ТИТА
ВСТУП
Тит був наверненим язичником (Гал. 2:3), який служив і мандрував разом із апостолом Павлом (Гал. 2:1-3). Тит також діяв як відданий посланець у неспокійну церкву Корінту (2 Кор. 7:6-7; 8:6, 16).
Приблизно у 63-64 роках н.е., за деякий час після того, як вони залишили Тимотея у Ефесі, Павло і Тит подалися на Кріт. Після коротких відвідин Павло пішов звідти, однак залишив Тита там, щоб той допоміг впорядкувати діяльність пресвітерів місцевих крітських церков (Тит. 1:5). Згодом апостол написав дане послання і велів доправити його Титові. Точні місце та час написання даного листа невідомі. (Див. Вступ до 1 Тим. щодо більш детального розгляду питання авторства та часу написання пастирських листів.)
Створюючи це послання до Тита, Павло мав намір залишити йому вказівки про те, що саме слід робити і чому навчати у крітських церквах. Окремою темою листа є роль благодаті у поширенні добрих діянь серед Божих людей (Тит. 2:11-3:8).
Павло сподівався знову приєднатися до Тита у Нікополі й там перезимувати (3:12), однак немає жодних свідчень, чи ця зустріч справді відбулася. Востаннє Павло згадував Тита (2 Тим. 4:10), коли казав, що він подався у Далматію. Згідно переказів Тит згодом повернувся на Кріт, де й служив до кінця свого життя.
ПЛАН
І. Вітання (1:1-4)
ІІ. Вимоги до старших (1:5-9)
ІІІ. Характерні риси лжеучителів (1:10-16)
IV. Побожна поведінка людей різних категорій (2:1-10)
А. Старші чоловіки (2:1-2)
Б. Старші жінки (2:3)
В. Молоді жінки (2:4-5)
Г. Молоді чоловіки (2:6-8)
Ґ. Раби (2:9-10)
V. Роль благодаті у поширенні побожної поведінки (2:11-3:11)
А. Виховна сила благодаті (2:11-14)
Б. Благодатна поведінка як наслідок благодаті (2:15-3:2)
В. Благодать як спонука до побожного життя (3:3-8)
Г. Поведінка, не гідна благодаті (3:9-11)
VI. Заключні вказівки і вітання (3:12-15)
КОМЕНТАРІ
І. Вітання (1:1-4)
1:1. Павло розпочав із засвідчення, що він є “слуга Божий”. Зазвичай і, поза всяким сумнівом, внаслідок події, яка трапилася по дорозі у Дамаск (Діян. 9:1-9), Павло називав себе слугою Христа Ісуса. Лише тут він використав фразу “слуга Божий”. З іншого ж боку, фраза “слуга Христа Ісуса” була стандартною. Проте обидві ці фрази акцентують увагу на двох головних турботах Павла: вірі “вибраних Божих” (див. 8:33; Кол. 3:12) і спізнанні “правди щодо благочестя” (див. 1 Тим. 2:4; 2 Тим. 2:25; 3:7). Бог застосовував Павла для покликання людей до Себе (наприклад, 1 Сол. 1:2-10) і для навчання істині, яка веде до побожного життя (див. 1 Тим. 6:3). Іншими словами, метою проповідницької діяльності Павла було спасіння та освячення Божих людей.
1:2-3. У НМВ сказано, що “віра і спізнання (які вже згадувалися у вірші 1) перебувають в надії вічного життя”. Слово “перебувають” є перекладом до грецького слова епі . Однак це слово краще розуміти як “з огляду на” (див. Еф. 2:10). Отож, на думку Павла, уся його проповідницька діяльність здійснювалася “з огляду на” вічне життя. Ще “перед відвічними часами” (2 Тим. 1:9) цю надію пообіцяв обраним Бог, який просто не може не виконати Своє Слово. Однак лише останнім часом стало можливим повне зрозуміння того слова, що прийшло через звістку, яку Бог дав Павлові проповідувати. Як і вже неодноразово у пастирських листах, апостол назвав тут Бога Спасом (див. 1 Тим. 1:1; 2:3; 4:10; Тит. 2:10; 3:4). Отож, саме Божий відвічний план спасіння людей для Себе, а не порядок звільнення соціальних структур та інституцій цього світу, був у центрі уваги усієї проповідницької діяльності Павла.
