немов «вогонь», горітимуть, бо Ісус прагнув виконати Своє завдання на цій землі. Його життя і смерть стануть основою для суду над Ізраїлем. І той суд, наче вогонь, очистить весь народ. Немає сумніву, що «хрищення», про яке говорив Ісус, – це смерть Його, яка «здійсниться» (вірш 50). Проповідницька діяльність Ісуса і дійсно спричинила до розділу у сім’ях, про що Він і казав у віршах 52-53. Сім’ї «розділені», відданості один одному уже нема. Віруючі євреї піддаються остракізму зі сторони своїх сімей і друзів і в наші часи. Однак, щоб бути учнем, слід бути готовим до таких труднощів.

2. ІСУС НАВЧАЄ БАГАТЬОХ (12:54-13:21)

Після того, як Ісус мав розмову з найближчими учнями, Він знову переключив Свою увагу на багатьох. У цій частині розповідається про шість подій, в яких народ відіграв головну роль. Тепер вже люди були у центрі проповідницької діяльності Ісуса.

а. Ісус говорить про знаки (12:54-56)

(Мт. 16:2-3)

12:54-56.  Ісус навчав, що людям слід бути пильними, щоб мати змогу розпізнати те, що бачать. Бо хоча вони й спостерігали за Його проповідницькою діяльністю, все ж не були спроможні зрозуміти, що Він і дійсно Месія. Він сказав, що вони без жодних труднощів могли «розпізнавати» знаки природи (західні хмари і південні вітри – «вигляд землі й неба»), але духовних знаків зрозуміти не могли. Їм слід було осягнути те, що відбувалося прямо перед ними – Він пропонував царство, а вони не приймали його.

б. Ісус описує суд (12:57-59)

12:57-59.  Ісус використав опис суду, щоб показати людям необхідність правильно сприймати Бога. І на землі доречно намагатися «визволитися» від противника, навіть по дорозі «до судді», щоб уникнути ув’язнення і необхідності виплачувати останні гроші. Наскільки ж більшою є необхідність «визволитися», коли опонентом є Бог! (Слово «шага» є перекладом до лептос , це слово зустрічається лише тут і в Мк. 12:42; Лк. 21:2. Лептос – це єврейська срібна монета вартістю близько 5 копійок.)

в. Ісус говорить про смерть (13:1-5)

13:1-5.  Ісус навчав, що лихо може трапитися з будь-ким, бо усі ми – люди. Ісус пригадав два відомих випадки, які призвели до загибелі людей. Перший стосувався кількох галилеїв, яких убив Пилат, коли вони приносили пожертви. Другий – 18 випадкових глядачів у Силоамі, які загинули, бо «на них упала башта». Ісус тут говорив про те, що коли когось убили, а когось – ні, це ще не вказує на неправедність чи праведність людини. Будь-кого можуть убити. Лише Боже милосердя дає людині життя. Суть цієї думки розкривається у віршах 3 і 5: «Як не покаєтесь, усі загинете так само». Перед смертю усі рівні. Лише розкаяння може дати життя, коли людина готується увійти у Боже царство.

г. Ісус розповідає притчу про смоківницю (13:6-9)

13:6-9.  Щоб роз’яснити Свою думку, Ісус за допомогою притчі показав – якщо людина не дає «плода» в своєму житті, то отримає за це покарання. Щоб смоківниця дала свої плоди, потрібно «три роки», та оскільки ця смоківниця не дала плодів на третій рік, власник наказав її зрубати. Чоловік, який доглядав виноградник пана, попросив зачекати ще один рік. Ця притча ілюструє думку Ісуса, озвучену у 1-5, – хто не кається, той буде покараний. Тут Ісус пішов навіть далі. Він зазначив, що людина має давати «плоди» (див. Мт. 3:7-10; 7:15-21; Лк. 8:15). Хто заявляє, що вірить у Месію, має і в житті своєму демонструвати зміни. Якщо видимих змін нема, тоді ця людина, як і смоківниця, отримає своє покарання.

ґ. Ісус оздоровлює жінку (13:10-17)

Навчаючи людей на Своєму прикладі, Ісус оздоровив жінку «у суботу». Це останній випадок, занотований у Євангелії від Луки, коли Ісус навчав у синагозі. Слово «лицеміри» є надзвичайно важливим у цій оповіді. Ще до цієї частини (12:54-13:21) Ісус називав людей і їхніх лідерів лицемірами (12:56). І тут, наприкінці даної частини, Він знову назвав їх лицемірами (13:15). Ісус мав на увазі, що люди і їхні лідери насправді не були зацікавлені у тому, що Бог міг зробити і зробить з їхнім життям.

13:10-13.  Лука написав, що дух «тримав … (жінку) у недузі вісімнадцять років», а «сатана (її) зв’язав» (вірш 16). Не заперечуючи історичної важливості цієї події, слід, однак, зауважити, що є певна символічність у тому, що Лука оповів про дане чудо зцілення саме у цьому місці. Ісус мав завдання звільнити народ від негативного впливу його релігійних лідерів і привести людей до праведності, тобто допомогти їм «випростатись». В даному випадку Ісус зцілив жінку і Своїми словами («Жінко, ти звільнена від твоєї недуги»), і Своїм дотиком так, що вона «зараз же випросталась і почала прославляти Бога». Саме в такий спосіб слід було дякувати Ісусу за Його вчинок (див. 2:20; 5:25-26; 7:16; 17:15; 18:43; 23:47). Бо тоді ставало ясно, що людина правильно розуміє завдання Ісуса.

13:14.  На відміну від жінки, яка вірним чином відреагувала на вчинок Ісуса, «начальник синагоги» був «обурений», бо Ісус порушив Закон у тому вигляді, в якому його тлумачив начальник. Він звернувся до людей, спонукаючи їх засудити вчинок Ісуса. Така його поведінка лиш засвідчила слова Ісуса, коли Він говорив, що релігійні лідери не дають іншим увійти у царство Боже (11:52).

13:15-17.  Ісус зазначив, що людина є значно важливішою за тварину, а Його вороги не бачили нічого поганого в тому, щоб допомагати своїм тваринам «в день суботній» (див. 14:5). Тож в даному випадку усім стало зрозуміло, що міркування релігійних лідерів були лицемірними і безглуздими. А тому «усі противники … (Ісуса) засоромились, а ввесь народ радів».

д. Ісус навчає про Царство Боже (13:18-21)

(Мт. 13:31-33; Мк. 4:30-32)

13:18-21.  Ці вірші слугують своєрідною сполучною ланкою між звертанням Ісуса до багатьох (12:54-13:21) і Його вченням про людей царства (13:22-17:10). Дехто вважає, що у цих коротких притчах про «зерно гірчичне» (гірчичне дерево виростає заввишки 12-15 футів з малесенького зернятка всього за один сезон!) і про «закваску» Ісус говорив про щось хороше у царстві. Однак, видається за краще розуміти ці притчі, як опис чогось небажаного у царстві. Як закваска, що усюди проникає, зло прийде в життя людей і стане все-проникним. Таке тлумачення виглядає правильним, оскільки Лука занотував ці притчі відразу після випадку у синагозі, коли її «начальник» почав заперечувати проти діянь Ісуса у суботу.

3. ІСУС НАВЧАЄ ПРО ЛЮДЕЙ ЦАРСТВА (13:22-17:10)

У цій частині Лука занотував слова Ісуса про те, хто буде і не буде в Його царстві. І тут не один раз царство порівнювалося зі святом чи бенкетом (13:29; 14:7-24; 15:23; 17:7-10). Царство Боже таки настане. І ввійдуть в нього лиш ті люди, які прийняли Месію і Його звістку про царство.

а. Ісус говорить, що більшість ізраїльтян не отримають доступ у царство (13:22-35)

13:22-30.  Ісус навчав, що в царстві не буде багато ізраїльтян, бо туди ввійде багато людей з інших земель. «Хтось» запитав Ісуса, «чи мало буде тих, що спасуться». Імовірно, Його послідовники були дещо збентежені, що народ не приймає звістку Ісуса про царство так, як вони собі гадали. Вони бачили, що Ісус часто стикається з негативним ставленням до Себе, й не усі люди Його приймають. Головна ж думка Ісуса була зрозумілою – щоб отримати доступ у царство, людина має прийняти те, що Він говорить. Для євреїв порятунок був тісно пов’язаний з царством, бо людина для того й отримувала спасення, щоб увійти у Боже царство.

Відповідаючи на запитання, Ісус розказав історію про чоловіка, який давав бенкет (як символ царства, вірш 29). Коли він «замкне двері», ніхто більш не зможе увійти, бо надто пізно вже (вірш 25). Господар бенкету навіть назвав тих, хто спізнився, словами «ви, що чините неправду». Вони ж будуть казати, що «їли й пили перед» ним, і що він навчав їх «на майданах» їхніх (вірш 26). Тут є очевидна вказівка на проповідницьку діяльність Ісуса серед людей того роду. Розповідаючи цю історію, Він мав на увазі, що люди мають приймати Його запрошення своєчасно, бо прийде час, коли вже буде надто пізно, і їм не дозволять увійти у царство.

Ісус сказав прямо – хто не прийме Його звістки, буде покараний. «Там буде плач і скрегіт зубів», і вони побачать «себе ж самих викинутих назовні», бо їм не дозволили ввійти у царство. (Щодо фрази «плач і скрегіт зубів» див. коментарі до Мт. 13:42.) Але побожні представники народу (тут Авраам, Ісаак, Яків та усі пророки) будуть у «Царстві Божім».

Ці зауваження Ісуса були цілковито несподіваними для Його слухачів. Адже більшість з них вважала, що оскільки вони нащадки Авраама, то автоматично потрапляють в обіцяне царство. Однак Його наступні слова були ще більш вражаючими, навіть приголомшуючими для тих, хто гадав, що лише  єврейський народ буде у царстві. Ісус пояснив, що в царстві місце євреїв займуть язичники (Лк. 13:29-30). Люди з чотирьох сторін світу – це представники різних народів. Хто слухав такі слова Ісуса, не мав їм дивуватися, бо пророки часто про це говорили. Однак євреї часів Ісуса вважали язичників гіршими за себе. Коли Ісус розпочав Свою проповідницьку діяльність в Назареті, Його хороші слова про язичників так розлютили натовп, що Його тоді навіть спробували вбити (4:13-30). Євреї вважали себе «першими» в усіх аспектах, та вони будуть «останніми», бо їм не дадуть доступ у царство. А деякі язичники, яких вони вважали «останніми», потраплять у царство і будуть справді «першими» (13:30).

13:31-35 (Мт. 23:37-39).  У відповідь на попередження фарисеїв, Ісус сказав, що мусить дійти до Єрусалиму, бо саме там Йому судилося вмерти. Між науковцями, що тлумачать Біблію, існує певна суперечка щодо звістки фарисеїв про те, що «Ірод хоче … вбити» Ісуса. Лука всюди описував фарисеїв негативно. Чому ж тоді у цьому випадку фарисеї захотіли захистити Ісуса? Видається за найкраще розуміти ці слова фарисеїв, як привід позбутися Ісуса. Він привселюдно заявив, що має на меті дійти до Єрусалиму і що Він уже був на шляху туди. Тож таким чином фарисеї, імовірно, намагалися порушити Його плани, налякати і не дати Йому досягти Своєї мети.

Відповідь Ісуса – «Ідіть і скажіть тому лисові» – свідчить про те, що Він вважав фарисеїв посланцями Ірода, а, отже, вони і звітуватимуть йому про цю розмову. Ісус сказав, що має виконати Своє завдання (Лк. 13:32). Тут мова йде про Ірода Антипу (див. графік роду Ірода у 1:5).

Коли Ісус промовив слова «сьогодні, завтра й ще наступного дня», Він не мав на увазі, що прибуде в Єрусалим через три дні. Тут мова йде про те, що на думці у Нього було Його завдання, і Він буде дотримуватися плану, який Сам перед Собою поставив. Його метою був Єрусалим, де Він помре. Він мав привселюдно постати перед релігійною владою, а потім бути вбитим.

Саме в цьому місці Лука показав, як Ісус зрікся Єрусалиму (який символізував увесь ізраїльський народ; 13:34-35). Ісус нарікав на це місто, бо хотів його захистити «немов квочка (яка збирає) свій виводок під крила», а, отже, з турботою і любов’ю, а люди цього «не захотіли». Уся Його проповідницька діяльність аж до цього моменту зводилася до одного – Він хотів запропонувати ізраїльському народові царство. Та оскільки цей народ, який навіть пророків убив, зрікся Його слів, тепер і Він зречеться їх. Ісус промовив: «Ось дім ваш лишається вам (пустий [ апхіетаі , «покинутий»])». Слово «дім», скоріш за все, стосується не храму, а всього міста. І хоча Він і далі пропонуватиме Себе людям як Месія, смерть уже є невідворотною. А тому Месія покинув це місто і зрікся його.

Ісус зазначив (цитуючи Пс. 118:26), що люди цього міста не побачать Його знову, допоки не скажуть, що Він – Месія. Люди й дійсно промовляли ці слова, коли Ісус тріумфально в’їжджав у місто (Лк. 19:38), та релігійні лідери цього не схвалили. Зрештою ця істина буде проголошуватися, коли Ісус прийде знову і ввійде у місто як Спасиель.

б. Ісус говорить, що в царстві буде багато вигнанців і язичників (14:1-24)

Ця частина продовжує тему віршів 13:22-35, однак тлумачить її з іншого боку. Тепер головними в оповіді є не ті люди, яких буде не допущено у царство, а люди, які потраплять туди. Усупереч сподіванням Його слухачів євреї-вигнанці і язичники складатимуть велику частину населення царства.

14:1-6.  Ісуса запросили «у суботу в дім якогось визначного фарисея спожити страву». Там також був «чоловік, хворий на водянку». Водянка – це хвороба, за якої в тканинах тіла збирається забагато води. ЇЇ може викликати або рак, або, можливо, якісь проблеми з печінкою та нирками. Цього чоловіка, імовірно, зумисно запросили, щоб подивитися, а що ж буде робити Ісус. Він відразу зрозумів усю ситуацію і запитав господаря та інших гостей, «чи вільно зціляти в суботу, чи ні». Очевидно, запитання Ісуса було дуже несподіваним, бо всі «мовчали». Тож Ісус «діткнувшись …, оздоровив» чоловіка. Він сказав, що усі присутні допомогли б своєму сину чи волу в біді у «день суботній». А тому цілком доречно було оздоровити того бідного чоловіка. Таким чином Ісус готував основу для подальшої розмови про тих, кого вважали ритуально нечистими, а , отже, неспроможними ввійти у царство Боже.

14:7-11.  Поглянувши довкола, Ісус зауважив, що «вони вибирали собі перші місця». Чим ближчою до господаря була людина, тим краще місце вона займала. Напевно, коли люди зайшли у дім фарисея, де він накрив для них стіл, то почали сперечатися за кращі місця. Притча ж Ісуса мала змусити їх замислитися над духовними реаліями у стосунку до звістки про царство, яку Він їм проповідував.

