Передмова

Книга « Тлумачення чотирьох Євангелій, книг діяння апостолів та новозавітних послань » є роз’ясненням Святого Письма. Ці роз’яснення створені та відредаговані виключно викладачами Далласької теологічної семінарії, з використанням граматико-історичного підходу та з огляду часів до Царства Христа й до великого нещастя.

Книга призначена для пасторів, любителів, учителів Біблії, старанних учнів Біблії та інших, хто потребує зрозумілого, але стислого і достовірного роз’яснення усієї Біблії.

Для чого потрібне ще одне роз’яснення, коли вже й так існує багато коментарів? Кілька особливостей вирізняють цю книгу з поміж інших учень Біблії.

По-перше, ця книга написана викладачами одного духовного закладу – Далласької теологічної семінарії, яка відома послідовним роз’ясненням Святого Письма. В той же час автори часто подають різне бачення тих уривків, які теологи по-різному розуміють.

Крiм того, це перше однотомне роз’яснення, за основу якого взято Нову Міжнародну Версію Святої Біблії  (видання 1978 року). НМВ є перекладом, який широко застосовується, оскільки він вірно передає біблійний текст зрозумілою і сучасною англійською мовою. Тому ця книга тлумачень є хорошим помічником для самостійного вивчення Біблії.

По-третє, ця книга має такі особливості, яких не мають жодні однотомні коментарі. (а) Коли автори коментують біблійний текст, вони показують, як розкривається призначення книги, як кожна окрема частина узгоджується з усією книгою, а також що передує і що відбувається після описаних подій. Це допомагає читачам зрозуміти, чому автори Біблії обирали саме той чи інший матеріал, коли на написання їх надихав Святий Дух. (б) Важкі для сприйняття уривки, незрозумілі звичаї біблійних часів і уявні протиріччя уважно розглядаються і обговорюються. (в) У цій книзі також відображено найновіші пізнання консервативних науковців, які вивчають Біблію. (г) Тут обговорюється багато давньоєврейських, арамейських та грецьких слів, які є важливими для розуміння того чи іншого уривку. Ці слова транслітеровано, щоб читачі, які не є фахівцями з біблійних мов, могли їх зрозуміти. Більше того, ці коментарі оцінять і знавці цих мов. (ґ) Сюди включено десятки карт, таблиць і графіків; вони розміщені дуже зручно, саме там, де обговорюється даний уривок з Біблії. (д) Розгляд багатьох уривків включає  численні перехресні посилання до пов’язаних чи подібних частин.

Розгляд кожної біблійної книги включає: вступ  (обговорюється авторство, час написання, мета, цілісність, стиль, унікальні особливості), план , коментарі  і бібліографію . У розділі « Коментарі » подано короткий виклад усіх частин тексту, а також детальне роз’яснення кожного вірша і часто кожної фрази уривку. Розділ « Бібліографія » дає перелік рекомендованої для подальшого вивчення літератури.

Особові займенники, які мають стосунок до Бога, подано з великої букви. Це часто допомагає зрозуміти, що автор пише про когось із Святої Трійці. У НМВ використовується слово «Господь». Воно є перекладом давньоєврейського слова ЙГВГ, яке часто передається як Ягве . А слово « Володар » є перекладом до слова адоні . Коли два імені стоять поруч як складене ім’я Бога, вони перекладаються як «Всевишній Господь», саме так як в НМВ.

Редактор-консультант Нового Завіту, доктор наук Стенлі Д. Тусеінт, зробив свій вклад у це роз’яснення завдяки рукописам, які він читав, і згідно яких давав свої корисні рекомендації. Його робота високо ціниться. Ми також висловлюємо подяку Ллойду Корі, редактору посилань видавництва «Віктор Букс», Барбарі Уільямс, яка своїм уважним редагуванням помітно покращила текст, старанній Мірні Джейн Гассе, координатор-продюсеру, і тим, хто друкував рукописи у видавництві «Скріпче Пресс» та Даллаській теологічній семінарії, за їхню ретельність.

Ця книга є роз’ясненням Біблії, поясненням тексту Святого Письма, старанним тлумаченням. Вона не лише розглядає лексику, граматику і синтаксис та широко обговорює критичні моменти, які стосуються текстових та вихідних даних. Ця книга може поглибити ваше розуміння суті Святого Письма, якщо ви захочете «щоб Він просвітлив очі вашого серця» (Еф. 1:18) вивченням духовної практики Святого Письма.

Ця книга допоможе вам краще зрозуміти і належно оцінити Святе Письмо, досконале Слово, на написання якого надихав сам Бог, і спонукає вас бути «виконавцями слова, а не лише слухачами» (Як. 1:22), й «інших теж навчити» (2 Тим. 2:2).

Джон Ф. Велвурд

Рой Б. Зук

______________

Редактори

Джон Ф. Велвурд , бакалавр мистецтв, магістр мистецтв, магістр теології, доктор теології, доктор богослов’я, доктор літератури

Почесний канцлер

Почесний професор систематичної теології

Рой Б. Зук , бакалавр мистецтв, магістр теології, доктор теології

Почесний старший професор з тлумачення Біблії

Редактор, «Бібліотека Сакра»

Редактори-консультанти

Старий Завіт

Кеннет Л. Баркер , бакалавр мистецтв, магістр теології, доктор філософії

Письменник

Льюїсвіль, Техас

Юджин Х. Меррілл,  бакалавр мистецтв, магістр мистецтв, магістр філософії, доктор філософії

Заслужений професор з вивчення Старого Завіту

Новий Завіт

Стенлі Д. Тусеінт , бакалавр мистецтв, магістр теології, доктор теології

Почесний старший професор з тлумачення Біблії

_____________

Співавтори *

Уолтер Л. Бейкер, бакалавр мистецтв, магістр теології, доктор богослов’я

Почесний ад’юнкт-професор міжнародних місій та міжкультурної комунікації

Авдія

Креіг Блейсінг, бакалавр наук, магістр теології, доктор теології, доктор філософії

Професор християнської теології

Південна богословська семінарія баптистів

Луїсвілл, Кентуккі

Малахії

Дж. Рональд Блу, бакалавр мистецтв, магістр теології

Почесний президент

Міжнародна ЦАМ (Центральна американська місія)

Даллас, Техас

Авакума

Сід С. Буззелл, бакалавр наук, магістр теології, доктор філософії

Професор з тлумачення Біблії

Християнський університет Колорадо

Лейквуд, Колорадо

Приповідки

Дональд К. Кемпбелл, бакалавр мистецтв, магістр теології, доктор теології

Почесний президент

Почесний професор з тлумачення Біблії

Ісуса Навина

Роберт Б. Чісхолм молодший, бакалавр мистецтв, магістр богослов’я, магістр теології, доктор теології

Професор з вивчення Старого Завіту

Осії, Йоіла

Томас Л. Констебль, бакалавр мистецтв, магістр теології, доктор теології

Голова і старший професор з тлумачення Біблії

1 і 2 Царів

Джек С. Дір, бакалавр мистецтв, магістр теології, доктор теології

Помічник старшого пастора

Церква Троїцького братства

Амарілло, Техас

Второзаконня, Пісня пісень

Чарльз Х. Дайер, бакалавр мистецтв, магістр теології, доктор теології

Проректор і старший віце-президент з навчальних питань

Біблійний інститут Муді

Чикаго, Іллінойс

Єремії, Плач Єремії, Єзекиїла

Жене Дґец, бакалавр мистецтв, магістр мистецтв, доктор філософії

Старший пастор

Церква біблійного братства, Північ

Плейно, Техас

Неємії

Дональд Р. Гленн, бакалавр наук, магістр мистецтв, магістр теології

Голова і старший професор з вивчення Старого Завіту

Проповідник

Джон Д. Ханна, бакалавр наук, магістр теології, доктор теології

Голова і заслужений професор історичної теології

Вихід, Йони, Софонії

Елліотт Е. Джонсон, бакалавр наук, магістр теології, доктор теології

Старший професор з тлумачення Біблії

Наума

Ф. Дуейн Ліндсей, бакалавр мистецтв, бакалавр богослов’я, магістр теології, доктор теології

Колишній архіваріус, бібліотекар-дослідник та ад’юнкт-професор систематичної теології

Левіт, Суддів, Аггея, Захарії

Джон А. Мартін, бакалавр мистецтв, магістр теології, доктор теології

Проректор

Робертс Уесліан Коледж

Рочестер, Нью Йорк

Езри, Естери, Ісаї, Міхея

Юджин Х. Меррілл, бакалавр мистецтв, магістр мистецтв, магістр філософії, доктор філософії

Заслужений професор з вивчення Старого Завіту

Числа, 1 і 2 Самуїла, 1 і 2 Хроніки

Дж. Дуайт Пентекост, бакалавр мистецтв, магістр теології, доктор теології

Заслужений почесний професор з тлумачення Біблії

Даниїла

Джон В. Рід, бакалавр мистецтв, магістр мистецтв, магістр богослов’я, доктор філософії

Директор відділу підготовки докторів служіння

Старший почесний професор пасторського служіння

Рути

Аллен П. Росс, бакалавр мистецтв, магістр мистецтв, магістр богослов’я, доктор філософії

Професор з вивчення Старого Завіту

Троїцько-євангельська єпископська семінарія

Амбрідж, Пенсильванія

Буття, Псалмів

Дональд Р. Сунукзіан, бакалавр мистецтв, магістр теології, доктор теології, доктор філософії

Професор християнського служіння й очільництва

Талботська школа богослов’я

Ла-Мірада, Каліфорнія

Амоса

Рой Б. Зук, бакалавр мистецтв, магістр теології, доктор теології

Редактор, «Бібліотека Сакра»

Старший професор з тлумачення Біблії

Іова

*Усі вони пов’язані з Даллаською теологічною семінарією, якщо не вказано інше. Коли « Тлумачення » було вперше опубліковано, кожен автор був викладачем семінарії.

Скорочення

А. Загальні скорочення

див. – дивіться

досл. – дослівно

част. – частина

стор. – сторінка

СЗ – Старий Завіт

НЗ – Новий Завіт

н.е. – нашої ери

Б. Скорочення назв біблійних книг

Бут. – Буття

Вих. – Вихід

Лев. – Левит

Чис. – Числа

Втор. – Второзаконня

ІсНав. – Ісуса Навина

Суд. – Суддів

Рут. – Рути

1, 2 Сам. – Самуїла

1, 2 Цар. – Царів

1, 2 Хрон. – Хронік

Езр. – Езри

Неєм. – Неємії

Ест. – Естери

 

Іов. – Іова

Пс. – Псалмів

Прип. – Приповідок

Проп. – Проповідника

Пісн. – Пісня Пісень

Іс. – Ісаї

Єр. – Єремії

ПлЄр. – Плач Єремії

Єз. – Єзекиїла

Дан. – Даниїла

Ос. – Осії

Йоіл. – Йоіла

Ам. – Амоса

Авд. – Авдія

Йона – Йони

Міх. – Міхея

Наум. – Наума

Ав. – Авакума

Соф. – Софонії

Аг. – Аггея

Зах. – Захарії

Мал. – Малахії

Мт. – Матея

Мк. – Марка

Лк. – Луки

Йн. – Йоана

Діян. – Діяння апостолів

Рим. – Римлян

1, 2 Кор. – Корінтян

Гал. – Галатів

Еф. – Ефесян

Флп. – Филип’ян

Кол. – Колосян

1, 2 Сол. – Солунян

1, 2 Тим. – Тимотея

Тит. – Тита

Флм. – Филимона

Євр. - Євреїв

Як. – Якова

1, 2 Пт. – Петра

1, 2, 3 Йн. – Йоана

Юд. – Юди

Одкр. - Одкровення

                          

В. Скорочення версій, перекладів і переказів Біблії

АСП – Американський стандартний переклад

ЄБ – Єрусалимська Біблія

БКЯ – Біблія короля Якова

НАСБ – Нова американська стандартна Біблія

НАБ – Нова англійська Біблія

НМВ – Нова міжнародна версія

ВСП – Виправлений стандартний переклад

Огляд часів Старого Завіту

                          

Сотворення

                

Яків перебирається в Єгипет

1876

                

Вихід та блукання пустелею

1446

                

Ізраїльтяни перетинають Йордан

1406

                

Підкорення Ханаану

1399

                

Початок правління Суддів

приблизно 1350

Правління Саула

1051

                

Правління Давида

1011

                

Правління Соломона

971

                

         Поділ царства

931

                

Буття

Вихід

(430 років)

                

Левіт,         Числа, Второзаконня

(40 років)

                

(7 років)

                

Ісуса         Навина

(приблизно 49 років)

                

Суддів і Рути

приблизно 299 років

        

1 Самуїла

(40 років)

                

2 Самуїла і 1 Хроніка

(40 років)

        

1 Царів 1-11 і 2 Хроніка 1-9

(40 років)

                          

                         Поділ царства

931

                

Ізраїль

                

1 Царів 12 — 2 Царів 17

(209 років)

                

Ассирія завойовує Ізраїль

722

        

                         Завершення Старого Завіту

приблизно 430

                

Юдея

1 Царів 12 — 2 Царів 24 і 2 Хроніка 10-36

(345 років)

                

Вавилон завойовує Юдею

586

Вавилонський полон

(70 років)

                

Відбудовування храму

515

                

(85 років)

        

Біблійні міри і ваги

                          

                         БІБЛІЙНА ОДИНИЦЯ

                

                         АМЕРИКАНСЬКИЙ         ЕКВІВАЛЕНТ

                

                         МЕТРИЧНИЙ                         ЕКВІВАЛЕНТ

                

ВАГА

                

талант (60 мін)

міна (50 шекелів)

шекель (2 беки)

пім (2/3 шекеля)

бека (10 гер)

гер

75 фунтів

1 1/4 фунтів

2/5 унції

1/3 унції

1/5 унції

1/50 унції

        

34 кілограми

0,6 кілограма

11,5 грам

7,6 грам

6 грам

0,6 грама

ДОВЖИНА

                

лікоть

п’ядь

долоня

        

18 дюймів

9 дюймів

3 дюйми

                

0,5 метра

23 сантиметри

7 сантиметрів

                

ОБ'ЄМ

                

Об’єм сипучих тіл

                

кор [хомер] (10 еф)

литек (5 еф)

ефа (10 омер)

сея (1/3 ефи)

омер (1/10 ефи)

каб (1/18 ефи)

                

6 бушелів

3 бушелі

1/2 бушеля

7 кварт

2 кварти

1/2 пінти

                

220 літрів

110 літрів

22 літри

7,3 літри

2 літри

0,3 літра

                

Об’єм рідких тіл

                

бат (1 ефа)

гін (1/6 бата)

лог (1/72 бата)

                

6 галонів

4 кварти

1/3 кварти

                

22 літри

4 літри

0,3 літра

                

                          

Інформація, яка міститься у даній таблиці, не є математично точною. Вона передає приблизні значення величин. Числові дані вираховувалися на основі шекеля, вага якого складає 11,5 грам, ліктя, довжина якого дорівнює 18 дюймам, та ефи, об’єм якої відповідає 22 літрам.

                          

БУТТЯ

Аллен П. Росс

Вступ

                          

Буття   — це книга початку, яка дає дуже яскравий опис походження людства та самого всесвіту, появи гріха у світі, катастрофічних наслідків прокляття, яке впало на всіх людей через цей гріх, та початку здійснення задумів Бога благословити народи через Своє сім’я.

Більшість книг Біблії тим чи іншим чином посилаються на зміст Буття. Однак, не зважаючи на це, головна тема Буття, а також її прямолінійний стиль написання без жодних прикрас непокоїли й захоплювали біблійних науковців впродовж багатьох віків.

Як і у випадку з усієї біблійної істиною, дана книга була каменем спотикання для багатьох людей, які намагалися тлумачити її, виходячи зі своїх упереджених уявлень чи протинадприродних нахилів. Проте для тих людей, які визнають, що це — Слово Боже, якому вони бажають служити, Буття є джерелом втіхи і повчання. Тому різноманітні питання і труднощі тлумачення даної книги ці дві групи людей розглядають по-різному.

Заголовки Книги Буття. Давньоєврейським заголовком цієї книги є її перше слово бре’сіт , що в перекладі звучить як “на початку”. У грецькому перекладі книга називається “Генезис” і походить від давньоєврейського слова толдот , яке є ключовим у даній книзі і перекладається як “походження”. У Септуаґінті в Бут. 2:4а сказано: “Це книга походження ( генесеос ) неба і землі.”

Автор Книги Буття.  І Святе Письмо, і усні перекази свідчать про те, що автором П’ятикнижжя був Мойсей. Цих свідчень достатньо, щоб запевнити більшу частину людей у синагозі та в церкві усіх віків, що Буття, перша книга П’ятикнижжя, належить перу Мойсея.

Та й справді, хто б іще міг написати таку книгу? Оскільки “Мойсея (було) вивчено всієї мудрости єгиптян” (Діян. 7:22), його літературні вміння дали йому чудову змогу зібрати перекази ізраїльтян та їхні нотатки і створити таку визначну працю. Його спілкування з Богом на горі Хорив і впродовж усього життя власне й спрямувало його до виконання даного завдання. Книга Буття слугує теологічним та історичним підґрунтям Книги Вихід, а також завіту на горі Синай.

Однак критично налаштовані науковці заперечують, що Мойсей є автором Буття та інших книг П’ятикнижжя. І мова тут іде не про теперішні часи. Ще на початку християнської ери теологи вагалися, кого саме вважати автором П’ятикнижжя: Мойсея чи Езру. А зараз існує думка, що текст П’ятикнижжя було складено з даних, почерпнутих з різних джерел, і належить вона прихильникам раціоналістичного скептицизму. Бенедикт Спіноза (1632-1677 роки н.е.) вірив, що П’ятикнижжя написав Езра, який поєднав у його текстах інформацію, отриману з численних переказів (в тому числі переказів Мойсея).

Перша спроба застосувати документарну теорію стосовно походження П’ятикнижжя належить Жану Астрюку (1684-1766). Він висунув ідею, що Буття було складено з двох головних і декількох другорядних документів. Впродовж наступних 124 років науковці вели гострі суперечки і розвивали дану ідею, аж допоки у 1877 році Юліус Вельгаузен (1844-1918) знову не озвучив цей документарний підхід доволі впевнено і беззаперечно.

Вельгаузен зазначив, що існує чотири документи, на основі яких складено П’ятикнижжя. Кожен з цих документів називається певною літерою: J, Е, D, Р. Існує припущення, що документ під назвою “J” (через те, що в ньому Бога часто називають власним іменем Ягве [нім. Jehovist ]) було написано у Південному царстві близько 850 року до н.е.. Цей документ був особистим, біографічним та антропоморфічним. Він містив пророкоподібну етику і теологічну рефлексію. Документ під назвою “Е” (через те, що в ньому часто використовується слово Елогім [нім. Elohist , Бог]) було створено у Північному царстві близько 750 року до н.е.. Він був більш об’єктивним, менш зосередженим на етичній і теологічній рефлексіях та містив більше конкретних подробиць.

Згідно цієї теорії, яку ще більше розвинули її послідовники-науковці, у 650 році до н.е. якийсь невідомий редактор об’єднав ці два документи, і так з’явилася праця “JЕ”.

Згодом її було доповнено документами “D” і “Р”. Документ під назвою “D” (лат. Deuteronomium ) було складено за часів Хілкія приблизно у 621 році до н.е. внаслідок реформ, започаткованих Йосією. Девтерономістська школа відповідальна також за те, що Книгу Ісуса Навина було розглянуто через призму Книг Царів. У документі під назвою “Р” (Священича традиція, нім. Priesterkodex ), датованому періодом 570-445 років до н.е., розглядаються витоки теократії, її інституції, родоводи, різноманітні обряди й пожертви.

Даний підхід виник на основі аналітичного вивчення тексту, після якого було виявлено очевидно суперечливі моменти. Прихильники критицизму зауважили зміни божественних імен (Ягве та Елогім), відзначили подібні оповіді (наприклад, про Сару у Бут. 12:10-20 та част. 20). Окрім того, було помічено деякі лінгвістичні відмінності, які відповідали іншим особливостям різних джерел (наприклад, в документі “J” використовувалася назва гори Синай, а в документі “Е” цю ж гору називали Хорив). Зрештою, відмінні теологічні думки узгоджувалися з різними документами, які час від часу з’являлися.

Ця документарна теорія, яка дуже вдало розвивалася і була оманливо правдоподібною, панувала в наукових колах впродовж десятиліть. Більше інформації про неї міститься у книзі Р.К. Харрісона “Вступ до Старого Завіту” (R.K. Harrison, Introduction to the Old Testament . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1966), книзі Умберто Кассуто “ Документарна гіпотеза ” (Umberto Cassuto, The Documentary Hypothesis)  та книзі Г. Уоука “Це мій Бог” (H. Wouk, This is My God . Garden City, N.Y.: Doubleday & Co., 1959. pp. 312-20). Книга Дж. Скіннера “ Генезис ” (J. Skinner, Genesis . International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1910) є прикладом того, як дана теорія негативно впливає на тлумачення Книги Буття.

Критикувати цю документарну теорію слід перш за все за її антинадприродну основу. Засновники даної гіпотези піддавали Біблію критиці так, наче це лише книга, написана людьми, яка була, отже, ненадійна. Підхід, що використовувався послідовниками цієї теорії, був антропоморфічним та еволюційним (тобто монотеїзм, який ми бачимо у Бут., був людського походження, що поступово розвинувся з примітивних станів). Гегелівська діалектика розкриває, як подібне вчення змогло розвинутися до свого кінцевого вигляду “істини”.

Окрім помилкових основоположних припущень, які нівелюють об’явлення, даний підхід містить чимало інших суперечностей. Однією з них є відсутність одностайності стосовно чотирьох документів (J, E, D, P) і того, які уривки належать до кожного з них. Іншою проблемою є дуже суб’єктивний підхід. Надто часто з’являються і справді сумнівні міркування. Наприклад, певний уривок відносять до документу під назвою “J”, бо у ньому часто використовується давньоєврейське слово иалад  (“народжувати, генерувати”). Отож, наявність в тексті цього слова вважалося переконливим свідченням того, що даний уривок належить документу “J”. Хоча прихильники даного підходу називали його аналітичним, вони надто часто обходили, виправляли або видаляли текст, якщо він якимсь чином не узгоджувався з системою їхніх міркувань.

Археологічні знахідки додали певний матеріал, який не лише ставить під сумнів критерії документарної гіпотези, але й також надає колориту П’ятикнижжю у його початковому вигляді. У Ханаанському краї угаритська література (приблизно 1400 рік до н.е.) засвідчує широке використання культових слів (начебто характерних для “P”), поетичних часто вживаних фраз, окремих слів, які спершу вважалися пізніми “арамаїзмами”, великої кількості божественних імен, складених імен, а також численних повторень. Нещодавно віднайдені таблички Ебли у Сирії також слугують документальним засвідченням імен, місць та ідей, зазначених у П’ятикнижжі (див. Giovanni Pettinato, The Archives of Ebla . Garden City, N.Y.: Doubleday & Co., 1981).

Віднайдені на Далекому Сході таблички Нузі у 1925 році, а також таблички Марі у 1933 році містять опис багатьох звичаїв та законів, подібних на ті, які були відтворені в оповідях патріархів у Бутті.

Хоча ці та багато інших археологічних знахідок не “доводять” існування патріархів чи такий давній час написання цих оповідей, вони досить повно узгоджуються з матеріалом П’ятикнижжя і способом викладення цих історій у Бутті. З повсякчасним зростанням археологічних знахідок залишається все менше і менше причин датувати цю книгу пізнішим часом.

Прихильники критики форми, започаткованої Германом Гункелем у вивченні Старого Завіту, визнавали стародавність описаних в Бутті звичаїв (наприклад, що Бут. 1-11 слід порівнювати зі шумеро-аккадською літературою третього та другого тисячоліть до н.е., і що патріархи були б дивним явищем для ассирійців першої половини першого століття). Послідовники критики форми намагалися визначити жанр, будову, час і місце дії та мету кожного літературного твору на основі наявного матеріалу, щоб відтворити початковий його вигляд і узгодити тексти з життям людей стародавнього Ізраїлю.

Даний метод розглядає літературні тексти відокремлено, чим часто нагадує поділ на документи JEDP. Отож, згідно нього виокремлюється форма (або жанр) певного тексту (наприклад, благословення, обітниці, гімни, легенди тощо) та визначаються загальні спонуки, загальні слова та загальна будова. А тоді послідовники даного методу намагаються встановити час і місце дії оповіді згідно подій у житті стародавніх ізраїльтян, щоб визначити дійсний початковий намір. Задля цього прихильники даного методу мають виясняти, як саме даний текст було передано.

Гункель виокремив шість видів оповідей у Бутті, які віддзеркалюють ранньо-поетичний, усний етап формування тексту (Hermann Gunkel, Genesis . Göttingen: Vandenhoeck und Ruprecht, 1922). Серед них: (а) етіологічна оповідь (в якій, наприклад, пояснюється, чому людина грішна), (б) етнологічна (в якій, для прикладу, розглядається, чому ханаанців було поневолено), (в) етимологічна (в якій, наприклад, пояснюється значення такого широковідомого імені як Бабель), (г) обрядова (в якій, наприклад, розповідається про суботу), (ґ) геологічна (в якій, для прикладу, пояснюється наявність солі біля Содому) і (д) низка некласифікованих оповідей.

Критика форми дала багато цінної інформації для науковців, які вивчають Біблію. В цілому, прихильники даного методу дуже обережно розглядають текст. Як предмет дослідження їх цікавить вже кінцева, незмінна форма тексту. А їхній наголос на літературних видах оповідей та стародавніх усних переказах дає розуміння того, як саме розвивалася література у стародавньому Ізраїлі.

Однак критиці форми притаманні ті самі помилки, що й документарному підходу. Припущення, що така література розвивалася природним чином, а не з допомогою надприродних сил, веде до хибних висновків: що ізраїльський монотеїзм розвинувся з політеїзму, що чудами згодом називали реальні колишні події, що ці нотатки можуть не відтворювати дійсну історію людства.

Думка про те, що біблійні сказання колись існували як окремі усні літературні оповіді, перш ніж їх було зібрано докупи, може бути певним чином слушною, однак це важко довести. Припущення ж, що ці усні перекази були відредаговані і прикрашені, перш ніж набули свого кінцевого вигляду, є сумнівним. Послідовники даного методу надто багато говорять про те, що оригінальні усні перекази зазнали помітної зміни форми та змісту, через що їх головним чином турбує відновлення оригінального тексту, а це часто носить суб’єктивний характер і є майже неможливим.

Однак увага прихильників критиків форми до літературних оповідей, їх видів, будови та часу і місця дій в житті стародавніх ізраїльтян є справді важливою для тлумачення. Зазвичай тлумачі розглядають кінцеву форму біблійного тексту, а не можливі етапи його створення. (Більше інформації див. у Gene Tucker, Form Criticism of the Old Testament . Philadelphia: Fortress Press, 1971.)

З критики форми розвинулося чимало інших методів вивчення П’ятикнижжя. Найбільш відомим є традиційно-історичний критицизм. Декілька науковців критикувало старий літературно-аналітичний підхід (JEDP). Вони вважали, що потрібен повний аналітичний метод, який розглядатиме усні перекази, порівняльну міфологію та психологію давніх євреїв, завдяки чому з’явиться можливість виявити, як саме видозмінювалися перекази ізраїльтян ще на початковому етапі.

Хоча суб’єктивність, яка була характерною для даного методу, призвела до виникнення багатьох відмінних думок серед критиків, головними складовими даної теорії є наступні: спершу оповідь переказувалася з уст в уста, потім до неї додавалися тлумачення, потім вона дещо змінювалася через вплив різноманітних чинників (наприклад, ханаанська етіологія чи тема викупу в часи монархії), далі якийсь вправний редактор надавав цій оповіді літературної форми. Збірки таких оповідей стали звичними для віруючих людей часів після Вавилонського полону.

Двома сучасними збірками усних переказів, які формувалися впродовж багатьох років і прихильниками яких є послідовники традиційно-історичного критицизму, є збірки P і D. Перша — це головним чином Книга Буття, яка розглядається через призму Книги Числа. В її основі знаходиться свято Пасхи в історичному контексті. Збірка D — це Второзаконня, яке тлумачиться з допомогою Другої Книги Царів. Отож, хоча даний метод відкидає літературні джерела старого документарного підходу, подібний аналіз джерел зберігається. Надто часто питання появи певної оповіді вважається більш важливим, аніж сама оповідь.

Послідовники традиційно-історичного критицизму аж занадто сконцентровані на усних переказах. Ніхто не заперечує, що такі усні перекази існували, однак вони зазвичай були документально занотовані (Kenneth A. Kitchen, Ancient Orient and Old Testament , p. 136). Археологічні свідчення, які мають стосунок до Палестини (E. Nielsen, Oral Tradition . London. SCM Press, 1954), доводять, що у стародавньому світі дуже велику увагу приділяли переписуванню документів (див. W.F. Albright, From the Stone Age to Christianity . Garden City, N.Y.: Doubleday & Co., 1957).

Наголос на порівняльній міфології передбачає подібність релігії ізраїльтян до релігій язичників. Подібності і справді є, однак поклоніння Ягве (справжньому Богові) дуже відмінне. Хто слідує даному підходу, той залишається без тлумачення витоків віри давніх євреїв.

Зрештою, увага до можливих видозмін усних переказів не підтверджена науково, бо не існує єдиних і спільних думок щодо них. І справді, видозміни часто є плодом власної уяви критиків.

Хоча усі ці підходи зробили чималий внесок у вивчення Старого Завіту, їм усім бракує необхідної уваги до кінцевої форми тексту, канонічної форми біблійних книг. Якби якійсь людині і справді вдалося дослідити усі дійсні етапи створення біблійних оповідей, що насправді неможливо, і якби вона змогла пояснити усі незрозумілості переконливими задокументованими свідченнями, перед нею все ще поставало б питання, а чому усі ці оповіді занотовані в тій формі, в якій вони існують зараз.

Тому в наш час більше уваги приділяють теперішній формі тексту. Різноманітні повторення, відмінності у стилі, багатство слів — усе це та багато іншого часто є свідченням єдності тексту для науковців, які виступають прихильниками риторичного критицизму чи структуралізму видозмін.

Загальноприйняту думку, що Книга Буття (як і все П’ятикнижжя) має цілісність і є працею Мойсея, не було нівельовано. Навпаки, щоразу нові свідчення вказують саме на єдиність цієї роботи, як і на дуже давній час її створення. Звісно ж, не можна казати, що теперішня форма книги не є результатом редагування наступних авторів, однак діяли вони виключно під впливом Святого Духа. А тому спроби змінити форму її оповідей є безпідставними і непотрібними. Будь-які видозміни усних переказів, занотованих в Бутті, уже були зроблені Мойсеєм і тільки під дією Святого Духа, завдяки чому в даній книзі відтворено дійсні події і подано правильне теологічне тлумачення їх.

Характер Книги Буття.  Багато суперечок щодо історичної достовірності й походження Книги Буття стосуються розгляду характеру її змісту, особливо подій, які відтворені в перших її частинах (1-11).

1. Буття — це міф?  Багато письменників описують зміст Книги Буття як міф або ж зазначають, що вона є міфічного походження. У міфологічній літературі зазвичай робляться спроби пояснити походження речей у символічних формах. Міфи відтворюють так звану “сакральну історію”, а не фактичну. У них зазначається, як з’явився світ і все у ньому завдяки діянням богів та надприродних створінь. Вони дають уявну картину створення світу, природи всесвіту, його функціонування, а також цінностей життя (див. J.W. Rogerson, Myth in Old Testament Interpretation . New York.: Walter de Gruyter, 1974).

З Буттям часто порівнюють язичницьку літературу, в якій описано такі надприродні явища, як Створення світу, потоп та інші божественні втручання у світ людей. Деякі науковці стверджують, що в свій час ізраїльтяни запозичили чимало образів з таких міфів й позбавили їх міфологічних (язичницьких) складових, щоб зробити відповідними для поклоніння Ягве. Однак, для тих, хто вірно розуміє семітську міфологію, цілком очевидно, що таке просто неможливо.

Міфи — це не лише символічні тексти чи віддзеркалення примітивного менталітету. Вони слугували виявом того, як стародавня людина розуміла цей світ і довколишню реальність. В центрі кожного міфу присутнє вчення про взаємозалежність (наприклад, помирає бог — помирає рослинність). Саме тому всі обряди, в яких було залучено магію, здійснювалися з метою покращити життєві сили, родючість і достаток.

Старий Завіт цілковито пориває з цієї філософією стародавнього світу. Тому не існує жодних підстав стверджувати, що ізраїльтяни просто запозичили міф або ж використали міфологічні терміни для опису своєї віри. На переконання будь-якого єврея виключно єдиний і Всевишній Бог сотворив його народ. Їхнє розуміння часу не було циклічним, а есхатологічним. Їхні обряди, що здійснювалися в храмі, не були космічними чи магічними, а спокутними. Їхнє сприйняття простору не обмежувалося первісним світом, а вважалося історією людства в дії. Іншими словами, реальність у сприйнятті ізраїльтян знаходилася в межах їхнього розуміння поняття історії (Brevard S. Childs, Myth and Reality in the Old Testament . Naperville, Ill.: Alec R. Allenson, 1960, p. 13).

Тому Буття — це не міф. Давньоєврейська віра була цілковитим відходом від характерного для язичників міфічного світосприйняття. Джеймс Барр зазначає: “Головний бій давньоєврейської віри вівся між тим, що вважалося людським, і тим, що було божественним, між Богом і природою”, чого у язичницьких міфах було й справді вдосталь (James Barr, “The Meaning of Mythology in Relation to the Old Testament,” Vetus Testamentum  9. 1959:3). Якщо Старий Завіт і зберіг певні ознаки міфу, то це для того, аби показати, що сам по собі міф зник з появою поклоніння Ягве. Герхард Гасель каже, що Буття містить певні терміни та лейтмотиви, частково запозичені у теологічно нетямущих предків, а частково зумисно обраних для протиставлення існуючим на той час стародавнім поняттям Близького Сходу і використаним у значеннях, що відповідають вияву віри у Ягве. У цій книзі містяться прямі свідчення того, як духовні шляхи людства залишили міфологію далеко позаду, адже у ній зумисно використовується антиміфологічна полеміка, яка спростовує тогочасні міфологічні погляди людей (“The Polemic Nature of the Genesis Cosmology,” Evangelical Quarterly  46. 1974: 81-102). Отож, Старий Завіт в цілому і Книга Буття зокрема — це кладовище для бездушних міфів і богів.

2. Буття — це етіологія?  Оповіді в Книзі Буття також часто називали етіологічними, адже в них пояснюються певні явища, топографічна, етнологічна і культова або ж обрядова реальність (див. S. Mowinckel, Tetrateuch-Pentateuch-Hexateuch . Berlin: Verlag Alfred T öppelmann, 1964, p. 81; and Brevard S. Childs, “The Etiological Tale Re-examined,” Vetus Testamentum  24. 1974:387-97).

Якщо етіологія в оповіді була на той час звичним явищем, а не лише лейтмотивом, тобто якщо це і є головним у кожному тексті, тоді під сумнів ставиться історична достовірність описаних подій. Джон Брайт слушно зауважив, що насправді ніхто не може довести, що етіологія була рушійною силою появи таких переказів (John Bright, Early Israel in Recent History Writing . London: SCM Press, 1956, p. 90). У біблійних оповідях, поза всяким сумнівом, відтворено дійсні події. Якщо до тогочасних усних переказів і додавали певну етіологічну складову, то це зазвичай стосувалося якоїсь окремої деталі або якогось особливого випадку застосування даної оповіді. Сказати, що у певному тексті міститься пояснення того, чому щось існує, — це одне. Але казати, що в оповіді використано певний міфічний епізод для утворення нового переказу, — це вже зовсім інше.

В цілому, етіологічні лейтмотиви і справді присутні у Біблії, особливо у Бутті, де пояснюється походження багатьох явищ та речей. Однак ці оповіді не можна назвати етіологічними оповіданнями, які з’явилися, як відповідь на певні запитання.

3. Буття — це історія? Усе вищесказане, звісно ж, піднімає питання історичної достовірності описаних подій. Науковці неохоче використовували термін “історія”, якщо його не було відокремлено від сучасного поняття філософії історії. Норман Портеу пояснює: “Того факту, що в релігійних переказах ізраїльтян часто йде мова про втручання надприродних сил, зазвичай досить, аби засумніватися в їх історичній правдивості і припустити, що насправді події розвивалися зовсім іншим чином” (Norman Porteous, “The Old Testament and History,” Annual of the Swedish Theological Institute  8. 1972:22).

Багато людей не розглядає події, засвідчені в Бутті, як історично достовірні та надійні. Не маючи якихось зовнішніх джерел підтвердження даних подій, історики змушені покладатися виключно на біблійні записи. Навіть численні археологічні знахідки, які хоча й засвідчують культурну складову місця та часу певної події, все ж насправді не доводять  існування Авраама чи Йосифа. Тому науковці-критики вагаються, чи є слушність у тому, аби називати Книгу Буття дійсно історичною.

Однак слід завжди пам’ятати, що Біблія — це унікальна Книга. Буття не замислювалося лише як хроніка подій, книга для відтворення історії людства чи навіть вичерпна біографія окремого народу. Це — теологічне тлумачення окремих нотатків праотців Ізраїлю. Як і у випадку з іншими історичними оповідями, у Бутті роз’яснюються причини певних подій, які є і божественними, і людськими. Бо це — частина об’явленого Божого Слова, а не лише історія розвитку людства, яке залишило позаду стародавню язичницьку міфологію. І відтворені тут події, і їх пояснення є справді правдивими.

Ізраїльтяни віднаходили відповіді на базові запитання про життя саме завдяки такому теологічному поясненню подій з історії розвитку свого народу. Вони називали ці події невід’ємною частиною Богом спланованого і Богом керованого напрямку розвитку історії людства, починаючи від Сотворення і до останніх днів. Саме в проміжок цього часу і відбувається вся біблійна історія. Тому віра їм була необхідна для розуміння подій, які відбувалися з їхнім народом та з іншими людьми.

У центрі цієї біблійної історії був Божий завіт. Все розпочалося із Божого вибору — Бог обрав ізраїльтян через Аврама. Божий народ мав змогу поглянути назад і побачити, що зробив Бог, і на основі цього міг уже дивитися вперед, очікуючи здійснення обітниць. Хоча обітниця та її здійснення були головними темами біблійної історії, послух завітові був найголовнішим для оповідачів. Отож, події минулого оповідалися з апологетичною, полемічною і дидактичною метою.

Той факт, що Книга Буття — це теологічне тлумачення стародавніх подій, не нівелює її історичної достовірності. Як сказав Портеу: “Є слушність у тому, аби припустити, що таке тлумачення — це відповідь на щось таке, що вимагало тлумачення” (Norman Porteous, “The Old Testament and History,” р. 107). Е.А. Спейсер стверджує, що хоча даний текст може і не бути історичним у звичному розумінні цього слова, “його не можна вважати вигадкою. Автор переповідає події у свій неповторний спосіб. Він не вигадує їх. Те, що виходить з-під його пера, було колись усним переказом, який він передає з вправністю й турботою літературного генія. Де існує можливість незалежного підтвердження переказу, там він завжди достовірний. І це колись було цілком очевидним, зважаючи на велику кількість випадкових деталей. Тепер же багато хто доводить, що базова структура оповіді патріарха і справді дуже точно подана” (E.A. Speiser, “The Biblical Idea of History in the Common Near Eastern Setting,” Israel Exploration Journal  7. 1957:202). Звісно, для євангелістів нема нічого дивного в тому, що біблійні оповіді достовірні.

4. Буття — це переказ?  Багато біблійних науковців, описуючи оповіді в Книзі Буття, називають їх “переказами” або “сагами” (саме ці слова слід було використати замість слова “легенди” у перекладі книги Гункеля “ Легенди Буття ”). Під цими термінами вони мають на увазі спогади людей про історичні події. За такого підходу історична достовірність цих оповідей не ставиться під сумнів. Вона просто не підтверджена. Герхард фон Рад заявляє, що сага — це щось більше, аніж історія, бо тут головною дійовою особою виступає Бог, а не людина (Gerhard von Rad, Genesis . Philadelphia: Westminster Press, 1961, p. 31).

Консервативні науковці не вагаються стосовно того, чи визнавати біблійні оповіді дійсними, чи ж ні. Немає жодного сумніву, що перші оповіді та родоводи праотці могли принести з Месопотамії. Потім до них було додано родинні нотатки патріархів. А далі всі ці перекази — усні і задокументовані — міг зберігати в Єгипті Йосиф поруч зі своїми власними записами. Там Мойсей, отримавши до них доступ, міг просто впорядкувати їх, створивши працю саме у тому вигляді, який ми маємо зараз. І збереглася вона такою — тобто безпомилковою і правдивою — лише завдяки божественному втручанню Святого Духа (Kenneth A. Kitchen, “The Old Testament in Its Context: 1, “ Theological Students Fellowship Bulletin  59. 1971:1-9). Отож, незалежно від того, чи ці оповіді називаються переказами чи історією, вони відтворюють Боже правдиве одкровення, а, отже, узгоджуються з тим, що насправді трапилося.

Буття — це перша книга Тори, п’яти Книг Закону. Тут не йде мова про якісь юридичні документи, тобто закони і постанови, а про те, що складає основу Божого Закону. Це — теологічне тлумачення історичних переказів, які формують підґрунтя укладення завіту з Ізраїлем на горі Синай. Читаючи Буття, можна зауважити, що Мойсей ще від самого початку готував своїх читачів до об’явлення Закону. Саме в цьому й проявляється дидактичний характер Книги Буття.

Однак інформація, подана у Книзі Буття, тісно пов’язана з тією, яка міститься і в інших книгах, особливо в оповідях Йосифа. Той факт, що в книзі зроблено наголос на Божому благословінні тих, хто ходить у вірі і послусі, й справді нагадує текст Книги Мудрості, як згодом буде зазначено. Отож, Буття — це унікальна книга, однак вона також багато в чому подібна на всі інші книги Біблії. Та саме з неї розпочинається і теологія, і історія.

Літературна композиція Книги Буття.  Буття — це літературний твір, у якому переказам минулого надано форми “оповідей” ( толдот , давньоєврейською). У них розкриваються теми благословення і прокляття. А також розглядаються історичні передумови Божого вибору та Його завітних обітниць Авраамові і його нащадкам.

1. Мета Книги Буття.  У Книзі Буття подано історичну основу Божого завіту зі Своїм народом. Її можна побачити й в усьому П’ятикнижжі, адже, як зазначає Мойсей Сегаль: “ Головною темою П’ятикнижжя є вибір Ізраїлю з-поміж інших народів і його висвячення для служіння Богові та Його Законам на Богом призначеній землі . Центральною подією в розгляді даної теми є Божий завіт з Авраамом і його ... обітниця зробити його нащадків Божим народом та дати їм ханаанський край у довічну спадщину” (Moses Segal, The Pentateuch: Its Composition and Its Authorship and Other Biblical Studies , p. 23, курсив його).

У процесі розгляду даної теми Книга Буття слугує незамінним прологом до драми, що розгортається у Книзі Вихід. Як літературний твір, у якому пояснюється, чому ізраїльтяни рушили з Єгипту до Обіцяної Землі, Книга Буття дає зрозуміти, що такий наказ було віддано задля здійснення завіту з Авраамом, Ісааком та Яковом, праотця тих племен. Вільгельм М.Л. ДеВетте зазначив, що Книга Буття була основою теократії, бо засвідчувала, як саме Божий народ було відділено від інших тим, що все їхнє життя підпорядковувалося чіткому і незмінному задуму стосовно Божого правління світом, де окремі обставини лише слугували даній меті (Wilhelm M.L. DeWette, A Critical and Historical Introduction to the Canonical Scripture of the Old Testament , trans. Theodore Parker. 2 vols. Boston: Charles C. Little & James Brown, 1850, pp. 1-22).

Здійснення Божого задуму розпочинається з Сотворення і розкривається через Божий вибір Ізраїлю в особі Авраама. Бут. 1-11 наче й були задумані для того, аби пояснити “причину, з якої у світі було відділено для поклоніння Богові особливий народ, ізраїльський, на особливій землі, Ханнанській” (Segal, The Pentateuch , p. 28).

У цьому пролозі можна виділити дві протилежні прогресії: (а) Сотворення Богом світу, яке завершується тим, як Він благословляє людину, і (б) цілковито руйнівна діяльність гріха, яка стає причиною двох найбільших проклять: потопу та розсіяння людей у Вавилоні (Derek Kidner. Genesis , p. 13). Перша прогресія показує, яким є Божий задум стосовно досконалого порядку від самого початку, незважаючи на те, що читачеві відомо про досвід, отриманий людьми. А друга прогресія демонструє, якою великою є потреба у Божому втручанні для вирішення труднощів зіпсованої людської раси.

Моральне загнивання людства пов’язане з появою цивілізації. І коли воно вже стало невиправно грішним, його було знищено потопом. Та все ж навіть після того, як усе було розпочато заново, пороки множилися, а людська зухвалість ставала причиною наступних негативних наслідків. І тут йде мова не про якусь окрему групу людей, а про все людство, чия пихатість та амбіційність призвела зрештою до всесвітнього розсіяння.

Отож, розглянувши усі ці події, Книга Буття дає теологічну картину повстання людини супроти свого Творця та жахливих наслідків усього цього. Ці оповіді, викладені у пролозі Книги Буття, передують часам Авраама і готують читача до його появи. А поки бунтівна покинута людина сама має шукати рішення своєї дилеми.

Усю первісну історію людства можна описати як безперервну кару та милосердне провидіння. І все ж читач, який дізнається про те, як Бог прокляв бунтівне людство розсіянням по світу, задається запитанням про стосунки Бога з проклятою расою людей. Невже після того, що трапилося у Вавилоні, Бог цілковито відвернувся від людства?

Що ж, саме до цього запитання спонукає читача уся первісна історія людства. І лише тоді, коли читач задає собі таке запитання, він готовий, аби зрозуміти вибір та благодатний задум Бога через Авраама (Бут. 12-50). Моральне загнивання людства, розсіяного по усій землі, призвело до вибору народу, який слугуватиме джерелом благословень усього людства. Й це було зроблено через одного чоловіка та його сім’я. Спасенна воля Бога торкнулася усіх розсіяних народів через одного чоловіка, який був звільнений від своїх племінних зв’язків і став засновником нового народу, отримувачем обітниць, які стосувалися не лише ізраїльтян, але й інших народів світу. Лише з допомогою Бут. 12:1-3 стає зрозумілим значення всієї попередньої оповіді, яка стосується усього світу і слугує такою собі передмовою до історії про спасіння людей, і лише завдяки цьому прологові зміст 12:1-3 стає цілком зрозумілим (von Rad, Genesis , p. 148).

2. Основні теми Книги Буття.  Уся Книга Буття обертається довкола тем благословення і прокляття. Обіцяне благословення дає нащадків патріархам і землю нащадкам, тоді як прокляття віддаляє їх від Бога, забирає в них усе і позбавляє спадщини. Згодом пророки та історики розглядатимуть ці теми й у стосунку до майбутніх подій. Немає ніякої дивини у тому, що ці теми, які пронизують усе Святе Письмо, з’явилися ще в книзі початку. Адже благословення й прокляття присутні в житті кожної людини від самого її народження.

У Старому Завіті дієслово “проклинати” означає накладати заборону або ставити перешкоду, позбавляти здатності рухатися або інших змог (H.C. Brichto, The Problem of “Curse” in the Hebrew Bible . Philadelphia: Society of Biblical Literature and Exegesis, 1963, p. 217). Така влада належить лише Богові або ж посередникам, яких Він особисто наділив цієї владою. Кожен може виголосити прокляття, однак воно має найбільшу силу, лише коли здійснюється тими, хто володіє цією надприродною владою. Прокляття передбачає відокремлення від благословенного місця або ж навіть від людей, які благословенні. В пролозі Буття (част. 1-11) у першу чергу змальовуються прокляття, починаючи з прокляття, яке стало наслідком найпершого гріха, й аж до прокляття Ханаану.

З іншого ж боку дієслово “благословляти”, яке надзвичайно важливе в усій Біблії, означає, по суті, “збагачувати”. Тут також Бог є джерелом, навіть якщо самі люди виголошують благословення. У Бутті обітниця благословення стосується, головним чином, нащадків у ханаанському краї (Claus Westermann, Blessing in the Bible and the Life of the Church . Philadelphia: Fortress Press, 1978, pp. 18-23). Обіцяне благословення передбачало процвітання у значенні родючості (і стосовно землі, і патріархів). Воно засвідчувало схвалення від Бога, а тому було найбільш духовним. Благословення й прокляття віддзеркалюють ту відмінність, яка існує між віруючим послухом і невіруючим непослухом та слугують графічним описом Божого схвалення і несхвалення.

3. Будова Книги Буття. Будова Книги Буття характеризується вступною частиною й 11 частинами з заголовками. Основним будівничим словом є толдот  (“ось насліддя ...”). Це іменник жіночого роду, який походить від слова иалад  (що від дієслова “народжувати, генерувати”). Його часто перекладають як “родовід” або “потомки”. Френсіс Браун, С.Р. Драйвер та Чарльз А. Бріггс розуміють його як фразу “перелік окремих людей та їхніх нащадків” ( A Hebrew and English Lexicon of the Old Testament . Oxford: Clarendon Press, 1972, p. 410).

Це слово прийнято вважати заголовком кожної окремої частини. Згідно цієї думки дана книга має наступну будову:

1. Сотворення (1:1-2:3)

2. Толдот  неба і землі (2:4-4:26)

3. Толдот  Адама (5:1-6:8)

4. Толдот  Ноя (6:9-9:29)

5. Толдот  Сима, Хама та Яфета (10:1-11:9)

6. Толдот  Сима (11:10-26)

7. Толдот  Тераха (11:27-25:11)

8. Толдот  Ізмаїла (25:12-18)

9. Толдот  Ісаака (25:19-35:29)

10. Толдот  Ісава (36:1-8)

11. Толдот  Ісава, батька Едома (36:9-37:1)

12. Толдот  Якова (37:2-50:26)

Думки з приводу такого поділу різняться. Наприклад, Спейсер вважає, що слово толдот  є заголовком в усіх випадках, окрім 2:4; 25:19 і 37:2. На його думку, у цих місцях воно означає “історія” і має стосунок до попередньої, а не наступної оповіді (Speiser, Genesis , p. хxiv). Скіннер, однак, ставить під сумнів припущення, що воно стосується попереднього тексту. Він вважає, що це слово слугує виключно заголовком (Skinner, Genesis , pp. 39-40).

Як уже зазначалося, оскільки слово толдот  походить від слова иалад  (“народжувати, генерувати”), воно стосується того, що “народилося”. Отож, це ключове слово слугує у Книзі Буття відправною точкою, в якій оповідь поєднується з певним родоводом і переходить від одного родоводу ( толдот ) до наступного ( толдот ). Це спосіб, за допомогою якого Мойсей почергово оповідав про усі історичні події, починаючи від самого початку і завершуючи оповіддю про наслідки або результати, які мала кожна відправна точка. С.Р. Драйвер пояснював, що дане слово стосується “відомостей про певну людину та [її] нащадків” (S.R. Driver, The Book of Genesis . London: Methuen & Co., 1904, p.19).

Дехто не погоджується з загальноприйнятою думкою, що кожне слово толдот  є заголовком. П.Дж. Вайсман та Р.К. Харрісон твердять, що дане слово подібне на колофон, який міститься на глиняних табличках і стосується попереднього  тексту оповіді (P.J. Wiseman, New Discoveries in Babylonia about Genesis . London: Marshall, Morgan & Scott, 1937, p. 8; R.K. Harrison, Intrоduction to the Old Testament , p. 548). Вони вважають, що перекази Книги Буття спершу занотовувалися на глиняних табличках, які згодом було зібрано в єдину книгу у тому вигляді, який ми маємо зараз.

Вайсман заявляє, що слово толдот  у Книзі Буття — це наче вавилонський колофон, бо містить заголовок, дату написання, серійний номер, заключне речення і підпис або ім’я власника (Wiseman, Creation Revealed in Six Days . London: Marshall, Morgan & Scott, 1949, p. 46).

Однак така думка не є переконливою. Колофони на табличках не подібні на толдот  у Книзі Буття (див., наприклад, Alexander Heider, The Babylonian Genesis . 2nd ed. Chicago: University of Chicago Press, 1963, pp. 25, 30; A.L. Oppenheim, Ancient Mesopotamia . Chicago: University of Chicago Press, 1964, pp. 240-1). У клинописних табличках кожен заголовок — це повторення першого рядка таблички, а не опис її змісту. А також зазначене у ній ім’я власника — це, скоріш, ім’я поточного її власника, а не першого. Більше того, аккадський еквівалент слова толдот  тут не використовувався.

