ВТОРОЗАКОННЯ

Джек С. Дір

ВСТУП

Заголовок . Назва даної книги походить від помилкового перекладу фрази з Втор. 17:18 у Септуаґінті, а саме як “відпис цього Закону”. У Септуаґінті ці слова відтворені в єдиному слові deuteronomion  (досл. “другий Закон”), що у Вульгаті, перекладі Біблії латинською мовою Єронімом у четвертому столітті, передано словом Второзаконня . Давньоєврейська назва книги має вигляд ’еллех хадд е барім  (“ось слова”) згідно з давньоєврейським звичаєм часто використовувати для назви праці її перші слова або слово (див. 1:1). Ця давньоєврейська назва є більш доречним описом книги, бо дана книга — це не “другий Закон”, а записи проповідей Мойсея про Закон.

Час написання й авторство. Думки, що автором Второзаконня є саме Мойсей, дотримувалися і євреї, і християни, аж допоки у 19-му столітті не з’явився ліберальний критицизм. Ліберальні науковці ніколи не мали єдиної думки щодо того, хто саме написав цю книгу, однак більшість з них погоджується, що це був не Мойсей. Більшість критиків вважає, що Книгу Второзаконня було написано у сьомому столітті до н.е.. Однією з підстав такої їхньої думки є той факт, що “книгу Закону” віднайшли у храмі за часів правління Йосії (2 Цар. 22). Багато критиків припускає, що книга Закону — це і є Второзаконня, і її було написано від імені Мойсея як благочестиве шахрайство, а тоді поміщено в храм, щоб після віднайдення її могли використовувати для реформ, які Йосія пізніше і здійснив.

Іншою причиною пізнішої дати написання Книги Второзаконня називають веління Бога, щоб ізраїльтяни мали лише одну святиню (Втор. 12:1-14). Це була дуже вміло завуальована вказівка на Єрусалим і заборона поклонятися на узвишшях. Критики ж твердять, що за часів Мойсея ні Єрусалим, ні узвишшя не були надто популярними місцями поклоніння.

Третьою причиною того, що критики вважають сьоме століття часом написання Второзаконня, є певний матеріал, який міститься в цій книзі й очевидно відноситься до часів уже після Мойсея (наприклад, част. 34, де йдеться про смерть Мойсея).

Четверта причина, на яку опираються критики в своєму припущенні щодо пізнішої дати написання даної книги й того, що її створив не Мойсей, є те, що у Книзі Второзаконня міститься декілька передбачень про розсіяння й наступне возз’єднання ізраїльтян (4:25-31; 28:20-68; 29:22-28; 30:1-10; 32:23-43).

Однак, за більш прискіпливого розгляду, жоден із цих чотирьох доводів не є переконливим. Неможливо достеменно встановити, чи книга Закону, віднайдена у храмі за часів правління Йосії, була всім П’ятикнижжям, Книгою Второзаконня чи частиною одного або іншого. Навіть якщо це була Книга Второзаконня, це ще не доводить, що “книгу Закону” було написано як благочестиве шахрайство й поміщено у храм задля реформ. На стародавньому Близькому Сході закони часто відкладалися або ж ігнорувалися, й цілком імовірно, що таке могло трапитися і з частиною або ж з усім П’ятикнижжям, зокрема з огляду на те, що два царі Манасія і Амон, які були попередниками Йосії, сприяли ідолопоклонству в храмі! Окрім того, “благочестиве шахрайство” було невідоме на стародавньому Близькому Сході. Подібні випадки, які наводили для прикладу критики, належали до значно пізнішого греко-римського періоду часу.

Стосовно вказівки у Втор. 12 про єдину святиню варто зазначити, що у даній книзі жодного разу не згадується Єрусалим. Якщо Книга Второзаконня була шахрайською вигадкою з метою стимулювати здійснення реформи за рахунок заборони поклонятися на узвишшях на користь централізованого поклоніння в Єрусалимі, то насправді малоймовірно, що Єрусалим ніде б не згадувався. Більше того, дуже сумнівно, що шахрай залишив би в цій книзі уривок 27:1-8, якщо централізоване поклоніння в Єрусалимі було його головною метою, бо в цих віршах міститься наказ збудувати жертовник на горі Евал, принести там пожертви й написати на тамтешніх каменях Закон.

Стосовно уривків, доданих до цієї книги вже після Мойсея, і так зрозуміло, що певні редакторські коментарі додавалися після смерті Мойсея (окрім част. 34, див. також 2:10-12, 20-23; 3:13б-14). Однак присутність таких доповнень не доводить, що Мойсей не був автором більшої частини Второзаконня, і не шкодить вербально надихаючій ролі Біблії (див. коментарі до 2:10-12).

Довід, що ґрунтується на присутності в тексті передбачень стосовно розсіяння й возз’єднання ізраїльського народу, є лиш свідченням упередженого ставлення до надприродної сили пророцтв. Отож, можна зробити висновок, що насправді немає жодної істотної причини не вважати Второзаконня тим, чим воно є, а саме словами Мойсея, адресованими народові наприкінці 15-го століття до н.е., коли ізраїльтяни були на порозі свого входу в обіцяну землю.

Будова . Второзаконня написано за зразком васальних угод, характерних для другого тисячоліття до н.е.. Коли цар (сюзерен) укладав угоду з васальною країною, вона зазвичай містила шість складових: (а) передмову, (б) історичний пролог (історія стосунків царя з васалом), (в) загальне положення (заклик до щиросердечної відданості цареві), (г) окремі положення (детально прописані закони, за допомогою яких васальна держава могла засвідчити свою відданість цареві), (ґ) божественні свідчення (божества, прикликані, щоб засвідчити угоду) і (д) благословення та прокляття (за дотримання чи недотримання постанов угоди). Див. таблицю “ Завіт Мойсея у порівнянні з сюзеренними договорами” поблизу Вих. 19.

Второзаконня має подібну будову, згідно якої 1:1-4 — це передмова, 1:5-4:43 — історичний пролог, 4:4-11:32 — загальне положення, част. 12-26 — окремі положення і част 27-28 — благословення та прокляття. (Звісно ж, Ягве, будучи єдиним істинним Богом, не прикликав інших божеств для засвідчення угоди.) Даним аналогіям, як і іншим, приділено чимало особливої уваги у цих коментарях. Той факт, що Книга Второзаконня нагадує своєю будовою васальні угоди другого тисячоліття до н.е., також свідчить на користь ранішої дати написання цієї книги.

Мета . Хоча за своєю будовою Книга Второзаконня подібна на васальну угоду, за своїм характером вона є проповідницькою. Мойсей проповідував Закон синам Ізраїля, щоб запечатати Боже Слово у їхніх серцях. Він ставив собі за мету спонукати людей оновити завіт, укладений в Синаї, тобто знову засвідчити свою відданість Господеві. Лише беззастережна відданість самих себе Господеві могла дати людям надію на вхід в обіцяну землю, перемогу над її мешканцями й подальше життя в достатку та мирі.

На той факт, що ізраїльтяни вже незабаром мали ввійти в обіцяну землю, вказують майже 200 згадок про цю землю у Книзі Второзаконня (1:7). Мойсей неодноразово спонукав людей зайняти цю землю (1:8), заохочуючи їх не боятися ворогів (1:21). Ізраїльтяни мали усвідомити, що це була їхня спадщина від Господа (4:20), бо Бог дам їм відповідну клятву (4:31), як колись обітницю їхнім прабатькам (1:35). Вони мали пам’ятати (4:10), що Бог уже зробив для них, слухати Його (4:30), боятися Його (5:29), любити Його (6:5) і міцно триматися за Нього (10:20). (Про все це неодноразово йдеться у Книзі Второзаконня, однак посилання, які містяться в дужках, показують, де є відповідні коментарі до згаданих слів.)

ПЛАН

І. Вступ: історичні передумови промов Мойсея (1:1-4)

А. Промовець, слухачі та місцеперебування (1:1)

Б. Дата події (1:2-4)

ІІ. Перше звернення Мойсея: історичний пролог (1:5-4:43)

А. Огляд могутніх діянь Бога між Хоривом та Бет-Пеором (1:5-3:29)

Б. Заклик слідувати Закону й опиратися ідолопоклонству (4:1-43)

ІІІ. Друге звернення Мойсея: завітні умови (4:44-26:19)

А. Відтворення Закону на горі Хорив (4:44-5:33)

Б. Величні веління й застереження (част. 6-11)

В. Низка окремих законів (12:1-26:15)

Г. Проголошення відданості (26:16-19)

IV. Третє звернення Мойсея: заклик до оновлення завіту та проголошення благословень і проклять (27:1-29:1)

А. Заклик до оновлення завіту (част. 27)

Б. Благословення й прокляття (28:1-68)

В. Підсумок третього звернення Мойсея (28:69)

V. Четверте звернення Мойсея: короткий огляд завітних вимог (29:1-30:20)

А. Заклик до завітного послуху (29:1-28)

Б. Обіцяні благословення після розкаяння ізраїльтян (30:1-10)

В. Підсумовувальний заклик обирати життя (30:11-20)

VI. Перехід повноважень від Мойсея до Ісуса Навина (част. 31-34)

А. Призначення Ісуса Навина і наказ зберігати Закон (31:1-29)

Б. Пісня Мойсея (31:30-32:43)

В. Приготування до смерті Мойсея (32:44-52)

Г. Благословення Мойсея (част. 33)

Ґ. Смерть Мойсея (част. 34)

КОМЕНТАРІ

І. Вступ: історичні передумови промов Мойсея (1:1-4)

А. Промовець, слухачі та місцеперебування (1:1)

1:1. Той факт, що Книгу Второзаконня тут названо словами Мойсея (“ось слова, що їх промовив Мойсей”), нагадує читачам про те, що хоча дана книга була документом, що засвідчував оновлення завіту, вона не була законотворчою угодою, позбавленою життя. Та сама фраза (“ось слова, що їх промовив Мойсей”) вказує на те, що дана книга складається з цілої низки потужних проповідей блукаючим пустелею людям.

Мойсей, насамперед, був промовцем Бога, а не лише людиною, яка дала ізраїльтянам Закон. Він був засновником ізраїльської релігії і посередником завіту у Синаї (див. коментарі до част. 5). Він був першим ізраїльським пророком (34:10). Хоча Бог називав й Авраама пророком (Бут. 20:7), ізраїльтяни тоді ще не існували як народ. Через Мойсея Бог поставив таку високу планку для ізраїльського народу, що всі наступні пророки перебували в його тіні й ніколи не могли сягнути цієї планки, аж допоки не з’явився Господь Ісус Христос (див. коментарі до Втор. 18:15-19; 34:10-12). Не дивно, що новозавітні автори згадували Мойсея частіше, аніж будь-яку іншу особу зі Старого Завіту. Отож, Второзаконня — це, по суті, низка проповідей найбільшого зі старозавітних пророків.

Мойсей адресував свої слова “до всього Ізраїля”. Ця фраза з’являється в книзі щонайменше 12 разів, що підкреслює єдність ізраїльського народу, який був звільнений могутнім Богом з єгипетського рабства та прийняв Його завіт в Синаї. Вони були Божим обраним народом, єдиною нацією на землі, яка мала за свою “конституцію” саме Слово Боже. Отож, слова Мойсея мали особливе значення для кожного ізраїльтянина.

Окрім Йордану та Арави, точне місцезнаходження міст чи то місцевостей, вказаних в 1:1, невідоме. Арава — це велика рифтова долина, що простягається від Тиверіадського озера (згодом Галилейського моря), що на півночі, і до Акабської затоки на південь. Ізраїльтяни ще не були на обіцяній землі, але знаходилися зовсім неподалік (див. вірш 5), коли отримали останні настанови Мойсея.

Б. Дата події (1:2-4)

1:2.  Вказівки у віршах 2-3 на час виконують дві функції. По-перше, вони чітко вказують на момент і місце Божого одкровення в історії ізраїльтян. По-друге, патетичне протиставлення 11 днів (вірш 2) і 40 років (вірш 3) слугує доволі лиховісним нагадуванням про наслідки непослуху до Бога. Ізраїльтяни спромоглися перетворити 11-денну мандрівку — “від Хорива (інша назва гори Синай; див. Вих. 34:2, 27 і Втор. 5:2) до Кадеш-Барне”, перше місце, з якого можна було ввійти в обіцяну землю з півдня — у 40 років блукання пустелею, перш ніж добралися до другого можливого місця входу в Ханаан. Від “Хорива” до “Кадеш-Барне” було всього 150 миль (див. карту “Можливий шлях Виходу” поблизу Чис. 33:1-5).

Застереження тут, однак, було наступне: не зволікайте, повірте в Бога знову. На жаль, ізраїльтяни ніколи не дослухалися до цього застереження. Як через багато століть потому зазначив Стефан (Діян. 7:39, 51), ізраїльтяни не поспішали вірити в Бога.

1:3. “В сороковому” й останньому “році” блукань ізраїльтян пустелею Мойсей власне й “сказав до синів Ізраїля все, що Господь заповідав йому”. Мойсей діяв від імені свого Бога. У Старому Завіті до Бога зверталися як до Ягве, коли автори бажали підкреслити природу Того, хто входить в завіт із людьми й накладає на них Свою волю (див. коментарі до Вих. 3:13-14). Тому Ягве — це звичне ймення Бога, коли розглядаються Його діяння стосовно ізраїльтян.

За якийсь час по завершенню канону Старого Завіту (кінець п’ятого століття до н.е.) євреї вигадали забобон стосовно промовляння імені Ягве й почали замінювати його на не надто точний еквівалент — ймення Адонай (“Господь або Господар”), — коли привселюдно читали Святе Письмо. Це було й справді сумною втратою для святих. У наш час християни вже не звертаються до Бога іменем Ягве у своїх молитвах, бо Бог всією повнотою об’явив Себе в Ісусі Христі (Євр. 1:1-2). Тепер християни знають Бога навіть ближче — як свого Отця (Йн. 14:6; 20:17; Рим. 1:17; 8:15; 1 Кор. 1:3). У Старому ж Завіті така назва дуже рідко використовується стосовно Бога. Та за першою промовою Мойсея (у Втор. 1:5-4:43) стояв саме Ягве, власний Бог ізраїльтян.

1:4.  Озвучення історичних передумов першої промови Мойсея завершується згадкою про поразку двох царів: Сихона та Ога (див. Чис. 21:21-35; Втор. 2:26-3:11).

ІІ. Перше звернення Мойсея: історичний пролог (1:5-4:43)

Як і величні хетські сюзеренні договори другого тисячоліття до н.е., Второзаконня містить історичний пролог. Як і в тих угодах, де розповідається про великодушне ставлення могутніх царів до своїх васалів, тут також оповідається про Божі милосердні й могутні діяння стосовно ізраїльтян (1:5-3:29). У сюзеренному договорі цар, ґрунтуючись на своїх великодушних вчинках, закликав своїх людей бути цілковито відданими йому. Подібним чином і Бог закликав ізраїльтян до віри та послуху (4:1-41).

А. Огляд могутніх діянь Бога між Хоривом та Бет-Пеором (1:5-3:29)

1. ПЕРША СПРОБА ВВІЙТИ В ОБІЦЯНУ ЗЕМЛЮ (1:5-46)

а. Початок на Хориві (1:5-18)

1:5.  Коли Мойсей “почав ... викладати” свої слова ізраїльтянам, ті були “по тому боці Йордану, в Моав-землі”. Слово “викладати” має неабияке значення, адже означає, що Мойсей робив усе можливе, аби донести Боже Слово до ізраїльтян. Слово ба’ер  зустрічається лиш тут, в 27:8 (де перекладено як “виразно”) та в Ав. 2:2 (“вирізьби його виразно”). Перше значення даного дієслова — “копати” (наприклад, копати криницю; “криниця” — це б е ’ер ).

Впродовж своїх промов Мойсей намагався різними шляхами прищепити своїм слухачам дух послуху. Він використовував погрозу карою, обіцянку винагороди і звертався до Божого милосердя, щоб досягти своєї мети. Слово, яке тут перекладено як “закон”, насправді означає “настанову”, а не лише низку законів у сучасному розумінні цього слова. Це — настанова, як ходити з Богом.

1:6-8.  Перші слова промови — “Господь (Ягве) Бог наш” — мають особливий наголос у реченні давньоєврейською мовою та задають тон всій промові. Насправді, у Книзі Второзаконня фраза “Господь Бог наш” зустрічається майже 50 разів. Ягве є верховним Очільником розвитку історії ізраїльського народу. Коли завіт було ратифіковано й одкровення у Синаї (“на Хориві”; див. вірш 2) завершено, Він спрямував ізраїльтян у Ханаан. Кордони, які згадуються у вірші 7 (див. 11:24; Вих. 23:31), виходять за межі території, якою ізраїльтяни коли-небудь володіли. Хоча імперії Давида та Соломона й простягалися до “ріки Ефрат” (див. 2 Сам. 8:3; 1 Цар. 4:21), багато людей у тих землях лише платили їм данину. Ізраїльтяни їх не завойовували, тож та земля не була у цілковитій їхній власності. (Щодо аморіїв див. коментарі до Бут. 14:13-16; Вих. 3:8).

Веління Бога (Втор. 1:8) зайняти таку велику територію землі не мало шокувати Його слухачів. Ще сотні років тому Бог пообіцяв цю ж землю “Авраамові” (Бут. 15:18-21; 17:7-8) й повторив цю обітницю “Ісаакові та Яковові” (Бут. 26:3-5; 28:13-15; 35:12). Ці троє патріархів згадуються у Книзі Второзаконня сім разів (Втор. 1:8; 6:10; 9:5, 27; 29:13; 30:20; 34:4). Мойсей не залишив жодних сумнівів щодо характеру даної обіцянки. Вона була виявом Божого милосердя й була повсякчасною. Коли Бог запечатує Свою обітницю клятвою (“клявся”; див. 1:35), Він ніколи не змінює Свій задум (див. Пс. 110:4).

Отже, кожен ізраїльтянин від Авраама й до часів Мойсея мав розуміти, що належить до роду, якому Бог дав Свою непорушну обіцянку. Наказ зайняти цю землю і взяти її собі “у посідання” (про що йдеться аж 18 разів у Втор.: 1:8, 21, 39; 2:24 тощо) спрямовував увагу ізраїльтян на дещо більше, аніж саму землю. Вона мали бути готові боротися за цю землю з цілковитою певністю у тому, що Бог уже дав її їм з огляду на Свою завітну відданість. Такий наголос на слові “земля” є надзвичайно сильним у Втор., бо зустрічається тут майже 200 разів.

1:9-18. Коли народ мав певний сумнів стосовно Божого наміру чи спромоги здійснити Свій давній завіт з Авраамом, йому лиш слід було поглянути на свій поточний стан. Ізраїль став таким численним, “як зорі небесні” (вірш 10). Це, звісно ж, було також поміж тим, що обіцяв Бог Авраамові та Ісаакові (Бут. 15:5; 22:17; 26:4; Вих. 32:13). Таким чином зростання нації довело і правдивість Божого наміру, і Його спроможність здійснити Свої перші обітниці, які Він дав Авраамові. Мойсей був певен, що Бог й надалі збільшуватиме їхню кількість та благословлятиме їх, бо вони мали того ж Бога, що й їхні прабатьки. Фраза “Бог батьків ваших” є звичним званням Господа у Втор. (див. Втор. 1:21; 4:1; 6:3; 12:1; 27:3). Слова “Господь, Бог ваш” (1:10) зустрічаються у Втор. більш як 250 разів. А все, безсумнівно, для того, щоб засвідчити ізраїльтянам, що їхній Бог — це не якийсь там мертвий язичницький бог, а сам Ягве, живий Господь, який уклав з ними завіт.

Однак здійснення цієї зокрема обітниці стало певною проблемою. Ізраїльтян вже було занадто багато, щоб Мойсей міг ефективно ними керувати (вірші 9, 12; див. Вих. 18:13-27), тож він був змушений призначити військових очільників, правителів та суддів (Втор. 1:15-16). Згадка про це не є випадковою чи вставною в промові Мойсея. Турбота про вибір “мудрих, кмітливих і досвідчених” людей (вірш 15; див. вірш 13), заклик до справедливості (“судіть справедливо”, вірш 16) і цілковитої неупередженості в суддівстві (вірш 17; див. 16:19; Прип. 18:5; 24:23) цілком очевидно дають зрозуміти, що метою Завоювання мало стати встановлення ізраїльтянами праведності й святості на обіцяній землі й зрештою у всьому світі (див. Втор. 28:1, 9-10, 13). Щоб завоювати цю землю, ізраїльтянам потрібна була віра. Однак віра також їм була потрібна для того, щоб чинити правосуддя на цій землі, бо в цьому вони також зустрінуть опір.

б. Помилка в Кадеш-Барне (1:19-46)

1:19-21. Першим кроком завоювання обіцяної землі стала для ізраїльтян мандрівка через “велику й страшну пустиню” (див. 8:15; 32:10) з Хориву до Кадеш-Барне, протяжністю більш як 100 миль і, головним чином, по засушливих безводних пустках. Цей перший крок був, мабуть, замислений Богом для того, щоб створити у їхніх серцях голод за родючістю й красою обіцяної землі. Це також дало Богові можливість продемонструвати Свою батьківську любов до них і Свою змогу оберігати їх у ворожому середовищі (див. 1:31). Обидві спонуки — голод за землею та певність у Божій любові та силі — були необхідні для того, щоб досягти мети, яка перед ними стояла. Наказ Мойсея не боятися (ще одна важлива думка у Втор.: вірші 21, 29; 3:2, 22; 7:18; 20:1, 3; 31:6, 8; див. ІсНав. 1:9; 8:1) показує, що він усвідомлював усю грандіозність завдання взяти собі “в посідання (див. Втор. 1:8) ... землю” аморіїв, однак він також добре знав про те, що це завдання й справді під силу їхньому Богові.

1:22-25. Другим кроком стала розвідницька діяльність 12 чоловіків, по одному “від покоління”. Хоча самі люди стали ініціаторами даного задуму (вірші 22-23), Господь погодився із ним (Чис. 13:1-2). Отож, спершу це не був акт невіри, а, скоріш, мудрий крок у необхідних приготуваннях до битви. Коли розвідники повернулися, частина їхньої звістки була обнадійливою. Земля була надзвичайно родючою (Втор. 1:25; Чис. 13:23-27). Долина Ешкол (досл., “гроно винограду”) знаходилася поблизу Хеврону (див. Чис. 13:22-23), і навіть сьогодні ці землі відомі своїми виноградниками. Саме з цієї причини дана долина отримала характеристику “добра земля”. Ця фраза зустрічається у Втор. 10 разів (1:25, 35; 3:25; 4:21-22; 6:18; 8:7, 10; 9:6; 11:17), щоб заохотити ізраїльтян до завоювання. Мойсей тут прямо не згадував другу частину звістки розвідників, однак їхній опис мешканців цієї землі був таким бентежним, що майже всі люди втратили відвагу й надію на перемогу (Чис. 13:28-33).

1:26-33. Злякавшись, ізраїльтяни перебільшували розмір міст Ханаану, кажучи, що вони “великі й укріплені під небо”. Найбільш жахливим в оповіді розвідників була, вочевидь, згадка про присутність у Ханаані “синів Анака” (вірш 28), яких було прийнято вважати стародавнім племенем велетнів (див. Чис. 13:32-33). Виявивши неабияку малодушність, люди “не схотіли йти ... і стали нарікати” на Господа (див. Вих. 15:24; 16:2; 17:3). Це наочно ілюструє, як зумисний, зухвалий гріх спотворює бачення людини Господа. Ізраїльтяни твердили, що Господь їх ненавидить, й казали, що Він визволив їх “із Єгипетської землі”, лише “щоб віддати ... у руки аморіям та й вигубити”. Так само мислили ізраїльтяни, й блукаючи пустелею (Вих. 16:3; 17:3). Їхній опис тамтешніх людей (“численніший та дебеліший за нас”) показує, що, на думку ізраїльтян, це завдання було не під силу ні їм, ні Богові.

Хоча Мойсей мав ті самі відомості, що і народ, він не бунтував супроти Бога, бо тлумачив їх по-іншому. Бог не ненавидів Свій народ. Він любив їх так, як турботливий батько любить свого безпомічного маленького сина (Втор. 1:31). Все, що слід було зробити людям, так це поглянути у своє нещодавнє минуле, коли Бог дивовижним чином звільнив їх і повсякчас підтримував у мандрівці пустелею. До того ж, людям не треба було боятися (вірш 29; див. вірш 21), бо Господь не мав наміру “вигубити” їх, а лиш воювати за них (вірш 30; див. 3:22; 20:4).

Іронізуючи, Мойсей нагадав людям, що Бог вів їх “уночі в полум’ї, а вдень у хмарі” (див. Вих. 13:21) і навіть виконував для них роль розвідника. Давньоєврейське слово тур  (“піднайти”, Втор. 1:33) — це те саме слово, яке зустрічається у Чис. 13:2-25 стосовно діяльності розвідників! Тож, на відміну від людей, Мойсей покладався на Слово Боже та свій досвід щодо діяльності Бога в житті ізраїльтян, дозволяючи цим двом реаліям тлумачити поточні обставини та керувати його реакцією на новину про синів Анака.

Вперте небажання людей зважати на те, як Бог допомагав їм у минулому, робить даний уривок красномовним свідченням непостійності людських сердець. Декілька “знавців” (10 з 12 розвідників) змогли змусити людей забути про факти Божої безпомилкової, дивовижної турботи. Важко собі уявити розміри нетямущості й невіри ізраїльтян. Але й у наш час люди потребують застережень. Уперта невіра, засвідчена тут, притаманна не лише ізраїльтянам. Яків хотів застерегти своїх християнських читачів — які після розп’яття та воскресіння Господа Ісуса ніколи не повинні були сумніватися у Божій любові чи силі — не приступати до свого Бога з духом невіри (Як. 1:5-8).

1:34-36. Вступні слова про Божу кару — “Коли Господь почув голос ваших розмов” — засвідчують, що Бог є всезнаючим (адже, насправді, люди нарікали не відкрито, а нишком, перебуваючи у своїх наметах, вірш 27). Окрім того, проголошення Його всезнищуючого покарання того “роду” (вірш 35) прямо вказує на Його всемогутність. Він “поклявся (див. 4:31) ... батькам” ізраїльтян, що виконає Завіт із Авраамом (1:8). Слово “батькам” зустрічається у Втор. 21 раз, щоб підкреслити стосунок ізраїльтян до завітних обітниць через трьох великих патріархів. Бог також поклявся усунути кожного воїна (див. 2:14) того бунтівного покоління з обіцяної землі, “крім Калева” (1:36) та Ісуса Навина (вірш 38). Завітні обітниці, озвучені Авраамові, не стали недійсними через це покарання. Потомки Авраама таки отримають цю добру землю у свою посілість, однак лише те покоління, яке виявить до Бога більший послух. Завіт належить ізраїльтянам, та лише слухняний ізраїльтянин зможе отримати втіху від завітних благословень. Звільнення Калева та Ісуса Навина від покарання наочно ілюструє цю істину. Калев, для прикладу, “вірно йшов слідами за Господом” (див. ІсНав. 14:8-9, 14).

1:37-38. Кара Божа поширилася навіть на Мойсея. Бог був обурений і розчарований у Мойсеєві (як засвідчує фраза “та й на мене”, яка знаходиться в наголошеній позиції в оригінальному тексті давньоєврейською мовою; див. 3:26; 4:21). Коли Мойсей сказав, що йому було заборонено ввійти в обіцяну землю “через” них, він не перекладав усю провину за своє покарання виключно на народ. Скоріш, нарікання людей спонукало і його згрішити. Тому не він, а його “слуга” Ісус Навин (див. Вих. 24:13; 33:11) поведе ізраїльтян в обіцяну землю.

1:39-40. Люди, вочевидь, використали своїх дітей як довід не робити спроби увійти у цю землю. Вірш 39 є дуже важливим, адже демонструє не лише наслідки зневіри, а й “вік підзвітності” дітей. Напевно, Бог не вважає дітей відповідальними за свої дії, допоки вони “не вміють ще відрізнити добра від зла”. Однак ніде у Біблії не говориться, який саме це вік.

Діти не відповідали за малодушність своїх батьків, тому й “заволодіють” землею, тоді як їхніх батьків Бог відіслав “в пустиню” (див. 2:1) помирати. Автор Послання до Євреїв згодом писав про пустелю, всипану кістками людей того покоління, як похмуре нагадування про наслідки відсутності певності віруючої людини у Божій силі (Євр. 3:16-19).

1:41-46. Коли покарання було озвучено людям, вони зрозуміли всю мерзотність свого гріха і відразу покаялися (“Згрішили ми проти Господа”) та виявили готовність негайно вступити в бій. “Але” було надто пізно, бо Бог уже поклявся покарати їх.

На те, що їхнє каяття було насправді нещирим, вказує другий випадок нарікань ізраїльтян, коли знову виявилася їхня непостійність. Перший раз вони збунтувалися через малодушність та невіру у змогу Бога битися за них. Вдруге вони “спротивились” Господеві через свою впертість (вірш 43), гадаючи, що зможуть здобути перемогу без Його допомоги. Їхня поразка від рук аморіїв, які “гналися за” ними “роєм” аж у гори (див. вірш 41б), дала їм врешті зрозуміти, що вони перебувають під суворою і невідворотною карою свого Бога (див. Чис. 14:40-45). Точне місцезнаходження міста Хорма невідоме, однак воно було у Негеві, південній частині Ханаан-краю, і згодом стало власністю племені Юди (ІсНав. 15:30), а потім Симеона (ІсНав. 19:4; див. Юд. 1:17). Сеїр — це колишня назва міста Едом (Бут. 32:2; Втор. 2:4-5, 8, 12, 22, 29).

Люди “плакали” через свою поразку, але Бог не змінив Своєї думки і не давав їм змоги увійти у Ханаан.

2. НОВИЙ ПОЧАТОК: МАНДРІВКА ЧЕРЕЗ ТРАНСЙОРДАНІЮ (2:1-25)

а. Мандрівка від Кадеш-Барне до гори Сеїр (2:1-8)

2:1. Під словом “довго” автор мав на увазі 40 років блукань пустелею (“довгий час”, 1:46). Незважаючи на це 40-річне покарання того невдячного та бунтівного покоління, Бог не покинув Свій народ, бо Мойсей все ще міг сказати: “... як велів мені Господь”. Бог і далі вів ізраїльтян через Свого Пророка Мойсея і не відступив від Свого задуму дати їм ханаанську землю в посілість.

2:2-7. Потім Бог звелів Мойсею перестати ходити “навкруги ... гір” (на захід від Сеїру чи Едому) та рушити через Сеїр, “власність” нащадків Ісава (див. Бут. 36:8-9). Бог, однак, застеріг ізраїльтян уникати з ними битви, яка легко могла спалахнути через те, що в цьому регіоні випадало дуже мало дощів (лише близько п’яти дюймів на рік). Велика кількість мандруючих через Сеїр людей могла спустошити запаси води едомітів. Тому Бог наказав ізраїльтянам купувати в них їжу та воду “за гроші”, щоб уникнути можливих конфліктів. (Та насправді, едоміти не дозволили ізраїльтянам перейти свій край, Чис. 20:14-21.)

Такі детальні настанови показують, що ізраїльтяни не мали права завойовувати території, які їм хотілося. Бог пообіцяв їх певну землю, а війна, необхідна для того, щоб захопити Ханаан, має певний духовний аспект (тому старозавітні науковці називали її “священною війною”; див. коментарі до Втор. 7). Ці настанови, як і речення “Сеїр-гори віддав Я Ісавові на власність” (2:5), показують, що Господь є верховним володарем усіх земель й усіх людей. Таке верховенство мало заохотити ізраїльтян увійти в Ханаан та боротися відважно. Бо оскільки Бог наділив едомітів — а також моавитян (вірші 8-9) та аммоніїв (вірш 19) — правом володіти своєю землею, наскільки ж більше Він дасть право ізраїльтянам заволодіти Ханааном, який був обіцяний їм та засвідчений Його завітною клятвою патріархам! Господня опіка, захист і турбота про ізраїльтян у “тій великій пустині ... ось уже сорок років” також були незаперечною спонукою для них виконувати Його поточні настанови.

2:8. Та замість того, щоб перейти Сеїр (Едом) до “шляху на Араву” й далі у південну частину Ханаану, ізраїльтяни пішли північним боком вздовж східної границі Едому (див. коментарі до вірша 29) і далі через Моав (див. вірш 18). (Див. карту “Можливий шлях Виходу” поблизу Чис. 33:1-5.) “Елат” — це пізніша назва Еціон-Гевера, морського порту в Акабській затоці.

