МАРКА

ВСТУП

Євангеліє від Марка є найкоротшим. З 4-го і аж до 19-го століття науковці значною мірою нехтували ним, оскільки вважали скороченою версією Євангелія від Матея. Та наприкінці 19-го століття було висунуто теорію, що Євангеліє від Марка було першим . Завдяки цьому ним почали широко цікавитися, і воно стало об’єктом ретельного вивчення.

Авторство . Формально автором Євангеліє від Марка є анонім, оскільки у цій книзі немає згадки про її автора. Заголовок «від Марка» ( Kata Markon ) було додано переписувачем лише згодом близько 125 року н.е. Однак і рання церква (зовнішнє свідчення), і тексти самого Євангеліє (внутрішнє свідчення) містять інформацію, яка дає можливість з впевненістю назвати автором Марка.

Отці ранньої церкви одностайні у своєму твердженні, що саме Марко, помічник апостола Петра, був автором. Першим про це засвідчив Папіяс (близько 110 року н.е.), і цитував він свідчення Йоана старшого, який був відомий як апостол Йоан. Папіяс назвав Марка автором, а також дав про нього певну інформацію: (1) Марко не був очевидцем життя Ісуса. (2) Він слідував за апостолом Петром і чув його проповідування. (3) Він ретельно занотовував усе, що розповідав Петро про Ісуса, Його слова і діяння, «але не по-порядку», тобто, не завжди згідно хронологічного перебігу подій. (4) Він був «перекладачем» Петра, тобто пояснював вчення Петра широкій аудиторії, записуючи усе, а не власне перекладаючи проповіді Петра, які той вів арамейською мовою, на грецьку чи латинську мови. (5) Його оповідь є цілком надійним джерелом (див. Евзебій Еклезіастична історія  3.39.15).

Це раннє свідчення підтверджується іншими свідченнями: від мученика Юстина ( Діалог  106. 3; близько 160 року н.е.), антимаркіонівськими прологами  до Марка (близько 160-180 року н.е.), Іринеєм ( Проти Єресей  3. 1. 1-2; близько 180 року н.е.), Тертуліаном ( Проти Маркіона  4. 5; близько 200 року н.е.), а також творами Климентія Олександрійського (близько 195 року н.е.) й Орігена (близько 230 року н.е.), яких цитував Евзебій ( Еклезіастична історія  2. 15. 2; 6. 14. 6; 6. 25. 5). Тож свідчення про приналежність авторства Маркові є досить ранніми і взято їх із різних осередків раннього Християнства – з Александрії, Малої Азії і Риму.

І хоча достеменно не відомо, та більшість науковців, що тлумачать Біблію, вважають, що Марко, про якого говорили церковні отці, – це «Йоан (єврейське ім’я), що звався Марком» (латинське ім’я), згадка про якого зустрічається у Новому Завіті 10 разів (Діян. 12:12, 25; 13:5, 13; 15:37, 39; Кол. 4:10; 2 Тим. 4:11; Флм. 24; 1 Пт. 5:13). Заперечення до цього ототожнення не є переконливими. Немає ніяких доказів щодо існування «іншого» Марка, який би близько товаришував з Петром, і немає потреби розглядати якогось «невідомого» Марка у світлі даних Нового Заповіту.

Внутрішнє свідчення, хоча й не дуже очевидне, подібне на історичні свідчення ранньої церкви. Згідно нього: (1) Марко добре знав географію Палестини, особливо Єрусалиму (див. Марка 5:1; 6:53; 8:10; 11:1; 13:3). (2) Очевидно, що він знав арамейську мову, якою розмовляли у Палестині (див. 5:41; 7:11, 34; 14:36). (3) Він також знав єврейський уклад і звичаї (див. 1:21; 2:14, 16, 18; 7:2-4).

Декілька особливостей також вказуються на те, що автор якимсь чином був пов’язаний з апостолом Петром: (а) яскравість та незвичайна деталізація оповідей, через що можна припустити, що їх взято із спогадів дуже близького апостола-очевидця, яким і був Петро (див. 1:16-20, 29-31, 35-38; 5:21-24, 35-43; 6:39, 53-54; 9:14-15; 10:32, 46; 14:32-42); (б) той факт, що автор цитує слова Петра і описує його діяння (див. 8:29, 32-33; 9:5-6; 10:28-30; 14:29-31, 66-72); (в) включення слів «та Петрові» у 16:7, які є лише у цьому Євангеліє: а також (г) разюча подібність між планом цього Євангеліє і проповіддю Петра у Кесарії (див. Діян. 10:34-43).

З огляду на ці зовнішні і внутрішні свідчення є усі підстави вважати, що «Йоан/Марко», про якого йде мова у Діяннях і Апостольських посланнях, є автором цього Євангеліє. Він був євреєм-християнином і жив в Єрусалимі зі своєю матір'ю Марією на початку доби церкви. Про його батька нічого невідомо, та очевидно, що їхній дім був місцем зустрічі перших християн (див. Діян. 12:12). Напевно, саме тут відбувалася Таємна вечеря Ісуса з його апостолами (див. коментарі до Мк. 14:12-16). Можливо, саме Марко був тим «юнаком», який тікав «нагим» після арешту Ісуса у Гетсиманії (див. коментарі до 14:51-52). Те, що Петро назвав його «мій син» (див. 1 Пт. 5:13), може означати, що Марко став християнином саме завдяки Петрові, адже він мав на нього великий вплив.

Немає сумніву, що Марко впродовж перших років існування церкви в Єрусалимі (близько 33-47 років н.е.) чув проповідування Петра. Згодом він пішов до Антиоха і приєднався до Павла та Варнави (свого двоюрідного брата; див. Кол. 4:10) аж до міста Пергам, куди вони подалися, щоб уперше проповідувати (див. Діян. 15:36-39; близько 50-? року н.е). А потім, напевно у 57 році н.е., він пішов до Риму і був разом з Павлом, коли той відбував там своє перше ув'язнення (див. Кол. 4:10; Флм. 23-24; близько 60-62 року н.е.). Після того, як Павла звільнили, Марко, очевидно, залишився у Римі і служив разом з Петром, коли той прибув у «Вавилон» (кодове слово Петра, що означало «Рим») (див. 1 Пт 5:13; близько 63-64 року н.е.). (Однак дехто вважає, що назва Вавилон має стосунок до міста на річці Євфрат; див. коментарі до 1 Пт. 5:13) Напевно, саме через сильні переслідування під час правління імператора Нерона і мучеництво Петра, Марко на якийсь час залишив Рим. Зрештою Павло, під час свого другого ув'язнення в Римі (близько 67-68 років н.е.), попрохав Тимотея, який перебував на той час у Ефесі, знайти Марка. Він, імовірно, був десь у Малій Азії.  Тож Тимотей мав віднайти його там і привести до Риму, оскільки Петро вважав, що Марко буде корисним для його проповідницької діяльності (див. 2 Тим 4:11).

Джерела . Те, що Марко був автором цього Євангеліє, ще не означає, що він створив увесь його текст. У першому столітті «Євангеліє» було унікальною літературною формою. Це не лише біографія життя Ісуса, хроніка його «визначних діянь» чи серія спогадів його послідовників, хоча у ньому і присутні елементи усього цього. Це, скоріш, теологічне проголошення Божої «доброї новини» певним людям, і акцент тут зроблено на житті Ісуса, його смерті і Воскресінні. Саме з такою метою Марко впорядкував і адаптував історичний матеріал, який узяв із своїх джерел.

Його головним джерелом були проповідування і навчання апостола Петра (див. коментарі під розділом «Авторство»). Імовірно, він багато разів чув проповіді Петра в Єрусалимі (близько 33-47 років н.е.) і, очевидно, робив певні записи, та й сам неодноразово розмовляв з Петром. Марко також контактував з Павлом та Варнавою (див. Діян 13:5-12; 15:39 Кол. 4:10-11) і включив у Євангеліє принаймні один свій власний спогад (див. Мк. 14:51-52). Іншими його джерелами були: (а) усні перекази, які передавалися із вуст в уста у період ранньої церкви у вигляді окремих історій або як тематичні (наприклад, 2:1-3:6) чи часові/географічні (наприклад, част.  14-15) серії подій, на основі яких формувалася оповідь; (б) окремі висловлювання про Ісуса, які поєднувалися в єдине ціле «цікавими словами» (наприклад, 9:37-50); і (в) усні перекази, які Марко занотував (наприклад, 1:14-15; 3:7-12; 6:53-56). З допомогою Святого Духа, Марко, користуючись цими джерелами, створив Євангеліє, у якому точно відтворено історичні події і якому дійсно можна довіряти.

 

Карта, МІСЦЯ, ЯКІ ЗГАДУЮТЬСЯ В ЄВАНГЕЛІЇ ВІД МАРКА

MILES – МИЛІ

Sidon – Сідон

Tyre – Тир

Caesarea Philippi – Кесарія Філіпова

Phoenicia - Фінікія

The Great Sea (Mediterranean) – Велике Море (Середземне)

Bethsaida (Julias) – Віфсаіда (Юлія)

Capernaum – Капернаум

Dalmutha (Magdala) – Магдала

Sea of Galilee – Галілейське  Море

Tiberias – Тиверіада

Gersa – Герса

Galilee – Галилея

Nazareth – Назарет

Gadara – Гадара

Decapolis – Десятимістя

Samaria – Самарія

Jordan River – річка Йордан

Perea – Перея

Arimathea – Ариматея

Jericho – Єрихон

Jerusalem – Єрусалим

Bethany – Бетані

Bethphage – Віфагія

Dead Sea – Мертве море

Judea – Юдея

Idumea – Ідумея

 

Достеменно невідомо, чи Марко використовував письмові  джерела, однак оповіді про Страсті Христові (частини 14-15), можливо, до нього таки дійшли, принаймні вже частково описані. І ось тут постає питання спорідненості Євангелія від Марка з Євангеліями від Матея і Луки.

Багато науковців вважають, що Євангеліє від Марка було написано першим, а Матей і Лука використовували його, як перше документальне джерело. Та насправді Лука зазначив, що він користувався іншими документами (Лука 1:1-4). На користь того, що Євангеліє від Матея було першим, свідчать декілька фактів: (1) Євангеліє від Матея містить близько 90 відсотків тексту Євангелія від Марка, а від Луки – близько 40 відсотків. Більше 600 із 661 вірша із Євангелії від Марка є у Матея і Луки разом. (2) Матей і Лука зазвичай відтворюють події із життя Ісуса у відповідності з хронологічним порядком Марка, хоча і з деякими відмінностями. (3) Матей і Лука навряд чи могли б погодити між собою зміст тексту у тих частинах, де є опис однакових подій. (4) Матей і Лука часто з великою точністю відтворюють слова Марка, а там, де є відмінності, мова обох є граматично і стилістично дещо краща, аніж у Марка (див., наприклад, Мк. 2:7 і Лк. 5:21). (5) Здається, ніби Матей і Лука лиш дещо змінюють слова Марка, бажаючи роз’яснити те, про що написав сам Марко (див. Мк. 2:15 і Лк. 6:29), або пом’якшити деякі його сильні висловлювання (див., наприклад, Мк. 4:38б і Мт. 8:25; Лк. 8:24). (6) Матей і Лука іноді випускають слова і фрази із «повного» опису Марка, щоб додати туди ще якусь свою інформацію (див., наприклад, Мк. 1:29 і Мт. 8:14; Лк. 4:38).

Однак є п’ять фактів, які свідчать проти теорії, що Євангеліє від Марка було написано першим: (1) Матей і Лука могли б погодити між собою зміст тексту в окремих частинах, де є опис однакових подій. (2) Лука не дає ніяких посилань на текст Євангелія від Марка 6:45-8:26, а це доволі незвично, якщо він і дійсно використовував це Євангеліє як першоджерело. (3) Часом Марко подає інформацію, якої у Матея і Луки немає (див. Мк. 14:27). (4) Очевидно, що отці ранньої церкви вважали, що Євангеліє від Матея, а не від Луки, було написано першим. (5) Якщо ж Євангеліє від Марка було першим, тоді виходить, що Євангелія від Матея і/або Луки були написані після руйнування Єрусалиму у 70 році н.е..

У відповідь на перше заперечення можна навести той факт, що подібність текстів Луки і Матея, окрім того, що стосується тесту Марка, складає лише 6% і є, напевно, наслідком використання тих самих джерел (тобто, усних переказів), якими вони користувалися, окрім Євангеліє від Марка. Друге заперечення також можна оскаржити, зважаючи на той загальновизнаний факт, що автори Євангелій підбирали матеріал зі своїх джерел згідно своїх потреб. Лука міг випустити текст Марка 6:45-8:26 з метою уникнути переривання своєї оповіді згідно обраної теми подорожі Ісуса до Єрусалиму (див. Лк. 9:51). Це також пояснює третє заперечення, адже для Марка джерелом інформації був очевидець Петро. Четверте заперечення виникло на основі того, в якому саме порядку розташовуються Євангелія згідно канону Нового Завіту. Робити висновок, що ранні отці вважали Євангеліє від Матея першим, виходячи лише з цього факту, нелогічно. Вони турбувалися про апостольський авторитет і апологетичне значення синоптичних Євангелій, а не про їхні історичні взаємозв’язки. Отці поставили на перше місце Євангеліє від Матея, бо його написав апостол, і воно розпочинається генеалогічним деревом, яке ідеально поєднало його зі Старим Завітом. До того ж, якщо Євангеліє від Матея було написано першим, і саме ним користувалися Лука і Марко, то можна було б знайти місця, де Лука дотримується порядку викладення подій Матея, а не Луки – але їх немає. Також було б важче пояснити, чому Марко не дотримувався порядку подій, запропонованого Матеєм, аніж навпаки. Відмінність у хронології викладення подій свідчить на користь теорії, що Євангеліє від Марка було написано першим. На п’яте заперечення можна відповісти тим, що першість Євангелія від Марка не обов’язково означає, що Євангелія від від Матея і/або Луки були написані після 70 року н.е. (див. коментарі до розділу «Час написання»).

Здається, лише деяка літературна взаємозалежність є єдиним способом адекватно пояснити тісні зв’язки між синоптичними Євангеліями. Теорія першості Євангелія від Марка, хоча й не без проблем, визнається найкращою, зважаючи на порядок викладення подій і подібностей у деталях між синоптичними Євангеліями. Відмінності, скоріш за все, присутні тому, що Матей і Лука по-своєму поєднували усні та письмові перекази, які вони використовували незалежно один від одного, окрім Євангеліє від Марка. (Щодо подальшого обговорення і альтернативного погляду на синоптичну проблему [першість Євангеліє від Матея] див. Вступ  до Матея.)

Час написання . У Новому Завіті ніде немає чіткої вказівки на дату написання Євангелія від Марка. Дискусії довкола передбачення Ісуса щодо руйнування єрусалимського храму (див. коментарі до 13:2, 14-23) наводять на думку, що Марко написав своє Євангеліє до того, як у 70 році н.е. було зруйновано храм.

Ранні свідчення церковних отців розділилися щодо того, чи Марко написав своє Євангеліє до чи після мучеництва Петра (64-68 роки н.е.). З одного боку, Іриней ( Проти Єресей  3. 1. 1) заявляв, що Марко писав його після «відходу» ( ексодон ) Петра і Павла (тобто після 67 чи 68 року н.е.). Під словом « ексодон » Іриней, напевно, мав на увазі «відхід на той світ». Саме з таким значенням це слово використовується у Лк. 9:31 і 2 Пт. 1:15. Ця думка цілковито підтримується антимаркіонівськими прологами  до Марка, в яких говориться: «Після смерті самого Петра, він [Марко] написав це Євангеліє. …» З іншого боку, Климентій Олександрійський та Оріген (див. Евзебій Еклезіастична історія  2. 15. 2; 6. 14. 6; 6. 25. 5) стверджували, що Євангеліє від Марка було написано тоді, коли  Петро ще був живим, і він сам брав участь у його створенні та ратифікував його використання церквою.

Через суперечність зовнішніх свідчень питання часу написання цього Євангелія і досі залишаться відкритим. Існує дві точки зору. Одні вважають, що це Євангеліє написано між 67 і 69 роками н.е., якщо прийняти той факт, що Марко писав його після смерті Петра і  Павла. Прихильники цієї точки зору зазвичай вважають, що Матей та Лука написали свої Євангелія або після 70 року н.е. або до Марка. Інші ж вважають, що це Євангеліє могло бути написане до 64-68 років н.е. (періоду мучеництва Петра), якщо прийняти той факт, що воно створювалося тоді, коли Петро ще був живим. Згідно цієї точки зору виходить, що Євангеліє від Марка (або від Матея) є першим, і в той же час усі синоптичні Євангелія написані до 70 року н.е.

Друга точка зору є кращою з трьох причин: (1) Хоча й не одноголосно, однак більшість сходиться на думці, що вона має під собою надійне підґрунтя. (2) Першість Євангелія від Матея (див. коментарі під розділом «Джерела»), особливо його стосунок до Євангелія від Луки, яке передує Діянням (див. Діян. 1:1), вказує на дату до 64 року н.е.. Той факт, що Діяння завершуються тоді, коли Петро ще перший раз перебував у в’язниці, тобто ще до його першого звільнення (близько 62 року н.е.), вказує на те, що Євангеліє від Марка було написано ще до 60 року н.е. (3) З історичної точки зору цілком можливо, що Марко (і, напевно, Петро) міг перебувати у Римі наприкінці п’ятдесятих років (див. коментарі під розділом «Авторство» і під розділом «Місце походження і місце призначення»). Тож імовірною датою написання Євангелія від Марка є 57-59 роки н.е., на самому початку правління імператора Нерона (54-68 роки н.е.).

Місце походження і місце призначення . Майже універсальним свідченням отців ранньої церкви (див. примітки під розділом «Авторство») є те, що Євангеліє від Марка писалося в Римі і головним чином для неєврейських римських християн.

Наступні свідчення, які підтримують цю думку, є у самій Євангелії, серед них: (1) роз’яснення єврейських звичаїв (див. 7:3-4; 14:12; 15:42); (2) переклад окремих висловів з арамейської на грецьку мову (див. 3:17; 5:41; 7:11, 34; 9:43; 10:46; 14:36; 15:22, 34); (3) використання подекуди латинських термінів, а не їхніх грецьких еквівалентів (див. 5:9; 6:27; 12:15, 42; 15:16, 39); (4) використання римського літочислення (див. 6:48; 13:35); (5) лише Марко вказав, що Симон Киринея був батьком Олександра та Руфа (див. 15:21; Рим. 16:13); (6) використання цитат із Старого Завіту або посилань на здійснене пророцтво; (7) Марко описав особливу турботу про «усі народи» (див. коментарі до Мк. 5:18-20; 7:24-8:10; 11:17; 13:10; 14:9), а також надзвичайно важливий момент, коли невіруючий римських сотник мимовільно проголосив божественність Ісуса (див. 15:39); (8) загальна атмосфера Євангелія і його послання підходять римським віруючим, які зазнавали переслідувань й зазнаватимуть їх ще більше (див. коментарі до 9:49; 13:9-13); (9) Марко вважав, що його читачі обізнані з головними персонажами і подіями його оповіді, тому він писав своє Євангеліє, виходячи, скоріш, з теологічної зацікавленості, а не з біографічної; (10) Марко звертався до своїх читачів, головним чином, як до християн, пояснюючи їм значення особливих подій і висловів (див. 2:10, 28; 7:19).

Особливості . Деякі ознаки роблять Євангеліє від Марка унікальним серед усіх Євангелій. По-перше, у ньому акцент зроблено скоріш на діяннях Ісуса, а не на його проповідуванні. Марко занотував 18 чуд, сотворених Ісусом, і всього лиш 4 Його притчі (4:2-20, 26-29, 30-32; 12:1-9) і одну важливу промову (13:3-37). Марко неодноразово писав про те, що Ісус навчав Своїх учнів, однак не згадував ці Його уроки (1:21, 39; 2:2, 13; 6:2, 6, 34; 10:1; 12:35). А з того, що він все ж згадав, більшість стосувалася протистоянь Ісуса з єврейськими релігійними лідерами (2:8-11, 19-22, 25-28; 3:23-30; 7:6-23; 10:2-12; 12:10-11, 13-40).

По-друге, стиль написання Марка є яскравим, переконливим, з багатьма описами, адже джерелом був очевидець Петро (див., наприклад, 2:4; 4:37-38; 5:2-5; 6:39; 7:33; 8:23-24; 14:54). Він використовував не літературну грецьку мову, а мову, близьку до повсякденної, з помітним семітським нахилом. Яскравості його оповіді надають наступні особливості: використання часів грецької мови, особливо «історичного теперішнього» часу (більше 150 разів), простих речень, об’єднаних сполучником «і», неодноразове використання слова «відразу» ( еутхис ; див. коментарі до 1:10), а також використання дійових слів (наприклад, досл., «повів», 1:12).

По-третє, Марко, описуючи події, був дуже об’єктивним. Він неодноразово давав опис дивуванню людей, які слухали Ісуса (див. коментарі до 1:22, 27; 2:12; 5:20; 9:15), писав, що Його рідні хвилювалася про Його духовне здоров’я (див. 3:21, 31-35), кілька разів прямо говорив, що учні не розуміли усіх слів і чуд Ісуса (див. 4:13; 6:52; 8:17, 21; 9:10, 32; 10:26). Марко також звертав увагу на емоції Ісуса, наприклад, Його співчуття (1:41; 6:34; 8:2; 10:16), Його гнів і невдоволення (1:43; 3:5; 8:33; 10:14) та Його тужливі і сумні зітхання (7:34; 8:12; 14:33-34).

По-четверте, Євангеліє від Марка дає найдетальніший опис усіх подій, пов’язаних із Розп’яттям та Воскресінням. Від Мк. 8:31 і далі Ісус та Його апостоли ішли дорогою (див. 9:33; 10:32) із Кесарії Філіпової, що на півночі, через Галилею і до Єрусалиму, який знаходився на півдні. Решта оповіді (36%) описує події Страсної неділі – вісім днів від моменту входу Ісуса в Єрусалим (11:1-11) і до Його воскресіння (16:1-8).

Теологічні теми . В центрі теології Марка є зображення Ісуса і Його значення для учнів. У вступному вірші Марко відразу назвав Ісуса Сином Божим (1:1). Це засвідчив Отець (1:11; 9:7), демони (3:11; 5:7) і сам Ісус (13:32; 14:36; 61-62), а також римський сотник, коли Христос помирав (15:39). Про це також свідчили: Його авторитетне вчення (1:22, 27) та Його всевишня влада над хворобами і неміччю (1:30-31, 40-42; 2:3-12; 3:1-5; 5:25-34; 7:31-37; 8:22-26; 10:46-52), демони (1:23-27; 5:1-20; 7:24-30; 9:17-27), природа (4:37-39; 6:35-44, 47-52; 8:1-10) і смерть (5:21-24, 35-43). Усе це було переконливим доказом того, що «Царство Боже» – Його всевишнє правління – наблизилося до людей  через Ісуса, Його слова і Його діяння (див. коментарі до 1:15).

І все ж парадоксально, та Марко звертав увагу на те, що Ісус змушував демонів мовчати (1:25, 34; 3:12) і наказував, щоб про чуда Його не пліткували (1:44; 5:43; 7:36; 8:26). Він також зазначав, що Ісус використовував притчі (4:33-34) для того, щоб приховати Своє правління як царя, таємницю, про яку знали лише вірні люди (4:11-12). Також він зазначав, що апостоли дуже повільно приходили до розуміння присутності Ісуса, незважаючи на Його особисті настанови (4:13, 40; 6:52; 7:17-19; 8:17-21). Марко наголосив, що після слів Петра (8:29), Ісус вимагав від Своїх апостолів, щоб вони «нікому не говорили про Нього» (8:30) через те, що євреї невірно тлумачили прихід Месії і мету Його проповідування по всій землі. Ісус не бажав, щоб про Нього усі дізналися, допоки не роз’яснить Своїм послідовникам, яким Він був Месією і що мав на меті.

Марко зафіксував слова Петра «Ти – Христос» (8:29) дуже лаконічно і дуже прямолінійно. Ісус не погодився з цим званням і не заперечив його, однак, Він переключив увагу учнів зі Своєї сутності на Свої діяння (8:31, 38). Він назвав себе «Син Чоловічий» і розповів Своїм учням, що мусить пережити страждання, померти і повстати знову. У Марка Ісус  12 разів називав себе «Сином Чоловічим» і лише один раз «Христом» (9:41). Таким чином Ісус показував, що головною для Нього є Його проповідницька місія, спрямована на тогочасних людей і людей майбутнього (див. коментарі до 8:31, 38; 14:62). Він був слугою Господа (Іс. 52:13-53:12), страждав і віддав Своє життя в покуту за інших, виконуючи волю Бога (Мк. 8:31). А також Він був Сином Чоловічим, який прийде у славі, здійснить правосуддя й започаткує Своє царство на землі (8:38-9:38; 13:26; 14:62). Та перед Своїм славним і тріумфальним правлінням Йому доведеться багато страждати і зрештою віддати своє життя в покуту за гріхи людства перед Богом (14:36; 15:34), «як викуп за багатьох» (10:45). Саме це було головним і мало глибокий підтекст для усіх, хто піде за Ним (8:34-38).

12 апостолів Ісуса не могли це осягнути. Вони уявляли собі правління Месії без Його страждання і смерті. У своїй окремій частині про апостольство (8:31-10:52) Марко описав, як Ісус по дорозі до Єрусалиму розповідав Своїм апостолам про усе, що очікувало на тих, хто за Ним ішов. Перспектива не була привабливою, однак, Своїм об’явленням Він заспокоїв трьох Своїх апостолів і дав їм побачити, яким саме буде Його прихід у всій Його славі і величі (9:1-8). Тоді ж Отець підтвердив, що Ісус – Його Син і наказав їм слухати Його. У цій частині Марко показав, що хоча учні й «бачили» усе, та не розуміли (8:22-26), і знову наголосив, що вони йшли за Ісусом, дивуючись, не розуміючи і навіть боячись того, що на них чекало (9:32; 10:32). Коли Ісуса заарештували, вони усі покинули Його (14:50). Марко дещо стримано описав розпинання Ісуса на хресті й усі супутні явища, які прояснили значення цієї події (15:33-39).

Однак він звернув увагу на порожню гробницю і послання ангела, що Ісус живий і випередить Своїх учнів у Галилеї (14:28; 16:7), де вони власне колись розпочали своє проповідування (6:6б-13). Його раптове закінчення було символічним драматичним проголошенням, що Ісус – живий, що Він вестиме Своїх апостолів і турбуватиметься про їхні потреби, як робив це вже колись. Тож їхня апостольська «подорож» не мала припинятися, смерть Ісуса та Його воскресіння освітлювали їх і направляли (9:9-10).

Причина і мета . У Євангеліє від Марка про це немає жодного прямого висловлювання, тож висновки про причину і мету книги слід брати з вивчення її змісту і можливого історичного підтексту. Оскільки за таких обставин є імовірність відмінного трактування, існує кілька думок з цього приводу.

Дехто вважає, що метою було: (а) дати біографічний портрет Ісуса як Божого слуги, (б) спонукати людей до навернення до Ісуса Христа, (в) дати вказівки новим християнам і зміцнити їх віру з огляду на переслідування, (г) створити письмовий посібник для проповідників і вчителів, і (ґ) відкоригувати хибні уявлення про Ісуса і Його проповідницьку діяльність. Ці твердження, хоча й корисні, однак, або не враховують якісь частини Євангелія, або не беруть до уваги те, що хотів підкреслити Марко.

Марко, головним чином, мав на меті створити духовного наставника  у письмовій формі. Християни в Римі уже чули і вірили у добру новину про могутність і порятунок Господній (Рим. 1:8), але їм слід було знову це пригадати і знову звернути увагу на їх життя в такому розбещеному і часто ворожому оточенні. Їм варто було розуміти природу апостольства, як «іти за Ісусом» у світлі того, Ким був Ісус, що Він робив і що робитиме й надалі для них.

Як хороший наставник, Марко написав Своє Євангеліє про «Ісуса Христа, Сина Божого» (1:1) так, щоб воно відповідало його меті і продовжувало формувати життя його читачів. І досягнув він цього, завдячуючи оповідям про Ісуса Христа і його 12 апостолів, з якими його читачі можуть себе ототожнювати (див. коментарі під розділом «Теологічні теми»). Він показав, яким чином Ісус Христос є Месією, бо є Сином Божим, а Його смерть у стражданнях Сина Чоловічого є Божим задумом визволення людей. У світлі цього він показав, як Ісус турбувався про Своїх учнів і навчав їх апостольству в контексті Своєї смерті і воскресіння. І таку ж турботу й навчання потребують усі, хто йде за Ним.

ПЛАН

І. Заголовок (1:1)

ІІ. Вступ: Приготування до проповідницької діяльності Ісуса (1:2-13)

А. Йоан Христитель – передвісник Ісуса (1:2-8)

Б. Йоан Христитель хрестить Ісуса (1:9-11)

В. Сатана спокушає Ісуса (1:12-13)

ІІІ. Перші проповідування Ісуса у Галилеї (1:14-3:6)

А. Короткий вступ: Перше послання Ісуса (1:14-15)

Б. Ісус кличе за Собою чотирьох рибалок (1:16-20)

В. Влада Ісуса над демонами і хворобою (1:21-45)

Г. Протистояння Ісуса з релігійними лідерами у Галилеї (2:1-3:5)

Ґ. Результат: Ісуса зрікаються фарисеї (3:6)

ІV. Подальші проповідування Ісуса у Галилеї (3:7-6:6а)

А. Короткий вступ: Діяльність Ісуса довкола Галилейського моря (3:7-12)

Б. Ісус призначає 12 апостолів (3:13-19)

В. Ісуса звинувачують у змові з Велзевулом, і Він пояснює, хто Його сім’я (3:20-35)

Г. Притчі Ісуса, у яких змальовується сутність Божого Царства (4:1-34)

Ґ. Чуда Ісуса, які демонструють Його всевишню владу (4:35-5:43)

Д. Результат: Ісуса зрікаються у Назареті (6:1-6а)

V. Проповідування Ісуса в Галилеї і поза її межами (6:6б-8:30)

А. Короткий вступ: Ісус навчає у Галилеї (6:6б)

Б. Ісус посилає вперед Своїх 12 апостолів. Смерть Йоана Христителя. (6:7-31)

В. Ісус виявляє себе перед апостолами у словах і діяннях (6:32-8:26)

Г. Результат: Петро визнає Ісуса Христом (8:27-30)

VІ. Подорож Ісуса до Єрусалиму (8:31-10:52)

А. Перше провіщення Страстей (8:31-9:29)

Б. Друге провіщення Страстей (9:30-10:31)

В. Третє провіщення Страстей (10:32-45)

Г. Результат: Віра сліпого Вартимея (10:46-52)

VII. Проповідування Ісуса в Єрусалимі і поза його межами (11:1-13:37)

А. Вхід Ісуса в Єрусалим (11:1-11)

Б. Ісус показує знаки, які прорікають суд Божий над Ізраїлем (11:12-26)

В. Протистояння Ісуса з єврейськими релігійними лідерами у дворах храму (11:27-12:44)

Г. Пророча промова Ісуса перед учнями на горі Оливній (част. 13)

VIII. Страждання і смерть Ісуса в Єрусалимі (част. 14-15)

А. Ісуса зраджують. Тайна Вечеря. Учні розбігаються. (14:1-52)

Б. Суди над Ісусом, розп’яття і поховання (14:53-15:47)

IX. Ісус воскресає з мертвих поблизу Єрусалиму (16:1-8)

А. До гробниці приходять жінки (16:1-5)

Б. Сповіщення ангела (16:6-7)

В. Реакція жінок на новину про воскресіння Ісуса (16:8)

X. Суперечливий епілог (16:9-20)

А. Три об’явлення Ісуса після воскресіння (16:9-14)

Б. Доручення Ісуса послідовникам (16:15-18)

В. Вознесіння Ісуса і проповідування апостолів (16:19-20)

КОМЕНТАРІ

І. Заголовок (1:1)

1:1.  Вступний вірш (фраза без дієслова) і є заголовком книги та темою. Слово «Євангеліє» ( еуангеліоу , «блага вість або добра новина») не має стосунку до книги Марка, відомої як «Євангеліє від Марка». Воно оповіщає добру новину про «Ісуса Христа».

Хто знав Старий Завіт, той розумів усю важливість слова «Євангеліє» (див. Іс. 40:9; 41:27; 52:7; 61:1-3). «Новина» означала, що трапилося щось важливе. Коли Марко використав це слово, воно стало терміном, який символізував проповідування християн про Ісуса Христа. «Євангеліє» є проголошенням вісті, що Бог може через Ісуса Христа порятувати усіх віруючих (Рим. 1:16). Цей термін був визначальним у теологічному формуванні оповіді Марка (Мк. 1:14-15; 8:35; 10:29; 13:9-10; 14:9).

У Марка «початок Євангелії» містив історичні факти про життя, смерть та воскресіння Ісуса. Згодом цю благу вість проголошували й апостоли, розпочинаючи (наприклад, Діян. 2:36) з місця, на якому зупинився Марко.

Добра новина оповідає про «Ісуса Христа, Сина Божого». Ім’я Ісус, яке мало божественне походження (див. Мт. 1:21; Лк. 1:31; 2:21), є грецьким еквівалентом давньоєврейського слова ухосуа , «Яхве – це порятунок».

«Христос» є грецьким еквівалентом давньоєврейського слова Масіах  («Месія, Помазаний»). Його використовували лише у стосунку до Спасителя, якого очікували євреї. Саме Він мав бути Посланцем Божим і здійснити усі пророцтва Старого Завіту (наприклад, Бут. 49:10; Пс. 2; 110; Іс. 9:1-7; 11:1-9; Зах. (9:9-10). Месією, на якого очікували, і є Ісус. Хоча слово «Христос» стало частиною власного ймення Ісуса на початку доби християнства, Марко зумисне використовував це слово, щоб підкреслити усю його важливість, що й видно із прикладів його вживання в тексті (див. Мк. 8:29; 12:35; 14:61; 15:32).

Слова «Син Божий» вказують на Його унікальний взаємозв’язок із Богом. Він – чоловік (Ісус), адже є «особливим посланцем» Бога (Месія), і в той же час Він є цілковито божественною Особою. Як Син Він залежить від Свого Отця і в усьому Його слухає (див. Євр. 5:8).

ІІ. Вступ: Приготування до проповідницької діяльності Ісуса (1:2-13)

Короткий вступ Марка описує три передуючі події, які є необхідними для правильного розуміння життєвого покликання Ісуса: проповідування Йоана Христителя (вірші 2-8), хрещення Ісуса (вірші 9-11) і випробування Ісуса спокусами (вірші 12-13). Два слова, які повторюються, пов’язують цю частину в єдине ціле: «пустиня» ( еремос ; вірші 3-4, 12-13) і «Дух» (вірші 8, 10, 12).

А. Йоан Христитель – передвісник Ісуса (1:2-8)

(Мт. 3:1-12; Лк. 3:1-20; Йн. 1:19-37)

1. ЙОАН ЗДІЙСНЮЄ ПРОРОЦТВО СТАРОГО ЗАВІТУ (1:2-3)

1:2-3.  Марко розпочав із того, що узгодив свою оповідь із Святим Письмом. Окрім цитат із Старого Завіту, які промовляв сам Ісус, Марко в усьому своєму Євангеліє лише тут дав посилання на Старий Завіт.

Другий вірш поєднує Вих. 23:20 (LXX) і Мал. 3:1 (Євр.), а Мк. 1:3 взято із Іс. 40:3 (LXX). Марко використав звичне розуміння цих віршів, тож міг їх не пояснювати. Окрім того, він надав особливого значення слову «дорога» ( ходос , досл., «шлях»), адже це було важливою темою для Марка у його тлумаченні значення слів «іти за Ісусом» (Мк. 8:27; 9:33; 10:17, 32, 52; 12:14).

Марко розпочав цю складену цитату із трьох книг Старого Завіту словами: «Як написано в пророка Ісаї». Так робили різні автори Нового Завіту, коли об’єднували кілька частин однією темою. Загальною темою тут є «дика місцевість» (пустеля), яка мала особливе значення в історії Ізраїлю. Оскільки Марко збирався розповісти про проповідування Йоана Христителя у пустелі, він взяв цитату Ісаї як першоджерело, бо саме Ісая писав про «голос вопіющого в пустині».

З допомогою Святого Духа Марко дав цим старозавітнім текстам особливого значення, замінюючи фразу «дорогу передо мною» (Мал. 3:1) на фразу «тобі», а «шлях нашому Богові» (Іс. 40:3, LXX) – на «стежки його». Тож промовець «я» – це Бог, який вишле посланця Свого (Йоана) «перед Тобою (Ісусом), який приготує тобі (Ісусові) дорогу». Йоан був голосом «вопіющого в пустині» і закликав народ ізраїльський підготувати «Господеві (Ісусові) дорогу» і вирівняти «стежки його». Тлумачення цих метафор можна знайти у проповідуванні Йоана (Мк. 1:4-5).

2. ЙОАН ДІЄ ЯК ПРОРОК (1:4-5)

1:4.  Здійснюючи попереднє пророцтво, Йоан став ( енегето , «виступив») в історії ізраїльського народу останнім старозавітнім пророком (див. Лк. 7:24-28; 16:16), що вказувало на поворотний момент у діяннях Господа щодо людства. Йоан христив «у пустині» ( еремо , суха, незаселена місцевість) і проповідував «хрищення покаяння». Слово «проповідувавши» ( кериссон ) можна перекласти як «свідчивши як вісник», що відповідало передбаченню у Мк. 1:2-3.

Хрещення Йоана не було чимось новим для євреїв, адже коли хтось із язичників хотів бути прийнятим в юдаїзм, то мав охреститися через само-занурення. Разюча відмінність полягала лише в тому, що хрещення Йоана призначалося саме для людей завіту Божого, для євреїв , а для цього їм слід було покаятися з огляду на прихід Месії (див. Мт. 3:2).  

Це хрещення описується як «покаяння на ( еіс ) прощення гріхів». Грецький прийменник «еіс» міг означати посилання на щось або спонукання до чогось, але не вказував на наслідок. Слово «покаяння» ( метаноіа ) зустрічається в Євангелії від Марка лише тут. Воно означає «повертатися, свідомо міняти думку, а разом з цим і напрямок усіх думок та поведінку» (див. Мт. 3:8; 1 Сол. 1:9).

Слово «прощення» ( апхесін ) означає «усунення або відміна боргу чи вини». Воно має стосунок до Божого акту милосердя, коли «гріхи» як борг прощаються завдяки жертовній смерті Христа (див. Мт. 26:28). Прощення давав не сам обряд хрещення, однак, хрещення було видимим свідченням того, що людина розкаялася, а тому вона й отримає Боже милосердне прощення гріхів (Див. Лк. 3:3).

1:5.  Використовуючи гіперболи (див. також вірші 32-33, 37), Марко показував, який великий вплив на усі землі Юдеї і Єрусалим мав Йоан. Люди «виходили» і «христились від нього в ріці Йордані» (див. вірш 9), коли «визнавали гріхи свої» перед Богом. Недоконаний час грецьких дієслів дає зрозуміти, що процес цей був безперервний, люди повсякчас слухали проповідування Йоана і хрестилися «від нього».

Діслово «христились» ( баптізо  від бапто , «занурювати») означає «занурювалися, поринали». Коли Йоан хрестив людей у ріці Йордан, це засвідчувало навернення єврея до Бога і ототожнювало його з тими, хто розкаявся, і готується до приходу Месії.

Невід’ємною частиною обряду хрещення було відкрите зізнання у своїх гріхах. Дієслово «визнавали» ( ексомологоуменоі , «погоджуватися з, визнаючи, признаючи»; див. Діян. 19:18; Флп. 2:11), є підсилювальним. Люди відкрито погоджувалися з рішенням Бога щодо їхніх гріхів ( хамартіас , «неспроможність влучити в ціль», тобто, відповідати взірцю праведності Бога). Кожен єврей, який був обізнаний із історією свого народу, знав, що вони не відповідали вимогам Бога. Коли євреї з власною волі ішли до Йоана в пустелю і приймали там його хрещення, вони таким чином визнавали свою непокору і виявляли своє навернення до Бога.

3. ЙОАН ЖИВЕ ЯК ПРОРОК (1:6)

1:6.  Одежа та їжа Йоана показували, що він – людина пустелі, він – Божий пророк (див. Зах. 13:4). Цим він нагадував пророка Іллю (2 Цар. 1:8), який прирівнювався у Мал. 3:23 до посланця (Мал. 3:1). Про нього Марко уже згадував (див. 1:2; 9:13; Лк. 1:17). Сарана (висушені комахи) і «мед дикий» були звичною їжею у пустельних регіонах. У Лев. 11:22 сарана навіть є в переліку «чистої» їжі.

4. ЙОАН ГОВОРИТЬ ЯК ПРОРОК (1:7-8)

1:7.  Дослівно вступними словами є: «І проповідував, кажучи …» (див. вірш 4). Марко підсумував послання Йоана, концентруючись на його головній темі, а саме на проголошенні приходу важливішої Особи, яка хреститиме людей «Святим Духом» (вірш 8).

Слова «слідом за мною (через якийсь час)» нагадують Мал. 3:1 і 3:23, однак навіть Йоан не знав, Хто це буде, допоки не охрестив Ісуса (див. Йн. 1:29-34). Не має сумніву, що Марко уникав слова «Месія» через те, що люди неправильно його розуміли. У Мк. 1:8 є пояснення, чому Той, Хто прийде, є «сильніший» за Йоана.

Йоан звертав увагу на важливість Того, Хто прийде, і показував свою власну покірність (див. Йн. 3:27-30), заявляючи, що він «недостойний, нахилившись (ці слова є лише у Марка), розв'язати (шкіряного) ремінця його сандалів». Навіть єврейський раб не був зобов’язаний виконувати таку роботу для свого пана!

1:8. У цьому вірші є протиставлення між займенниками «я» і «він». Йоан проводив хрещення у воді, що було зовнішнім виявом розкаяння, а Той, Хто прийде, буде обдаровувати життєдайним Духом.

Коли слово «христити» використовувалося у стосунку до води, то воно зазвичай означало фактичне занурення (див. вірші 9-10). Коли ж воно згадувалося зі словами «Святий Дух», то метафорично показувало, як людина потрапляє під життєдайний захист Святого Духа.

Коли Йоан каже: «Я вас христив …» – то, напевно, звертається до тих, кого він уже охрестив. Його хрещення у воді було обмеженим і підготовлюючим. Однак ті, кого він охрестив, давали таким чином обіцянку вітати Того, Хто прийде і «христитиме» Духом Святим (див. Діян. 1:5; 11:15-16). Саме Духа Святого як найвищого дару очікували люди від Месії (Іс. 44:3; Єз. 36:26-27; Йоіл. 2:28-29).

Б. Йоан Хрититель хрестить Ісуса (1:9-11)

(Мт. 3:13-17; Лк. 3:21-22)

1. ІСУС ПРИЙМАЄ ХРЕЩЕННЯ В РІЦІ ЙОРДАН (1:9)

1:9.  Марко зовсім раптово назвав Ісуса Тим, Хто мав прийти (вірш 7). На відміну від усіх людей, які прибували до Йоана з Юдеї і Єрусалиму (вірш 5), Він прийшов у пустелю «із Назарету, що в Галилеї». Назарет був непомітним містечком, про якого не було жодної згадки у Старому Завіті, Талмуді чи в творах Йосипа Флавія, який був добре відомим єврейським істориком першого століття. Галилея, яка мала 30 миль в ширину і 60 миль в довжину, була густонаселеним найпівнічнішим регіоном і однією з трьох адміністративних частин Палестини: Юдея, Самарія і Галилея.

Ісус «був хрищений Йоаном у ( еіс ) Йордані» (див. вірш 5). Грецькі прийменники еіс  («у», вірш 9) і ек  («з», вірш 10) говорять про те, що хрещення відбувалося у воді, через занурення. Імовірно, що Йоан охрестив Ісуса поблизу Єрихону. На той час Йому було десь 30 років (Лк. 3:23).

На противагу усім іншим, Ісус не зізнавався у гріхах (див. Мк. 1:5), оскільки не був грішним (див. Йн. 8:45-46; 2 Кор.5:21; Євр. 4:15; 1 Йн. 3:5). Марко не зазначив, чому Ісус прийняв хрещення від Йоана, однак, можна припустити наявність трьох причин: (1) Це був акт покори, який показував, що Ісус цілковито погоджується із всеосяжним задумом Божим і визнавав у цьому важливість хрещення від Йоана (див. Мт. 3:15). (2) Це був акт само-ототожнення з ізраїльським народом, через який Він розділив усю спадщину цього народу і його гріховне становище (див. Іс. 53:12). (3) Це був акт само-присвячення проповідницькій діяльності, який означав, що Ісус офіційно її прийняв і розпочав.

2. БОЖЕСТВЕННА ВІДПОВІДЬ З НЕБЕС (1:10-11)

1:10.  В оригіналі Марко використав тут грецький прислівник еутхис  («негайно, відразу»), перший із 42 разів (у НМВ в цьому місці його також немає). Воно означає щось негайне (як тут) або ж вказує на послідовність подій («тому, потім»; див. 1:21 [«відразу»]; 11:3 [«негайно»]).

Три події виділили Ісуса з поміж усіх інших людей, які приймали хрещення від Йоана. По-перше, Він «побачив, як небо розкрилось». Дієслово «розкрилось» ( счізоменоус , «розділилось») є метафорою до того, як Бог втручається в життя людей, щоб їх звільнити від гріха (див. Пс. 18:9, 16-19; 144:5-8; Іс. 64:1-5).

По-друге, Він побачив «Духа, що як голуб сходив на нього», тобто мав вигляд голуба і його можна було побачити, але він «сходив», а не летів, як звичайний птах (Лк. 3:22). Образ голуба, очевидно, символізував творчу діяльність Духа (див. Бут. 1:2). У часи Старого Завіту Дух сходив на певних людей і надавав їм владу служити (наприклад, Вих. 31:3; Суд. 3:10; 11:29; 1 Сам. 19:20, 23). Коли на Ісуса зійшов Дух Святий, він дав Йому владу проповідувати (див. Діян. 10:38) і призначив Йому хрестити інших людей Духом, як і передрікав Йоан (Мк. 1:8).

1:11.  По-третє, Ісус почув голос «з неба» (див. 9:7). Слова Отця, якими Він виразив Своє абсолютне схвалення Ісуса і Його покликання, перегукуються з трьома віршами: Бут. 22:2; Пс. 2:7; Іс. 42:1.

Перша частина: «Ти єси Син мій». Слова «Ти єси» підтверджують, що Ісус дійсно є Сином Божим. Значення цих слів розкривається у Пс. 2:7, коли Бог звернувся до помазаного Царя як до Свого Сина. Прийнявши хрещення, Ісус почав діяти як Божий Помазанець (див. 2 Сам. 7:12-16; Пс. 89:26; Євр. 1:5).

Друга частина – «любий» – дослівно звучить як «улюбленець» ( хо агапетос ). Це або звання («Улюбленець»), або ж описовий прикметник («улюблений» Син). Як звання, воно підкреслює силу любові між Отцем та Сином і при цьому не втрачає свого описового значення. Як прикметник, його можна пояснити з огляду на його значення у Старому Завіті, тобто як «єдиного» Сина (див. Бут. 22:2, 12, 15; Єр. 6:26; Ам. 8:10; Зах. 12:10), що є еквівалентом до грецького прикметника моногенез  («єдиний, унікальний»; див. Йн. 1:14, 18; Євр. 11:17). Таке розширене пояснення вказує на те, що Ісус був Сином Божим ще до Свого народження.

Слова «у тобі – моє уподобання» вказують на те, ким мав стати син Царя Ісус згідно Свого земного призначення. Дієслово еудокеса  вжито у минулому часі («у тобі було  моє уподобання»). Оскільки ці слова в своєму значенні не обмежені часом і є вічними, їх тут передано у формі теперішнього часу, і це вказує на те, що Бог вбачає в Ісусові Своє «уподобання» в усі часи. Утіха Господня ніколи не мала початку і ніколи не матиме кінця.

Подібні слова є у Іс. 42:1, коли Бог говорив про Свого обраного Слугу: «мій вибраний, якого вподобало моє серце.  Я поклав на нього дух мій». Іс. 42:1 розпочинає перше з чотирьох пророцтв про істинного Слугу-Месію, який протиставляється непокірному слузі – ізраїльському народові (див. Іс. 42:1-9; 49:1-7; 50:4-9; 52:13-53:12). Істинний Слуга багато страждатиме, виконуючи волю Бога. «Він принесе своє життя в покуту» (Іс. 53:10), і Сам стане жертовним ягням (див. Іс. 53:7-8; Йн. 1:29-30). Прийнявши хрещення, Ісус почав виконувати Своє призначення Слуги Господнього, якому слід буде пройти через великі страждання. З огляду на проповідницьку діяльність Ісуса Марко приділяє цьому факту велике значення (Мк. 8631; 9:30-31; 10:32-34, 45; 15:33-39).

Однак хрещення Ісуса не змінило Його божественності. Він не став  Сином Божим завдяки хрещенню (або через «переображення», 9:7). Його хрещення показало далекоглядну значущість того факту, що Він з покорою прийняв Свою долю і Своє покликання стати Слугою Господа і вистраждати за людей як Давидів Месія. Він дійсно є Месією, бо є Сином Божим, що підтвердив Сам Отець, і Дух Святий дав Йому владу. Не навпаки. Усі три Особи Святої Трійці зійшлися тут в одне.

В. Сатана спокушає Ісуса (1:12-13)

(Мт. 4:1-11; Лк. 4:1-13)

1:12.  Після того, як Ісус охрестився, Він, сповнений Духа Святого, пішов далі, і «відразу ( еутхис , «негайно») Дух повів його в пустиню. Слово «повів» є перекладом до слова екбалло , що означає «витісняти, виганяти, виштовхувати». Марко використовував це слово, коли писав про вигнання демонів із людей (вірші 34, 39; 3:15, 22-23; 6:13; 7:26; 9:18, 28, 38). Тут же воно демонструє силу, на яку Марко хотів звернути увагу (див. «повів», Мт. 4:1; Лк. 4:1). В даному випадку він підкреслив, що Дух звернувся до сильного морального примусу, коли повів Ісуса у пустелю, де Він мав вистояти проти спокус і зла, а не уникати їх. Пустеля ( еремос ; див. Мк. 1:4), суха незаселена земля завжди вважалася улюбленим місцем злих сил (див. Мт. 12:43; Лк. 8:29; 9:24). Традиційно вважається, що місцем спокус є землі на північному заході від Мертвого Моря відразу біля Єрихону із західного боку.

1:13. Ісус «перебував у пустині сорок день». Не зважаючи на подібність з різними віршами зі Старого Завіту (Вих. 34:28; Втор. 9:9, 18; 1 Цар. 19:8), найближчою аналогією є перемога Давида над Голіятом, який впродовж 40 днів воював порти Ізраїлю (1 Сам. 17:16).

Ісуса спокушав сам сатана. Слово «спокушав» є перекладом до слова пеіразо , яке означає «випробовувати, перевіряти» з метою дізнатися, якою є людина. Воно використовується і в хорошому значенні (Божі випробування, наприклад, 1 Кор. 10:13; Євр. 11:17), і в поганому – у стосунку до спокус, з допомогою яких сатана і його військо підштовхують людину до гріха. В даному випадку обидва значення є вірними. Бог послав Ісуса на випробування (Дух повів Його до них) з метою перевірити, чи дійсно Він був готовий до виконання Свого призначення. А сатана намагався звести Ісуса з Його шляху і не дати Йому виконати Своє божественне завдання. (див. Мт. 4:1-11; Лк. 5:1-13). Безгрішність Ісуса не виключає того факту, що Він дійсно піддавався спокусам. Насправді, це є свідченням Його істинної людської природи (див. Рим. 8:3; Євр. 2:18).

Спокусником був сатана. Слово «сатана» означає противник, ворог. Марко не використовував термін «диявол» (Мт. 4:1; Лк. 4:2). Сатана і його війська є вічними і злісними ворогами Бога і Його задумів, особливо у стосунку до призначення Ісуса. Сатана спокушає людей, щоб відвернути від Бога, щоб змусити їх діяти всупереч Божій волі. А потім він виступає перед Богом із звинуваченням проти тих людей, які через нього згрішили. Таким чином сатана щораз шукає можливості повністю знищити, зруйнувати людину. Тож Ісус зустрівся із принцом зла особисто ще до того, як почав наступ на його війська. Він прийняв Своє покликання і переможе його, а його полонених звільнить (Євр. 2:14; 1 Йн. 3:8). Як Син Божий, Він вступив у бій із сатаною у пустелі, і демони визнали Його божественність (див. Мк. 1:24; 3:11; 5:7).

Згадка про диких звірів є лише у Марка. В уявленнях Старого Завіту «дика місцевість» – це прокляте Богом місце, де панує спустошеність, самотність і небезпека, де живуть жахливі і ненажерливі звірі (див. Іс. 13:20-22; 34:8-15; Пс. 22:11-21; 91:11-13). Присутність диких звірів вказувала на ворожість запустілої землі, де володарем був сам сатана.

Контрастним протиставленням небезпечним диким звірам був захист Господній в особі ангелів, які «служили» ( діеконоун ) Ісусові увесь час, поки сатана Його спокушав (хоча це слово можна було перекласти як «почали служити Йому», тобто не під час, а після спокус). Вони допомагали Ісусові в цілому і своєю присутність засвідчували, що Бог є поряд із Своїм Сином. Марко не згадав про піст (див. Мт. 4:2; Лк. 4:2), напевно тому, що саме перебування Ісуса у пустелі уже його передбачало.

Марко дуже коротко розповів про спокуси Ісуса (у порівнянні із Матеєм та Лукою). Він нічого не сказав про зміст спокус, їх напружене завершення чи про перемогу Ісуса над сатаною. Марко мав на меті показати, коли розпочалася вічна боротьба Ісуса із Сатаною, який не полишав спроб змусити Ісуса діяти всупереч волі Бога (див. Мк. 8:11, 32-33; 10:2; 12:15). Через покликання, яке Ісус погодився виконати, прийнявши хрещення, Йому довелося зіткнутися із сатаною і його військами. Євангеліє від Марка є свідченням цієї сутички, яка завершилася на Хресті. І від самого початку Ісус продемонстрував Свою особисту владу над сатаною. Коли Він згодом виганяв з людей демонів, це лиш іще раз підтверджувало Його перемогу у цьому протистоянні (див. 3:22-30).

ІІІ. Перші проповідування Ісуса у Галилеї (1:14-3:6)

У першій частині Євангеліє від Марка Ісус звертається до людей із Своїм посланням (1:14-15), кличе за собою перших апостолів (1:16-20), виганяє демонів і зцілює людей у Капернаумі та його околицях (1:21-45), п’ять разів вступає у сутичку з єврейськими релігійними лідерами (2:1-3:5). І в цій же частині йде мова про фарисеїв та іродіянів, які задумують вбити Ісуса (3:6). Та Він щоразу Своїми словами і Своїми вчинками демонструє Свою владу абсолютно над усім.

А. Короткий вступ: Перше послання Ісуса (1:14-15)

(Мт. 4:12-17; Лк. 4:14-21)

Ісус розпочав Свою проповідницьку діяльність у Галилеї (див. Мк. 1:9) після того, як Ірод Антипа (див. графік роду Ірода у Луки 1:5) арештував Йоана Христителя з причин, які вказані у Мк. 6:17-18. Перш ніж зайти у Галилею, Ісус проповідував у Юдеї вже майже цілий рік (див. Йн. 1:19-4:45). Про це Марко не написав, з чого можна зробити висновок, що Марко не ставив собі за мету дати повний хронологічний перелік подій з життя Ісуса.

1:14.  Слово «видано» є перекладом до слова парадотхенаі , від парадідомі , що означає «здавати або передавати». Це дієслово також використовувалося, коли йшла мова про Юду, який зрадив Ісуса (3:19). Тож можна припустити, що Марко таким чином хотів показати аналогію між подіями, які передували смерті Йоана та Ісуса (див. 1:4, 14а). Пасивний стан дієслова «видано» наштовхує на думку, що через арешт Йоана здійснився Божий  намір (див. аналогію з Ісусом, 9:31; 14:18), і що тепер настав час для проповідування Ісуса в Галилеї (див. коментарі до 9:11-13).

«Ісус прийшов у Галилею і проповідував ( кериссон ; див.1:4) там Божу Євангелію ( еуангеліон ; див. вірш 1)». Імовірно, після слова «Євангелію» слід було включити слово «царства» (БКЯ), бо воно є у багатьох грецьких рукописах.

1:15.  Два оголошення Ісуса і дві Його настанови є підсумком Його послання. Перше оголошення: «Сповнився час» – вказує на те, що час для здійснення Богом визначеного у Старому Завіті приготування і очікування врешті настав (див. Гал. 4:4; Євр. 1:2; 9:6-15).

Друге оголошення: «Царство Боже близько» – є ключовим у посланні Ісуса. Слово «царство» (басілеіа) означає «царювання» або «царське правління». Цей термін охоплює і верховну владу правителя, і саме правління, і усе, що входить у це правління, в тому числі і вигоди (Теологічний словник Нового Завіту, надалі ТСНЗ [ Theological Dictionary of the New Testament . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., “ basileia ,” 1:579-80]). Тому словосполучення «Царство Боже» має тривале (не статичне) значення і стосується верховного правління Господа над Своїм Творінням.

Таке значення цієї фрази було добре відоме євреям часів Ісуса.  З огляду на пророцтва Старого Завіту (див. 2 Сам. 7:8-17; Іс. 11:1-9; 24:23; Єр. 23:4-6; Міх. 4:6-7; Зах. 9:9-10; 14:9) вони очікували приходу на землю царства (Давидового) Месії (див. Мт. 20:21; Мк. 10:37; 11:10; 12:35-37; 15:43; Лк. 1:31-33; 2:25, 38; Діян. 1:6). Тому очевидно, що люди, які слухали Ісуса, розуміли, що коли Він говорив про Царство Боже, то мав на увазі довгоочікуване царство Месії.

Ісус сказав, що правління Боже уже «близько» ( енгікен , «наблизилося» або «настало»; див. це слово у Мк. 14:42 [«ось наблизився»]). Та воно не було «близько» у тому значенні, як його розуміли євреї. Скоріше воно означало, що Ісус як Виконавець Божого плану був тепер серед них (див. Лк. 17:20-21). Ось яку «Божу Євангелію (добру новину, благу вість)» проповідував у Галилеї Ісус.

Проголосивши цю добру новину, Ісус звернувся до людей із закликом: «Покайтеся і вірте в Євангелію». Розкаяння і віра (довіра) є одним цілим (а не діями, які ідуть одна за одною). Слово «покайтеся» ( метаноео ; див. Мк. 1:4) означає «звільніться від існуючого об’єкту довіри (наприклад, себе)». Слово «вірте» ( пістеуо , тут пістеуете ен ; в такій комбінації воно зустрічається лише тут і лише один раз у НЗ) означає «довіртеся усім серцем об’єкту віри». Тож заклик повірити у добру новину означав, що слід повірити у Самого Ісуса як у Месію, Божого Сина. Він є «змістом» доброї новини (див. вірш 1). Лише через Нього можна увійти у Царство Боже чи отримати (як подарунок) туди право входу (див. 10:15).

Як народ, Ізраїль офіційно зрікся цих вимог (див. 3:6; 12:1-12; 14:1-2, 64-65; 15:31-32). Та Ісус навчав, що Його земне Давидове правління не прийде відразу (див. Лк. 19:11). Після того, як Бог здійснить Свій теперішній задум порятувати євреїв і язичників та збудувати Свою церкву (див. Рим. 16:25-27; Еф. 3:2-12), Ісус повернеться і тоді настане Його царство на цій землі (Мт. 25:31, 34; Діян. 15:14-18; Одкр. 19:15; 20:4-6). Народ ізраїльський буде відроджено і порятовано (Рим. 11:25-29).

Отож, Царство Боже має два пояснення, і в центрі обох є Сам Христос (див. Мк. 4:13-31: (1) Воно уже є, хоча й не має видимої форми, лише духовну (на чому наголошує Марко; див. 3:23-27; 10:15, 23-27; 12:34). (2) Воно все ж є майбутньою перспективою і настане, коли Боже вдруге прийде на землю (див. 9:1; 13:24-27).

Б. Ісус кличе за Собою чотирьох рибалок (1:16-20)

(Мт. 4:18-22; Лк. 5:1-11)

Ісус кличе за Собою чотирьох рибалок і спонукає їх стати Його послідовниками відразу після того, як проголошує Своє послання. Таким чином Марко дав зрозуміти, що під розкаянням і вірою у «Євангелію» слід розуміти особисту готовність до змін у власному житті, до необхідності іти за Ісусом і довірити Йому себе у відповідь на Його заклик. Саме з такого заклику Ісус розпочав Свою діяльність у Галилеї, і цим наблизив час призначення дванадцяти апостолів і передачі їм Своєї влади (3:13-19; 6:7-13, 30).

1:16.  Галилейське море (семітська назва) – це тепловодне озеро близько 7 миль в ширину, 13 миль в довжину і 685 футів нижче рівня моря. Риболовство тут процвітало. З огляду на географію проповідницької діяльності Ісуса в Галилеї, це море займало центральне положення.

Коли Ісус проходив «повз море Галилейське, побачив він Симона (Петра) й Андрія, його брата, як вони кидали мережу (сітку, яка мала в діаметрі 10-15 футів) в море». Важливо, що Марко тут дав пояснення такій їхній роботі: «були бо ( гар ) (вони) рибалки».

1:17-18.  Слова «Ідіть за мною» технічно означали «ідіть позаду Мене як учні». Він не чекав, поки учні Його знайдуть, як робили рабини, Він Сам проявляв ініціативу і скликав Своїх послідовників.

Прикликаючи, Ісус дав їм обіцянку: «Я зроблю ( генестхаі ) вас рибалками людей». Він обрав їх для Свого царства, і тепер дасть їм усі необхідні знання, щоб вони розділили з Ним Його завдання і стали ( генестхаі , приготувалися до роботи) рибалками людей (див. 8:27).

На використання цієї метафори Ісуса, напевно, наштовхнув рід їхньої діяльності, однак, вона має також і старозавітне підґрунтя (див. Єр. 16:16; Єз. 29:4-5; Ав. 1:14-17). І хоча пророки використовували цей образ, зображаючи покарання Господнє, Ісус звернувся до нього у позитивному значенні, як до чогось, що допоможе уникнути Божого покарання. З огляду на наближення Бога на землі (див. Мк. 1:15), Ісус закликав цих чоловіків до роботи, яка передбачала «виловлювання» людей із «моря» (яке у СЗ символізувало гріх і смерть, наприклад, Іс. 57:20-21).