У вірші 11 міститься головна думка даної притчі Ісуса: «Кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, буде вивищений». Тут пригадується попереднє твердження Ісуса, що «останні стануть першими, а перші – останніми» (13:30). Фарисеї, які були певні, що займатимуть кращі місця у царстві, будуть принижені, якщо на їх місце захочуть посадити когось іншого (14:9). Однак, якщо вони принизяться, то, можливо, все ж отримають «честь» сидіти на кращому місці (вірш 10).

14:12-14.  Потім Ісус звернувся до господаря і сказав йому, що коли він запросить до себе на обід вигнанців зі своєї громади («убогих, калік, кривих, сліпих») – людей, які ніколи не зможуть йому «відплатити» за його великодушність – це покаже, що він був добрим до них заради Господа, а не з власної вигоди (див. Мт. 6:1-18; Як. 1:26-27). В такий спосіб він збиратиме собі скарби на небі (Мт. 6:20) і буде багатіти в Бога (Лк. 12:21). Запрошуючи вигнанців, чоловік  виявляє свою праведність. Такий його вчинок свідчить, що він на правильному шляху до Бога. Це видно з твердження Ісуса, що свою винагороду цей чоловік отримає не в ті ж часи, а «в день воскресіння праведних».

14:15-24 (Мт. 22:1-10).  Потім Ісус розповів притчу про запрошених на весілля. Один з присутніх за столом поблагословив усіх, «хто їстиме хліб у Царстві Божім». Той чоловік гадав, що і він, й усі інші присутні за столом гості будуть у Божому царстві. Ісус же, використавши тему бенкету, пояснив, що багато з там присутніх людей не  матимуть доступу у царство Боже. Їхні місця займуть вигнанці і язичники. У притчі йде мова про господаря, який «запросив багатьох». Однак усі запрошені «почали відмовлятися» прийти. Скоріш за все, їхні пояснення і дійсно були правдивими – необхідність «подивитись» на нещодавно придбане поле, або «спробувати» щойно куплених волів, або ж залишитися зі своєю молодою дружиною (Лк. 14:18-20).

Господар «розгнівався» і наказав запросити людей з майданів і вулиць міста, «вбогих, калік, сліпих, кульгавих». Тут Ісус мав на увазі євреїв, яких вважали гіршими і ритуально нечистими, як той чоловік з водянкою, якого Він нещодавно зцілив (вірші 2-4).

Коли господар дізнався, що «місця є ще», то наказав слузі піти «на шляхи та огорожі» й звідти запросити людей (вірш 23). Тут Ісус, скоріш за все, говорив про язичників, які проживали за містом і не належали до народу Старого Завіту. Опісля господар промовив: «Ніхто з отих запрошених не покуштує моєї вечері».

Розповівши на бенкеті притчу про бенкет, Ісус знову підкреслив той факт, що покине Єрусалим (13:34-35). Люди, які першими отримали пропозицію увійти у царство, відхилили її, тож зараз звістку цю отримають інші, в тому числі язичники. Ті пояснення, які давали люди, відмовляючись, можливо, й були правдивими, та не могли слугувати причиною для відмови від царства, яке пропонував Ісус. Ніщо по важливості не може зрівнятися з необхідністю прийняти Його царство, бо вся доля людини залежить від її відповіді на цю пропозицію Ісуса.

в. Ісус застерігає учнів щодо необдуманості (14:25-35)

14:25-27.  Тут оточення Ісуса вже інше: «ішла з Ним народу превелика сила». Він мав на меті змусити людей усвідомити необхідність добре поміркувати над своїм рішенням іти за Ним, адже Він був на шляху до хреста, на якому мав померти. І зрештою усі Його покинули, коли Він був сам у саду, де Його заарештували й повели на суд.

Щоб підкреслити той факт, що шлях Його учнів важкий, Ісус сказав, що кожен має зненавидіти свою власну сім’ю і навіть «своє життя», щоб «бути … (Його) учнем». Якщо розуміти ці слова Ісуса буквально, то вони б були прямим порушенням Закону, адже там не схвалюється ненависть до сім’ї. Оскільки Ісус вже неодноразово застерігав інших дотримуватися усіх приписів Закону, то, очевидно, тут Він не мав на увазі, що людина в буквальному сенсі має ненавидіти свою сім’ю. Тут зроблено наголос на силі любові (див. Мт. 10:37), на тому, кого людина любить більше. Найбільш відданою людина має бути Ісусові, а вже потім сім’ї чи навіть власному життю. Та й справді, про тих, хто пішов за Ісусом всупереч бажанням своїх рідних, говорили, що вони свої сім’ї ненавиділи.

Другим важким завданням, як зазначив Ісус, було те, що кожен Його учень має нести «хреста свого», слідуючи за Ним (Лк. 14:27; див. 9:23). Коли римська імперія розпинала на хресті злочинця чи полоненого, жертва часто була змушена самостійно нести частину свого хреста до місця розп’яття. Коли хтось ніс свій хрест через усе місто, він тим самим мовчки приймав той факт, що римська імперія небезпідставно засудила його на смерть і що він дійсно винен. Тож коли Ісус сказав, що Його послідовникам слід нести свої хрести і йти за ним, Він говорив про те, що таким чином людина привселюдно визнає, що Він – правий, і що готова йти за Ним аж до смерті. Ось чого не захотіли зробили релігійні лідери.

14:28-33. Потім на двох прикладах Ісус пояснив, що учень також має вміти добре усе планувати і бути готовим до пожертв. Спершу Він розповів про «башту» (вірші 28-20). Перш ніж чоловік «захоче збудувати башту», йому слід переконатися, що для цього в нього є достатньо коштів. Так і послідовники Ісуса мають бути певні, що зможуть витримати усі випробування, через які їм доведеться пройти.

Потім Ісус розповів про «царя», який збирався піти «війною проти іншого». Цар має бути готовий пожертвувати такою бажаною перемогою, якщо розуміє, що не зможе перемогти. Така готовність до пожертв є важливою й для Його учнів. Адже усі Його послідовники мають зректися «всього», що мають, заради Ісуса. І люди, які слідували за Ним по всіх землях ізраїльських, саме так і вчинили. Вони покинули свої статки і свою роботу, бо знали, що звістка, яку проповідує Ісус, важливіша понад усе на цій землі.

14:34-35. Підсумовуючи Свій урок, Ісус сказав, що «сіль – добра річ», та лиш до того часу, доки залишається солона. Якщо вона «звітріє», втратить свою солоність, то не має ніякої цінності і «її геть викидають». Те саме стосується й учнів. Вони мають вміти планувати і бути готовими до пожертв, або ж їхня цінність буде нульовою.

г. Ісус говорить про безнадійних людей і грішників у царстві (част. 15)

Ісус знову виступив проти релігійних лідерів, навчаючи, що деякі люди, яких інші вважали безнадійними і грішними, будуть в Його царстві. Тут занотовані, мабуть, найвідоміші притчі Ісуса – притча про заблукалу вівцю, про загублену драхму, про блудного сина. Усі ці притчі навчають одному – що Бога дуже турбує розкаяння грішників. Однак третя притча має глибший зміст. Адже розкриває те справжнє становище, в якому опинився Ісус, – Його прийняли вигнанці з суспільства, тоді як релігійні лідери зреклися.

15:1-2.  Релігійні лідери дуже обурювалися через те, що Ісус товаришував із тими, кого вони вважали безнадійними і грішними. І протистояли Ісусові, як майже всюди у Луки, «фарисеї з книжниками». Зважаючи на їхні нарікання, Ісус розповів три притчі. І в кожній з них мова йде про когось, хто заблукав, але потім віднайшовся, і про радість з цього приводу.

Дехто вважає, що ці притчі говорять про те, що людина, яка згрішила, може відновити добрі стосунки з Богом. Бо, на їхню думку, людина не може втратити того, чого не має. Тому перші дві притчі навчають про дітей Божих, які до Нього повернулися. А також син – це вже син, тому третя притча говорить про те, що віруючі люди знову можуть отримати Божу ласку.

Інші ж вважають, що у цих притчах мова йде про людей, які заблукали (тобто невіруючих) і які можуть прийти до Христа. Це припущення видається більш вірогідним з двох причин: (1) Ісус говорив до фарисеїв, які зреклися Його звістки про царство. Вони вважали, що лиш грішники приходять до Ісуса і вірять в Його звістку. Та в третій притчі ніяким чином не йде мова про ці дві групи людей, якщо вважати, що головна думка притчі – відновлення хороших стосунків із Богом віруючої людини. (2) Вірш 22 вказує на те, що син, який повернувся, отримав таку посаду, якої до того не мав. Євреї були Божими «дітьми», адже мали певний договір із Ним. Та кожна людина все ж мала особисто повірити в Бога, прийнявши звістку Ісуса, яку Він серед них проповідував, – що Він Месія і що саме Він дасть народу царство.

15:3-7.  Притча про заблукалу вівцю говорить про те, що «на небі буде … радість над … грішником, що кається». Ісус не казав, що інші 99 овець були неважливими. Ні, Він лиш наголошував, що та одна вівця, яка відбилася від стада, символізує грішників, разом з якими Він їв (вірші 1-2). «Дев'ятдесят дев'ять» праведників – це фарисеї, які вважали  себе праведними, а, отже, «їм не треба (було) покаяння».

15:8-10.  У притчі про загублену драхму мова йде про те, що «між ангелами Божими (є) радість над одним грішником, що кається». Головна думка цієї притчі така ж, як і  попередньої, однак тут вже наголос зроблено на старанності пошуку. Жінка замітатиме хату і шукатиме старанно, аж поки не знайде «ту драхму», яка була дійсно цінною для неї. « Драхма », грецька срібна монета, згадується в Новому Завіті лише тут, складала приблизно денний заробіток робітника. Головну думку цієї притчі добре розуміли ті, хто уважно слухав Ісуса: грішники, з якими Він товаришував, були дуже цінними для Бога (Див. подібне формулювання у віршах 6, 9.)

Потім Ісус розповів притчу про блудного сина і його старшого брата, щоб пояснити, що Бог запрошує в Своє царство усіх  людей.

15:11.  «В одного чоловіка було два сини». Відмінність між двома синами і є головною думкою притчі.

15:12-20а.  Ця частина притча оповідає про вчинки молодшого сина. Він зробив щось надзвичайне, коли попросив свого батька дати йому «частину маєтку». Адже зазвичай маєток не ділили і не передавали нащадкам, допоки батько був у змозі сам ним керувати. Тому батько неохоче задовольнив прохання свого сина і дав йому його частину спадку. Молодший брат узяв усе добро, поїхав «у край далекий і там розтратив свій маєток, живши розпусно» з блудницями, як зазначив його старший брат (вірш 30). Слухачі відразу почали розуміти головну думку оповіді. Ісуса засуджували за те, що він товаришував з грішниками. Грішниками ж вважали тих людей, які були далеко від Бога, і марнували своє життя, «живши розпутно». На противагу молодшому синові старший син залишався з батьком і не витрачав своє життя й маєток на блудниць.

Та «настав великий голод», і другий син «почав бідувати». Він навіть був змушений працювати на «одного з мешканців того краю», випасаючи й годуючи свиней. Євреї ж вважали цю роботу огидною. Можливо, він перебував десь у східних краях Галилейського моря, де язичники розводили свиней (див. 8:26-37). Будучи дуже голодним, він «бажав … наповнити живіт свій стручками, що їх їли свині». Як єврей, більшого приниження він вже не міг зазнати. Слово «стручками», мабуть, вказує на плоди високого вічнозеленого ріжкового дерева.

Перебуваючи в такому принизливому становищі, він врешті опам’ятався (15:17) і вирішив повернутися до свого батька та на нього працювати. Звісно ж, працювати на батька краще, аніж на чужинця. Він сподівався, що батько дасть йому роботу як одному зі своїх «наймитів». На те ж, що він прийме його як сина, хлопець навіть не розраховував.

15:20б-24.  Ця третя частина притчі оповідає про реакцію батька на повернення сина. Він дуже чекав на те, що його син повернеться, адже «побачив його» ще здалеку. Батько, «змилосердившись», підбіг до свого сина, обійняв його і поцілував. Він навіть не слухав підготовлену промову свого молодшого сина. Замість цього батько наказав своїм слугам приготувати бенкет, щоб відсвяткувати його повернення. Він дав йому нову посаду, про що свідчила «одіж … перстень і сандалі». Ісус зумисно тут також використав тему бенкету. Він уже говорив, що бенкет символізує прийдешнє царство (13:29; див. 14:15-24). Хто слухав Ісуса, міг легко зрозуміти важливість цього свята. Грішники (яких цей молодший син символізував) отримували доступ у царство, бо йшли до Бога. Вони вірили, що мають повернутися до Нього й отримати Його прощення.

15:25-32.  Остання частина притчі оповідає про відношення до цієї ситуації старшого сина, який символізував фарисеїв і книжників. Вони так само ставилися до грішників, як і «старший … син» до молодшого. Коли він, «повертаючись» додому з поля,  дізнався про все, що трапилося, то «розгнівався». Подібним чином фарисеї і книжники гнівалися, коли Ісус проповідував серед людей Свою добру новину. Їм не подобалися слова Ісуса, коли Він казав, що люди інших народів і вигнанці та грішники їхнього народу будуть також у царстві. Як і старший син, який «не хотів увійти» у будинок, де усі святкували, так і фарисеї відмовлялися увійти у царство, яке пропонував народу Ісус.

Примітно, що «вийшов тоді батько й почав його просити» приєднатися до святкування. Так і Ісус сидів за одним столом і з фарисеями, і з грішниками. Він не мав на меті не допустити у царство фарисеїв та книжників. Адже Його блага вість призначалася усім.

Старший син гнівався, бо в його честь батько ніколи не робив бенкету, не зважаючи навіть на те, що він «стільки років» служив йому «й ніколи не переступив ні однієї (його) заповіді». Ці слова старшого сина показали, що на його думку його стосунки з батьком базувалися на тій роботі, яку він виконував. Він слугував своєму батькові не тому, що любив його, а тому, що бажав отримати за це винагороду. Він навіть гадав, що перебуває у свого батька в рабстві.

«Батько» ж відповів, що старший син мав змогу жити і радіти у будинку ввесь час, а зараз йому слід було розділити радість батька з приводу повернення брата. Слова «Ти завжди при мені, дитино, і все моє – твоє» говорять про привілейоване становище релігійних лідерів, адже вони були обраними Богом людьми. Вони отримали «пророцтва Божі» та Закон і мали наглядати за ними (Рим. 3:1-2; 9:4). Замість того, щоб гніватися, їм слід було радіти з приводу того, що й інші до них приєднаються і будуть разом з ними у царстві.

ґ. Ісус навчає про багатства і царство (част. 16)

Ця частина містить дві притчі про багатство. Перша притча (вірші 1-13) була адресована, головним чином, учням (вірш 1), а друга (вірші 19-31) – фарисеям, як наслідок їхньої реакції (вірші 14-18) на першу притчу.

16:1-8а . Ісус розповів цю притчу про несправедливого управителя, щоб показати своїм учням необхідність використовувати своє багатство на потреби царства. Тлумачення (вірші 8б-13) подано відразу після притчі (1-8а).