б. Мандрівка повз Моав та Аммон (2:9-15)

2:9-13. Після Божого веління ставитися до моавитян (місто Ар було в Моаві), потомків Лота (Бут. 19:36-37), так само, як і до едомітів (Втор. 2:4-6), редактор часів уже після Мойсея вставив своє пояснення (вірші 10-12). Хоча насправді неможливо точно встановити, коли вірші 10-12 було додано, вірш 12 вказує на те, що це відбулося вже після першого завоювання обіцяної землі. Редакторські доповнення у П’ятикнижжі не шкодять вченню про те, що Біблія писалася під натхненням Святого Духа (див. “Час написання й авторство” у Вступі ). Однак натхнення стосується кінцевого продукту, а не манери письма. Оригінальні тексти Святого Письма натхненні Богом (2 Тим. 3:16), а отже, не містять жодних помилок, бо Бог не може обманювати (Тит. 1:1). Святий Дух наглядав за роботою редакторів так, як і допомагав провести історичні дослідження Луці (Лк. 1:1-4). Тому остаточний вигляд тексту, хоча й отриманий різними способами, такий, яким його замислював Бог. Саме такий кінцевий текст (включно з редакторськими доповненнями) Ісус Христос назвав досконалим (наприклад, Мт. 5:18; Йн. 10:35).

Щодо “анакіїв” (Втор. 2:11) див. коментарі до 1:28. Рефаї були стародавнім племенем, відомим високим зростом його представників (також згадується у Бут. 14:5; 15:20; Втор. 2:20; 3:11, 13; ІсНав. 12:4; 13:12; 17:15; 1 Хр. 20:4). Моавитяни називали рефаїв еміями, що означає “жахливі” або “страшні люди”. Хорії могли бути несемітським народом хуритів, які проживали окремими розсіяними групами у Палестині, Сирії та Месопотамії. Вони заселяти Сеїр до приходу Ісава (Бут. 14:6; 36:8-9, 20), який власне й витіснив їх звідти. Той факт, що моавитяни змогли вигнати цей “люд великий, численний і дебелий”, підкреслював малодушність та зневіру ізраїльтян, які, навіть маючи допомогу Бога, тремтіли від жаху перед цим самим народом (див. Втор. 1:28; Чис. 13:28, 33). Ці пояснювальні доповнення залишають враження, що жоден ворог не є непереможним. Якщо моавитяни змогли витіснити анакіїв (еміїв), а потомки Ісава спромоглися вигнати хоріїв, то вже ж певно, що Бог міг дати Ханаан ізраїльтянам. Це допомагає побачити Боже веління перетнути “потік Зеред” і піти в Моав (Втор. 2:13) у новому світлі.

2:14-15.  Мойсей знову нагадав своїм слухачам про жахливу кару, якої зазнало його власне бунтівне покоління (1:35, 39). Він чітко дав зрозуміти, що “ввесь рід вояків” (див. 2:16) не помер природною смертю впродовж минулих 38 років, проведених у пустелі. Той факт, що “сама рука Господня була проти них”, часто означав, що Він насилав всезнищуючий мор на них (див. Вих. 9:15; 1 Сам. 5:6-7, 9, 11; 6:3, 5, 9; 2 Сам. 24:17). Окрім того, першу частину Втор. 2:15 слід було б перекласти наступним чином: “Сама рука Господня була проти них, щоб налякати [або спантеличити] їх”. Дієслово хамам  (“налякати або спантеличити”) використовувалося стосовно божественного жаху, навіяного й насланого Богом на багатьох ізраїльських ворогів так, що вони ставали надто спантеличеними або ж наляканими, щоб вести бій грамотно.

Отож, через бунт супроти Господа це перше покоління ізраїльських воїнів фактично саме  стало об’єктом Божої “священної війни”. Вони вийшли з-під Господнього захисту, коли зухвало збунтувались, лише щоб побачити, як Його рука обернеться супроти них, коли вони вмиратимуть жахливою смертю за межами обіцяної землі. Нагадавши про це ізраїльтянам, Мойсей, насправді, сказав, що Бог вірний Своїм обіцянкам і Своїм погрозам та має силу здійснити і те, і інше.

2:16-19.  Бог звелів ізраїльтянам не зачіпати потомків Ісава (вірші 4-5) чи моавитян (вірш 9). А тепер сказав те саме стосовно аммоніїв. Ізраїльтянам не можна було починати з ними “війни”, бо вони, як і моавитяни, були потомками Лота (див. Бут. 19:36-38).

2:20-23.  Вірші 20-23 є ще одним редакторським доповненням (див. вірші 10-12). Те, що аммонії вигубили рефаїв, що звались “замзумміями”, а потомки Ісава знищили хоріїв, є виключно заслугою самого Бога. Бо, як згодом написав Павло, це Він призначав час та встановлював границі поселення для всіх народів на землі (Діян. 17:26). Навіть аввії, “що жили хуторами аж до Гази”, були винищені іншим народом. Кафторії — це, мабуть, колишня назва філістимлян, які “вийшли з Кафтору”, що є іншою назвою Крита.

2:24-25. Божий наказ усунути “Сихона, царя хешбонського, аморія” є ще одним свідченням Божого верховенства над усіма народами. “Жах і страх”, які Бог пообіцяв наслати на ті “народи”, були головною “зброєю” ізраїльтян в цій війні та Завоюванні (див. Вих. 15:15; 23:27; Чис. 22:3; ІсНав. 2:9, 11, 24; 5:1; 9:24).

3. ЗАВОЮВАННЯ ТРАНСЙОРДАНІЇ (2:26-3:29)

а. Поразка Сихона (2:26-37)

Дана частина (див. Чис. 21:21-35) описує початок завоювання ізраїльтянами обіцяної землі, війни, яка була відкладена на 40 років.

2:26-29.  Мойсей розповів про свою мирну пропозицію Сихонові, декілька пунктів якої могли привабити аморійського царя. Мойсей пообіцяв, що вони будуть іти “тільки по дорозі”, а отже, не спустошуватимуть посіви. Ізраїльтяни вже перейшли землями Едому та Моаву без будь-якої війни (вірш 29). Насправді, едоміти не дозволили ізраїльтянам пройти їхніми землями (Чис. 20:18-21). Та, напевно, вони лиш не дозволили їм перейти своїми центральними територіями, але надали їм право мандрувати вздовж свого східного кордону. Мойсей також сказав Сихонові, що Бог призначив їм не його землі, а ті, що були по той бік Йордану.

2:30-37.  Сихон відхилив цю мирну пропозицію. Давньоєврейські слова про те, що Бог “зробив ... дух” Сихона “запеклим, а серце ... твердим”, можуть означати, що Господь “підтвердив” те, що в Сихона уже було на серці, а саме його зарозумілість у стосунку до Господа та Його ізраїльського народу (див. коментарі до Вих. 4:21 щодо затвердіння серця фараона). Пихата відмова Сихона була певним знаком, що він щойно змарнував єдиний свій шанс на виживання. Оскільки Бог керує ходом подій, Мойсей власне й зміг сказати, що це Господь віддав Сихона ізраїльтянам “в руки”.

Фраза “піддали знищенню” (Втор. 2:34) є перекладом до давньоєврейського слова харам , “віддавати [Господеві], часто з цілковитим знищенням” (див. НМВ, примітки, та коментарі до ІсНав. 6:21). У Втор. слово харам  також зустрічається в 3:6; 7:2; 20:17. Див. част. 7 щодо розгляду питання про моральний аспект винищення всього населення — “чоловіцтво, жіноцтво й дітей”. Твердження про те, що “не було міста, яке було б для нас неприступним”, мало велике значення для ізраїльтян. В дослівному перекладі з давньоєврейської мови це речення звучить наступним чином: “Не було міста, яке було б надто високим  для нас”. Високі стіни ханаанських міст злякали перше покоління ізраїльських воїнів (1:28) настільки, що вони не послухали веління Господа й не ввійшли тоді у Ханаан.

б. Поразка Ога (3:1-11)

3:1-7. Башан знаходився дещо північніше того місця, якого потрібно було дістатися ізраїльтянам, щоб увійти в обіцяну землю. Однак, перемігши Ога на півночі, вони захистили свій правий фланг, коли повернули, щоб перейти Йордан. Едреї, де власне й розпочався бій, був за 30 миль на схід від південного краю Тиверіадського озера (Галилейського моря). Божий наказ ізраїльтянам вступити в бій з Огом (“Не лякайся”; див. коментарі до 1:21) ґрунтувався на двох запевненнях: Бог пообіцяв віддати “його в руки” ізраїльтянам, й Ізраїль нещодавно здобув перемогу над Сихоном. І знову результат битви був виключно заслугою Бога (3:3; див. 2:30-31). Як і у випадку з містами Сихона (2:32-36), “шістдесят міст” (з “високими мурами”, 3:5; див. коментарі до 2:36) не змогли дати відсіч ізраїльським воякам. “Край Аргов” (3:4) — це інша назва Башану або ж його частини. Він був відомий, як земля рефаїв (вірш 13). Віра ізраїльських воїнів у слово свого Бога слугує яскравим протиставленням невірі вояків, про яких йдеться у вірші 1:28. Щодо повного винищення тамтешніх мешканців (3:6) див. коментарі до слова харам  у 2:34, а також до част. 7.

3:8-11. У цих віршах підсумовано завоювання землі, яка знаходилася під владою двох трансйорданських “аморійських царів”: Сихона та Ога. Ізраїльтяни потребували підбадьорення через постійні нагадування про колишні випадки Божої їм відданості. Однак два аспекти даного підсумку особливо піднімали бойовий дух ізраїльтян. По-перше, у цих віршах наголошується, якими всеосяжними були завоювання ізраїльтян: “від Арнон-потоку до Хермон-гори” (яку фінікійці з Сидону називали “Сірйоном”, а аморії — “Сеніром”). По-друге, Ог був одним із останніх рефаїв, з якими ізраїльтяни мали битися. “Ліжко залізне” Ога — це, мабуть, його домовина (саркофаг, НМВ, примітки), яка мала “дев'ять ліктів завдовжки й чотири лікті завширш”.

в. Розподіл завойованих земель (3:12-22)

3:12-17. Трансйорданія була розділена між племенами Рувима, Гада і половиною “покоління Манассії”. (Див. карту “Землі, розподілені між ізраїльськими племенами” поблизу ІсНав. 13.) Рувим отримав моавські землі від Арнон-потоку й до Хешбону. Гаду Мойсей віддав південну “половину Гілеад-гори” з Хешбону й до річки Яббок. Половині племені Манассії відійшла північна частина Гілеаду, а також Башан, який знаходився на схід від Тиверіадського озера (“Кіннерета”, що згодом отримало назву Галилейське море; див. коментарі до ІсНав. 11:2). Цією північною частиною Гілеаду й Башаном колись правив Ог. “Яір, син Манассії”, згадується тут окремо (Втор. 3:14), бо зміг зайняти “увесь край Аргов”, що в Башані (див. вірш 4; Чис. 32:41). Внаслідок цього дана земля отримала назву “Села Яіра”. Подібним чином і Махірові (Втор. 3:15), окремій родині в межах племені Манассії, відійшли всі інші землі Гілеада, бо саме вони завоювали цю територію (Чис. 32:34-40).

3:18-20. У Чис. 32 міститься запит двох з половиною племен на отримання трансйорданських земель у свою посілість. Вони мали велике поголів’я худоби (див. Чис. 32:1), а цей регіон був особливо придатним для її вирощування. Спершу Мойсей розсердився на таке їхнє прохання, злякавшись відступництва, яке трапилося в Кадеш-Барне (Чис. 32:6-8, 14-15). Однак, коли боєздатні чоловіки з цих племен пообіцяли перейти Йордан і битися, допоки всі ізраїльтяни не займуть свої землі, Мойсей задовольнив їхній запит. Оскільки час війни вже наближався, племена, що були на схід від Йордану, потребували нагадування про цю попередню домовленість (Чис. 32:16-19). Вони могли залишити свої нові домівки та сім’ї без усякого страху, бо Господь “дав” їм “цю землю”. Все, що їм потрібно було зробити, — це перейти річку Йордан, безстрашно битися за “своїх братів”, а потім повернутися до своїх сімей.

3:21-22.  Ці два вірші слугують переходом від розподілу земель (вірші 12-20) до втрати Мойсеєм лідерства (вірші 23-29). Мойсей нагадав своїм слухачам, що час завоювання Ханаану вже близько (вірші 18-20). І все ж Ісус Навин, а не Мойсей, поведе людей у тому завоюванні. Підбадьорюючи Ісуса Навина, Мойсей виконував те, що велів йому Господь (1:38; 3:28). Непохитна певність Мойсея у тому, що Господь боровся як воїн за ізраїльтян у минулому і зробить це у майбутньому, неабияк підбадьорила майбутнього очільника ізраїльтян. Ісусові Навинові не було чого боятися (див. коментарі до 1:17). В словах Мойсея також звучить головна тема історичного прологу Книги Второзаконня: битва належить Ягве (“Господь, Бог ваш, Він за вас воює”; див. 1:30; 20:4; а також 2:24-25, 31, 33, 36; 3:2-3)

б. Мойсею заборонено входити в обіцяну землю (3:23-29)

3:23-25.  Бог чітко дав зрозуміти Мойсеєві, що йому не дозволено ввійти в обіцяну землю, бо він виявив невіру при водах Меріва (Чис. 20:12). Однак Мойсей таки роздумував над новим поворотом подій, на що вказують його наступні слова: “Ти почав показувати слузі Твоєму Твою велич”. Тут, скоріш, йдеться про Господню всемогутність, об’явлену через перемогу над Сихоном та Огом, двома трансйорданськими аморійськими царями, а не про події Виходу з Єгипту. Оскільки Господь дозволив Мойсеєві взяти участь у завоюванні Трансйорданії, пророк міг сподіватися, що Господь має намір скасувати Свою колишню заборону ввійти йому у Ханаан. Саме тому це, здавалось, був для нього найбільш слушний час просити у Господа дозволити йому “перейти та побачити ту гарну землю” (див. коментарі до Втор. 1:25).

Запитання у 3:24, яке розпочинається словами “який бо справді бог”, не означає, що Мойсей вірив в існування інших богів. Це — риторичне запитання, один із способів, в який у Старому Завіті демонструється незрівнянність Господа. Він — цілковито унікальний у Своїх можливостях. Ніхто не рівня Йому.

3:26-29. Бог “не схотів слухати” Мойсея, тобто не задовольнив його прохання. Насправді, з оригіналу давньоєврейського тексту випливає, що Мойсей продовжував просити у Бога дозволу, тому Бог і “розгнівався” на нього (див. 1:37; 4:21). Ця розмова дає можливість побачити, якими були стосунки Мойсея з Богом. Вона також підсилює відчуття трагедії, що трапилася в житті людини, яка присвятила своє життя здійсненню Богом даної ізраїльтянам обітниці і знала, що ніколи не побачить переможного кінця. Однак Мойсей міг принаймні “подивитись” на цю землю з верхівки гори Пізга.

Оскільки сам Мойсей не міг повести народ через Йордан, Бог нагадав йому про завдання підготувати Ісуса Навина до ролі очільника. Перехід очільництва до Ісуса Навина є важливою темою у Втор.. Це вже третя згадка про цей факт лише у трьох частинах (1:38; 3:21, 28). Та навіть просто повторюючи ці Божі слова людям, Мойсей підбадьорював Ісуса Навина й показував народові, що Ісус Навин — їхній наступний очільник.

                          

Б. Заклик слідувати Закону й опиратися ідолопоклонству (4:1-43)

1. МЕТА ЗАКОНУ (4:1-8)

4:1-2. Словами “послухай же” вводяться практичні висновки з усього того досвіду, який почерпнули ізраїльтяни за час свого блукання пустелею. З огляду на Господню відданість, милосердя й покарання, засвідчені нещодавніми подіями в житті ізраїльтян, народ цей мав виконувати Його “заповіді й рішення” безумовно. Слово “заповіді” може мати стосунок до постійних правил поведінки та незмінних законів, тоді як слово “рішення” може стосуватися прецедентних законів та рішень, ухвалених суддями. Те, що Мойсей “навчав” ізраїльтян цьому Законові, мало надзвичайно важливе значення, адже навіть речення мети “щоб ви жили й увійшли та й заволоділи землею” вказує на те, що повноцінно насолоджуватися життям можливо лише тоді, коли в усьому виконуєш Божий Закон. Ізраїльтяни не повинні були “нічого до” нього додавати й тим самим применшувати його силу, як згодом робили і фарисеї, і християни-легалісти. І не мали вони права щось від нього віднімати, щоб пристосувати до волі людини та її природних слабкостей.

4:3-4. Мойсей згадав про випадок “у Ваал-Пеорі”, що в Моаві, щоб показати на прикладі з власного досвіду ізраїльтян, що їхнє життя безпосередньо залежить від того, чи слухають вони Божий Закон. У Ваал-Пеорі всі ізраїльтяни, що увійшли в духовний і тілесний перелюб з моавитянками, загинули або від меча, або від мору (так загинуло 24000 людей). З іншого ж боку, ті, “які держалися Господа”, були “всі живі”. Про цей випадок також іде мова в Чис. 25:1-9; Пс. 106:28-29; Ос. 9:10.

4:5-8. Отож, Закон мав на меті дати ізраїльтянам можливість жити повним життям, якщо вони слухатимуть Бога (вірші 1-4). Однак у віршах 5-8 розкривається ще одна мета Закону: зробити Ізраїль морально та духовно унікальним серед народів і таким чином навернути й інших до Господа. На відміну від всіх інших народів, ізраїльський мав виділятися не своїми природними ресурсами, багатством чи військовою потугою, а високою моральністю і близькими стосунками з Богом, що можливо лише за умови, що ізраїльтяни дотримуватимуться своєї духовної конституції. Якщо Ізраїль виконуватиме Закон, йому будуть заздрити всі народи. Вони розглядатимуть ізраїльтян як (а) мудрих і розумних, (б) тих, що мають Бога дуже близько “до себе”, (в) таких, що володіють справедливими установами й рішеннями.

2. МЕТА ОТРИМАНОГО ПІД ХОРИВОМ ДОСВІДУ (4:9-14)

4:9.  Урочисте застереження берегтися (яке у Втор. зустрічається неодноразово) та зважати, щоб не забути весь уже отриманий досвід, вказує на те, що ізраїльтяни повсякчасно стикалися з небезпекою вчинити гріх, за який могли бути винищені як народ. Таким гріхом було ідолопоклонство (вірші 15-31). Народ міг вдатися до ідолопоклонства у два взаємопов’язаних способи. Ізраїльтяни були настільки недосконалі, що з легкістю забували про величні діяння Бога на користь Свого обраного народу (наприклад, Вихід і дар Закону на горі Хорив), якщо не нагадували собі повсякчас про Божі могутні діла.

По-друге, через лінивство та байдужість батьків, які не поспішали навчати своїх дітей, ті й могли за якийсь час долучитися до ідолопоклонства. У Книзі Второзаконня підкреслюється, головним чином, не роль священиків та інших релігійних очільників, а саме батьків, які власне й несуть відповідальність за духовну освіту своїх дітей (вірші 9-10; 6:7, 20; 11:19; 31:13; 32:46). Бог ввіряє Свої великі одкровення, як-от Закон на горі Синай, відданим слугам, які ніколи не повинні забувати їх та зобов’язані передавати їх своїм дітям. (Про необхідність не забувати неодноразово йдеться у Втор, див. 4:9, 23, 31; 6:12; 8:11, 14, 19; 9:7; 25:19.)

4:10-14.  Випадок “під Хоривом” мав спонукати людей “боятися” Бога, щоб завіт між Господом та людьми став можливим. У Старому Завіті страх Божий — це щось більше, ніж благоговіння чи шанування, хоча й включає і те, і інше. Боятися Бога — це, отже, настільки добре знати Його духовну чистоту та всемогутність, що й справді щиро боятися виявити Йому непослух. Страх Божий також передбачає поклоніння Йому, служіння, довіру до Нього, послух та відданість. Того дня Божа всемогутність  виявилася у полум’ї, темних хмарах і мороці, а також у Божому голосі, що лунав із небес. Його ж духовна чистота  була засвідчена в Десяти Заповідях, що отримали назву Його “завіт”.

Зважаючи на це все, ізраїльтяни мали навчитися боятися Бога як Особу духовну  (“ви не бачили ніякої постаті”; див. вірш 15; “тільки голос було чути”) і всемогутню . Ця остання характеристика була засвідчена тим фактом, що Він “велів” ізраїльтянам “дотримуватися” Його “заповідей, ... установ і велінь” (яким Мойсей їх навчав, вірші 1, 14). Отож, дар Закону того дня навчив ізраїльтян тому, що їхній Бог був духовною Особою, якою неможливо маніпулювати і яка сама накладає Свою духовну волю на них . Того дня ніхто з них не бачив постаті Бога, однак усі вони отримали від Нього дві кам’яні таблиці (мабуть, на кожній з таблиць було записано всі Десять Заповідей, згідно зі звичаєм, чинним на стародавньому Близькому Сході, робити дублікати таких завітних документів). Отак, на відміну від усіх релігій стародавнього Близького Сходу, Слово ізраїльського Бога стало основою їхньої релігії.

3. ЗАБОРОНА ІДОЛОПОКЛОНСТВА (4:15-24)

4:15-20.  Мойсей озвучив один із висновків, який випливав із випадку під Хоривом. Оскільки того дня ізраїльтяни “не бачили ніякої постаті” (див. вірш 12) Бога, вони не повинні були намагатися відтворити Його у будь-якій з форм. У релігіях стародавнього Близького Сходу поклонялися ідолам у вигляді різних створінь, що власне згадуються у віршах 16-18. Ізраїльтяни ж не мали права так обмежувати свого Бога, адже тоді це могло поставити під сумнів Його всемогутність й неабияк розгнівати Його (див. вірш 25).

Поклоніння зоряним богам було також поширене на стародавньому Близькому Сході. Сонцю поклонялися як богові Ра чи Атон у Єгипті. І в новій землі, куди прямували ізраїльтяни, поклоніння небесним світилам було звичним. (Наприклад, місто Єрихон було присвячене поклонінню богові місяця.) Ізраїльтяни ж не мали спокушатися (вірш 19) до поклоніння таким об’єктам (див. 17:2-5), адже це Бог створив їх “для всіх народів під цілим небом”.

Іншою причиною, з якої ізраїльтяни мали уникати всіх форм ідолопоклонства, було те, що Бог їх “вивів із ... Єгипту”, де поклонялися образам десятків хибних богів. (Той факт, що ізраїльтян було виведено з Єгипту, озвучується у Втор. близько 20 разів.) Перебуваючи у рабстві в єгиптян, ізраїльтяни жили немов в залізному горнилі. Але тепер Ізраїль став “власним народом” Бога, тобто Його особливою власністю (див. 9:26, 29; Пс. 28:9; 33:12; 68:9; 72:62, 71; 79:1; 94:14; Йоіл. 2:17; 3:2; Міх. 7:14, 18).

4:21-24.  Хоча Мойсей знав, що він не ввійде в обіцяну землю (“гарну землю”; див. 1:25), він цього все ще бажав. Тож він знову згадав про гнів Бога на нього (див. 3:26-27) і повторив, що не зможе бути з ізраїльтянами там, щоб повсякчас нагадувати про заборону супроти ідолопоклонства. Однак Господь буде там із ними і як “вогонь жерущий” (4:24) очищатиме те, що цінне (як вогонь очищає дорогоцінні метали), і знищуватиме те, що геть нічого не варте. Як “Бог ревнивий” (див. 5:9; 32:16, 21; див. коментарі до 6:15), Він не дозволить іншим отримати ту шану, яка має призначатися лише йому єдиному (Іс. 42:8; 48:11). Тому ізраїльтяни мали бути надзвичайно пильними і пам’ятати завіт (див. Втор. 4:9).

4. ПЕРЕДБАЧЕННЯ РОЗСІЯННЯ (4:25-31)

4:25-31. Після суворого застереження супроти ідолопоклонства (вірші 15-24) Мойсей озвучив наслідки нехтування даним застереженням (вірші 25-31). Провівши чимало часу на обіцяній “землі” і відчувши себе у безпеці, вони можуть забути про Господа та необхідність вірити у Нього єдиного. Тоді вони легко спокусяться до ідолопоклонства, чим засвідчать загнивання ізраїльської нації та неабияк розгнівають Бога (див. вірші 15-16).

Мойсей прикликав “небеса й землю за свідків”, бо вони сталі та незмінні, на відміну від непостійних людських сердець. Дане покарання матиме дві форми: розсіяння “між народами” з великими втратами у своїй чисельності (вірш 27) та служіння іншим “богам” (вірш 28). Це пророцтво сповнилося під час ассирійського та вавилонського полонів, однак ще більшою мірою воно здійснилося через розсіяння ізраїльтян після того, як вони зреклися Ісуса Христа.

Фраза “при кінці днів” (вірш 30) може стосуватися будь-якого часу після перших розсіянь, та зрештою матиме стосунок до часів, коли Господь Ісус повернеться на землю, щоб заснувати тут Своє тисячолітнє царство (Одкр. 20:4). Тоді ізраїльтяни покаються й шукатимуть Господа “всім серцем і всією своєю душею” та слухатимуть Його. (У Втор. Мойсей неодноразово наголошує на необхідності бути цілковито відданим Господеві з допомогою слів “всім серцем і всією своєю душею”; див. Втор. 4:29; 6:5; 10:12; 11:13; 13:3; 26:16; 30:6, 10.) Останнє навернення ізраїльтян до свого Спасителя трапиться не завдяки доброті їхніх людських сердець, а, скоріш, тому, що “Бог ... милостивий”. Давньоєврейське слово рахум  (“милостивий”) має стосунок до люблячого співчуття матері до свого безпомічного маляти. Тож, навіть якщо Ізраїль забуде Свого Бога, Він “не полишить” Свою духовно безпомічну дитину, бо має любляче до неї співчуття й уклав непорушний “союз” з Авраамом, засвідшивши його згодом Ісаакові та Якову (Бут. 15:18-21; 17:7-8; 26:3-5; 28:13-15; 35:12) Своєю клятвою (про яку йдеться у Втор. аж 16 разів). Оскільки Бог “не забуде” Свій союз (Втор. 4:31), ізраїльтяни також не повинні його забувати (вірш 23).

5. ЗАКЛИК ПАМ’ЯТАТИ, ЩО ГОСПОДЬ — ТО БОГ ЄДИНИЙ (4:32-40)

4:32-34. Розглянувши майбутнє (“кінці днів”, вірш 30), Мойсей почав оповідати “про давні часи” — від Сотворіння й до Синаю. Ізраїль мав унікальні стосунки з Богом. Жоден інший “народ” не міг сказати, що “чув ... голос Божий, що промовляв із полум'я”. Жоден інший народ не міг вказати на бога, який сотворив його, визволивши від іншого, сильнішого народу. Тут навіть не потрібно пояснювати, про яке історичне звільнення йдеться. Божий голос, дива і чудеса (див. 6:22; 7:19; 26:8; 29:3), Його великі і потужні діяння (наприклад, кари, стовп вогню, поділ Червоного моря, манна) та інші явища чітко вказують на те, що це Бог визволив ізраїльтян. І зробив Він це, показавши свою силу та потугу (“потужною рукою і простягнутим рам'ям”; див. 5:15; 7:19; 11:2; Пс. 136:12; Єз. 20:33-34).

4:35-38. Метою такого дивовижного звільнення була потреба, щоб ізраїльський народ дізнався, і не лише зі слів, а й з досвіду, “що Господь — то Бог, що нема другого, крім Нього”. “Він дав” ізраїльтянам “почути Свій голос .... і показав ... на землі Свій великий вогонь” (у Синаї, Вих. 19:16-20) не для того, щоб вкласти їм у голову якісь знання, а “щоб ... навчити”, якою має бути їхня духовна сутність. Все це мало спонукати до покори й усунути схильність людського серця до пихи. Отож, Його голос і вогонь призначалися для того, щоб дати ізраїльтянам щось більше, ніж Десять Заповідей. Все це замислювалося, щоб змусити їх боятися порушувати ці заповіді. Причиною того, що Господь приділив стільки уваги тому, щоб дати ізраїльтянам такий великий духовний урок, було те, що Він “любив” їхніх “батьків” і пообіцяв у завіті любити “їхнє потомство”. Саме з цієї любові Він і визволив їх із Єгипту (див. Втор. 4:20), від значно сильнішого за ізраїльтян народу. І Він прожене з Ханаану “народи, ... куди сильніші від” ізраїльтян. А потім дасть цю “землю” ізраїльтянам “у власність” (див. коментарі до вірша 21).

4:39-40.  З огляду на таке вибіркове милосердя і таке унікальне об’явлення ізраїльтяни мали затямити, що Господь — то Бог єдиний (див. вірш 35), і дотримуватися Його установ та заповідей. Лише виконуючи ці дві вимоги, ізраїльтяни могли отримати процвітання і “довгий ... вік” життя “на (обіцяній) землі” (див. 5:33; 6:2). Фраза “щоб добре було тобі” зустрічається в цій книзі вісім разів і, безумовно, для того, щоб підкреслити мету послуху (4:40; 5:16; 6:3, 18; 12:25, 28; 19:13; 22:7). Думка про те, що праведність подовжує життя, а гріх його вкорочує, є звичною для Старого Завіту (Прип. 3:1-2, 16; 10:27).

6. ТРИ ТРАНСЙОРДАНСЬКІ МІСТА ДЛЯ ПРИТУЛКУ (4:41-43)

4:41-43. Ці вірші можуть бути вставними між першим та другим зверненнями Мойсея, бо саме тоді пророк “відділив три міста по тім боці Йордану, на схід сонця” як міста для притулку. Ними були Бецер, Рамот і Голан (див. карту “Шість охоронних міст для притулку” поблизу Чис. 35:6-34). Значення цих міст буде розглядатися в коментарях до Втор. 19:1-3 (див. Вих. 21:12-13; Чис. 35:6-28; ІсНав. 20).

ІІІ. Друге звернення Мойсея: завітні умови (4:44-26:19)

У сюзеренних договорах другого тисячоліття до н.е. у частині після історичного прологу озвучувалися зобов’язання васалів перед їхнім великим царем. Дана частина з завітними зобов’язаннями й умовами зазвичай поділялася на два розділи. В першому розділі розглядалися загальні заклики до васалів як спонука до цілковитої відданості цареві або сюзерену. Друга ж частина містила перелік окремих зобов’язань та законів, де детально розписувалося, як саме васали мали виявляти свою цілковиту вірність сюзеренітету. Будова другого звернення Мойсея має, наче, такий самий порядок, що і в сюзеренних договорах. Мойсей розпочав свою промову зі згадки про основоположну подію під Хоривом (4:44-5:33). Після цієї короткої частини відразу йде заклик до цілковитою відданості (част. 6-11). Далі міститься тлумачення Закону й детально роз’яснюється, як саме ізраїльтяни мали виявляти свою відданість Господеві у своєму щоденному житті (12:1-26:15). Промова завершується проголошенням відданості і людей, і Бога (26:26-29).

А. Відтворення Закону на горі Хорив (4:44-5:33)

1. ПЕРЕДУМОВИ ДРУГОГО ЗВЕРНЕННЯ (4:44-49)

4:44-49. Мойсей “виклав ... перед синами Ізраїля” Божу настанову ( торах , “закон”, досл., “настанова”) стосовно того, як надалі жити з Ним. Якщо ізраїльтяни хотіли процвітати і кожен зокрема, і як народ, їм слід було виконувати усі “приписи, установи й рішення”, які вперше були озвучені за три місяці “по ... виході” ізраїльтян з Єгипту (див. Вих. 20:1-17; 21-23). Отож, Книга Второзаконня — це не новий завіт, а оновлений завіт, який уже було укладено. Мойсей озвучив його повторно “по тім боці Йордану, в долині, проти Бет-Пеору”. Щодо Сихона та Ога див. коментарі до Втор. 2:26-3:11.

2. ЗАКЛИК ДО ПОСЛУХУ (5:1-5)

5:1-5. Урочиста фраза “Слухай, Ізраїлю” відразу дає зрозуміти, що далі буде йти мова не про щось випадкове, а про безумовно необхідне для того, щоб Ізраїль вижив як народ. Коли Мойсей сказав, що “Господь, Бог наш, заключив з нами союз на Хорив-горі”, а “не з нашими батьками”, то намагався донести, що цей завіт призначався для живих, а не для мертвих. Мойсей мав право так сказати, бо він був посередником завіту. Господь розмовляв з Ізраїлем “віч-на-віч” із гори Синай, але через Мойсея (Вих. 19:9).

3. ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ (5:6-21)

5:6-7. Вірш 6 має дуже велике значення для розуміння не лише першої заповіді, але й також дев’ятої. Бог дав Десять Заповідей людям, які уже були визволені (“вивів ... з Єгипетської землі”), щоб вони могли виявляти свою любов і мали спільність зі святим Богом. (У Втор. Єгипет часто описується як дім “неволі”: вірш 6; 6:12; 7:8; 8:14; 13:5, 10; див. Вих. 13:3, 14; 20:2.) Декалог, який отримали ізраїльтяни, ніколи не призначався для отримання виправдання, бо це завжди давалося вільно в обмін на віру (див. Бут. 15:6; Рим. 4). Закон ніколи не замислювався для того, щоб дати людям спасіння.