«І вмить ( еутхис ; див. Мк. 1:10)» Симон та Андрій, «покинувши мережу, пішли слідом за Ним». У Євангелії словосполучення «пішли слідом» ( аколоутхео ) у стосунку до окремих осіб  означало, що людину закликали стати учнем і те, як вона на цей заклик відповіла. Згодом стає зрозуміло (див. вірші 29-31), що пішовши тоді за Ісусом, Симон та Андрій ще не покинули своєї домівки, а лиш дали Ісусові обіцянку так зробити (див. 10:28; 1 Кор. 7:17-24).

1:19-20.  «Пройшовши трохи далі», Ісус побачив Якова, сина Заведея, та Йоана, його брата, що теж були у човні й направляли сіті», готуючись до нічної риболовлі. Вони «були спільниками Симона» (Лк. 5:10). Ісус «відразу ( еутхис ) їх покликав» за Собою. І вони покинули свій колишній спосіб життя (човен та сітку), колишні обов’язки (свого батька Заведея і наймитів) та пішли за Ісусом як Його учні.

Марко не згадував, чи Ісус коли-небудь уже спілкувався з цими рибалками (див. Йн. 1:35-42), та вказав, що таким чином Він згуртував довкола Себе дванадцять апостолів і передав їм владу, навчаючи (Мк. 3:14-19). Марко скоротив історичні події (1:14-20), щоб акцентувати увагу на владі, яку Ісус мав над людьми і на покірності Його послідовників.

Учнівство є дуже важливим у Євангелії від Марка. Читаючи у Марка про заклик Ісуса, людина ставитиме собі запитання: «Ким є Той, Хто кличе?» і «Що означає іти за Ним?» У своїй Євангелії Марко дає відповідь на ці запитання. Він провів аналогію між дванадцятьма апостолами (див. коментарі до 3:13; 13:37) і своїми читачами. Учнівство є очікуваним і правильним для усіх, хто вірить у Євангелію (див. 1:15).

В. Влада Ісуса над демонами і хворобою (1:21-45)

Повновладність (вірш 22) і важливість (вірші 38-39) Ісусових слів уже відчули на собі чотири рибалки, а тепер ще й інші люди побачили Його діяння, сповнені божественної сили. Вірші 21-34 описують окремий і, мабуть, типовий, суботній день з його турботами у Капернаумі. Саме такого дня Ісус показав Свою владу над демонами (вірші 21-28), вилікував тещу Петра (вірші 29-31) і оздоровив інших людей після заходу сонця (вірші 32-34). А потім у віршах 35-39 коротко описується усамітнення Ісуса для молитви та підсумок Його проповідницької діяльності у Галилеї. Однією помітною подією, яку Марко у порівнянні з іншими доволі широко описав, було оздоровлення прокаженого (вірші 40-45). Повновладність слів і діянь Ісуса викликала у людей подив і страх, а також призвела до виникнення суперечностей (2:1-3:5).

1. ОЗДОРОВЛЕННЯ БІСНУВАТОГО (1:21-28)

1:21-22.  Четверо учнів супроводжували Ісуса у Капернаум (див. 2:1; 9:33), який знаходився неподалік, на північно-західному узбережжі Галилейського моря. Саме тут вони жили і саме це місто було головним у галилейській проповідницькій діяльності Ісуса (див. Лк. 4:16-31). Як і годилося, у суботу Ісус «відразу» (еутхис; див. Мк. 1:10) пішов на службу у синагозі, яка була місцем зібрання євреїв і їхнього поклоніння (див. вірші 23, 29, 39; 3:1; 6:2; 12:39; 13:9). Не має сумніву, що Його запросив сам правитель синагоги, і саме з його дозволу Ісус «узявся (там) навчати» (див. Діян. 13:13-16). Марко багато разів писав, що Ісус, розмовляючи, навчав (Мк. 2:13; 4:1-2; 6:2, 6, 34; 8:31; 10:1; 11:17; 12:35; 14:49), але занотував лише невелику частину з Його учень.

Хто слухав Ісуса, дивувався ( ексеплессонто , досл. «був приголомшений, під враженням»; також у 6:2; 7:37; 10:26; 11:18) методам і змісту (див. 1:14-15) вчень Ісуса, «бо навчав Він їх як повновладний» і спонукав до роздумів. Це дуже відрізнялося від того, як навчали людей «книжники», які добре знали писаний Закон і його тлумачення. Їхні знання походили від того, що було уже написано, а тому вони лиш цитували висловлювання своїх попередників.

1:23-24.  «Якраз» ( еутхис ; див. вірш 10) тоді, коли Ісус повновладно навчав у синагозі, «чоловік з нечистим духом (у перекладі з семітської «з демоном»; див. вірш 34) закричав до Нього.

Його устами промовляв демон: «Що нам, та й тобі …?» Ці слова є перекладом давньоєврейської ідіоми, з допомогою якої виражали несумісність між ворогуючими силами (див. 5:6; ІсНав. 22:24; Суд. 11:12; 2 Сам. 16:10; 19:22).

Після цього запитання прозвучало і сильне твердження: «Прийшов (в цей світ) єси нас погубити (зруйнувати, не знищити)!» Займенник «нас» вказує на те, що цей демон добре усвідомлював усю значущість присутності Ісуса для усіх демонічних сил. Ісус був дуже великою загрозою для їхньої влади і їхніх діянь.

На відміну від більшості людей, цей демон розумів, ким був Ісус: «Знаю бо, хто ти: Святий Божий!» (див. 3:11; 5:7) – Той, Кого наділив силою сам Дух Святий. Тож злий дух знав, від кого у Ісуса влада.

1:25-26.  Ісус промовив до нього лише кілька слів (не заклинань) і змусив його замовкнути ( епетімесен ; див. 4:39). Він наказав демону вийти із того чоловіка. Слово «мовчи» є перекладом до слова пхімотхеті , «замовчи або замовкни» (див. 4:39). Скоряючись владі Ісуса, «нечистий дух стряс (див. 9:26) його (чоловіка), скрикнув голосом дужим і вийшов геть із нього».

Ісус не відповів на слова демона (1:24), тому що не бажав вступати з ним у перемовини, адже Його завданням було протистояти та перемагати сатану і його війська. Його влада над злими духами засвідчила, що в Особі Ісуса прийшло правління Бога (див. вірш 15). Саме те, як Ісус виганяв демона із людини, і стало взірцем довічного протистояння між Ісусом та демонами і мало для Марка дуже велике значення. (Див. перелік чуд Ісуса у Йн. 2:1-11).

1:27-28.  Усі люди дуже «здивувалися» ( етхамбетхесан , «були вражені, подивовані»; див. 10:24, 32). Їх запитання «Що це?» стосувалося і природи вчень Ісуса і Його спроможності виганяти демона лише одним наказом. Його «наука» була якісно новою (каіне) і повновладною (див. 1:22), яка поширювалася навіть на демонічні сили, які були змушені коритися Йому (див. 4:41). Підсумовуючи, Марко зазначив, що «вмить ( еутхис ; див. 1:10) чутка про нього розійшлась по всіх усюдах, по всій країні Галилейській».

2. ОЗДОРОВЛЕННЯ ТЕЩІ СИМОНА (1:29-31)

(Мт. 8:14-15; Лк. 4:38-39)

1:29-31.  «І скоро» ( еутхис ; див. вірш 10) Ісус вийшов із синагоги і разом з чотирма учнями «пішов у дім Симона (Петра) та Андрія», який був неподалік. Ця домівка стала для Ісуса чимось на зразок штабу впродовж Його перебування у Капернаумі (див. 2:1; 3:20; 9:33; 10:10).

Йому «негайно» ( еутхис ) розповіли, що теща «Симонова лежала у гарячці». Співчуваючи, Ісус підійшов до неї і не промовив ані слова, лиш взяв її за руку і «підвів». Гарячка «покинула її» цілком, і без будь-якої слабкості «заходилась вона їм услуговувати ( діеконеі )».

3. ЗЦІЛЕННЯ БАГАТЬОХ ЛЮДЕЙ ПІСЛЯ ЗАХОДУ СОНЦЯ (1:32-34)

(Мт. 8:16-17; Лк. 4:40-41)

1:32-34.  У цих віршах передається те хвилювання, яке охопило весь Капернаум після чуд суботнього дня. Вказівка на час – «вечір, по заході сонця» – дає зрозуміти, що жителі Капернауму чекали, допоки закінчиться субота (із заходом сонця) перш ніж «приносити» до Ісуса «усіх недужих», бо боялися порушити Закон (див. Вих. 20:10) чи рабинські правила, які забороняли носити ноші того дня (див. Мт. 3:1-5).

Жителі міста «почали приносити до нього (Ісуса) усіх недужих та біснуватих (не «тих, ким оволоділи дияволи», БКЯ, оскільки диявол лише один). Важливо, що тут проводиться чітке розмежування між фізичними хворобами і недугами через демонів (див. 6:13). Здавалося, ніби «усе місто (гіпербола; див. 1:5) зібралося перед дверима» домівки Симона. Співчуваючи цим людям, Ісус «оздоровлював чимало (давньоєврейська ідіома, яка означала «усіх, кого принесли»; див. вірш 32; 10:45; Мт. 8:16) недужих на різні хвороби». Він також «бісів багато вигнав» ( ексебален , від екбалло ; див. Мк. 1:12, 39). Однак, як і минулого разу, заборонив їм говорити про Нього, чим ще раз довів силу Своєї влади над ними.

4. УСАМІТНЕННЯ ІСУСА ДЛЯ МОЛИТВИ ТА ЙОГО ПРОПОВІДНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ У ГАЛИЛЕЇ (1:35-39)

(Лк. 4:42-44)

1:35.  Після того, як Ісус цілий день навчав і допомагав людям (вірші 21-34), наступного ранку, «іще геть за ночі» (перед світанком, близько 4 години), Він встав і «пішов на самоту ( еремон , «незаселене, віддалене місце)» (див. вірш 4), де провів час у молитві. Хоча у Капернаумі люди радо Його вітали, Він вирішив податися у безлюдне місце. Саме в такому місці Він уже протистояв Сатані і витримав його випробування (див. вірші 12-13).

Марко дав опис Ісуса за молитвою лише тричі, і щоразу за переломних подій. Темрява і самотність підсилювали значущість тих моментів. Перший раз такий опис зустрічається на початку проповідницької діяльності Ісуса (вірш 35), другий – близько середини (6:46), а третій – на кінці (14:32-42). Усі три рази Ісус боровся із бажанням виконати своє призначення без величезних жертв, і щоразу молитва давала Йому силу іти вже визначеним шляхом і не відступати.

1:36-37.  Люди, які прийшли до дому Симона, сподіваючись знайти там Ісуса, побачили, що Його там немає. Тож Симон і його товариші (див. вірш 19) пішли Його шукати (досл. «поспішили за ним», від слова катадіоко , яке зустрічається у НЗ лише тут). Коли вони сказали Ісусові: «Усі тебе шукають» – то, мабуть, були дещо невдоволені, бо вважали, що Ісус уникає чудової можливості заробити у Капернаумі.

1:38-39.  Відповідь Ісуса показала, що вони не розуміли Його і Його головного завдання. Він планував піти «деінде, у сусідні села, щоб і там проповідувати (див. вірші 4, 14)», окрім самого Капернауму. Його слова «бо Я на те й прийшов» стосуються, головним чином, не того факту, що Він хоче піти із Капернауму (Він пішов, щоб помолитися, вірш 35), а Його божественної місії, власне для здійснення якої Він і прийшов від Бога. Його завданням було проповідувати «Божу Євангелію» (вірш 14) і спонукати людей покаятися і повірити у неї (вірш 15). Оскільки жителі Капернауму бачили в Ньому чудотворця, Він зумисно пішов, що проповідувати деінде.

Вірш 39 підсумовує проповідницьку діяльність Ісуса «по всій Галилеї» (див. вірш 28), яка, очевидно, тривала кілька тижнів (див. Мт. 4:23-25). Він, головним чином, проповідував (див. Мк. 1:14-15) у місцевих синагогах, а той факт, що Він виганяв демонів ( екбаллон ; див. вірш 34), ще більше привернув увагу до Його послання.

5. ОЗДОРОВЛЕННЯ ПРОКАЖЕНОГО (1:40-45)

(Мт. 8:1-4; Лк. 5:12-16)

1:40.  Коли Ісус проповідував у Галилеї, до Нього підійшов «прокажений» (що було доволі відважним вчинком, зважаючи на важкість такої хвороби). Через «проказу» у людини було багато шкірних недуг, наприклад, стригучий лишай та істинно проказа (хвороба Гансена). Ця недуга з часом просто спотворювала свого носія. Така людина була глибоко нещасною не лише через фізичні страждання, а й через те, що вважалася «нечистою» (див. Лев. 13-14) і її виганяли із громади. Біль, який приносила людині проказа, був і фізичним, і психологічним, і соціальним і релігійним. Саме цю хворобу використовують для ілюстрації гріха.

Рабини вважали, що людина не може вилікувати проказу. У Старому Завіті лише двічі йде мова про те, як Бог очистив людину від прокази (Чис. 12:10-15; 2 Цар. 5:1-14). І все ж цей прокажений був переконаний, що Ісус може його вилікувати. Без будь-яких припущень («Якщо хочеш») і без будь-якого сумніву у здібностях Ісуса («то можеш мене очистити») він сумирно благав Ісуса зцілити його.

1:41-42.  «І, змилосердившись ( спланчністхеіс , «глибоко шкодуючи»), Ісус … доторкнувсь» до того, до кого ніхто не торкався, і зцілив його від того, від чого ніхто не міг зцілити. Доторкнувшись, Ісус показав, що його не зупинять обмеження рабинів щодо нечистоти таких недужих. І саме цей символічний дотик (див. 7:33; 8:22) разом з Його владними словами – «Хочу, будь чистий!» – сотворили зцілення. Воно було миттєвим ( еутхис ; див. 1:10), цілковитим, видимим для усіх присутніх.

1:43-44.  Фраза «І, звернувшись до нього суворо (див. 14:5), негайно ( еутхис ; див. вірш 10) відпустив його ( ексебален ; див. вірш 12)» містить дуже сильні слова, які наголошують на необхідності швидкого послуху і виконання вказівок із 1:44.

Спершу Ісус суворо застеріг (таке ж дієслово використано у 14:5) оздоровленого від прокази чоловіка «нікому … нічого» не казати (про своє одужання). Ця заборона могла бути тимчасовою, щоб спершу сам священик проголосив чоловіка чистим. Однак Ісус часто наказував мовчати про Нього і хотів, щоб якнайменше людей знало про Його істинну сутність і чудотворну силу (див. 1:25, 34; 3:12; 5:43; 7:36; 9:9). Чому Ісус так чинив? Дехто вважає, що Марко та інші автори Євангелій писали про те, що Ісус наказував не говорити про Нього, з метою пояснити, чому євреї не визнали Ісуса Месією під час Його проповідницької діяльності на землі. Такий погляд має назву «таємниця Месії», оскільки Ісус намагався тримати той факт, що Він був Месією, у таємниці.

Більш поширеною є думка, що таким чином Ісус намагався уникнути хибного розуміння через поспішні висновки людей про Нього (див. коментарі до 11:28). Він не хотів, щоб про Його сутність дізналися, допоки Він не дасть людям чітко зрозуміти, якою саме є Його місія (див. коментарі до 8:30; 9:9). Тож істинну Його природу люди пізнавали поступово, аж поки Він сам відкрито про неї не заявив (14:62; див. 12:12).

Потім Ісус наказав оздоровленому від прокази чоловікові показатися «священикові», бо лиш він міг проголосити його чистим, і принести пожертви за своє очищення, як «повелів був Мойсей» (див. Лев. 14:2-31).

В кінці Ісус додав: «їм на ( еіс ) свідоцтво». Цю фразу можна розуміти у позитивному значенні (як переконливий доказ) або у негативному (як доказ обвинувачення), як звертання до людей в цілому або ж конкретно до священнослужителів. У цьому контексті, як і в двох інших випадках використання цієї фрази (Мк. 6:11; 13:9), негативне значення є вірогіднішим. Тож слово «свідоцтво» означає доказ, який є свідченням обвинувачення (див. ТСНЗ, « martys », 4:501-4), а слово «їм» слід розуміти у стосунку до священнослужителів.

Очищення від прокази було незаперечним знаком, який вказував на Месію (див. Мт. 11:5; Лк. 7:22), на те, що Бог діє вже іншим чином. Якщо священики оголосять прокаженого чистим, але при цьому не визнають Того, Хто його очистив, це буде свідченням обвинувачення супроти них самих.

1:45.  Та замість того, щоб дослухатися наказів Ісуса, чоловік «заходився велемовити та ширити усюди про те чутку (досл., «проголошувати [ кериссеін ] її усюди») так, що багато людей з різних земель про це дізналися. Марко не зазначив, чи той чоловік все ж послухав Ісуса і пішов показатися священикові.

Тому проповідницьку діяльність Ісуса у синагогах Галилеї довелося (див. вірш 39) зупинити. Він уже «не міг одверто ввійти в місто», бо дуже багато людей відразу підходило до нього з проханням допомогти. Навіть коли Він «перебував … у місцях усамітнення ( еремоіс , «незаселене, віддалене місце)», люди «приходили до нього звідусюди».

Звільнення чоловіка від прокази було чимось вищим за Закон Мойсея і його правила. Хоча Закон давав ритуальне очищення прокаженому, він не міг звільнити людину від недуги і оновити її дух.

Г. Протистояння Ісуса з релігійними лідерами у Галилеї (2:1-3:5)

Тут Марко об’єднав усі п’ять епізодів однією загальною темою конфлікту між Ісусом і єврейськими релігійними лідерами у Галилеї, а тому вони не відтворюють хронологічний порядок подій. Подібним чином Марко об’єднав п’ять протистоянь у храмі в Єрусалимі у 11:27-12:37.

Конфлікт тут стосувався влади Ісуса над гріхом і Законом. Перш ніж описати перший випадок протистояння, Марко дав короткий підсумок (2:1-2) проповідницької діяльності Ісуса. Він часто вдавався до такого літературного засобу, підсумовуючи діяльність Ісуса і плавно переходячи до опису подій, які слугували його меті (див. 1:14-15, 39; 2:1-2, 13; 3:7-12, 23; 4:1, 33-34; 8:21-26, 31; 9:31; 10:1; 12:1).

1. ОЗДОРОВЛЕННЯ РОЗСЛАБЛЕНОГО І ПРОЩЕННЯ ГРІХІВ (2:1-12)

(Мт. 9:1-8; Лк. 5:17-26)

2:1-2.  Через кілька днів після того, як Ісус повернувся у Капернаум (див. 1:21), «чутка пішла, що він у домі (напевно, у домі Петра; див. 1:29)». Оскільки єврейські звичаї не забороняли непрошеним гостям заходити до будинку, там «зібралося стільки народу, що не було більш місця, навіть перед дверима». Ісус «промовляв (недоконане дієслово, елалеі ) до них словом» (див. 1:14-15; 4:14, 33).

2:3-4.  Чотири чоловіки принесли з собою «розслабленого» (паралізованого), сподіваючись доправити його до Ісуса. Та вони не могли до Нього дістатися із-за великої кількості людей, а тому спустили «ліжко, на якому лежав розслаблений» через отвір у стелі. Як і інші домівки у Палестині, цей будинок, напевно, також мав зовнішні сходи, які вели на плоский дах. Щоб зробити отвір, їм довелося розкрити «стелю» (яка була зроблена з трави, глини, глиняних черепків і планок), а опускаючи хворого чоловіка, вони, напевно, користувалися риболовними мотузками (які завжди були під рукою).

2:5.  Коли Ісус побачив такі рішучі зусилля чотирьох чоловіків, то зрозумів це як видимий доказ їхньої віри у Його спроможність оздоровити цього чоловіка. Він не докоряв їм за те, що вони таким чином втрутилися у Його повчальну розмову з іншими, лиш несподівано сказав паралізованому: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи».

У Старому Завіті хвороба і смерть вважалися наслідками гріховності людини, а оздоровлення – відпущенням цих гріхів Богом (наприклад, 2 Хр. 7:14; Пс. 41:4; 103:3; 147:3; Іс. 19:22; 38:16-17; Єр. 3:22; Ос. 14:4). Це не означає, що кожна хвороба дається за якийсь конкретний гріх (див. Лк. 13:1-5; Йн. 9:1-3). Тут Ісус показав, що фізична неміч цього чоловіка мала духовну причину.

2:6-7.  «Книжники» (див. 1:22; Лк. 5:17), які також там були, розлютилися на такі слова Ісуса. Лише Бог міг «прощати гріхи» (див. Вих. 34:6-9; Пс. 103:3; 130:4; Іс. 43:25; 44:22; 48:11; Дан. 9:9). У Старому Завіті не було мови, що Месія зможе також це робити. Тож книжники розцінили такі слова Ісуса як виклик самому Богові, Його силі та владі. Вони сказали, що Ісус «богохульствує», а за таке карали на смерть побиттям камінням (лев. 24:15-16). Насправді, саме це обвинувачення згодом стало основою офіційного засудження (див. Мк. 14:61-64).

2:8-9.  «Ісус же вмить ( еутхис ; див. 1:10)» збагнув «духом» їх ворожі думки і звернувся безпосередньо до них зі Своїми доволі гострими запитаннями (що було звичним риторичним засобом ведення дискусії у рабинів; див. 3:4; 11:30; 12:37).

Книжники очікували фізичного зцілення, а Ісус промовив, що гріхи чоловіка «відпускаються». Вони, напевно, гадали, що сказати таке значно легше, аніж зцілити людину, бо оздоровлення можна побачити і відразу перевірити.

2:10.  Цей вірш тлумачать по-різному через дещо незрозумілу зміну адресату у звертаннях Ісуса  посередині вірша. Здається, спершу Ісус звертався до книжників (вірш 10а), але потім у вірші бачимо раптову зміну і вже Ісус говорить до розслабленого. Іншою проблемою у світлі головної теми Марка є привселюдне використання Ісусом слів «Син Чоловічий» у присутності невіруючих слухачів, адже, здається, це зарано для Його проповідницької діяльності (див. 9:9; 10:33). Окрім 2:10 і 28, більш ніде Марко не використовував цього звання, аж поки Петро не промовив: «Ти – Христос» (8:29). Після того випадку це слово використано 12 разів і є дуже важливим з огляду на самовикриття Ісуса перед Своїми апостолами  (див. 8:31, 38; 9:9, 12, 31; 10:33, 45; 13:26; 14:21 [двічі]; 41, 62; див. коментарі до 8:31).

Зважаючи на ці суперечливі моменти, вірш 2:10а є, напевно, редакторським вставним коментарем самого Марка (див. подібні вірші 15в, 28; 7:3-4, 19; 13:14). Він додав його у оповідь, щоб пояснити усю важливість даної події для читачів, а саме що Ісус «має владу ( ексоусіан , право і силу) на землі гріхи відпускати», а книжники цього не визнавали. З усіх Євангелій лише тут говориться, що прощати гріхи може Син Чоловічий.

Даний погляд допомагає зрозуміти літературну єдність цього уривку, в якому спершу відпущення гріхів дарується (2:5), потім ставиться під сумнів (віршів 6-9), далі підтверджується ділом (вірш 11) і врешті визнається людьми (вірш 12). Тож слова на початку вірша 10 «Та щоб ви знали» можна перекласти як: «Тепер ви (читачі Євангелія від Марка) маєте знати, що …» Остання частина речення вказує на закінчення коментаря Марка і на повернення до самої події.

2:11-12.  Ісус наказав розслабленому встати (випробування його віри), взяти своє «ліжко» і йти «до свого дому» (вимога скоритися). Чоловік зміг зробити це «зараз же» ( еутхис ; див. 1:10) так, що усі це побачили, і книжники також. Вони були змушені визнати, що цей чоловік отримав Боже відпущення гріхів. Цей випадок показав природу того порятунку, який приніс із собою Ісус, зцілюючи усіх людей. «Тож чудувалися ( ексістастхаі , досл., «були не при собі»; див. 3:21; 5:42; 6:51) всі (напевно, і книжники)» і «хвалили (славили) Бога», бо Ісус показав надприродну силу.

2. ІСУС КЛИЧЕ ЛЕВІ ТА ОБІДАЄ З ГРІШНИКАМИ (2:13-17)

(Мт. 9:9-13; Лк. 5:27-32)

2:13.  Ісус вийшов із Капернауму і знову пішов до озера (Галилейського моря) (див. 1:16). Підсумовуючи діяльність Ісуса, Марко зазначив, що Він навчав «ввесь народ», який все «сходився», щоб послухати Його. Марко уже писав про те, як Ісус покидає людні місця (див. 1:45; 2:13; 3:7, 13; 4:1; 5:21; тощо) і йде у віддалені (див. 1:4, 12-13, 35, 45).

2:14.  Капернаум був місцем зупинки караванів, які прямували з Дамаску і до Середземного Моря, а Леві (Матей; див. 3:18; Мт. 9:9; 10:3) був єврейським митарем і служив Іроду Антипі, правителю Галилеї (див. графік роду Ірода у Луки 1:5). За таку службу, яка часто була шахрайською, євреї митарів зневажали. І все ж Ісус звернувся до нього із закликом піти за Ним і назавжди покинути свою колишню службу (див. Мк. 1:17-18).

2:15-16.  Незабаром Леві дав обід, на якому був присутній Ісус та Його учні. У цьому місці Марко вперше (із 43 разів) виділив учнів Ісуса в окрему групу. Марко додав редакторський коментар, пояснюючи, що «їх (учнів) було чимало», не лише тих п’ять, про яких уже йшла мова в Євангелії від Марка.

За столом було також «багато митарів (колишніх колег Леві) і грішників». Слово «грішник» стосувалося тоді усіх, хто, на думку фарисеїв, не знав Закону і не дотримувався суворих фарисейських норм. Тож «книжники, що були з фарисеїв» розсердилися, коли побачили, що Ісус і Його учні споживають їжу разом з грішниками (даний факт вказував на вияв довіри і дружбу). Фарисеї були найвпливовішими релігійними лідерами Палестини і суворо дотримувалися Закону Мойсея. Вони цілковито узгоджували своє життя з існуючими на той час усними тлумаченнями цього Закону і дуже ретельно оберігали свою формальну чистоту (див. 7:1-5). Вони розкритикували Ісуса за те, що він «їсть і п'є з митарями та грішниками» і не дотримується їх набожного поділу людей на «праведних» (них самих) і «грішників».

2:17.  Ісус відповів на їхню критику загальновідомим прислів’ям (яке визнавали навіть Його опоненти) і твердженням щодо Свого покликання, що цілковито виправдало Його поведінку. Слово «праведних» іронічно вказує на тих, хто таким себе вважав, тобто на фарисеїв (див. Лк. 16:14-15). Вони не бачили потреби каятися і вірити (див. Мк. 1:15), та Ісус знав, що усі, навіть «праведні», є грішними. Він «прийшов кликати … грішних», тих, хто смиренно визнає свої потреби і отримує милосердне відпущення гріхів, у Боже царство. Ось чому Ісус розділив трапезу з грішниками (див. 2:5-11, 19-20).

3. РОЗМОВА ПРО ПІСТ І НОВА СИТУАЦІЯ (2:18-22)

(Мт. 9:14-17; Лк. 5:3-39)

2:18.  Перше твердження Марка дало зрозуміти, що «учні … Йоана (вірні послідовники Йоана Христителя) й фарисеї (та їхні учні чи прихильники) постили» у той час, коли Ісус і Його учні були на обіді у будинку Леві. Згідно Старого Завіту євреї мали постити щороку лише у День Спокути, виявляючи таким чином каяття (Лев. 16:29), однак, фарисеї заохочували до посту щопонеділка та щочетверга (див. Лк. 18:12) на знак побожності. У відповідь на запитання-докір Ісус показав, що той час не був відповідним для посту Його учнів (Мк. 2:19-22), хоча Він і не виступав проти такого посту, якщо він був істинним (див. Мт. 6:16-18).

2:19-20.  Запитання Ісуса було своєрідним порівнянням і прихованою аналогією з Ним самим. Оскільки «гості (досл., «весільні гості», гості жениха) … не можуть постити (бо це вияв смутку)», «доки жених з ними», так і учням Його не годилося постити (сумувати), допоки з ними Він.

Сама Його присутність уже була вагомою причиною щиро радіти, неначе на весіллі. Та завжди так не буде, бо «настане час (досл., «дні»), коли в них візьмуть ( апартхе , насильницьким чином; див. Іс.53:8) жениха (Ісуса), й тоді вони поститимуть за тих днів (за Його розп’яття)», що є метафорою до смутку у місці радості. Тут уперше в Євангелії від Марка з’являється метафоричне передбачення близької смерті Ісуса.

2:21-22.  У цих віршах Марко занотував дві притчі Ісуса, кожна з яких стосувалася не лише самого посту, а й мала значно глибший підтекст. Ісус Своєю присутністю давав зрозуміти, що прийшли (звершились) нові часи –  старе залишилось позаду.

Спроба пов’язати те нове, що проголошувало Євангеліє, зі старою релігією юдаїзму є такою ж марною, як і спроба пришити латку з нової матерії «до старої ( палаіон , «зношеної») одежини». Бо коли «нова ( каінон , «якісно нова») латка ( плерома , «повнота») намокне, то збіжиться та «відірветься від старої одежини, і діра стане більша».

Так само нерозумно наливати «нового ( неон , «свіжого») вина», яке ще не повністю перебродило, «у старі ( палаіоус , «зношені», нееластичні, ламкі) бурдюки». Бо коли нове вино буде далі бродити (й таким чином розтягувати бурдюки), воно «прорве бурдюки, і пропаде вино» та й бурдюки. Тож не варто було об’єднувати порятунок, який став можливим завдяки Ісусу, зі старою релігійною системою юдаїзму.

4. УЧНІ ІСУСА ЗРИВАЮТЬ КОЛОССЯ І ЇДЯТЬ ЙОГО У СУБОТУ (2:23-28)

(Мт. 12:1-8; Лк. 6:1-5)

2:23-24.  Коли Ісус разом зі Своїми учнями проходив «ланами» однієї суботи, то почали вони «зривати колосся» та й їсти його. Законом це дозволялося (Втор. 23:25), але «фарисеї» прирівняли такі їхні дії до жнив, а цим не можна було займатися «у суботу» (див. Вих. 34:21). Тож вони підійшли до Ісуса й почали вимагати від Нього пояснень.

2:25-26.  У відповідь Ісус звернувся до Святого Письма і до того випадку із Давидом та його товаришами, коли вони зголодніли, «бувши у потребі» (1 Сам. 21:1-6). Слова «ті, що з ним були» і «в потребі» є ключовими у цій ситуації. Давид увійшов у «храм Божий» і попросив дати йому «жертовні хліби» (див. Лев. 24:5-9), які згідно Закону Мойсея могли їсти лише священики (див. Лев. 24:9), і дав їх «також тим, що з ним були». Ісус зумисне завернув увагу на цей випадок, який Бог не засудив, щоб показати, що фарисеї дуже обмежено тлумачать Закон і цим спотворюють намір Божий. Закон завжди на перше місце ставив потреби людини, а не обрядові обмеження.

Марко зазначив, що випадок із Давидом трапився «за первосвященика Авіятара», але первосвящеником фактично був Ахімелех, його батько (1 Сам. 21:1). Тож цю фразу слід розуміти наступним чином: «у книзі про Авіятара, первосвященика» (див. подібну фразу у Мк. 12:26). Зазвичай саме таким чином євреї вказували на розділ зі Старого Звіту, у якому мав місце випадок, про який вони розповідали. Авіятар став первосвящеником невдовзі після Ахімелеха, і був більш відомим, а тому не дивно, що Марко згадав саме його.

2:27-28.  Словами «І каже до них» Марко привернув увагу до двох важливих речей: (1) Він процитував слова Ісуса, що «Суботу установлено (Богом) для людини», їй на корись і на відпочинок, «а не людину для суботи», для дотримання обтяжливих обмежень. (2) Марко завершив («тож», до віршів 23-27) редакторським коментарем (див. вірш 10) щодо значення слів Ісуса для читачів. «Син Чоловічий (див. 8:31) – Владика (Пан) й над суботою», Він має верховну владу над нею, що й показала наступна ситуація.

5. ОЗДОРОВЛЕННЯ СУХОРУКОГО У СУБОТУ (3:1-5)

(Мт. 12:9-14; Лк. 6:6-11)

3:1-2.  Іншої суботи Ісус «ввійшов знову в синагогу» (напевно, у Капернаумі; див. 1:21). Там Він побачив чоловіка, «який мав суху руку» (праву; див. Лк. 6:6). В той же час фарисеї (див. Мк. 3:6) «стежили за ним, чи Він оздоровить» того чоловіка у суботу, бо хотіли в чомусь «Його обвинуватити». Вони дозволяли оздоровлювати людей суботнього дня лише, якщо життя тієї людини було у небезпеці. Життя цього чоловіка не було під загрозою, і він міг почекати до наступного дня. Тому якщо Ісус оздоровить його, вони зможуть звинуватити Його у порушенні святості суботнього дня, а це вже каралося смертю (див. Вих. 31:14-17).

3:3-4.  Ісус наказав чоловікові стати «посередині» так, що усі присутні могли побачити його «суху руку», а тоді звернувся до фарисеїв із риторичним запитанням: «Годиться в суботу чинити добро чи зло, спасти життя чи погубити?» Цим Він змусив  усіх замислитися над істинним призначенням суботи згідно Закону Мойсея. Очевидно, що відповідь мала бути наступна: «Чинити добро і спасти життя» ( псичен , «душу»; див. 8:35-36). А якщо людина не буде так чинити у суботу (див. 2:27), тоді вона робитиме «зло» (через небезпечне і неправильне розуміння призначення суботи), та, як зрештою і сталося, жорстока змова релігійних лідерів саме у суботу (див. 3:6) призвела до вбивства. Моральне (не офіційне) значення слів «чинити добро» у суботу було цього разу під питанням, а тому фарисеї «мовчали».

3:5.  Ісус поглянув (від періблепомаі , проникаючий погляд, від якого ніщо не сховається; див. вірш 34; 5:32; 10:23; 11:11) на фарисеїв «гнівно». Лише тут є вказівка на гнів Ісуса в усьому Новому Завіті. В цьому погляді поєдналося Його обурення і глибокий сум (горе) через їх уперту байдужість ( поросеі , «черствість»; див. Рим. 11:25; Еф. 4:18) до Божого милосердя і людського нещастя.

Коли чоловік «простягнув» свою руку, як наказав Ісус, вона відразу і цілковито «одужала». Ісус не робив ніяких дій, які можна було б розцінити як «роботу» у суботу. Як Владика над суботою (Мк. 2:28), Ісус звільнив її від правових завад, і, виявляючи милосердя, позбавив цього чоловіка страждань.

Ґ. РЕЗУЛЬТАТ: ІСУСА ЗРІКАЮТЬСЯ ФАРИСЕЇ (3:6)

3:6.  Цей вірш став кульмінаційною точкою у  протистояннях Ісуса з релігійними лідерами у Галилеї (2:1-3:5). Тут Марко вперше чітко показав, що на Ісуса чекає смерть, і відтепер саме через призму Його майбутньої смерті буде розглядатися здійснення Ісусом Його призначення. Фарисеї відразу ( еутхис ; див. 1:10) змовилися «з іродіянами» (див. 12:13), які були впливовими політичними прихильниками Ірода Антипи, «як би Його занапастити» (див. 15:31-32). Цей випадок був безпрецедентним, адже зазвичай ці дві групи ворогували. Та влада Ісуса поставила під сумнів їхню владу і навіть перевершила її, тож Його слід було вбити. Залишилося лише вирішити, як саме це зробити.

ІV. Подальші проповідування Ісуса у Галилеї (3:7-6:6а)

Друга частина Євангелії від Марка розпочинається і завершується так, як і перша (див. 1:14-15 і 3:7-12; 1:16-20 і 3:13-19; 3:6 і 6:1-6а). Вона показує, як розвивалися події, що наближали Ісуса до повного здійснення Його покликання, у контексті протистоянь і невіри.

А. Короткий вступ: Діяльність Ісуса довкола Галилейського моря (3:7-12)

(Мт. 12:14-21)

3:7-10.  Цей вступ за змістом і настроєм подібний до 2:13. Новим є те, що Ісус подався «до моря з своїми учнями» (у грецькій мові саме слово «учні» стоїть на першому місці), які розділили з Ним і ворожість людей, і щирі їх вітання.

«Сила людей із Галилеї йшла за ним (не в буквальному значенні, а «йшла разом з ним»)», бо їх приваблювало все, що Він «діяв» (тобто, чуда зцілення). Багато людей прийшло до Нього і з інших земель: з півдня, Юдеї, Єрусалиму, Ідумеї: зі сходу, Зайордання (Переї); з півночі, околиць Тиру та Сидону (у Фінікії). Ісус і тут бував (окрім Ідумеї; 5:1; 7:24, 31; 10:1; 11:11). Чуда зцілення мали на людей такий сильний вплив, що «ті, що мали якісь недуги ( мастігас , «лиха», див.5:29 [«хвороби»], 34) кидалися до нього, щоб його доторкнутись», а тому Він «сказав своїм учням, щоб напоготовили йому човен, з-за народу, щоб не тиснув його». Лише у Марка є про це згадка, що говорить про спогади очевидця, яким був Петро.

3:11-12.  Серед натовпу були і «духи нечисті», що керували мовою і поведінкою певних людей. Вони визнавали Його істину суть, кричали: «Ти – Син Божий!»  – і сильно лякалися Його присутності. Ісус не відповів на їхні неодноразові вигуки визнання, і «суворо наказав (див. 1:25; 4:39; 8:30, 32-33; 9:25) їм, щоб не виявляли його» (див. 1:24-25, 34). Вгамовуючи їх несвоєчасні вигуки, Ісус ще раз показав, що з покорою виконує план Господній щодо поступового розкриття Своєї сутності і місії.

Б. Ісус призначає 12 апостолів (3:13-19)

(Мт. 10:1-4; Лк. 6:12-16)

3:13.  Потім із приозерних низин Ісус «вийшов на гору» (центральної Галилеї; див. 6:46). Там Він «покликав тих, що їх сам хотів», а саме дванадцятьох учнів (3:16-19),  і «вони підійшли до Нього» (див. Лк. 6:13). Марко уже писав, що Ісус  мав багато учнів (див. Мк. 2:15).

3:14-15.  Він «призначив (досл. «зробив») дванадцятьох» з двох причин: (а) так вони зможуть бути «при Ньому» (і відразу розпочати своє навчання) і (б) Він зможе їх «посилати із проповіддю» (див. 1:4, 14) і передати «їм владу виганяти ( екбаллеін ; див. 6:7-13) бісів». Марко особливо звертав увагу на їхнє об’єднання з Ісусом і на їх підготовку до проповідництва.

Майже усі важливі стародавні грецькі рукописи і більшість ранніх версій Біблії випускаються фразу «призначаючи їх апостолами». Вона з’явилася у деяких ранніх рукописах, напевно, завдячуючи впливу, який мало Євангеліє від Луки, а саме Лк. 6:13, і тому, що Марко використав цей термін «апостоли» у Мк. 6:30, де воно є доречним у неформальному сенсі.

Число 12 відповідає кількості племен Ізраїлю, і таким чином показує, що добра новина, яку проголошував Ісус, призначалася усьому ізраїльському народові. Слово «Дванадцятка» стало офіційним призначенням чи званням тих, кого затвердив Ісус з цього приводу (див. 4:10; 6:7; 9:35; 10:32; 11:11; 14:10, 17, 20, 43). Хоча й кількість апостолів Ісуса багатозначно пов’язувала їх з Ізраїлем, ніхто і ніколи не називав їх новим чи духовним «Ізраїлем». Вони скоріш були першоджерелом формування нової спільноти – церкви (див. Мт. 16:16-20; Діян. 1:5-8).

3:16-19.  Ці вірші дають традиційний перелік імен затвердженої Дванадцятки. Симон (див. 14:37) очолює цей перелік. Ісус перейменував його у Петра (див. Йн. 1:42), що є грецьким еквівалентом до арамейського слова Кіфа  і означає «камінь або скеля». Це, очевидно, говорить про його провідну роль під час проповідницької діяльності Ісуса і в часи формування ранньої церкви (див. Мт. 16:16-20; Еф. 2:20), але не є відображенням його особистих рис. Якова та Йоана, синів Заведея, Ісус назвав Воанергес. Цю давньоєврейську ідіому Марко переклав як «Сини грому» (див. Мк. 9:38; 10:35-39; Лк. 9:54), і Ісус, напевно, мав намір таким чином виказати їм Свою хвалу (тепер важко про це судити).

Окрім імен Андрія (див. Мк. 1:16; 13:3), Юди Іскаріота (див. 14:10, 43) і, можливо, Якова, сина Алфея як «Якова Молодшого» (див. 15:40), імена інших апостолів більше у Марка не згадувалися, серед них: Филип (див. Йн. 1:43-45), Вартоломей (Натанаїл; Йн. 1:45-51), Матей (Леві; див. Мк. 2:14), Тома (див. Йн. 11:16; 14:5; 20:24-28; 21:2), Яків, син Алфея (напевно, не брат Леві; див. Мк. 2:14), Тадей (Юда, син Якова; див. Лк. 6:16; Діян. 1:13) і Симон Кананій (ім’я «Кананій», напевно, вказувало на його старанне шанування Бога, а не на крайній націоналізм). Окремо Марко виділив Юду Іскаріота («того, що з Каріота», єдиного негалилеянина; див. Йн. 6:71; 13:26), «що … зрадив» Ісуса і видав Його ворогам (див. Мк. 14:10-11,43-46).

В. Ісуса звинувачують у змові з Велзевулом, і Він пояснює, хто Його сім’я (3:20-35)

Ця частина має подвійну структуру, у якій оповідь про родину Ісуса (вірші 20-21, 31-35) розділяє звинувачення Ісуса у змові з Велзевулом (вірші 22-30). Марко зумисно кілька разів використовував цей літературний прийом (див. Мк. 5:21-43; 6:7-31; 11:12-26; 14:1-11, 27:52) і щоразу з різних причин. Тут Марко провів аналогію у звинуваченнях супроти Ісуса (див. 3:21 і 30) і розмежував загальну протидію Ісусові і перекручення творчої роботи Святого Духа через Нього.

1. РОДИНА ІСУСА ХВИЛЮЄТЬСЯ ЗА НЬОГО (3:20-21)

3:20-21.  Ці вірші є лише у Марка. Після того, як Ісус увійшов до будинку (у Капернаумі; див. 2:1-2), багато людей вимагало Його уваги, «так що вони не мали змоги й попоїсти» (див. 6:31). «Довідавшись про те його рідні» (родина, досл., «ті, що з Ним», грецька ідіома, що означала родичі, а не «товариші», БКЯ; див. 3:31), а саме, що через Свою безперервну діяльність Він належним чином не турбувався про Себе і Свої потреби, вони «вийшли (напевно, з Назарету), щоб Його взяти ( кратесаі , це слово використовувалося, коли проводили арешт; див. 6:17; 12:12; 14:1, 44, 46, 51), бо ( гар ; див. «бо» у 1:16)» люди говорили, що «Він не при собі», тобто був психічно неврівноваженим релігійним фанатиком (див. Діян. 26:24; 2 Кор. 5:13).

2. ІСУС СПРОСТОВУЄ ЗВИНУВАЧЕННЯ У ЗМОВІ З ВЕЛЗЕВУЛОМ (3:22-30)

(Мт. 12:22-32; Лк. 11:14-23; 12:10)

3:22.  Тим часом «з Єрусалиму» прибули книжники, щоб простежити за Ісусом. Вони неодноразово звинувачували Ісуса в тому, (а) що Ним володів сам Велзевул (нечистий дух; див. вірш 30) і (б) що Він виганяв демонів, об’єднавшись з сатаною і використовуючи його силу, тобто «бісівським князем» (див. вірш 23).

Спосіб написання слова «Велзевул» взято із Вульгати (латинського перекладу Біблії IV ст.) і походило воно від давньоєврейського «Baalzebub», що означало «Повелитель мух» і було ім’ям давньоханаанського божества (див. 2 Цар. 1:2). А в грецьких рукописах це слово пишеться як «Beelzeboul» (НМВ, примітки). Воно передає пізніше давньоєврейське значення слова «Baalzebub» (яке не використовувалося у СЗ): «Повелитель помешкання (храму)», тобто злих духів у контексті Нового Завіту (див. Мт. 10:25; Лк. 11:17-22).

3:23-27.  Ісус «прикликав» до Себе Своїх обвинувачів і спростував їхні обвинувачення за допомогою притч (коротких загальновідомих приказок, а не історій). Спершу Він зупинився на другому обвинуваченні (вірші 23-26), показуючи усю абсурдність їх головного припущення, що сатана діє супроти себе. Він використав дві ілюстрації, щоб показати самоочевидний факт, що «коли будинок (царство) розділений сам у собі (домочадці мають різну мету), неспроможен будинок той більше стояти». Те саме стосується і сатани. Якщо припустити, що він сам себе виганяє, то його царство розділиться. А це означатиме, що «край йому настав» (його владі, а не існуванню). Очевидно ж, що це безглуздя, адже Сатана і надалі залишається сильним (див. вірш 27; 1 Пт. 5:8). Тому обвинувачення Ісуса у тому, що Він виганяв бісів силою Сатани, було цілковито хибним.

Аналогія, яку дав Марко у 3:27, спростувала і їхнє перше обвинувачення (вірш 22), показуючи, що насправді істина у протилежному. Сатана є «сильним чоловіком» (з притчі), його «хата» – царство гріха, недуг, біснуватих і смерті, «його добро» – люди, поневолені чимось або й усім із переліченого, а демони є його слугами, які виконують диявольську роботу. «Ніхто не може вдертись» у його царство і «пограбувати ( діарпасаі , «розкрасти») його добро, якщо він спершу не зв'яже сильного» (а це вже вказує, що Він сильніший). Лишень тоді він зможе розграбувати його царство і звільнити його підневільних жертв. Витримавши спокуси (див. 1:12-13) і виганяючи демонів, Ісус продемонстрував, що Сильніший, і що силу Йому дає Святий Дух (див. 3:29). Його завданням є протистояти і побороти сатану (а не співпрацювати з ним), а також звільнити усіх, кого він поневолив.

3:28-30.  З огляду на попередні обвинувачення Ісус дав суворе попередження. Слова «Істинно кажу вам» є своєрідним офіційним твердженням (воно повторюється у Марка 13 разів), яке зустрічається лише у Євангеліях, і їх завжди промовляє Ісус.

Ісус сказав: «Усе буде відпущене (див. 1:4) синам людським (людям), гріхи та богохульства (слова, які принижують Бога)», окрім одного – хули «супроти Святого Духа». З огляду на контекст ці слова стосуються внутрішнього відношення (не окремої дії чи висловлювання) до Бога і непокірної ворожості до Нього, що заперечує Його спроможність порятувати людство через людину, яку наділив владою сам Дух Святий і яку Він надихає на відповідні дії. Таким чином люди обирали темряву, тоді як Він ніс їм світло (див. Йн. 3:19). Таке уперте небажання повірити лише робить неможливим розкаяння і прощення гріхів, адже за це відповідає Божий Дух. Ця людина «підпаде (еночос) під гріх довічний (найбільший гріх, який ніколи не отримає прощення; див. Мт. 12:32)». І Юда Іскаріот (див. Мк. 3:29; 14:43-46) довів слушність цих слів.

Марко пояснив, що Ісус сказав усе це, тому що вони (книжники, 3:22) говорили, що «Він має нечистого духа» (вірш 22б). Насправді, Ісус не вказав, що книжники уже вчинили цей гріх, який не має прощення. Однак вони уже небезпечно наблизилися до того, щоб приписати силу, якою Ісус виганяв бісів, сатані, тоді як насправді Він робив це з допомогою Святого Духа. Вони були близькими до того, щоб назвати Святого Духа «сатаною».

3. ІСТИННА РОДИНА ІСУСА (3:31-35)

(Мт. 12:46-50; Лк. 8:19-21; 11:27-28)

3:31-32.  У цих віршах знову згадуються рідні Ісуса: «мати Його (Марія; див. 6:3) та брати Його (див. 6:3)», про яких уже йшла мова у 3:21. «Стоявши надворі», вони послали «по нього, щоб його прикликати», бо довкола було багато людей. Його родичі хотіли наодинці поспілкуватися з Ісусом, щоб хоч якось вгамувати Його.

3:33-35.  Риторична відповідь Ісуса (вірш 33) не означала, що Він зрікається Своєї родини (див. 7:10-13). Цим Він хотів привернути увагу людей до чогось значно важливішого, аніж родинні зв’язки. Тож Він спитав: «Хто моя мати та брати мої?». А тоді, «поглянувши (від періблепомаі ; див. 3:5) навкруги на тих, які сиділи довкола Нього» (на Своїх учнів, які протиставлялися Його родичам, що чекали надворі; вірш 31), Ісус запевнив їх, що їхня спорідненість із Ним є значно важливішою за родинні узи.

Він також вказав, що не лише усі присутні учні, а й кожен, «хто чинить волю Божу», є Його родиною. Слова «брат, сестра і мати», які вжито без артикля у грецькій мові (що є якісною ознакою), образно позначають духовну родину Ісуса. Тож «хто чинить волю Божу» (наприклад, 1:14-21), той стає духовною ріднею для Ісуса.

Г. Притчі Ісуса, у яких змальовується сутність Божого Царства (4:1-34)

Ці притчі утворюють першу з двох довгих частин у Євангелії від Марка про вчення Ісуса (див. також 13:3-37). Марко обрав їх (як видно з 4:2, 10, 13, 33) з багатьох інших, щоб показати сутність Божого царства (див. 4:11 і 1:15).

Ісус розповідав їх тоді, коли вже довкола витали ворожість і протистояння (див. 2:3-3:6, 22-30), та в той же час багато людей радо Його вітало (див. 1:45; 2:2, 13, 15; 3:7-8). Однак обидва рази показали, що люди не розуміють, ким насправді був Ісус.

Слово «притча» походить від грецького параболе , «порівняння». Вона може поєднувати в собі велику кількість різних художніх форм (наприклад, 2:19-22; 3:23-25; 4:3-9,26-32; 7:15-17; 13:28). Та зазвичай притчею є коротенька оповідь, в якій передано духовну істину через яскраве порівняння. Щоб донести її до людей, використовуються порівняння з природою або з простим життєвим досвідом. Притча, як правило, розкриває лише одну важливу істину, хоча іноді якась другорядна деталь розширює її загальне значення (див. 4:3-9, 13_20; 12:1-12). Притча спонукає слухачів брати участь у самій ситуації, аналізувати її і застосовувати її істину у своєму житті. (Див. перелік 35 притч Ісуса у Мт. 7:24-27).

1. КОРОТКИЙ ВСТУП (4:1-2)

(Мт. 13:1-2)

4:1-2.  І знову (див. 2:13; 3:7) Ісус навчав людей «над морем» (Галилейським). Їх було так багато, що Він змушений був сидіти у човні, «на морі», і навчати всіх, хто сидів на березі, «при морі». Цього разу «Він багато навчав їх притчами».

2. ПРИТЧА ПРО СІЯЧА (4:3-20)

а. Ісус розповідає притчу про сіяча (4:3-9)

(Мт. 13:3-9; Лк. 8:4-8)

І до, і після оповіді Своєї притчі, Ісус закликав народ уважно її слухати (див. Мк. 4:3, 9, 23).

4:3-9.  Коли «сіяч» (досл., «той, що сіє») сіяв зерно на своєму незораному полі, «дещо з зерна впало» на добре витоптану стежку (див. 2:23), «інше впало на ґрунт каменистий», де не було багато землі, а лиш вапняк близько до поверхні. «Інше впало між тернину» (землю з корінням колючих рослин). «Ще ж інше впало на добру землю».

Не все зерно дало свої плоди. «Птаство … видзьобало» зерно, яке впало на стежку (4:4). Сонце обпалило тендітні сходи, які «вмить» ( еутхис ; див. 1:10) зійшли на неглибокому каменистому ґрунті, і вони засохли. Тернина «зійшла та … поглушила» інше зерно, і «воно не дало плоду» (вірш 7).

А ось зерно, яке потрапило «на добру землю», пустило коріння, виросло і дало хороший урожай – «те у тридцять, те у шістдесят, а те й у сто разів більше» (вірш 8), залежно від родючості ґрунту. У ті часи навіть врожай, що давав у 10 разів більше, вважався дуже хорошим.

б. Ісус пояснює, чому навчає притчами (4:10-12)

(Мт. 13:10-17; Лк. 8:9-10)

4:10.  У даному вірші місце дії змінюється. Вірші 10-20 описують пізніші події (див. вірші 35-36; Мт. 13:36), однак Марко вставив їх сюди, щоб привернути увагу до слів у Мк. 4:11, 33-34, і тим самим показати усю важливість притч. Коли Ісус був «насамоті, спитали його ті, що були біля нього (інші справжні учні; див. 3:34) разом із дванадцятьма» про притчі в цілому і конкретно про сіяча (див. 4:13).

4:11-12.  Ці вірші потрібно розглядати у контексті невіри і ворожості (див. 3:6, 21-22, 30). Лише тим, хто вірив, «вам» - учням, «дана тайна Божого Царства» (див. 1:15). «Для тих же, що осторонь, (Його учнів, для невіруючих) усе (Його послання і Його завдання) стається притчами». Слово «притча» тут слід розуміти як «загадкова промова». Адже натовп насправді не розумів Ісуса.

Та Ісус і Його послання (див. 1:14-15) були викликом для усіх. Однак учням Ісуса Бог дав змогу побачити в Ньому «тайну» ( мистеріон ) про царство. Таким чином Він показував, яким був Його теперішній  задум щодо царства, яке мало стати Віком «засівання» (див. 4:13-20; 13:10). Пророкам це не відкривалося, однак було дано людям, яких Він обрав (див. Рим. 16:25-26).

Головною «тайною», про яку власне іде мова в усіх притчах про царство, є те, що Ісус, Боже правління (царство) прийшло до людей у новій духовній формі. Учні вірили в Ісуса. Бог уже відкрив їм цю «тайну», однак наразі вони розуміли лише невелику частину.

З іншого боку люди, засліплені невірою, не бачили в Ісусові нічого, окрім загрози їхньому існуванню. Вони зреклися Його і їм не відкрилася «тайна» Божого царства. Власне притчі Ісуса приховали від них істину.

Вони нагадували ізраїльтян у часи Ісаї (Іс. 6:9-10). Ісая казав, що духовна сліпота і глухота сходять на людей, як покарання від Бога. Він конкретно звертався до Ізраїлю як до всього єврейського народу (див. Іс. 6:9, «цього люду»), що зрікся Божого одкровення, особливо того, що дано їм було через Ісуса. Вони бачитимуть і чутимуть образність притчі, але не розумітимуть її духовного значення. Інакше вони б «навернулись» до Бога (розкаялися) і їм би «простилось».

Ісус не позбавляв людей можливості повірити у Нього. Однак після неодноразових випадків несприйняття Його послання (див. 1:15), їм закрито було доступ до його розуміння через використання притч. І все ж навіть притчі, які приховували істину, мали спонукати людей до роздумів, просвітлювати і зрештою розкрити Його послання (див. 12:12). Вони однозначно давали людям вибір і можливість повірити, однак, показували, що таке рішення ставало можливим лише завдяки Богу (див. 4:11а).

в. Ісус тлумачить притчу про сіяча (4:13-20)

(Мт. 13:18-23; Лк. 8:11-15)

4:13.  Два запитання Ісуса, які тут прозвучали, дають зрозуміти, наскільки важливою є притча про сіяча. Якщо учні Ісуса не зрозуміють (тут, оідате , «інтуїтивно сприймати») її значення, тоді вони й не зрозуміють (тут, гносестхе , «сприймати з досвіду») ніяких притч про царство.

4:14-20.  Тут немає чіткої вказівки на те, хто є цим «сіячем», однак, з контексту можна зробити висновок, що мова йде про Ісуса і усіх, хто сіє (проголошує) «слово» (послання) Боже, яке є «зерном» (див. 1:15, 45; 2:2; 6:12). У 4:15-20 різні типи ґрунту прирівнюються до різних слухачів, які це «слово» почули (в кого це зерно було засіяно).

Багато людей не дає тієї відповіді, на яку очікував Ісус. Одні слухають Його слово з глибокою байдужістю. «Зараз же ( еутхис ; див. 1:10) сатана (як птаство) приходить і забирає посіяне в них слово». І такі люди взагалі ніяким чином не сприймають послання Ісуса.

Інші ж «як почують слово, зараз же ( еутхис ) з радістю його приймають», але неглибоко. Вони є «непостійні», бо слово Боже не може пустити свого коріння у їхніх серцях. «Коли стається утиск (досл., «важкі випробування») чи гоніння за слово (як палюче сонце), вони негайно ( еутхис ) ж зневірюються ( скандалізонтаі , «розбігаються»; див. коментарі до 14:27)». Віра їхня нещира.

«Ще інші» чують слово, але занадто турбуються про земне життя, його потреби і його багатства. Ці хвилювання – «клопоти світу цього (досл., «теперішнього віку»)», «принада (оманлива спокуса) багатства», «й жадоба інших речей» – поглинають їхнє життя (як тернина, що буйно розрослася). Вони «заглушують слово, і воно (слово) стає неплідним» (див. 10:22). Такі люди не є дійсно віруючими.

На противагу їм «ті, які чують слово, його приймають ( парадечонтаі , «вітають його в собі»), отож і приносять плід» духовний. Віра їхня щира. У майбутньому вони пожинатимуть гарний врожай: «той у тридцять, той у шістдесят, той у сто разів більше» (див. 4:24-25 і Мт. 25:14-30; Лк. 19:11-27).

Проголошувати новину про царство Господнє – це наче сіяти зерно на різні типи ґрунту. За першого пришестя Ісуса і в наші часи царство Боже є тайною, бо сатана дуже йому протидіє, а багато людей не має віри. Та незважаючи на це, Боже правління уже процвітає в серцях тих, хто приймає послання Ісуса, а Його царство виявляє себе у духовних «плодах». Та за другого пришестя Ісуса Боже царство запанує зі славою, яку людство ще не бачило (див. Мк. 13:24-27). От тоді врожай буде багатим. Тож притча показувала Боже царство, яке вже є, але приховане , і яке буде в майбутньому і вже не приховане , а відкрите, в усій своїй славі і величі (див. 1:14-15).

3. ПРИТЧА ПРО СВІТЛО І МІРУ (4:21-25)

(Лк. 8:16-18; Мт.5:15 і Лк. 11:33; Мт. 7:2 і Лк. 6:38; Мт. 10:26 і Лк. 12:2; Мт. 13:12; 25:29 і Лк. 19:26)

Ісус промовляв ці притчі з приводу різних подій (див. посилання вище). Марко об’єднав їх тут, оскільки їх підтекст підсилює послання, яке проголошував Ісус про царство Господнє, а також тут проголошується потреба вірно слухати і вірно діяти. Вірші у Мк. 4:23-24а перегукуються з віршами 3 і 9, і це вказує на те, що Марко вважав ці слова частиною вчень Ісуса у притчах, які призначалися усім (див. вірш 26, 30), а не були звертанням Ісуса виключно до Своїх учнів.

4:21-23.  У цій притчі Ісус вказав на самоочевидний факт, що «світло» (запалений ґніт у мілкій глиняній чаші, наповненій оливою) запалювалося не для того, «щоб поставити його під посудом (як робили, коли лягали спати) або під ліжком (досл., «кушетка, на якій сиділи під час обіду»)». Світло було «на те, щоб поставити його на свічнику», де воно зможе дарувати людям себе. Потім Ісус пояснив: «Немає бо ( гар ) нічого схованого, що не мало б стати явним, ані немає нічого тайного (в час нічний), що у наявність (на світло дня) не вийшло б». Ця історія зі щоденного життя несла духовну істину тим людям, які хотіли почерпнути із неї знання.

4:24-25. Якщо людина приймає проголошене послання Ісуса (див. 1:15), Бог дарує їй доступ у царство Своє уже зараз, а в майбутньому, коли царство Боже відкриється в усій своїй повноті , вона отримає «ще й» більше (див. 4:21-23). Та якщо хтось зрікається Його слова, той страждатиме в усьому, бо навіть ту можливість отримати доступ у царство Боже, яку він має зараз, одного дня у нього «заберуть».

4. ПРИТЧА ПРО ЗЕМЛЮ, ЯКА САМА ДАЄ ПЛІД (4:26-29)

Це єдина притча, яка є лише у Марка. Як і притча про сіяча, вона змальовує прихід царства Господнього: засівання (вірш 26), розвиток і ріст (вірші 27-28), та збір врожаю (вірш 29). Центральним тут є процес розвитку і росту. І в усіх трьох процесах згадується лише одна людина – сіяч.

4:26.  Початкові слова у цій притчі можна передати наступним чином: «Царство Небесне є таке, як …» А перша фраза – про сіяча, «що кидає насіння в землю».

4:27-28.  У другій фразі фігура сіяча знову згадується, але він не виконує якихось активних дій. Після того, як він засіяв зерно, він лишає його і йде до своїх щоденних турбот «чи то вночі, а чи вдень», не хвилюючись за своє зерно. Тим часом воно дає паростки, «кільчиться й росте», «а як – він сам не знає» і не може пояснити.

«Сама від себе земля плід приносить», який поступово дозріває. Ключова фраза – «сама від себе» – це переклад до грецького слова « аутомате ». Його ще можна перекласти як «без видимої причини», тобто «без втручання людини», а отже лише завдяки діянням Бога (див. подібні випадки у ІсНав. 6:5; Іов. 24:24; Діян. 12:10). Бог дає життя зерну, яке, щойно потрапивши у добру землю, розвивається крок за кроком і виростає в колосся без втручання людини.

4:29.  Сіяча найбільше цікавить остання фаза – збирання врожаю. «А коли плід доспіє, він зараз же ( еутхис ; див. 1:10) з серпом посилає (женців; див. Йоіл. 3:13), бо жнива настали ( парестекен , «стоять готові»).

Деякі науковці вважають, що ця притча зображає проповідування Євангелії. Дехто каже, що вона змальовує духовний ріст віруючої людини. Інші ж вбачають в ній образ царства Божого, яке приходить завдяки таємничим, всевишнім діянням Господнім. Ця притча привертає, головним чином, увагу до росту під впливом Бога у проміжній фазі між проголошенням доброї новини Ісусом (скромним Сіячем) та Його учнями і завершальним об’явленням царства Ісусом (всемогутнім Женцем). Третя точка зору вважається найкращою з огляду на Мк. 4:26а і загальний контекст притч про царство.