Якщо слово толдот  у Книзі Буття стосується тексту, який безпосередньо йому передує, тоді речення, яке міститься в Бут. 5:1, мало б бути у 4:16, наприкінці оповіді про Адама, а не лиш згодом після віршів 4:17-26. Ще одне речення, яке не може бути підсумовуючим, міститься у 10:1, де йдеться про толдот  синів Ноя. Малоймовірно, що цей вірш слугує завершенням оповіді про потоп та прокляття, особливо з огляду на 10:32. Окрім цих невідповідностей, важко тоді зрозуміти, як Ізмаїл зберіг інформацію про Авраама (якщо толдот  Ізмаїла — це колофон, який підсумовує попередню оповідь), Ісаак про Ізмаїла, Ісав про Якова і Йосиф про Якова.

У Старому Завіті слово толдот  жодного разу не має безпосереднього  стосунку до тексту, який йому передує. Кожного разу його можна або навіть і слід співвідносити з тим, що слідує (наприклад, в Рут. 4:18 дане слово передує розгляду родоводу Переца, а в Чис. 3:1 толдот  Аарона і Мойсея просто не може стосуватися оповіді про перепис в Чис. 1-2). Якщо слово толдот  у Книзі Буття розглядати у стосунку до наступного тексту, тоді воно чудово з усім узгоджується.

Окрім того, в Бут. 2:4 міститься заголовок наступного розділу. Вайсман особисто визнає, що вірші 2:1-3 слугують підсумком оповіді про Сотворення. Тоді Бут. 2:4 — це заголовок, а 2:4б — початок підрядного речення (як, наприклад, початок Enuma Elish  [вавилонського міфу про створення світу]: “Коли ...”). Дана структура подібна на ту, яка міститься в 5:1, як видно у цих віршах:

“Таке було походження неба й землі, коли сотворено їх. Коли Господь Бог творив небо й землю ... (2:4). “Ось книга родоводу Адама. Коли Бог сотворив людину ...” (5:1).

Той факт, що фраза “Господь Бог” неодноразово зустрічається в 2:4-3:24, також пов’язує даний текст із заголовком в 2:4. (Однак, твердження, які слугують завершенням попереднього тексту — такі собі колофони без слова толдот  — і справді присутні, наприклад, у 10:5, 20, 31-32. А також у 25:16 підсумовуються вірші 12-16, у 36:19 — вірші 1-19, у 36:30б — вірші 20-30, а в 36:43 — уся частина 36.) Слово толдот  засвідчує, якими є історичні наслідки існування праотців, і в довільній формі його можна перекласти як: “Ось що вийшло із (сімені) ...” або “Ось як все розпочиналось” (у стосунку до наступного тексту) (M.H. Woudstra, “The Toledot  of the Book of Genesis and Their Redemptive-Historical Significance,” Calvin Theological Journal 5. 1970:187). Отож, у Бут. 2:4 слово толдот  знайомить читача з такою історичною подією-наслідком, як сотворення всесвіту, тоді як у віршах 2:4-4:26 описується, що було після сотворення неба і землі. Тут, звісно ж, розповідається про Падіння, убивство Авеля та процвітання гріха у цивілізованому суспільстві. У цих віршах не йде мова про якесь інше Створіння, а лиш описується, як від самого початку Сотворення світу (про що знову йдеться у част. 2) це Творіння псувалося гріхом. Ось що з цього вийшло.

Якщо головні частини Старого Завіту розглядати з такої точки зору, тоді дане визначення найбільш відповідне. Значення слова толдот  не можна обмежувати лише перекладом “родовід”, бо дуже часто контекст передає значно ширше розуміння даного слова. А також це слово не слугує лише описом чиїхось біографій чи історій життя, бо в оповідях йдеться не тільки про це. В них розповідається про те, що трапилося потім, у деталях, які відповідають головній меті Книзі Буття. Толдот  Тераха не про Тераха, а стосується головним чином тих, хто вийшов з його сімені, а саме Авраама і його роду. В центрі толдоту  Ісаака — Яків й усі інші, які мають стосунок до Есава. Толдот  Якова відтворює родовід, починаючи від нього і через Йосифа. Ім’я, що згадується після слова толдот , зазвичай слугує в оповіді відправною точкою, а не центральною фігурою. Отож, у даному тлумаченні переклад цієї фрази звучатиме як “ось насліддя ...”.

Стосовно тексту кожної наступної частини можна виділити ще два спостереження. Перше — це те, що кожен родовід має властивість звужуватися. Після Ноя автор подав толдот  Сима, Хама та Яфета. Й відразу після цього зосередив увагу виключно на толдоті  Сима. Далі йде толдот  Тераха, нащадка Сима, бо дана оповідь стосується життя Авраама. Родовід, який звужується до Ісаака, сина Авраама, подано першим, а не толдот  Ізмаїла, невибраного роду. Той самий підхід справджується й стосовно наступних поколінь. Перед толдотом  Якова розглядається толдот  Ісава.

Другим спостереження є те, що інформація, яка міститься в межах одного толдоту , є таким собі маленьким всесвітом стосовно самої Книги Буття, де головними темами виступають тема благословення й тема прокляття, яка відіграє тут головну роль. В межах кожного з перших кількох толдотів  присутнє згіршення аж до прокляття, й так до 12:1-2, де оповідь переходить до обітниці благословення. Починаючи з цього моменту й далі, відбувається постійна боротьба за місце для благословення, однак з кожною наступною оповіддю все прямує лише до згіршення. Ні Ісаака, ні Якова не можна прирівняти до Авраама. Саме тому наприкінці Книги Буття рід знаходиться не в благословенній землі, а в Єгипті. Кіднер охарактеризував даний процес наступним чином: “Людина прямувала не до Едему, а до своєї домовини , а вибраний рід — не до Ханнану, а до Єгипту  (Kidner, Genesis , p. 224).

Головне послання Книги Буття. Довкола заголовків ( толдотів ) “вибудована уся Книга Буття” (Woudstra, “The Toledot  of the Book of Genesis,” pp. 188-9). Кожен толдот , в якому роз’яснюється, яким став родовід, демонструє звуження та згіршення стосовно теології благословення.

1. Сотворення . Перша частина (1:1-2:3) не містить заголовку ( толдот ) і це логічно. Оскільки це початок, тут немає потреби розглядати наслідки Творіння. Вірш 1:1 слугує тут заголовком й описує зміст даної частини. Значення даної частини полягає в тому, що дана дія має схвалення від Бога і благословення для здійснення задуманого. Окреме благословення отримали і тварини (вірші 22-25), і люди (вірш 27), і сьомий день (2:3). Ця трилогія має дуже важливе значення: людина, сотворена на Божий образ, яка головує над створіннями землі й дотримується суботнього дня Божого відпочинку, має благословенний початок.

2. Толдот неба і землі . У цій частині (2:4-4:26) Книги Буття розглядаються наслідки сотворення всесвіту. Вона розпочинається описом сотворення Адама і Єви, дає огляд їхнього гріха, Божого прокляття за цей гріх і поширення даного прокляття на їхніх нащадків. Не маючи вже більше спокою, людство почало боротися і боятися, прокладаючи собі шлях у світ, виживаючи і розвиваючи свою цивілізацію. Так, наче це відповідь на благословення Створіння, у цій частині розглядається тристороннє прокляття (сатани [3:14], землі через вчинок людини [3:16] і Каїна [4:11]).

І все ж у цьому загниваючому житті присутній знак благодаті (4:15) та промінь надії (люди почали взивати до Господа).

3. Толдот книги Адама . У цьому головному родоводі від Адама до Ноя також спостерігається поступове падіння людини (5:1-6:8). Дана частина розпочинається з повторного опису сотворення світу і завершується сильним розчаруванням Бога в існуванні людей. У Бут. 1-2 про сотворення нагадує використання слова барак  (“благословляти”). У вірші 29 зазначено, що народження Ноя стало знаком благодаті для втіхи від прокляття, про що свідчить слово ‘ арар  (“проклинати”). Це благословення було дещо нівельоване повідомленнями про смерть нащадків. Єдиним виключенням у проклятті смертю був Енох, завдяки чому з’явився промінчик надії, що дане прокляття не довічне.

4. Толдот Ноя . У даній частині (6:9-9:29) оповідається й про кару (прокляття), і про благословення, в тому що Бог пообіцяв ніколи більше не проклинати землю подібним чином (8:21). Тим не менш, хоча історія Ноя й розпочинається з отриманої благодаті, завершується вона його прокляттям Ханаану.

Проте у цій частині розповідається й про новий початок, вже після потопу, який в багатьох аспектах перегукується з част. 1: знищення жорстокого світу, що перебуває в хаосі, благодатне провидіння спасіння, так що людина змогла увійти у новий світ, поява суші для нового початку, завіт з Ноєм та благословення Ноя і його синів (так, як і у випадку Адама). Саме з цього моменту тема благословення стає домінуючою на відміну від теми прокляття. Сим отримав благословення.

5. Толдот синів Ноя . Оскільки кількість людей з роду Ноя ставало все більше, далі у книзі йдеться вже про народи. Автор поступово розвиває думку, що сама по собі людина схильна до руйнації й хаосу. Дана частина розпочинається з оповіді про багатьох нащадків Сима, Хама та Яфета і завершується поясненням походження народів через розсіяння у Вавилоні (10:1-11:9). Тут справді потрібна неабияка майстерність, щоб залишити таку надзвичайну подію насамкінець оповіді, хоча хронологічно вона випереджає багато інших подій. Це спонукає читача шукати причину повсякчасного згіршення людей і готує його до обіцяного благословення.

6. Толдот Сима . Після того, як з попередньої частини стало відомо, як саме людство розсіялося по всій землі, у даній частині ми бачимо, як звужується вибір із нащадків Сима до одного Аврама. У цьому переліку озвучено родовід від Ноя і до Аврама з благословенням процвітання і багатьох нащадків (тоді як у част. 5 розглянуто родовід від Адама до Ноя і до потопу). Бог не покине світ на розсіяних й розділених людей із прокляттям та без надії. Він обере людину і збудує народ, який принесе благословення всій землі. Хто знає про Авраама, той відразу зрозуміє значення цього толдоту , який об’єднує частину про розсіяння з частиною про обіцяне благословення (11:10-26).

7. Толдот Тераха . Тоді як у част. 1-11 головним чином описується непокора й бунт людей, в част. 12-50 детально розповідається про те, як Бог веде людей до благословенного місця. У даній частині (11:27-25:11) ідеться про нащадків Тераха, останнього чоловіка з переліку (11:32). Далі досліджується життя його сина. А потім ця частина стає ключовою в усій книзі, як і в Старому Завіті, для Божого задуму стосовно благословень. Бог пообіцяв Авраамові, який отримав найбільші благословення з усіх людей, народ, землю й ім’я, бо, як тут оповідається, він зростав у послусі та вірі.

8. Толдот Ізмаїла . У даній частині (25:12-18) розповідається про нащадків Ізмаїла, який не був обраний Богом. Автор розглянув родовід Ізмаїла, а потім знову повернувся до вибраного роду.

9. Толдот Ісаака . Розповідаючи у даній частині про нащадків Ісаака, обіцяного сина, автор занотував історію про Якова, його сина, оповів про суперечки в родині та появу ізраїльського народу (25:19-35:29). Обітниці, озвучені в 12:2, починають збуватися. Благословення, які Бог колись дав Аврамові, тепер перейшли виключно на Якова (част. 27). Яків також зростав у вірі, але схибив. Він не був таким, як його дідусь, та все ж ізраїльський народ з’явився.

10. Толдот Ісава . І знову у Книзі Буття йде мова про Ісаака. Та все ж, перш ніж розглянути толдот  його сина-спадкоємця благословень, автор оповідає про Ісава (36:1-8), брата Якова, у якого той відібрав право первородства та благословення. Народ, який вийшов від Якова, буде часто стикатися зі своїми родичами, едомітами, вихідцями від Ісава. У цій частині ж оповідається про трьох дружин Ісава і п’ятьох його синів.

11. Толдот Ісава, батька Едома . У цій частині далі розповідається про нащадків Ісава через неабияке значення ватажків едомітів, амалекитян та хуррітів (36:9-37:1)

12. Толдот Якова . Яким же є насліддя Якова? Його сини стали засновниками-праотцями ізраїльських племен (37:2-50:26). У даній же частині оповідається про життя Йосифа та переїзд родини Якова в Єгипет. По суті, тут йдеться про те, чому Божі люди були в Єгипті і як вони пов’язані з обіцяними благословеннями. У Ханаані рід зіпсувався, бо змішався з ханаанцями. Тож для того, щоб усе-таки зберегти благословенний рід, Бог допоміг Йосифу уникнути злих намірів своїх братів і дав йому владу в Єгипті. Коли на цю землю зійшло прокляття у вигляді голоду, зійшли й благословення через могутність та мудрість Йосифа. Завершується ж дана книга очікуванням наступного Божого благословення.

Підсумок . Оскільки Книга Буття є основою решти П’ятикнижжя, у Книзі Вихід також йдеться про Божий завіт з Авраамом: “Почув Бог їхній стогін та й згадав союз Свій з Авраамом, Ісааком та Яковом. І побачив Бог, як ото йдеться Ізраїлеві та й зрозумів його” (Вих. 2:24-25). Насправді, останні події й завершальні слова Книги Буття слугують своєрідним передбаченням Книги Вихід: “Нарешті Йосиф сказав до своїх братів: Я вмираю, але Бог напевно навідається до вас і виведе вас із цього краю в край, що про нього клявся Авраамові, Ісаакові та Яковові” (Бут. 50:24). Мойсей повторив ці слова, коли забирав кістки патріарха з Єгипту (Вих. 13:19).

Отож, Книга Буття дає ізраїльтянам теологічну й історичну основу для їхнього існування як Божого Вибраного Народу. Ізраїльтяни можуть дослідити свій родовід аж до патріарха Авраама, якого Бог обрав з-поміж розсіяних народів і якому дав величні завітні обітниці доброго потомства й землі.

Зважаючи на велике значення прямого спадкоємства (першого обіцяного благословення), у книзі багато уваги приділено родинним зв’язкам патріархів, як-от їхнім дружинам, синам, спадкоємцям, праву первородства і благословенням. Після пророцтва Якова (Бут. 49) П’ятикнижжя охоплює чотири століття. Отож, Книга Буття слугує засвідченням права первородства ізраїльських народів, коли вони трудилися в Єгипті, а потім були покликані вийти з цього міста.

Усвідомлюючи, що й справді стали великим народом, обіцяним Авраамові, вони мали також зрозуміти, що в Єгипті для них немає майбутнього, як і в Содомі чи у Вавилоні. Їхнє майбутнє очікувало на них на землі, обіцяній їм Богом, а саме ханаанській землі.

Зміст Книги Буття мав запевнити ізраїльтян у тому, що це Бог пообіцяв їм таке майбутнє, і що Він спроможний виконувати Свої обітниці. Зважаючи на це, у даній книзі неодноразово оповідається про надприродні діяння Бога в житті праотців, завдяки яким ізраїльтяни там, де вони є. Звісно ж, Бог, який розпочав добру справу, завершить її (Флп. 1:6). Якщо люди визнають, що завдячують своїм існуванням верховному вибору і благословенню, тоді вони навернуться до Бога зі щирою покорою. Отож, Книга Буття чудово слугує завданню Мойсея вивести ізраїльтян з Єгипту.

Теологія Книги Буття.  Книга Буття написана з переконанням, що Бог існує і що Він об’явив Себе в словах та вчинках у житті праотців Ізраїлю. У цій книзі не розглядається питання існування Бога. В ній просто зазначено, що все існує завдяки Богові.

Головною теологічною темою Книги Буття є, звісно ж, діяння Бога у становленні Ізраїлю як джерела благословення людей усієї землі. Дана книга слугує вступом до основної теми П’ятикнижжя, якою є становлення теократії, тобто правління Бога над усім Створінням. У ній зазначається те, що власне є основою теократії: обіцяні благословення, які нащадки Авраама матимуть на своїй землі.

У Книзі Вихід розглядається звільнення потомства з-під гніту і дар завіту з ними. Книга Левіт — це зібрання настанов, які дають змогу святому Богові мешкати серед Своїх людей, які також стають святими, якщо виконують їх. У Книзі Числа занотовано, яким був військовий уклад, а також подано перепис племен, що блукали пустелею, й показано, як Бог оберігає Свої обіцяні благословення від внутрішніх та зовнішніх загроз. У Книзі Второзаконня озвучено оновлений завіт.

Розкриваючи величний задум Бога, Книга Буття знайомить читача з природою Бога як верховного Господа над усім всесвітом, який може змінювати небо й землю згідно Власної волі. Він хоче благословляти людей, але не терпить непослух і невіру. Завдяки такому одкровенню читач власне й дізнається, що “без віри не можливо подобатися Богу” (Євр. 11:6).

                          

ПЛАН

І. Події початку (1:1-11:26)

А. Сотворення (1:1-2:3)

Б. Насліддя сотворення неба і землі (2:4-4:26)

1. Сотворення чоловіка і жінки (2:4-25)

2. Спокуса і падіння (част. 3)

3. Каїн убиває Авеля (4:1-16)

4. Розростання безбожної цивілізації (4:17-26)

В. Насліддя Адама (5:1-6:8)

1. Родовід від Адама до Ноя (част. 5)

2. Згіршення людства (6:1-8)

Г. Насліддя Ноя (6:9-9:29)

1. Покарання потопом (6:9-8:22)

2. Завіт з Ноєм (6:1-17)

3. Прокляття Ханаану (9:18-29)

Ґ. Насліддя синів Ноя (10:1-11:9)

1. Перелік племен (част. 10)

2. Розсіяння у Вавилоні (11:1-9)

Д. Насліддя Сима (11:10-26)

ІІ. Оповіді про патріархів (11:27-50:26)

А. Насліддя Тераха (11:27-25:11)

1. Укладення завіту з Аврамом (11:27-15:21)

2. Дар обіцяного потомства Авраамові, який довів силу своєї віри через випробування (16:1-22:19)

3. Перехід обітниць до Ісаака від віруючого Авраама (22:20-25:11)

Б. Насліддя Ізмаїла (25:12-18)

В. Насліддя Ісаака (25:19-35:29)

1. Перехід обіцяних благословень до Якова, а не до Ісава (25:19-28:22)

2. Благословення Якова на землях його тимчасового помешкання (част. 29-32)

3. Повернення Якова й небезпека згіршення землі (част. 33-35)

Г. Насліддя Ісава (36:1-8)

Ґ. Насліддя Ісава, батька едомітів (36:9-37:1)

Д. Насліддя Якова (37:2-50:26)

1. Продаж Йосифа в Єгипет (37:2-26)

2. Згіршення роду Юди та засвідчення Божого вибору (част. 38)

3. Прихід Йосифа до влади у Єгипті (част. 39-41)

4. Подорож у Єгипет (42:1-47:27)

5. Передумови продовження завітних благословень (47:28-50:26)

                          

КОМЕНТАРІ

І. Події початку (1:1-11:26)

А. Сотворення (1:1-2:3)

Розповідь про сотворення світу слугує логічним початком та відправним пунктом Книги Буття, адже тут розповідається про появу усього всесвіту. Науковці приділяють цим віршам чималу увагу, що й слід було очікувати. Однак це і теологічний трактат, бо тут формується міцна підвалина для решти П’ятикнижжя.

Створюючи цю книгу для ізраїльтян, Мойсей хотів зобразити Бога як Засновника й Творця усього життя. З даної оповіді стає зрозуміло, що Бог, який створив Ізраїль, — це і Бог, який створив ввесь світ й усе, що в ньому. Отож, теократія ґрунтується на безумовній верховності Бога усього Створіння. Цей народ, його Закон, його звичаї та вірування — усе стосується того, хто є Бог. З даної книги ізраїльтяни мали довідатися, який це Бог створив їхній народ.

Значення цього є надзвичайним. По-перше, звідси випливає, що все суще має знаходитися під контролем Бога. Створіння мусить підпорядковуватися Творцю. Сили природи, вороги, тварини та ідоли, які стали язичницькими божествами, — ніщо з цього не може бути загрозою для слуг живого Бога.

По-друге, в цій оповіді також розкривається основа Закону. Якщо Бог і справді існував ще до всього сущого і саме Він усе створив, то яким же недолугим треба бути, аби вірити в якихось інших богів! Інших немає. Якщо Бог і справді сотворив людину по Своїй подобі, яка б представляла Його, то як же немудро сотворювати собі образ Бога! Якщо Бог і справді виділив один день для відпочинку від Своєї роботи, то чи не повинна людина, яка узгоджує свій поступ із Ним, чинити так само? Отож, заповіді отримують тут своє логічне обґрунтування.

По-третє, в цій оповіді об’являється, що Бог може дарувати спасіння. Тут розповідається про те, як Бог створив всесвіт із хаосу, перетворив темряву на світло, розділив їх, замінив прокляття благословенням і перейшов від того, що було злом і темрявою, до того, що є святим. Тут пригадуються діяння Бога, описані у Книзі Вихід, де розповідається про те, як Бог спасає ізраїльтян, знищуючи єгипетські сили хаосу. Пророки та апостоли вбачали тут приклад Божих спасенних діянь. І зрештою Той, Хто змусив світло освітити темряву, запалив Своє світло й у серцях віруючих людей (2 Кор. 4:6) так, що вони стали новими створіннями (2 Кор. 5:17).

1:1-2.  Ці вірші прийнято тлумачити у стосунку до дійсного початку усього сущого, Створіння, яке постало з нічого, а, отже, є діянням першого дня. Однак використані тут слова і граматичні форми вимагають більш прискіпливого розгляду. У перших двох віршах зазначено основну будову Створіння й озвучено головні теми. Те, що всесвіт є Божим творінням, чітко зрозуміло вже з першого речення: “... сотворив Бог небо й землю”. Слово бара  (“сотворив”) може позначати процес сотворення з нічого, однак, звісно ж, не обмежується лише цим значенням (див. 2:7). Тут, скоріш, зроблено наголос на тому, що те, що було створено, явилося новим і досконалим. У Біблії це слово використовується лише у стосунку до Бога.

В 1:2 описується хаос: “Земля ж була пуста й порожня та й темрява була над безоднею.” Речення, присутні у вірші 2, є, вочевидь, підрядними реченнями часу у стосунку до вірша 3, адже в них розповідається, в якому стані знаходився світ, коли  Бог почав його оновлювати. Це був хаос, в якому панувала пустка, порожнеча й темрява. Такий стан речей не міг бути наслідком творіння Бога ( бара ). У Біблії це, скоріш, ознаки гріха і покарання за нього. Більше того, Боже поетапне Сотворення розпочинається у вірші 3, а явища, про які автор розповідає у вірші 2, це те, що було відкориговано у Створінні, яке розпочало своє існування зі світла, що розігнало темряву. Фраза “пуста й порожня” ( тоху вабоху ) також, здається, слугує заголовком частини 1, де описується, як Бог надав форми, а потім і повноти безформній та пустій землі.

Дехто вбачає тут проміжний етап Сотворення, тобто, незавершений процес Сотворення (вірш 2), який згодом було довершено (вірші 3-25). Однак цьому немає підтверджень у тексті, ні з боку граматики, ні щодо використаних слів.

Інші бачать тут “прогалину” між першими двома віршами, коли відбулося падіння сатани і гріх ввійшов у світ, через що й настав хаос. Більш імовірно, що вірш 1 має стосунок до відносного початку, а не абсолютного (Merrill F. Unger, Unger’s Commentary on the Old Testament . 2 vols. Chicago: Moody Press, 1981, 1:5). Тоді у даній частині оповідається про створіння світу так, як відомо про це людині , а не так, як було на початку всього, а вірші 1-2 слугують вступом, тоді як падіння сатани і входження гріха у Боже оригінальне Створіння передують цьому.

Господь Бог верховним чином сотворив усе суще (вірш 2б) з допомогою Духа. У темряві хаосу “Дух Божий ширяв”, очікуючи творчого Божого слова.

1:3-5.  Тут подано схему всіх днів сотворення, яка містить: (а) творче слово, (б) повідомлення про його наслідки, (в) Боже схвалення сотвореного, на що вказує слово “добре”, (г) місцями верховну назву та (ґ) порядкове число кожного дня. Існує декілька тлумачень слова “день” ( иом ). (1) Дні Сотворення стосуються доволі тривалих геологічних віків, які передували появі людини на землі. (2) Ці дні — це 24-годинні інтервали часу, в які Бог об’являв  Свої творчі дії. (3) Ці дні — це дійсні 24-годинні дні Божої діяльності. На користь третього припущення свідчить той факт, що слово иом  укупі з порядковим числівником (перший, другий тощо) передає значення 24-годинних днів, де б ця конструкція не зустрічалася у Старому Завіті. А також звичне розуміння четвертої заповіді (Вих. 20:11) передбачає саме таке тлумачення.

Результатом першого Божого творчого слова стало “світло”. Вишуканість й велич поетапного Сотворіння світу яскраво контрастує з убогими історіями про сотворення, що побутували в язичників. Тут неймовірним чином проявляється вся сила Божого слова. Й саме це слово спонукало ізраїльтян повірити Йому і слухати Його.

Це було природне, справжнє світло. Його сотворення стало миттєвою перемогою, бо воно прогнало темряву. У Біблії “світло” і “темрява” також символізують добро і зло. Саме з цього розпочалося діяння Бога, яке завершиться у майбутньому, коли темряви не буде взагалі (Одкр. 22:5). Ізраїльтяни мали дізнатися, що Бог — це Світло. І Правда, і Шлях — все Його. У темряві Єгипту (Вих. 10:21-24) вони отримали це Світло і, звільняючись, пішли за Ним (Вих. 13:21).

1:6-8. Другого дня Бог відділив атмосферні води від земних, сотворивши “твердь”. Звідси випливає, що колись на землі всюди була вода. Отож, Своїми діяннями Бог відділяв і розмежовував.

1:9-13.  “Суша” разом із рослинністю були створені третього дня. Не існує жодного міфу, який би пояснював це. Бог зробив це, враз і назавжди. Більше того, тоді як язичники вірили у богів водних стихій як у сили, з якими слід рахуватися, у даній оповіді автор показав, що це Бог керує усіма “морями” (див. Іов. 38:8-11).

1:14-19.  У “день четвертий” було створено сонце, щоб “правити днем” (вірш 16), і місяць та “зорі”, щоб “правити ніччю”. З’явилися вони або в цей же момент у своєму вже поточному вигляді, або дещо раніше і стали видимими на землі в перший та другий день, коли Бог відділив світло від темряви, а верхні води від нижніх.

Ці небесні тіла мали слугувати “знаками для пір (року), для днів і років” (вірш 14). Ці слова, як і “день” та “ніч” у вірші 5, не мають ніякого значення без існування сонця й обертання планет.

В астрології невіруючі люди використовують у своїх цілях зірки та планети. Та у Біблії говориться, що вони є лише виявом творчої діяльності Бога (Пс. 19:1). Наскільки ж це було безглуздо слідувати астрологічним картам вавилонян чи поклонятися богу сонця в Єгипті, коли насправді слід було вірити лише в одного і єдиного Бога, який сотворив усі ці об’єкти на небі. Однак багато людей раз у раз відвертається від Творця, щоб поклонятися Створінню (Рим. 1:25).

1:20-23.  “Всілякі живі створіння” моря і неба були сотворені на п’ятий день. У цій частині (вірш 21) вдруге використовується слово бара  (“сотворив”; див. вірш 1). Великі морські потвори, яким поклонялися як драконам та монстрам у стародавньому світі, — це не що інше, як створіння Всемогутнього Бога. Більше того, помноження життя — це благословення від істинного Бога (вірш 22).

1:24-31.  “День шостий” був вінцем Сотворіння, бо тоді було створено людину. Хоча людина є останнім створінням, про яке йде мова в оповіді, вона не еволюціонувала з інших творінь, а була сотворена Богом.

Бог сотворив людину “на Свій образ” (вірш 27). Цим образом була наділена лише людина (2:7). Слово “образ” ( селем ) використовується тут у переносному значенні, адже Бог не має людської форми. Мати Божий образ — це, отже, розділяти з Ним, хоча й недосконало і не завжди, Божу природу, тобто Його характерні ознаки (життя, особистість, правду, мудрість, любов, святість, справедливість) й таким чином мати змогу духовно перебувати з Ним у спільності.

Задум Бога щодо сотворення людини на Свою подобу є функціональним: людина має панувати (“нехай ... панує”, вірш 26) над усім, як “представник” від Бога. (Згодом єгипетські боги в ідолопоклонстві робили щось подібне: вони заявляли про своє право панувати, роблячи статуї самих себе.) Однак через гріх не все знаходиться під владою людини (Євр. 2:8). Та Ісус Христос запанує над усією землею (Євр. 2:5-8) за Свого другого приходу.

Бог “благословив” і чоловіка, і жінку: вони мали бути плідними, множитися і наповняти “землю”. У Книзі Буття бути благословенним означало бути наділеним достатком та нащадками. На ізраїльтян це мало справити неабияке враження, адже вони були представниками Бога на землі. Ізраїльський народ мав увійти в обіцяну землю й там очікувати Божого відвічного благословення.

2:1-3. “Сьомий день” був днем відпочинку, священною суботою. Будова віршів 2 і 3 давньоєврейською мовою подана таким чином, що в усіх речення наголошується слово “сьомий”. Число “сім” часто характеризує завіт (дієслово “поклястися” етимологічно з ним пов’язане). Отож, не дивно, що субота стала знаком Божого завіту на горі Синай (Вих. 31:13, 17).

“І благословив Бог сьомий день і освятив його”, бо він ознаменував завершення чи то припинення Його творчого “діла”. Божий відпочинок у суботу став головною темою Святого Письма. Тут, ще перед падінням, він символізував досконале Сотворення, освячене і мирне. Після ж падіння цей відпочинок став ціллю й прагненням людей. Встановлення теократичного відпочинку на землі, чи то за допомогою Мойсея, чи Ісуса Навина з перемогою, вимагало віри і послуху. Сьогодні віруючі люди входять у суботній відпочинок духовно (Євр. 4:8-10), а згодом, звісно ж, увійдуть й усією повнотою.

Оповідь про сотворення світу — так, як це бачили і розуміли ізраїльтяни в часи Мойсея — має велике теологічне значення. Бог вивів Свій народ з хаосу і темряви язичницького світу, навчив їх правди, пообіцяв їм перемогу над усіма небесними й земними силами, зробив їх Своїми представниками та заповів їм теократичний відпочинок. Усе це слугує неабияким заохоченням для віруючих людей усіх віків.

Б. Насліддя сотворення неба і землі (2:4-4:26)

1. СОТВОРЕННЯ ЧОЛОВІКА І ЖІНКИ (2:4-25)

2:4а.  Як зазначено у вірші 4а, дана частина (вірші 4-25) розповідає про “походження (насліддя) неба й землі, коли ( биом , досл, “у день”, ідіома до слова “коли”) сотворено їх”. А насліддям стало входження гріха у світ та згіршення його.

2:4б-7.  Процес сотворення Адама разюче відрізняється від сотворення всього іншого. Тоді, коли не було ще життя, рослин, дощу, нікого, “щоб порати землю”, Бог приділив величезну увагу сотворенню чоловіка. Дані вірші мають наступну будову: заголовок (вірш 4), три підрядні речення, які в тексті давньоєврейською мовою розпочинаються словом “коли” (“коли не було ще на землі ніякої польової рослини ..., коли не було людини, щоб порати землю ..., коли виходила волога з землі й напувала всю поверхню землі”), і дієслово, яким розпочинається оповідь (“тоді Господь Бог утворив”). Така конструкція нагадує вірш 1 (заголовок, 1:1; підрядні речення, 1:2; і перше з дієслів оповіді, 1:3).

Неодноразове використання фрази “Господь Бог” має велике значення (2:4-5, 7-9, 15-16, 18-19, 21-22). Верховний Творець (“Бог”) з частини 1 — це також Господь, який уклав завіт. Таким чином ізраїльтяни мали засвоїти, що їхній Господь сотворив усе суще і що Він  сотворив людство згідно Свого особливого задуму.

Для сотворення людини Бог використав земний порох та “віддих життя”. Слово “утворив” (від иасар , 2:7) характеризує роботу митця. Як гончар виготовляє свою посудини з глини, так і Бог “утворив чоловіка з земного пороху”. Людину було створено згідно Божого задуму. Вона — земна, незважаючи на мрії бути, як Бог (3:5). Давньоєврейський еквівалент до слова “чоловік” (’ адам , звідси ймення “Адам”) пов’язане зі словом, яке в перекладі звучить як “земля” (’ адамах ; див. 3:17).

Коли Бог “вдихнув” чоловікові “в ніздрі віддих життя”, він “став живою істотою” (досл., “живою душею”). Це зробило чоловіка духовним створінням, яке має змогу служити Богові й перебувати у спільності з Ним. Пам’ятаючи про такий особливий спосіб сотворення людини, читач може зрозуміти істинне значення падіння. Починаючи з моменту падіння, переродження з допомогою “вдихання” Святого Духа є необхідною умовою для того, щоб людина отримала змогу радіти спільності з Богом.

2:8-10. Бог “оселив ... чоловіка” у довершеному місці, в саду “у Едемі”. Згодом цей сад став і місцем випробовування послуху людини. Опис рясного саду (вірш 8), чудових дерев (вірш 9) й ріки, яка “виходила” з Едему (вірш 10), веде читача до ознайомлення з заповіддю: людина могла насолоджуватися всім, але не повинна була куштувати плоди із забороненого дерева (вірш 17).

Оскільки Бог, скоріш за все, сотворив дерева вже у тому вигляді, в якому вони могли давати плоди (1:12), дерева, які були в саду, відрізнялися від тих, які виросли там згодом (2:9). Одним з таких дерев в саду було дерево, яке давало життя (“дерево життя”), а іншим — дерево, що давало знання (“дерево пізнання добра і зла”). Усе це можна було, вочевидь, отримати, скуштувавши їхні плоди. “Пізнання” це було емпіричним. “Добро і зло” ж стосувалося появи явищ та речей, які оберігали життя і які знищували його, щойно заборонений плід скуштовано (вірш 17). Отож, Бог попередив, що коли людина, керуючись власною пихою, насмілиться перейти дозволені межі та зробить спробу запанувати над самим життям, небезпека повного знищення буде дуже великою. З іншого ж боку, дерево життя могло, вочевидь, зберігати й підтримувати життя Адама і Єви у їхньому блаженному стані. Ці дерева знаходилися “посеред саду” й, скоріш за все, зовсім поруч одне одного. Вони стали основою для майбутнього випробування.

Дерева (вірш 9), ріка (вірш 10), золото та інше коштовне каміння (вірші 11-12) у саду також будуть на новій землі у її довічному стані. Нове Створіння таки буде наділене всім цим (Одкр. 21:10-11, 21; 22:1-2), а це вже засвідчує той факт, що рай буде відновлено на новій землі.

2:11-14. У цих віршах, які насправді є вставними, подано опис багатства й пишноти тогочасного світу. Едемський сад знаходився, мабуть, у землях Перської затоки, судячи з назв річок. Якщо географія тих земель після потопу була та ж, що і до нього, тоді місцезнаходження третьої й четвертої річок (“Тигр” [досл., Хіддегел ] та “Ефрат”) можна визначити. Перша ж з чотирьох річок, “Пішон”, знаходилася в Хавіла-краї, у північно-центральній Аравії, на схід від Палестини. Друга ріка, “Гіхон”, була в Куш-краї, який розташовувався, скоріш за все, не в Ефіопії, а в землях касситів ( кассу , аккадською мовою) у горах на схід від Месопотамії.

2:15-17.  Завдання людини полягало в тому, щоб служити Богові, на що вказують ретельно підібрані слова: “Бог ... осадив ( нуах , “посадовив відпочивати”) його в Едемському саді порати (’ абад , “служити”) його й доглядати його.” Отож, усяка робота, яку виконувала людина, описувалася як служіння Богові.

У вірші 16 вперше у Старому Завіті зустрічається слово савах , основне дієслово зі значенням “наказувати”. Перша заповідь Бога чоловікові стосувалася життя і смерті, добра і зла. Як і у випадку з усіма Божими наступними заповідями, тут були присутні і благословення, і заборона. Усе земне добро та радощі були доступні чоловікові, окрім одного дерева, куштувати з якого Бог йому заборонив. В оригіналі давньоєврейською мовою у віршах 16-17 заповідь озвучено дуже категоричними словами. Бог сказав чоловікові: “З усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш.”

Цей перший урок також має стосунок до Божих людей, яких вів Мойсей. Бог передбачив для людства особливий задум та залишив їм простір для особистої моральної відповідальності. Він “осадив” їх “в Едемському саді”, щоб вони служили Йому у послусі, і повідомив, що перед ними є життя і смерть, вибір з-поміж яких залежить від того, чи вони дослухаються Божої заповіді. У Втор. 30:11-20 озвучено настанови ізраїльтянам, які перегукуються з текстом Бут. 2:8-17. Й так само від послуху Божим заповідям залежить, чи матимуть вони життя та благословення, чи ні.

2:18-25.  У даній частині розповідається про сотворення першої жінки та інституцію шлюбу, а, отже, йдеться про основу ізраїльського суспільства. Бог замислив чоловіка і жінку як духовний, функціональний союз. Він хотів, щоб вони, ступаючи в житті разом, служили Богові й дотримувалися Його заповідей. Коли така злагода існує, суспільство процвітає й отримує чимало благословень від Бога.

Адам був сам, і це було “не добре”, тоді як усе інше у Створінні було добре (див. 1:4, 10, 12, 18, 21, 25). Коли чоловік почав діяти як представник від Бога (даючи назви тваринам [2:19-20], він засвідчував своє панування над ними; див. 1:28), то зрозумів, що самотній (2:20). Тому Бог “навів глибокий сон” на нього (вірш 21) і сотворив Єву з його тіла та кістки (вірші 21-23).

Бог вирішив сотворити чоловікові “поміч, відповідну для нього” (вірш 18). Слово “поміч” не має принизливого значення. Воно часто використовується у Святому Письмі для опису Всемогутнього Бога (наприклад, Пс. 33:20; 70:5; 115:9). Фраза “відповідну до нього” означає, що по суті все, що було сказано у Бут. 2:7 про чоловіка, справджується й стосовно жінки. Вони обоє мали ту ж саму природу. Однак жінка доповнювала те, чого бракувало чоловікові (його самотність не була чимсь добрим), а він доповнював те, чого бракувало їй. Тому й стали “вони одним тілом” (вірш 24). Таку єдність власне й передбачає шлюб. Оскільки Адам і Єва перебували у духовній спільності й дружно жили без гріха, не існувало жодної потреби у настанові щодо головного з-поміж них. Згодом Павло розглянув цей момент у стосунку до порядку Сотворіння (1 Кор. 11:3; 1 Тим. 2:13).

Слова ‘ ал-кен  (“так то”, Бут. 2:24) часто зустрічаються у Бут.. Якби Бог промовляв слова з вірша 24, звертаючись безпосередньо до Адама, тоді дієслово “полишає” слід було б перекласти майбутнім часом (“полишить”, як у НМВ). Та оскільки Бог говорив ці слова через Мойсея, їх і справді варто перекладати теперішнім часом: “так то полишає чоловік ... .” Головна думка тут полягає в тому, що в шлюбі один чоловік і одна жінка стають “одним тілом”. Їхня нагота (вірш 25) свідчить про те, що вони почувалися вільно один перед одним й не мали жодного страху надуживання чи якихось злих намірів стосовно один одного. Однак таку спільність було знищено в момент падіння, та певною мірою вона відновлюється, коли подружжя починає почуватися вільно між собою. Тут нагота, хоча і є буквальною, також символізує безгрішність.

2. СПОКУСА І ПАДІННЯ (част. 3)

3:1-7. У цих віршах міститься оповідь і про історичний момент падіння чоловіка, і про одвічну спокусу. Тому даний уривок є досконалим прикладом вивчення природи спокуси, адже провину за грішний вчинок не можна перекласти на оточення чи на спадкову схильність.

У Бут. 1-2 зазначено, що говорив Бог. Тепер говорив “змій” (диявол, Одкр. 20:2). Слово Господнє сотворило життя й порядок. Слово змія принесло хаос і смерть. Правда давніша за брехню. Боже слово з’явилося перед брехнею сатани.

Бут. 3:1 пов’язане з 2:25 за допомогою гри слів давньоєврейською мовою: Адам і Єва були “нагі” ( аруммім ), а змій був “найхитріший” ( арум ) з усіх. Їхня нагода засвідчувала той факт, що вони були неуважними до зла й не знали, де знаходились пастки, тоді як сатані усе це було відомо і він мав намір скористатися з їхньої чесності. Такі риси, як хитрість та кмітливість не є гріховними самі по собі (насправді, серед цілей Біблії є також намір навчити віруючих людей бути такими, про що свідчить Прип. 1:4, де слово армах  [“хитрість”] перекладено як “обачність”). Однак тут їх було використано зі злим наміром.

Спокусником був змій (сатана у вигляді змія), а це вже вказує на те, що спокуса зазвичай є замаскованою, доволі несподіваною і приходить знизу (тобто від того, над ким людина має панувати; див. Бут. 1:28). А також тут, мабуть, міститься полемічна складова, адже язичники поклонялися змію. Їхнім символом життя був, насправді, той, хто приніс смерть. Отож, божественності не досягти (що власне й обіцяє тут сатана; 3:5), слідуючи язичницьким віруванням та символам. Бо це — шлях смерті, а не життя.

Єва або не дуже добре знала заповідь Бога, або не хотіла її пам’ятати. На відміну від неї, Христос отримав перемогу над сатаною, бо досконало знав Боже Слово (Мт. 4:4, 7, 10). (Див. таблицю “Сатана спокушає Єву і Ісуса”, поблизу Мт. 4:3-11.) Єва зневажила привілеї, перебільшила заборону і применшила кару — усе це видно на прикладі її слів (Бут. 3:3), які відрізнялися від дійсних перших заповідей Бога (2:16-17). Коли сатана це почув, то нахабно спростував неминуче покарання смертю, яке озвучив Бог (3:4). Сатана був брехуном від початку (Йн. 8:44). Й ось якою є його головна брехня: людина може грішити й спокійно далі жити з цим. Та насправді покарання за гріх існує, і це — смерть (Бут. 2:17).

Спокусник також змусив Єву засумніватися у самому Богові, вказавши, що Бог насправді заздрісний й затаює від них їхню долю (3:5). Вони стануть, “як Бог”, коли скуштують заборонений плід, і Бог це знав, як зазначив сатана. Окрім того, сатана пообіцяв їм божественні знання — пізнання добра і зла.

На цьому діяння сатани завершились, а жінка залишилась на самоті з власними природними бажаннями й тілесними пожадливостями. Слово нехмад  (“приманювало”, вірш 6) пов’язане зі словом, яке з’являється дещо згодом у Божій заповіді: “Не пожадатимеш” ( тахмод , Вих. 20:17). Очевидна практичність (“добре для поживи”), естетична привабливість (“гарне для очей”) і потенційна можливість “усе знати” — усе це власне й спонукає людину переступити межу, щойно загроза покарання начебто усунута.

Наслідки, звісно ж, були неочікуваними. Обіцянка божественного просвітлення виявилася брехнею. Однак і жінка, і чоловік скуштували того плоду й “відкрилися їм обом очі”, чим вони лише нашкодили собі. Вони вже не почувалися вільно один перед одним (недовіра й відчуженість) і не почувалися вільно перед Богом (страх і бажання сховатися від Нього). Обіцянки сатани ніколи не здійснюються. Ніхто і ніколи не здобуде мудрість, порушуючи Боже Слово. Бо, насправді, лиш “острах Господній — початок мудрости” (Прип. 1:7).

3:8-13. Далі ця частини ділиться на три розділи: (а) протистояння Господеві, за якого два грішники, почувши Його, злякалися й сховалися “серед дерев” (вірші 8-13); (б) передбачення Господа, в яких озвучено нові обмеження для змія, жінки й чоловіка (віріш 14-19); і (в) одежа від Господа на знак нового порядку (вірші 20-24).

Наслідком гріха стало покарання й провидіння. Колись вони мали життя, а тепер — смерть, колись мали радість, а тепер — біль, колись був достаток, а тепер — необхідність забезпечувати своє мізерне існування працею, колись була досконала спільність, а тепер — відчуженість й конфлікт.

Головні теми част. 3 — смерть, праця, піт, терня, ворожнеча, потомство — усе це згодом приведе до Христа. Він — наступний Адам, який став прокляттям, стікав потом і кров’ю в гіркій агонії, носив вінець із терні, був повішений на дереві, допоки не помер, та був покладений у порох смерті.

3:14-19. Тут Бог говорить “до змія” (вірші 14-15), до Єви (вірш 16) і до Адама (вірші 17-19). Божі слова до змія містять: (а) оголошення того, що змій, який зможе лиш “повзати” та їсти “землю”, буде довічним нагадуванням людству про спокусу й падіння; (б) пророцтво про силу, яка буде на боці змія. Бог сказав, що між людьми й сатанинськими силами довічно буде ворожнеча. Вона буде “між” сатаною “і жінкою”, а також між їхніми потомствами. “Потомством” жінки був Каїн, потім все людство загалом, а потім і Христос й усі, що в Ньому. “Потомством” змія стали демони й всі ті, хто служить його царству темряви, і ті, чиїм “батьком” є диявол (Йн. 8:44). Сатана буде згіршувати людство (“ти будеш намагатися ввіп'ястися йому в п'яту”), та найважливіше Потомство, Христос, відведе смертоносний удар (“Воно розчавить тобі голову”).

Бог сказав жінці, що вона “в болях” народжуватиме “дітей”, а чоловік, до якого її “тягти буде”, “буде панувати над” нею. Оскільки тяжіння Єви у даному контексті, вочевидь, стосується того, що вона спонукала Адама до гріха, початок даного вірша, мабуть, краще перекладати наступним чином: “І тягло  тебе до твого чоловіка ... .” Перетнувши у цьому дозволену межу, тепер вона підпорядковуватиметься йому.

Потім Бог звернувся до Адама і сказав, що “в тяжкім труді” він забезпечуватиме своє існування (3:17-19). (Фраза “в тяжкім труді” є перекладом до того ж слова, яке у вірші 16 позначає жіночі “болі”. Це слово зустрічається в СЗ лише тричі, у віршах 16-17 та 5:29.) Смерть стане його кінцем. Він повернеться “в землю” (’ адамах ; милосердний дар з огляду на страждання) і “в порох” та знову стане здобиччю змія (див. 3:14). Ось що він отримав за своє бажання стати, як Бог! Людина може намагатися бути, як Бог, однак вона всього лише порох.

Ці кари є цілком заслуженими. Адам і Єва згрішили, з’ївши. Тож вони тепер страждатимуть, щоб їсти. Вона негативно вплинула на свого чоловіка, тепер він пануватиме над нею. Змій знищив людську расу — тож буде знищений сам.

Проте Бог виявив до людей і милосердя. Люди помиратимуть, а не житимуть вічно у цьому хаотичному стані, проте народжуватимуться діти (вірш 16), тож людська раса не зникне, а існуватиме й надалі. Остаточну перемогу здобуде Христос, “Потомство” (Гал. 3:16) жінки (див. Гал. 4:4, “що народився від жінки”).

Отож, незалежно від того, наскільки сильно старатимуться люди побороти панування чоловіків, важку працю, болючі пологи і смерть, усе це існуватиме, бо існує гріх. Ось такі плоди гріха.

3:20-24.  У цих віршах можна помітити віру Адама і допомогу Бога. Бог порятує їх і подбає про те, щоб вони не жили “повіки” у такому стані. Віра Адама засвідчена тим, що він назвав свою жінку “Ева” (досл., “жива”). Отож, Адам дивився у майбутнє, а не думав, головним чином, про смерть. Віра Єви стає помітною згодом (4:1), коли вона назвала свого первістка іменем Каїн, бо він був від Господа.

Усі Божі діяння у стосунку до людей як грішних можна дослідити, згадавши про цей акт непокори Адама і Єви. Однак Бог охоче порятує людей, про що свідчить той факт, що Він “одягнув” Адама і Єву. Щоб вони отримали “одежу з шкури”, в жертву було принесено тварину. І згодом усі пожертвування тварин ізраїльтянами робитимуться для усунення Богом прокляття — життя за життя. Грішник мусить померти! (Єз. 18:20; Рим. 6:23). І все ж він житиме, якщо увірує в Господа, який помер за всіх. Шкура, в яку Бог одягнув Адама і Єву, повсякчас нагадуватиме їм про Божу поміч. Подібним чином у відповідний час Бог прийняв жертву Христа і завдяки Його спокутній смерті одягає віруючих людей у справедливість (Рим. 3:21-26).

3. КАЇН УБИВАЄ АВЕЛЯ (4:1-16)

Головною темою част. 4 є зростання безбожного суспільства. Тут показано чоловіка, який постав супроти Бога, не послухав Його, убив побожного та заперечив свою причетність до цього і винуватість. Безбожні люди тут зображуються як такі, що далі живуть на землі (зі знаком захисту і благодаті; див. коментарі до вірша 15), але не порятовані. Їх почуття провини ослабло завдяки культурному розвитку та географічній розсіяності.

Під проводом Мойсея ізраїльтяни потраплять у світ культур. Усюди будуть цивілізовані суспільства, де буде місце музиці, мистецтву, промисловості та підприємствам. Та усе це буде ворожим ізраїльтянам й допоможе Божому народу зректися пожертв, та житимуть вони як проклятий народ. Супроти такого зухвалого протистояння і слід було застерегти ізраїльтян.

В оповіді про Каїна і Авеля потомство жінки зустрічається з потомством змія (3:15). Каїн став жертвою облесного зла і зрештою створив безбожне суспільство, яке цуралося Божого поступу. Дорога Каїна (див. Юд. 11) — це, отже, відсутність віри, яка проявляється у заздрості до Божих діянь у стосунку до праведних, у вбивствах, у запереченні провини та відмові нести Божу кару.

4:1-5. У цих віршах почергово оповідається про Каїна і Авеля, які дуже відрізнялися один від одного. Насправді, уся частина зводиться до порівнянь між ними. У віршах 1-16 Каїн згадується 13 разів, а Авель — 7 і ще три рази як “брат”. Вірно зауважив апостол Йоан, сказавши, що гріх ненависті до брата свого рівносильний гріхові вбивства (1 Йн. 3:12, 15).

Природа бунтівних людей розкривається на прикладі особи Каїна, який з’явився на світ як дитя надії. Однак в оповіді все пов’язує його з прокляттям. Він “порав землю” (’ адамах , Бут. 4:2; див. 3:17). Авель, однак, в оповіді ототожнюється з початковим задумом Бога щодо людини, а саме панувати над життям (див. 1:28). Він “був вівчар”. Такий наче випадковий опис підсилено оповіддю про їх ставлення до поклоніння. Авель щосили намагався догодити Богові (що свідчило про наявність віри в Бога, Євр. 11:6), тоді як Каїн просто виконував свій обов’язок. Вчинки Авеля були праведними, тоді як Каїна — злими (1 Йн. 3:12). Ці два типи людей існують і в наш час.

Той факт, що Каїн не мав віри в Бога, засвідчено його реакцією на відмову Бога споглянути “на його жертву” з плодів ріллі (Бут. 4:5). Замість того, аби замислитися над тим, як виправити ситуацію і догодити Богові, він “розсердився ... вельми і похмурнів”.

4:6-7. Каїн так “розсердився”, що не зміг опанувати гріх, навіть коли Бог йому на це вказав. Єву увів  у гріх сатана, тоді як Каїн сам “був від лукавого” (1 Йн. 3:12). Він одразу забажав убити свого брата. І дуже часто саме такою є перша реакція людини на власну невдачу.

Бог сказав Каїнові, що коли він, намагаючись догодити Йому, чинитиме “добре”, тоді все буде гаразд. А якщо ж ні, тоді “гріх на порозі чигає (слово робес  використано тут в образі облесної тварини)”. Гріх “і так оволодів” Каїном (те саме слово перекладено як “тягти” у Бут. 3:16), але він ще міг його опанувати. Отож, тут ідеться про відвічну боротьбу між добром і злом. Кожна людина, яку сповнює заздрість та бажання неодмінно перемогти, може стати жертвою зла.

4:8-16. Убивши свого брата (вірш 8), Каїн заперечив свою причетність до цього (вірш 9), а потім заявив, що Божа кара (безплідна земля та блукання) була надто суворою (вірш 13). Бог милостиво захистив його, поклавши на нього “знак”, щоб вберегти від месників (вірш 15 — ніде не говориться, якою саме була природа цього знаку), та все ж засудив його на життя у безперервному блуканні (вірш 12). Отож, таким було прокляття Каїна — бути прогнаним “від лиця” Його (вірш 14). Та Каїн кинув виклик цьому прокляттю, оселившись “у краю Нод (досл., “блукання”), на схід від Едему” (вірш 16).