Окрім того, через те, що Господь визволив ізраїльтян з Єгипту, вони були зобов’язані визнати Його право верховенства над ними і схилитися перед Ним. Перша заповідь “нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене” закликала до покори верховенству Бога в усіх сферах життя кожної людини. Фраза “інших богів” є терміном, який зазвичай використовували у стосунку до язичницьких богів, які, звісно ж, існували у вигляді ідолів та в думках людей, що їм поклонялися, але не були справжніми.

5:8-10. Друга заповідь не забороняла існування мистецтва в Ізраїлі (на що вказує зведення храму), а, скоріш, виготовлення бовванів, які б символізували Господа. Небезпека тут була двоякою. По-перше, оскільки інші народи використовували ідолопоклонство, щоб виявляти свою відданість своїм власним богам, завжди існувала небезпека, що поклоніння Господеві зазнає осквернення через вплив ідолопоклонницьких форм поклоніння. По-друге, будь-яка спроба відтворити Бога у вигляді когось зі світу природи могла поставити під питання верховенство Того, кого не можна обмежити нічим. Як “ревнивий Бог” (див. 4:24; 32:16, 21; див. коментарі до 6:15), Він не розділяє Своє верховне становище ні з ким іншим.

На перший погляд 5:9б наче суперечить Єз. 18:20. Однак фразу “тих, що ненавидять мене” слід розуміти виключно у стосунку до дітей, а не “батьків”. Діти, які ненавидять Господа, будуть покарані. Бунтівні батьки-богоненависники часто народжують дітей “до третього й четвертого покоління”, які також ненавидять Бога (див. Вих. 20:5; 34:6-7).

5:11. Фраза “хто закликає ім'я Його надармо” дослівно звучить як “хто кидає чи додає ім’я Його у порожнечу”. Ця заповідь забороняє використовувати Боже ім’я без крайньої на те потреби, однак не лише це. Третя заповідь — це наказ не застосовувати Боже ім’я з корисливою метою (наприклад, Його ім’я не можна використовувати у магії чи для прокльону когось). У наш час християнин, який промовляє ймення Бога легковажно чи хибно приписує негідний вчинок Богові, порушує цю заповідь.

5:12-15.  “День суботній” був даром ізраїльтянам від Бога. Згідно з Вих. 20:11, в цей день ізраїльтяни мали відпочивати, святкуючи Сотворення Богом світу, на що пішло шість днів, і Його відпочинок сьомого дня. Тим, що ізраїльтяни відзначали суботу, вони засвідчували свою віру у всемогутнього Бога. Це вірування було вченням, цілковито непритаманним стародавньому Близькому Сходові. У Втор., однак, підставою для святкування суботи було не Сотворення світу, а визволення з Єгипту, що фактично стало сотворенням Ізраїлю як народу. (Наказ “пам’ятай”, закар , зустрічається у Втор. 14 разів; в НМВ цей наказ міститься ще два рази — 4:10; 11:2, — хоча в оригіналі давньоєврейською мовою тут використано інше слово. Щодо фрази “потужною рукою і простягнутим рам'ям” див. Втор. 4:34; 7:19; 11:2.) Отож, святкуючи суботу на очах у своїх сусідів-язичників, ізраїльтяни виявляли свою віру в Бога, який сотворив і світ, і їх як народ.

Це — єдина з Десяти Заповідей, яка не повторюється у Новому Завіті, і Павло був проти того, щоб змушувати людей її виконувати (див. Рим. 14:5-6; Кол. 2:16-17). У ранній церкві цей день поклоніння було замінено на неділю, в пам’ять про воскресіння Христа. Заповідь про святкування суботи була дочасною тому, що насправді слугувала як “знак” Завіту з Мойсеєм (див. Вих. 31:12-17). Після того, як Завіт з Мойсеєм було виконано, потреба у його “знакові” зникла. Замість нього християни приймають Святе Причастя, уже як “знак” Нового Завіту.

5:16. Шанувати своїх батьків — це, отже, високо їх цінувати. Діти, які живуть у батьків, виявляють їм шану своїм послухом. Дана заповідь була надзвичайно важливою для існування як кожної зокрема людини, так і всього ізраїльського народу: “... щоб довго тобі жити (див. 6:2; 11:9; 25:15; 32:47) й бути щасливим на землі”. І саме батьки, особливо отці, а не релігійні лідери, мали передавати ці завітні цінності своїм дітям.

5:17.  Вбивство — це незаконне відбирання життя в іншої людини. Оскільки людина була сотворена Богом і за Його подобою, одна людина не має права забирати життя іншої людини без Божого на те дозволу. (Отож, дана заповідь не забороняла смертну кару чи участь у війні, щодо чого існує чимало законів, викладених у Торі.)

5:18.  Стосунки в шлюбі мають віддзеркалювати стосунки віруючої людини з Богом. Тому позашлюбні статеві контакти (перелюб) були заборонені. Хоча сьома заповідь не стосується прямо дошлюбних статевих стосунків, у П’ятикнижжі це заборонено (наприклад, Бут. 2:24; Вих. 22:16; Втор. 22:13-29). Ізраїльтянин, який виявляє невірність своїй дружині (і навпаки), також виявлятиме її й до Божого завіту, а отже, буде схильний до поклоніння іншим богам.

5:19.  Багато біблійних науковців вважає, що восьма заповідь (“Не кради”) стосується, головним чином, викрадення людей (див. 24:7). Однак все ж правильніше буде вважати, що дана заповідь є забороною супроти всіх крадіжок, в тому числі й викрадення людей.

5:20. Хоча ця заповідь насамперед використовувалася у судах, вона також стосується пліток про свого “ближнього”. Отож, заповіді від шостої і до дев’ятої визнають право людини на приватне життя, домівку, майно та добру репутацію.

5:21. Заповідь “не пожадай” забороняє навіть пожадливу думку про будь-яку власність іншої людини. Отож, вона відрізнялася від інших заповідей тим, що стосувалася не якогось певного вчинку, а, скоріш, емоційного, психологічного гріха. Тому порушення цієї заповіді не можна було вирішити в суді. І все ж “пожадання власності іншої людини” часто призводило до порушення всіх заповідей від шостої й до дев’ятої. Саме це мав на увазі Ісус, коли розглядав шосту та сьому заповіді (Мт. 5:21-32). Звичайна людина, можливо, й може виконувати перші дев’ять заповідей, але ніхто не здатен повсякчас дотримуватися десятої заповіді. В цьому розумінні десята заповіді є найбільш обтяжливою з усіх, бо давала людям зрозуміти, що вони неспроможні досконало виконувати Божий Закон. І це розуміння спонукало їх покладатися виключно на Божу благодать та Його милосердя.

4. МОЙСЕЙ ЯК ПОСЕРЕДНИК (5:22-33)

5:22. У цьому вірші підкреслюється божественне походження Десяти Заповідей та розглядаються вселяючі благоговійний страх явища, якими все це супроводжувалося (полум’я, хмари, темрява; див. Вих. 19:18; 20:21).

5:23-27. Прохання вождів, щоб Мойсей виконував роль посередника, стало наслідком їхньої зустрічі зі святим і величним Богом. Події під горою Хорив змусили їх усвідомити, що вони є наскільки духовно невідповідними, що можуть померти, безпосередньо слухаючи “голос Господа, Бога” свого. Тому вони пообіцяли, що все, що потім переповість їм Мойсей, вони вислухають та виконають.

5:28-29.  Хоча Господь схвалив таку реакцію людей, Він дав зрозуміти, що не надто вірить у їхні добрі наміри. (Щодо остраху Господнього див. коментарі до 4:10.)

5:30-33. Тут знову підкреслюється божественне походження Закону. Люди почули Десять Заповідей і повернулися “до своїх наметів”. Те, що Мойсей мав розповісти їм згодом, — усі Божі “заповіді, установи й рішення”, про які йде мова в част. 6 (див. 6:1) і далі, — також від Господа, як і Десять Заповідей. Тому послух людей усьому, що скаже їм Мойсей, навчаючи, мав дуже велике значення, бо від цього залежало їхнє процвітання “на землі” (див. 6:3, 24).

Б. Величні веління й застереження (част. 6-11)

Нагадавши своїм слухачам про основу основ — Десять Заповідей, які вони почули при горі Хорив, Мойсей звернувся до деталей Закону, якого вони не чули через те, що боялися Божого голосу (див. 5:25-27). Відповідно част. 6-11, які можна назвати “величними веліннями й застереженнями”, стосуються особистого характеру завітних стосунків, тобто в них детально розглядаються складові цілковитої відданості кожної зокрема людини Господеві.

1. ВЕЛІННЯ ЛЮБИТИ ГОСПОДА (част. 6)

а. Обіцяні благословення за послух (6:1-3)

6:1.  Всі закони, озвучені в част. 6-11, можна розглядати як вияв одного величного веління — любити “Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю” (6:5). Тому послух з боку ізраїльтян засвідчував їхню любов до Бога. Ісус виклав подібне правило для християн (див. Йн. 14:21).

6:2-3. Бог дав людям Закон, щоб вони могли виявляти Йому свою шану (“щоб ... боявся”; див. коментарі до 4:10) та послух у визначений Ним спосіб. (Необхідність слухати Його неодноразово наголошується у Втор..) Боячись і слухаючи Його, вони могли отримати процвітання та довголіття на своїй новій землі (див. 4:10; 5:33), “що тече медом та молоком” (див. коментарі до Вих. 3:8).

б. Веління та його значення (6:4-9)

6:4.  Даний вірш називається Шема . Така назва походить від давньоєврейського слова, яке тут перекладено як “Слухай”. Це речення є основою віри юдеїв. В даному вірші йдеться про те, що Господь (Ягве) є цілковито унікальний. Він — Бог єдиний. Завдяки вірі у це ізраїльтяни почувалися у безпеці, чим не могли похвалитися їхні політеїстичні сусіди. Про богів стародавнього Близького Сходу рідко хто міг сказати, що вони діють у повній гармонії. Усі вони були непередбачувані та вередливі. Тому люди, які їм поклонялися, ніколи не могли бути певні, що їхня відданість якомусь одному з цих богів дасть їм захист від вередливого гніву іншого бога. Монотеїстичне вчення ізраїльтян усунуло від них цю непевність, оскільки вони мали справу лише з одним Богом, ставлення якого до них залежало від об’явленого, послідовного й справедливого взірця. Монотеїзм не суперечить біблійному вченню про Святу Трійцю. В оригіналі видно, що слово “Бог” (’ елохім ) використано у множині, що, цілком імовірно, вказує на Святу Трійцю. А слово “єдиний” (’ ехад ) може вказувати на неподільну єдність всіх Осіб Святої Трійці (див. Бут. 2:24, де те саме слово у значенні “єдине, одне” використано у стосунку до Адама і Єви).

6:5.  “Любити Господа” — це, отже, обирати Його для глибоко особистісних стосунків і виконувати всі Його веління. Про те, що Бога слід любити, неодноразово йдеться у Втор. (вірш 5; 7:9; 10:12; 11:1, 13, 22; 13:3; 19:9; 30:6, 16, 20). Ізраїльтяни мали любити Його “всім серцем” і виявляти цю любов до Нього абсолютно в усіх сферах свого життя та плекати її в усіх закутках своєї сутності (“всією душею твоєю, і всією силою твоєю”).

6:6-9. Божі люди були зобов’язані постійно повторювати собі “оці слова”, щоб надійно закріпити їх у своєму “серці”. Це допомагало їм розуміти Закон і застосовувати його відповідним чином. Батьки ж мали за обов’язок передавати “оці слова” дітям, щоб і в них вони були вічно у серцях. Моральна й біблійна наука дітей найкраще засвоювалася не у вигляді щоденного формального навчання, а коли батьки, турбуючись про своє життя і життя своїх дітей, робили так, що Бог та Його Слово ставали невимушеною темою для розмови, яка могла трапитися будь-де і будь-коли впродовж дня (вірш 7).

Деякі пізніші читачі єврейського походження буквально розуміли вказівки прив’язувати Божі слова та писати їх. Однак ці настанови, скоріш за все, символічно підкреслюють необхідність повсякчасного вивчення Закону (див. Вих. 13:9, 16).

в. Застереження стосовно процвітання (6:10-19)

6:10-12. Невдовзі Господь уже мав дати ізраїльтянам їхнє “миттєве процвітання” на їхній новій землі. Однак у процвітанні міститься і небезпека, адже коли людина щаслива, вона схильна забувати Бога (див. Прип. 30:7-9). Саме в часи свого найбільшого процвітання Давид і вчинив свої найбільш невідповідні вчинки (2 Сам. 11).

6:13-19.  Коли ізраїльтяни ввійдуть у це процвітання, їм слід буде виявляти ще більшу пильність стосовно того, щоб “боятися” Господа (див. коментарі до 4:10) і служити Йому. Веління “Його ім’ям ... клястися” підсилює вказівку боятися Його, бо той, хто клянеться Богом, Його боїться, адже готовий виконати свої обіцянки під страхом Його кари. Якщо ж вони забудуть Бога (вірш 12), то майже напевно почнуть “ходити за іншими богами”, бо Бог сотворив людей не лише зі змогою  поклонятися, але й з потребою  поклонятися. І цей акт відсутності відданості Йому єдиному призведе до гіркого покарання, оскільки Господь — “ревнивий Бог” (див. 4:24; 5:9; 32:16, 21). Це означає, що Він  ревно захищає те, що належить Йому одному . Ревність у такому розумінні є етично виправданою, тоді як ревність у розумінні заздрості до майна та привілеїв інших людей є, звісно ж, негативною.

Мойсей передбачив і інший гріх, до якого ізраїльтяни можуть вдатися у новій землі, а саме гріх спокушання (випробування) Господа (6:16). Це може мати стосунок до випадків, коли ізраїльтяни зіткнуться з труднощами, як-от “коло Масси” (див. Вих. 17:1-7), де їм бракувало води й вони гадали, що помруть від спраги. Замість того, щоб покластися на Бога у своїх труднощах, вони “спокушали” Його своїми скаргами та наріканнями. Тож ізраїльтяни мали пам’ятати цей скрутний випадок й у майбутньому свого народу. Вони мусили засвоїти, що коли “старанно” дотримуватимуться Його “заповідей ..., ... приписів та установ” (див. Втор. 4:44; 6:1, 20), роблячи “те, що праве й ... добре”, тоді, незалежно від того, які перед ними постануть труднощі, все в них “буде ... добре” (див. вірш 3).

г. Передавання завіту (6:20-25)

6:20-25. Тут вже вкотре Мойсей нагадав своїм слухачам про крайню потребу передавати завітні цінності своїм дітям. Ситуація, відтворена у даному уривку, дуже вдало ілюструє веління, озвучене у віршах 6-9. Мойсей уявив, як у майбутньому, сидячи в своїй домівці, люди щодня відкрито обговорюватимуть Боже Слово. Коли “син спитає” про значення ізраїльського Закону, його батько відповість йому словами, озвученими тут. По-перше, він розповість про те, що ізраїльтяни “рабами були ... в фараона в Єгипті” (вірш 21а). По-друге, згадає, як “Господь вивів” ізраїльтян Своєю “потужною рукою з Єгипту” (вірші 21б; див. 4:20). По-третє, пояснить, що це дивовижне діяння відповідало обіцянці, яку Бог колись дав патріархам (Авраамові, Ісаакові та Якову) стосовно утворення нації з їхніх нащадків у ханаанській землі (вірш 23; див. Бут. 15:18-21; 17:7-8; 26:3-5; 28:13-15). По-четверте, зазначить, що Бог дав Своє Слово у вигляді установ, щоб ізраїльтянам було “добре по всякий час” (див. Втор. 5:33), якщо вони виконуватимуть їх та боятимуться Бога (див. 4:10; 6:13). Майже на початку даної частини Мойсей наголосив на необхідності батьків любити Бога всією своєю сутністю. Тепер, наприкінці частини, Мойсей зазначив, що одним із способів любити (а отже, дослухатися) Бога є зрощування тієї ж любові до Бога в серцях своїх дітей.

2. СВЯЩЕННА ВІЙНА (част. 7)

а. Наказ знищити мешканців обіцяної землі (7:1-5)

7:1-2.  “Сім народів”, про які тут йдеться, були корінними мешканцями Ханаан-краю (див. Бут. 15:19-21). Бог уже згадував шість народів із цих семи у Своєму зверненні до Мойсея (Вих. 3:17), а тут озвучено назву ще й сьомого народу — “гіргашіїв”, які (як і хеттити, аморії та євусії) пішли від нащадків Ханаана (Бут. 10:15-16). Головною ж думкою Втор. 7:1-2 є те, що ізраїльтяни мали піддати “цілковитому знищенню” всі  народи в межах Ханаану (див. коментарі до 20:17).

Наказ знищити їх всіх, тобто і чоловіків, і жінок, і дітей, завжди вважався неетичним для люблячого Бога. Однак тут слід пригадати декілька важливих моментів стосовно цих народів. По-перше, вони заслуговували на смерть за свій гріх (9:4-5). Дослідження та вивчення їхньої релігії, літератури та археологічних знахідок показують, що вони були найбільш морально розбещеним суспільством на землі того часу.

По-друге, вони палко ненавиділи Бога (7:10). Якби вони покаялися, то Бог пощадив би їх, як ніневійців, які розкаялися після проповідей Йони. Цих же людей каяття не цікавило зовсім.

По-третє, ханаанці були духовною раковою недугою для всіх інших народів землі (див. 20:17-18; Чис. 33:55; ІсНав. 23:12-13), і навіть один із них, ба навіть дитина, залишена живою, складала потенційну небезпеку розквіту ідолопоклонства та розпусти, які дуже швидко ширилися б між ізраїльтянами й зрештою призвели до знищення власного Божого народу.

По-четверте, варто також згадати два пом'якшувальні фактори. Певним чином смерть ханаанської дитини могла стати благословенням. Адже, якщо дитина помирала до свого підзвітного віку, цілком імовірно, що вона здобувала вічне життя на небі. Другим фактором є те, що колись Ісус Христос повернеться, щоб винищити всіх нерозкаяних грішників на землі (хоча ніде не йдеться про те, що Він убиватиме дітей), і в порівнянні з цією “священною війною” священна війна ізраїльтян буде лиш блідою її тінню (2 Сол. 2:5-19; Одкр. 19:11-21).

Отож, немає ніякої дихотомії між Богом Старого Завіту і Богом Нового Завіту. В обох завітах Він виступає люблячим і праведним Богом. Наказ розпочати священну війну, звісно ж, не стосується сьогодення, оскільки в наш час Бог не діє через якийсь один народ, щоб встановити Своє царство на землі. Однак з даного наказу християни мають засвоїти, що вони повинні бути такими ж безжальними до гріха у власному житті, як і ізраїльтяни до ханаанян.

7:3-5. Заборона мішаних шлюбів випливає з природи людей. Павло дуже вдало розкрив цей принцип: “Хіба не знаєте, що трохи закваски заквашує усе тісто?” (1 Кор. 5:6) Шлюб з невіруючими ханаанянами був надзвичайним лихом для віри ізраїльтян. Мойсей нагадав людям (Втор. 7:4б), що “гнів Божий” може запалати і на самих ізраїльтян. Ханааняни мали зазнати кари за свої гріхи. Якщо ж ізраїльтяни приєднаються до них у цій гріховності, то і кару розділять із ними. Тому абсолютно все — навіть релігійні предмети ханаанян, — що могло б викликати найменшу зацікавленість до поклоніння ідолам, слід було цілковито знищити. “Стовпи” (див. 12:3; Вих. 23:24; 34:13) — це, мабуть, чоловічі символи родючості, а “святі ... палі” — дерев’яні колоди на честь богині Ашери, дружини Ваала. Подібні накази озвучено у Вих. 34:11-15; Чис. 33:50-52; Втор. 12:2-3.

б. Головна причина наказу (7:6-11)

7:6.  Головною причиною наказу знищити всіх ханаанян є те, що Ізраїль — це Божий обраний народ. Слово, перекладене тут як “вибрав”, означає “бути вибраним для виконання якогось завдання чи роботи”. Бог обрав ізраїльтян як засіб освячення “землі”. Отож, це був “народ святий” (відокремлений для особливого Божого застосування) і вартісний (див. 14:2; 26:18; Пс. 135:4; Мал. 3:17; див. коментарі до Вих. 19:5). Оскільки ханааняни забруднювали землю та могли поставити під загрозу цілковиту покору ізраїльтян волі Господа, вони мали або покаятися, або бути винищені. А вони, як відомо, вже впродовж 400 років відмовлялися покаятись.

7:7-8. Те, що Бог “вибрав” ізраїльтян, ніколи не мало ставати предметом їхніх гордощів. Адже Бог вчинив так не тому, що вони якимсь особливим чином заслужити Його прихильність. Насправді, невелика чисельність ізраїльського народу на початку слугувала, скоріш, перешкодою для вибору на їхню користь. Та Мойсей озвучив дві причини, з яких Бог вибрав саме ізраїльтян. По-перше, Господь любив Ізраїль. І ця божественна любов є справді загадкою, оскільки Ізраїль не зробив для цього нічого особливо хорошого. По-друге, Він обрав ізраїльтян, бо дав клятву їхнім “батькам” (див. коментарі до 1:35), а саме: Авраамові, Ісаакові та Якову. Господь пообіцяв патріархам, що їхні потомки стануть могутнім народом й успадкують Ханаан-край (Бут. 17:7-8; 26:3-5, 24; 28:13-15), а Він завжди вірний Своєму Слову (див. Євр. 6:13-18). Саме з цієї причини Він власне й “вивів” ізраїльтян “із дому неволі” (див. Вих. 13:3, 14; 20:2; Втор. 5:6; 6:12; 8:14; 13:5, 10).

7:9-11. Мойсей хотів, щоб ізраїльтяни зробили два висновки з того, що Бог вибрав саме їх та звільнив із єгипетського рабства. По-перше, Господь — то Бог єдиний. Він може керувати історією розвитку всього людства, давати і забирати життя у цілих народів. По-друге, Він — “Бог вірний”. Фраза “по тисячні покоління” є, мабуть, образним висловом, який означає “безкінечно” або “відвічно”. Та хоча Він ніколи не порушить Свій “союз і ласку” (див. вірш 12), “якою клявся ... батькам” (7:12) ізраїльтян, бунтівні особи в межах даного народу будуть все ж покарані за свій гріх, як і Його вороги з інших народів (“хто ненавидить його”). “Отож”, кожен ізраїльтянин зокрема мав пильнувати Його “заповіді та установи й рішення”.

в. Винагорода за послух (7:12-16)

7:12.  У даному вірші підсумовано зміст віршів 12-16. “За те, що” ізраїльський народ буде виявляти послух Господеві, він зможе відчути на собі всю Його завітну любов. Хоча Бог не полишить “союз” через Свої обітниці патріархам (“батькам”; див. вірші 8, 13; див. коментарі до 1:35), люди можуть втратити свої завітні благословення через непослух.

7:13-15.  Однак за послух вони отримають від Бога благословення родючості і серед людей, і серед худоби, і на своїх ізраїльських полях. А також Господь їм пообіцяв, що “відверне від” них “всяку недугу й погубні єгипетські пошесті” (в тому числі, мабуть, чиряки; див. 28:27, 60; Вих. 15:26).

7:16.  Однак ізраїльтяни, входячи в обіцяну землю, були зобов’язані винищити “усі народи” Ханаану (див. вірші 1-2). Якщо ж вони цього не зроблять, то будуть обплутані ними та їхніми богами (див. Вих. 34:12-14), через що втратять змогу отримати обіцяні їм щойно благословення (Втор. 7:13-15). Вірш 16 плавно підвів Мойсея до заклику, озвученого у віршах 17-26.

г. Заохочення до священної війни (7:17-26)

7:17-26. Мойсей знав, що “в своїм серці” мислили ізраїльтяни. Він пам’ятав, як 40 років тому вони злякалися синів Анака (1:26-28). Тож тепер він завершив дану частину своєї промови (щодо священної війни), розглянувши битви у відповідному світлі. Ізраїльтяни мали сконцентруватися не на силі своїх противників, а на величі Господа. Вони були свідками дивовижної поразки єгипетського фараона, бачили всі “знаки й чудеса (10 кар) й потужну руку та простягнуте рам'я” Господа, усю Його міць (див. 4:34; 5:15; 11:2). Тож тепер могли цілком виправдано сподіватися, що те саме трапиться і з їхніми ворогами — ханаанянами (“Саме так Господь, Бог твій, зробить з усіма народами”, 7:19).

Бог пообіцяв вчинити так, що вороги ізраїльтян тікатимуть від них, неначе від “шершнів” (див. Вих. 23:28; ІсНав. 24:12). (Дехто стверджує, що згадку про шершнів слід розуміти буквально; інші вважають, що тут йдеться про єгипетське військо.) Насправді, вороги й дійсно дуже боялися ізраїльтян (Вих. 15:15; Чис. 22:3; ІсНав. 2:9-11, 24; 5:1; 9:24). Бог також сказав, що “внесе між ними великий нелад”, тобто паніку й хаос, через що вони стануть безпомічними під час бою (вірш 24). Все це трапиться згідно добре продуманого плану (“поволі”, вірш 22), щоб земля не знелюднилася надто швидко і “щоб не намножилося” там “дикого звіра”.

Ізраїльтяни могли бути певні у своїй славетній перемозі за умови, що вступлять у бій з міцною вірою, а потім знищать ідолів, не зазіхаючи “на срібло й золото, що на них”. Інакше вони потраплять “в пастку” ідолопоклонства і самі  стануть об’єктами Господньої священної війни. Ханаанські ідоли, частина з яких характеризувалася статевими збоченнями, були гидотою для Господа. Тому Його народ також мав гидувати ними, “бо вони приречені на прокляття”.

3. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ СУПРОТИ ВІДЧУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (част. 8)

а. Заклик пам’ятати про блукання пустелею (8:1-6)

8:1. У цьому вступному віршеві автор знову нагадав ізраїльтянам, що ізраїльтяни могли отримати від Бога обіцяні Ним дари життя та родючість землі лише за послух. Господь змусив їх блукати пустелею, щоб зростити в них цей послух та віру. Тому Мойсей і закликав, щоб вони “пильно” (див. 4:9) виконували “всі заповіді” Божі.

8:2-3. Коли Мойсей сказав, що Бог випробовував ізраїльтян, “щоб довідатися, що” було у їхніх серцях, то використав антропоморфізм. Бог, звісно ж, і так уже знав, що було в їхніх серцях. Тож тут іде мова про те, що їхній послух чи непослух мав бути засвідчений їхнім життям.

Бог “водив” ізраїльтян пустелею, де у них не було вибору, окрім як довіритися Йому або ж нарікати на Нього. В пустелі вони не могли вирощувати свою власну їжу, а мусили покладатися на Бога і щодо їжі, і, як наслідок, щодо власних життів. Коли Мойсей нагадав їм, що “не тільки хлібом” вони жили, то мав на увазі, що навіть їхня їжа була призначена Божим Словом. Вони мали манну, бо таким було Його веління. Тому, врешті-решт, не їжа підтримувала в них життя, а Слово Боже! Хліб же, отриманий без Його слова, не міг дати їм життя.

Ось чому Ісус відхилив спокусливу пропозицію сатани перетворити каміння на хліб, коли був у пустелі (Мт. 4:3-4). Ісус знав, що Бог не призначив ті каміння Йому в їжу, як і те, що Його Отець забезпечить Свого Сина необхідною їжею і без дива, до здійснення якого сатана спокушав Його (див. Мт. 7:9).

8:4-6. Господь виховував ізраїльтян, роблячи їх залежними від Себе в усьому: їжі, воді та одежі. Оскільки все це з’являлося виключно за Його велінням, єдиною логічною реакцією мав стати послух Його заповідям, слідування за Ним і глибока до Нього пошана. Слово “боятися” стосується страху виявляти непослух до Того, Хто такий могутній і святий.

б. Заклик не забувати Бога (8:7-20)

8:7-9. Як протиставлення суворості пустелі, у даних віршах описується багатство ізраїльського нового краю. Він був багатий “водами” (що є необхідною умовою для доброго врожаю, як і для підтримки життя худоби та людей), сільськогосподарськими культурами, в тому числі зерновими (“пшениці та ячменю”), фруктовими садами (виноградом, смоквами й гранатами), олією з “оливкових дерев” та медом, а також корисними копалинами. (Залізо і “мідь” добували “з гір”, що на південь від Мертвого моря.) Тож людям там “нічого не бракуватиме” (див. Пс. 23:1).

8:10-18. Потім Мойсей озвучив небезпеку, яка ховається за багатством та процвітанням. Тоді як у пустелі вони мусили покладатися на Бога щодо задоволення абсолютно всіх потреб свого життя, їхнє ново отримане процвітання могло применшити відчуття необхідності й далі покладатися на Бога. Тому Мойсей і нагадав, що ізраїльтяни завжди та за все мають дякувати Господеві (“благословитимеш Господа, Бога твого”, 8:11). Насправді, забуваючи подякувати Богові за Його благословення, людина робить крок до забуття Бога, а згодом перестає додержуватися і “Його заповідей”.

Ізраїльтянин, який припинив щиро дякувати і прославляти Господа, може раптом зауважити, що його “серце” (вірш 14) стало пихатим через достаток (вірші 12-13; див. Ос. 13:6) і він забув (Втор. 8:11, 19; див. коментарі до 4:9) про дивовижне звільнення ізраїльтян з Єгипту, “з дому неволі” (див. 5:6; 6:12; 7:8; 13:5, 10; Вих. 13:3, 14; 20:2), та з пустелі (див. Втор. 1:19; 32:10), “де гадюки, їдовиті вужі (див. Чис. 21:6-7) й скорпіони”. (Це єдине місце, де у П’ятикнижжі міститься згадка про скорпіонів під час блукання ізраїльтян пустелею.) Людина, яка не пам’ятала те, як Бог забезпечував ізраїльтян водою (Вих. 15:25, 27; 17:5-7) та “манною” (Вих. 16) в пустелі, зазвичай приписувала собі (“це моя власна сила й моя міцна рука”) усі заслуги щодо “здобуття цих благ”, коли насправді це був такий же дар від Бога, як і вода “з твердої, як кремінь, скелі” у пустелі. Манна ж була випробуванням, яке мало показати, чи здатні ізраїльтяни покладатися на Слово Боже (див. коментарі до Вих. 16:4), тобто бути упокореними (див. Втор. 8:3). Однак люди могли уникнути гордощів за свої статки і силу, якби повсякчас пам’ятали про Бога та урок, який вони отримали в пустелі: все життя — це дар Божий, і ніщо не є можливим без Нього (вірш 18).

8:19-20. Як відсутність подяки Богові призводить до забування про Нього, так і забування про Нього призводить до поклоніння іншим богам. А це в свою чергу веде до знищення (смерті). Якщо слухачі Мойсея потребували прикладу винищення всього народу, їм лиш треба було згадати про “народи, що їх Господь” уже вигубив, а саме: царство Сихона і царство Ога (2:26-3:11).

4. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ СУПРОТИ ВІДЧУТТЯ ВЛАСНОЇ ПРАВЕДНОСТІ (9:1-10:11)

а. Завоювання Ханаану — це не дар за праведність ізраїльтян (9:1-6)

9:1-3. Мойсей пам’ятав, як ізраїльтяни налякалися, коли почули звістку від 12 розвідників про чисельність, міць та ріст мешканців Ханаану (Чис. 13:26-14:4). Він не хотів, щоб вони знову були неприємно здивовані чи недооцінили важкість завдання, яке їм необхідно було виконати. Тому він наголосив, що виключно з військової чи людської точки зору їхня перемога була неможливою. Ворог переважав їх силою, укріпленнями (“міста, великі й укріплені під саме небо”), досвідом і чисельністю. Та й слава про них була жахливою: “Хто встоїть проти синів Анака?” (Щодо “синів Анака” див. коментарі до Втор. 1:28.)

Та хоча ханааняни і мали все це, вони були приречені на загибель ще до початку бою. Як тоді, у пустелі, Господь йшов перед ізраїльтянами у хмарі та стовпі вогню, так і тепер Він йтиме попереду ізраїльського війська, “як вогонь жерущий”, щоб вигубити їхніх ворогів. Цей принцип озвучено у Прип. 21:31: “Коня готують на день бою, але від Господа перемога”. Та Божим людям не можна було залишатися пасивними. Вони мали розпочати бій з міцною вірою та винищити ворогів з тією силою, яку Бог їм дасть, “як це обіцяв”.

9:4-6. Отримавши дивовижні перемоги у Завоюванні, ізраїльтяни легко могли загордитися. Їм зовсім неважко було стати духовно пихатими, якби вони лиш подумали про ту божественну ласку, яку Бог дав їм у цих перемогах. У кожному з даних трьох віршів Мойсей застерігав супроти небезпеки зростити в собі відчуття гордості за свою праведність і розповідав ізраїльтянам про те, що їхні перемоги — це не наслідок їхньої праведності.