У цій притчі один багатий чоловік «покликав» свого управителя і наказав йому звітувати про свою роботу, бо до нього дійшли чутки, що його управитель «марнує» його добро. У часи Ісуса заможні люди часто винаймали управителів, щоб ті подбали про їхні гроші. Такого управителя можна порівняти з теперішніми фінансовими радниками або довіреними особами, які управляють фінансами з метою примножити їх. Імовірно, той управитель марнував гроші пана, як і молодший син спадок свого батька (15:13).

На початку притчі багатий чоловік назвав свого управителя безвідповідальним, але не нечесним (16:2), і звільнив його. Та управитель, для того щоб потоваришувати з людьми, які згодом, можливо, візьмуть його на роботу, призначив двом боржникам заможного пана борг, менший за дійсний, – «п’ятдесят мір оливи» замість ста, і «вісімдесят» корців пшениці замість ста. Міркування управителя видно з його наступних слів: «Зроблю щоб, коли буду скинутий з управління, прийняли мене до себе» (вірш 4).

Коли багатий чоловік почув про те, що він зробив, то «похвалив … нечесного управителя за те, що той вчинив мудро». Насправді, нечесний управитель не зробив добре діло. Та він був  дуже ретельним і, плануючи своє життя заздалегідь, використовував матеріальні статки, щоб убезпечити себе в майбутньому. Ісус не навчав, що Його учням слід бути нечесними. Але Його учні мали використовувати доступні їм матеріальні статки з метою убезпечити своє майбутнє духовне життя. Ця притча була уроком правильного на прикладі неправильного.

16:8б-13.  Ісус трьома коментарями розтлумачив цю притчу Своїм учням, які змушені були жити на цьому світі серед невіруючих людей. По-перше, слід використовувати гроші, щоб навертати людей у царство Боже (вірші 8б-9). Ісус пояснив: «Бо діти цього світу мудріші, в їхньому роді, від дітей світла». Тут Ісус поставив Своїх учнів окремо від нечесного управителя, який був людиною «цього світу», що шукала способу зробити своє життя кращим. Учні ж Його, люди «світла» (див. 11:33-36; Еф. 5:8), мають діяти «мудро» (розумно, але не нечесно). Ісус прямо сказав, що людям світла слід використовувати земні багатства (Лк. 16:9). У цьому значенні Ісус використав слово «мамоні» ( мамона , багатство; вірш 13), коли заявив, що людина «не може двом панам служити, … Богові й мамоні». У вірші 9 Ісус каже, що людина має використовувати своє багатство, а не робити собі великі запаси чи служити грошам. Адже багатство має служити учневі, а не навпаки. Учням слід було використовувати гроші, щоб отримати «собі друзів». Саме для цього нечесний управитель використав багатство свого заможного пана. Тоді учнів приймуть «в намети вічні». Мудро використовуючи багатство, учні допоможуть іншим повірити у звістку про царство і спонукають їх прийняти цю благу вість.

Другий коментар Ісуса до притчі є у віршах 10-12. Якщо людина, використовуючи гроші, вірна, тоді їй можна довірити і щось велике. «Добро правдиве» (вірш 11), імовірно, стосується духовних багатств царства, які розділять між собою Його учні.

Озвучуючи третій коментар до притчі, Ісус сказав, що людина «не може двом панам служити, … Богові й мамоні» (вірш 13). Як і два пани, ці поняття є взаємовиключні. Любов до грошей віднадить людину від Бога (1 Тим. 6:10). І навпаки, любов до Бога зробить так, що людина не буде сприймати гроші як головну турботу свого життя.

16:14-18.  «Фарисеї, які любили гроші», негативно сприйняли слова Ісуса. Вони «насміхалися з Нього», тому що бачили, що Він – бідний, і люди, які йдуть за Ним, – бідні, та все ж Він насмілився навчати інших, як розпоряджатися грішми. Ісус же сказав, що «Бог знає серця» людей, і Його не вразити своїм зовнішнім виглядом чи своїм багатством. І хоча фарисеї видавали «себе за праведних» (вірш 15; див. 15:7), Бог, який судить душу людини, буде їм останнім Суддею. Фарисеї неправильно розуміли благословення, які обіцяв їм Бог згідно угоди. Вони, імовірно, припускали, що багатство – це благословення Боже за праведну поведінку. При цьому цілковито нехтували тим фактом, що багато праведних людей Старого Завіту не володіли матеріальними статками, тоді як багато неправедників мали усього вдосталь.

У Лк. 16:16-18 Ісус далі говорить про гроші, адресуючи Свої слова фарисеям, адже вони лиш видавали себе за праведних, а тому, як сказав Ісус, все ж підпадуть під Божий суд. Ісус зазначив, що ще з часів Йоана Христителя Він благовістить «Царство Боже». Люди, в тому числі фарисеї (див. 14:15 і коментарі до Мт. 11:12), «з трудом» входять до нього.

Однак, не зважаючи на те, що фарисеї вважали себе праведними, вони все ж не жили згідно Закону. Для прикладу Ісус розповів про розлучення. Якщо хтось розлучався, а потім удруге одружувався, то чинив перелюб стосовно свого попереднього партнера. (Ісус озвучив єдине виключення щодо розлучення. Див. коментарі до Мт. 5:32; 19:1-12). Деякі фарисеї мали доволі вільний погляд на розлучення. Вони визнавали, що чоловік не повинен зраджувати своїй дружині, однак, якщо він бажав іншу жінку, багато фарисеїв спокійно ставилися до того, що він розлучався зі своєю першою дружиною без будь-яких достатніх підстав і одружувався зі своєю новою обранкою. Вони гадали, що в такому випадку перелюбу не було. Однак, як зазначив Ісус, це був яскравий приклад того, як фарисеї, видаючи себе за праведних перед людьми, перед Богом праведними не були (Лк. 16:15). Бо насправді релігійні лідери не жили згідно Закону. Ісус зазначив, що Закон є надзвичайно важливий (вірш 17), а тому всім людям слід жити згідно його приписів.

16:19-21.  Потім Ісус розповів притчу про багача і Лазаря, щоб показати – якщо людина багата, це ще не означає, що вона праведна. Багатий чоловік мав усе, чого йому хотілося. «Кармазин» - це пофарбована у темно-червоний колір одежа, «вісон» - тонка тканина, яку використовували для пошиття нижньої білизни. І те, і інше було дуже дорогим.

«Убогий … (чоловік) на ім'я Лазар» не мав нічого. Один жив у розкоші, інший – у крайніх злиднях, в голоді і з поганим здоров’ям («увесь струпами вкритий»). Можливо, Ісус обрав ім’я Лазар, бо це грецька форма давньоєврейського імені, яке означало «Бог Помічник». Лазар був праведним не тому, що був бідним, а тому, що покладався на Бога.

16:22-23.  За якийсь час обидва чоловіки померли. Лазаря «ангели занесли … на лоно Авраама», а багатий чоловік після поховання опинився «в аді, терплячи тяжкі муки» (вірші 24, 28). Хадес  – грецьке слово, яке часто перекладають як «ад», у Новому Завіті воно зустрічається 11 разів. У Септуаґінті слово хадес  слугувало перекладом до давньоєврейського слова с’ол (місце смерті) і було використано 61 раз. Тут слово « хадес » слугує позначенням для місця перебування  непорятованих померлих, які очікували на суд перед престолом великим білим (Одкр. 20:11-15). «Лоно Авраама», імовірно, є раєм для віруючих Старого Завіту, куди вони потрапляли після смерті (див. Лк. 23:43; 2 Кор. 12:4).

16:24-31.  Багатий чоловік мав змогу говорити з Авраамом. Спершу він попросив, щоб Авраам послав до нього Лазаря, щоб той дав йому трохи води. «Авраам же» відповів, що це неможливо і що йому слід пригадати, що «за життя свого» він мав усе, чого хотів, а Лазар не мав нічого. Та не зважаючи на це, багатий чоловік ніколи не допомагав Лазарю впродовж свого життя. До того ж, «велика пропасть» відділяла рай від аду, й тому ніхто не міг потрапити з одного боку на інший. Тоді багач попросив, щоб Авраам послав Лазаря на землю, щоб той застеріг його «братів». Він стверджував, що «коли до них прийде хто з мертвих, вони покаються» (вірш 30). Авраам же відповів: «Як вони не слухають Мойсея і пророків (які символізують увесь Старий Завіт; див. вірш 16), то навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять.»

Очевидно, що Ісус, розповідаючи про багача, мав на увазі фарисеїв. Вони хотіли знаків – таких знаків, які змусять людей повірити. Та оскільки вони не вірили Святому Письму, то й не повірять ніякому знакові, і не має значення яким великим той знак буде. Незадовго після цієї промови Ісус і справді підняв чоловіка з мертвих, його також звали Лазар (Йн. 11:38-44). Та в результаті релігійні лідери почали ще наполегливіше планувати вбивство і Ісуса, і Лазаря (Йн. 11:45-53; 12:10-11).

д. Ісус навчає про зобов’язання перед людьми та Богом (17:1-10)

17:1-4.  Ісус навчав про зобов’язання, які мали Його учні перед іншими людьми (вірші 1-4) і Богом (вірші 6-10). Послідовники Ісуса не повинні спонукати людей до гріха. У цьому житті «неможливо, щоб не з'являлися спокуси». Та краще б учень потонув, «коли млинове жорно (важкий камінь для перемелювання зерна) прив'язано йому до шиї», аніж завдав духовної шкоди ( скандалісе , «спонукати до гріха») одному «з цих малих» (людям, які наче малі діти, безпомічні перед Богом; див. 10:21; Мк. 10:24). Імовірно, гріх, про який іде мова тут, - це відсутність віри у Месію. Ісус уже зазначав, що фарисеї не лише відмовлялися увійти у царство, але також не давали іншим туди ввійти (Лк. 11:52).

Та Його учні не лише не повинні спокушати до гріха інших, вони також мають протидіяти гріху, прощаючи іншим (17:3-4). Коли брат «згрішить», треба йому докорити. Та коли «він покається», йому слід простити, навіть якщо він неодноразово грішить і кається. Слова «сім раз» вказують на завершеність, тобто прощати слід стільки разів, скільки брат грішитиме і каятиметься.

17:5-10.  Ісус також навчав, що Його послідовники мають зобов’язання перед Богом. Перший обов’язок – це вірити. Коли учні попросили в Ісуса більше віри, Він відповів, що їм потрібно не більше віри, а правильної віри. Бо навіть найменша кількість віри (як «зерно гірчичне», найменша насінина; див. 13:19) може творити чудо, наприклад, виривати «з корінням» шовковицю, хоча її коріння дуже глибоке (17:6).

Другий обов’язок учнів перед Богом – сумирно служити (вірші 7-10). Їм не слід чекати особливої подяки за роботу, яку вони мають робити. Слуга не отримує особливої подяки від пана за те, що виконує свою роботу. Так і учні мають певні зобов’язання перед Богом, які їм слід сумирно виконувати, як ті «слуги непотрібні ( ачреіоі , «ні до чого не придатні», це слово зустрічається ще у Мт. 25:30)».

4. ІСУС ГОВОРИТЬ ПРО ЦАРСТВО І ПОВЕДІНКУ СВОЇХ УЧНІВ (17:11-19:27)

У цій частині Лука оповів про цілу низку подій з життя Ісуса по дорозі до Єрусалиму. Ці події навчають, якою справді має бути поведінка Його учнів з огляду на прийдешнє царство.

а. Повернення прокаженого (17:11-19)

17:11-14.  «Одного разу, простуючи до Єрусалиму, Ісус проходив між Самарією і Галилеєю». Коли 10 прокажених попрохали Ісуса про допомогу, Він оздоровив їх усіх «здалека». У Євангелії від Луки це вже другий випадок, коли прокажені отримують зцілення (див. 5:12-16). Як і минулого разу, Ісус наказав чоловікам показатися «священикам». І коли «вони йшли, (то) очистилися» від хвороби і стали ритуально чистими.

17:15-19.  Лише «один … з них» – чужинець, тобто «самарянин» – повернувся, щоб подякувати Ісусу. Цей чоловік зрозумів усю важливість того, що з ним трапилося. Він славив «великим голосом Бога і припав лицем до ніг Ісуса», виявляючи Йому свою глибоку пошану. Він, вочевидь, зрозумів, що Ісус – Бог, бо повірив у Нього. У Луки не згадується про те, чи той чоловік зрозумів, що Ісус – Месія, а чи ні. Відсутність подяки інших дев’ятьох оздоровлених символізувало зречення від Нього і Його благої вісті усього єврейського народу. Він єдиний мав владу очистити народ і зробити його ритуально чистим. Однак народ не прийняв Його відповідним чином. Євреї приймали чуда, які творив Ісус (наприклад, коли Він оздоровлював недужих і годував голодних), та вони не захотіли прийняти Його як Месію. Однак представники інших народів (тут прокажений самарянин, яким подвійно гидували євреї) приймали Його.

б. Ісус говорить про присутність царства (17:20-37)

(Мт. 24:23-28, 37-41)

17:20-21.  Фарисеї спитали Ісуса, «коли прийде Царство Боже». Це запитання було доречним, адже Він уже якийсь час проповідував, що царство уже близько. Ісус відповів на це запитання двояко. Спершу Він сказав, що «Царство Боже прийде непомітно». А потім додав, що «Царство Боже (уже) є між» ними. Слово «між» часто тлумачать невірно. Фарисеї не приймали Ісуса як Месію і не були віруючими. (Вони утворювали окрему групу від Його учнів, до який власне і звертався Ісус, починаючи з вірша 22.) Тому не варто думати, що тут Ісус сказав фарисеям, що царство Боже було між ними так, наче воно мало лише духовну форму. Краще розуміти фразу «між вами» ( ентос химон ) як «посеред вас». Дехто ж розуміє цю фразу як вираз «царство, яке ви вже маєте або якого ви можете досягти». Ісус мав на увазі, що Він стояв прямо перед ними (між ними, посеред них). І все, що їм залишалося зробити, так це визнати, що Він і дійсно Месія, який може заснувати царство – і лиш тоді це царство настане.

17:22-25.  «Далі» Ісус розповів Своїм учням кілька фактів про царство. По-перше, «прийдуть дні, коли» учні бажатимуть побачити Його повернення, та не побачать (вірш 22). По-друге, коли царство прийде, усі про це знатимуть (вірші 22-24). Воно не буде прихованим від людей, тобто лише у своїй духовній формі. Про це царство дізнається ввесь світ. І «Син Чоловічий» з’явиться, як блискавка (див. Мт. 24:37, 30). По-третє, Ісусові доведеться «багато страждати», перш ніж це царство настане (Лк.17:25).

17:26-27.  Потім Ісус порівняв прихід царства з потопом часів Ноя і покаранням Содому (вірш 29). Навівши ці два приклади, Ісус привернув увагу до того факту, що прихід царства буде і судом над людьми. Коли Він заснує Своє царство, люди постануть перед судом, і тоді стане зрозуміло, чи отримають вони дозвіл увійти в це царство, а чи ні. У цій частині (17:26-35) Ісус не говорив про взяття людей живими на небо, але про суд перед входом у царство.

Ісус пригадав Своїм учням, що люди часів Ноя не були готові до потопу, тому усі й загинули (Бут. 6). Те саме трапиться, коли настане царство – люди не будуть готові.