Декілька головних тем Мойсея віднайшли тут своє підґрунтя: (1) Пожертву слід приносити Богові з вірою в серці, і бути нею має найкраща тварина, первісток (вірш 4). (2) Ізраїльтяни мали певні зобов’язання перед своїми братами — вони мали підтримувати один одного і не вбивати. (3) Кров убитого забруднює землю, взиваючи до помсти, — пролита кров “кличе з землі” (вірш 10). (4) Кровна помста була відхилена Богом завдяки Його турботі та захисту, так як згодом втеча до місця свого прихистку слугуватиме порятунком від месника. (5) Покарання за провину лежало в основі теократії ізраїльтян. (6) Життя без Бога — це життя сповнене небезпек й позбавлене захисту. (7) Іноді старшим можна нехтувати на користь молодшого, змінюючи звичний соціальний уклад.

4. РОЗРОСТАННЯ БЕЗБОЖНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ (4:17-26)

Далі в оповіді розповідається про родовід Каїна та його розростання. Що ж трапляється з суспільством, яке постає супроти Бога й покидає благословенну землю, злісно зневажаючи Його закони та пожертви? У даному випадку воно процвітає. Однак праведний ніколи не повинен ні заздрити грішному, ні наслідувати його спосіб життя (Пс. 49; 73). Бог дозволяє їм процвітати у їхньому земному житті. Вони творять музику, виготовляють зброю, сільськогосподарські пристрої й будують міста, тобто розвивають культуру. Бо це єдине джерело їхньої втіхи у цьому гіркому і проклятому світі.

З праведними ж усе по-іншому. Ті люди, які вважали себе нащадками Сета, що був “замість Авеля”, почали “закликати ім’я Господнє”. Це і Ной, і Аврам, і багато інших. Усі вони проповідували правду своїм поколінням, завдяки чому певні люди — хоча їх і було небагато — не прагнули заможного “доброго життя”, а турбувалися про речі духовні. Ізраїльтяни повинні розуміти, що вони є нащадками Еноса (Бут. 4:26), і духовно, і тілесно.

4:17-18.  Каїн створив свою сім’ю у краї Нод (вірш 16). Назва “Нод” ( нод ) пов’язана зі словами “втікачем та волоцюгою” ( на ванад , вірш 14). Це була земля утікачів від Бога. Тут Каїн став батьком Еноха й назвав його іменем місто. (Безумовно, дружина Каїна була донькою Адама; див. 5:4.)

4:19-24.  Сьомим нащадком Адама від Каїна був Ламех (який, вочевидь, був сучасником праведного Еноха, також сьомого нащадка Адама, 5:3-21). Ламех порушив задум Бога й “узяв собі дві жінки”. Його родина виготовляла музичні інструменти (“був батьком усіх гуслярів та дударів”) та різні знаряддя праці (“з міді й заліза всяке знаряддя”) для покращання життя.

Однак, незважаючи на процвітання й хороше життя, зло було присутнє в усьому. Ламех убив молодого воїна, який поранив його, і вимагав більшої поблажливості до будь-якого вияву помсти, аніж було “за Каїна” (4:24). Ламех вихвалявся убивством (слово “забив” у вірші 23 є перекладом до слова хараг , “зарізати, забити”. Те саме слово було використано для опису того, як Каїн убив Авеля, вірші 8, 25). Отож, тут присутній опис заможного суспільства, яке відверто ігнорувало Бога та Його закони, прагнучи задоволення і самодогоджання. Й ось у такий світ згодом увійде Ізраїль (а потім і церква) як царство священників, щоб проголошувати Божу праведність.

4:25-26. Цілковитим протиставленням такому безбожному суспільству були праведники. Нащадки Сета мали віру. Сам Сет був даром від Бога, на що вказують слова Єви. В часи Еноса, сина Сета, люди власне й “почали закликати (краще, “проголошувати”) ім’я Господнє ( Ягве )”.

В. Насліддя Адама (5:1-6:8)

Тут розпочинається новий толдот , який з одного боку пов’язує оповідь про перших людей з оповіддю про Ноя, а з іншого — показує, якими були наслідки гріха. Фактично, тут подано рішення проблеми, яка з’явилася у попередній частині. Якщо, незважаючи на гріх, все ж присутній розвиток, цивілізація та процвітання, то чи залишається місце для прокляття? Відповідь очевидна: незважаючи на прагнення людей, вони загинуть.

1. РОДОВІД ВІД АДАМА ДО НОЯ (част. 5)

У даній частині родовід містить “вертикальний” перелік і показує, якими були нащадки Адама через Сета й до Ноя. Рід Каїна, як зазначено у част. 4, мав сім поколінь (від Каїна до Ювала), а цей родовід — десять (від Адама до Ноя). Обидва переліки завершуються згадкою про трьох синів, нащадків останнього чоловіка з переліку (Явал, Ювал, Тувал-Каїн [4:20-22]; Сим, Хам та Яфет [5:32]). У кожному переліку промовляв лише один чоловік — Ламех з роду Каїна (4:23-24) та інший Ламех з роду Сета (5:29). Ламех з роду Каїна насміхався з прокляття (4:24), тоді як Ламех з роду Сета горював через це прокляття й шукав утіхи у своєму синові Ної (5:29).

І біблійні записи, і шумерський царський документ з переліком імен із Месопотамії засвідчують довгу тривалість життя перших людей. Вочевидь, навколишнє середовище, яке існувало до потопу, давало людям змогу жити довше. Окрім того, таким міг бути і задум Бога, який мав на меті заселити землю (див. 1:28).

5:1-2.  Дана частина розпочинається з повторної оповіді про сотворення чоловіка “на подобу (синонім до слова “образ”; див. 1:26-27) Божу”. Тут не важко помітити, що автор робить наголос на тому, що Бог благословив Свою подобу (“Він ... благословив їх”) після сотворення. Відштовхуючись від даного факту, автор веде читача далі, до оповіді про наслідки гріха і смерть.

5:3-32.  Згодом “на ... подобу” Бога в Адама народився Сет. Здібності та характерні риси батька переходять до його дітей завдяки спадковості й природному відтворенню.

Окрім того, що у даній частині подано зв’язок між Адамом і його часами й Ноєм та його життям, тут розглядається тема, яку не можна оминати увагою — “аж тоді помер” (вірші 5, 8, 11, 14, 17, 20, 27, 31). Якщо хто-небудь все ще вагається, чи відплатою за гріх є смерть (Рим. 6:23), йому лиш варто поглянути на історію людства.

У випадку з Енохом автор не повторює дану фразу, хоча вона й присутня в описі усіх чоловіків із даного родоводу, а саме що він жив багато років, а потім помер. Замість цього тут присутня фраза “ходив з Богом” (Бут. 5:22, 24). Слово “ходив” — це біблійний вияв спільності та послуху, наслідком чого стає отримання Божої ласки. Енох ходив з Богом 300 років. Не має жодного сумніву, що він і далі ходив би з Ним, та Бог “узяв його” (вірш 24) — він не помер. Саме так мав ходити ізраїльський народ (Лев. 25:3, 12) і має церква.

У Бут. 5 міститься етимологія імені Ной (вірш 29), чиє життя стане рушійною силою в наступних частинах. Ламех назвав свого сина Ной, сподіваючись, що він “порадує” їх на землі, проклятій Богом (вірш 29; див. фрази “проклята земля” й “в тяжкім труді” у 3:17). Слово “порадує” не є значенням імені Ной, однак ці слова звучать подібно. Ламех не знав, як Бог оберне його слова і виконає його бажання у Свій власний спосіб (див. коментарі до 6:5-8), але він і справді покладав на цього хлопця великі надії. Отак другий проблиск надії з’являється у цій частині про смерть. Енох уникнув прокляття смертю, а Ной таки стане втіхою усіх проклятих людей.

2. ЗГІРШЕННЯ ЛЮДСТВА (6:1-8)

Окремі моменти даної частини є предметом безкінечних дискусій, під час яких очевидне часто залишається поза увагою. Слід, однак, пам’ятати, що це — частина толдоту , розпочатого в 5:1. Щоб хто не думав про окремі моменти даної частини, цілком зрозуміло, що в даних віршах демонструється, яким грішним стало людство, а також те, що смерть була їхньою неминучою карою.

6:1-4.  Багато хто вважає, що “сини Божі” — це нащадки побожного роду Сета, а “дочки” людські — вихідці з роду Каїна. Однак це не засвідчено ні використаною термінологією, ні самим контекстом. Інші гадають, що “сини Божі” — то ангели (як у Іов. 1:6), які співмешкали з жінками на землі. Однак така думка суперечить Мт. 22:30.

Тут, скоріш за все, йде мова про гордість, пихате й зарозуміле ставлення до існуючих обмежень та відверте нехтування ними. Отож, “сини Божі” — це хтиві, могутні створіння, які домагалися слави й достатку. Такими, вочевидь, були могутні правителі, якими керували (володіли) грішні ангели. Можливо, це навіть самі грішні ангели, які покинули своє звичне місце перебування й вселилися в тіла людей, що були деспотами й безсердечними воїнами, наймогутнішими з усіх на землі.

З Єз. 28:11-19 і Дан. 10:13 відомо, що великі царі землі мали “князів”, сила яких була демонічна. Не дивно, що в угаритській літературі (як і в літературі інших народів) царів описували як богів або напівбогів. Язичники поклонялися цим великим лідерам. У багатьох міфологічних переказах їх називають нащадками самих богів. Насправді, слово бн’лм  (“сини богів”) в угаритській мові позначає синів пантеону, а також великих царів землі. В угаритській легенді про світанок головний бог пантеону Ель спокусив двох земних жінок. Внаслідок цього з’явилися Схр  (“Світанок”) та Слм  (“Сутінки”), які стали богинями, представницями богині Венери. Отож, на думку язичників, боги з’являлися завдяки статевому зв’язку між богами та людьми. Будь-яка людина з надприродними здібностями у міфі або справжній велетень був, на думку язичників, божественного походження.

Й у Бут.6:1-4 описується, яким зіпсованим став світ, коли такі стосунки процвітали. Тут також присутнє заперечення  супроти вірувань язичників у те, що велетні (див. Чис. 13:32-33; Бут. 6:4) були божественного походження і що вони здобували собі безсмертя завдяки аморальній поведінці. Ханаанський культ (як і більшість культів на стародавньому Близькому Сході) містив обряди родючості, які проводилися з допомогою симпатичної магії, що ґрунтувалася на припущенні, наче на людей можна впливати через об’єкти, які символізують їх. Ізраїльтяни ж мали відкидати все це, як цілковите безглуздя.

Тому дана частина слугує, насправді, спростуванням вірувань язичників і проголошенням правди. “Сини Божі” не були божествами. Ними керували демони. Той факт, що вони брали “собі за жінок” стільки дівчат, скільки хотіли (мабуть, саме звідси пішов звичай тримати гарем), був лише свідченням того, що вони задовольняли свої тваринні інстинкти. Вони просто були іншими створіннями нижчого рангу, хоча й могутні і демонічні. Діти, які з’являлися у таких шлюбах, не були богами-царями, як вважали язичники. Хоча їх і знали як славетних велетів “давнини”, вони були земними створіннями та мали “тіло”. А тому й помирали у свій час, як усі інші люди. Коли Бог карає світ — що Він власне вже готовий був зробити — жоден велет, жодне божество, жодна людина не має супроти Нього влади. Бог просто призначає певний час, і все — кінець.

6:5-8. Слова Бога стосовно людської раси сповнені пафосу. “Людська злоба” була “велика”, а “всі думки й помисли ( иесер ) сердець увесь час тільки злі” (див. 8:21, “помисли людського серця злі вже з молодощів”). Бог мав особливий задум щодо сотвореної Ним людини, однак людина скористалася свободою, якою наділив її Бог, та помножувала лиш зло. У Біблії важко знайти більш потужніше твердження про людський гріх. Саме цей уривок дає розуміння того, що мав на увазі Ісус, коли казав, що люди “за днів перед потопом, їли й пили, женилися та віддавались” (Мт. 24:38) — начебто невинне твердження, допоки не вивчено його контекст. Окрім того, “земля зіпсувалася” і була “переповнена насильством” (Бут. 6:11, 13).

Гра слів у віршах 5-8 є справді разючою. Бог “жалував, що створив людину”, бо гріховність людської раси завдавала Йому лиш болю і “Йому стало важко”. Слова “жалував”, “важко” і “створив” нагадують про част. 3 і 5. Ламех шукав утіхи ( нахам ) від важкої  праці через прокляття (5:29). Тепер Бог “жалував” ( нахам ), що створив людину”, бо людський гріх завдавав важкості  Йому (6:6). Ось як важкість та біль потрапили в наш світ — Бог горював через гріх. Але тепер Бог, замість того, щоб утішати людину, “жалував”, що створив її. А це вже надає словам Ламеха іронічного звучання, бо Бог вирішив знищити їх усіх. (Слово “жалував” не означає, що Бог передумав, адже Він не міняється [Мал. 3:6]. Воно свідчить лиш про те, що Він сумував.)

Хоча неминуча кара таки зійде на людство через те, що Дух Божий не завжди захищатиме ( дун , “перебуватиме”, Бут. 6:3) їх, трапиться це через 120 років (вірш 3). І впродовж цього часу Ной буде проповідником “правди” (2 Пт. 2:5).

Ной отримав від Бога благословення, а, отже, був звільнений від прокляття (на відміну від тих людей, які вели аморальний спосіб життя). В часи Мойсея ізраїльтяни дізнаються, що вони вибрані Богом і мають жити праведно. Вони, як Божий народ, зустрінуться з велетнями, синами Анака (Чис. 13:33) та рефаями, коли входитимуть у призначену їм землю. Та ізраїльтяни не повинні боятися їх через те, що ті начебто напівбоги. Бог покарає зіпсований світ за його ідолопоклонство та розпусту. Й останнього дня грішників раптово заберуть, бо такою буде кара Божа, коли Він започаткує на землі Своє теократичне царство благословення (Мт. 24:26-29).

                          

Г. Насліддя Ноя (6:9-9:29)

1. ПОКАРАННЯ ПОТОПОМ (6:9-8:22)

Бог покарав грішників дуже суворо, бо хотів, щоб на землі з’явилося життя на основі завіту із Ним, якому всі мали поклонятися. Під час потопу, за допомогою якого Всевишній Господь знищив світ Ноя, Божий слуга, що отримав від Бога благословення, плив на кораблі до “нового створіння” та поклонявся Богові.

Чому Бог наслав такий потоп на людство? Існує декілька причин: (1) Бог панує над усім сущим і часто використовує природу для покарання людей. (2) Потоп був найефективнішим способом очистити землю. Він міг змити з її поверхні усі сліди грішників, які тільки можна було б віднайти. Голуб не знайшов би місця, “де вчепитися ногами” (8:6-9). (3) Бог використав Потоп, щоб започаткувати “нове створіння”. Перше Створіння за участі Адама прирівнюється тут до другого — за участі Ноя. Як колись з’явилася суша, коли відступили води (1:9), так і тепер зменшилися води, допоки “ковчег” не “осів на горах Арарату” (8:4). Коли Ной вийшов із ковчегу, Бог “поблагословив” його і його синів та й сказав їм: “Будьте плідні, розмножуйтесь і наповнюйте землю” (9:1). А також звелів йому, як колись Адамові (1:26, 28), правити усім, що на землі (9:2). Ной посадив сад (9:20), тоді як Бог сам посадив сад для Адама і Єви (2:8). Однак гріх зганьбив людство. Адам і Ной тут протиставляються: тоді як нагота Адама була свідченням праведності (2:25), нагота Ноя стала збезчещенням (9:21), через що він прокляв свого внука Ханаана (9:25-27).

Головні теми віршів 6:9-8:22 є очевидними. По-перше, Бога тут показано як Суддю усієї землі. Він відділив праведних від неправедних, чисте від нечистого. Що було чистим — лиш те від Бога.

Другою темою є те, що Бог дійсно дбав про тих, кого обдаровував Своєю благодаттю. Звідси випливає, що люди, які заявляють, що обдаровані Божою благодаттю, мають ходити з Богом у праведності й знаходитися подалі від грішників.

                          

Будова ковчегу Ноя в уявленні митців

                        

                                                

Довжина: 450 футів або 137 метрів

                        

Висота: 45 футів або 14 метрів

                        

Ширина: 75 футів або 23 метри

                

Великі         двері, дах, дахове вікно, три палуби.

Третя тема мала велике значення для ізраїльтян. Як Бог покарав світ за часів Ноя і вивів його живим з потопу, так Він покарав і грішних єгиптян та провів ізраїльтян водами Червоного моря, щоб ті поклонялися Йому і служили. Настанови щодо того поклоніння було озвучено у Книзі Левіт. Тож не дивно, що багато слів, які зустрічаються тут, присутні також у Книзі Левіт.

Є певна користь у тому, що все покоління грішників померло. Таким чином усі інші люди отримали застереження про неминучість Божого гніву. Ной уникнув покарання й став свідком нової ери. Тож даний катаклізм не порушив Божого задуму.

Оповідь про потоп засвідчує Божу могутність та панування на усім Його створінням, тоді як сам потоп показує, як сильно Бог розгнівався на гріх. Розповідь про потоп дає зрозуміти, що Божий милосердний порятунок не є якоюсь випадковістю з огляду на кару, а тому Його благодаттю не слід легковажити. Тут також наголошується причина такої Божої кари: грішні вчинки людей, які стали звичним явищем у повсякденному житті. Саме цим потоп із Книги Буття відрізняється від оповідей язичників (наприклад, Атрахасіс  та Гільгамеш ). У вавилонській оповіді про Гільгамеша  говориться, що боги наслали потоп через шум, який створювали люди.

Отож, загалом, частини 6-9 дають відповідь на такі запитання: Яким є кінець людини? Чи може вона жити, якщо веде аморальний спосіб життя та отримує задоволення від принад цього світу, безрозсудно їм віддаючись? Чи це життя конечне чи підготовче? Кара Божа дає відповідь на усі ці запитання. Але ж ціна така велика. А кара така сувора. Окрім того, в оповіді жодним чином не згадується про біль утрати, однак Ной, безумовно, його відчував. Потоп показує, на що готовий піти Бог, аби допомогти землі здобути святість і спокій. Саме в цьому побожні люди віднаходять підтримку — в тому, що згідно Божого задуму добро зрештою переможе зло. Лиш іще один випадок показує, що святість серед людей є метою, заради якої Бог пожертвує всім іншим — розп’яття Його власного Сина.

Оповідь поділяється на три частини: віддане Ною доручення збудувати ковчег і зберегти життя (6:9-7:5), знищення всякого тіла за межами ковчегу водою (7:6-24), жертовне поклоніння Ноя після потопу (част. 8).

а. Доручення Ною (6:9-7:5)

6:9-13.  На відміну від причини, з якої розпочався потоп, зазначеної в оповідях вавилонян (примха богів через шум, який зчиняли люди), у Біблії потоп — це кара за аморальність. Людська раса стала такою зіпсованою (вірші 11-12) і переповненою насильства (вірші 11, 13), що Бог, розгнівавшись, знищив усяке тіло, окрім Ноя, який “ходив з Богом” (вірш 9), і його сім’ї (вірш 18).

6:14-18.  Порятунок був можливий лише за допомогою ковчегу, прямокутного судна з пласким дном, яке мало 450 футів в довжину, 75 — в ширину, 45 — у висоту, місткість приблизно 43300 тон (Merill F. Unger, Archeology and the Old Testament . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1954, pp. 59-60) і три палуби. (На будову ковчегу в уявленні митців можна поглянути вище.) Корабель із вавилонських переказів мав форму куба і був уп’ятеро більшим за ковчег Ноя. Лише Книга Буття містить занотований опис мореплавного судна.

6:19-7:5.  В цей ковчег Ной мав увести всі види тварин, аби зберегти життя на землі. Розрізняти чистих і нечистих тварин почали ще дуже давно. Отож, щоб зберегти життя, Ной мав узяти на борт “по двоє з кожного роду” тварин. Однак, аби мати “що їсти” і що жертвувати, він мав узяти аж “по семеро” пар “зо всякої чистої скотини” (7:2). Відмінність між чистими й нечистими тваринами стала головною темою уставу левітів (Лев. 11:2-23).  

                          

Хронологія подій під час потопу

                

        

Подія

Дата

Посилання

7-денне очікування в ковчезі (7:7, 10)

1. Ной увійшов у ковчег

2. 7 днів потому : Почав падати дощ

Місяць 2, день 10

                

Місяць 2, день 17 *

                

7:7-9

                 7:10-11

                

150-денне панування вод (7:24)

                

3. 40 днів потому : Сильні дощі припинилися

4. 110 днів потому : Води дещо спали, й ковчег осів на горах Арарату

Місяць 3, день 27

                        

Місяць 7, день 17 *

                

7:12

                        

7:24; 8:4

        

150-денне спадання вод (8:3)

5. 74 дні потому : Стало видно верхів’я гір

6. 40 днів потому : Випущено крука і випущено голуба, який повернувся

7. 7 днів потому : Знову випущено голуба, який повернувся з листком

8. 7 днів потому : Втретє випущено голуба, який уже не повернувся

9. 22 дні потому : Води опали

Місяць 10, день 1 *

                        

Місяць 11, день 11*

                        

Місяць 11, день 18*

                        

Місяць 11, день 25

                        

Місяць 12, день 17

                

8:5

                        

8:6-9

                        

8:10

                        

8:12

                        

8:3

                

70-денне підсушення вод на землі

                

10. Ной побачив суху землю

11. Земля цілком суха, і Ной сходить з ковчегу

                

Місяць 1, день 1 *

                

Місяць 2, день 27*

                

8:13

                

8:14-19

                

377 днів

        

1 рік і 17 днів у         ковчезі

*Дати, вказані у Святому Письмі; інші дати ймовірні.         

б. Знищення всякого тіла за межами ковчегу (7:6-24)

7:6-20. Після того, як усі підготовчі роботи було виконано, “стався потоп”. З одного боку, цілих “сорок днів і сорок ночей” йшов проливний “дощ” (вірші 11-12), а з іншого — відбулися величезні зрушення та зміщення земної кори, через що днища океанів піднялися й “прорвались усі джерела” підземних вод (вірш 11; див. Unger, Archeology , p. 61). Як наслідок, уся земля покрилася водою, коли трапився цей жахливий катаклізм (вірш 19). Не має жодного сумніву, що дана катастрофа змінила вигляд поверхні “землі”, спосіб життя, як і його тривалість.

7:21-24.  “Всяке створіння ... на землі (яке знаходилося не в ковчезі) загинуло... .” Лише мешканці морів вижили. Гріх спаплюжив усі сфери життя, тож потрібен був цілковито новий початок. Тому те ж саме трапиться й наприкінці часів (Мт. 24:37-39).

в. Жертовне поклоніння Ноя (част. 8)

8:1-3. Сильні дощі лили 40 днів (7:4, 12), однак води наповнювали землю впродовж ще 110 днів (див. 7:24, “І панували води на землі сто п'ятдесят днів.”). 40 днів складали частину від 150 днів. Далі, вочевидь, лив дощ, але вже легкий (або ж підземні води продовжували виходити впродовж наступних 110 днів; див. таблицю “Хронологія подій під час потопу”).

8:4-19. “Ковчег осів на горах Арарату” через 150 днів від початку дощів. Згідно ассирійських нотатків гора з такою назвою існувала у Вірменії, що на сході Туреччини, однак точне її місцезнаходження залишається невідоме. Коли стало зрозуміло, що земля придатна для життя, восьмеро людей й усі тварини вийшли з ковчегу. Це був 377 день з моменту їхнього входження в ковчег (див. 7:11 та 8:13-14). Слово “осів” слугує доволі важливою темою усієї цієї історії. Ковчег осів (вірш 4). Випущений голуб спершу “не знайшов місця, де вчепитися ногами” (вірш 9; досл., “не знайшов осілого місця для своїх ніг”). Коли ковчег осів на горі Арарат, це було чимсь більшим, аніж просто фізичне сходження на суху землю. Це був новий початок. Світ був чистий, осілий і мирний.

8:20-22.  Вийшовши з ковчегу, Ной приніс жертву Богові, й Господь почув цей “лагідний запах”. Як невдовзі дізнаються ізраїльтяни, Божий народ — це народ, який поклоняється Йому, і під час поклоніння жертвує Богові те найкраще, що належить Йому. Відкуплені Господом люди приносять “Богові жертву хвали, тобто плід уст” (Євр. 13:15), найкраще зі своїх “прибутків” (Прип. 3:9), а також охочу покірність своїх душ. Ной отримав Божу благодать, ходив з Ним у послусі та праведності, був порятований від кари, ввійшов у нову еру, де на час було усунуто гріховність людей, поклонився Богові й приніс Йому жертву.

2. ЗАВІТ З НОЄМ (6:1-17)

9:1-4.  Як колись Адамові (1:28), Бог залишив Ною вказівку бути плідним, розмножуватися й наповнювати “землю” (вірші 1, 7). Як і Адам, Ной мав панувати над тваринами (9:2; див. 1:26, 28). Їм обом Бог дав у споживання їжу (9:3; див. 1:29; 2:16) й озвучив одну заборону (9:5-6; див. 2:17).

9:5-7 . З початком нового життя Ноя з’явився і завіт. Тепер і справді була необхідність у цьому завітові, адже в ньому було озвучено зобов’язання людей й обітницю Бога. Зважаючи на знищення життя потопом, люди могли подумати, що Бог не особливо цінує життя, та припустити, що відбирати життя — то є чимсь незначним. Тож даний завіт засвідчує, що “життя” — священне і що людина не має права проливати кров іншої “людини”, бо її “на подобу Божу створено” було.

По суті, цей завіт було укладено для того, щоб забезпечити непорушність у природі й зберегти гармонію та порядок у світі. Люди також мали дізнатися, що людські закони необхідні для стабільності їхнього життя і що грішні вчинки більш не можна безперешкодно чинити, як колись. Так з’явився людський уряд.

9:8-17.  Той факт, що даний “союз” (вірші 9, 11-13, 15-17) є вселенським (“з кожним живим створінням”, вірші 10 [двічі], 12; “усякою твариною живою і всяким створінням”, вірші 15-16; “ніяке тіло”, вірш 11), засвідчено веселкою (“лук у хмарах”), як Божим “знаком союзу” (вірші 12-13, 17). Коли вона з’являється над горизонтом після дощу, то яскраво демонструє Божу відданість Своїй благодатній діяльності. Знаки нагадують співучасникам союзу про необхідність слідувати домовленостям. За допомогою веселки всезнаючий Бог повсякчас нагадує Собі (повторюється у віршах 15-16) не знищувати більш землю “водами потопу” (вірші 11, 15). Оскільки перед потопом дощі не падали (2:5), не було потреби й у веселці. Тепер, коли розходяться хмари, завдяки переломленню світла можна вільно споглядати це дивовижне явище. Веселка в небі нагадує своєю формою лук, який висить між хмарами. (Давньоєврейське слово зі значенням веселка, гесет , також позначає військовий лук.) Деінде у Старому Завіті Бог насилав судні буревії, використовуючи слова зі значенням “лук” та “стріли”.

Тепер лук було “відкладено”, він висів у хмарах, засвідчуючи, що “бій”, буревій, минув. Таким чином веселка символізує мир. На стародавньому Близькому Сході після військових боїв заключали певні домовленості в знак встановлення миру. Безумовно, ізраїльтяни будуть потішені та зміцнені у своїй вірі, коли знову і знову бачитимуть в небі Божу запоруку того, що Він дотримується Своєї обітниці благословення. Однак веселка також нагадуватиме віруючим ізраїльтянам, що Божа кара була звершена на той час. Людство знову її зазнає наприкінці часів (Зах. 14:1-3; Одкр. 19:15), перш ніж настане довершений тисячолітній мир і спокій (Одкр. 20:6). Отож, у Бут. 9:8-17 передбачено, що в кінці ізраїльтяни “перекують свої мечі на рала” (Іс. 2:4; Міх. 4:3). Тим же часом життя існує згідно нового порядку, а Божа воля і довготерпеливість веде людей до “спільної благодаті”.

3. ПРОКЛЯТТЯ ХАНААНУ (9:18-29)

У цій частині існує декілька суперечливих моментів тлумачення, які завжди непокоїли науковців, що вивчають Біблію. Однак важливо пам’ятати, якою є мета даної книги, адже в цій частині прямо згадуються характер і доля ханаанців, супротивників ізраїльтян.

9:18-23. Ті, “що вийшли з ковчега”, названі тут поіменно. Однак особлива увага приділяється тому фактові, що “Хам був батько Ханаана”. Від трьох синів Ноя вийшли усі народи землі. Нащадками ж Сима були симіти, з яких власне й вийшов Авраам (див. 10:21-31; 11:10-26).

Ной “почав порати землю і насадив виноградник”. Хоча часом говориться, що вино звеселяє серце (Юд. 9:13; Пс. 104:15) та зменшує біль від прокляття (Прип. 31:6), також очевидно, що воно має й негативні наслідки. Тут Ной, випивши вина, так “упився..., що й обнажився”. Захмеління й сексуальна розкутість характерні для язичників. Однак те і інше трапилося в житті Ноя. Люди не змінилися. Маючи змогу започаткувати “нове створіння”, Ной поводився як язичник (див. Бут. 6:5; 8:21).

Головне питання тут полягає в тому, що ж такого зробив Хам, наймолодший син Ноя (9:22, 24), і чому Ной прокляв “дитя” Хама Ханаан (вірші 25-27). Існує багато химерних припущень. Рабини стверджують, що Хам кастрував Ноя, й даним фактом пояснюють, чому Ной більше не мав дітей. Інші заявляють, що Хам злігся зі своєю матір’ю, чим розкрив наготу батька, і що Ханаан став дитям такого союзу. Ще інші кажуть, що Хам мав гомосексуальний зв’язок зі своїм батьком. Однак давньоєврейський вислів, присутній тут, чітко дає зрозуміти, що Хан просто “побачив ..., що батько тілом світить” (вірш 22). Він не вступав із Ноєм у статевий контакт, бо в такому випадку давньоєврейською мовою було б написано, що “він обнажив ( галах ) свого батька”. Однак Ной сам “обнажився” ( ваииітгал , вірш 21), а Хам побачив його таким.

Однак для тогочасних людей навіть бачити оголене тіло батька вважалося порушенням родинної етики. Святість родини було зруйновано, а сила батька стала предметом для кепкувань. Хам, вочевидь, випадково це побачив, але потім пішов і радісно оповів “про те своїм братам” так, наче це була його особиста перемога над батьком.

Так те, що здавалася незначним випадком, стало головною подією. Пророцтво Ноя (вірші 25-27) показало, що характер його трьох синів буде увічнено у їхніх нащадках.

В усіх віршах, окрім одного, що в Лев. 18:6-9, Мойсей використав слово галах  у стосунку до відкривання наготи іншого (в НМВ слово галах  перекладено як “мати статеві стосунки”), що було звичним для ханаанців (потомків Хама). Цей евфемізм засвідчує розпусту і, як наслідок, аморальну поведінку нащадків Хама (див. Лев. 18:3). Отож, невірне ставлення Хама до моральної нестриманості дало плоди у вигляді аморальних вчинків його нащадків, ханаанців.

9:24-29.  Через цей випадок Ной зробив пророцтво щодо потомства своїх синів. Розпочав він з наступної фрази: “Проклятий нехай буде Ханаан!” Однак тут Ной не мав наміру покарати саме сина Хама за те, що зробив Хам . Ні, тут слова Ноя стосуються усього хананського народу, який з’явиться від Хама через Ханаана. Гордовитий вчинок Хама не можна було залишити без наслідків. Він мав зазнати приниження тією ж мірою згідно закону справедливої відплати. Хам зробив непоправну помилку, чим зруйнував свій зв’язок із батьком  та святість роду. Тому прокляття мало впасти на синів  його роду. Існує припущення, що Хам намагався здобути панування над своїми братами на користь свого власного роду. Адже колись, згідно існуючих звичаїв, син міг замінити батька. Однак, навіть якщо він і дійсно намагався це зробити, то зазнав невдачі, і його рід через Ханаана став не паном над іншими членами родини, а їхнім “рабом” (вірш 25).

Згідно пророцтва Ноя ханаанці будуть рабами нащадків Сима та Яфета (вірші 26-27). Але це тому, що ханаанці вели недостойний спосіб життя, як сам Хам, а не через те, що Хам зробив. Головна думка тут полягає в тому, що алкоголізм та розпуста поневолюють людей. Саме тому, згідно Божого задуму благословити Ізраїль, ханаанці були прокляті. Вони мусили зазнати Божої кари у вигляді поразки, бо їхні вчинки були такими ж ганебними, як і їхнього прабатька Хама.

В історії Старого Завіту рабство ханаанців проявляється у багатьох випадках. Один з таких трапився зовсім скоро. Ханаанці зазнали поразки і були поневолені східними царями (част. 14). Іншим прикладом слугує випадок, коли за часів Ісуса Навина мешканці Гівеону стали “дроворубами та водоносами для всієї громади й для Господнього жертовника” (ІсНав. 9:27).

Якби ханаанці і справді буквально мали стати рабами потомків Яфета, на що може вказувати слово ‘ ебед  (“рабом”, Бут. 9:26-27), тоді їхня історія завершилася б із битвою під Карфагеном (146 рік до н.е.), де фінікійці (якими були ханаанці) зрештою були розгромлені. Однак слова Ноя були, скоріш, узагальненим, а не конкретним пророцтвом, і стосувалися того, що рід Сима отримає благословення, а рід Хама у Ханаані буде проклято.

Тема благословення-прокляття є визначальною в Книзі Буття. Ізраїльтяни під проводом Ісуса Навина виженуть ханаанців з їхньої землі, щоб на Сима зійшло благословення (вірш 26) і щоб нащадки Яфета мешкали “в шатрах Сима” (вірш 27). Це означало, що потомки Яфета житимуть у злагоді з потомками Сима, а не що нащадки Яфета виженуть симітів. Таким чином у віршах 24-29 фактично було покладено основу зовнішньої політики ізраїльтян на землі (Втор. 20:16-18).

Ґ. Насліддя синів Ноя (10:1-11:9)

1. ПЕРЕЛІК ПЛЕМЕН (част. 10)

10:1.  Даний перелік племен дає огляд “потомків” Ноя від трьох його “синів”. Бог сам сказав їм наповнювати землю (9:1). Однак згодом переселення їхніх нащадків та наповнення ними землі (11:1-9) стало Божою карою бунтівних людей.

У цьому переліку представлено відомі племена землі. Перелічено 70 потомків синів Ноя, серед них: 14 — від Яфета, 30 — від Хама і 26 — від Сима. Й усіх їх дуже вдало поділено.

Ключовим словом даного переліку є давньоєврейське слово бне  (“сини”). Воно зустрічається тут 12 разів, у віршах 2-4, 6-7, 20-23, 29, 31-32. Однак у цій частині використовується і слово иалад  (“зродив”), яким вводиться тлумачення до переліку бне . Ці пояснювальні речення зі словом иалад  (вірші 8, 13, 15, 21, 25-26), що мають значення толдоту , показують певні особливості щодо окремих осіб з переліку. (В НМВ дієслово иалад  перекладається як “був батьком ...” у віршах 8, 13, 15, 26, “був предком ... “ у вірші 21 та “народилися в ...” у вірші 25.) Тут, однак, слід відмітити вірші 15-19, у яких подано перелік нащадків Ханаана (вірші 15-18) і навіть зазначено межі Обіцяної Землі (вірш 19). Автор, вочевидь, надав цей перелік з метою показати, які нащадки Ноя отримають благословення, а які — прокляття. Більшість речень, у яких є слово иалад  (“зродив”), стосується потомків Ханаана і Хама, тобто племен, дуже близьких ізраїльтянам. Щоб побачити, хто з їхніх сусідів матиме благословення, а хто прокляття, ізраїльтянам варто лиш поглянути в даний перелік.

Перелік племен має “горизонтальну” будову, а не “вертикальну” (в част. 5 і 11 — вертикальну). Його зроблено з метою показати не родовід, а політичну, географічну та етнічну приналежність людей з різних племен. Й для цього існувало чимало підстав, головною з яких була священна війна. Племена одного “роду” будуть боротися на одному боці. Отож, даний перелік розкриває, які племена мають буту панівними в обіцяній ізраїльтянам землі й довкола неї. Тут поіменно згадуються засновники племен, кланів, міст та угідь.

З даного переліку видно, які люди у тогочасному світі були співучасниками благословення, а які — співучасниками прокляття. Цей перелік також дає зрозуміти, як вони розселялися і наповнювали землю, хоча і не в послусі. Усі вони пішли від одного чоловіка — Ноя і були, отже, єдиним народом. Та одні були близькі одне одному, а інші — далекі. Перелік також показує важке становище людської раси, розсіяної по усій землі, яка живе згідно своїх власних культурних та мовних надбань. Війни і конфлікти є неминучими наслідками такого укладу.

10:2-5.  Потомки Яфета, яких налічено аж 14, згадуються першими. Це були люди півночі, що мешкали далеко від ізраїльтян. Гомер став засновником племені кіммерійців, яких вважають вихідцями з того ж роду, що й скіфи. Нащадки Магога мешкали у Гог-краї, який знаходився між Вірменією та Каппадокією (Єз. 38:2; 39:6; див. карту “Світ Єремії та Єзекиїла” у Вступі  до Єр.) Це ім’я мало велике значення й для скіфських орд, що населяли землі на південний захід від Чорного моря. Мадай був прабатьком медів, які жили на схід від Ассирії й на південний захід від Каспійського моря. Від Явана з’явилася еллінська раса людей та народ іонів, що мешкав на заході Малої Азії. Тува і Мешех стали прародичами північних войовничих племен. Вони, скоріш за все, проживали у Понті й вірменських горах. Тірас може мати стосунок до пеласгів з егейських узбереж, які були, головним чином, моряками.

Від цих семи пішло ще сім. Троє північних племен вийшло з роду Гомера. Це потомки його синів: Ашканаза (який має стосунок до скіфів), Ріфата і Тогарма (далекі північні племена).

Рід Ноя

Ной

Сим

Хам

Яфет

Елем

Ашшур

Арпахшад

Луд

Арам

Куш

Міцраїм

Пут

Ханаан

Гомер

Магог

Мадай

Яван

Тувал

Мешех

Тірас

“Сини ж Явана”, які дали назву двом географічним місцевостям і двом племенам, мають стосунок до греків. Еліша — це Алашия або Кіпр. Таршіш — це далекий острів у Малій Азії. Потомки Кіттіма також мешкали на Кіпрі. Нащадки Доданіма проживали, скоріш за все, у Додоні, що в Греції (якщо слово “Доданім” не слугує тут варіантом власної назви Роданім [Родос]; див. 1 Хр. 1:7).

Ці північні племена не є провідними в історії Ізраїлю, але часто згадуються в писаннях пророків (Єз. 27; 37-39).

10:6-7. Нащадки Хама (вірші 6-20) стали засновниками східних та південних племен Месопотамії.

Кушіти (потомки Куша) осіли у південній Аравії, а також на території сучасного південного Єгипту, Судану і північної Ефіопії. Вони змішалися з семітськими племенами, які мешкали у тому ж регіоні. Тому певні імена повторюються в інших родах. Потомки Севи проживали у Верхньому Єгипті, Хавіли — на півночі та сході Аравії, у Перській затоці або на узбережжі Ефіопії. Потомки Севти (стародавній народ Хадрамаута) мешкали на західному березі Перської затоки. Нащадки Раема та Савтеха осіли у південній Аравії.

Люди Шеви проживали у південно-західній Аравії (див. “цариця савська”, 1 Цар. 10:1-13), а Дадана — у північній Аравії. Деякі народи цих стародавніх царств були вихідцями з роду Йоктана, що від Сима (Бут. 10:29). Ось таким був вплив взаємного змішання різних племен.

10:8-12.  У даному переліку племен особливу увагу приділено оповіді про Німрода. Тут уперше використано слово “зродив” (див. коментарі до вірша 1), з допомогою чого відбувається ключове стилістичне відмежування від переліку племен, який розглядався безпосередньо перед цим. Спроби точно визначити, хто такий Німрод, чи бодай роки його життя, є малоуспішними. Оскільки його ім’я начебто пов’язане з дієсловом “бунтувати” ( марад ), перекази ототожнюють його з деспотичною владою. Він був засновником найперших світових імперій у Вавилоні та Ассирії. Також про нього сказано, що він був “великий ловець”, а ця риса була притаманна усім царям Ассирії. Окрім того, він започаткував декілька могутніх міст, мешканці яких стали головними ворогами ізраїльтян.

10:13-14.  Інший “син” Хама називався Міцраїм або Єгипет. Потомки Міцраїма породили ( иалад ) племена, які заселяли землі від північної Африки й аж до Криту. Фраза “пішли філістії” позначає переміщення, а не походження (як ізраїльтяни, що “пішли” з Єгипту). Філістії покинули свою батьківщину, якою були землі поруч з Егейським морем, подалися через Кафтор в дельту річки Ніл й прибули зрештою у Палестину. Однак тут йде мова про ранні племена пеласгів та філістіїв, відмінних від тих, які були відомі у 13 столітті до н.е..

10:15-20.  Останній родовід від Хама, яким мав велике значення для ізраїльтян, стосувався нащадків Ханаана. І знову тут використовується слово “зродив” ( иалад ), перш ніж перелічено міста та племена людей, що були на Обіцяній Землі. Сидон був головним фінікійським містом. Ймення “Хет” ( хет ) дещо важко пояснити, однак воно може мати стосунок до хеттів, які вийшли з ранніх племен. Євусії мешкали в Єрусалимі. Аморіями зазвичай називали західних семітів, проте тут іде мова про невеличку етнічну групу людей, яка складала частину змішаного населення Ханаану. Наступні сім назв ханаанських племен уже не так важко пояснити. Це були племена, які осіли у Лівані, Хаматі, що на річці Оронт, та по всій цій землі. Згадка про них є важливою з огляду на уривок, де виголошується прокляття Ханаану (9:25-27).

10:21-31.  Нащадки Сима перелічуються в останню чергу. Елеміти, потомки першого сина Сима Елема, мешкали у високогір’ї, на схід від Вавилонії. Ашшур дав назву ассирійському народові, а також місцевості, де Німрод, нащадок Хама, заснував декілька міст (вірш 11). Потомки Арпахшада заселяли північно-східні землі Ніневії. Нащадки Луда мають, скоріш за все, стосунок до народу під назвою лудда, де луд — його скорочена назва. Цілком імовірно, що тут йдеться й про стародавню державу Лідія (що зараз є західною Туреччиною). Арам був прабатьком арамейських племен, що мешкали в степах Месопотамії. Його потомки (вірш 23) мало відомі.

Далі розглядається родовід від Арпахшада до Евера та його синів, і знову все розпочинається зі слова “породив”.

Фраза, що стосується сина Евера Пелега, а саме що “за його життя поділилася земля”, здається, прямо вказує на історію з Вавилоном (11:1-9). Дієслово палаг  використовується у Старому Завіті для опису поділу на мови. Отож, ті визначальні події у Вавилоні трапилися за п’ять поколінь після потопу.

Потім у переліку розглядаються племена, які пішли від брата Пелега Йоктана (10:26-29), більшість з яких мешкала на Аравійському півострові. У пустелі ізраїльтяни віднайдуть стародавні кровні зв’язки з цими 13 народами від Йоктана.

10:32.  Завершення, яке тут подано, має вигляд колофону та нагадує читачам про те, що усі народи пішли від Ноя, і певні з них мали особливе значення для ізраїльського народу.

2. РОЗСІЯННЯ У ВАВИЛОНІ (11:1-9)

У цій частині детально роз’яснюється, яким саме чином усі народи розсіялися по всій землі. Це також нагадування про суд Божий: що було предметом їхніх гордощів — стало причиною падіння, чого вони боялися найбільше — те зрештою й спіткало їх (див. Прип. 10:24а).

Дана оповідь має вигляд антитетичного паралелізму або хіазму. Все, що створювали люди у першій частині (Бут. 11:3-4), було знищено у другій (вірші 5-9). Така собі зворотна дія щодо їхньої діяльності, для опису чого використовуються часом навіть аналогічні вирази. Вся розповідь обертається довкола центрального факту: “Тоді зійшов Господь” (вірш 5).

Для тлумачів, однак, складає певну трудність питання, а як дана частина пов’язана з част. 10. На початку част. 11 зазначено, що на той час “уся земля мала одну мову й одні слова”. Але ж у част. 10 люди вже були поділені на племена й народи, в тому числі й з огляду на різні мови. Фраза “по краях, кожен за своєю мовою, за своїми племенами, у своїх народах” і їй подібні тричі зустрічаються в част. 10: 10:5, 20, 31. Вочевидь, в 11:1-9 подано пояснення того, як трапився поділ на народи, які згадуються в част. 10. У Книзі Буття часто порушується хронологічний виклад подій задля висвітлення певної обраної теми. Точна вказівка на хронологію лиш частково має місце у фразі, де йдеться про Пелега: “бо за його життя поділилася земля” (10:25).

11:1-4.  Гріх мешканців “Шінеар-краю” полягав у тому, що вони були дуже пихаті. Вони сказали: “Ану збудуймо собі місто й вежу з верхом до неба та й утворім собі ім'я.” Це був відкритий бунт супроти Бога, бажання стати незалежним від Нього. З вірою та послухом часто ототожнюється сумирність та приниження, тоді як гордість характеризує прагнення до незалежності й непослуху. Тут же люди зібралися разом, аби зміцнити свої позиції та сповнені гордощів зробити собі “ім’я”, яке допомогло б їм не розпорошуватись “по всій землі”. Та це прямо суперечило заповіді Бога наповнювати “землю” (9:1).

11:5-9.  Їхнє бажання зміцнити свою єдність та збільшити силу несло потенційну загрозу найбільшого гріха згідно того, що сказав Господь: “ ... що вони не задумають, не буде їм важко зробити.” Отож, те, чого вони не хотіли робити в покорі (наповнювати землю, вірш 4), Він зробив за них, покаравши (вірш 8).

Немає жодного сумніву, що Шінеар-край (вірш 2) має стосунок до земель Вавилону, бо кульмінаційний момент даного уривку (вірш 9) характеризується тут грою слів: іменник “Бабел” ( бабел ) подібний на дієслово “помішав” ( балал ). Занотовані вавилонські перекази про будування міста Вавилон стосуються його зведення у небі богами як небесного міста, як вияв пихи ( Enuma Elish  VI, lines 55-64). У цих оповідях розповідається, що воно будувалося з допомогою цегли, як описано у вірші 3. Й при цьому на кожній цеглині було написане ім’я вавилонського бога Мардука. А також цей зикурат, ця ступінчаста вежа, яку вважали першою спорудою в місті Вавилон, сягала своєю верхівкою, як там зазначено, самих небес (див. вірш 4). Ця штучна гора стала центром поклоніння у місті. Сам же невеличкий храм знаходився на верхівці вежі. Вавилоняни дуже пишалися цією будівлею. Вони називали своє місто не лише неприступним, а дійсно небесним містом, бабілі  (“Божа брама”).

У Книзі Буття дане місто розглядається як панівна сила у світі, втілення всього безбожного, таке собі “анти-царство”. Отож, текст віршів 1-9 є полемічним у тому, що показує Божу абсолютну могутність у миттєвому покаранні Ним пихатих людей. Те, що люди вважали своєю найбільшою силою — єдність, — Він миттєво зруйнував, помішавши їх “мову” (вірш 7; див. вірш 9). Те, що вони вважали своїм найбільшим страхом — розсіяння (вірш 4), — зрештою з ними і трапилося (“І розсіяв їх Господь звідтіля по всій землі”, вірш 8; див. вірш 9). Те, чого вони бажали найбільше — зробити собі ім’я (вірш 4), — за іронією долі таки сталося, адже вони стали відомі як мешканці міста “Бабел (Вавилон)”. А тоді “перестали будувати місто” й розсіялися по всій землі.

Дана оповідь слугує вдалим підсумком стародавніх подій. Тут описуються різні народи, які, хоча й вихідці з одного роду, все ж були безнадійно розсіяні по всьому світові. Не згадується тут і жоден знак утікача (див. 4:15), чи веселка в небі (9:13), чи бодай якийсь промінчик надії чи знак благодаті. Усе це змушує читача замислитися. Та після розгляду родоводу Сима (11:10-26) усе стає зрозуміло: з розсіяних народів Бог обрав один, який став джерелом Його благословення. Отож, Бог не покинув людей. Дана частина просто готує читача до подальшого розгляду Його діянь.

Звісно, дана оповідь — це не лише пояснення того, що стало причиною появи багатьох племен (част. 10). Якби Мойсей хотів просто дослідити крок за кроком Божий задум, він міг би зробити це просто і прямолінійно. Та використана ним гра слів, різноманітні повторювання, описи та моралізування, з постійною думкою про торах  (“закон”) та етичні стандарти — слугує неабияким уроком для людей.

Ізраїльтян було покликано вийти з Єгипту для служіння Богові. Вони мали стати об’єднаним Божим народом, відомим в усьому світі. Єдиною простою вимогою до них був послух. Якщо вони житимуть у послусі, Бог зміцнить їх назавжди. Та якщо вони, сповнені пихи, відвернуться від Нього і повстануть супроти Нього, то також будуть розсіяні по всій землі. Як показала історія, ізраїльтян спіткала та сама нещаслива доля, що і вавилонян.

Отож, тема пихи тут є дуже важливою. Бог карає тих, хто намагається вивищити себе за допомогою гордощів та пихи. Розсіяння (з наступними війнами й конфліктами) — це все ж краще, аніж спільне віровідступництво. Божий задум буде здійснено, чи то з допомогою і послухом людей, чи всупереч їхньому непослухові.

Руйнування Вавилону дуже вдало пояснив пророк Софонія, який знову згадав про цю подію, передбачаючи велике об’єднання у тисячолітньому царстві Христа, де люди розмовлятимуть єдиною чистою мовою і, поклоняючись на Божій святій горі, приноситимуть офіру від усіх розсіяних народів (Зах. 3:9-11). Чудо в день П’ятидесятниці (Діян. 2:6-11) було передвісником тих все ще майбутніх подій.

Д. Насліддя Сима (11:10-26)

11:10-26.  Даний перелік досліджує родовід від сина Ноя Сима і до Аврама. Дещо раніше Мойсей вже показав, які народи утворилися від трьох синів Ноя (част. 10), і пояснив, як вони розсіялися по всій землі (11:1-9). Тут він знову привернув увагу до симітів.

Родовід Сима є “вертикальним”, щоб показати законність походження. Такий вид родоводу часто використовувався у стародавньому світі, щоб засвідчити законність царя чи його династії. Перелік, поданий у віршах 10-26, містить згадку про прямих нащадків Сима, який отримав благословення, аж до Аврама, чим доводить законність переданого Богом благословення Аврамові.

Дехто стверджує, що імена у родоводах з част. 5 та 11 є вигаданими, або ж зумисно відібрані (з-поміж інших не перерахованих), щоб показати симетрію (наприклад, кожен перелік завершується згадкою про трьох синів, 5:32; 11:26), однак така думка не підтверджена послідовним тлумаченням. Аби показати ці “прогалини” у родоводах, слід було б ставити квадратні дужки: “Пан А жив багато років і породив [родовід, з якого вийшов] пана Б.” Та слушність використання таких дужок важко довести. Більше того, їх наявність є просто неможливою у двох місцях переліку (Сим був сином Ноя, а Аврам — сином Тераха). Отож, у віршах 10-26, скоріш за все, подано послідовний перелік нащадків.

Найбільшим вкладом даної частини є засвідчення безпосереднього зв’язку Аврама з родоводом Сима. Бо тут іде мова про праотців ізраїльтян. Цікаво, однак археологічні знахідки показують, що багато з цих імен збереглося у вигляді назв місцевостей довкола Харану.  

Рід Тераха

Терах

Авраам (одр. Сараї) (Напівсестра)

                          

Нахор (одр. Мілка)

Гаран

Ізмаїл

Ісаак (одр. Ревека )

Уц

Буз

Кемуел

Кесед

Хазо

Пілдаш

Їдлаф

Бетуел

Мілка

Іска

Лот

Ісав

Яків (одр. Лія  та Рахиль )

Ревека (д.)

Лаван

Моав

Аммон

Лія (д.)

Рахиль (д.)

одр. = одружився

д. = донька. Усі інші — сини.