Фактично, Мойсей озвучив тут три причини, чому ізраїльтяни мали перемогти у Завоюванні. По-перше, “беззаконня тих народів” (вірші 4-5) були такі великі, що Бог мав намір покарати їх за це. Він — Бог Ізраїля, але й також Бог усіх народів. Усі вони підзвітні Йому. По-друге, Бог дасть ізраїльтянам цю перемогу, бо “клявся” про це патріархам (див. коментарі до 1:8; а також див. Бут. 15:13-21, де йдеться і про Боже покарання грішних аморіїв, і про обіцянку землі Авраамові).

По-третє, Господь давав їм землю виключно як благодать, бо ізраїльтяни — “народ тугошиїй”, впертий і нечуйний (Втор. 9:6; див. вірш 13; 10:16; 31:27). Згодом Мойсей зазначить, що насправді ізраїльтяни заслуговували на винищення (9:13-14), а не на благословення даром землі. Тому вони ніколи не повинні були хизуватися і твердити, що Бог дав їм ці перемоги “за праведність” чи “за ... заслугу”. Бо такі перемоги — це наслідок гріховності їхніх ворогів, Божої обіцянки та Божої благодаті.

б. Опис бунтівного характеру ізраїльтян (9:7-10:11)

(1) Золотий тілець (9:7-21). 9:7-14. Ця частина і наступна (вірші 22-10:11) є широко обґрунтованим коментарем до твердження “ти бо народ тугошиїй” (9:6). Емфатичний заклик “пам'ятай і не забувай” підкреслює абсурдність навіть припущення про те, що ізраїльтяни отримали землю як винагороду за свою праведність. Мойсей пригадав один випадок із їхнього минулого, а саме поклоніння золотому тельцю, щоб показати, що ізраїльтяни майже завжди були “бунтівливі супроти Господа” (вірш 7). Даний випадок (Вих. 32), мабуть, більш, ніж будь-який інший до того часу, засвідчував гріховність ізраїльтян з одного боку і Божу благодать — з іншого. Поки Мойсей постив “сорок день і сорок ночей” на горі Хорив (Синай; див. Втор. 1:2) і, отже, цілковито залежав від Бога, “народ” святкував. В той час як Мойсей отримував від Бога Десять Заповідей (“таблиці союзу”, 9:9, 11), “писані Божим пальцем” (див. коментарі до Вих. 31:18), народ порушував декілька з них, поклоняючись золотому тельцю (див. коментарі до Вих. 32:6). Коли Господь давав завіт Мойсеєві, народ “зіпсувався” і люди “скоро звернули ... з дороги” (Втор. 9:12). Навіть Сам Бог сказав, що ізраїльтяни — “народ твердолобий” (вірш 13). Вони настільки сильно збунтувались проти Нього, що Йому хотілось цілковито винищити їх і вивести новий “народ” з Мойсея (див. Вих. 32:9-10).

9:15-21. У цих віршах описується реакція Мойсея на гріх його народу. Той факт, що він згадав про те, як вони “хутко звернули з дороги” (див. вірш 12, “скоро звернули вони з дороги”), підкреслив непостійність людей та важкість їхнього гріха. Коли Мойсей розбив “обидві таблиці ... перед ... очима” ізраїльтян, то наочно показав, що вони зробили зі своїм завітом із Господом. Вони порушили свою домовленість із Ним (Вих. 24:3), а тому Господь мав повне право покінчити із Законом, який дав на горі.

По тому” Мойсей постив ще “сорок день і сорок ночей” (Втор. 9:18; див. вірш 25; 10:10). У часи Старого Завіту було прийнято постити під час покаяння (див. Суд. 20:26; 2 Сам. 12:16; 1 Цар. 21:27; Неєм. 1:4). Його ж піст засвідчив його єдність з народом і його нажаханість їхнім гріхом. “Зло”, яке вчинили ізраїльтяни, дуже сильно розлютило Господа (Втор. 9:18-20). Речення “І вислухав мене Господь” вказує на те, що Мойсей молився за них. Зміст його молитви викладено у віршах 26-29. Лише у вірші 20 в усьому Старому Завіті зазначено, що Мойсей також молився “за Арона” й таким чином порятував йому життя. Мойсей “дощенту” знищив золотого “бичка”, якому сатирично дав назву “ваш гріх”, чим зробив неможливим його відновлення. (Див. коментарі до Вих. 32:20.) Те, що Мойсей розбив ідола, також показує, що й самі люди заслуговували на цілковите знищення. Лише з Божої милості та завдяки клопотанню Мойсея вони залишилися живі.

(2) Інші випадки бунтарства (9:22-24). 9:22. Цей вірш дає зрозуміти, що Мойсей продовжував переповідати випадки бунтарства ізраїльтян, які гнівили Господа. Щодо випадку “у Тавері”, де ізраїльський народ скаржився на свої труднощі, див. Чис. 11:1-3. Щодо того, що було “у Массі”, де народ нарікав на відсутність води, див. Вих. 17:1-7. Щодо гріха ізраїльтян, вчиненого “у Ківрот-Гаттаві”, де вони ремствували на манну, див. Чис. 11:31-34.

9:23-24. Коли Бог показав Свою великодушність у випадку зі золотим бичком тим, що не вигубив ізраїльтян, можна було сподіватися, що у їхніх серцях відбудуться чималі зміни. Та вони знову дружно “збунтувалися проти наказу Господа” піти в Кадеш-Барне й розпочати бій за “землю”. Тому Мойсей цілком виправдано підсумував, що за кожного важливого моменту в їхньому житті ізраїльтяни “ворохобилися ... проти Господа”. Християни також мають бути пильні щодо небезпеки збунтуватися супроти Бога, як робили ізраїльтяни (1 Кор. 10:1-12), коли “не йняли Йому віри та й не послухали Його”. Вони так само завдячують абсолютно всім Божому милосердю, як і ізраїльтяни того покоління, що блукало пустелею.

(3) Прохання Мойсея. 9:25-29.  Зміст клопотальної молитви Мойсея викладено тут, хоча на перший погляд це мало б бути у вірші 19. А все, мабуть, через слова, які містяться у вірші 24. Якщо ізраїльський народ був такий бунтівливий від самого початку, то чому Бог не знищив його вже давно? Дана молитва дає відповідь на це запитання.

У цих віршах занотовано одну зі взірцевих молитов Старого Завіту. Згадка про “сорок день і сорок ночей” нагадала про піст Мойсея (вірш 18) та засвідчила його щирість, а також розуміння всієї тяжкості ситуації. Він щиро турбувався про славу Бога і Його репутацію на землі. Він не просив за ізраїльтян, опираючись на якісь їхні заслуги, а “нагадав” Богові про те, що Ізраїль — то Його “власність” (див. вірш 29, а також коментарі до 4:20). Тому з огляду на Його обіцянку патріархам (Авраамові, Ісаакові та Якову; див. 9:5; див. коментарі до 1:8) винищення ізраїльтян Богом могло поставити під сумнів Його власну спроможність виконувати обіцяне (9:28). У цій молитві немає жодного натяку на корисливість з боку Мойсея. Навпаки, тут засвідчено турботу про репутацію Бога і бажання, аби Він іще раз продемонстрував Своє милосердя, пробачивши “запеклість ..., .... беззаконня й гріхи” (вірш 27) Божого народу, “Своєї власности, що її визволив ... потугою Своєю” (див. вірш 26) і “рукою” Своєю (див. коментарі до 4:34).

(4) Бог задовольняє прохання Мойсея (10:1-11). 10:1-5. Відповідаючи на прохання Мойсея не знищувати ізраїльський народ, Господь переписав Десять Заповідей на кам’яних таблицях. Це засвідчило, що Бог скасував попередній союз, укладений у Вих. 24:3. Напевно, кожна з двох таблиць містила повну копію Десяти Заповідей, бо так було прийнято робити у сюзеренних договорах стародавнього Близького Сходу, з якими Книга Второзаконня власне й порівнювалася. Як звелів йому Господь, Мойсей зробив “собі й кивот з дерева” (див. Вих. 25:10-16), в який потім помістив “таблиці”. Дана конструкція було зроблена, звісно ж, з огляду на будівлю храму (Вих. 37:1-5; 40:20-21).

10:6-9. Ці вірші можуть бути редакторським додатком (див. коментарі до 2:10-12). Коли ізраїльтяни були у Мосері, “там умер Арон”. Згідно з Чис. 20:28; 33:38 Арон помер на горі Гор. Тому, скоріш за все, Мосера — це назва місцевості, де знаходилася гора Гор.

Згадка про смерть Арона також вказала на те, що Господь задовольнив прохання Мойсея на горі Хорив і пощадив тоді Арона. Єлеазар, третій син Арона, став первосвящеником (Втор. 10:6), а левіти отримали особливі зобов’язання у стосунку до храму (вірш 8). Щодо інших деталей стосовно левітів див. коментарі до 18:1-8.

10:10-11.  Коли Мойсей був “на горі” вдруге (вірші 1-5) та провів там “сорок день і сорок ночей” (як і першого разу, 9:9), то постив і клопотався за ізраїльтян (9:18, 25). Ухваливши “не губити” народ, Бог звелів Мойсею повести їх на обіцяну “землю”, щоб вони зайняли її.

5. ЗАКЛЮЧНИЙ ЗАКЛИК ДО ПОВНОЇ ВІДДАНОСТІ ГОСПОДЕВІ (10:12-11:32)

а. Заклик любити Господа за те, що Він вибрав Ізраїль (10:12-22)

10:12-13.  Дані вірші є вступними і готують читача до самого заклику, озвученого у віршах 14-22. Показавши неможливість незалежності від Господа (част. 8) та правомірних гордощів з огляду на випадки бунтарства у минулому ізраїльтян (9:1-10:11), Мойсей закликав Ізраїль зробити єдино можливий вибір, щоб вижити як народ: бути цілковито відданим Господеві. На це вказують наступні слова: “... щоб ти боявся ..., ходив ..., і служив ..., додержуючи заповідей Господа”. Така відданість була б їм виключно “на добро” (див. коментарі до фрази “щоб добре було тобі”, 4:40).

10:14-15. Господь сидить на небесах, а отже, є не частиною Створіння, а головним над усім цим. Він не лише створив всесвіт, Він ним володіє , а отже, й усіма народами на землі. Та Він особливо “прихилився” до патріархів й обрав їх, “щоб ... полюбити”. І “вибрав” Він також “їхніх потомків”, тобто закликав їх бути Своїми свідками. Отож, першою причиною, з якої Ізраїль мав полюбити Господа, було те, що Він першим полюбив цей бунтівний народ. Той самий принцип справджується і щодо Божих стосунків із віруючими людьми наших часів (Рим. 5:8; 1 Йн. 4:10).

10:16-18. У відповідь на те, що Всевишній Господь вибрав їх, вони мали обрізати своє “необрізане серце” (див. 30:6). Необрізане серце — це бажання опиратися Божим велінням, а людина з необрізаним серцем — це, отже, людина вперта і затята (див. 9:6, 13; 31:27). Тому наказ обрізати своє серце підкреслює той факт, що за своєю природою людські серця є бунтівними і потребують вдосконалення. І хоча людські серця змінюються повільно, Мойсей застеріг народ, що ніякий хабар чи будь-що менше за внутрішнє перетворення не може задовольнити Господа, який є “Бог великий”. Те, як Бог ставиться до безпомічних (сиріт, вдів та чужинців), засвідчує Його абсолютну справедливість (“не зважає на особу”) й підкреслює Його вимогу до ізраїльтян бути справедливими також.

10:19-22. Згадка про чужинця у вірші 18 нагадує про величне звільнення ізраїльтян Богом, коли Він “виконав ті великі і страшні речі” (вірш 21), а вони “самі були чужинцями в Єгипетській землі” (вірш 19; див. Вих. 23:9). Тому ізраїльтяни мали боятися Господа, служити Йому, триматися за Нього (див. Втор. 11:22; 13:4; 30:20) і славити Його. Заохочуючи людей бути відданими Господеві, Мойсей також привернув їх увагу до того факту, що Він уже виконав частину обіцяного Авраамові, а саме “намножив” їх, “як зір на небі” (див. Бут. 15:5; 22:17; 26:4). Щодо того, чи було “сімдесят душ ... батьків” ізраїльтян, які перебралися в Єгипет (Вих. 1:5), чи сімдесят п’ять (Діян. 7:14-15), див. коментарі до відповідного уривку у Книзі Діянь.

б. Тлумачення любові до Господа за Його могутні діяння (11:1-7)

11:1.  І знову Мойсей наголосив на невіддільності любові та послуху (див. 6:5-6; 7:9; 10:12-13; 11:13, 22; 19:9; 30:6, 8, 16, 20). Головним засвідченням щирості любові ізраїльтян до Бога був їхній послух Йому (див. Йн. 14:15). В оригіналі давньоєврейською мовою вказівка “люби Господа” означає, що слід вибирати саме Його для найбільш особистісних стосунків, тобто любові, а тоді виявляти цей вибір у послусі до Його об’явленої волі.

11:2-7.  Господь вів ізраїльтян по життю з метою спонукати їх полюбити Його безумовно. Фраза “повчань Господа” має стосунок до Його духовного навчання Свого народу. Зважаючи на норовливість людського серця, рішучі та суворі міри були й справді необхідними, щоб усунути цю норовливість. Тому Бог відправив ізраїльтян “до школи” в Єгипет, щоб вони там дізналися про Його “велич” і силу (“Й ого потужну руку і Його простягнене рам'я”; див. 4:34; 5:15; 7:19) та відповіли Йому вдячним послухом за порятунок від фараона. Ізраїль отримав чіткі “знаки” (11:3; 10 кар), щоб мати змогу розуміти, що й до чого. Випадок із “водами Червоного моря” (досл., “Моря очеретів”; див. коментарі до Вих. 14:2) та наступне винищення єгиптян (Втор. 11:4) можна пояснити лише дивовижним порятунком від Бога та Його покаранням.

Після науки, отриманої в Єгипті, Господь послав ізраїльтян, Своїх дітей, “до школи” у пустелю на 40 років. Тут вони отримали ще кращу духовну освіту, адже змушені були покладатися на Господа в усіх своїх потребах. Не зовсім зрозуміла фраза “що вчинив для нас у пустині” (вірш 5) вказує саме на чуда, які Бог вчиняв для ізраїльтян у пустелі, наприклад, давав воду зі скелі (Вих. 17:1-7), манну та перепілок (Вих. 16).

Однак повчання Бога не завжди мали позитивний характер. Під час Виходу ізраїльський народ дізнався про Божу благодать і силу, в пустелі довідався про Його захист і турботу. Потім, під час бунту Датана й Авірама (Чис. 16), отримав урок Божої святості. Та якби не заступництво Мойсея, Господь давно вже б “вигубив” усіх ізраїльтян (Чис. 17:10) за їхні нарікання та невіру (Чис. 17:6).

Мойсей закликав ізраїльтян вчитися на своєму минулому, адже Бог формував історію життя ізраїльського народу з дидактичною метою. Наголос на тому, що їхні “очі бачили”, і згадка про “синів”, які не були свідками подій цього періоду (Втор. 11:2), натякають на відповідальність батьків, яку вони несли, даючи приклад слухняного життя своїм дітям та передаючи з покоління в покоління істини, які засвоїли з даних уроків.

в. Заклик виконувати всі Божі заповіді, бо процвітання і довголіття на обіцяній землі залежали від цього (11:8-25)

11:8-9. Мойсей хотів, щоб ізраїльтяни зробили важливий висновок із цього короткого огляду історії життя їхнього народу (вірші 1-7). Оскільки Бог замислив усе  так, аби ввесь минулий досвід ізраїльтян дав їм духовну освіту, ізраїльський народ мав врешті зрозуміти, що і Господні благословення, і Його кари залежали від їхньої поведінки. Тому вони могли процвітати на новій землі, лише якщо додержуватимуть (слухатимуть) всі Божі “заповіді”. Сила ізраїльтян безпосередньо залежала від їхнього послуху. Тому надприродна змога перемагати сильніших ворогів, як і змога жити “довго на землі” (див. 4:40; 5:16; 6:2; 25:15; 32:47) були, врешті-решт, питанням етики, а не бойових умінь. (Щодо фрази “на землі, що тече медом і молоком”, яка неодноразово зустрічається у Втор., див. коментарі до Вих. 3:8.)

11:10-15. Мойсей згадав про відмінність між обіцяною землею та Єгипетською, мабуть, через спогад про Датана й Авірама (вірш 6). Ці чоловіки говорили про Єгипет , як про “землю, що тече медом і молоком”, і скаржилися, що Мойсей нічого кращого їм не дав (Чис. 16:12-14). Однак Ханаанська “земля” мала значно більший потенціал в плані сільського господарства. Тоді як люди в Єгипті мусили покладатися на іригацію, Божий народ міг мати “воду дощів небесних”, бо Господь наглядає за цією землею круглий рік. І цей дощ, на відміну від іригації, не залежав від людської винахідливості чи умінь, а, скоріш, від бажання ізраїльтян слухати “веління” Того, Хто дає цей дощ. Для цього Його слід було “любити” і хотіти “служити Йому” (див. Втор. 10:12). “Дощ ранній” падає у вересні- жовтні, а “дощ пізній” — у березні-квітні (див. Йоіл. 2:23). Цими дощами розпочинається й завершується сезон дощів. Дощі є необхідними для вирощування сільськогосподарських культур і дерев, в тому числі зернових культур (пшениці, льону і ячменю), винограду (“вино”), оливкових дерев (“олію”) і трави на “полях”.

11:16-21. Через Мойсея Бог знову застеріг ізраїльтян супроти поклоніння “іншим богам”, що цілком узгоджується зі змістом віршів 13-15, адже ханааняни вважали багатьох своїх богів божествами родючості, тобто богами зернових культур, олії, дощу тощо. Як сказав Мойсей, коли ізраїльтяни не будуть вкрай пильними (див. коментарі до 4:9), то можуть легко спокуситися релігією своїх сусідів та візьмуться “бити ... поклони” язичницьким божествам. В такий спосіб вони могли перестати вірити, що це Господь дає родючість, та почати вважати, що це дар одного або декількох хибних богів. І це поклоніння, яке було далеке від світу моралі та пропагувало обрядові статеві зносини, так вабило людські серця, що легковажні та морально невиховані ізраїльтяни могли з легкістю потрапити в його смертельні тенета.

Гніву Божого у вигляді голоду (“Господь ... замкнув би небеса”) можна було уникнути за допомогою утримання від поклоніння лжебогам. І в цьому вся іронія, адже спроба ізраїльтян прикликати дощ, поклоняючись хана анським богам, власне й призведе до того, що Бог не дасть  їм дощу!

Ї хнє бажання уникати цього гріха було таким слабким, що його можна було підтримувати лише пильною увагою до слів Мойсея про божественні благословення і порятунок, гріх та покарання. Ізраїльтяни мали вкласти “оці ... слова” Мойсея у своє “серце” (див. 6:6) і “душу”. (Щодо носіння цих слів на руках і “між очима” див. коментарі до 6:8.) Лише дозволивши Божим словам проникнути в усі сфери життя й домівки і старанно навчаючи “їх” своїх “дітей” (див. 6:7), ізраїльський народ міг отримати шанс уникнути спокуси поклоніння хибним богам і, як наслідок, повсякчасне процвітання на обіцяній “землі, яку Господь клявся дати” їхнім “батькам” (див. коментарі до 1:35).

Той самий принцип справджується й у стосунку до християн наших днів. Хто вивчає Святе Письмо і дотримується його, той має потугу утримуватися від сучасних форм лжепоклоніння (див. 2 Тим. 3:1-9 і 2 Тим. 3:14-17). Тому Павло й закликав усіх християн: “Слово Христове нехай у вас перебуває щедро” (Кол. 3:16).

11:22-25. На цьому етапі своєї промови Мойсей перейшов від теми довгого життя на обраній землі до успішного її завоювання. Люди мусили любити Господа (див. 6:5). Послух до конкретних Його велінь був, по суті, виявом любові людини до самого Бога (див. 11:1). А повсякчасна відданість Йому (“триматиметесь Його”; див. 10:20; 13:4; 30:20) слугувала свідченням цієї любові.

У відповідь на їхній послух Господь міг дати ізраїльтянам надприродну перемогу над значно більшими й сильнішими військами ворогів. Він міг наслати на них “страх і жах”, щоб ті не мали змоги успішно битися з ізраїльтянами. Слова Рахав, адресовані розвідникам: “Я знаю, що Господь дав вам цей край, бо на нас напав страх перед вами (ІсНав 2:9),” — є одним із прикладів здійснення цієї обіцянки (див.Вих. 15:15-16; Втор. 2:25; 28:10; ІсНав. 2:11, 24; 5:1). Якби ізраїльтяни вірно слухали Господа, їхні кордони розширилися б (Втор. 11:24; див. коментарі до 1:7), як і обіцяв колись Бог Авраамові (бут. 15:18). Та через непослух ізраїльського народу здійснення цієї обітниці все ще залишається майбутньою перспективою.

б. Благословення і прокляття на Евал-горі та Герізім-горі (11:26-32)

11:26-32.  Щодо більш детального розгляду даних моментів див. коментарі до част. 27-28. Вірші ж 26-32 з част. 11 слугують вдалим підсумком до цієї частини промови Мойсея. Тут він знову наголосив, що майбутнє життя ізраїльтян залежить від їхніх етичних стосунків із Господом.

В. Низка окремих законів (12:1-26:15)

1. ВСТУП (12:1)

12:1. “Установи й закони”, які розглядаються у даній частині промови Мойсея (12:2-26:15), не були вичерпними. Пророк зумисно не повторював багато постанов та законів, відтворених у Вих. та Лев.. Книга Второзаконня — це проповідуваний закон (див. коментарі до 1:5). Мойсей навчав ізраїльтян, якою має бути якість їхнього життя, а не давав вичерпний перелік законів, які б регулювали навіть найменш важливі життєві випадки. Закони ж, озвучені у даній частині, мали допомогти ізраїльтянам підпорядкувати кожну сферу свого життя Господеві, а також позбутися всього, що бодай якимсь чином могло загрожувати чистоті їхньої відданості Йому.

Бог дав ці закони людям з огляду на обіцяну їм землю: “... їх будете старатися (див. коментарі до 4:9) виконувати в землі”. Оскільки Слово Боже є певним і незмінним, Мойсей міг вільно сказати ізраїльтянам, які перебували в моавських степах, тобто все ще за межами обіцяної землі, що Господь уже “дав” їм землю. Отож, пам’ятаючи про такий уже отриманий дар, ізраїльський народ мав уважно вислухати “ось” ці “установи й закони”. (Щодо фрази “Господь, Бог ваших батьків”, див. коментарі до 1:11; див. 1:21; 4:1; 6:3; 27:3.)

2. ЗАКОН ПРО ЄДИНУ СВЯТИНЮ (12:2-28)

а. Наказ зруйнувати центри поклоніння ханаанян (12:2-4)

12:2-4. Гори та горби мали особливе значення у деяких релігіях стародавнього Близького Сходу, оскільки тамтешні люди вважали, що багато хто з богів походив з цих місцевостей або ж мешкав там. Ряснолисте дерево характеризувалося тим, що було місцем поклоніння богам родючості. “Стовпи” (див. 7:5; Вих. 23:24; 34:13) — це, мабуть, чоловічі символи родючості, а “стовбури” — дерев’яні символи родючості богині Ашери, дружини Ваала. Кумири ж (“кумирами”, пасіл ), скоріш за все, були виготовлені з каменю.

Цілковите знищення цих культових предметів було необхідним заходом, адже лиш так можна було усунути спокусу поклонятися їхнім божествам і зупинити забруднення чистого поклоніння Господеві язичницькими обрядами та предметами (12:4). Господь не терпітиме часткової відданості. Знищуючи ці культові предмети та центри, ізраїльтяни могли засвідчити свою цілковиту відданість Йому. А також могли показати, що не вірять в існування ханаанських богів та богинь, а отже, не бояться їхньої “відплати”.

б. Закон про місце поклоніння (12:5-7)

12:5.  Коли Ізраїль увійде в обіцяну землю, Бог “вибере” місце, “щоб поставити там Своє ім'я” (див. вірші 11, 21; 14:23-24; 16:2, 6, 11; 26:2), тобто обере місце для поклоніння, де зустрічатиметься з людьми (див. Вих. 33:7-11). Цей закон не передбачав того, що храм завжди залишатиметься на тому самому місці, адже його переміщали за наказом Бога. Дана установа цілковито здійснилася аж через декілька століть, коли Бог дав змогу Давидові перемістити священний намет в Єрусалим, де його син Соломон збудував згодом храм. Закон про єдину святиню сприяв усвідомленню того, що Бог — єдиний, що поклоніння ізраїльтян Господеві мусило бути чистим та що між політичною і духовною єдністю народу існував безпосередній зв’язок.

12:6.  “Всепалення” (Лев. 1), які слід було приносити до місця поклоніння, мали цілковито спалюватися на жертовнику. Ізраїльтяни могли їх підносити у будь-який час, щоб засвідчити свою цілковиту відданість Господеві та залежність від Нього. Давньоєврейське слово зебах , яке тут перекладено як “жертви”, стосувалося мирних жертв та передбачало спільну трапезу. Це могло бути подячне підношення (Лев. 7:12-15; 22:29-30) за щось конкретне, що Бог зробив для людини. Або ж така жертва могла підноситися як приношення згідно обітниці, даної Господеві (Лев. 7:16-17; 22:18-23). Або ж це могло мати вигляд добровільного підношення, коли людина дякувала Богові (Лев. 7:16-17; 22:18-23), але не обов’язково за щось конкретне. (Щодо слова “десятини” див. коментарі до Лев. 27:30-32 і Втор. 14:28. Щодо закону про “перваків” див. коментарі до 15:19-23.) “Офіри рук” (досл., “те, що піднімається в руці”) ізраїльтян призначалися для священиків.

12:7. Служіння й поклоніння ізраїльтян Богові могло приносити радість (“і їстимете там перед Господом, Богом вашим, і радітимете ви самі й ваші сім'ї”), якби вони, живучи на новій землі, виявляли Господеві відданість, адже тоді могли б розраховувати на щедрі Божі благословення. Тема радості у присутності Господа піднімається у Втор. декілька разів (вірші 7, 12, 18; 14:26; 16:11; також див. 16:14-15).

в. Закон про те, коли слід поклонятися (12:8-14)

12:8-9.  Дещо раніше, коли ізраїльський народ блукав ще пустелею, Господь звелів Мойсеєві передати людям Його наказ не різати ні корів, ні овець, ні кіз без того, щоб спершу принести тварину до входу в намет у вигляді підношення Йому (Лев. 17:1-4). Бог мав для цього дві підстави. По-перше, така умова була замислена для того, щоб утримати ізраїльтян від поклоніння, подібного на язичницьке (Лев. 17:5-9). По-друге, таким чином можна було утримати ізраїльтян від споживання крові жертви (Лев. 17:10-13). Фраза “ми робимо, що видається кому добре” може стосуватися певної недбалості з боку людей у слідуванні цій умові (Лев. 17:3-4). Або ж Мойсей міг мати на увазі, що існувала певна плутанина стосовно того, як застосовувати дану заборону. Однак наступний закон усуває будь-яку двозначність щодо споживання й жертвування м’яса.

12:10-14. Підношення (“всепалення, ... жертви, ... десятини, офіри” тощо; див. коментарі до вірша 6), чи то зернові чи з м’яса, можна було жертвувати лише в храмі (див. вірші 17-18), на місці, яке Господь “вибере ..., щоб там перебувало Його ім'я” (див. коментарі до вірша 5). Ці акти поклоніння мали бути часом радості та веселощів (вірш 12).

г. Закон про те, що жертвувати під час поклоніння (12:15-18)

12:15-16.  І дичину, і тварин, дозволених для принесення у жертву, можна було споживати без того, щоб приводити їх до головної святині, якщо вони не різалися як жертовні піднесення. Оскільки така тварина не призначалася для жертвування Богові, то чи були учасники такої трапези обрядово чистими, чи нечистими — значення не мало. (Обрядові закони, викладені, головним чином, у Лев., не мали моральної складової, а замислювалися для того, аби навчити ізраїльтян істин про природу Бога, природу людини та їхніх стосунків із Богом. Наприклад, озвучені у Лев. 12 обрядові закони про пологи не свідчать про те, що народження дітей є чимсь поганим з етичної точки зору.) Однак заборона споживати кров тварин була ще в силі (див. коментарі до Втор. 12:23).

12:17-19. Вже вдруге (див. вірші 12-13) Мойсей застеріг людей, що все призначене для використання у поклонінні Господеві можна було споживати лише “перед” головною святинею, бо в такий спосіб забезпечувалася чистота поклоніння. Пророк знову зауважив, що поклоніння — це час для радощів (див. вірш 12). Оскільки левіти не мали племінних земельних угідь (10:9; 12:12), вони мешкали в містах серед інших племен (вірш 18; 14:29; 16:11), й інші люди мали турбуватися про них (див. 14:27).

12:20-28. Про дозвіл їсти м’ясо, не призначене для використання у поклонінні без того, щоб приносити його у святиню, тут йдеться знову (див. вірші 15-16), однак з декількома уточненнями. Сучасні читачі можуть сприйняти це повторення, як доволі нудне, проте слід пам’ятати, що Книга Второзаконня спершу адресувалася як проповідь ізраїльтянам. Зазвичай повторення є дуже важливим для навчального процесу, та воно вдвічі більш важливіше, якщо подається в усній формі, адже слухачі не мають змоги “перечитати” уривок, який не зрозуміли з першого разу.

Колишня заборона (Лев. 17:1-12) споживати м’ясо без того, щоб спершу піднести його у храмі, стосувалася лише часів, допоки ізраїльтяни перебували у пустелі, коли їхні “домівки” знаходилися поблизу релігійної святині. Тепер же люди готувалися ввійти в обіцяну землю, де більшість з них житиме надто “далеко” від головної святині, щоб мати змогу щоразу приводити у храм тварин, аби там їх зарізати. Такий дозвіл, однак, стосувався тварин, призначених виключно для споживання у “мирських” стравах.

І все ж цей дозвіл було озвучено в такий спосіб, що колишня мета даного закону (Лев. 17:1-12) зберігалася. Тоді ця заборона мала на меті запобігти забрудненню поклоніння ізраїльтян Богові ханаанськими обрядами та споживанню крові тварин. Тут Мойсей також застеріг супроти споживання “крови”, незалежно від того, чи тварина була зарізана вдома (Втор. 12:23-25; див. вірш 16), чи в святині (вірш 27).

“Кров” символізувала “життя” (“кров — то життя”, вірш 23). Утримуючись від споживання крові, ізраїльтяни засвідчували свою повагу до життя і, зрештою, до самого Творця цього життя. А також, як зазначено в Лев. 17:11, кров є відкупною платою за гріхи, тому вона священна і людям не можна її споживати. Мойсей зберіг і намір, озвучений в Лев. 17:3-4, знову наполігши, щоб усі жертви підносилися Господеві в головній святині (Втор. 12:26-27; див. вірші 11, 17-18). Кров треба було виливати “на землю” за жертовником всепалення.

Новий Завіт скасував Закон про єдину святиню, бо кожен християнин сам став святинею (“Ми бо храм Бога живого”, 2 Кор. 6:16). Однак відвічний принцип, озвучений в Законі про єдину святиню, все ще в силі, бо Бог і далі вимагає чистоти у поклонінні (Йн. 4:24) та єдності Своїх людей (Флп. 2:1-5).

Кожен з трьох розділів даної частини завершується закликом бути пильними (Втор. 12:13, 19, 28; також див. вірші 1, 30). Це одна з багатьох тем Второзаконня, яку Мойсей піднімав, мабуть, тому, що ізраїльтяни були сильні до легковажності й недбалості.

3. СТРИМУВАННЯ ІДОЛОПОКЛОНСТВА (12:29-13:18)

а. Уникання язичницьких культових обрядів (12:29-32)

12:29-30.  Тут Мойсей знову наголосив на тому, що слід уникати будь-якої участі в язичницьких культових обрядах. Цей гріх був неприйнятним з двох причин. По-перше, тому, що міг трапитись, коли Господь обдарує ізраїльтян Своєю благодаттю, тобто коли “винищить перед” ними “ті народи”. Адже всупереч такій великій божественній благодаті проста цікавість могла привести ізраїльтян “у пастку” (див. 7:26) ідолопоклонницьких обрядів, що наочно засвідчує порочність людського серця й непостійність відданості людей святому Богові. Не дивно, що Мойсей знову закликав свій народ бути пильними (“бережися”, вірш 30; див. коментарі до 12:28).