1:4. Даний лист адресувався головним чином Титові, хоча й замислювався, як і 1 та 2 Тит., для прочитання перед великою кількістю людей. Тут Павло назвав Тита своїм щирим сином (“щирому синові”), а це, можливо, вказує на той факт, що саме Павло колись навернув Тита до віри. Та сама фраза зустрічається й у стосунку до Тимотея (1 Тим. 1:2). Тож вона може також позначати стосунки, за яких апостол просто опікався своїми учнями, або ж і те, і інше. Слова вітання “благодать і мир від Бога Отця і Христа Ісуса, нашого Спаса” є звичними для Павла (див. 1 Тим. 1:2; 2 Тим. 1:2), окрім останнього слова, яке вже зустрічалося вище (Тит. 1:3) у стосунку до Бога Отця. Павло використав слово “ Спаса ” у посланні до Тита як взаємозамінне для перших двох Осіб Святої Трійці (див. 2:10 і 13; 3:4 та 6).
ІІ. Вимоги до старших (1:5-9)
1:5. Як і у випадку з Тимотеєм у Ефесі (1 Тим. 1:3), Павло залишив Тита “на Кріті” для того, щоб той “впорядкував” діяльність духовних лідерів у церквах, які щойно утворилися на Кріті. Тут же він повторив свої колишні вказівки і задля Тита, і задля пастви. Формування крітської церкви ще було незавершене, коли Павло полишав її. Тому Тит мав довести “до кінця те, що залишилось”, і настановити “по містах пресвітерів”. Тепер, за відсутності Павла, Тит діяв як представник апостола (див. Діян. 14:23). Його влада у крітській церкві була продовженням влади Павла. Однак така влада завершилася разом із завершенням віку апостолів.
1:6. Як і в Тим. 3:2-7, Павло перелічив вимоги до старших (див. коментарі до 1 Тим. 3:1). Там їх було 15, а тут — 17. І все ж обидва ці переліки стосуються, головним чином, тих самих вимог: (1) старший має бути “бездоганний” ( аненклетос ). В 1 Тим. 3:10 Павло використав те саме слово у стосунку до дияконів, тоді як в 1 Тим. 3:2 він використав слово анепілемптон , щоб передати ту саму думку щодо старших. (2) Фраза “чоловік однієї жінки”, вочевидь, означає, що старші мали право одружуватися лиш один раз (див. коментарі до 1 Тим. 3:2). (3) Старший має бути добрим керівником над своїми домашніми. Тут йдеться не лише про питання дисципліни (1 Тим. 3:4-5), а й також про позитивний духовний вплив. Його діти мають бути віруючими, “що не були обвинувачені в розпусті чи за неслухняність”. Апостол пояснив, чому ця вимога є такою важливою (1 Тим. 3:5).
1:7. Тут Павло почав називати старшого уже не пресвітером ( пресбитерос ), а єпископом ( епіскопос ). Ці два слова, на думку Павла, були взаємозамінними і стосувалися посади духовного лідера церкви. Слово “єпископ” використано в однині, однак це не означає, що над усією паствою має бути лиш один єпископ. Тут, скоріш за все, це слово має узагальнювальне значення. Павло просто зазначав, що ці вимоги стосуються усіх єпископів. Необхідність бути бездоганним вже озвучувалася у вірші 6. Причиною такого великого значення, яке надається цій рисі, є те, що єпископ діє як Божий розпорядник. Зіпсована репутація церковного лідера псує репутацію Бога. Далі Павло озвучив перелік з п’яти пороків, які не повинні характеризувати єпископа: (4) “не зухвалий”, не пихатий і не свавільний; (5) “не гнівливий” (див. Як. 1:19-20); (6) “не п’яниця”; (7) “не сварливий” (див. 1 Тим. 3:3 щодо цього та попереднього пороків); (8) “не жадібний до нечесної наживи” (див. коментарі до 1 Тим. 6:5).