                          

На відміну від родоводу в част. 5, у даному переліку, що міститься у віршах 11:10-26, не зазначено, скільки років прожила кожна особа, а також не кожна частина завершується фразою “і по тому помер”. У Бут. 5:1-6:8 зроблено наголос на смерті перед потопом, а в 11:10-26 — на житті та розповсюдженні, хоча й тривалість життя очевидно зменшувалася. Отож, характер част. 11 дещо відрізняється від попереднього родоводу. А все тому, що у віршах 10-26 досліджується родовід від Аврама, який мав отримати благословення, назад до Сима, сина Ноя, який сам отримав благословення від Бога (9:26).

ІІ. Оповіді про патріархів (11:27-50:26)

А. Насліддя Тераха (11:27-25:11)

Оповідь про Авраама, яка розпочинається саме тут, розглядається під іменем Тераха. Як уже було зазначено (див. Вступ  “3. Будова Книги Буття”), все, що слідує після слова толдот  стосується нащадків роду Тераха, а саме тих, які народилися у його сина Аврама. Оповідь розпочинається зі згадки про Тераха, далі йдеться про його сина Гарана, а потім говориться про подорож Аврама у Ханаан-край, Обіцяну Землю. Завершується оповідь про Тераха народженням в Аврама сина, який мав продовжити рід і стати спадкоємцем благословення.

1. УКЛАДЕННЯ ЗАВІТУ З АВРАМОМ (11:27-15:21)

а. Подорож Тераха (11:27-32)

11:27-32.  У цій короткій частині оповідається про трьох синів Тераха та їхні шлюби. (Див. таблицю “Рід Тераха”). Тут також згадується Лот, племінник Аврама, який займає доволі значне місце в оповідях про Аврама.

Терах був ідолопоклонником і служив іншим богам (ІсНав. 24:2). Вочевидь, батьківщиною Тераха спочатку був Харан, адже багато власних назв місцевостей в Арам-краї, де знаходилося місто Харан, були подібні до імен прабатьків Тераха. Якщо це дійсно так, тоді родина перебралася на південний захід, в Ур, столицю Шумеру, де народився і “помер” наймолодший син Гаран (Бут. 11:28). Вперше Бог звернувся до Аврама саме в Урі (12:1), після чого родина рушила назад в Харан й осіла “там” (11:31), де Терах власне і “вмер” (вірш 32). Оскільки то не була Обіцяна Земля, Аврам подався до Ханаану, де йому з’явився Бог і підтвердив, що саме цей край і є обіцяний.

б. Покликання Аврама (12:1-9)

В даній оповіді змінюється спрямування книги. Тут оповідається про те, як Бог покликав Аврама вийти з язичницьких земель і дав йому приголомшливі обітниці — обітниці, які згодом стали частиною відомого Завіту з Авраамом.

У цій частині також підкреслюється віра Аврама і дається урок того, що віра виявляє послух Богові. Аврам був середнього віку, успішний, осілий і закоренілий язичник. Слово Господа прийшло до Нього — хоча й достеменно невідомо як, — і він прийняв його з вірою та, виявляючи послух, покинув усе, аби слідувати Божому задумові. Ось чому він слугує втіленням віри у Біблії (див. Рим. 4:1-3, 16-24; Гал. 3:6-9; Євр. 11:8-19; Як. 2:21-23).

Релігійно-історичним поворотним моментом даної частини, звісно ж, є покликання Аврама вийти “з землі” своєї, щоб створити “великий народ”. З допомогою цього ізраїльтяни мали засвоїти, що їх існування було діянням Бога, що здійснилося через чоловіка, який прийняв Його слово з вірою і рушив у Ханаан-край. Це мало переконати ізраїльтян в тому, що саме Бог покликав їх, і що вони мають вірити, аби вийти з Єгипту і потрапити у Ханаан.

12:1-3.  У віршах 1-3 занотовано звертання Бога до Аврама, а у віршах 4-9 — послух Аврама. Звертання Бога мало форму покликання, яке вміщувало два накази з наступними обітницями. Першим наказом був заклик вийти (“Вийди з землі твоєї ... в край”, вірш 1), а другим — бути благословенням. (Другий заклик, який міститься у вірші 2, у багатьох перекладах передано неточно, в тому числі і в НМВ, а саме як передбачення: “... ти станеш благословенням.” Однак дослівно ця фраза звучить наступним чином: “Будь благословенням.”) Його вихід з “дому батька” свого запускав цілу низку подій. Адже, як сказав Господь, коли Аврам вийде з Уру, Він зробить для нього три речі, завдяки чому той зможе бути благословенням на землі (другий наказ). Й Аврам мав бути цим благословенням, щоб Бог міг здійснити для нього ще три речі. Цю симетрію не слід недооцінювати, адже вона підсилює значення. Покликання Аврама мало мету: його послух принесе велике благословення.

Три обітниці ґрунтувалися на Божому покликанні Аврама вийти зі своєї землі: (а) “великий народ”, (б) благословення для Аврама, і (в) велике “ім’я” (вірш 2). Ці обітниці мали допомогти йому бути “благословенням” (другий наказ, вірш 2). На послухові ж до цього покликання ґрунтувалися інші три обітниці Бога: (а) “благословитиму тих, що тебе благословляють”, (б) “проклинатиму того, хто тебе проклинає”, і (в) “тобою всі племена землі благословлятимуться” (вірш 3). Благословляти чи проклинати Аврама — це, отже, благословляти чи проклинати Бога Аврама. На жаль, Бог часто мав застосовувати інші народи, аби дати урок Своїм людям, які аж ніяк не були благословенням для світу, оскільки зазвичай виявляли непослух. Третя обітниця отримала своє найвище втілення через Ісуса Христа, який став джерелом благословення для усього світу (Гал. 3:8, 16; див. Рим. 9:5).

У цих віршах зроблено великий наголос на понятті віри. Адже Аврам мав покинути те, що мало дуже велике значення для нього — свою землю, свою рідню і дім “батька” свого (Бут. 12:1), — тоді як про край, в який мусів іти, він не знав нічого. Тож його вчинок був актом надзвичайної віри.

Тут підкреслюється як тема благословення, так і прокляття. Насправді, це центральна частина Книги Буття. Тут розпочинається ознайомлення із задумом Божим, чого так бракувало част. 1-11, а саме з метою, яка б показувала, що благословення вкрай потрібне. Прозвучало покликання й Аврам прийняв його з вірою. Наступні ж обітниці були укладені згодом, як доповнення до завіту (16:8-21).

12:4-9.  Оповідь просто дає зрозуміти, що Аврам послухав Господа. Його послух був двояким, відповідно до двох наказів, озвучених у вірші 2. Він “пішов” (вірш 4), і він був благословенням (вірші 5-9). “В Харані” Аврам та його родичі придбали багато “людей” (досл., “душ”, вірш 5). Це придбання “душ” може мати стосунок до навернення у свою віру, тобто заохочення Аврамом деяких харанців піти за Ягве. Потім у Ханаан-краї він “спорудив” жертовники: у Сихемі (вірш 6) та “на схід від Бетелу” (вірш 8). Біля другого жертовника він “закликав ім’я Господнє”, тобто проголосив ім’я Ягве (див. 21:33; 26:25). Лютер переклав це дієслово як “проповідував” і був недалеко від істини. Адже таким чином Бог отримав свідка серед ханаанян, які “жили тоді в тому краї”. Насправді, згадка про діброву Море має особливе значення з огляду на це усе. Ханааняни мали вівтарі у дубових дібровах, і діброва Море могла бути одним із осередків їхнього ідолопоклонства.

У Сихемі Ягве “з’явився Аврамові”, щоб засвідчити свою обітницю та винагородити віру Аврама: “Потомкам твоїм дам я цю землю!” (12:7). Аврам прибув на цю землю, і Бог показав її йому. Однак цю землю отримають його потомки, а не він сам. Та й справді, коли Аврам помер, його єдиною там власністю була печера, яку він купив для поховання членів своєї родини (23:17-20). Після того, як Бог засвідчив Свою обітницю, Аврам оселився на цій землі, очікуючи здійснення обітниці. Та оскільки усі хороші та родючі землі належали ханаанянам, Аврамові довелося кочувати, “мандруючи дедалі на південь” (12:9), де знаходилася безплідна пустка.

Для ізраїльтян покликання їхнього великого патріарха демонструвало, що їхні обітниці були від Бога — обітниці великого народу, землі, Божого благословення та Всевишньої опіки. Об’явлення Ягве та Його засвідчення (вірш 7) доводили, що Ханаан призначений їм Богом. Але Господь вимагав від них віри, якщо вони мали бажання долучитися до цих обіцяних благословень. Хто вірує — той приймає Слово Боже і слухає Його.

в. Тимчасове проживання в Єгипті (12:10-20)

Це тимчасове проживання в Єгипті слугує не лише уроком чесності, хоча ця історія і справді застерігає супроти глупоти обману. Фраза “ти моя сестра” тричі зустрічається в оповідях про патріархів (вірш 13, 20:2; 26:7). Критики стверджують, що всі ці три випадки стосуються однієї і тієї ж події. Однак у другому випадку Авраам пояснив, що так вони діяли, куди б не йшли (20:13). Тож не дивно, що ця брехня повторюється.

Карта , МАНДРІВКИ АВРААМА

МИЛІ

The Great Sea (Mediterranean) — Велике море (Середземне)

EGYPT — ЄГИПЕТ

Nile River — річка Ніл

On — Он

Beersheba — Беер-Шева

Hebron — Хеврон

Shechem — Сихем

CANAAN — ХАНААН

Damascus — Дамаск

ARABIA — АРАВІЯ

Haran — Харан

PADDAN ARAM — ПАДДАН АРАМ

Mari — Марі

Nineveh — Ніневія

Nuzi — Нузі

Tigris River — річка Тигр

Euphrates River — річка Євфрат

AKKAD — АККАД

Babylon — Вавилон

SUMER — ШУМЕР

Erech — Урук

Ur — Ур

Важко не помітити подібності між тимчасовим проживанням Аврама в Єгипті та перебуванням ізраїльтян у рабстві в єгиптян дещо згодом. Головні теми дійсно перегукуються: голод в країні (12:10; 47:13), сходження в Єгипет, “щоб перебути там” (12:10; 47:27), намагання вбити чоловіків, а жінок залишити живими (12:12; Вих. 1:22), тяжкі кари в Єгипті (Бут. 12:17; Вих. 7:14-11:10), обман єгиптян (Бут. 12:19; Вих. 12:35-36), звільнення (Бут. 12:19; Вих. 15), вихід в Негев (Бут. 13:1; Чис. 13:17, 22). Отож, велике звільнення ізраїльтян з-під ґніту вже траплялося з їхніми предками, що, вочевидь, і справді втішало та підбадьорювало їх. Бог робив дещо більше, аніж лиш обіцяв звільнення майбутньому народові. Так, наче передбачаючи все те наперед, Він показав на прикладі Аврама, як може їх звільнити.

З огляду на головне послання книги вірші 12:10-20 мають неабияке значення відразу після покликання Аврама і його послуху. У цій оповіді Аврам не керувався вірою так, як на початку, коли мандрував, але Бог дав йому обітниці й дотримає їх. Аврам не був єдиним патріархом, якого слід було так безславно виручати з труднощів.

12:10-13.  Задум Аврама, який виник через страх, обернувся супроти нього, а здійснення обітниці, яку дав йому Бог, потрапило у небезпеку. Лише Бог міг порятувати його жінку так, щоб обітниця, дана Аврамові, здійснилася. Коли виник “голод”, Аврам вирішив піти “у Єгипет, щоб перебути там” якийсь час. Він не мав наміру оселятися там надовго. Інші випадки голоднечі у Палестині згадуються у 26:1 та 41:56. Важко засуджувати його за таке рішення, хіба що за те, що при цьому він не керувався вірою. Його задум полягав у тому, аби сказати напівправду про свою сестру-дружину. Це була спроба бодай якось заспокоїти своє сумління. Вона і справді була його сестрою (насправді, напівсестрою; див. 20:12). Тож вони сказали єгиптянам лиш те, що хотіли, аби ті знали. Його спонука ґрунтувалася, безумовно, на тамтешніх законах стосовно родичів дівчини (див. Лаван, 24:29-61). На ворожій території чоловіка могли вбити за його дружину. Однак коли люди знатимуть, що Аврам її брат, тоді той, хто матиме бажання з нею одружитися, змушений буде укласти певні домовленості з ним, що цілком імовірно могло дати йому час вигадати, як найкраще вчинити задля власних інтересів.

12:14-16.  У цих віршах дана історія набуває іронічного повороту, адже Сараї захотів той, хто не мусів укладати якихось домовленостей з Аврамом, аби отримати її, — сам фараон. Слова Аврама (“щоб заради тебе не було мені лиха та щоб вижив завдяки тобі”, вірш 13) і справді здійснилися, адже фараон “обійшовся з Аврамом добре заради” гарної Сараї, й Аврам став дуже багатим. (Див., як згодом фараон добре обійшовся з правнуком Аврама Йосифом, 41:41-43, і внуком Аврама Яковом, 45:16-20.) Однак це обкладало Аврама зобов’язанням, від якого він не міг звільнитися. Через свій задум він мало не втратив свою дружину, а без Сараї його обіцяні благословення не здійснилися б.

12:17-20.  Тоді Господь “ударив” усіх мешканців єгипетського палацу “тяжкими карами”. Лише втручання самого Бога могло порятувати Сараї з гарему фараона неушкодженою. Однак з цим звільненням Аврам зазнав суворого докору від фараона та вигнання з країни (вірш 20). Єгиптяни були забобонними людьми, і будь-яке нещастя мало велике значення для них. Веління фараона покинути Єгипет (“Візьми її та йди геть!”) перегукується зі словами Бога, адресованими Авраму дещо раніше (“Вийди з землі ...”; вірш 1), однак слова фараона прозвучали як ганьба.

Звісно, у всій цій історії можна побачити, як за допомогою тяжких кар Бог порятував родину патріарха від єгиптян, і як це нагадує майбутній вихід ізраїльтян з Єгипту. Однак це перше звільнення було необхідністю, яка виникла через обман Аврама. Та незважаючи на труднощі, які Аврам сам собі створив, Бог був відданим Своєму слову і не дозволив, аби глупота цього чоловіка порушила Його задум. Аврам, вочевидь, думав, що найлегший спосіб уникнути небезпеки — це обман. Однак через це він потрапив у ще більшу скруту і ризикував можливістю здійснення Божої обітниці. Божі слуги мають цілковито Йому довіряти і не вдаватися до само-вигаданих планів.

Спершу завдяки своєму обманові Аврам отримав багатство. Це правда, він і справді став багатим, однак через ці ж багатства він міг утратити Сараї, єдину людину, яка була йому потрібна для здійснення обітниці. Більше того, прийнято вважати, що під час цього перебування в Єгипті він отримав Агар. Віддавши свою дружину Сараї, Аврам, мабуть, отримав Агар, яка згодом стала його рабинею-дружиною (16:1-2).

Мойсей хотів, щоб його читачі дізналися, що Бог оберігає Свій задум завдяки божественному втручанню та звільненню. Він також намагався дати їм урок того, як безумно намагатися звільнитися від труднощів з допомогою обману та шахрайства.

г. Відокремлення від Лота (част. 13)

Зіткнувшись з проблемою виживання через великі статки (вірш 6) та чвари через це (вірш 7), Аврам і Лот мали розійтися. Одному слід були піти в одному напрямку, іншому — в іншому. Дехто може гадати, що Аврам як чоловік, якому Бог дав Свої обітниці, скористається своїм правом і першим обиратиме, куди піти. Однак він великодушно надав право обирати першим Лоту. Лот же зробив свій вибір, керуючись виключно людськими інстинктами, й обрав багаті та родючі землі. Рішення Аврама дозволити Лоту обирати першим опиралося, звісно ж, на віру. Аврам шукав не дочасного, а духовного, а саме здійснення Божої обітниці.

В част. 13 показано, як віра вирішує сварки. Звідси можна сказати, що великодушність є ознакою віри в обітниці Бога, адже віра не шукає, як задовольнити свої власні бажання, а є великодушною, щедрою і самовідданою.

13:1-7.  У віршах 1-4 описується місце, де все це трапилося. Однак сам цей опис уже є оповіддю самою по собі. Вона демонструє, як посеред Божих благословень може виникнути конфлікт. У перших декількох віршах зроблено наголос на тому, що Аврам повернувся “до того місця, де був раніше його намет”. Неможливо не зауважити, що автор підкреслив тут слова “раніше” та “спершу”, описуючи його повернення в цей край (вірші 3-4). Знову опинившись у цих землях, Аврам відновив своє поклоніння й біля жертовника “закликав ім'я Господа” (див. 12:8).

Доволі велике значення має той факт, що Аврам був заможним (13:2, “Був же Аврам вельми багатий на скотину, на срібло й на золото”), як і Лот, який мандрував разом з ним (вірш 5, “вівці, худоба й намети”). Вони обоє процвітали. Однак тут не випадково згадується той факт, що в Лота були намети. Дещо згодом про це знову буде йти мова.

Отак, посеред цих земель, “в краю”, де жили “ханааняни і перізії”, виникла між ними “сварка” (вірш 7). (Перізії — це одне з декількох племен, які мешкали у Палестині, зазвичай вони згадуються разом з ханаанянами; 34:30; Втор. 7:1; Суд. 1:4; 3:5.) “Та земля не вміщала” Аврама і Лота, “щоб жити вкупі”, бо ханааняни мали у своїй власності найкращі землі, а слугам цих двох чоловіків доводилося боротися за воду і їжу на менш придатних для життя територіях. Коли проблема стала й справді гострою, між ними виникла “сварка ( ріб )”. (Це давньоєврейське слово згодом використовувалося для опису законного протистояння в Ізраїлі.)

13:8-13. Аврам прийняв великодушне рішення дозволити Лотові обирати першим. У цьому полягає глибокий зміст, адже можна було б сподіватися, що Аврам хапатиметься за те, що було йому обіцяно, і скаже Лоту піти деінде й там шукати своє місце.

Обережне зауваження Аврама — “Навіщо та сварка ( мрібах , стосується слова ріб ) між мною і тобою” — мало викликати відповідну реакцію в серцях ізраїльтян, коли згодом вони читали про це у стосунку до того, що трапилося біля Меріва (Вих. 17:1-7). В тій пустелі люди не мали питної води, а тому нарікали на Бога так, що Мойсеєві довелося вдарити по скелі. Відтоді Масса (“спокушання”) і Меріва (“сварка”) стали лиховісними іменами, бо люди через невіру розлютили Бога і змушені були блукати пустелею аж до своєї смерті (Пс. 95:8-10). Тут також вибір Лота був цілком егоїстичний. Він полишив Аврама і пішов у Содом (Бут. 13:12). Слова Бога (Пс. 95:8-11) дуже подібні на слова Аврама (Бут. 13:8).

Підставою для такого ставлення Аврама до Лота був той факт, що вони “родичі” (вірш 8). Їхній взаємозв’язок, який тримав їм разом впродовж такого тривалого періоду часу, був для Аврама тим, що варто було спробувати вберегти. Щоб це стало можливим, відокремлення видавалося єдино можливим рішенням.

Земля знову має тут важливе значення. Авраам запропонував Лотові зробити вибір з-поміж земель, які по праву належали лише йому, Аврамові. “І звівши ( наса ) очі, уздрів ( раах ; див. вірш 14) Лот усю долину Йорданську”. Ця долина була пишною та родючою й “наводнювана, неначе сад Господній”. (Цоар — це маленьке місто, яке знаходилося в долині, куди згодом Лот утікатиме зі своєю сім’єю, 19:18-22. Перед тим воно називалося Бела, 14:2, 8.) Тут, вочевидь, не випадково міститься згадка про перший погляд на такі землі, неначе сад, із хтивим бажанням (3:6). Безумовно, зловісний характер передано і за допомогою вставного речення: “... перед тим, як зруйнував Господь Содом та Гомору.” Усе це наче промовляє, що землі, які так сподобалися Лотові, не довго належатимуть йому. Не думаючи про Аврама, Лот зробив свій вибір, який став найбільшою помилкою у його житті.

Лот розклав “намети аж до Содому”, де мешкали люди, які “були злі й грішники великі перед Господом”. Згодом, у част. 19, їхні гріхи буде більш детально розглянуто.

Карта , Ханаан в часи патріархів

МИЛІ

Damascus — Дамаск

Laish (Dan) — Лаїш (Дан)

The Great Sea (Mediterranean) — Велике море (Середземне)

BASHAN — БАШАН

Sea of Kinnereth — Тиверіадське озеро

Jordan River — річка Йордан

GILEAD — ГІЛЕАД

Dothan — Дотан

Shechem — Сихем

Jabbok River — річка Яббок

Bethel — Бетел

Ai — Аї

Salem (Jerusalem) — Салем (Єрусалим)

Salt Sea — Солоне море

Hebron — Хеврон

Gerar — Герар

Beersheba — Беер-Шева

VALLEY OF SIDDIM — ДОЛИНА СІДДІМ

NEGEV — НЕГЕВ

SHUR — ШУР

SEIR — СЕЇР

Kadesh — Кадеш

13:14-18. Третій розділ даної частини заспокоює: Ягве засвідчує Свою обітницю. Даний розділ розпочинається наступними словами (досл.): “Тепер Ягве ...” У віршах 14-17 пояснюється, чому Аврам міг запропонувати Лотові обирати з-поміж всіх земель — Аврам мав певну обітницю від Бога. Він відчував, що в Богові його статки безмежні. Знаючи про те, що обіцянка Бога є щирою, Аврамові було байдуже, що обере Лот. Людина, яка має обітницю від Бога щодо забезпечення, не повинна чіплятися за матеріальні речі.

У віршах 14-17 Аврам протиставляється Лотові. Лот проявив активність, привласнюючи собі те, що, як гадав, було найкраще. Тепер Ягве знову дав Аврамові декілька наказів. Бог сказав Аврамові: “Зведи ( наса ) очі й поглянь ( раах , вірш 14; див. вірш 10).” Це Аврам і зробив. Аврам чекав на те, що Бог дасть йому землю, тоді як Лот просто її взяв. Бог повторив, що Він дасть цю “землю” у власність Аврамові. Значно краще, коли Бог дає, аніж коли хтось сам бере. Бог також сказав Аврамові, що його “потомство” буде дуже чисельним, “як земний порох” (див. 22:17; 28:14). Далі Бог закликав його пройти “всю землю” й оглянути свої володіння. Част. 13 завершується так, як і розпочалася — “Аврам ... осівся ... та й спорудив жертовник Господеві.”

Небагато є таких частин у Біблії, де так чудово описується віра. Тут змальовується патріарх як істинно віруюча людина, яка щиро поклоняється Ягве і виявляє віру в умовах конфлікту. Лот, який керувався виключно тим, що бачив, зробив вибір з огляду на те, що йому сподобалося найбільше. Однак такий вибір став небезпечним і короткочасним, бо насправді все виявилося не таким, яким здавалося на перший погляд. Аврам, з іншого ж боку, керувався вірою, а тому великодушно дозволив Лотові обирати першим. Аврам діяв безкорисливо, з повною довірою до Бога. Він вже засвоїв: нічого не може стати його власністю лише тому, що він цього хоче чи так собі задумав, навіть якщо він ревно оберігатиме те, що вже йому належить. Він вчинив праведно і великодушно. Людина, яка вірує, що Бог виконує Свою обітницю турбуватися про неї, не буде жадібною, тривожною чи загребущою.

ґ. Перемога над східними царями (14:1-16)

Оповідь про боротьбу чотирьох царів супроти п’яти є дуже цікавою, бо це частина здійснення Божого задуму стосовно Його обітниці зробити Аврама великим і благословляти тих, хто його благословляє, та проклинати тих, хто його проклинає (12:3). В част. 14 змальовується характерна для тогочасного світу “міжнародна” сутичка, коли могутні народи утворювали коаліцію, щоб плюндрувати та підкорювати землі біля меж обіцяної Аврамові землі.

14:1-12.  Маючи на меті придушити повстання (вірш 4), “чотири” могутніх східних “царі” вдерлися в Йорданську долину поблизу Солоного моря, тобто Мертвого (“в Солянім морі”, вірш 3), розбили усі ворожі сили у тих землях (вірші 5-7), пограбували п’ятьох йорданських царів (вірші 8-11) і “взяли” в полон Лота (вірш 12).

Археологічні знахідки дуже допомагають у розумінні передумов подій даної частини. Точно ідентифікувати цих царів не вдалося, однак їхні імена відповідають певним іменам, які існували на стародавньому Близькому Сході тих часів, а саме іменам месопотамських царів. (Ім’я “Гурр” [Arriyuk] подібне на ймення Аріох та було віднайдене в Марі; “Кедорлаомер” відповідає імені Кудур; ймення ж Тідал зустрічається в хетській літературі як ім’я Тудхаліа.) Більше того, об’єднання міст-держав (народів) з військовою метою було для них звичним.

Місцезнаходження багатьох місцевостей та міст також зараз відоме. Шінеар (див. 10:10) — це інша назва держави, яка згодом почала називатися Вавилонія. Елам (див. 10:22) знаходився на схід від Шінеару. Проте місце розташування Елласару та Гоїму залишається невідомим. Содом, Гомора, Адма, Цевоїм та Бела (тобто Цоар; див. 19:22) — міста п’ятьох царів, що збунтувались проти Кедорлаомера — знаходилися поблизу Солоного (Мертвого) моря. Аштерот і Карнаїм (14:5) були в Харані, стародавньому Башані, що на схід від Тиверіадського озера. Хам знаходився на східних землях Гілеаду, на південь від Башану, Шаве-Кіріятаїм — на схід від Мертвого моря, а гориста місцевість Сеїр — на південний схід від Мервого моря, в землях, які згодом почали називатися Едом. Ель-Паран — це сучасний Ейлат, що знаходиться в Акабській затоці. Кадеш і Тама-Рі були на південному заході від Мертвого моря. Маршрут завойовників був добре відомий у давнину, його тоді називали “царським шляхом” (Чис. 20:17; 21:22). Ті “чотири царі” — Кедорлаомер, Тідал, Амрафел та Аріох (Бут. 14:9) — пішли вниз вздовж східного боку Йордану, повернули в Араву (рифтову долину, що на південь від Мертвого моря), далі попрямували в Кадеш, звідти у Тама-Рі, а потім в Содом та Гомору, що в “Сіддім-долині” (вірші 8, 10). П’ять міст долини, вочевидь, знаходилися недалеко одне від одного біля південної межі долини (Unger, Archaeology and the Old Testament , pp. 114-8). Чотири царі пограбували Содом і Гомору та захопили Лота.

14:13-16. Почувши про вторгнення й захоплення “в полон” Лота, Аврам “озброїв своїх вправних слуг” і разом зі своїми “союзниками” (вірш 13) догнав та розбив нападників під час нічної атаки. Він “погнався” за ними “аж до Дану”, майбутнього північного кордону Обіцяної Землі (за 140 миль від домівки Аврама у Хевроні). Тоді Дан називався Лешем (ІсНав. 19:47) або Лаїш (Суд. 18:29). “Вночі” Аврам переслідував їх “аж до Хови”, а це ще 100 миль на північ від Дану. І зрештою “привів назад” Лота разом “з його добром” та сім’єю й іншими полоненими. Ця перемога патріарха над чотирма царями була справді дивовижною, адже перед тим ці царі змогли завоювати величезні території Трансйорданії та землі, що знаходилися на південь від Мертвого моря.

Після цього усі почали визнавати Аврама єврея (“євреєві”, ‘ ібрі , Бут. 14:13) очільником усього клану. Тут вперше у Біблії з’являється слово “єврей”. Хоча саме слово “єврей” не слід ототожнювати з солдатами, які займалися мародерством і були відомі під назвою “хабіру”, ці дві назви можуть бути пов’язані між собою етимологічно. Насправді, військові дії Аврама, описані у даній частині, показують, що певна спільність у значенні цих слів таки є. В такий спосіб він став силою, з якою мали рахуватися усі інші народи.

Авраама було втягнуто в цей конфлікт через те, що Лот мешкав у Содомі. Сам Аврам проживав у Хевроні (13:18) і мав домовленість з аморієм Мамре та його братами Ешколем та Анером (14:13; див. вірш 24). У даному випадку домовленість, яка існувала між ними, дуже пригодилася Авраму, адже ці аморії, які дозволяли йому мешкати разом з ними, боролися на його боці. Коли термін “аморій” використовується сам по собі, то слугує позначенням західних семітів, які проживали в царствах Трансйорданії та на горбистих землях Палестини. Ці аморії складали невелику етнічну групу людей і не були тією великою хвилею аморіїв, які влилися у Стародавній Шумер та Захід.

Аврам був полководцем, тому перемогу приписували саме йому (вірш 17). Однак це не пояснює цілком і повністю здобутий тріумф. Згодом Мелхіседек приписав цю перемогу Богові як частину Божого благословення, що зійшло на патріарха (вірш 20). Бог діяв через Аврама відповідно до Своєї обітниці. Коли нападники сплюндрували землю і викрали його проблемного “братанича”, Аврам інстинктивно почав діяти.

Таким чином ізраїльтяни мали дізнатися, що Бог дасть Своєму Обраному Народові перемогу над ворогами, які плюндрували Обіцяну Землю. Це мало втішати Божих людей в часи Суддів, а також під час наступних вторгнень. Звісно ж, віра та послух Богові були головними передумовами перемоги.

У Старому Завіті війни були матеріальним явищем. Однак вони також мали духовне значення з огляду на віру. Згідно Нового Завіту боротьба християн та їхня зброя є виключно духовною, а Божі обітниці — вічними. Використовуючи військову термінологію, Павло зобразив смерть Христа як перемогу (Еф. 4:8), завдяки якій Він поборов гріх, смерть і саме поховання. Дари Христа — це духовні дари, які Його послідовники мають застосовувати для служіння. Володіючи цими духовними дарами як духовною зброєю, християни мають відстоювати праведність, істину та безсторонність (Еф. 6:10-19). Бог дає Своїм людям перемогу над світом відповідно до Своїх обітниць благословляти та проклинати. І застосовує Він для цього Своїх послідовників, які знають про своє величне покликання від Нього і які справді вправно можуть використовувати цю зброю в духовному бою.

д. Благословення Мелхіседека (14:17-24)

14:17-21. Це одна з найбільш захопливих оповідей у Старому Завіті. Два царі вийшли “назустріч” Аврамові, коли він повертався після бою. Більш відмінних між собою людей годі було й шукати. Яскравим протиставленням гріховному місту Содому та його правителеві Бері (вірш 2), який також, поза всяким сумнівом, був грішним, виступає “Мелхіседек, цар Салему (тобто Єрусалиму, Пс. 76:2) ... священик Бога Всевишнього” (Бут. 14:18). Саме ім’я Мелхіседек (яке означає “цар праведності”) передбачає, що правитель цей був праведним і від самого Бога. (Деякі науковці, які вивчають Біблію, вважають, що Мелхіседек був теофанією, тобто образом ще не втіленого Христа.)

Мелхіседек був єдиною особою, якого Аврам визнавав духовно вищим за себе. Аврам прийняв благословення від нього (вірш 19) і “дав йому ... десяту частину з усього” (вірш 20). Аврам зробив це зумисне, цілковито усвідомлюючи свій вчинок, який власне й показав, що навіть отримавши перемогу, Аврам був сумирним і зовсім не ворожим до людей. Він визнавав, що Бог об’являвся не лише йому. Тоді як увага читача прикута до того, що Аврам символізував собою усю духовну надію світу, з якоїсь там ханаанської долини прийшов чоловік, який був ближчим до Бога за Аврама і “поблагословив” патріарха. Та долина називалася Шаве-долина (вірш 17). Цілком можливо, що тут йдеться про Кедронську долину поблизу Єрусалима (див. 2 Сам. 18:18).

Протистояння Аврама подано у вигляді хіазму: (а) “цар Содому” зустрів Аврама (Бут. 14:17), (б) “цар Салему” зустрів Аврама (вірш 18), (б 1 ) цар Салему благословив Аврама (вірші 19-20), (а 1 ) цар Содому запропонував Аврамові угоду (вірш 21). Той факт, що пропозиція від царя Содому прозвучала після того, як Мелхіседек його поблагословив, допоміг Аврамові акцентувати свою увагу на майбутньому.

14:22-24.  Аврам поклявся перед Господом, Богом Всевишнім, “який створив небо й землю” (див. вірш 19), що він не візьме нічого з того, що належало Содому, аби цар Содомський не мав змоги сказати, наче це він “збагатив Аврама”.

Даний випадок став випробуванням віри Аврама після здобутої перемоги. Бера, цар Содому, запропонував дуже спокусливу угоду. Та Аврам, знаючи про те, що йому довелося зробити через цього содомського царя, розумів, що узявши собі відібране у переможених царів награбоване добро Содому, зробить себе підвладним Бері. Він же хотів отримати щось більш довговічніше, аніж якесь майно й багатство. Він бажав здійснення Божої дивовижної й незмінної обітниці. Віра не цікавиться досягненнями цього світу, для неї значно більше значення мають багатства, які приберіг Господь.

Аврам знав, що він стане ще більш заможним, і знав, хто благословляє його. Він хотів отримати усе від Бога, від Содому ж йому не потрібна була навіть нитка. Віруючі люди, які виявляють послух, так будують своє життя, що увесь свій успіх, радість, втіху й процвітання покладають виключно на Бога, бо їхня віра, як і Аврама, має сильне коріння і з часом лише міцнішає. Содомський цар був, безумовно, грішним чоловіком, який правив грішною імперією. Аврам розумів, що будь-які зв’язки із ним можуть бути для нього небезпечними. Він міг припустити, що Бог бажає в такий спосіб його благословити, та не міг змусити себе прирівняти Боже благословення навіть до якнайкращого з того, що Содом міг йому запропонувати.

Мелхіседек є дуже важливою фігурою у Біблії. Як попередник Аврама він не був священиком-левітом. Коли Давид, перший ізраїльський цар, який посів на престол Мелхіседека, передбачив, що його великий Нащадок, Месія, стане священиком назавжди після чину Мелхіседека (Пс. 110:4), то дивився значно далі левітського священства, яке як виникне, так і зникне за якийсь час. У Посланні апостола Павла до Євреїв показано, як Ісус Христос завершив чин левітів Своєю смертю і розпочав значно краще первосвященство. Згадавши про Мелхіседека, як про людину, яка була дуже подібна на Христа, автор Послання до Євреїв підкреслив анонімність Мелхіседека: у Книзі Буття, де так багато родоводів та родових записів, про рід цієї людини немає жодного слова (Євр. 7:3). Мелхіседек запам’ятався лише як первосвященик. Та оскільки Аврам дав десятину Мелхіседеку, чин Мелхіседека вважається вищим за чин Леві, який є нащадком Аврама (Євр. 7:4-10).

е. Укладення завіту (част. 15)

Після того, як Аврам порятував Лота й отримав благословення Мелхіседека, Господь офіційно уклав з Аврамом завіт, засвідчивши тим самим обітниці, які дав йому раніше (12:2-3). Однак Бог попередив, що на потомків Аврама чекає довгий період рабства (15:13).

15:1-3. Перш ніж Бог уклав завіт з Аврамом, Він розвіяв страхи патріарха та будь-які сумніви словами втіхи: “Не бійсь, Авраме; Я тобі Щит.” Коли Господь пообіцяв Аврамові, що його “нагорода буде вельми велика”, патріарх відразу спитав, що Він може йому дати, коли сам Аврам бездітний. Це знову демонструє його віру. Його очі не були засліплені пропозицією Бера (14:22-24). Аврам й надалі мав лише одну надію, що обітниця, яку Бог колись йому дав, таки здійсниться (12:2-3). Його занепокоєння вилилося в дивовижну гру слів, коли він згадав свого слугу. Адже й справді, за таких обставин цей “Елієзер з Дамаску” ( Даммесеґ ) міг стати спадкоємцем (“господарем”, бен   месеґ , досл., “сином володінь”) “дому” Аврама (15:2). Це так наче Аврам наголошував Богові, що “в імені знак” (Nomen est omen, лат.) — простий слуга міг стати його “спадкоємцем”.

15:4-6. Але Господь суворо відповів: “Не він (Бог навіть не озвучив ім’я Елієзера) буде твоїм спадкоємцем, а те, що вийде з твого лона, буде твоїм спадкоємцем.” Потім Бог показав Аврамові “зорі” і зазначив, що “потомство” Аврама буде таким же незчисленним (див. 22:17; 26:4). Слово, з допомогою якого Бог сотворив зірки, власне й виступає свідченням того, що потомство Аврама буде незліченним.

І повірив (Аврам) Господеві, й Він зарахував йому те за праведність.” У Новому Завіті ця фундаментальна істина повторюється тричі (Рим. 4:3; Гал. 3:6; Як. 2:23), аби показати, що віра людини зараховується їй за праведність.

У Бут. 15:6 міститься важливе зауваження, але воно не є визначальним у наверненні Аврама. Адже патріарх навернувся до Бога ще тоді, коли вийшов з Уру. (Дієслівна форма слова “повірив” в оригіналі давньоєврейською мовою показує, що його віра зародилася не  після подій, зазначених у віршах 1-5.) Тут згадується віра Аврама, бо вона є основою для укладення завіту. Завіт з Авраамом не дав йому відкуплення. Це був завіт, укладений з Аврамом, який уже вірив і якому праведність уже була зарахована. Біблія ж навчає, що коли б не була зарахована праведність (тобто спасіння), це трапляється лише через віру.

15:7-10. Під час урочистої церемонії укладення завіту з Аврамом Бог запевнив патріарха, що усі Його обітниці будуть здійснені (вірші 7, 18-21). Бог також попередив, що нащадки Аврама зазнають довгого 400-річного полону (вірші 13-16).

Виконуючи вказівки Бога, Аврам “порозтинав надвоє” (вірш 10) трьох тварин — “трилітню ялівку і трилітню козу і трилітнього козла” (вірш 9), — а також приніс “горлицю та голубеня”.

15:11-16.  В ту ж мить на Аврама, напевно, напав великий жах, бо раптом “злетілись (нечисті) хижі птахи” на “трупи” тих жертовних тварин, що, безумовно, було поганим знаком. Оголошення Бога про рабство ізраїльтян (вірші 13-14) пояснило значення появи тих хижих птахів. Слово “гнітитимуть” (‘ анах , вірш 13; див. 16:6) — це те саме слово, що було використано у Вих. 1:11-12 для опису ґніту, якого ізраїльтяни зазнавали від єгиптян. Єгиптяни, немов ті хижі птахи, протидіяли завітові, та зрештою завіт здійсниться. Згодом, у часи Мойсея, коли ізраїльтяни були в Єгипті, вони могли підрахувати роки й побачити, що минуло вже “чотириста років” (з моменту входу Якова в Єгипет у 1876 році до н.е.; див. таблицю “Роки життя патріархів”, поблизу Бут. 47:28-31) і час їхнього звільнення з рабства вже близько (“вони вийдуть”). У Вих. 12:40 та Гал. 3:17 зазначено, що перебування ізраїльтян у рабстві в Єгипті тривало 430 років (від 1876 і до 1446). Отож, вочевидь, у Бут. 15:13 та Діян. 7:6, де йде мова про 400 років, подано заокруглені числа (див. коментарі до Діян. 7:6 та Гал. 3:17).

Бог є справедливий. Тож Він мав намір дозволити аморіям сповнити свої “гріхи”, перш ніж покарати їх (Бут. 15:16). (Див. коментарі про аморіїв у 14:13-16.) Бог терпітиме їхні гріхи, допоки ізраїльтяни під проводом Ісуса Навина не завоюють Палестину. Таким чином здійснення обітниць, які Бог дав Аврамові, вимагало заслуженої кари для мешканців Ханаан-краю. Потомство Аврама отримає цю землю, але ні на годину раніше, аніж вимагає цього абсолютна справедливість. Бог мав багато що зробити до того, як здійснити Свою обітницю, в тому числі напоумити народ Свій, щоб вони могли відповідати здійсненню Його обітниці. Для Аврама розглядати це усе, як майбутнє, було і справді жахом — так, наче дивитися на кружляння хижих птахів.

15:17-21. Потім, вже після того, як “зайшло сонце”, Бог об’явив Себе як “димуюче вогнище і світич полум'яний”. У стародавні часи ці два явища завжди ототожнювались з проведенням обрядів жертвоприношення. Ці образи є частиною “палаючої” теми, яка характеризує Божу заповзятість і Його покарання у світі. Вогонь символізує всепоглинаючу, очищаючу заповзятість Ягве та Його незбагненну святість, які є взаємопов’язаними (див. Іс. 6:3-7). У темряві (див. Бут. 15:17) Аврам не бачив нічого, окрім цих полум’яних явищ, що “пройшли між розтятими частинами” тварин. Таким чином Бог показав, що він заповзято судитиме народи і виконуватиме Свої завітні обітниці, які дав ізраїльтянам. Він зійшов й уклав офіційний союз з Аврамом (Завіт з Авраамом). Та оскільки Бог не міг “поклястися” ніким вищим за Себе (тобто засвідчити завіт), то “поклявся самим Собою” (Євр. 6:13). Іншими словами, це був односторонній завіт. Тому його обітниці є цілковито певними.

Бог навіть окреслив географічні межі ізраїльської землі — “від ріки Єгипетської (Ваді Ель-Аріш, а не річки Ніл) до Великої ріки, ріки Ефрату”. Ізраїльтяни ніколи не володіли цими землями цілком, однак це таки трапиться, коли Христос повернеться, щоб правити як Месія. Перелічені ханаанські племена (Бут. 15:19-21) були виселені з цих місцевостей після завоювання.

Для Аврама Божа звістка була цілком зрозумілою: незважаючи на майбутні смерть та страждання (рабство), його нащадки отримають обіцяне, адже Бог засвідчив це. Усе це мало підбадьорювати ізраїльтян під час Виходу, як і в інші скрутні часи, навіть під час Вавилонського полону. Урочистий завіт Бога гарантує, що Його Обраний Народ зрештою стане свідком здійснення Його обітниць, незважаючи на часи смерті і страждань.

Ізраїльтяни могли також зауважити подібність присутньої на початку даної оповіді фрази з тією, яка міститься у Книзі Вихід. (Див. “Я — Господь, що вивів тебе з Уру,” вірш 7, та “Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської,” Вих. 20:2.) Це доводило ізраїльтянам, що незважаючи на протидію та рабство, Бог покарає їхніх гнобителів та виконає Свої обітниці.

Даний уривок є втіхою і для віруючих у Новий Завіт людей. Бог урочисто засвідчує, що Він виконає Свої обітниці стосовно спасіння та всіх інших благословень, які мають стосунок до того життя (див. 2 Пт. 1:3-4). Незважаючи на протидію, страждання й навіть смерть, Він дотримує Свої обіцянки.

2. ДАР ОБІЦЯНОГО ПОТОМСТВА АВРААМОВІ, ЯКИЙ ДОВІВ СИЛУ СВОЄЇ ВІРИ ЧЕРЕЗ ВИПРОБУВАННЯ (16:1-22:19)

З даного циклу оповідей читач дізнається про боротьбу, яку вів патріарх Аврам у той час, поки очікував на здійснення Божих обітниць. Часом він хибив, але зрештою свою віру він таки довів.

а. Брак віри й народження Ізмаїла (част. 16)

Допоки віра Аврама міцніла і піддавалася випробуванням, здійснення Божої обітниці відкладалося. В моменти слабкості виникають задуми, які не мають стосунку до віри. Спроби людей пришвидшити здійснення божественних обітниць або допомогти у цьому лиш усе ускладнювали. Згодом ізраїльтяни також дізнаються, що коли вони намагаються щось чинити без Бога, то все стає набагато складнішим.

16:1-6.  Сараї була безплідною (“не родила ... дітей”), тому за людськими підрахунками обіцяне потомство не могло з’явитися від неї. Це спонукало Аврама і Сараї до певних сумнівних дій. Однак Аврам невдовзі дізнався, що Божа обітниця не здійсниться таким чином.

У ті часи існував цілком законний звичай, згідно якого безплідна жінка могла віддати свою рабиню своєму чоловікові “за жінку”, і дитина, яка народжувалася внаслідок такою союзу вважалася дитиною першої жінки. Якщо чоловік казав до сина своєю рабині-жінки: “Ти мій син,” — тоді той мав право стати його спадкоємцем. Отож, пропозиція Сараї була цілком слушною, зважаючи на звичай тих часів. Однак Бог часто нехтує звичаями людей.

Задум Сараї, який отримав схвалення від Аврама, виявився, однак, поганим, коли рабиня єгиптянка Агар “зачала”. Агар почала “зневажати” Сараї. Обидві жінки хотіли знати, яким же буде потомство Аврама. Чи буде воно від Агар? Так, через конфлікт, який виник між жінками, Сараї звинуватила в усьому Аврама. Тоді він сказав їй робити з рабинею “що хоч”. “Запопалася тоді Сараї до неї жорстоко (‘ анах ; див. коментарі до цього слова у 15:13) аж вона втекла геть їй з очей” (16:6).

Тепер Аврам, який, як і Адам, дослухався до хибної поради своєї жінки (3:17), виявився безпомічним між двома жінками.

16:7-16.  Дана історія має дві сторони: темну (Сараї ґнітила свою рабиню) і світлу (“ангел Господній” розмовляв з Агар “в пустині”). Неважко побачити, що пішло не так у темній стороні оповіді. Коли Аврам знехтував шляхом віри (який вимагає терпеливого чекання) і вчинив згідно власних людських розрахунків, то потрапив у пастку низки подій та наслідків, які непокоїтимуть його ще дуже багато років. (Ізмаїл став прабатьком арабів, які навіть у наші часи дуже вороже ставляться до євреїв).

Ангел Господній “зустрів” рабиню Агар у пустелі, “коло джерела, що при дорозі до Шур” (див. 25:18), на шляху до Єгипту, її батьківщини. У Старому Завіті тут уперше згадується “ангел Господній” (досл., “ангел Ягве”). Цей ангел ототожнюється з самим Ягве у 16:13, а також у 22:11-12; 31:11, 13; 48:16; Суд. 6:11, 16, 22; 13:22-23; Зах. 3:1-2. І все ж цей ангел — це не Ягве (Бут. 24:7; 2 Сам. 24:16; Зах. 1:12). Отож, “ангел Господній” може мати стосунок до теофанії, тобто образу ще не втіленого Христа (див. Бут. 18:1-2; 19:1; Чис. 22:22; Суд. 2:1-4; 5:23; Зах. 12:8).

Поставивши Агар два запитання (“Звідкіля йдеш? Куди прямуєш?”), Бог дав їй дві певні поради: перша була повчальною — “вернися ... й покорися” (Бут. 16:9), тоді як друга стосувалася майбутнього — вона мала народити хлопчика (вірші 10-12). Агар назвала Бога “Бог, що з'явився мені” (вірш 13), і щоб увічнити дану подію, вона прозвала “ту криницю (місцезнаходження якої й досі невідоме) криницею Живого, що мене бачить” (див. 24:62; 25:11).

Часто у Книзі Буття етимологія допомагає зрозуміти послання. Тут йдеться про риторичні засоби, з допомогою яких можна пояснити значення імен, що зустрічаються в оповіді, бо на той час ім’я було таким собі мнемонічним засобом запам’ятати певні події та їх значення. В даному уривку етимологія має стосунок не лише до його кульмінаційного моменту, а й до дуже важливого послання усієї частини. Бог Сам назвав хлопчика Ізмаїл, а тоді пояснив це ймення: “.. бо Господь почув твою скорботу” (16:11). Зрозуміло, що ці слова призначалися, головним чином, Агар, але вони мали неабияке значення й для Аврама та Сараї.

Агар назвала Бога Той, “що мене бачить”, не випадково. І слово “почув” з попередньої фрази, і слово “бачить” з цієї слугують основою всієї теології: Бог чує і Бог бачить. Це місце (криниця) стало після цього святим, тобто місцем, де люди могли віднайти Бога, який турбується про них та чує їхні благання.

Основне послання даного уривку полягає в тому, що Бог промовляв, безпосередньо об’явившись Агар, і вона йому повірила. Бог бачить  смуток та нещастя, і Він чує . Сараї мала б це знати. Оскільки Бог знав, що Сараї безплідна, їй слід було взивати до Господа. Та замість цього їй довелося засвоїти важкий урок — від рабині-дружини Аврама, яка, за іронією долі, повернулася з вірою. Який же докір сумління відчув Аврам, коли Агар сказала, що Бог велів їй назвати сина Ізмаїл, “Бог чує”.

Перебуваючи у відчаї чи скруті (як ось безплідна Сараї), людина має звертатися до Господа, бо Він чує засмучених, бачить їх у їхній потребі і дивовижним чином здійснює Свої обітниці. Вони не можуть здійснитися лише тому, що людина цього забажала і втрутилася. Дар материнства безплідним — це діяння Бога (Пс. 113:9). Згодом і Лія дізналася, що Бог почув її скорботу, бо навіть дала своїм дітям імена Рувим та Симеон, засвідчуючи це (Бут. 29:32-33).

Таким чином Бог потурбувався про вагітну жінку, яка змушена була тікати у пустелю. Бог пообіцяв, що Агар народить сина, який стане прабатьком великого племені диких, вороже налаштованих людей (див. 25:18), що житимуть у Аравійській пустелі (25:12-18). Але вони не будуть обіцяним потомством, а лиш вноситимуть хаос. Гріх Сараї призвів до появи потомків Ізмаїла, від яких ізраїльтяни зазнають страждань ще й досі. Насправді, Йосифа, правнука Сараї, привезли в Єгипет саме потомки Ізмаїла (37:28).

Даний урок був цілком зрозумілим і для Сараї, і для Аврама, і для ізраїльтян, і навіть для християн: Божі слуги мають довіряти Його Слову та чекати на його здійснення, виявляючи терпеливість до самого кінця. З Книги Буття усім стає зрозуміло, що будь-яка людина чи народ, який завдячує своїм існуванням божественному вибору, має жити з вірою. Людські зусилля не допоможуть. Та хорошою новиною для Божих людей є те, що живий Бог бачить і чує.

б. Обітниця потомства, засвідчена іменем та знаком (част. 17)

У даній частині розповідається про те, (а) як Бог засвідчує Свої обітниці, змінюючи імена Аврама (вірші 1-8) і Сараї (вірші 15-18), (б) як Бог започатковує обрізання як знак завіту (вірші 9-14), (в) як Бог запевняє, що Його обітниці здійсняться через Сару (вірші 19-22), і (г) як Авраам виявляє послух (вірш 23-27).

Центральною фігурою перших трьох частин виступає Бог: Він пообіцяв Аврамові сина та назвав його Ісаак, Він змінив імена Аврама та Сараї, чим засвідчив дану обіцянку, і Він започаткував знак.

17:1-8.  Обіцянки Бога Аврамові ставали все більш і більш дивовижними. Як “Бог Всемогутній”, Він міг здійснити усі Свої обітниці. (Тут уперше в СЗ зустрічається фраза “Бог Всемогутній” [ ’ел саддаи ], після чого автор Книги Буття використовував її неодноразово [17:1; 28:3; 35:11; 43:14; 48:3; див. 49:25]. Деякі науковці стверджують, що слово саддаи  має стосунок до аккадського слова саду , яке має значення “груди” або “гора”, або і те, і інше. [Деякі слова, з допомогою яких описувалися частини тіла, слугували також для опису географічних місць.] Тому, коли слово саддаи  використовується у стосунку до Бога, то позначає або Його змогу давати усього багато, або Його всемогутню силу.) І сказав Бог Аврамові: “Ти бо станеш батьком многоти народів (17:4; див. “великий народ”, 12:2), ... навіть царі вийдуть із тебе” (17:6; див. вірш 16). А також Бог сказав, що це “союз вічний” (вірш 7), а Ханаан-край, який матиме Аврам (15:7), буде довічно належати його “потомкам”.

Зміна імені патріарха була справді визначною подією. Ймення Аврам (17:5), що в перекладі звучало як “величний отець”, стосувалося минулого , тобто Тераха (11:27), й означало, що Аврам вийшов з царського роду. Ймення ж Авраам (’ абрахам ) у давньоєврейській мові звучало подібно до фрази “батько многоти” (’ аб хамон ) народів (17:4-5). Тож це нове ім’я стосувалося майбутнього , тобто його нащадків.

Неважко собі уявити, як ранили Аврама усмішки на обличчях його людей, коли він казав їм називати його Авраамом, тобто “батьком многоти народів”, тоді як йому вже було “дев'ятдесят дев'ять років” (вірші 1, 24). Та все ж Аврам знав, що Бог не обманює його. Його нове ім’я й нове ім’я його дружини були постійним нагадуванням, що слово Бога певне. Щоразу, коли хтось звертався до нього, то нагадував йому про Божу обіцянку, допоки зрештою сам Ісаак, обіцяний син, не почав називати його “авва” (батько).