5. ПРИТЧА ПРО ЗЕРНО ГІРЧИЧНЕ (4:30-32)

(Мт. 13:31-32; Лк. 13:18-19)

4:30-32.  Ця притча має складний вступ, у якому звучать два запитання, які по суті стверджують, що Боже царство є «немов зерно гірничне (звичайна чорна гірчиця, сінапіс нігра )», а його поява подібна на розвиток цього зерна після того, як його посіють в «землю». Євреї розуміли, що маленький розмір гірчичного зерна був символічним, адже воно і дійсно на той час було найменшим зерном, яке сіяли на полях. В одному грамі було 725-760 зернинок (28 грам – це 1 унція). За рік із такої маленької зернинки ця рослина виростає у великий кущ, який «стає більшим над усю городину ( та лачана , «великий, щорічний кущ, який швидко росте»)» у Палестині і за кілька тижнів сягає у висоту 12-15 футів. «Небесне птаство» (дике, не приручене) охоче ховається в тіні цих великих кущів (див. ТСНЗ, « sinapi », 7:287-91). Тож ця притча акцентує увагу на тому, як найменша зернина виростає у найбільший кущ. Гірчичне зерно тут символізує незначний, навіть загадковий початок царства Божого, втіленого в особі Ісуса, і в той же час величний завершальний результат, коли за Другого Пришестя Ісуса Його царство своєю славою та величчю перевершить усі земні царства.

Згадка про птахів, можливо, просто вказує на дивовижний кінцевий результат (у випадку із зерном гірчиці – на розмір). Або ж вони символізують злі сили (див. вірш 4), що також вказує на надзвичайний розвиток Божого царства. Та, напевно, птахи образно демонструють об’єднання язичників згідно задуму Божого царства (див. Єз. 17:22-24; 31:6). Що Бог обіцяв зробити (Єз. 17), те Він і почав здійснювати через Ісуса. (Однак не слід плутати царство Боже із церквою; див. коментарі до Мк. 1:15).

6. ЗАВЕРШАЛЬНИЙ ПІДСУМОК (4:33-34)

4:33-34.  Ці вірші підсумовують мету і методи вчення Ісуса у притчах (див. вірші 11-12). Він «проповідував … слово» (див. 1:15) і учням Своїм, і іншим людям за допомогою притч, які намагався зробити зрозумілими для кожного.

Та через неправильне розуміння царства Божого, Ісус «без притчі (без порівнянь) не говорив». Але Своїм учням «насамоті» ( кат’ідіан ; див. 6:31-32; 7:33; 9:2, 28; 13:3) Він «пояснював усе» про Своє призначення, оскільки воно прямо стосувалося Божого царства. Такий подвійний підхід, що був розкритий тут, у частині 4, використовується і в решті Євангелія.

Ґ. Чуда Ісуса, які демонструють Його всевишню владу (4:35-5:43)

Після притч Ісуса Марко дає опис різних чуд, і таким чином демонструє, що діяння Ісуса засвідчують Його слова. І те, і інше говорить про присутність Божого всевишнього царства у Ісусі.

Марко занотував усі чуда Ісуса, окрім трьох, до вірша 8:27. (Див. перелік «Чуда Ісуса» у Йн. 2:1-11). Таким чином він хотів підкреслити той факт, що Ісус не розповідав Своїм учням про Свою близьку смерть і воскресіння, допоки вони відкрито не визнали Його Божим Месією.

Ця частина містить згадку про чотири чуда, які чітко показують верховну владу Ісуса на різними ворожими силами: над бурею у морі (4:25-41), над нечистим духом (5:1-20), над невиліковною тілесною хворобою (5:25-34) і над смертю (5:21-24, 35-43).

1. ВТИХОМИРЕННЯ БУРІ НА МОРІ (4:35-41)

(Мт. 8:23-27; Лк. 8:22-25)

4:35-37. Яскраві деталі вказують, що Марко записав переказ зі слів очевидця, напевно, Петра. «Того ж дня, як настав вечір» після научань біля моря (див. вірш 1), Ісус вирішив переплисти «на той (східний) бік» Галилейського моря зі Своїми 12 учнями. Достеменно невідомо, та, напевно, Ісус хотів відпочити від натовпу. Можливо, Він також шукав нових земель для Свого проповідування (див. 1:38). Та незважаючи на це, там «були й інші човни» з людьми, які бажали залишатися «з Ним».

Деякі учні Ісуса були колись рибалками, тож вони й керували човном. Слова «так як і був» стосуються вірша 4:1 і пов’язують те, як Ісус навчав, сидячи в човні, з чудом, яке Він сотворив у човні згодом (див. як учні звертаються до Ісуса словом «Учителю», вірш 38).

Та раптом «знялася хуртовина, ще й з вітром». Такі бурі були звичними у тому морі, адже його оточували гори і вузькі долини, які слугували своєрідними вітровими коридорами. Буря увечері була особливо небезпечною, тож у човен шалені «хвилі линули (досл., «продовжували заливати»)», і він уже майже тонув.

4:38-39.  За день научань Ісус дуже втомився, а тому спав «на кормі … на подушці». Стривожені учні розбудили Його, докоряючи (див. 5:31; 6:37; 8:4, 32) у цілковитій байдужості до того, що відбувалося. Хоча вони й називали Його Учителем (що є грецьким еквівалентом до давньоєврейського « рабин »), все ж вони не розуміли Його научань.

Ісус «погрозив (досл. «наказав»; див. 1:25) вітрові і сказав до моря: Замовкни! Ущухни!» (тут використано сильне грецьке дієслово у доконаному часі, « пепхімосо »). Дієслово «замовкни» було своєрідним технічним терміном, що використовувався для позбавлення демона його сили (1:25). Тож можна припустити, що Ісус побачив за несамовитістю бурі присутність демонічних сил. Та після Його сильних слів «затих вітер, і залягла велика тиша».

4:40-41.  Ісус висловив Своїм учням докір, адже вони злякалися ( деілоі , «сильно боялися») у скрутний момент. Незважаючи на усі вчення Ісуса (вірші 11, 34), вони ще не зрозуміли, що Божа влада і сила уже були присутні в Ісусі . Ось що Він мав на увазі, запитуючи: «Ще досі не маєте віри?» (див. 7:18; 8:17-21, 33; 9:19).

Вгамовуючи бурю, Ісус використав владу, яку у Старому Завіті мав лише Бог (див. Пс. 89:8-9; 104:5-9; 106:8-9; 107:23-32). Ось чому «страх великий огорнув» Його учнів, коли вони побачили, що навіть сили природи «послушні» Йому. Слова «страх великий» (від пхобеомаі , «мати страх»; див. деілос , «сильно боятися» у Мк. 4:40) говорять про благоговіння, що охоплює людей, коли вони стаються свідками надприродної сили (див. 16:8). Однак їх запитання «Хто це такий?» вказує на те, що вони ще не осягнули усієї значущості того, що щойно відбулося у човні на морі.

2. ОЗДОРОВЛЕННЯ ГЕРАЗИНСЬКОГО БІСНУВАТОГО ЧОЛОВІКА (5:1-20)

(Мт. 8:28-34; Лк. 8:26-39)

а. Опис біснуватого (5:1-5)

5:1.  Ісус разом зі Своїми учнями подався на східний берег Галилейського моря «в країну Геразинську». У грецьких рукописах є деякі суперечності з цього приводу. В одних говориться, що це був «край гадаринський» (Мт. 8:28), в інших – гергезинський (у Орігена), а ще в інших – геразинський. (Див. коментарі до Лк. 8:26). Надійні джерела свідчать про те, що це був край геразинський, від назви маленького міста Герза (сучасна Херса), що знаходилося на східному узбережжі Галилейського моря. Більшість його жителів були язичниками (див. Мк. 5:11, 19).

5:2-5.  Яскраві деталі цієї оповіді свідчать про те, що її переказав сам очевидець, а також городяни, які вже давно знали цього біснуватого чоловіка. Коли Ісус вийшов із човна, «відразу ( еутхис ; див. 1:10) перестрів Його чоловік з ( ек ) гробу, що мав у собі нечистого духа (див. 5:8, 13 і 1:23)». Імовірно, що слово «гріб» тут означало одну з печер, які були видовбані у скелястих пагорбах і слугували гробницями або ж домівками для божевільних людей. Матей писав про кількох біснуватих, та Марко і Лука акцентували увагу на одному, напевно, найбіснуватішому.

У віршах 5:3-5 Марко старанно описав його жалюгідне становище. Він «перебував у гробах» (був вигнанцем), був неконтрольованим, адже «ніхто … не міг його зв'язати» (від дамазо , «приручати дикого звіра») – ні його руки «кайданами», ні його ноги «ланцюгами». «Днями й ночами» він бродив «по гробах та горах», несамовито кричав і «товк себе камінням», демонструючи так, мабуть, своє поклоніння перед демонічними силами.

Така поведінка показує, що людина, якою заволодів демон, є не просто хвора чи безумна, – це спроба сатани спотворити і знищити Божий образ у людині (див. ТСНЗ, « daimon », 2:18-19).

б. Наказ демону (5:6-10)

5:6-7.  Зустріч Ісуса з біснуватим, яка коротко констатується у вірші 2, тут описується детальніше. Три ознаки вказуються на те, що демон, який поневолив чоловіка, цілковито розумів божественну сутність Ісуса і Його надприродну силу. По-перше, він «прибіг, (і) уклонився» перед Ісусом (з повагою, а не з пошаною); по-друге, він використав божественне ім’я Ісуса, намагаючись отримати контроль над Ним (див. 1:24); і по-третє, він як блазень благав Ісуса не карати його. Слова «Всевишній Бог» використовували у Старому Завіті, головним чином, язичники, щоб показати, що істинний Бог ізраїльський стоїть над усіма вигаданими людьми божествами (див. Бут. 14:18-24; Чис. 24:16; Іс. 14:14; Дан. 3:26; 4:2; див. коментарі до Мк. 1:23-24).

До слів «Заклинаю тебе Богом» вдавалися, коли виганяли демонів, і їх слід розуміти як: «Я благаю тебе іменем (Я взиваю до) Бога». Демон не хотів, щоб Ісус мучив його, відправивши тоді на останній суд (див. 1:24; Мт. 8:29; Лк. 8:31).

5:8.  Цей вірш є коротким пояснювальним коментарем Марка (див. 6:52). Ісус наказав демону  вийти «з цього чоловіка ». В усій цій частині особистість чоловіка протиставляється демону, який ним заволодів.

5:9-10.  У цих віршах продовжується розмова, що розпочалася у вірші 7. Демон сказав устами чоловіка: «Легіон - мені ім'я, багато бо нас!». Багато злих сил управляли цим чоловіком і щосили його утискали. Вони катували його як одна об’єднана сила під керівництвом головного демона, що від їхнього імені промовляв до Ісуса. Це випливає із поперемінного використання займенників «мені» і «нас». І знову головний демон щиро благав Ісуса, щоб Він «не виганяв їх з краю (досл., «країни»; див. вірш 1)» – туди, де не буде людей, і вони не матимуть кого катувати.

Латинське слово «Легіон» було загальновідомим у Палестині і слугувало для позначення полку римського війська, в якому налічувалося 6000 солдат. Однак воно також могло позначати дуже велику кількість чогось (див. вірш 15). Немає сумніву, що для людей, які перебували під владою римлян, це слово символізувало велику силу і значний утиск.

в. Загибель стада свиней (5:11-13)

5:11.  Євреї вважали свиней «нечистими» тваринами (див. Лев. 11:7), та фермери на східному березі Галилейського моря, де головним чином проживали язичники, вирощували свиней і продавали їх м’ясо на ринках Десятимістя, «10 міст» тих країв (див.Мк. 5:20).

5:12-13.  Демони (див. вірш 9) попросили Ісуса послати їх саме «у (еіс) тих безрогих (у стадо свиней)», щоб вони «ввійшли в них» як нові господарі. Вони знали, що змушені будуть виконати наказ Ісуса, та дуже не хотіли перебувати у безтілесному стані аж до страшного суду, а тому звернулися до Ісуса із таким проханням.

Ісус «дозволив» їм це. Коли демони вийшли з чоловіка і «ввійшли у свиней», ціле стадо, в якому налічувалося близько двох тисяч голів, кинулося «з кручі у море та й потопилось» (досл., «й топилися вони один за одним»). Море, очевидно, символізувало царство сатани.

г. Прохання городян (5:14-17)

5:14-15.  «Пастухи», які доглядали свиней, «повтікали», злякавшись, й «порозповідали» про цей надзвичайний випадок «в місті (напевно, Герза; див. вірш 1) та по селах». Їх розповідь була такою неймовірною, що багато людей «повиходили», щоб на власні очі все побачити. І ось вони побачили колишнього біснуватого, який сидів «одягнений (див. Лк. 8:27), при здоровому глузді», розумний і стриманий (порівняйте з Мк. 5:3-5). Метаморфоза була такою очевидною, що городяни «полякались» (авед; див. 4:41).

5:16-17.  Пастухи (і, напевно, учні) розповіли людям, «як воно сподіялося з біснуватим, … й про безрогих». Марко не випадково звернув тут увагу на свиней, адже саме ця (не людська) втрата була для городян коштовною і мала для них велике значення. І як наслідок, вони попросили Ісуса, щоб Він «вийшов з їхніх околиць». Очевидно, городяни боялися ще й інших втрат, якщо Він залишиться. Тож Ісус покинув ці краї і не відомо, чи Він коли-небудь ще сюди повертався.

ґ. Прохання оздоровленого чоловіка (5:18-20)

5:18-20.  На противагу городянам (див. вірш 17), колишній біснуватий «заходився Його просити ( парекалеі , те саме слово використав демон у вірші 10)» про «змогу бути при Ньому». Чуда Ісуса відштовхували одних (вірші 15-17) і приваблювали інших (вірші 18-20).

Слова «змогу бути при Ньому» (досл., «щоб він міг бути з Ним») нагадують подібний зворот у 3:14, де описується одна з причин, чому Ісус призначив Дванадцятьох. Саме в цьому розумінні Ісус відмовив чоловікові.

Він наказав чоловікові іти «до свого дому (до найближчих родичів), до своїх», які відсторонилися колись від нього, і розповісти їм усім про те, що Господь Всевишній «зробив для» нього «і як змилосердивсь над» ним. Чоловік послухав Ісуса і почав «проповідувати (див. Мк. 1:4, 14) у Десятимісті (об’єднання з 10 грецьких міст, які, за виключенням одного, знаходилися на схід від річки Йордан)» те чудо, яке сотворив із ним Ісус (див. «Господь», 5:19). Люди, які його чули, «чудувалися» ( етхаумазон , див. «були вражені»; 6:6а; 12:17; 15:5, 44).

Оскільки цей чоловік був язичником і його проповідування обмежувалися язичницькими землями, де Ісуса не хотіли бачити, Він не віддав цьому чоловікові Свого звичного наказу мовчати (див. 1:44; 5:43; 7:36).

3. КРОВОТОЧИВА ЖІНКА І ДОНЬКА ЯІРА (5:21-43)

(Мт. 9:18-26; Лк. 8:40-56)

Ця частина, як і Мк. 3:20-35, має подвійну будову. Розповідь про воскресіння померлої доньки Яіра (5:21-24, 35-43) переривається випадком із жінкою, хворою на кровотечі (5:25-34). Оздоровлення жінки, здавалось, було небезпечним зволіканням щодо доньки Яіра, однак, насправді, воно слугувало своєрідним запевненням швидкого одужання і цієї дівчинки. Цей випадок трапився, щоб випробувати Яіра і зміцнити його віру.

а. Щире прохання Яіра (5:21-24)

(Мт. 9:18-19; Лк. 8:40-42)

5:21-24.  Ісус разом зі Своїми учнями повернувся «знову на той (західний) бік» Галилейського моря, напевно, у Капернаум. Як і колись, тут «зібралась до Нього сила народу», а Він «перебував над морем».

Саме тоді підійшов до Нього Яір. Як «один із старшин синагоги», він відповідав за забезпечення будівлі синагоги і служб Божих усім необхідним. У суспільстві його поважали. Даний факт говорить про те, що не усі релігійні лідери ставилися до Ісуса вороже.

Маленька донька (єдина, Лк. 8:42) Яіра була «вже на сконі (досл., «при смерті»). Матей коротко описав цей випадок (у нього тут 135 слів, тоді як у Марка – 375), бо вказав, що дівчинка уже померла (Мт. 9:18). З великою покорою Яір «благав його (Ісуса) вельми (досл., «дуже благав»)», щоб Він прийшов і поклав «лишень на неї руки, щоб видужала (досл., «була порятована» від фізичної смерті) й жила». Звичай «класти на когось руку», оздоровлюючи, символізував перехід життєвої енергії до потребуючого. Про нього часто згадували, описуючи, як зцілював Ісус (див. 6:5; 7:32; 8:23, 25). Очевидно, Яір знав про силу Ісуса з попередніх випадків (див. 1:21-28) і був переконаний, що Він має змогу зцілити його доньку.

Коли Ісус ішов з Яіром, «слідом же за ним ішло багато люду, що тиснувся («проштовхувався», від синтхлібо ; див. вірш 31) до нього».

б. Зцілення кровоточивої жінки (5:25-34)

(Мт. 9:20-22; Лк. 8:43-48)

5:25-27.  Серед натовпу була невідома жінка, яка нездужала на невиліковну хворобу. Вона «дванадцять років страждала на кровотечу» (див. вірш 42). Можливо, це була хронічна хвороба чи утробна кровотеча. Ця недуга робила її «нечистою» (див. Лев. 15:25-27) і не давала можливості нормально жити у суспільстві, адже кожен, хто із нею контактував, також ставав «нечистим».

Вона «натерпілася чимало від лікарів численних та витратила все, що мала», відчайдушно намагаючись одужати. Та ніщо не допомагало. Більше того, її становище ставало дедалі гіршим.

Та оскільки жінка чула про цілющу силу Ісуса (що й зростило її віру), вона «підійшла в юрмі ззаду та й доторкнулась Його (верхньої) одежі». Вона вчинила так, не зважаючи на свою «нечистоту», бо мала на меті уникнути привселюдного викриття її недуги.

5:28.  Вона говорила собі, що тільки-но доторкнеться до одежі Ісуса, відразу одужає і зможе вислизнути з натовпу непоміченою. Напевно, її віра також базувалася на широко поширеній думці, що цілитель має силу у своїй одежі, або ж вона знала когось, що таким чином уже зцілився (див. 3:10; 6:56).

5:29.  Щойно жінка доторкнулася до одежі Ісуса, «всох тієї ж хвилини ( еутхис ; див. 1:10) витік її крови». Вона відчула (досл., «зчулася, дізналася», від гіноско , «знати з досвіду»; див. 5:30) «тілом, як одужала (досл., «була зцілена») від хвороби». Оздоровлення відбулося без очевидної участі Ісуса.

5:30. Ісус також «негайно ( еутхис )» відчув «у Собі (від епігіноско , «повністю знати»; див. вірш 29), що з Нього вибуло сили».

Цей незвичний вираз тлумачать по-різному. Одні вважають, що Бог Отець зцілив жінку, а сам Ісус дізнався про це вже опісля. Інші вважають, що Ісус, бажаючи винагородити жінку за її віру, сам охоче оздоровив її. Остання думка є більш послідовною з огляду на усі випадки оздоровлення Ісусом. Сила не покидала Його без Його відома і бажання. Однак Він зцілював лише з волі Отця (див. 13:32).

Розуміючи, як саме  відбулося чудо, Ісус «обернувшись до народу, спитав: Хто доторкнувся до моєї одежі?» Він хотів особисто звернутися до зціленої людини, якої інші цуралися.

5:31-32.  Запитання Ісуса видалось Його учням (Дванадцятьом; див. Лк. 8:45) абсурдним, бо натовп тиснувся (від синтхлібо ; див. Мк. 5:24) звідусіль, і багато людей Його торкалося. Це говорить про спроможність Ісуса відрізнити дотик людини з вірою і надією на одужання від випадкового дотику когось із натовпу довкола Нього. Велика ж бо різниця була і є у цьому. Тож Ісус «озирнувся довкола ( періеблепето ; «проникливо вдивлявся»; див. 3:5, 34)» на людей, які Його оточували, щоб «побачити ту, що вчинила так».

5:33-34.  Тоді жінка, яка була тією єдиною, хто зрозумів запитання Ісуса, «приступила» до Нього в покорі. Вона була «налякана й тремтяча (від пхобеомаі , «мати благоговійний страх»; див. 4:41)», бо знала, «що сталося з нею». А тому «оповіла (відважно, з подякою) всю правду».

Пестливе слово «Дочко» (Ісус лише один раз використав таке звертання) вказувало на нові взаємини із Ним (див. 3:33-35). Ісус приписав одужання жінки її сильній вірі, а не дотику до Його одежі. ЇЇ віра «спасла» її (див. 5:28; 10:52), бо спонукала жінку шукати зцілення у Ісуса . Віра, повна довіра мають свою цінність не від того, від кого вони походять, а від того, на кого вони спрямовані (див. 10:52; 11:22).

Ісус промовив: «Іди в мирі й будь здорова від своєї недуги» (див. 5:29). Ці слова запевнили жінку, що її зцілення є повним і незмінним. У своїй крайній нужді через хворобу та ізоляцію від суспільства вона жила немов «мертвець» впродовж 12 років. ЇЇ повернення до повноти життя наблизило і воскресіння доньки Яіра, яка померла, проживши всього 12 років.

в. Повернення до життя доньки Яіра (5:35-43)

(Мт. 9:23-26; Лк. 8:49-56)

5:35-36.  Зволікання (див. вірші 22-24) через зцілення жінки (вірші 25-34) було суворим випробуванням для віри Яіра. Його острах, що маленька донечка помре ще до того, як прийде Ісус, був підкріплений словами кількох чоловіків (невідомих друзів і родичів), які прийшли від його будинку і сказали, що вона уже померла. Вони зробили висновок, що її смерть поклала кінець будь-якій надії на те, що Ісус може їй допомогти, тож вони сказали, що Яір уже марно турбував «Учителя» (див. 4:38).

Ісус почув про це, але не зупинився, а лиш «промовив до старшини синагоги: Не бійся! Тільки віруй». Ці слова можна передати ще наступним чином: «Перестань боятися (тобто, зневірюватися), продовжуй вірити». Яір уже показав силу своєї віри, коли прийшов до Ісуса. Він уже бачив зв’язок між вірою і силою Ісуса (Мк. 5:25-34). Тепер сам Ісус спонукав його вірити, що Він таки поверне до життя його донечку.

5:37-40а.  Окрім Яіра Ісус дозволив ввійти із Ним до будинку лише трьом учням – Петру, Якову та Йоану, брату Якова – бо були вони свідками (див. Втор. 17:6). Ці три апостоли слугували за законних свідків, очікуючи воскресіння Ісусом, потім за Його переображення (Мк. 9:2) і у Гетсиманському саду (14:33).

У будинку смерть дівчинки уже оплакували згідно єврейських звичаїв. Завивання найманих плакальниць (див. Єр. 9:17; Ам. 5:16), ридання і голосіння створювали довкола неабияку «метушню» ( тхорибон , «галас»).

Ісус увійшов до будинку і присоромив їх, кажучи: «Чого метушитесь і плачете? Не померло дівча, спить воно!» Чи мав Він на увазі, що дитина перебувала у комі? Друзі і родичі (див. Мк. 5:35), як і професійні плакальниці, що «насміхались з» таких слів Ісуса, знали, що вона померла (див. Лк. 8:53). Чи Ісус просто називав смерть сном, маючи на увазі «сон» як проміжний стан між смертю і воскресінням? У Новому Завіті на це ніщо не вказує (див. Лк. 23:42-43; 2 Кор. 5:6-8; Флп. 1:23-24). Тож, скоріш за все, Ісус мав на увазі, що у цьому випадку смерть була подібною до  сну. Для присутніх смерть дівчинки дійсно виявиться «сном», з якого вона прокинеться. Стан, у якому перебувала донька Яіра, не був кінцевим і безповоротним (див. Лк. 8:55; Йн. 11:11-14).

5:40б-42.  Після того, як Ісус «відсторонив усіх, (Він) узяв батька дівчати та матір і тих, що з Ним були (див. вірш 37), та й увійшов, де дівча лежало». Потім, «взявши ж дівча за руку», промовив арамейською мовою: « Таліта кум ». Ці слова були командою, а не якоюсь магічною формулою. Марко переклав їх для своїх грекомовних читачів: «Дівчино, … встань!» – і додав вставний зворот «кажу тобі», підкреслюючи владу Ісуса над смертю. Оскільки галилеяни розмовляли двома мовами, Ісус промовляв до них арамейською, Своєю рідною мовою, яка належала до семітських мов, серед яких була і давньоєврейська, та грецькою мовою, якою розмовляв на той час увесь греко-римський світ. А також Він, можливо, розмовляв і давньоєврейською.

Підкоряючись наказу Ісуса, «притьмом ( еутхис ; див. 1:10) устало дівча й почало ходити». Тут Марко пояснив, що їй було на той час «років же дванадцять». Батьки і троє учнів «охоплені були … дивом-дивенним» (від ексістемі , досл. «були не в собі від здивування»; див. 2:12; 6:51).

5:43.  Тоді Ісус їм суворо «повелів», щоб, по-перше, вони нікому про це не розповідали. Адже Ісус не хотів, щоб це чудо привабило до Нього людей з хибних причин (див. коментарі до 1:43-45).

По-друге, Він наказав, щоб вони дали дівчинці поїсти, і це засвідчило Його турботу і той факт, що дівчинка знову була здоровою. Він воскресив її тіло, повернув його до життя, та воно все ж могло померти без сил, які давала їжа. Тим-то і відрізнялося це воскресіння від відродження  тіла (див. 1 Кор. 15:35-37).

Д. Результат: Ісуса зрікаються у Назареті (6:1-6а)

(Мт. 13:53-58)

6:1.  Вийшовши із Капернауму, Ісус пройшов близько 20 миль на південний захід до Свого рідного міста Назарету (див. 1:9, 24), де Він колись жив і проповідував (див. Лк. 4:16-30). «Слідом за Ним», як за Учителем (рабином), ішли Його учні. Ісус проповідував відкрито і Своїм прикладом готував апостолів до їх незалежної проповідницької діяльності (див. Мк. 6:7-13).

6:2-3.  «Якже настала субота, він почав навчати у синагозі» (див. 1:21), напевно, пояснюючи Закон і послання Пророків. «Багато з тих, що його слухали, дивувались ( ексеплессонто , «були приголомшені, під враженням»; див. 1:22; 7:37; 10:26; 11:18)» Його вченню.

Однак знаходилися ті, хто ставив Йому зневажливі запитання про походження (а) Його науки, (б) мудрості, «що Йому (досл., «Цьому») дана» і (в) Його влади творити чуда (див. 6:5). На ці запитання можна було відповісти лише наступним чином: їх давав або Бог, або сатана (див. 3:22).

Не зважаючи на Його слова, які справляли глибоке враження, і Його діяння, Він все ж був для них звичайною людиною. Зневажливе запитання: «Хіба ж він не тесля?» – означало наступне: «Та Він же звичайний робітник, як і всі ми». Городяни знали усіх Його найближчих родичів – матір, братів і сестер , – і були вони звичайними людьми. Фраза «син Марії» також мала на меті принизити Ісуса, адже згідно єврейських звичаїв чоловіка ніколи не називали маминим сином, навіть якщо була вона вдовою, хіба що бажали образити (див. Суд. 11:1-2; Йн. 8:41; 9:29). Однак їх слова і перераховані ними образи свідчили про те, що вони знали про незвичайні обставини народження Ісуса.

Його брати і сестри (див. Мк. 3:31-35) були дітьми Йосифа від попереднього шлюбу. Яків головував ранньою церквою у Єрусалимі (див. Діян. 15:13-21) і був автором апостольського Послання (Як. 1:1). Юда був, очевидно, автором Послання Апостола Юди (Юд. 1). Про Йосифа, Симона та сестер Ісуса більш нічого не відомо. Напевно, про Йосифа більше не йшла мова, бо він уже помер.

Тож оскільки городяни не могли осягнути усієї сутності Ісуса, вони «брали Йому це за зле (від скандалізомаі , «відкидати, виявляти ворожість»; див. коментарі до Мк. 14:27)», і не знаходили жодної причини повірити, що Він Помазанець Божий.

6:4.  Ісус відповів на їхнє зречення прислів’ям: «Нема пророка без пошани, - як тільки у своїй країні, між власною родиною та у своєму домі». Він був неначе пророк зі Старого Завіту (див. вірш 15; 8:28), чиї слова часто відкидали і кого зневажали, головним чином, ті, хто знав Його найкраще (див. 6:17-29).

6:5-6а . Через таку уперту невіру Ісус «неспроможен був створити там ніякого чуда, лише вилікував деяких недужих, поклавши на них руки (див. 5:23)». Його сила не мала меж, та Його метою було здійснювати чуда там, де є віра. А тут лише кілька людей мали достатню віру, щоб прийти до Нього і прохати про зцілення.

Навіть Ісус «вражений ( етхаумасен , «здивований»; див. 5:20; 12:17; 15:5, 44) був їхньою невірою», їхнім небажанням вірити, що Його мудрість і сила були від Бога. Наскільки відомо, Ісус більше ніколи не повертався у Назарет.

Жителі Назарету символізують сліпоту Ізраїлю. Їх небажання повірити в Ісуса було своєрідним прикладом того, через що доведеться незабаром пройти Його апостолам (див. 6:7-13) і чого читачі Євангелії від Марка (тоді і зараз) будуть свідками, проповідуючи благу вість.

V. Проповідування Ісуса в Галилеї і поза її межами (6:6б-8:30)

Третя велика частина Євангелії від Марка розпочинається так, як і перші дві частини (див. 6:6б і 1:14-15 та 3:7-12; 6:7-34 і 1:16-20 та 3:13-19), але завершується словами Петра, коли він визнає Ісуса Месією (8:27-30), а не зреченням (див. 3:6; 6:1-6а). Впродовж цього етапу Свого проповідування Ісус приділяв більше уваги Своїм апостолам. Незважаючи на протистояння, Він показав їм за допомогою слів і вчинків, Ким насправді був. Усе це відбувалося, головним чином, за межами Галилеї.

А. Короткий вступ: Ісус навчає у Галилеї (6:6б)

(Мт. 9:35-38)

6:6б.  Це речення підсумовує третю подорож Ісуса землями Галилеї (про першу див. 1:35-39; другу Марко не згадував, див. Лк. 8:1-3). Незважаючи на зречення у Назареті, Ісус «ходив кругом по селах, і навчав (див. Мк. 1:21)», і тим готував людей до проповідницької діяльності Дванадцятьох апостолів.

Б. Ісус посилає вперед Своїх 12 апостолів. Смерть Йоана Христителя. (6:7-31)

Ця частина має подвійну будову (див. 3:20-35; 5:21-43). Оповідь про проповідування Дванадцятьох апостолів (6:7-13, 30-31) переривається описом смерті Йоана Христителя (6:14-29). І це говорить про те, що смерть Йоана-посланця не призвела до «смерті» його послання. Хоча смерть передвісника Ісуса була передвісницею Його смерті, послання Ісуса й надалі проголошують Його послідовники.

1. ЗАВДАННЯ ДВАНАДЦЯТЬОХ (6:7-13)

(Мт. 10:1, 5-15; Лк. 9:1-6)

6:7.  Щоб оповістити якомога більше людей Галилейського краю про добру новину, Ісус «покликав дванадцятьох і заходився їх посилати (від апостелло ; див. 3:14; 6:30) по двох», що було звичним у ті часи і мало практичні та правові причини (див. 11:1; 14:13; Йн. 8:17; Втор. 17:6; 19:15).

Дванадцять апостолів Ісуса були Його уповноваженими представниками, а згідно з єврейським поняттям слухім  представник ( саліах ) людини міг діяти від імені самої людини (див. Мт. 10:40 і ТСНЗ, « apostolos », 1:413-27). Вони мали виконати особливе доручення і про нього звітувати (див. Мк. 6:30). Тож незвичні вказівки Ісуса (вірші 8-11) стосувалися лише того конкретного завдання.

Він дав «їм владу ( ексоусіан ; «право» і «силу»; див. 2:10; 3:15) над нечистими духами». І ця сила виганяти демонів (див. 1:26) засвідчить їх проповідування (див. 6:13; 1:15).

6:8-9.  Невідкладність їхнього завдання вимагала від них нічого не брати «на дорогу». Вони могли лишень взяти палицю ( рхабдон , «ціпок») і взутися «у (звичайні) сандалі», та їм не слід було брати «ні хліба (їжі), ні торбини (скоріш за все, для своїх запасів, а не для подаянь), ані грошей (малі мідні монети) у гаманець …, (ані) дві одежі (яку можна було використовувати вночі як покривало)». Вони мали довіритися Богу, повірити, що Він дасть їм і їжу, і притулок через гостинність єврейських родин.

Лише у Марка є два виключення, що стосувалися палиці і сандалів. У Мт. 10:9-10 таких виключень немає, а у Лк. 9:3 палиці не слід було брати. Матей використав слово ктаомаі  («діставати, здобувати, забезпечувати») замість слова аіро  («брати»). Тому апостоли не повинні були забезпечувати себе додатковими  палицями чи сандаліями, а мали використовувати лише те, що вже було при них. Марко і Лука обоє використали слово аіро , «брати чи мати при собі». Однак Лука говорить: «Нічого не беріть у дорогу: ні палиці ( рхабдон )», очевидно, ніякої іншої палиці. А Марко пише: «Щоб нічого не брали на дорогу, крім  (див. Мк. 6:5) палиці ( рхабдон ) самої», ймовірно, тієї, яку вже мали. Кожен автор підкреслює свій аспект вказівок Ісуса.

6:10-11.  «До якого б дому» Його апостоли не заходили як бажані гості, їм слід було залишатися там, «аж поки» не виникла б потреба залишити те місто. Вони не мали користуватися гостинністю усіх добрих людей і шукати кращого помешкання після того, як якась родина їх уже прийняла.

Вони також мали усвідомлювати, що не усі люди радо їх вітатимуть. «Коли в якомусь місці (домівці, синагозі, селі)» їх не прийматимуть чи не слухатимуть їх послання, то «виходивши звідтіль» їм слід було обтрушувати «порох» із їхніх підошов. Побожні євреї чинили так, коли залишали язичницькі (чужі) землі, демонструючи таким чином своє відмежування від них. Читачі-євреї мали розуміти, що зрікаючись послання апостолів, вони чинили як язичники (погани).

Це слід було робити «на свідоцтво (див. 1:44; 13:9)» городянам, і мало слугувати для них попередженням, адже апостоли виконали своє завдання щодо них, а ті, хто зрікся послання, відповідатимуть за це перед Господом (див. Діян. 13:51; 18:6). Немає сумніву, що це спонукало декого замислитися, а можливо, й покаятися. У БКЯ в цьому місці є речення про Содом і Гоморру, та в найдавніших грецьких рукописах Євангелії від Марка цього в тексті немає (див. Мт. 10:15).

6:12-13.  Скоряючись, Дванадцятеро апостолів «проповідували покаяння» (див. 1:4, 14-15), «виганяли численних бісів» (див. 1:32-34, 39) і оздоровлювали «чимало хворих» (див. 3:10). Як представники Ісуса (див. 6:7; 9:37), вони знали, що Його сила є з ними навіть тоді, коли Його поруч немає. Їхнє проповідування показало прихід Божого царства (див. 1:15).

Лише Марко написав, що апостоли «намащували (хворих) олією». В даному випадку оливкова олія використовувалася і завдяки своїм медичним властивостям (див. Лк. 10:34; Як. 5:14), і як символ, який вказував, що апостоли діяли іменем і владою Ісуса, а не від себе.

2. УСІКНОВЕННЯ ГОЛОВИ ЙОАНА ХРИСТИТЕЛЯ (6:14-29)

(Мт. 14:1-12; Лк. 3:19-20; 9:7-9)

а. Як люди пояснювали сутність Ісуса (6:14-16)

6:14-16.  Чудотворна діяльність Ісуса і Його дванадцятьох апостолів у Галилеї привернула увагу Ірода Антипи, сина Ірода Великого (див. графік роду Ірода у Луки 1:5). Ірод Антипа був тетрархом  (правителем однієї з чотирьох частин царства свого батька) Галилеї і Переї під егідою Риму з 4 року н.е. і до 39 року н.е. (див. Мт. 14:1; Лк. 3:19; 9:7). Офіційно він не був «царем», але Марко використав це звання, бо воно було звичним для місцевих з огляду на пожадливі амбіції Ірода.

У Мк. 6:14б-15 дано три версії того, як люди пояснювали чудотворну силу Ісуса. Одні вважали, що то Йоан Христитель (див. 1:4-9) «воскрес із мертвих», інші – що то «Ілля», а дехто – що Ісус був одним «із пророків» ізраїльських.

Не зважаючи на інші думки, Ірод, якого мучила совість за провину, був переконаний, що Ісус був саме тим чоловіком, якому він «стяв» голову. Ірод вірив, що то Йоан Христитель «устав із мертвих» і використовував чудотворну силу. Мк. 6:17-29 пояснюють вірш 16 у «ретроспекції».

б. Ретроспекція: страта Йоана Христителя (6:17-29)

Марко включив цю частину не лише для того, щоб доповнити 1:14 і внести ясність у 6:16, а й з метою розповісти про страсті передвісника Ісуса, який провістив Його страждання і смерть, і подібним чином сам усе пережив. Марко зосередив увагу на тому, що Ірод та Іродіяда зробили з Йоаном. Можливо, він включив так багато деталей, щоб провести паралель з конфліктом Іллі та Єзавелі, оскільки Ісус згодом назве Йоана Іллею (9:11-13).

6:17-18.  Марко пояснив: «Бо ( гар ) той Ірод послав був схопити Йоана і зв'язав його в темниці». Відповідно до згадок Йосипа Флавія, ця в’язниця знаходилася у фортеці Махерон біля північно-східного узбережжя Мертвого моря ( Юдейські старожитності  18. 5. 2). Ірод вчинив так «з-за Іродіяди», владолюбної жінки, яка була його другою дружиною. Спершу Ірод одружився із донькою арабського царя Арети IV. Згодом він закохався у свою племінницю Іродіяду (доньку свого зведеного брата Арістобула), яка була дружиною Ірода Филипа (іншого зведеного брата Ірода), що був її дядьком (див. Йосип Флавій Юдейські старожитності  18. 5. 1-2). У них народилася донька Саломія. Ірод розвівся зі своєю першою дружиною, щоб одружитися з Іродіядою, яка також розлучилася з Іродом Филипа (не тим Филипом, що у Лк. 3:1). Йоан неодноразово засуджував цей шлюб як протизаконний (див. Лев. 18:16; 20:21).

6:19-20.  «Іродіяда ж лютилась на» Йоана за те, що той так відрито їх засуджував. Її не задовольнив той факт, що Йоана було ув’язнено, вона «убити його бажала, та не могла, бо Ірод боявся Йоана, знаючи, що чоловік він був справедливий і святий». Тож Ірод «беріг» Йоана від спроб Іродіяди убити його, утримуючи у в’язниці, що було розумним компромісом.

Не зважаючи на аморальну поведінку, Ірод був зачарований Йоаном. Очевидно, що його приваблювали проповіді Йоана, і через них «непокоївся він дуже». Слова «непокоївся … дуже» ( полла епореі ) є у надійних джерелах – давніх рукописах, і з огляду на контекст більше відповідають ситуації, аніж їх наступний переклад: «Він багато всього робив» ( полла епоіеї ; НМВ, примітки; БКЯ). Цей варіант перекладу може бути хибним, зважаючи на те, що книжники переписували цей текст на слух, тобто під диктовку. Конфлікт між пристрастю до Іродіяди і своєю повагою до Йоана показав усю нерішучість Ірода Антипи і його моральну слабкість.

6:21-23.  Зрештою (див. вірш 19) Іродіяда знайшла можливість позбутися Йоана. Нагодою стало святкування з приводу дня народження Ірода, розкішний «бенкет для своїх вельмож (громадських управлінців), тисячників та знатних галилейських». Іродіяда зумисно послала (як видно з віршів 24-25) свою доньку Саломію в бенкетну залу танцювати так, щоб отримати прихильність Ірода.

Саломія була молодою жінкою шлюбного віку ( корасіон , «дівчиною»; див. Ест. 2:2, 9; Мк. 5:41-42). Її умілий і звабливий танець сподобався Іроду «та гостям» і спонукав його дати їй показну необачну обіцянку у винагороду. Він гордовито пообіцяв їй дати усе, що вона б побажала і скріпив свої слова клятвою (див. Ест. 5:6), ще й додав: «дам тобі, хоч би й половину мого царства» (див. Ест. 7:2). Насправді Ірод не мав «царства», яке б міг дати (див. коментарі до Мк. 6:14). Він використав цей образний зворот, демонструючи свою щедрість, та Саломія знала, що саме мав на увазі Ірод (див. 1 Цар. 13:8).

6:24-25.  Коли Саломія спитала свою матір, чого їй просити, Іродіяда швидко їй відповіла, бо вже мала заздалегідь підготовлену відповідь: «Голову Йоана Христителя!» Вона бажала отримати доказ його смерті. «І негайно ( еутхис ; див. 1:10)» Саломія поспішила до царя зі своїм смертоносним проханням. Вона вимагала, щоб цар виконав свою обіцянку «зараз же ( ексаутес , «відразу»)», допоки не вигадав способу уникнути цього. Вона додала слова «на полумиску» з огляду, мабуть, на святковість події.

6:26-28.  Прохання Саломії глибоко засмутило (див. 14:34) Ірода. «Та з-за присяги (яка вважалася непорушною) та з огляду на гостей (див. 6:21)» він не насмілився відмовити їй, і «відразу ( еутхис )» наказав виконати дане прохання.

«Прибічник ( спекоулатора , запозичене слово з латини, яке, напевно, означало «охоронець») … пішов …, стяв … (голову Йоана) у в’язниці (фортеці), (і) приніс його голову на полумиску й подав її» Саломії у бенкетній залі. А «дівчина дала її матері своїй» Іродіяді (див. 9:12-13). Йоан більше не міг проповідувати, та його послання все ще було актуальним для Ірода.

6:29.  Коли учні Йоана (див. Мт. 11:2-6) довідались про його смерть, «прийшли й узяли його тіло та поклали його у гробі».

3. ПОВЕРНЕННЯ ДВАНАДЦЯТЬОХ (6:30-31)

(Лк. 9:10а)

6:30-31.  «Апостоли» ( апостолоі , «представники, посланці») повернулися до Ісуса, очевидно, у Капернаум, як і було домовлено, і «розповіли йому про все, що робили (спершу вони згадали про свої «діяння»)  й чого навчали (а тоді вже про «слова»)», виконуючи своє доручення (див. вірші 7-13). Звання «апостоли» стосовно Дванадцятьох зустрічається у Марка лише двічі (див. 3:14). Тут воно використано у своєму нетехнічному значенні і описує їхнє місіонерське завдання (див. 6:7-9; Діян. 14:14), а не слугує позначенням їх офіційного звання (див. Еф. 2:19-20).

Ісус наказав їм піти разом з Ним «десь насамоту», щоб хоча б трохи заслужено відпочити. Це було вже просто необхідно, «бо тих, що приходили й відходили, так було багато, що вони не мали часу навіть щось перекусити» (див. Мк. 3:20). Вони мали піти «самі ( кат’ідіан ; див. 4:34) одні осторонь», кудись у тихе ( еремон , «віддалене»; див. 1:35, 45) місце (див. 6:32).

В. Ісус виявляє себе перед апостолами у словах і діяннях (6:32-8:26)

У цій частині описується проповідницька діяльність Ісуса за межами Галилеї (див. 6:31; 7:24, 31; 8:22). Під час цих подорожей Він показав Дванадцятьом апостолам і читачам Марка, як сильно Він турбується про Своїх людей.

1. НАТОВП З 5000 ЧОЛОВІК ОТРИМУЄ ЇЖУ (6:32-44)

(Мт. 14:13-21; Лк. 9:10б-17; Йн. 6:1-14)

6:32-34.  Ці вірші показують, якою успішною була проповідницька діяльність Дванадцятьох апостолів, адже результатом був натовп людей, який зібрався у віддаленому місці. Дві фрази, які також зустрічаються у вказівках Ісуса, виступають тут сполучними ланками: «самі одні» ( кат’ідіан , грецька ідіома, що означає «насамоті») – цю фразу Марко використовував, коли описував, як Ісус навчав вибраних (див. 4:34а; 6:31-32; 7:33; 9:2, 28; 13:3); і «у відлюдне ( еремон , «віддалене») місце» (див. 1:3-4, 12-13, 35, 45; 6:31-32, 35). Марко не вказував, що то було за місце, куди вони поплили, однак, відомо, що знаходилося воно десь поблизу Витсаїди Юлії, міста на іншому боці річки Йордан на північно-східному узбережжі Галилейського моря (див. Лк. 9:10).

Багато людей здогадалися, куди саме вони прямували, й «випередили їх», хоча й пересувалися пішки. Тож запланований перепочинок довелося відкласти через людей, які потребували їхньої допомоги.

Коли Ісус «побачив силу народу …, (Він) змилосердився над ними», а не розлютився. Його внутрішні відчуття спонукали Його допомогти людям (див., наприклад, Мк. 6:39-44). Він бачив, що «вони, немов вівці, що пастуха не мають», розгублені й безпомічні, без проводу, харчів і захисту. У кількох місцях Старого Завіту (Чис. 27:17; 1 Цар. 22:17; Єз. 34:5, 23-25), образ вівці чи пастуха асоціювався з «дикою місцевістю» ( еремос ; див. Мк. 6:31-32). Тож ці люди символізували увесь ізраїльський народ, і вони отримали милосердне ставлення до себе, знання про Боже царство (див. Лк. 9:11) і забезпечення своїх потреб (Мк. 6:35-44) від Ісуса, істинного Пастуха (див. Йн. 10:1-21).

6:35-38.  У цих віршах подано важливий діалог між Ісусом і Дванадцятьма апостолами уже після того, як Він увесь день навчав людей. Оскільки «була вже пізня година» (близько 3 год. дня за єврейським часом), а «місце самотнє ( еремос ; див. вірші 31-32)», апостоли попросили Ісуса відпустити людей, щоб вони могли піти «в околишні слободи й села» й купити «собі щось ізїсти» ще до заходу сонця.

Та зовсім несподівано Ісус сказав їм нагодувати людей і наголосив на слові «ви» ( химеіс ). Дещо ущиплива відповідь апостолів показала, наскільки дана пропозиція не відповідала їхнім ресурсам і що виконати наказ Ісуса було просто нереально. Згідно з їхніми підрахунками, щоб нагодувати такий натовп, потрібно було близько 200 динаріїв (НМВ, примітки). А один динарій – римська срібна монета, що була в обігу у Палестині – складав середню зарплатню робітника ферми за день. Отож, суму в «двісті динаріїв» можна було прирівняти до зарплатні чоловіка за 8 місяців, а таких грошей у апостолів не було.

Та Ісус наполіг, щоб вони вияснили, скільки у них було хліба. Напевно, Він мав на увазі, щоб вони пошукали хліб на човні і серед людей. Учні повернулися з відповіддю: «П'ять, ще й дві риби (соленої і висушеної або засмаженої)».

6:39-44.  Марко дуже яскраво описав чудо, яке здійснив Ісус, а це свідчить про те, що йому переказав усе очевидець, напевно, Петро.

Щоб усе чинно між усіма розподілити, Ісус «повелів» Своїм учням «посадити всіх гуртками на моріжку (отже, то була весна)». Слово «гуртками» у вірші 39 можна ще перекласти як «обідня група за обідньою групою» ( симпосіа симпосіа , досл., «групи людей, які п’ють чи їдять»). А слово «гуртками» у вірші 40 має наступний дослівний переклад – «садова ділянка за садовою ділянкою» ( прасіаі прасіаі ). Тут його вжито у переносному значенні, і воно змальовує добре організовані групи людей, напевно, в доволі барвистій одежі, яких апостоли розсадили на траві «по сотнях та півсотнях». Прохання Ісуса було своєрідним викликом і вірі апостолів, і вірі людей із натовпу.

Ісус, як Господар, виголосив традиційне єврейське благословення над п’ятьма буханками (круглого пшеничного чи ячмінного) хліба і двома рибинами (див. Лев. 19:24; Втор. 8:10). Слово «поблагословив» є перекладом до еулогео  (досл., «звеличувати, вихваляти» [Бога] або «благословляти»; див. Мк. 14:22). Об’єктом благословення у даній молитві була не їжа, а Бог, який дав цю їжу людям. Ісус поглянув «на небо», що мало стосунок до Бога (див. Мт. 23:22), демонструючи Свою залежність від Отця, адже лише з Його волі Ісус міг сотворити чудо і дати людям їжу.

Потім Він на шматки «розломив хліби», «дві риби розділив» на порції і «став роздавати учням, щоб клали перед тими» людьми. Немає точної оповіді, яким саме чином сталося те чудо, але недоконаний час дієслова «роздавати» вказує на те, що хліби множилися у руках Ісуса (див. Мк. 8:6).

Їжа стала чудом, і її було вдосталь. Марко наголосив, що «їли всі – й наситились». Про це також свідчили «повних дванадцять кошиків» ( копхіноі , малі плетені кошики; порівняйте з 8:8, 20) куснів хліба, напевно, по одному на кожного апостола, які вони й назбирали. А було там «п'ять тисяч чоловік ( андрес , «чоловіків»)» – дуже велика кількість людей за місцевими стандартами, і це окрім жінок і дітей (див. Мт. 14:21), яких, мабуть, було зібрано в окремі групи згідно єврейських звичаїв споживання їжі.

Тут не описується звичний вияв здивування після звершення чуда. І це, як і наступні коментарі у Мк. 6:52 і 8:14-21 щодо даного випадку, вказує на те, що Марко вбачав у цьому важливу подію – розкриття Ісусом Своєї сутності Своїм апостолам, однак, вони не зрозуміли значення цього (див. 6:52).

2. ІСУС ІДЕ ПО ВОДІ (6:45-52)

(Мт. 14:22-33; Йн. 6:15-21)

6:45-46. Після того, як вони нагодували 5000 чоловік, Ісус «відразу ж ( еутхис ; див. 1:10) спонукав своїх учнів сідати в човен і плисти поперед нього на той бік до Витсаїди («домівки риболовлі»)». Дієслово «спонукав» говорить про якийсь незрозумілий поспіх, але у Йн. 6:14-15 говориться, що люди тоді визнали Ісуса обіцяним майбутнім Пророком (див. Мк. 6:14-15) і вирішити зробити Його царем, навіть якщо для цього знадобилася б сила. Ісус відчув потенційну небезпеку такої «пророчої ініціативи» для Своїх учнів, тож змусив їх сісти в човен, «поки Він відпустить народ».

Існують певні труднощі з географічним місцезнаходженням «Витсаїди» (див. 6:32; Лк. 9:10; Йн. 12:21). Найпростішим поясненням, здається, є те, що Витсаїда Юлія (на схід від річки Йордан) простягалася аж на західний берег річки Йордан і називалася «Витсаїдою Галилейською» (див. Йн. 12:21; 1:44; Мк. 1:21, 29), а також була риболовецькою околицею Капернауму (див. Йн. 6:17). Тож учні Ісуса мали дістатися човном до цього міста від північно-східного узбережжя Галилейського моря, але вони дещо збилися з курсу через вітер і попливли на південь, тож зрештою прибули «в землю Генезаретську» на західному узбережжі (див. Мк. 6:53).

Після того, як Ісус відпустив схвильований натовп, Він пішов на найближчу «гору помолитись» (див. коментарі до 1:35).

6:47.  «Як настав вечір» (час від заходу сонця і до настання темряви), човен з апостолами був уже «посеред (не в географічному значенні) моря», а Ісус був «сам один на землі». Коли Ісуса не було поруч, то апостоли часто відчували тривогу і демонстрували слабку віру (див. 4:35-41; 9:14-32).

6:48.  Ісус продовжував молитися аж до пізньої ночі. Тим часом учні недалеко відплили, бо сильний північний «вітер … їм був противний». У слабкому світлі раннього світанку «близько четвертої сторожі ночі» (за римським часом, між 3 і 6 год. ранку; див. 13:35), Ісус побачив, як вони веслували і «подався до них, простуючи морем» по неспокійній поверхні його вод. Слова: «Він … хотів обминути їх» не означають, що Він збирався «пройти повз» них. Він мав намір «пройти поруч» з ними у значенні старозавітного богоявлення (див. Вих. 33:19, 22; 1 Цар. 19:11; Мк. 6:50б), щоб їх заспокоїти.

6:49-50а.  Учні Ісуса «закричали» (див. 1:23) від жаху, коли побачили, як Ісус ступає по воді. Вони «гадали, що то примара ( пхапнтасма , водяний фантом)». Марко пояснив, що вони таким чином відреагували, «бо уздріли Його й занепокоїлись». Це не була галюцинація кількох з них.

6:50б-52.  Ісус «вмить ( еутхис ; жив. 1:10)» втихомирив їхні страхи і заспокоюючи, промовив: «Будьте ж мужні ( тхарсеіте ): це я, не бійтесь (досл. «перестаньте боятися»)!» Ці слова відомі зі Старого Завіту, ними промовляли до людей в тривозі (див. LXX Іс. 41:10, 13-14; 43:1; 44:2). Перша частина зустрічається у Новому Завіті сім разів, і щоразу її промовляв Ісус, окрім Мк. 10:49 (див. Мт. 9:2, 22; 14:27; Мк. 6:50; Йн. 16:33; Діян. 23:11). Слова «це я» (досл., «я є», его еімі ) можуть передавати самовизначення («Це я, Ісус»), але тут вони, напевно, є своєрідним відгомоном слів зі Старого Завіту, які стосувалися Божого самоодкровення: «Я той, хто є» (див. Вих. 3:14; Іс. 41:4; 43:10; 51:12; 52:6).

Коли Ісус приєднався до апостолів у човні, вітер «ущух» ( екопасен , «спинився, заспокоївся»; див. Мк. 4:39). Це ще раз показало Його верховенство над силами природи (див. 4:35-41).

Учні Ісуса «в собі вельми здумілись ( ексістанто , досл. «були не в собі»; див. 2:12; 5:42)», коли Ісус об’явив перед ними Себе і Свою силу. Лише Марко пояснив: «бо ( гар ) не розуміли чуда з хлібами (див. 6:35-44)». А саме воно вказувало на істинну сутність Ісуса. Тому вони й не пізнали Його, коли Він ішов по воді, бо «серце їхнє було нечуйне» й вони були духовно несприйнятливими (див. 3:5).

3. ІСУС ОЗДОРОВЛЮЄ ЛЮДЕЙ У ГЕНЕЗАРЕТІ (6:53-56)

(Мт. 14:34-36)

Останні вірші цієї частини показують кульмінаційний момент проповідницької діяльності Ісуса до того, як Він відправився у прибережні землі довкола Тиру і Сідону (див. Мк. 7:24).

6:53.  Ісус та Його учні переплили у човні Галилейське море з північного сходу на захід (див. вірш 45) і «причалили» до (пристали до берега) землі Генезаретської. Це була багата, густозаселена рівнина (дві милі в ширину і чотири в довжину) на південь від Капернауму, на північно-західному узбережжі моря. Рабини називали цю рівнину «Божим садом» і «раєм». Маленьке місто, яке там було, також називалося Генезарет.

6:54-56.  «Люди зараз же ( еутхис ; див. 1:10) його впізнали». «І куди Він тільки приходив», вони «приносили хворих на ліжках» до Ісуса і «клали на майданах» (відкритих площах), щоб Він їх зцілив, хоч ці землі і були своєрідним курортом для інвалідів завдяки своїм кільком мінеральним джерелам, які мали оздоровлюючі властивості.

Вони просили Його знову і знову ( парекалоун ; див. 5610, 23) «про змогу бодай доторкнутися краю його одежі», коли Він проходив повз. Слово «край (одежі)» позначало облямівку з синіми китичками, яка зазвичай була на верхній одежі відданого єврея (див. Чис. 15:37-41; Втор. 22:12).

 «І хто тільки торкавсь його, ставав здоровий» (досл., «був порятований»; див. Мк. 5:28). Ці слова перегукуються з колишньою згадкою Марка про силу віри хворої людини у Ісуса (див. 3:7-10; 5:25-34). Оздоровлення відбувалося не через те, що люди торкалися Його одежі, а тому, що Ісус проявляв до них милосердя і винагороджував такий їх вияв віри у Нього.

4. ПРОТИСТОЯННЯ З РЕЛІГІЙНИМИ ЛІДЕРАМИ СТОСОВНО ТОГО, ЩО ОСКВЕРНЮЄ ЛЮДИНУ (7:1-23)

(Мт. 15:1-20)

Ця частина повертає до теми конфлікту між Ісусом та релігійними лідерами (див. Мк. 2:1-3:6). Вона підкреслює те зречення, яким нагородили Ісуса в Ізраїлі (див. 3:6, 19-30; 6:1-6а), незважаючи на Його популярність серед людей (див. 6:53-56), і слугує своєрідним вступом до Його проповідницької діяльності серед язичників (?:24-8:10). Слова «нечистий» (7:2, 5, 15, 18,20, 23) і «передання» (вірші 3, 5, 8, 9, 13) об’єднують цю частину в єдине ціле.

а. Обвинувачення релігійних лідерів (7:1-5)

(Мт. 15:1-2)

7:1-2.  «Фарисеї (див. 2:16; 3:6) ж і деякі з книжників (див. 1:22), які були прийшли з Єрусалиму (див.3:22-30)» зібрались тут (імовірно, у Капернаумі, див.7:17), щоб знову усе розвідати про Ісуса і Його послідовників.

Вони дуже уважно спостерігали за тим, як дехто з учнів Ісуса їв «нечистими … руками». Марко пояснив своїм неєврейським читачам, що слово «нечистими ( коінаіс , «звичайними»)» означало «немитими». Це був технічний термін, широко поширений серед євреїв, і стосувався усього, що вони вважали оскверненим згідно своїх релігійних обрядів, й таким, що не вартувало звання «святий» чи «присвячений Богу».

7:3-4.  Ці вірші є одним великим вставним зворотом, в якому Марко пояснив єврейський звичай церемоніального омивання так, щоб це могли зрозуміти Його неєврейські читачі, які проживали за межами Палестини.

«Фарисеї й усі юдеї (узагальнення, яке відображало їхній звичай)» суворо дотримувалися усіх правил церемоніального омивання як «передання старших». Таке пояснення узагальнювало усні правила і закони, з допомогою яких вони управляли усіма аспектами життя євреїв. Вони вважалися такими ж обов’язковими, як і писаний Закон, і передавалися від одного покоління до іншого старанними книжниками. Згодом, у третьому столітті н.е. усі такі усні звичаї було зібрано і систематизовано в Мішні, яка, в свою чергу, стала основою для Талмуду.

Найпоширенішим обрядовим очищенням вважалося омивання рук пригоршнею води. Це мали робити усі перед споживанням їжі (див. ТСНЗ, « katharos », 3:418-24) і обов’язково після повернення «з торгу», де єврей, скоріш за все, міг мати контакт з «нечистим» язичником чи з такими речами як гроші і посуд.

Коментар про те, що євреї «дотримують» багато інших звичаїв, деякі з яких Марко перерахував, вказує на те, що тема дискусії охоплювала усі можливі запитання про обрядове очищення. Якщо вірний єврей порушував ці правила, то це вважалося гріхом, а якщо слідував їм, то таким чином виявляв свою порядність і служіння Богу.

7:5.  Обвинувачуючи, релігійні лідери звернулися зі своїм запитанням до Ісуса, який, як Учитель Своїх апостолів, був відповідальний за їх поведінку (див. 2:18, 24). Єврейські лідери гадали, що той факт, що учні Ісуса не дотримувалися обрядового омивання, був ознакою глибшої проблеми. Їх турбувало те, що учні Ісуса і сам Він «не поводяться за переданнями старших» (див. 7:3).

б. Відповідь Ісуса і контр-обвинувачення на критику (7:6-13)

(Мт. 15:3-9)

Відповідаючи, Ісус не говорив про поведінку Своїх учнів. Він звернувся до двох проблем, які піднімало запитання фарисеїв і книжників: (а) істинне джерело релігійної влади – звичай чи Святе Письмо (Мк. 7:6-13) та (б) істинна природа осквернення – обрядова чи моральна (вірші 14-23).

7:6-8. Ісус процитував Іс. 29:13 (майже дослівно до LXX) і переніс опис Ісаї з його сучасників та Своїх обвинувачів, яких Він назвав «лицемірами» (у Марка це слово є лише тут).

Вони були «лицемірами», бо зовнішньо поклонялися Богу, але щирого поклоніння зі своїх сердець вони Йому давали, а саме там ховали свої істинні думки і робили вирішальний вибір (див. Мк. 7:21; 12:30). Вони «марно ( матен , «даремно»)» Бога «почитали» (виявляли побожність), бо як і євреї часів Ісаї, навчали «наук-наказів людських», немов ті були повновладними (божественними) настановами.

Отож Ісус засудив їх за те, що вони, «заповідь Божу занедбавши», притримувалися «передання людського» і дав інше визначення їх усним «переданням» (див. 7:3, 5), наголосивши на тому, що їх вигадали люди (див. вірші 9, 13). Саме тому Він просто відкинув їхню владу.

7:9.  Ісус знову виголосив Своє обвинувачення релігійних лідерів у тому, що вони були хитрими і «красненько» відкидали «заповідь Божу, щоб зберегти … (своє) передання» (див. вірш 8). Він аргументував Свої слова яскравим прикладом (вірші 10-12), який розкрив їхню грішну натуру.

7:10 . Мойсей залишив чітку божественну вказівку (див. вірш 13) стосовно обов’язків людини перед своїми батьками. Він виголосив її в позитивному значенні (Вих. 20:12, LXX, п’ята заповідь; див. Втор. 5:16) і в негативному (Вих. 21617, LXX; див. Лев. 20:9). В ці обов’язки входила посильна фінансова допомога батькам і турбота про їх потреби, зважаючи на їх похилий вік (див. 1 Тим. 5:4, 8). А «хто проклинає батька або матір - смерть такому!».

7:11-12.  Тут Ісус процитував книжний звичай, який відкидав «заповідь Божу». Слова «а ви твердите» є категоричними і демонструють протиставлення словам Мойсея (вірш 10). Згідно їх «передання», вони могли назвати усі свої пожитки словом «корван» і таким чином звільнити себе від виконання п’ятої заповіді.

Слово «корван» є грецькою транслітерацією давньоєврейського терміну, яким називали «священний дар» для Бога. Це слово виголошували, коли освячували гроші і власність, яку дарували храму і його службі, що робило їх недоторканними. Цими дарами могли користуватися лише з релігійних потреб.