17:28-33.  «Так само» матеріалістичні, байдужі люди Содому (які «їли, пили, купували, продавали, садили, будували») не були готові до Божого суду (Бут. 19). Вони жили в гріху, і Бог це бачив. Тому усі вони загинули. Ісус нагадав Своїм послідовникам, що люди не повинні турбуватися про свої матеріальні надбання в той час, коли прийде царство, бо, як і жінка «Лота», будуть за це покарані. Люди, які працюватимуть чи відпочиватимуть тоді на дахах (більшість з них є пласкими в Палестині), не повинні намагатися винести з дому свої речі. І не слід тим, хто працюватиме в той час у полі, повертатися додому, щоб порятувати своє майно. Будь-яке зволікання може стати фатальним. Тож «хто буде намагатися спасти своє життя (Лк. 17:33; повертаючись за своїми речами, вірш 31), той його погубить».

17:34-36.  Ісус сказав, що багатьох людей тоді «візьмуть» на суд. В якихось частинах світу це буде ніч («тієї ночі двоє буде на однім ліжку»), в інших – день (люди займатимуться повсякденними справами, наприклад «молотимуть укупі»). Під словом «візьмуть» Ісус мав на увазі, що певних людей тоді «заберуть на суд», а не візьмуть живими на небо. Хто залишиться, той і увійде в царство. (У деяких рукописах присутній вірш 36: «Двоє будуть на полі: одного візьмуть, а другий лишиться». Скоріш за все, цей вірш додали, щоб узгодити цю частину з Мт.24:40.)

17:37.  Коли учні запитали: «Де, Господи?», – їх цікавило, куди ж саме усіх тих людей «візьмуть». Загадкову відповідь Ісуса – «Де труп, там й орли зберуться» – тлумачать по-різному. Видається за краще розуміти ці Його слова, як запевнення, що ці люди таки підпадуть під суд. Як до мертвого тіла злітаються «орли», так і людей померлих відправлять на суд, якщо вони не будуть готові до царства (див. Мт. 24:28; Одкр. 19:17-19).

в. Ісус навчає молитві (18:1-14)

У цих віршах відтворено дві притчі Ісуса про молитву. Одна адресована учням (вірші 1-8), інша (вірші 9-14) – тим, «що були певні про себе, мовляв, вони справедливі».

18:1-8.  Ісус розповів притчу про несправедливого суддю, щоб навчити людей бути наполегливими у молитві, щоб учні Його пам’ятали, «що їм треба молитись завжди й не падати духом». Вірші 2-5 містять саму притчу. «Одна вдова» все приходила до несправедливого судді і благала, що він був справедливий у її справі. Він раз по раз відмовляв їй у слуханні, «але згодом» вирішив допомогти їй, «щоб вона не приходила безперестанку та не морочила … (йому) голови». Ісус розтлумачив цю притчу (вірші 6-8), звернувши увагу на той факт, що коли навіть той «суддя несправедливий» готовий справедливо слухати справу жінки, то «Бог (справедливий суддя) хіба не оборонить своїх вибраних, які до нього день і ніч голосять, і чи баритиметься до них?» Запитання Ісуса «Тільки ж Син Чоловічий, коли прийде, чи знайде на землі віру?» не свідчило про те, що Він не знав на нього відповіді. І не означало воно, що Він запитує, чи усі віруючі уже помруть, коли Він повернеться. Ні, Він задав Своїм учням це запитання, щоб закликати їх до щирої віри у молитві і спонукати до наполегливості у своїх звертаннях до Бога. Це ще один урок правильного на прикладі неправильного (див. 16:1-13).

18:9-14.  Мета притчі про молитви фарисея і митаря – показати, що людина не повинна стверджувати, що праведна, і не має ставитися до інших зі зневагою (вірш 9). У своїй молитві фарисей розповідав Богові, який же він хороший, бо не лише дотримувався Закону, постячи і даючи десятину (вірш 12), але й, як сам вважав, був кращим за інших (вірш 11). Він використовував інших людей, як мірило своєї власної праведності.

З іншого ж боку, для митаря взірцем праведності був сам Бог. Він розумів, що має покладатися на милість Божу, випрошуючи прощення.

Головна думка цієї притчі нагадує вчення Ісуса у 13:30. Перед Богом людям слід бути сумирними, щоб отримати від Нього прощення. Бо хто гордий («хто виноситься»), тим Бог і знехтує (той «буде принижений»).

г. Ісус навчає щирій, як у дітей, вірі (18:15-17)

(Мт. 19:13-15; Мк. 10:13-16)

18:15-17.  Лука помістив тут цю коротку частину, щоб продовжити думку попередньої притчі. Ісус навчав, що необхідно бути сумирним перед Богом. І в цих віршах Він порівняв сумирність із ставленням до Бога дітей: «Пустіть дітей, нехай ідуть до мене; не бороніть їм: таких бо Царство Боже». Кажучи це, Ісус заявляв, що для того, щоб потрапити у «Царство Боже», слід прийти до Нього зі сумирністю. Діти приходять до Нього, сповнені радісного очікування. Проте вони розуміють, що не є самодостатніми, що цілковито залежать від інших. Якщо дорослі люди не ставитимуться до Ісуса з вірою і сумирністю дітей, вони ніколи не потраплять у царство.

ґ. Ісус навчає, що багатство перешкоджає досягненню найважливішого в житті (18:18-30)

(Мт. 19:16-30; Мк. 10:17-31)

18:18-20.  «Один знатний» (і заможний чоловік, вірш 23) підійшов до Ісуса із запитанням, як йому «успадкувати життя вічне». Цей чоловік, мабуть, був членом Синедріону або ж з місцевої синагоги. Фраза «успадкувати життя вічне» означала «увійти у Царство Боже» (див. Йн. 3:3-5). Чоловік хотів знати, які його вчинки («що мені робити») зроблять його праведним в очах Бога.

Чоловік звернувся до Ісуса словами «Учителю благий». Ісус відповів: «Ніхто не благий, хіба один Бог». Бо лиш Бог міг бути абсолютно праведним. Очевидно, чоловік вважав, що за Свої добрі вчинки Ісус отримав від Бога певне звання. Ісус же мав на увазі наступне – якщо Він істинно «благий (хороший, праведний)», то це тому, що Він – Бог. Тож в такий спосіб Ісус знову заявив про Свою божественну сутність.

Ісус відповів на запитання чоловіка і сказав, що тому слід дотримуватися сьомої, шостої, восьмої, дев’ятої і п’ятої заповідей (Вих. 20:12-16), кожна з яких стосується ставлення до ближнього. (Перші чотири з Десяти заповідей стосуються ставлення людини до Бога.)

18:21-22.  Коли чоловік відповів, що «все це … зберіг змалку», тобто виконував усі ці заповіді ще з дитинства, то, скоріш за все, і дійсно казав правду. Він, мабуть, був справді зразковим громадянином.

Тоді Ісус сказав, що «одного» йому ще бракувало – йому слід було піти за Ісусом. А для цього чоловік мав усе продати та роздати гроші «бідним». Такий вчинок засвідчить виконання 10-ї заповіді, у якій іде мова про жадобу і прив’язаність до власних речей, а також про бажання мати те, що належить іншому. І для цього чоловіка це виявилося каменем спотикання.

Пояснення Ісуса були зрозумілі: (а) щоб отримати життя вічне, слід цілковито дотримуватися Закону (див. Як. 2:10). (б) Лише Бог був благий – істинно праведний. (в) Тому ніхто не може отримати життя вічне, дотримуючись Закону (див. Рим. 3:20; Гал. 2:21; 3:21). Єдине, що залишається робити людині, щоб таки здобути життя вічне, то це слідувати за Ісусом.

18:23-25.  Цей знатний чоловік не був готовий до такого вчинку (порівняйте з Закхеєм, 19:8). Його більше турбувало його багатство, аніж думка про те, як здобути «вічне життя», яку він так благородно озвучив на початку розмови з Господом. Ісус зазначив, що багатство перешкоджає досягненню вічного життя. Багатство часто затьмарює свідомість людини, і вона вже не розуміє, що дійсно є важливим у її житті. Ісус використав загальновідому гіперболу до чогось неможливого. Він сказав, що «легше пройти верблюдові крізь вушко в голці ( белонес , голка для шиття, а не маленькі двері у міських воротах), ніж багатому» отримати спасіння.

18:26-27.  Учні були приголомшені. Вони також помилялися, як і фарисеї, гадаючи, що багатство – то знак Божого благословення. Якщо ж така людина, як цей зразковий громадянин, не може отримати спасіння, «хто ж тоді може спастися»? Ісус відповів, що Його слова не означають, що усі заможні люди будуть позбавлені спасіння, адже «неможливе в людей, можливе є в Бога».

18:28-30.  Відповідаючи на слова Петра про те, що вони «покинули» усе, слідуючи за Ним, Ісус запевнив їх, що за такий свій учинок вони отримають щедру винагороду. І хоча вони залишили свої сім’ї (див. 14:26-27), вони отримають «багато більше за цього часу, а в наступнім віці життя вічне». Не має сумніву, що тут Ісус говорив про всіх віруючих людей, які допомагатимуть його учням під час їх проповідницької діяльності. Адже всі вони стали однією міцною сім’єю, яка усе ділить між усіма і нікого не залишає у нужді (Діян. 2:44-47; 4:32-37).

д. Ісус говорить про Своє воскресіння (18:31-34)

(Мт. 20:17-19; Мк. 10:32-34)

18:31-34.  Щоразу, коли Ісус розповідав Своїм послідовникам про те, що з Ним трапиться в Єрусалимі, Він давав їм все більше деталей. Тут Він описав їм події, які зовсім скоро трапляться в Його житті. Він чітко дав зрозуміти, що язичники судитимуть Його і віддадуть на смерть. Ця деталь була дуже важливою, адже Лука не хотів, щоб його читачі думали, що язичники невинні в смерті Ісуса. Увесь світ був повинен в смерті Спасителя. Та учні Ісуса не змогли осягнути цих Його слів. Вони все ще гадали, що царство настане дуже скоро, а тому «не знали, про що Він говорив».

е. Ісус та сліпець (18:35-43)

(Мт. 20:29-34; Мк. 10:46-52)

У цій і наступній частинах (Лк. 19:1-10) є два приклади того, яким саме чином має народ сприймати Месію. В кожному зі згаданих випадків людина, яка вірним чином сприйняла Месію, була вигнанцем згідно юдаїзму.

18:35-38.  Поблизу «Єрихону» один сліпець почув метушню, яку здійняли люди, коли повз проходив Ісус, та спитав, «що б воно могло бути». Коли йому відповіли, що то «Ісус Назарянин проходить», він відразу зрозумів, що то був Месія, бо про це свідчили його слова: «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!».

Тут оповідь Марка має велике символічне значення. Чоловік той був жебраком, «сидів край дороги» і чогось чекав. Він був сліпим і ніяким чином не міг покращити своє становище. Месія проходив повз його місто (як і повз інші міста). І відразу чоловік упізнав, що то – Месія, який може порятувати його від сліпоти. Релігійні вигнанці, які не мали змоги собі допомогти, більш охоче визнавали Ісуса Месією та зверталися до Нього по допомогу, аніж єврейські релігійні лідери.

18:39.  «Ті, що йшли попереду» намагалися зробити так, щоб він «замовчав». Подібним чином і релігійні лідери намагалися віднадити людей від віри в Ісуса. Та протидія спонукала чоловіка бути ще більш непохитним у своїй вірі.

18:40-43.  Коли чоловік озвучив своє бажання бачити, він був певен, що Ісус, Месія, має владу його зцілити. А коли Ісус у відповідь на прохання сліпця відповів: «Прозри! Віра твоя спасла тебе», – Він не мав на увазі, що віра чоловіка мала якусь владу. Чоловік вірив у Месію, і владою Месії він отримав зцілення (див. 7:50; 17:19). І в такий самий спосіб, якщо народ матиме віру в Месію, їхня віра зцілить їх від духовної сліпоти. Коли люди побачили, як Ісус оздоровив сліпого чоловіка, то «ввесь народ … віддав хвалу Богові».

є. Ісус та Закхей (19:1-10)

Ще одна людина в Єрихоні повірила в Ісуса. Закхей, як і сліпий чоловік, вважався негідним згідно юдаїзму, тому що працював на Рим і «був головою над митарями» (див. 5:27; 18:9-14). Закхей сприйняв слова Ісуса зовсім не так, як заможний і знатний чоловік перед тим (18:18-25). Він також був багатий (19:2), однак знав, що грішний. Коли Ісус звернувся до нього, Закхей відреагував на Його слова з більшим захопленням, аніж на це очікував Ісус. Ця оповідь також засвідчує слова Ісуса, коли Він сказав, що в Бога все можливе (18:25-27), бо Закхей, хоч і був заможним, отримав «спасіння».

19:1-4.  Цей випадок є навіть дещо кумедний. Адже Закхей, який був заможним і, напевно, доволі впливовим чоловіком, «побіг … наперед, виліз на сикомор» (див. Ам. 7:14) лиш для того, «щоб подивитися на» Ісуса. Мабуть, Лука зумисно описав таку поведінку Закхея, як ілюстрацію до слів Ісуса, що люди не зможуть потрапити у царство Боже, допоки не почнуть поводитися, як діти (Лк. 18:17).

19:5-6.  Ісус усе знав про Закхея, в тому числі його ім’я. Він наказав митареві негайно злізти з дерева, бо мав намір «сьогодні … бути в … (його) домі». Закхей на таку честь навіть не сподівався, а тому «прийняв Його радо». Слово «радо» ( чаірон ) дослівно звучить як «радіючи». Лука використав це дієслово (та іменник чара ) дев’ять разів (1:14; 8:13; 10:17; 13:17; 15:5, 9, 32; 19:6, 37), коли писав про радість там, де є віра і спасіння.

19:7-10.  Як і зазвичай люди «заходилися нарікати», що Ісус «до чоловіка грішника зайшов у гостину» (див. 15:1). Та «Закхей устав» і сказав, що «половину майна свого» охоче віддасть «вбогим, а коли чимсь когось і покривдив», то поверне «вчетверо». Він хотів, щоб люди знали, що той час, який він провів з Ісусом, змінив його життя. Цікаво, що Закхей готовий був розлучитися з доброю частиною своїх багатств. Про подібне Ісус уже просив заможного і знатного чоловіка (18:22).

Слова Ісуса – «Сьогодні на цей дім зійшло спасіння» –  говорять про те, що сам акт подаяння вбогим порятував Закхея. Вони вказують, що зміна його способу життя засвідчила його правильне сприйняття Бога. Закхей, «син Авраама», отримав право увійти у царство завдяки своїй вірі, яка навіки пов’язала його з Ісусом. Ось у чому полягало завдання Ісуса – «шукати і спасти те (тих), що загинуло» (див. 15:5, 9, 24).

ж. Ісус навчає необхідності вірно виконувати свої обов’язки (19:11-27)

(Мт. 25:14-30)

Ця притча завершує частину про вчення Ісуса з огляду на зречення (Лк. 12:1-19:27). Вона також підсумовує розділ, в якому Ісус говорив про прийдешнє царство і поведінку Своїх учнів (17:11-19:27). Учні Ісуса мають бути вдячними, як зцілений прокажений (17:11-19), у молитві наполегливими (18:1-14), поведінкою нагадувати дітей (18:15-17) чи колишнього сліпця (18:35-43) і діяти, як Закхей (19:1-10), а не заможний і знатний чоловік (18:18-25).