12:31-32.  Другою причиною неприйнятності язичницького поклоніння була трясовина гидоти, яка безповоротно затягувала в себе людей. Поклоняючись своїм богам, язичники “чинили ... всяку гидоту, що для Господа ненависне”. Найгіршим з цього всього було жертвування дітей. Спалювання “власних синів і власних дочок ... на вогні” часто асоціювалося з поклонінням аммонійському богові Молоху (Лев. 18:21; 20:2-5; 2 Цар. 23:10; Єр. 32:35). Бог же карав за принесення дітей у жертву смертю (Лев. 20:2-5). Та все ж, незважаючи на це, Соломон збудував на Оливній горі “капище” для поклоніння Молохові (1 Цар. 11:7), де і Ахаз (2 Хр. 28:3), і Манассія (2 Цар. 21:6) приносили своїх власний дітей в жертву, спалюючи їх на вогні. Обряд жертвування дітей послугував ключовою причиною, з якої у восьмому столітті до н.е. Бог заслав Північно-Ізраїльське царство у вигнання (2 Цар. 17:7, 17). Отак проста цікавість гріховними релігійними обрядами призвела зрештою до руйнування нації. Те саме застереження повторював і апостол Павло: “Бо що ті люди потай виробляють, соромно й казати” (Еф. 5:12).

б. Заохочення до ідолопоклонства від злого пророка (13:1-5)

13:1-6.  Після того, як Мойсей в цілому озвучив заборону супроти участі в обрядах поклоніння язичників (12:29-31), він зупинився на трьох способах, в які могло відбутися спокушання до ідолопоклонства: через злого пророка (13:1-5), близьку людину (вірші 6-11) чи ж “революціонерів”, які успішно могли спонукати й усе місто до віровідступництва (вірші 12-18).

Знаки або чуда ніколи не слугували перевіркою на істинність. Дива трапляються у багатьох релігіях, бо сам сатана використовує хибні релігії та лжепророків, щоб звести цей світ (див. 2 Кор. 11:13-15; Еф. 6:11; Одкр. 12:9). Отож, Мойсей застеріг людей, що мірилом істини ніколи не повинен бути “якийсь знак або чудо” (чи ще щось інше). Довершеним взірцем істини є лиш Слово Боже.

Передбачення пророка або сновидця може бути правдивим. Однак, якщо їхні пророцтва суперечили Божим законам, люди мали покладатися на Бога і Його Слово, а не на якесь там чудо. Коли ж з’являлася якась суперечність між тим, що бачили чи відчували люди, і тим, чому навчав їх Бог, ізраїльтяни мусили прислухатися до Божих настанов, бо Його Слово — істина (див. Йн. 17:17).

Ізраїльтянам слід було розглядати кожне заохочення до ідолопоклонства як випробування їхньої любові до Господа. Хоча небезпека, що вони піддадуться спокусі, існувала завжди, з кожним успішним протистоянням цьому гріхові їхня віра та любов до Нього лише міцніли б (див. Як. 1:2-4). Вони мали “любити” Господа, ходити “слідом” за Ним, “боятися, ... слухатися, ... служити і Його триматись” (див. Втор. 10:20; 11:22; 30:20). Смерть злого “пророка” була цілком відповідною мірою покарання, бо люди, яких він спокушав ідолопоклонством, самі могли зазнати Божої кари, якби дослухались його (див. 7:26). Таким чином смерть злого пророка ставала способом викорінити “зло з-поміж” ізраїльтян. Мойсей наголошував на потребі зберігати чистоту нації, бо його наказ “Ти викоріниш зло з-поміж вас”, зустрічається у Втор. аж дев’ять разів (13:5; 17:7, 12; 19:19; 21:21; 22:21-22, 24; 24:7).

в. Заохочення до ідолопоклонства від членів родини чи приятелів (13:6-11)

13:7-8.  Мабуть, найтрагічнішою і найболючішою з усіх ситуацій, які міг передбачити Мойсей, було заохочення до ідолопоклонства від когось з людей, яких любиш. Мойсей показав, що добре розуміє всю глибину трагічності такої ситуації, вже тим, що зумисне описав різні типи близьких стосунків між людьми зворушливими словами, наприклад, “дорога тобі жінка, чи приятель твій, любий тобі як власна душа”. Друзі часто намагаються вплинути один на одного. На відміну від попереднього випадку, за якого лжепророки відкрито робили спроби заохотити людей до ідолопоклонства (вірші 1-2), це спокушання відбувалося “потайки”, віч-на-віч. Абсурдність такого заохочення підсилюється й словами, які Мойсей використав для опису інших богів. Він сказав, що це боги, “яких ти не знаєш, ні ти, ні батьки (предки) твої”. Мойсей не мав на увазі, що люди ніколи не чули про цих богів, а лиш те, що особисто вони їх не знали. Ці інші боги нічого не зробили для ізраїльтян й ніколи не зроблять, бо їх просто не існувало.

13:9-11а. Людина, яку намагалися спокусити, не мала вестися на спокусу (“не приставай”). Заклик “не слухайся його” міг означати, що не можна було піддаватись на запевнення, що невідповідні дії залишаться у таємниці. Оскільки ініціатором такого спокушання була близька людина, той, кого спокушали, міг, звичайно ж, відчути жалість до неї і спробувати приховати її гріх (“скривай його”). Але тут Божі настанови веліли піднятися над людськими почуттями та прив’язаностями. Людина, яку намагалися спокусити, мала видати винуватця і, власне кажучи, бути першою серед тих, хто страчуватиме його (див. Зах. 13:3). Кидаючи перший камінь, обвинувач тим самим демонстрував правдивість свого свідчення, тоді як участь решти громади в цій страті показувала їхню відданість Господеві та засвідчувала їх нетерпимість до всього, що могло загрожувати цій відданості та “відвернути ... від Господа”.

13:11б-12.  Завдяки такому суворому покаранню “ввесь Ізраїль” почує про цю надзвичайну відданість Господеві та “боятиметься” виявляти Йому непослух (див. Діян. 5:11). Саме цього вимагав від людей Мойсей — надзвичайної відданості (що замінювала б усі інші близькі стосунки) Богові, який уже засвідчив Своє надзвичайне милосердя до ізраїльського народу (“який вивів тебе з Єгипетської землі, з дому неволі”; див. Вих. 13:3, 14; 20:2; Втор. 5:6; 6:12; 7:8; 8:14; 13:5). Напевно, саме цей уривок був на думці в Ісуса, коли Він вимагав подібної відданості від Своїх послідовників (див. Мт. 10:34-39; Лк. 14:26).

г. Знищення віровідступницького міста (13:12-18)

13:13-14. Описана тут Мойсеєм ситуація була, мабуть, найбільш потенційно небезпечною для ізраїльського народу загалом. Певні “нікчемні людці” могли повести все місто хибним шляхом. Гріховність таких людей підсилюється ще й тим фактом, що їхньою ціллю могло бути “місто, що його Господь” дасть ізраїльтянам.

13:15-19. Покарання за цей гріх мало бути таким великим, що перш ніж щось робити, необхідно було переконатися, що ця звістка і справді правдива, “докладно” все розвідавши та розпитавши. Якщо ж звістка підтверджувалася, тоді з цим містом слід було вчинити так, як і з будь-яким ханаанським містом: приректи “на цілковите знищення” усіх “мешканців того міста”, і “навіть ... скотину” (щодо слова харам , “приречеш на цілковите знищення”, див. коментарі до 7:26; ІсНав. 6:21). Те, що “усю” його “здобич” необхідно було спалити, а саме місто “вже ніколи не відбудується”, виключало будь-які зазіхання і невідповідні думки з боку тих, хто мав долучитися до здійснення такого покарання. Послух цьому наказові мав очистити землю від розпусти і духовно її оновити. Тоді Господь, виявляючи Своє “милосердя” та змилувавшись над людьми, дарує ізраїльтянам процвітання, намноживши їх, “як про це клявся” (див. 4:31).

Здебільшого ізраїльтяни так і не виконали вказівки, озвучені у цій частині. Все це призвело до того, що Господь відправив Північне царство у вигнання, а згодом і Південне. Накази, що містяться у даній частині, не адресуються християнам, бо вони не належать до одного народу, яким керує Бог, тобто новозавітна церква не є теократією. Однак церковного порядку слід дотримуватися (Мт. 18:15-17; 1 Кор. 5), й існує гріх, який веде до смерті (1 Йн. 5:16-17; див. Євр. 10:26-31).

4. ЗАКОНИ ПРО СВЯТІСТЬ ІЗРАЇЛЬСЬКОГО НАРОДУ (част. 14)

Бути святим народом “у Господа” (вірш 2), — це, отже, бути народом, відділеним для Бога й для Його застосування. У проповідницькій частині (12:29-13:18) Мойсей наголосив на необхідності ізраїльського народу уникати в своєму поклонінні Богові впливу язичницьких народів. А в част. 14 Мойсей зосередив свою увагу на буденних життєвих справах і закликав до ведення такого способу життя, який демонструватиме унікальне становище ізраїльтян серед інших народів.

а. Заборона язичницьких траурних обрядів (14:1-2)

14:1-2. Коли Мойсей назвав ізраїльтян “діти (досл., “сини”) Господа, Бога вашого”, він не звертався до новонароджених дітей чи нового покоління ізраїльтян. Скоріш, він мав на увазі особливий привілей ізраїльтян, як єдиного народу “на землі”, якому були доступні близькі стосунки з Господом. Всі інші народи мали прийти до Господа через проповідування чи свідчення ізраїльського народу. Тому ізраїльтяни, “народ святий (відділений) у Господа”, були зобов’язані демонструвати свою святість перед іншими народами. Бо й справді унікальний ізраїльський народ був цінною власністю Бога (див. 7:6; 26:18; Пс. 135:4; Мал. 3:17; див. коментарі до Вих. 19:5).

Інші народи мали своєрідні та забобонні вірування стосовно смерті та померлих людей. Деякі навіть поклонялися мертвим духам. Достеменне значення обрядів, про які тут йдеться — вирізання шматків плоті мерця чи гоління в нього “лисини між очима”, — в наш час невідоме. Однак гоління самого себе було ознакою трауру (див. Єр. 16:6; 41:5; 47:5; 48:37).

Проте цілком очевидно, що ці обряди віддзеркалювали вірування про мертвих, які суперечили вірі в Господа як у Джерело життя. Тому, коли помирала близька людина, ізраїльтяни мали демонструвати свою віру в Господа утриманням від таких язичницьких обрядів. В наш час християни можуть демонструвати навіть більшу віру, коли помирає близька людина (див. 1 Сол. 4:13-18).

б. Чиста і нечиста їжа (14:3-21)

Точне значення цих законів залишається темою для гарячих дискусій ще з дохристиянських часів. Мабуть, найбільш поширеним сучасним тлумаченням зазначених тут законів є те, що певних тварин заборонялося вживати в їжу з гігієнічних причин . Коментатори зазначають, що свинина може бути джерелом трихінельозу, а заєць — переносником туляремії. Однак декілька свідчень роблять таке пояснення малоймовірним: (1) Ісус проголосив, що всю їжу слід вважати чистою (Мк. 7:14-23). Це було підтверджено небесним видінням, яке отримав Петро (Діян. 10:9-23), оскільки учні, здавалось, не цілком розуміли значення колишніх слів Ісуса щодо цього. Важко повірити, що Бог турбувався про здоров’я Свого народу у Старому Завіті, а в Новому Завіті — ні. (2) Споживання деяких “чистих” тварин може складати більшу небезпеку для здоров’я, аніж споживання деяких “нечистих”. (3) Не існує жодних гігієнічних підстав, які б були тут озвучені як спонуки до слідування законові про чистих і нечистих тварин. Та й в цілому Старому Завіті ніде не говориться, що ізраїльтяни вважали нечистих тварин небезпечними для свого життя.

Другим широко поширеним поясненням заборони споживати в їжу нечистих тварин є те, що їх використовували у язичницьких культових обрядах . Як свідчення цьому наводять той факт, що нечистих тварин тут названо гидотою (Втор. 14:3). Те саме давньоєврейське слово зустрічається деінде у Втор. у стосунку до ідолопоклонства та інших язичницьких практик (7:25; 12:31). Окрім того, деякі нечисті тварини (наприклад, свині) широко використовувалися у язичницьких обрядах. Однак це тлумачення є настільки поверховим, що від нього, насправді, дуже мало користі. Та й зустрічні приклади тут кожен може навести. Наприклад, бичка, загальноприйнятого символу релігій стародавнього Близького Сходу, ізраїльтянам дозволялося споживати в їжу.

Третім тлумаченням є те, що чисті і нечисті тварини символізували  добро та зло у світі людей. Таке пояснення було дуже суб’єктивним і навіть химерним з огляду на припущення перших тлумачів Старого Завіту. Наприклад, одні казали, що процес жування (14:6-8) символізував віддану віруючу людину, яка роздумує над Законом. Інші навчали, що вівця (вірш 4) була чистою, бо слугувала нагадуванням про те, що Господь є Пастухом Свого народу. Такі символічні тлумачення слід цілковито відкидати, оскільки вони позбавлені зв’язку з тлумаченнями граматичних та історичних даних, а отже, їх неможливо підтвердити. Однак символічне тлумачення може бути, по суті, правильним, якщо його застосовувати всеосяжно та згідно всіх інших даних щодо обрядово чистих та нечистих тварин, які згадуються тут.

Усі тварини діляться на три групи: ті, що живуть на землі, ті, що плавають у воді, і ті, що літають у повітрі. Було висунуто думку, що певні тварини з кожної групи слугують взірцем для інших зі свого класу, і будь-яке відхилення від цього взірця робить тварину нечистою. Наприклад, нечистими птахами вважаються хижі птахи, які харчуються м’ясом, з якого не стекла кров, і/або падлом, тоді як чисті птахи — це, отже, ті, які споживають зерно. Ці птахи, як дехто вважає, символізують два класи людей: язичників, які споживають кров тварин та їхню плоть, навіть якщо знайшли їх уже мертвими (вірш 21), та ізраїльтян, які утримуються і від одного, і від іншого. Однак виділити, хто ж з них слугує взірцем для кожного з класів, — важко.

Четвертим поясненням слугує думка, що відмінність між чистими і нечистими тваринами є виключно довільною, тобто Бог провів цю відмінність лише для того, щоб ізраїльтяни мали змогу показати, що володіють особливими стосунками із Ним, навіть у плані їжі. З цих чотирьох тлумачень кращим є або третє, або четверте. Якщо чисті і нечисті тварини символізують світ людей (третє пояснення), тоді закони про їжу виконують подвійну функцію. Вони слугують педагогічним прикладом того, які стосунки мають ізраїльтяни з Богом та іншими народами, а також нагадуванням їм про їхню унікальність як теократичного народу.

14:3-8. Достеменно стверджувати, що деякі з “тварин” і птахів, перелічених у віршах 3-18, це саме ті або інші, неможливо. Однак до першої групи належать тварини, які ходять по землі. “Всяку скотину”, яка мала “розколене копито й розщеплену ратицю і яка ремиґає”, можна було “їсти”. У віршах 4-5 перелічено десять таких тварин. Ті ж, тварини, які мали лиш одну з поданих характеристик, вважалися обрядово нечистими. Сюди входили і верблюд, і заєць, і борсук, і свиня. Ці переліки є, безумовно, ознайомчими, а не вичерпними.

14:9-20.  “З усього, що в воді”, можна було “їсти” лише те, що мало “плавці й луску”. Все інше їсти заборонялося, бо вважалося нечистим.

Створіння, що літають, належать до третьої групи тварин і поділяються на дві підгрупи: птахів (вірші 11-18) та комах (вірші 19-20). Як уже зазначалося, нечистими птахами, 21 вид з яких тут перелічено, вважалися хижі птахи і/або ті, що харчуються падлом. “Всяка крилата комашня”, що роїлася, також була “нечиста”, а вся інша (наприклад, сарана, цвіркуни, коники-стрибунці) — чиста (вірш 20).

14:21. Заборона споживати в їжу м’ясо тварин, птахів чи комах, які вже були мертві (“стерва”), мабуть, призначалася для того, щоб усунути ймовірність осквернення споживанням крові, бо з мертвої тварини кров не було спущено відповідним чином. Інші люди могли його їсти, але ізраїльтяни були не такі, які усі, а “народ святий у Господа”.

Заборона варити козенятко “в молоці матері його”, напевно, має стосунок до ханаанського обряду родючості, хоча тлумачення угаритського тексту, який, як кажуть, свідчить на користь цієї думки, є лиш допустовим. Скоріш, дана заборона означала, що ізраїльтянам не слід було брати те, що сприяло продовженню життя (молоко кози), і використовувати це для знищення життя (див. коментарі до подібних уривків, Вих. 23:19; див. Вих. 34:26).

Підбиваючи підсумок, можна сказати, що всі ці закони про їжу мали нагадати ізраїльтянам про їхній унікальний статус перед Богом. Жоден ізраїльтянин не міг їсти без усвідомлення того, що в кожній сфері свого життя він мусить присвячувати себе Богові. Подібним чином усі харчові звичаї ізраїльтян слугували свідченням їхніх стосунків із Господом перед язичниками. Як уже зазначалося, у Новому Завіті Бог відмінив закони про їжу, чинні у Старому Завіті (Мк. 7:14-23; Діян. 10:9-23). Однак християни мають демонструвати унікальність своїх стосунків із Богом чистотою свого життя. Християни можуть виявляти свою віру та унікальність стосунків із Господом і під час трапез — за допомогою щирого вияву вдячності Богові, який є Творцем і Постачальником усієї їжі (1 Тим. 4:3-5).

в. Закон про десятину (14:22-29)

14:22-23. Приписи стосовно жертвування десятини з “врожаю” та худоби, — яку слід було споживати під час спільних трапез з нагоди мирних підношень “перед” головною святинею, — були пов’язані з попередніми законами про їжу (вірші 3-21). Споживання десятин у присутності Господа було ще одним способом, в який ізраїльтяни могли засвідчити свої унікальні стосунки з Богом та залежність від Нього в плані їжі. (Щодо місця, “яке вибере Він, щоб там поставити Своє ім'я”, див. коментарі до 12:5; також див. 12:11; 16:2, 6, 11; 26:2.) Їхні харчові звичаї обмежувалися не лише тим, що вони могли їсти, але й також тим, скільки їжі вони могли залишати собі. Закон про десятину, де передбачається й турбота про бідних (14:28-29), також має стосунок до наступного закону (15:1-18) про боржників, рабів та інших зубожілих людей.

Бог наголосив ізраїльтянам на абсолютній необхідності давати десятину: “Даватимеш точно десятину”. Якось Мойсей вже казав, що десятини ізраїльтян мали передаватися левітам (Чис. 18:21-32). Тепер Мойсей додав новий пункт до закону про десятину. Ізраїльтяни були зобов’язані приносити частину своєї десятини в головну святиню і споживати її там під час спільної трапези перед Господом. Або ж це могла бути друга десятина (десята частина від 90% того, що залишилося), частину якої слід було спожити у святині, а частину віддати левітам, які там служили (див. Втор. 14:27). Цей звичай мав на меті навчити ізраїльтян, “поки життя, боятися (див. 4:10) Господа”. Коли вони споживатимуть цю їжу перед Ним під наглядом священиків, то визнаватимуть, що їхня їжа (а отже, і саме життя) — це не їхня заслуга і не наслідок їхніх сільськогосподарських умінь, а Господнє благословення. Так вони навчаться боятися Його, бо лише слухаючи Його, вони й надалі матимуть їжу та житимуть в достатку.

14:24-27. Деякі люди житимуть “занадто” далеко від майбутньої святині, щоб привести чи принести туди свою десятину. Тому їм буде дозволено продати “десятину” зі свого врожаю чи худоби “за гроші”, а тоді піти у головну святиню і вже там купити “чи волів, чи овець, чи вина, чи п'янкого напою”, чи будь-чого іншого, чого вони бажатимуть спожити і випити на тому місці “перед Господом”. (Див. іншу поступку у 12:20-25.)

І вино, і п’янкий напій належали до дозволених напоїв навіть під час поклоніння Господеві. Давньоєврейське слово иаиін , яке тут перекладено в значенні “вина”, часом позначає п’янкий напій, а часом — неп’янкий. А давньоєврейське слово секар , яке тут перекладено у значенні “п’янкого напою”, часто має значення “міцний напій” (наприклад, БКЯ, НАСБ, ВСП). Однак це не зовсім правильно, адже виходить, що слово секар  має стосунок до дистильованого лікеру, тоді як сам процес дистиляції не використовувався на Близькому Сході аж до сьомого століття н.е.. Отож, тут п’янким напоєм було щось на кшталт пива, звареного древніми єгиптянами та аккадцями, а отже, з низьким вмістом алкоголю. (Однак і вино [ иаиін ] у надмірних кількостях може бути п’янким; див., наприклад, Іс. 5:11; Прип. 20:1, а п’янство — це гріх.)

Цілком імовірно, одна сім’я не могла з’їсти всю свою десятину, тому решту вони віддавали левітам, які служили у святині. В такий спосіб вони підтримували левітів, адже ті не мали “ні частки, ні посілости”.

14:28-29. “Кожного третього року” другу десятину (див. коментарі до віршів 22-27) не треба було приносити в святиню, а використовувати для того, щоб нагодувати і левітів, і менш успішних членів громади. Приходнями називалися чужинці, які мешкали поміж ізраїльтянами. Хоча до таких чужинців слід було ставитися справедливо, вони не мали тих привілеїв, які були в ізраїльтян. Про вдів та їхніх дітей (сиріт) буде йти мова й далі (див. 24:19-21; 26:12-13).

Якщо ж ізраїльтяни виконуватимуть цей наказ ділитися, тоді вони завжди зможуть жити в успішному суспільстві і бути щедрими, бо Бог благословить їх “в усякім ділі рук”. У Новому Завіті не йдеться про десятину. І все ж віруючі люди Доби Церкви актом давання засвідчують, що Бог підтримує їх і турбується про них. Християнин має ділитися “щедро”, знаючи, що й “щедро жатиме” (2 Кор. 9:6; див. 2 Кор. 9:7-9; 1 Кор. 16:1-2).

5. ВІДПУСТНИЙ РІК (15:1-18)

а. Скасування боргів (15:1-11)

15:1. Про суботній рік чи рік відпусту також йшлося у Вих. 23:10-11 та Лев. 25:1-7. Однак, хоча в тих віршах і зазначалося, що сьомого року земля мала відпочивати від посівів, там не було згадки про скасування боргів. Лиш тут Мойсей озвучив цю вимогу. Фраза “при кінці кожного сьомого року” є давньоєврейською ідіомою, яка означає “впродовж сьомого року”. Закон про скасування позик занотовано у Втор. 15:1, а роз’яснено у віршах 2-11.

15:2-6.  Фраза “подарує йому свою позику” могла означати, що цю позику мало бути цілковито скасовано. Або ж це стосувалося лише сьомого року, тобто сьомого року плату не можна було вимагати, але після його завершення домовленості щодо позики знову були в силі. На користь цього другого припущення свідчить той факт, що впродовж сьомого року, коли земля не засівалася, боржник ізраїльтянина просто не мав чим виплатити борг. (Борги чужинця — саме “чужинця”, а не приходня; див. 14:29 — не скасовувалися. А все тому, що він не давав своїй землі відпочивати й таким чином не призупиняв звичне надходження коштів впродовж року, як робили це ізраїльтяни.)

Однак, незважаючи на цей довід, більш імовірно, що позику скасовували цілковито й назавжди. На це вказує декілька моментів: (1) Така думка більш співзвучна зі щедрістю, яку Господь виявляв до ізраїльтян. (2) Вона більше узгоджується з твердженнями, які містяться у віршах 15:9-11. (3) Цілком очевидно, що звичай назавжди скасовувати борг сьомого року замислювався як приготування ізраїльтян до звичаїв, чинних ювілейного (50-го) року, коли кожен мав отримати назад свою родинну “посілість” (Лев. 25:8-17). (4) Скасування боргів назавжди могло допомогти запобігти бідності (Втор. 15:4а; див. коментарі до вірші 11). (5) Передбачення надзвичайного достатку на обіцяній ізраїльській землі також свідчить на користь цілковитого скасування боргів. Ізраїльтяни мали змогу стати найзаможнішим та найуспішнішим народом на землі (“Господь напевно благословитиме тебе”, вірш 4б; див. вірш 6а). І це процвітання не було б наслідком якихось технологічних досягнень з боку ізраїльтян, а даром за їх щиросердечну відданість Богові: “... але тільки тоді, коли ти слухатимеш голос Господа, Бога твого, і пильно виконуватимеш усі заповіді (вірш 5)”. Твердження Мойсея: “ ... ти позичатимеш багатьом народам, а сам не будеш позичати ні від кого”, — було, насправді, обіцянкою світового верховенства (“володітимеш багатьма народами”).

15:7-11.  Тут Мойсей відійшов від виключно законодавчої теми й на якийсь момент звернувся до сердечних почуттів своїх братів ізраїльтян. Закон про скасування боргів (вірші 1-6) замислювався як поштовх до вияву щедрості серед ізраїльтян й, отже, до свободи від любові до грошей та речей. Тому розважливий ізраїльтянин вчиняв гріх, якщо відмовляв у позиці своєму вбогому братові (вірш 7; див. вірш 9), боячись, що той може не виплатити її, оскільки “сьомий рік” був уже близько. Для ізраїльтянина бути з “твердим серцем” чи зі “скудною” рукою — це, отже, не довіряти Господеві і не вірити, що Він “поблагословить ... (його) у кожній праці”. Соломон, напевно, роздумував саме над цими словами Мойсея, коли писав: “Той сипле щедро, і йому ще прибуває, а той скупий надміру і убожіє” (Прип. 11:24). Мойсей підсумував те ставлення, яке ізраїльтяни мали демонструвати до вбогих людей: “Щедро розтулюй свою долоню” (Втор. 15:11; див. 15:8). Однак сумне твердження: “Вбогі ніколи не переведуться на землі”, — є, мабуть, трагічним передбаченням відмови ізраїльтян цілковито слухати Господа (вірш 5).

б. Звільнення рабів (15:12-18)

15:12-15.  Іноді людина, яка не мала змоги сплатити свої борги, продавала себе як раба своєму кредиторові. Якщо розмір цього боргу передбачав необхідність бути рабом впродовж шести років, то на “сьомому році” таку людину мусили звільнити. Дане правило не було пов’язане з роком скасування боргів (вірші 1-6), а справджувалося саме стосовно сьомого року служіння людини як раба. Господь вже якось дав зрозуміти, що шість років життя людини були достатньою платнею за несплату позики (див. Вих. 21:2). Однак у Втор. Мойсей ще й додав, що сьомого року пан мав зробити дещо більше, аніж просто звільнити раба: він мусів обдарувати “його щедро” худобою, зерном та вином згідно того, як Господь “благословив” його.

Після шести років перебування у рабстві людина мала небагато, а то й зовсім нічого, тому пан, який відпускав “його з порожніми руками”, знову ставив під загрозу його свободу.

Виконання даної заповіді слугувало б дуже вартісній меті — як нагадування про милосердя, яке Бог продемонстрував до ізраїльтян, визволивши їх з Єгипту (див. Втор. 24:18, 22). Це мало нагадати їм і про те, що їхній власний добробут також залежить від цієї милості.

15:16-17.  Мойсей потурбувався й про раба, який дуже прив’язався до родини пана і не мав бажання покидати її. Тоді пан мав шилом проколоти “вухо” слуги, чим засвідчити, що тепер він — його раб “довіку” (див. коментарі до Вих. 21:5-6).

15:18. Тут Мойсей озвучив дві спонуки до звільнення раба, адресуючи їх панам, які були, напевно, надто жадібні, щоб добровільно таке вчинити. По-перше, заради справедливості пан мав визнати, що “за шість років” його раб “заробив” йому “вдвоє більше, ніж становить наймитова плата”. По-друге, якщо, демонструючи віру, пан виконає Божу постанову і звільнить раба, то Господь Господь “поблагословить” його “в усьому”, що він робитиме. Така обіцянка благословення у відповідь на послух часто звучить у Книзі Второзаконня, лиш у цій частині вона повторюється аж чотири рази (вірші 4, 6, 10, 18).

6. ЗАКОН ПРО ПЕРВІСТКІВ З ХУДОБИ (15:19-23)

Закон про первістків з худоби з’являється у цій промові Мойсея, мабуть, тому, що, як і закони про скасування боргів та звільнення рабів, він передбачав віддавання своєї власності. Вперше цей закон було озвучено у Вих. 13:11-15. Він мав педагогічну мету: жертвування первістків з худоби нагадувало ізраїльтянам про їхнє звільнення з Єгипту, коли всі первістки єгиптян чоловічої статі померли. Це була нагода, за якої ізраїльтяни могли навчати своїх дітей про Божий порятунок їхнього народу.

Згідно з Вих. 22:29-20 первістків слід було жертвувати на восьмий день після народження. Такі пожертвування також використовувалися для забезпечення священиків їжею (Чис. 18:15-18).

15:19.  Ізраїльтяни зобов’язані були присвячувати Господеві “кожного первака самця” зі своєї “скотини” і не намагатися отримувати з них якусь користь для себе: “Не запряжеш до роботи первака твого бугая і не стригтимеш первака з твоєї отари”. (У Чис. 18:17 також згадуються козли.)

15:20. “Щороку” (імовірно, під час щорічних святкувань; див. 6:16) ізраїльтяни мали приводити первенців зі своєї худоби до головної святині для жертвування, а потім під час спільної трапези споживати їх разом зі своєю сім’єю (“ти сам і твій дім”).

15:21-23. Якщо ж первісток з худоби мав якусь ваду, то “в жертву Господеві” він не годився (див. 17:1). Тому з ним слід було вчинити так, як і з дичиною (див. 12:15; 14:4-5): спожити вдома, але не жертвувати. Як уже зазначалося раніше (12:16, 23-24), “крови” таких тварин споживати не дозволялося.

7. ПАЛОМНИЦЬКІ СВЯТА (16:1-17)

Свята, про які тут іде мова, були трьома найбільшими щорічними святами, під час яких усі ізраїльтяни чоловічої статі зобов’язані були “показуватись перед Господом” (вірш 16). Якщо була змога, їхні сім’ї мали йти разом із ними (див. вірші 11, 14, див. коментарі до вірша 16). Ці свята мали таке важливе значення для релігійного життя ізраїльтян, що після Розсіяння деякі євреї, які мешкали далеко від Палестини, все ще приходили в ці землі на одне або й більше свят, щойно з’являлася можливість (див. Діян. 2:9-11, свято Седмиць або П’ятидесятниця). Відвідування призначеного Богом місця в ці свята давало ізраїльтянам змогу визнати, що Господь — їхній Спаситель і Годувальник. Це також давало їм можливість продемонструвати свою віру в Господа, адже на час своєї мандрівки до святині вони залишали свої сім’ї на Божу опіку. Ці свята показували, що поклоніння Богові має бути радісною подією, під час якої всі учасники з вдячністю діляться даром Його благодаті (Втор. 16:11, 14-15; див. 12:7, 12, 18; 14:26).

а. Пасха (16:1-8)

16:1-2. Найбільш детальні настанови щодо Пасхи подані у Вих. 12:1-28, 43-49. Слово “Пасха” ( песах ) походить від дієслова пасах , що означає “проходити повз”. Дане свято слугувало спомином про ту ніч, коли Господь “пройшов повз” помазані кров’ю будинки ізраїльтян, залишаючи таким чином життя їхнім первісткам і вмертвляючи первістків єгиптян та їхньої худоби. Життя первісткам ізраїльтян та їхньої худоби зберегла жертовна кров. Як пам’ятний обряд, ізраїльтяни мали використовувати “Пасху” для того, щоб навчати своїх дітей, як Бог дивовижним чином звільнив їхній народ із Єгипту (Вих. 12:26-27).

Пасху святкували 14-го дня “місяця Авіва” (березень-квітень). Спершу на Пасху слід було жертвувати “дрібний скот”: або однорічне ягня, або ж козеня (Вих. 12:5). Фраза “високорослий ... скот” означає, що Мойсей розширив вибір або ж, що цілком імовірно, таку худобу слід було жертвувати на семиденне свято Опрісноків (Втор. 16:3), яке відзначали відразу після Пасхи. Та як би там не було, ягнята стали традиційними пасхальними жертовними тваринами. І жертвували їх “вночі” (див. коментарі до Вих. 12:6).

Язичники не допускалися до святкування Пасхи, хіба що вони ставали прозелітами (Вих. 12:43-49). Щороку свято Пасхи відзначали і на місяць пізніше, зокрема ті люди, які не змогли взяти участь у святкуванні в місяці Авіві через обрядову нечистоту або ж перебування в мандрівці (Чис. 9:6-12).

16:3-4.  Після Пасхи відразу йшло свято Опрісноків. Отож, фактично, ці два свята складали одне велике свято (див. Лк. 2:41; 22:7; Діян. 12:3-4; див. коментарі до Лк. 22:7-38; Йн. 19:14). Споживання хліба без закваски мало нагадувати ізраїльтянам про те, як “поквапно” їхній народ виходив з Єгипту (Вих. 12:33-34). Як “хліб скрухи” він також символізував рабство ізраїльтян в Єгипті. Однак “нічого” з того “м’яса”, яке приносилося “у жертву першого дня ввечері” (пасхальне ягня), не можна було залишати “до ранку”. Залишки необхідно було спалювати (Вих. 12:10), а все, мабуть, тому, що така жертва вважалася священною.