Якщо син говорив, що ресурси, необхідні для допомоги його стареньким батькам, є «корван», тоді, згідно зі звичаєм книжників, він звільнявся від п’ятої Божої заповіді, а його батьки не мали ніяких законних підстав просити їх. Книжники наголошували, що така його клятва є непорушною (див. Чис. 30) і головнішою за відповідальність перед батьками. Таким чином вони не давали цьому сину «більше змоги зробити щось для батька чи матері».

7:13.  Своїм «переданням» вони скасовували «слово Боже». Слово «касувати» є перекладом до акироунтес , від акироо , і використовувалося при анулюванні домовленостей. Коли релігійні лідери ратифікували релігійні пожертвування, нехтуючи Божою заповіддю стосовно обов’язку перед батьками, тим самим вони ставили свої людські закони над Словом Божим.

Приклад зі словом «корван» був лише одним із багатьох, адже вони «чимало іншого такого» чинили (наприклад, встановлювали свої обмеження щодо суботи; див. 2:23-3:5), коли своїми книжними переданнями спотворювали й затемнювали Старий Завіт.

в. Ісус пояснює справжнє осквернення (7:14-23)

(Мт. 15:10-20)

Тут Ісус дав більш пряму відповідь на запитання про осквернення (див. Мк. 7:5). Спершу Він звернувся до народу (вірші 14-15) і виголосив їм загальне правило, яке стосувалося кожного. А потім роз’яснив це правило Своїм учням у приватній розмові (вірші 17-23).

7:14-16.  Закликавши людей уважно слухати і старанно обдумувати (див. 4:3), Ісус відкрив людям правду про істинне джерело осквернення. З одного боку Він сказав, що «нема нічого зовнішнього для людини, що, входивши в неї, могло б її осквернити» (див. 7:2). Ісус говорив з моральної точки зору, а не медичної. Людина не  може осквернити себе морально тим, що вона їсть, навіть якщо при цьому її руки не є церемоніально омиті.

З іншого ж боку, «лише те, що виходить з людини (див. вірші 21-23), те осквернює людину». Людину оскверняють її думки, які ідуть із серця, навіть якщо вона ретельно дотримується зовнішніх ритуалів чистоти. Таким чином Ісус спростував правила рабинів, заявляючи, що гріх іде зсередини, а не із зовні (див. Єр. 17:9-10). Він також розкрив людям істинний підтекст правил стосовно чистої і нечистої їжі у Законі Мойсея (див. Лев. 11; Втор. 14). Єврей, який споживав «нечисту» їжу, був осквернений не їжею, а тим, що не дотримувався Божої заповіді.

7:17.  «Коли він увійшов до хати (напевно, в Капернаумі; див. 2:1-2; 3:20), оподаль від народу, учні його спитали його про притчу», яку Він оповів їм у 7:15. Вірші 6:32-8:26 дають зрозуміти, що учні Його не розуміли ні слів, ні діянь Ісуса, «серце їхнє було нечуйне» (6:52; див. 8:14-21).

7:18-19.  Запитання Ісуса «То й ви ще такі недотепні?» дослівно звучить наступним чином: «І зараз ви також не розумієте?». З цього видно, що вони, як і інші люди, не сприймали Його вчень, незважаючи на настанови, які Він уже їм дав.

Ісус докладніше роз’яснив Свої слова про те, що нічого з того, що входить у людину, не може її морально осквернити (див. вірш 15а). А все тому, що їжа (чи щось інше) «не входить в її серце», центр поведінки людини, а тому не може вплинути на її моральні чи аморальні вчинки. Вона потрапляє «лише в живіт» (а він до моралі не має стосунку).

Завершальна частина вірша 19 є редакторським коментарем Марка (див. 2:10, 28; 3:30; 13:14), з допомогою якого він підкреслив значущість слів Ісуса для читачів-християн із Риму, бо декого з них могли спантеличити єврейські закони щодо споживання їжі (див. Рим. 14:14; Гал. 2:11-17; Кол. 2:20-22). Він просто вказав, що Ісус назвав «всі страви чистими» для християн. Рання церква цієї істини ще не сприймала (див. Діян. 10; 15).

7:20-23.  Ісус повторив і детальніше роз’яснив істину про те, що лиш те, «що виходить з людини», оскверняє її морально (див. вірш 15б). Про це свідчать помисли і вчинки, що йдуть «з нутра …, з серця людини» (див. вірш 19).

Загальний вислів, який тут перекладено як «недобрі намисли», має в грецькому тексті своє дієслово і вважається причиною різного зла, про яке власне і йде мова далі. Недобрі намисли, які з’являються у людини в серці, поєднуються з її бажанням промовляти лихі слова і робити погані вчинки.

Перелік зла, який дав Ісус, дуже нагадує Старий Завіт і налічує 12 видів. По-перше, тут є шість іменників у множині  (у грецькій мові), які описують лихі вчинки, що залежать від людини: «розпуста» ( порнеіаі , «різні заборонені статеві стосунки»); «злодійство» ( клопаі ); «вбивство» ( пхоноі ); «перелюби» ( моічеіаі , заборонені статеві стосунки одруженого чоловіка чи жінки); «загребущість» ( плеонексіаі , «пожадання»), ненаситне бажання мати те, що належить іншому; «лукавство» ( понеріаі , «злоба») – те, як злі думки виявляють себе.

По-друге, тут є шість іменників у однині, які зображають лиху вдачу: «обман» ( долос ), підступні плани, як піймати когось у пастку з користю для себе; «безсоромність» ( аселгеіа ; див. Рмм. 13:13; Гал. 5:19; Еф. 4:19; 2 Пт. 2:2, 7), нестримана і відкрита аморальна поведінка; «заздрий погляд» ( оптхалмос понерос , досл., «лихе око», давньоєврейський вираз для позначення скупості; див. Прип. 23:6), заздрісне, ревниве ставлення до майна інших; «наклеп» ( бласфеміа ), обмовляння або знеславлення Бога чи людини; «бундючність» ( гиперепханіа , у НЗ зустрічається лише тут), хвастливе піднесення себе над іншими, презирство і зневага; та «безглуздя» ( апхросине ), моральна і духовна несприйнятливість.

«Уся ця погань» оскверняє людину та «виходить із нутра», з самого її серця. Тож Ісус переніс увагу з зовнішніх обрядів на потребу отримати від Бога очищення лихого серця (див. Пс. 51).

5. ОЗДОРОВЛЕННЯ ДОНЬКИ СИРОФІНІКІЙКИ (7:24-30)

(Мт. 15:21-28)

Це перша із трьох подій, які описав Марко стосовно третьої подорожі Ісуса за межами Галилеї (про усі три подорожі див. Мк. 4:35; 5:20; 6:32-52; 7:24-8:10). Цього разу Він взагалі вийшов із Палестини, і очевидно, це був єдиний такий випадок. Згадані події в краях язичницьких є доречним продовженням вчень Ісуса у віршах 1-23 і передують проголошенню благої вісті усьому язичницькому світові (див. 13:10; 14:9).

7:24.  «Вирушивши звідти», напевно, з Капернауму, Ісус «пішов у сторони Тиру», який був середземноморським портовим містом у Фінікії (сучасний Ліван) близько 40 миль на північний захід від Капернауму. Завдяки чудовим, раннім грецьким рукописам сюди також включають слова «та Сидону» (див. НМВ, примітки; див. вірш 31).

Ісус подався туди не для того, щоб привселюдно проповідувати, а щоб побути наодинці, чого власне Йому й не вдалося зробити раніше (див. 6:32-34, 53-56), та щоб навчати Своїх апостолів. Ось чому Він «не хотів, щоб довідався хто-небудь про те», що Він прибув. Та Він «не міг скритися», оскільки новина про Його оздоровлюючу силу випередила Його (див. 3:8).

7:25-26.  «Бо відразу ( еутхис ; див. 1:10) одна жінка, дочка якої мала злого духа (див. 1:23; 5:2), … прийшла й до ніг йому впала», виявляючи глибоку пошану і особисте горе з приводу стану своєї доньки (див. 9:17-18, 20-22, 26). І «благала вона Його, щоб вигнав біса з її дочки».

Марко звернув увагу на те, що була вона не єврейка, а «грекиня», та не з Греції, а з язичницьких земель, які мали свою культуру і релігію. Це була «сирофінікійка» із Фінікії, частини Сирії. Матей називав її ханаанянкою (Мт. 15:22).

7:27.  Відповідь Ісуса відповідала Його меті перебування в тих місцях (див. вірш 24) і була такою, щоб жінка могла її зрозуміти. Вона образно передавала суть: «діти» – це Його апостоли (див. 9:35-37); «хліб у дітей» – користь, яку могло дати їм Його навчання; «щенята»  (домашні тварини, не дикі) – це язичники (не в зневажливому значенні).

Таким чином Ісус говорив жінці, що головною метою Його перебування у тих землях була необхідність навчати Своїх апостолів. Як не годилося переривати сімейний обід, щоб дати щенятам їжу зі столу, так і не годилося Йому зупиняти Своє навчання апостолів, щоб прислужитися їй, язичниці. Та небажання Ісуса допомогти лиш заохотили її віру.

Інші науковці, які тлумачать Біблію, вбачають ширше теологічне значення слів Ісуса. Дітей (невіруючий Ізраїль) слід годувати (завдання Ісуса). Їхній хліб (особливі привілеї, включно з першістю у проповідницькій діяльності Ісуса) не слід кидати щенятам (язичникам), бо час для їх годування (проголошення благої вісті по усьому світу) ще не настав. І хоча таке пояснення є правильним з теологічної точки зору, та воно перебільшує значення того, що хотів сказати Марко.

7:28.  Жінка прийняла відповідь Ісуса і відповіла: «Так, Господи». Вона розуміла, що Він має право їй відмовити. Однак, не ображаючись на порівняння, яке використав Ісус, вона продовжувала до Нього промовляти: «Але й щенята їдять під столом крихти по дітях».

Вона мала на увазі, що щенята отримують трохи їжі у той самий час , коли їдять діти, а тому вони не мусять чекати. Її потреба не буде відволікати Ісуса від навчання апостолів, бо все, про що вона скромно просила, була крихта, маленька користь, яку Він у Своєму милосерді міг дати, щоб задовольнити її відчайдушну потребу.

7:29-30.  «За це слово», відповідь, яка показала сумирність жінки і віру, Ісус сказав їй іти додому (див. 2:11; 5:34; 10:52) і запевнив, що «біс вийшов» з її доньки. Слово «вийшов» (доконаний час) вказує на те, що оздоровлення дівчини було уже повне.

Коли вона повернулася «до свого дому», то побачила, що її дитина мирно «лежала на ліжку, - біс вийшов». Це єдине чудо, що згадується у Марка, де Ісус здійснив його на відстані, безпосередньо не віддаючи жодних наказів.

6. ОЗДОРОВЛЕННЯ ГЛУХОНІМОГО (7:31-37)

Лише Марко занотував це чудо. Воно завершує цикл оповіді, 6:32-7:36, визнанням Ісуса людьми (7:37). Ця подія метафорично показує, як відкривалися «вуха» Його апостолів (див. 8:18, 27-30). Другий цикл оповіді розпочинається у 8:1 і досягає кульмінаційної точки, коли Ісуса визнають апостоли (8:27-30).

7:31-32.  «Покинувши країну Тирську» (див. вірш 24) Ісус пройшов 20 миль на північ через Сидон, прибережне місто, і повернув на південний схід, оминаючи Галилею, до місця на східному боці Галилейського моря «у межі околиць Десятимістя» (див. 5:20).

Там до Нього привели «глухонімого» ( могілалон , «який важко говорив») і почали благати, щоб Він «на нього руку поклав» (див. 5:23). Слово «глухонімий» зустрічається лише тут і в уривку із Септуагінти Ісаї 35:6, де йде мова про обіцянку приходу на землю Божого правління, що власне уже й відбувалося через проповідницьку діяльність Ісуса (див. Мк. 7:37; 1:15).

7:33-35.  Оздоровлюючи цього чоловіка, Ісус використав знакове слово і символічні дії (їх Марко не пояснював), які саме відповідали потребам глухонімого і спонукали його істинно повірити. Ісус взяв «його набік від народу» (див. 6:32), щоб віч-на-віч поспілкуватися із ним. Торкнувшись його вух і язика, «добувши Своєї слини» і поглянувши «на небо» (на Бога; див. 6:41), Ісус сказав про те, що збирався зробити. Його зітхання могло відображати співчуття, яке у Ньому викликав той чоловік, та, скоріш за все, воно було виявом сильних емоцій Ісуса, адже Він боровся із сатанинськими силами, що поневолили хворого чоловіка.

Потім Ісус промовив арамейською мовою: «Ефата», що означало «Відкрийся!» (досл., «повністю відкрийся»). Глухий чоловік міг з легкістю прочитати це слово по губах. Те, що Ісус використав саме арамейське слово, може вказувати на той факт, що цей глухонімий чоловік не був язичником.

«І зараз же ( еутхис ; див. 1:10) відкрились його вуха, і розв'язалися зав'язі його язика, і почав він виразно говорити». Погана мова зазвичай є результатом поганого слуху – і фізичного, і духовного.

7:36.  Чим більше Ісус «наказував» людям «нікому про це не говорити», «то більше вони те розголошували» (див. 1:44-45; 5:20, 43). Він хотів проповідувати у землях Десятимістя не як звичайний «Чудотворець».

7:37.  Після чуда, яке сотворив Ісус, люди були «зачудовані ( ексеплессонто ; «були приголомшені, під враженням»; див. 1:22; 6:2; 10:26; 11:18) понад усяку міру ( гиперперіссос , цей прислівник використано у НЗ лише тут)».

Кульмінаційне визнання Ісуса людьми описано одним реченням. З нього, як і з попередніх випадків, (див. 3:8; 5:20) видно, що вони розуміли Ісуса. Слова «глухим» і «німим» в грецькій мові також вжито у множині, і таким чином мова тут іде про дві великі групи людей, а не про окремих осіб. Описуючи визнання Ісуса людьми, Марко, напевно, мав намір нагадати слова з Іс. 35:3-6.

7. 4000 ЛЮДЕЙ ОТРИМУЮТЬ ЇЖУ (8:1-10)

(Мт. 15:32-39)

У віршах 8:1-30 Марко описує серію подій, які подібні на 6:32-7:37. Незважаючи на повторення подій і вчень, апостоли все ще дуже повільно приходили до розуміння того, Ким насправді був Ісус (див. 8:18). В обох циклах оповіді той факт, що Ісус годує багатьох людей, відіграє дуже важливу роль (див. 6:52; 8:14-21).

8:1-3.  Під час проповідницької діяльності Ісуса у околицях Десятимістя (див. 7:31), знову зібралася «сила народу» (див. 6:34), напевно, євреїв і язичників.

Він уже три дні їх научав, і люди вже не мали «що їсти». Голод забрав їхні сили, тож якби Ісус відпустив їх «голодних додому», то вони могли б ослабнути дорогою, «деякі бо з них поприходили здалека».

Ісусові було шкода людей у фізичній потребі (див. 6:34), тому Він і привернув до цього увагу Своїх учнів (порівняйте з 6:35-36). Він захотів нагодувати людей, які обрали утримання від їжі, щоб мати змогу насичуватися Його словами.

8:4-5.  Запитання апостолів підкреслило їх повільність у розумінні присутності Ісуса, який був поряд з ними у новій скрутній ситуації. Воно також показало, що вони не розуміли, як задовольнити потребу людей у їжі, і таким чином знову передали справу у руки Ісуса (порівняйте з 6:37).

Запитання Ісуса про кількість наявного хліба чітко показало Його намір і спонукало учнів скористатися доступними їм на той момент ресурсами, а саме семи буханками хліба. Вони також «мало й дещо риб» (див. 8:7; Мт. 15:34).

8:6-7.  Ісус нагодував цих людей майже таким саме чином, як і колись 5000 чоловік (див. 6:39-42). Грецькі звороти «взявши» і «воздавши» ( еучарістесас ; див. 14:23) і дієслово «поламав» мають доконану форму, тоді як слово «роздавали» - недоконану, з чого можна зробити висновок, що Ісус все давав і давав хліб Своїм учням, а вони вже роздавали його людям (6:41). Те саме Він зробив із рибою.

8:8-9а.  Як завжди, Марко коротко вказав, що чудо здійснилося («І вони їли й наситились»), що їжі було вдосталь («сім кошиків» їжі ще й залишилося) і що людей було багато («було ж їх із чотири тисячі», окрім жінок і дітей; див. Мт. 15:38).

Кошики ( спирідас ) цього разу були іншими, аніж ті, якими користувалися апостоли, годуючи 5000 чоловік минулого разу ( копхіноі , Мк. 6:3; див. 8:19-20). Вони були із мотузок або з рогожі. Іноді розмір такого кошика був таким, що у ньому можна було переносити людину (див. Діян. 9:25). Тож 7 кошиків (напевно, для кожної буханки хліба був окремий кошик) у Мк. 8:8, скоріш за все, вміщували більше їжі, аніж 12 кошиків із 6:43.

8:9б-10.  Відпустивши народ, Ісус «відразу ( еутхис ; див. 1:10)» зійшов на човен зі Своїми учнями і, перепливши Галилейське море, «прибув у Далманутський край» (інша назва Магадан; див. Мт. 15:39), що біля Тиверіади на західному березі моря (див. Мк. 8:13, 22).

8. ФАРИСЕЇ ВИМАГАЮТЬ ЗНАКУ (8:11-13)

(Мт. 16:1-4)

8:11.  Релігійні лідери (див. 3:22-30; 7:1-5) «вийшли … й завели … суперечку ( сизетеін , «диспут, дебати») із Ісусом. Вони хотіли випробувати (від пеіразо ; ив. 1:13; 10:2; 12:15) Його і змусити довести, що сила Його була від Бога (див. 3:22-30; 11:30; Втор. 13:2-5; 18:18-22). Вони «вимагали (від зетео ; див. Мк. 11:18; 12:12; 14:1, 11, 55) від Нього знаку з неба», який би засвідчив божественність Його сили. У Старому Завіті «знак» був, головним чином, не демонстрацією сили, а свідченням того, що вислів чи вчинок був автентичним і достовірним (див. ТСНЗ, « semeion », 7:210-6, 234-6). Фарисеї не вимагали якогось надзвичайного чуда, та хотіли, щоб Ісус навів незаперечні докази, що Він та Його покликання ідуть від Бога. Адже вони вірили у цілком протилежне (див. 3:22).

8:12.  Ісус «зітхнув … з усього свого духу» (див. 7:34) і поставив їм риторичне запитання, яке було відображенням Його смутку з приводу їх упертої невіри. Слова «це поріддя» стосувалося усього ізраїльського народу, якого уособлювали ці релігійні лідери (див. 8:38; 9:19; 13:30). Вони щоразу заперечували милосердя Боже до них і Його діяння (див. Втор. 32:5-20; Пс. 95:10).

Офіційними вступними словами («Істинно кажу вам»; див. Мк. 3:28) і давньоєврейською ідіомою, що означала сильне заперечення (див. Пс. 95:11; Євр. 3:11; 4:3, 5), Ісус відхилив їх вимогу: «Не дасться отому поріддю знаку!». Матей занотував одне виключення: «хіба що знак Йони» (Мт. 16:4), тобто воскресіння Ісуса (див. Мт. 12:39-40).

У Марка між чудом ( динаміс ) і знаком ( семеіон ) є відмінність. Чудо є свідченням Божої присутності і сили в особі Ісуса. Прохання про чудо може бути звичайним виявом віри людини (наприклад, Мк. 5:23; 7:26, 32). Однак таке прохання не мало право на існування, якщо його висловлювали невіруючі, що і мало місце у випадку з фарисеями.

8:13.  Обурення Ісуса було очевидним, адже Він одразу їх покинув. Він перетнув Галилейське море і ще раз «поплив на» північно-східне узбережжя. На цьому Його проповідницька діяльність серед людей у Галилеї закінчилася.

9. УЧНІ НЕ РОЗУМІЮТЬ СЛОВА ТА ДІЯННЯ ІСУСА (8:14-21)

(Мт. 16:5-12)

8:14.  Їх квапливе відплиття (вірш 13), очевидно, було причиною того, що учні «забули взяти хліба». На човні у них не залишилося ніякої їжі, окрім однієї буханки хліба, чого, насправді, було достатньо, якщо серед них перебував Ісус (див. 6:35-44).

8:15.  Сутичка, яку Ісус мав з фарисеями поблизу Тиверіади (вірші 11-13; тут знаходився палац Ірода), все ще турбувала Ісуса, тому Він і «наказував» (досл. «продовжував давати вказівки»; див. 7:36) Своїм учням, щоб вони береглися «фарисейської закваски та закваски Іродової».

Якщо до муки додати закваски, то в результаті можна отримати велику кількість хліба. У євреїв закваска символізувала невидимий і всюди проникаючий вплив, часто в негативному значенні цього слова. У даному контексті закваска означала поступове зростання невіри. Вона лежала в основі прохання фарисеїв про знак, бо їхнє серце уже було закрите (див. 8:11-12; 3:6). Теж саме стосувалося і Ірода (див. 6:14-16; Лк. 13:31-33; 23:8-9). Як сказав Ісус, невіра у Нього уже вразила увесь ізраїльський народ, і саме від цього Він застерігав Своїх апостолів та закликав їх вірити і розуміти без будь-яких додаткових знаків (див. вірші 17-21).

8:16.  Апостоли не зрозуміли, що таким чином Ісус говорив про фарисеїв та Ірода. Вони почули слово «закваска» і припустили, що Ісус вказував їм на малу кількість хліба на човні.

8:17-18.  Ісус висловив Свій докір п’ятьма доволі різкими запитаннями, які показали, що учням Його дуже бракує духовного розуміння істини (див. 4:13, 40; 6:52). Оскільки Ісус знав, що саме їх на той момент турбувало (див. 8:16), Він докоряв їм не в тому, що вони не могли осягнути значення Його застереження (вірш 15), а в тому, що не могли збагнути значення Його присутності, бо мали «нечуле серце» (див. 6:52), «маючи очі», не бачили, «маючи вуха», не чули (див. Єр. 5:21; Єз.12:2). У цьому сенсі вони не були кращими за «тих же, що осторонь» (див. Мк. 4:11-12), бо також мали коротку пам’ять.

8:19-20.  Запитання про множення хлібів (див. 6:35-44; 8:1-9) показало, що учні не збагнули значення того, що бачили, і не розпізнали, Ким насправді був Ісус.

8:21.  Кульмінаційне запитання «То й ще не розумієте?» було скоріше закликом, а не докором. Наголос на слові «розумієте» (вірші 17-18, 21) вказував на мету усіх слів і діянь Ісуса, якої Він іще не досяг.

10. ОЗДОРОВЛЕННЯ СЛІПОГО У ВИТСАЇДІ (8:22-26)

Це чудо, як і подібне (7:31-37), згадується лише у Марка. Воно єдине, яке відбулося у два етапи. На той час зір для багатьох слугував метафорою до розуміння. Тож дане чудо зображає правильне, але неповне розуміння Його учнів.

8:22.  Коли Ісус та Його учні прибули у «Витсаїду» Юлію (див. вірш 13; 6:32), до Нього привели «сліпого» й почали просити, щоб Він «його доторкнувся» і цим зцілив сліпого (див. 5:23; 7:32).

8:23-24.  Ісус «вивів … його за село», напевно для того, щоб встановити із ним особистий зв’язок (див. 7:33) і уникнути публічності (8:26). В цілому, чуда Ісуса були відкритими для усіх (див. 1:23-28, 32-34; 3:1-12; 6:53-56; 9:14-27; 10:46-52). Однак у Марка є три виключення (6:35-43; 7:31-37; 8:22-26). Останні два можуть навчити людину, що істинне розуміння Ісуса приходить через особистий зв’язок із Ісусом, осторонь від натовпу, від думки більшості.

Коли Ісус «слиною» помазав очі сліпому чоловікові і «поклав на нього руки» (див. 7:33), Він таким чином показав Свій намір і спонукав чоловіка повірити. Спершу оздоровлення було лише частковим: «Глянув той (див. 8:25) і каже: Бачу людей (напевно, Дванадцятьох апостолів), - наче б дерева ходячі!». Незвичайне запитання Ісуса «Чи бачиш що-небудь?» свідчить про те, що таке часткове зцілення відповідало задумам Ісуса (а не говорило про недостатню віру чоловіка). Таким чином це чудо було своєрідним продовженням розмови Ісуса з учнями, коли Він докоряв їм на човні (вірші 17-22). Чоловік уже не був цілковито сліпим, але бачив він іще погано. Саме так, як і учні!

8:25.  Тоді знову Ісус «поклав … йому на очі руки і той прозрів (від діаблепо ; у вірші 24 від анаблепо ), і одужав, і почав бачити (від емблепо ) усе і здалека, і чітко». Тепер його зір був ідеальним. Ось чого могли досягти учні, незважаючи на труднощі на своєму шляху.

8:26.  Очевидно, що той чоловік не проживав у Висаїді, оскільки Ісус «послав його додому», застерігаючи: «Навіть у село не входь» (тобто, «Не йди туди першим») Таким чином тут є ще один випадок того, як Ісус наказував людям мовчати, щоб ніхто не міг завадити Його намірам і діям (див. 1:44-45; 5:43; 7:36).

Г. Результат: Петро визнає Ісуса Христом (8:27-30)

(Мт. 16:13-20; Лк. 9:18-21)

В центрі свого Євангелія Марко поставив слова Петра, коли той визнає Ісуса Месією. До цього моменту основним запитанням було: «Хто Він?». Після слів Петра, якими він промовляв від імені усіх Дванадцятьох апостолів, оповідь Марка веде до Розп’яття і Воскресіння. З того часу головними запитаннями були: ««Яким Месією є Він?» і «Що означає іти за Ним?» Ця ключова частина є тим кульмінаційним моментом, який поділяє Євангеліє від Марка на дві частини: до і після визнання Петра.

8:27.  Ісус пішов «із Своїми учнями» на північ, близько 25 миль від Витсаїди (див. вірш 22) «до сіл Филипової Кесарії», міста, яке знаходилося на витоку річки Йордан на південних схилах гори Ермон. Це місто знаходилося у тетрархії Ірода Филипа, і він дав їй своє ім’я, щоб ці землі можна було відрізнити від Кесарії на середземноморському узбережжі.

«І дорогою ( ен те ходо ; див. 1:2; 9:33-34; 10:17, 32, 52)» Ісус розпитував учнів про те, що «люди» говорили про Нього. Часто Його запитання слугували за науку, яку Ісус давав Своїм апостолам (див. 8:29; 9:33; 12:24-25).

8:28.  Їх відповідь була такою ж, як і в 6:14-16: «Одні (вважали Його) за Йоана Христителя, інші за Іллю, а ще інші за котрогось із пророків». Усі три відповіді були хибними і показували, що істинна сутність Ісуса і його призначення були ще приховані від людей.

8:29.  Потім Ісус прямо і особисто спитав Своїх учнів: «А ви … що кажете про мене: хто я?» Тут наголос є на слові «ви», адже Ісус говорив про тих, кого обрав і кого уже навчав. «Петро» від імені Дванадцятьох апостолів (див. 3:16; 9:5; 10:28; 11:21; 14:29) відкрито заявив: «Ти – Христос», Месія, Божий Помазанець (див. 1:1).

Їх відкрите визнання Ісуса саме в той момент (див. Йн. 1:41, 51) було необхідним, адже в цілому люди не розуміли Його істинної сутності, а релігійні лідери сильно виступали проти Нього. Тож Він збирався відкритися Своїм учням і дати їм дуже важливе знання. Та для цього вони мали чітко розуміти, Ким Він є. Коли вони відкрито визнали Ісуса Христом, це показало, що вони істинно є Його учнями, незважаючи на тимчасові невдачі й труднощі (див. Мк. 14:50, 66-72).

Марко занотував визнання Ісуса Петром дуже лаконічно і прямо (див. Мт. 16:16-19), щоб зосередити увагу на Його вченнях про природу Свого покликання (див. Мк. 8:31; 9:30-32; 10:32-34, 45).

8:30. Ісус «наказав (див. 1:25; 3:12) їм гостро, щоб нікому не говорили про Нього», про те, що Він – Месія. Адже на той час люди мали багато хибних уявлень про поняття «Месія». Зазвичай вони вважали, що обіцяний Давидів Месія (див. 2 Сам. 7:14-16; Іс. 55:3-5; Єр. 23:5) є якоюсь політичною і націоналістичною особою, призначення якої полягало в тому, щоб звільнити євреїв від панування Риму (див. Мк. 11:9-10). Але завдання Ісуса було значно ширшим і зовсім іншим. Тож Він не хотів, щоб Його так називали (див. 12:35-37; 14:61-62), та й учні Його ще не були готові проголошувати істинне значення Його покликання.

Ісус знав, що Він – Помазанець Божий (див. 9:41; 14:62), тож Він визнав, що відповідь Петра була правильною. Однак учні ще не до кінця Його розуміли (див. 8:32-33), тому Він наказав їм мовчати про це (див. 1:44), допоки Він не зможе пояснити, що як Месія Він мусить страждати і померти згідно Божої волі (див. 8:31).

VІ. Подорож Ісуса до Єрусалиму (8:31-10:52)

Четверта велика частина Євангелія від Марка описує Його подорож із Филипової Кесарії, з півночі, де учні визнали Ісуса Месією, до Єрусалиму, що на півдні, де Він і виконає Своє призначення як Месія (див. 8:27; 9:30; 10:1, 17, 32; 11:1; також див. 14:28; 16:7).

Ісус пояснив Своїм послідовникам природу Свого покликання як Месії і те, через що Йому доведеться пройти. Існує певна гармонія у напрузі між Його прихованим стражданням і Його майбутнім об’явлення у славі. Структура цієї частини обертається довкола провіщення трьох Страстей: 8:31-9:29; 9:30-10:31; 10:32-52. У кожному підрозділі є опис: провіщення (8:31; 9:30-31; 10:32-34); реакції учнів (8:32-33; 9:32; 10:35-41) та одного або й більше уроків для тих, хто йде за Ісусом (8:34-9:29; 9:33-10:31; 10:42-52).

А. Перше провіщення Страстей (8:31-9:29)

1. ІСУС УПЕРШЕ ПРОВІЩАЄ СВОЮ СМЕРТЬ І ВОСКРЕСІННЯ (8:31)

(Мт. 16:21; Лк. 9:22)

8:31.  Після того, як Петро визнав Ісуса Месію (вірш 29), Він «узяв навчати їх» тому, що ж власне означало бути Месією. Ця подія слугувала поворотним моментом у вченнях Ісуса і надала їм нового змісту.

Усупереч тому, що очікували від Месії люди, Ісус прийшов не для того, щоб як Месія заснувати Своє царство на землі у той час . Він заявив, що «Синові Чоловічому багато треба вистраждати (див. Іс. 53:4, 11), а й відцураються його старші, первосвященики та книжники, буде він убитий, по трьох же днях («на третій день»; див. Мт. 16:21; Лк. 9:22) воскресне (Іс. 52:13; 52:10-12)». Це відкрило учням Ісуса новий пункт у програмі Божого царства, але вони не були до цього готові (див. Мк. 8:32). Слово «треба» ( деі , «це необхідно») говорить про примус. У даному контексті воно вказує на примус згідно Божої волі, божественного плану покликання Ісуса як Месії (див. 1:11). Це провіщення демонструє усю сумирність і покірність Ісуса (див. 14:35-36).

Синедріон, вищий суд в Юдеї, який засідав у Єрусалимі (див. 11:27; 14:53) включав в себе представників трьох груп – старійшин (впливових нерелігійних лідерів), первосвящеників (садукеїв, 12:18, включно з колишніми первосвящениками) і книжників (головним чином, фарисеїв).

Хоча Петро і назвав Ісуса Христом (8:29), Він не обговорював з ними ні це звання, ні Свою істинну суть. Замість цього Він звернув увагу Своїх учнів на Свою місію і використав позначення «Син Чоловічий». Цей вираз уже двічі зустрічався у Марка (див. 2:10, 28). Обидва рази Марко використовував його, щоб показати Своїм читачам-християнам важливість тієї чи іншої події. Починаючи з цього моменту, даний вираз зустрічатиметься частіше, однак, лиш тоді, коли Ісус говоритиме про Себе (див. 8:31, 38; 9:9, 12, 31; 10:33, 45; 13:26; 14:21 [двічі], 41, 62).

Таке звання було особливо доречним з огляду на усю місію Ісуса. Воно не мало політичного підтексту, а тому запобігало виникненню хибних очікувань. І все ж воно було достатньо незрозумілим (як притча), щоб зберегти баланс між утаєнням і розкриттям життя та покликання Ісуса (див. 4:11-12). Воно поєднало в собі елементи страждання і слави так, як не змогло б жодне інше звання. І вказувало на те, яку надзвичайну роль відігравав Ісус як Месія.

2. ДОКІР ПЕТРА І КОНТР-ДОКІР ІСУСА (8:32-33)

(Мт. 16:22-23)

8:32-33.  На відміну від попередніх прихованих порівнянь (див. 2:10), цього разу Ісус говорив про необхідність померти і воскреснути «відкрито», без двозначних слів.

Петро зрозумів слова Ісуса (8:31), але не міг узгодити своє розуміння величності Месії (вірш 29б) зі стражданнями і смертю, які передрік Ісус. Тож Петро «заходився йому докоряти» в тому, що Ісус не намагався уникнути цього.

Реакція Петра, яку очевидно розділяли й інші апостоли, нагадувала спокуси у пустелі (див. 1:12-13), коли сатана намагався відвернути Ісуса від виконання Його призначення, а, отже, від розпинання на хресті. У відповідь Ісус висловив докір (див. 8:32) Петрові в тому, що він, як і інші учні, думав «не про те, що Боже, лише про те, що людське». Словами «Геть від мене» (досл., «Іди позаду мене») Ісус звертався не так до Петра, вказуючи на його відповідне місце як учня (порівняйте з 1:17; 8:34), як до сатани, адже саме його Ісус вважав джерелом таких думок Петра.

Петро мимовільно виголосив спокусу сатани, бо «гадав ( пхронео  означає «схилятися до»; див. Кол. 3:2)» не про Бога, Його шляхи і наміри (див. Іс. 55:8-9), а про людські турботи, цінності і точки зору. Шлях до хреста був волею Бога, і Ісус не збирався її порушувати.

3. ВЧЕННЯ ІСУСА ПРО ЗНАЧЕННЯ УЧНІВСТВА (8:34-9:1)

(Мт. 16:24-28; Лк. 9:23-27)

Страждання Месії мали велике значення для тих, хто збирався за Ним іти. Ця частина вміщує кілька коротких тверджень стосовно особистої відданості Ісусові (див. Мк. 9:43-50; 10:24-31). Після головного твердження (8:34) є чотири ( гар , «бо») пояснювальних речення (вірші 35-38) і завершальне запевнення (9:1). Ці настанови мали на меті підготувати учнів Ісуса до їхньої майбутньої проповідницької діяльності. Вони також давали підтримку читачам Марка, яких у Римі переслідували.

8:34.  Ісус прикликав народ, зацікавлених глядачів (див. 4:1, 10-12; 7:14-15) «разом зі Своїми учнями» і звернувся до усіх них. Його слова «Коли хтось (не лише Дванадцять апостолів) хоче йти за мною» (див. 1:17) вказували на те, що Ісус говорив про тих, хто йтиме за Ним як учні (див. 1:16-20). Потім Він озвучив дві вимоги, які, наче розкаяння і віра (див. 1:15), є нероздільними.

По-перше, щоб іти за Ісусом, людині слід рішуче зректися самої себе, відмовитися від егоїстичних інтересів і земних потреб. У даному випадку самозречення не означало, що людині слід було зректися власної індивідуальності, померти як мученик чи заперечувати земні «речі» (як в аскетизмі). Скоріш це було зречення свого «я», відмова від поклоніння самому собі як центру свого життя і необхідність покинути усі спроби спрямовувати своє життя згідно особистих інтересів (див. ТСНЗ, « arneomai », 1:469-71). Однак самозречення необхідне не лише заради самого себе.

По-друге, щоб іти за Ісусом, людині слід рішуче взяти «на себе хрест свій», прийняти Божу волю і намір. Фраза «нести хрест» не була широко поширеною метафорою серед євреїв. Та цей образ був зрозумілий у завойованій Римом Палестині. Він нагадував про обвинуваченого в’язня, якого змушували нести частину свого хреста через усе місто до місця розпинання як демонстрацію того, що він скоряється Риму. Тож «нести хрест» означало привселюдне визнання своєї сумирності, покори перед владою, проти якої колись бунтував.

Скоряючись Божій волі, Ісус показав, яким саме чином слід ставити запити Бога понад свої власні. Йому слід було прийняти смерть на хресті, а той, хто йтиме за Ним, має взяти свій власний  (не Його) хрест і прийняти усе те, що випаде на його долю як послідовника Ісуса згідно Божої волі. Це не обов’язково мало означати, що йому також, як і Ісусові, доведеться страждати і бути розіпнутим на хресті чи героїчно зносити важкі життєві турботи. Скоріш така покора Божій волі мала на меті слідування Слову Божому, а також готовність приймати усі наслідки такої покори заради Ісуса «та Євангелії» (див. 8:35). Так, для когось це буде фізичне страждання і навіть смерть, як показала історія (див. 10:38-39).

Слова «Хай … йде слідом за мною» вжито у наказовому способі (див. 1:17-18; 2:14; 10:21, 52б; див. «щодня» у Лк. 9:23). Тож слід забути про егоїстичні потреби і інтереси та виконувати волю Божу, слідуючи прикладу Ісуса Христа (див. Рим. 13:14; Флп. 3:7-11).

8:35.  Кожен із віршів 35-38 розпочинається грецьким словом гар  («бо», такий переклад зустрічається в НМВ лише один раз). Вони пояснюють вимоги Ісуса, озвучені у вірші 34, звертають увагу на те, як стати істинним учнем, вказують, що для цього слід покинути свою відданість цьому життю (людям) і дати обіцянку вірності Ісусові.

Парадоксально, але людина, яка «хоче спасти (від созо , «зберегти») свою душу ( псичен , «душу, життя»), … її погубить» і не отримає вічного життя. А людина, яка «погубить свою душу ( псиче )» заради Ісуса і «Євангелії», «спасе (від созо , «збереже»)» її та отримає життя вічне (див. коментарі до 10:26-27; 13:13).

Тут Ісус обіграв два слова: «погубити» і «життя або душа ( псиче )». З одного боку, псиче  – це звичайне фізичне життя, а з іншого – це глибокий внутрішній світ людини (душа) (див. 8:26; Мт. 10:28; ТСНЗ, « psyche », 9:642-4). Хто обирає жити егоїстичним життям, ставлячи себе у центрі всього і відмовляючись слідувати вимогам Ісуса (Мк. 8:34), зрештою втратить (погубить) своє життя у вічності. І навпаки, людина, яка «погубить» (покине, зречеться) своє життя (навіть буквально, якщо виникне потреба), виявляючи відданість Ісусові і Євангелії (8:34), насправді збереже його назавжди. Як послідовник Ісуса, така людина матиме життя вічне з Богом (див. 10:29-30; Рим. 8:16-17).

8:36-37.  Тут Ісус використав проникливі риторичні запитання і економічні терміни, щоб показати максимальну цінність життя у вічності і ще раз підкреслити парадоксальність вірша 35.

«Бо ( гар , як підтвердження вірша 35) яка користь людині здобути світ увесь», усі земні втіхи і багатства, якщо навіть буде нагода, але при цьому «занапастити (досл., «страждати через втрату») свою душу ( псичен )» і не отримати вічного життя із Богом? Відповідь очевидна: «Ніякої!» (Див. Пс. 49, особливо вірші 16-20).

«Що бо ( гар , як підтвердження Мк. 8:36) людина може дати взамін за власну душу ( псичес )», за вічне життя з Богом? Відповідь: «Нічого». Бо здобувши увесь світ, така людина назавжди втратить життя у вічності з Богом, і ніщо не зможе його замінити.

8:38.  За будовою цей вірш подібний до вірша 35 і доповнює його, розкриваючи найбільший наслідок невірного вибору людини.

«Хто, отже ( гар , як підтвердження вірша 35), буде соромитися (зрікатися)» Ісуса і Його слів (див. 13:31) «перед цим родом ( генеа ; див. 8:12; Мт. 12:39; Іс. 1:4; Ос. 1:2) перелюбним (духовно невірним) та грішним, того посоромиться і Син Чоловічий (див. коментарі до Мк. 8:31), коли (досл., «коли вже») прийде у славі Отця свого (видимий і зодягнений у пишноту Бога) з святими ангелами» (див. 13:26-27).

Зрозуміло, що Ісус (див. «Мене» «Моїх») і Син Чоловічий – це одна і та ж  Особа (див. 14:41б-42, 62). Непряма вказівка на те, що у майбутньому Він відіграватиме роль Судді, була дуже доречною, адже Його слухали багато людей.

«Соромитися» Ісуса означає зрікатися Його (див. 8:34-35а) і зберігати вірність «перед цим родом» через невіру і страх презирства. У відповідь на це Ісус, коли прийде у славі Своїй як повновладний Суддя, не прийме таких людей до Свого царства (див. Мт. 7:20-23; Лк. 13:22-30), а лиш «посоромиться» їх (див. Іс. 28:16; 45:20-25; Рим. 9:33; 10:11; 1 Пт. 2:6, 8).

9:1.  Цей вірш стосується тих, хто не чинитиме як сказано у вірші 8:38 (див. Мт. 10:32-33; Лк. 12:8-9), і дає завершальне запевнення як своєрідний підсумок цієї частини (Мк. 8:34-9:1).

Слова «І сказав їм» (див. 2:27) є ввідними до наступного повновладного твердження Ісуса. Він передрік, що «деякі з» присутніх, які слухали Його, «не (досл., «жодним чином не», оу ме ) зазнають смерти, аж поки не» побачать могутнього Божого Царства. Слова «зазнають смерти» є давньоєврейською ідіомою для фізичної смерті, яка, немов та згубна отрута, рано чи пізно забере усіх (див. Євр. 2:9).

До слів «Царства Божого, що прийде у могутності» існує кілька тлумачень, а саме, що тут мова йде про: (а) переображення Ісуса, (б) воскресіння та Вознесіння Ісуса, (в) сходження Святого Духа на свято П’ятидесятниці (Діян. 2:1-4) і поширення християнства ранньою церквою, (г) руйнування Єрусалиму римлянами у 70 році н.е. і (ґ) Друге пришестя Ісуса Христа.

З огляду на даний контекст найбільш вірогідним тлумаченням є перше. Точна вказівка на час переображення Ісуса (Мк. 9:2а) говорить про те, що Марко бачив чіткий зв’язок між передбаченням Ісуса (вірш 1) і цією подією. Переображення Ісуса яскраво показало усю велич і славу Його майбутнього приходу і слугувало підтвердженням слів Ісуса (див. 2 Пт. 1:16-19).

4. ПЕРЕОБРАЖЕННЯ ІСУСА (8:2-13)

(Мт. 17:1-13; Лк. 9:28-36)

а. Вияв Його слави (9:2-8)

Дана подія підтвердила слова Петра (8:29), і саме через неї здійснилося передбачення Ісуса (9:1). Вона також була своєрідним початком Ісусових Страстей (14:1-16:8). Незважаючи на наближення часу Його смерті (8:31-32), цим об’явленням Ісус запевнив Своїх апостолів, що в майбутньому Він таки повернеться у Своїй славі та величі (8:38б), а їх відданість дійсно має під собою незаперечне підґрунтя (8:34-37). Після усіх страждань, через які Ісусові та  Його апостолам доведеться пройти, слава і могутність таки прийдуть до них.

9:2-4.  Слова «Шість же день по тому» пов’язують переображення Ісуса з Його передбаченням у вірші 1. Тож дана подія відбулася на сьомий  день після виголошення передбачення, що нагадує про час об’явлення слави Господньої у Вих. 24:15-16.

Матей також вказав цей час, а Марко зазначив, що переображення відбулося «днів з вісім по оцій розмові» (Лк. 9:28). Тут слід сказати, що Лука взагалі мав свій підхід до підрахунку часу і частину дня рахував за увесь день (див. коментарі до Лк. 9:28).

Ісус взяв «Петра, Якова та Йоана» (див. Мк. 5:37; 14:33) і повів «їх окремо на високу гору ( кат’ідіан ; див. 4:34)». Достеменно не відомо, та, скоріш за все, це був південний хребет гори Ермон (близько 9200 футів) за 12 миль на північний схід від Филипової Кесарії (див. 8:27; 9:30, 33), а не гора Фавор у Галилеї. Висока гора цілковито відповідала урочистості події з огляду на попереднє самоодкровення Бога перед Мойсеєм та Іллею на горі Синай (Гореб; див. Вих. 24:12-18; 1 Цар. 19:8-18).

Ісус «переобразився перед» трьома апостолами (див. 2 Пт. 1:16). Слово «переобразився» ( метаморпхотхе ) означає «набув іншої форми», а не лише змінився зовнішньо (див. Рим. 12:2; 2 Кор. 3:18). Впродовж короткого часу людське тіло Ісуса переобразилося (яскраво заблищало), і учні побачили, яким Він буде, коли повернеться у Своїй могутності та славі, на землю (див. Діян. 15:14-18; 1 Кор. 15:20-28; Одкр. 1:14-15; 19:15; 20:4-6). Про це метафорично говорила надприродна білизна Його одежі – коментар, присутній лише у Марка, напевно тому, що є спогадом самого очевидця Петра.

Дві надзвичайно важливі постаті зі Старого Завіту – Ілля та Мойсей – дивним чином також тут з’явилися і «говорили з Ісусом» (див. Лк. 9:31). Перший раз Марко згадав Іллю, напевно, для того, щоб підкреслити важливість появи Іллі в даному контексті (див. Мк. 8:28; 9:11-13). Мойсей, який звільнив Ізраїль і дав людям Закон, тут власне і представляв цей Закон. А Ілля, який обстоював поклоніння Яхве і в майбутньому мав усе відродити (Мал. 4:4-5), представляв Пророків. Вони обидва були видатними посередниками між Богом і ізраїльським народом (див. Вих. 3:6; 4:16; 7:1; Втор. 18:15-18; 1 Цар. 19:13; Діян. 7:35). І їх присутність засвідчила той факт, що Ісус – Месія.

9:5-6.  Імпульсивні слова Петра і використання слова «Учителю» (давньоєврейською рабин ; див. 11:21; 14:45; також 4:38; 9:17; 10:25; 13:1) вказують на те, що він не розумів даної події. Він сказав: «Добре нам тут бути». Очевидно, він хотів, щоб вони й надалі залишалися там у славі. Про це свідчить і його пропозиція збудувати «три намети» (див. Лев. 23:33-43): один для Ісуса, «Мойсееві один та Іллі один». Як видно, він вважав, що усі троє є однаково значущими. Гадаючи, що царство уже настало, Петро вважав за правильне збудувати намети для «свята Кучок» (Зах. 14:16). Мимовільно чи ні, та Петро (див. Мк. 8:32) знову намагався уникнути страждань Ісуса, через які, як Він сам казав, Йому доведеться пройти, перш ніж Він повернеться на землю у славі.

Марко дав своє вставне пояснення такій поведінці Петра. З нього видно, що Петро, як представник усіх апостолів, неправильно відреагував на переображення Ісуса, бо (гар) «страх був огорнув їх» ( екпхобоі , «були нажахані», цей сильний прикметник зустрічається лише тут і в Євр. 12:21, де його також перекладено як «страх»; див. дієслово пхобеомаі , «страх … огорнув» у Мк. 4:41; 16:8) через такий вияв надприродної слави і величі.

9:7-8.  Відповідь Бога Отця на пропозицію Петра розкрила істинне значення переображення Ісуса. «Хмара», яка огорнула Ісуса, Мойсея та Іллю, засвідчила повновладну присутність самого Бога (див. Вих. 16:10; 19:9), і з неї пролунав Його «голос». Як і тоді, коли Ісус приймав хрещення у ріці Йордан, Отець висловив Своє беззаперечне схвалення Своєму улюбленому Синові (див. Мк. 1:11). Той факт, що Ісус – Син Божий, ставить Його над усіма людьми, навіть над Мойсеєм та Іллею.

Фраза «Слухайтесь Його!» насправді означає: «Будьте покірними Йому». Ці слова відображають пророцтво з Второзаконня 18:15 (див. Втор. 18:19, 22 також) і слугують своєрідним позначенням того, що Ісус є новим і останнім представником Божим на землі (див. Пс. 2:4-7; 2 Пт. 1:16-19). Ісус був наступником Мойсея та Іллі, які раптово зникли, «крім самого Ісуса». Свої роботу вони зробили, тепер прийшла черга Ісусові виконати свою. Адже саме Ісус, а не Мойсей чи Ілля, тепер є Богом уповноважений Правитель і Представник.

б. Його наказ мовчати (9:9-10)

9:9.  «Коли сходили вони з гори», Ісус наказав Своїм трьом апостолам мовчати про «те, що бачили», аж поки Він «не воскресне з мертвих». Адже, як показало переображення (див. 9:5-6,10; і коментарі до 8:30), вони все ще не розуміли Його завдання як Месії.

Цей наказ мовчати був останнім у оповіді Марка і єдиним, який мав часові рамки. Тож після цього періоду утаєння тепер настане час відкритого проголошення Божої доброї новини (див. 13:10; 14:9). Адже лише з огляду на Воскресіння апостоли зможуть зрозуміти переображення Ісуса і врешті проголошувати його значення вірним чином.

9:10.  Наказ Ісуса спантеличив трьох апостолів. Вони «зберегли в собі це слово, питаючи один одного, що воно означає воскреснути з мертвих». Вони вірили у майбутнє воскресіння, але їх збентежили слова Ісуса про Його власну смерть і воскресіння.

в. Його слова про Іллю (9:11-13)

9:11.  Присутність Іллі на переображенні (вірш 4), засвідчення Ісуса Месією (8:29; 9:7) і слова Ісуса про Воскресіння (вірш 9) говорили про те, що кінець усього сущого уже близько. Якщо це дійсно так, то де був Ілля, який мав «прийти перше» і підготувати народ духовно до приходу Месії? (див. Мал. 3:1-4; 4:5-6). Напевно, апостоли думали, що коли Ілля виконає свою роботу, то Месії не доведеться страждати.

9:12-13.  Відповідаючи, Ісус пояснив їм дві речі. По-перше, Він визнав, що Ілля таки «має прийти перше (перед Месією) і знову все до ладу» привести завдяки духовному оновленню людей (Мал. 4:5-6). Та незважаючи на його прихід і його діяння, Син Чоловічий таки «мусить багато вистраждати й буде погорджений» (див. Пс. 22; Іс. 53, особливо вірш 3).

По-друге, Ісус заявив, що насправді «Ілля вже прийшов був». Тут Марко дещо завуальовано описав, як Ісус назвав Йоана Христителя тим, хто за Першого Пришестя Ісуса виконував роботу Іллі (див. Мк. 1:2-8; Мт. 17:13; Лк. 1:17). Ісус відкрив істинне значення Йоана, хоча він сам про це навіть не здогадувався (див. Йн. 1:21; коментарі до Мт. 11:14).

Вираз «Вони вчинили з ним, що їм забаглось» вказує на страждання і смерть Йоана від рук Ірода Антипи і немилосердної й примхливої Іродіяди (див. Мк. 6:14-29). Подібним чином Ілля страждав від переслідувань Ахава та Єзавель (див. 1 Цар. 19:1-3, 10). Що ці люди зробили з Іллею та Йоаном, те ж саме вчинить з Ісусом народ, і цим продемонструє свою ворожість до Бога.

За Першого Пришестя Христа Йоан Христитель символічно виконав пророцтво Іллі (Мал. 4:5-6). І все ж пророцтво Малахія (Мал. 4:5-6) вказує на те, що відразу перед Другим Пришестям Христа Ілля з’явиться також і особисто (див. Одкр. 11).  

5. ОЗДОРОВЛЕННЯ БІСНУВАТОГО ХЛОПЦЯ (9:14-29)

(Мт. 17:14-21; Лк. 9:37-43)

Цей епізод відчайдушної людської потреби та неспроможності апостолів різко контрастує з величчю і славою переображення. Він показує, яким є реальне життя у світі без Ісуса.

Апостоли, від яких чекали на допомогу (див. Мк. 6:7), виявились неспроможними. Вірші у Мк. 9:28-29 дають ключ до розуміння цього випадку. За відсутності Ісуса апостоли мають жити і творити з вірою у Бога через щиру молитву до Нього. Дещо ширша оповідь (у порівнянні з Матеєм і Лукою) і яскраві деталі знову свідчать на користь того факту, що Марко занотовував усе з переказів очевидця Петра.

9:14-15.  Коли Ісус з трьома апостолами (див. вірш 2) повернулися до інших, то побачили «навколо них силу народу, а й книжників, які сперечалися з» дев’ятьма апостолами. Про що саме вони сперечалися тут не вказано.

«Скоро ( еутхис ; див. 1:10) ввесь народ його уздрів, то дивом великим здивувався ( ексетхамбетхесан , «схвилювався»; див. 14:33; 16:5-6) і, бігши до нього, заходився його вітати.» Вони дивувалися не через Його переображення (див. 9:9), а через несподівану і все ж своєчасну появу Ісуса серед них.

9:16-18.  Ісус запитав дев’ятьох апостолів, про що саме була суперечка. Чоловік «з народу», батько біснуватого хлопця, усе Йому пояснив. Звертаючись до Ісуса з повагою словом «Учителю» (див. вірш 5), батько розповів, що привів до Ісуса свого сина, що мав «німого духа» (див. коментарі до 1:23-24), який позбавив хлопця сили і мови (а також слуху; див. 9:25). Окрім того, демон часто кидав «його об землю», спричиняючи сильні напади подібні на епілептичні. Спроби демона погубити юнака (див. вірші 18, 21-22, 26) знову показують, якою була мета демонів, коли вони поневолювали людей (див. коментарі до 5:1-5).

Спершу батько звернувся до учнів Ісуса з проханням вигнати з його сина демона, адже вони уже мали відповідну владу над злими духами, яку дав їм Ісус (див. 6:7).

9:19.  Ісус відповів усім людям, і особливо Своїм учням, дуже емоційно (див. 3:5; 8:12). Словами «О роде невірний!» Ісус наголосив, що головною причиною будь-яких духовних невдач є недостатня віра в Бога (див. 9:23; 10:27). Наступне риторичне запитання Ісуса відображає його глибокий смуток через духовну нетямущість Його учнів (див. 4:40; 6:50-52; 8:17-21). І все ж Він мав намір показати силу там, де не спромоглися вони, тож Він сказав: «Приведіть но його до мене».

9:20-24.  Коли «дух угледів Його, притьмом ( еутхис ; див. 1:10) того затряс» у сильному нападі, через що хлопець був геть безпорадний (див.9:18).

У відповідь на співчутливе запитання Ісуса, батько сказав, що його син страждав від таких жахливих і небезпечних нападів «з дитинства». Стан хлопця був важким і доволі критичним. Слова «Та якщо можеш» показали, що неспроможність апостолів вигнати демона (вірш 18) похитнула віру батька у силу Ісуса.

Ісус звернув увагу на слова батька, які виражали сумнів, – «якщо можеш», щоб показати, що головною є не Його спроможність зцілити хлопця, а спроможність батька вірити у Бога, який може зробити те, що людині не під силу (див. 10:27). Тоді Ісус закликав батька не сумніватися: «Все можливо тому, хто вірує» (див. 9:29). Істинна віра не накладає обмежень на силу Бога і підкоряється Його волі (див. 14:35-36; 1 Йн. 5:14-15).

«І вмить ( еутхис ) батько хлопчини викрикнув крізь сльози», що вірує, а також визнав, що і дійсно віра його була слабка: «Вірю, поможи моєму невірству!» Тут розкривається важлива складова християнської віри – вона можлива лише з допомогою Того, у Кого вірують.

9:25-27.  Коли Ісус побачив, «що збігається народ, (то) погрозив («наказав»; див. 1:25) нечистому духові (див. 1:23, 34)» і наказав йому вийти та більш ніколи не входити в хлопця.

І востаннє проявляючи насильство на своєю жертвою та із гнівним криком (див. 1:26) демон щез. Ослаблений хлопець лежав, знесилений, немов мертвець. Тож люди дійшли висновку, що він помер. «Але Ісус, узявши його за руку, підвів його». Подібними словами Марко описував повернення до життя доньки Яіра (див. 5:39-42), тож можна припустити, що звільнення людини з-під влади сатани подібне на воскресіння з мертвих. Щоб остаточно і необоротно засвідчити Свою владу Ісусові доведеться Самому померти і воскреснути.

9:28-29.  Ці вірші підводять підсумок даної події і пояснюють, чому апостоли не були спроможні вигнати демона самостійно. Коли Ісус «увійшов у дім (див. 7:17; місцезнаходження цього дому невідоме), то учні його питали його насамоті ( кат’ідіан ; див. 4:34)», чому саме їм не вдавалося вигнати того демона.

Ісус пояснив: «Цей рід (скоріш за все, Ісус тут мав на увазі усіх демонів в цілому, а не якийсь конкретний вид) нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом». Апостоли зазнали поразки, бо у своїх молитвах не покладалися цілковито на силу Бога. Очевидно, вони вірили у свій власний колишній успіх (див. 6:7, 13), а тому виявилися неспроможними подолати демона цього разу.

Майже усі важливі давньогрецькі рукописи мають фразу «молитвою та постом» наприкінці вірша 9:29 (НМВ, примітки).

Б. Друге провіщення Страстей (9:30-10:31)

1. ІСУС УДРУГЕ ПРОВІЩАЄ СВОЮ СМЕРТЬ І ВОСКРЕСІННЯ (9:30-31)

(Мт. 17:22-23а; Лк. 9:43б-44)

9:30-31.  Ісус та Його апостоли, «вийшовши звідти» (див. вірші 14, 28, напевно із земель поблизу Филипової Кесарії), пішли через північно-східні землі Галилеї (див. 1:9) до Капернауму (9:33). Це була перша частина їх останньої подорожі на південь від Єрусалиму. Ісус не бажав, «щоб будь-хто знав» про це, бо Його проповідницька діяльність серед людей Галилеї уже закінчилася, і зараз Він хотів лише готувати «Своїх учнів» до майбутнього.

Головною темою Його вчень впродовж цієї подорожі була Його прийдешня смерть. Він сказав, що Його – «Сина Чоловічого» (див. 8:31) – зрадять і євреї, і язичники. Слова «буде виданий» ( парадідотаі ) також зустрічаються, коли описується, як Юда зрадив Ісуса (3:19; 14:41; Лк. 24:7), і коли Бог говорить про смерть Ісуса у покуту за гріхи людей (Іс. 53:6, 12; Діян. 2:23; Рим. 8:32). Тож, можливо, у даному випадку мова йде саме про Бога, а не про Юду.

2. АПОСТОЛИ НЕ РОЗУМІЮТЬ ІСУСА (9:32)

(Мт. 17:23б; Лк. 9:45)

9:32.  Апостоли «не розуміли цього слова (див. вірш 10) й страхалися його запитувати». Можливо, тому, що пам’ятали, як Ісус картав Петра (8:33), чи, більш вірогідно, що Його слова зруйнували їх сподівання щодо приходу царства Месії найближчим часом.

3. ІСУС НАВЧАЄ ЗНАЧЕННЮ УЧНІВСТВА (9:33-10:31)

Ця частина має два географічних місця дій. Перше: Ісус навчав Своїх учнів у будинку у Капернаумі, що в Галилеї (9:33-50). Друге: Ісус продовжив навчати Своїх апостолів і проповідувати серед людей у Юдеї і Переї (10:1-31).

а. Суть істинної величі (9:33-37)

(Мт. 18:1-5; Лк. 9:46-48)

9:33-34.  Ісус та Його учні востаннє «прийшли … у Капернаум». Сюди вони не заходили уже впродовж кількох місяців (див. 8:13, 22, 27). Коли вони були «у домі» (див. 2:1-2; 3:20; 7:17), Ісус відкрито спитав їх, про що вони «сперечалися дорогою ( ен те ходо ; див. коментарі до 1:2)». І знову Його запитання відкрило Ісусові можливість дати Своїм учням урок (див. 8:27, 29).

Апостолам соромно було визнавати, що сперечалися вони дорогою про те, «хто більший» серед них. Питання ієрархії було завжди важливим для євреїв (див. Лк. 14:7-11), тож природно, що апостоли переймалися своїм статусом у прийдешньому царстві Месії. І спонукало їх до цього, мабуть, те, що Петро, Яків та Йоан знаходилися у привілейованому становищі (див. Мк. 5:37; 9:2). Та якою б не була причина, така суперечка показала, що Дванадцять апостолів не розуміли, що означало для них передбачення Страстей Ісусом (див. вірш 31).

9:35.  «Тоді Він, сівши», що було звичним для єврейського учителя (див. Мт. 5:1; 13:1), «прикликав Дванадцятьох» і почав навчати їх про суть істинної величі: «Коли хто хоче (див. Мк. 8:34) бути першим (займати найвище положення серед «великих» у Божому царстві), нехай буде з усіх останнім (за власним бажанням) і усім слугою». В даному випадку слово «слуга» ( діаконос ) позначає того, хто охоче турбується про потреби інших, а не є для інших рабом (як доулос , раб). Ісус не засуджував бажання досягти кращого положення в житті, та Він навчав, що велич у Його царстві залежала не від статусу, а від служіння (див. 10:43-45).

9:36-37.  Щоб пояснити суть служіння, Ісус «узяв дитину», яка очевидно проживала у будинку, де вони зупинилися (див. вірш 33, можливо, дитину Петра) і «поставив її серед них». Щоб бути «усім слугою», слід приділяти увагу дитині, яка є найменш (див. «з усіх», вірш 35) важливою особою у єврейській, та й греко-римській спільноті, де ідеалізувалася зріла, доросла людина (див. ТСНЗ, « pais », 5:639-52).

Тоді Ісус обійняв дитину (див. 10:13-16) і пояснив Свої слова. Коли людина приймала, тобто слугувала і виявляла доброту до одного «з таких дитят», яке слугувало порівнянням до найнижчого апостола (див. Мк. 9:42), в ім’я Ісуса, вона таким чином приймала Самого Ісуса (див. Мк. 25:40 і коментарі до Мк. 6:7). Та не лише  Ісуса вона тоді приймала, «а того, хто послав» Його на землю, Його Небесного Отця (див. Йн. 3:17; 8:42). Ось у чому полягає важливість завдання служити іншим.