17:9-14.  Іншим засвідчуючим знаком було обрізання. Обрізатися мали всі особи чоловічої статі, які були учасниками обітниці. Обрізання проводилося й в інших місцевостях стародавнього Близького Сходу, але тут воно набуло нового значення. Воно також мало нагадувати Авраамові та його потомкам про довічність завіту (вірш 13; див. вірші 7, 19). За допомогою цього символічного знаку Бог показав їм, яким нечистим є їхнє тіло і що в усьому, що стосується, відтворення життя, вони мають покладатися на Нього. Так вони завжди визнаватимуть і пам’ятатимуть: (а) що зобов’язані відкидати нечистоту свого тіла, особливо, коли перебувають у шлюбі, і (б) що сама людина неспроможна дати обіцяне потомство. Вони мають бути віддані своїй сім’ї. Кожен ізраїльтянин, який відмовиться обрізатися в такий спосіб, буде викорінений “з його народу” (вірш 14) через непослух до заповіді Бога.

У Святому Письмі обрізання слугує символом відділення, чистоти та відданості завітові. Мойсей казав, що Бог обріже серця Своїх людей, щоб вони могли віддано Йому служити (Втор. 30:6). І Павло писав, що обрізання серця (тобто внутрішнє відокремлення за допомогою Духа) засвідчує спасіння та спільність із Богом (Рим. 2:28-29; див. Рим. 4:11). Людина має бути певною у Богові та Його обітницях, відкидаючи міць свого тіла. Невіра ж змальовується як необрізане серце (Єр. 9:26; Єз. 44:7-9).

17:15-18. Бог також сказав, що Сараї тепер буде називатися Сара. Це нове ім’я, хоча й зовсім трішки відрізняється від попереднього та означає “принцеса”, й справді відповідало жінці, з потомства якої мали вийти “царі” (вірш 16; див. вірш 6). Почувши це, Авраам “засміявся”, адже на його думку це було чимсь неймовірним, аби його 90-річна жінка народила “сина”. Авраам гадав, що його обіцяні потомки з’являться через Ізмаїла.

17:19-22. І все ж Бог запевнив його, що вона “вродить” йому “сина”, який називатиметься Ісаак, що означає “він сміється” (вірш 19). Його ім’я буде постійним нагадуванням про те, що слово Боже було висміяне. Однак, Бог не забув і про Ізмаїла та сказав, що він також матиме багато нащадків. Навіть кількість синів Ізмаїла — “дванадцять” — було передбачено. Їхні імена зазначено в 25:13-15.

17:23-27. Однак Авраам, отримавши від Бога звістку про Ісаака, відразу виконав Божий наказ стосовно обрізання, й тим самим продемонстрував, що вірить Божому слову. Авраам обрізався у віці “дев'ядесят дев'ять років”, а Ізмаїл — в “тринадцять”, і “всіх чоловіків у його (патріарха) домі, тих, що вродилися в господі, і куплених за гроші від чужинців”, було “обрізано з ним”.

в. Обітниця потомства, засвідчена відвідинами (18:1-15)

18:1-8.  “Три чоловіки” навідалися до Авраама “в діброві Мамре”, що в Хевроні (див. 13:18; 14:13), щоб засвідчити час здійснення обітниці. Цими чоловіками був Господь (18:1, 10, 13; див. коментарі до фрази “ангел Господній”, 16:7) і два ангели. Хоча в усьому цьому можна побачити урок гостинності, ангели, звісно ж, не мали на меті навчати Авраама під час даних відвідин. Чому Ангел Господній “з’явився” Авраамові у такий спосіб? Чому Він не використав пророцтво, видіння чи голос? Вочевидь, Він замислював ці відвідини як випробування і для Авраама, і для жителів Содому. Ставлення Авраама та мешканців Содому до незнайомців показувало, якими вони є в душі. Мирне, спокійне і тихе ставлення Авраама яскраво протиставляється вибухам гніву, жорстокості й нелюдяності жителів Содому (див. част. 18-19).

Однак ще більш імовірно те, що відвідувачі Авраама мали на меті встановити з ним особистий зв’язок. Спільне споживання їжі було ознакою дружби, мирних домовленостей і підношень. Коли Господь вже був готовий точно вказати час здійснення завітної обітниці, то прийшов до патріарха особисто і спожив разом з ним їжу у його наметі. Ніщо інше не могло б іще більше засвідчити тісні стосунки між ними.

Авраам “метнувся” до них (18:2), потім “кинувсь ... у намет” (вірш 6), “побіг до корів” (вірш 7), навіть його слуга діяв “скоренько” (вірш 7); Авраам “вклонився до землі” перед ними (вірш 2); звелів принести “води”, щоб ті могли помити “ноги” (вірш 4); він подав їм свіжоспечених “паляниць”(вірш 6), “ніжне й ситне” телятко (вірш 7), “сиру, молока” (вірш 8), “сам же стояв ..., коли вони їли” (вірш 8; див. вірші 1-2). Усе це показує, що він зрозумів, ким насправді були його відвідувачі.

18:9-15.  Після їжі один з ангелів оголосив, що “за рік” Сара народить “сина”. Цим Ангелом Господнім був, безумовно, Сам Господь (див. 16:7). Дана думка видалася Сарі безглуздою й смішною, і вона “засміялася”. Господь же у відповідь дорікнув жінці: “Хіба для Господа є щось трудне (краще, “дивовижне”)?”

Уся ця оповідь, головним чином, є закликом повірити в те, що Бог може робити й неможливе. Він засвідчив Свою обітницю особистими відвідинами — і навіть їв із ними — бо мав на меті повідомити, що час її здійснення вже близько. Це було сповіщення про народження, яке з людської точки зору було неможливим. Коли людина дізнається про щось таке ж неймовірне, то діє, як завжди: як і Сара, людина, не стримавшись, починає сміятися, а тоді через страх заперечує, що “сміялась” (18:15). Але Бог знає всі думки людей, як і те, що християни часто ставлять під сумнів Його слова стосовно того, що Він може зробити.

Невже народження дитини з безплідної утроби є чимось надто дивовижним для Того, Хто усе створив? Тут нема з чого сміятися. Він і справді це може. Ніщо не є надто дивовижним для людей, які перебувають в завітній спільності з Господом, бо не існує нічого надто складного для Нього.

г. Заступництво Авраама за людей Содому (18:16-33)

Головною темою даної оповіді є справедливість. Такий висновок випливає з попередніх віршів (вірші 9-15). Звісно ж, Бог спроможний робити все, що бажає, та чи буде це справедливо? Відповідь очевидна, як видно з Його відповіді на прохання Авраама.

18:16-21. У даних віршах подано монолог Господа стосовно Його суду над містами Содом і Гомора, де Содом відіграє першочергову роль. Цікаво, що Бог мав двояку спонуку об’явити Свій задум: (1) Через Авраама “благословенні будуть усі народи землі”. Тому Бог сказав йому, що одне місто (Содом) має бути знищене, перш ніж здобуде шанс отримати благословення через нього. (2) Авраам мав навчати своїх нащадків праведності й справедливості (“правду й суд”, вірш 19), щоб ті мали змогу увійти у Божі благословення.

Оскільки “скарги” людей на тяжкі гріхи жителів Содому і Гомору були “вельми” великими, Господь пішов подивитися, чи й справді все було так погано. (Звісно, всевідаючий Бог знав про гріхи Содому і Гомори, але хотів продемонструвати Своє справедливе ставлення до них.) Якщо гріх тих людей і справді “сповнився”, то їх буде покарано.

18:22-33.  Невже Бог може погубити “праведного з грішним”? Авраам був переконаний, що в Содомі все ж були праведні люди. Тому й просив не лише за Лота, а взивав до Божої справедливості стосовно усього міста Содом.

Заступившись за мешканців міста Содом, Авраам яскраво продемонстрував свої духовні якості. Він просив, щоб Бог заради праведних людей пощадив усіх людей Содому і Гомори — як грішників, так і праведників (вірш 23). Колись він особисто порятував цих людей у бою (14:16). Тепер же він благав за них з тією ж заповзятістю, сміливістю і великодушністю, з якого тоді бився за них. “Торгування” Авраама з Богом може приголомшити окремих читачів. Однак Авраам звертався до Бога, хоча і дещо зухвало, та все ж зі щирою покорою й глибокою пошаною. Він просив, щоб Бог був справедливим й не знищував Содом, якщо у ньому буде бодай “п'ятдесят .... сорок п'ять ... сорок ... тридцять ... двадцять ... праведних”, чи “хоч десять” (18:24-32). Він не намагався вмовити Бога зробити щось супроти Своєї волі (прохання Лота за Цоар, однак, дуже відрізнялося, 19:18-23).

Таким чином у даному уривку тема справедливості є головною. Хто отримає Божі благословення, той (а) навчатиме творити “правду й суд” (18:19), (б) може вимагати справедливості, аби вберегти праведного, і (в) знає, що Бог може помилувати грішника заради праведного. З усього цього ізраїльтяни, звісно ж, засвоїли, що Бог — справедливий Суддя, що праведність підносить націю (див. Прип. 14:34), і що праведні люди допомагають вберегти суспільство (див. Мт. 5:13). Ці істини мали стати для ізраїльтян такими ж важливими, якими вони були для Авраама, який своїм вчинком заохочував їх до співчутливого заступництва.

ґ. Покарання міст долини (част. 19)

У даній частині, головним чином, оповідається про Божу кару, що зійшла на морально зіпсовану ханаанську цивілізацію, а також тут міститься суворе застереження супроти подібної поведінки й для інших. Важко було вивести Лота з Содому, а Содом — з родини Лота.

Лот був зразковим громадянином, гостинним і шляхетним (вірші 2-3), а також був очільником громади. Фактично, він виконував обов’язки судді, адже “сидів коло міських воріт” (вірш 1; див. вірш 9). Судді зазвичай знаходилися саме біля воріт міста, тобто в публічних місцях (див. Іов. 29:7, 12-17), де укладалися юридичні й торговельні домовленості (див. Бут. 23:18). Як суддя Лот намагався виправляти гріховність своїх городян й давати їм поради стосовно доброго життя. Він знав, що таке правда й суд, праведність й гріховність. Сам же він був праведним чоловіком (2 Пт. 2:7-8).

Та все ж, незважаючи на те, що Лот засуджував спосіб життя содомітів, йому подобалося добре життя у цьому місті. Він надавав перевагу тому, аби заробляти серед цих городян гроші, а не залишатися на пагорбах (див. Бут. 13:10-11), де немає розбещеності та разом з тим немає й доброго життя.

Час істини настав, коли згори прийшли відвідувачі. Лот здавався побожним і чистим, та насправді був лицемірним. Його не сприймали серйозно (19:14). Спершу “святенник” спорудив собі намет біля Содому, та потім Содом проник в його життя. Він був духовною людиною, адже протидіяв содомії і гомосексуальності. Він знав, який великий гріх вони чинять. Та за іронією долі він готовий був пожертвувати чистотою своїх доньок, щоб стримати содомітів (вірш 8). Він уникнув кари з Божої милості, але Содом залишався у його душі. Його дружина була надто прив’язана до міста, через що й не дослухалася до поклику благодаті, а його доньки не відчували жодних докорів сумління, коли вступали у статеві зносини зі своїм п’яним й оголеним батьком (вірші 30-35).

Допоки Господь дозволяв Лотові чинити згідно власного розсуду, Лот проповідував віру і в той же час проживав у Содомі. Зрештою, так далі тривати не могло. Він не міг мати й те, і інше. Содом зруйнував би його, якби Господь не зруйнував Содом.

19:1-14. Два “ангели” (див. 18:2, 22) неохоче зайшли у господу Лота. Незважаючи на його гостинність, вони мали намір переночувати “на майдані”. Та коли ангели “увійшли в його дім”, усі “содомські люди ... обступили” його. Вони хотіли “спізнати” (у статевому розумінні цього слова) відвідувачів Лота. Чоловіки Содому мали намір вступити у гомосексуальні стосунки з цими двома, які, на їх думку, також були чоловіками. Будучи ангелами, вони, вочевидь, мали привабливу зовнішність. Та мерзенність побажань содомітів відповідала, як не дивно, лицемірству Лота, адже він хотів віддати їм своїх незайманих доньок (19:8). Захист гостей був виявом гостинності хазяїна, але це вже було занадто! Заклики Лота до праведності (вірш 7) тепер були марними, адже содоміти побачили інший бік свого судді (вірш 9), через що, скоріш за все, ще й висміяли його. Після цього ангели “втягли Лота ... в хату, людей же, що були під дверима, ... вдарили сліпотою” і звеліли Лотові забиратися з міста, повідомивши його про свій намір “зруйнувати” Содом. Коли Лот сказав про це своїм майбутнім зятям, ті йому не повірили.

19:15-22.  Рано-вранці “ангели” буквально виволокли Лота з міста (вірш 16). Звісно ж, Господь “пощадив його” заради Авраама (див. 18:23; 19:29). Та навіть після свого порятунку, Лот вимагав поступки від ангелів. Він хотів піти у “маленьке” місто Цоар, яке буквально те й означає — “маленький” (вірші 18-22). (До того часу воно було відоме під назвою Бела, 14:2.) Уся ця сцена завжди нагадуватиме ізраїльтянам про Лота, про його зволікання й вагання, про те, що його доводилося гнати у безпечне місце мало не силою. Чому деякі Божі люди так міцно тримаються загниваючого світу, замість того, аби якнайдалі утікати від суспільства, приреченого на знищення?

19:23-29.  Дощем “із сірки й вогню” Господь “винищив ті (грішні) міста й усю долину” до тла (вірші 24-25). Дехто припускає, що сірка спершу вивергнулася з надр землі (див. “повна ям з ропою”, 14:10), а потім линула дощем “з неба” у полум’я вогню (див. Лк. 17:29). Дружина Лота “озирнулась” і “стала соляним стовпом”, такою собі пам’яткою непокори. “Дим із землі” (19:28), який побачив Авраам, був наслідком палаючої сірки (вірш 24). Коли Бог карав грішників із міст “усієї долини”, Він, однак, “згадав” і про Авраама. Бог пам’ятав його прохання (18:23-32) і порятував Лота.

19:30-38.  Ця заключна частина містить оповідь про те, що зробили дві “дочки” Лота у печері на горі. Лот боявся утікати в гори (вірш 19), тому пішов в Цоар (вірш 22). Але тепер, за іронією долі, він “вийшов з Цоару і, зійшовши вище, ... оселився у печері” (вірш 30). Як же це відрізнялося від прогресивної цивілізації (див. Лк. 17:28) міста Содом, яке він покинув.

Думаючи про те, що їхні шанси на повторний шлюб дуже малі (Бут. 19:31), дві доньки Лота, наречені яких загинули в Содомі, по черзі увійшли в статеві зносини зі своїм п’яним батьком (вірші 32-25). Цим самим вони показали, як сильно вплинув на них Содом. Після цього вони народили двох хлопчиків: Моава та Бен-Аммі, прабатьків “моавитян” і “аммоніїв”. Для ізраїльтян ці імена навіки засвідчили ганебне походження їхніх грішних ворогів.

У цій частині розглядаються чотири дуже важливі теми: миттєва кара мерзенних ханаанян, сильна прив’язаність Лота до грішного суспільства, Боже милосердне спасіння Лота від наглої смерті та “відродження Содому” у печері.

Завдяки усьому цьому ізраїльтяни могли побачити, що коли Бог суворо карає людей, то чинить справедливо, бо гріх їхній великий. Вони також мали засвоїти, як це безумно залишатися прив’язаним до гріховності ханаанян.

То як же тепер жити, знаючи про те, що Бог зробив з ханаанянами? Відповідь очевидна: “Не любіть світу, ні того, що у світі, ... бо ... світ проминає, (як) і його пожадливість” (1 Йн. 2:15, 17), коли карає Бог. Небезпечно і справді немудро прив’язуватися до теперішнього зіпсованого світу, бо на нього чекає раптовий й суворий Божий суд.

Сам Ісус цитував Бут. 19:26, щоб застерегти невіруючих ізраїльтян від майбутнього винищення: “Згадайте собі жінку Лота” (Лк. 17:32). Коли повернеться Христос, людям не слід оглядатися назад, як зробила жінка Лота (Лк. 17:30-31). Якщо ж людина хапатиметься за те найкраще, що є у цьому світі, то втратить і цей світ (оскільки він промине) і життя в наступному світі (Лк. 17:33-37).

Ісус також казав, що якби ті чуда, які Він вчинив у Капернаумі, були здійснені в Содомі, то содоміти покаялися б (Мт. 11:23). Тому “землі Содомській легше буде судного дня, ніж” містам Галилеї (Мт. 11:24). Це означає, що Бог судить згідно того, що людині відомо і що вона знає. І покарання для знаючих людей буде значно більшим, аніж фізичне винищення, яке очікує на грішників.

д. Обман Авраама перед Авімелехом (част. 20)

В даній оповіді описується Боже провидіння й захист, яким Він обдаровує Своїх людей, однак головний наголос зроблено на чистоті, особливо на збереженні чистоти Сари. Задля здійснення обітниці шлюб має дуже велике значення. Адже співучасть у Божих благословеннях вимагає відокремлення від гріховного світу.

Гріховність та слабкість віри створюють небезпеку для обіцяних благословень. Сумно, коли через брак віри у людини Богові доводиться раз по раз її визволяти.

20:1-7.  Колись Бог уже визволяв Аврама від єгиптян, які зазнали кар через його брехню про те, що Сараї — його сестра (част. 12). Тут Авраам знову сказав те саме про Сару (20:2) Авімелеху, цареві Герару, бо знову боявся (вірш 11). Згодом Ісаак зробить те саме з іншим Авімелехом! (26:1-11). Місцевість Герар знаходилася неподалік узбережжя, близько 12 миль на південь від Гази і 50 миль на південь від Хеврону, у філістимлянському краю (21:34). Коли Авімелех взяв Сару, Бог повідомив йому “вві сні” (20:3) та через безплідність його дружини та слугинь (вірші 17-18), що “вона заміжня”.

Тут присутня дуже влучна гра слів. Авраам просив Бога, щоб Він не знищував  праведних із грішними (18:23-32). Тепер же Авімелех говорив про це: “Господи, невже ти погубиш навіть людей безвинних?” Докір, який звучить у цих словах, мав би неабияке значення для Авраама.

Отож, коли Авімелех запевнив Бога, що серце його чисте і сам він невинний, Бог наказав йому повернути Сару Авраамові, “бо він пророк ( набі , тут це слово вперше зустрічається у СЗ)”, який міг заступитися за нього перед Богом. Й лише молитва патріарха зберегла цареві життя.

Бог не дорікав Авімелеху, але Він, безумовно, дав йому дуже сувору засторогу: хто вчинить адюльтер, той зазнає найвищої кари (20:7). Це застереження повторюється й у відповідній заповіді Божій (Вих. 20:14). Бог зробив Авраама і Сару єдиним цілим, щоб вони могли дати побожне потомство. Це було основою завіту.

Обидва випадки порятунку патріарха зберегли чистоту Сари і Богом даної обітниці. Однак перший випадок (Бут. 12) трапився за межами Обіцяної Землі і показав, яким буде становище ізраїльтян в Єгипті, допоки Бог не порятує їх. Другий же випадок (част. 20) трапився на Обіцяній Землі і показав, як Бог оберігає шлюб, а, отже, й Свою обіцянку. Бог контролює народжуваність. Він дивовижним чином втручається. Він відмикає і замикає лоно (вірші 17-18). Й ніяка людська могутність не може порушити Його задум.

20:8-18. Хоча Бог і не дорікав Авімелеху, Авімелех дорікнув Авраамові. Цар розповів патріарху, який “гріх великий” той “навів” на нього (вірш 9), а також сказав Сарі про свій (Авімелеха) гріх супроти неї (вірш 16). Він розумів, що його задум узяти її в свій гарем був невірний. Тому запропонував патріархові худобу (“овець і волів”; див. 21:27) та “слуг” (20:14), дозволивши проживати у своєму краї (вірш 15). Окрім того він дав Авраамові (якого називав братом Сари!) “тисячу срібних” (вірш 16).

Те, що Бог запобіг руйнуванню Авраамового шлюбу через адюльтер надало дуже великого значення тому фактові, що ізраїльтяни не повинні руйнувати свій шлюб перелюбом. Тут також зроблено наголос на захисті від мішаних шлюбів з язичниками. Коли хтось бере собі жінку іншого чоловіка — це справа життя і смерті. Бог карає такий гріх.

Отож, головна думка тут зрозуміла: Бог не хотів, щоб ізраїльтяни вступали у шлюб з язичниками, особливо якщо мали місце перелюб чи розлучення. Однак ізраїльтяни часто про це забувають (Мал. 2:1-17).

е. Народження Ісаака й вигнання Ізмаїла (21:1-21)

21:1-7.  Бог дав обіцяну дитину Авраамові й Сарі “того часу, коли ... призначив” (див. 18:10). Вони прийняли цей дар з глибокою вірою, (а) назвавши його Ісаак (21:3), (б) обрізавши згідно завіту (вірш 4; див. 17:9-14), й (в) воздавши хвалу Богові за таке диво (21:6-7)

Ймення Ісаак (“він сміється”) дуже вдало роз’яснено в даній частині. Сара “сказала”, що Бог “учинив” їй “сміх” (вірш 6), тобто радість. Її сміх невіри (18:12) тепер змінився на радість, бо у неї з’явився син. “Кожний, хто почує” про це, “буде ... сміятися”, тобто радіти разом з нею. Однак Ізмаїл обернув її сміх на висміювання й глузування (див. коментарі до 21:9) над Божим діянням.

21:8-13.  Бог використав цей випадок з глузуванням Ізмаїла над Ісааком для того, аби вигнати Ізмаїла та Агар (вірш 10), бо вони були б загрозою обіцяному потомству. Слово “насміхається” є перекладом до давньоєврейського слова мсахеґ  (“насміхається або жартує”), від якого власне й походить ім’я Ісаак ( иішаґ ). Колись Сара погано повелася з Агар (16:6), а тепер син Агар погано повівся з сином Сари. Колись Сара змусила вагітну Агар утікати (16:6), тепер же вона змусила Агар і її 16- чи 17-річного сина утікати. (Авраамові було 86 років, коли народився Ізмаїл [16:16], і 100, коли народився Ісаак [21:5], “відлучено” [вірш 8] ж Ісаака було десь у віці 2 або 3 років.) Коли Авраамові стало “прикро” щодо прохання Сари прогнати Агар та Ізмаїла, Бог запевнив Авраама, що в Ізмаїла буде майбутнє, бо він також “дитина” Авраама (вірші 11-13).

Отож, у віршах 1-13 озвучуються такі дві теми: народження Ісаака (це ім’я ознаменувало здійснення Божої обітниці, тоді як обрізання засвідчило завіт) та вигнання Ізмаїла з метою уникнути загрози з його боку. Щойно з’явилася обіцяна дитина, Аврам і Сара, радіючи такому дивовижному Божому дарові, зобов’язані були виключити будь-яку загрозу спадщині Ісаака. Й оскільки Бог обрав одного сина, Його вибір слід було захищати. Тому Авраам і Сара мали вигнати Ізмаїла.

21:14-21.  Знову “Ангел Божий” зустрів Агар у пустелі (вірші 17-18), як і колись (16:7), і знову дав їй воду з криниці (21:19), як і першого разу (16:14). Бог сказав Агар, як незадовго до цього Авраамові, що від Ізмаїла піде “великий народ” (21:18; див. вірш 13). Отож, “оселився” Ізмаїл “в пустарях і став ... стрільцем-лучником” (вірш 20; див. 16:12), а згодом й одружився з єгиптянкою (21:21). Паран-пустеля — це північно-східна частина Синайського півострова.

Павло дуже вдало використав дану оповідь (Гал. 4:21-31; див. коментарі там). Ізмаїл “народився за тілом” від “рабині” (Гал. 4:29-30). Ісаак же народився за обітницею і був обіцяним нащадком. Один з них символізував рабство, а інший — свободу, коли обіцяний нащадок зрештою прийшов. Коли Христос, нащадок, з’явився, старе завершилося. Тепер, коли прийшов обіцяний Нащадок, віруючі люди стали співспадкоємцями разом із Ним через усиновлення завдяки Божій благодаті. Повертатися до Закону — це, отже, заперечувати здійснення Божої обітниці. Віруючі люди, усиновлені Нащадком, стають також нащадками, як і Він, та звільняються від рабства перед Законом (Гал. 5:1). Як Ізмаїл ворогував з Ісааком (Гал. 4:29), так і тіло та Дух не можуть співіснувати в гармонії. Тіло бореться з Духом, часто кепкує з нього (Гал. 5:16-18). Саме тому віруючі люди мають прогнати “рабиню та її сина” (Гал. 4:30), тобто усунути загрозу тіла, і ходити Духом (Гал. 5:16).

є. Завіт у Беер-Шеві (21:22-34)

Особливістю даної частини є те, що тут подано роз’яснення назви місцевості Беер-Шева, домівки Авраама. Це ймення завжди символізуватиме завіт, укладений патріархом з мешканцями даного краю, що дало йому змогу проживати там у мирі й достатку.

21:22-34.  Слово саба  (“клястися або давати обітницю”) зустрічається у цій частині три рази (вірші 23, 24, 31). Кількісний числівник себа  (“сім”) також зустрічається тут тричі (вірші 28-30), як і власна назва беер саба  (“криниця семи” або “криниця клятви”, вірші 31-33). Звісно, наголос тут зроблено на значенні клятви (вірш 31) між Авраамом та Авімелехом, яка була засвідчена назвою Беер-Шева. Отож, слово саба  є, безумовно, ключовим у даному уривку. Завдяки цьому ізраїльтяни колись дізнаються про урочистість даних клятв і домовленостей.

Ця оповідь дуже вдало вплітається в текст, який веде читача до пожертвування Ісаака у част. 22. Народження Ісаака було передбачено, й через обман Авраама (част. 20) Авімелех також дізнався, що Бог “в усьому” з цим чоловіком (див. 21:22). Невдовзі народилося обіцяне дитя, і суперника було усунуто (вірші 1-18). Тепер же (вірші 22-34) було укладено завіт, який дозволяв Авраамові мешкати на цих землях у мирі, а Авімелех таким чином долучився до благословень. Усе це поступово веде до випробування, описаного в част. 22, де кожна частина демонструє завершення певних етапів даної обітниці.

Оповідь, відтворена у віршах 21:22-34, показує, що Бог благословив патріарха і що деякі язичники визнавали Божі благословення. Тема криниці з’являється тут знову (див. 16:14; 21:19). Бог дав воду — символ благословення — з пустелі, з безплідної землі, зі скелі. Авмілех усвідомлював це і після суперечки через те, що “слуги Авімелехові” захопили цю криницю (вірш 25), “заключили вони обидва (Авраам та Авімелех) союз”. Тепер язичницький цар міг повноправно долучитися до благословення (див. 12:1-3).

Уклавши союз (завіт), Авраам дав Авімелехові “овець та худоби” (21:27; див. зворотне у 20:14), в тому числі “сім ягниць з отари” (21:29-30). Це засвідчило законне право Авраама проживати на цій землі у мирі, і змусило Авімелеха законно визнати, що ця криниця у Беер-Шеві належала Авраамові (вірші 30-31). Таким чином даним союзом патріарх підкріпив своє право на криницю, тобто Божий дар благословення.

Немаловажним є й той факт, що Авраам “посадив ... дерево” там і “перебував” там “довго” (вірші 33-34), чим засвідчив свою віру та законність свого там проживання. Посадивши дерево у Беер-Шеві, Авраам таким чином передбачив постійне надходження води і засвідчив своє бажання залишитися на цій землі. Бог благословлятиме його водою з криниці, і він мешкатиме в даному краю. Перебувати під чиїмось деревом було ознакою гарантування миру (Зах. 3:10).

Дана частина, безумовно, передбачає майбутнє мирне співіснування ізраїльтян з іншими народами, які прийматимуть звістку про мир та матимуть бажання розділити благословення.

Однак у всій цій історії неможливо не зауважити певний докір (див. докір Авімелеха в Бут. 20:9-10). Авімелех наполягав на угоді, щоб Авраам не мав змоги зрадити його (21:23). Адже Авімелех знав про цього чоловіка лиш те, що (а) Бог благословив його (вірш 22), і (б) що він міг обманути (вірш 23). Таке протиріччя власне й спонукало Авімілеха наполягати на укладенні законного союзу.

Подібним чином й усі ізраїльтяни мали дотримуватися своїх клятв й уникати брехні. У наш час віруючі люди мають говорити правду, не вдаючись до жодних клятв (Мт. 5:37; Як. 5:12). Адже такі риси як чесність та відданість, які допомагають підтримувати мирні стосунки між людьми, лише посилюють діяння Бога.

Філістимляни (Бут. 21:32) масово осіли в Палестині близько 1200 року до н.е.. Однак деякі морські торговці оселилися на палестинському узбережжі ще за часів Авраама, який проживав у 2166-1991 роках до н.е.. Див. таблицю “ Роки життя патріархів” поблизу 47:28-31.

ж. Випробування віри Авраама (22:1-19)

22:1-2.  Найбільшим випробуванням в житті Авраама (“Бог випробував” його) трапилося вже після того, як він отримав обіцяне і довгоочікуване потомство. Випробування було дуже реальним: він мав віддати Ісаака назад Богові. Як випробування, такий вчинок мав довести віру Авраама. А щоб це справді могло стати справжнім випробуванням, воно мало суперечити будь-якій логіці. Це мало бути щось таке, чому Авраам хотів би запобігти.

Карта, ПОДОРОЖ АВРААМА Й ІСААКА НА ГОРУ МОРІЯ

The Great Sea (Mediterranean) — Велике море (Середземне)

Sea of Kinnereth — Тиверіадське озеро

Mt. Moriah (Jerusalem) — гора Морія (Єрусалим)

Salt Sea (Dead Sea) — Солоне море (Мертве море)

Beersheba — Беер-Шева

Бог звелів патріархові відіслати Ізмаїла геть (21:12-13), а тепер наказав йому принести в жертву Ісаака. Авраам охоче відправив Ізмаїла, але зовсім не хотів убивати Ісаака.

Одна справа заявляти про відданість Божому слову, коли очікуєш на щось. І зовсім інша — виявляти відданість та послух Його слову після того, як його отримав. Це було випробування, яке мало показати, наскільки Авраам відданий Божому слову. Чи намагатиметься він будь-що зберегти те, що отримав, чи все ж виявить покору і поверне Ісаака Господеві? Іншими словами, як за далеко готовий піти Авраам у своєму послусі? Чи вірив він і далі, що Бог все ж дотримає Свого слова і дасть йому обіцяне потомство?

Тут видно очевидний зв’язок із колишніми словами Бога Авраамові покинути все та піти у край, на який Бог йому вкаже (12:1-3). Однак і в цьому закликові, який дещо подібний на той перший, Бог нагадав йому про те, що власне робило це випробування таким важким: “Візьми сина твого, твого єдиного, якого любиш, Ісаака [“сміх”]” (22:2). Вказівка принести “його там у всепалення” прозвучала, безумовно, дуже незрозуміло (хоча випадки принесення дітей у жертву були відомі у Ханаані). Як же тоді Бог зможе здійснити обітниці, які дав раніше (12:1-3), вже не кажучи про те, яким ударом буде для Авраама втрата єдиного сина, на народження якого він так довго чекав?

22:3-8. Реакція Авраама була приголомшливою — він виявив негайний, безумовний послух. Він навіть “встав ... рано-вранці”! Однак триденна подорож (вірш 4) була, напевно, мовчазною і важкою. Відстань від Беер-Шеви до гори Морія складала приблизно 50 миль (див. карту “Подорож Авраама й Ісаака на гору Морія”).

“Побачивши здалека те місце” у Морія-краю (вірш 2; згодом на цій горі буде зведено храм; 2 Хр. 3:1), Авраам взяв з собою лиш Іссака і наказав двом слугам не йти за ними. Його слова: “А я з хлоп'ям підемо аж он туди та, поклонившись Богові, повернемося до вас (Бут. 22:5),” — є дивовижними. Авраам знав лиш те, (а) що Бог замислив майбутнє у стосунку до Ісаака, і (б) що Бог хотів, аби Авраам приніс Ісаака в жертву. Він не міг зрозуміти, як перше поєднується з другим, але мав намір виявити послух у будь-якому разі. Бо такою є віра. Відповідаючи на запитання Ісаака: “А де ягня на всепалення?” — Авраам знову засвідчив свою віру: “Бог подбає Собі ягня на всепалення” (вірш 8; див. вірш 14). Ісаак двічі приходив “з мертвих” — перший раз із мертвого лона Сари, а другий — з великого жертовника (див. Євр. 11:17-19).

22:9-14.  Втручання Бога — таке драматичне й повчальне — показало, що Він не мав наміру приймати цю жертву від Авраама (принесення дітей у жертву не практикувалося в Ізраїлі), а що це й справді було випробування. “Ангел Господній” (див. коментарі до 16:7) спинив Авраама саме в той момент, коли патріарх “узяв ножа, щоб принести в жертву” Ісаака! Тепер Бог знав, що Авраам ні до чого не має надмірної прив’язаності та що він і справді боявся Бога. Боятися Бога — це, отже, поклонятися Йому як Всевишньому, довіряти Йому беззастережно та виявляти Йому послух без жодних запитань.

Дійсно віруюча в Бога людина нічого не приховує від Бога, а віддає Йому все, що Той попросить, з глибокою вірою в те, що Він про все подбає. Головна думка усієї цієї частини міститься в назві, яку Авраам дав цьому місцю: Иахвех Иір’ех , “Господь подбає” (або “Господь явився”, вірш 14). Тут також додано пояснення: “На горі, де Господь і подбає” (або і “явився”, иера’ех , вірш 14; див. вірш 8). Це і є основою істини, яка так часто повторюється у Старому Завіті: народ має поклонятися Господеві на Його святій горі. “Тричі на рік мусить показатися [ иера’ех , явитися] вся чоловіча стать [Ізраїлю] перед Господом Богом”, поклоняючись Йому, приносячи Йому підношення та жертви (Вих. 23:17; див. Втор. 16:16). Господь бачитиме ( ра’ах ) нужди людей, які прийшли до Нього, і задовольнятиме їх. Й таким чином, тобто дбаючи про них, Він і являтиметься.

Даючи таку назву цьому місцю, Авраам у такий спосіб, звісно ж, увіковічнив і свій власний досвід з принесення пожертви Господеві. Однак Бог зі Своєї великої милості дав тварину (“барана”— а не ягня, див. Бут. 22:8, — що був “заплутаний у кущах рогами”) замість хлопця для пожертви (вірш 13). Згодом усі ізраїльтяни жертвуватимуть тварин Господеві. Поклоніння передбачає приймання Божої жертовної заміни. Але у Новому Завіті Бог замінив тварину на Свого власного Сина, завдяки чому здійснилося досконале жертвопідношення. Йоан, безумовно, мав саме це на думці, коли говорив про Ісуса: “Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає!” (Йн. 1:29)

І все ж головна думка Бут. 22:9-14 — це не вчення про спокуту. Тут змальовується, як Божий слуга у глибокій вірі виявляє Господеві послух, віддаючи Йому найцінніше, за що Бог в кінці дає йому усе, що тому було потрібне. Авраам не побоявся віддати свого сина. Подібним чином і Бог, як написав Павло, “власного Сина Свого не пощадив [ епхеісато ], а видав Його за всіх нас” (Рим. 8:32). Те саме грецьке слово використано стосовно Авраама у Септуаґінті: “Ти не пощадив [ епхеісо ] свого сина” (Бут. 22:12).

Усе це демонструє, якою великою була віра Авраама. Він мав намір виявити послух Богові, принісши в жертву навіть свого сина. Тут також засвідчується сила віри Ісаака, який безумовно корився. Він мав заради чого жити, але добровільно виконував вказівки батька, віруючи до кінця, що Бог подбає про ягня.

22:15-19.  Бог знову підтвердив Свій завіт з Авраамом (див. 15:6, 18-21; 17:3-8). Його “потомство” буде дуже численним, “як зорі на небі (див. 15:5; 26:4) і як пісок, що на березі моря (див. 32:12)”, та “як земний порох” (див. 13:16; 28:14). Потім Бог додав іще одне: “потомки” Авраама “займуть міста своїх ворогів” ханаанян, — що власне й зробив Ісус Навин, здобувши над ними перемогу.

Уроки стосовно істинного поклоніння є вічними: (1) Хто вірує, той цілковито виявляє послух Божому слову. (2) Хто вірує, той готовий віддати Йому найцінніше. (3) Хто вірує, той знає, що Бог подбає про усі його потреби. Але Бог не зробить цього, допоки людина не принесе свою особисту жертву. Істинне поклоніння многоцінне. Так завжди було в ізраїльтян, коли вони приносили пожертви. Та ці пожертви мали здійснюватися з вірою, лиш тоді Бог дбатиме про задоволення усіх потреб кожної людини, яка добровільно й охоче приносить йому ці пожертви.

3. ПЕРЕХІД ОБІТНИЦЬ ДО ІСААКА ВІД ВІРУЮЧОГО АВРААМА (22:20-25:11)

Починаючи з цього моменту, завдання Авраама полягало в тому, щоб приготувати все для отримання майбутніх благословень через Ісаака.

а. Сповіщення про родину Нахора (22:20-24)

22:20-24. Дане сповіщення прийшло зі Сходу і йшлося в ньому про те, що рід Авраамового брата Нахора (див. 11:27-29) зростав. Серед його нащадків була й Ревека, майбутня дружина Ісаака (див. 24:15, 67). Вона була донькою Бетуела, наймолодшого з восьми синів Мілки (племінниці Нахора). (Див. таблицю “Рід Тераха” поблизу 11:27-32.) Дане сповіщення міститься тут, хоча можна було б сподіватися, що воно буде десь ближче до част. 24. Однак тут воно слугує такою собі сполучною ланкою з част. 23, де розповідається про смерть та поховання Сари. Ховаючи Сару, Авраам знехтував своїми предками і не повернувся в Паддан Арам для її поховання.

б. Придбання печери Махпели на цій землі (част. 23)

23:1-4. Авраам придбав поховальну печеру “проти Мамре” (вірш 19; див. 13:18; 14:13; 18:1) через смерть Сари, яка прожила “сто двадцять сім років”. (Ісаакові тоді було 37, 17:17.) Це перша вказівка на те, що переміщення на ці землі все ще тривало. Оплакавши свою дружину у Хевроні (23:2), Авраам придбав частину землі з місцем для поховання.

Даний випадок засвідчує наявність законів, подібних на ханаанські та хетські. (Див. James B. Pritchard, ed., Ancient Near Eastern Texts Relating to the Old Testament.  Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1955, pp. 188-96, par. 46, 47, 48 and 169.) Інші закони, угаритів, що в Сирії, також мають стосунок до даної події. Власниками поля були “сини Хета” (вірші 3, 5, 7, 10, 16, 18, 20). Й хоча Велика хетська імперія (ІсНав. 1:4) ніколи не сягала цих земель, певні групи хетитів, цілком імовірно, могли тут мешкати. При цьому вони дотримувалися своїх звичаїв, хоча й розмовляли семітською мовою. А також, хоча писані хетські закони датуються роками пізнішими за цей випадок, вони могли існувати в усних переказах, перш ніж були занотовані.

23:5-20. Місцеві люди дуже шанували Авраама: “Ти могутній князь серед нас” (див. 20:6-11).

У даному випадку Авраам хотів придбати лише “печеру” в Ефрона (23:9), та Ефрон забажав продати усе поле. Коли Ефрон казав, що дає “поле ще й печеру” (тричі у вірші 11), то не мав на увазі безоплатний дарунок. Так відбувалися у них торги. І хоча Авраам не мав наміру купувати усе “поле”, він погодився заплатити (вірші 12-13) доволі високу ціну (“чотириста шеклів срібла”), щоб отримати там “печеру” (вірші 15-16). Дану угоду було скріплено “в присутності синів Хета” біля воріт “міста”, тобто місця, де укладалися всі юридичні і торговельні домовленості (див. 19:1).

У цій печері було поховано не лише Сару, але й Авраама (25:9), Ісаака і його дружину Ревеку, а також Якова та Лію (49:29-31; 50:13).

Головним в усій цій події було те, що ця печера і поле законно перейшли у власність Авраама. Він не був зухвалим. Маючи віру, він купив цю землю, нічого не взявши в цих людей задарма (див. 14:21-24). У ті часи місце, де ховали мерців, мало дуже велике значення. Зазвичай, це мали робити лише на батьківщині. Однак у даному випадку все було вірно. Хоча Авраам і був там чужинцем та приходнем (23:4), його надія була на цій землі.

Коли Авраам придбав цю печеру, то тим самим відрікся від Паддам Араму, тобто північно-західної Месопотамії (див. 25:20). Про це читач дізнається опосередковано (22:20-24), коли згадуються родичі Авраама, що залишилися у Месопотамії (див. 11:27-31).

Ханаан тепер був новою батьківщиною Авраама. Але цікаво, що єдина частина Обіцяної Землі, яку Авраам отримав сам, це була куплена ним земля, а саме поховальна печера. Перша власність патріархів — печера — власне й пов’язала їх з Обіцяною Землею. Це було дійсне “володіння” землею. Повернення назад у Месопотамію вже ніколи не буде. Згодом і інші патріархи будуть поховані разом зі своїми предками, у Ханаані.

Авраам знав, що не зможе стати свідком здійснення всіх Божих обітниць. Тому й робив плани на майбутнє. Придбавши землю для своїх померлих, він був змушений визнати, що Божі обітниці не завершаться разом із його життям. Бог зробить набагато більше того, що Він зробив в його житті. Саме такою є надія тих, хто помирає з вірою.

Обіцянка землі є однією з головних тем Книги Буття. Однак тема смерті тут також важлива. Смерть увійшла через гріх, і вона знищує людей. Смерть патріархів і святих є гірким нагадуванням про те, що люди грішні. Смерть змушує плакати і горювати. Але смерть у даній частині — це також основа надії. У цьому житті патріархи були тимчасовими мешканцями. У смерті ж вони стали нащадками обітниці й “зайняли” землю.

Патріархи та інші люди помирали, так і не побачивши на власні очі здійснення обітниць. Та все ж вони помирали з вірою (Євр. 11:39-40). Бог не мав наміру давати їм обіцяний відпочинок без участі віруючих у Новий Завіт людей. Однак відпочинок все ж збережено. Хто вірує, той входить у нього навіть зараз, хоча й цілковито насолодитись ним зможе лише у майбутньому (Євр. 4:8-10). Головна думка тут полягає в тому, що Божі обіцянки віруючим людям здійснюються не тільки у цьому житті. Як Авраам, маючи надію, придбав місце для поховання на обіцяній землі, так і віруючі люди сьогодення мають надію, яка стосується не лише цього їхнього життя. Час смерті — коли природнім бажанням є горювати, як горює ввесь світ — має бути часом вияву найбільшої віри з боку будь-якої віруючої людини, адже отримувач Божих обітниць має надію, яка стосується життя і після смерті. Сам Ісус згадував про Авраама, коли обговорював воскресіння з садукеями (Мт. 22:31-32). Божі обітниці вимагають воскресіння!

в. Придбання дружини для Ісаака (част. 24)

Даний випадок засвідчує Боже провидіння у Його ділах стосовно Своїх відданих слуг. Ключовим словом у даній частині є хесед , “віддана любов” або “відданість завіту” — як з боку людини, так і Бога. (Слово “добро”, використане в НМВ як переклад до хесед  у віршах 12, 27, 49, не передає повного значення цього слова.)

Господь потурбувався про здійснення Своєї обітниці тим, що допоміг слузі Авраама придбати наречену для Ісаака. Дана частина ділиться на чотири розділи:

(1) Доручення. 24:1-9. Авраам, маючи певність у Божій обітниці, наказав “своєму слузі” поклястися, що він знайде “жінку” для Ісаака на батьківщині Авраама, що за 450 миль від Ханаану. Поклавши “руку під ... стегно” патріарха (див. 47:29), Елієзер засвідчив, що коли не виконає свою клятву, то потомки Авраама помстяться йому за невірність.

(2) Віра. 24:10-27.  Елієзер (16:2) вірив, що Господь його поведе. У своїй молитві до Бога він попросив, щоб майбутня дружина Ісаака дала йому і його верблюдам напитися. Напоїти 10 спраглих верблюдів доволі важко, адже ці тварини споживають чимало води. Та він отримав відповідь на свою молитву в місті Нахор, що в Арам Нагараїмі (північно-західні землі Месопотамії, 24:10; див. 25:20). Сповнений вдячності, Елієзер дав дівчині декілька коштовних прикрас — “золоту каблучку, вагою пів шекля (тобто 1/5 унції), та дві запинки їй на руки, вагою десять шеклів (4 унції) золота”. А потім “спитав”, чи “є в домі ... (її) батька місце ... переночувати”. І знову вона виявила до нього лагідність й запропонувала не лише місце для ночівлі, але й їжу для його верблюдів.

(3) Вдача. 24:28-59.  Лаван запросив Елієзера та його людей у свою господу. Тоді Елієзер повідав родичам Ревеки про своє завдання, а також про Боже провидіння в усьому цьому, після чого отримав дозвіл і благословення взяти цю дівчину для Ісаака. У тогочасному суспільстві саме брат жінки давав згоду на шлюб своєї сестри. Це власне й пояснює, чому Лаван, “Ревеки брат”, вів переговори стосовно її шлюбу.

(4) Завершення. 24:60-67.  Ревека повернулася разом із Елієзером у Негев, до Ісаака, і “стала ... йому за жінку”. На той час Ісаакові було 40 років (25:20; Авраамові ж було 140).

У цих чотирьох розділах “ хесед ” виявили четверо людей: Авраам, дбаючи про майбутнє, Елієзер, виконуючи доручення пана, Бог, здійснюючи його, і Ревека, приймаючи волю Бога.

Бог виявив Свій “ хесед ” (“віддану любов”), діючи верховним чином через людей, які у Нього вірили. Його причетність до всього цього засвідчено в част. 24 тричі:

1. Бог — першопричина всіх подій в історії людства. Слова Елієзера: “Мене ж Господь привів,” — є беззаперечною істиною. Вони є слушними стосовно всіх подій, зазначених у Біблії. Навіть Лаван, Ревеки брат (вірш 29), визнав, що це діяння Господа (вірші 50-51).

2. Бог зумисне залишався на задньому плані, керуючи усім. З огляду на це дана подія з життя Авраама нагадує про випадок із Рутою (Ronald M. Hals, The Theology of the Book of Ruth . Philadelphia: Fortress Press, 1969). В оповіді, що міститься в Бут. 24, немає жодного слова, промовленого Богом, жодного чуда, жодного пророцтва. В ньому навіть не озвучується повторно Завіт з Авраамом. Цей випадок унікальний у Бут.. І все ж він цілком зрозумілий для віруючих людей наших часів. Роль, яку відіграє віра в очікуванні чогось, що знаходить свій вияв у молитві й у пошуку зовнішніх свідчень Божих діянь, є головною, адже Бог не діє видимо .

3. В даній оповіді міститься щось більше, аніж розповідь про Боже провидіння. Це також частина здійснення Його задуму благословляти людство. Саме завдяки Йому вдалося уникнути багатьох невдач: зазнати невдачі міг слуга (вірші 5-8), він міг не зрозуміти “знак” (вірші 14, 21), Лаван міг відмовити (вірші 49-51) або Ревека могла не захотіти (вірші 54-58). Бог допоміг оминути усі потенційні небезпеки, завдяки чому усе й склалося відповідним чином.

Хоча тут і справді неможливо не дивуватися Божому провидінню, все ж відповідальність людей є також очевидною. Слуга віддано виконував своє завдання. (1) Він був відданий своєму священному дорученню стосовно подальшого здійснення Божого задуму благословляти людство. (2) Він беззастережно довіряв Богові, прохаючи в молитві про Його провід. (3) Відданість завітові була його головною спонукою (вірші 9, 12, 27, 49). (4) Він воздав хвалу Богові ще до того, як його доручення було завершено (вірші 27, 48-49). Ця подяка є дуже важливою частиною оповіді. Багато тлумачів залишають даний факт поза увагою, бо про це вже йшлося не раз. Але в цьому вся суть: Це така дивовижна історія, яку слід повторювати і повторювати.

Отож, це Сам Бог обрав наречену для Ісаака. Знак це засвідчив. Лаван його визнав. Ревека його прийняла. Усіх людей, які виконують Божу волю з молитвою та послухом, веде Сам Бог (Прип. 3:5-6).

г. Смерть Авраама (25:1-11)

З цією звісткою життя Авраама дійшло до свого завершення, і Божі обітниці перейшли до Ісаака, його “єдиного” сина (22:2).

Дана частина містить чотири розділи: (а) народження інших синів Авраама (26:1-4), (б) збереження спадщини Ісаака (вірші 5-6), (в) смерть та поховання Авраама (вірші 7-10) і (г) благословення Ісаака (вірш 11).

25:1-4.  Коли саме Авраам взяв собі за “жінку” Кетуру — невідомо, але слова “узяв” та “знову” свідчать про те, що це трапилося вже після смерті Сари. (Фактично, Кетура була наложницею, 1 Хр. 1:32.) Це означає, що її шестеро синів народилися впродовж не більш як 37 років (Авраамові було 138, коли померла Сара, а сам він помер у віці 175.) Нащадки Шеви і Дедана, які мешкали в Аравії (Бут. 25:3), як і “сини Медіянові” (вірш 4), пішли від Авраама. В такий спосіб здійснювалися Божі обітниці, що потомство Авраама буде великим (12:2) і він стане “батьком многоти народів” (17:4).

25:5-6. Авраам любив усіх цих хлопчиків і “дав” їм “дарунки”. Але вони, як і їхні нащадки, могли складати загрозу для Ісаака. Тому Авраам і “відіслав їх”, як колись Ізмаїла (21:8-14). Таким чином він зберіг першочергове право Ісаака на свою спадщину.

25:7-11.  Коли “Ісаак і Ізмаїл” разом ховали свого батька (який прожив “175 років”) “у печері”, де колись була похована Сара (див. 23:19), сама присутність Ізмаїла могла складати небезпеку для прав Ісаака, особливо тепер, коли їхній батько помер. Але Бог оберігав Ісаака.

На той час Ісаак проживав у “Лахаї-Рої”. Це місце було відоме тим, що Бог тут відповідав. Бог почув там Агар і порятував її (16:14). Й Ісаак молився там, поки очікував на свою майбутню жінку (24:62). Отож, Ісаак мешкав у дуже особливому місці — місці, де Бог відповідав на молитви.

Коли Авраам, керуючись вірою, відправив усіх своїх інших синів, він таким чином забезпечив перехід своїх благословень до Ісаака, який чекав на Господа. Авраам відійде, але Божий задум й надалі здійснюватиметься. Жодна людина, з якою було укладено завіт, не є незамінною, адже Божий задум благословляти світ буде й надалі здійснюватися та переходити від одного покоління до іншого. Кожен Божий слуга має робити все можливе, щоб гарантувати безперервне здійснення Божих діянь, однак це діяння більше за будь-яку окремо взяту людину.

Б. Насліддя Ізмаїла (25:12-18)

25:12-18. Ізмаїл також був сином Авраама, тому Бог і об’явив, хто вийшов з його роду (“історія роду [ толдот ] Ізмаїла”), перш ніж повернувся до вибраного роду, насліддя Ісаака. Ізмаїл мав 12 “синів”, як Бог і передбачав (17:20), та помер у віці “137 років”. Його сини мешкали на Аравійському півострові “від Хавіли (у північно-центральній частині Аравії) до Шуру (між Беер-Шевою й Єгиптом)”. Потомки Ізмаїла ворогували з усіма своїми братами, що колись Бог і передрікав Агар (16:12).

В. Насліддя Ісаака (25:19-35:29)

Після короткої оповіді про родовід Ізмаїла (25:12-18) мова знову іде про вибраний рід через Ісаака. (“А це історія [ толдот ] Ісаака”, 25:19). У першій частині (25:10-28:22) оповідається про добробут Ісаака та боротьбу Якова за право на його плоди — події, що відбувалися на обіцяній землі. В част. 29-32 розповідається про благословення, яке отримав Яків на тимчасове проживання поза межами обіцяної землі, а в част. 33-35 йдеться про його повернення на ці землі та ймовірне псування даної землі.

1. ПЕРЕХІД ОБІЦЯНИХ БЛАГОСЛОВЕНЬ ДО ЯКОВА, А НЕ ДО ІСАВА (25:19-28:22)

а. Пророцтво під час народження двійнят (25:19-26)

Розповідь про народження Ісава та Якова слугує дуже вдалим вступом до наступних частин, адже їхня боротьба за першість проявилася ще до їх народження (див. Ос. 12:3).