Притча про 10 мін підсумовує уроки Ісуса учням. Він дав кожному певні обов’язки, і вони мали виконувати їх. Та притча адресувалася не лише учням, а всьому народові і показувала, що усі люди мають певні зобов’язання. Якщо народ не навернеться до Ісуса, він буде покараний.

19:11.  Ісус розповів цю притчу, бо люди, які Його супроводжували, «думали, що Царство Боже негайно має з'явитись». Оскільки вони були вже «близько Єрусалиму», Ісус хотів розвіяти неминуче за таких обставин розчарування Своїх послідовників.

19:12-14.  Не має сумніву, що «чоловік, знатного роду» у притчі – це сам Ісус. Оскільки Його послідовники гадали, що царство «негайно» настане, Ісус сказав, що знатного роду чоловік із притчі мав піти «у далеку землю прийняти собі царство та й повернутись потім». Йому доведеться їх залишити, перш ніж настане його царство. Коли вже він відходив, то «покликав … десятьох слуг своїх, (і) дав їм десять мін», кожному по одній. Вартість міни відповідала тримісячній зарплатні, тож це була чимала сума грошей. Вони мали промишляти ними, поки його не буде. Інші люди, «співгромадяни», не хотіли, щоб він «царював над» ними. Безсумнівно, ці люди символізували релігійних лідерів зокрема і ввесь народ в цілому.

19:15-26.  Коли «він, прийнявши царство, назад повернувся, звелів прикликати до себе слуг тих, що їм дав гроші, щоб довідатися», яким саме чином вони ними розпорядилися. Перші два слуги скористалися грішми так, щоб дати прибуток цареві. Один з них заробив 10 мін (вірш 16), а другий – 5 мін (вірш 18). Цар похвалив обох і дав їм за це винагороду пропорційну заробленим грошам (вірші 17, 19).

«Інший» слуга не зробив нічого з міною, яку отримав. Його слова виправдання – «ти чоловік жорстокий: береш, чого не поклав, і жнеш, чого не посіяв» – його пан використав проти нього самого (вірш 22). Якщо він і дійсно говорив правду, то, принаймні, міг дати гроші «в обіг», тобто покласти їх на рахунок в банк, тоді б цар зміг отримати їх назад «з відсотками». Суть такої поведінки цього слуги полягає в тому, що він насправді не очікував на повернення царя. Він зовсім не хвилювався з приводу того, що його цар повернеться, а тому й не турбувався про те, щоб дати цареві прибуток із ввірених йому грошей. Матей образно написав, що за такий вчинок цього слугу виженуть із царства (Мт. 25:30). Своєю поведінкою слуга показав, що дійсно належить до людей, які не бажали, щоб той знатного роду чоловік царював над ними (Лк. 19:14).

19:27.  На відміну від двох слуг, які очікували на повернення царя, «ворогів» царя убили у нього «на очах». Люди, які слухали Ісуса, зрозуміли аналогію цієї притчі. Ісус залишав їх, щоб прийняти царство. Коли Він повернеться, то заснує Своє царство. А до того часу Його послідовники мали виконувати ті обов’язки, які на них поклав Ісус. Повернувшись, Він винагородить вірних відповідно до їхньої служби Йому, а Його вороги отримають своє покарання.

VI. Проповідницька діяльність Ісуса в Єрусалимі (19:28-21:38)

Ісус мав на меті дістатися до Єрусалиму, щоб постати перед релігійними лідерами як Месія. Тепер Він прибув в Єрусалим і там проповідував. Цей розділ складається з двох частин: (1) Ісус входить в Єрусалим як Месія (19:28-44); (2) Він входить у храм і навчає там людей впродовж кількох днів (19:45-21:38). Хто чув Його, чітко розумів – Ісус стверджує, що є Месією, який приніс на землю Боже царство.

А. Ісус входить в Єрусалим як Месія (19:28-44)

(Мт. 21:1-11; Мк. 11:1-11; Йн. 12:12-19)

До цього часу Ісус не бажав, щоб про Нього відкрито говорили, що Він – Месія. Однак зараз Він допускав це і навіть до цього заохочував. Все, що Він робив впродовж цих днів, мало на меті привернути увагу до того факту, що Ісус – це Месія.

1. ІСУС ГОТУЄТЬСЯ ДО ВХОДУ У МІСТО (19:28-34)

19:28-34.  Лука зазначив, що тепер прийшов час Ісусові піднятися «вгору до Єрусалиму», і Він готував Собі дорогу для входу. Ісус ішов із Єрихону (18:35-19:10) і зараз знаходився вже недалеко від Єрусалиму, біля «Витфагії та Витанії». Там Він зупинився, щоб мати час підготуватися до входу в місто так, щоб люди відразу зрозуміли, що Він подає себе як Месія. Він «послав двох із своїх учнів» у село, щоб вони знайшли там «ослятко» і привели його до Ісуса. Таким чином Він здійснював пророцтво з Зах. 9:9-10, де йшла мова про те, що Месія приїде на осляті (див. коментарі до Мт. 21:2, де згадується ослиця і осля). І дійсно (Лк. 19:38) люди зрозуміють символізм такої появи Ісуса. Імовірно, навіть «господарі» ослятка зрозуміли все, бо дозволили учням забрати ослятко, коли вони пояснили, що то «Господь його потребує».

2. ІСУС НАБЛИЖАЄТЬСЯ ДО МІСТА (19:35-40)

19:35-40.  Коли Ісус наблизився «до спуску з (західного боку) Оливної гори» (вірш 37), люди вітали Його як свого Месію. Той факт, що вони «простеляли свою одежу по дорозі» (вірш 36) перед Ісусом, був свідченням їхньої пошани. «Вся громада Його учнів ( матхетон ), радіючи, почала сильним голосом хвалити Бога за всі чуда ( динамеон , «свідчення духовної влади»), що бачили». Ці віруючі люди цитували (вірш 38а) Пс. 118:26, хвалебну пісню Месії. Фарисеї зрозуміли, що відбувається, бо сказали Ісусу заборонити такі пісні Своїм послідовникам, щоб вони врешті перестали називати Його Месією чи Царем.

Та Ісус відповів, що звістка про те, що Він – Месія, має відкрито проголошуватися. Якщо цього не робитимуть люди, то неживі предмети («каміння») будуть прикликані на свідчення Йому. Вся історія людства тут сконцентрувалася на одній, хвилюючій події, коли Месія привселюдно постав перед народом, і Бог бажав, щоб люди Його визнали.

3. ІСУС ПРОВІЩАЄ МАЙБУТНЄ ЄРУСАЛИМУ (19:41-44)

19:41-44.  Ісус співчував Єрусалиму, але Він також передрік, що «прийдуть дні», коли він лежатиме в руїнах. Ісус зрікся Єрусалиму, бо Єрусалим зрікся Його. «Вороги … розчавлять» місто, бо його люди не зрозуміли усієї важливості того, що відбувалося в той день. Якби «цього дня» народ прийняв Його, то рушив би «до миру». Та оскільки люди не зрозуміли, що то Бог прийшов до них (вірш 44), місто буде повністю зруйноване. Римські солдати здійснили це пророцтво Ісуса, починаючи з 70 року н.е.

Б. Ісус у храмі (19:45-21:38)

Ісус очистив храм, вступив у дискусію з релігійними лідерами (20:1-21:4), а потім розповів Своїм учням про все, що відбуватиметься наприкінці часів (21:5-36).

1. ІСУС ОЧИЩАЄ ХРАМ (19:45-46)

(Мт. 21:12-13; Мк. 11:15-17)

19:45-46.  Ісус очищував храм двічі – один раз на початку Своєї проповідницької діяльності (Йн. 2:13-22), а другий – наприкінці. Матей, Марко і Лука занотували лиш другий випадок очищення храму Ісусом, про перший же не написали нічого. Оскільки Ісус виконував функцію Месії, не дивно, що Він ритуально очищав народ і на початку, і наприкінці Своєї проповідницької діяльності. І в обох випадках релігійні лідери знехтували Його вченням у храмі.

Ісус процитував Іс. 56:7 і Єр. 7:11, коли «заходився виганяти продавців» з храму. Марко додав, що Ісус вигнав також покупців і міняйлів та людей, які скорочували собі шлях, простуючи через храм у своїх справах (Мк. 11:15-16). Гроші там міняли, бо продавці тварин для пожертв приймали від покупців лише певні монети. Релігійні ж лідери отримували від цього свою вигоду і заробляли на тому, що дозволяли у храмі продавати і купувати тварин для пожертв (а, отже, «зробили (з храму) печеру розбишак»). А також вони зводили усе до простого формалізму. Паломник, який прибував в Єрусалим, міг піти до храму, купити там тварину і принести її як пожертву, не маючи до тієї тварини ніякого стосунку. Це призводило до деперсоналізації пожертв. Торгівля процвітала там, куди побожні язичники приходили молитися, і таким чином Ізраїль ганьбив себе перед усім світом.

2. ІСУС НАВЧАЄ В ХРАМІ (19:47-21:38)

Дві частини цього розділу – Ісус розмовляє у храмі (20:1-21:4) і навчає Своїх учнів (21:5-36) – мають спільний вступ (19:47-48) і спільний висновок (21:37-38). Вступ та висновок показують, що люди були вражені словами Ісуса, і їм дуже подобалося Його слухати. На противагу ж їм, первосвященики, лідери і книжники хотіли Його вбити (19:47).

а. Натовп захоплюється Ісусом (19:47-48)

19:47-48.  На радість людям Ісус «щодня навчав … у храмі». Народ «горнувся до Нього», тоді як релігійні лідери бажали «Його вбити», проте боялися людей (див. 20:19; 22:2; Діян. 5:26).

б. Ісус розмовляє у храмі (20:1-21:4)

(Мт. 21:23-23:37; Мк. 11:27-12:44)

Як і можна було передбачити, коли Ісус очистив храм, релігійні лідери знову розлютилися, і конфлікт між ними став ще більшим. Ісус порушив звичну «релігійну» атмосферу храму, що спонукало релігійних лідерів поставити під сумнів Його владу.

20:1-8 (Мт. 21:23-27; Мк. 11:27-33).  Релігійні лідери запитали, звідки в Ісуса була Його влада. «Первосвященики» – це настоятелі храму; «книжники», яких часом називали «законовчителями», – це і фарисеї, і садукеї; «старшинами» могли ж бути миряни, які виконували функції політичних лідерів. Вони задали Ісусові два запитання: «Якою владою Ти це робиш, … хто Тобі дав владу цю?» (Лк. 20:2). Перше запитання стосувалося того, яку саме владу використовував Ісус. Чи був Він пророком, священиком, а чи царем? Немає сумніву, що слова «це робиш» стосувалися очищення Ним храму. Друге запитання піднімало проблему того, хто саме Його підтримує. Чи вірив Він у те, що діє самостійно, а чи в інтересах якоїсь групи?

Ісус відповів запитанням на запитання: «Скажіть мені: Йоанове хрищення було з неба чи від людей?» Релігійні лідери не схвалювали хрещення Йоана, бо він принизив їх і змусив людей засумніватися в їхній релігійній системі (Мт. 3:7-10). Та оскільки люди шанували Йоана Христителя, релігійні лідери боялися відкрито заперечувати його владу, а тому й відмовилися відповісти на запитання Ісуса (Лк. 20:7; див. 19:48). Через це й Ісус не відповів їм, «якою владою» усе чинив. Насправді Він очистив храм тією ж владою, що і Йоан христив людей – владою Бога, що на небесах.

20:9-19 (Мт. 21:33-46; Мк. 12:1-12).  Тоді Ісус розповів притчу, яка засвідчила Його владу. Притча про виноградник не була новою для ізраїльтян. Ісая уже використовував цей образ у стосунку до єврейського народу (Іс. 5:1-7), тож символізм цієї притчі розуміли усі. Власник винограднику послав трьох слуг «до виноградарів …, щоб ті дали йому частку з плодів» (Лк. 20:10-12). Та виноградарі, «побивши», відіслали кожного з них «ні з чим». Зрештою він послав до них свого «сина», якого вони вбили, щоб «спадщина … (їм) дісталась» (вірші 13-15). І тут Ісус поставив Своїм слухачам риторичне запитання: «Що, отже, зробить їм власник виноградника?» І відразу Сам відповів на нього: «Прийде і вигубить тих виноградарів, а виноградник дасть іншим» (вірш 16).

Ці слова Ісуса об’єднали усі Його вчення про те, що язичники і вигнанці матимуть місце у царстві, тоді як багато ізраїльтян не отримають дозволу туди ввійти. Натовп відповів на це сильним запереченням: «Нехай це не станеться! ( ме геноіто ; Павло кілька разів використав цю фразу у Рим.)» Вони зрозуміли, що має на увазі Ісус – усі євреї потраплять у непевне становище через релігійних лідерів, які зреклися Ісуса. Лука підкреслив усю значущість даної ситуації, коли написав, що «Ісус же глянув на них пильно» і процитував Пс. 118:22 – вірш, у якому йде мова про те, що на вигляд незначна річ («камінь, що його відкинули будівничі») насправді є найважливішою («той (камінь) став наріжним»).

Головна думка цієї притчі Ісуса полягала в тому, що хоча Він і був найважливішим для єврейського народу, вони Його зреклися, та зрештою Він таки постане над усіма ними. І саме від теперішнього ставлення до Нього залежатиме їхнє покарання в ті дні (Лк. 20:18). Суворість слів Ісуса справила на релігійних лідерів саме той ефект, на який Ісус і сподівався. «Первосвященики та книжники шукали зараз же накласти на нього руки, … бо зрозуміли, що проти них сказав цю притчу». Та вони таки «боялися народу», а тому не могли відразу зробити задумане (див. 19:47-48; 22:2).

20:20-26.  Оскільки релігійні лідери боялися людей (вірш 19) і не могли відкрито Ісуса засудити, то «назираючи за ним, вони послали підглядачів, що з себе праведних удавали, щоб його піймати на слові», яке не сподобається людям, бо тоді у них з’явилася б можливість здійснити свій план убивства на законних підставах. «І ті спитали» Ісуса: «Чи вільно нам давати кесареві податок, чи ні?» Однак це запитання стосувалося не лише грошей, а й політики та релігії в цілому. Якщо Ісус відповість ствердно або заперечно, Він в будь-якому разі втратить підтримку певних груп людей. Якщо Він відповість, що «давати кесареві (чужоземному правителеві, Тиберію Цезарю, 14-37 роки н.е.) податок» треба, тоді зелоти (які виступали проти правління Риму і бажали автономії для євреїв) образяться на Його слова. Якщо ж Він відповість, що давати податок не треба (на що, мабуть, релігійні лідери і сподівалися, зважаючи на Його вчення про царство), тоді це не сподобається римлянам, і релігійні лідери зможуть «видати (Його) начальству і владі намісника».

Ісус, вказуючи на «образ і напис» на монеті, що відповідала одному динарію (див. 7:41; 10:35), відповів ствердно: «Віддайте … що кесареве – кесареві». Однак Він також скористався цим випадком, щоб зазначити, що людина має давати Богу те, що містить Його образ, тобто себе («а що Боже – Богові»).