б. Дорікання сектантському відношенню (9:38-42)

(Лк. 9:49-50)

9:38.  Слова Ісуса (вірш 37) спонукали Йоана (див. 3:17; 5:37; 9:2), який звернувся до Нього з повагою словом «Учителю» (див. 4:38; 9:5), розповісти по спробу апостолів заборонити невідомому чоловікові, який виганяв з людей демонів, робити це в ім’я Ісуса (див. коментарі до 1:23-28; 5:6-7). Вони вчинили так, бо він не був одним із них. Він був учнем, але не належав до Дванадцятьох, яким Ісус доручив виконувати цю роботу (див. 6:7, 12-13). Їх хвилювало не те, що чоловік невірним чином використовував ім’я Ісуса (як у Діян. 19:13-16), а те, що він використовував Його ім’я, не маючи  на це повноважень . До того ж, він був успішним у цьому (на противагу дев’ятьом апостолам; Мк. 9:14-18). Що ж, цей випадок показав, якими винятковими вони себе вважали.

9:39-40.  Ісус відповів, що їм не слід забороняти цьому чоловікові виганяти демонів Його ім’ям, «немає бо такого, хто робив би чуда ( динамін , могутній «вчинок»)» Його іменем, а тоді відразу починав «лихословити» Ісуса серед людей.

Ісус підсилив Свої слова афоризмом: «Бо хто не проти нас, той за нас» (див. реверсію у Мт. 12:30). Фрази «проти нас» і «за нас» не залишають місця для нейтралітету. Якщо людина працює для Ісуса іменем Його (див. Мк. 9:38), вона не може одночасно діяти супроти Нього.

І хоча цей чоловік не слідував за Ісусом, як робило Його Дванадцять апостолів, він, тим не менш, істинно був вірним Йому і діяв усупереч сатані.

9:41.  Урочистими словами – «істинно кажу вам (див. 3:28)» – Ісус ввів ширше пояснення Своїм словам (у 9:39-40), говорячи про інші діяння, окрім вигнання демонів. Навіть той, хто найменшим чином виявить свою гостинність іменем Ісуса (див. вірш 37), наприклад, напоїть когось «кухлем води тому, що» спрагла людина є Христова, «той не ( оу ме ) втратить своєї нагороди» і зрештою отримає своє місце у царстві Божому (див. вірш 47; 10:29-30; Мт. 25:34-40).  Тому, що заслужив це своїм добрим вчинком. Бог у своєму милосерді пообіцяв це істинно віруючим людям (див. Лк. 12:31-32). У цьому вірші Ісус використав слово «Христос» замість «Син Чоловічий». Для синоптичних Євангелій це рідкість.

9:42.  Цей вірш підсумовує усе, сказане у віршах 35-41, і слугує основою для віршів 43-50. Ісус суворо застеріг усіх, хто зумисно відвертатиме когось від віри у Нього. Покарання за такий злочин буде таким суворим, що «краще було б такому, якщо б йому повішено на шию жорновий камінь та вкинено в море» до того, як він «спокусить одне з оцих малих, що вірують» в Ісуса (тобто, найнижчих учнів, в тому числі і дітей, чия віра ще незріла; див. вірші 37, 41) до гріха.

Дієслово «спокусить» ( скандалізе ; див. вірш 43) слід розуміти з точки зору майбутнього великого суду (див. вірші 43-38). Воно говорить про акт відвернення віруючого учня від Ісуса, наслідком якого буде велика духовна втрата. Незрілу віру чоловіка, який виганяє демонів (вірш 38), чи будь-кого іншого, хто діє іменем Ісуса (вірш 41), слід заохочувати, а не занапащати різкою критикою чи сектантськими упередженнями.

«Жорновий камінь ( милос онікос , досл. «жорно віслюка»)» – це важкий, плоский камінь, що його обертає віслюк, щоб змолоти зерно. Цей камінь відрізняється від малого жорна ( милос ), яким користувалися жінки (Мт. 24:41). Немає сумніву, що учні Ісуса знали про покарання через утоплення в такий спосіб (див. Йосип Флавій Юдейські старожитності  14. 15. 10).

в. Пастка гріха і головні вимоги до учнів (9:43-50)

(Мт. 18:7-9)

9:43-48.  Цими сильними словами Ісус застеріг Своїх учнів від небезпеки дати себе ввести в оману. Ісус підсилив Свої вимоги до учнів (див. 8:34-38; 10:24-31) гіперболами (див. ТСНЗ, « melos », 4:559-61).

«І коли ( еан , вказує на реальну можливість чогось) твоя рука (знаряддя внутрішніх бажань; див. 7:20-23) спокушає тебе ( скандалізе , «спонукає тебе зійти зі свого шляху, впасти»; див. 9:42), відітни її». Ісус мав на увазі, що учню слід діяти швидко і рішуче, коли що-небудь спонукає його зрадити своїй вірності Йому. Те ж саме стосується ноги і ока, адже спокуси приходять до людини різними шляхами. Коли що-небудь спокушає  учня вхопитися за це земне життя, цього слід відразу позбуватися так, як хірург, що ампутує гангренозну кінцівку.

Краще бути учнем і «ввійти» у вічне життя (див.10:17, 30) у майбутньому Божому царстві (9:47) «калікою», відмовившись від земних багатств, «ніж» бути невіруючим. Адже невіруюча людина зберігає свою вірність цьому світові і зрікається вічного життя з Богом на Його умовах, а тому її буде кинуто «у пекло» ( гееннан ; вірші 45, 47).

Грецький термін геенна  («Gehenna», в перекладі «пекло») є транслітерацією двох давньоєврейських слів, що означають «Долина Гінном», місце на південь від Єрусалиму, де колись дітей  приносили в жертву язичницькому богу Молоху (2 Хр. 28:3; 33:6; Єр. 7:31; 19:5-6; 32:35). Згодом, в часи реформ Йосії (2 Цар. 23:10) це місце стало єрусалимським звалищем, де безперервно горів вогонь і спалював сміття, в якому кишіли черви. В уяві євреїв образ вогнища і хробаків яскраво змальовував місце майбутнього вічного покарання для грішників (див. апокрифічні Юд. 16:17 і Проп. 7:17). В оригіналі Ісус використав слово геенна  11 разів, в Новому Завіті їх всього було 12 (включно з Як. 3:6).

Словами «де … вогонь не згасає» Марко, мабуть, хотів пояснити значення слова геенна своїм римським читачам. «Черв’як» (внутрішнє джерело страждань) і незгасний «вогонь» (зовнішнє джерело страждань) (цитата з LXX Іс. 66:24) яскраво зображають безкінечне, усвідомлене покарання, яке очікує на тих, хто відмовився від порятунку Господнього. Суть пекла – це безкінечні страждання і неможливість перебувати у світлі Його присутності.

9:49.  Це загадкове речення, яке є лише у Марка, важко витлумачити. Близько 15 можливих пояснень було запропоновано.

Пояснювальне слово «бо» ( гар , у НМВ його не перекладено) і слово «вогнем» пов’язують цей вірш з віршами 43-48. Слово «кожен» має три варіанти пояснення: (1) Воно може стосуватися кожного невіруючого, що потрапляє в пекло. Така людина «вогнем посолиться» у тому значенні, що сіль не дає їжі зіпсуватися, і подібним чином ця людина усю вічність горітиме у вогні. (2) Це слово може мати стосунок до кожного учня, який живе у цьому ворожому світі. Він «вогнем посолиться» у значенні жертв, яких приносили за часів Старого Завіту, і перед спаленням солили (Лев. 2:13; Єз. 43:24). Учнів, ще живих жертв (див. Рим. 12:1), буде посолено очищаючим вогнем випробувань (див. Прип. 27:21; Іс. 48:10; 1 Пт. 1:7; 4:12). Випробування очистять учня від усього, що противне Божій волі, і залишать усе, що Йому відповідає. (3) Також це слово може стосуватися кожної людини в цілому. Усі «вогнем» посоляться у свій час і відповідним чином,  виходячи зі своїх стосунків із Ісусом – невіруючі довічно горітимуть у вогні страшного суду, а учні очищатимуться у вогні випробувань і страждань. І це останнє пояснення видається найбільш вірогідним.

9:50.  «Сіль» пов’язує цей вірш із віршем 49. «Сіль – добра», корисна. Сіль як приправа і консервант була широко поширеною у стародавньому світі. Вона була настійною потребою життя у Палестині, а тому мала комерційну цінність.

Головним джерелом солі у Палестині були землі на південний захід від Мертвого (соленого) моря. Великозерниста, неочищена сіль із соляних родовищ цих земель легко псувалася і в результаті перетворювалася на прісні, подібні на сіль кристали. «Коли ( еан , «коли вже»; див. вірш 43) сіль не солона стане», втратить свої властивості, то хорошу якість їй уже не повернеш. А тому така сіль стає нічого не вартою.

Фраза «майте у собі сіль» вказує на те, що Його учням слід завжди мати добру (незіпсовану) «сіль» у  своїх серцях. В даному випадку «сіль» – це те, що відрізняє учня від невіруючої людини (див. Мт. 5:13; Лк. 14:34). Учень має будь-якою ціною зберігати свою вірність Ісусові й очищатися від негативного впливу всіх і всього (див. Мк. 9:43-48).

Друге побажання Ісуса: «Живіть у мирі між собою!» – має за основу попередній заклик і завершує дискусію, викликану суперечкою апостолів (вірші 33-34). По суті Ісус сказав: «Будьте віддані мені і ви зможете зберегти мир між собою, замість того, щоб сперечатися через статус» (див. Рим. 12:16а; 14:19).

г. Нерозривність подружжя (10:1-12)

(Мт. 19:1-12; Лк. 16:18)

10:1.  Подорожуючи востаннє до Єрусалиму, Ісус вийшов із Капернауму, що у Галилеї (див.9:33), і пішов «у Юдейську землю» на захід від річки Йордан, а потім «по той бік Йордану» у Перею на східному боці.

Оскільки багато людей у цих землях знали про Ісуса (див. 3:8), до Нього «знову» зійшовся народ, «і Він, своїм звичаєм, знову» їх навчав (див. 1:21-22; 2:13; 4:1-2; 6:2, 6б, 34; 11:17; 12:35). Подвійне використання слова «знову», яке у НМВ не перекладено, мало на меті привернути увагу. Адже Ісус «знову» повернувся до проповідницької діяльності серед людей (див. 9:30-31).

Хоча Ісус проповідував у Юдеї і Переї близько шести місяців, Марко занотував лише кілька останніх подій, які, скоріш за все, відбулися у Переї (див. 10:2-52 і Лк. 18:15-19:27).

10:2.  Група фарисеїв запитала Ісуса про розлучення, «спокушаючи (від пеіразо ; див. 8:11; 12:15б) Його». Вони хотіли, щоб Він дав самообвинувачуючу відповідь, яка викликала б суперечки із Ним. Фарисеї гадали, що Він почне спростовувати Второзаконня 24:1-4 (див. Мк. 10:4). Адже цією частиною Старого Завіту розлучення дозволяється. Однак лише чоловік міг подати на розлучення, а потім мав право ще раз одружитися. Та фарисеї не могли дійти спільної думки щодо підстав для розлучення. Згідно положень рабина Шаммая розлучення було можливе лише тоді, коли дружина вдавалася до розпусти. Хілель був більш толерантним і дозволяв чоловікові розлучитися з дружиною майже за будь-яких підстав (див. Мішна Гіттін  9. 10). Фарисеї сподівалися, що Ісус візьме котрусь із цих сторін і тим самим посварить Своїх послідовників, або ж засудить Ірода Антипу, як колись Йоан Христитель (див. 6:17-19), і Його заарештують, адже у Переї Він перебував під юрисдикцією Ірода. Ірод одружився зі своєю звідною племінницею, не зважаючи на Божі вимоги у Лев. 18.

10:3-4.  Контр-запитання Ісуса залишило без уваги казуїстику тлумачень рабинів щодо цього запитання і нагадало фарисеям про Старий Завіт (див. 7:9, 13). Дієслово «заповів» вказує на те, що Ісус спитав їх про закони Мойсея щодо розлучення.

У відповідь вони підсумували Второзаконня 24:1-4 як основу для розлучень. Вони вірили, що «Мойсей дозволив» чоловікові розлучитися зі своєю дружиною, якщо той захистить її від обвинувачень у перелюбстві, написавши «грамоту розлуки» у присутності свідків, підписавши її і передавши їй (див. Мішна Гіттін  1. 1-3; 7. 2). У стародавньому Ізраїлі перелюбство каралося смертю через побиття камінням (див. Лев. 20:10; Втор. 22:22-25), якщо провину було доведено (див. Чис. 5:11-31). У часи Ісуса (близько 30 року н.е.) смертної кари уже не було (див. Мт. 1:19-20; ТСНЗ, « moicheuo », 4:730-5), та згідно закону рабинів чоловік мусів розлучитися із перелюбною дружиною (див. Мішна Сотан 1. 4-5; Гіттін 4. 7).

10:5.  Ісус «сказав ... їм», що Мойсей «написав … отой припис» (Втор. 24:1-4) «з-за (їхнього) серця … запеклого», через їх уперте небажання ставитися до шлюбу так, як Бог. Мойсей визнав  можливість розлучення в Ізраїлі, але не започатковував його і не виправдовував.

10:6-8.  Потім Ісус порівняв їхній погляд на шлюб із задумом Бога «на початку створення» (Ісус процитував Бут. 1:27 і 2:24). «Бог створив» першу пару, Адама і Єву, «чоловіком та жінкою» як цілковите доповнення один одного. «Ось чому чоловік покине свого батька - матір і пристане до жінки своєї, й обоє (чоловік і його жінка) будуть одним тілом». Як «одне тіло» вони утворюють єдине ціле – пару, пов’язану , близькими стосунками і постійним піклуванням – таку ж нерозривну згідно Божого наказу про Створення, як і кровні зв’язки між батьком та дитиною.

«Тому ( хосте , «ось тому») (вони) вже не двоє, лише - одне тіло». Шлюб – це не тимчасово вигідний контракт, який можна з легкістю розірвати. Це обітниця взаємної відданості, тривалістю в усе життя, яку люди дають перед Богом (див. Прип. 2:16-17; Мал. 2:13-16).

10:9.  А тоді Ісус виголосив заборону: «Що, отже (з огляду на вірші 6-8), злучить Бог (у «одне тіло»), людина хай не розлучає ( чорізето , теперішній час; див. це грецьке дієслово у 1 Кор. 7:10, 15)». «Людина» ( антхропос , напевно, у значенні «чоловік») не повинна розривати шлюб через розлучення. Подружжя має бути моногамним, постійним «одним тілом». Тож таким чином Ісус непрямо підтвердив відважні слова Йоана Христителя (див. Мк. 6:18), які суперечили вільним поглядам фарисеїв.

10:10-12.  Згодом, коли учні Ісуса у приватній розмові запитали Його «удома (див. 7:17) … про те», Він додав: «Хто відпускає ( аполисе , те саме слово у 15:6, 9, 15) свою жінку й бере другу, чужоложить з нею» (див. Вих. 20:14, 17). Згідно з віршем Мк. 10:12, який є лише у Марка, те ж саме стосується жінки, якщо вона «покине свого чоловіка й вийде за іншого». Ці слова мали велике значення для читачів-римлян, адже згідно римського закону жінка мала право ініціювати розлучення. Тож хоча єврейський закон цього не дозволяв, розлучення часом мало місце у Палестині (наприклад, Іродіяда, 6:17-18).

Розлучення паплюжить таїнство Божого Творіння, але не розриває шлюб. Ісус залишив без відповіді можливість подати на розлучення через перелюб, як вимагав єврейський закон у часи Нового Завіту (10:4). Але повторне одруження, хоча й дозволялося рабинським законом, Ісус тут заборонив (див. ТСНЗ, « gameo , gamos », 1:648-51; « moicheuo », 4:733-5). (Багато науковців, які тлумачать Біблію, вважають, що у цьому місці Ісус дав одне виключення. Див. коментарі до Мт. 5:32; 19:1-12). Бог бажає, щоб замість розривання шлюбу, подружжя пробачало і мирилося (див. Ос. 1-3; 1 Кор. 7:10-11).

ґ. Прийняття Божого царства з вірою, немов у дітей (10:13-16)

(Мт. 19:13-15; Лк. 18:15-17). Цей епізод доповнює науку Ісуса про шлюб та Його відповідь фарисеям (Мк. 10:2-12). Він, очевидно, трапився «удома» (вірш 10). Цей епізод  є підставою для  хрещення дітей.

10:13.  «І приносили (батьки, старші діти та інші)  до нього дітей ( паідіа , від немовлят до майже підлітків, див. те саме слово у 5:39; інше слово брепхе  слугує для позначення немовлят і малих дітей, воно є у Лк. 18:15), щоб (Ісус) доторкнувся їх» і цим обдарував їх Божим благословенням у майбутньому житті (див. Мк. 10:16). Але учні «забороняли їм» (див. 8:30, 32-33) і намагалися завадити їм підійти до Ісуса. Вони, напевно, вважали, що діти не є важливими (див. 9:36-37) і не повинні марнувати Його часу – у цьому вони знову показали, що мислять як звичайні люди, пов’язані культурними умовностями (див. 8:32-3; 9:33-37).

10:14.  Ісус «виявив незадоволення» (див. вірш 41), коли побачив втручання апостолів (див. 9:38). Таку сильну емоційну реакцію Ісуса описав лише Марко. Він звертав увагу на переживання, емоції Ісуса більше, ніж інші автори Євангелій (див. 1:25, 41, 43; 3:5; 7:34; 8:12; 9:19). Доволі різкий подвійний наказ Ісуса – «Пустіть дітей (досл., «дозвольте» їм)  приходити до мене, не бороніть їм (досл., «перестаньте перешкоджати»)» – був докором для учнів (які власне докоряли людям!).

Ісус радо вітав дітей, «бо Царство Боже», теперішнє духовне правління Бога у житті людей (див. коментарі до 1:14-15), як велике багатство належить саме таким людям. Якщо хтось приходить до Ісуса зі щирою вірою, немов у дитини, і усім серцем покладається на Нього, для того Ісус завжди відкриє свої обійми.

10:15.  Урочистими словами – «істинно кажу вам (див. 3:28)» – Ісус ввів пояснення Своїх слів із 10:14. «Хто Царства Божого не прийме», як великого дару, зі щирою вірою, «як дитина», той ніколи ( оу ме , «жодним чином») «не ввійде до нього». Він не зазнає майбутніх благословень, і головним чином, вічного життя (див. вірші 17, 23-26). Людина не зможе увійти у Царство Боже завдяки своїм особистим досягненням і заслугам, а лише завдяки Богові, який винагородить її щиру віру і спроможність визнати, що іншого шляху туди немає (див. коментарі до 1:15).

10:16.  Обійнявши дітей (див. 9:36), Ісус наочно показав, що охоче дає Своє благословення тим, хто приймає його зі щирою вірою. Дієслово «благословив» ( катеулогеі , недоконаний стан, у НЗ зустрічається лише тут) передає безмежну доброту Ісуса, коли Він благословляв кожну дитину, яка до Нього підходила.

д. Зречення Божого царства вірою у багатство (10:17-27)

(Мт. 19:16-26; Лк. 18:18-27)

Даний випадок трапився, мабуть, тоді, коли Ісус виходив із будинку (див. Мк. 10:10) десь у Переї. Багатий чоловік тут символізує усіх, хто не може визнати власну неспроможність отримати вічне життя, як дару від Бога (див. вірші 13-16).

10:17.  Коли Ісус «вирушив у дорогу» (див. коментарі до 8:27) до Єрусалиму (10:32), «один» впливовий, заможний і молодий (див. Мт. 19:20, 22; Лк. 18:18) чоловік «прибіг» до Нього. Те, що він з таким запалом звернувся до Ісуса, «упав перед Ним навколішки», шанобливо назвав Його «Учителю благий» (до рабинів євреї так не зверталися) і задав Йому таке важливе запитання, показало його глибокодумність і його повагу до Ісуса як до духовного Порадника.

Запитання цього чоловіка показало, що він розглядав вічне життя, як щось таке, чого можна було досягти завдяки  формальним дотриманням закону (порівняйте з Мк. 10:15; див. Мт. 19:16), а також, що він не був упевнений у своєму майбутньому. Згадка про «життя вічне» (про це Марко написав лише у 10:17, 30), спроможність «увійти в Царство Боже» (вірші 23-25) і «спастися» (вірш 26) – говорить про майбутні багатства життя з Богом, хоча людина може увійти у Його царство вже зараз, прийнявши Його правління у своєму земному житті. Євангеліє від Йоана робить наголос на тому, що життя вічне людина може мати уже зараз.

10:18.  Ісус засудив хибне розуміння слова «благий», адже чоловік оцінював з точки зору людських досягнень. «Ніхто не благий (не є досконалий), окрім одного Бога», істинного Джерела і Взірця доброти. Чоловікові слід було розглядати себе у контексті Божої досконалості. Відповідь Ісуса не заперечувала Його власної божественності, а непрямо на неї вказувала. Чоловік, який назвав Його благим, мав осягнути істинну сутність Ісуса. (Однак згодом він уже не використовував цього слова, вірш 20).

10:19-20.  Відповідаючи прямо на запитання чоловіка, Ісус процитував п’ять заповідей із так званої «другої таблиці» Десяти заповідей (див. Вих.20:12-16; Втор. 5:16-20), але в іншому порядку. Той факт, що людина виконує священні заповіді про стосунки між людьми, значно легше підтвердити чи спростувати, поглянувши на поведінку людини, аніж у випадку з першими заповідями (Вих. 20:3-8). Заповідь «не свідкуй неправдиво» не входить до переліку Десяти заповідей і зустрічається лише у Марка. Однак вона може представляти десяту заповідь (Вих. 20:17). Та, більш імовірно, що ці слова є доречним доповненням до восьмої і/або дев’ятої заповіді (Вих. 20:15-16) і стосуються заможних людей (див. Лев. 6:2-5; Мал. 3:5).

Відповідь чоловіка показує його тверду віру у те, що він досконало виконував ці заповіді (див. Флп. 3:6) «змалку», з того часу, як йому виповнилося 12 років, адже саме тоді дитина вже ставала відповідальною за дотримання Закону як «син Закону» ( бар Мітзвах ; див. Лк. 2:42-47). Напевно, він сподівався, що Ісус скаже йому виконати щось таке, що зможе компенсувати будь-який огріх.

10:21-22.  Пильно «поглянувши (від емблепо ; див. 3:5)» на чоловіка, Ісус побачив за його релігійною відданістю його глибоку потребу і «вподобав його». Про це йде мова лише у Марка (див. коментарі до 10:14). Йому бракувало лише «одного»: безумовної відданості Богу, оскільки його богом було багатство (вірш 22). Він був більше відданий статкам, а не Богові, і таким чином порушував першу заповідь (Вих. 20:3).

Щоб чоловік міг отримати «скарб на небі», Ісус сказав йому зробити дві речі: (1) Йому слід було піти й продати усі свої статки та роздати «бідним», і таким чином усунути очевидну перешкоду до вічного життя, а саме, самовдоволеність від власних досягнень і любов до грошей. (2) А також йому треба було взяти «хрест» і піти за Ісусом до Єрусалиму. Щоб отримати життя вічне, слід зректися віри у власні надбання та земні блага і щиро повірити в Ісуса (див. Мк. 10:14-15).

Чоловік засмутився, коли почув такі настанови Ісуса, і пішов «геть». Така особлива форма  самозречення – продати все – була доречною у даній ситуації.

10:23-25.  Коли Ісус сказав учням, що «тяжко тим, що мають багатства, увійти в Царство Боже», вони «здумілися ( етхамбоунто , «були здивовані»; див. 1:27; 10:32) цими словами», бо в юдаїзмі багатство було ознакою прихильності Бога, а, отже, перевагою, а не перешкодою стосовно Божого царства. У Синоптичних Євангеліях Ісус лише тут звернувся до Своїх Дванадцятьох апостолів словом «діти» (див. Йн. 13:33), що вказувало на їхню духовну незрілість.

З огляду на їх здивування Ісус повторив і роз’яснив Свої слова. Якщо фразу «як тяжко тим, що звірилися на багатства» (НМВ, примітки) опустити, тоді вірш у Мк. 10:24 (який є лише у Марка) стосується кожної людини, яка не відповідає вимогам Божого царства. Якщо ж її розглядати, тоді вона пояснює труднощі, з якими доводиться мати справу багатим людям, а також розкриває небезпечність віри у багатство.

Порівняння (вірш 25), яке використав Ісус, – це добре відоме євреям прислів’я, яке зображає неможливість чогось. «Легше верблюдові (найбільшій тварині у Палестині тих часів) пройти крізь вушко (найменший отвір) голки (для шиття), аніж багатому (який вірить у свої багатства) ввійти в Царство Боже».

10:26-27.  Почувши слова Ісуса (вірш 25), учні «здивувалися ( ексеплессонто , «були приголомшені, під враженням»; див. 1:22; 6:2; 7:37; 11:18) … ще більше» і зробили свій логічний висновок. Якщо багатий чоловік не міг увійти у Царство Боже, «хто ж тоді може спастися (отримати життя вічне; див. 10:17, 30)?»

Ісус заспокоїв їх, кажучи, що порятунок є неможливим «у людей», не зважаючи на їх людські заслуги і досягнення, «але не в Бога». Богу не складно це зробити, адже все, що людям – і багатим, і бідним – потрібно для порятунку, «у Бога … можливо» (див. Іов. 42:2). На що людина не може вплинути, на те може вплинути Бог, і чинить Він так, бо  милосердний (див. Еф. 2:8-10).

е. Винагорода для учнів (10:28-31)

(Мт. 19:27-30; Лк. 18:28-30)

10:28.  Промовляючи від імені усіх апостолів (див. 8:29), Петро дещо самовпевнено пригадав Ісусові, що Дванадцять апостолів, на відміну від заможних людей (слово «ми» є категоричним у грецькій мові і говорить про різке протиставлення), «покинули все й пішли слідом за» Ним (див. 1:16-20; 2:14; 10:21-22). Підтекст його слів був наступним: «А що ж ми матимемо за це взамін?» (див. Мт. 19:27). І знову тут видно, що апостоли схильні були думати про матеріальні нагороди у Божому Царстві (див. Мк. 9:33-34; 10:35-37; Мт. 19:28-29).

10:29-30.  Урочистими словами «істинно кажу вам» (див. вірш 15; 3:28) Ісус визнав, що їхня вірність Йому і Євангелії (див. 1:1; 8:35) тягне за собою відмову від усього, з чим вони колись були пов’язані – від дому, дружин, маєтків (полів), –  якщо виникне така необхідність (див. 13:11-13; Лк. 9:59-62). Та кожному, хто пожертвує своїм колишнім життям, Ісус пообіцяв «сторицею» усе повернути через нові зв’язки з істинними учнями (див. Мк. 3:31-35; Діян. 2:41-47; 1 Тим. 5:1-2) «тепер, у цьому часі», між Першим і Другим Пришестям Ісуса. А потім «в майбутньому віці» після повернення Ісуса (з точки зору НЗ), кожен з них отримає найвеличніший дар – «життя вічне» (див. Мк. 10:17).

У вірші 30 випущено слово «Отець» (див. вірш 29), оскільки саме Бог Отець – це нова духовна сім’я (див. 11:25). Фраза «посеред гоніння» є лише у Марка, який бажав писати якомога реалістичніше. Як сказав Ісус згодом (10:43-45), учні мають служити, а через це можуть часто зазнавати страждань. Ці слова були доречними з огляду на переслідування римських читачів Марка і допомагають уникнути спокуси бути вірним Ісусові лише через можливі винагороди (див. вірш 31).

10:31.  Ці «мігруючі слова» (див. ті ж слова в іншому контексті: Мт. 20:16; Лк. 13:30) можуть означати: (а) попередження для Петра через його самовпевненість (Мк. 10:28), (б) підтвердження обіцянки Ісуса (вірші 29-30), чи, більш вірогідно, (в) підсумок вчень Ісуса про істинну природу учнівства – про служіння (див. 9:35; 10:43-45). Винагороди, які людина отримає у Царстві Божому, не залежать від земних здобутків, таких як соціальне становище, старшинство, тривалість служіння, особистих заслуг чи пожертв (див. Мт. 20:1-16), а від того, наскільки щиро людина віддає себе у руки Ісуса і від істинної віри, з якою слідує за Ним.

В. Третє провіщення Страстей (10:32-45)

1. . ІСУС УТРЕТЄ ПРОВІЩАЄ СВОЮ СМЕРТЬ І ВОСКРЕСІННЯ (10:32-34)

(Мт. 20:17-19; Лк. 18:31-34)

10:32а.  Ісус та Його учні «були в дорозі, простуючи в Єрусалим (тут уперше згадується їх місцезнаходження)» із земель Йордану. «Ісус ішов перед ними» у відповідності зі звичаями рабинів. Ця деталь є лише у Марка і вказує на те, що Ісус є Тим, Хто веде Своїх людей і до страждань і до слави (те ж дієслово перекладено як «випереджу» у 14:28 і 16:7).

Учні бачили Його непохитність перед лицем неминучої небезпеки, а тому «дивувались ( етхамбоунто , «були вражені»; див. 10:24; 1:27) … й, ідучи за ним, страхалися ( епхобоунто ; див. 4:40-41; 6:50; 11:18; 16:8)» Тут Марко, очевидно, говорив саме про Дванадцятьох апостолів. У 10:46 він мав на увазі інших учнів.

10:32б-34.  І знову Ісус зібрав «дванадцятьох» (див. 3:13-15) довкола Себе і розкрив їм правду про те, що мало «статися з Ним». Це третє передбачення є найбільш точним і зрозумілим з усіх трьох, занотованих Марком (див. коментарі до 8:31; 9:30-31; також див. 9:12). Оскільки Він розумів Старий Завіт (див. Пс. 22:6-8; Іс. 50:6; 42:13-53:12; Лк. 18:31) і знав тогочасний релігійний і політичний клімат (див. Мк. 8:15), Йому було нескладно зробити таке детальне передбачення.

Ісус використав вісім дієслів у майбутньому часі, що говорило про його певність у майбутніх подіях. Новим було те, що «Син Чоловічий (див. коментарі до 8:31) буде виданий (див. 9:31)» у руки єврейських  лідерів, Синедріону (див. 8:31). Вони «засудять Його на смерть (див. 14:64), і видадуть його поганам (римлянам)», оскільки Синедріон не мав права здійснювати таке покарання (див. 15:1, 9-10). Перш ніж стратити Його (15:24-25), римляни «насміхатимуться з Нього (див. 15:18, 20), плюватимуть на Нього (див. 15:19), бичуватимуть його (див. 15:15)» і розіпнуть Його на хресті (див. Мт. 20:19). Та обіцянка воскреснути давала надію на майбутнє.

2. СУТЬ УЧНІВСТВА (10:35-45)

(Мт. 20:20-28)

10:35-37.  Яків та Йоан (див. 1:19; 5:37; 9:2) підійшли до Ісуса окремо від інших апостолів і звернулися до Нього словом «Учителю» (див. 4:38; 9:5). Вони попросили про найкращі посади і повноваження у Його «славі», за Його правління у царстві Месії, яке, як вони гадали, Він незабаром відкрито оголосить (див. 8:38; 9:1-2; 13:26). Один із них хотів сісти «праворуч» від Ісуса, зайнявши таким чином найвищу посаду, а «другий ліворуч від» Нього, зайнявши наступну найвищу посаду у царському дворі (Йосип Флавій Юдейські старожитності 6. 11. 9).

Матей додав, що з ними разом до Ісуса підійшла їхня мати і говорила за них (Мт. 20:20-21). Це була Саломія, напевно, родичка матері Ісуса (див. Мт. 27:56; Мк. 15:40; Йн. 19:25). Якщо це дійсно так, то Яків та Йоан були першими двоюрідними братами Ісуса. Напевно, вони думали, що їхні сімейні зв’язки допоможуть їм у їхньому проханні.

10:38-39.  Ісус сказав їм, що вони не усвідомлювали про що саме у нього так зухвало просили. Адже прохаючи про почесне місце у Його славі, тим самим вони просили розділити з Ним Його страждання, оскільки це було необхідною умовою задоволення їхнього прохання.

Відповідь Ісуса показала, що Йому для того, щоб виконати Своє завдання як Месії, доведеться страждати і вмерти. «Чаша» була поширеною серед євреїв метафорою або до радості (див. Пс. 23:5; 116:13) або до божественного суду людини у гріху, про що і йшлося тут (див.Пс. 75:7-8; Іс. 51:17-23; Єр. 25:15-28; 49:12; 51:7; Єз. 23:31-34; Ав. 2:16; Зах. 12:2). Ісус застосував це порівняння до Себе, адже Йому доведеться відчути на собі весь гнів Божий, Його покарання за гріхи усіх грішників (див. Мк. 10:45; 14:36; 15:34). І вип’є Він цю Свою «чашу» добровільно.

«Хрищення» передає аналогічну думку. Згідно Старого Завіту, перебувати під водою означало, що людину з усіх боків обступило нещастя (див. Іов. 22:11; Пс. 69:2, 15; Іс. 43:2). В даному випадку «нещастя», які мали випасти на долю Ісуса, показували, яким саме чином Він буде зносити тягар Божого покарання за гріхи, і кульмінацією усіх страждань стане Його смерть (див. Лк. 12:50). Він змушений був прийняти хрещення від Бога, який зіслав ці страждання на Нього (Іс. 53:4б, 11). Яків та Йоан, напевно, подумали, що Ісус описує останній бій Месії, а тому з упевненістю відповіли: «Можемо». Таким чином вони продемонстрували своє бажання взяти у цьому бою участь. Однак така їхня відповідь також показала, що вони не зрозуміли слів Ісуса. Тому Ісус використав ті ж самі слова – «чаша» і «хрищення» – говорячи про них, але уже в іншому значенні. Слідуючи за Ним, вони розділять Його страждання (див. 1 Пт. 4:13), навіть смерть, але не в значенні спокути за гріхи. І Його передбачення здійснилося. Яків першим із апостолів став мучеником (див. Діян. 12:2), а Йоан, який багато натерпівся від років переслідування і вигнання, помер з апостолів останнім (див. Йн. 21:20-23; Одкр. 1:9).

10:40.  Ісус відмовив їм у проханні посісти найпочесніші місця, бо не Він роздавав ці посади. Та Він запевнив Якова та Йоана, що Бог Отець (див. Мт. 20:23) дасть ці місця тим, «кому (їх) приготовано».

10:41-44.  Коли ж «десятеро» інших апостолів дізналися про спробу Якова та Йоана отримати найкращі посади, то «обурилися (див. вірш 14) на» них. Така заздрісна, ревнива реакція апостолів показала, що і вони мали ці егоїстичні бажання. Щоб запобігти розладу між Своїми апостолами і знову звернути їх увагу на значення істинного учнівства (див. 9:33-37), Ісус порівняв велич у царствах цього світу з величчю у Царстві Божому. Відмінність полягає не в двох різних способах правління, а між правлінням (хорошим чи поганим) і служінням.  

Язичницькі князі «верховодять» своїми підлеглими і «утискають їх», використовуючи. Та не так усе буде з послідовниками Ісуса, які перебувають під правлінням самого Бога. «Хто … хоче стати великим, хай буде … слугою ( діаконос )» – людиною, яка з власної волі прислуговує іншим. А «хто … хоче бути першим, хай буде рабом ( доулос ) усіх»  – людиною, яка відмовляється від своїх прав, щоб служити комусь чи й усім (див. коментарі до 9:35-37). Учень має служити іншим, а не своїм власним інтересам, з власної волі і жертвуючи собою.

Слова Нового Завіту зі значенням викупу

Грецькі слова

 

agorazo  (дієслово)

 

 

 

exagorazo  (дієслово)

 

 

 

lytron  (іменник)

 

 

lytroomai  (дієслово)

 

 

 

lytrosis  (іменник)

 

 

apolytrosis  (іменник)

Їхнє значення

 

Купувати на ринку (або на ринку рабів)

 

 

Викуповувати на ринку (або на ринку рабів)

 

 

Викуп, ціна за звільнення

 

 

Викуповувати; звільняти, сплачуючи ціну за звільнення

 

 

Акт звільнення зі сплаченням ціни за звільнення

 

Викуп, звільнення зі сплаченням ціни за звільнення

Посилання

 

(1 Кор. 6:20; 7:23;

 2 Пт. 2:1;

 Одкр. 5:9; 14:3-4)

 

(Гал. 3:13; 4:5;

 Еф. 5:16;

 Кол. 4:5)

 

(Мт. 20:28;

 Мк. 10:45)

 

(Лк. 24:21;

Тит. 2:14;

1 Пт. 1:18)

 

(Лк. 1:68; 2:38;

Євр. 9:12)

 

(Лк. 21:28;

Рим. 3:24; 8:23;

1 Кол. 1:30;

Еф. 1:7, 14; 4:30;

Кол. 1:14;

Євр. 9:15; 11:35)

10:45.  Ісус сам є найкращим Взірцем істинної величі (у порівнянні з віршем 42). «Син Чоловічий» (див. коментарі до 8:31) з власної волі приховав Свою славу (див. 8:38; 13:26) і прийшов, як Слуга Божий (дви. Пс. 49:5-7; Іс. 52:13-53:12; Флп. 2:6-8) «не на те, щоб Йому служили, лише щоб служити» (див. Мк. 2:17; 10:46-52; Лк. 22:27). Кульмінаційною точкою Його служіння була Його смерть «як викуп за багатьох». І вчинив Він так з власної волі, жертвуючи Собою, на благо інших і виявляючи послух Своєму Отцю (див. коментарі до Мк. 15:34).

З усього Нового Завіту слово «викуп» ( літрон ) зустрічається лише тут і у Мт. 20:28. У значенні «ціна за звільнення» це слово має стосунок до грошей, виплачуючи які можна було звільнити від рабства раба чи полоненого. Воно також містить у собі поняття взаємозаміни (див. ТСНЗ, « lyo », 4:328-35). Люди є тими ж полоненими, які перебувають під владою гріха і смерті (див. Рим. 5:12; 6:20), і звільнитися від цього самостійно вони не можуть. Смерть Ісуса замінила ціну за звільнення людей (див. Рим. 6:22; Євр. 2:14-15). (Див. таблицю «Слова Нового Завіту зі значенням викупу»).

Прийменник «за» ( анті ), який у Марка є лише тут, підсилює поняття взаємозаміни і має значення «замість» (див. Мт. 2:22; 1 Пт. 3:9). Ісус дав Своє життя (псичен) замість багатьох (див. Мк. 14:24, де використовується слово хипер , «за»).

Слово «багатьох» тут має значення «усіх» (див. 1:32-34; Іс. 53:10-12). Воно наголошує на тому, як велика кількість людей отримує звільнення, порятунок завдяки жертовній смерті Одного Спасителя (див. Рим. 5:16, 18019). Смерть Ісуса, як викуп, звільнила і порятувала не лише Його народ, а й усіх людей (див. 1 Тим. 2:5-6).

Г. Результат: Віра сліпого Вартимея (10:46-52)

(Мт. 20:29-34; Лк. 18:35-43)

Це остання чудо зцілення, яке занотував Марко, завершує розділ про учнівство (Мк. 8:31-10:52) і слугує чудовою ілюстрацією його значення (див. 10: 52б). Воно також провіщає, що учні Ісуса, незважаючи на часом неправильне розуміння слів Ісуса (див. 8:32-33; 9:32; 10:35-41), все ж прозріють (тобто зрозуміють), коли Ісус відкриє їм очі на істинне значення Своєї місії.

Яскраві деталі оповіді (наприклад, вірш 50) свідчать на користь того, що записана вона була зі слів очевидця, напевно, Петра. Три синоптичні Євангелії описують цю подію з деякими розбіжностями. Матей згадав двох сліпців (Мт. 20:30), а Лука написав, що дана подія трапилася, коли Ісус підходив до Єрихону, а не виходив (Лк. 18:35). Очевидно, там все ж було два сліпці, але Марко і Лука зосередили свою увагу на одному з них, бо він, мабуть, голосніше кричав і його краще знали. А також тоді було два Єрихони – старе і нове місто – і зцілення могло відбутися, коли люди виходили зі старого Єрихону Ізраїлю (Мт. 20:29; Мк. 10:46) і входили у новий Єрихон Ірода (Лк. 18:35), хоча прямих свідчень того, що старий Єрихон у ті часи був заселений, немає.

10:46.  Ісус і Його апостоли вийшли із Переї (див. вірш 1), переплили ріку Йордан і прибули в Єрихон, що в Юдеї. Єрихон часів Нового Завіту Ірод Великий збудував як місце для свого зимового палацу, близько 5 миль на захід від річки Йордан, 1 милю на південь від міста Старого Завіту (ІсНав. 6; 2 Цар. 2:4-5, 15-18) і 18 миль на північний схід від Єрусалиму.

Коли вони разом із «силою народу», які, вочевидь, були паломниками, що з приводу єврейської Пасхи прямували до Єрусалиму (див. Пс. 42:4; Мк. 14:1-2), виходили «з Єрихону», ймовірно, зі старого міста, то побачили жебрака Вартимея. Це арамейське ім’я означало «син Тимея». Лише Марко занотував його ім’я, з чого випливає, що Вартимея, напевно, знали у часи ранньої церкви. Він сидів «край дороги», жебракуючи, що було звичним явищем для околиць заможного Єрихону.

10:47-48.  Коли Вартимей довідався, що «то Ісус з Назарету» (див. 1:24) проходив повз нього, то почав криками привертати до себе увагу і невтомно кликати Його: «Сину Давидів, змилуйся надо мною!» (див. Пс. 4:1; 6:2). Немає сумніву, що він уже чув, як Ісус повертав сліпцям зір. «Багато» людей «сварили його, щоб мовчав, та він кричав ще більше». Вони, мабуть, вважали його надокучливою перешкодою, яка могла завадити їм іти далі. А також, їм, можливо, не подобалися слова, які він вигукував.

Слова «Сину Давидів», які вперше зустрічаються у Марка, вказували на те, що Месія є нащадком Давида (2 Сам. 7:8-16), і були добре відомим званням Месії-Царя (див. коментарі до Мк. 12:35-37; також див. Іс. 11:1-5; Єр. 23:5-6; Єз. 34:23-24; Мт. 1:1; 9:27; 12:23; 15:22; Рим. 1:3). Коли Вартимей звернувся таким чином до Ісуса, це вказувало на те, що незважаючи на свою фізичну сліпоту, він вірив, що Ісус з Назарету є Месією Ізраїлю, а в це більшість євреїв сліпо не бажали вірити. Згодом він звернувся до Ісуса іншими словами «Учителю мій» (Мк. 10:51) і «пішов … за Ним» (див. вірш 42б). Ісус не наказав йому мовчати, а, отже, прийняв це звання.

10:49-52а.  Ісус не проігнорував Вартимея, а наказав, щоб його прикликали до Нього. Це був своєрідний докір тим (напевно, і Його учням), хто намагався закрити тому чоловікові рота (див. вірш 4). Рішуче наближаючись до Єрусалиму, Ісус все ж мав час прислужитися потребуючому (див. вірші 43-45).

Люди заохочували жебрака: «Бадьорся! ( тхарсеі ; див. 6:50) Устань лишень, кличе тебе». Такі слова спонукали Вартимея скинути «свою верхню одежу», підскочити і підійти «до Ісуса».

Запитуючи, Ісус не мав на меті отримати інформацію, але бажав заохотити Вартимея висловити свою потребу і виявити свою віру. Проста відповідь Вартимея – «Учителю мій, - щоб я бачив!» – слугувала підтвердженням того, що він усім серцем вірив у спроможність Ісуса зцілити його. Фраза «Учителю (Рхаббоуні) мій» є доволі виразною особистою формою звертання, яка означала: «Мій Пане, мій Хазяїне» (див. Йн. 20:16).

Ісус винагородив його за віру: «Іди, віра твоя спасла ( сесокен ) тебе.» Віра була необхідною, але не вона зцілила сліпця (див. коментарі до Мк. 5:34). Фізичний «порятунок» Вартимея (тобто звільнення від темряви [сліпоти] і дарунок світла [зору]) був зовнішнім свідченням його духовного «порятунку» (див. Пс. 91:14-16; Лк. 3:4-6).

10:52б.  «І негайно ( еутхис , див. 1:10; порівняйте з 8:22-26) (Вартимей) прозрів … та й пішов дорогою ( ен те ходо ; див. коментарі до 1:2) за Ним.» І хоча він ішов за Ісусом до Єрусалиму, мабуть, для того, щоб принести пожертвування в храм на знак подяки, він також став Його «послідовником» у значенні відданого учня (див. 8:34). Вартимей слугував яскравим прикладом істинного учнівства. Він визнав свою неспроможність, довірився Ісусові, через якого Бог дарував йому Свою милість, і коли зміг ясно бачити, пішов за Ним.

VII. Проповідування Ісуса в Єрусалимі і поза його межами (11:1-13:37)

П’ята велика частина Євангелії від Марка описує проповідування Ісуса в Єрусалимі і поза його межами. Він засудив єврейських релігійних лідерів за зречення від Божих посланців, особливо, останнього, Сина Божого. А також попередив про покарання Господнє, яке загрожувало за це Єрусалиму і всьому народові.

У цій частині дано опис трьох або чотирьох днів (11:1-11, неділя; 11:12-19, понеділок; 11:20-13:37, вівторок і, напевно, середа). Чітких часових зв’язків між 11:20 і 13:37 немає, і це говорить про те, що Марко структурував свій матеріал тематично, а не згідно чіткого хронологічного порядку (див. 2:1-3:6). Якщо це дійсно так, то він мав намір створити частину, яка слугувала б своєрідним підсумком вчень Ісуса у вівторок і в середу Його Страсного Тижня (див. 14:49). Оповідь про Страсті слугує відліком новому хронологічному порядку подій (див. 14:1). Хронологічно вірші 11:1-16:8 – це один тиждень, який розпочинається у Вербну неділю і закінчується у неділю Пасхи.

А. Вхід Ісуса в Єрусалим (11:1-11)

(Мт. 21:1-11; Лк. 19:28-44; Йн. 12:12-19)

Оповідь Марка про цю подію дає яскраві деталі, але дещо стримано проголошує Ісуса Месією (див. коментарі до Мк. 1:43-44; 8:30-31). Лише згодом (напевно, після воскресіння Ісуса) Його апостоли це цілковито зрозуміли.

11:1а.  Менш як за милю на південний схід від Єрусалиму знаходилося селище Витфагія (досл. «домівка нестиглого інжиру»), а за дві милі була Витанія (досл. «домівка фініків або інжиру») на східному схилі «Оливної гори», високому її хребті, протяжністю близько двох миль, на якому росло багато оливкових дерев.  У Витанії, що була останнім місцем зупинки Ісуса, на безлюдній і небезпечній дорозі між Єрусалимом і Єрихоном (див. 10:46) знаходилася домівка Марії, Марти і Лазаря (Йн. 11:1), де проживав Ісус, коли зупинявся в Юдеї (див. Мк. 11:11). Витанія була також домівкою для прокаженого Симона (14:3-9).

11:1б-3.  Ісус послав «двох Своїх учнів» (див. 14:13) «у село, що перед ( катенанті , «навпроти», напевно, на протилежному від Витанії схилі Оливної гори)» ними, ймовірно, до Витфагії. Там вони мали «скоро ( еутхис ; див. 1:10)», відразу на вході, знайти необ’їжджене «осля», відв’язати його і привести до Ісуса. Матей вказав, що там разом з ослям була й ослиця (див. коментарі до Мт. 21:2).

Якщо хто-небудь дасть їм зауваження, їм слід було відповідати, що то «Господь його потребує (і) негайно ( еутхис , «без зволікань»; див. Мк. 1:10) відішле його назад сюди (в село)». Тут усі вчені, що тлумачать Біблію, сходяться на думці, що промовляючи слово «Господь» ( киріос , «пан»; див. 5:19) Ісус мав на увазі Себе, а не власника осляти.

11:4-6.  Марко занотував, що учні, виконуючи настанови Ісуса (див. вірші 2-3), продемонстрували точність передбачення Ісуса аж до його найменших деталей. Звертаючи увагу на слово «відв’язали» осля, Марко показав, що Ісус, можливо, вбачав у цьому знак Месії (див. Бут. 49:8-12).

Ісус заздалегідь усе спланував з власником осляти чи цей випадок розкриває Його надприродні знання? Подібна ситуація, яка трапилася згодом (див. Мк. 14:13-16), говорить, можливо, про вірогідність першого припущення, та велика кількість деталей, які занотовував Марко про осля у віршах 11:2-6, переконливо свідчать на користь другого. Однак власник осляти, скоріш за все, колись уже дійсно зустрічався з Ісусом.

Кількість деталей, які є у Марка тут, також говорять про те, що йому, скоріш за все, цю подію переповідав очевидець. Можливо, одним із тих, кого Ісус послав за ослятком, і був Петро (див. Вступ ).

11:7-8.  Учні поклали на осля «свою одежу», утворюючи тимчасове сідло. Ісус сів на необ’їжджене осля і в такий спосіб попрямував до Єрусалиму. Багато людей перейнялися цим хвилюючим моментом і добровільно стелили «свою одіж на дорозі (див. 2 Цар. 9:12-13), інші ж – віття ( стібадас , «листя або гілки з листям»), нарізане в полі». У Йн. 12:13 згадуються пальмові гілки.

11:9-10. В оригіналі структура цих віршів ( а-б-б’-а’ ) є інверсивною, а тому дає зрозуміти, що між двома групами людей – тими «що йшли попереду», і тими, «що слідували ззаду» – є певна відмінність. Вони «викликували» слова з Пс. 118:25-26. На щорічному святі з приводу єврейської Пасхи (див. Мк. 14:1) євреї співали шість «висхідних» псалмів (Пс. 113-118) і висловлювали таким чином подяку, похвалу і прохання до Бога.

Слово «Осанна» є транслітерацією грецького слова, яке у свою чергу також є транслітерацією давньоєврейської фрази хосі ах на . Спершу ці слова були молитвою до Бога і означали: «Спаси, о Господи, тебе благаєм!» (див. Пс. 118:25а). Згодом їх почали використовувати як вигук похвали (як «Алилуя!»), а потім як сповнене захопленням вітання паломників або відомого рабина. Фраза «Осанна на висоті!», на найвищих висотах, напевно, означає: «Спаси нас, Боже, що живеш на небі». Його використання у цьому місці відображало, мабуть, усе вище сказане, зважаючи на те, ким були усі ці люди.

Словом «благословен» (досл. «Може … отримати благословення»), яке виражало гучне схвалення, люди взивали до Божої милосердної сили, щоб вона увійшла у когось або вплинула на щось. Фраза «хто приходить в ім'я Господнє» (як представник Бога і з Його повноваженнями) спершу стосувалася паломників, які приходили на святкування Пасхи. І хоча ці слова не є званням Месії, паломники зверталися ними до Ісуса, маючи на меті, напевно, непрямо визнати Ісуса Месією (див. Бут. 49:10; Мт. 3:11). Однак зробити це прямо вони ще не були спроможні.

Слова «грядуче царство» (див. коментарі до Мк. 1:15) у стосунку до Давида відображало надію, яку люди покладали на Месію, і їх бажання, щоб Він відродив царство Давида (див. 2 Сам. 7:16; Ам. 9:11-12). Але їх ентузіазм призначався правлячому Месії і політичному царству, вони не розуміли і не приймали той факт, що Той, Хто мирно їде на осляті, і є їхнім Месією (див. Зах. 9:9), страждаючим Месією, чиє царство було поруч, бо Він був із ними. Тоді для більшості людей цей момент радощів був лише частиною традиційного святкування єврейської Пасхи, а тому не злякав римських можновладців і не ініціював у релігійних лідерів потреби арештувати Ісуса.

11:11.  Увійшовши в Єрусалим, Ісус пішов «у храм» ( хіерон , «територія храму»; див. вірші 15, 27), але не в головне святилище ( наос ; див. 14:58; 15:29, 38). Він пильно оглянув його, щоб дізнатися, чи усе тут відповідало Божому задуму. Це призвело до Його дій наступного дня (див. 11:15-17). Оскільки «було вже пізно», і ворота міста мали вже скоро зачинитися, Ісус «вийшов з дванадцятьма у Витанію (див. вірш 1а)», щоб там переночувати.

Б. Ісус показує знаки, які прорікають суд Божий над Ізраїлем (11:12-26)

Ця частина має подвійну будову (див. 3:20-35; 5:21-43; 6:7-31). Оповідь про Ісуса і смоківницю (11:12-14, 20-26) переривається оповіддю про Його очищення храму (вірші 15-19). Така будова говорить про те, що кожен з цих епізодів допомагає зрозуміти інший. Як і смоківниця, Ізраїль обріс пишним «листям» обрядової релігії, але йому бракувало «плодів» праведності, якої вимагав Бог. Обидва епізоди провіщають суд Господній, який загрожує Ізраїлю за релігійне лицемірство (див. коментарі до 7:6). Матей описав ці два випадки, як окремі, що йдуть один за одним без точної вказівки на часові проміжки, на які власне звернув увагу Марко (Мт. 21:12-17, 18-22).

1. ІСУС ПРОКЛИНАЄ БЕЗПЛІДНУ СМОКІВНИЦЮ (11:12-14)

(Мт. 21:18-19)

11:12-13.  «Наступного дня», рано вранці у понеділок, вийшовши «з Витанії», Ісус пішов дорогою у Єрусалим (див. вірш 1а) і зголоднів. Він «здалека» побачив обабіч дороги смоківницю, усю «вкриту листям» зеленим, і пішов подивитися, «чи часом» на ній не було яких плодів, та не знайшов на ній нічого. Марко пояснив: «бо ще не була пора смоков».

То був час єврейської Пасхи (див. 14:1), середина місяця Нісан (квітень). У Палестині смоківниці давали плоди маленьких бруньок, придатних до їжі, у березні, а вже на початку квітня на них з’являлися великі зелені листки. Ці ранні зелені «плоди» (бруньки) зазвичай вживали в їжу місцеві селяни. (Відсутність таких бруньок, незважаючи на велику кількість листя на дереві, яка давала надію на їх наявність, вказувала на те, що вона не дасть справжніх плодів того року). Зрештою ці бруньки відпадали, коли утворювалися звичайні плоди смоківниці і дозрівали наприкінці травня, у червні у сезон смоківниць. Ось чому перед Пасхою (в середині квітня) Ісус міг сподіватися знайти щось їстівне на тій смоківниці, хоча це ще й не був сезон смоківниць.

11:14.  Тоді Ісус промовив до неї: «Нехай ніхто повіки не споживає плоду з тебе!». Ці слова Петро згодом назвав прокляттям (вірш 21). І вони були своєрідним пророчим знаком Божого суду, який загрожував Ізраїлю, а не гнівною реакцією Ісуса на те, що Він був голодним, та не знайшов тут їжі. Багатообіцяюча, але безплідна смоківниця символізувала духовне безпліддя Ізраїлю усупереч божественній прихильності і вражаючу показову видимість їхньої релігії (див. Єр. 8:13; Ос. 9:10, 16; Міх. 7:1), про що власне і йде мова у віршах Мк. 11:27-12:40.

2. ІСУС ЗАСУДЖУЄ НЕЦІЛЬОВЕ ВИКОРИСТАННЯ ХРАМУ (11:15-19)

(Мт. 21:12-17; Лк. 19:45-46)

Ця подія висвітлюється в усіх синоптичних Євангеліях. А Йоан описав ще один випадок очищення храму на початку проповідницької діяльності Ісуса серед людей (див. коментарі до Йн. 2:13-22).

11:15-16.  Коли Ісус прибув в Єрусалим, то пішов «у храм» ( хіерон ; див. вірш 11), а саме на великий зовнішній двір язичників, посеред якого були внутрішні священні двори самого храму. (Див. план храму). Язичникам дозволяли перебувати лише тут, у зовнішньому дворі. У ньому з дозволу первосвященника Каяфа влаштували ринок (що, напевно, було нещодавнім вигідним нововведенням) для продажу ритуально очищених речей, необхідних для храмових пожертв. Тут продавалося вино, олія, сіль, дозволені жертовні тварини і птахи.

У часи Нового Завіту у Палестині були в обігу такі гроші: державні гроші (римські), провінційні гроші (грецькі) і місцеві гроші (єврейські). Міняйли мали необхідні тирські (єврейські) монети для щорічної виплати храмового податку, який дорівнював половині шекеля (Вих. 30:12-16). Цей податок мали сплачувати усі євреї чоловічої статі віком від 20 років. Міняйли давали їм ці монети взамін грецьким і римським грошам, на яких було викарбовано портрети людей, а в храмі це вважалося за поклоніння ідолам. І хоча за такий обмін міняйлам дозволяли брати зовсім невелику плату, тут все ж процвітали здирництво і шахрайство. Окрім того (згідно з Мк. 11:16), люди, які переносили на собі різні товари, скорочували собі шлях, простуючи через територію храму, і таким чином перетворювали храм на пожвавлену дорогу з одної частини міста до іншої.

 

ПЛАН ХРАМУ

Antonia fortress – фортеця Антонія

Portico – портик

Court of the Gentiles – Двір язичників

Sacred enclosure – Священна огорожа

Court of priests with altar – Двір священнослужителів з вівтарем

Treasury (womens’ court) –  Скарбниця (жіночий двір)

Solomon’s porch – портик Соломона

The holy of holies – Святая святих

The holy place – Святилище

Court of Israel – Двір ізраїльський

Royal portico – Королівський портик

Ісуса дуже розлютила така очевидна зневага до храму, особливо Двору язичників. Тож Він «перекинув столи міняйлів та ослони тих, що продавали голубів, а й не дозволив, щоб хтось будь-що переносив через храм». Для цього призначалися ринки, які були в Єрусалимі деінде.

11:17.  Відважний вчинок Ісуса привернув увагу людей, і Він «навчав (досл., «почав навчати») їх» про істинне призначення храму. Задаючи запитання, на яке можна було дати лише стверджувальну відповідь, Ісус звернувся до авторитетності Старого Завіту (цитуючи дослівно Іс. 56:7б з LXX).

Лише Марко додав наприкінці цієї цитати слова «для усіх народів». Бог бажав, щоб і язичники, і євреї використовували храм як місце поклоніння (див. Йн. 12:20). Тож для римських читачів Марка ці слова були особливо актуальними.

Та замість цього байдужі євреї «зробили» з Двору язичників «печеру розбійників». Він став притулком для нечесних торговців (див. Єр. 7:11), а не «домом молитви» (див. 1Цар. 8:28-30; Іс. 60:7) для євреїв і язичників.

Своїм учинком і словами Ісус Месія показав, що має більше право на храм, аніж первосвященик (див. Ос. 9:15; Мал. 3:1-5).

11:18-19.  Коли ж релігійні лідери (див. коментарі до 8:31; 11:27; 14:1, 43, 53) «почули» про все, то почали шукати (див. 12:12; 14:1, 11) способу, «як Його погубити» так, щоб не збурити проти себе народ. Лише Марко пояснив, що вони «боялися Його, бо (гар)» Він мав сильний вплив на людей. «Ввесь народ (паломники, які йшли на святкування єврейської Пасхи з усіх земель стародавнього світу) подивляв ( ексеплессето , «був приголомшений, під враженням»; див. 1:22; 6:2; 7:37; 10:26) його повчання (див. 1:27)». Тож саме популярність Ісуса серед людей не давала можливості єврейським лідерам заарештувати Його відразу ж. «Увечері (у понеділок)» Ісус разом зі Своїми дванадцятьма апостолами «вийшов поза місто» Єрусалим, й, очевидно, пішов у Витанію (див. 11:11).

3. ВСОХЛА СМОКІВНИЦЯ І УРОК ВІРИ ТА МОЛИТВИ (11:20-26)

(Мт. 21:20-22)

11:20-21.  Ці вірші є продовженням до віршів 12-14. Наступного ранку, у вівторок, коли Ісус та Його учні поверталися в Єрусалим, вони «побачили смоковницю (вірш 13), всохлу від кореня» так, як і казав Ісус (вірш 14).

Звертаючись до Ісуса шанобливим словом «Учителю» (див. 9:5), Петро з великим подивом описав стан смоківниці, мабуть, тому, що її вигляд був значно гіршим, аніж можна було сподіватися після слів Ісуса попереднього дня (11:14). І хоча Ісус не пояснив значення цієї події, багато хто вірить, що вона була яскравою ілюстрацією Божого суду, який загрожував Ізраїлю (див. коментарі до віршів 12-14).

11:22-24.  Тоді Ісус відповів: «Майте віру в Бога». Адже справжня віра в Бога є непохитною і беззаперечно визнає всемогутню владу Бога і Його невичерпну доброту (див. 5:34).

Після слів «істинно кажу вам» (див. 3:28) Ісус використав гіперболу: «хто скаже цій горі (маючи на увазі гору Оливну, яка символізувала нерухому перешкоду): Двигнись (досл., «вирви своє коріння») і кинься у море (Мертве море, яке було видно з гори Оливної), … то буде йому так» із Божою допомогою. Єдиними умовами, однак, є: відсутність сумніву та непохитна віра в Бога, в те, що прохання буде задоволено. Така віра різко контрастувала з відсутністю віри в ізраїльтян.

Оскільки істинна молитва спонукає Бога здійснити те, чого не може зробити людина (див. 10:27), Ісус наказував Своїм учням вірити, що вони вже отримали все, про що просять у своїй молитві, так, наче це уже здійснилося, хоча в дійсності відповідь все ще є майбутньою перспективою.

Однак Ісус дав таку обіцянку з огляду на те, що прохання людей мають бути в гармонії з волею Бога (див. 14:36; Мт. 6:9-10; Йн. 14:13-14; 15:7; 16:23-24; 1 Йн. 5:14-15). Лише тоді така віра спонукає Бога відповісти на молитву. Бог завжди готовий дати відповідь на молитви покірних істинно віруючих людей, і вони можуть завжди звертатися до Нього зі своїми проханнями і бути певними, що для Бога немає нічого неможливого.

11:25-26.  Для того, щоб Бог задовольнив чиїсь прохання у молитві, окрім віри в Бога важливим є також прощення інших людей. Ісус наголосив, що коли «стоїте на молитві» (див. 1 Сам. 1:26; Лк. 18:11, 13) та все ж «маєте щось проти кого-небудь», тримаєте образу на іншу віруючи людину чи невіруючу, то слід простити їй усе.

Це дійсно необхідно зробити, щоб «і Отець … який у небі (у Марка ця фраза зустрічається лише тут, а в Матея – доволі часто)» простив людині у молитві її «провини (досл., параптомата , «зловживання», у Марка зустрічається лише тут)», вчинки, які противні Божій волі і Його досконалості.

Здатність Бога прощати віруючого тісно пов’язана зі здатністю віруючого прощати інших, адже між ними існує непорушний зв’язок (див. Мт. 18:21-35). Від того, хто отримав прощення від Бога, очікується, що він також простить інших так, як Бог простив його (Еф. 4:32). Якщо ж він не простить, то втратить право на прощення від Бога у своєму щоденному житті.