16:5-8. Перший раз ізраїльтяни святкували Пасху у своїх власних домівках. Але згодом, вже після того, як було збудовано головну святиню (місце, де “пробувало Його (Боже) ім’я”; див. 12:5, 11; 14:23; 16:2, 11; 26:1, 15), Пасху дозволялося відзначати лише там. Це могло символізувати народження ізраїльської нації під час Виходу, народу, який, за задумом самого Бога, мав стати однією сім’єю із Ним, де Він — їхній Голова. І хоча слово “ввечері” вказувало, скоріш за все, на період доби між 3 і 5 годинами дня (див. коментарі до Вих. 12:6), цей час все одно можна було назвати вечором, тобто часом, коли “сонце” починало сідати.

Після засмаження та споживання пасхальної тварини люди могли повертатися до своїх “наметів” — тимчасових помешкань тих, хто прийшов до головної святині на святкування. У Новому Завіті Ісус Христос ототожнюється з Пасхальним Ягням, принесеним в жертву за віруючих людей (1 Кор. 5:7; також див. Йн. 19:36 і Вих. 12:46б). Приймаючи кров Христа, тобто виявляючи віру в Того, Хто помер замість них за їхній гріх, християни отримують порятунок від вічної смерті.

б. Свято Седмиць (16:9-12)

16:9.  Дана подія отримала назву свято Седмиць через те, що Мойсей звелів “одлічувати сім тижнів” з “часу, коли” ізраїльтяни починали “жати серпом хліба” у березні-квітні. Це означає, що свято Седмиць припадало на кінець травня або початок червня. Також воно було відоме як свято “Жнив” (Вих. 23:16) і “день Первоплодів” (Чис. 28:26). Однак згодом воно отримало назву “день П'ятидесятниці” з огляду на переклад фрази “п’ятдесят днів” у Септуаґінті (Лев. 23:16).

16:10-12.  “Свято Седмиць” було часом святкування отримання від Бога щедрих дарів. Тому кожна добровільна жертва мала відповідати благословенням, отриманим ізраїльтянами від Господа (див. вірш 17; 15:14). Павло міг, скоріш за все, мати на увазі саме цю формулу давання для християн, а не систему десятин, коли закликав, щоб кожен корінтський християнин давав стільки, скільки “може заощадити” (1 Кор. 16:2, НАСБ).

Дане свято мало бути часом радості та можливості ділитися щедро. Оскільки Господь був щедрим до ізраїльтян, вони також мали бути щедрими до інших, особливо щодо менш успішних членів своєї громади (див. Втор. 14:21; 16:14; 24:19-21). В такий спосіб і Святий Дух був дарований новозавітним святим під час свята П’ятидесятниці (Діян. 2), що стало засвідченням кінця старозавітної системи поклоніння і заклало початок Нової (див. коментарі до Діян. 2:4). Це також вказало на той факт, що найбільший Божий дар, який християнин може отримувати щодня, — це дар Святого Духа. (Щодо заклику “додержуй пильно” див. коментарі до Втор. 31:12.)

в. Свято Кучок (16:13-17)

16:13.  “Свято Кучок” отримало свою назву через звичай жити впродовж одного тижня після осінніх жнив (Лев. 23:39) у наметах чи так званих “кучках” (Лев. 23:42), які будувалися з гілля дерев, пальмового віття і верболозу (Лев. 23:40). Воно також називалося святом “Збору” (Вих. 23:16; 34:22) і розпочиналося 15-го дня сьомого місяця (Лев. 23:34, 39), у місяці Тішрей (вересень-жовтень). Той факт, що дане свято називалося “свято Кучок ... на честь Господа” (Лев. 23:34) або просто “свято” (Єз. 45:25), може свідчити про те, що це осіннє свято стало найбільшим із трьох ізраїльських паломницьких свят.

16:14-15.  Характерною рисою даного свята мала бути радість (вірш 15), що справджувалося і стосовно свята Седмиць (вірші 10-11). Люди мали веселитися, радіючи Божим дарам, а також (як зазначено у Лев. 23:42-43) з приводу звільнення свого народу з єгипетського рабства. Тиждень проживання у кучках мав нагадувати їм про мандрівку через пустелю після того, як ізраїльський народ вийшов з Єгипту. Отож, під час цього осіннього свята ізраїльтяни відзначали утворення своєї нації завдяки Божій милості і Його повсякчасній підтримці аж до моменту святкування.

16:16-17.  Підсумовуючи все вищесказане, Мойсей нагадав про зобов’язання ізраїльських чоловіків “тричі на рік” являтися “перед Господом”. Це, звісно ж, не означало, що членам сім’ї чоловіка не дозволялося брати участь у цих святах. В ідеалі всі члени родини — разом зі слугами, левітами, приходнями, сиротами і вдовами — долучалися до святкування (див. вірші 11, 14). “Кожен” чоловік був зобов’язаний принести дар, адже лейтмотивом кожного з цих свят був радісний вияв вдячності Богові за Його щедрі духовні та матеріальні благословення, які ізраїльтяни отримували в минулому й отримують тепер. За своїм обсягом ці дари мали відповідати отриманим від Господа благословенням (див. вірш 17; 15:14).

8. ІНСТРУМЕНТИ ТЕОКРАТІЇ (16:18-18:22)

У попередніх частинах (12:1-16:17) розглядалися, головним чином, закони стосовно поклоніння Господеві Його народу. В цій же частині (16:18-18:22) висвітлюються зобов’язання вищих посадових осіб зберігати чистоту поклоніння в межах обіцяної землі та неупереджено чинити правосуддя.

а. Судді та урядовці (16:18-17:13)

16:18-20. В даний момент своєї промови Мойсей не уточнював, як саме  вибирали “суддів і урядовців”. Спершу у пустелі Мойсей був єдиним суддею людей. Та коли суддівський тягар став надто важким для нього, він призначив “головних” племен військовими очільниками (“головами”), урядовцями та суддями (1:15-18; див. Вих. 18). Напевно, ці чоловіки були й головами кожен у своєму племені. Отож, призначені в кожному місті судді належали, вочевидь, і до міської ради старійшин (старійшини діяли як судовий орган; див. Втор. 19:12).

Урядовцями були, мабуть, помічники суддів, які виконували роль секретарів. Ці очільники мали судити “народ справедливим судом” (досл., “праведно”; див. 1:17; Прип. 18:5; 24:23). Їхні вироки мусили відповідати взірцеві праведності, яким є Боже Слово (що в той час стосувалося п’яти книг Мойсея). Вони не мали права викривляти закони (вірш 19). Це означало, що Бог дав їм небесний взірець для їхніх дій стосовно один одного. Якщо ці дії не відповідали взірцеві, їх слід було міняти або за них карати. Будь-яка невідповідність взірцеві правосуддя була викривленням.

Їм також не дозволялося вважати “на особу” (судити упереджено). В ідеалі судді мали ставитися до кожної людини так, наче ніколи до того не знали її чи його. Приймання дарунків було очевидним порушенням, адже воно позбавляло (“дарунки засліплюють ... і викривляють ...”) суддів спроможності діяти справедливо стосовно різних сторін судового процесу.

Мойсей підсумував вимоги до суддів та урядовців доволі сильним закликом “чинити по щирій правді”. Ці слова пророка дають зрозуміти, що неупереджене правосуддя може залишатися недосяжною ціллю через слабкість людської вдачі. Тому власне так важливо було точно слідувати взірцеві, викладеному в Законі. Адже життя і добробут ізраїльтян (Втор. 16:20) безпосередньо залежали від того, чи буде встановлено неупереджене правосуддя на обіцяній землі.

16:21-17:1.  Першим зобов’язанням суддів була необхідність запобігати нечистим практикам поклоніння на обіцяній землі. Все, що могло призвести до синкретизму (штучне поєднання поклоніння Господеві з язичницькими системами поклоніння), знаходилося під забороною. Сюди входили і палі Ашери (богині родючості й дружини Ваала), і священні камені (“ніякого стояна”), які були чоловічими символами родючості (див. 7:5; 12:3; Вих. 34:13).

Хто приносив невідповідну жертву Господеві (Втор. 17:1; див. 15:21), той наче приносив у святиню те, що було чужим для поклоніння Богові, як-от палі Ашери та священні камені, які були чужорідними істинному поклонінню. Така жертва була ненависна Господеві. Хто підносив Богові не найкраще, той зневажав Його “ім’я” (Мал. 1:6-8). Хто таке чинив, той, по суті, засвідчував, що не визнає Його своїм Годувальником та Постачальником усього найкращого в житті і не бачить, якою великою є прірва між досконалим святим Богом та грішними людьми.

Зазвичай священики відповідали за збереження чистоти поклоніння у святині (тобто без будь-яких символів родючості та гидотних жертв), та основна відповідальність за це лежала на суддях. Якщо священики не могли з цим впоратися, то мали втрутитися судді.

17:2-7.  Судді також мусили стежити за тим, щоб лжепоклонників було страчено. Той, хто служив “іншим богам”, заслуговував на смертну кару, бо його вчинок ставив під загрозу саме існування ізраїльського народу. Поклоніння небесним світилам також було під забороною (див. 4:19), адже в такий спосіб вшановувався не живий Творець, а неживі творіння. Однак страта могла відбутися лише після проведення ґрунтовного вивчення ситуації. Щоб виключити ймовірність несправедливої страти, необхідні були свідчення “двох або трьох свідків”. “Одного свідка” було замало (див. 19:15), бо якщо він казав неправду, ніхто не міг ні підтвердити його слова, ні спростувати їх.

Свідки мали першими розпочати страту. Тому, якщо згодом виявлялося, що їхні свідчення були неправдивими, тоді вважалося, що вони вчинили вбивство і вже самі підлягали покаранню. Потім до них приєднувалася вся громада й таким чином засвідчувала, що цурається інших богів (17:3) і щиро віддана Господеві. Таке ідолопоклонство вважалося злом, яке необхідно було викорінювати “з-поміж” ізраїльтян (див. вірш 12; див. коментарі до 13:5).

Новозавітні церкви мають подібне зобов’язання, а саме зберігати свою чистоту. Винуватого християнина слід “відлучати” від місцевої церкви, якщо ретельне дослідження засвідчило його гріх, а він не бажає покаятися в ньому. Якщо він щиро віруюча людина, то не втратить вічного життя, але багато страждатиме на землі й отримає менше винагород на небі (Мт. 18:15-20; 1 Кор. 3:1-15; 5; 1 Тим. 5:19).

17:8-13. У даних віршах Мойсей озвучив рекомендації майбутнім суддям на обіцяній землі, які були подібні до тих, які отримали судді в часи блукань ізраїльтян пустелею (1:17). Якщо суддя відчуватиме, що якусь справу “занадто важко розсудити”, то зможе звернутися “по пораду” до найвищого суду (до складу якого входитимуть священики і головний суддя), який буде засновано на майбутньому місці головної святині (“що його вибере Господь”). Присуд найвищого суду буде остаточним. Будь-який спротив найвищому суду вважатиметься “зневагою до суду” й каратиметься смертю. Такі закони мали посприяти встановленню на обіцяній землі верховного правосуддя, а також допомогти уникнути анархії.

б. Цар (17:14-20)

Коли Мойсей та Ісус Навин помруть, народом мали керувати судді і священики. Однак ця система не могла дати ізраїльтянам сильний централізований уряд. Вона могла б бути чинною, лише якби очільники (судді й священики) і  народ віддано слідували Господнім настановам. У Книзі Суддів власне й оповідається про те, як народ та й самі очільники повалили цю систему. Мойсей передбачив цю поразку, включивши даний закон стосовно майбутнього царя. Тут можна було б спитати, чому Бог дозволив священикам і суддям так вчинити чи чому Він не встановив монархію відразу. Відповідь, принаймні частково, полягає в тому, що Він готував ізраїльський народ, аби вони могли оцінити дар монархії належним чином.

17:14-15.  “Коли” ізраїльтяни вже більш не захочуть залишатися без царя, вони зможуть попросити і отримати “царя”. У віршах 14-15 йдеться про вимоги до цього царя, у віршах 16-17 — про його поведінку, а у віршах 18-20 — про його освіту. Ізраїльський цар мав відповідати двом вимогам. По-перше, його мав вибрати Господь. Згодом, як покаже історія, саме пророки, промовляючи від імені Бога, проголошуватимуть Його вибір (наприклад, Самуїл вкаже на Саула, 1 Сам. 9-12, а потім на Давида, 1 Сам. 16; Натан вкаже на Соломона, 1 Цар. 1). Люди могли бути певні, що Бог не посадить на царський престол того, кого Сам не призначить бути царем. Тому, якщо цар зазнає невдачі, то причиною цього буде не відсутність відповідних умінь, а недоброчесність його життя. По-друге, царем ізраїльтян міг бути лише ізраїльтянин. Ізраїльтяни змалку вивчали народні традиції та Святе Письмо Ізраїля, тому ізраїльтянин значно краще за будь-якого “чужоземця” зміг би захистити чистоту ізраїльської релігії.

17:16-17.  У даних віршах озвучено три характерні риси відповідної поведінки майбутнього царя. Заборона заводити “собі багато коней” означала, що, з точки зору людей, царське військо, яке складалося переважно з піхоти, було помітно слабше за військо ворога, де налічувалося багато колісниць та кінноти. І все ж таким було веління Господа. Покірний ізраїльський цар мав покладатися не на міць свого війська, а лише на Господа. Бог вже показав, що спроможний знищити вороже військо з великою кількістю колісниць (Вих. 14-15). Більше того, бажання завести коней означатиме, що люди повернуться в Єгипет, бо саме там вони продавалися. Однак повернення в колишню землю рабства ізраїльтян було чимсь немислимим.

Заборона заводити “собі багато” жінок була озвучена тому, що багато царів одружувалося з чужоземками задля формування політичних союзів. Та якщо ізраїльський цар слідуватиме за Господом, йому не будуть потрібні політичні союзи. Окрім того, чужоземні дружини могли спонукати свого чоловіка до поклоніння своїх богам.

Заборона супроти нагромадження великої кількості “срібла й золота” була необхідною для того, щоб цар не зростив у собі відчуття надмірної незалежності і жаги до матеріального багатства (див. Прип. 30:8-9). Отож, усі три заборони мали на меті зробити царя слугою, який цілковито залежний від свого Пана, Господа. Трагедію нехтування цими настановами можна побачити на прикладі царя Соломона, який порушив усі три заборони (1 Цар. 10:14-15, 23, 26-28; 11:1-6).

17:18-20.   Освіта  царя мала складалася із переписування, читання та ретельного виконання Закону та озвучених вище установ, тобто з усієї Книги Второзаконня (а не лише з цієї невеликої частини, яка включала вірші 14-20). Це допоможе цареві залишатися духовно відповідним (тобто сумирним і слухняним), а також “довго” царювати йому та його синам.

в. Священики і левіти (18:1-8)

Плем’я Леві поділялося на три роди (Гершонії, Кегатії та Мерарії). Кожен рід мав свою низку зобов’язань щодо храму (Чис. 3-4). Згодом Кегатії поділилися на тих, які були нащадками Арона, і тих, які ними не були (ІсНав. 21:4-5).

Священиками мали право служити лише потомки Арона (Чис. 3:10). Зазвичай їх називали або “священиками”, або “синами Арона” (Чис. 10:8). Інші представники племені Леві, які не були священиками, називалися левітами. Отож, священики складали меншість у племені Леві.

Левіти слугували помічниками священиків (Чис. 18:1-7; 1 Хр. 23:28-32), а також вчителями Закону для ізраїльтян (Втор. 33:10а; 2 Хр. 17:8-9). Священики проводили служби у храмі й виконували деякі інші зобов’язання. Вони були суддями (Втор. 17:8-9), вартовими рукописного Закону (17:18; 31:9), вчителями постанов про шкірні захворювання (24:8) та помічниками Мойсея під час обряду оновлення завіту (27:9).

18:1-2.  На відміну від інших одинадцяти племен, ніхто з левітів, в тому числі священики, не мали ні “посілости”, ні своєї “частки” землі, на якій би могли сіяти і збирати врожай. Однак левітам було виділено 48 міст (Чис. 35:1-8; ІсНав. 21:1-42). Священики (і левіти, які допомагали їм у головній святині) мали жити за рахунок пожертв ізраїльського народу Господеві. Левіти ж, які не прислуговували у головній святині, мали отримувати дари від людей (Втор. 14:28-29; 16:10-11).

18:3-5. Ізраїльтяни були зобов’язані підтримувати “священиків”, які стояли “на службі” в головній святині. Вони мали віддавати їм частки з бичків та овець, які жертвувалися, “первоплід із ... пшениці, з ... нового вина, з ... олії й первістки вовни з ... овець”. А все тому, що сам Бог “вибрав” Арона і його потомків “з-поміж усіх ... поколінь”, щоб вони служили “в ім'я Господа”.

У Новому Завіті священиками могли стати вже всі християни (1 Пт. 2:9). Підставою для цього є те, що Ісус Христос Своїм служінням, смертю та воскресінням перевершив священство Арона зі Старого (Мойсеєвого) Завіту і став Первосвящеником Нового Завіту (Євр. 2:17-18; 4:14-5:10; 6:19-7:28). Кожен християнин є членом сім’ї Ісуса (Євр. 2:10-13), а отже, належить до Його священицького роду.

18:6-8. Якщо левіт мав бажання піти у головну святиню і служити там “в ім’я Господа”, то міг це зробити й при цьому отримувати таку ж допомогу від людей, як і інші левіти. Це не означає, що цей левіт отримував право служити як священик, хоча дехто саме так тлумачить ці вірші. Левіти мали допомагати  священикам (1 Хр. 23:28-32). Та навіть якщо левіт отримав гроші з продажу майна своєї сім’ї (див. Лев. 25:32-24) перед тим, як перебрався в Єрусалим, люди все одно мали підтримувати його матеріально за те, що він працював при святині. Павло повторно озвучив цей принцип і для новозавітних церков (1 Кор. 9:14; 1 Тим. 5:17-18).

г. Пророки (18:9-22)

18:9-14. У цих віршах усі заборонені практики — названі тут гидотою “тих народів” (див. вірш 12) — стосуються або передбачення майбутнього, або чаклунства. З допомогою чаклунства люди намагалися впливати на “богів” та спонукати їх до певного напрямку дій. Жертвопринесення дітей згадується тут, бо воно використовувалося або як інструмент передбачення, або для чаклунства з метою вплинути на певні події.

Усі ці практики були заборонені, бо вони закладали велику прірву між життям та моральністю. І декілька факторів вказує на це: (1) Майбутнє “визначалося” відповідною поведінкою людини, а не з допомогою чаклунських маніпуляцій. (2) Використання чаклунства для впливу на обставини було, по суті, даремною спробою втекти від етичних законів Господа, за дотримання яких люди отримували життя і Його благословення. (3) Застосування чаклунства і ворожіння (вірші 10, 14) було відмовою визнати верховенство Господа. (4) Покладання на ці практики засвідчувало відповідно небажання довірити своє життя Господеві. Люди, обізнані з культовою і бісівською одержимістю, відразу скажуть, що практики, які згадуються у віршах 9-14, багатьох людей звели у сатанинське рабство.

Слово “ворожить” (вірш 10; див. вірш 14) походить від дієслова касам , “ділити”, й означає виголошувати лжепророцтва або намагатися визначити волю богів, вивчаючи й тлумачачи прикмети. (Слово касам  також зустрічається в ІсНав. 13:22; 1 Сам. 6:2; 28:8; 2 Цар. 17:17; Іс. 3:2; 44:25; Єр. 27:9; 29:8; Єз. 13:6, 9, 23; 21:21, 23, 29; 22:28; Міх. 3:6-7, 11; Зах. 10:2.) Слово “заговорює” ( ’анан , Втор. 18:10; див. Лев. 19:26; 2 Цар. 21:6; Іс. 2:6; Міх. 5:12) має стосунок до спроб впливати на людей та обставини за допомогою сил, отриманих від злих духів (демонів). Слово “віщує” означає передбачати майбутнє з огляду на “знаки”, як-от рухи тварин, вогню чи дощу. Слово “волхвує” ( касап ) стосується спроб впливати на інших людей та обставини за допомогою заклинань. Слово “нашіптує” дослівно перекладається як “той, хто в’яже вузли” ( хабар ) й, отже, зв’язує людей чаклунським бурмотінням. Той, хто “викликає духів”, — це начебто той, хто спілкується з мертвими, але насправді розмовляє з демонами. Той, хто “розпитує мерців” — це, мабуть, той, хто чинить спіритичні спроби увійти в контакт з мерцями, щоб отримати пораду, інформацію стосовно майбутнього або ж допомогу у впливі на когось чи щось.

Такі “гидкі звичаї” були однією з причин, чому Господь використав ізраїльтян для винищення ханаанян. Отож, не дивно, що “кожен” ізраїльтянин, який долучався до цих практик, ставав “огидний для Господа”. Уникаючи ж їх, ізраїльтяни могли стати бездоганними і вільними від цих жахливих гріхів.

18:15-19. На противагу темній магії ханаанських ворожбитів, віщунів і чаклунів, ізраїльтяни мали “слухатися” Господнього пророка. Ізраїльський народ міг бути певен, що “рід пророків” продовжиться і після Мойсея, бо таким було їхнє прохання на горі Хорив (Синай), щоб Бог промовляв до них через Мойсея як посередника (див. 5:23-27). Кожен пророк, якого “Бог ... настановить”, буде ізраїльтянином. А оскільки істинний пророк промовлятиме “слова” Господні, люди будуть змушені слухатися цих “слів”.

Зрештою пророком таким, “як” Мойсей, (18:15, 18) став Ісус Христос — Той, Хто промовляє Божі слова і дарує спасіння Його людям. Навіть Ісус Навин не міг прирівнятися до Мойсея, адже з часів Мойсея “не з'явився більше такий пророк в Ізраїлі, як” він (34:10), з такою владою над людьми і такими близькими стосунками з Богом. Якою б помітною не була роль майбутнього ізраїльського пророка, ніхто не міг стати таким, як Мойсей, аж допоки не прийшов Посередник Нового Завіту — Ісус Христос. Мойсей був взірцем для всіх майбутніх пророків. Кожен пророк мав робити все можливе, аби відповідати взірцеві Мойсея, допоки не прийшов Той, Хто мав започаткувати Новий Завіт. Впродовж першого століття н.е. офіційно визнані очільники юдаїзму все ще очікували на здійснення передбачення Мойсея (див. Йн. 1:21). Та Петро сказав, що їм слід було зупинити свої пошуки з появою Господа Ісуса (Діян. 3:22-23). (Інші ранні, але однозначні передбачення про Месію можна віднайти в Бут. 49:10-12; Чис. 24:17-19.)

18:20-22.  Оскільки люди мали слухатися Божого пророка безумовно (вірш 19), хибні пророцтва були, по суті, спробою зайняти місце Бога. А за таке “пророкові” загрожувала “смерть”.

Для того, щоб визначити, чи пророк промовляв слова Бога, варто було лиш звернути увагу на два моменти. По-перше, звістка пророка мала узгоджуватися з Богом і Його Словом. Якщо ж він промовляв “в ім’я (від імені) інших богів”, тоді він суперечив вже об’явленому Божому Слову і був, отже, лжепророком (див. 13:1-5). По-друге, його пророцтва мали збуватися. Якщо ж жодне з цим умов не було виконано, тоді, незалежно від того, яким би могутнім не видавався цей “пророк”, людям не слід було боятися його чи будь-якої розправи, яку він міг їм наврочити.

9. МІСТА ПРИТУЛКУ І КРИМІНАЛЬНИЙ ЗАКОН (част. 19)

а. Міста притулку для вбивці (19:1-3)

19:1-3. Мойсей вже якось відділив “три міста” у Трансйорданії (4:41-43). Та оскільки він знав, що Господь не дозволить йому перейти річку Йордан та ввійти в обіцяну землю разом з ізраїльтянами, то звелів народові відділити ще три міста для притулку відповідно до попередніх Божих настанов (Чис. 35:9-34). Міста притулку мали бути розташовані на обіцяній землі рівномірно (“повизначуєш туди дорогу й розділиш на три частини простір твоєї землі”), щоб туди легко міг дістатися “кожен убивця”. (Див. карту “Шість охоронних міст для притулку” поблизу Чис. 35:6-34.) Слово, яке тут перекладено як “убивця” ( расах ; див. Втор. 20:13), означає “той, хто відібрав життя без офіційного на те розпорядження”. Воно могло стосуватися як навмисного, так і ненавмисного вбивства.

19:4-7.  Ці міста мали бути відділені (вірш 2) для того, щоб запобігти будь-якому наступному нещастю, яке могло статися внаслідок трагічної ситуації. Лише людина, яка вбила “ненароком свого ближнього, без попередньої ненависти до нього” (вірш 4), могла “втекти до одного з тих міст” і залишитися живою (вірш 5). Ці міста давали захист від кровомесників. Слово “кровомесник” є перекладом до давньоєврейського слова го’ел. Го’ел  був, по суті, “захисником сім’ї”. Він був “найближчим родичем” (чоловічої статі, як було прийнято вважати) і відповідав за звільнення (викуп) свого родича із рабства (Лев. 25:48-49), за викуп майна свого родича (Лев. 25:26-33), за одруження з вдовою свого родича і виховання дітей від імені загиблого (Рут. 3:13; 4:5-10) та за помсту у випадку вбивства свого родича (Чис. 35:19-28). Той, хто вбив свого ближнього ненавмисно (наприклад, “сокирою”, “з держака” якої випадково злетіло “залізо” і влучило в “ближнього на смерть”), мав залишатися у місті притулку аж до смерті поточного первосвященика. Старійшини того міста були зобов’язані захищати його від кровомесника (Чис. 35:25). Якщо ж людина, винна у вбивстві, залишала це місто до смерті первосвященика, тоді кровомесник міг убити її “і не буде винний” (Чис. 35:27). Міста притулку навчали ізраїльтян тому, яке важливе значення має для Бога життя. Навіть якщо людина вбила свого ближнього ненавмисно, вона мала віддати велику частку своєї свободи і доволі довгий період часу свого життя.

19:8-10.  Якби ізраїльтяни “точно” виконували “всі ... заповіді” Господа, тоді Він би розширив “границі” їхньої землі до меж, обіцяних в Завіті Авраама (Бут. 15:18-21). (Щодо наголошення на темі батьків у Книзі Второзаконня див. коментарі до Втор. 1:35.) Й, отже, була б потреба у ще трьох містах — всього дев’ятьох, — щоб запобігти оскверненню “землі” безвинною кров’ю.

Хоча фраза “ці заповіді” має форму множини, в буквальному перекладі з оригіналу вона звучатиме як “ця заповідь”. Використовуючи однину, Мойсей наголосив на цілісності Закону. Це все — одне ціле і виконувати все треба цілком. Цим він також вказав на основоположну вимогу Закону, а саме “любити Господа, Бога твого” (дана тема неодноразово піднімається у Втор. — див. коментарі до 6:5). Бог дав ізраїльтянам Закон, щоб вони мали засіб для вираження своєї любові до Нього. В Добу ж Церкви християни виявляють свою любов до Господа тим, що виконують заповіді Ісуса (Йн. 14:21).

19:11-13. Місто притулку не могло дати захист людині, яка вчинила зумисне вбивство. Такого вбивцю слід було повернути в його місто і віддати “у руки кровомесникові на смерть” (див. коментарі до вірша 6). Якщо ізраїльський народ хотів процвітати й отримувати Божі благословення, він не повинен був щадити такого вбивцю. “Безвинну кров з Ізраїля” необхідно було “змити”.

б. Пересування межі (19:14)

19:14.  Незрозуміло, чому Мойсей помістив цей закон про межу між законом про міста притулку (вірші 1-13) і законом про лжесвідків (вірші 15-21). Однак пересування “межі ... ближнього” прирівнювалося до викрадення його власності. Згідно з позабіблійною літературою це була широко поширена проблема на стародавньому Близькому Сході (див. Іов. 24:2). Вочевидь, те саме відбувалося і в Ізраїлі (Втор. 27:17; Прип. 22:28; 23:10; Ос. 5:10).

в. Закон про свідків (19:15-21)

19:15.  Тут Мойсей озвучив принцип, згідно якого для того, щоб визнати людину винною, потрібні були свідчення більш ніж одного свідка (див. 17:6). Даний принцип мав запобігати лжесвідченням ізраїльтян, які могли вдатися до неправдивого обвинувачення супроти свого ближнього через особисті суперечки чи з якихось інших нечистих спонук. Необхідність наявності свідчень “двох ... або трьох свідків” давала змогу об’єктивно і правильно розсудити справу.

19:16-20. Звісно ж, не завжди була змога отримати свідчення більш ніж одного свідка. Та все одно його свідчення бралися до уваги. Однак такий випадок мав розглядатися лиш у найвищому суді, до якого входили священики та судді (див. 17:8-13). Якщо під час вивчення справи виявлялося, що свідчення обвинувача неправдиве, тоді “він” (“насильний свідок”, 19:16, і “свідок неправдивий”, вірш 18) мав отримати покарання, яке відповідало начебто вчиненому злочинові. Коли така доля лжесвідка стане відомою всім ізраїльтянам, це буде потужним стримувальним фактором супроти лжесвідчень в ізраїльських судах. Порушення дев’ятої заповіді (Вих. 20:16) було ще одним злом, яке слід було “викорінювати ... з-поміж” ізраїльтян (див. Втор. 19:13, а також див. коментарі до 13:5). Сучасні соціологічні теорії, згідно яких покарання, зокрема смертна кара, не стримує злодіяння, суперечать біблійному розумінню людської вдачі.

19:21.  Закон відплати, відомий як lex talionis  (латиною), вже розглядався у Вих. 21:23-25 та Лев. 24:17-22. Даний закон був озвучений для того, щоб підтримати відповідне покарання злочинця у випадках, коли могла виникнути ймовірність або надто поблажливого, або надто суворого ставлення до винуватця. Закони стародавнього Близького Сходу передбачали скалічення злочинця (наприклад, виколювання ока, відрізання губи тощо). Однак ізраїльський закон, за єдиним виключенням (Втор. 25:11-12), відкрито не дозволяв вчинення таких каліцтв. Тому, окрім цього єдиного випадку, лише перша частина закону — “життя за життя” — застосовувалася як вказівка на те, що покарання має відповідати вчиненому злочинові. Саме в такий спосіб раб, який втратив око, отримував звільнення (Вих. 21:26). Lex talionis  також слугував як стримувальний фактор у випадках, коли каратель міг мати схильність до вияву надмірного покарання. Ісус не заперечував чинність даного принципу в залі суду, але Він суворо засуджував його використання в міжособистісних стосунках (Мт. 5:38-42). Не повинно існувати ніякої особистої помсти чи відплати.

10. ПОСТАНОВИ ЩОДО СВЯЩЕННОЇ ВІЙНИ (част. 20)

а. Наказ не боятися сильнішого ворога (20:1-4)

20:1. Подібні принципи щодо бою та законів стосовно священної війни вже розглядалися раніше (2:24-3:11; 7), й Мойсей знову озвучить їх дещо пізніше у своїй промові (21:10-14; 23:9-14; 24:5; 25:17-19). Ізраїльтяни ніколи не повинні були боятися “коней” та колісниць своїх ворогів, “бо” результат бою ніколи не залежав і не буде залежати виключно від військової сили (див. Іс. 31:1-3; Ос. 14:3). Наказ не боятися ґрунтувався на тому факті, що Бог — відданий. Він уже довів Свою відданість ізраїльському народові, вивівши їх “з Єгипетської землі”. В скрутні часи віруючі люди сьогодення також мають згадувати про минулі приклади Божої їм відданості, адже це допомагає зменшити відчуття страху у поточних обставинах.

20:2-4. Роль священика в “бою” не зводилася лише до турботи про ковчег, який символізував присутність Господа серед ізраїльського війська, але й також до підбадьорення з допомогою Божого Слова воїнів, які мали бути сильними у своїй вірі. Відсутність віри у спроможність Бога битися за них (див. 1:30; 3:22) могла вплинути на силу їхнього духу та волі, через що їхнє “серце” зімліє. Якщо слабка воля не підвладна вірі від самого початку, то з’являється відчуття страху, жаху і навіть паніки “перед” ворогами. Отож, як сказав Мойсей, якщо воїни не слухатимуть священика, вони злякаються й зазнають поразки.

б. Ізраїльтяни, звільнені від військової служби (20:5-9)

20:5. Священики мали за обов’язок надихати воїнів Божим Словом (вірші 2-4). Старшини ж відповідали за певність у тому, що військо складається з відповідних чоловіків. Однак відповідний чоловік — це не обов’язково найбільш вправний воїн у бою. Це були, скоріш, люди, найбільш віддані Господеві та вільні від будь-яких відволікаючих факторів, які б могли підірвати їхній бойовий дух. Тому з певних гуманних причин, як і задля високого бойового духу війська, кожен, “хто збудував нову хату й ще не скористався (це значення давньоєврейського слова ханак  є кращим за переклад “посвятив”) нею”, був звільнений від військової служби.