1:8. Тоді як у вірші 7 перераховуються негативні риси, яких слід уникати, у вірші 8 озвучено позитивні, яких слід прагнути. Старший має бути: (9) “гостинний” (див. 1 Тим. 3:2); (10) “добролюбивий” (див. Пс. 15); (11) “мудрий” або ж розумний і тямущий ( сопхрона ; див. Гал. 5:23; 1 Тим. 3:2; Тит. 2:2, 4); (12) “справедливий” ( дікаіон ); (13) “благочестивий” (Павло особисто демонстрував ці останні дві якості, як і бездоганність [див. 1 Тим. 2:10], однак жодна з них не згадується в 1 Тим. 3); та (14) “стриманий” (на противагу порокам, озвученим в Тит. 1:7; див. 1 Тим. 4:7-8).
1:9. Єпископ має не лише відповідати усім моральним і духовним вимогам у своєму особистому житті, він також має бути надійним чоловіком Слова. (15) Він повинен стійко дотримуватися “правдивої науки згідно з навчанням”. Ця остання фраза, “згідно з навчанням”, насправді стоїть на першому місті в оригіналі грецькою мовою для підсилення її значення. Як вважав Павло, старший є хранителем правди. Він зобов’язаний її розуміти і мужньо оберігати. А також єпископ має (16) “наставляти” інших у цій “здоровій науці” та (17) “й супротивників переконувати”. Щоб стати єпископом, чоловік мусить бути істинним слугою правди (див. коментарі до 1 Тим. 3:2).
ІІІ. Характерні риси лжеучителів (1:10-16)
1:10. Згадавши про супротивників правди, Павло тепер детально описав їх для Тита і дав пораду, як з ними чинити. Він відзначив їхні три найбільш характерні риси: вони є непокірними (див. Юд. 8), пустомовними та оманливими. Усі ці три риси були притаманні й супротивникам Тимотея у Ефесі (див. 1 Тим. 1:3-11; 6:3-10; 2 Тим. 2:14-18). Однак на Кріті Тит мав справу і з євреями (“з-поміж обрізаних”; див. Діян. 11:2; Гал. 2:12), в яких ці риси яскраво проявлялися.
1:11. Цим лжеучителям “треба затулити рота”, зважаючи на шкоду, якої вони завдають сім’ям із пастви (див. 2 Тим. 3:6). Немає жодного сумніву, що спосіб утихомирення, до якого мав вдатися Тит, був той самий, який використовував і Тимотей: лжеучителям слід було наказати не навчати певним речам або ж їх буде відлучено від церкви (див. 1 Тим. 1:3-4; 2 Тим. 3:5). І знову Павло засудив спонуки лжеучителів, адже вони так чинили “заради ганебної наживи” (див. коментарі до 1 Тим. 6:5).
1:12. Щоб підкреслити слушність своїх слів, Павло процитував Епіменіда, крітського поета та філософа шостого століття до н.е., якого багато хто вважав релігійним пророком. Хоча ця цитата могла колись стосуватися відвертої брехні (про те, що Зевса було поховано на Кріті, а це дуже ображало тих, хто вірив, наче Зевс все ще був живий), до часів Павла вона вже стала прислів’ям, яке характеризувало погану репутацію крітян загалом. Інші люди були настільки низької думки про крітян, що винайшли дієслово кретізо зі значенням “брехати”. Звісно ж, на Кріті було чимало доброчесних християн, та Павло був переконаний, що лжеучителі були носіями саме цих негативних нахилів крітян.
1:13-14. Як саме сприйняла паства таку прямолінійну цитату Павла — невідомо, однак можна бути певним, що вони таки зрозуміли його головну думку: “Свідоцтво це правдиве.” Лжеучителі нагадували колишніх крітян. А тому їхній негативний вплив слід було виправляти і, якщо це взагалі можливо, рятувати таким чином самих лжеучителів. Тит мав “суворо” їх картати, щоб вони “були здорові (див. 1 Тим. 1:10; 6:3-4) у вірі”. Остаточною метою такого виховного процесу має стати навернення до істини тих, хто помиляється (Гал. 6:1; 2 Сол. 3:14-15). У даному випадку Павло сподівався, що суворого докору Тита буде достатньо, щоб заохотити людей, які помиляються, не зважати “на байки юдейські, ані на накази людей, які відвертаються від правди”.