25:19-20. Ревека, дружина Ісаака, була також і його кузиною (див. 24:15). Подібним чином і Нахор одружився колись зі своєю племінницею (11:29). (Див. таблицю “Рід Тераха” поблизу 11:27-32). Тому одруження Ісаака з Ревекою пов’язало його з батьківщиною Авраама і його ріднею, а також з арамейцями, що мешкали на північному заході Месопотамії (див. 24:10) — території, яка згодом була названа Сирія.

25:21-23. Бог дивовижним чином дав сина Ісаакові. Як і Сара, Ревека “була неплідна”, хоча Бог й обіцяв, що Авраам стане батьком багатьох народів! Та на відміну від Авраама (16:1-4), Ісаак “молив Господа за свою жінку”, і Бог відповів. Це демонструє, що народження дітей іноді було надприродним даром. Згодом Ревека, дружина Якова, знову була тимчасово безплідна (29:31).

Однак у лоні Ревеки відбувався конфлікт (25:22). Коли вона “пішла спитати” про це у Господа, то отримала від Нього передбачення: “Два народи”, тобто два засновники двох народів, “билися ... в її лоні”, і перемогу здобуде молодший (вірш 23). І справді, ізраїльтяни (нащадки Якова) та едоміти (нащадки Ісава) билися між собою безперервно. Бог вибрав молодшого Якова, а не старшого Ісава попри існуючі на той час звичаї.

25:24-26.  Батьки споглядали дивну ситуацію і з огляду на Боже пророцтво ознаменували цю подію, давши хлопцям відповідні імена.

Перший з двійні був “рудий” і “косматий”, немов дитинча якоїсь тварини, тому його й було “названо Ісав”. Згадка про руде волосся слугує вказівкою й на його сильний характер, який проявиться в майбутньому (вірші 27-34).

Цікаво, що для опису першого хлопчика з двійні було використано просто дивовижну гру слів. Ймення Ісав ( ’есав ) має певний зв’язок зі словом Сеїр ( се’ір ), колишня назва Едому, що на південному сході Мертвого моря, де згодом власне й мешкав Ісав (32:3; 36:8). Давньоєврейське слово “рудий” ( ’адмоні ) пов’язане зі словом “Едом” ( ’едом;  див. 25:30), а слово “косматий” ( се’ар ) подібне до “Сеїр”. Ці слова було дуже ретельно підібрано, щоб зобразити через хлопця характер едомітів, які згодом стали дуже спритними ворогами ізраїльтян.

Другий хлопчик з двійні народився, тримаючись “за п’яту Ісава” (вірш 26). З огляду на пророцтво, яке отримали батьки (вірш 23), цілком слушно було дати цьому хлоп’яті ім’я, що увіковічнить дану подію. Ймення Яків ( иа’акоб , що означає “хай Він [Бог] береже”) було обрано через те, що воно за своїм звучанням та значенням нагадує іменник “п’ята” ( ‘акеб ). Дієслово ‘акаб  означає “дивитися збоку”. Але, як і у випадку з Ісавом, ймення Якова набуде іншого значення дещо згодом у його житті, коли його бажання хитрувати стане очевидним. Його ім’я також означало “той, хто тримається за ногу” або “той, хто йде вгору”. Отож, народження двійнят мало дуже велике значення для наступних подій в їхньому житті.

Богом дана обітниця Авраамові здійснилася через вибір Якова (згодом, ізраїльського народу). В той же час необхідна була молитва від людей (вірш 21). Божі обітниці не здійснюються тоді, коли немає віри у Його надприродні діяння. Згодом Бог дав ізраїльтянам, Своєму вибраному народові, обіцянку. Але вона не здійсниться, якщо ізраїльтяни не докладуть зусиль.

Від самого початку народження ізраїльського народу відбувалося завдяки надприродному втручанню Бога. Павло зазначав, що ще до того, як ці двійнята народилися, вибір було зроблено на користь молодшого, а не старшого (Рим. 9:11-12). Бог часто порушує порядок, встановлений людьми, адже Його шляхи — це не людські шляхи.

б. Викуп права первородства в Ісава (25:27-34)

Сумно, однак те, що має надзвичайну духовну цінність, часто здобувається у хитрий і підступний спосіб. Деякі люди нехтують духовним і вічним, бо не розуміють їхньої цінності. А інші, хоча й цінують це дуже, та все ж обертають на свою власну користь, використовуючи при цьому хитрість та маніпулювання. Ісав та Яків є зразковими прикладами таких типів людей.

25:27-34. Яків та Ісав розвивалися згідно своїх перших характеристик. Ісав, рудий хлопець, отримав поразку через свою тілесну любов до червоної юшки (вірш 30), за яку власне й продав своє право первородства. А Яків, той, що тримався за п’яту, підступом та хитрістю здобув це “первородство”.

Хоча Яків і не був праведний, у даному випадку він не обманював. Він говорив прямо і відкрито, хоча вчинок його був недобросовісним. Його, звісно ж, можна й похвалити за те, що він знав, що насправді має ціну, і досягав цього, тоді як Ісав показав себе цілковитим безбожником (див. Євр. 12:16).

У цій частині також міститься декілька важливих прикладів гри слів. Ісав був “спритним ловцем (досл., “чоловік, який знається на іграх [ саиід ]), степовиком” (Бут. 25:27), але він не зміг розпізнати гру цього разу (вірш 29). Його батько “любив” його , “бо дичина (досл., “дика гра” [ саиід ]) була йому до смаку” (вірш 28). Отож, вдача та характер заняття Ісава подобалися Ісаакові, бо вони відповідали його смакам. Й Ісаак, й Ісав робили вибір, керуючись саме цим.

“Ревека ж Якова любила” (вірш 28), і певним чином через пророцтво (вірш 23), яке вона, вочевидь, доволі часто собі нагадувала. Сам же Яків “був тихий, жив у наметах” (вірш 27). Та за іронією долі він виявився вправнішим ловцем, аніж його брат, і дуже хитро розклав свою пастку на голодного “звіра”. Якось Яків “зварив ( ваииазед ) юшки (“овочевий суп”, назід , вірш 29)” із сочевиці (вірш 34). Ці слова вже своїм звучанням нагадують слово “гра” ( саиід , вірші 27-28). Однак дієслово зід  (“зварив”) говорить і про деяку самовпевненість Якова, адже воно означає “бути піднесеним або самовпевненим”. Таким чином варіння супу змальовує чоловіка, який виходить за певні межі.

Народившись першим, Ісав володів правом первородства, тоді як Яків мав “юшку”. Та в процесі обміну Ісав отримав “юшку”, а Яків — “первородство”. А все тому, що “Ісав зневажив первородство” (вірш 34), бо яке це мало б для нього значення, якби він помер від голоду? (вірш 32)

Внаслідок такого обміну Яків, який народився другим, отримав право первородства. Тихий чоловік, який умів дуже добре рахувати і знав справжню духовну ціну первородства, використав зневагу до первородства свого брата та спонукав його віддати це право йому. Вочевидь, саме тому, що Яків знав про пророцтво (вірш 23), він і чекав такої нагоди. Однак згодом Бог змусить Якова визнати, що Його обітниці в такий спосіб не здобути (див. на що пішов його дідо Авраам та що йому не допомогло, 16:1-6).

Звісно, зневага Ісава була застереженням для ізраїльтян. Не можна жертвувати духовними дарами заради задоволення пожадань плоті. Тут постає вже питання пріорітету. Ісав бачив лиш їжу й готовий був на все, або здобути те, чого бажав (див. випадок із Євою та яблуком на дереві, 3:6).

Ісав тут зображається дуже емоційним: він був стомлений, аж ледве дихав (“виснажений”, 25:29), і мало не давився, коли їв (на що вказує текст оригіналу у вірші 34), а потім ще й виявив зневагу (вірш 34). У цей момент він не був спритним ловцем, а більше скидався на тварину, що потрапила в пастку, спокусившись на приманку. Хто живе, керуючись лиш базовими потребами, зрештою зневажить усе духовне.

Яків, хоча й жив “у наметах”, був кращим ловцем, аніж Ісав. Він також бажав, але щось таке, чого дійсно варто було бажати. Колись він вхопив брата за п’яту, тепер же пішов далі. Однак навіть там, де є такі духовні амбіції, перебуває небезпека. Віруючі люди мають прагнути того, що має духовну цінність, але при цьому мають уникати підступів та не використовувати тілесні засоби для маніпулювання людьми. Однак, після того, як згодом Яків очистився від свого людського досвіду, він став добрим слугою, бо тоді його пріорітети були вже відповідні.

в. Процвітання, якого зазнав Ісаак як благословення через Авраама (26:1-33)

26:1-5.  Дехто припускає, що дана оповідь про Ісаака у Герарі та Авімелеха в усних переказах була перемішана з подібними випадками, що трапилися з Авраамом у Єгипті (12:10-20) та в Герарі й Авімелехом (част. 20). Однак повторення є тут зумисним. Воно показує, що благословення перейшло від Авраама до його нащадків. Тут міститься чимало подібностей між випадком із Ісааком і тим, що трапилось колись із Авраамом: (а) “голод” (див. 12:10); (б) задум піти в Єгипет (див. 12:11); (в) зупинка в Герарі (див. 20:1); (г) страх, що спонукає до обману і через що він називає свою дружину сестрою (див. 12:12-13; 20:2, 11); (ґ) краса дружини (12:11, 14); (д) занепокоєння Авімелеха через ризик вчинити перелюб (20:4-7); і (е) докір Авімелеха (20:9-10). Авімелех, про якого йде мова в 26:1, це, вочевидь, не той же Авімелех, про якого йдеться в част. 20, адже між подіями різниця в 90 років. Цілком імовірно, що ймення Авімелех було чимсь на зразок титулу (як, наприклад, фараон чи цезар), бо Ахіш (1 Сам. 21:11) був також відомий як Авімелех (див. Пс. 34). Подібним чином і ймення Фіхол (Бут. 26:26) могло бути титулом, хоча свідчень цьому й немає. Або ж цей Фіхол міг просто бути тезкою колишнього Фіхола (21:22, 32).

Авраам відійшов. Він помер! Що тепер трапиться з обітницею, яку Бог дав йому? Відповідь проста: обітниця матиме силу й після його смерті. У част. 26 за допомогою риторичних мовних засобів чітко зазначено, що дана обітниця перейшла до Ісаака.

Головна думка 26:1-11 полягала в тому, що потомки відданого слуги Авраама отримають благословення через нього, але вони також мали виявляти віру, щоб бути спроможними насолоджуватися обіцяними благословеннями. Щира віра у Божі обітниці породжує безстрашність у поступі з Ним. Тим часом як зіщуленість від страху ставить під загрозу благословення і робить віру об’єктом глузувань.

Покора одного чоловіка принесла благословення усім його нащадкам. Господь передав обітниці, дані колись Авраамові, Ісаакові (Божа присутність, Його благословення, володіння землею, процвітання й розмноження потомства, як зірок “на небі”; див. 12:2-3; 15:5-8; 17:3-7; 22:15-18; 28:13-14). І Господь пояснив Свій дар: “за те, що Авраам послухав Мого голосу й зберігав Мої приписи, Мої заповіді, Мої постанови та Мої закони.” Ці фрази стали звичними у дійсних книгах Старого Завіту. Ізраїльтяни ж відразу могли побачити, що термінологія Тори (Закону) використовується у стосунку до Авраама, й таким чином отримували заохочення слідувати Законові. Авраам же засвоїв, що істинна віра дослухається до Божих слів.

26:6-11.  Перебуваючи у Герарі, Ісаак, як і його батько, обманув Авімелеха й отримав докір від цього язичницького царя, який знав, що адюльтер карається “смертю” (вірші 10-11). Законний “наказ” Авімелеха також мав нагадувати ізраїльтянам, як важливо берегти шлюб заради майбутнього своєї нації. Коли зникає ця опора, зникає і народ (якби на цьому завершився шлюб Ісаака, ізраїльського народу не було б).

У даних віршах особливий інтерес складає гра слів стосовно імені Ісаака. Обманувши Авімелеха і змусивши його думати, що Ревека його сестра, Ісаак таки себе видав. “Одного разу” цар сам побачив, як Ісаак “жартує” ( мсахек , вірш 8) з нею. Це слово нагадує своїм звучанням саме ім’я Ісаак ( иісхак ), а також слугує згадкою про насміхання Ізмаїла ( мсахек , 21:9). Підбір слів є дуже цікавим. Тут Мойсей наче писав, що нестача віри в Ісаака, який пішов у Герар і назвав свою “жінку” сестрою, зробила посміховище з великої обітниці, закладеної в його імені. Насправді, Ісаак кепкував з Авімелеха. Жартуючи зі своєю дружиною, він тим самим висміював Авімелеха, якого намагався обдурити. Та Ісаак мав ставитися до щойно отриманих завітних обітниць більш відповідально (26:2-5).

Отож, Ісаак, як і Авраам, отримав Божі величні обітниці, але, піддавшись страху, обманув Авімелеха й тим самим висміяв обіцяні благословення. Страх кепкує над вірою, тоді як віра відважно сміється, коли перемагає. Тому людина, яка щиро вірить у Божі обітниці, виконує Божі закони, заповіді і настанови.

26:12-22. Ісаак на якийсь час оселився “у тому краї”, насолоджуючись Богом даним йому процвітанням (його врожаї були великими, і згодом він “розбагатів”). Але “філістимляни”, сповнені заздрощів до його багатства, “позасипали” криниці Ісаака “землею”.

І знову криниці стають головною темою. Вони є матеріальним свідченням божественних благословень (див. розмову Авраама з філістимлянами про криницю, 21:25, 30). Де б Ісаак не викопував криниці та скільки б філістимляни не намагалися їх позасипати, він все одно був спроможний відкопати навіть старі засипані криниці (26:17). Той факт, що Божі благословення тепер у Ісаака, неможливо було приховати.

Через філістимлян Ісаак був змушений розташуватися “в Герар-долині” і там продовжити свої пошуки води. Однак і там він зустрів протидію. Мешканці Герару заявили, що “вода” з двох із трьох викопаних Ісааком криниць їхня. Назви, які він дав цим трьом криницям, віддзеркалюють не лише суперечки за них, але й також його перемогу: Єсек (“суперечка”) та Сітна (“протидія”) засвідчують конфлікт, який виник через ці дві криниці, а Рехевот (“простір”) символізує “простір”, дарований Богом. Ісаак не мав наміру сперечатися. Тому й продовжував копати одну криницю за другою, допоки філістимляни не залишили його у мирі.

26:23-25. Коли Ісаак “піднявся ... до Версавії (Беер-Шеви)”, “з'явився йому Господь” і знову засвідчив Завіт з Авраамом (вірші 23-24). Ісаак прийняв це так, як і його батько: “спорудив ... жертовник, призвав Господнє ім'я” (див. 12:7-8; 21:33).

26:26-33. Коли конфлікт щодо криниць було вичерпано, Авімелех попросив, аби Ісаак уклав із ним “договір”. Як колись інший Авімелех визнав, що Бог був з Авраамом (21:22), так і цей Авімелех признав, що Бог з Ісааком. Ісаак назвав криницю, яку викопав там, Шева (“клятва” або “сім”), бо той договір було укладено з клятвою (26:28-31, 33). Подібним чином колись уклав договір Авраам, коли дав назву місту Беер-Шева (21:23-24, 31). Через очевидну необхідність договір було поновлено з Ісааком. Адже Божі благословення належали потомкам Авраама. А Ісаак був його законним спадкоємцем.

Незалежно від того, якою сильною буде протидія, благословення таки сходитимуть на вибраних людей. Інші народи визнаватимуть, що Бог благословляє потомство Авраама, й шукатимуть миру з ізраїльтянами, якщо бажатимуть стати співучасниками їхніх благословень.

г. Хиба Ісава (26:34-35)

26:34-35.  Той факт, що Ісав “узяв собі” за жінок доньок хеттитів (Юдиту і Басмат), дуже засмутив його батьків. Це знову показало, як сильно Ісав не підходив на роль отримувача Божих благословень, і якою безглуздою була згодом спроба Ісаака благословити Ісава (27:1-20). За якийсь час Ісав взяв собі ще й третю жінку Махалат (28:9).

ґ. Хитрість Якова задля отримання благословення (27:1-40)

Бог очікує, що Його слуги виконуватимуть свої духовні зобов’язання з вірою. На жаль, віра є не завжди, через що все лиш ускладнюється. У цій частині змальовується, як уся сім’я намагалася виконати свої зобов’язання, опираючись на свої тілесні відчуття, без віри. Це дуже відома історія про те, як Яків отримав благословення від свого батька Ісаака за допомогою хитрощів. Це оповідь про розкол сім’ї через чвари про духовне!

Усі учасники цієї оповіді схибили. Ісаак знав про Боже передбачення Ревеці (26:23) стосовно того, що старший служитиме молодшому. Та все ж він захотів зробити по-своєму і благословити Ісава! Ісав, погоджуючись на такий задум батька, порушив клятву, яку колись дав Якову (26:33). Ревека та Яків з цілком зрозумілої причини намагалися отримати Боже благословення за допомогою хитрощів, без віри чи любові. Перемога буде їхньою, але пожнуть вони за це ненависть і розбрат, через що Ревека ніколи більше не побачить Якова! Отож, конфлікт між Яковом й Ісавом ще більше поглибився через домагання Якова — він хотів те, що належало первісткові, благословення. Та все ж ця оповідь не лише про Якова. Не він один зруйнував сім’ю. Уподобання батьків зробили це.

27:1-4. Сцена 1 ( Ісаак й Ісав ) — Ісаак пропонує благословити Ісава. Тут міститься дуже важлива інформація про те, що Ісаак вже “постарівся” і “недобачав”. Більше того, наголос тут зроблено на тому, що він дуже любив “дичину” і “смачну страву” (див. 25:28, 34). Його смаки керували його серцем. Та говорячи про їжу, Ісаак замислював благословити Ісава. Це поставило Ревеку перед дилемою і спонукало до негайних дій.

27:5-17. Сцена 2 ( Ревека та Яків ) — Ревека спонукає Якова до дій, щоб зупинити Ісаака. Ревека, вочевидь, була переконана у тому, що зможе відтворити смак дичини з допомогою м’яса “козенят” (вірш 9). Але Яків не був певен, що зможе обманути батька. Зрештою, як сказав Яків, якщо Ісаак торкнеться його, то зрозуміє, що перед ним не “волохатий” Ісав, а “гладенький” Яків. Роздумуючи над цим задумом матері, Яків не відчував жодної провини — лише страх. Однак “благословення” було в небезпеці, тож будь-який ризик був на їх думку виправданий, в тому числі і ймовірність “прокляття”, яке могло впасти на Ревеку (вірші 12-13). Отож, Яків зробив так, як веліла йому “мати”. Ревека ж навіть “одягла” Якова в “щонайдорожчу одежу Ісава”!

27:18-29.  Сцена 3 ( Яків та Ісаак ) — Яків обманює “свого батька” й отримує благословення. Заручившись підтримкою своєї матері, Яків двічі збрехав своєму батькові: перший раз стосовно того, ким він є (“Я — Ісав”, вірш 19), а другий раз — що це Бог “наслав” йому дичину (вірш 20). Старий чоловік тричі озвучував свої підозри (вірші 20, 22, 24). Але дозволивши ввести себе в оману через надмірну довіру до своїх органів чуття — дотик (вірші 16, 23) і запах (вірш 27), — він “благословив” Якова, гадаючи, що то Ісав (вірші 27-29). Благословення стосувалося родючості землі (вірш 28), панування над народами й своїми братами (див. вірш 37), прокляття тих, хто його “проклинає”, і благословення тих, хто його “благословляє” (вірш 29).

27:30-40. Сцена 4 ( Ісав та Ісаак ) — Ісаак невдовзі повертається додому і благає свого батька благословити його. Коли Ісаак приніс своєму батькові їжу, емоції почали вирувати. “Ужахнувся Ісаак жахом великим”, усвідомивши, що трапилось, й Ісав дуже засмутився та розлютився (вірш 34). Ісаак знав, що хотів знехтувати Божим задумом, за що і поплатився. Тепер вже не було дороги назад. Ісав же почав усвідомлювати, якою є справжня натура Якова, який вже двічі “обійшов” чи “обманув” Ісава, відібравши його “первородство” (25:27-34), а тепер і “благословення”. Залишилося лиш благословення для нечестивої людини (27:39-40). Ісав не матиме “родючої землі” й “роси, що падає з неба” (див. вірш 28). Едоміти, потомки Ісава, проживатимуть в місцевостях менш родючих, аніж у Палестині. А також Ісав житиме зі свого “меча”, буде “на послугах” у брата свого та не матиме спокою (див. Ізмаїл, 16:12).

Отож, у певному сенсі Ревека та Яків здобули перемогу, хоча таким чином вони не отримали нічого такого, чого б Бог не дав їм у будь-якому випадку. Тому і втратили багато через це.

І все ж Бог виконує Свої обітниці. Даний вчинок Ревеки та Якова лиш пришвидшив здійснення Божого пророцтва. Однак Божий задум здобуває перемогу навіть усупереч діянням людей.

Дана історія розповідає про те, як уподобання батьків цілковито зруйнували сім’ю. Це також оповідь про духовну нечутливість. Усі природні органи чуття відіграють у цій оповіді дуже важливу роль, особливо відчуття смаку, яким Ісаак пишався, але яке дало йому невірну відповідь. Хто покладається на свої органи чуття в духовних справах, той не лише доводить свою ненадійність, але й часто паплюжить цим своє життя.

Однак більш важливо тут те, що дана історія оповідає про обман. Єдиний сумнів Якова був викликаний страхом, боязню того, що замість благословення він отримає від батька прокляття (27:12). Та принаймні він розумів, що такі дії поставлять під загрозу Божу обітницю. Згодом Яків дізнається, що благословеннями обдаровує Бог і що їх неможливо здобути обманом чи хитрощами.

д. Втеча Якова (27:41-28:9)

27:41-46. У даній частині відбувається плавний перехід до оповідей про Лавана. Через свій обман Яків мав утікати з власної домівки. Однак цей випадок дав йому можливість узяти собі жінку з-поміж своїх родичів на Сході. Тоді як Ісаак залишався на цій землі, поки слуга Авраама шукав йому наречену (част. 24), мандрівка Якова була вимушеним кроком, адже йому загрожувала небезпека загинути від руки свого розлюченого брата (27:41-42). Більше того, Бог дуже суворо обійдеться з Яковом, застосувавши для своїх цілей Лавана, його дядька. І справді, тимчасове перебування Якова поза межами обіцяної землі певним чином перегукується з дещо пізнішим тимчасовим проживанням його сім’ї в Єгипті.

Ревека розповіла Якову про лють Ісава і наказала йому негайно утікати до її “брата” Лавана в Харан. І знову, обманувши свого чоловіка заради свого сина, вона виявила огиду до двох своїх невісток “хеттитських”, Юдити і Басмат (вірш 46; 26:34-35), та закликала Ісаака дозволити Якову взяти собі дружину з її власного народу. В такому випадку Яків міг утікати вже з благословення Ісаака (див. 28:1).

28:1-5.  І знову Ісаак благословив Якова й сказав йому: “Не бери собі жінки з дочок Ханаану.” Ханаанські люди були змішаного походження. Це було об’єднання різних народів і кланів в єдину спільноту за допомогою договорів та шлюбів. Сім’я Авраама була проти такого змішання (див. як Авраам не захотів дати Ісаакові дружину з Ханаану, 24:3). Підставою для укладення шлюбу між вихідцями з одного народу було бажання зберегти чистоту роду й відданість своїй сім’ї. Найбільш певним способом втратити власну племінну автентичність було одруження з вихідцями з мішаних спільнот. Мойсей знову і знову повторював своїм читачам, що предки ізраїльтян були проти шлюбів з ханаанянами, щоб, поза всяким сумнівом, застерегти і їх. Одруження з ханаанянами вже ж напевно могло зруйнувати чистоту роду, але, що більш важливо, це могло знищити й чистоту віри ізраїльтян.

Перш ніж Яків покинув свій дім, Ісаак дав йому чисте і цілком законне благословення. Шляху назад вже не було. Тому Ісаак особисто передав Якову благословення, які колись Бог дав і Авраамові, і йому. Ісаак знову озвучив ці благословення, якими обдарував його “Всемогутній Бог” ( ’ел саддаи ; див. коментарі до 17:1) стосовно процвітання та землі (28:3-4; див. 15:5, 18-20), і закликав свого сина податися “у Паддан-Арам”. Хто успадковував благословення Божого Завіту з Авраамом, той не повинен був піддавати ці благословення небезпеці, одружуючись з вихідцями з Ханаану. Духовна чистота має залишатися в усіх поколіннях.

Карта, МАНДРІВКА ЯКОВА В ХАРАН

Haran — Харан

PADDAN ARAM — ПАДДАН АРАМ

The Great Sea (Mediterranean) — Велике море (Середземне)

450 MILES — 450 МИЛЬ

Luz (Bethel) — Луз (Бетел)

Jebus (Jerusalem) — Євус (Єрусалим)

Hebron — Хеврон

Beersheba — Беер-Шева

28:6-9.  Дуже яскравим, але некульмінаційним завершенням стало те, що Ісав, намагаючись догодити своєму “батькові”, взяв “собі за жінку Махалат, дочку Ізмаїла, Авраамового сина”, яка, отже, була його кузиною. За іронією долі невибраний син Ісаака  одружився з дівчиною з невибраного роду Ізмаїла ! В такий спосіб Ісав спробував покращити своє шлюбну репутацію, одружившись втретє (див. 26:34). Та він не мав розуміння Божого Завіту з Авраамом і його чистоти. Ісав все ж залишався на примітивному людському рівні.

е. Засвідчення завітних обітниць у Бетелі (28:10-22)

Видіння Якова в Бетелі — це була виключно Божа благодать. Бог явився Якову, щоб запевнити його стосовно Своєї обітниці благословляти і захищати, чим спонукав Якова до дивовижного вияву поклоніння, коли він поклявся бути відданим Йому. У даній частині (а) подано відповідь на запитання, чи Господь був також Богом Якова, і (б) показано, як погляди Якова неймовірним чином цілковито змінилися.

28:10-15. Прямуючи дорогою до свого арамейського дядька Лавана у Паддан Арам (див. 25:20; 28:2), Яків “заночував” на одному “місці”. Й приснився йому сон, а в ньому “ангели ступають” по драбині, “що вершком сягає неба”. Головна думка даної оповіді полягає в тому, що Бог був з Яковом, куди б той не йшов. Саме це й символізувала “драбина”, як пояснив сам Бог (вірші 13-15) і що прийняв із вірою Яків (вірші 20-22). Бог повторив Якову зміст завіту, який колись уклав з Авраамом й Ісааком, пообіцявши “землю” і “потомство”, таке ж “численне, як земний порох” (див. 13:16; 22:17), а також благословення усіх народів “через” нього (див. 12:2-3; 15:5, 18; 17:3-8; 22:15-18; 35:11-12). Бог також пообіцяв берегти Якова і бути з ним, поки той буде за межами своєї землі, аж доки не побачить, що той повернувся “назад”.

28:16-22. Яків прийняв видіння (а) зі страхом перед Господом, (б) зі встановленням пам’ятного каменю “як стовпа”, (в) з освяченням каменю, виливши олію “вгорі його”, (г) з найменуванням того місця Бетел (“дім Божий”), щоб увіковічнити дану подію, (ґ) із клятвою, в якій він вперше озвучив свою віру у Господа (“Господь буде мені Богом”), і (д) з обітницею віддавати “десятину” (вірш 22). Усе це разом підкреслює головну думку даної події — Бог завжди поруч, і Він оберігає.

Певні ізраїльські звичаї взяли свій початок саме з цього випадку з Яковом. Найбільш відомим є вшанування пам’ятника в Бетелі. Згодом ізраїльтяни вважатимуть це місце святим, бо тут можна “побачити” Бога.

Іншим відомим звичаєм є добровільне жертвування десятини (як у випадку із Авраамом в 14:20). Даним вчинком людина засвідчувала, що все, що вона має, належить Богові. Віра відкрито визнає даний факт у формі певних символічних жестів.

Обітниця Якова також має дуже важливе значення в даній оповіді. Він поклявся, що коли Бог захистить його, подбає про його потреби й нужди і поверне назад на батьківщину, тоді те місце стане головним місцем поклоніння Господеві. Згодом обітниці мали велику вагу для ізраїльтян.

Більше того, камені, немов стовпи, також набули неабиякого значення після даного випадку. Вони відрізняються від жертовників. Меморіальні камені встановлювалися як пам’ятки про божественні відвідини, так щоб інші могли дізнатися про Бога, коли ставитимуть запитання: “Що воно ... значить, оте каміння? (ІсНав. 4:6)

Наявність цих важливих релігійних деталей підкреслює той факт, що нікому не відоме до того часу “місце” стало головним місцем поклоніння ізраїльтян. Подібна будова двох частин (Бут. 28:10-13 та 16-19) демонструє, що поклоніння стало реакцією на видіння. Наприклад, в оригіналі слово “голова” тут повторюється. Перший раз воно зустрічається у вірші 11, де розповідається, як Яків поклав собі під голову камінь, потім в описі драбини (“вершком”, досл., “головою”, вірш 12), а далі стосовно стовпа (“вгорі”, досл., “в голові”, вірш 18). Інший приклад гри слів стосується слова “стояти”. Спершу згадується, що над драбиною “стояв Господь” (вірш 13), а потім розповідається, як Яків “поставив” камінь неначе пам’ятник (вірш 18). Ці паралелі власне й демонструють, що мініатюрний жертовник Якова символізував видіння.

Божа обітниця перебувати зі Своїм народом є темою, яка неодноразово звучить у Святому Письмі (для прикладу, Бог сказав Ісаакові: “Не бійся, бо Я з тобою”, 26:24). Запевнення у Божій присутності має спонукати усіх віруючих людей поклонятися Йому і вірити, що власне й зробив Яків. У цьому й полягає головна звістка даної події: зі Своєї милості Бог відвідує Своїх людей та обіцяє їх оберігати і дбати про них, щоб вони могли бути благословенням для інших. Вони ж у свою чергу мали приймати Його з вірою, зі страхом, з поклонінням, з принесенням пожертв, з обітницями перед Ним та зі спорудженням пам’ятників у таких місцях, щоб колись і інші люди могли прийти сюди та поклонитися.

Дана подія у Бетелі стала архетипом для поклоніння ізраїльтян, зразком, який почали наслідувати і який отримав назву завдяки патріархові Якову.

2. БЛАГОСЛОВЕННЯ ЯКОВА НА ЗЕМЛЯХ ЙОГО ТИМЧАСОВОГО ПОМЕШКАННЯ (част. 29-32)

У цих частинах показано, як Бог виконав Свою обітницю і щедро благословив Якова. А також тут розповідається, як Бог поетапно виховував й навчав патріарха.

а. Зустріч з Рахиль й обман Лавана (29:1-30)

29:1-6.  Будова та зміст даної частини віддзеркалюють значення, яке мав випадок в Бетелі. До того Яків утікав від Ісава. Тепер же він шукав наречену. Зміна мети відбулася завдяки обітниці, яку Бог дав Якову в Бетелі. Його завданням тепер було здійснення своєї частини тієї обітниці, а саме, дати потомство, перебуваючи ще за межами своєї землі. Більше того, тепер Яків став великодушним і неегоїстичним.

Велике значення має й той факт, що зустріч Якова з Рахиль подібна на зустріч його батька з Ревекою (част. 24). Звісно Лаван, брат Ревеки, пам’ятав, як Бог привів Елієзера. Та все ж дана оповідь, на відміну від част. 24, не робить наголос на божественному проводі. Однак він тут також присутній. У цій частині оповідається про чоловіка, який отримав дивовижне видіння. Він знав про задум Бога благословити його і повести. Тому Яків і квапився виконати своє завдання (“пустився ... у дальшу путь”, досл., “взяв ноги [в руки]”). Він натрапив на місце, де знаходилася “криниця”, і трапилося це поблизу Харану, де проживав Лаван (29:5), і сталося так, що “дочка” Лавана Рахиль саме підходила до тієї криниці (вірш 6). Усе це було діянням люблячого Всевишнього Бога, який усю дорогу вів Якова (див. 24:27). Той факт, що дана зустріч трапилася біля криниці, має неабияке значення, адже криниця часто асоціювалася з Божим благословенням (див. 16:13-14; 21:19; 26:19-25, 33).

29:7-14.  Коли Яків “напоїв овець” Лавана, це стало певним знаком: в наступних частинах (30-31) показано, як Лаван примножував своє багатство, а його вівці множилися за присутності Якова (див. 12:2-3). На відміну від ледачих пастухів Лавана (29:7-8) Яків був щедрим, заповзятим й працьовитим (вірш 10). Він мав завдання, місію. Палке бажання здійснити її й отримане видіння — усе це разом спонукало його чимскоріш досягти успіху.

Цілунок родичів (вірші 11, 13) був звичним вітанням. Назвавши Якова “кість моя і тіло моє” (вірш 14), Лаван тим самим прийняв Якова, свого племінника, як сина.

29:15-30. Радісне передчуття одруження з Рахиль обернулося для Якова жахіттям, і все через обман Лавана. В лиці Лавана Яків зустрів свою подобу, а також свого учителя й вихователя. Яків обманув свого власного брата і батька, а тепер брат його матері обманув його! Двадцять років (31:38) важкої роботи, страждань і обману було позаду. Так, через Лавана, він отримав свої власні ліки від лукавства. Однак заповзятість Якова демонструє, що він вважав усе це незначними невдачами. Адже Бог узяв його, зміцнив його характер, обернув плоди його обману у благословення і дав обіцяне потомство, ізраїльський народ.

Яків планував послужити в Лавана “сім років”, щоб отримати Рахиль собі за жінку. Ті “сім років” промайнули швидко, “тому що він любив її” (29:20). Цікавий факт, але жінки усіх трьох перших патріархів були красунями: Сара (12:11), Ревека (24:15-16) і Рахиль (29:17).

Коли настав час весільного бенкету (“учту”, вірші 21-22), на серці було радісно, а в душі піднесено. Але вночі з Яковом була Лія, старша сестра Рахиль, а не Рахиль. Це був шедевр безсоромного віроломства — некохана Лія була віддана чоловікові, який кохав Рахиль.

Гнів Якова був марним. Тепер, коли його самого обманули, він зрозумів, як почувався Ісав. Лаван же поступив згідно місцевих звичаїв: “Немає в нашому краї звичаю видавати молодшу перед старшою.” Ці слова, скоріш за все, мали неабияке значення для Якова! Колись, будучи молодшим братом, він обманом змусив свого батька подумати, що він брат старший (част. 27). Якщо хтось і міг порушувати соціальні звичаї, то це лише Бог, а не люди, використовуючи при цьому обман та шахрайство. В’їдливі слова Лавана залишилися без відповіді. Дана подія стала уроком, який дав Якову через Лавана сам Бог.

Біблія не один раз доводить широковідомий принцип: “Що хто посіє, те й жатиме” (Гал. 6:7) Дехто називає це іронією або поетичним правосуддям, але це щось значно більше. Це божественна відплата, яка часто тією ж мірою повертає людині шкоду, що була нею заподіяна. Адже згідно Божого порядку між людьми все має відбуватися чесно. Тому Яків і зазнав такого обману. Це була Божа кара, з допомогою якої він сам став об’єктом такої ж спритної вигадливості, яку колись виявив сам. Він за допомогою шахрайства постав перед своїм батьком у вигляді первістка Ісава. Тепер же Лія, первісток Лавана, була хитрістю підіслана йому під виглядом Рахиль, молодшої сестри! Оговтавшись, Яків зрозумів увесь цей обман й прийняв його. Він “закінчив” перший шлюбний “тиждень” з Лією (Бут. 29:27; див. “тиждень” у вірші 28) і після нього отримав Рахиль (дві дружини за сім днів). (Кожній своїй доньці Лаван зробив весільний дарунок — “слугиню”, що було звичним у тогочасному суспільстві. Лія отримала Зілпу, вірш 24, а Рахиль — Білгу, вірш 29; див. 30:4-13.) Потім Яків “служив у Лавана других сім років”, уже за Рахиль (29:30; див. 31:38, 41).

На жаль, Яків був не єдиним віруючим чоловіком, який потребував уроку від Лавана.

Рід Якова

Яків

Діти від Лії

Діти від Білги

Діти від Зілпи

Діти від Рахиль

Рувим

Симеон

Леві

Юда

Іссахар

Завулон

Діна (д.)

Дан

Нафталі

Гад

Ашер

Йосиф

Веніямин

д. = донька. Усі інші — сини.

б. Розмноження обіцяного потомства через народження засновників племен (29:31-30:24)

Бажання отримати схвалення часто спонукає до невідповідних дій й веде людину небезпечними стежками. Суперництво в народженні дітей, яке мало місце між Лією та Рахиль, слугує прикладом боротьби, що відбувалася в одній родині. Дана історія оповідає про бажання людей бути коханими й отримувати визнання, а також про ціну цього.

29:31-35. У своїх родинних стосунках Яків вже ще пожинав гіркі плоди. Він не любив Лію, свою небажану дружину. І Бог знав про це, як і сама Лія. Рахиль же, як і Сара та Ревека до неї, “була неплідна” (вірш 31; див. 16:1; 25:21).

Перші чотири сини Лії народилися один за одним, що дуже відрізнялося від досвіду перших патріархів. Та історія народження цих діток є сумною, однак в них, як і в усій цій частині загалом, Бог виступає Тим, Хто дає життя незалежно від старань людей.

Лія назвала свого первістка Рувим ( р’убен ), чим засвідчила, що Господь зглянувся на її горе (“зглянувсь на моє горе”, ра’ах б’ониі ). Інша гра слів є помітною у фразі: “Тепер мій чоловік буде любити ( ие’ехабані ) мене.” Імена, які вона давала своїм дітям, демонстрували її надію, а також її втіху та віру. Яків ніколи не помічав її страждань, але Бог їх бачив (див. “Лахаї-Рої”, досл., “криниця Живого Бога, що мене бачить”, 16:14; 24:62; 25:11).

Симеон отримав таке ймення, бо “Господь почув ( сама ), що” Лія “ненавидна”. “Бог почув” — таким було свідчення Лії у вірі у відповідь на Його дар (див. “Ізмаїл”, що означає “Бо чує”, 16:15).

Третьому синові Лія дала ймення Леві, сподіваючись, що “чоловік пристане ( иіллавех ) до” неї, однак так не сталося.

Юда був її розрадою, за що вона рада була “хвалити ( ’одех ) Господа”. Адже ймення Юда означає “хвалімо Його”. Лія виявляла щиру віру у своїх великих стражданнях.

30:1-8.  Сини Рахилі через Білгу не були свідченням тієї віри, яку мала Лія. Рахиль дуже гнітила її безплідність. Її спроба отримати дітей через свою слугиню нагадує подібну спробу Сари дати Авраамові дитину через Агар (16:1-4). Імена двох синів, яких народила Білга, віддзеркалюють палку боротьбу Рахиль та її відчуття перемоги. Ймення Дан пояснюється тут словом дананні , “Бог судив мені”, тобто Він тепер виправив неповноцінність Рахиль, її безплідність. Ймення Нафталі символізує її велике змагання (“великим змаганням”, наптуле ), яким, як вона сама сказала, “змагалась я ( ніпталті ) з моєю сестрою” (30:8).

30:9-13. У відповідь на це Лія запропонувала Якову “свою служницю” Зілпу, від якої у нього народилися Гад (“щастя”) та Ашер (“благословення”). Лія бачила, що з Божою допомогою вона процвітала.

30:14-21.  Рувим, первісток Якова, “знайшов на полі любовні яблука”, які, мабуть, діяли як афродизіаки. І Рахиль подумала, що вони можуть їй допомогти (вірші 14-15). За ці яблука Лія “найняла” собі Якова на ніч, внаслідок чого зачала Іссахара. Ймення Іссахар пояснюється словом скартіка  (“мій найманець”, БКЯ). Ім’я шостого сина Лії Завулон має подвійне значення: придане або “дарунок”, а також “шана”. Лія сказала, що Бог дав їй Завулона як “дарунок”, за що чоловік тепер шануватиме її (“тепер чоловік мій буде жити зо мною”). Отож, надії Лії ніколи не покидали її. Потім у неї народилася донька Діна.

30:22-24. Зрештою і Рахиль народила Йосифа ( иосеп ), але не через любовні яблука. Це знову демонструє, що дітей дає Господь, яким не можуть керувати люди. Ім’я Йосиф, як і Завулон, має подвійне значення. Рахиль сказала: “Бог увільнив ( ’асап ) мене від безчестя!” І помолилася, щоб Він дав (“дай”, иосеп ) їй “ще й другого сина”. Зрештою Рахиль раділа, чекаючи з вірою і на другу дитину від Бога.

Дана частина (29:31-30:24) — це низка невеличких оповідей, де зроблено акцент на іменах синів Якова. Кожне ймення, яке давала своїм дітям Лія чи Рахиль, засвідчувало певні сімейні обставини, де винагородою було народження дітей як свідчення того, що це Бог дає людям життя.

Звісно, у даній частині оповідається, головним чином, про те, як Бог розмножував Якова й почав створювати через нього великий народ. Таким чином усі ізраїльтяни могли заглянути у своє минуле й побачити своє походження від Якова та його дружин, що змагалися між собою. Та будучи братами, сини Якова, які стали ізраїльським народом, не повинні були ворогувати, як їхні матері.

Для ізраїльтян ці оповіді були чимсь більшим, аніж просто невеличкими цікавими історіями. Суперництво, описане тут, дає розуміння усіх наступних сутичок між родами. Однак у Книзі Буття чітко зазначено: Бог вибрав зневажену матір, Лію, і їй першій дав змогу народити дітей. Царський рід Юди і рід священиків Леві пішли саме від неї, незважаючи на любов Якова до Рахиль та її сина Йосифа.

в. Зростання статків Якова за рахунок Лавана (30:25-43)

Це незвичайна історія, яка демонструє, як саме Яків здобув своє багатство. Цей розумний чоловік перехитрив свого опонента, чи принаймні так йому здавалось. Однак перемога Якова — це більше заслуга Бога, хоча тоді він цього, мабуть, і не усвідомлював.

30:25-36. Коли Яків попросив в Лавана дозволу піти “на свою батьківщину”, Лаван, торгуючись із ним, спонукав його залишитись (вірші 27-28, 31). У цих віршах подано чудовий приклад східної дипломатії — двоє чоловіків дуже обережно й культурно вели між собою переговори. Лаван сказав, що “по деяких знаках” він дізнався, що Бог дав йому процвітання через Якова. Чорні овечки були добрим знаком і, мабуть, той факт, що їх в отарі Лавана було чимало, власне і вказав Лаванові на це (вірш 32). Яків погодився, що Бог “благословив” Лавана (вірш 30). А тому й озвучив Лаванові свій план, який (начебто) мав допомогти йому й собі здобути щось. Він хотів отримати як платню за свою роботу чорних овечок, які лиш зрідка народжувалися, та “красих і клапчастих” кіз. Лаван обдумав цей план і доволі швидко погодився (вірш 34), адже вбачав у цьому лише переваги для себе.

Задум Якова був дуже ризикованим. Тим не менш він шукав у цьому змоги задовольнити свої власні інтереси і сподівався здобути собі таким чином багатство.

Однак хитрість Лавана зробила цю справу ще більш ризикованою. Щоб не втратити надто багато, Лаван відразу “вилучив” зі своєї отари всіх тварин незвичайного кольору і дав їх “у руки своїх синів”, а не Якову. Ще й до того подбав, аби між ними було “три дні ходу”. Таким чином він хотів упевнитися, що Якову буде важко зібрати велике стадо.

30:37-43. Бог благословив Якова у незвичайний спосіб. Тут міститься гра слів стосовно імені Лаван, бо коли Яків облуплював кору “на прутах” аж “до білого” ( лаван ), то бачив, як його стадо зростає. Він зіграв з Лаваном у гру і виграв — він перехитрив “Білого”.

Звісно, як згодом визнав і сам Яків (31:7-12), тут втрутився Бог, аби задовольнити його сподівання, які Яків вкладав у “прути”. Облуплені прути, поміщені “у пійла з водою”, робили його тварин плодовитими, коли вони парувалися прямо перед ними. Окрім того, Яків використав селективне розведення, спаровуючи сильніших тварин для себе, а слабших кіз, козлів та овець залишаючи Лаванові. Але це не був єдиний раз, коли участь Бога в успіху Якова була значно більшою, аніж могло здаватись збоку.

Отож, Яків вельми “збагатився” (30:43), як і обіцяв йому Бог у Бетелі, і при цьому за рахунок Лавана, який тепер отримав свою заслужену відплату. Яка дивовижна боротьба зав’язалася між Яковом й Лаваном! Нечесність та вигадливість Лавана передувала задуму Якова, саме так як колись спроба Ісаака благословити Ісава спонукала Якова до брехні. В обох випадках спроба обманути Якова завершувалася його перемогою. Однак після всього цього Яків розумів, що всі його здобутки — це Боже благословення, та не заперечував, що його вигадливість мала і погані наслідки (страх та небезпеку).

г. Втеча від Лавана і Божий захист (част. 31)

Ця частина — це засвідчення Божого благословення стосовно того, що Яків зазнає процвітання у Лавана й повернеться на батьківщину неушкодженим. Докази божественного захисту та процвітання мають допомагати Божим людям жити з вірою.

31:1-16.  Яків подався в Ханаан з двох взаємопов’язаних причин. По-перше, ворожість “синів Лавана” до Якова лиш зростала, та й Лаван складав вже для нього небезпеку (вірші 1-2). Можливо, це сам Бог вніс сюди неспокій, аби спонукати Якова до відповідних дій. По-друге, Бог наказав Якову повертатися на свою “батьківщину” (вірш 3). А це вже був божественний заклик піти на обіцяну землю.

Яків виголосив і справді чудову промову перед своїми жінками, які зустрілися з ним, як він і просив, у полі (вірші 4-16). Та це було чимсь більшим, аніж акт перестороги. Він хотів взяти з собою сім’ю, яка йде за ним добровільно, тому він і засвідчив Божий провід та допомогу. Більше того, тепер і він мав виконати обітницю, яку дав колись Богові у Бетелі (28:20-22). Відповідь обох жінок була також сповнена віри (31:14-16). Лаван використовував “багатство” своїх доньок, за що і втратив їхню відданість. Вони були згодні покинути свого батька.

31:17-21.  Отож, втеча таки відбулася, але вона була значно небезпечнішою, аніж розраховував Яків, бо “Рахиль украла домашніх ідолів, що були в” Лавана. Це показує, який негативний вплив мало язичництво на родину Лавана. Гра слів тут демонструє, як Рахиль показала себе справжнім “Яковом”, бо між ними є чималі подібності: він украв і вона украла. Ймовірно, вона собі казала, що заслуговує на них, оскільки Лаван колись обманув її заради дотримання звичаїв та позбавив права вийти заміж першою. Та якою б не була причина, її необачний вчинок мало не накликав на них справжню катастрофу. Можливо, наявність цих домашніх ідолів символізувала право на спадок (й це справді так було, про що свідчать таблички, віднайдені в Назі й датовані 15 століттям до н.е.). Тоді це означало, що Лаван залишився без того, що, як вважав, було його захистом й опорою.

Ось чому Лаван почав переслідувати Якова. Одна справа — взяти його отару та сім’ю. І зовсім інша — його богів. Адже Яків міг одного дня повернутися в Харан і заявити свої права на всі статки Лавана. (Неспромігшись віднайти богів, Лаван, як зазначено згодом у віршах 43-53, уклав договір, згідно якого цей небезпечний чоловік [Яків] мав триматись якнайдалі від його земель.)

31:22-35. На сьомий день гонитви в напрямку до Гілеад-гори, що на схід від річки Йордан, саме тоді, коли Лаван уже наздоганяв Якова, “вві сні прийшов Бог до Лавана” й наказав “нічого” не говорити “до Якова”. Без цього вирішального вчинку Бога Яків міг би й нічого не привезти з собою на батьківщину.

В суперечці, що відбувалася між Яковом та Лаваном, для опису їхньої цивільної справи використовуються юридичні терміни. Перша сварка ( ріб , “сварка або обвинувачення”; див. вірш 36) трапилася, коли Лаван заявив, що Яків пограбував його (вірші 26-28, 30). Однак тут він видавав себе за ображеного батька (вірш 28) та збентеженого месника (вірш 29). Коли ж Лаван поставив перед Яковом вимогу, аби той повернув “богів”, Яків, нічого не відаючи, виголосив смертний вирок Рахиль (вірш 32).

Але потім сама Рахиль обманула Лавана (вірші 33-35). Вона поклала ідолів “у кульбаки верблюда й сама сіла на них”. Вочевидь, Лаван ніколи б не подумав, що жінка насмілиться осквернити богів. Але яким же це ударом було для самих богів — вони стали “пустим місцем”, дрібницею, на яку сіла жінка, заявивши, що нечиста (вірші 34-35; див. Лев. 15:20).

31:36-42. Друге “обвинувачення” прозвучало вже від Якова (“... став сваритися [ ваииареб , пов’язане зі словом ріб , “сварка або обвинувачення”] з Лаваном”). Лаван, який “притьмом гнався” за Яковом, тепер сам вислуховував обвинувачення. Не знаючи про те, що богів украла Рахиль, Яків сильно розгнівався на Лавана й згадав йому про всі свої труднощі, яких зазнавав впродовж 20-річної служби у Лавана (див. 29:27-30), як терпів фінансові втрати, доглядаючи його отару, поки “вдень з'їдала” його “спека, а вночі холод”. Та з Яковом був “острах Ісаака”, Бог, якого боявся Авраам, і “Бог бачив” його “бідування і працю”.

31:43-55.  Лаван запропонував укласти договір (“зробім умову”, вірш 44) стосовно межі між ними (вірші 44, 52). Це ініціатива належала виключно Лавану, адже Якову це не було потрібно й не мало великого значення!

Яків “поставив” великий “камінь”, а потім з допомогою “своїх родичів” зробив “копець” з меншого каміння довкола нього. Лаван “прозвав” це місце “Єгар-Сагадута (по-арамейськи), а Яків назвав його Галеад (по-єврейськи)”. Лаван пояснив: дана назва означає, що цей “копець” є “свідком”. І також додав єврейську назву Міцпа (“сторожова вежа”), щоб сам Бог вартував між ними. Згідно укладених домовленостей Яків не повинен був поводитися “погано” з доньками Лавана (вірш 50), а також не мав переходити межу “з ворожим наміром” (вірш 52).

Озвучуючи свої умови договору, Лаван використав багато слів, які приховували його ненадійність, і в той же час він намагався показати, що це Яків не заслуговує на довіру, а тому його слід було зобов’язати дотримуватися цілої низки умов. Лаван намагався налякати Якова — так, наче той був безбожником і заслуговував на суворі застереження. Він навіть привласнив собі “копець” (“Ось цей копець і ось цей стовп, що їх я поставив”, вірш 51), який зробив зі своїми родичами Яків.

Як домовленості стосовно межі між ними, так і стосовно прав жінок показують, що і Лаван, і Яків хотіли залишити все, як є. Однак цей договір став початком розриву зі Сходом для ізраїльського народу. Ця угода про межі засвідчила утворення кордону на гористій місцевості Галеад.

Під час їхньої останньої суперечки Бог являвся і Якову (вірш 3), і Лаванові (вірш 24) вві сні, аби розділити їх. Та уся ця ситуація стала значно складнішою через земні й егоїстичні бажання людей, як-от крадіжка богів, яку вчинила Рахиль, або заздрісна ворожість Лавана. Примітно, що в кінці сам Бог був прикликаний вартувати між ними (вірш 49).

Згодом ця оповідь матиме величезне значення для ізраїльтян: Бог звільнить і захистить ізраїльтян, повертаючи їх з Єгипту до рідних земель. Тут ізраїльтяни могли побачити, як Бог здобув перемогу над ідолами та ідолопоклонниками, як Бог використав сни для звільнення та захисту, як утворилася межа, за якою Бог зберігатиме Своїх людей подалі від ворогів. Усе це набуло неабиякого значення для подальших стосунків між ізраїльтянами й арамейцями (Лаван був арамейцем або сирійцем, 25:20).

ґ. Подарунки для Ісава (32:1-22)

32:1-3. Бог підготував Якова до зустрічі з Ісавом, зіславши на патріарха видіння ангелів. Яків щойно залишив Лавана і вже збирався йти “далі” на батьківщину, де мав знову зустрітися з Ісавом. І в цей момент Божий невидимий світ проявився у видимому світі Якова.