В. Протистояння Ісуса з єврейськими релігійними лідерами у дворах храму (11:27-12:44)

Марко доволі вправно об’єднав п’ять епізодів у 11:27-12:37 темою конфлікту між Ісусом і різними впливовими релігійними групами (як і в 2:1-3:5). А завершує цю частину протиставлення самовдоволеної фарисейської релігії щирій відданості Богу (12:38-44). Храм і його територія були головними у проповідницькій діяльності Ісуса впродовж останнього тижня (див. 11:11, 15-17, 27; 12:35, 41; 13:1-3; 14:49). А протистояння слугують своєрідним підсумком Його вчень у вівторок і середу того тижня. Вони показують, як зростала ворожість релігійних лідерів до Ісуса.

1. ЗАПИТАННЯ СТОСОВНО ВЛАДИ ІСУСА (11:27-12:12)

Представники Синедріону поставили під сумнів джерело влади Ісуса. Його ж відповідь збентежила їх і змусила добре замислитися (11:27-33), а Його притча про виноградник викрила перед усіма, як вони зрікалися Божих посланців (12:1-12).

а. Контр-запитання Ісуса про хрещення Йоана (11:27-33)

11:27-28. У вівторок вранці (див. вірш 20) Ісус та Його учні знову увійшли в Єрусалим (див. вірші 11-12, 15). «І коли Він ходив у храмі ( хеіро ; див. вірші 11, 15), підійшли до Нього» представники Синедріону (див. коментарі до 8:31; 14:43, 53; 15:1) і як стражі релігійного життя Ізраїлю, проставили Йому два запитання: (1) «Якою владою чиниш таке?», тобто якою саме була природа Його влади? (див. 1:22, 27) і (2) «Хто дав тобі владу це робити?», тобто хто саме був джерелом цієї влади? Слово «це» стосувалося очищення Ісусом храму минулого дня (див. 11:15-17), і напевно, взагалі усіх Його повновладних слів і діянь, які так радо вітав народ (див. вірш 18; 12:12, 37). Ці запитання вказують на те, що Ісус не заявляв відкрито, що Він – Месія. З огляду на «тему таємничості» Марка даний факт був важливим (див. коментарі до 1:43-45; 12:1, 12).

11:29-30.  Контр-запитання Ісуса, які були звичним для рабинів прийомом ведення дискусій (10:2-3), зробили так, що Його відповідь залежала від їхньої відповіді Йому. І саме в такий спосіб Ісус підняв наступну проблему: «Йоанове хрищення (і все його проповідування; див. 1:4-8; 6:14-16, 20) було з неба (від Бога; див. 8:11) чи від людей?» Цим запитанням Ісус натякав на те, що і Його влада походила від того ж джерела, що і влада Йоана, а, отже, між ними не було суперництва. Висновок, який зроблять лідери стосовно Йоана, покаже, яким буде їхній висновок стосовно Нього.

11:31-32. Запитання Ісуса поставило цих релігійних лідерів перед дилемою. Якщо вони скажуть «з неба», то їх обвинуватять, що вони не повірили Йоану і не підтримали його проповідувань (див. Йн. 1:19-27). Таким чином вони самі себе засудять за те, що зреклися Божого посланця. А також тоді їм доведеться визнати, що влада у Ісуса від Бога (див. Мк. 9:37б). Така відповідь, хоча й правдива, все ж була для них неприйнятною, адже вони не вірили.

Та якщо вони дадуть відповідь: «Від людей,» – наслідки будуть очевидні. Вони таким чином заперечать, що влада Йоана була від Бога, і цим зганьблять себе перед народом. Марко пояснив, що їм було «лячно народу, (див. 12:12) – всі бо вважали Йоана, що він пророк», представник Бога (див. Йосип Флавій Юдейські старожитності  18. 5. 2). Те ж саме люди думали про Ісуса (див. Мт. 21:46). Така відповідь, хоча й не відповідала істині, все ж подобалася їм більше, однак, була неприйнятною з огляду на реакцію людей.

11:33.  Оскільки жодна з відповідей не була для них прийнятною, лідери вирішили вдати, що не знають, від кого було хрещення Йоана, щоб не ризикувати своїм становищем серед людей. Тож Ісус також не був зобов’язаний відповідати на їх запитання. Його запитання (див. вірш 30) уже дало їм зрозуміти, що Його влада була від Бога, як і влада Йоана.

А ось відсутність їхньої конкретної відповіді свідчила про те, що релігійні лідери і дійсно зреклися Йоана, а, отже, і Ісуса як посланців від Бога. Впродовж усієї історії цього народу лідери Ізраїлю неодноразово зрікалися Божих посланців, про що власне і розповів Ісус у своїй наступній притчі (12:1-12).

б.  Притча Ісуса про сина власника винограднику (12:1-12)

(Мт. 21:33-46; Лк. 20:9-19)

Ця притча відображає соціальне становище Палестини першого століття, особливо Галилеї. Заможні чужоземні землевласники володіли великими земельними угіддями, які здавали фермерам в оренду. Орендарі згоджувалися обробляти землю і доглядати виноградники без безпосереднього нагляду з боку їх власників. Згідно укладеного між ними договору, орендарі мали передавати власнику частину врожаю як орендну плату. У сезон врожаю власники посилали своїх представників до орендарів, щоб забрати цю частину врожаю. Тож напруження, яке зростало за таких умов між відсутніми власниками і орендарями, було неминучим.

12:1а.  Це коротке підсумовуюче речення (див. вступ до 2:1-2) є своєрідним вступом до усієї притчі (див. вступ до 4:1-2), яку Марко тут занотував. Ісус адресував цю притчу саме представникам Синедріону, які уже замислювали, як Його убити (див. 11:27; 12:12). Вона розкрила їх ворожі задуми і слугувала їм попередженням про наслідки.

12:1б.  Деталі про будову винограднику взято з Іс. 5:1-2 (з частини пророцтва про суд Божий над Ізраїлем). Усі знали, що виноградник символізував ізраїльський народ (див. Пс. 80:8-19).

«Чоловік (землевласник; див. Мк. 12:9) насадив виноградник» так, як Бог створив Ізраїль. «Обвів його муром», захищаючи, «видовбав винотоку» для збору соку з вичавленого винограду і «збудував башту», створюючи таким чином притулок, склад і безпечне для перебування місце. Усе це показало бажання власника зробити це місце особливим виноградником. Потім він «винайняв його виноградарям», фермерам, які зголосилися вирощувати там виноград і символізували релігійних лідерів Ізраїлю, і «від'їхав на чужину», напевно для того, щоб жити деінде. Тож він був відсутнім власником.

12:2-5.  У сезон збору врожаю (досл., «своєчасно», тобто в сезон збору винограду на п’ятий рік; див. Лев. 19:23-25) власник послав трьох своїх слуг – представників, які символізували Божих посланців (пророків) до ізраїльського народу – до фермерів-орендарів, щоб отримати «свою частину плодів» як орендну плату. Однак фермери повелися жорстоко. Вони «схопили (першого слугу), побили й відослали ні з чим». Потім сильно побили другого слугу і «зневажили» його. А потім «вбили» третього.

Землевласник посилав «багато інших - їх вони або побили, або повбивали». Так і Бог неодноразово посилав Своїх пророків у Ізраїль, щоб зібрати плоди розкаяння і праведності (див. Лк. 3:8), але Його пророків ображали, били і вбивали (див. Єр. 7:25-26; 25:4-7; Мт. 23:33-39).

12:6-8.  Власник мав ще одного посланця, якого міг надіслати до фермерів – «єдиного сина улюбленого» (який тут символізував самого Ісуса, Сина Божого; див. 1:11; 9:7). «Наостанку» (це слово є лише у Марка) він таки послав свого «сина», сподіваючись, що вони «матимуть» до нього  пошану, якої не мали до його слуг.

Коли прибув син землевласника, фермери-орендарі, напевно, припустили, що сам власник помер, а цей син був його єдиним спадкоємцем. У той час у Палестині існував закон, згідно якого будь-хто міг стати власником землі, якщо першим заявив на неї свої права за умови, що ця земля не мала свого власника, і спадкоємець не заявив на неї свої права впродовж певного проміжку часу (див. Мішна Бава Батра  3. 3). Тож фермери подумали, що зможуть отримати виноградник у свою власність, якщо уб’ють сина землевласника.

Вони змовилися і «вбили (його) та викинули з виноградника». Дехто вважає, що це є своєрідним передбаченням того, що трапиться з самим Ісусом. Адже релігійні лідери розіпнуть Його на хресті за межами Єрусалиму, викинуть з Ізраїлю, і цим яскраво продемонструють своє зречення від Нього. Однак це занадто далекоглядно як для цієї притчі. Більш вірогідно, що своїм вчинком, а саме коли вони викинули тіло сина власника з винограднику, не поховавши, орендарі засвідчили свою зневагу як вершину своєї гріховної природи. Марко наголосив, що вони зреклися і вбили сина у  винограднику, тобто, у самому Ізраїлі.

12:9.  Риторичне запитання Ісуса спонукало Його слухачів взяти участь у вирішенні питання про реакцію землевласника на такий вчинок фермерів-орендарів. Він підтвердив їх відповідь (див. Мт. 21:41), посилаючись на Іс. 5:1-7 знову. Ці слова мали сильний підтекст для тих, хто замислював Його смерть, і спонукали їх подумати над серйозними наслідками, які матиме їх вчинок. Адже Він був тим єдиним Сином, якого до них послав сам Бог (Йн. 3:16).

Зрікаючись сина власника, вони зреклися самого власника. А тому він «прийде (повновладно), вигубить виноградарів (убивць), а виноградник віддасть іншим». Подібним чином і єврейські релігійні лідери, зрікаючись Йоана Христителя та Ісуса, останнього Божого Посланця, зреклися самого Бога. І це неминуче призведе до Його суду над усім Ізраїлем, а їхні привілеї перейдуть до рук інших (див. Рим. 11:25, 31).

12:10-11.  Ісус загострив увагу слухачів на підтексті цієї притчі, а саме на тому, що Він і є тим сином, цитуючи дослівно Пс. 118:22-23 (Пс. 117 у LXX). Цей текст пізнавали усі й усюди, адже його вважали пророчим (Діян. 4:11; 1 Пт. 2:4-8). У попередній притчі мова йшла про сина і фермерів-орендарів, а тут (в псалмах) – про «камінь» і будівничих, що робить можливим  метафоричне посилання на воскресіння Ісуса і Його вознесіння. Сина, якого вбили, неможливо повернути до життя, а ось камінь, яким колись знехтували, можна повернути і використати.

Цитата починається там, де закінчилася притча. «Камінь (Ісус, як і син), що його знехтували будівничі (єврейські релігійні лідери, як і фермери-орендарі), став каменем наріжним («кутовим каменем», НМВ, примітки; досл., «головою кута»). Такий камінь вважався найважливішим в усій будівлі. Те, що саме Бог, не зважаючи на рішення будівничих, повернув камінь, яким знехтували, було дивовижею. І в такий дивовижний спосіб Бог завжди бере верх над запеклими спробами людей перешкодити Його задумам.

12:12.  Представники Синедріону (11:27) шукали (див. 11:18) способу, щоб Його арештувати, «бо зрозуміли, що він до них сказав ту притчу». Однак, боячись схвильованого з приводу Пасхи народу, «зоставивши Його, відійшли».

Той факт, що супротивники Ісуса зрозуміли цю притчу, вже є досягненням (див. 4:11-12) і говорить про те, що з власної ініціативи Ісуса «таємницю» Його істинної суті незабаром буде розкрито (див. коментарі до 1:43-45; 14:62).

2. ЗАПИТАННЯ ПРО ДАНИНУ (12:13-17)

(Мт. 22:15-22; Лк. 20:20-26)

12:13.  Не зважаючи на попередження Ісуса, яке Він дав Своїм супротивникам у попередній притчі, вони продовжили свої спроби засудити Його на смерть і «послали до Нього декого з фарисеїв (див. 2:16) та іродіян (див. 3:6), щоб його впіймати на слові (досл., «за допомогою слова», тобто необережного твердження, яке вони зможуть використати проти Нього; див. 10:2)». Слово, яке тут перекладено як «впіймати» ( аргеусосін , у НЗ зустрічається лише тут), використовували, коли описували, як диких тварин ловили у пастки. Слово «згодом» (НМВ) хоча і є тут доречним, однак в грецькому тексті його нема. Тож в оригіналі вказівки на час немає.

12:14-15а.  Звертаючись до Ісуса словом «Учителю» (див. 4:38; 9:5), вони використали старанно підібрані вислови, щоб приховати свої справжні наміри і не дати можливості Ісусу виплутатися зі складного запитання. Вони визнали, що Він був чесним і справедливим, ніколи не намагався когось улестити, здобуваючи прихильність, бо не дивився «на обличчя людей» (давньоєврейський вислів; див. 1 Сам. 16:7). Потім вони запитали: «Чи личить (чи це дозволено Божим Законом (див. Втор. 17:14-15) давати данину кесареві (римському імператорові), чи ні? Давати ( домен ), чи не давати?»

Слово «данину» ( кесон ) було латинським запозиченим словом, яке означало «перепис». Воно стосувалося щорічного подушного податку, який згідно вимоги римського імператора слід було сплачувати усім євреям з 6 року н.е., коли Юдея стала провінцією Риму (див. Йосип Флавій Юдейські старожитності  5. 1. 21). Гроші потрапляли прямісінько в казну імператора. Євреї не дуже раділи цій данині, адже вона уособлювала підпорядкування євреїв Риму (див. Діян. 5:37).

Фарисеї були проти такого податку, але з вигодою для себе виправдовували його сплату. Їх турбував релігійний  підтекст такого запитання. Іродіяни підтримували чужоземне правління Іродів і схвалювали цей податок. Їх турбував політичний  підтекст даного запитання. Не має сумніву, що це запитання вони придумали для того, щоб поставити Ісуса перед релігійною і політичною дилемою. Якщо Він скаже «так», це викличе обурення людей і вони не повірять, що Він від Бога. Адже Месія не міг би схвалити добровільне підпорядкування язичницьким правителям. Якщо ж відповість «ні», то накличе на Себе гнів Риму.

12:15б-16. Ісус відразу викрив їхнє лицемірство і злий намір за удаваним щирим запитанням. І показав це, риторично запитуючи: «Чого мене спокушаєте ( пеіразете ; див. 10:2)?» Потім Він попросив принести Йому «динарій» (див. 6:37), щоб поглянути на нього і використати як наочну ілюстрацію Своєї наступної відповіді. Римський динарій – це маленька срібна монета, якою слід було сплачувати державні податки.

Коли Ісус попросив їх сказати, чий саме «образ і напис» був на монеті, вони відповіли: «Кесарів». Напевно, це був «образ ( еікон )» Тиберія Цезаря (який правив впродовж 14-37 років н.е.; див. перелік римських імператорів у Лк. 3:1), а «напис», який було зроблено латинською мовою, звучав наступним чином: «Тиберій Цезар Август, син божественного Августа», а на зворотному боці: «Первосвященник». Такий напис свідчив про загальнодержавний культ поклоніння імператору і натякав на його божественність, а це дуже не подобалося євреям.

12:17.  Коли хтось користувався монетами із зображенням Цезаря, це означало, що така людина визнає його владу і державне правління, а, отже, зобов’язана сплачувати податки. Тому Ісус промовив: «Віддайте ( аподоте ; див. вірш 14) кесареві, що кесареве (досл., «те, що належить Цезарю»)». Цей податок був своєрідним боргом, який люди мали сплачувати Цезарю за використання його грошей та інших переваг його правління.

Ісус дав відповідь, однак, при цьому ще й багатозначно додав: «а Богові - що Боже (досл., «те, що належить Богу»)». Такі Його слова можна пояснити, як необхідність сплачувати Богові храмовий податок гідний Його (див.Мт. 17:24-27), та Ісус, напевно, мав на увазі протест проти того, щоб приписувати імператору божественність. І справді імператор має отримувати те, що йому належить, але не більше. Йому не слід поклонятися і шанувати як бога. Лише Богу єдиному це належить робити. Люди – це «Божі монети», бо вони сотворені по Його подобі (див. Бут. 1:27) і винні Йому те, що належить Йому – свою відданість. І саме це, а не подушний податок, було головним для Ісуса. Отримавши таку відповідь Ісуса, Його супротивники дуже «дивувались ( ексетхаумазон , недоконаний час сильного складеного дієслова, яке у НЗ зустрічається лише тут) Йому». Цей випадок мав велике значення для римських читачів Марка, адже вказував на той факт, що християнство не заохочує зраджувати державу.

3. ЗАПИТАННЯ ПРО ВОСКРЕСІННЯ (12:18-27)

(Мт. 22:23-33; Лк. 20:27-40)

12:18.  «І прийшли до Нього садукеї» і почали розпитувати Його, вже вкотре намагаючись підловити Його на слові, щоб Він зганьбив Себе (див. 11:27; 12:13). Зазвичай вважають, що це була єврейська аристократична партія, члени якої походили, головним чином, з духівництва і вищих класів. Хоча їх було менше по чисельності, ніж фарисеїв, і вони не мали такої популярності серед людей, та все ж займали впливові місця у Синедріоні, єврейському найвищому суді, і загалом співпрацювали із римською владою. Вони заперечували можливість воскресіння, останнього суду та існування ангелів і духу (див. Діян. 23:6-8). Вони лиш визнавали Книги Мойсея (П’ятикнижжя) як авторитетне джерело знань і відкидали усні традиції, які фарисеї вважали обов’язковими. Лише у цьому вірші свого Євангеліє Марко згадав садукеїв.

12:19-23.  Після того, як садукеї формально звернулися до Ісуса словом «Учителю» (див. вірш 14), вони дали вільне тлумачення настанов Мойсея стосовно левіратного (з латинської мови, левір , «брат чоловіка») шлюбу (див. Втор. 25:5-10). Якщо чоловік помирав і не залишав після себе спадкоємця чоловічого роду, його (неодружений) брат (а за його відсутності його найближчий родич) мав одружитися з його вдовою. Перший син, народжений у такому шлюбі, отримував ім’я померлого брата і вважався його сином. Цей звичай допомагав уникнути переривання роду, а також зберегти спадщину брата цілою.

Садукеї вигадали історію про сімох братів, які один за одним виконували обов’язок левірату стосовно дружини свого першого брата, але усі семеро померли, не народивши із нею спадкоємця. Потім та жінка також померла. Вони запитали Ісуса: «При воскресінні, як вони воскреснуть, - котрого з них вона буде жінкою?» Очевидно, що тут вони насміхалися з віри у воскресіння.

12:24. Використовуючи подвійне контр-запитання грецькою мовою, на яке можна були відповісти лише стверджувально, Ісус озвучив дві причини, з яких вони помилялися ( планастхе , «ви обманюєте себе»; див. вірш 27): (а) вони не знали Святого «Письма» – його істинного значення, а не лиш текст, і (б) вони не знали «Божої сили» – Його влади над смертю і життям. Потім Ісус докладно роз’яснив кожну з цих причин, починаючи із другої (вірш 25), а тоді повертаючись до першої (вірші 26-27).

12:25.  Садукеї хибно припускали, що після воскресіння відновиться і шлюб. «Бо як воскресають із мертвих, то ні женяться (не укладають договір про шлюб), ані заміж виходять (батьки не укладають їм шлюб), а будуть як ангели на небі», безсмертними творіннями у царстві Бога.

Шлюб є необхідним і корисним для теперішнього порядку світу, у якому панує смерть, адже допомагає продовжувати людський рід. Однак ангели, існування яких садукеї заперечували (див. Діян. 23:8), – безсмертні і живуть за іншого порядку. У них немає необхідності у шлюбних стосунках чи продовженні роду. Їх життя зосереджується довкола Бога. Тож і життя людських створінь після смерті і воскресіння буде пов’язане з Богом.

Садукеї не розуміли, що після смерті Бог сотворить новий порядок життя і вирішить таким чином усі видимі труднощі, пов’язані із цим. Тож їхнє запитання було недоречним.

12:26-27.  Садукеї помилялися, стверджуючи, що у П’ятикнижжі поняття воскресіння не було. Ісус же, звертаючись до них із риторичним запитанням, звернувся до Книги Мойсея, П’ятикнижжя, і нагадав їм про палаючий «кущ» (Вих. 3:1-6).

У цьому уривку Бог «сказав до» Мойсея: «Я - Бог Авраама, Бог Ісаака й Бог Якова!» (Вих. 3:6). Бог говорив про патріархів так, наче вони все ще живі і постійно контактують з Богом, не зважаючи на те, що вже давно померли. А це свідчить, як Ісус підсумував, про те, що «Він Бог не мертвих (у розумінні садукеїв, які вважали, що смерть – це кінець всього), а живих». І Він все ще є Богом патріархів. А це не було б правдою, якби вони перестали існувати після смерті, тобто якби дійсно смерть була кінцем всього. А Його сумлінне виконання старозавітної угоди з патріархами беззаперечно гарантує і воскресіння їхніх тіл.

Відповідь Ісуса чітко дала зрозуміти, що життя після смерті існує. Очевидно, Він припустив, що цього буде достатньо, щоб довести і можливість воскресіння тіл. Євреї розглядають людину як єдине ціле матеріального (тіла) і нематеріального (душі/духу). Одне від іншого є невід’ємним (див. 2 Кор. 5:1-8). Тому дійсне існування людини за порядку вічного життя вимагає воз’єднання душі/духу з тілом (див. Флп. 3:21). Тож воскресіння тіла, як і життя після смерті залежать від вірності Своїм обіцянкам «Бога усього живого».

Останнє зауваження Ісуса, яке є лише у Марка, показало, як сильно вони помилялися ( планастхе , «ви обманюєте себе»; див. Мк. 12:24), коли заперечували воскресіння і життя після смерті.

4. ЗАПИТАННЯ ПРО НАЙГОЛОВНІШУ ЗАПОВІДЬ (12:28-34)

(Мт. 22:34-40)

12:28.  «Один же з книжників» (див. 1:22) чув «суперечку» Ісуса з садукеями (12:18-27) і був вражений, «як Він їм добре відповів». З огляду на це він, мабуть, був фарисеєм.

Він підійшов до Ісуса без очевидної ворожості чи прихованого мотиву, цінуючи вміння Ісуса відповідати на питання, довкола яких точилося немало дебатів серед книжників. Прийнято вважати, що книжники обговорювали 613 заповідей Закону Мойсея, які призначалися для людини. З них 365 заповідей були заперечні і 248 – стверджувальні. І хоча вони вірили, що усі ці заповіді є обов’язковими, та все ж поділяли їх на важливіші і менш важливі, а також часто намагалися підсумувати увесь Закон однією уніфікованою заповіддю.

З огляду на попередню дискусію, цей книжник запитав Ісуса: «Яка ( поіа ) перша ( проте ) з усіх заповідей?»

12:29-31.  Відповідь Ісуса сягнула значно далі дискусії про класифікацію заповідей на більш важливі і менш важливі, коли Він відповів, що перша і друга заповіді є нероздільними і разом підсумовують увесь Закон.

Він розпочав Свою відповідь вступними словами: «Слухай (перше слово з Втор. 6:4) Ізраїлю!» Наступні слова (Чис. 15:37-41; Втор. 6:4-9; 11:13-21) промовляли двічі на день – зранку і ввечері – побожні євреї. Вони складали основу їх віри: «Наш Господь (давньоєврейською Яхве ) Бог (Ізраїльський) – Господь Єдиний» (див. Мк. 12:32).

Заповідь «і будеш любити Господа, Бога твого (Втор. 6:5)» закликає до повної відданості Богу, яка є цілковитою, всеосяжною і від усього серця. Ця думка підкреслюється повторенням слів «всім, усією, всією ( холес )» і «твого, твоїм, твоєю», а також різними термінами, які мають стосунок до людської особистості – серце (центр управління; див. Мк. 7:19), душа (свідоме життя; див. 8:35-36), думка (розумові здібності) і сила (міць тіла). У давньоєврейському тексті немає слова «думкою», септуагінти опускають слово «серцем». Однак Ісус згадав обидва слова, наголошуючи на всеосяжній природі цієї заповіді (див. 12:33; Мт. 22:37; Лк. 10:27).

Тут же Ісус озвучив подібну заповідь стосовно ближнього, цитуючи другу невід’ємну (див. 1 Йн. 4:19-21) і доповнюючу настанову: «Будеш любити ближнього твого ( плесіон , «того, хто поруч», узагальнююче слово для позначення усіх людей), як (так як і) себе самого» (Лев. 19:18). Любов, яку людина природно відчуває до себе, не повинна зосереджувати її увагу виключно на собі, до чого зазвичай і схильні люди. Любов слід однаковою мірою спрямовувати й на інших.

«Іншої, більшої від цих, заповіді немає», бо щира, від усього серця любов до Бога і до ближнього є підсумком та змістом Закону і вчень Пророків (див. Мт. 22:40). Якщо людина дотримується цих заповідей, то вона дотримується й інших.

12:32-34а.  Ці вірші є лише у Марка. Очевидно він мав на меті ще раз наголосити своїм читачам на різниці між істинною духовністю і церемоніальним ритуалом (див. коментарі до 7:19).

Книжник (див. 12:28) визнав відповідь Ісуса правильною і похвалив Його, як чудового Учителя (див. вірші 14, 19). Він повторив слова Ісуса, старанно уникаючи слова «Бог» згідно зі звичаями євреїв, які намагалися не використовувати це божественне ім’я без найвищої потреби. Слова «нема іншого, крім нього» взято із Второзаконня 4:35. І він замінив словом «розумом» слова «душею» і «думкою» (див. Мк. 12:30).

Він також сміливо заявив, що ці дві заповіді любові є значно важливішими за «усі всепалення (пожертви, які цілковито спалювалися) та жертви (які частково спалювалися, а частково споживалися віруючими; див. 1 Сам. 15:22; Прип. 21:3; Єр. 7:21-23; Ос. 6:6; Міх. 6:6-8)».

Книжник відповів «розумно», й Ісус, щоб, напевно, спонукати його до подальших роздумів, сказав: «Ти недалеко від Божого Царства (див. Мк. 1:15; 4:11; 10:15, 23)». Цей чоловік мав духовне розуміння (див. 10:15) і відкритість до Ісуса, і це привело його дуже близько до можливості отримати доступ у Царство Боже, у Його духовне правління над тими, що вірує у Нього всім серцем. Та невідомо, чи дійсно цей книжник став таким.

12:34б. Ісус успішно зруйнував усі спроби спонукати Його зганьбити Себе Своїми ж відповідями і викрив ворожі задуми і вади Своїх опонентів так вправно, що більш ніхто не наважився «Його запитувати».

5. ЗАПИТАННЯ ІСУСА ПРО ПОХОДЖЕННЯ МЕСІЇ (12:35-37)

(Мт. 22:41-46; Лк. 20:41-44)

12:35.  Пізніше, коли Ісус навчав «у храмі» ( то хіеро ; див. 11:11), Він запитав книжників, що саме вони мали на увазі, коли говорили, що «Христос (Месія, на якого вони очікували) – (просто) син (нащадок) Давидів», Спаситель їхній (див. 10:47). Євреї завжди вірили у те, що Месія – син Давида (див. Йн. 7:41-42), відштовхуючись від Старого Завіту Святого Письма (див. 2 Сам. 7:8-16; Пс. 89:3-4; Іс. 9:2-7; 11:1-9; Єр. 23:5-6; 30:9; 33:15-17, 22; Єз. 34:23-24; 37:24; Ос. 3:5; Ам. 9:11). Ісус додав, що істинним є також те, що Месія – це Господь Давида. Думка книжників була вірною, однак, неповною (див. подібне у Мк. 9:11-13). Святе Письмо містило значно більш глибоку вказівку на походження Ісуса, аніж бачили у цьому книжники, обмежені вузькими націоналістичними сподіваннями.

12:36-37а.  Щоб довести, що Месія – Господь Давида, Ісус процитував слова, які «Давид сам був промовив Святим Духом» у Пс. 110:1. Тут чітко видно, що ці слова належали Давиду, як і те, що на них його надихнув Святий Дух. Він сказав: «Сказав Господь (давньоєврейською Яхве , Бог Отець; див. Мк. 12:29) Владиці (давньоєврейською Адонау , Месії) моєму (Давидовому): Сиди праворуч від мене (Отця, на найпочеснішому і найповновладнішому місці), доки (див. 9:1; 14:32) не покладу ворогів твоїх (Месії) підніжком тобі (Месії) під ноги», підкоривши їх (див. ІсНав. 10:24; Євр. 10:12-14).

Той факт, що Давид назвав Месію Господом, є незаперечним. З огляду на це постає запитання: «Як же тоді (у якому розумінні) він (Месія, Господь Давида) – його (Давида) син?» Риторичне запитання Ісуса наштовхувало Його слухачів на єдину можливу відповідь: Месія – це син Давида і  Господь Давида одночасно. А це вже чітко говорить про те, що Месія – це і Бог (Господь Давида) і чоловік (Син Давида; див. Рим. 1:3-4; 2 Тим. 2:8). Він відродить у майбутньому царство Давида  (2 Сам. 7:16; Ам. 9:11-12; Мт. 10:28; Лк. 1:31-33).

Немає сумніву, що Ісус зумисне підняв це запитання, щоб Його слухачі могли пов’язати це із Ним. Воно сміливо, і в той же час приховано, розкривало Його істинну сутність, яку єврейські лідери уже, напевно, зрозуміли, але прийняти ніяк не могли (див. коментарі до Мк. 12:12; 14:61-62). (Цікаво, що НЗ має більше посилань на Пс. 110, аніж на будь-яку іншу окрему частину СЗ [див., наприклад, Діян. 2:29-35; Євр. 1:5-13; 5:6; 7:17, 21].)

12:37б.  На противагу єврейським лідерам, які намагалися піймати Ісуса на слові добре продуманими запитаннями (див. вірш 13), «багато людей (які зібралися з приводу єврейської Пасхи) слухало його (вчення) радо», хоча вони, напевно, багато чого не розуміли.

6. ПІДСУМОК: ІСУС ЗАСУДЖУЄ ЛИЦЕМІРСТВО І СХВАЛЮЄ СПРАВЖНЮ ВІДДАНІСТЬ (12:38-44)

Прилюдне засудження Ісусом поведінки книжників (вірші 38-40) підсумовує оповідь Марка про Його проповідницьку діяльність серед людей і вказує на остаточний розрив з релігійними авторитетами. Воно різко контрастує з тим, як Ісус визнав щиру відданість вдови Богові (вірші 41-44). Усе це спонукало Його дати Своїм учням урок (див. вірш 43) і перейти до пророчої дискусії (част. 13).

а. Ісус засуджує лицемірство (12:38-40)

(Мт. 23:1-39; Лк. 20:45-47)

12:38-39.  Звертаючись до людей, Ісус «говорив (їм) у своїм повчанні», щоб вони остерігалися (див. 8:15) тих книжників, які шукали хвали від людей і зловживали своїми привілеями. Багато, однак не усі, книжники так чинили (див. 12:28-34).

Вони любили: (а) «проходжуватися у довгих шатах», довгій білій лляній одежі з бахромою, яку носили первосвященики, книжники і левіти; (б) урочисті «вітання на майданах» – рабине, учителю, отче (див. Мт. 23:7; Лк. 20:46) – звичайними людьми, які їх дуже шанували; (в) «перші сидження у синагогах», які призначалися особам, що займали високі пости. Це були місця перед скринею зі священними сувоями Святого Письма, яку споглядала уся паства; і (г) «перші місця на бенкетах», тобто особливих вечірніх прийомах. Тоді вони сиділи біля господаря дому і отримували його особливе ставлення.

12:40.  Оскільки книжники першого століття не отримували ніякої платні за свою службу (Мішна Абот  1. 13; Бікурім  4. 6), вони залежали від гостинності, з якою їх зустрічали побожні євреї. На жаль, зловживання також траплялися. Звинувачення у тому, що вони забирали «доми вдовині», було яскравим прикладом того, як вони експлуатували великодушність людей з обмеженими статками, і особливо вдів. Вони без жодних мук совісті привласнювали майно людей. Окрім того,  довго молилися «для виду», щоб вразити людей своєю побожністю і здобути їх довіру.

Ісус засудив їх показову поведінку, пожадливість і лицемірство. Замість того, щоб привертати увагу людей до Бога, вони під виглядом побожності привертали її до себе. Для таких учителів «буде суворіший присуд (досл., «вони отримають більший вирок»; Як. 3:1)» на останньому Божому суді.

б. Ісус схвалює справжню відданість вдови Богу (12:41-44)

(Лк. 21:1-4)

12:41-42.  Із двору язичників (див. 11615), де Ісус навчав людей, Він увійшов у жіночий двір. На стіні цього двору було 13 скарбничок у вигляді труби для добровільних пожертв і внесків віруючих (Мішна Шекалім  6.5).

«І сівши проти ( кетенанті ; див. коментарі до 11:2) скарбоні, (Ісус) дивився, як ( пос , «яким чином») народ (який прийшов у храм з нагоди Пасхи) кидає» туди гроші.

На відміну від багатьох заможних людей, які «кидали багато» (досл., «багато монет» різної вартості – золоті, срібні, мідні і бронзові монети), одна «вбога вдовиця» вкинула «дві лепти (транслітерація з грецької мови)». Лепта  – це найменша бронзова єврейська монета, яка була в обігу у Палестині. Вартість двох лепт складала 1/64 вартості римського динара, який був середньою заробітною платнею робітника за один день (див. 6:37). Для своїх римських читачів Марко вказав вартість двох лепт у римських монетах, а саме, що дві лепти – це один «кодрант».

12:43-44.  Промовивши «Істинно кажу вам» (див. 3:28), Ісус сказав Своїм учням, що ця вдова дала «більш від усіх», «бо ( гар , «через те, що; тому що»)» інші «кидали з свого надміру», і це їм не багато коштувало, «вона ж: з убозтва свого все що мала, вкинула». Тож, зважаючи на це, вона вкинула найбільше – «увесь свій прожиток». Жертвуючи останнє Богові, ця вдовиця усю себе ввірила Йому і Його беззаперечній спроможності задовольнити усі її потреби.

Вона могла притримати одну монету для себе. Правило рабинів, згідно якого пожертва менше двох лепт  була неприйнятною, не стосувалося благодійних внесків, а тому про нього тут мова не йде. Ісус на її прикладі навчав Своїх учнів тому, як високо Бог цінить щиросердечну відданість. Адже їх власна відданість Ісусові незабаром зазнає суворого випробування (див. 14:27-31). Випадок із вдовою також показав, якою повною буде самовіддача Ісуса, коли Він прийме на Себе смерть.

Г. Пророча промова Ісуса перед учнями на горі Оливній (част. 13)

(Мт. 24:1-25:46; Лк. 21:5-36)

Ця частина, відома як Промова на Оливній горі, оскільки Ісус виголосив її саме на горі Оливній, є найдовшою з усіх повчальних промов Ісуса, занотованих Марком (див. Мк. 4:1-34).

Ісус передрік руйнування храму в Єрусалимі (13:2), що спонукало апостолів запитати Його, коли саме «це» (вірш 4) відбудеться. Не має сумніву, що вони пов’язували руйнування храму із кінцем світу (див. Мт. 24:3). Відповідаючи, Ісус уміло сплів в одну проповідь (а) пророцтво про руйнування Єрусалиму (70 рік н.е.), недалеку в часі подію, і (б) повернення Сина Чоловічого, що «йтиме по хмарах з великою силою й славою», віддалену в часі подію. Перша подія, яка стосувалася лише окремого міста, була передвісницею другої вселенської події. У такий спосіб Ісус зробив так, як і пророки Старого Завіту, передрікаючи далеку майбутню подію через ближчу в часі подію, адже здійснення такого ближчого пророцтва принаймні декілька з Його слухачів зможуть побачити на власні очі (див. Мк. 9:1, 12-13).

Це вказує на те, що Ісус передбачав, що між Його воскресінням і Його Другим Пришестям (див. 13:10; 14:9) світ зазнає історичних змін. Майже два тисячоліття минуло з того часу, як упав Єрусалим, а кінця світу все ще немає. Пророцтво Ісуса має певну структуру. З одного боку це попередження не піддаватися брехні, а з іншого – заклик бути пильним і відданим під час панування брехні, жорстоких переслідувань та соціальних і політичних переворотів. У віршах 13:5-37 використано 19 слів у наказовому способі, і в кожному випадку це – повчання (вірші 5б, 7а, 9а та інші) Ісуса щодо майбутніх подій (вірші 6, 7б-8, 9б-10, тощо). Слово «вважайте» (блепете) та його варіанти зустрічаються чотири рази і підкреслюють важливі моменти промови (вірші 5 [«Остерігайтеся»], 9, 23, 33). Таким чином Ісус хотів підбадьорити Своїх послідовників, щоб вони могли зберегти непохитність віри і послух Богові впродовж усього теперішнього віку.

В оповіді Марка Промова на Оливній горі виступає своєрідною сполучною ланкою між протистояннями Ісуса з релігійними лідерами (11:27-12:44) і оповіддю про Його Страсті (14:1-15:47), які завершилися Його арештом і смертю. Тут Ісус розкрив Своїм апостолам знання про те, що релігійні правлячі кола, які виступали супроти Нього і зрештою засудять Його на смерть, самі підпадуть під суд Господній.

1. ІСУС ПЕРЕДРІКАЄ РУЙНУВАННЯ ХРАМУ (13:1-4)

(Мт. 24:1-3; Лк. 21:5-7)

13:1.  Коли Ісус «виходив із храму ( хіероу ; див. 11:11)», напевно, у середу ввечері Страсного тижня (див. вступ до 11:1-13:37), один із Його учнів звернувся до Нього як до Учителя (див. 4:38; 9:5) і з благоговінням та захопленням привернув Його увагу до величного каміння (досл., «Поглянь, що за каміння») і до будівлі храму (досл., «що за будівля!»), маючи на увазі саме святилище з його численними дворами, балконами, колонадами і портиками.

Єрусалимський храм (якого аж до 64 року н.е. не було ще завершено) збудувала династія Іродів, щоб отримати прихильність євреїв і створити довговічний пам’ятник Іродам. В стародавні часи цей храм вважався архітектурним чудом. Його будували з великих білих каменів, відполірованих і щедро прикрашених золотом (див. Йосип Флавій Юдейські старожитності  15. 11. 3-7). Цей храм займав близько 1/6 усієї території старого Єрусалиму. Для євреїв не існувало нічого більш розкішнішого і більш величнішого за їхній храм.

13:2.  У відповідь Ісус дав приголомшливе передбачення повного руйнування усіх цих величних будівель. Увесь храм зрівняється з землею – дослівно, «Не ( оу ме ) лишиться тут каменя на камені, якого б не перевернули». Ісус двічі використав тут заперечну частку «не ( оу ме )», а, отже, Він був цілковито впевнений, що Його передбачення здійсниться.

Це зловісне пророцтво є наслідком того випадку, коли Ісус прилюдно засудив недоцільне використання храму (див. 11:15-17; Єр. 7:11-14). Як і в часи Єремії, так і тепер руйнування храму чужоземцями буде Божим судом над упертим Ізраїлем.

І воно – це передбачення – дійсно здійснилося ще за життя того покоління євреїв. У 70 році н.е., після того, як територію храму було повністю спалено за наказом Тита, він наказав Своїм римським солдатам зруйнувати усе місто і зрівняти його будівлі з землею (Йосип Флавій Юдейська війна  7. 1. 1).

13:3-4. Простуючи через долину Кедрон до вершини гори Оливної (див. 11:1а), Ісус та Його апостоли сіли «проти храму». Гора Оливна знаходиться на висоті близько 2700 футів над рівнем моря, але всього лиш на 100 футів вище Єрусалиму. На захід від гори знаходився храм і місто.

Чотири апостоли, яких Ісус прикликав до себе першими (див. 1:16-20), «спитали Його насамоті ( кат’ідіан ; див. 6:32)» про Його передбачення щодо храму. Лише Марко занотував їх імена. Окрім того, у Марка запитання від учнів часто відкривало нову частину вчень Ісуса (див. 4:10-32; 7:17-23; 9:11-13, 28-29; 10:10-12).

Запитання апостолів, озвучене, напевно, Петром (див. 8:29), складалося із двох частин: (а) «Коли це буде», тобто руйнування храму [13:2] та інші майбутні події; і (б) «Який знак, коли все те має здійснитися». Слово «здійснитися» ( синтелеістхаі , «звершитися») вказує на завершення теперішнього віку, на кінець усього світу (див. вірш 7; Мт. 24:3).

Апостоли знали про подібні пророцтва зі Старого Завіту (наприклад, Зах. 14), а тому вважали, що між руйнуванням храму і подіями наприкінці світу, після яких прийде Син Чоловічий, не буде великого часового проміжку. Вони припускали, що руйнування Єрусалиму і храму було серед подій, які вказуватимуть на кінець світу і прихід царства Месії. Тому апостоли хотіли знати, коли  це станеться і яким  буде видимий знак, що вкаже їм на наближення кінця.  

2. ПРОРОЧА ПРОПОВІДЬ У ВІДПОВІДІ ІСУСА НА ЗАПИТАННЯ АПОСТОЛІВ (13:5-32)

Передумови, які призведуть до руйнування храму і Єрусалиму, провістять і кінець всього світу. Тож слова Ісуса, адресовані Його першим апостолам, стосуються усіх Його учнів, які стануть свідками цих передумов впродовж теперішнього віку.

Спершу Ісус відповів на друге  запитання стосовно «знаку» (вірш 4б). З одного боку Він попередив їх про оманливі знаки настання кінця світу (вірші 5-13), а з іншого – розповів про знаменну подію, що стане кульмінацією усіх нечуваних страждань, про Своє Друге Пришестя (вірші 14-27). Потім Він за допомогою притчі (вірші 28-32) відповів на їх перше  запитання, стосовно «коли» (вірш 4а).

а. Ісус попереджає про брехню (13:5-8)

(Мт. 24:4-8; Лк. 21:8-11)

13:5-6.  Слово «Вважайте ( блепете , «будьте обережні, остерігайтеся»)» є закликом бути пильним. Воно у різних варіантах неодноразово повторюється у проповіді Ісуса (див. вірші 9, 23, 33; 35). Він застерігав Своїх апостолів бути пильними щодо самозванців, які називатимуть себе Месією. Багато неправдивих месій (див. вірш 22) з’явиться у переломний час під Його «ім’ям» (користаючи з Його популярності серед людей), і казатимуть вони: «Це я (досл., его еімі , «я є» Ісус)». Своєрідним посібником для них слугуватиме самоодкровення самого Бога (див. 6:50; Вих. 3:14; Йн. 8:58). І таким чином вони «багатьох (людей) зведуть» (див. Діян. 8:9-11).

13:7-8.  По-друге, Ісус застеріг Своїх апостолів щодо неправильного тлумачення тогочасних подій, наприклад, воєн і природніх катаклізмів, адже вони ще не вказуватимуть на кінець світу. Їм не слід метушитися і через це відволікатися від свого служіння, своєї роботи і покликання, коли вони почують «про війни (звуки бою, який точиться неподалік) та воєнні чутки (досл. «звістки»)» про війни, що відбуваються десь далі. «Бо це мусить ( деі , із волі Бога; див. 8:31; 13:10) статися». Війни забиратимуть життя людей, бо таким є всевишній задум Божий для усього людства, яке вперто грішило. «Та це ще не кінець» теперішнього віку і не свідчить про настання Божого Царства.

Це підтверджується і роз’яснюється наступними словами Ісуса: «Народ бо на народ повстане (досл. «буде піднято» Богом; див. Іс. 19:2)» у збройних війнах. Окрім того «по різних місцях будуть землетруси, буде голоднеча (як Боже покарання для людей). Це початок горя (досл., «родові болі»)». Слова «родові болі» – сильні болі, які передують народженню дитини – також зображають Божественний суд (див. Іс. 13:6-8; 26:16-18; Єр. 22:20-23; Ос. 13:9-13; Міх. 4:9-10). Вони стосуються періоду сильних страждань, який власне передуватиме народженню нової ери, царства Месії.

Фрази «та це ще не кінець» (Мк. 13:7г) і «це початок горя» (вірш 8в) наштовхують на думку, що «кінцю» передуватиме великий проміжок часу. Кожне покоління пройде через свої власні війни і природні катаклізми. І все ж усі ці події траплятимуться з волі самого Бога, згідно Його задуму. Історія веде людство до народження нової ери Месії.

б. Ісус попереджає про особисті небезпеки під час переслідувань (13:9-13)

(Мт. 24:9-14; Лк. 21:12-19)

Ці «мігруючі слова» (див. їх використання в іншому контексті: Мт. 10:17-22; Лк. 12:11-12) об’єднуються словом парадідомі  («видадуть», Мк. 13:9, 11 [«заарештують», НМВ], 12 [«зрадять», НМВ]). Очевидно, Ісус промовляв їх декілька разів, не лише тут на горі Оливній. Цього разу Він мав на меті підготувати Своїх учнів до страждань, через які їм доведеться пройти за віру у Нього.

13:9.  Застереженням «зважайте ( блепете ; див. вірш 5) на себе самих» Ісус закликав Своїх учнів бути пильними щодо несправедливої помсти під час переслідувань. Їх «видадуть на суди (досл., «Синедріон»)», місцеві єврейські суди, які проводили у синагогах. Їх також публічно «битимуть», тобто завдаватимуть їм 39 ударів (див. 2 Кор. 11:24) «по синагогах» як єретикам (див. Мішна Макот  3. 10-14). За відданість Ісусові Христу їх «ставитимуть перед» язичницькими державними лідерами, тобто місцевими правителями (див. Діян. 12:1; 23:24; 24:27), «їм на свідоцтво» (див. коментарі до Мк. 1:44; 6:11). Та їхні свідчення про благу вість під час захисту на суді стануть свідченням обвинувачення супроти їх переслідувачів на Божому останньому суді.

13:10.  «А треба ( деі , «згідно [божественної] необхідності»; див. вірш 7; 8:31), щоб Євангелія була проповідувана («проголошена») спершу всім народам» по усій землі (див. 11:17; 14:9).

Проголошуючи Євангелію (добру новину, благу вість), учні зазнаватимуть переслідувань, та їм не слід впадати у відчай і опускати руки. Незважаючи на усі протистояння, саме це є головним у Божому плані щодо теперішнього віку і буде здійснюватися згідно з Його намірами. У цьому полягає відповідальність усіх поколінь в цілому і кожного зокрема (див. Рим. 1:5, 8; 15:18-24; Кол. 1:6, 23). Однак проповідування Євангелії по усьому світу не вимагає і не гарантує того факту, що її усюди приймуть перед чи наприкінці цього віку (див. Мт. 25:31-46).

13:11.  «І коли вестимуть вас (учнів), щоб (за проголошення благої вісті) видати (від парадідомі ; див. вірш 9), не клопочіться, що будете говорити (захищаючись), лише кажіть те, що дасться вам (Богом) на ту годину (див. Вих. 4:12; Єр. 1:9); не ви бо говоритимете, а Дух Святий». Саме Він дасть учням Ісуса змогу говорити правильно і своєчасно зі сміливістю, не зважаючи на присутній у таких випадках  страх. Однак допомога Духа не гарантуватиме їм виправдання.

13:12-13.  Протистояння носитимуть і офіційний (вірші 9, 11), і особистий характер. Вони будуть такими сильними, що навіть рідні та родичі – «брат … брата», «батько … дитину», «діти … батьків» – видаватимуть (від парадідомі ; див. вірші 9, 11) один одного ворожим лідерам, і таким чином будуть причетні до смерті християн. За вірність Ісусові (досл., «за Моє ім’я»; див. вірш 9) Його учнів «ненавидітимуть … усі», а не лише ворожі лідери і члени родини (див. Флп. 1:29; 3:11; Кол. 1:24; 1 Пт. 4:16). «Та хто витримає» (досл., «хто стерпить все», що випаде йому в житті), і хто залишиться відданим Ісусові Христу і Євангелії (див. Мк. 8:35) «до кінця» ( еіс мелос , ідіома зі значенням «цілковито, максимально»; див. Йн. 13:1; 1 Сол. 2:16) свого життя на землі, «той буде спасенний» (див. Мк. 8:35; 10:26-27). І цей «спасенний» відчує на собі, що таке Божий порятунок у його найвеличнішій формі, – довічне прославлення (див. 13:20; Євр. 9:27-28). Стійкість є результатом і зовнішньою ознакою, а не основою, духовної щирості (див. Рим. 8:29-30; 1 Йн. 2:19). Людина, дійсно порятована з Божої милості за свою відданість (див. Еф. 2:8-10), зможе витерпіти усе до самого кінця і зрештою насолодитися Божим порятунком.

Ці слова-попередження стосувалися і римських читачів Марка, які боялися переслідувань за віру в Ісуса. Такі страждання було б легше зносити, знаючи про задум Божий щодо вселенського розповсюдження Євангелії і Його захист. (Див. коментарі до Мт. 24:13).

в. Ісус описує прийдешні переломні події (13:14-23)

(Мт. 24:15-28; Лк. 21:20-24)

У віршах 14-23 Ісус продовжив відповідати на друге запитання апостолів (Мк. 13:4б).

Деякі науковці, які тлумачать Біблію, вважають, що тут описуються події, які стосуються лише років, що передували падінню Єрусалиму (66-70 роки н.е.). Інші ж відносять їх виключно до періоду Великих Страждань наприкінці цього віку. Та деталі оповіді свідчать на користь того факту, що тут розглядаються обидва  періоди часу (див. Мт. 24:15-16, 29-31; Лк. 21:20-28). Підкорення Єрусалиму теологічно (не хронологічно) пов’язується з подіями перед кінцем світу (див. Дан. 9:26-27; Лк. 21:24). Фраза «як побачите мерзоту спустошення» є сполучною ланкою між історичними і есхатологічними поглядами на майбутнє людства (див. Дан. 11:31 і Дан. 9:27; 12:11). Ці «близькі» страждання провіщають і страждання «далекі» наприкінці часів.

13:14.  «Це» незабаром здійсниться (див. вірш 4б) тоді, коли Його учні побачать «мерзоту спустошення (див. Дан. 9:27; 11:31; 12:11; Мт. 24:15), що настане там, де їй не слід наставати». Тут Ісус має на увазі святилище храму. Чіткіші вказівки могли б бути політично небезпечними для читачів Марка. Його заклик «хто читає, хай розуміє!» був своєрідним знаковим спонуканням розглянути ці Ісусові слова з огляду на їх контекст у Старому Завіті (див., наприклад, Дан. 9:25-27).

Слово «мерзота» вказувало на язичницьке поклоніння богам і їх огидні ритуали (Втор. 29:16-18; 2 Цар. 16:3-4; 23:12-14; Єз. 8:9-18). А фраза «мерзота спустошення» стосувалася культу особи чи іншої мерзенної речі, через яку люди покидали храм і занедбували його.

В історії людства першим втіленням такого пророцтва від Даниїла (Дан. 11:31-32) було осквернення храму у 167 році до н.е. сирійським правителем Антіохом Епіфаном. Він спорудив вівтар для язичницького грецького бога Зевса над вівтарем, на якому спалювалися підношення і приносилася в жертву свиня (див. апокрифічну книгу 1 Макавеїв 1:41-64; 6:7; і Йосипа Флавія Юдейські старожитності  12. 5. 4).

Коли Ісус промовив фразу «мерзоту спустошення», Він мав на увазі інший історичний факт, який матиме місце у найближчому майбутньому, а саме осквернення і руйнування єрусалимського храму у 70 році н.е.. Коли (досл., «коли вже») Його учні – теперішні й майбутні – побачать таке осквернення, це буде сигналом для людей, «що в Юдеї», «утікати в гори» на інший бік річки Йордан у Перею.

Йосип Флавій занотував, як у 67-68 роках н.е. єрусалимський храм було захоплено і жахливо осквернено єврейськими зелотами, які призначили загарбника Фані первосвящеником (Йосип Флавій Юдейська війна  4. 3. 7-10; 4. 6. 3). Рятуючись втечею, єврейські християни перебралися до міста Пелла, яке знаходилося у трансйорданських горах (Євсевій Церковна історія  3. 5. 3).

Події 167 року до н.е і 70 року н.е. провіщають останнє втілення слів Ісуса саме перед Його Другим Пришестям (див. Мк. 13:24-27). Марко використав фразу «що настане ( хестекота )», щоб надати уточнення слову «мерзоту ( бделигма ; вірш 14)». З цього випливає, що «мерзота» є якоюсь особою, яка в майбутньому «постане там, де їй не місце (НМВ, примітки)».

Цією особою наприкінці світу буде Антихрист (Дан. 7:23-26; 9:25-27; 2 Сол. 2:3-4, 8-9; Одкр. 13:1-10, 14-15). Він заключить договір з єврейським народом перед Другим Пришестям Христа (Дан. 9:27). Храм буде відбудовано, а служби Божі відновлено (Одкр. 11:1). Посеред цього періоду Антихрист розірве свою угоду з євреями, заборонить їм носити в храм пожертви, осквернить його (див. Дан. 9:27) і проголосить себе Богом (Мт. 24:15; 2 Сол. 2:3-4; Одкр. 11:2). Це буде початком жахливих подій Періоду Великих Страждань перед кінцем світу (Одкр. 6; 8-9; 16). Хто відмовиться визнати Антихриста Богом, страждатиме від жорстоких переслідувань і йому доведеться рятуватися втечею у пошуках якогось притулку (Одкр. 12:6, 13-17). Багато євреїв і язичників спасуться за тих часів (Одкр. 7), але й багато помре мученицькою смертю (Одкр. 6:9-11).

13:15-18.  Коли настане цей жахливий час, той, «хто на покрівлі (див. 2:2-4), нехай на діл не сходить, ані не входить до своєї хати, щоб узяти щось із неї». А «хто у полі, нехай не повертається назад (на інший кінець поля чи до свого дому, щоб) узяти свою одежу», навіть якщо вона є необхідною посеред холодних ночей.

Ісус виказав Своє співчуття «вагітним і тим, що годуватимуть грудьми у той час», адже їм доведеться утікати за складних обставин. Він закликав Своїх учнів (див. 13:14) молитися, «щоб це (див. вірш 29; жахіття, яке змусить їх рятуватися втечею) не сталося зимою», в сезон дощів, коли повноводні струмки та річки буде важко переходити.

13:19.  Підставою для такої нагальної втечі, якій, якщо пощастить, ніхто не завадить, є той факт, що «дні ті будуть таким лихом (досл., «стражданням», тхліпсіс ; див. вірш 24), якого не було від початку світу, що його сотворив Бог, аж понині, і ніколи більш не ( уо ме ; див. вірш 2) буде». Таких жахливих страждань світ ніколи ще не бачив, не бачить і не побачить.

Людство дійсно зазнає цих безпрецедентних страждань, і лише руйнуванням Єрусалиму це не обмежиться (див. Йосип Флавій Юдейська війна , передмова; 1. 1. 4; 5. 10. 5). Ісус заглянув значно далі 70 року н.е., аж у період Великих Страждань ( тхліпсіс ; див. Одкр. 7:14) наприкінці цього віку відразу перед Його Другим Пришестям. На користь цієї думки свідчать наступні факти: (а) Мк. 13:19 перегукується з Дан. 12:1, пророцтвом про кінець усіх часів; (б) слова «ніколи більш не буде» вказують на те, що іншого такого ж жахливого періоду ніколи у майбутньому не буде; (в) слова «дні ті» пов’язують «недалеке» майбутнє з «далеким» (див. Мк. 13:17, 19-20, 24; Єр. 3:16, 18; 33:14-16; Йоіл. 3:1); (г) «дні ті» все ж закінчаться (Мк. 13:20).

13:20.  «І якби Господь ( Яхве  Бог; див. 12:29) не» задумав згідно Свого всевишнього плану вкоротити (зменшити в тривалості, а не в кількості) ті дні (див. 13:19), «ніхто б не врятувався ( есотхе , нікого «не було б порятовано»; див. 15:30-31)», тобто ніхто не зміг би уникнути фізичної смерті (порівняйте з 13:13). Та Бог все ж обмежив тривалість періоду Великих Страждань «заради вибраних», тих, кого Він порятує у «дні ті», кого Він «вибрав» для Себе (див. Діян. 13:48). І хоча усе це опосередковано уже здійснилося у 70 році н.е., у цьому вірші мова йде про пряме  втручання Бога у процес суддівства, що буде слугувати безпомилковою ознакою періоду Великих Страждань кінця світу (див. Одкр. 16:1).

13:21-22.  «Тоді ( тоте ; див. вірші 26-27)», посеред «тих днів» (див. вірш 19) великих страждань і втеч, «коли … хтось … скаже: Ось тут Христос, абож: Глянь, онде!», то Його учням не слід цьому (обманливому заклику чи  тій людині) вірити і йти туди. Ісус пояснив: «Постануть бо месії (див. вірш 6) неправдиві та пророки ложні й чинитимуть знаки та чуда, щоб, оскільки можна, одурити вибраних (див. вірш 20)», людей, які вірують в істинного Месію. Вставна фраза «оскільки можна» показує, що успіх у цьому в них буде невеликий.

13:23.  І знову Ісус закликав Своїх учнів: «Ви ж зважайте ( блепете ; див. вірші 5,9)!» на обманливі пастки у дні великих змін.

г. Ісус описує Своє переможне повернення (13:24-27)

(Мт. 24:29-31; Лк. 21:25-28)

13:24-25.  Ці вірші показують сильний контраст між появою лжепророків, які «чинитимуть знаки та чуда» (вірш 22) і хвилюючим приходом істинного Месії «за тих же днів (див. вірші 19-20; Йоіл. 2:28-32), після того горя ( тхліпсін , «страждання»; див. Мк. 13:19)». Тут видно чіткий зв’язок із віршами 14-23. Якщо ж ці вірші тлумачити виключно з огляду на події 70 року н.е., тоді Ісус Христос мав повернутися незадовго після них. Той факт, що Він не прийшов тоді, підтверджує думку, що вірші 14-23 стосуються і руйнування Єрусалиму, і майбутнього періоду Великих Страждань перед поверненням Христа.

Несподівані переміни у природі космічних явищ – сонця, місяця та зірок – будуть свідченням Його Другого Пришестя. Опис, який дав Ісус, подібний на Іс. 13:10 і 34:4, хоча і не є їх прямою цитатою. Тут згадуються яскраві небесні зміни фізичного всесвіту, які зможе побачити кожен.

Фраза «сили небесні стрясуться» може означати: (а) що фізичні сили, які контролюють рух небесних тіл, змінять свою дію; або (б) що духовні сили зла, Сатана і його свита сильно занепокояться цими подіями. Перше тлумачення є кращим.

13:26.  «І тоді ( тоте ; в оригіналі це грецьке слово також використовується у віршах 21, 27)», коли космічні зміни, які щойно тут згадувалися, відбудуться, люди по усій землі «узріють Сина Чоловічого (див. 8:31, 38), що йтиме по хмарах» чи «з хмарами». «Небесні хмари» чітко вказують на присутність Бога (див. 9:7; Вих. 19:9; Пс. 97:1-2; Дан. 7:13; Мт. 24:30б). Ісус продемонструє усім Свою велику силу і небесну славу (див. Зах. 14:1-7), і повернеться на землю як прославлений Син Чоловічий у Своєму власному, видимому тілі (див. Діян. 1:11; Одкр. 1:7; 19:11-16). Ісус описав усе це майже так, як і Даниїл у Дан. 7:13-14. З Його тріумфальним поверненням Боже царство більше вже не буде прихованим, як у наші часи (див. коментарі до Мк. 1:15; 4:13-23).

13:27.  А також «тоді ( тоте )» Син Чоловічий «пошле (див. 4:29) ангелів (див. 8:38; Мт. 25:31) і збере своїх вибраних (див. Мк. 13:20, 22) із чотирьох вітрів, від краю землі до краю неба». Фраза «із чотирьох вітрів» означає «з усіх сторін світу», тобто ангели збиратимуть Його обраних людей з усіх частин світу (вірш 27). Вони не оминуть жодного вибраного. А також, хоча в цьому вірші про це і не йдеться, та все ж «тоді» воскреснуть й усі святі зі Старого Завіту і віруючі, що померли мученицькою смертю в часи Великих Страждань (див. Дан. 12:2; Одкр. 6:9-11; 20:4). А ось про тих, кого не було обрано, тут нічого не говориться (див. 2 Сол. 1:6-10; Одкр. 20:11-15).

У Старому Завіті часто згадувалося, що Бог знову збере в одному місці ізраїльтян, які розбіглися по усьому світу, із найвіддаленіших куточків землі, і об’єднає їх в єдине національне і духовне ціле у Палестині (Втор. 30:3-6; Іс. 11:12; Єр. 31:7-9; Єз. 11:16-17; 2-:33-35, 41). За часів Другого Пришестя ізраїльтяни знову зберуться разом довкола переможного Сина Чоловічого, отримають свій присуд, відродяться як народ і будуть порятовані (Іс. 59:20-21; Єз. 20:33-44; Зах. 13:8-9; Рим. 11:25-27). А також біля Нього зберуться усі язичники (Йоіл. 3:2), і як пастух Він відділить «овець» (обраних) від «козлів» (Мт. 25:31-46. Ці порятовані євреї та язичники увійдуть у Його царство (Іс. 2:2-4; Дан. 7:13-14; Міх. 4:1-5; Зах. 14:8-11, 16-21).

У даному контексті «вибрані» язичники та євреї – це люди, які повірили в Ісуса як у Месію під час  періоду Великих Страждань (див. Одкр. 7:3-4, 9-10). Саму ж церкву, як тіло Христа (див. 1 Кол. 15:51-53; 1 Сол. 4:13-18), візьмуть на небо перед періодом Великих Страждань. Оскільки церкву Бог пощадить, її омине Його останній суд на землі (див. 1 Сол. 1:10; 5:9-11; Одкр. 3:9-10) та період Великих Страждань. І це вказує на те, що церкву візьмуть на небо у наші дні, а тому сучасні віруючі мають дуже зважати на заклик Ісуса бути пильними (див. Мк. 13:35-37). Та оскільки апостоли Ісуса не мали тоді чіткого розуміння церкви (див. Мт. 16:18; Діян. 1:4-8), Він не згадував їм окремо про цю першу частину Божого задуму щодо кінця світу.

Однак деякі науковці, що тлумачать Біблію, вважають, що церкву візьмуть на небо після періоду Великих Страждань. Вони також вважають, що «вибраними» є порятовані люди усіх часів – з минулого, теперішнього і майбутнього. А, отже, усі праведники, які будуть мертвими наприкінці періоду Великих Страждань, воскреснуть і разом з усіма живими віруючими людьми зберуться (піднесуться в небо), щоб вітати повернення Сина Чоловічого, який зійде на землю у той час. Тож церква, як тіло Христа, залишатиметься  на землі впродовж усього періоду Великих Страждань, і її захищатимуть надприродні сили, а в кінці часів її візьмуть на небо в царство Христа. Однак з огляду на попереднє обговорення Мк. 13:17 і наступний розгляд вірша 32, кращою є думка, що церкву візьмуть на небо перед Періодом Великих Страждань.