1:15-16. Вказівки з вірша 14, особливо з огляду на можливий вплив євреїв та гностиків, стосувалися й аскетичних правил щодо їжі, напоїв та обряду очищення (див. Кол. 2:20-23; 1 Тим. 4:1-5). Павло прояснив дане питання, нагадавши своїм читачам слова Господа, згідно яких очищення — це справа духовна, а не показова (див. Мк. 7:15; Лк. 11:39-41). Ніщо зовні не може забруднити людину, яка чиста у душі. Однак той, хто нечистий всередині, забруднює усе, чого торкається. Проблема стосовно лжеучителів полягала в тому, що всередині, у своєму розумі й сумлінні, вони були нечисті. І внаслідок цього, хоча вони й заявляли, що знають Бога і слідують за Ним, їхні негідні вчинки самі ж і виявляли їхні справжні нахили (див. 1 Йн. 2:4), через що вони ставали “мерзенні (для Бога) й непокірні (див. Тит. 1:10) та до всякого доброго діла (див. 2 Тим. 3:17) непридатні ( адокімоі ; див. 1 Кор. 9:27)”. І знову Павло пов’язав теологічну хибу із моральним загниванням.
IV. Побожна поведінка людей різних категорій (2:1-10)
А. Старші чоловіки (2:1-2)
2:1. Повертаючись до своїх вказівок Титові, Павло ввів яскраве протиставлення лжеучителям, про яких щойно згадував. Фраза “ти ж” є перекладом до грецьких слів си де , які, мабуть, варто було перекласти більш експресивно: “Але ти ж ... .” Тит мав навчати паству тому, “що личить здоровому вченню”. Поняття здорового вчення є доволі звичним у пастирських листах (див. 1 Тим. 1:10; 6:3; 2 Тим. 1:13; 4:3; Тит. 1:9, 13; 2:2), як і думка, що певна поведінка відповідає здоровому вченню, а інша — ні (див. 1 Тим. 1:10; 6:3). Жертви лжеучителів (див. Тит. 1:16) не перебували у злагоді зі здоровою наукою. Тому далі Павло й написав, якою ж саме має бути правильна і гідна поведінка.
2:2. Павло розглянув поведінку людей декількох категорій, та спершу старших чоловіків (“старі”). Тит мав навчити їх виявляти ознаки зрілості. Старші чоловіки мають бути “тверезі ( непхаліоус ; див. 1 Тим. 3:2), поважні ( семноус ), помірковані ( сопхронас ; див. 1 Тим. 3:2; Тит. 1:8; 2:4)”. Ці ознаки зрілості мають поєднуватися з ознаками побожності. Старші чоловіки також повинні виявляти три головні християнські чесноти, а саме, бути “здорові у вірі, любові, терпеливості ( хипомоне )”. Ця остання чеснота, здається, замінила тут таку звичну чесноту, як “надія”, однак вони обидві дуже тісно між собою пов’язані (див. Рим. 5:4; 15:4; 1 Сол. 1:3), особливо у стосунку до людей, які прожили вже чимало.
Б. Старші жінки (2:3)
2:3. Подібним чином Тит мав навчати і старших жінок (“старі жінки”), щоб вони також поводилися відповідно до здорової науки, а саме, щоб “не були злоріки (див. 1 Тим. 3:11), ані віддані пияцтву (див. 1 Тим. 3:8)”. І те, і інше було цілком реальним в житті жінок, діти яких уже були дорослі і які мали надто багато вільного часу (див. 1 Тим. 5:13-14). Тит мав заохотити цих старших жінок навчати “добра” молодших. Молоді жінки, які мали малих дітей, були зобов’язані приділяти свою увагу, головним чином, сім’ї і дому (див. Тит. 2:4-5), тоді як старші жінки могли іти до інших людей і навчати їх тому, що вже засвоїли і що могло принести їм користь.