Дана зустріч описана дуже стисло. Лише чотири єврейських слова використано було для цього: “... зустріли його ангели Божі.” Після цієї зустрічі Яків “назвав те місце Маханаїм”, що, мабуть, означає “два табори”. Він, вочевидь, сприйняв “табір” ангелів як джерело втіхи для свого власного табору, який він готував до повернення на обіцяну землю.

Порівняння даної зустрічі із колишньою зустріччю з ангелами, яка трапилася у Бетелі (28:10-22), коли він покидав свої землі, є дуже інформативним. Вислів “ангели Божі” зустрічається лише в 32:2 та в 28:12 у Старому Завіті. Давньоєврейське слово пага  разом з б  зустрічається в 28:11 (“дійшов”) та в 32:2 (“зустріли”). Слово зех  (“цей або це”) зустрічається чотири рази в 28:16-17 і відіграє дуже важливу роль в зауваженні Якова в 32:3. (Див., наприклад, “це ворота небесні”, 28:17, і “це табір Божий”, 32:3.) В обох випадках Яків давав опис тому, що бачив, ще до того, як давав побаченому назву (28:17; 32:3). В оригіналі ж давньоєврейською мовою в обох випадках використовуються ідентичні вислови (28:19; 32:3). І зрештою, слова халак  та дерек  (“пустився далі в путь”, тобто “продовжив свою мандрівку”) зустрічаються і в 28:20, і в 32:2.

Очевидно, що дві частини є взаємопов’язаними. Що трапилося того разу, коли Яків дав назву місцю Бетел, покидаючи свої землі, тепер також трапилося, коли він дав назву місцю Маханаїм, повертаючись назад. Побачивши ангелів Божих, він знову отримав запевнення в тому, що Бог оберігає його і супроводжує його. Й ангели вітали його повернення на обіцяну землю. Дане запевнення зійшло тоді, коли він і справді цього вкрай потребував.

Коли є Боже діяння, це відповідь на духовний конфлікт, не тілесний. Це справджувалося і стосовно Якова, і стосовно ізраїльтян, і справджується зараз. Адже в таких справах недостатньо лише людських зусиль. Джерело захисту, як і засоби для перемоги, сходять від Богом надісланих ангелів.

32:4-9. Після зустрічі з ангелами “Яків послав послів до Ісава” в Едом. (Давньоєврейське слово зі значенням “ангели” також означає “посли”.) У цій частині міститься чимало ключових ідей і гри слів. Щойно Яків побачив ангелів (Божих послів), як відразу надіслав своїх власних послів до Ісава. Він зрозумів, що ці ангели — то “табір ( маханех ) Божий”, і назвав те місце маханаиім  (вірш 3), а потім (злякавшись Ісава, який вийшов йому “назустріч, а з ним чотириста чоловік”) розділив своїх людей “на два загони” або табори ( маханот ).

32:10-13. Сповнений тривоги, Яків звернувся до Бога з молитвою, в якій благав про порятунок. Він, поза всяким сумнівом, пам’ятав про бажання Ісава убити його (27:41). Яків і надалі боятиметься, але й бачитиме, що Бог оберігає його від брата. Насправді, сильний страх Якова проявляється в усій цій частині, навіть у його молитві.

Яків звернувся до Бога наступними словами: “О Боже батька мого Авраама й Боже батька мого Ісаака!”. Після цього він пригадав Богові, що це Він звелів йому повернутися в цей “край”, а також про Його обіцянку благословити його. Бог і справді бажає, щоб люди нагадували Йому про Його слово у своїх молитвах. Адже це сильна спонука вірити. Потім Яків визнав, що “негідний тих усіх (Божих) ласк і всієї вірности тої”, як і матеріальних благословень. Він дуже правильно звертався до Бога у своїй молитві, адже визнавав свою цілковиту залежність від Бога. Яків попросив у Бога захисту від Ісава, бо він (молодший із двійнят) був наляканий. Після цього він повторив ту обітницю, яку Бог колись дав йому стосовно його потомства, яке мало стати таким же численним, “як пісок морський” (див. 22:17). Все це мало давати певність Якову, однак відчуття провини й страху цілковито панували над ним в цей момент.

32:14-22. Щоб умилостивити Ісава, Яків взяв частину свого благословення й приготував “подарунок” ( мінхах ) для Ісава. У ті часи дуже часто давали подарунки вищому і кращому за себе, щоб здобути його прихильність. Яків послав Ісавові “кіз, ... козлів, ... овець, ... верблюдиць, ... корів, ... биків, ... ослиць і ... ослят” — разом 550 голів худоби, не рахуючи верблюденят. Він гадав, що ці п’ять стад, надіслані окремо, вразять Ісава й умилостивлять (вірш 21) його. Однак Яків згодом дізнається, що Бог порятував би його і без цих подарунків. Отак і ввесь народ має розуміти, що порятунок від Бога сходить через віру, а не через дарунки ворогам.

Дана частина завершується дивовижною грою слів, що міститься у вірші 22 й показує, як суперечив цей дарунок видінню (вірш 2), яке власне й гарантувало йому захист: “І пішов дарунок ( хаммінхах ) поперед ним. Сам же він перебув цю ніч у загоні ( баммаханех ).”

д. Благословення в Пеніелі (32:23-33)

Перш ніж Яків увійшов в обіцяну землю, його зустрів Бог, який і покалічив його, і благословив. Дана подія стала важливим поворотним моментом у житті патріарха.

Щоб зрозуміти мету даної оповіді, слід взяти до уваги декілька моментів. По-перше, боротьба відбувалася тоді, коли Яків був уже майже на обіцяній землі, адже річка Яббок, що в Гілеаді, впадає в річку Йордан зі східного кордону (вірші 23-25). По-друге, Яків отримав ймення Ізраїль (вірш 28). Його нове ім’я не лише має безпосередній зв’язок із оповіддю, а й отримує у ній своє тлумачення. По-третє, дана історія має прямий стосунок до місця під назвою Пеніел, яку дав йому Яків у відповідь на своє нове ім’я (вірш 31). По-четверте, в цій історії міститься згадка про обмеження, що стосується їжі в ізраїльтян (вірш 33). Ця заборона стала звичаєм у Ізраїлі, але не була частиною Закону Мойсея. Однак православні євреї все ще “не їдять стегнового м'яса” тварин.

В центрі даної оповіді, звісно ж, є сама боротьба. Її метою було змінити ім’я Якова на Ізраїль. Неможливо не зауважити зв’язок даної події з усім життям Якова. Цей зв’язок підсилюється грою власних назв. На початку (вірші 23, 25) є иа’акоб  (“Яків”), чоловік; иаббок  (“Яббок”), місце; і иеабек  (“боровся”), поєдинок. Усе це відразу привертає увагу читача-єврея, бо подібність між звуками и, к і б  в цих словах є для нього очевидною. Перш ніж Яків ( иа’акоб ) зміг перейти річку Яббок ( иаббок ), щоб потрапити на благословенну землю, він мав поборотися ( ие’абек ). Він мав іще один раз спробувати побороти супротивника, але цього разу це був Той, Хто бажав особистої зустрічі з ним, і він був змушений боротись.

32:23-26. Перш ніж Яків зміг перейти “брід Яббок” після своєї сім’ї, слуг та й усього, “що мав”, “хтось” накинувся на нього і “боровся з ним”. Жодних деталей стосовно поєдинку тут не озвучено, адже це була лише преамбула до більш важливої частини, діалогу. І все ж ця боротьба була справжньою й відбувалася на тілесному рівні.

Слово “ іс ” (“хтось”) нічого не говорить про особу нападника. Однак це й правильно, бо цей “хтось” згодом відмовився назватися (вірш 30).

Той факт, що даний поєдинок тривав до світанку (“ще поки на світ не займалося”), має велике значення. Бо темрява власне й символізувала становище Якова. Страх і непевність переслідували його. Якби Яків знав, що йому доведеться боротися з Богом, то ніколи не вступив би у цей бій. Так і далі жив би у темряві.

З іншого ж боку, той факт, що боротьба тривала до світанку, свідчить про довгий й вирішальний бій. Насправді, Нападник не міг побороти Якова, допоки не вдався до чогось незвичайного.

Зрештою Нападник “доторкнувся суглобу його стегна, й суглоб Якового стегна звихнувся”. Думка тут очевидна: Нападник зробив Собі перевагу. А Яків, оманливий і хитрий боєць, скалічів від надприродного дотику. Одним словом, як і багато його суперників, Яків зрештою зустрівся із Тим, кого не зміг побороти.

32:27-30. Тим не менш скалічений і неспроможний отримати перемогу Яків вчепився до свого Нападника з проханням благословити. Тоді він власне й зрозумів і те, ким є його Нападник, і те, яке значення має даний поєдинок. Саме тому Яків наполегливо просив Нападника благословити його. Примітно, що відповідаючи на прохання Якова благословити, той “Хтось” спитав: “Як тобі на ім'я?” Якщо пригадати, що в Старому Завіті ім’я людини безпосередньо пов’язане з його характером, то все стає зрозуміло: Яків мав докорінно змінити своє життя! Називаючи своє ім’я, Яків мав демонструвати свою істинну природу. Та в даному випадку, “той, хто тримається за ногу”, сам був пійманий і мусів покаятися в тому, що чинив, перш ніж отримати благословення.

Благословенням стало нове ім’я — Ізмаїл. Це ймення, вочевидь, означає “Бог бореться”, про що свідчить етимологія. Потім Яків отримав тлумачення поєдинку. Йому було сказано, що він “змагався з Богом і з людьми”. Неважко собі уявити, що він боровся з людьми, а ось осягнути той факт, що він боровся з Богом, — непросто. Впродовж усього свого колишнього життя Яків виборював Божі благословення. Він був надто свавільним і надто гордим, аби дозволити, щоб Бог сам дав йому благословення.

Отож, “Бог бореться або богоборець” тепер було його нове ім’я. Це означає, що, по-перше, через упертість та пиху Якова Бог вибрав боротися із ним, а по-друге, що Бог боротиметься за Ізраїль.

Нове ймення Якова нагадуватиме йому та іншим людям про цей поєдинок, в якому він отримав “перемогу”. Ці слова були сповнені надії для ізраїльтян. Якщо людина могла успішно боротися з Богом, то й могла перемогти в бою людину. Отож, ім’я “Бог бореться або богоборець” і пояснення того, як Яків “переміг”, надали Божим обітницям особливого значення з огляду на майбутні труднощі цього народу.

32:31-33. Яків “назвав це місце Пеніел (“обличчя Бога”), бо ... бачив Бога віч-на-віч” і все ж залишився “живий”. Як і вже не раз (28:19; 31:47; 32:3), він дав назву цьому місцю, щоб увіковічнити подію. Однак “ніхто й ніколи Бога не бачив” (Йн. 1:18). Тлумачення з приводу цього начебто протиріччя див. в коментарях до Вих. 33:11, 20; Йн. 1:18.

Бог підійшов до Якова настільки близько, наскільки це було можливо — Він поклав на нього руки. Однак тут, скоріш, мова йде не про те, що він все ж “ще” залишився живий, а що “ще й” його життя залишилося з ним. Він прохав про порятунок (Бут. 32:12), використовуючи слово насал  (“Визволь мене”). Те саме слово він застосував згодом ( насал , “живий ще”, вірш 31). І Бог відповів на молитву Якова про порятунок поєдинком “віч-на-віч” та благословенням.

Коли Бог доторкнувся до найміцнішого сухожилля борця, воно всохло, і разом з ним уперта самовпевненість Якова всохла також. Його тілесна зброя виявилася нікчемною і марною. Вона підвела його у боротьбі з Богом. Те, про що він здогадувався впродовж минулих 20 років, тепер стало йому цілковито ясним та зрозумілим: він був у руках Того, супроти кого неможливо змагатись. Після цього дотику боротьба Якова пішла у новому напрямку. Покалічений й позбавлений своєї тілесної сили він став відважний у вірі.

Яків не був єдиним, з ким Бог зустрічався в такий спосіб. Мойсей також зустрічався з Богом, коли ще не цілком скорився Божій волі (Вих. 4:24). Зустріч Якова з Богом трапилася на кордоні землі, обіцяної потомкам Авраама. Бог, дійсний “Володар” всіх земель, не хотів, що він увійшов у неї як “Яків”. Покладаючись на своє свавілля та свою власну силу, він ніколи не зміг би увійти в ці землі.

Головне послання всієї цієї історії для нового ізраїльського народу, який вийде з Єгипту, щоб увійти у свої обіцяні землі, є очевидним: перемога ізраїльтян буде здобута не у звичний спосіб, з допомогою якого народи отримують перемогу, а завдяки силі божественного благословення. Самодостатність ніколи не була сумісною з діянням Бога. Лише віра переможе світ.

                          

3. ПОВЕРНЕННЯ ЯКОВА Й НЕБЕЗПЕКА ЗГІРШЕННЯ ЗЕМЛІ (част. 33-35)

а. Примирення з Ісавом (33:1-17)

Довгоочікувана зустріч Якова з Ісавом була дивовижною. Бог так налаштував Ісава, що той щиро бажав примиритися з братом. Колись Ісав не переймався щодо свого права первородства (25:32-34), а тепер й старі образи не непокоїли його. Яків же, зітхнувши з полегшенням через те, що Ісав не поставився до нього вороже, мав знову визнати, що завдячує Божому втручанню більш, аніж гадав.

33:1-7. Яків все ще демонстрував слабкість і страх, коли побачив Ісава. Він “розділив ... дітей” і жінок з огляду на важливість їх значення для нього. Рахиль і Йосиф були “останніми”, тобто на найбезпечнішому місці.

Відмінність між двома братами після 20 років розлуки є дуже цікавою.

Яків “поклонився до землі сім разів”, виявляючи таким чином шану і при цьому спиняючись на який час по дорозі до Ісава. Ісав же нетерпляче “прибіг йому назустріч, обійняв його і припав йому на шию та й поцілував його”, і вони обидва почали “плакати”. Які дивовижні зміни відбуваються, коли “Бог бореться” у Свій власний спосіб. Розмовляючи з Ісавом, Яків щоразу називав себе його слугою (вірші 5, 14), а свого брата “мій пан” (вірші 8, 13-14), тоді як Ісав просто кликав Якова “мій брате” (вірш 9). Такі звертання братів яскраво контрастують з благословенням батька, коли Ісаак зробив Якова володарем Ісава (27:29). Та Яків підійшов до свого брата дуже обережно й покірно, щоб виключити будь-яку можливість ворожості під час зустрічі.

33:8-11. Яків переконував Ісава, аби той прийняв дарунок в 550 голів худоби (див. 32:13-15). Коли Ісав казав, щоб Яків залишив те все собі, Яків продовжував наполягати. Він попросив його: “Прийми мій дарунок ( мінхаті , те саме слово зустрічається в 32:13)”. А потім додав: “Прийми, будь ласкав, мій гостинець ( біркаті )”. Слово “гостинець” походить від слова барак , “благословляти”. Використавши слово біркаті , Яків показав, що зумисно бажає поділитися своїм благословенням з Ісавом, тим самим намагаючись пом’якшити ницість своїх колишніх дій.

Коли Яків пояснив, що “побачив лице” Ісава, “наче б хто бачив лице Боже”, то показав своє розуміння того, що порятунком від Ісава він завдячує Богові. В Пеніелі Яків бачив обличчя Бога й вижив. Виживши тоді, він вижив і тепер. Тож доброзичливе ставлення Ісава було діянням милосердного Бога.

33:12-17.  Яків відмовився йти разом з Ісавом, що було доволі розумним вчинком. Він дав Ісавові зрозуміти, що мусить іти “поволі” через “дітей” і худібку (овець та корів, “що мають ссати”) й що зустрінеться з ним в Сеїрі. Але Яків пішов у протилежному напрямку — на північ “у Суккот”, що на схід від річки Йордан і на північ від річки Яббок, а не на південь у Сеїр! Він мудро вчинив, оминаючи Едом, але йому не слід було обманювати свого брата знову.

Отож, і в Якові, і в Ісавові сталися дивовижні переміни. В Якові Бог зростив дух покірності та щедрості. А Ісава спонукав замінити жагу до помсти на бажання примирення. Ці зміни власне й доводили, що Бог порятував Якова у відповідь на його молитви (32:11).

б. Облаштування в Сихемі (33:18-20)

33:18-20. У цих віршах міститься щось на кшталт епілогу до тимчасового проживання Якова за межами обіцяної землі. Він повернувся в мирі й “отаборився” поблизу Сихему, на захід від річки Яббок і близько 20 миль від Йордану, “в Ханаан-краю”. Саме тут колись спершу оселився Авраам, коли прибув в Ханаан (12:6). Сихем знаходився між горою Евал і горою Герізім.

Яків, як і Аврам, “купив ... частину” землі, на якій, як і Аврам, “поставив жертовник” (12:7) і “назвав його Ел, Бог Ізраїля”. В такий спосіб він засвідчив, що Господь вів його усю дорогу назад до цієї землі.

У наступних частинах мова вже йде про дітей Якова. Його прибуття назад на обіцяну землю й встановлення жертовника слугують таким собі завершенням історії Якова з Лаваном. У даній частині Яків дає назву ще двом місцям (див. Бетел, 28:19; Галеад, 31:47; Маханаїм, 32:2; Пеніел, 32:30). Суккот (“притулок”) отримав свою назву через загони, які Яків там спорудив для своєї худоби (33:17), а назва жертовника увіковічувала значення стосунків Бога з Ізраїлем, що було новим йменням Якова. Бог допомагав йому процвітати й оберігав його, як і обіцяв.

в. Зганьблення Діни (част. 34)

Щойно Яків оселився на цій землі, як проблемою стала потенційна небезпека з боку ханаанян. Дана історія — це заплутаний клубок добра та зла, як і всі оповіді про патріархів. Для ізраїльтян вона, безумовно, мала послужити застереженням супроти негативних наслідків взаємозв’язків з ханаанянами, навіть якщо це обман. Тут також міститься застереження й супроти самих відвідин до доньок цієї землі (вірш 1). Більше того, у даній оповіді йдеться й про те, що не можна укладати фіктивні завітні угоди (вірш 13), бо тоді саме ім’я Ізраїль буде під загрозою на цій землі (вірш 30). Через це й Симеон та Леві (вірш 25) були позбавлені благословення згідно свого права первородства (49:5-7).

34:1-4. Діна, єдина “дочка” Якова (30:21), “раз вийшла ... подивитися на дочок країни”. Її вчинок став поштовхом до цілої низки події. Яків мав торговельні зв’язки з Сихемом (33:19), але вчинок Діни, який став кроком до соціальних взаємозв’язків, мав серйозні наслідки. Уникати ханаанян — й справді було питанням безпеки.

Сихем, син Хамора хіввія, князя того краю, вхопив її, ліг з нею й знасилував (’ анах ) її”. Після такого жодна жінка не могла сподіватися на шлюб. Однак Сихем “покохав дівчину” й захотів, щоб вона стала його дружиною.

34:5-7.  Реакція Якова на випадок з Діною була дуже дивною. Коли він довідався, “що Сихем збезчестив ( лімме ’) Діну”, то “мовчав, поки” його сини “не повернулись” додому з поля. Однак його сини “запалали ... великим гнівом”, бо “Сихем заподіяв безчестя ( нбалах ) супроти Ізраїля”. (Тут уперше згадується дане ім’я у стосунку до цілого народу.) Такий вчинок знеславлював усю спільноту й був чимсь таким, чого “не можна чинити”. Тоді як сини Якова лютували, сам він був пасивним й не міг зібрати свої думки докупи. Напевно, якби Діна було його донькою від Рахиль, він діяв би зовсім інакше.

34:8-12.  Ханааняни ж прийшли до нього з пропозицією. Хамор, батько Сихема, виголосив доволі дипломатичну промову, пообіцявши великі переваги для обох сторін від даної угоди та шлюбів між їхніми дітьми (вірші 8-10). Він навіть запропонував ізраїльтянам землю (вірш 10). Але це Бог, а не ханааняни, дасть їм її. Наступне звернення Хамора до своїх співгромадян показало, що він хитрував ввесь час, сподіваючись привласнити собі статки Якова (вірш 23). Ізраїльтяни не отримають нічого хорошого, якщо довірятимуть ницим ханаанянам. Потім Сихем сказав, що готовий заплатити Якову й братам Діни “хоч яку високу ціну” за свою наречену, таким чином сподіваючись відкупитися від своєї провини.

34:13-24. Брати (не Яків!) відмовилися від такої угоди, бо, як вони сказали, чоловіки Сихему не були обрізані, і шлюб з ними був би для них ганьбою (“ганьба”, херпах ). (Ці слова — “необрізаному” [дане слово у єврейській мові також позначає стан нечистоти] та “ганьба” — дуже вдало характеризують ханаанян.) Отож, брати наполягали на зовнішній відповідності ізраїльтянам, на обрізанні, хоча, укладаючи таку домовленість, вони, як і колись їхній батько, говорили “нещиро” (вірш 13). Вони, вочевидь, гадали, що Сихем і Хамор ніколи не обріжуть “в себе всіх чоловічої статі” задля виконання даної умови укладення шлюбу. Однак ханааняни прийняли цю умову й “пообрізувалось кожне чоловічої статі” у їхньому місті, щоб не лише Сихем міг одружитися з Діною, але й щоб усі вони могли непомітно забрати в ізраїльтян усю їхню скотину й “майно”.

34:25-31. Розвиток подальшого сюжету був справді драматичний. Симеон і Леві (та, поза всяким сумнівом, їхні слуги) “повбивали всіх мужчин” у Сихемі, поки ті одужували від обрізання і були ще слабкі. Потім брати “забрали” Діну, “розграбували місто”, забрали в сихемців “все майно”, худобу, “усіх їхніх дітей та жінок”. Усе це неабияк налякало Якова, адже могло мати серйозні наслідки для нього і для його сім’ї. Але брати просто відповіли: “Хіба смів він (Сихем) поводитися з нашою сестрою як з повією?”

Згодом ізраїльський народ отримає вказівку уникати згіршення через мішані шлюби з ханаанянами. Тому вони й ставили собі за мету цілковито їх знищити, допоки ті не осквернили ізраїльтян (Втор. 20:16-18).

У всій цій історії інстинктивне бажання Симеона й Леві було правильним, але через свою нестримну лють вони згодом втратили благословення Якова (Бут. 49:5-7). Більше того, з язичниками не можна було укладати навіть шахрайські угоди. Однак в даному випадку Бог використав Симеона й Леві, а потім і Єгу (2 Цар. 10:11-14, 17-31), як Свої інструменти покарання.

г. Повернення в Бетел (36:1-15)

У частині 35 піднімаються дві теми: завершення й удосконалення. Це оповідь про завершення, бо Яків повернувся додому, на свою обіцяну землю, з усією своєю родиною і своїм добром. Перемогу було отримано, ціль досягнуто, а обітницю здійснено. Однак це також оповідь про удосконалення, адже до цього часу його родина не цілком ішла шляхом віри: ідолів слід було закопати, та й з Рувимом треба було все вирішити раз і назавжди.

35:1.  У перших 15 віршах розповідається про повернення Якова в Бетел, що за 15 миль на південь від Сихему, на знак завершення його обітниць. Адже в Бетелі Яків колись пообіцяв, що визнає Господа своїм Богом, зробить Бетел Божим домом і принесе там Йому десятину з усього свого майна (28:20-22). Бог закликав Якова повернутися на обіцяну землю (28:13-15; 31:3), та його мандрівка затягнулася. Тому Бог змушений був нагадати Якову про його обітниці, про які він уже забув. Можливо, саме його байдужість до тих обітниць і стала причиною нещасного випадку з Діною у Сихемі (част. 34). Яків мав піти у Беер-Шеву, домівку своїх батьків (28:10), а не спинятися в Сихемі.

35:2-5. Щоб завершити свої обітниці, Яків мав провести обряд освячення. Родина Якова зобов’язана була позбутися усіх своїх ідолів, “чужих божків”. Бог не дозволяє присутності інших об’єктів поклоніння. Він схвалює лише відданість Йому і забороняє наявність різних магічних амулетів, талісманів і т.і.. Саме таке очищення (позбавлення від ідолів, омивання та зміну одежі) згодом мали пройти усі ізраїльтяни під час висвячення перед входом на обіцяну землю (ІсНав. 5:1-9).

Закопавши божків (і сережки, які, вочевидь, ототожнювалися з ідолами як певний фетиш) у Сихемі, Яків та його рідні “вирушили” в Бетел. Люди з навколишніх міст, які, скоріш за все, чули про масову різанину у Сихемі (Бут. 34:25-29), боялися Якова.

35:6-8. Прибувши у Бетел (який колись називався Луз, 28:19), Яків “поставив ... жертовник”, як Бог йому і велів (35:1). Тим часом Девора, мамка Ревеки, матері Якова, “померла”. Ця смерть наче засвідчувала, що ще один етап в оповіді про патріарха дійшов до свого завершення. Назва “Дуб плачу” увіковічнила оплакування цієї старшої жінки, яку власне й було поховано під цим дубом. Примітно, що божки жінок Якова також були закопані під дубом, ще в Сихемі (вірш 4).

35:9-15.  У Бетелі Бог засвідчив обітницю, яку дав колись Якову (32:29). Зміна імені Якова на Ізраїль була свідченням обіцяного благословення. Той факт, що Бог назвав Себе “Бог Всемогутній” ( ’ел саддаи ; див. коментарі до 17:1) було також гарантією того, що Він Свою обітницю здійснить (див. 28:3). Тепер, коли патріарх був знову на обіцяній землі, обітниця стосовно рясного потомства, багатьох народів, царів й землі була знову озвучена (див. 12:2-3; 15:5, 18; 17:3-8; 22:15-18; 2:13-14). Дії Якова, описані тут, були майже тотожними його діям у Бетелі минулого разу. Він “поставив ... стовпа, ... налляв на нього олії” і назвав те місце “Бет-Ел” (див. 35:6-7, 14-15; 28:16-19). Й обидва рази Бог давав Якову обітницю плідного потомства на землі (28:13-14; 35:11-12). Але тут Він додав, що й царі будуть поміж його нащадками.

ґ. Поповнення в сім’ї та злочин Рувима (35:16-29)

35:16-20.  Останній син Якова Веніямин народився вже на обіцяній землі. (Цікаво, що 11 з 12 синів Якова, родоначальників 12 ізраїльських племен, народилися у Паддан Арамі, 29:31-30:24.) Та під час пологів “померла Рахиль”. Її смерть була вже другою у част. 35 (див. вірш 8).

Ймення, яке вона дала дитині, Беноні (“син смутку мого”), не пасувало хлопчику. Тому Яків дав йому інше ім’я, Веніямин (“син моєї правої руки”). Яків обернув цей момент смутку на переможну подію й такі ж сподівання. Окрім того, він хотів, щоб дитина, яку Рахиль так вимолювала в Бога (30:24) і зрештою отримала, мала гарне ім’я (ймення Йосип, иосеп , походить від слова иасап , “додавати”).

Дана частина також провіщає, що Ізраїль, опинившись на обіцяній землі, буде й далі процвітати, насолоджуючись Божим благословенням. “Над її гробом поставив Яків стовпа” (див. інші стовпи, поставлені ним: 28:18; 31:45-47; 35:14), десь між Бетелем та Вифлиємом. (Ефрата — це колишня назва Вифлиєму; див. “Вифлеєме-Ефрато”, Міх. 5:1. А також див. Рут. 4:11; 1 Хр. 2:50-51.)

35:21-22. У віршах 21-29 кількома короткими зауваженнями врешті завершується толдот  Ісаака. Перше зауваження стосується випадку з Рувимом, коли він вступив у статеві стосунки з “Білгою, наложницею свого батька” та слугинею Рахиль, від якої у Якова народилося два сина, Дан і Нафталі (30:3-8). Це трапилося поблизу “Магдал-Едера” між Вифлиємом і Хевроном. Цілком можливо, що Рувим, найстарший син Якова, намагався таким чином передчасно замінити свого батька як патріарха і вдався при цьому до язичницького ритуалу. Однак, вчинивши так, він втратив  своє спадкоємство (своє право первородства; див. 49:3-4; 1 Хр. 5:1-2). Такою була відповідь Якова, якого в Бут. 35:21-22 двічі названо Ізраїлем, на цей ганебний вчинок. (Див. 32:28; 35:10. Але пригадайте його мовчання, коли він почув про зґвалтування своєї доньки Діни, 34:5.)

35:23-26. Друге зауваження — це перелік 12 синів Якова, які стали родоначальниками 12 племен. (Див. таблицю “Рід Якова” поблизу част. 29.) Це було ще одне запевнення, що Божі обітниці чинні. У даному переліку називаються первістки тих племен, які стануть великим народом.

35:27-29. Останнє зауваження, яке міститься у даній частині, стосується смерті Ісаака, який прожив “сто вісімдесят років”. Це вже третя смерть, занотована в част. 35 (див. вірші 8, 18). Ісаак тоді жив поблизу Хеврону, а батько дещо південніше, у Беер-Шеві (див. 28:10). Яків та Ісав об’єдналися, щоб поховати його. Мабуть, це був перший раз, коли брати зустрілися після того, як розійшлись (33:16-17).

Як засвідчують події, відтворені у част. 35, Яків розумів, що допоки його повернення в Ханаан не стане завершенням обітниць, йому ще рано було тішитись, адже це був також і новий початок. Девора, Рахиль та Ісаак померли, ознаменувавши завершення доби. Рувим втратив своє право успадкувати благословення (див. 49:3-4). Такою була плата за гріх. Божки мали бути закопані, а всі люди освячені, щоб обітниця Якова, озвучена ним у Бетелі, здійснилася. Народ мав отримати 12 синів (племен) на обіцяній землі. А віра в Бога мала повернутися, щоб Його завіт міг і далі виконуватися. Саме з цієї причини у даній частині наголошуються обітниці як Якова, так і Бога.

Г. Насліддя Ісава (36:1-8)

Дана частина є складною і доволі заплутаною. Тут міститься чимало незрозумілих деталей. Толдот  Ісаака (25:19-35:29) завершився. Тож далі у книзі розглядається насліддя його синів, однак, як і зазвичай, спершу йде мова про невибраний рід (част. 36), а вже потім про вибраний (част. 37; див. част. 4 і част. 5; 10:1-20 і 10:21-31; 21:8-21 та 22:1-18).

36:1-8. У даних віршах розглядається толдот  Ісава. У нього було три дружини: Ада, Оголівама й Басмат. Оскільки два імені з трьох перелічених не відповідають тим, які згадувалися раніше (26:34; 28:9), то або жінки з тими іншими іменами померли, або він надавав перевагу цим трьом з шести, або дві з них взяли собі інші імена.

Оголівама була правнучкою Сеїра, хеттита, нащадки якого мешкали в Едомі, коли туди прийшов Ісав (36:20, 25). Від цих трьох дружин в Ісава народилося п’ятеро синів.

У даній оповіді наголошуються два моменти. По-перше, сини Ісава “народилися ... в Ханаан-краю” (вірш 5), перш ніж він перебрався у Сеїр (вірш 8). Це різко контрастує з тим фактом, що діти Якова народилися за межами  обіцяної землі і лиш згодом переселилися на  ці землі. По-друге, “Ісав — він же Едом”. Насправді, автор неодноразово нагадує про це читачеві у даній частині. Звісно, ізраїльтяни мали зрозуміти значення цього, адже вони часто воювали з едомітами (див. Авд.), нащадками Ісава (Бут. 36:43).

Формулювання думки у вірші 7 є дивовижною. Відразу пригадується Лот: “край ... не міг їх виживити заради їхніх великих стад” (див. 13:5-6). Ісав, як і Лот, подався на Схід у пошуках кращої землі (див. 13:8-12).

Ґ. Насліддя Ісава, батька едомітів (36:9-37:1)

36:9-19.  Останній підрозділ част. 36 (вірші 9-40) також розпочинається з толдоту  (“а це потомство ...”, вірш 9; див. вірш 1), хоча багато хто розглядає її лише як підрозділ більшої частини, в якій оповідається про насліддя Ісава.

Сини Ісава також мали синів. Отож, Ісав мав 5 синів і 10 онуків (фактичних нащадків і/або племен, що утворилися від них). (Ісав мав 11 внуків, якщо рахувати Кораха [вірш 16]. В давньоєврейських рукописах тут він згадується, але у вірші 11 чи в 1 Хр. 1:36 згадки про нього немає. Ймовірно, він помер невдовзі після того, як став старшим. Або ж, можливо, ім’я Корах в Бут. 36:16 було написано невірно або було помилковим повторенням, яке зробив переписувач з вірша 14.) В оригіналі давньоєврейською мовою кожного з 10 внуків і трьох із синів Ісава названо старшими (“старший”, ’аллуп , вірші 15, 17-18), тобто очільниками племен. Й найстаршим над ними усіма був Ісав (див. вірші 40-43).

36:20-30. У цих віршах подано перелік “синів” (тобто синів, внуків і внучок) “Сеїра Хорія”, мешканців цього “краю”. Ці сини були, вочевидь, корінними едомітами, яких згодом підкорив Ісав (Втор. 2:12). Семеро синів Сеїра (Бут. 36:20-21) стали старшими “хоріїв” (див. вірш 29), і від них пішло 20 “синів” і “дочок” (тобто племен). Однією з дружин Ісава була Оголівама, правнучка Сеїра (див. вірші 2, 14, 18, 25; Сеїр породив Цівона, вірш 20, який породив Ану, вірш 24, донькою якого власне й була Оголівама).

36:31-39. Важко сказати, яким саме чином царі Едому були пов’язані з Ісавом, але це були “ царі, що царювали в Едом-краю”, а “Ісав — він же Едом” (вірш 8). Утворення кланів в Едомі, вочевидь, відповідало утворенню племен в Ізраїлі. Вони обрали собі царя з-поміж старших своїх кланів і передавали цю посаду виключно вихідцям з його роду. Достеменно невідомо, чи цей рід царів, про який тут іде мова, вже існував в часи Якова й Ісава, а чи ні. Хоча озвучена тут думка цілком зрозуміла: в Едомі вже були царі, “перше, ніж царював там цар Ізраїля” (вірш 31).

36:40-43. В даних віршах подано перелік імен “старійшин”, які вийшли з роду Ісава “ за їхніми родинами, за їхніми околицями, за їхніми назвиськами”. Ісав, отже, був великим і могутнім паном над ними усіма: “батько Едому” (вірш 43) над “родинами” й “околицями” (вірш 40), від якого пішло 11 старших. Отож, обітниці, які дав Ісавові Ісаак, здійснилися: будучи далеко від Якова, він спромігся скинути “ярмо” свого брата “з свого карку” (27:39-40).

37:1. Яскравим протиставленням могутньому і плідному Ісаву слугував Яків, який мешкав “у краю” тимчасового проживання свого батька, “в Ханаан-краю”. На відміну від Ісава, Яків ще не мав старших чи царів (35:11), не мав землі, над якою міг би панувати, й не мав сформованих племен. Він був тимчасовим мешканцем у даному краю. Деліч доречно зауважив, що мирська, світова велич приходить швидше, аніж велич духовна (Delitzsch, A New Commentary on Genesis , 2:238). Обіцяні духовні благословення вимагають терпіння та віри. Чекати тоді, коли інші процвітають, — це справжнє випробування відданості людини і її стійкості.

Д. Насліддя Якова (37:2-50:26)

Історія про Йосифа в Єгипті — це унікальний літературний твір, який міститься у Книзі Буття. Той факт, що в даних оповідях є чимало повторень, не доводить припущення, начебто цей матеріал було зібрано з двох різних джерел, як вважають деякі критичні науковці. Повторення є характерною рисою давньоєврейського стилю написання текстів. Це допомагає підкреслити необхідне послання й надати йому особливого звучання.

Одним із прикладів повторення слугує аналогія між оповідями про Якова та Йосифа. Обидві низки оповідей розпочинаються з обману батька й підступності братів (част. 27; 37). Обидві історії містять 20-річний період розлуки, під час якої молодший брат перебуває на чужині. (Щодо Якова див. 31:38. Щодо Йосифа, він був 13 років у домі Потіфара та у в’язниці — з 17 років [36:2] і до 30 [41:46], — і лиш після 7 років достатку його брати прийшли в Єгипет, 41:53-54; 42:1-2.) Обидві низки оповідей завершуються єднанням й примиренням братів (33:1-15; 45:1-15). Як Бог вчинив з Яковом, коли з допомогою Свого втручання усе відповідним чином владнав, так Він вчинив і з його сином Йосифом.

Оповіді про Йосифа також були повчальними для ізраїльтян. Як Йосиф провів чимало років у рабстві в Єгипті, перш ніж був звільнений, так і потомки Якова перебуватимуть там у рабстві, а потім будуть звільнені. Для Йосифа рабство буде випробуванням віри, тоді як для усього ізраїльського народу воно було потрібне задля збереження нації й для їхнього виховання.

В оповіді про життя Йосифа міститься декілька низок подій: три оповіді про сни, чотири оповіді про його стосунки з іншими (Йосиф і його родичі, Йосиф і господа Потіфара, Йосиф та в’язні, Йосиф і господа фараона), два епізоди у в’язниці-ямі, коли супроти нього було висунуто хибне обвинувачення і було використано як доказ його одяг, а також неодноразові відвідини в Єгипет його братів. Ці низки оповідей власне й формують толдот  (“ось потомство ...”) Якова (37:2).

Дані оповіді відрізняються за своїм звучанням від попереднього матеріалу, викладеного в Книзі Буття. Наголос тут, скоріш, зроблено на мудрості, яка розкривається в Прип. та Проп.. Тут містяться як окремі і дуже доречні коментарі, так і тлумачиться головна думка всієї цієї історії, а саме те, що Йосиф був мудрим правителем (Бут. 41:39).

Тема страждання як випробування характеру людини є центральною, і стосовно Йосифа, і щодо його братів. Хоча Йосиф і був праведним, йому все ж не вдалося уникнути страждань. Однак завдяки вірі він зумів стійко усе перейти. В кінці Йосиф зможе усвідомити, що Бог замислював все це задля добра (50:20). Книги Біблії навчають віруючих людей, що Бог виявляє добро і з-поміж зла й страждань. Хоча грішні люди можуть й процвітати якийсь час, праведні люди залишаються відданими своїм переконанням, бо існує той вищий і значно довговічніший принцип життя (див. Книгу Іова). Мудрі розуміють, що це Господь Бог панує над природою та народами, й що Він справедливо веде справи Своїх людей. Часом Божі шляхи видаються несправедливими і парадоксальними, та якщо зносити все з вірою й великим терпінням, благословення не забаряться.

1. ПРОДАЖ ЙОСИФА В ЄГИПЕТ (37:2-26)

а. Сни Йосифа (37:2-11)

37:2-4. Відразу після зазначення заголовку даної частини, який вказує на те, що це останній толдот , “потомство Якова”, власне й розпочинається оповідь про Йосифа. Цей парубок, “маючи сімнадцять років”, був дуже слухняним й “доносив своєму батькові лихі ... вістки” про своїх напівбратів (однак він не доповідав про свого повнокровного брата Веніямина). Зміст його розповідей невідомий. І хоча такі дії ніколи не схвалювалися, вони засвідчують, що Йосиф був покірним слугою. Тож цілком зрозуміло, чому “брати ... зненавиділи його”.

Яків також був вельми радий, коли Йосиф “справив йому квітчасту одежу”. Він “любив” його “більше, ніж усіх своїх синів” і мав намір віддати йому всю свою спадщину або принаймні більшу частину від нього. Як-не-як, а Йосиф все ж був первістком Рахиль, його коханої дружини (30:22-24). І все ж Яків мав би пам’ятати, що роблять з родиною вподобання батьків. Це розлучило його з власною люблячою матір’ю (27:1-28:5), й це розлучить Йосифа з ним.

37:5-11. Бог підтримав вибір Якова на користь свого відданого сина за допомогою двох снів. У Старому Завіті Божі об’явлення мали різні форми. Бог використовував сни, коли Його люди покидали обіцяну землю чи знаходилися за її межами, тобто перебували в язичницьких краях. Саме уві сні Бог оповів Авраамові, що спершу його потомство буде в рабстві у єгиптян (15:13). Уві сні Бог пообіцяв захист й процвітання Якову, коли він проживатиме в Лавана (28:12, 15). І ось тепер, за допомогою двох снів, Бог передбачив, що Йосиф буде правити своєю сім’єю.

Брати “зненавиділи” його за це “ще більше” (37:5, 8) й почали заздрити йому, але Яків “запам'ятав собі те” (вірш 11). Він знав, як діє Бог. Він чудово розумів, що Бог може обирати й ставити молодшого над старшими, і що Бог може оголошувати Свій вибір заздалегідь через пророцтво або сон.

Події першого сну розгорталися в полі (вірш 7). Можливо, у цьому навіть міститься певна вказівка на те, як саме Йосиф здобуде владу на своїми братами (див. 42:1-3). Його “сніп” стояв, тоді як “снопи” його братів “уклонилися” перед його снопом. Події другого сну відбувалися в небі (вірш 9). “Сонце, місяць і одинадцять зір уклонилися” йому. В стародавніх культурах ці астрономічні явища символізували правителів. З огляду на це даний “сон” передвіщав панування Йосифа над усім домом Якова (Батько Йосипа, сонце; його мати, місяць; його 11 братів, зорі, вірш 10).

Неважко зрозуміти, чому брати Йосифа відчували ненависть й заздрість до нього, адже вони боялися, що колись він все ж стане правителем над ними. Однак їхня реакція, яка так різко контрастувала з чесністю й відданістю Йосифа, власне й показала, чому вибір Якова був вірним. Божий верховний вибір правителя часто викликає заздрість у тих, хто змушений коритися. Замість того, аби визнати Божий вибір, його брати замислили позбутися його. Їхні дії, хоча і є наслідком їх переконаності в тому, що правити мали вони, якраз і демонструють, чому вони правити не мали.

б. Продаж Йосифа (37:12-36)

37:12-17. Нагода продати Йосифа з’явилася, коли він покірно пішов до своїх братів “в Дотан” (вірш 17), щоб дізнатися, чи все у них “гаразд”. Незважаючи на ненависть своїх братів, про яку Йосифові було відомо, він виконав прохання свого батька. Від дому Якова, який знаходився в долині Хеврон (вірш 14), й на північ до Сихему (вірш 12) було близько 50 миль і ще 15 до Дотану. Тут слушно постає питання, а чи не зумисно брати Йосифа погнали свої отари аж в Дотан, щоб поглянути на землі Сихему, правитель якого колись зґвалтував їх сестру Діну (част. 34).

37:18-24.  Брати “змовилися” убити Йосифа, щоб його сни ніколи не збулися. Колись вони повбивали багатьох сихемців за зґвалтування сестри (34:24-29). А тепер же замислювали “вбити” свого власного брата.

Рувим, намагаючись вигадати спосіб “повернути” брата батькові, переконував братів не йти на злочин. Він запропонував вкинути Йосипа у “копанку” живим. Потім, як він гадав, він зможе повернутися й витягнути його звідти. Отож брати “здерли” з Йосифа “одежу” і вкинули його у пусту копанку вмирати.

37:25-28. Аж тут Юда запропонував братам продати Йосифа “ізмаїльтянам”, які власне проходили повз них в напрямку “з Гілеаду ... в Єгипет”. Ізмаїльтяни були нащадками Авраама від Агар (16:15), а “мідіянські люди” (37:28) — нащадками Авраама від його наложниці Кетури (25:2). Термін “ізмаїльтяни” став загальною назвою для пустельних племен, тому “мідіянські люди, купці” також були відомі як ізмаїльтяни. Брати Йосифа поступили з ним дуже жорстоко. Вони продали його всього за “двадцять срібняків” (8 унцій срібла). Однак завдяки цьому він бодай залишився живий.

37:29-35. Тема обману в родині Якова знову вийшла на перший план. Тут Якова також обманули, але цього разу його власні сини! Вони “намочили одежу” Йосифа “в крові” козеняти й переконали свого батька, що Йосиф загинув: “звір лютий пожер його.” Яків “був невтішний”. Він гірко “плакав за” своїм улюбленим сином (характерними ознаками смутку була розірвана одежа й накинута волосяниця; див. 44:13; Іов. 1:20; 16:15). Й усі співчували йому.

37:36. Сумна сцена у Хевроні (див. вірш 14) різко контрастує зі згадкою про те, що Йосифа було продано “Потіфарові, ... начальникові варти” фараона.

Це оповідь про ненависть та хитрощі. Брати спробували покращити своє майбутнє за допомогою дуже злого вчинку. Яків сам колись вчинив подібне зі своїм батьком. Однак брати змушені будуть засвоїти, як і колись Яків, що Бог не обдаровує своїми благословеннями людей, які так чинять. Той факт, що вони використали кров козеняти, є доволі іронічним, адже колись сам Яків скористався шкурами козлів, аби перехитрити свого батька (27:16). Гріх, який Яків вчинив ще багато років тому, обернувся тепер супроти нього. Ставлення братів до брата свого Бог таки виправить, або не буде ніякого вибраного народу.

Отож, тут розпочинається оповідь про страждання Йосифа, покірного слуги. Бог випробує його характер різними стражданнями, щоб потім він заслужено зміг піднятися.

2. ЗГІРШЕННЯ РОДУ ЮДИ ТА ЗАСВІДЧЕННЯ БОЖОГО ВИБОРУ (част. 38)

На перший погляд здається, що дана подія стосується лише Йосифа. Однак вона послужила головній меті Книги Буття. Тут засвідчено Божий задум ставити молодшого над старшим, незважаючи на спроби інших завадити цьому.

38:1-5. Юда, який власне й запропонував своїм братам продати Йосифа ізмаїльтянам (37:26-27), згодом “відділився від своїх братів і пішов” в Адулам (близько 15 миль на північний захід від Хеврону) й там одружився з донькою “одного ханаанця”. Вони породили трьох синів, яким дали наступні імена: Ер, Онан і Шела. Цей шлюб з ханаанянкою мало не знищив рід Юди. Мішаних шлюбів з ханаанцями колись уникали (част. 34), але не в даному випадку. Ця розповідь про асиміляцію з людьми даного краю допомагає зрозуміти, чому Бог оселив Свій народ у Єгипті, бо лиш там він міг зростати без загрози для своєї чистоти.

38:6-11. Перший син Юди Ер помер, бо “був лихий”. Згідно шлюбного закону левірату (від латинського слова левір , “брат чоловіка”) другий син, Онан, мав одружитися з Тамарою, вдовою свого брата, “щоб зберегти” йому “потомство”. Однак Онан неодноразово використовував цей закон задля власного задоволення. Він скористався даною ситуацією, але не захотів брати на себе зобов’язання, передбачені цим. Тож Бог забрав його життя також.

З огляду на всю цю ситуацію Юда не захотів давати свого третього сина Шелу Тамарі, вдові Ера. Шела не був ще дорослим (та й навіть згодом, коли він вже виросте, Юда все ще буде проти; вірш 14).

38:12-23.  Таким чином майбутня доля роду опинилася під загрозою. Тамара розуміла, що їй слід самостійно вирішувати дану проблему, щоб отримати права, які передбачав закон левірату. Дана система була згодом кодифікована Мойсеєм задля збереження імені померлих (Втор. 25:5-10).

Коли на думку Тамари настав відповідний час, вона хитрістю спонукала свого свекра до статевих стосунків, видавши себе за храмову повію (Бут. 38:15, 21). Залишаючи “завдаток” як гарантію козеняти, якого пообіцяв послати згодом, Юда віддав їй свою “печатку, ... мотузку й ... палицю”. Коли ж він спробував повернути все це через свого “друга” Хіру (див. вірш 1), то дівчину ніхто не міг знайти. І знову в родині Якова трапився обман. Та цього разу схитрувала ханаанська невістка!

38:24-26.  Юда не був послідовним (вірш 16), через що тепер виглядав лицеміром. Коли йому повідомили про те, що вона “завагітніла”, він засудив її на смерть, як повію. Але вона, показавши йому його ж печатку, мотузку й палицю, довела, що це він порушив своє слово. В такий спосіб Тамара здобула право бути матір’ю синів Юди, хоча й застосувала для цього обман. Її вчинок був відчайдушний і дуже ризикований.

38:27-30. Ця остання частина даної історії має велике значення для всієї оповіді про насліддя Якова. Бог дав Тамарі близнят, і рід Юди продовжився завдяки їй. Але під час пологів трапилася дивна ситуація, щось подібне до випадку з народженням Якова й Ісава. Вже після того, як з лона одне дитятко “висунуло ... ручку”, інше, відсунувши його, народилося першим, через що й отримало ймення Перец (“прорив”). Потім з’явилося друге дитятко, і йому дали ймення Зерах (“червоний”), бо коли він висунув ручку, “повитуха схопила (її) і прив'язала до ручки червону нитку”. Тут відразу пригадується пророцтво про панування Якова над своїм старшим братом (27:29). Тепер воно повторилося в роді Юди. Та найбільш очевидним є зв’язок даної історії з тим, що Юда вчинив з Йосифом (37:26-28). Він і його брати продали свого молодшого брата в Єгипет, гадаючи, що таким чином зможуть завадити Божому задумові поставити молодшого Йосифа над ними. А тепер, вже у власній сім’ї Юди, не зважаючи на його спроби порушити обітницю, дану Тамарі, Бог знову засвідчить Свій принцип, а саме що старший слугуватиме молодшому. Обіцяне потомство піде від Переца (див. Мт. 1:3), бо Божому задумові ніхто і ніщо не може завадити.

Хронологія подій від Соломона назад до Якова

Роки (до н.е.)

Події

971

— 4

967

— 1

966

+  480

1446

+  430

1876

+  2

        1878

+  7

1885

+  13

1898

Початок правління Соломона

Четвертий рік правління Соломона (1 Цар. 6:1)

Рік, який засвідчував той факт, що четвертий рік правління Соломона був і справді повним четвертим роком його царювання (хоча вже п’ятим згідно календаря)

Рік початку будівництва храму

Роки між Виходом й початком будівництва храму Соломоном (1 Цар. 6:1)

Рік Виходу з Єгипту

Роки перебування ізраїльтян в Єгипті (Вих. 12:40

Рік переселення Якова та його рідних в Єгипет (після двох років голоду; Бут. 45:6)

Частина семирічного голоду перед тим, як Яків перебрався у Єгипет (Бут. 45:6)

Рік початку семирічного голоду

Роки достатку (Бут. 41:47)

Рік звільнення Йосифа з в’язниці і становлення першим помічником фараона (у віці 30 років; Бут. 41:46)

Роки, проведені Йосифом у домі Потіфара й у в’язниці

Рік продажу Йосифа в Єгипет (у віці 17 років; Бут. 37:2, 28)

3. ПРИХІД ЙОСИФА ДО ВЛАДИ У ЄГИПТІ (част. 39-41)

а. Дружина Потіфара спокушає Йосифа (част. 39)

39:1-6а. Після розгляду історії роду Юди (част. 38) автор повертається до Йосифа, якому “щастило ... в усьому” завдяки втручанню Бога і який став наглядачем над домом “свого пана” Потіфара. Сам Потіфар був начальником “вартових” фараона. І цим фараоном був, вочевидь, Сезостріс ІІ (1897-1879 до н.е.). (Див. таблицю “Хронологія подій від Соломона назад до Якова”.) Присутність Йосифа стала джерелом “благословення” і для Потіфара.

39:6б-10. І все ж Бог випробовував Йосифа за допомогою “жінки” Потіфара, аби побачити, чи в усьому він виявляє послух. Коли вона спокушала привабливого з виду Йосифа, він щоразу відмовляв їй у близькості, пояснюючи це тим, що не може “вчинити таке велике зло і згрішити перед Богом” та своїм паном. Потім він зумисно уникав її, що було дуже розумно з його боку. Його відмова була підкріплена переконанням у тому, що Бог покликав його для виконання особливого завдання. Він зробив такий висновок, виходячи з того, як вдало він зумів піднятися з позиції раба до наглядача. А якщо людина бажає виконувати Божий задум, вона не може грішити супроти Бога, адже Він наглядає за всім.

39:11-20а. Дружина Потіфара, відчувши глибоке приниження через те, що Йосиф їй відмовив, вирішила помститися йому. Вона почала всім брехати, що Йосиф домагався її. Доводячи правдивість своїх слів, вона показала спершу своїм домашнім, а потім і Потіфарові “одежу”, яку Йосиф “залишив в її руках”, втікаючи від неї. Це вже вдруге одяг Йосифа було використано для неправдивої звістки про нього (див. 37:31-33). В обох випадках сам він залишався вірним, та все ж потрапляв у скрутне становище.

39:20б-23.  З Божої ласки Йосифові щастило й у в’язниці. “Головний тюремник доручив Йосифові” глядіти за всім, що коїлося “в темниці”, сам же “не глядів ні за чим”. Йосифу пощастило з волі Бога у домі Потіфара, і він там став наглядачем, і тут йому знову пощастило з Божої волі, і він також став наглядачем. Аж чотири рази у даній частині говориться про те, що “Господь був з Йосифом” (вірші 2-3, 21, 23).