ґ. Ісус навчає на притчі про смоківницю (13:28-32)

(Мт. 24:32-36; Лк. 21:29-33)

13:28.  Першим запитанням учнів Ісуса було «Коли це буде?» (вірш 4а). Тож Ісус закликав їх вивчити урок із притчі про смоківницю (див. вступ до 4:1-2). Хоча смоківниця часом слугувала символом Ізраїлю (11:14), Ісус не мав наміру згадувати її тут в такому значенні (у Лк. 21:29 у цьому місці є також фраза «і всякі (інші) дерева»). На противагу більшості дерев у Палестині, листя на смоківниці взимку опадало і з’являлося аж навесні. Тож коли негнучке, сухе, зимове «віття … стає м’яким» завдяки напуванню соками з землі, «і пускає листя», тоді люди знають, що зима вже минула і «близько є літо».

13:29.  Цей вірш роз’яснює попередній. Коли учні Ісуса побачать, «що це здійснюється» (див. вірші 4, 23, 30), а саме події, описані у віршах 14-23, тоді їм слід знати, що час страждань (див. вірш 14) уже «близько, під дверима». Останні слова образно вказували, що це уже зовсім близько. Якщо учні будуть уважними до таких знаків і цих подій, вони матимуть змогу зрозуміти їх істинне значення.

Відсутність підмета у другій частині цього вірша в оригіналі грецькою мовою можна замінити словом «Він» (Син Чоловічий) або ж краще «вона» («мерзота спустошення», вірш 14).

13:30-31.  Використовуючи урочисту ввідну фразу «Істинно кажу вам» (див. 3:28), Ісус заявив, що «не ( оу ме ; див. 13:2) перейде (завершиться) цей рід, доки (досл., «допоки») усе це (див. вірші 4б, 29) не здійсниться». Слово «рід ( генеа )» може стосуватися або усіх людей, які живуть у певний час, або ж групи людей, які є нащадками одного предка (див. Мт. 23:36). Оскільки слово «рід» має і вузьке, і широке значення, в даному контексті (див. Мк. 13:14) його слід розуміти у подвійному значенні. Тож слово «рід» позначає: (а) євреїв, які проживали в часи Ісуса і згодом побачили руйнування Єрусалиму, і (б) євреїв, які житимуть в часи Великих Страждань і будуть свідками усіх подій кінця світу. Таке пояснення якнайкраще узгоджується зі словом «це» (див. вірш 4б, 14-23).

Твердження Ісуса (вірш 31) є беззаперечною гарантією здійснення Його пророцтва (вірш 30). Теперішній всесвіт наблизиться до катастрофічного кінця (див. 2 Пт. 3:7, 10-13), але слова Ісуса, включно з цими передбаченнями, ніколи «не ( оу ме ; див. Мк. 13:2, 30) пройдуть». Вони завжди будуть чинними. Що є істиною стосовно слів Бога (див. Іс. 40:6-8; 55:11), то є істиною стосовно слів Ісуса, бо Він є Бог.

13:32.  Хоча дехто і буде спроможний вирахувати наближення кінця віку (вірші 28-29), все ж «ніхто не знає (точної дати, «день же той чи годину»; див. вірш 33): ні ангели на небі (див. 1 Пт. 1:12), ані Син, - тільки Отець». Той факт, що Ісус відкрито визнав, що не знає абсолютно всього, слугує підтвердженням Його людської природи. Прийнявши людську подобу, Ісус прийняв і обмеження, які накладаються на людей, включно із цим (див. Діян. 1:7), скоряючись волі Свого Отця (див. Йн. 4:34). З іншого боку, коли Ісус промовив слово «Син» (у Мк. зустрічається лиш тут) замість звичної фрази «Син Чоловічий», це показало, що Він чудово знав про Своє божественне походження і про те, що Він – Божий Син (див. Мк. 8:38). Тим не менш Він виявляв Свою божественність лише згідно волі Отця (див. 5:30; Йн. 8:28-29).

Слова «день же той чи годину» загалом тлумачать як вказівку на Друге Пришестя Чоловічого Сина (Мк. 13:26). Однак ця подія буде кульмінацією усіх інших подій, які їй передуватимуть. З огляду на використання Старого Завіту і на даний контекст (вірші 14, 29-30), фразу «день же той» слід розуміти як «день Господа».

 «День Господа» включає в себе і період Великих Страждань, і Друге Пришестя Христа, і Царство Боже (див. Іс. 2:12-22; Єр. 30:7-9; Йоіл. 2:28-32; Ам. 9:11; Зах. 3:11-20; Зах. 12-14). Він настане раптово і несподівано (див. Сол. 5:2), тому ніхто, окрім самого Отця, не знає, коли саме це трапиться.

Згідно думки, що церкву візьмуть на небо перед Періодом Великих Страждань (див. коментарі до Мк. 13:27), Господь прийде за Своїми творіннями (щоб забрати їх на небо). Ця подія не буде обумовлена ніякими завчасними подіями і може трапитися за будь-якого покоління (роду). Притча про відсутнього господаря дому (вірші 34-37), разом з подібною оповіддю Матея (див. Мт. 24:42-44), свідчать на користь цієї думки. Тож визначити точну дату цієї події неможливо, а тому усе це спонукає людей бути завжди пильними, пам’ятати про заклики Ісуса, працювати над собою і служити Йому та людям, тобто бути готовим до Його повернення будь-якого дня.

3. ІСУС ЗАКЛИКАЄ БУТИ ПИЛЬНИМИ (13:33-37)

(Мт. 24:42-44; Лк. 21:34-36)

13:33.  Оскільки ніхто не знає, «коли (див. вірш 4а) той час (точний час втручання Бога; вірш 32) настане», Ісус повторив Своє застереження: «Глядіть же ( блепете ; див. вірші 5, 9, 23), чувайте ( агрипнеіте , «будьте завжди пильні»)!».

13:34-37.  Притча про відсутнього господаря дому, яка є лише у Марка, підсилює заклик Ісуса бути завжди пильними, а, отже, вірно виконувати усі свої завдання (див. Мт. 25:14-30; Лк. 19611-27).

Перш ніж від’їхати, господар «дав слугам своїм владу й кожному роботу» по дому, а «воротареві (який відповідав за вхід до будинку) … звелів пильнувати ( грегореіте , теперішній час; див. Мк. 13:33)».

Ісус переніс цю притчу на Своїх учнів (вірші 35-37), не роблячи різницю між воротарем та іншими слугами. Вони усі мають бути пильними, знати про духовні небезпеки і можливості (див. вірші 5-13), бо ніхто не відає, «коли (див. вірш 33) прийде пан ( киріос ) дому», який є уособленням самого Ісуса. Ніч символізує час, коли господар (Ісус) відсутній (див. Рим. 13:11-14). Він може повернутися будь-коли, тож вони мають бути завжди пильними з огляду на імовірність несподіваного повернення господаря, який, коли зайде, може застати їх «уві сні» (духовно занедбаними). Така пильність є відповідальністю не лише Дванадцятьох апостолів Ісуса (див. Мк. 13:3), але й також кожної віруючої людини кожного роду (покоління) теперішнього віку. Віруючі мають бути пильними і сумлінно виконувати ввірену їм роботу (див. вірш 34), адже немає жодного сумніву, що Він повернеться, хоча й ніхто, окрім Отця, не знає коли.

Згадка про чотири періоди часу, коли людям слід бути пильними, відповідає римській системі підрахунку часу. Вечором вважався час з 6 до 9 години після полудня; словом «опівніч» називали період часу з 9 години після полудня і до самої опівночі; «півень» співав у період часу між північчю і 3 годиною ранку; ранком називали час з 3 до 6 год. до полудня. Така система відрізнялася від єврейського поділу ночі на три частини. Марко ж скористався римською системою з огляду на своїх римських читачів (див. 6:48).

VIII. Страждання і смерть Ісуса в Єрусалимі (част. 14-15)

Шоста велика частина Євангелії від Марка – це оповідь про Страсті Христові. Тут згадується зрада Ісуса, Його арешт, суд над Ним і смерть через розп’яття на хресті. Ця частина дає необхідний історичний і теологічний погляд на різні теми, які піднімалися в Євангелії раніше: (а) Ісус Христос, Син Божий (1:1; 8:29); (б) протистояння Ісуса з релігійними лідерами (3:6; 11:18; 12:12); (в) Ісуса зрікаються, зраджують і покидають близькі до Нього люди (3:19; 6:1-6); (г) учні Ісуса не можуть чітко зрозуміти Його зобов’язання як Месії (8:31-10:52); (ґ) Прихід Ісуса як Сина Чоловічого з метою віддати Своє життя у викуп за багатьох (10:45).

Оповідь слугує своєрідним відображенням того, як ранні християни зверталися до Старого Завіту (особливо Пс. 22; 69; Іс. 53), щоб зрозуміти страждання і смерть Ісуса і роз’яснити ганебний розвиток подій єврейським і язичницьким сучасникам (див. 1 Кор. 1:22-24).

А. Ісуса зраджують. Тайна Вечеря. Учні розбігаються. (14:1-52)

Цей розділ складається з трьох циклів подій (вірші 1-11, 12-26, 27-52).

1. ПЛАН УБИВСТВА ІСУСА І ЙОГО МИРОПОМАЗАННЯ У ВИТАНІЇ (14:1-11)

Як і інші частини у Марка, перший цикл подій цього розділу також має подвійну будову (див. 3:20-35; 5:21-43; 6:7-31; 11:12-26; 14:27-52). Оповідь про змову релігійних лідерів з Юдою (вірші 1-2, 10-11) перериває оповідь про миропомазання Ісуса у Витанії (вірші 3-9). У такий спосіб Марко показав разючий контраст між ворожістю тих, хто замислював Його вбити, і любов’ю та відданістю жінки, яка визнала Його страждаючим Месією.

а. Релігійні лідери замислюють арештувати і вбити Ісуса (14:1-2)

(Мт. 26:1-5; Лк. 22:1-2)

14:1а.  Оповідь Марка про Страсті Христові розпочинається з нового хронологічного відліку часу (див. вступ до 11:1-11), а саме першим із декількох записом з точною вказівкою на час, який об’єднує наступні події. Хронологія подій Страсного Тижня є дещо заплутаною, бо тоді використовувалися дві системи підрахунку часу: римська (сучасна) система, згідно якої новий день розпочинається опівночі, і єврейська система, за якої новий день бере свій початок із заходом сонця (див. 13:35).

 Пасха, яку відзначали в Єрусалимі (див. Втор. 16:5-6), була щорічним єврейським святом (див. Вих. 12:1-14). Його проводили 14-15 числа місяця Нісан (березень-квітень). Багато хто стверджує, що тоді це припадало на четвер і п’ятницю Страсного Тижня Ісуса. Для приготування пасхальних страв (див. Мк. 14:12-16), які були надзвичайно важливими у це свято, урочисто різали пасхальне ягня наприкінці 14 дня Нісану за єврейським підрахунком часу, тобто у четвер по обіді. Пасхальні страви споживали на початку 15 дня Нісану, тобто в проміжку між заходом сонця і північчю, у четвер ввечері. Після цього відразу відзначали свято Опрісноків з 15 по 21 день Нісану, вшановуючи масовий вихід євреїв з Єгипту (див. Вих. 12:15-20).

Ці два єврейських свята були дуже пов’язані, і люди їх разом називали «Єврейським Святом Пасхи» (яке тривало вісім днів, з 14 по 21 число місяця Нісан включно; див. Мк. 14:2; Йн. 2:13, 23; 6:4; 1:55). Тому 14 день місяця Нісан, який власне був днем приготувань, називали «першим днем Свята Опрісноків» (див. Мк. 14:12; Йосип Флавій Юдейські старожитності  2. 15. 1). Фраза «два дні ж по тому» для євреїв, які при підрахунку включали усі дні, означала «післязавтра». Відраховуючи два дні назад від 15 числа (п’ятниці) місяця Нісан отримуємо 13 число (середу) місяця Нісан, і тоді слова «два дні ж по тому» означають «після середи і четверга».

14:1б-2.  Єврейські релігійні лідери, члени Синедріону (диі. 8:31; 11:27; Мт. 26:3), вже погодили, що Ісус має померти (див. Йн. 11:47-53). Та вони боялися збурити народ, а тому не могли просто так Його схопити. Тож вони «шукали ( езетоун , недоконаний час; див. Мк. 11:18; 12:12), як би Його схопити підступом», вигадуючи якийсь хитрий і прихований спосіб. Однак, зважаючи на велику кількість народу, який зібрався з приводу свята Пасхи, вони все ж не наважувалися втілити свій задум, «щоб розруху не було в народі», адже серед тих людей було багато прихильників Ісуса, особливо запальні галилеяни. Тож лідери вирішили не поспішати і дочекатися, коли закінчаться усі вісім днів свята (14-21 число місяця Нісан включно; див. 14:1а). Немає сумніву, що вони планували заарештувати Його, коли натовп уже розійдеться, але несподівана пропозиція Юди (див. вірші 10-11) прискорила події. Тож все йшло за планом Бога.

б. Миропомазання Ісуса у Витанії (14:3-9)

(Мт. 26:6-13; Йн. 12:1-8)

Цей випадок миропомазання не слід плутати з миропомазанням, яке трапилося раніше у Галилеї (Лк. 7:36-50). Проте це – той самий епізод, який занотував Йоан у Йн. 12:1-8, хоча між ними і є деякі істотні розбіжності. І одна з них стосується часу, коли саме ця подія відбулася. Йоан зазначив, що це трапилося «шість день перед Пасхою», тобто за шість днів до першого дня свята Пасхи, 14 числа місяця Нісан, яке припадало на четвер. Це означає, що випадок з миропомазанням трапився попередньої п’ятниці. Згідно з оповіддю Марка, можна припустити, що даний епізод мав місце у середу Страсного Тижня (див. Мк. 14:1а). З огляду на все це видається за краще вважати, що Йоан правильно вказав час згідно дійсної хронології подій, а Марко згадав про цей випадок тематично (див. вступ до 2:1-12; 11:1-11), щоб показати яскравий контраст між реакцією жінки на слова Ісуса і вчинком Юди. А тому вказівка на час у 14:11 має стосунок до релігійних лідерів, які замислювали вбити Ісуса, а не до випадку із миропомазанням.

14:3.  Коли Ісус «був у Витанії» (див. коментарі до 11:1а), Його вшанували святковим обідом «в домі Симона прокаженого», якого Ісус, очевидно, колись уже зцілив (див. 1:40) і якого добре знали Його перші учні. Там до Ісуса підійшла жінка (Марія, сестра Марти і Лазаря; див. Йн. 12:3) «з алябастровою посудиною», маленькою флягою з каменю з довгою, тонкою шийкою, в якому була пінта «щирого (справжнього) дорогоцінного нарду (досл., «мазі»)», ароматичної олії з рідкісної рослини індійського походження.

Марія розбила тонку шийку кам’яної фляги і вилила олію на голову Ісуса. Йоан написав, що вона вилила її на ноги Ісуса й обтерла їх своїх волоссям (див. Йн. 12:3). З огляду на те, що Ісус сидів, відкинувшись, на обідньому дивані перед столом (див. Мк. 14:18), можливо і те, і інше. Миропомазання голови гостя було звичаєм, якого дотримувалися євреї на святкових бенкетах (див. Пс. 23:5; Лк. 7:46), але вчинок Марії мав ширше значення (див. Мк. 14:8-9).

14:4-5.  «Деякі» з учнів разом з Юдою (див. Йн. 12:4) сердито (див. Мк. 10:14) засудили такий марнотратний вчинок жінки. На їхню думку, це не слід було робити, адже краще б вона продала це миро «більш, ніж за триста динаріїв (така сума відповідала приблизній заробітній платні за рік; див. коментарі до 6:37), а гроші бідним» роздала. Таке їх обурення не було безпідставним, але в даному випадку воно виступало прихованою вказівкою на нечутливість учнів і пожадливість Юди (див. Йн. 12:6). «І вони ремствували (див. Мк. 1:43) на неї» – цей коментар є лише у Марка.

14:6-8.  Ісус відкрито засудив їх і став на захист Марії, назвавши її вчинок добрим (досл., «хорошою [ калон , «благородною, гарною, хорошою»] роботою»). На відміну від них, Він побачив у цьому вияв любові і відданості Йому з огляду на наближення Його смерті, а також вітання Месії.

У вірші 7 є протиставлення не між Ісусом і бідними, а між словами «завжди» і «не завжди». Учні Ісуса завжди матимуть нагоду допомогти бідним, і їм дійсно слід її використовувати. Але Ісус уже не довго (не завжди) залишатиметься серед них, а тому нагода показати Йому свою любов скоро зовсім зникне. У цьому значенні «вона (Марія) заздалегідь намастила … тіло (Ісуса) на похорон».

14:9.  Промовивши фразу «істинно кажу вам» (див. 3:28), Ісус пообіцяв Марії, що «де тільки буде проповідувана ця Євангелія (див. 1:1), оповідатимуть і те, що вона зробила, на пам'ятку про неї». Ця надзвичайна обіцянка була дуже далекоглядною, адже задовго по Його смерті, похованні і воскресінні люди вже теперішнього віку дізнаються про такий вчинок Марії, коли проповідується «Євангелія».

в. Юда домовляється з первосвящениками видати Ісуса (14:10-11)

(Мт. 26:14-16; Лк. 22:3-6)

14:10-11.  Ці вірші доповнюють вірші 1-2 і підсилюють контраст з віршами 3-9. «Юда ж Іскаріотський (див. 3:19), один з дванадцятьох (див. 3:14), пішов до (впливових) первосвящеників, щоб видати ( парадоі ; див. вірш 11; 9:31)» їм Ісуса. Він запропонував зробити це «без відома народу» (Лк. 22:6), тобто коли довкола Нього не буде натовпу. Так вони зможуть уникнути заворушень між людьми, чого власне найбільше боялися первосвященики (див. Мк. 14:2). «Вони … зраділи» такій несподіваній пропозиції, адже самі ніколи б не наважилися про таке просити. За це вони пообіцяли «дати йому гроші» (30 срібняків, які він, мабуть, просив; див. Мт. 26:15). А тому Юда «шукав ( езетеі ; див. Мк. 14:1)» можливості, щоб «у сприятливий час», коли поруч не буде людей, «видати ( парадоі ; див. вірш 10; 9:31)» Його первосвященикам.

Чому Юда запропонував їм видати Ісуса? На це запитання є багато різних відповідей, кожна з яких є по-своєму правдивою: (1) Юда, який був єдиним негалилеянином серед Дванадцятьох апостолів, можливо, таким чином виконав офіційний наказ (Йн. 11:57). (2) Він розчарувався, коли Ісус не заснував політично-правомірне царство, через що його сподівання на матеріальне збагачення були приречені. (3) Його любов до грошей спонукала його зробити свої власні заощадження, через що, зрештою, він потрапив під контроль сатани (див. Лк. 22:3; Йн. 13:2, 27).

У житті Юди можна знайти захоплююче поєднання верховенства Бога і людської відповідальності. Згідно із задумом Бога Ісус мусів вистраждати і померти (Одкр. 13:8). І все ж Юда, хоча його і ніхто не змушував ставати зрадником, був відповідальним за те, що виконав вказівки сатани (див. Мк. 14:21; Йн. 13:27).

2. ПАСХАЛЬНИЙ БЕНКЕТ ЯК ТАЙНА ВЕЧЕРЯ (14:12-26)

Другий цикл подій цієї частини також має три розділи (вірші 12-16, 17-21, 22-26).

а. Приготування пасхальних страв (14:12-16)

(Мт. 26:17-19; Лк. 22:7-13)

14:12.  Вказівка на час у фразі «першого дня Опрісноків» говорить про те, що це був 15 день місяця Нісан, п’ятниця. Однак наступні слова – «коли жертвували Пасху» (Марко часто таким чином уточнював час; див. 1:32, 35; 4:35; 13:24; 14:30; 15:42; 16:2) – вказують на день, коли різали пасхальне ягня, а, отже, на 14 число (четвер) місяця Нісан (див. коментарі до 14:1а).

Оскільки пасхальні страви слід було споживати в самому Єрусалимі (в його стінах), учні запитали Ісуса: «Де хочеш, щоб ми йшли й приготували, – щоб ти їв Пасху?» (див. вірш 16). Вони припускали, що їстимуть цю страву разом з Ним (див. вірш 15).

14:13-15.  Цей епізод за будовою подібний до 11:1б-7. Тут, скоріш за все, знову розкриваються надприродні знання Ісуса. Однак необхідність зберігати таємничість (див. 14:10-11), запитання учнів (вірш 12) і Його наступні вказівки, здається, вказуються на той факт, що Ісус заздалегідь ретельно усе спланував і домовився про місце, де вони зможуть зупинитися та з’їсти пасхальні страви разом так, щоб їх ніхто не турбував.

Ісус разом зі Своїми апостолами був, очевидно, у Витанії (див. 11:1а, 11). У четвер вранці він «послав двох із Своїх учнів» – Петра і Йоана (див. Лк. 22:8) – у Єрусалим і дав їм чіткі вказівки щодо місця знаходження «світлиці», де вони зможуть «спожити … Пасху». З питань безпеки (див. Мк. 14:11; Йн. 11:57) Ісус не назвав господарів дому по-імені і не вказав точного місцезнаходження їх дому.

«Чоловік, що нестиме жбан води», мав зустріти двох апостолів, скоріш за все, біля східних воріт. Оскільки зазвичай лише жінки носили глечики для води (чоловіки носили бурдюки для вина), той факт, що їх мав зустріти з водою саме чоловік, вказує на заздалегідь спланований сигнал. Учням Ісуса слід було йти за тим чоловіком, очевидно, слугою, який і приведе їх до потрібного «дому». Потім вони мали сказати господарю наступне: «Учитель (див. Мк. 4:38) питає: Де Моя світлиця …?» Той факт, що лише слово «Учитель» могло пояснити господарю, від кого були ці люди, говорить про те, що Ісус добре знав власника цього дому. А слово «Моя» вказує на попередню домовленість щодо кімнати.

«І він ( аутос , «сам» власник) … покаже (учням) світлицю велику (на верхньому поверсі), вистелену килимами (зі столом і відкидними диванами) та готову» до бенкету. Господар, напевно, також мав необхідну їжу для них, в тому числі і пасхальне ягня. Двом апостолам слід було приготувати «там» пасхальні страви для Ісуса та інших апостолів (див. 14:12). Згідно переказів це була домівка Марка (див. коментарі до віршів 41-52; також Діян. 1:13; 12:12), а господарем був сам батько Марка.

14:16.  Імовірно, серед пасхальних страв мало бути запечене ягня, опрісноки (прісний хліб) і вино, а також гіркі трави з соусом із висушених фруктів, які замочувалися в оцті та вині і приправлялися спеціями.

Ці приготування до Пасхи 14 числа місяця Нісан (в четвер) вказують на те, що остання вечеря Ісуса з Його апостолами була традиційним споживання їжі до свята Пасхи  (Нісан, 15 число після заходу сонця), і що Його розіп’яли на хресті 15 числа місяця Нісан (у п’ятницю). На користь цього свідчать усі синоптичні Євангелія (див. Мт.26:2; 17-19; Мк. 14:1, 12-14; Лк. 22:1, 7-8, 11-15). Однак у Євангелії від Йоана є вказівка на те, що Ісуса розп’яли в «день, коли споготовлювали Пасху» (Йн. 19:14). Це дійсно була Пасха, і в той же час це був день приготування до семиденного свята Опрісноків, яке часом називалося Пасхальним Тижнем (див. Лк. 22:1, 7; Діян. 12:3-4; див. коментарі до Лк. 22:7-38).

б. Ісус повідомляє про зраду (14:17-21)

(Мт. 26:20-25; Лк. 22:21-23; Йн. 13:21-30)

14:17. Того вечора, у четвер, на початку 15 дня місяця Нісан (див. вірш 1а), Ісус разом «з дванадцятьма» апостолами прибув в Єрусалим, щоб спожити пасхальну вечерю, яка розпочиналася після заходу сонця і мала скінчитися до опівночі. Марко коротко описав події того вечора (див. Лк. 22:14-16, 24-30; Йн. 13:1-20), головним чином, для того, щоб привернути увагу до двох епізодів: (а) як Ісус розповідає про те, що Його зрадять, коли вони разом з Ним вмочали хліб і гіркі трави у чашу з фруктовим соусом (Мк.14:18-21), і (б) як Він надає нового змісту хлібові та вину відразу після вечері (вірші 22-25).

14:18-20.  Згідно звичаю люди відкидалися назад, сидячи на обідніх диванах під час святкувань (див. 14:3; Йн. 13:23-25). Насправді, у першому столітті це навіть було обов’язковою вимогою щодо свята Пасхи і також стосувалося найбідніших людей ( див. Мішна Песахім  10.1). «Коли вони … споживали» їжу, вмочаючи хліб у чашу (див. Мк. 14:20) перед тим, як покласти його до рота, Ісус промовив: «Істинно кажу вам (див. 3:28), один з вас, який їсть зо Мною, Мене видасть (див. 14:10-11)».

Слова «один з вас, який їсть зо Мною» зустрічаються лише у Марка і слугують посиланням на Пс. 41:9, де Давид гірко сумує з приводу того, що його друг Ахітофел (див. 2 Сам. 16:15-17:23; 1 Хр. 27:33), якому він завжди довіряв і з яким ділив свої їжу, став його ворогом. Споживати їжу з людиною, а потім зраджувати її – було вершиною віроломства.

Ця думка підкріплюється віршами Мк. 14:19-20. Почувши слова Ісуса, учні дуже «засмутились». «Один по одному» (навіть Юда; див. Мт. 26:25) вони намагалися зняти із себе підозру. Форма їх запитання в оригіналі грецькою мовою (досл., «Чи не я?») говорить про те, що вони  очікували від Ісуса заперечної відповіді. Проте Він так і не назвав їм імені зрадника. (Вірш Мт. 26:25 безсумнівно вказує на Юду.)

Ісус знову повторив, що Його зрадник був «один з Дванадцятьох» апостолів і вмочав із Ним «руку в миску». Його слова підкреслили усю силу віроломства такої зради, а також дали можливість Його зраднику розкаятися.

14:21.  З одного боку (грецькою мен ), «Син Чоловічий (див. 8:31) іде, як написано про Нього», тобто має померти і цим здійснити пророцтва Святого Письма (наприклад, Пс. 22; Іс. 53). І Він таки помер згідно задуму Бога, а не лише через вчинок зрадника. Та з іншого боку (грецькою де ), «краще було б не родитись чоловікові тому, що зрадить Сина Чоловічого». Зрадник діяв як посланець сатани (див. Лк. 22:3; Йн. 13:2, 27), а тому на нього чекала дуже жахлива доля. І хоча зрадник чинив так в межах Божого задуму, він був морально відповідальним за свій учинок (див. Мк. 14:10-11). Ці слова Ісуса яскраво контрастують з Його обіцянкою у вірші 9.

в. Заснування Господньої Вечері (14:22-26)

(Мт. 26:26-30; Лк. 22:19-20)

Це другий ключовий випадок, який Марко обрав серед подій пасхальної вечері (див. коментарі до Мк. 14:17). У єврейських домівках перш ніж приступати до самої вечері господар дому роз'яснював її значення стосовно звільнення Ізраїлю від рабства у Єгипті. Ісус, як господар, напевно, також це зробив, щоб підготувати Своїх апостолів до нового змісту хліба і вина.

14:22.  «І коли вони їли» (див. вірш 18), імовірно, перед головною подією вечері, але вже після того, як пішов Юда (Йн. 13:30), «Ісус узяв хліб ( артон , прісний плескатий хліб), благословив ( еулогесас ; див. Мк. 6:41), розломив і дав їм, кажучи: Беріть (у значенні «їжте»), це моє тіло».

Ісус говорив про реальні речі – хліб, вино, Своє фізичне тіло ( сома ) і кров. Ісус Христос  встановив Таїнство Євхаристії (Причастя), коли хліб і вино стають тілом і кров’ю Христа.

14:23.  Подібним чином, після вечері (див. 1 Кор. 11:25), Ісус «узяв чашу» з розведеним водою вином, «воздав хвалу ( еухарістесас ; див. Мк. 8:6-7; звідси слово «євхаристія»), дав їм, і пили з неї всі». Якщо припустити, що Ісус слідував встановленим традиціям щодо свята Пасхи, тоді це була третя з чотирьох дозволених чаш вина («Чаша благословення»; 1 Кор. 10:16), якою завершувалася основна частина вечері. Імовірно, Він не пив останньої четвертої чаші, яка була чашею завершення. Адже в такому її значенні Ісус вип’є цю чашу у майбутньому, коли разом зі Своїми послідовниками знову воз’єднається у Своєму царстві (Лк. 22:29-30; див. коментарі до Мк. 14:25).

14:24.  Ісус пояснив значення чаші: «Це (вино) моя кров (яка слугує початком нового) Завіту, що проливається за ( хипер , «замість») багатьох», тобто як викуп за усе людство. Тут Він мав на увазі Свою жертовну смерть (див. 10:45). Саме так, як і жертовна кров скріпила Старий Завіт (Мойсея) на горі Сінай (див. Вих. 24:6-8), так і кров Ісуса, пролита на Голгофі, слугувала початком Нового Завіту (Єр. 31:31-34). І це давало обіцянку прощення гріхів і наближення до Бога завдяки присутності Святого Духа у душах тих людей, які приходять до Бога через віру в Ісуса.

Слово діатхеке  («угода, завіт») стосується не договору між рівними (як у значенні слова синтхеке ), а скоріш домовленості на умовах однієї з сторін, в даному випадку Бога. Інша сторона – людина – не може внести свої зміни. Вона може лише приймати цю домовленість або ж відхиляти її. Новий Завіт – це нова угода між Богом і людьми, і її основою є смерть Христа (див. Євр. 8:6-13). Духовні благословення, які ізраїльський народ сподівався отримати від Бога в останні дні, тепер через смерть Христа переходять до усіх віруючих людей.

14:25.  Говорячи про Свою смерть, Ісус майже завжди згадував часи значно дальші. Промовивши «Істинно кажу вам» (див. 3:28), Він пообіцяв, що «не ( оукеті оу ме , «точно не»; див. 13:2)» питиме «вже від плоду винограду (з приводу свята) аж по той день (див. 13:24-27, 32)» у майбутньому, «як новим» буде «його пити», коли знову радо сидітиме за одним столом зі Своїми послідовниками у якісно новому (каінон) бутті (див. Іс. 2:1-4; 4:2-6; 11:1-9; 65:17-25) «в Царстві Божім» (див. коментарі до Мк. 1:15), після славного повернення (див. Одкр. 20:4-6).

14:26.  Згідно звичаю з приводу свята Пасхи атифонно співали хвалебні псалми. Перші два (Пс. 113-114) перед вечерею, а інші чотири (Пс. 115-118) після неї, щоб завершити ними вечірній обряд. Ці вірші, наприклад, Пс. 118:7-7, 17-18, 22-24 набули особливо значення в устах Ісуса, адже Його страждання і смерть були вже близько.

Оскільки після вечері Ісус виголошував перед Своїми апостолами промову, а потім молився (Йн. 13:31-17:26), то вийшли вони (окрім Юди) із світлиці і міста, напевно, вже аж близько опівночі. Вони попрямували через Кедронську долину (див. Йн. 18:1) до західних схилів гори Оливної (див. Мк. 11:1а), де знаходилася «Гетсиманія» (14:32).

3. МОЛИТВА ІСУСА ПЕРЕД ЙОГО АРЕШТОМ І ВТЕЧЕЮ АПОСТОЛІВ (14:27-52)

Третій цикл подій у цьому розділі також має подвійну будову, як і інші частини Євангелія від Марка (див. 3:20-35). Оповідь про пророцтво Ісуса щодо втечі апостолів (14:27-31) і його здійснення під час Його арешту (вірші 43-45) переривається оповіддю про молитву Ісуса у Гетсиманії (вірші 32-42). У такий спосіб Марко підкреслив, що в останні години Свого випробування Ісус був сам, зі Своїм Отцем. Від людей же Він не отримав тоді ні співчуття, ні підтримки.

а. Ісус провіщає втечу апостолів, а Петро заперечує (14:27-31)

(Мт. 26:31-35; Лк. 22:31-34; Йн. 13:36-38)

Достеменно невідомо, чи цей епізод трапився у світлиці (як вказують Лука та Йоан) чи по дорозі у Гетсиманію (як припускають Матей і Марко). Очевидно, Марко згадав його тематично, без якогось чіткого хронологічного зв’язку з огляду на наступні події, до яких він хотів привернути увагу (наприклад, Мк. 14:50-52, 66-72). Однак Матей використав слово, яке вказувало на час (Мт. 26:31, тоте , «тоді»). Можливо, Ісус говорив про майбутню втечу апостолів у світлиці й у стосунку лише до Петра (як у Луки і Йоана), і повторив Свої слова по дорозі до Гетсиманії (як у Матея), звертаючись до Одинадцяти апостолів, особливо до Петра.

14:27.  Дієслово, перекладене тут як «спокуситеся ( скандалістхесестхе )» означає розчаруватися в комусь або в чомусь, а, отже, відвернутися і цим згрішити (див. 4:17; 6:3; 9:42-47). Ісус передрік, що Його страждання і смерть розчарують усіх 11 апостолів. Щоб уникнути такої ж участі, вони «спокусяться», зречуться єдності з Ним (див. 14:30) й утечуть від Нього (див. вірш 50). Їхня відданість на якийсь час просто зникне.

Ісус згадав тут слова з Зах. 13:7: «(«Я», Бог Отець) Вдарю (приведу на смерть) пастиря (Ісуса), і вівці (апостоли, учні) розбіжаться» в усіх напрямках. Ісус розумів, що Він – слуга Господній, який  страждатиме, бо такою була воля Бога (див. Іс. 53: особливо Іс. 53:4-6).

14:28.  Однак Ісус відразу пообіцяв Своїм апостолам, що після того, як вони «розбіжаться», Він знову возз’єднається з ними після Свого воскресіння (див. 16:7; Мт. 28:16-17). Як Пастир, що повстав із мертвих, Він випередить Свою отару «у Галилеї», де вони жили, працювали, і звідки їх покликав за Собою Ісус (Мк. 1:16-20; 3:13-15; 6:7, 12-13). Після цього вони підуть слідом за Господом, який допомагатиме Своїм людям виконувати їх майбутні завдання. (див.13:10; 14:9).

14:29-31.  Як і колись (див. 8:32), Петро зосередив Свою увагу на першій частині пророцтва Ісуса (14:27) і не зважав на другу (вірш 28). Він намагався довести, що він – виключення, і це пророцтво його не стосується: «Навіть коли й усі спокусяться (як передрік Ісус; вірш 27), - та не я!». Петро заявив, що більш відданий Ісусові, аніж усі інші (див. «більш, ніж оці»; Йн. 21:15).

Після слів «істинно кажу тобі» (див. Мк. 3:28) Ісус твердо відповів Петрові, що його зрада буде більшою, аніж всіх інших, незважаючи на його добрі наміри. Адже тієї ж «ночі, заки півень заспіває двічі» перед світанком, Петро не лише покине Його, але й «тричі» від Нього відречеться ( апарнесе , «зречеться»; див. 8:34). Спів півня символічно вказував на ранній ранок перед світанком (див. 13:35). Лише Марко згадав, що півень має проспівати двічі, мабуть, тому що Петро, переповідаючи потім цей випадок, добре пам’ятав його. (Дослідники грецьких рукописів дещо розходяться в думках з приводу того, чи дійсно у цьому місці є слово «двічі», та інше слово «удруге» у 14:72 слугує підтвердженням того, що Марко і дійсно написав тут слово «двічі».)

Доволі різка відповідь Ісуса змусила Петра «ще більше» заперечувати Його слова. Він твердив, що «Хоч би мені прийшлося ( дее ; див. 8:31) з тобою і вмерти, не ( оу ме ) відречусь я тебе!» Інші говорили теж саме, запевняючи Ісуса у своїй відданості. Вони були певні, що це пророцтво Ісуса було хибним, та всього за кілька годин по тому вони самі ж і довели, що Ісус казав правду (14:50, 72).

б. Ісус молиться у Гетсиманії (14:32-42)

(Мт. 26:36-47; Лк. 22:39-46)

Тут Марко вже втретє описує, як Ісус молиться (див. Мк. 1:35; 6:46). І кожного разу Ісус засвідчував Свою покірність волі Бога. І хоча сатана тут прямо не згадується, немає сумніву, що він там був і сам спокушав Ісуса (див. 1:12-13). Усі синоптичні Євангелія містять згадку про цю молитву Ісуса, однак, між ними є деякі незначні відмінності. Ісус, напевно, кілька разів повторив Своє прохання і кожен раз дещо по-іншому (див 14:37, 39).

14:32-34.  Ісус та Його 11 апостолів прийшли «на місце, що зветься Гетсиманія (досл. «прес для олії», тобто прес для вичавлювання олії з оливок)». Воно нагадувало сад, який розкинувся у підніжжі гори Оливної (див. вірш 26; Йн. 18:1). Це ізольоване місце, про яке добре знав і Юда, було їхнім улюбленим місцем зустрічі (див. Лк. 22:39; Йн. 18:2).

Ісус наказав Своїм учням, напевно, як робив уже не один раз, посидіти біля входу і зачекати, дослівно, «поки я помолюся». Потім Він «взяв із Собою Петра, Якова та Йоана (див. Мк. 5:37; 9:2)» і пішов з ними у сад.

Коли Ісус увійшов разом зі Своїми найближчими апостолами у цей сад, то «почав жахатись (від ектхамбео , «панікувати»; див. 9:15; 16:5-6) та тривожитись (від адемонео , «сильно мучитися»; див. Флп. 2:26)». Він сказав Своїм учням, що «душа ( псиче , внутрішня свідомість) … (Його) смутиться ( перілипос , «глибоко засмучується»; див. Мк. 6:26) аж до смерти». Через це Він попросив їх залишатися на місці і пильно за усім наглядати («чувайте», грегореіте ; див. 14:38). Наближення Його смерті і її духовні  наслідки дуже турбували Ісуса, тож Його моральна стійкість через це дещо похитнулася. Адже Йому доведеться на якийсь час віддалитися від Свого Отця, і це Його лякало.

14:35-36.  «Пройшовши трохи далі, Він припав до землі (див. Мт. 26:39; Лк. 22:41) й почав молитися ( просеучето )» голосно і дуже емоційно (Євр. 5:7). Він пробув у молитві щонайменше годину (див. Мк. 14:37), але Марко згадав її дуже коротко, спершу як факт (вірш 35б), а потім прямою цитатою (вірш 36).

Насправді Ісус просив, «щоб, якщо можливо, минула Його ця година». Слова «якщо можливо» не виражають сумнів, а говорять про впевненість Ісуса в Своїх словах. Він звертався до Свого Отця з проханням, бо знав, що Він (Отець) зможе це прохання задовольнити. Однак питання було в тому, чи дійсно на це була воля Бога (див. Лк. 22:42).

Метафора «ця година» образно вказувала на визначений Богом час, коли Ісусу доведеться страждати і померти (див. Мк. 14:41б; Йн. 12:23, 27). Подібна метафора «цю чашу» стосувалася тих же подій. «Чаша» символізує або страждання і смерть людини, або ж, більш вірогідно, Божий гнів з приводу гріховності людей. І коли ця чаша переллється, людям доведеться спізнати не лише фізичних, а й духовних страждань, і навіть смерть (див. Мк. 10:38-39; 14:33б-34). Прийнявши на Себе гнів Господній на гріховність людей, Ісус мав витерпіти нестерпні фізичні і душевні муки за те, що сам став втіленням усіх людських гріхів (див. 15:34; 2 Кор. 5:21).

Подвійна власна назва « Авва  (арамейською «Мій Отче») – Отче (грецькою патер )» зустрічаються ще двічі (Рим. 8:15; Гал. 4:6). Зазвичай, словом «Авва» єврейські діти зверталися до своїх батьків. Воно передавало тісний зв’язок між людьми  і їх близькі стосунки. Однак євреї не використовували цього слова у своїх звертаннях до Бога, оскільки вважали, що таке фамільярне слово не личило промовляти у молитвах. Тож той факт, що Ісус використав це слово, звертаючись до Бога, був новим і унікальним досвідом для них. Він, мабуть, часто використовував це звання у Своїх молитвах, щоб показати наскільки тісним є зв’язок між Ним і Богом, Його Отцем. Тут слово « Авва » наштовхує на думку, що Ісус, турбуючись, головним чином, про те, щоб виконати волю Бога і випити чашу гніву Господнього за гріхи людства, змушений буде розірвати Свій зв’язок із Богом (див. звертання Ісуса, Мк. 15:34).

Що мав на увазі Ісус, коли промовляв, «щоб, якщо можливо, минула Його ця година», і «віддали від Мене цю чашу»? Зазвичай, на це запитання відповідають, що Ісус хотів уникнути страждань та смерті і сподівався, що вони, якщо можливо, оминуть Його, і «чашу» цю взагалі не доведеться пити, що гнів Божий минеться ще до того , як Ісусу доведеться спізнати його на Собі. Згідно цієї думки молитва Ісуса була виявом послуху волі Бога на шляху Ісуса до хреста. Однак деякі науковці, які тлумачать Біблію, твердять, що Ісус просив, щоб Отець воскресив Його після всього і сподівався, що його страждання і смерть, якщо можливо, минуться після  того, як Він усе це переживе, і що чаша ця зникне після  того, як Він її вип’є усю (див. Іс. 51:17-23). Згідно цієї думки молитва Ісуса була виявом віри в те, що Отець не покине Його в смерті назавжди у Своєму божественному гніві, але звільнить Його від смерті і воскресить.

Хоча й не без суперечностей (наприклад, Йн. 12:27), перша відповідь є кращою з огляду на щойно розглянутий контекст, інші частини (Мт. 26:39, 42; Лк. 22:41-42; Євр. 5:7-8) і останню частину вірша Мк. 14:36: «Та не що Я хочу, а що Ти». Людське бажання Ісуса можна зрозуміти, але Він ніколи не мав наміру піти всупереч волі Отця (див. Йн. 5:30; 6:38). Тож Він визнав, що відповідь на Його прохання залежала не від Його власного бажання, а від волі Отця. Виконуючи волю Бога, Йому слід було прийняти на Себе страждання і смерть, (див. Мк. 8:31), і таким чином виявити цілковитий послух Своєму Отцю, що власне Він і зробив. Його глибокий смуток минув, але «година» страждань Його не омине (див. 14:41б).

14:37-41а.  У цих віршах увага читачів Євангелія від Марка переключається з молитви Ісуса на неспроможність трьох Його апостолів залишатися пильними (див. вірші 33-34). Ісус тричі робив перерву у Своїй молитві, повертався до них і знаходив їх «уві сні». Перший раз Він звернувся до Петра його колишнім іменем Симон (див. 3:16) і висловив йому Свій докір за те, що той «не міг … чувати ані однієї години». Потім Ісус застеріг усіх трьох: «Чувайте ж (будьте пильними щодо духовних небезпек), моліться (визнайте свою залежність від Бога), щоб не ввійти в спокусу». Тут мова йде про випробування, з якими вони зіткнуться під час арешту Ісуса і суду на Ним (див. 14:50, 66-72). З одного боку (грецькою мен ), «дух (внутрішні бажання людини і її найкращі наміри) бадьорий» і енергійний, але з іншого боку (грецькою де ) «тіло (приземленість людини і її недосконалості) кволе» і легко піддається земним спокусам (наприклад, Петро, вірш 37).

Потім Ісус повернувся назад до своєї молитви і знову «промовляв те саме слово» (див. вірш 36). Коли Він вдруге зробив перерву у Своїй молитві і знайшов Своїх апостолів «уві сні», «вони не знали, що йому відказати» (див. 9:6).

Коли ж Він утретє помолився, а потім повернувся і знову побачив, що вони сплять, то спитав їх: «Спите ще й спочиваєте?». Ці Його слова могли бути засуджуючими (НМВ), іронічними, але й сповнені жалю (БКЯ), або ж вигуком, здивованим докором. З огляду на вірші 37, 40, перше припущення є більш вірогідним. Петро тричі порушував прохання Ісуса наглядати і молитися. І він тричі підпаде під спокусу і зречеться Його. Це застереження стосується усіх віруючих людей, оскільки усіх можуть спіткати духовні невдачі (див. 13:37).

14:41б-42.  Напевно, між віршами 41а і 41б пройшло небагато часу. Коли Ісус промовив «Досить (спати)», учні прокинулися. Тоді Він повідомив їх про те, що «прийшла година (див. вірш 35): ось Син Чоловічий (див. 8:31) буде виданий (див. 9:31) у руки грішникам», а саме членам Синедріону, які були дуже вороже налаштовані проти Нього. «Зрадник» Ісуса Юда «ось наблизився». Замість того, щоб рятуватися втечею, Ісус та Його три апостоли (немає сумніву, що тоді ж до них приєдналися й інші 8 апостолів) підійшли до Юди. Майбутнє Ісуса було визначено (див. 14:35-36).

в. Ісуса зраджують і арештовують, а Його апостоли розбігаються (14:43-52)

(Мт. 26:47-56; Лк. 22:47-53; Йн. 18:2-12)

14:43.  «І відразу ж ( еутхис ; див. 1:10), коли Він ще говорив, прибув Юда …, а з ним юрба (римських солдатів; див. Йн. 18:12) з мечами та (храмова сторожа з) киями (див. Лк. 22:52). Юда привів їх у Гетсиманський сад (див. Йн. 18:2) до Ісуса (див. Діян. 1:16) вночі так, щоб вони могли Його арештувати, не збурюючи при цьому народ (див. Мк. 14:1-2). Синедріон (див. коментарі до 8:31) видав ордер на Його арешт, і первосвященик отримав допомогу римських вояк.

14:44-47.  Юда дав озброєному натовпу знак (поцілунок), який мав їм вказати на Того, Кого слід було арештувати і взяти під варту, щоб не втік. Коли Юда увійшов у «сад», він «скоро ( еутхис ; див. 1:10) … підійшов до Ісуса», привітав Його словом «Учителю» (див. 4:38; 9:5) і палко «поцілував Його». Поцілунок у щоку (чи руку) був звичним жестом вияву прихильності і пошани до Учителя Його учнями. Але Юда використав цей жест як знак зради.

Оскільки Ісус не опирався, вони легко «наклали на Нього руки й схопили Його». В оповіді Марка тут не озвучено жодних обвинувачень. Тим не менш Його арешт згідно з єврейськими карними законами був правомірним, оскільки Синедріон санкціонував його. Очевидна беззахисність Ісуса знову приховала від людей Його істинну сутність.

Марко занотував лише одну спробу дати відсіч озброєному натовпу, яку зробив «один же з тих, що там були» (Петро; див. Йн. 18:10). Грецький текст цього вірша наштовхує на думку, що Марко знав, ким саме був цей захисник. Оскільки у двох апостолів Ісуса були мечі (див. Лк. 22:38), Петро «витяг меч, вдарив (Малхома) слугу первосвященика (Каяфа) й відтяв йому (праве) вухо» (див. Йн. 18:10, 13). Лише Лука зазначив, що Ісус полікував його (див. Лк. 22:51). Спроба Петра захистити Ісуса була хибною і невчасною.

14:48-50.  Хоча Ісус не опирався, Він таки засудив релігійних лідерів за таку надмірну кількість озброєних вояк, які «вийшли» на Нього, «немов на розбійника». Він не був заколотником, який діє крадькома, а духовним Учителем, якого багато людей упізнавало. «Щодня» того тижня Він відкрито з'являвся поміж них у Єрусалимі, «навчаючи (див. 11:17) у храмі ( хіеро ; див. 11:11)», але вони Його «не схопили» (див. 12:12; 14:1). Той факт, що вони заарештували Його, як злочинця, вночі у віддаленому місці, показав усю їх малодушність. Та це мало трапитися, «щоб збулося Писання» (див. Іс. 53:3, 7-9, 12).

Коли відповідь Ісуса дала усім зрозуміти, що Він не буде опиратися арешту, відданість апостолів і їх упевненість у Ньому похитнулися. «Тоді всі, лишивши його, повтікали» (див. Мк. 14:27). Ніхто не залишився з Ісусом, щоб розділити Його страждання, навіть Петро (див. вірш 29).

14:51-52.  Цей незвичайний епізод, який є лише у Марка, доповнює вірш 50, і знову підкреслює той факт, що усі прихильники Ісуса за тих обставин розбіглися, рятуючись утечею і покидаючи Ісуса наодинці з Його супротивниками. Більшість науковців, які тлумачать Біблію, схиляються до думки, що той «юнак ( неаніскос , людина у розквіті років, віком від 24 до 40 років)» був Марком. Якщо це дійсно так, і якщо він був сином господаря дому (вірші 14-15; див. Діян. 12:12), то події тієї ночі могли розгортатися наступним чином. Коли Ісус разом зі Своїми апостолами вийшов із дому батька Марка, де вони святкували Пасху, Марко зняв свою верхню одежу (див. Мк. 13:16) і ліг спати, загорнувшись «в одне лиш покривало». Незадовго після того слуга, мабуть, розбудив його і повідомив про зраду Юди, оскільки Юда і солдати прийшли до їхнього будинку, шукаючи Ісуса. Не гаючи часу на те, щоб одягтися, Марко побіг у Гетсиманський сад, напевно, для того, щоб попередити Ісуса, та коли він прибув, Ісуса уже арештували. Коли всі апостоли Ісуса розбіглися, Марко «йшов за Ним» і тими, хто Його схопив, у місто, коли раптом деякі з них і «його схопили», можливо, для того, щоб він свідчив на суді, але він «втік від них нагий», покинувши покривало у чиїхось руках. Тож не залишилося нікого поруч із Ісусом, навіть той відважний юнак, як мав намір іти за Ним, утік.

Б. Суди над Ісусом, розп’яття і поховання (14:53-15:47)

Цей розділ також складається із трьох циклів подій: суди над Ісусом (14:53-15:20), Його розп’яття (15:21-41) і поховання (15:42-47).

1. СУДИ НАД ІСУСОМ У СИНЕДРІОНІ І В ПИЛАТА (14:53-15:20)

Спершу Ісуса судили релігійні лідери, а потім – політичні. Це було мірою необхідності, адже Синедріон не мав влади приводити в дію смертний вирок (Йн. 18:31). На кожному з двох судів було три слухання. (Див. таблицю «Шість судових процесів над Ісусом» у Мт. 26:57-58).

а. Ісуса судять у Синедріоні, і Петро тричі зрікається Його (14:53-15:1а)

Коли Ісуса судили єврейські релігійні лідери, спершу слухання проводив Анна (Йн. 18:12-14, 19-24), тесть Каяфа, потім сам Каяфа, первосвященик, потім уже вночі Синедріон (Мт. 26:57-68; Мк. 14:53-65), а остаточний вирок, яким Ісуса засудив Синедріон, було виголошено відразу після світанку (див. Мт. 27:1; Мк. 15:1а; Лк. 22:66-71).

(1) Ісус у помешканні первосвященика, а Петро в дворі (14:53-54; Мт. 26:57-58; Лк. 22:54; Йн. 18:15-16, 18, 24). 14:53. Ісуса під вартою вивели з Гетсиманського саду і «повели» у Єрусалим до помешкання «первосвященика», Йосипа Каяфи (див. Мт. 26:57), який займав цей пост з 18 року н.е. і до 36 року н.е. (див. графік «Рід Анни» у Діян. 4:5-6).

Синедріон, до складу якого входив 71 член (див. коментарі до Мк. 8:31) разом з головуючим первосвящеником, спішно зібрався у світлиці (див. 14:66) на пленарне нічне засідання. Такий суд був «неофіційний», а тому вимагав «офіційної» ратифікації після світанку (див. 15:1), щоб усе було згідно єврейських юридичних звичаїв, які дозволяли проводити суд лише у денний час. Кворум складався з 23 членів (Мішна Синедріон  1. 6), та тієї ночі там була, напевно, більшість, не зважаючи на той факт, що усе відбувалося близько 3 години ночі 15 числа місяця Нісан (п’ятниця), у святковий день.

Таке поспішне зібрання вважалося мірою необхідності, бо: (1) Згідно єврейського карного законодавства суд можна було проводити відразу після арешту. (2) Римські офіційні суди зазвичай проводилися незадовго після сходу сонця (див. 15:1), а тому Синедріон хотів винести свій вирок до настання дня, щоб якомога раніше передати справу Пилатові. (3) Заарештувавши Ісуса, вони не хотіли відкладати слухання, щоб не збурити народ, який, про все дізнавшись, міг виступити проти арешту Ісуса. Насправді, вони уже мали готовий смертний вирок для Нього (див. 14:1-2), їм потрібен був лиш доказ, який виправдає таке їх рішення (див. вірш 55). Напевно, вони також хотіли, щоб Ісуса розп’яли саме римляни, і таким чином люди не змогли б обвинуватити Синедріон у смерті Ісуса.

Дехто ставив під сумнів правомірність смертного вироку у святковий день, зважаючи на офіційні настанови рабинів. Однак рабини дозволяли у святковий день проводити суд і виконувати вирок, якщо злочин був важкий. Вони пояснювали це тим, що за таких обставин «весь народ, почувши те, боятиметься» (Втор. 17:13; див. Втор. 21:21; див. ТСНЗ, « pascha », 5:899-900). Та, зазвичай, якщо справа передбачала смертний вирок, такий вирок не можна було виголошувати до настання наступного дня.

14:54.  Петро (див. вірші 29, 31, 50) проявив все ж мужність і пішов за Ісусом «аж усередину до двору первосвященика». Той двір мав форму чотирикутника, який був оточений довкола будівлями (див. Йн. 18:15-18). Петро сів «з слугами», храмовою сторожею, і «грівся при ватрі (досл. «обличчям до світла» вогню, тож його лице освітлювалося; див. Мк. 14:67)», бо нічне повітря було доволі холодним. Він хотів знати, що ж станеться з Ісусом (див. Мт. 26:58).

(2) Суд над Ісусом у Синедріоні (14:55-56; Мт. 26:59-68). Факти, подані у цій частині, напевно, були отримані завдяки члену або й членам Синедріону, які таємно симпатизували Ісусу або ж спершу були проти Нього, та згодом почали у Нього вірити (див. Діян. 6:7).

14:55-56.  Синедріон розпочав свої обговорення, шукаючи «свідчення на Ісуса», щоб виправдати смертну кару, та вони нічого «не знаходили». Їм не бракувало свідків, «багато бо свідчило неправдиво проти Нього, але свідчення їхні» були недійсними, адже «не були згідні (досл. «не співпадали»)». Тоді прозвучало багато різних нічим не підкріплених обвинувачень, а також було багато розбіжностей у свідченнях стосовно кожного із них. Можливо, цих свідків релігійні лідери викликали уже заздалегідь, ще до арешту Ісуса, але не узгодили їх вигадки. У єврейських судах свідки відігравали роль обвинувачення, і кожен з них давав свої свідчення. Щоб людину можна було засудити у скоєнні якогось злочину, Закон Мойсея вимагав точного узгодження у свідченнях хоча б двох свідків (Чис. 35:30; Втор. 17:6; 19:15).

14:57-59.  У відповідний час кілька свідків («двоє»; див. Мт. 26:60) заявили, що чули, як Ісус казав: «Зруйную храм ( наон , «святилище»; див. Мк. 11:11) цей рукотворний і за три дні збудую інший ( аллон , іншого виду), нерукотворний». Та все ж «й це їхнє свідчення не було однозгідне».

Ісус і дійсно колись виголосив загадкове твердження, подібне на це (Йн. 2:19), але в стосунку до «храму» Свого тіла (див. Йн. 2:20-22). Ці свідки, як і інші колись, неправильно витлумачили Його слова. Вони гадали, що Він говорить про єрусалимський храм. У стародавні часи руйнування місця поклоніння вважалося карним злочином (Йосип Флавій Юдейські старожитності  10. 6. 2). Та хоча їх свідчення і були недійсними, вони створили передумови для запитань про істинну сутність Ісуса (Мк. 14:61) і призвели до глузувань, які описані у 15:29.

14:60-61а. Первосвященик Каяфа поставив Ісусові два запитання, щоб отримати інформацію, яку можна буде використати проти Нього. В оригіналі грецькою мовою перше запитання спонукало до стверджувальної відповіді: «Ти відповідатимеш Своїм обвинувачам, чи не так?» Друге запитання спонукало до пояснень: «Що означають ці обвинувачення, які ці свідки виголосили проти Тебе?» Та Ісус мовчав і не захищався. (див. Іс. 53:7). Його мовчання порушило плани релігійних лідерів, і слухання зайшло у безвихідь.

14:61б-62.  Тоді первосвященик змінив тактику і запитав (досл., «запитав знову») Ісуса багатозначно: «Чи ти єси Христос, Син Благословенного?» Звання «Син Благословенного», яке в Новому Завіті зустрічається у цьому значенні лише тут, є єврейським аналогом до слова «Бог» (див. Мішна Брахот  7. 3). Ці обидва звання Ісуса стосуються Його твердження, що Він – Месія.

Ісус недвозначно відповів: «Я є», тобто «Я є Месія, Син Бога». В Євангелії від Марка Ісус тут вперше так відкрито заявив, що Він – Месія (див. коментарі до 1:43-44; 8:29-30; 9:9; 11:28-33; 12:12). На доказ цього – як і сподівалися євреї від істинного Месії – Ісус виголосив приголомшливе пророцтво. Використовуючи слова із Пс. 110:1 і Дан. 7:13 у стосунку до Себе, Він промовив: «І (ви, Його людські судді) побачите Сина Чоловічого (див. Мк. 8:31, 38), який сидітиме праворуч (піднесений до найпочеснішої посади і найвищих повноважень; дви. 12:36) Всемогутнього (єврейський аналог до слова «Бог»; див. 14:61) та йтиме по хмарах небесних», щоб судити (див. 8:38; 13:26). Слова Ісуса «і побачите» не означали, що Ісус повернеться на землю ще за їх життя. Скоріш вони опосередковано стосувалися тілесного воскресіння для суду у прославленого Сина Чоловічого, який одного дня судитиме тих, хто судив Його. Тоді вже не буде ніякого сумніву, що Він – Помазанець Божий, Месія.

14:63-64.  Розірвавши «свою одежу», мабуть, свою нижню білизну, а не службове верхнє убрання, «первосвященик» показав, що вважає зухвалі слова Ісуса богохульством. На його думку, Ісус виявив Свою неповагу до Бога, коли привласнив Собі права і повноваження, які належали виключно самому Богові (див. 2:7). Цей символічний вияв жаху і обурення був необхідним, адже первосвященик саме таким чином мав реагувати, коли чув богохульство. Такий його вчинок був також виявом полегшення, оскільки самообвинувачуюча відповідь Ісуса усунула необхідність викликати «іще свідків».

Згідно Закону Мойсея за богохульство карали смертю через побиття камінням (Лев. 24:15-16). Без подальшого слідства первосвященик звернувся до Синедріону з проханням виголосити вирок. Оскільки жодних заперечень не було, «всі вони присудили, що смерти Він (див. Мк. 10:33) гідний ( еночон , «винуватий, відповідальний»; див. 3:29)».

14:65.  Деякі члени Синедріону показали свою зневагу через глузування і побиття. Коли людині плювали в обличчя, це було виявом абсолютного відречення і великою особистою образою (див. Чис. 12:14; Втор. 25:9; Іов. 30:10; Іс. 50:6). На підставі Його слів, що Він – Месія, вони закривали «йому лице й били його по щоках та приказували», щоб Він пророкував, хто ж вдарив Його. Згідно з тлумаченнями рабинів слів Іс. 11:2-4, так зазвичай перевіряли, чи дійсно людина, яка видавала себе за Месію, Ним і була. Істинний Месія міг судити про це із закритими очима (див. Вавилонський Талмуд Синедріон  93б). Але Ісус не захотів відповідати їм і мовчав (див. Іс. 53:7; 1 Пт. 2:23). Коли Його повернули під варту храмової сторожі (див. Мк. 14:54), ті перейняли приклад старших і продовжували бити Його «по обличчі» ляпасами (див. Лк. 22:63-65).

(3) Петро тричі зрікається Ісуса (14:66-72; Мт. 26:69-75; Лк. 22:55-62; Йн. 18:15-18, 25-27). Усі чотири Євангелія відтворюють цей епізод з деякими розбіжностями, але вони не є взаємозаперечними. Яскрава оповідь Марка, мабуть, є переказом самого Петра. Вона продовжує Мк. 14:54 і показує, що важке випробування Петра співпало в часі з допитом Ісуса у Синедріоні. Оповівши про зречення Петра, Марко знову повернувся до дій Синедріону (див. 15:1а).

14:66-68.  «Одна з служниць первосвященика», яка, імовірно сторожувала вхід у внутрішній сад (див. Йн. 18:16), підійшла до Петра, коли він грівся біля вогню «на подвір’ї» (див. Мк. 14:54; 15:16), «унизу», під тим приміщенням, де проводили суд над Ісусом. Служниця «придивилась (від емблепо ; див. 10:21) до Нього» і бовкнула презирливо: «А й ти (Йоан також там був; див. Йн. 18:15) був з (Мк. 3:14) Ісусом Назарянином (див. 1:24; 10:47)».

ЇЇ слова чітко вказали, що Петро – учень Ісуса, але «він відрікся ( ернесато ; див. 8:34; 14:30)» від них, відмовився визнавати, що якимсь чином пов’язаний з Ісусом, бо боявся за своє власне життя. Петро відповів правовим єврейським висловом: «Не знаю і не розумію, що ти таке кажеш». Щоб уникнути подальшого викриття, він «вийшов геть на переддвір'я», на вистелений прохід до вулиці.

Майже усі важливі стародавні грецькі рукописи і ранні версії Біблії містять слова «а півень і заспівав» (НМВ, примітки; БКЯ) у кінці вірша 68. Це свідчення разом із словом «удруге» у вірші 72 слугують підтвердженням того факту, що такі слова наприкінці цього вірша і дійсно були. Й в усіх подібних уривках інших Євангелій у цьому місці згадується спів півня (див. Мт. 26:74; Лк. 22:60; Йн. 18:27).

14:69-71.  Та ж служниця, біля якої були й інші (див. Мт. 26:71; Лк. 22:58), «побачивши його (біля входу) знову, почала говорити тим, що там стояли», що це один із учнів Ісуса. «Та він відрікся знову».

Близь години по тому (див. Лк. 22:59) «ті, що там стояли, сказали до Петра: Ти й справді (не зважаючи на заперечення) з їхніх (з учнів Ісуса), бо ти (також) галилеянин». Галилеяни говорили на арамейському діалекті з помітними відмінностями у вимові (див. Мт. 26:73). Тож вони дійшли висновку, що він був послідовником того єретика галилеянина Ісуса.