В. Молоді жінки (2:4-5)
2:4-5. Тут Павло пояснив, що мав на увазі під загальною фразою “щоб добра навчали” у вірші 3. Старші жінки могли стати у пригоді молодим принаймні у семи сферах, що входять до переліку, який, поза всяким сумнівом, розкриває бачення апостола стосовно першочергових обов’язків молодої дружини і матері. Перш за все даний перелік засвідчує, якими саме мають бути молоді жінки і матері, і лише потім — що вони мають робити. Вони мають бути: (1) люблячими до “своїх чоловіків”; (2) люблячими до своїх “дітей”; (3) “стримані”; (4) “чисті”; (5) “хазяйновиті” ( оікоургоус ; див. 1:8; 2:2); (6) “добрі”; та (7) “підвладні власним чоловікам”. Як зазначив Павло, коли молоді віруючі жінки і матері виявлятимуть ці добрі ( агатхас ) риси, вони здобудуть повагу інших людей і тим самим вбережуть Боже Слово від ганьби. В наш час, хоча і цілком протилежні риси часто притаманні молодим жінкам, віруючі жінки і матері можуть все ще бути певні, що Господь вшанує тих, хто цінує те, що цінує Він, і що Він зрештою доведе слушність Свого Слова і виправдає тих, хто відданий йому.
Г. Молоді чоловіки (2:6-8)
2:6. “Так само” Тит мав заохочувати молодих чоловіків (“юнаків”), “щоб були помірковані”. Адже цієї чесноти бракує багатьом чоловікам. Павло використав подібну форму слова, яке тут перекладено як “помірковані”, у стосунку до кожної з чотирьох категорій людей (вірші 2, 4, 5, 6). Різні форми цього слова часто з’являються у пастирських листах, що безпосередньо засвідчує усім християнам, яке велике значення має поміркованість, тямущість і стриманість.
2:7-8. Тит також належав до молодих чоловіків, а тому Павло дав йому особисту пораду. Він мав прагнути бути зразком (“зразок”, типос ) для усіх (та особливо для інших юнаків) в кожному доброму ділі (див. 1 Тим. 4:15-16). У своїй проповідницькій діяльності серед людей Тит мав слугувати зразком “повноти в ученні, поважности, здорового та бездоганного навчання”. Павло завжди непокоївся про те, щоб “супротивник” не мав жодних підстав для нападу. Більше того, як сказав апостол, щоб будь-який супротивник “осоромився, (і був) неспроможний нічого злого проти нас сказати”. Звісно ж, вони не припинять нападати, але їх, принаймні, можна збентежити тим, що за таких обставин їм доведеться вигадувати обвинувачення.
Ґ. Раби (2:9-10)
2:9-10. Раби, які складали доволі значну частину паств першого століття, також були зобов’язані вшановувати Бога своїм життям (див. коментарі до 1 Тим. 6:1). Павло перелічив шість рис, які мали характеризувати християн, що служили іншим. Тит мав навчати їх (1) коритися “в усьому” своїм “панам”; щоб були вони (2) “угодливі”; (3) “не суперечливі”; (4) щоб не крали; (5) а виявляли “цілковиту добру вірність”. З точки зору світових стандартів раб не зобов’язаний робити нічого з вище переліченого, однак з точки зору християн ситуація виглядає дещо іншою. Бо насправді віруючий раб служить не своєму земному панові, а Господові Христові, який і виправдає його наприкінці (Кол. 3:23-24). А тим часом він зобов’язаний уникати будь-яких негідних вчинків і повинен слідувати прикладу Христа усіма доступними йому способами (див. 1 Пт. 2:18-25). Лиш у цьому випадку його життя стане окрасою для “вчення нашого Спаса Бога”. Таким чином Павло знову підкреслив головну тему усієї цієї частини (Тит. 2:1-10): поведінка віруючої людини має узгоджуватися зі здоровим вченням або ж відповідати йому.
V. Роль благодаті у поширенні побожної поведінки (2:11-3:11)
А. Виховна сила благодаті (2:11-14)
2:11-12. Павло вже прояснив дещо стосовно свого твердження про те, що Божа правда вимагає від людини побожного життя. А в даних віршах дослідив головний аспект Божої правди, яка вимагала побожного життя: благодать. Слово “бо” ( гар ) дає зрозуміти, що ці слова апостола мають певне теологічне підґрунтя.