У цій частині показано, що Йосиф був відданим слугою Бога. Пам’ятаючи про ті сни (37:6-7, 9), які провіщали йому процвітання й добробут, він залишався відданим Богові і не поступався спокусам, щойно побачивши, що ті сни починають збуватися. Мудрі правителі розуміють, що така відданість Богові є першою вимогою до досконалого царя. Ізраїльтяни також колись дізнаються, що мають залишатися відданими Господеві, незважаючи на можливі наслідки, в тому числі й страждання праведних.

Ця історія дуже подібна до порад, які у Приповідках неодноразово дає Цар Соломон. Безглуздо піддаватися спокусам улесливих жінок та чоловіків й руйнувати таким чином усе своє майбутнє життя в служінні Богові. Мудра людина завжди пам’ятає, якою є ціна гріха. Йосиф не піддався спокусі, бо був переконаний, що Бог замислив для нього якесь дуже важливе завдання. Він не мав бажання нехтувати Божими благословеннями задля втіх гріха. І не переймався він тим, що за свою відданість йому доводиться страждати. Адже Бог зрештою винагородить його, як і обіцяв.

б. Йосиф тлумачить сни в’язнів (част. 40)

Про те, що Йосиф не втрачав своєї віри в Божу обітницю, свідчить його готовність тлумачити сни. Він й надалі був переконаний, що Боже об’явлення у його двох попередніх снах (37:5-7, 9) обов’язково здійсниться.

40:1-8.  Перебуваючи “в темниці”, двоє слуг фараона — його “підчаший” та його “пекар” — побачили “однієї ночі” сни, які їх дуже занепокоїли. Йосиф зауважив, що “вони засмутилися” і зголосився “пояснити” їм їх. Він розумів, що їхні сни “від Бога”, і здогадався, що Бог має намір об’явити Свою волю ще через два сни.

40:9-15. Йосиф почав тлумачити сни двох слуг фараона. Сон підчашого був хорошим знаком. Уві сні він побачив своє звільнення. “Три пагони” на виноградній лозі засвідчили, що “фараон підведе” його “голову й поверне ... назад на” його місце “за три дні”. До свого тлумачення Йосиф додав і прохання, щоб цей чоловік згадав про нього, коли вийде на волю, й потурбувався про його звільнення також.

40:16-19.  Сон пекаря не передвіщав нічого хорошого. Він також стосувався його служби у фараона, але в ньому “птиці розклювали” хліб, який він ніс у трьох кошиках у себе “на голові”. На превелике розчарування пекаря Йосиф пояснив, що “за три дні фараон здійме голову з” нього “й повісить ... на дереві, а птиці будуть їсти тіло” його.

40:20-30. Тлумачення Йосифа виявилися вірними. Й за три дні на день своїх “народин” фараон “повернув” на службу підчашого, а пекаря “повісив”. Однак підчаший про Йосифа “не згадав, ... забув”.

І все ж для Йосифа було дуже важливо, що він розтлумачив сни вірно. Він не помилився щодо Божих об’явлень йому через сни. Він міг не розуміти мети свого ув’язнення, але мав велику втіху у своїй вірі. Підчаший “забув про нього”, але не Бог. У цій надії Йосиф виявляв непохитну віру. Його віра не слабшала під впливом несприятливих обставин.

в. Йосиф тлумачить сни Фараона (41:1-40)

Потім Бог використав два сни, щоб визволити Йосифа з в’язниці й оселити його при дворі. Йосиф довів свою відданість Богові і, отже, годився для служби.

41:1-8. Якось фараонові наснилося два сни. І через них неабияк “стривожився його дух”, оскільки “ніхто не міг їх розгадати” (вірш 8). Бог же використав ізраїльського раба, який збентежив усіх мудреців Єгипту. Згодом, вже в часи Мойсея, інший фараон буде залежати від Божої ласки.

Єгипетський характер даних снів є очевидним. Корови полюбляли стояти напівзануреними в Нілі “в очеретах”, рятуючись таким чином від спеки та мух. Потім вони виходили з води й паслися. Незрозумілим і неприємним у першому сні було те, що “погані з виду й худі” сім корів вийшли й “пожерли ... сім корів гарних на вид і ситих”.

Другий сон мав подібний зміст: сім тоненьких “колосків” поглинули “сім колосків повних і гарних”, що вийшли “з одного стебла”. Віщуни належали до гільдії знавців обрядових книг із магії й священства. Однак вони не змогли “розгадати фараонові” сни. Колись іще одна гільдія мудреців у Вавилоні не зможе розтлумачити сон царя, і Бог застосує іншого єврейського раба, Даниїла, аби показати, що незалежно від того, яким сильним є народ, він все ж знаходиться під владою Бога (Дан. 2).

41:9-27.  Йосифа “вивели з темниці”, коли “підчаший” пригадав, що Йосиф мав дар тлумачити сни. І все ж, коли Йосиф стояв перед фараоном (поголений згідно єгипетських звичаїв й у чистій одежі), то заявив, що лише Бог дає тлумачення снів (див. 40:8). Після того, як фараон переповів обидва сни (41:17-24; див. вірші 1-8), Йосиф підтвердив свої слова, сказавши, що таким чином “Бог показав фараонові, що буде Він чинити” (вірші 25-27).

41:28-32. Обидва сни передвіщали “сім років ... достатку”, після яких “настане сім років” великого голоду. Більше того, як пояснив Йосиф, оскільки цей “сон фараонові приснився аж двічі”, це було “від Бога” і свідчило, що Він “скоро виконає це”. Пригадуючи діяння Бога щодо нього, Йосиф, напевно, добре пам’ятав про: свої два сни (35:5-7, 9), свої два ув’язнення (37:36; 39:20), двох чоловіків в темниці, яким приснилися сни (40:5-23), а тепер і два сни фараона.

41:33-36. Боже об’явлення вимагало відповідних дій. Отож Йосиф порадив фараонові підшукати “второпного й розумного” чоловіка, який наглядатиме за збереженням 20 відсотків урожаю впродовж семи років достатку для створення запасу “на сім голодних років”. Мудрі книги навчають, що мудре планування наперед є головною передумовою доброго життя.

41:37-40. Чоловіком, якого фараон визнав спроможним для виконання такого завдання, був Йосиф, в якому “дух Божий жив”. Століття потому Даниїла буде обрано третім найвищим правителем у Вавилоні з тієї ж причини (Дан. 5:7, 16).

Йосиф виявляв відданість навіть у найменших справах, які Бог посилав йому. Тепер він стане правителем “над усією країною Єгипетською”, вищим буде лише фараон.

г. Вивищення (41:41-57)

41:41-46.  “Перстень із печаткою”, яку фараон дав Йосифу, використовувався для підписання документів. Коли таку печатку притискали до м’якого глиняного документу, який потім застигав, то вона залишала на ньому відбиток правителя, який неможливо було стерти, й таким чином засвідчувала його достовірність і владу. Фараон також “вдягнув” Йосифа “в шати вісонові, вклав золотий ланцюг йому на шию і повелів йому їхати в другій після своєї колісниці”, щоб увесь народ міг поклонитися йому. Засвідчуючи новий статус Йосифа, фараон дав йому дружину, Аснат, “дочку ... священика з Ону” (з міста, де поклонялися сонцю і яке знаходилося за сім миль на північ від Каїру й було відоме ще під назвою Геліополь). Він також дав Йосифу нове “ім’я Цефенат-Панеах” (значення якого невідоме). Йосифові було “тридцять років”, коли він став першим помічником фараона. Минуло рівно 13 років, як брати продали його в рабство (див. 37:2). Посада ж Йосифа давала йому змогу мандрувати усім Єгипетським краєм. (В Пс. 105:16-22 говориться про ув’язнення, звільнення і вивищення Йосифа.)

41:47-52. Невдовзі сни фараона здійснилися. “Земля родила” щедро. Тож і справді за ці сім років неважко було зібрати “велику силу” збіжжя. Йосиф складав його “в кожному” єгипетському “місті”, засвідчуючи свою абсолютну владу у всьому краї.

Незважаючи на свій успіх, Йосиф не зрікався свого ізраїльського походження. Він дав своїм синам істинно єврейські імена. Ймення “Менаше” (Манассія, “забувати”) символізувало той факт, що Бог “дав” йому “забути всю ... недолю” через розлуку з сім’єю. Ім’я “Ефраїм” (“достаток”) засвідчувало, що Бог “зробив” його “плодовитим” у єгипетській “землі”.

41:53-57. Мудрість Йосифа принесла плоди, бо після семи “років достатку” і справді настали “сім голодних років”. Тож єгиптяни, як і люди з усіх інших “земель”, кинулися “купувати збіжжя” із засіків, що були по всьому Єгипту.

Отак Йосиф опинився при владі у Єгипті. І Боже об’явлення, яке він колись отримав через сни, тепер збувалося.

4. ПОДОРОЖ У ЄГИПЕТ (42:1-47:27)

В наступних оповідях читач дізнається, як Бог використав голод, щоб привести ізраїльтян в Єгипет, де вже правив Йосиф. Ізраїльський народ залишиться там на 400 років, про що колись Бог власне й розповів Аврамові (15:13). Та ізраїльтяни мали знаходити втіху у тому, що незважаючи на рабство, Бог одного дня дасть їм змогу здобути перемогу над Єгиптом.

а. Перша подорож братів в Єгипет (част. 42)

42:1-5. Голод ширився по всій землі, в тому числі і в Ханаані. Отож Яків послав “своїх синів” в Єгипет купити “хліба”. Однак Веніямина він залишив при собі, бо не хотів втрачати ще одного сина від Рахиль. Його небажання відправляти цього парубка зі своїми братами показує, що Яків уже мав певні підозри. Доля Йосифа не була йому відомою, однак вдачу своїх інших синів Яків добре знав. Цілком імовірно, що вони могли нашкодити Веніяминові також.

42:6-17.  Впізнавши своїх братів, Йосиф випробував їх, чотири рази обвинувативши у шпигунстві (вірші 9, 12, 14, 16). Він “говорив з ними шорстко” (вірші 7, 30), та за його суворістю ховалася його до них любов, яка згодом і виявиться під час їхнього возз'єднання. Яка ж іронія в тому, що “брати” розмовляли з людиною, яку вважали мертвою (“а одного немає”; вірш 13).

Їхня присутність в Єгипті засвідчила правдивість його снів, але не їхнє здійснення. Йосиф знав, що уся родина має прийти в Єгипет, де правив він. Тому він і поставив вимогу, аби один із них привів найменшого брата як доказ, що вони не “підглядачі”. Той факт, що Йосиф “посадив їх” у “темницю”, є дуже цікавим, адже колись “у копанку” брати були вкинули самого його.

42:18-24. Після триденного арешту Йосиф змінив свої плани і звелів залишитися лише одному з “братів”, тоді як іншим дозволив вертатися. Він залишив Симеона (вірш 24), тим часом як інші брати вернулися назад у Ханаан із хлібом. Та якщо вони не повернуться зі своїм найменшим братом, то Симеона буде вбито. Загроза відплати розбурхала в серцях братів ті почуття, які не спромоглися розбудити ні благання Йосифа пощадити його (вірш 21), ні сльози Якова (37:34-35). Вони розуміли, що необхідність привести Веніямина в Єгипет супроти волі батька буде для них карою за те, що колись вони продали Йосифа. Яків і далі сумував за ним та почувався нещасливим, а тепер й вони  були нещасні. Коли брати розмовляли між собою, то “не знали, що Йосиф розуміє їх, бо між ними був перекладач”. Ставши свідком їхніх мук сумління, зворушений Йосиф “відвернувся від них і заплакав” (див. 43:30; 45:2, 14; 50:1, 17).

42:25-28. Щоб змусити братів відчути ще більший страх перед Богом (див. вірші 18, 28, 35), Йосиф звелів покласти “їхні гроші” (за які вони купили “збіжжя”) у їхні мішки. Незважаючи на те, чи згідно його задуму вони мали побачити ці гроші по дорозі додому чи вже вдома, перше враження і справді стало шоком. Відчуття провини, яке вже з’явилося у їхніх серцях, змусило їх одразу розгледіти у вчинку правителя руку Бога. Отож, запитання: “Що це Бог учинив нам?” — було і справді тією реакцією, якої очікував від них Йосиф. Вони, вочевидь, зрозуміли, що тепер Йосиф зможе звинуватити їх у крадіжці, а це лиш підтвердить його переконаність у тому, що вони шпигуни.

42:29-38. Коли вони “прибули” додому в Ханаан, дев’ятеро братів розповіли Якову про “все, що спіткало їх”. Яків, засмучений через те, що гадав, наче ще один його син мертвий (“немає Симеона”), не дозволив повести Веніямина в Єгипет. Хоч як Рувим переконував батька, що поверне “його назад”, Яків не погодився. Тут варто пригадати, що колись Рувим уже схибив і не зміг запобігти продажу Йосифа (37:21-22). Тому Яків йому відповів: “Як скоїться й з ним якесь лихо в дорозі, в яку пускаєтесь, то смутком зведете мене, сивоголового, до Шеолу.” Те саме він сказав й коли дізнався про “смерть” Йосифа (37:35).

Випробування Йосифа мали велике значення у Божому задумі благословити потомків Авраама. Бог замислив привести цю родину в Єгипет, щоб там з неї вийшов великий народ. Однак вкрай було важливо, щоб люди, які входили в Єгипет, були віддані своєму Господеві. Отож, брати були змушені пройти через випробування, щоб отримати зрештою змогу долучитися до Божих благословень. Дія самого Йосифа мала тут бути малопомітною, адже брати зобов’язані були зрозуміти, що це Бог так чинить з ними, щоб вони зрештою визнали свій злочин супроти Йосифа і свою колишню невіру в його сни. Однак одного випробування недостатньо. Мусить бути два.

б. Друга подорож братів в Єгипет (част. 43)

43:1-7.  “Голод ... у краю” не вщухав, і родина Якова “знову” потребувала “харчів”. Однак цього разу Веніямин вже змушений був піти з ними в Єгипет. Юда нагадав своєму батькові, що без Веніямина їхня довга подорож в Єгипет буде марною. Яків, звісно ж, дуже цього не хотів. Його буркотіння (“Навіщо ви ... сказали цьому чоловікові, що в вас є ще брат?) були спробою уникнути рішення, яке він так боявся приймати. І все ж він мусів відпустити Веніямина. Інакше усі вони могли померти з голоду.

43:8-14.  Юді все ж вдалося вмовити свого батька, коли він щиро зголосився взяти провину на себе, якщо Веніямин не повернеться. Юда (четвертий син Якова; 29:31-35) досяг успіху там, де Рувима спіткала невдача, і Веніямин пішов з братами в Єгипет. Цікаво, що саме Юда колись запропонував продати Йосифа в Єгипет (37:26-27). Тепер же він мав умовити свого батька дозволити Веніяминові побачитися з Йосифом.

Тоді Яків запропонував їм узяти у свої “мішки щонайкращого” й завезти “тому чоловікові гостинця: трохи бальзаму, трохи меду, пахощів, ладану, фісташок та мигдалів”. Вочевидь, усього цього не було в Єгипті (див. 37:25). Вони також взяли “із собою вдвоє” грошей, щоб повернути те, що віднайшли у своїх мішках першого разу. Яків розумів, що дуже ризикує і може втратити вже свого третього сина — першого, Йосифа; потім Симеона; а тепер, мабуть, і Веніямина також.

43:15-30. Брати рушили в Єгипет. Щойно вони туди прибули, як їх “ввели ... у Йосифовий дім”. Вони сильно злякалися, гадаючи, що їх мають намір схопити. Коли ж вони розповіли “старшому над ... домом” Йосифа про гроші, які “знайшлись були у” їхніх “мішках”, тоді як вони поверталися додому першого разу, то старший запевнив їх, що їм нема чого боятися, бо це “Бог ... поклав” ті гроші їм. Напевно, Йосиф уже мав розмову зі своїм старшим про істинного Бога.

Тоді (старший) вивів до них Симеона” (вірш 23) і звелів накрити обід для 11 гостей Йосифа. Піднісши “йому гостинця”, брати “поклонилися йому лицем до землі”, і сон Йосифа справдився (37:7). Коли ж Йосиф побачив свого брата Веніямина, то ледве стримував сльози радості. Веніямин, звісно ж, був його повнокровним братом, тоді як інші лише напівбратами. Як і минулого разу, коли Йосиф розмовляв із десятьма братами (42:24), він “вийшов” і “заплакав”.

43:31-34. Під час обіду Йосиф знову змусив своїх братів почуватись ніяково. Дивний спосіб, в який їх розсадили за столом, непокоїв їх, через що вони знову замислилися над божественним втручанням.

І все ж увесь цей візит був сповнений милосердними діяннями Бога через цього єгиптянина (вірші 16, 27, 29, 34). Однак дана частина є лише преамбулою до майбутніх подій, адже, як згодом скаже Йосиф (45:5), Бог послав його наперед, щоб він зміг подбати про свою родину в роки голоду.

в. Випробування Йосифа (част. 44)

44:1-13.  Йосиф, якому вже неодноразово й доволі успішно вдавалося створювати напруження під час двох відвідин братів, тепер завдав їм головного удару. Він вирішив перевірити, наскільки вони турбуються про Веніямина, щоб змусити їх зрештою визнати свій гріх. Якщо вони провалять це випробування, якщо вони не мають співчуття до цього другого сина від Рахиль, тоді вони не матимуть частки у здійсненні обітниць. Бог міг розпочати все заново і вивести великий народ від Йосифа, якщо інші виявляться недостойними (див. Вих. 32:10).

Під час цієї перевірки в мішки братів було вкладено “гроші” (як і минулого разу), а в мішок Веніямина ще й “срібну чашу”. За це Веніямина мали заарештувати. Коли старший “над ... домом” Йосифа наздогнав їх і звинуватив у крадіжці, він зумисно створив між ними додаткове напруження ще й тим, що спершу “він обшукав” мішок “найстаршого”, а закінчив “на найменшім”. Звісно, він знав, що срібна “чаша” знаходиться в мішку Веніямина. Та несподівана загроза життю Веніямина вразила братів до глибини душі (див. задум Соломона, 1 Цар. 3:16-28). Адже всі обставини складалися так, наче вони знову зрадили батька, коли прозвучало обвинувачення Веніяминові. І все ж цього разу їхня реакція показала, що всі ці випробування були немарні. Вони “пороздирали ... на собі одежі” від сильного розпачу (див. Іов. 1:20), як колись зробив їхній батько, почувши про смерть Йосифа (Бут. 37:34).

44:14-17. Брати повернулися і “попадали перед” Йосифом знову “ниць на землю” (вірш 14; див. 37:7; 43:26, 28). Йосиф, звісно ж, не вдавався до ворожіння, щоб довідатися про їх зраду (44:5, 15). Він, скоріш за все, згадав про це, аби змусити братів ще більше його боятися. Юда, який знову взяв на себе роль промовця, визнав, що Бог “відкрив провину” їхню і заявив, що тепер вони “раби” Йосифа. Але Йосиф відповів те саме, що сказав їм перед тим старший над його домом (вірш 10): що лиш “винуватець” буде йому “рабом”. Інші ж могли вертатися додому.

44:18-34.  Юда заступився за хлопця. Його довга промова-благання бути ув’язненим замість Веніямина є однією з найкращих і найбільш зворушливих промов. Вона показала його щиру турботу про свого “батька”, який міг і справді померти, якщо Веніямин не “повернеться зо своїми братами” (вірші 31, 34; див. 42:38).

Отож, брати показали, що щиро каються у своєму гріху супроти брата Йосифа (“Бог відкрив провину рабів твоїх,” 44:16). А також продемонстрували свою турботу про “батька” та найменшого брата Веніямина. І лише після цього Йосиф дав братам себе пізнати (45:1-15) та звелів їм та їхнім родинам оселитися в Єгипті, де були харчі (45:16-47:12).

г. Примирення братів з Йосифом (45:1-15)

45:1-8.  Емоції взяли верх над Йосифом, і він об’явив себе братам. Це (вірш 2) був уже третій раз з п’яти, коли він “заплакав” над своїми братами (42:24; 43:30; 45:14; 50:17; див. 50:1). Брати ж були приголомшені, почувши таку звістку, і навіть не могли нічого промовити, боячись, що Йосиф може їх убити. У даній частині сильні почуття і мудре духовне покарання та обґрунтування його довершили свою роботу, спрямовану на примирення, яке до цього часу вимагало суворих випробувань. Це завдання було під силу лише мудрій людині, і Йосиф виконав його якнайкращим чином.

Йосиф пояснив, що це Бог привів його в Єгипет, щоб приготувати все для їхнього порятунку від “голоду”. Його слова є класичним прикладом Божого провидіння. “Бог послав мене перед вами” (45:5). “Не ви мене сюди послали, а Бог” (вірш 8; див. вірш 9). Певність у тому, що Божа воля, не людська, керує дійсністю у кожному окремому випадку, власне й стала основою для примирення. Немає жодного сумніву, що Йосиф неодноразово себе втішав цією думкою і принципом віри. Духовна людина може помічати руку Бога у кожній події, а, отже, й спроможна пробачати тим, хто образив її чи завдав якоїсь шкоди.

45:9-13.  Потім Йосиф наказав своїм братам чимскоріш повертатися до батька (див. “поспішіть” у вірші 13 і див. 43:15) й розповісти йому про високу посаду Йосифа (як управителя “усього Єгипетського краю”, вірш 45:8, і владику “всього Єгипту”, вірш 9) та його “славу в Єгипті” (вірші 9, 13). Уся сім’я мала перебратися в Єгипет й осісти “в краю Гошен”, родючих землях в Дельті Нілу (див. коментарі до 47:1-12), щоб мешкати під управлінням Йосифа, бо таким був Божий задум щодо їхнього порятунку.

45:14-15. Зрештою брати возз’єдналися, спершу Йосиф і Веніямин, а потім й усі брати. Це були дуже емоційні моменти, де було місце і сльозам (див. 42:24; 43:30; 45:2), й розмовам. Їхні колишні заздрість та ненависть до Йосифа (37:4, 8, 11) зникли назавжди.

ґ. Переселення родини (45:16-47:12)

45:16-24. Брати Йосифа отримали вказівку перевезти усю родину Якова в Єгипет. Фараон особисто звелів їм повернутися, пропонуючи “щонайліпшу землю в Єгипті”, й надав їм свої “вози” для перевезення членів їхньої родини (див. 46:5) та пообіцяв “що найліпше в Єгипетській країні”.

Йосиф дав своїм братам достатню кількість “харчів на дорогу”, а також “одіж”, а “своєму батькові послав ... десять ослів, нав'ючених щонайліпшим єгипетським добром”. Коли вони вже “пускалися в дорогу”, Йосиф сказав своїм братам не докоряти “собі”. Це був час не для взаємних обвинувачень, а для радісного возз’єднання. І все ж він знав, що вони можуть посваритися дорогою назад.

45:25-28. Спершу Яків не повірив словам своїм синів про те, що Йосиф “живий”. Але коли почув усю історію й побачив те все, що Йосиф йому “послав”, то “дух” його “ожив”, і він відразу вирішив піти й побачити свого сина особисто.

Запрошення, яке отримав Яків, старіючий патріарх, що майже втратив вже надію, та 10 братів, обтяжених виною, стало поворотним моментом у їхньому житті та здійсненням передбачень Бога (15:13-16) про те, що їм доведеться піти у чужий для них край і збільшити там свою чисельність, не втрачаючи своєї ідентичності.

46:1-7.  Колись Аврам увійшов в Єгипет під час голоду в Ханаані (12:10). А тепер його внук Яків та 11 правнуків (не рахуючи Йосифа, який уже там був) переселялися туди. Бог підтримав Якова під час переселення в Єгипет. Залишаючи Хеврон (див. 37:14), він спершу зупинився у Беер-Шеві (“Версавії”), де “приніс жертви Богові ... Ісаака”. Саме в Беер-Шеві мешкав Ісаак, і саме звідти Якову колись довелося утікати через гнів Ісава (28:10).

Потім Яків отримав видіння від Господа. Трапилося це вночі. Господь повторив йому Свою обітницю про те, що в Єгипті виведе з нього “великий народ”, а також зазначив, що й виведе їх “назад”. Бог колись наказував Ісаакові не йти в Єгипет (26:2), але тепер Він велів Якову туди таки піти. Це видіння, яке дуже потішило патріарха, буде також втіхою і для всього ізраїльського люду, коли Мойсей спонукатиме їх вийти з єгипетського краю і повернутися в Ханаан, щоб отримати Божі обіцяні благословення.

46:8-27.  В оповіді про переселення в Єгипет міститься довгий перелік нащадків Якова. У вірші 26 сказано, що всього їх було “шістдесят шість”, хоча у вірші 27 міститься число “сімдесят”. Перше число вказує на кількість людей, які подорожували разом з Яковом в Єгипет, а друже число включає дітей і внуків, які вже були в Єгипті. У наступній таблиці показано, як саме було отримано ці два числа.

Діти і внуки Лії (вірш 15)

Діти і внуки Зілпи (вірш 18)

Діти і внуки Рахиль (вірш 22)

Діти і внуки Білги (вірш 25)

Діна (вірш 15)

Ер і Онан (які померли в Ханаані; вірш 12); Йосиф та його два сини, які вже були в Єгипті (вірш 20)

Люди, які подалися в Єгипет разом з Яковом (вірш 26)

Йосиф, Манассія, Ефраїм, Яків (вірш 27)

Яків і його потомство в Єгипті (вірш 27)

33

16

14

7

70

+1

71

-5

66

+4

70

Саме з цих 70 людей (в тому числі двох синів Йосифа, які народилися в Єгипті, вірші 20, 27; див. 41:50-52) і вийде ізраїльський народ. (У ранній церкві Стефан згадував про 75 членів родини Якова; див. коментарі до Діян. 7:14.)

46:28-34. Зрештою, після 22 років розлуки (див. таблицю “Хронологія подій від Соломона назад до Якова” поблизу 39:1-6а), Йосиф та Яків возз’єдналися, чому обоє надзвичайно зраділи. І знову Йосиф “плакав” (див. 42:24; 43:30; 45:2, 14-15), що зовсім не дивно. Останній раз Йосиф бачив свого батька, коли йому було 17 років (37:2). Яків був дуже потішений побачити свого сина живим, адже саме він мав стати його спадкоємцем, якого сам Бог обрав правити родиною. Отож, це було щось більше, аніж родинне возз’єднання, бо слугувало засвідченням того, що Божа обітниця благословень була в силі.

Йосиф наказав їм наголосити у розмові з фараоном на тому факті, що вони були “скотарями”, а не пастухами, бо “єгиптяни” ненавиділи останніх. Йосиф, як і зазвичай, не хотів порушувати єгипетських звичаїв та вподобань (див. 41:14; 43:32). Однак п’ятеро його братів не володіло тим же хистом до дипломатії (47:3).

Хронологія подій в житті патріархів

2166 до н.е.

(100 років)

2066

(60 років)

2006

(15 років)

1991

(76 років)

1915

(17 років)

1898

(12 років)

1886

(10 років)

1876

(17 років)

1859

(54 роки)

1805

Народжується Авраам

Авраам помирає (у віці 175 років; Бут. 25:7)

Народжується Ісаак (коли Авраамові було 100 років; Бут. 21:5)

Ісаак помирає (у віці 180 років; Бут. 35:28)

Народжується Яків (коли Ісаакові було 60 років; Бут. 25:26)

Яків перебирається в Єгипет (у віці 130 років; Бут. 47:9), коли Йосифові було 39 років

Яків помирає (у віці 147 років, 17 років по тому, як перебрався в Єгипет; Бут. 47:28)

Народжується Йосиф

Йосифа продають в Єгипет (у віці 17 років; Бут. 37:2, 28)

Йосиф помирає (у віці 110 років, Бут. 50:26; отож, він народився у 1915 році)

                          

47:1-12. Фараон дав родині Якова найкращі “землі”, а саме Гошен (див. 45:10), навіть запропонував зробити декількох братів “наглядачами над” його власними “стадами” (47:6). В стародавніх єгипетських писаннях Гошен не згадується, але згодом ця місцевість отримала назву “землі Рамсес” (вірш 11; див. Вих. 1:11). Даний факт укупі з тими відомостями, що ці землі були родючими і знаходилися неподалік палацу, де мешкав Йосиф, вказують на те, що мова тут іде про східну частину Дельти Нілу.

Коли Яків постав перед фараоном, то сказав, що прожив він нелегких “сто тридцять років”. На його думку, це було “кочування”. Коли ж він підходив до фараона і відходив від нього, то його благословляв. Цікавою ж була картина, коли патріарх ізраїльтян, які вимушено перебували на чужині, у країні з відмінною культурою, бажав Божих благословень самому “фараонові”!

д. Мудре правління Йосифа (47:13-27)

47:13-27.  Йосиф довів, що був дуже мудрим управителем на єгипетській землі. За його правління люди не помирали від голоду, а фараон процвітав. На той час фараоном був Сезостріс ІІІ (1878-1843 до н.е.).

Продаючи людям “хліб” в часи голоду, який “був вельми тяжкий”, Йосиф брав у них і “гроші”, і “худобу” (“коней, овець, волів та ... ослів”) як платню, а потім і “всю Єгипетську землю”, окрім “землі жерців”. Коли всі землі стали власністю фараона, Йосиф звелів людям засівати “землю” зерном, яке сам їм і дав. Його єдиною умовою було те, що “п’ятину” своїх “прибутків” вони мали “давати фараонові”. Іншими словами, люди вижили, але вони (окрім жерців) стали “рабами фараонові”.

Однак “в землі Гошен” ізраїльтяни жили у достатку і “множилися вельми”.

Так Бог благословив Своїх людей відповідно до обітниць, які колись дав Авраамові. Вони швидко стали великим народом. Більше того, Бог благословив і фараона, бо той благословив потомство Авраама найкращим, що було в Єгипті. І лиш згодом, вже в часи Мойсея, коли інший фараон буде утискати ізраїльтян, Бог суворо розправиться з єгиптянами.

5. ПЕРЕДУМОВИ ПРОДОВЖЕННЯ ЗАВІТНИХ БЛАГОСЛОВЕНЬ (47:28-50:26)

У цій останній частині книги всі оповіді стосуються майбутньої долі Авраамового потомства.

а. Благословення Ефраїма та Манассії (47:28-48:22)

З усього довгого життя Якова автор Послання до Євреїв вибрав саме це благословення Йосифових синів патріархом, як його найбільший акт віри (Євр. 11:21). Адже цим Яків засвідчив свою віру у продовження Божих обітниць в момент неминучого наближення власної смерті. Яка ж тут глибока іронія: колись він саме це здобув шляхом обману (Бут. 27). Так, благословеннями знову буде наділено молодшого, але цього разу без будь-якого підступу чи відчуття гіркоти. Це й справді був акт віри.

47:28-31.  “Яків прожив ще в Єгипетській країні сімнадцять років” (див. вірш 9), аж допоки йому не сповнилося “сто сорок і сім років”. (Авраам помер у віці 175 років [25:7-8], а Ісаак у 180 років [35:28].) Якщо роком, коли Яків переселився до Єгипту, був 1876 до н.е. (див. таблицю “Хронологія подій від Соломона назад до Якова” поблизу 39:1-6а), тоді Яків помер у 1859 році до н.е.. Зважаючи на те, що прожив він 147 років, роком його народження був 2006 до н.е. (див. таблицю “Хронологія подій в житті патріархів”). Перед своєю смертю Яків попросив Йосифа поклястися, що він поховає його разом з “його батьками” (див. 49:29-33). Він, звісно ж, мав на увазі печеру Махпелу, яку колись придбав Авраам (част. 23). Бажаючи переконатися, що Йосиф дотримає своє слово, він наказав своєму синові покласти “руку” йому “під стегно” (див. коментарі стосовно цього звичаю у 24:1-9). Й відразу після цього Яків (тут “Ізраїль”) “приклонився”, тобто помолився.

48:1-4. Яків, “хворий”, але все ще спроможний сидіти “на ліжку”, переказав Йосифові про той випадок, коли “в місцевості Луз”, яку він опісля перейменував на Бетел, з’явився йому “Всемогутній Бог” ( ’ел саддаи ; див. коментарі до 17:1) і пообіцяв благословити його численним потомством і дати цей “край” їм “в посідання вічне” (див. 28:10-22). Ця обіцянка наповнювала патріарха надією впродовж усього його кочування. Та й для ізраїльського народу, якому Яків її передав, вона слугуватиме втіхою. Адже вони мали певне Боже слово.

48:5-7. Яків передав право первородства Йосифові, усиновивши Ефраїма і Манассію, Йосифових синів (41:51-52), й зробивши їх первородними синами, завдяки чому мав змогу надати Йосифові значно більшу частку. Отож, він поставив їх на місце Рувима і Симеона, перших своїх двох синів від Лії (див. 1 Хр. 5:1-2). Той факт, що Яків признав синів Йосифа своїми, матиме неабияке значення при поділі обіцяної землі в часи Ісуса Навина (ІсНав. 16-17). На такий вчинок Якова спонукали спогади про Рахиль, його кохану дружину, яка померла “у Ханаан-краю” (див. Бут. 35:16-20).

48:8-14.  Коли Йосиф “підвів” своїх двох синів до патріарха, прозвучали благословення. Як і Ісаак, Яків дав своє благословення, коли його “очі” вже “пригасали від старости”. Але, благословляючи, Ізраїль схрестив свої руки так, що поклав “свою правицю ... на голову Ефраїма, ... а лівицю свою на голову Манассії”, хоча “Манассія був первородний”, а первістків завжди благословляли правою рукою. Таким було рішення Якова, хоча Йосиф підвів своїх синів до батька як годиться. Йосиф, як і багато інших людей, сподівався, що Бог діятиме певним визначеним чином, але побачив, що Йому до вподоби чинити по-іншому, а іноді навіть усупереч звичаям. Однак віруючі люди визнають, що Божі шляхи — це не людські шляхи. Якову знадобилося все життя, сповнене суворих повчальних моментів, щоб засвоїти даний факт. Але він таки засвоїв його і тепер своїм благословенням зробив молодшого вищим за старшого. Отож, молодші отримували благословення вже чотири покоління поспіль: Ісаак, а не Ізмаїл, Яків, а не Ісав, Йосиф, а не Рувим, та Ефраїм, а не Манассія.

48:15-20.  Благословляючи Йосифа, Яків використав три звернення до Бога (вірш 15): (а) Бог, який мав завіт з його батьками, Авраамом та Ісааком (факт, який неодноразово зміцнював віру Якова, 28:13; 31:5, 42; 32:9; 46:3), (б) Той, Хто був йому “Пастирем” (див. 49:24; Вих. 6:6; Пс. 23:1; Іс. 59:20) ввесь час, і (в) “Ангел (див. коментарі до Бут. 16:7), що рятував” його “від усякого лиха”. Давньоєврейське слово га’ал , перекладене тут як “рятував”, передає значення захисту і водночас процесу перевиховання, через що проходив Яків, коли потрапляв у скруту. Озвучивши такий дуже влучний опис Бога, Яків помолився і попросив у Бога Його милосердного благословення для “хлопців”. Такою була віра Якова.

Коли Йосиф “побачив”, що його “батько” благословляє спершу Ефраїма, а не Манассію, то спробував його виправити. Однак слова Якова: “Знаю, мій сину, знаю,” — засвідчили певність його віри: він благословляв згідно божественного задуму, а не людських звичаїв. Він пам’ятав, що незважаючи на бажання людей, Бог благословив його, молодшого. Й це він зробив зараз із синами Йосифа. Роки потому потомки Ефраїма і справді стали правлячим народом у Північному Царстві й значно перевершили нащадків Манассії, як Яків і передрікав.

48:21-22. Будучи переконаним у тому, що Бог “поверне” їх “назад у землю батьків”, тобто в обіцяну землю, Яків сказав, що дає Йосифові подвійну “частку землі”. Переклад вірша 22а у НАСБ є кращим: “І я даю тобі на одну частку більше, аніж твоїм братам” (див. НМВ, примітки). Давньоєврейське слово секем , яке тут перекладено як “частку”, — це гра слів до назви міста Сихем. Згодом у Сихемі буде поховано Йосифа (ІсНав. 24:32), як свідчення того, що ця земля належала йому. Яків колись “забрав” цю частку землі “від аморія” (одного з ханаанців гористої місцевості), хоча це єдина згадка про дане завоювання у Біблії, і викопав там криницю (див. Сихар, Йн. 4:4-5).

б. Пророцтво Якова про народи (49:1-28)

Основоположним принципом Божого порядку є те, що життя та вдача патріархів чинили безпосередній вплив на їхніх нащадків. Бог планує долю Своїх людей згідно їхніх моральних якостей. У Бут. 49 такий Божий підхід стає помітним. У даній частині міститься останнє з декількох великих передбачень стосовно майбутнього у Книзі Буття. Тут є і благословення, і прокляття, і кари, і обітниці. Яків, який завдяки своїй вірі та завітові з Господом виступив Божим промовцем, передбачив і перемогу ізраїльтян, і їх заселення в Ханаан-краї, і значно славніші роки.

Бог дав Своїм людям це пророцтво, щоб вони побачили, що Він спланував усе їхнє майбутнє. Для родини Якова це майбутнє стосується часів, коли рабство в Єгипті вже буде минулим, а теперішнім стане їх проживання в обіцяній землі. Однак змога насолодитися благословеннями цієї надії залежатиме виключно від відданості патріархів. Отак, на своєму почесному смертному ложі в останні хвилини свого життя, Яків почергово дав оцінку всім своїм синам, а потім й усім майбутнім племенам.

49:1-2.  Прикликаючи “своїх синів” до свого ліжка, Яків сказав, що розповість про те, “спіткає” їх “у днях прийдешніх”. Отож, його слова були зумисно відібраним пророцтвом.

49:3-4. Спершу Яків виголосив у бік Рувима, свого первістка, чимало похвали, але потім пригадав йому, як він “осквернив” батькове “ложе”, увійшовши до його наложниці Білги (35:22). Рувим мав стати головним й отримати подвійну спадщину (1 Хр. 5:1-2), але через свою невгамовну вдачу (“бурхливий, немов вода”) не зміг би стати добрим очільником. В часи Суддів (Суд. 5:15-16) народ Рувима відзначився своєю нерішучістю.

49:5-7.  Симеон і Леві були людьми “насильства”, а не правосуддя. Вони керувалися виключно гнівом й не зважали ні на людей, ні на тварин. Тут власне й зійшло на них покарання за те, що вони колись вирізали всіх чоловіків у Сихемі (34:25-29). Бог чітко проводить межу між війною святою та звичайною помстою. Обидва ці племені згодом розсіялися (49:7). Потомки Симеона і справді розселилися по всіх усюдах (хоча їхня земля знаходилася на землі Юди; ІсНав. 19:1, 9), а ось нащадки Леві зазнали шановано розсіяння, бо були народом священиків (ІсНав. 21).

49:8-12. У своєму пророцтві Яків передрік жорстоке (“немов левище”) панування Юди над своїми ворогами і братами, які “будуть” його “уславляти”. Гра слів тут стосується імені Юди, яке означає “хвала” (див. 29:35, НМВ, примітки). Однак центральним у даному пророцтві є слово “поки” (49:10б). Коли “прийде Той, Якому ... будуть коритися народи”, земля стане раєм. Ці вірші передбачають царювання Юди, кульмінаційним моментом якого стане царювання самого Месії (див. плем’я Юди, Одкр. 5:5), якому власне й скоряться усі “народи”.

У НАСБ третій рядок Бут. 49:10 перекладено як “поки не прийде Шіло”. В багатьох джерелах, у тому числі і в Таргумі (переклад СЗ арамейською мовою) слово “Шіло” тлумачиться як звання Месії. Однак давньоєврейське слово сілох  слід перекладати як “чиє воно є”, тобто “берло від Юди не відійде, ... поки не прийде Той, чиє воно (себто берло) є” (або ж, як і в перекладі Івана Хоменка, “якому він належить”).

З приходом Месії на землі все стане, як у раю. Кіднер твердить, що кожен рядок Бут. 49:11-12 “говорить про пишний і п’янкий достаток: це буде золотий вік Того, Хто прийде, про всесвітнє правління якого можна прочитати у [вірші] 10в” (Kidner, Genesis , p. 219). У нащадків Юди виноградники будуть родити так рясно, що до них вони прив’язуватимуть своїх тварин, а вина буде стільки, скільки й води для прання. “Очі” в них будуть червоні або ж “іскристі” від вина, а “зуби” їхні — білі від споживання великої кількості “молока”. Усе це дуже мальовничо зобразило придатність земель Юди для виноградників. Й таке багатство буде в часи тисячолітнього правління Месії (Іс. 61:6-7; 65:21-25; Зах. 3:10).

49:13-15. Потомки Завулона зроблять собі багатство з допомогою морської торгівлі (хоча їхні землі й не межували безпосередньо з Середземномор’ям; див. ІсНав. 19:10-11). Як “осел костистий”, потомки Іссахара будуть змушені працювати на інших. Їхня земля, що знаходилася на родючій широкій прекрасній рівнині Ездраелон, часто ставала об’єктом вторгнення чужинців.

49:16-17. Дан демонструє іншу невідповідність між покликанням і досягненням (вірші 3-4). Дан мав забезпечувати правосуддя (ймення “Дан” означає “суддя”), однак його народ обере шлях обману і буде немов гадюка “при дорозі”. В часи Суддів перший випадок ідолопоклонства трапився саме у племені Дан (Суд. 18:30).

49:18. Далі Яків звернувся до Господа із проханням “спасіння”. Таким чином він, мабуть, мав намір опосередковано нагадати своїм синам про необхідність в усьому покладатися на Господа (якщо він цього потребував, то вони, звісно ж, також). Або ж він міг в такий спосіб висловлювати своє бажання відчути насолоду від надії на Месію, коли отримає спасіння від усіх своїх тривог та смутку (див. “визволення” у бажаннях Анни, Лк. 2:28).

49:19-21. Три з шести давньоєврейських слів у вірші 19 є грою стосовно імені Гад (“напад”): “коли орда ( нападник ) на нього нападає , він громить і переслідує її по п'ятах (сам нападає )”. Дієслово гадад  означає “вриватися” або “нападати”. Напади на кордони часто траплялися в житті племен, які мешкали на схід від річки Йордан (наприклад, 1 Хр. 5:18-19).

Плем’я Ашер буде плідним та прибутковим й постачатиме “ласощі царські”. Його нащадки осядуть вздовж багатого північного узбережжя Ханаану. Народ Нафталі, неначе “лань”, буде вільним гірським людом. Девора співала про народність Нафталі, які ризикували власним життям “на плоскогір'ях країни” (Суд. 5:18). Цей народ мешкав на північному заході від Тиверіадського (Галилейського) озера.

49:22-26. У даному пророцтві Йосиф отримав від батька стільки схвальних слів, як не отримав жоден інший син Якова. Тут патріарх власне й виголосив свої благословення (див. 1 Хр. 5:1-2). Яків узяв обітницю плідності з імені сина Йосифа Ефраїма (яке означає “плідний”) й наділив обітницями перемог (Бут. 49:23-24а) та процвітання (вірш 25б) два народи, які вийдуть від Йосифа. Перемоги в бою отримували Ісус Навин, Девора, Самуїл, весь народ Ефраїма, Гедеон та Їфтах, а також народ Манассії. У цих віршах озвучено декілька чудових звань для Бога — Сильний Якова, Пастир (див. 48:15), Скеля Ізраїля, Бог “твого батька”, Всевишній ( саддаи ; див. ’ел саддаи  у 17:1) — Того, Хто наділяє благословеннями з “небес” (тобто дощем для врожаю), з “безодні” (тобто річками й криницями, сповненими води) та з “грудей і лона” (тобто численними потомками). Яків обдарував Йосифа великими благословеннями, бо він був князем між своїми “братами” (див. 41:41).

49:27-28. В пророцтві про Веніямина описується народ, здатний до насильницьких дій і шаленства: “вовк хижий”, ненажерливий (див. жорстокі веніямини в Суд. 20, і Саул, веніямин, в 1 Сам. 9:1-2; 19:10; 22:17).

Ці пророцтва слугують головній меті книги так, як і пророцтва Ноя про своїх синів (Бут. 9:24-27). Обидва пророче дивилися у майбутнє на долю своїх синів, перебуваючи вже у поважному віці: Ной у первісні часи, а Яків — в часи патріархів.

в. Смерть і поховання Якова (49:29-50:14)

49:29-33.  І знову тема поховання патріарха стала важливою, адже Яків звелів Йосифу поховати його “в Ханаан-краю”, а не в Єгипті (див. 47:29-30). Там була його надія. “У печері ... Махпела (купленій Авраамом, 23:3-30)”, поблизу Хеврону, було “поховано” Сару (23:19), Авраама (25:8-9), Ісаака (35:27-29), Ревеку (дружину Ісаака, 49:31) і Лію (першу дружину Якова, вірш 31).

Отож, Яків помер після 147 років (47:28) боротьби. Його скорботи добігали кінця. Чимало було у нього недуг, й чимало гріхів він накоїв. Але Яків мав невгамовне бажання отримувати й продовжувати Божі благословення. Він був дуже побожним, адже завжди покладався виключно на Бога і ні на кого більш, та зрештою помер як щиро віруюча людина. В своєму житті він дізнався, звідки сходять істинні благословення, й він змагався з Богом та людьми, щоб мати змогу передати ці благословення своїм синам.

50:1-6.  Поплакавши над мертвим тілом свого батька (див. інші випадки, коли Йосиф плакав: 42:24; 43:30; 45:2, 14; 50:17), Йосиф звелів, аби тіло Якова “забальзамували” для поховання у звичний для єгиптян спосіб. На бальзамування зрідка йшло менш як місяць часу, зазвичай потрібно було “сорок днів”. Та “єгиптяни ж оплакували” Якова “сімдесят днів” — два з половиною місяці — лиш на два дні менше, аніж прийнято було оплакувати фараона. Це власне й показало, якою великою повагою користувався Йосиф серед єгиптян. “А як минули дні жалоби”, Йосиф попрохав фараона дозволити йому “поховати свого батька” у печері Махпелі, що в Ханаані, і фараон його прохання задовольнив.

50:7-9. За Йосифом ішла велика процесія, в тому числі єгипетські “двірські фараона, ... ввесь дім Йосифа та його брати”, а також “колісниці й вершники”, щоб поховати його батька в Ханаан-краю. Це був перший раз, коли Йосиф повертався на свою батьківщину за останні 39 років (він жив у Єгипті вже 22 роки, коли туди перебрався Яків, а Яків прожив там ще 17 років). Століття потому діти Ізраїля вийдуть з Єгипту знову, узявши з собою кістки патріарха, самого Йосифа. Тут, однак, їхнє перебування на обіцяній землі було тимчасовим. Адже цього разу вони прибули сюди лише для того, аби поховати Якова. Бог колись обіцяв Якову, що Він поверне його на цю землю, і що Йосиф поховає його (46:4).

50:10-14. По дорозі до печери, коли “вони” підійшли “до Адат-току”, то почали там “вельми” ридати за померлим Яковом. Тому й “справив” там Йосиф “по своєму батькові сімденну жалобу”, через що цю місцевість, “що по тому боці Йордану”, почали називати “Авел-Міцраїм”. Дана назва дослівно перекладається як “луг ( ’абел ) єгиптян”, але зважаючи на гру слів, вона передає наступне значення: “ридання ( ’ебел ) єгиптян”. “Ханааняни” зрозуміли, що це була і справді велика подія. Для більшості братів мандрівка назад до Єгипту була вже четвертою по рахунку, тоді як для Йосифа — другою.

г. Запевнення у здійсненні благословення (50:15-26)

50:15-21.  Тепер, коли Яків “помер”, брати, злякавшись, подумали, що Йосиф суворо “відплатить” їм “за все те лихо, що” вони “йому заподіяли” (див. 45:3), а тому й звернулися до нього з благанням пробачити все. Вони знову назвали себе рабами Йосифа (див. 37:7). Та Йосиф (вкотре заплакавши; див. 24:42; 43:30; 45:2, 14; 50:1) запевнив їх (двічі промовивши: “Не бійтеся”, вірші 19, 21; див. 43:23), що все те, що з ними всіма трапилося, було частиною Божого задуму, щоб обіцяні благословення таки змогли здійснитися (див. 45:5, 7-9). Окрім того, Йосиф пообіцяв і надалі дбати про них (див. 45:11) “і говорив до них зичливо”.

50:22-26.  Йосиф також “помер” у єгипетській землі. Як і колись його батько, він змусив своїх братів пообіцяти йому, що під час великого звільнення вони заберуть його “кості” з Єгипту (вірші 24-25; див. Вих. 13:19; ІсНав. 24:32; Євр. 11:22). Це звільнення, як він їх запевнив, трапиться тоді, коли Бог навідається до них, щоб сповнити Свої обітниці, які дав колись їхнім батькам.

Йосиф прожив достатньо років, аби побачити своїх праправнуків від Ефраїма і правнуків від Манассії. Колись було прийнято класти новонароджених на коліна на знак їх приналежності до певного роду (див. Іов. 3:12). Йосиф таким чином власне й взяв собі їх у “прийми”. “Помер Йосиф мавши сто десять років” та, як і Яків, був забальзамований. (Авраам прожив 175 років [25:7], Ісаак — 180 [35:28], а Яків — 147 [47:28].) Книга Буття завершується обітницею “краю”, яка ще не була здійсненою, але очікуваною разом із відвідинами із висот. Слова Йосифа, що прозвучали аж двічі, дивовижним чином підсумовують надію, яка присутня в усьому Старому Завіті, як і в Новому: “Бог напевно навідається до вас” (50:24-25). Отож, віруючі люди чекатимуть на ті відвідини обіцяного Потомства, Месії, який покладе кінець прокляттю і сповнить таке довгоочікуване Боже благословення.

БІБЛІОГРАФІЯ

Тлумачення

Bush, George. Notes, Critical and Practical, on Genesis.  2 vols. New York: Ivison, Phinney & Co., 1857. Reprint. Minneapolis: Klock & Klock Christian Publishers, 1981.

Cassuto, Umberto. From Adam to Noah: A Commentary on the Book of Genesis.  Vol. 1. Translated by Israel Abrahams. Jerusalem: Magnes Press, 1961.

________. From Noah to Abraham: A Commentary on the Book of Genesis . Vol. 2. Jerusalem: Magnes Press, 1964.

Davis, John J. Paradise to Prison: Studies in Genesis . Grand Rapids: Baker Book House, 1975.

Delitzsch, Franz. A New Commentary on Genesis . Translated by Sophia Taylor. 2 vols. Edinburgh: T. & T. Clark, 1899. Reprint. Minneapolis: Klock & Klock Christian Publishers, 1978.

Dods, Marcus. The Book of Genesis . The Expositor’s Bible. London: Hodder & Stoughton, 1892.

Jacob, Benno. The First Book of the Bible: Genesis . New York: KTAV Publishing House, 1934.

Kidner, Derek. Genesis . The Tyndale Old Testament Commentaries. Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1967.

Leupold, H.C. Exposition of Genesis . 2 vols. Grand Rapids: Baker Book House, 1942.

Phillips, John. Exploring Genesis.  Chicago: Moody Press, 1980.

Speiser, E.A. Genesis . The Anchor Bible. Garden City, N.Y.: Doubleday & Co., 1964.

Stigers, Harold G. A Commentary on Genesis.  Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1976.

Thomas, W.H. Griffith. Genesis: A Devotional Commentary. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1946.

Westermann, Claus. Genesis . Neukirchen Vluyn: Neukirchener Verlag, 1976.

Wood, Leon J. Genesis: A Study Guide Commentary . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1975.

Інші наукові дослідження

Cassuto, Umberto. The Documentary Hypothesis and the Composition of the Pentateuch . Translated by Israel Abrahams. Jerusalem: Magnes Press, 1961.

Fokkelman, J.P. Narrative Art in Genesis . Assen, Amsterdam: Van Gorcum, 1975.

Kitchen, Kenneth A. Ancient Orient and Old Testament . Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1966.

Livingstone, G. Herbert. The Pentateuch in Its Cultural Environment . Grand Rapids: Baker Book House, 1974.

Lowenthal, Eric I. The Joseph Narrative in Genesis . New York: KTAV Publishing House, 1973.

Segal, Moses Hirsch. The Pentateuch: Its Composition and Its Authorship and Other Biblical Studies . Jerusalem: Magnes Press, 1967.

Vos, Howard F. Genesis and Archaeology . Chicago: Moody Press, 1963.

Westermann, Claus. The Promises to the Fathers: Studies on the Patriarchal Narratives . Translated by David E. Green. Philadelphia: Fortress Press, 1980.