20:6. Таке звільнення отримував і кожен, “хто насадив виноградник і ще не користався” ним. Дане звільнення від служби могло бути чинним впродовж п’яти років (див. Лев. 19:23-25).

20:7.  Чоловік, який “засватав жінку, але ще не взяв її”, також був звільнений від служби. Однак таке звільнення було чинним лише впродовж одного року (24:5). Ці звільнення від військової служби (20:5-7) дуже чітко вказують на головний принцип священної війни. Хоча ця війна замислювалася як покарання грішників-ханаанян (див. коментарі до част. 7), її слід було провести так, щоб ізраїльтяни мали землю, на якій могли б жити в достатку і спокої — будувати домівки, вирощувати врожай та виховувати дітей у сім’ях під керівництвом Бога. Оскільки Сам Бог бився за ізраїльтян, існувала необхідність, аби ця війна займала у серцях чоловіків першочергове місце й ніякі домашні справи їх не відволікали.

20:8-9.  Тоді як попередні звільнення від військової служби давалися з гуманних причин, звільнення кожного, “хто боягуз і мліє серцем”, давалося з метою не підривати бойовий дух ізраїльського війська. Оскільки найкращим було військо, найбільш віддане Господеві, все, що могло бодай якимсь чином вплинути на віру і впевненість ізраїльтян у перемозі, слід було усунути. Малодушність, про яку тут ідеться, була духовною проблемою. А оскільки військового суду тоді не було, самі старшини усували слабкодухих воїнів, перш ніж ті могли отримати змогу продемонструвати це в бою і/або спонукати інших воїнів до малодушності. Вказівка Мойсея, щоб старшини поставили “полководців на чолі” війська, свідчить про те, що на той час ізраїльське військо ще не мало постійного й організованого розподілу чинів.

в. Зовнішня політика ізраїльтян (20:10-18)

20:10-15. Тут Мойсей озвучив настанови стосовно зовнішньої політики ізраїльтян (вірші 10-18). До народів, які були “дуже далеко від” ізраїльтян (вірш 15), належали ті, які жили за межами Ханаану, але на землі, обіцяній Авраамові та його нащадкам (Бут. 15:18-21). Наказ “наперед” запрошувати ворожі міста “до миру” означав пропонувати їм укласти васальну угоду. В такий спосіб місто могло засвідчити, що визнає верховенство ізраїльського Бога та Ізраїля. Якщо таке місто, як сказав Мойсей, “прийме мир”, тобто погодиться бути васалом Ізраїля, тоді “ввесь” його “народ ... стане ... підданим і служитиме” ізраїльтянам (див. ІсНав. 9). Однак, якщо місто не захоче укласти ці мирні домовленості, тоді “усіх його чоловіків” буде страчено, а все інше захоплено як “здобич” ізраїльтян. Вочевидь, після цього жінки та діти мали можливість навернутися до релігії ізраїльтян (також див. коментарі з третього абзацу до Втор. 20:16-18).

20:16-18. Та в самому Ханаані не можна було залишати “ні одної душі живої”. У вірші 17 названо шість народів, які проживали в межах Ханаану. Хеттити походили з Анатолії (Туреччина), та деякі перші їхні мігранти осіли в Ханаані (наприклад, Ефрон хеттит у Бут. 23). Аморії мешкали на пагорбах (див. коментарі до Бут. 14:13-16). Їхнє походження невідоме (перша згадка про них міститься у стародавніх текстах, датованих третім тисячоліттям до н.е.). Ханаанянами називали всіх жителів Палестини. Перізії були, напевно, селянами або кочівниками. Хівії мешкали, мабуть, у північній частині Палестини “на Ливан-горі” (Суд. 3:3). Євусії жили у горах (Чис. 13:29) у або довкола міста Євус, згодом відомого як Єрусалим (ІсНав. 15:8). Іншим народом, який тут не згадується, але якого включено до переліку ханаанських у Втор. 7:1 (див. коментарі там), є гіргашії, місце проживання яких невідоме.

Ці народи були такі зіпсовані і грішні, що коли їх не знищити цілком, вони могли спонукати ізраїльтян долучитися до ідолопоклонства й “навчили” б їх “чинити всі ті гидоти, що самі богам своїм чинили” (див. 18:9-12).

Жінки з тих народів, про які йдеться у віршах 20:10-15 (тобто з послідовників арамейської культури), не були такі зіпсовані, як ті, що належали до ханаанської культури. Окрім того, арамейські жінки завжди приймали релігію своїх чоловіків. Авраам, наприклад, наполіг, щоб його слуга вибрав Ісаакові жінку з-поміж тих, які належали до арамейської культури, а не ханаанської (Бут. 24). Тому жінок та дітей тих народностей можна було й не вбивати. Однак тут варто пригадати і Єзавель, яка мала такий великий вплив на свого чоловіка Ахава, що спонукала його до поклоніння Ваалові, чим лише засвідчила, яку й справді велику загрозу складав для ізраїльтянина шлюб з ханаанянкою.

г. Заборона знищувати плодові дерева (20:19-20)

20:19-20.  На стародавньому Близькому Сході існував звичай, за якого прийнято було карати своїх ворогів, дощенту спустошуючи їхню землю. Однак у даному випадку не було потреби застосовувати цю практику у стосунку до Ханаану, адже він мав стати власністю ізраїльтян. Навіщо ізраїльтянам було “нищити ... дерево, ... плоди” з якого вони могли “їсти”? Й для чого було “приступом брати” дерево, коли це не “людина”? Та навіть на землях за межами Ханаану такого звичаю слід було уникати, адже він засвідчував лиш відсутність поваги до Божого створіння та жорстоке і надмірне захоплення руйнівною владою.

11. ІНШІ ЗАКОНИ (част. 21-25)

а. Таємне вбивство (21:1-9)

21:1-9. “Коли” на обіцяній землі знаходили “убитого”, але не було відомо, “хто його вбив”, “старші й ... судді” найвищого суду (17:8-13) мали скликати старших із найближчого “до вбитого” міста. А потім перед священиками (ймовірно, також з найвищого суду) “старші того міста” мусили зламати “ялівці карк” (шию) і тим засвідчити свою непричетність до вбивства.

Ламання шиї молодої телиці (“ялівці”) символізувало той факт, що даний злочин заслуговував на покарання смертю, а вмивання рук старших “над ялівкою” символізувало їхню безвинність у даній справі. Цей обряд демонстрував, яким надзвичайно цінним є для Бога життя. Адже навіть тоді, коли вбивцю не вдавалося знайти, та земля і той народ були винні у пролитті безвинної крові. А жертвування тварини, разом із промовою старших, давало їм змогу спокутувати ту “кров” й тим самим відвернути Божий гнів від людей.

б. Родинні закони (21:10-21)

(1) Шлюб із бранкою (21:10-14). 21:10-11.  Ізраїльтянин мав повне право брати “собі за жінку” вродливу бранку. Однак це стосувалося лише полонянок з тих міст, які були “дуже далеко” (20:15), а не тих, які знаходилися в межах Палестини. Отож, ханаанянка не могла стати дружиною ізраїльтянина (див. заборону супроти шлюбу з жінкою чи чоловіком з Ханаану, 7:1, 3-4).

Якщо ізраїльському воїнові щиро подобалась одна із бранок, він міг отримати її, лише взявши з нею шлюб. Це допомагало зберегти гідність полонянок і чистоту ізраїльських воїнів. Ізраїльтяни не мали права ґвалтувати, грабувати чи якимсь іншим чином погано поводитися з полонянками, як робили це війська інших народностей стародавнього Близького Сходу.

21:12-14. Воїн, однак, не міг відразу одружитися зі своєю бранкою. Спершу вона мала психологічно підготуватися до свого нового життя як ізраїльтянки, що досягалося шляхом зістригання волосся, обрізання нігтів, зміною одежі та оплакуванням своїх батьків впродовж цілого місяця. Оплакування своїх рідних могло вказувати на те, що її батько або матір загинули в бою, або що тепер вона була відділена від них, вступаючи у цей новий шлюб. Інші згадані тут обряди також могли символізувати її скорботу за минулим життям.

Цілий місяць давав полонянці достатньо часу для оплакування, а також дозволяв її майбутньому чоловікові поміркувати над своїм рішенням взяти її собі “за жінку”. Адже з обстриженою головою вона була вже менш приваблива.

Фраза “коли ж би вона потім тобі не подобалася” може стосуватися не якоїсь незначної проблеми у їхніх стосунках, а небажання нової жінки переймати духовні цінності свого чоловіка. В такому випадку чоловік міг розірвати шлюб і відпустити її “вільну”. Заборона “поводитися з нею”, як з рабинею, навіть якщо вона вже була знеславлена через розлучення, давала цій жінці змогу зберегти бодай якусь гідність. Цей закон також підкреслює цінність людського життя. Він яскраво протиставляється тому жахливому ставленню до полонених, яке було широко поширене на усьому стародавньому Близькому Сході.

(2) Право первородства.  21:15-17. Моногамія завжди була найкращим божественним варіантом шлюбу у Старому Завіті (Бут. 2:2-24), тоді як полігамія, хоча й доволі часто практикувалася, у Старому Завіті ніколи не характеризувалася у позитивному світлі. Насправді, у Біблії немає жодного прикладу дійсно щасливих полігамних шлюбів. Однією з причин було те, що одна жінка завжди була більш люба, аніж інша (інші). Чоловік же в такому випадку не мав права дослухатися до своїх почуттів і нехтувати Законом. Його “первенець” мусив отримати “подвійну пайку з усього” батькового спадкоємства, навіть якщо це був син від “нелюбої” жінки.

(3) Бунтівний син. 21:18-21.  Крайнє порушення п’ятої заповіді — “Шануй батька твого й матір твою” (5:16) — мало каратися смертю. Тут розглядається приклад не якогось одного випадку непокори, а постійний упертий спротив батькові та матері, навіть тоді, коли батьки попередили свого сина про наслідки такої бунтівної поведінки. Виявляючи непокірність до батьків, цей син насправді бунтував супроти влади Господа, а отже, посягав на підвалини завітної спільності. Закон, який тут розглядається, не був жорстоким і не давав право батькам знущатися зі своїх дітей.

Такого сина слід було привести “до старійшин міста, до брами” (тобто до місця, де чинилося правосуддя згідно постанов Закону; див. 22:15; ІсНав. 20:4; Іов. 29:7). Там старійшини мали цілком неупереджено розглянути справу. Такого сина вони судили не за те, що він “гульвіса й п’яниця”, а що був “непокірливий і бунтівничий”. Його повсякчасне догоджання своїм пристрастям і п’янство були просто прикладами його бунтівничої поведінки і неповаги до батьків. “Всі люди” (скоріш, а не батьки) мали закидати такого сина “камінням”, якщо було доведено правдивість висунутих супроти нього обвинувачень. І знову тут міститься згадка про стримувальну дію смертної кари: “... ввесь Ізраїль, почувши те, матиме страх” (див. Втор. 13:11; 17:13). Однак у Біблії, як і в будь-якій іншій позабіблійній літературі, не міститься жодних записів, в яких би було сказано, що це покарання бодай колись мало місце. Вочевидь, ізраїльські сини так боялися смертної кари за цю ганебну провину, що не бунтували супроти своїх батьків.

в. Інші закони (21:22-22:12)

(1) Повішений труп. 21:22-23. Коли злочинця вішали “на палі”, то не для того, аби таким чином скарати його на смерть. Скоріш, це траплялося вже після здійснення смертної кари, щоб його “труп” слугував застереженням супроти того самого злочину для всіх, хто його бачив. Злочинець перебував під Божим прокляттям не тому, що його тіло висіло “на палі”, а тому, що він порушив Божий Закон, скоївши злочин, вартий смертної кари. Ось чому його “труп” не можна було залишати на палі “вночі”. Цей текст згодом використав апостол Павло (Гал. 3:13) для свідчення на користь вчення про замісну смерть Христа як покарання за гріхи людей. Перебування Христа під Божим прокляттям (див. коментарі до Мк. 15:34) дало Йому змогу відкупити “нас від прокляття Закону”.

(2). Худоба одноплемінника. 22:1-4.  Закон про заблукалу худобу був однозначним виявом вічного принципу високої моралі — “Любитимеш ближнього твого, як самого себе” (Лев. 19:18) і “Що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм” (Мт. 7:12). Постанова, озвучена у Втор. 22:1-4, стосується насамперед не привласнення тварини іншого, а, скоріш, природної схильності покинути її, бо для того, щоб повернути цю заблукалу тварину її власникові, потрібні були додаткові час та зусилля. Якщо власник тварини мешкав “не близько” або ж був невідомий, той, хто її знайшов, мав взяти її “до свого господарства”, допоки “не прийде ... одноплемінник її шукати”. Те саме стосувалося і загубленої одежі та інших віднайдених речей.

Той самий принцип слід було застосовувати у випадку, якщо тварина одноплемінника впала (вірш 4). У наш час цей закон необхідно застосовувати у будь-яких випадках, і зокрема тоді, коли у віруючої людини виникає спокуса “не втручатися” в проблеми іншої людини (див., наприклад, Як. 2:15-16; 1 Йн. 3:17).

(3) Трансвестизм. 22:5.  Одягання “вбрання” протилежної статі було під забороною, бо воно приховувало відмінність між статями й, отже, порушувало дуже важливу складову сотвореного порядку життя (Бут. 1:27). Цього не дозволялося робити ще, мабуть, і тому, що в такий спосіб пропагувався гомосексуалізм. Те саме давньоєврейське слово, яке тут перекладено як “огидний” ( то’ебах , досл., “щось огидне”; БКЯ, “гидота”), застосовується для опису ставлення Бога до гомосексуальності (Лев. 18:22; 20:13). Окрім того, існують певні свідчення, що трансвестизм міг бути пов’язаний з поклонінням язичницьким божествам. Оскільки цей закон стосувався божественного порядку Сотворіння й оскільки Бог зневажає кожного, “хто таке робить”, віруючі люди сьогодення також мають слідувати даному приписові.

(4) Пташине гніздо. 22:6-7.  Багато хто гадав, що метою даної постанови було навчити ізраїльтян співчувати чи поважати батьківські стосунки за допомогою прикладу зі світу тварин. Однак той факт, що ізраїльтянам дозволялося брати собі “пташенят”, спростовує цю думку. Більш імовірно, Мойсей тут навчав ізраїльтян оберігати свої джерела отримання їжі. Відпускаючи “матір” пташенят “на волю”, вони могли сподіватися на появу ще більшої кількості пташенят у майбутньому. За виконання даної постанови, як і багатьох інших, ізраїльтяни мали отримати благословення (“щоб тобі було добре”; див. 4:40; 5:16; 6:3, 18; 12:25, 28; 19:13).

(5) Поруччя. 22:8.  На стародавньому Близькому Сході дахи будинків використовувалися для різноманітних цілей. “Поруччя” ж на даху могло вберегти людину від падіння. Отож, виготовлення такого поруччя було ще однією можливістю виявити любов до ближнього свого як до самого себе (Лев. 19:18), адже засвідчувало турботу про безпеку людей. Дана постанова знову підкреслила цінність людського життя.

(6) Заборона супроти змішування. 22:9-11.  Причиною такої заборони супроти засівання поля “двома родами насіння”, орання “волом і ослом вкупі”, носіння одежі, зробленої “з вовни й льону разом”, є незрозумілою. Однак вона могла мати символічне значення в навчанні ізраїльтян про порядок Сотворення. Або ж змішування, про які тут ідеться, мали стосунок до певних язичницьких культових звичаїв.

(7). Китиці. 22:12.  Значення даної постанови про “китиці” тут не роз’яснюється, але воно цілком зрозуміло розтлумачено у Чис. 15:37-41. Китиці мали слугувати як нагадування про Господні постанови та зобов’язання ізраїльтян додержуватись їх.

г. Шлюбні порушення (22:13-30, 23:1)

22:13-21. Даний закон призначався для того, аби спонукати ізраїльських жінок до дошлюбної статевої чистоти і як стимул батькам прищеплювати своїм дітям цінність статевої чистоти. Однак недобросовісний чоловік міг використати цей закон і невідповідним чином, наприклад, з якихось особистих антипатій до своєї дружини або щоб повернути собі гроші, виплачені ним її батькові як за наречену. Якщо такий чоловік висував обвинувачення до своєї дружини про те, що “в неї” не було “ознак дівоцтва”, її батьки мусили довести її дошлюбну статеву чистоту. Свідченням мала стати плахта, предмет одежі чи простирадло з весільної ночі, на якому були плями крові. Віднайдені записи з різних культур доводять, що на стародавньому Близькому Сході дане засвідчення чистоти дівчини відбувалося привселюдно.

Якщо батьки доводили дошлюбну чистоту своєї доньки, “тоді” її “чоловіка”, який висунув супроти неї неправдиве обвинувачення, мали відшмагати (ймовірне значення слова “покарають”, вірш 18) та стягнути з нього “сто срібних шеклів пені” (близько двох з половиною фунтів; див. НМВ, примітки). Вочевидь, така сума відповідала подвійній платі за наречену (текст вірша 29 вказує на те, що звичайна платня за наречену складала 50 шеклів). Цю пеню віддавали “батькові дівчини”, бо його репутація також була заплямована через це обвинувачення, адже ставила під сумнів його бажання і спроможність прищеплювати своїм дітям Божі цінності стосовно статевої чистоти. Окрім того, таким обвинуваченням чоловік “ославив” його доньку. Подальша доля такої жінки (як і, можливо, законне право первістка від неї) була захищена постановою про те, що її чоловік не мав права “відіслати її (розвестися з нею), поки його життя” (вірш 19).

З іншого ж боку, якщо обвинувачення чоловіка не було змоги спростувати, тоді жінку мали каменувати перед дверима “батькового дому”. Це покарання було таким суворим не лише через гріх чужоложства та блудування, а й через те, що вона ввела в оману і свого майбутнього чоловіка, і, цілком імовірно, свого батька. Це “зло” також слід було викорінювати “з-поміж” ізраїльтян (див. вірші 22, 24; див. коментарі до 13:5).

22:22. Хоча за подружню зраду слід було карати смертю (див. Лев. 20:10), спосіб, в який це мало відбуватися, не уточнюється. У Месопотамії пару, яка вчинила перелюб, зв’язували і кидали в воду (Кодекс Хаммурапі, Закон 129), хоча жоден із наявних судових записів із Месопотамії не вказує на те, що дане покарання колись і справді застосовували. Очільники юдаїзму в часи Ісуса тлумачили цю постанову як наказ карати смертю через побиття камінням (див. Йн. 8:5), але згодом, як свідчать перекази, равини веліли карати таких порушників смертю через удушення. Як часто таке покарання і справді застосовувалося — невідомо. (Щодо усієї важкості гріха перелюбу див. коментарі до Втор. 5:18.)

22:23-27. До засватаної дівчини слід було ставитися, як до вже заміжньої. Щодо випадку “в місті”, про який тут ідеться, то це було не зґвалтування (вірші 23-25), а саме перелюб (тобто дівчина давала на це свою згоду). Якби це було зґвалтування, то її крики “по допомогу” почули б, незалежно від того, чи була б змога їй допомогти, чи ні. Якщо ж таке траплялося “у полі”, тоді “засватану дівчину” не карали, лиш “той, хто” згрішив “з нею”, мусив умерти (вірші 25-27). Зґвалтування вважалося таким же серйозним злочином, як і вбивство, а тому каралося смертю.

22:28-29.  “Чоловік”, який “знечестив” незаручену дівчину, мусив одружитися з нею (та спершу сплатити її батькові “п'ятдесят срібних шеклів”) і не “відсилати її, поки життя його”. Це певною мірою захищало честь дівчини і гарантувало їй (і її дитині, якщо вона завагітніла після зґвалтування) постійне матеріальне забезпечення. Дана постанова також могла слугувати як стримувальний фактор супроти статевого насильства, адже чоловік буде змушений жити з цієї жінкою до кінця життя.

23:1.  Дана постанова стосується, скоріш, не перелюбу, а можливості женитися на своїй мачусі після смерті батька. Такий шлюб вважався кровозмісним (див. Лев. 18:8).

ґ. Відлучення від Господньої громади (23:2-9)

23:2.  Фраза “громаду Господню”, вочевидь, тут має стосунок до людей, які збиралися гуртом з релігійних причин. Тому цей закон та закони, озвучені у віршах 2-8, стосуються відлучення ізраїльтян від “богослужби”. Однак ці закони мають певний обрядовий характер. Як і закони про нечистоту (наприклад, Лев. 12-15), вони передбачають відлучення від громади не через якийсь особистий гріх, а, скоріш, виконують педагогічну чи символічну роль. Окрім того, відлучення від “богослужби” не забороняло людині вірити в Господа та отримати дар вічного життя.

Історія ізраїльського народу засвідчує, що ці закони (у Втор. 23:2-9) ніколи не застосовувалися без врахування обставин кожного зокрема випадку, коли людина виявляла бажання долучитися до богослужби разом із ізраїльтянами. Відлучення кастрованих чоловіків могло мати стосунок до осіб чоловічої статі, які зумисно себе кастрували з релігійних ідолопоклонницьких причин. Та як би там не було, дана постанова ніколи не застосовувалася до відлучення євнухів, які віддано служили Господеві (Іс. 56:3-5). Однак дехто вважає, що цей закон передбачав відлучення всіх євнухів, незалежно від причини їхньої кастрації. Якщо це й справді так, тоді даний закон, напевно, віддзеркалював той факт, що євнух не міг більше мати дітей з Божою допомогою. Щось у подобі Бога, яку мав такий чоловік, було знищено. Таким чином цей закон символічно навчав людей, що перед Богом слід бути досконалим, як і жертви, що підносилися Господеві, мали бути без вад.

23:3.  Слово “байстрюк” є перекладом до одного дуже рідкісного давньоєврейського слова, точне значення якого невідоме. (Слово мамзер  зустрічається в СЗ лиш тут та в Зах. 9:6, де образно характеризує чужоземців.) Зазвичай його розглядають (у Втор. 23:2) у стосунку до незаконнонародженої дитини (див. НМВ, примітки, і НАСБ). Однак, імовірно, даний термін стосується дитини, яка народилася внаслідок кровозмісних стосунків, дитини від культової блудниці чи від мішаного шлюбу (тобто шлюбів ізраїльтян з представниками аммоніїв, моавитян, філістимлян та інших). Таке суворе покарання байстрюків мало на меті утримати ізраїльтян від подібних шлюбів.

23:4-7.  Аммоніям та моавитянам не було дозволено відвідувати ізраїльські релігійні зібрання за те, що вони невідповідно поставилися до ізраїльтян в часи їхніх блукань пустелею. Вони “не зустріли” їх “хлібом і водою”, а через моавитянина Балака “найняли ... Валаама, ... щоб він прокляв” ізраїльтян (Чис. 22:2-6). (Не мали ізраїльтяни “турбуватися” й про “мир з ними”, Втор. 23:6.) Окрім того, моавитяни та аммонії були народами, які вийшли з кровозмісних стосунків Лота зі своїми доньками (Бут. 19:30-38). Ці факти засвідчують, що вже від самої своєї появи вони були і будуть супроти Господа та Його людей. Однак ставлення до Рути Боаза та інших вифлеємських ізраїльтян показує, що цей закон ніколи не передбачав відлучення людини, яка сказала: “Твій народ буде моїм народом, і твій Бог моїм Богом” (Рут. 1:16). Ісая начебто мав подібне розуміння цього закону (див. Іс. 56:3, 6-8), та, мабуть, ті вірші в Іс. стосуються кінця усіх часів.

23:8-9. Ставлення до едоміїв було більш поблажливе, бо вони — нащадки Ісава (Бут. 36:40-43), брата Якова. А суворому ставленню єгипетського народу до ізраїльтян не надавалося великого значення, бо ізраїльтяни мали змогу проживати там впродовж доволі довгого періоду часу, а ще, мабуть, тому, що колись вони дуже приязно поставилися до Йосифа і його сім’ї, коли ті вперше увійшли в Єгипет (Бут. 37-50).

д. Нечистота в таборі (23:10-15)

23:10-15. У віршах 2-9 йде мова про необхідність зберігати чистоту релігійної громади, тоді як у віршах 10-15 розглядається чистота військового табору. Хоча нічні полюції (“від нічого випадку”) чоловіка самі по собі не вважалися чимсь гріховним, та все ж вони робили його нечистим на ввесь наступний день. Подібним чином і веління закопувати “свій послід” (вірш 13) не мало стосунку до гріха. Вочевидь, цей закон також був обрядовим за своєю суттю. Та регулярно виконуючи ці постанови, ізраїльські воїни нагадували собі про святість Господа і Його всюдисущість. Навіть у найбільш інтимні моменти життя святий Бог був із ними і стежив за їхньою поведінкою.

е. Інші закони (23:16-25:20)

(1) Раби-утікачі. 23:16-17. Раби, про яких тут іде мова, не були ізраїльтянами. Це були люди, які прибували з інших країн, щоб віднайти в Ізраїлі притулок. Наказ не віддавати такого раба “назад його господареві” суперечив звичаям стародавнього Близького Сходу. Насправді, угоди, які укладалися на стародавньому Близькому Сході, включали пункти, в яких було зазначено, що рабів-утікачів та інших біженців слід було повертати. Тому цей закон міг слугувати як нагадування ізраїльтянам про те, що в них була угода з Господом і їм не було потреби укладати якісь політичні союзи з іншими народами. Або ж, що цілком імовірно, якщо раб зазнавав несправедливого й поганого ставлення від свого пана, вказівка не турбувати його мала нагадувати ізраїльтянам про їхній колишній статус рабів у Єгипті.

(2) Розпуста (23:18-19). 23:18.  Храмова розпуста була звичною у релігіях стародавнього Близького Сходу. Заборона, яка описується тут, мала, вочевидь, на меті запобігти випадкам залучення ізраїльтян до чужих релігій, а також убезпечити поклоніння Господеві від осквернення храмовою розпустою. Однак подальша історія ізраїльського народу просто рясніє прикладами їхньої неспроможності дотримуватися даної вимоги (див., наприклад,1 Цар. 14:24; 15:12; 22:46; 2 Цар. 23:7; Ос. 4:14).

23:19. Слова “повії” ( зонах ) та “розпусника” ( келеб , досл., “собака”), які містяться в даному вірші, вказують на те, що тут іде мова про розпусту загалом, а не лише про храмову. За “обітницю” не слід було брати гроші, отримані в такий грішний спосіб. Взагалі, плата за обітницю давала змогу ізраїльтянам висловити Богові свою вдячність за певні благословення у житті. Тому використання грошей, які Бог не давав для плати за обітницю, було лицемірством та обманом. Не дивно, що це була “гидота перед Господом”. (Гидотним для Бога було також ідолопоклонство, жертвування тварин з вадами і нечесність; див. слово “гидота” у 7:25-26; 12:31; 13:15; 14:3; 17:1, 4; 18:9, 12 [двічі]; 20:18; 24:4; 27:15; 29:17; 32:16; а слово “огидний” у 22:5; 25:6.)

(3) Позики й відсотки (23:20-21). 23:20.  Подібні уривки (Вих. 22:25; Лев. 25:35-37) дають зрозуміти, що тут іде мова про те, як один ізраїльтянин, який збіднів і перебував у крайній нужді, позичав гроші у іншого ізраїльтянина (див. Втор. 23:21). Він не брав гроші для того, щоб розпочати свій бізнес. Тому обкладання такого ізраїльтянина (“одноплемінника”) відсотками могло лиш погіршити його становище, а також зростити почуття жадоби в ізраїльтянина, який достатньо заможний, аби позичати.

23:21. Ізраїльтянин мав право “вимагати відсотки” від “чужоземця”, оскільки той не був членом завітної спільноти чи приходнем на обіцяній землі. Напевно, цим чужоземцем був торговець, і позика, якої він просив, була необхідна йому для підприємницьких потреб.

(4) Обітниці. 23:22-24. Даний закон підкреслив необхідність ізраїльтян бути цілковито чесними зі своїм Богом й уважно ставитись до того, що обіцяють “уста”. Обітницю, про яку тут іде мова, людина давала “добровільно”. Та коли її було озвучено, ізраїльтянин мусив її “додержати й виконати” (див. Прип. 20:25; Проп. 5:4-5), як Господь виконував Свої обітниці стосовно Ізраїля.

(5) Споживання врожаю ближнього. 23:25-26. Даний закон, як і ті, що озвучені у 22:2-5, безпосередньо стосується принципу любити ближнього свого, як самого себе. Мандрівник мав право підкріпитися, споживши плоди з винограднику чи з поля свого “ближнього”, але не мав права брати його “виноград” з собою чи жати “серпом” у його полі. Оскільки Господь був милостивий до фермера і давав йому добрий врожай, той у свою чергу також мав бути милостивий до мандрівника, який йшов дорогою через його землі.

(6) Розлучення і повторне одруження. 24:1-4.  Розлучення було широко поширене на стародавньому Близькому Сході. Однак у Старому Завіті воно завжди розглядалося як небажане явище (див. Мал. 2:16). Тому, закони, озвучені у Втор. 24:1-4, призначалися для того, аби впорядкувати уже наявні звичаї. Фраза “що-небудь негоже”, що чоловік міг віднайти у своїй жінці, не стосується перелюбу, бо за таке карали смертю (22:22). Не йшлося тут і про дошлюбні статеві стосунки жінки з іншим чоловіком, бо за це також карали смертю (22:2-21). Тому точне значення цієї фрази так і залишається невідомим. Однак, якщо чоловік помічав “що-небудь негоже”, то “розвідний лист”, який він писав, надавався жінці, вочевидь, для того, аби вона була під захистом закону. Якщо ж після розлучення вона вдруге виходила заміж, а потім її “другий чоловік” розлучався з нею чи помирав, “першому її чоловікові” не дозволялося “знову брати її собі за жінку”, оскільки “вона опоганилась”. Давньоєврейське слово, яке тут перекладено як “опоганилась”, також зустрічається в описі чоловіка, який вчинив перелюб (Лев. 18:20). Отож, використання цього слова в описі жінки, яка розлучилася, а потім знову вийшла заміж за того самого чоловіка, вказує на те, що до самого розлучення було доволі негативне ставлення, хоча Мойсей це й дозволяв. Повторне одруження зі своїм колишнім чоловіком прирівнювалося до законного перелюбу, а отже, це була “гидота перед Господом” (див. коментарі до Втор. 23:18). Отож, метою даного закону була необхідність запобігти легковажному ставленню до розлучень і виставити саме розлучення у зневажливому світлі. Те, як даний уривок розтлумачив Ісус, засвідчує, що розлучення (як і полігамія), суперечило божественному задумові щодо шлюбу (див. коментарі до Мт. 19:3-9).

(7) Новий шлюб.  24:5. Як і попередній закон (вірші 1-4), дана постанова також підкреслювала важливе значення шлюбу і сім’ї. Вважалося, що треба бути й справді безсердечним, щоб посилати “щойно” одруженого чоловіка “на війну” (див. 20:7). Якщо він загине в бою, то не матиме змоги зберегти своє ім’я в історії ізраїльського народу (щодо значення цього див. 25:5-10). Окрім того, чоловіка, який “узяв щойно жінку”, слід було звільнити і від будь-яких інших зобов’язань, щоб він мав час налагодити своє сімейне життя і “веселитися з жінкою”.

(8) Застави. 24:6.  “Жорен або жорновий камінь” щодня використовувався у хатах, щоб молоти зерно для приготування їжі. Брати це “в заставу” не дозволялося, бо, фактично, це позбавляло людину щоденного хліба (“тим заставляється життя”), а отже, суперечило вияву щедрості, тобто тому, що мало бути першочерговою спонукою кредитора.

(9). Викрадення людей. 24:7.  Вочевидь, викрадення людей було доволі поширеним злочином на стародавньому Близькому Сході, адже про це також йде мова у кодексах законів Месопотамії та Хетської імперії. Оскільки викрадач людини позбавляв свою жертву свободи (“поводився з ним як з рабом або продав його”), то мав каратися смертю — так, наче забрав у своєї жертви життя. Це був іще один злочин із декількох, які заслуговували на смертну кару. Щодо викорінювання зла див. коментарі до 13:5.

(10) Шкірні захворювання. 24:8-9.  Давньоєврейське слово, яке тут перекладено як “проказа”, мало стосунок до доволі широко спектру шкірних захворювань, а не лише до самої прокази (НМВ, примітки). Замість того, аби знову тут озвучити постанови про ці захворювання, Мойсей звелів людям “пильно” дотримуватися його велінь (“чого навчатимуть вас священики-левіти; як я це заповідав їм”), детально розглянутих у Лев. 13-14. Спонукою виконувати ці обрядові вимоги слугував випадок із Марією, яку через її бунт супроти Мойсея вразила проказа (Чис. 12).

(11) Забирання застави (24:10-13). 24:10-11. Завдяки даній постанові гідність людини, яка мала намір щось позичити, була захищена, адже вона не дозволяла кредиторові входити “в хату, щоб узяти в заставу” те, що йому хочеться.