Якщо добре подумати, то стає зрозуміло: саме Євангелія Божої благодаті навчає християн, як жити. Ця благодать принесла спасіння усім людям, тобто усім воно стало доступне . Однак тут також сказано, що “Божа благодать з'явилася спасенна всім людям”, тобто з’явилася абсолютно всім. Питання полягає в тому, чи фраза “усім людям” пов’язана зі словом “з’явилася”, а чи з прикметником сотеріос (“спасенна”). З граматичної точки зору фраза “усім людям” пов’язана з обома словами, однак останнє надає реченню більшого сенсу і відповідає тексту 2 Тим. 2:4, 6; 4:10. Та в будь-якому разі згадка про Бога Спаса (див. 1 Тим. 2:2; 4:10; Тит. 2:10) спонукала Павла засвідчити всесвітню доступність спасіння через Христа. З іншого ж боку, поняття того, що благодать з’явилася всім людям, не притаманне Новому Завітові і не має сенсу загалом, оскільки Євангелія відкрито не з’являлася усім людям (хіба що під фразою “всім людям” Павло мав на увазі різні групи людей, а не абсолютно всіх і кожного). Якщо цілковито осягнути підтекст звістки Божої благодаті, то стає зрозуміло, що вона спонукає християн зректися “нечестя та грішних бажань цього світу” (див. Євр. 11:24-26) і жити “тверезо, праведно і благочестиво в нинішньому віці”. Усі інші вказівки з Тит. 2:1-10 цілковито узгоджуються з цим.
2:13-14. З одного боку, Євангелія благодаті чинить вплив на нашу поточну поведінку, привертаючи увагу до Божої ласки, яка була дарована нам у далекому минулому (див. притчу Ісуса в Мт. 18:23-35 стосовно того, як це має діяти). Однак Євангелія також спонукає до побожного життя, акцентуючи увагу на майбутньому. Християни очікують “блаженної надії і славного з'явлення великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа” (див. 2 Тим. 4:8). Однак дуже важливо пам’ятати, що Той, кого християни сподіваються побачити в майбутньому, і є Тим, хто “віддав Себе самого, щоб викупити ( литросетаі , “звільнити, оплативши ціну”; див. Лк. 24:21; 1 Пт. 1:18) нас від усякого беззаконня та щоб очистити Собі народ, що був би Його власний, ревний до добрих діл”. Саме заради святих людей Ісус заплатив таку жахливу ціну. Тому, знаючи про все, що Він зробив, і заради чого, християнин, який справді любить Христа й очікує на Його повернення, буде готовий заплатити будь-яку ціну за те, щоб узгодити своє життя з волею любого Господа і щоб не розчарувати Його за Його повернення. Так само думав апостол Йоан, коли писав про надію на появу Христа: “І кожен, хто має на Нього цю надію, себе очищує, так само, як і Він чистий” (1 Йн. 3:3). Повне зрозуміння цих істин і веде людину до побожного життя. І навпаки, безбожне життя християнина є прямим свідченням того, що він або не розуміє цих істин, або ж насправді не вірить в них.
Б. Благодатна поведінка як наслідок благодаті (2:15-3:2)
2:15. Знову звертаючись до Тита, Павло наказав йому “так” говорити, тобто навчати цих конкретних рис побожної поведінки, що перераховані у віршах 1-10 і непрямо згадані в останній фразі вірша 14 “ревний до добрих діл”. Як і Тимотей (наприклад, 1 Тим. 4:12; 2 Тим. 4:2), Тит отримав від Павла вказівку сміливо вести свою проповідницьку діяльність серед людей, підбадьорюючи тих, хто чинить добре, картаючи тих, кого слід виправляти, та не відчуваючи страху ні перед ким.