Дивовижна відповідь Ісуса змусила «підглядачів» замовкнути (20:26). Цікаво, що релігійні лідери використали цей випадок проти Ісуса, коли Він постав на суді. Там вони цілковито перекрутили Його слова і висунули Йому звинувачення у тому, що Він закликав людей не сплачувати податок цезарю (23:2).

20:27-40.  Садукеї заперечували усі надприродні явища, в тому числі «воскресіння» (вірш 27; див. Діян.23:8). А тому їхнє запитання стосовно воскресіння мало на меті не розкрити нові знання, а знайти повід виставити Ісуса перед людьми великим вигадником. Вони розповіли про жінку, яка за своє життя була дружиною сімох братів, які один за одним помирали, і за законом левірату (Втор.25:5-10) брали вдову свого попереднього бездітного брата за дружину, щоб відродити «потомство братові своєму». Потім садукеї запитали: «Жінка та … при воскресінні, кому буде за жінку?»

Ісус відповів, що, по-перше, «достойні осягнути того віку й воскресіння з мертвих, не женяться і не виходять заміж» (Лк. 20:34-36). Така відповідь Ісуса дала зрозуміти, що (а) теперішній вік дуже відрізняється від прийдешнього; (б) коли люди воскреснуть, вони будуть «до ангелів подібні, (бо) вони – сини Божі, бувши синами воскресіння». Ісус тут не казав, що люди, які воскреснуть, стануть ангелами. Він мав на увазі, що вони, як і ангели, будуть безсмертними. Тож не буде вже тоді потреби відтворювати собі подібних, оскільки ніхто не вмиратиме, а тому й шлюбні зв’язки уже не знадобляться.

По-друге, як зазначив Ісус, воскресіння є незаперечною істиною (вірші 37-38). Він згадав про випадок, коли Бог сказав Мойсею, що Він – Бог патріархів (Вих. 3:6). Ісус говорив про Мойсея, тому що садукеї помилялися, навчаючи, що вчення Мойсея не вказують на існування воскресіння. Твердження, що Господь є Богом патріархів, мало показати садукеям, що патріархи були все ще живі («Бог же не є Бог мертвих, але живих»), хоча і промовив Він його за кілька століть по смерті останнього патріарха. Бог зберіг їм життя з огляду на майбутнє воскресіння.

Книжники і садукеї не ладнали між собою через суперечності у віруваннях. «Деякі з книжників» навіть похвалили Ісуса за те, що Він спростував вчення садукеїв (Лк. 20:39). І в результаті ніхто більше не насмілювався «ні про що Його питати».

20:41-44.  Потім Ісус сам звернувся до Своїх слухачів із запитанням, яке стосувалося істинної сутності Месії: «Як же це кажуть, що Христос син Давида?» Продовжуючи Свою думку, Ісус процитував Пс. 110:1, де Давид назвав Месію своїм «Господом» і сказав, що Він мав право сидіти «праворуч» від Яхве, на дуже почесному місці. Два висновки можна зробити зі слів Ісуса. По-перше, Син Давида – це також і Господь Давида (Лк. 20:44) завдяки воскресінню. (У Діян. 2:34-35 Петро використав той самий вірш з Пс. 110, щоб довести, що сам факт воскресіння поставив Ісуса понад усіма). По-друге, Давид, напевно, зрозумів, що Син, який мав стати Месією, матиме божественне походження, а тому він і назвав його своїм «Господом».

20:45-47.  Ці слова Ісуса мали на меті дати урок не лише Його учням, але й усьому народові (вірш 45). Ісус вказав на відмінність між тим, чому навчали книжники, і тим, що вони на ділі чинили. Їхнє життя було сповнене пожадливості і пихи. Вони любили: (а) хизуватися («ходять залюбки в довгих шатах»), (б) привертати до себе увагу («люблять вітання на майданах»), (в) займати почесні місця («перші сидження в синагогах та … на бенкетах»), і (г) більше грошей, і брали їх у незаможних (наприклад, у вдів). Їхні пишномовні, довгі молитви були лицемірними. А тому, як зазначив Ісус, ці книжники «приймуть строгіше осудження». Хто знає більше, той «більший суд» прийме (Як. 3:1).

21:1-4.  Продовжуючи тему нещирості книжників і їхнього справжнього ставлення до вдів, Ісус вказав на «вдову убогу», яка «поклала (у скарбничку) ввесь свій прожиток» («дві лепти », вартість кожної складала близько 5 копійок; див. 12:59; Мк. 12:42). Частка, яку вона віддала зі своїх скромних статків, була більшою за частку зі статків усіх інших людей. Тому, на думку Ісуса, дар цієї жінки, хоча й малий, та все ж більший за дар інших, бо вона «ж з убозства свого поклала ввесь свій прожиток, який мала».

в. Ісус навчає у храмі про кінець усіх часів (21:5-36)

(Мт. 24:1-44; Мк. 13:1-31)

У цій частині, яка є подібною до Промови на горі Оливній (Мт. 24-25), Ісус розповів Своїм послідовникам про те, що відбуватиметься перед самим Його поверненням і заснуванням Божого царства на землі. Метою Його вчень було показати, що кожен має завжди бути готовим до Його царства (Лк. 21:34-36). Тож у цій частині не йде мова про взяття на небо живим. Як і всі пророцтва Святого Письма, ці слова Ісуса стосувалися поточної поведінки людей, які вже зараз мають старатися в усьому бути праведними з огляду на події майбутнього.

21:5-7.  «Деякі» учні були вражені виглядом храму і «говорили» про його надзвичайну красу. Коли Ісус, прокоментувавши їхнє захоплення храмом, сказав, що «надійдуть дні, коли … (тут) не лишиться камінь на камені», Його учні відразу задалися запитанням, яке, як зазначив Лука, стосувалося саме руйнування храму (вірш 7). Матей занотував ще й інше їхнє запитання про знаки кінця світу (Мт. 24:3). Тут же учні бажали знати, «який буде знак» того, що храм ось-ось впаде.

21:8-19.  Ісус розповів Своїм учням про події, які розпочнуться ще до руйнування храму Титом та римськими військами у 70 році н.е., та про події, що відбудуться згодом.

По-перше, як сказав Ісус, з’являться лже-месії (вірш 8). Він розповів про це Своїм учням, щоб їх ці несправжні месії «не звели».

По-друге, усюди «війни» будуть (вірші 9-10). Та коли це трапиться, учням не слід цього боятися, бо це ще не «кінець».

По-третє, жахливі «землетруси» стрясатимуть землю і спричинятимуть «пошесті ( лімоі ) й голод ( лоімоі )» (вірш 11). Та ці події трапляться не перед падінням Єрусалиму. Ці «появи жахливі, … (і) великі знаки» стосуються Періоду Великих Страждань, який передуватиме поверненню на землю Господа.

По-четверте, віруючі зазнають жорстоких переслідувань. І дійсно провладні сили переслідували Його учнів (див. Діян. 2-4). Зважаючи на передбачення Ісуса у Лк.21:9-11, можна стверджувати, що Його слова у віршах 12-17 стосуються не лише перешкод, з якими зіткнуться Його учні перед падінням Єрусалиму, але також і того, через що доведеться пройти віруючим у часи Великих Страждань (див. вірші 24-36). І до руйнування єрусалимського храму, і в Період Великих Страждань віруючі люди зазнають ув’язнення (вірші 12-15), зради (вірш 16), ненависті (вірш 17). Переслідування перших учнів Ісуса будуть лише прикладом того, як переслідуватимуть Його майбутніх учнів наприкінці часів.

Два наступних твердження Ісуса («Але волосина з голови у вас не пропаде!» і «Вашим стражданням ви спасете душі свої.»; вірші 18-19) багатьох спантеличили. Хтось вважає, що ці фрази стосуються духовних реалій життя віруючої людини. Бо зрештою, навіть коли вона помре, Бог захищатиме її у вічності. Однак, видається, що Ісус тут говорив про порятунок, який дасть можливість людині увійти в Боже царство живою (див. Мт. 24:9-13). Фрази «вашим стражданням» і «спасете свої душі» вказують на те, що віруючі люди, які  з готовністю демонструватимуть свою приналежність до віруючої спільноти на противагу тим, хто зречеться віри в часи переслідувань (Мт. 24:10), отримають спасіння, бо Бог Своєю всевишньою владою їм його дарує (Мт. 24:22).

21:20-24. Потім Ісус повернувся до запитання учнів про те, коли саме буде зруйновано храм. У цих п’яти віршах Він зазначив, що зруйнують Єрусалим язичники, і відбудеться це, коли місто буде оточене «військами». Язичники пануватимуть над євреями, «поки не закінчиться час поган» (вірш 24). Насправді язичники почали панувати над євреями, ще коли вавилоняни захопили місто і взяли цей народ у полон у 586 році до н.е.. Єрусалим знову потрапить під владу язичників у Період Великих Страждань (Зах. 14:1-2) перед самим поверненням Месії, який і відродить Єрусалим. Саме про це говорив Ісус далі (Лк. 21:25-28).

21:25-28.  Тут Ісус зазначив, що космічні «знаки» передуватимуть приходу «Сина Чоловічого» і змусять людей тремтіти «від страху». «І будуть знаки на сонці, місяці й на зорях, а на землі … стривоження шумом моря та його хвилями». Й усе це вказуватиме на повний хаос на землі, цілковиту відсутність порядку. Потім Ісус розповів про прихід Сина Чоловічого. Він використав образ, знайомий людям із Дан. 7:13-14, де «на небесних хмарах ішов ніби Син Чоловічий», і Бог Отець дав «Йому владу, славу й царство». Ісус мав на увазі, що Син Чоловічий прийде, щоб отримати Своє царство – те саме царство, яке Він проголошував від самого початку Своєї проповідницької діяльності. Коли усе «це почне збуватись», Його учні піднімуть свої «голови вгору» на знак великої радості, бо їхнє «визволення (тобто порятунок у царстві Царя, що повернувся) близьке».

21:29-33.  За допомогою притчі про смоківницю Ісус навчав людей про те, що, уважно спостерігаючи за знаками, найближчі події можна передбачити. Коли вони дивляться на те, як у квітні розкриваються листочки смоківниці, то знають, що «вже близько літо». Подібним чином, коли настане Період Великих Страждань, люди зрозуміють, «що Царство Боже близько».

Речення «Рід ( генеа ) цей не пройде, аж поки все не станеться» викликає немало суперечок. Дехто вважає, що тут Ісус говорив Своїм учням про те, що їх власний рід, їхнє покоління побачить руйнування храму. Це тлумачення базується, головним чином, на віршах 5-7, де мова йде про руйнування храму. Однак, зважаючи на вірш 31 (де Ісус говорить про прихід Божого царства) і Мт. 24:34, видається за краще розуміти ці слова Ісуса у стосунку до людей, які житимуть у часи тих космічних подій, які передуватимуть Його Другому Пришестю. Той рід і побачить прихід Божого царства на землю, чого так палко бажало кожне покоління євреїв в усі часи існування цього народу.

21:34-36.  Ісус попередив, що Його учні мають бути готові до приходу Його царства у будь-який час. І хоча завдяки відповідним знакам віруючі люди зможуть зрозуміти, що царство Боже вже наблизилося, може таке трапитися, що «серця» їхні будуть настільки сильно обтяжені «життєвими клопотами», що деякі з них не будуть готові, коли прийде царство Ісуса – «зненацька» (вірш 34) і на всій «землі», – а тому вони й не зможуть туди увійти. Саме на це звертав увагу Ісус, коли казав: «Зважайте на самих себе» (вірш 34) і «Будьте чуйні» (вірш 36).

г. Реакція людей (21:37-38)

21:37-38.  Люди реагували на вчення Ісуса із захопленням та подивом. Він проводив Свої ночі на Оливній горі, та кожного ранку повертався у єрусалимський храм, щоб навчати. Людей так цікавило усе, про що Ісус розповідав, що вони вже «зранку» приходили у храм, щоб мати можливість «послухати Його». Імовірно, тепер вони розуміли Його слова про прийдешнє царство значно краще, аніж колись.

VII. Смерть, Поховання і Воскресіння Ісуса (част. 22-24)

А. Смерть і поховання Ісуса (част. 22-23)

Головною темою цієї частини є те, що релігійні лідери, які діяли від імені усього єврейського народу та й усього світу, зреклися Месії. Лука тут також навів багато фактів, які засвідчували невинність Ісуса (автори інших Євангелій про це не згадували): (а) Лука занотував, що Пилат тричі проголосив Ісуса невинним (23:4, 14, 22); (б) до слів Пилата Лука додав свідчення Ірода (23:15); (в) Лука протиставив Ісусу Варавву, якого вкинули у в’язницю за заколот і вбивство (23:25); (г) Ісуса назвав невинним злочинець, який зізнався у своєму гріху і визнав справедливість свого покарання (23:39-43); (ґ) Сотник визнав Ісуса праведним (23:47); (д) Багато людей било себе в груди, що засвідчувало їхню переконаність у невинності Ісуса (23:48).

1. ЮДА ДОМОВЛЯЄТЬСЯ З РЕЛІГІЙНИМИ ЛІДЕРАМИ ПРО ЗРАДУ ІСУСА (22:1-6)

(Мт. 26:1-5, 14-16; Мк. 14:1-2, 10-11; Йн. 11:45-53)

22:1-6.  Лука зазначив, що Христос помер на Пасху, на щорічне святкування надзвичайної події, коли Бог пожалів ізраїльтян і покарав єгиптян (Вих. 12:1-28). З приводу такого свята євреї завжди різали ягнят. Про те, яким чином «свято опрісноків» пов’язане з Пасхою, див. коментарі до Лк. 22:7 та Йн. 19:14. Релігійні лідери «боялися … народу» (див. Лк. 19:47-48; 20:19), та все ще «шукали, як би Його (Ісуса) вбити». Юда першим запропонував ворогам Ісуса зрадити Його. «Ввійшов же сатана в Юду» (див. Йн. 13:27), і він забажав «видати» Ісуса за «гроші». Та сатана, взявши участь у зраді Ісуса, а, отже, і Його смерті, насправді нашкодив лише самому собі, адже саме смерть Ісуса допомогла Йому перемогти і сатану, і саму смерть (Кол. 2:15; Євр. 2:14).

2. ІСУС ГОТУЄТЬСЯ ДО СМЕРТІ (22:7-46)

Оповідь Луки про приготування Ісуса до смерті містить дві частини: Ісус востаннє навчає Своїх найближчих учнів на Тайній вечері (вірші 7-38), Ісус проводить Свої останні години у молитві на самоті в саду (вірші 39-46).