Той факт, що Петро почав клястися і божитися перед ними, не означає, що він промовляв богохульства. Скоріш він накликав на себе прокляття від Бога, якщо казав їм неправду, і зв’язував себе клятвою, як у суді, засвідчуючи правдивість своїх слів. Старанно уникаючи використання імені Ісуса, Петро категорично заперечував, що знав того Чоловіка, про якого вони говорили.

14:72.  Коли Петро утретє зрікся Ісуса за менш, як дві години, «тієї ж миті ( еутхис ; див. 1:10) півень заспівав удруге» (див. 14:68, НМВ, примітки). Та цього разу  він зненацька пригадав пророцтво Ісуса щодо його зречення, яке він почув тієї ж ночі (див. вірші 29-31), а також побачив Ісуса, який дивився на нього (Лк. 22:61). Пригнічений, він «гірко заридав».

На противагу Юді (Мт. 27:3-5) муки сумління Петра відкрили йому шлях до істинного каяття і допомогли повернути відданість Ісусу, як Господові, що повстав (див. Мк. 16:7; Йн. 21:15-19). Петро мав віру в Ісуса, яку можна було повернути, а Юда її не мав.

(4) Вирок Синедріону на світанку (15:1а; Мт. 27:1; Лк. 22:66-71). 15:1а.  «З самого ранку» – десь між 5 і 6 годиною дня, напевно, у п’ятницю 3 квітня 33 року н.е. – «увесь Синедріон» (див. 14:53) на чолі з первосвящениками виголосив вирок Ісусові, після чого  вони узгодили свій план дій щодо приведення цього вироку в дію римським правителем.

Хоча Синедріон міг засудити людину на смерть, однак, вони не мали права приводити такий вирок у дію. Тож для того, щоб їх бажання все ж здійснилося, вони мали передати засуджено під владу римлян (див. Йн. 18:31; ТСНЗ, « synedrion », 1:865-6). А римський правитель вже вирішував, чи дійсно ратифікувати їхній смертний вирок, а чи анулювати його (див. Йн. 19:10). Якщо вирок Синедріону було анульовано, тоді мало відбутися нове слухання у римському суді, і Синедріон мав довести, що засуджений і дійсно вчинив злочин, за який карали на смерть навіть згідно римських законів. Та оскільки богохульство (див. Мк. 14:64) не каралося у римлян, про нього на наступному суді не згадували. Замість цього Синедріон висунув обвинувачення у державній зраді, обігравши слова Ісуса, коли Він визнав, що є Месією, і подавши їх як політичну заяву, що Він – «цар юдейський» (див. 15:2; Лк. 23:2). Звісно ж, римський суд не міг проігнорувати таке обвинувачення.

б. Ісуса судять у Пилата. Римські солдати знущаються з Нього (15:1б-20)

Суд над Ісусом, який проводили політичні лідери Риму, також складався з трьох слухань: (а) попередній допит у Пилата (див. Мт. 27:2, 11-14; Мк. 15:1б-5; Лк. 23:1-5; Йн. 18:28-38); (б) допит у Ірода Антипи (див. Лк. 23:5-12); (в) заключне слухання у Пилата, звільнення Варавви і смертний вирок через розп’яття на хресті (див. Мт. 27:15-26; Мк. 15:6-20; Лк. 23:13-25; Йн. 18:39-19:16).

Синедріон засудив Ісуса за богохульство згідно єврейських законів, а тепер Його судили за державну зраду згідно римських законів. І обидва рази, як покарання, на Нього очікувала смерть згідно волі Бога (див. Мк. 10:33-34).

(1) Допит Пилата і мовчання Ісуса (15:1б-5; Мт. 27:2, 11-14; Лк. 23:1-5; Йн. 18:28-38). 15:1б. Згідно наказу Синедріону, Ісуса зв’язали і повели через усі місто від помешкання Каяфи (див. 14:53) і, скоріш за все, до палацу Ірода, де вони «видали Його Пилатові», щоб той здійснив їх смертний вирок.

Понтій Пилат, п’ятий римський префект (це звання згодом замінили на «прокуратор», тобто імператорський суддя) Юдеї, правив з 26 року н.е. і до 36 року. Він був жорстоким правителем і зневажав євреїв (див. Лк. 13:1-2). Зазвичай Пилат перебував у Кесарії біля Середземного моря, але прибув в Єрусалим з приводу свята Пасхи, щоб зберігати там порядок. Імовірно, він зупинився у палаці Ірода, як зазвичай робили провінційні правителі, а не у фортеці Антонія поблизу храму. Якщо це так, тоді громадський суд над Ісусом відбувався саме там.

15:2.  За рішення римського суду відповідальність ніс Пилат. Слухання, які зазвичай були загальнодоступними, відкривалися обвинуваченням позивача, після цього суддя допитував обвинуваченого, потім заслуховувалися свідчення підсудного й інших свідків. Коли усі свідчення було представлено, суддя зазвичай радився зі своїми правовими радниками, а тоді виголошував вирок, який слід було негайно виконати.

Замість того, щоб ратифікувати смертний вирок Синедріону (див. Йн. 18:29-32), Пилат наполіг на особистому слуханні цієї справи. Лише одне з трьох озвучених обвинувачень проти Ісуса (див. Лк. 23:2) привернуло увагу Пилата, а саме твердження Ісуса, що він – «цар». Тож Пилат запитав Ісуса: «Ти - цар юдейський?» Для Пилата така заява була рівноцінною державній зраді проти Цезаря, а за таке карали на смерть.

Ісус дав загадкову відповідь. Дослівно, він промовив: «Ти кажеш (так)», тобто «Ти сам це так назвав». Таку відповідь вважають стверджувальною, але з певним уточненням. Як Месія, Ісус дійсно є юдейським царем, але Його поняття царювання відрізнялося від того поняття, яке Пилат вклав у своє запитання (див. Йн. 18:33-38).

15:3-5.  Оскільки перша відповідь Ісуса не дала якоїсь вагомої підстави для винесення смертного вироку згідно римського законодавства, Пилат звернувся до Його обвинувачів з проханням надати більше корисної інформації. «Первосвященики» (див. вірш 1а) вхопилися за можливість досягти свого задуму і «багато обвинувачували Його».

І знову Пилат спробував закликати Ісуса дати відповідь Своїм обвинувачам і захистити Себе від їхніх звинувачень, але на превеликий подив Пилата Ісус мовчав (див. Іс. 53:7; досл., «Він більш нічого не відповідав»; оукеті оуден ). Така мовчазність була рідкістю у римському суді. Здавалось, вона свідчила на користь першої думки Пилата, що Ісус невинен.

Марко включив в свою оповідь лише дві короткі відповіді Ісуса: одну первосвященику Каяфі (Мк. 14:62), а іншу Пилатові (15:2). Мовчання Ісуса підкреслювало той факт, що Він, Син Чоловічий, страждав і помер згідно всевишнього задуму Свого Отця, Бога (див. коментарі до 8:31).

Дізнавшись, що Ісус був галилеянином і сподіваючись уникнути необхідності ухвалювати вирок проти Ісуса, Пилат відіслав Його до Ірода Антипи, правителя Галилеї (див. 6:14), який також був на той час у Єрусалимі. Але Ірод невдовзі повернув Його назад до Пилата. Про цей проміжний період громадського суду згадав лише Марко (див. Лк. 23:6-12).

(2) Марні спроби Пилата звільнити Ісуса (15:6-15; Мт. 27:15-26; Лк. 23:13-25; Йн. 18:39-40; 19:1, 13-16). 15:6. Кожного року під час свята Пасхи правитель на знак доброї волі відпускав «одного в’язня», якого обирав сам народ (див. вірш 8). І хоча не існує точних свідчень про такий звичай деінде, окрім Нового Завіту, він узгоджувався з бажанням Риму примиритися з місцевим народом. Замість того, щоб виправдати Ісуса, Пилат вирішив подарувати людям звичне для свята Пасхи помилування, гадаючи, що вони прохатимуть звільнити Ісуса (див. вірш 9).

15:7.  Придушуючи повстання в Єрусалимі, римська влада арештувала Варавву (від Вар Авва  «син батька»), горезвісного борця за свободу, розбійника (Йн. 18:40) й убивцю, разом з іншими «бунтівниками». Він, напевно, був зелотом, націоналістом, який збурював народ проти Риму. І зараз на нього очікувала смертна кара.

15:8-11.  За час судових слухань зібралось у Преторії чимало людей (див. вірш 16). Вони підійшли до підвищення, на якому сидів як суддя Пилат, і попросили його дарувати помилування, «що він робив їм» щорічно на свято Пасхи (див. вірш 6). Більшість з них, мабуть, були прибічниками Варавви.

Пилат вирішив, що це для нього нагода показати свою зневагу до євреїв, особливо до їхніх лідерів. І запропонував їм відпустити «царя юдейського» (див. вірш 2). Він розумів, що «первосвященики видали Його через заздрощі» й ненависть, а не через свою відданість Риму. Пилат сподівався, що, звільнивши Ісуса, порушить хитромудрі плани релігійних лідерів.

Але задум Пилата не спрацював. Первосвященики намовили емоційно налаштований народ просити Пилата про звільнення Варавви, а не Ісуса. Немає сумніву, вони вже знали, що Синедріон засудив Ісуса (див. 14:64). Дивно, що Пилат не здогадався про істинні наміри людей, які б ніколи не взяли його сторони, виступивши таким чином проти власних лідерів (див. Йн. 19:6-7).

15:12-14.  Оскільки народ відхилив пропозицію Пилата і вимагав звільнити Варавву, Пилат «знову» запитав, що б вони хотіли, щоб він зробив із Тим, Кого вони називали «царем юдейським». Пилат не визнавав цього звання Ісуса, але його запитання давало зрозуміти, що він може звільнити Ісуса також , якщо вони цього забажають. Однак люди без вагань закричали: «Розіпни Його!» Покарання, яке очікувало на Варавву, тепер загрожувало Ісусу.

Пилат спробував їх змусити назвати злочин Ісуса, який був би достатнім для того, щоб Його розіпнути. Та вони уперто «ще гірше кричали: Розіпни Його». Пилат зрозумів, що такий галас людей свідчить про їхнє остаточне рішення і цілком правомірну вимогу. Тож Ісуса Він змушений був визнати винним у державній зраді, за що зазвичай карали розпинанням на хресті у римських провінціях.

15:15.  І хоча він вірив, що Ісус – невинний (див. вірш 14), Пилат зробив так, як вимагала політична доцільність, а не правосуддя. «Бажаючи догодити юрбі», щоб вони не поскаржилися на Нього імператору Тиберію, через що він міг сам опинитися у ризикованому становищі, Пилат «відпустив їм Варавву, Ісуса ж, убичувавши, видав, щоб Його розіп'яли».

Римське бичування було жорстоким побиттям, яке завжди передувало смертній карі для чоловіків, однак, могло бути й окремим покаранням (див. ТСНЗ, « mastigoo », 4:517-9). В’язня роздягали, часто прив’язували до стовпа, і декілька вояк шмагали засудженого по спині короткими шкіряними батогами, оббитими гострими уламками кісток або металу. Кількість ударів не рахували. Тому часто таке покарання для в’язня було смертельним.

Пилат віддав Ісуса на бичування, сподіваючись, що люди зжаляться над Ним, і їм цього вистачить. Однак у цьому він також прорахувався. Вони і далі вимагали розіпнути Його на хресті (див. Йн. 19:1-7).

(3) Глузування римських солдат над Ісусом (15:16-20; Мт. 27:27-31; Йн. 19:2-12). 15:16. Після бичування Ісуса, яке, імовірно, проводили на відкритій площі перед усім народом, римські солдати повели Його побитого, усього в крові, «в ( есо ) середину двору» (див. те ж слово у 14:54, 66). Потім Марко роз’яснив – «тобто у Преторію ». Це слово було запозичене з латинської мови і слугувало позначенням офіційного помешкання правителя (див. Мт. 27:27; Йн. 18:28, 33; 19:9; Діян. 23:35).

Уже всередині вони «скликали всю чоту ( спеіран , грецьке слово, означає «військо»)». Зазвичай чота складалася із 600 чоловік, це 1/10 6000-ого легіону солдат. Однак у даному випадку це, мабуть, був запасний батальйон, який налічував 200-300 солдат, що супроводжували Пилата з Кесарії до Єрусалиму.

15:17-19.  Імітуючи одежу царя і його позолочений вінок, солдати, насміхаючись,  одягли Ісуса «в багряницю», полинялий військовий плащ, і почепили на голову «вінець з тернини», який був, можливо, із пальмових колючок. Цією «короною» солдати мимоволі зобразили Боже прокляття грішних людей, яке сам Бог переніс на Ісуса (див. Бут. 3:17-18). Матей також зазначив, що вони вклали Йому в руки палицю, імітуючи скіпетр (Мт. 27:29).

Потім вони обзивали Його зневажливими словами та всіляко ображали, і, кепкуючи, віддавали Йому пошану як царю. Глузливе вітання «Радуйся, царю юдейський» нагадувало офіційні слова, якими вітали в Римі імператора: «Радуйся, Цезаре». Слова «знову і знову» із НМВ передають недоконаний час грецьких дієслів у цьому вірші. Солдати «били Його тростиною», напевно, тим удаваним скіпетром, «по голові», на якій був «вінець із тернини». Вони «плювали» на Ісуса (див. Мк. 14:65) і «падаючи на коліна, (глузливо) поклонялись Йому». Усім цим вони демонстрували своє презирство не стільки до Ісуса, скільки до народу, який так довго хотів мати власного царя.

15:20.  Потім солдати зняли з Ісуса удаване царське вбрання й «одягнули Його в Його одежу». «Опісля ж» четверо солдат, які власне й приводили в дію смертний вирок суду (див. Йн. 19:23), під керівництвом сотника «повели Його на розп'яття» за межі міста.

Страждання, які пережив Ісус від рук представників римської влади, були показовим прикладом для читачів Марка, яким також доведеться пройти через глузування невіруючих язичників (див. коментарі до Мк. 13:9-13).

2. РОЗП’ЯТТЯ І СМЕРТЬ ІСУСА (15:21-41)

Смерть через розп’яття на хресті була однією з найжорстокіших форм смертної кари, яка коли-небудь була вигадана. Оповідь Марка про фізичні муки Ісуса яскрава, але й стримана. Вони були другорядними у порівнянні з Його всеохоплюючим душевним болем (див. 14:36; 15:34). (Щодо хронологічного порядку подій див. «Гармонія подій у розп’ятті Ісуса» у Мт. 27:32-38.)

а. Розп’яття Ісуса і глузування людей (15:21-32)

(Мт. 27:32-44; Лк. 23:26-43; Йн. 19:17-27)

15:21-22.  Згідно звичаю засуджений ніс поперечину  свого хреста, тобто хрестовину вагою близько 100 фунтів, через усі вулиці міста до місця розпинання. Ісус почав сам нести Свій хрест (див. Йн. 19:17), але був таким ослабленим після бичування, що сили покинули Його біля міських воріт. Солдати навмання схопили одного з перехожих по імені Симон і «присилували нести» хрестовину решту шляху.

Симон був уродженцем Киринеї, важливого прибережного міста Північної Африки, у якому знаходилося велике поселення євреїв (Діян. 2:10). Він був або іммігрантом, який проживав поблизу Єрусалиму, або ж, скоріш за все, паломником і прийшов в Єрусалим на свято Пасхи, але змушений був провести ніч за містом, бо у самому місті уже не залишилося вільних кімнат. Лише Марко згадав синів Симона – Олександра і Руфа. З цього випливає, що його римські читачі, скоріш за все, знали їх як послідовників Ісуса (див. Рим. 16:13).

Солдати «привели Його (за межі міста, однак неподалік від його стіни) на місце Голготу, що (в перекладі з арамейської) значить Череп-місце». Слово «Голгота» взято з перекладу Біблії латиною (вульгати) і є варіантом слова «череп». Голгота – це округлий, скелястий пагорок (не пагорб чи гора), який здалеку нагадував форму людського черепу. Його точне місцезнаходження невідоме. Він знаходився або там, де зараз Храм Гробу Господнього, який згідно переказів було зведено у четвертому столітті, або ж там, де «Голгофа Гордона». Останнє є нещодавнім припущенням. Перший варіант є більш імовірним.

15:23-24.  Згідно з рабинськими звичаями кілька єрусалимських жінок мали з собою заспокійливі напої для тих, кого вели на розп’яття, щоб зменшити їх біль (див. Прип. 31:6-7). Вийшовши на Голготу вони – імовірно, римські солдати – «дали (досл., «спробували дати») Йому  пити вина, змішаного з міррою», соком рослини, яка мала знеболювальні властивості. Та, спробувавши (див. Мт. 27:34), Ісус відмовився його пити, бо обрав зустріти Свої страждання і смерть з ясною свідомістю.

Зі стриманою простотою Марко написав: «Тоді розіп'яли Його». Римським читачам Марка не потрібні були деталі, тож він їх і не занотував. Зазвичай, засудженого роздягали (залишали лиш, можливо, пов’язку на стегнах), клали на землю і прибивали цвяхами до хрестовини обидві його руки. Потім цю поперечину підіймали і прикріпляли до стовпа, який уже був встромлений у землю, і прибивали до нього цвяхами стопи засудженого. Дерев’яний кілок на стовпі, на якому людина могла сидіти, допомагав утримувати її тіло. Смерть від крайнього виснаження і спраги була нестерпною і повільною, і зазвичай наступала через два-три дні. Іноді смерть засудженого пришвидшували, ламаючи йому ноги (Йн. 19:31-33).

Особисті речі засудженого переходили у власність солдатів, які його розпинали. У випадку з Ісусом четверо вояків «поділили (між собою) Його одежу (нижній і верхній одяг, пояс, сандалі і, мабуть, накидку на голову), кинувши на неї жереб, хто що візьме». Й таким чином мимоволі здійснили слова з Пс. 22:18 і продемонстрували ще один аспект приниження Ісуса.

15:25.  Використовуючи єврейський метод підрахунку часу, тобто починаючи відлік нового дня із часу заходу сонця, лише Марко занотував, що Ісуса розіп’яли у третій годині, тобто в 9 годині ранку. Здається, тут виникає неспівпадіння з часом, який вказав Йоан у 19:14, «близько шостої години». Але Йоан, імовірно, використав римський (сучасний) метод підрахунку часу, починаючи з опівночі і полудня. Таким чином він вказав, що Ісус постав перед судом у Пилата «близько шостої години», а, отже, Його розіп’яли десь о  9 годині ранку. У проміжок часу між 6 і 9 годинами солдати глузували з Ісуса (диа. Мк. Мк. 15:16-20), Пилат виніс вирок двом розбійникам (див. 15:27) і відбулися приготування до розп’яття.

15:26.  Згідно римського звичаю ім’я засудженого й опис його злочину фіксували на дощечці, яку прибивали до його хреста (Йн.19:19). Усі чотири Євангелія містять цей напис, однак, з невеликими відмінностями, які виникли, мабуть, через те, що писали його трьома мовами (Йн. 19:20). Марко занотував лише офіційне звинувачення, «за що Його засуджено: Цар Юдейський» (див. Мк. 15:2, 12). Тут слова Пилата звучали як знущання над сильним бажанням євреїв отримати незалежність (див. Йн. 19:21-22).

15:27-28.  Пилат розіп’яв Ісус поміж «двох розбійників», які, так як і Варавва, були, напевно, обвинувачені у підбурюванні людей до заколоту (див. вірш 7; Йн. 18:40). Їх, мабуть, судили за державну зраду у той самий час, коли й Ісуса, адже вони знали про Його справу (Лк. 23:40-42).

Таким чином Пилат мимоволі здійснив слова з Іс.53:12, які Марко процитував у 15:28 (НМВ, примітки; БКЯ; див. Лк. 22:37).

15:29-30.  І знову Ісус зазнав образ (див. 14:65; 15:17-19). «Прохожі хулили Його» (досл., «продовжували лихословити над Ним»). Фраза «киваючи своїми головами» описувала звичний жест висміювання (див. Пс. 22:7; 109:25; Єр. 18:16; ПлЄр. 2:15). Вони глузували з Нього на підставі Його слів про храм (див. Мк. 14:58). Якби Він міг відбудувати храм «в три дні» (а це великий подвиг), тоді, звісно ж, зміг би «спасти (від созо , «позбавити або порятувати»; див. 5:23, 28, 34) Себе» від смерті, зійшовши «із хреста» (а це не такий вже ж і великий подвиг).

15:31-32. Подібним чином єврейські релігійні лідери «глузували» з Ісуса, хоча й не прямо, а в розмовах «між собою». Їхнє давнє бажання вбити Ісуса врешті здійснилося (див. 3:6; 11:18; 12:12; 14:1, 64; 15:1, 11-13). Їх слова «інших спасав (від созо )» стосуються Його чудесних зцілень, яких вони не могли заперечити (див. 5:34; 6:56; 10:52). Та вони висміювали Його за те, що Він, як їм здавалося, був безсилим і не міг «спасти (від созо ; див. 15:30)» Себе. Іронічно, та все ж їх слова виражали глибоку духовну істину. Якщо Ісус збирався спасти інших, звільняючи їх з-під влади гріху, тоді Він і дійсно не міг спасти (порятувати) Себе від страждань і смерті, через які змушений був пройти з волі Бога (див. 8:31).

Вони також глузували з того, що Ісус назвав Себе Месією (див. коментарі до 14:61-62), замінюючи слова Пилата «Цар Юдейський» (див. 15:27) на «цар Ізраїля». Вони закликали Його довести, що Він – Месія, Своїм чудесним сходженням «із хреста», щоб вони «побачили (незаперечний доказ) й увірували», що Він і дійсно Месія. Та в даному випадку проблема була не у відсутності доказів, а в невірі.

«Ті, що були з Ним розп'яті, (також) зневажали Його». Та один з них невдовзі зупинився і попрохав Ісуса згадати про нього у Своєму царстві (Лк. 23:39-43).

б. Смерть Ісуса і супутні явища (15:33-41)

(Мт. 27:45-56; Лк. 23:44-49; Йн. 19:28-30)

Марко занотував п’ять неймовірних явищ, які супроводжували смерть Ісуса: (а) темряву (Мк. 15:33); окрик Ісуса: «Боже мій …» (вірш 34); (в) голосний крик Ісуса (вірш 37); (г) розірвану «зверху аж донизу» храмову завісу (вірш 38); і (ґ) зізнання римського сотника (вірш 39).

15:33.  Ісус висів на хресті впродовж трьох годин (з 9 години ранку і до полудня), а тоді, «як настала шоста година» (полудень), цілковита «темрява наступила по всій землі (у Палестині і її околицях) аж до дев'ятої години» (3 години дня; див. коментарі до вірша 25). Темрява, викликана раптовою пиловою бурею, густими хмарами, чи, більш імовірно, надприроднім затемненням сонця, була, очевидно, космічним знаком Божого суду над людським гріхом (див. Іс. 5:25-30; Ам. 8:9-10; Міх. 3:5-7; Зах. 1:14-15), що взяв на Себе Ісус (див. Іс. 53:6-6; 2 Кор. 5:21). І головним чином ця темрява була відображенням Божого суду над Ізраїлем, який зрікся Свого Месії, Того, Хто взяв на Себе їхній гріх (див. Йн. 1:29). Темрява наочно показала те, що виражав крик Ісуса (Мк. 15:34).

15:34.  Марко (і Матей) занотували лише цей один із семи вигуків Ісуса з хреста. «О дев'ятій же годині (3 годині дня) Ісус скрикнув голосом сильним: Елої, Елої (арамейською від давньоєврейського « Елі, Елі »), лама савахтані? (арамейською; з Пс. 22:1)». Для своїх читачів Марко переклав ці слова Ісуса на грецьку мову, які вже в перекладі українською означають: «Боже мій, Боже мій! Чому (досл., «за що») єси покинув Мене?».

Це був не просто крик праведного Мученика, який засвідчував Його віру у Бога і в те, що Його Отець допоможе Йому перемогти (порівняйте Пс. 22:1 і Пс. 22:28). І не просто лиш Ісус тут відчував Себе покинутим. Насправді, цей крик Ісуса поєднав в собі (а) той факт, що Бог Отець покинув Ісуса, не в значенні, що розірвав з Ним усі зв’язки, а як тимчасове покарання за гріхи людства, що Ісус узяв на Себе, і (б) істинне підтвердження того, що Ісус – Син Божий. Приймаючи на себе прокляття за гріхи і Боже покарання за ці гріхи (див. Вто. 21:22-23; 2 Кор. 5:21; Гал. 3:13), Він пережив невимовний жах розлуки з Богом, який не може бути там, де є гріх (див. Євр. 1:13). Це і є відповіддю на запитання Ісуса «чому». Помираючи за грішників (Мк. 10:45; Рим. 5:8; 1 Пт. 2:24; 3:18), Він у повній мірі відчув відокремлення від Бога.

А також вигук Ісуса засвідчив Його міцну віру, яка передається тут словами «Боже мій, Боже мій!». Це єдина зафіксована Марком молитва Ісуса, у якій Він не використав слова «Авва» (див. Мк. 14:36). Не зважаючи на усі страждання, Ісус не зрікся Бога. Навпаки, Він звернувся до Нього як до Свого Отця. Коли Він помирав, Бог покинув Його. Тож тепер Його люди можуть називати Бога своїм, і вже ніколи Він їх не покине (див. Євр. 13:5).

15:35-36.  «Деякі з тих, що там стояли», очевидно, євреї, невірно витлумачили ці Його слова, або, що більш правдоподібно, глузуючи, зумисно сказали, що Він таким чином кличе Іллю. Адже євреї вірили, що Ілля, який приходить у часи страждань, визволяє праведних мучеників.

Напевно, у відповідь на інші слова Ісуса «Спраглий я!» (Йн. 19:28-29), один чоловік із тих, що були поруч, імовірно, римський солдат, «намочивши губку (винним) оцтом (розбавленим водою і яйцями; це був звичайний недорогий напій)  та настромивши на тростину», підніс її до рота Ісуса так, щоб Він зміг висмоктати трохи напою з тієї губки (див. Пс. 69:21). Хрест Ісуса був, мабуть, вищим за інші, тому Ісус висів на висоті близько двох-трьох футів над землею. Якби напій зміг подовжити Його життя, люди біля хреста змогли б побачити, «чи прийде Ілля зняти Його».

У Марка дієслово «чекайте» промовив солдат, звертаючись до людей, які були поруч, якраз перед тим, як він сам дав Ісусові пити. Тут це дієслово вжито у множині. У Матея 27:49 те ж слово, але перекладене як «лиши», сказали люди, звертаючись до солдата, очевидно, тоді, коли він давав Ісусові напій. Тут це дієслово вжито в однині. Та обидва рази воно передає їх глузування з приводу того, що прийде Ілля і порятує Його.

15:37.  Голосний крик Ісуса (Лк. 23:46) перед тим, як Він «віддав духа», показав, що помер Він не звичайною смертю чоловіка, якого розіп’яли (див. Мк. 15:39). Як правило, засуджений мучився від крайнього виснаження довгий час (часто два або й три дні), а потім впадав у кому перед тим, як померти. Але Ісус був цілком при тямі аж до самого кінця. Він помер добровільно і раптово. Ось чому Пилат здивувався (див. вірш 44).

15:38.  Одночасно зі смертю Ісуса «завіса в храмі ( наон , «святилищі»; див. 11:11) роздерлася надвоє, зверху аж донизу». Пасивний стан дієслова «роздерлася» і напрямок розриву, вказують на те, що це Бог так зробив. Не має сумніву, що первосвященики бачили усе на власні очі, адже потім самі про це оповідали (див. Діян. 6:7). У той час вони проводили свій звичний єврейський вечірній обряд пожертв. Це могла бути як зовнішня завіса, яка відділяла храм від зовнішнього двору (Вих. 26:36-37), так і внутрішня завіса, яка відділяла святилище від святая святих (Вих. 26:36-37). Якщо це була зовнішня завіса, тоді її розрив засвідчив народові слова Ісуса про суд над храмом, які згодом у 70 році н.е. таки здійснилися (див. Мк. 13:2). Однак, напевно, розірвалася все ж внутрішня завіса на знак того, що смерть Ісуса цілковито усувала необхідність приносити жертви за гріхи і відкрила новий і дійсний шлях до вільного і безпосереднього доступу до Бога (Євр. 6:19-20; 9:6-14; 10:19-22).

15:39.  «Сотник, що стояв» біля Ісуса і бачив усі ці надприродні явища (див. вірші 33-37), був невіруючим  римським офіцером. Саме він відповідав за страту Ісуса (див. вірш 20) і звітував про неї перед Пилатом (див. вірш 44). Слово «сотник» походить від грецького кентиріон , яке у свою чергу є транслітерацією латинського слова, що слугувало позначенням для командувача сотнею солдат (також вірші 44-45). Лише в оригіналі Євангелії від Марка є це слово. Інші ж новозавітні автори використали тут інше грецьке слово хекатонтарчос , яке також перекладається як «сотник» (наприклад, Мт. 27:54). Цей факт є ще одним доказом того, що Марко писав для римської аудиторії (див. Вступ ).

Коли сотник побачив, як саме помирав Ісус, а особливо, коли почув Його останній вигук (див. Мк. 15:37), то «сказав: Чоловік цей справді (досл., «істинно», усупереч усім знущанням; див. Мт. 27:40; Йн. 19:7) був Син Божий».

Римський офіцер використав фразу «Син Божий», скоріш за все, не у її звичному для християн значенні, тобто у стосунку до божественної суті Ісуса (див. Лк. 23:47). Зважаючи на те, що був він язичником, він дивився на Ісуса як на надзвичайну «божественну людину», подібну на римського імператора, якого називали «сином Божим» (див. коментарі до Мк. 12:16). Саме тому деякі науковці, які тлумачать Біблію, перекладають цю фразу як «один з синів Божих» (НМВ, примітки). Однак Марко вважав, що сотник промовив ці слова у їх звичному для християн значенні. Таким чином сотник мимоволі сказав більше, ніж знав.

Слова сотника є кульмінаційним моментом в розкритті сутності Ісуса у Марка (див. коментарі до 1:1; 8:29-30). Таке зізнання невіруючого  римського офіцера дуже контрастує з глузуванням тих, про кого йшла мова у 15:29-32, 35-36. І воно слугує ще одним виявом істини, яку засвідчила розірвана завіса.

15:40-41.  Окрім людей, які насміхалися з Ісуса, та римських солдат, там також «були й жінки, що (уважно) дивилися здалека» на все, що відбувалося. Дещо раніше того ж дня – напевно, близько шостої години (опівдні; вірш 33) – вони стояли «при хресті» (Йн. 19:25-27).

«Марія Магдалина» була з Магдали, селища на західному узбережжі Галилейського моря. Ісус вигнав із неї демона (Лк. 8:2; це не та грішна жінка, про яку йде мова у Лк. 7:36-50). Інша «Марія» (Мт. 27:61) виділяється з поміж інших згадкою про її синів – «мати Якова Молодшого (досл., «малого», по зросту і/чи віку) та Йосифа». Їх очевидно добре знали у ранній церкві. «Саломія» по імені згадується лише у Марка (Мк. 15:40; 16:1). Вона була матір’ю синів Заведея, апостолів Якова та Йоана (Мт. 20:20; 27:56), і була, напевно,  двоюрідною сестрою матері Ісуса, якої Марко не згадав (Йн. 19:25).

Коли Ісус був «у Галилеї», ці три жінки ходили «слідом за Ним» від одного місця до іншого і Йому «услугували (турбувалися про Його матеріальні потреби; див. Лк.8:1-3)». «Багато інших» жінок, які не завжди ходили за Ним, також там були. Вони «прийшли в Єрусалим» на свято Пасхи з Ісусом, мабуть, сподіваючись, що Він як Месія започаткує там Своє царство (див. Мк. 10:35-40; 15:43).

Марко згадав цих жінок з метою підкреслити той факт, що вони були свідками розп’яття Ісуса, адже згодом саме ці жінки були також свідками Його поховання (див. 15:47) і Його воскресіння (16:1-8). Вони мали більшу відданість Ісусові, аніж Його 11 апостолів, які розбіглися, щойно вояки Його схопили (14:50). Тут Марко, мабуть, мав намір заохотити жінок, які відвідували церкву в Римі, до щирої віри в Ісуса.

3. ПОХОВАННЯ ІСУСА У ГРОБІ НЕПОДАЛІК (15:42-47)

(Мт. 27:57-61; Лк. 23:50-56; Йн. 19:38-42)

15:42-43.  Поховання Ісуса офіційно підтвердило Його смерть і було важливою деталлю у проповідуваннях ранніх християн (див. 1 Кор. 15:3-4). Марко пояснив своїм читачам-неєвреям, що приготування Ісуса до поховання відбувалися того ж дня увечері, бо «була це п'ятниця, тобто перед суботою». А оскільки у єврейську суботу не дозволялося нічого робити, усі приготування слід було встигнути зробити ще в п’ятницю. Ця вказівка на час у Марка підтверджує той факт, що Ісуса розіп’яли саме у п’ятницю, 15 числа місяця Нісан (див. коментарі до Мк. 14:1а, 12, 16). Слово «вечір» говорить про те, що відбувалося усе це десь між серединою дня по полудні (3 година) і заходом сонця, коли у євреїв закінчувалася п’ятниця і починалася субота.

Згідно римського закону зняти з хреста тіло розп’ятого чоловіка і передати його для поховання можна було лише з дозволу імператорського судді. Зазвичай на подібний запит родичів страченого він давав свою згоду, однак, іноді тіло залишалося на хресті і там розкладалося, або ж його поїдали хижі тварини чи птахи, а рештки викидалися у загальну могилу. Єврейський закон вимагав належно ховати усі тіла, навіть якщо це були страчені злочинці (див. Мішна Синедріон  6. 5). Також вимагалося, щоб усіх повішених знімали і ховали ще до заходу сонця (див. Втор. 21:23).

Знаючи про такі правила, «Йосиф Ариматейський» пішов до Пилата і «попросив тіло Ісуса», щоб Його належним чином поховати. Він зробив це, «коли уже настав вечір» (напевно, близько 4 години дня). Тому діяти слід було швидко.

Хоча Йосиф і жив в Єрусалимі, він походив із Ариматеї, селища за 20 миль на північний захід від міста. Це був заможний чоловік (Мт. 27:57), шанований «поважний радник» ( боулеутес ). Так називали членів Синедріону неєвреї. Він не підтримав рішення Синедріону вбити Ісуса (Лк. 23:51). Йосиф «сам очікував Божого Царства» (див. Мк. 1:15), з чого випливає, що він був побожним, щирим фарисеєм. Він дивився на Ісуса як на Месію, хоча до цього часу був прихованим Його учнем (Йн. 19:38).

Та він набрався мужності і «сміливо» пішов до Пилата. Лише Марко так описав його вчинок. Його дії і дійсно були сміливими, бо: (а) він не був родичем Ісуса; (б) його запит, скоріш за все, мав бути відхилений на підставі того, що Ісуса стратили за обвинувачення у державній зраді; (в) він ризикував формально забруднитися, готуючи до смерті мертве тіло; (г) його запит був рівнозначний відкритій заяві особистої відданості Ісусові, а за це, без будь-якого сумніву, його колеги його б засудили. Він більш не був прихованим учнем. Ось чим мав намір вразити своїх читачів Марко.

15:44-45.  «Пилат же здивувався ( етхаумасен , «був вражений»; див. 5:20), що (Ісус) вже вмер» (див. коментарі до 15:37). Він прикликав сотника, який відповідав за розп’яття (вірш 39), щоб вияснити зі свого надійного джерела, чи дійсно така інформація була правдивою. Коли ж сотник підтвердив її, Пилат «видав (досл., «дав як подарунок», тобто не вимагаючи платні)  Йосифові тіло ( то птома , «труп»)» Ісуса. Той факт, що Пилат задовольнив клопотання Йосифа, був унікальним. Напевно, він так вчинив, бо й сам вірив, що Ісус невинен (див. вірші 14-15). Лише Марко занотував, що Пилат перепитав про все у сотника. Таким чином його римські читачі мали побачити, що смерть Ісуса засвідчив сам римський військовий офіцер.

15:46-47.  Не має сумніву, що у Йосифа були слуги, які мали допомогти йому підготувати тіло Ісуса до поховання ще до заходу сонця, адже залишалося лиш дві години. А також прийшов і Нікодим, його колега з Синедріону, з яким Йосиф, імовірно, домовився заздалегідь (Йн. 19:39-40).

Коли тіло Ісуса зняли з хреста, його, очевидно, помили (див. Діян. 9:37), а тоді щільно загорнули у стрічки з лляного полотна з ароматичними пахощами, які вкладали поміж тих стрічок. Усе це відбувалося згідно з єврейськими поховальними звичаями (Йн. 19:39-40).

Потім тіло віднесли у сад неподалік і поклали на кам’яну полицю у власному «гробі» (гробниці) Йосифа, який він ще не використовував (Мт. 27:50; Йн.19:41-42) і який «був висічений у скелі». Гріб запечатали, прикотивши «камінь до входу». Це був великий, круглий, плоский камінь, якого котили по похилому жолобі, аж поки він не опинився точно перед входом, виключаючи можливість будь-якого втручання. Щоб його відкотити назад, знадобилася б сила кількох чоловіків.

Дві жінки, які були свідками смерті Ісуса (див. Мк. 15:40), уважно «дивились, де Його покладено (було поховано)». А інші жінки, напевно, повернулися додому, щоб приготуватися до суботи, до дня, коли усі відпочивали (Лк. 23:56).

IX. Ісус воскресає з мертвих поблизу Єрусалиму (16:1-8)

Чотири Євангелія, оповідаючи про воскресіння, у деяких деталях різняться (наприклад, щодо числа й імен жінок, які прийшли до гробу; щодо числа ангелів, які з’явилися; і щодо реакції жінок на звістку про воскресіння). Жоден з авторів не занотував усі дані. Вони мали свободу (в межах правдивих фактів) підсумовувати, докладно на чомусь зупинятися і наголошувати на різних аспектах однієї й тієї ж події. Наявність певних відмінностей також свідчить про цілком зрозумілий факт, що дана подія мала різний вплив на її очевидців. Так завжди траплялося з якимись справжніми подіями. Тому усі ці розбіжності є також підтвердженням факту воскресіння як історично достовірної події. (Див. таблицю «Сорок днів – від Воскресіння до Вознесіння» у Мт. 28:1-4).

А. До гробниці приходять жінки (16:1-5)

16:1.  «Субота» (16 число місяця Нісан) закінчилася із заходом сонця, і розпочався новий день, неділя (17 число місяця Нісан). Того вечора після заходу сонця жінки, які були свідками смерті і поховання Ісуса (див. 15:40, 47), принесли до гробу «пахощів (ароматичних олій)», щоб … намастити Його» тіло наступного ранку. Даний факт вказує на те, що жінки не сподівалися, що Він повстане з мертвих (див. 8:31; 9:31; 10:34).

Пахощі виливали на мертве тіло, щоб перебити запах від тіла, яке розкладалося, а також це був символічний вияв любові та відданості. Бальзамування не було єврейським звичаєм.

16:2-3.  «Рано-вранці, першого дня тижня» (у неділю, 17 числа місяця Нісан) жінки прийшли «до гробу». Вони вийшли з дому, коли було ще темно (див. Йн. 20:1), і дісталися гробу відразу після сходу сонця.

Двоє з них знали, що вхід у гріб закривав великий «камінь» (див. Мк. 15:47). Лише Марко занотував, що жінки хвилювалися з цього приводу. Очевидно, вони не знали про те, що гріб Ісуса офіційно запечатали і виставили там варту (див. Мт. 27:62-66).

16:4-5.  Коли жінки прибули на місце, то, «поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, – був бо ( гар ; див. 1:16) дуже великий», а тому відразу помітний.

Жінки увійшли у зовнішню кімнату гробниці, яка вела до внутрішньої поховальної кімнати. Вони злякалися, побачивши там «юнака ( неаніскон ; див. 14:51), що сидів праворуч», напевно, навпроти поховальної кімнати. Незвичайні обставини, супутній опис і слова об’явлення (16:6-7) вказують на те, що Марко вважав його ангелом, якого послав сам Бог, навіть не зважаючи на той факт, що він назвав його юнаком, бо саме таким він видався жінкам. Його біла одежа говорила про його небесне походження і небесний блиск (див. 9:3).

Лука (24:3-4) і Йоан (20:12) вказали, що там знаходилося два ангели. Саме така кількість була необхідна для того, щоб свідчення вважалося чинним (див. Втор. 17:6). Але Матей (28:5) і Марко написали лише про одного, імовірно, про того, який власне промовляв до жінок.

Жінки «вжахнулись ( ексетхамбетхесан ; див. Мк. 9:15; 14:33)», коли зустрілись з посланцем Бога. Це дієслово має сильну емоційну складову (у НЗ лише Марко використовував його), воно передає всеохоплююче складне становище людини, яка побачила щось цілковито неймовірне (див. 16:8).

Б. Сповіщення ангела (16:6-7)

16:6.  Відчувши, що жінки його злякалися, ангел промовив до них : «Не жахайтеся (див. те саме слово у вірші 5)!». Вони шукали мертве тіло розп’ятого «Ісуса Назарянина», щоб намастити його пахощами (див. вірш 1). Та ангел сказав їм: «Він воскрес («Його воскресили»; егертхе , пасив)». Бог Отець воскресив Його. На цьому факті наголошує увесь Новий Завіт (див. Діян. 3:15; 4:10; Рим. 4:24; 8:11; 10:9; 1 Кор. 6:14; 15:15; 2 Кор. 4:14; 1 Пт. 1:21). Його тіла там не було. Це легко будь-хто міг засвідчити. Гріб і дійсно був порожнім!

Послання ангела чітко вказало, що Той, Хто воскрес, і Той, Кого розп’яли, – це одна і та ж історична Особа. І воно розкрило значення порожнього гробу. Достовірність факту воскресіння передав людям ангел, якого послав сам Бог, у що й тоді і зараз закликають вірити усіх людей. Історичний факт порожнього гробу підтверджує це.

16:7.  Ангел дав жінкам завдання. Їм слід було піти і розповісти учням Ісуса, що Він приєднається до них «у Галилеї». Слова «та Петрові» є лише у Марка і мають особливе значення, адже більшість матеріалу Марко почерпнув саме з переказів Петра. Марко виділив його не тому, що він був вищим за інших апостолів, а тому, що Ісус його простив і він все ще входив до складу Одинадцяти апостолів, не зважаючи на своє потрійне зречення від Ісуса Христа (див. 14:66-72).

Звістка про те, що Ісус «випередить (від проаго )» їх у Галилеї нагадала про воз’єднання, яке Він їм обіцяв (див. те ж саме слово у 14:28). Його послідовники побачать Його там воскреслого (див. 1 Кор. 15:5). Ці слова ангела не стосуються другого пришестя Ісуса, як дехто вважає. Тема подорожі у Марка (див. вступ до Мк. 8:31; також 10:32а) не закінчилася зі смертю Ісуса, адже воскреслий Ісус продовжував вести Своїх послідовників.

Ці жінки першими почули новину про воскресіння Ісуса, але їх свідчення ігнорувалися, оскільки згідно єврейського закону жінок не вважали надійними свідками. Тож учні не відразу пішли у Галилею. Ісус являвся їм і в околицях Єрусалиму, щоб переконати у достовірності Свого воскресіння (див. Йн. 20:19-29).

В. Реакція жінок на новину про воскресіння Ісуса (16:8)

16:8. Жінки «втекли від гробу, бо ( гар ; див. 1:16) жах ( тромос ) і трепет (подив, екстасіс ; див. 5:42) огорнув їх». Якийсь час вони «нікому нічого» (Мт. 28:8; подвійне заперечення, присутнє лише у Марка) не казали, «бо ( гар ) боялися ( епхобоунто ; див. Мк. 4:41; 5:15, 33, 36; 6:50-52; 9:32; 10:32).

Їх реакція нагадувала реакцію Петра, коли Ісус переобразився (див. 9:6). Вони злякалися неймовірного викриття Божої присутності і Його могутності, коли Він воскресив Ісуса з мертвих. Їх охопила богобоязність, і через це вони мовчали.

Дехто з учених, які тлумачать Біблію, вважають, що Марко на цьому місці завершив своє Євангеліє. Раптове закінчення відповідає стилю Марка і могло б зробити акцент на розкритті у Євангелії його тем страху і здивування. Читач тоді б замислився з благоговійним страхом над значенням порожнього гробу у тлумаченні ангела, який сповістив жінок про воскресіння Ісуса (див. наступні коментарі до 16:9-20).

X. Суперечливий епілог (16:9-20)

Останні 12 віршів Марка (16:9-20), відомі як «довше закінчення Марка», складають одну з найважчих і найбільш суперечливих проблем у Новому Завіті. Чи дійсно були ці вірші в оригінальному тексті Євангелія від Марка, а чи їх там узагалі не було? Більшість сучасних перекладачів привертають певним чином увагу до цієї проблеми, додаючи пояснювальні примітки біля вірша 9 (НАСБ), виділяючи ці вірші в окрему від вірша 8 частину і додаючи пояснення (НМВ) або ж друкуючи усю цю частину у примітках (ВСП).

Зовнішні  свідчення є наступними: (1) У двох найдавніших унціальних рукописах (Sinaiticus і Vaticanus) цих віршів немає, хоча їх переписувачі залишали трохи порожнього місця після вірша 8, з чого можна припустити, що вони знали про довше закінчення, але не мали його у рукописі, який переписували. (2) Більшість інших рукописів (датовані п’ятим століттям і далі), як і ранні їх переклади підтримують теорію про існування віршів 9-20. (3) Кілька пізніших рукописів (датовані сьомим століттям і далі) і їх переклади підтримують теорію про «коротше закінчення» після вірша 8, яке, безсумнівно, не є оригінальним, однак, усі ці рукописи (окрім одного) включають вірші 9-20. (4) перші діячі християнської церкви 2-8 століття н.е. – наприклад, Юстин Мученик ( Апологія  1. 45, близько 148 року н.е.), Татіан ( Діатессарон , близько 170 року н.е.) та Іриней ( Проти Єресей 3. 10. 6) – підтримують необхідність включення цих віршів. Однак Євсевій ( Запитання до Маринія  1, близько 325 року н.е.) і Єронім ( Послання  120. 3; ad Hedibiam , близько 407 року н.е.) стверджували, що віршів 9-10 не було у відомих їм грецьких рукописах. (5) Вірменський рукопис 10-го століття приписав вірші 9-10 «пресвітеру Арістону», мабуть, тому Арістону, що був сучасником Папіяса (60-130 роки н.е.), який вважався учнем апостола Йоана. (6) Якщо Марко і дійсно раптово закінчив своє Євангеліє восьмим віршем, тоді неважко зрозуміти, чому деякі ранні переписувачі хотіли додати «належне» завершення Євангелія, використовуючи інші авторитетні джерела. Однак, якщо вірші 9-20 були оригінальними, тоді важко пояснити, чому ранні переписувачі випускали їх.

Внутрішні  ж свідчення є наступними: (1) Перехід від вірша 8 до вірша 9 характеризується раптовою зміною об’єкту. Вже не «жінки», а «Ісус» був в центрі оповіді, хоча Його ім’я у вірші 9 не згадується. (2) Марія Магдалина представлена у вірші 9 описовим звором так, наче про неї у віршах 15:40, 47 і 16:1 не згадувалося. (3) Близько 1/3 важливих грецьких слів у віршах 9-20 є «не Марка», тобто вони більш ніде у Марка не з’являлися або ж використовувалися не так, як у попередніх до дев’ятого віршах Марка. (4) Грецький літературний стиль цих віршів не має тієї яскравості, тих життєвих деталей, які є характерними для історичної оповіді Марка. (5) Можна було сподіватися, що Марко включить об’явлення воскреслого Ісуса перед учнями у Галилеї (14:28; 16:7), але об’явлення, описані у віршах 9-20, трапилися в самому Єрусалимі або ж поблизу нього. (6) Оповіді Матея і Луки збігаються з оповіддю Марка до вірша 8, а потім помітно різняться, з чого випливає, що в оригіналі Євангелія від Марка віршів 9-20 не було.

Подібним чином проникливі і добросовісні науковці, які вивчають Біблію, мають різні думки з приводу цих свідчень, а тому роблять протилежні висновки. Хто включає ці вірші в текст Євангелія з огляду на перевагу ранніх і дуже поширених зовнішніх свідчень, має все ж достатнім чином зважати на внутрішні свідчення, які демонструють їх відмінність від решти тексту. А хто випускає ці вірші, має все ж зважати на ранні і дуже поширені зовнішні свідчення їх існування і давати ґрунтовне пояснення на вигляд раптового завершення Євангелія від Марка на вірші 8. З огляду на все, було запропоновано чотири можливих пояснення: (1) Марко дописав своє Євангеліє, але оригінальний кінець було втрачено або знищено якимсь невідомим чином ще до того, як переписувачі зробили його першу копію. (2) Марко дописав своє Євангеліє, але оригінальний кінець зумисно був прихований чи вилучений з невідомої причини. (3) Марко не зміг дописати своє Євангеліє з якоїсь невідомої причини, можливо, через раптову смерть. (4) Марко зумисне завершив своє Євангеліє на вірші 8.

З усіх цих пояснень перше і друге є найменш вірогідним, не зважаючи на те, що думка про випадковим чином втрачене оригінальне закінчення є широко поширеною. Якщо Євангеліє від Марка було рукописом-сувоєм, а не рукописом-книгою (яка складалася з окремих сторінок), закінчення, зазвичай, знаходилося б у внутрішній частині сувою, а тому більш імовірно, що саме початок міг бути пошкоджений або втрачений, а не закінчення. Якщо все ж прийняти той факт, що Марко не завершив своє Євангеліє, то найбільш імовірним є третє пояснення, але довести це неможливо. З огляду на використання Марком теми «страху» у стосунку до послідовників Ісуса (див. вірш 8), багато сучасних науковців, що тлумачать Біблію, схиляються до четвертого пояснення.

Мабуть, нереально дійти якогось кінцевого погодження щодо цього питання, опираючись на відомі зараз дані. Думка, яка, здається, враховує усі відповідні свідчення і викликає найменше заперечень, є наступною: (а) Марко зумисне завершив своє Євангеліє на вірші 8 і (б) вірші 9-20, хоча й написані або зібрані невідомим автором-християнином, є історично достовірними і включені до новозавітного канону (див. також останню частину Втор.). Згідно цієї думки, ще дуже давно, під час перших переписувань Євангелії від Марка (напевно, незадовго після 100 року н.е.), було додано вірші 9-20 після вірша 8 без будь-якого намагання узгодити їх текст з художнім стилем і набором слів Марка. Можливо, ці вірші були короткими витягами з оповідей про події після воскресіння, взяті з текстів інших трьох Євангелій, і згідно усних переказів були схвалені апостолом Йоаном, який жив майже до кінця першого століття. Тож ці вірші додали до Євангеліє від Марка під час переписування настільки давно, що церква визнала і прийняла їх як частину канонічного Святого Письма. Ці вірші узгоджуються з рештою тексту Письма і об’єднуються з ним в єдине ціле темою віри і невіри, яка розкривається у них.

А. Три об’явлення Ісуса після воскресіння (16:9-14)

Ця частина містить три об’явлення Ісуса після Воскресіння перед Його Вознесінням. (Див. таблицю «Сорок днів – від Воскресіння до Вознесіння» у Мт. 28:1-4).

1. ЙОГО ОБ’ЯВЛЕННЯ МАРІЇ МАГДАЛИНІ. НЕВІРА ЙОГО ПОСЛІДОВНИКІВ (16:9-11)

(Йн. 20:14-18)

16:9-11.  Ці вірші раптово повертаються до моменту, коли Марія Магдалина навідалася до гробу Ісуса «уранці (див. «рано вранці», вірш 2)» того ж дня. Хоча про неї вже тричі йшла мова у Марка (див. 15:40, 47; 16:1), тут уперше її описано як жінку, «з якої (Ісус) вигнав був сім бісів» (див. Лк. 8:2). Він «з’явився», став видимий, «найперше» їй. З цього випливає, що люди не могли впізнати Ісуса у Його воскреслому стані, якщо Він зумисно не об’являв Себе їм (див. Лк. 24:16, 31).

«Вона пішла й повідомила тих, що були з Ним» про воскресіння Ісуса. Ще жодного разу у Марка чи в будь-якому іншому Євангеліє таким чином не описували послідовників Ісуса (див. Мк. 3:14; 5:18). Цей опис, імовірно, стосується учнів Ісуса в цілому (див. 16:12), а не лише Його Одинадцятьох апостолів (див. Діян. 1:21). Вони усі «сумували й плакали» з приводу смерті Ісуса. Про це також раніше в оповіді не було мови.

«Почувши, що Він живий та що вона (Марія) Його бачила ( етхеатхе , більш ніде у Марка не зустрічається), (учні) не йняли віри ( епістесан , дієслово, яке також більш ніде у Марка не зустрічається)» її словам (див. Лк. 24:11). Імовірно, незадовго після того Ісус явився двом іншим жінкам і підтвердив звістку ангела про Своє воскресіння, а також спонукав їх розповісти про це Його учням (див. Мт. 28:1, 9-10).

2. ЙОГО ОБ’ЯВЛЕННЯ ДВОМ ПОСЛІДОВНИКАМ. НЕВІРА ІНШИХ (16:12-13)

16:12-13.  Ці вірші підсумовують оповідь про двох учнів, які йшли в село Еммаус (Лк. 24:13-35). Слова «двом з них» вказують на той факт, що вони знаходилися серед людей, які не повірили звістці Марії (див. Мк. 16:10-11). Коли ці учні «були в дорозі й ішли (з Єрусалиму) на село», Ісус «з’явився (їм) в іншім вигляді ( хетера морпхе , «в іншій формі»)». Ці слова можуть означати, що Він перед цими учнями набув форми, відмінної від тієї, у якій явився Марії Магдалині, або ж, більш вірогідно, що Він з’явився перед ними у формі, відмінній від тієї, в якій вони упізнавали Його як Ісуса. Коли ці учні повернулися в Єрусалим і «сповістили інших», їм також «не йняли віри» (див. вірш 11). Очевидно, не зважаючи на ствердні свідчення (див. Лк. 24:34), учні Ісуса спершу, здавалося, вважали, що Він, якщо і дійсно являвся, то у вигляді примари (див. Лк. 24:37).

3. ЙОГО ОБ’ЯВЛЕННЯ ПЕРЕД ОДИНАДЦЯТЬМА АПОСТОЛАМИ І ЙОГО ДОКІР ЇХНІЙ НЕВІРІ (16:14)

(Лк. 24:36-49; Йн. 20:19-25)

16:14.  «Нарешті ( хистерон , більш ніде у Марка не зустрічається)» увечері того ж дня (див. вірш 9) Ісус «з'явився … самим одинадцятьом, коли то були за столом» і їли (свою вечерю, як можна припустити з Лк. 24:41-43). Він «докоряв ( онеідісен , сильне дієслово, яке більш ніколи й ніде не використовувалося в тексті, де мова йшла про Ісуса) за їхнє невірство та твердосердя ( склерокардіан ; див. Мк. 10:5)», бо вони «не повірили тим, які бачили Його воскреслого з мертвих» раніше того ж дня. Коли вони почули про воскресіння Ісуса (ще до того, як побачили Його), вони отримали урок й дізналися, як це – вірити свідченням очевидців. Це матиме велике значення для усіх людей, серед яких вони будуть у майбутньому проповідувати.

Б. Доручення Ісуса послідовникам (16:15-18)

(Мт. 28:16-20)

16:15.  Пізніше Ісус дав Своїм учням велике місіонерське доручення: «Ідіть же по всьому  ( хапанта ) світу та проповідуйте ( кериксате , «проголошуйте»; див. 1:4, 14) Євангелію ( еуангеліон , «добру новину»; див. 1:1) всякому творінню», тобто усім людям.

16:16.  Хто у відповідь на проповідування Євангелія «увірує й охриститься», тобто стане охрещеним віруючим (досл., «хто повірить і охреститься»), «той буде спасенний ( сотхесетаі ; див. коментарі до 13:13)» Богом (мається на увазі) від духовної смерті як покарання за гріхи. Тут одне грецьке слово керує двома іншими і об'єднує їх єдиним описом внутрішнього істинного прийняття доброї новини з вірою (віруючи) і вияву цієї віри через хрещення у воді.

Автори Нового Завіту припускали, що за сприятливих обставин кожен віруючий охреститься, 16:16 це означає, що хрещення є необхідною умовою особистого порятунку. Друга частина вірша вказує на те, що «хто не увірує (в Євангелію), той буде осуджений» Богом (мається на увазі) в день страшного суду (див. 9:43-48). Підставою для осудження буде невіра. Невіра робить неможливим щире визнання своїх гріхів. Тому вимогою до людини, яка бажає отримати від Бога спасення, є віра у Нього (див. Рим. 3:21-28; Еф. 2:8-10).

16:17-18.  У цих віршах перелічено п’ять різних чуд (від «чуда», семеіа ; див. коментарі до 8:11), «що будуть супроводити тих, які увірують». «Чуда» – це надприродні явища, які будуть засвідчувати божественне походження послання апостолів (див. 16:20). Ці чуда демонструватимуть загальну силу віри, яку перші віруючі проповідуватимуть, та особисту віру кожного із них. З огляду на це та на історичні свідчення, можна зробити висновок, що ці чуда мали місце лише в часи апостолів (див. 2 Еор. 12:12; Євр. 2:3-4).

Виконуючи своє доручення (див. Мк. 16:15), віруючі отримають здібність творити чуда «ім’ям» Ісуса (див. коментарі до 6:7, 13; 9:38-40). Вони «виганятимуть бісів», і тим самим демонструватимуть перемогу Ісуса над царством сатани. Дванадцять (див. 6:13) і сімдесят апостолів уже виганяли демонів, і цю спроможність вони зберегли в часи апостольської церкви (див. Діян. 8:7; 16:18; 19:15-16). Вони «будуть говорити мовами новими», імовірно, тут маються на увазі іноземні мови, які тоді їм ще були невідомі. Ця здібність була доведена під час свята П’ятидесятниці (див. Діян. 2:4-11), а згодом у житті ранньої церкви (див. Діян. 10:46; 19:6; 1 Кор. 12:10; 14:1-24).

В оригіналі грецькою мовою перші дві частини речення Мк. 16:18 можна розглядати, як умовні, а третю частину, як підсумок. Тоді переклад звучав би так: «Якщо вони будуть змушені гадюк руками брати, і якщо будуть змушені пити щось смертоносне, не ( оу ме ; див. 13:2) пошкодить їм ніщо». Обіцянка такої невразливості завдяки божественному захисту в обох випадках стосується тих випробувань, через які віруючим доведеться пройти під утиском переслідувачів. Ці слова Ісуса не дають право брати в руки гадюк чи пити отруту добровільно, і цього не робили в часи ранньої церкви. Оскільки зустріч Петра зі змією в Мальті була ненавмисною (див. Діян. 28:3-5), він не зазнав якогось ушкодження від її укусу. Більше у Новому Завіті подібних прикладів немає.

Й останнє, що їм пообіцяв Ісус, це те, що вони «на хворих будуть руки класти, і добре їм стане». Зцілення в такий спосіб згадується у Діян. 28:8, а також дар зцілення мав місце в часи ранньої церкви (див. 1 Кор. 12:30).

В. Вознесіння Ісуса і проповідування апостолів (16:19-20)

(Лк. 24:50-51; Діян. 1:9-11)

16:19-20.  Ці вірші складаються із двох тісно пов’язаних частин. З одного боку, (грецькою мен ) «Господь же Ісус (так Ісуса у жодній Євангелії не називали, окрім Лк. 24:3), промовивши до них так (а проповідував Він після Свого воскресіння впродовж 40 днів; див. Діян. 1:3), вознісся на небо», тобто Бог Отець Його забрав до Себе. Там Він «возсів праворуч Бога» на Своє почесне і повновладне місце (див. коментарі до Мк. 12:36-37а). Першим віруючим істинність цього була засвідчена видінням Стефана (див. Діян. 7:56). У цьому значенні діяння Ісуса на землі завершилися.

З іншого боку (грецькою де ), Його діяння на землі в іншому їх значенні продовжилися через апостолів, які «пішли (з Єрусалиму) й проповідували ( екериксан , «проголошували»; див. Мк. 1:4, 14; 16:15)» Євангелію «всюди». В той же час воскреслий з мертвих «Господь» був поруч з ними і «допомагав їм та стверджував (Своє) слово (добру новину) чудесами (див. 16:17-18), які його супроводили». Чуда доводили істинність їхнього послання людям (див. Євр. 2:3-4). І це завдання проповідувати добру новину все ще виконують Його учні, а воскреслий з мертвих Господь їм у цьому допомагає.

БІБЛІОГРАФІЯ

Alford, Henry. Alford’s Greek Testament . Vol. 1. Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1980.

Anderson, Hugh. The Gospel of Mark . The New Century Bible Commentary. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1976.

Burdick, Donald W. “The Gospel according to Mark.” In The Wycliffe Bible Commentary . Chicago: Moody Press, 1962.

Cole, R.A. The Gospel according to St. Mark . The Tyndale New Testament Commentaries. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1961.

Cranfield, C.E.B. The Gospel according to Saint Mark . Cambridge Greek Testament Commentary. Rev. ed. New York: Cambridge University Press, 1972.

Earle, Ralph. Mark: The Gospel of Action . Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1970.

Hendriksen, William. Exposition of the Gospel according to Mark . New Testament Commentary. Grand Rapids: Baker Book House, 1975.

Hiebert, D. Edmond. Mark: A Portrait of the Servant . Chicago: Moody Press, 1974.

Lane, William L. The Gospel according to Mark . The New International Commentary on the New Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1974.

Lenski, R.C.H. The Interpretation of St. Mark’s Gospel . Reprint. Minneapolis: Augsburg Publishing House, 1961.

Martin, Ralph P. Mark: Evangelist and Theologian . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1973.

__________ . Mark . Knox Preaching Guides. Atlanta: John Knox Press, 1981.

Stonehouse, Ned B. The Witness of the Synoptic Gospels to Christ . 1944. Reprint, Grand Rapids: Baker Book House, 1979.

Swete, Henry Barclay. The Gospel according to St. Mark . 3 rd  ed. 1909. Reprint. Grand Rapids: Kregel Publishing Co., 1978.

Swift, C.E. Graham. “Mark”. In the New Bible Commentary : Revised . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1970.

Taylor, Vincent. The Gospel according to St. Mark . 2 nd  ed. Thornapple Commentaries. 1966. Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1981.

Vos, Howard F. Mark: A Study Guide Commentary . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1978.

Wilson R. McL. “Mark.” In Peake’s Commentary on the Bible . New York: Thomas Nelson & Sons, 1962.