3:1-2. Велику частину публічної проповідницької діяльності будь-якого пастиря складає нагадування людям про те, що вони вже знають. Тит мав нагадати християнам на Кріті, щоб вони були хорошими громадянами у своїх спільнотах. Цієї чесноти крітянам дуже бракувало. Хоча Павло не говорив про це тут знову, все ж він, поза всяким сумнівом, мав на увазі, що така поведінка, як-от віруючого слуги, буде окрасою для Євангелії і зробить її привабливою для інших (див. 2:10). Павло перелічив сім рис, якими мали володіти віруючі громадяни: (1) “щоб корилися верховній владі”; (2) “щоб слухалися” (див. Рим. 13:1-7); (3) “були готові до всякого доброго діла” (див. Еф. 2:10; 2 Тим. 3:17); (4) “щоб нікого не ганьбили”; (5) “були мирні”; (6) “поступливі”; та (7) “виявляли повну лагідність супроти всіх людей”. Віруючий громадянин має завжди діяти на благо своєї спільноти, демонструючи любов Христа до всіх своєю ввічливою і милостивою поведінкою. Саме такий спосіб життя стає звичним для кожної людини, коли вона починає усвідомлювати Божу благодать. Іншими словами, вказівки Павла в Тит. 2:15-3:2 слід розглядати, як конкретні приклади поведінки, що вимагається від людини, яка вже розуміє Божу благодать (2:11-14).
В. Благодать як спонука до побожного життя (3:3-8)
3:3. Павло ніколи не забував про те гріховне становище, з якого він та інші навернені були порятовані (див. 1 Кор. 6:9-11; Еф. 4:17-24; Кол. 3:6-7), і нагадав тут про це знову. Колись вони не були такими милостивими і подібними своєю поведінкою на Христа, до чого Павло тепер всіх закликав. Їм були притаманні цілковито протилежні якості. “Колись” вони були “безглузді”, а не тямущі, “непокірні”, а не слухняні, “збаламучені, (й) служили пристрастям та розкошам прерізним”, а не демонстрували стриманість чи готовність до добрих діл. Замість того, щоб бути миролюбивими, дбайливими і сумирними, вони жили “у злобі й заздрощах” й були “огидні, взаємно ненависні”. Ось як поводяться люди, далекі від Бога. Тоді як показовий вияв культури часто приховує голу правду, найменший розкол у суспільстві виявляє усю справжню суть. Неприємна правда полягає в тому, що далекі від Бога люди стають подібними на тварин, які гризуться за шматок кістки.
3:4. Але все змінилося, “коли з'явилась доброта й любов до людей ( пхілатхропіа ) Спаса нашого Бога”. Відмінність справді разюча. У вірші 3 людина є дійовою особою, однак у віршах 4-7 вона є лиш отримувачем, — дійовою особою виступає Бог. Він зробив для людини те, чого вона сама для себе зробити не могла. (Щодо згадки про Бога Спаса див. коментарі до 1 Тим. 1:1).
3:5. Благодатний Бог дарував спасіння віруючим людям не за їхню праведність (див. Рим. 3:21-24; Еф. 2:8-9; 2 Тим. 1:9), “але з Свого милосердя”. Усі три слова — “доброта”, “любов” і “милосердя” (Тит. 3:4-5) — характеризують різні сторони Божої благодаті. Він здійснив спасіння, задіявши благодать (1) “відродження”, що тут названо “купіллю” для змивання з себе бруду гріха, та (2) відновлення “Святого Духа” (див. 2 Кор. 5:17). Тут жодним чином не згадується роль віри у даному процесі, бо в центрі уваги Павла було те, що зробив Бог, а не те, як це сприйняла людина.
3:6-7. Бог “вилив” Святого Духа на цей світ “щедро через Ісуса Христа, нашого Спаса”. Ісус став Посередником Духа (див. Діян. 2:33). Текст цих віршів зумисно викликає спогади про день П’ятидесятниці (Діян. 2:17). Бог вилив Святого Духа для того, щоб віруючі люди, “оправдані Його благодаттю, стали згідно з надією спадкоємцями життя вічного”. Діяльність Святого Духа тут чітко проглядається, і як пояснюється у Новому Завіті, саме вона допомагає здійснити Божий милосердний задум стосовно спасіння (див. Рим. 8:15-17; Гал. 4:6-7; Еф. 1:13-14). Що благодатний Бог розпочав — те побачить довершеним через Свого Духа.