а. Ісус на Тайній вечері (22:7-38)

(Мт. 26:17-35; Мк. 14:12-31; Йн. 13:1-38)

У синоптичних Євангеліях говориться, що Тайна Вечеря, яку спожив Ісус разом зі Своїми апостолами, відбулася саме на свято Пасхи, тобто була пасхальною. Та в Євангелії від Йоана вказано, що Ісус помер на хресті тоді, коли різали ягнят, ще лиш готуючись до споживання національних пасхальних страв (Йн. 19:14). Однак цю розбіжність можна пояснити тим, що свято опрісноків відзначали впродовж семи днів відразу після одноденного свята Пасхи. І часом Пасхою називали всі вісім днів святкувань (Лк. 2:41; 22:1; Діян. 12:3-4), або ж Пасхальним тижнем – ті сім днів, що йшли після дня Пасхи (Йн. 19:14). Проте можливе й інше пояснення. Оскільки євреї першого століття відзначали свято Пасхи згідно двох календарів, Ісус та Його апостоли і дійсно могли спожити пасхальну вечерю перед Його розп’яттям, тоді як більшість євреїв, в тому числі фарисеї, могли притримуватися іншого календаря, згідно якого пасхальних ягнят різали саме в день смерті Ісуса.

(1) Учні готують пасхальні страви. 22:7-13.  Навіть впродовж цих останніх приготувань до Своєї смерті Ісус здійснював чуда. Усе, про що Він говорив Петру та Йоану, відсилаючи їх приготувати «пасху», і дійсно відбулося. Учням Ісуса не довелося докладати великих зусиль, щоб віднайти чоловіка, «що буде нести глечик води», бо зазвичай так носили воду лише жінки. Потім два учні, як і наказав їм Ісус, сказали «господареві дому», що то Учитель хоче «спожити пасху» зі Своїми апостолами у його світлиці. Господар дому, очевидно, вірив у Ісуса, бо і дійсно дозволив апостолам «приготувати пасху» у своєму домі.

(2) Ісус навчає під час вечері (22:14-38). 22:14-20.  Ісус навчав Своїх апостолів, що Його смерть символізуватиме початок Нового Завіту. А тому Він і дав їм хліб та вино, чим засвідчив, що тіло і кров Ісуса були необхідні для скріплення Нового Завіту.

На цій останній вечері Ісус востаннє навчав про царство. В усій Євангелії від Луки святкування та бенкети мали символічне значення. «І як прийшла година, сів Він до столу й апостоли (див. 6:13; 9:10; 17:5; 24:10) з Ним».

Ісус радів, що поруч з Ним люди, які вірили у Його звістку про царство, що вони йшли за Ним, бо знали – Він і дійсно Месія, що вони усе покинули, щоб слідувати за Ним, коли Він закликав їх до такої повної самовідданості. Ісус сказав їм, що то була остання Пасха, яку Він споживав із ними, що Він «більш» не буде її «їсти, аж поки вона (все те, що вона символізує) не звершиться в Божім Царстві» (22:16; див. вірш 18). Багато подій Старого Завіту, в тому числі Пасха, вказували на проповідницьку діяльність Ісуса і на царство, яке Він мав заснувати. Коли Його царство настане, Пасха «звершиться», бо Бог приведе Своїх людей до безпечного місця їх відпочинку.

Хліб та вино завжди були на столі, а не лише на Пасху, бо такими були тогочасні звичаї. Вони символізували тіло Ісуса, яке було принесене в жертву за увесь народ, і Його кров. Так, Він і дійсно був тим жертовним Ягням, який мав взяти на Себе усі гріхи Ізраїлю та й усього світу (Йн. 1:29). Новий Завіт (про який неодноразово йшла мова у СЗ й особливо у Єр. 31:31-34), який був передумовою Віку Божого Царства, був скріплений жертвою Ісуса (Лк. 22:20). Він передбачав духовне відродження ізраїльського народу та сходження Святого Духа на людей. Саме це й відчувають на собі віруючі люди Церковної Доби (1 Кор. 11:25-26; 2 Кор.3:6; Євр. 8:6-7).

22:21-23.  Тут Ісус розповів, що серед апостолів був зрадник, і він споживав пасхальну вечерю разом з ними. Відповідальність Юди та всевишній план Бога, згідно якого Ісус мав померти, розглядаються як одне ціле (вірш 22). Ісус мав померти, бо Його смерть була основою порятунку всього людства і єдиним способом уникнути покарання за їх гріх. Та зрадник ніс відповідальність за свої вчинки. Очевидно, що апостоли цілковито довіряли Юді, бо навіть не здогадувалися, «хто б то з них міг бути, що намірявся те зробити» (вірш 23).

22:24-30.  Суперечка апостолів з приводу того, «хто з них має вважатися за більшого», видається тут дещо дивною, зважаючи на те, що Ісус їм щойно розповів про зрадника між ними. Та Ісус сказав їм, що такі міркування личили лише невіруючим людям. Послідовникам Ісуса не слід про це турбуватися. Замість того, щоб бажати бути найбільшим, Його послідовнику слід прагнути бути тим, «що служить». Бо сам Ісус був «між» ними, «як той, що служить ( діаконон , «скромно служить», вірш 27). Учні Його мають хотіти наслідувати Його. Бо зрештою вони отримають почесні місця у царстві за те, що були з Ісусом у Його «спокусах». Вони їстимуть із Ним за одним «столом» і сидітимуть «на престолах, судячи дванадцять племен Ізраїля» (див. Мт. 19:28).

22:31-34.  Ісус розповів, що Петро тричі Його зречеться ще тієї ж ночі, перш ніж «заспіває … півень». Однак Він запевнив Петра, що, незважаючи на бажання сатани «просіяти … (учнів Ісуса), як пшеницю (тобто наслати на них великі випробування)», віра Петра не ослабне. Він знову навернеться і буде вести учнів шляхом Ісуса («утверджуй своїх братів»). Петро заперечив, гадаючи, що був достатньо сильним, і навіть сказав, що «готовий піти й у тюрму, й на смерть» заради Ісуса.

22:35-38. Тут Ісус вказав Своїм учням на те, що їм ніколи нічого не «бракувало», коли вони були з Ним і коли Він «посилав» їх проповідувати серед людей (див. 9:3). Однак тепер, коли Його вже мали від них забрати, їм слід було підготуватися до своєї самостійної проповідницької діяльності, в тому числі подбати по «калитку (гаманець) … торбу … й … меч» для самозахисту. Бо Ісус вже дуже скоро мав померти, і Його буде «зараховано до злочинців» (цитата з Іс. 53:12).

Коли апостоли відповіли, що мають «два мечі», Ісус відповів: «Досить!». Існує щонайменше чотири тлумачення цієї відповіді Ісуса: (1) Дехто вважає, що такі слова свідчать про докір, який Ісус висловив апостолам. Якщо б це дійсно було так, то Ісус сказав би: «Досить таких розмов!» (Leon Morris, The Gospel according to St. Luke: An Introduction and Commentary , p. 310) (2) Інші гадають, що така відповідь Ісуса вказує на те, що навіть двох мечів «досить», щоб показати безглуздість спроб людей зупинити сплановану Богом смерть Христа. Мечі не зупинять Божого наміру і плану. (3) Ісус міг просто мати на увазі, що дванадцятьом апостолам двох мечів вистачить. (4) Ще інші розглядають це речення у стосунку до цитати від Ісаї і пояснюють, що Ісус тут говорив про те, що саме через наявність двох мечів їх зарахують до злочинців. Це четверте тлумачення видається найбільш вірогідним.

б. Ісус на Оливній горі (22:39-46)

(Мт. 26:36-46; Мк. 14:32-42)

Оповідь про те, як Ісус молиться у Гетсиманському саду, присутня в усіх синоптичних Євангеліях, окрім Євангелії від Йоана. Однак Йоан занотував, що Ісус пішов «на той бік Кедрон-потоку, де був сад», бо Ісус «та учні Його часто там збиралися», і Юда «знав також те місце» (Йн. 18:1-2). Той факт, що в останні години Свого життя Ісус піддавався спокусам у саду (Лк. 22:46), може мати дуже глибоке значення. Адже саме в саду через спокусу згрішила перша людина (Бут. 3). Та людина звільниться від гріха, бо не піддасться на подальші у саду спокуси. Ісус, «останній Адам» (1 Кор. 15:45), не потрапив у пастку спокуси і виконав волю Бога, чого перший Адам зробити не зміг.

22:39-44.  Лука написав, що все це відбувалося на Оливні Горі, а Матей і Марко зазначили, що то був Гетсиманський сад, назва якого дослівно перекладається як «прес для олії». В цьому саду було багато оливкових дерев, і знаходився він на Оливній горі (Йн. 18:1, 3).

У Своїй молитві Ісус палко просив Бога Отця відвернути від Нього прийдешні випробування, та Він додавав: «Тільки хай не Моя, а Твоя буде воля!». Через те, що учні Його спали, Ісус був сам, коли молився й коли боровся зі спокусою відмовитися від виконання Божого плану, згідно якого Син мав померти і взяти на себе гріхи усього світу. Слова, які Він промовляв в Своїй молитві, показали, що Його турбували не так власні бажання, як бажання Його Отця (Лк. 22:42). Лише Лука занотував, що «ангел з неба … підкріплював Його» в саду (вірш 43). «Повний скорботи та тривоги, … (Ісус) молився, а піт Його став, мов каплі крови, що падали на землю». Тут Лука, мабуть, мав на меті пригадати слова Бога, які Він адресував Адаму, коли казав, що в поті лиця свого він їстиме свій хліб (Бут. 3:19).  

22:45-46.  Ісус «підійшов до учнів і застав їх сплячими від смутку». Його учні були дуже пригнічені, коли Ісус розповів їм про те, що помре. І на них чатувала не лише фізична небезпека, а й духовна, як та спокуса, з якою боровся у саду Ісус. Він двічі казав їм молитися, що «не ввійти в спокусу» (вірші 40, 46).

3. ІСУСА ЗРАДЖУЮТЬ (22:47-53)

(Мт. 26:47-56; Мк. 14:43-50; Йн. 18:3-11)

22:47-53.  Лука описав три важливі деталі зради та арешту Ісуса. По-перше, Ісус знав, що Юда зрадить Його (вірш 47-48). Багато людей, серед яких були й релігійні лідери (вірш 52), і солдати (Йн. 18:12), прийшло у сад «на чолі» з Юдою, який уже заздалегідь з ними домовився про знак, який вкаже на Ісуса – Він мав поцілувати Того, Кого їм слід було арештувати. Своїми словами Ісус показав, що все вже знав про зраду і про знак Юди.

По-друге, Ісус був милосердний до людей навіть тоді, коли вони Його заарештовували (Лк. 22:49-51). Після того, як Петро відтяв вухо слуги первосвященика (на ім’я Малхом, Йн. 18:10) одним з тих мечів, що були в апостолів (Лк. 22:38), Ісус «зцілив його».

По-третє, Ісус відзначив лицемірність релігійних лідерів (вірші 52-53). Він запитав їх, чому ж вони не заарештували Його впродовж дня тоді, коли Він навчав «в храмі». Відповідь була очевидна, адже вони боялися людей й тому шукали способу заарештувати Його так, щоб народ цього не бачив (19:48; 20:19; 22:2). Тож Ісус і сказав: «Це ваша година, і влада темряви» (вірш 53). Вони не лише прийшли до Нього серед ночі, а діяли, як сили темряви, що бажали вбити Месію. Події у саду, напевно, відбулися ще до пів третьої години ночі, бо шість судових процесів над Ісусом завершилися до світанку, і вже о 9 годині ранку Ісус був на хресті. Арешт, який відбувся у саду, був незаконним, адже проводився уночі і здійснювався за допомогою найманого обвинувача.

4. СУДОВІ ПРОЦЕСИ НАД ІСУСОМ (22:54-23:25)

Всього над Ісусом було шість судових процесів: три перед єврейськими лідерами, і три перед римськими (див. перелік цих судових процесів у Мт. 26:57-58). Лука занотував лише два з трьох єврейських судових процесів.

а. У будинку первосвященика (22:54-65)

(Мт. 26:57-75; Мк. 14:53-54, 65-72; Йн. 18:12-18, 25-27)

22:54.  Ісуса «привели в дім первосвященика» Каяфи (Мт. 26:57; Йн. 18:13; див. коментарі до Лк. 3:2 і див. графік роду Анни у Діян. 4:5-6). Та спершу Ісуса повели до впливового тестя Каяфи Анни (Йн. 18:13). Петро, який залишався вірним своєму слову аж до цього моменту (Лк. 22:33), «ішов слідом за» Господом, навіть якщо це могло загрожувати йому смертю.

22:55-62.  Однак всього впродовж кількох наступних годин Петро тричі зрікся Свого Вчителя, як і передбачив Ісус (вірш 34). Його слова зречення щоразу ставали все більш палкими (вірші 57-58, 60). Та коли «заспівав півень … Господь, обернувшись, глянув на Петра». Усі ті події, разом з пильним поглядом Ісуса, пригадали Петрові слова Ісуса, промовлені дещо раніше, ввечері. І Петро зрозумів, що накоїв. Його гіркий плач показав, як сильно він шкодував про те, що зрікся Ісуса.

22:63-65.  Перебуваючи ще в будинку первосвященика, над Ісусом почалися знущатися «люди, що держали Його». Вони глузували з Нього і били. Закривши Йому очі, вони, насміхаючись, казали Йому: «Пророкуй, хто той, що вдарив тебе?». Очевидно, вони знали, що саме Він людям прорікав, та не розуміли істинної суті пророцтва.

б. На раді старших народу (22:66-71)

(Мт. 26:59-66; Мк. 14:55-64; Йн. 18:19-24)

22:66-67а.  «Рада старших народу» (відома також як Синедріон) була єврейським народним законним судовим органом. Ця рада була їхнім найвищим апеляційним судом. Якщо ця рада визнає Ісуса винним, то їхнє рішення буде остаточним і засвідчить, що ввесь народ визнав Його винним. Вони зібралися, коли «настав день», оскільки не мали законного права збиратися вночі. Рада хотіла знати, чи Ісус дійсно був Христом, тобто чи Ісус дійсно вважав Себе Месією. На той момент їх не цікавили інші обвинувачення. Оскільки рада знала, що Ісус подавав Себе як Месію, цим запитанням вони неначе давали Йому можливість заперечити даний факт або ж таким чином намагалися принизити Ісуса перед Його послідовниками.

22:67б-70.  Ісус підтвердив той факт, що є Месією, який після Своєї смерті, воскресіння і Вознесіння «сидітиме по правиці Божої Сили», на дуже почесному місці (див. Пс. 110:1; Діян. 2:33; 5:31; Еф. 1:20; Кол. 3:1; Євр. 1:3; 8:1; 10:12; 12:2; 1 Пт. 3:22). А також Він чітко дав зрозуміти раді, що є Сином Божим.

22:71.  Рада вирішила, що вже отримала достатньо необхідних свідчень. На їх думку Ісус був повинен у богохульстві. Тож вони були готові передати Його римській владі. Рада могла визнати людину винною, та в ті часи вони не мали права засудити когось на смерть. Лише Рим міг це зробити. Не зважаючи на те, що Ісус здійснював усі чуда як Месія, лідери народу не захотіли повірити у Нього та від імені всього народу зреклися Христа.