3:8. Фраза “вірне слово”, яка так часто зустрічається у пастирських листах (див. 1 Тим. 1:15; 3:1; 4:9; 2 Тим. 2:11), слугує вступом до прямого звертання Павла до Тита. Оскільки те, про що він щойно говорив, є вірним, Тит повинен був запевнити у цьому своїх слухачів, щоб спонукати їх до побожної поведінки. Павло вже двічі наказував Титові навчати усьому цьому згідно здорового вчення (Тит. 2:1, 15), і цей заклик є його останньою згадкою про те, що, вочевидь, лежить в основі усього цього послання. Павло щиро хотів, щоб Божі люди “намагалися бути першими в добрих ділах”, бо “це добре й корисне людям”. Отож, Тит мав заохочувати віруючих людей до добрих діл, бо вони цілковито відповідають здоровому вченню.
Г. Поведінка, не гідна благодаті (3:9-11)
3:9. Якщо здорове вчення є корисним для всіх, то усі випадки “безглуздих питань, родоводів, спорів та суперечок про Закон ... безкорисні й марні”. Ця тема вже неодноразово озвучувалася у пастирських листах (див. 1 Тим. 1:4; 6:4; 2 Тим. 2:23; Тит. 1:14). Тит мав уникати (“уникай”, досл., “відвертайся від”) всього цього.
3:10-11. Стосовно людей, які були прихильниками такої нікчемної поведінки й тим самим здійснювали деструктивний вплив на церкву (див. 1:11), провокуючи сварки, вказівки Павла Титові були однозначні й дуже конкретні. Він мав дати такій людині два попередження. Якщо це не подіє, то мав цуратися її в усьому. Справа тут в тому, що небажання взяти до уваги два попередження прямо засвідчує той факт, що порушник “збився на манівці і грішить, ще й осуджує себе самого”. Тут думка Павла нагадує вказівки Господа (Мт. 18:15-17), коли Він навчав, що після того, як порушник отримав три нагоди, щоб покаятися, і не зробив цього, його слід відцуратися (однак див. 2 Сол. 3:14-15).
VI. Заключні вказівки і вітання (3:12-15)
3:12. Як і зазвичай, Павло завершив свій лист декількома особистими вказівками. Хоча достеменно невідомо, де саме перебував Павло, коли писав це послання, він, поза всяким сумнівом, хотів “перезимувати” в Нікополі, що на Адріатичному узбережжі Греції. Павло закликав Тита “чимскоріше” приєднатися до нього, щойно прибудуть Артем або Тихик. Вочевидь, Павло мав намір послати одного з них, щоб замінити Тита на Кріті. Про Артема нічого не відомо.
3:13. Про “Зину законника” йдеться в усьому Новому Завіті лиш тут, і про нього нічого не відомо, навіть те, чи був він євреєм, а чи римляном. Однак Аполлос не один раз згадувався як співробітник Павла у вірі. Виходячи з вказівок Павла, можна припустити, що Зина і Аполлос перебували на той час на Кріті, і що Тит мав змогу подбати про те, “щоб їм нічого не бракувало”. Слуги Христа, які покликані були мандрувати з одного місця в інше, завжди отримували допомогу від церков (див. 2 Йн. 6-8).
3:14. Дехто припускає, що крітські християни могли демонструвати певні риси своїх земляків (див. 1:12), а, отже, не були спроможні подбати про свої щоденні потреби, не кажучи вже про потреби інших. Можливо, й справді саме це мав на увазі Павло, коли додав фразу “щоб не були безплідні”. Та у будь-якому разі Павло наголошував на потребі чинити добрі діла, й не для того, щоб отримати спасіння, а щоб служити іншим. Тож він знову озвучив тут цю думку. Те саме апостол казав і ефеській пастві (Еф. 4:28).
3:15. Достеменно невідомо, кого мав на увазі Павло під фразою “всі, які зо мною”. А фраза “які люблять нас у вірі”, поза всяким сумнівом, не стосувалася лжеучителів, які протидіяли Павлові. Заключне вітання — “Благодать з усіма вами!” — подібне на ті, що є в 1 і 2 Тим. Множина слова “вами” засвідчує той факт, що Павло, як він сам чудово розумів, звертався тут до великої кількості людей, а не лише до Тита.
БІБЛІОГРАФІЯ
Див. Бібліографію до 1 Послання до Тимотея.