в. Перед Пилатом (23:1-7)

(Мт. 27:1-2; 11-14; Мк. 15:1-5; Йн. 18:28-38)

23:1-7.  Рада вирішила передати Ісуса Римській владі. Прибувши до Пилата, правителя Юдеї (3:1; див. 13:1), вони висунули проти Ісуса неправдиві обвинувачення. Вони сказали, що Він «підбурює народ», щоб ті не сплачували «кесареві податок», хоча Ісус говорив якраз протилежне (20:25). І обвинувачення у богохульстві – «Він … каже, що Він – Христос-Цар» – вони подали так, наче Він був заколотником (23:2). Та Пилат прямо заявив, що Ісус невинен (вірш 4). Однак, зважаючи на те, що єврейські лідери й далі наполягали на винуватості Ісуса, Пилат «відіслав Його до Ірода (що був «четверовласником Галилеї» [3:1]) , який тими днями перебував також у Єрусалимі».

г. Перед Іродом (23:8-12)

23:8-12.  Ісус сказав Пилату, Ким є (вірш 3), та Він неодноразово відмовлявся відповідати на запитання Ірода, який просто хотів «побачити від Нього якесь чудо». Ірод показав Своє справжнє ставлення до Ісуса, коли «з вояками своїми, зневаживши Його й насміявшись з Нього, надів на Нього білу одіж» як на несправжнього царя. Потім Ірод відіслав Ісуса «назад до Пилата», не прийнявши по даній справі ніякого рішення.

ґ. Перед Пилатом, очікуючи на вирок (23:13-25)

(Мт. 27:15-26; Мк. 15:6-15; Йн. 18:39-19:16)

23:13-17.  Пилат сказав людям, що він нічого іншого не може зробити, окрім як покарати Ісуса та відпустити Його, бо «не знайшов на Цьому чоловікові (ніякої) провини». Ісус «не допустився нічого, гідного смерти». (Вірш 17, якого немає у багатьох рукописах, відсутній і в НМВ.)

23:18-25.  Не зважаючи на те, що римська влада в особі Пилата визнала, що Ісус не вчинив нічого такого, за що можна було б засудити на смерть, євреї кричали, щоб Пилат відпустив їм відомого усім заколотника Варавву замість Ісуса. Дивовижно, але люди хотіли, щоб заколотник і вбився був серед них, а не Месія; знаний усюди грішник, а не Той, Хто міг відпустити їм усі гріхи. Пилат же хотів відпустити Ісуса, стверджуючи, що Він невинен уже «втретє», але зрештою «крик … (людей) переміг», і Він видав Ісуса «їм напризволяще».

5. ІСУСА РОЗПИНАЮТЬ НА ХРЕСТІ (23:26-49)

(Мт. 27:32-56; Мк. 15:21-41; Йн. 19:17-30)

У Римській імперії розпинання на хресті було доволі поширеним методом виконання смертного вироку. Цей метод був, мабуть, найжорстокішим і найболючішим з усіх, відомих римлянам. Розп’яттям на хресті карали найбільших злочинців. Однак за законом мешканця Риму не могли розіп’яти. І хоча смерть від розп’яття була зазвичай довгою і повільною, Ісус помер за незвично короткий період часу, адже Він з власної волі «віддав духа» (вірш 46).

23:26-31.  Чоловік на ім’я Симон з північно-африканського міста Киринея був змушений нести «хрест» Ісуса якусь частину шляху до місця розп’яття. По дорозі туди Ісус попередив людей про майбутні гоніння. Оскільки Ісус прямував до хреста, прихід Його царства відстрочувався, і народу доведеться пережити часи Великих Страждань (див. Ос. 10:8; Одкр. 6:15-17). Люди зреклися послання Ісуса, коли Він був у фізичному тілі серед них. Наскільки ж більше людей зречеться цього послання у наступні роки! (Лк. 23:31).

23:32-43.  Лука не зазначив, як це зробили Матей та Йоан, яким саме чином події смерті Ісуса здійснили пророцтва зі Старого Завіту Святого Письма. Бо він мав на меті показати, що Ісус був істинно Месією, який прощає навіть при смерті Своїй. Ісус звернувся до Свого Отця з проханням простити людей, які Його вбивали (вірш 34), і Він простив одного з тих злочинців, якого розіп’яли поруч з Ним (вірш 43). Навіть перед самою Своєю смертю Ісус мав владу навертати людей до Бога. Та все ж були й ті, серця яких залишалися закриті. «Князі … насміхалися (вірш 35), … вояки … глузували (вірш 36-37) … і … один із повішених злочинців зневажав Його (вірш 39)».

23:44-49.  Лука занотував чотири важливих моменти, які супроводжували смерть Ісуса. По-перше, дві символічні події трапилися, коли Ісус був на хресті. «Темрява по всій землі настала» на три години, від «шостої години (від полудня), і аж до дев'ятої години (до 3 години дня)». Ісус уже казав тим, хто Його арештував: «Це ваша година, і влада темряви» (22:53). Темрява панувала, бо Ісуса розіп’яли. Іншої символічною подією було те, що «завіса храму (яка відділяла святая святих від решти храму) роздерлася посередині». Завіса відмежовувала людей від місця, де присутній Бог. Той факт, що завіса розірвалася зверху і донизу (Мт. 27:51), символічно вказував, що завдяки смерті Ісуса люди отримали вільний доступ до Бога, і вони вже не будуть змушені приносити Йому жертви (див. Рим. 5:2; Еф. 2:18; 3:12). Ісус був єдиною Жертвою, необхідною для того, щоб люди належним чином сформували свої стосунки з Богом.

По-друге, як зазначив Лука, Ісус помер, бо сам цього захотів. Зітхнувши востаннє, Він за власним бажанням «віддав духа» (Лк. 23:46; див. Йн. 10:15, 17-18).

По-третє, навіть римський сотник визнав, що Ісус був праведним Чоловіком, тобто невинним (Лк. 23:47). Він також «почав прославляти Бога», як і багато інших людей у Євангелії від Луки.

По-четверте, свідки Його смерті дуже сумували з цього приводу (вірші 48-49).

6. ПОХОВАННЯ ІСУСА (23:50-56)

(Мт. 27:57-61; Мк. 15:42-47; Йн. 19:38-42)

23:50-56.  Автори усіх чотирьох Євангелій доволі детально описали поховання Ісуса. Вони мали на меті показати, що Ісус і дійсно помер. Смерть Месії була необхідною, бо без неї Воскресіння було б неможливим.

Цікаво, що серед членів «ради», яка вимагала смерті Ісуса, був «чоловік, на ім’я Йосиф, радник», і він не підтримував своїх колег. Очікуючи «Божого Царства», він вірив, що Ісус – Месія, і був Його таємним послідовником (Мт. 27:57; Йн. 19:38). Виявляючи свою любов до Ісуса, Йосиф поховав Його тіло у своїй власній «гробниці» (Мт. 27:60).

Ісус помер у п’ятницю, в день, коли люди готувалися до суботи.

Б. Воскресіння і об’явлення Ісуса (част. 24)

Завершальна частина Євангелії від Луки описує свідчення багатьох людей, які на власні очі бачили повсталого Месію. І щоразу люди були пригнічені смертю Ісуса, та після зустрічі із Ним вони раділи і прославляли Бога. (Див. перелік подій від Воскресіння до Вознесіння у Мт. 28:1-4.)

1. ЖІНКИ ТА АПОСТОЛИ (24:1-12)

(Мт. 28:1-10; Мк. 16:1-8; Йн. 20:1-10)

24:1-9.  Першими про воскресіння Ісуса дізналися жінки, які вірно слідували за Ним і були віддані Йому. Бо після Його смерті «першого дня в тижні, рано-вранці, вони прийшли до гробниці, несучи пахощі» для поховання (див. 23:55-56). Та вони «не знайшли тіла Господа Ісуса» там. Замість Нього вони побачили двох чоловіків «у блискучих шатах», тобто ангелів. Ці «чоловіки» пригадали жінкам слова Ісуса про Його розп’яття і воскресіння (9:31; 18:31-34). Жінки ж побігли розповісти про «все те одинадцятьом та всім іншим» (24:9).

24:10-12.  Апостоли «не повірили» жінкам, бо «слова ці їм видавалися пустим верзінням». А все тому, що вони бачили, як Ісус помер і як Його тіло поклали у гробницю. «Однак Петро … побіг до гробниці» і побачив те, про що жінки оповідали. Та все ж він не розумів, «що сталося».

2. ІСУС ЯВЛЯЄТЬСЯ СВОЇМ ПОСЛІДОВНИКАМ (24:13-49)

У цих двох об’явленнях – двом чоловікам (вірші 13-35) та учням, які зібралися разом (вірші 36-49) – Ісус розповів Своїм послідовникам про старозавітні пророцтва, які зараз перед ними здійснилися. І лише коли Ісус пояснив їм, що Месія мав померти, бо так було написано в Старому Завіті, Його послідовники почали розуміти всі події, які трапилися за останні кілька днів.

а. Ісус являється двом чоловікам (24:13-35)

(Мк. 16:12-13)

24:13-16.  Два послідовники Ісуса «ішли в село, на ім'я Емаус», яке знаходилося за сім миль (на північний захід) від Єрусалиму. Вони «розмовляли між собою про те, що сталось», тобто про Його воскресіння (вірші 19-24). Коли Ісус приєднався до них, вони Його «не пізнали».

24:17-24.  Коли ж Ісус запитав їх, про що саме вони розмовляли, чоловіки розповіли про Ісуса так, як більшість тогочасних людей Його сприймала. Чоловіки, один з яких називався Клеопа, сказали, що розмовляють про Ісуса Назарянина. Клеопа, запитуючи, зауважив, що їхній співрозмовник, мабуть, був єдиним мешканцем Єрусалиму, який не знав, «що цими днями в ньому сталося». Цим запитання Лука показав, що про проповідування Ісуса і Його смерть знали усі люди в місті і більша частина єврейського народу, і всі вони були відповідальними за те, що не прийняли Месію.

Чоловіки також додали, що «первосвященики й князі видали» Ісуса на смерть. Як і багато інших людей, ці чоловіки гадали, що Ісус – «це … той, Хто має визволити Ізраїля», тобто Месія, і що Він прийшов, щоб заснувати тут Своє царство (див. слова Симеона у 2:30 і Анни у 2:38). Вони навіть сказали Ісусові, що почули про Воскресіння від жінок, та, не зважаючи на це, все ж були «повні смутку» (24:17).

24:25-27.  Ісус висловив їм Свій докір за те, що не зрозуміли і не повірили. «Почавши від Мойсея та від усіх пророків», Він розтлумачив їм усе, що «стосувалося до Нього». Адже ці учні мали врешті зрозуміти – все, що трапилося з Ним, відповідало пророцтвам зі Старого Завіту.

24:28-35.  І лише коли Ісус, «розламавши» хліб, дав його цим двом чоловікам, «тоді відкрилися в них очі, і вони Його пізнали». Після розмови з Ним вони відразу поспішили назад «в Єрусалим» (за сім миль), щоб засвідчити Воскресіння Ісуса апостолам та іншим Його учням, «що були з ними». Тепер два чоловіки визнали правдивість звістки про воскресіння Ісуса, адже бачили Його на власні очі. Та учні, що зібралися разом, хоча вже й тричі чули про Воскресіння Ісуса: від жінок, від Петра і від Клеопи та його товариша, та все ж нічого не розуміли (див. вірш 38).

б. Ісус являється Своїм послідовникам (24:36-49)

(Мт. 28:16-20; Мк. 16:14-18; Йн. 20:19-23)

Цим об’явленням Ісус засвідчив Своїм послідовником три важливі речі.

24:36-43.  По-перше, таким чином Ісус довів їм, що дійсно воскрес. Він не лише стояв «посеред них» так, що вони могли бачити Його самого і Його рани (вірші 39-40), Він також спожив їжу («кусень печеної риби») перед ними, чим довів, що не є якоюсь примарою.

24:44-47.  По-друге, Ісус розтлумачив Своїм послідовникам «усе написане про» Месію «в законі Мойсея, в пророків та у псалмах», що є частинами Старого Завіту, до яких неодноразово зверталися в часи Ісуса. (До того ж, казали, що власне Мойсей і пророки складали Старий Завіт; наприклад, вірш 27.) Іншими словами, Він показав Своїм послідовникам, цитуючи вірші зі Старого Завіту (наприклад, Втор. 18:15; Пс. 2:7; 16:10; 22:14-18; Іс. 53; 61:1), що є Месією і мусів страждати, а потім повстати з мертвих (Лк. 24:46; див. вірш 26), щоб завдяки смерті і воскресінню «у його ім'я проповідувалось покаяння на відпущення гріхів усім народам, почавши від Єрусалиму», адже саме вони були свідками Його смерті і Його повстання з мертвих. Ось що Лука взяв за основу у своїй другій книзі (див. Діян. 1:8).

24:48-49.  І по-третє, Ісус наказав Своїм послідовникам залишатися «у місті» Єрусалимі, «аж поки» вони не отримають силу «з висоти», тобто Святого Духа (див. Діян. 1:8), якого обіцяв Отець.

3. ІСУС РОЗЛУЧАЄТЬСЯ ЗІ СВОЇМИ ПОСЛІДОВНИКАМИ (24:50-53)

(Мк. 16:19-20)

24:50-53.  В околицях «Витанії», на Оливній горі, Ісус «почав возноситись на небо» (див. Діян. 1:9-11). Учні поклонилися Йому і «повернулися з радістю великою в Єрусалим, … славлячи і хвалячи Бога» у храмі. У Луки віруючі люди, приймаючи Ісуса, часто виявляли свою радість (див. коментарі до Лк. 2:28) і хвалу. І власне з цього розпочинається його наступна книга, коли послідовники Ісуса, перебуваючи в Єрусалимі, очікували на сходження Святого Духа (Діян. 1:4-14).

БІБЛІОГРАФІЯ

Caird, G.B. Saint Luke . Westminster Pelican Commentaries. Philadelphia: Westminster Press, 1978.

Danker, Frederick W. Jesus and the New Age according to St. Luke: A Commentary on the Third Gospel . St. Louis: Clayton Publishing House, 1980.

Ellis, E. Earle. The Gospel of Luke . The New Century Bible Commentary. Rev. ed. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1974.

Fitzmyer, Joseph A. The Gospel according to Luke (I-IX) . The Anchor Bible. Garden City, N.Y.: Doubleday&Co., 1981.

Geldenhuys, J. Norval. Commentary on the Gospel of Luke . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1951.

Godet, F. A Commentary on the Gospel of Saint Luke . 2 vols. 5 th  ed. Reprint. Greenwood, S.C.: Attic Press, 1976.

Hendriksen, William. Exposition of the Gospel according to Luke . New Testament Commentary. Grand Rapids: Baker Book House, 1978.

Ironside, H.A. Addresses on the Gospel of Luke . 2 vol. New York: Loizeaux Brothers, 1946.

Marshall, I. Howard. The Gospel of Luke . The New International Greek Testament Commentary. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1978.

Morgan, G. Campbell. The Gospel according to Luke . Old Tappan, N.J.: Fleming H. Revell Co., 1931.

Morris, Leon. The Gospel according to St. Luke: An Introduction and Commentary . The Tyndale New Testament Commentaries. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1974.

Plummer, Alfred. A Critical and Exegetical Commentary on the Gospel according to St. Luke . The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1901. Reprint. Greenwood, S.C.: Attic Press, 1977.

Safrai, S., and Stern, M., eds. The Jewish People in the First Century . 2 vols. Assen: Van Gorcum & Co., 1974, 1976.