24:12-13.  Якщо ж це був дуже “убогий чоловік”, який міг дати в “заставу” лише свою одіж (ймовірно, плащ, що слугував йому покривалом уночі), то кредитор мав повернути її йому до заходу “сонця” (див. Вих. 22:26-27; Іов. 22:6). Діючи в такий спосіб, кредитор демонстрував любов до ближнього свого, як до самого себе.

(12) Виплата заробітку працівникам. 24:14-15.  Убогий і нужденний поденник потребував своєї платні щодня, а не раз у тиждень чи в місяць. Фраза “і всією душею чекає виплати” вказує на те, що така щоденна виплата зароблених грошей була йому потрібна для того, аби забезпечити мінімально необхідною їжею себе і свою сім’ю. Заможний роботодавець міг з легкістю затримати виплату заробітку бідній людині. Однак він мав пам’ятати, що колись Ізраїль також знаходився під утисками фараона, аж допоки не звернувся до Господа (див. Вих. 2:23; 3:9). Подібним чином, якщо бідний чоловік “закликатиме ... Господа”, роботодавець може зазнати покарання, як це трапилось колись із фараоном.

(13) Відповідальність за провину у сім’ї. 24:16.  Хоча особиста відповідальність була нормою згідно законів стародавнього Близького Сходу, в деяких випадках дозволялося, аби сина було скарано “смертю” замість його батька (наприклад, Кодекс Хаммурапі, Закон 230), хоча стосовно дійсного застосування даного покарання також (див. коментарі до 22:22) не має жодних свідчень. Мойсей же заборонив застосовувати дану практику: “Кожний буде скараний за свій гріх” (див. коментарі до Чис. 14:26-35). Однак, якщо батько грішив супроти Господа, тоді й справді його нащадки могли повторити цей гріх (див. коментарі до Втор. 5:9).

(14) Ставлення до приходня, сироти і вдови (24:17-22). 24:17-18. Приходні, сироти та вдови (див. вірші 19-21) могли з легкістю зазнати утисків та несправедливого ставлення з боку суддів та заможних людей. Однак до потребуючих людей в Ізраїлі слід було ставитися з любов’ю і “чинити” з ними по-справедливості (див. 10:18-19; 27:19), зокрема з огляду на колишні утиски ізраїльтян з боку єгипетського фараона (15:15; 24:22). За невиконання даної постанови ізраїльтянам загрожувало покарання від Бога, як це трапилося з фараоном у свій час. Щодо того, аби не брати “вдовичої одежі в заставу”, див. коментарі до віршів 12-13.

24:19-22. Цей закон, згідно якого необхідно було залишати трохи зерна (ячменю або пшениці), оливок та винограду, давав змогу приходням, сиротам та вдовам збирати те, що залишилося після збирання врожаю господарем (див. Лев. 23:22). Завдяки цьому бідні люди не мусили принижуватися та йти жебракувати, адже могли здобути собі їжу своєю працею. Окрім того, в такий спосіб фермери отримували змогу виявити свою вдячність Господеві за щедрий врожай і Його любов до бідніших членів завітної спільноти.

(15) Покарання винуватих.  25:1-3.  “Коли ... між людьми” виникав “спір”, який вони не могли владнати самотужки, то “вони” мали звернутися “до суду”, аби той їх розсудив і вказав, хто з них праведний, а хто — винуватий. Головною метою даного закону була необхідність регламентувати тілесні покарання. Після вирішення даної справи в суді “винуватого” слід було “покарати перед очима всіх” і самого судді, який мав особисто наглядати, щоб покарання здійснювалося відповідним чином. Гідність винуватого вдавалось певною мірою зберегти, не дозволяючи завдавати йому більш як “сорок ударів” (ймовірно, палицею; див. Вих. 21:20). Кодекс Хаммурапі (Закон 202) дозволяв наносити 60 ударів, а пізніші ассирійські закони давали змогу карати 40-50 ударами. До часів Нового Завіту юдеї зупинилися на 39 ударах, щоб запобігти випадковому перевищенню кількості в 40 ударів (2 Кор. 11:24). Доволі часто зазначалося, що Ісус зазнав 39 ударів, проте, оскільки Його бичували римляни, а не юдеї, точна кількість ударів, яку Він отримав, залишається невідомою. Іноді римляни були дуже жорстокі під час бичування.

(16) Застосування волів. 25:4.  Постанова не зав’язувати “рота волові, який молотить” (на току, розтоптуючи колоски для відвіювання) засвідчує, що навіть до тварин, які допомагали людині отримати свій щоденний хліб, слід було ставитися по-доброму і справедливо. Той факт, що Павло використав даний вірш (1 Кор. 9:9), не вказує на те, що Бог не турбувався про волів. Павло мав на увазі, що коли Бог турбується про робочого вола, то наскільки ж більше Він турбується про людей, які працюють, й особливо тих, які трудяться задля Його царства (див. коментарі до 1 Кор. 9:9-10).

(17) Левіратний шлюб (25:5-10). 25:5-6. Лише в одному випадку дозволялося брати шлюб із близьким родичем. Шлюб з розлученою чи овдовілою дружиною брата знаходився під забороною (Лев. 18:16), якщо не було дотримано наступних умов. “Брати” мали жити “укупі” (наприклад, вони разом успадкували власність свого батька), і “один з них” умер, не залишивши “сина”. Якщо обидві ці умови було дотримано, тоді укладали левіратний (від латинського слова левір , “брат чоловіка”) шлюб. Такий шлюб давав змогу народити спадкоємця, який з часом буде піклуватися про своїх вже літніх батьків і попередить відчуження сімейної власності.

Окрім того, “первенець”, народжений в такому шлюбі, отримував “ім'я померлого брата, щоб не зникло з Ізраїля його ім'я”. Завдяки цьому навіть чоловік, який помер до того, як Господь здійснив Свої завітні обітниці, що дав колись Авраамові та його нащадкам (Бут. 15:5, 18-21; 17:19; 22:17-18; 28:13-14; 35:12), він міг у певному розумінні долучитися до славного майбутнього ізраїльського народу через с воїх нащадків .

25:7-10.  Якщо брат чоловіка не хотів виконувати свій обов’язок — чи то через жадібність (не бажаючи ділитися родинним спадком з дружиною свого померлого брата), чи через неприязнь до неї, — жінка мала право звернутися з цим питанням “до старших” свого міста, а тоді зняти “з його ноги обув'я” і плюнути “йому межи очі”. Цими діями вона засвідчувала своє цілковите несхвалення такого його рішення. Все це, разом із страхом бути засудженим людьми, яскраво демонструє, як саме Бог застосовував соціальний тиск, щоб спонукати Свій народ до послуху.

(18) Спинення бійки. 25:11-12.  Це єдине місце у Законі, де тілесне каліцтво слугувало покаранням за провину (див. коментарі до 19:21). Стриманість ізраїльтян у даному плані протиставляється іншим законам стародавнього Близького Сходу, де було дозволено чинити різні тілесні каліцтва залежно від вчиненого злочину (наприклад, в ассирійському кодексі законів було прописано, що чоловікові, який поцілував на вулиці не свою жінку, слід було відрубати мечем губу). Постанова, озвучена у 25:11-12, замислювалася, вочевидь, для того, аби захистити добропристойність жінки з одного боку, а з іншого —спроможність чоловіка дати потомство. Ця друга причина допомагає також пояснити, чому даний закон знаходиться саме тут, відразу після постанов про левіратні шлюби (вірші 5-10). Це вже вчетверте у Втор. Мойсей звелів людям бути безжальними, караючи винуватця за проступок (див. 13:9; 19:13, 21).

(19) Подвійні мірки. 25:13-16. Ізраїльтяни мали бути цілковито чесними у своїх підприємницьких справах. Вони могли собі це дозволити, оскільки зрештою сам Господь давав чи відбирав у них достаток. Отож, чесність підприємця у веденні справ була способом проголосити свою віру у спроможність Господа турбуватися про нього й давати йому довге життя. Тема вірних і невірних мірок та ваг є доволі актуальною у Старому Завіті (Прип. 11:1; 16:11; 20:10, 23; Ам. 8:5; Міх. 6:11; див. коментарі до Ос. 12:7). Щодо фрази “щоб ти довго жив на світі, на цій землі” див. Втор. 5:16; 6:2; 11:9; 32:47.

(20) Знищення амалекитян. 25:17-19.  Амалекитяни були кочовим пустельним народом, який мешкав на землях, що простягалися від Синаю й аж до верхньої Аравії у північному напрямку (див. 1 Сам. 15:7; 27:8). Їхнім прабатьком був “Амалек”, син Еліфаза та внук Ісава (Бут. 36:12). Згадка про “всю землю амалекитян” (Бут. 14:7) є зумисно анахронічною. У П’ятикнижжі йде мова про дві битви з амалекитянами (Вих. 17:8-16; Чис. 14:39-45), але у Втор. 25:17-19 говориться, наче, про те, що насправді ізраїльтяни зазнали більш як двох нападів амалекитян, хоча про них ніде більш не йдеться. Безпричинний напад на “знеможених”, стомлених і знесилених ізраїльтян “в затиллі” показав, якими жорстокими та малодушними були амалекитяни, як і те, що вони зовсім не боялися Бога ізраїльтян. Оскільки амалекитяни не виявляли до ізраїльтян жодного співчуття, він них вони також не могли на це сподіватися. Ізраїльтяни ж мусили “стерти з-під небес пам'ять про Амалека”. Через більш як 400 років Давид таки розгромив амалекитян (2 Сам. 1:1), але вони не зникли з лиця землі, аж допоки не минуло ще близько 300 років та не настали часи Єзекії (1 Хр. 4:41-43). Сильний заклик: “Не забудь же!” — є останнім з дев’яти таких закликів у Втор. (див. коментарі до Втор. 4:9).

12. ДВА ЛІТУРГІЙНІ ОБРЯДИ (26:1-15)

а. Літургія за принесення первоплодів (26:1-11)

26:1-4. Отримавши “в посілість” (див. коментарі до 1:8) обіцяну “землю”, ізраїльтяни мали провести два обряди. Оскільки постанови про десятини кожного третього року вже було озвучено раніше (14:28-29), видається, наче ці два обряди, які супроводжували підношення первоплодів (26:2-11) і десятин “на третій рік” (вірші 12-15), мали бути проведені лише один раз: відразу після першого врожаю ізраїльтян на обіцяній землі і після перших трьох років проживання на ній. В такий спосіб ізраїльтяни мали відсвяткувати свій перехід від кочового способу життя до осілого і землеоброблюваного, що стало можливим завдяки Господнім благословенням.

Перший обряд передбачав принесення первоплодів (тобто перших плодів зі зібраного врожаю; див. Лев. 23:9-14) священикові у головну святиню. Слова: “Об'являю сьогодні ..., що я оце прийшов уже в землю”, — слугували засвідченням відданості Господа Своєму народові, який, як і обіцяв, привів ізраїльтян у їхню землю. Завдяки цьому на початку свого нового життя кожен ізраїльтянин мав змогу прийти до Бога і засвідчити свою віру у Нього. “Священик” мусив взяти цей “кошик” (Втор. 26:4; див. вірш 2) з первоплодами, промовити над ним, напевно, якісь слова, а тоді віддати назад тому, хто його приніс.

26:5-10. Друга частина обряду була складнішою, однак вона також слугувала засвідченням відданості Господа (вірші 5-10а), після чого кошик з первоплодами знову ставився “перед Господом” (вірш 10б). Таке засвідчення привертало увагу не лише до відданості Бога, а й до дива порятунку ізраїльського народу.

Фраза “блукаючим арамієм” стосується Якова, який був батьком (“батько”) чи, скоріш, прабатьком всіх ізраїльтян. Коли Авраам вийшов з Уру, то осів на якийсь час у місті Харан, що в Арамі у верхній Месопотамії (Бут. 11:28-32). Згодом сам Авраам рушив далі у Ханаан, але деякі його родичі залишилися тут і стали називатися арамейцями. І Ісаак, і Яків взяли собі дружин з цієї арамейської родинної гілки. Тому Яків також міг називатися “арамієм”. Слово, перекладене тут як “блукаючим”, зазвичай означало “помираючий” або “нездужаючий”. Якову було 130 років, коли він “спустивсь ... у Єгипет”, після чого він прожив ще 17 років. Під словом “малолюдний” автор мав на увазі, що тоді разом з ним було всього 70 “душ” з його родини (Бут. 46:27).

Хоча “єгиптяни зневажали” ізраїльтян, останні продовжували збільшувати свою чисельність. Бог відповів на заклик Своїх пригноблених людей і дивовижним чином “вивів” їх “з Єгипту потужною рукою та простягнутим рам'ям (див. коментарі до Втор. 4:34), серед великого страху, знаків і чудес” (див. 4:34; 6:22; 7:19; 25:8; 29:3).

Хоча в Ханаані проживали сильні народи, ізраїльтяни все ж займуть “цю землю, що тече медом і молоком” (див. 26:15 та див. коментарі до Вих. 3:8). Отож, як бачимо, дане засвідчення привертало увагу до Божих дивовижних діянь на кожному поворотному етапі в житті ізраїльтян.

26:11. Після довгих століть страждань та очікувань цілком зрозуміло, що всі ізраїльські сім’ї разом з усіма потребуючими людьми мали безмежно радіти щедрим благословенням Господа.

б. Літургія за принесення десятини на третій рік (26:12-15)

26:12. Як зазначено у коментарях до віршів 1-4, ця десятина мала підноситися, скоріш за все, лиш один раз, а саме після перших трьох років проживання на обіцяній землі.

26:13-15.  Засвідчення, яке слід було виголосити разом із підношенням десятини, складалося зі стверджувального речення (вірш 13), заперечного речення (вірш 14) і молитви за благословення (вірш 15). Оскільки цю десятину роздавали у містах й оскільки тут немає згадки про головну святиню, дане засвідчення, напевно, слід було робити у своїх хатах. Точне значення заперечного речення з вірша 14 є незрозумілим, однак воно може стосуватися ханаанських релігійних обрядів. Ізраїльтянин мав вказати, що він “нічого з того (з десятини) не їв ... в своїм смутку, і не відкладав набік, коли був ... нечистий, ані не давав ... з того нічого для мерця”.

Молитва за благословення (вірш 15) людей та землі демонструвала, що ізраїльський народ покладався в усьому на Господа і Його милість. Бог — такий великий, що проживає на небесах, але водночас Він знаходиться настільки близько до Своїх людей, що чує їхні молитви на землі. (Щодо фрази “землю, що тече молоком та медом” див. вірш 9, а також див. коментарі до Вих. 3:8.)

Г. Проголошення відданості (26:16-19)

Цими чотирма віршами Мойсей завершив тлумачення Закону (5:1-26:15) та закликав до цілковитої відданості Господеві і Його заповідям, а також засвідчив відданість Бога Ізраїлю. Дану частину також можна розглядати як офіційне затвердження завіту між Господом та Ізраїлем, хоча й самого слова “завіт” чи “союз” тут немає. Ізраїльтяни прийняли і засвідчили свої завітні зобов’язання, а Господь засвідчив Свою обіцянку зробити слухняний ізраїльський народ “вищим над усіма народами” землі.

1. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ІЗРАЇЛЬТЯН (26:16-17)

26:16-17. Ізраїльтяни мали “виконувати” Господні “установи й рішення” старанно і безумовно (“всім” своїм “серцем і всією Душею” своєю; див. коментарі до 6:5). Фраза “ти одержав нині ... заяву” часто використовувалася у договорах на стародавньому Близькому Сході. Тут вона означає, що Ізраїль офіційно прийняв умови Господнього завіту і визнав своє зобов’язання додержувати їх.

2. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ГОСПОДА (26:18-19)

26:18-19. Використовуючи ту саму ділову термінологію (“заявив”; див. вірш 18), Господь офіційно визнав Своє зобов’язання перед Ізраїлем: бути його Богом і зробити його Своїм найціннішим “народом” на землі. Повторне озвучення зобов’язання ізраїльтян (“додержуватимеш Його заповіді”) нагадало їм про особливий статус ізраїльського народу, який безпосередньо залежав від їхньої відданості Йому. Бути “особливим народом” для Господа (див. 7:6; 14:2; Пс. 135:4; Мал. 3:17; див. коментарі до Вих. 19:5) — це, отже, бути “вищим над усіма народами” (див. Втор. 28:1) з Його милості та ласки. Однак через непослух та бунт покоління за поколінням ізраїльтяни втрачали своє право стати вищими над усіма народами. Та Ісая написав, що ізраїльтяни не бунтуватимуть вічно, бо в майбутньому Господь зростить покоління відданих ізраїльтян, і саме вони всією повнотою зможуть насолодитися Божими ласками в золоту добу благословень (Іс. 60-62), яку прийнято називати Тисячолітнім правлінням Христа.

IV. Третє звернення Мойсея: заклик до оновлення завіту та проголошення благословень і проклять (27:1-29:1)

На те, що тут розпочинається наступне звернення пророка, вказує згадка про Мойсея у третій особі (27:1). Останній раз про нього йшлося у третій особі у 5:1, тобто на початку його другого звернення (5:1-26:15). Мойсей вже пояснив загальні вимоги Господнього Закону (част. 5-11), а також окремі постанови того ж таки Закону (12:1-26:15). Адже впродовж усього свого існування ізраїльський народ не один раз потребував закликів до оновлення завітної відданості та послугу. Зазвичай це траплялося у дуже важливі для ізраїльського народу періоди часу, як-от під час приготування до входу в обіцяну землю (част. 27), під час посвяти Соломонового храму (1 Цар. 8), а також під час зміни очільника (ІсНав 24; 1 Сам. 12).

Отож, далі Мойсей залишив ізраїльському народові вказівки стосовно обряду, який необхідно було провести для оновлення завіту відразу після входу в обіцяну землю (Втор. 27). Потім пророк знову звернувся до людей, що перебували у степах Моаву й озвучив їм благословення та прокляття завіту (част. 28). В угодах стародавнього Близького Сходу частину з благословеннями й прокляттями розміщували ближче до кінця (див. підрозділ “Будова” у Вступі ). Благословення були обіцяні тим, хто віддано виконував всі умови угоди, тоді як прокляттями грозили тим, хто виявляв непослух до цієї угоди.

А. Заклик до оновлення завіту (част. 27)

1. НАПИСАННЯ ЗАКОНУ І ПІДНОШЕННЯ ЖЕРТВ (27:1-10)

а. Написання Закону (27:1-4)

27:1.  Згадка про Мойсея та старших, вочевидь, вказує на ту важливу роль, яку “старші Ізраїля” виконуватимуть стосовно обряду оновлення завіту, коли народ увійде в обіцяну землю, адже сам Мойсей вже більш не буде їхнім поводирем.

27:2-4. Писати закони на великих каменях, побілених “вапном”, було прийнято в Єгипті. Точне ж значення фрази “усі слова Закону” є непевним, однак з огляду на єгипетські звичаї тут, вочевидь, іде мова про всю Книгу Второзаконня, а не лише про певні витяги з неї.

Дана подія мала подвійне значення. По-перше, вона слугувала спомином про відданість Бога ізраїльському народові в тому, що Він дав їм цю “землю” (“як обіцяв тобі Господь, Бог твоїх батьків”). (Фраза “Бог твоїх батьків” зустрічається у Втор. шість разів; див. коментарі до 1:11.) Ці “великі камені” слід було поставити “на горі Евал” (що приблизно за 35 миль на північ від Єрусалиму), в підніжжі якої знаходилося місто Сихем. Саме в Сихемі Господь вперше з’явився Авраамові, і саме там Авраам збудував свій перший жертовник Господеві (Бут. 12:6-7). Вибір даного місця, поза всяким сумнівом, засвідчував відданість Бога Своїм обітницям, які Він дав колись Авраамові, а також вказував на те, що час їх повного здійснення вже близько, якщо лиш Ізраїль послухає Його. По-друге, написання Закону після входу в обіцяну землю символізувало завдання ізраїльського народу встановити в Ханаані верховенство Господнього Слова.

б. Жертовні підношення (27:5-8)

27:5-8.  Завіт слід було оновити не лише написанням Закону, але й також жертовними підношеннями. Той факт, що “жертовник” мав бути виготовлений із необтесаних “каменів” (див. Вих. 20:25), може означати, що ізраїльтяни (які не мали тоді свого заліза) не повинні були залежати від будь-яких інших народів, випрошуючи залізо в них, щоб раптом не зазнати можливої загрози з їхнього боку. Або ж необроблені камені свідчили про те, що ні Закон, ні система жертвопринесень не повинні були зазнавати ніякого покращання з боку людей.

“Всепалення” (які повністю спалювалися на жертовнику) засвідчували той факт, що ізраїльтяни цілковито покладалися на Господа, тоді як “мирні жертви” (які споживалися під час спільних трапез) слугували свідченням їхньої вдячності Йому та їхньої радості з приводу Його турботи про них.

Заключне нагадування (Втор. 27:8) писати Закон “виразно” підкреслює те надзвичайно велике значення, яке Слово Боже матиме на новій землі.

в. Заклик дотримуватися завіту (27:9-10)

27:9-10. Хоча “Мойсей і священики-левіти” (див. Мойсей і старші, вірш 1) промовили ці слова ізраїльтянам у степах Моаву (а отже, вони є, наче, вставними між віршами 1-8 та 11-26), їх, напевно, повторили й у Сихемі як частину обряду оновлення завіту. Фраза “сьогодні ти став народом Господа, Бога твого” не свідчить про те, що до цього часу Ізраїль не був Божим народом. Вони означають, що там, на моавських степах, у той надзвичайно важливий і поворотний момент в історії ізраїльського народу, Ізраїль знову засвідчив свою відданість Господеві. І знову їм було велено слухати Його та виконувати Його “заповіді й установи”.

2. БЛАГОСЛОВЕННЯ І ПРОКЛЯТТЯ (27:11-26)

а. Розміщення племен і левітів (27:11-14)

27:11-14. Даний обряд Мойсей колись уже озвучував (11:26-32). Після спорудження жертовника на “Евал-горі” (27:108) шість племен мали розміститися “на Герізім-горі, щоб благословити народ”, а шість — “на Евал-горі, щоб проклинати”. Насправді, люди мали стояти перед цими горами (ІсНав 8:33). У Самарії між цими двома горами пролягає долина. Гора Герізім знаходиться у південно-західному напрямку від гори Евал. А Сихем розміщений зовсім неподалік у цій же долині (див. карту “Ханаан під час Завоювання” поблизу ІсНав. 3).

Шість племен, яким слід було розташуватися на горі Герізім, були нащадками Якова від його дружин: Рахиль та Лії. Чотири з шести племен, які мали стати на горі Евал, були нащадками Якова від його наложниць: Білги та Зілпи. Іншими двома племена були: Рувим, первісток Якова, який втратив своє право первородства через кровозмісні стосунки (Бут. 35:22; 49:3-4), і Завулон, наймолодший син Лії.

“Левіти” ж мали стати між двома горами і звідти “промовляти” благословення та прокляття. Фактично, лише левіти-священики, які доглядали ковчег, стояли посередині (ІсНав. 8:33), а всі інші левіти були поблизу гори Герізім (Втор. 27:12). У віршах 15-26 озвучено лише прокляття, причина чого так і залишається незрозумілою. Інші прокляття містяться у 28:15-68. І лише 12 речень про людей, які переступили певні закони, включено у 27:15-26.

б. Прокляття (27:15-26)

Доволі важко визначити спільну тему чи схему цих 12 проклять, хоча багато з них стосується таємних вчинків людей. Вісім проклять із дванадцяти мають стосунок до Десяти Заповідей: вірш 15, друга заповідь (5:8-10); 27:16, п’ята заповідь (5:16); 27:17, восьма заповідь (5:19); 27:20, 22-23, сьома заповідь (5:18); і 27:24-25, шоста заповідь (5:17).

27:15.  Щодо значення переступу, озвученого тут, (ідолопоклонства) див. 5:8-9 і коментарі там. Навіть якщо людина зможе тримати свого саморобного ідола “у скритому місці”, Господь бачитиме його, і порушника буде проклято. “Ввесь народ”, промовляючи слово “Амінь”, визнаватиме, що розуміє і погоджується з виголошенням даного прокляття.

27:16-18.  Щодо вірша 16 див. коментарі до 5:16 і 21:18-21, а щодо вірша 17 див. коментарі до 19:14. Хоча сліпа людина (27:18) не зможе побачити, хто саме зводить її “з дороги” — що є мерзенним засвідченням відсутності доброти, — Господь знатиме, хто це, і його буде проклято. Дане прокляття стосувалося, вочевидь, усіх, хто невідповідним чином ставився до слабких та утискав інших членів спільноти (див. Лев. 19:14).

27:19.  Ізраїльтяни з легкістю могли скористатися цими загалом бідними прошарками людей. Але Бог їх також оберігає (10:18; див. 24:17, 19-21).

27:20-23. Ці чотири прокляття спрямовані супроти того, хто вступив у якісь із заборонених статевих стосунків. Шосте прокляття (вірш 20) може стосуватися чоловіка, який мав статевий зв’язок зі своєю мачухою або наложницею “свого батька”, поки той ще був живий (наприклад, Рувим, Бут. 35:22), або який одружився зі своєю мачухою чи наложницею свого батька після його смерті.

Сьоме прокляття (Втор. 27:21) було спрямоване супроти того, хто вдався до зоофілії (див. Вих. 22:19; Лев. 18:23; 20:15-16). Навіть вчинене таємно, воно буде відоме Господеві.

Восьме і дев’яте прокляття (Втор. 27:22-23) стосувалися кровозмісних стосунків та шлюбу (чи перелюбу) з близькими родичками (див. Лев. 18:9, 17).

27:24-25.  Десяте та одинадцяте прокляття розглядають спробу “тайкома” порушити шосту заповідь (супроти вбивства; див. коментарі до 5:17).

27:26.  Це останнє прокляття показує, що ввесь попередній перелік був лише ознайомчим. Ймовірно, як уже зазначалося раніше, Мойсей обрав ці 11 прикладів через те, що більшість із них можна було вчинити таємно, а отже, порушника не легко було б визначити, як під час переступу інших законів. Однак підсумовувальний характер дванадцятого прокляття вказує на те, що Бог хотів від людей щиросердної відданості Законові, як у публічному, так і в приватному житті. Павло використав цей вірш для того, аби показати, що ніхто не спроможний віднайти вічне життя, дотримуючись Закону (Гал. 3:10). Вічне життя можна отримати лише через Божу благодать, коли людина вірує в Ісуса Христа як замісну Жертву за людський гріх (Рим. 3:24-25; Еф. 2:8-9).

Б. Благословення й прокляття (28:1-68)

Мойсей звелів ізраїльтянам відразу після входу в обіцяну землю оновити завіт у Сихемі. Потім він знову повернувся до поточного становища ізраїльтян у степах Моаву. Він озвучив їм благословення і прокляття завіту, який вони оновлювали. Частина з прокляттями (вірші 15-68) є в чотири рази довшою за частину з благословеннями (вірші 1-14). А все, мабуть, тому, що так було прийнято робити в угодах стародавнього Близького Сходу, де проклять було значно більше, аніж благословень. Однак більш імовірно, що розмір частини з прокляттями передвіщав той факт, що зрештою ізраїльтяни порушать завіт.

1. БЛАГОСЛОВЕННЯ (28:1-14)

а. Благословення за послух (28:1-2)

28:1-2. Те, що Бог запросив Ізраїль долучитися до завіту із Ним, було Його великою милістю. Однак умовою отримання благословень згідно Завіту Мойсея був послух (див. коментарі до вірша 6:3). Завіт Мойсея було укладено з людьми, яких Бог уже визволив з Єгипту Своєю могутньо рукою. Тож ізраїльтяни отримали завіт для того, щоб у них була змога перебувати у спільності з Богом і підготуватися до отримання своїх благословень (див. 26:19).

б. Окремі благословення (28:3-6)

28:3-6. За послух Господеві (вірші 1-2) ізраїльтяни отримали б благословення у всіх сферах свого життя. Благословенним був би і підприємець “у місті”, і фермер “на полі”. Благословення отримав би і “плід ... лона” їхнього, і “плід ... землі” їхньої, і “плід ... тварин” їхніх (вірш 4). У них завжди була б їжа в хатах. Оскільки “благословен” міг бути їхній “кошик” і “діжа” (вірш 5), ізраїльтяни ніколи більш не знали б, що таке голод. Та й в усій своїй щоденній роботі (“увіходивши, й ... виходивши”) ізраїльтяни б отримували втіху від Божих благословень. Отож, щастя людини залежить від послуху Господнім заповідям.

в. Обітниці Господа (28:7-14)

Попередню частину (вірші 3-6), скоріш за все, зачитували вголос під час обрядів оновлення завіту, щоб знову привернути увагу до благословень за послух. Дана ж частина (вірші 7-14) була, вочевидь, спробою Мойсея розтлумачити ці благословення.

28:7-14.  У даних віршах можна виділити три сфери благословень. Перша стосується інших народів (“твоїх ворогів”). Ізраїльтяни матимуть надприродну військову перевагу (вірш 7) та матеріальне процвітання, що дасть їм змогу стати вищими за інші народи (вірші 12б-13). Вони даватимуть позики іншим, але самі ніколи їх не братимуть. Вони завжди будуть “на чолі”, а “не позаду”. Однак за непослух все буде навпаки (вірші 43-44).

Другою сферою є їхні сільськогосподарські зусилля. Ізраїльтяни всього матимуть “ущерть” — і у фермерстві, і в сімейному житті (вірші 8, 11-12а; див. вірш 4). Ханааняни вірили, що “дощ” із неба посилав бог родючості Ваал, однак ізраїльтяни мали знати, що це Господь дає “дощ”.

Третьою сферою була їхня слава. Будучи Божим слухняним і святим народом (див. 26:19), ізраїльтяни матимуть таку тісну спільність із Богом, що самі стануть свідченням усім народам на “землі”, які “боятимуться” і благоговітимуть перед Ізраїлем (див. 2:25; 11:25). Ізраїль матиме благословення в усіх трьох сферах (військовий і матеріальний успіх, добрі плоди та славу), якщо не відхилиться від жодного Господнього Слова і не ходитиме “за іншими богами” (28:14).

2. ПРОКЛЯТТЯ (28:15-68)

а. Окремі прокляття (28:15-19)

28:15-19.  Як за послух ізраїльтяни могли отримати благословення, так і за непослух — прокляття. (Див. таблицю “Завітні покарання” поблизу Ам. 4:6.) І нічого поміж тим. Чотири прокляття, озвучені у віршах 16-19, є прямою протилежністю чотирьом благословенням, що містяться у віршах 3-6 (хоча друге і третє поміняні місцями).

б. Господні кари (28:20-68)

У цій частині Мойсей постарався розтлумачити ті окремі прокляття, які були озвучені у віршах 16-19. (Див. вірші 7-14, де Мойсей тлумачив благословення, що містяться у віршах 3-6.) Однак мета всіх цих кар загалом і кожної з них зокрема єдина: відвернути ізраїльтян від непослуху.

(1) Жахливі руйнування. 28:20. Мойсей попередив ізраїльтян про жахливі руйнування, якщо вони покинуть Господа. Слово “замішання” позначало Богом наслану паніку, яка сходила на ворогів ізраїльтян і робила їх безпомічними у бою або ж вражала тяжкими недугами (див. 1 Сам. 5:9; 14:20). Покинути Бога — це, отже, вчинити зло, дуже лихий вчинок.

(2) Хвороби. 28:21-22.  Точне значення перших трьох недуг (“сухотами ... пропасницею, запаленням”) невідоме. Останні дві (“сажкою та зоною”) вражають зазвичай посіви. Ще інші дві (“жаром, посухою”), хоча й не є хворобами, але чинять дуже негативний вплив як на людей, так і на рослинність, і зрештою призводять до смерті.

(3). Засуха. 28:23-24. Колись родюча земля залишиться без “дощу”. “Небо ... стане міддю”, тобто палюче сонце буде сяяти ввесь час, й не буде жодної дощової хмаринки. Замість дощу на землю сипатиметься порох “та пісок”, і ніщо не зможе тут рости (“земля” стане “залізом”).

(4) Поразка у бою. 28:25-26.  Ізраїльтяни зазнають спустошливої поразки у бою. І вже не вороги, а вони  тікатимуть “сімома” шляхами (див. вірш 7), охоплені жахливою панікою. І через цю поразку ніхто не зможе поховати їхні трупи.

(5) Тілесні і духовні єгипетські недуги. 28:27-29. Як колись Господь вразив єгиптян “болячкою” (Вих. 9:8-12) і наслав замішання (“поб’є тебе шалом”) на військо фараона (Вих. 14:23-28), так Він покарає і ізраїльтян (див. слово “недуг” у Вих. 15:26; Втор. 7:15; 28:60; також див. 28:35). Тілесні і духовні біди будуть настільки великими, що ізраїльтяни не матимуть сили чи присутності духу, щоб завершити бодай якусь справу (“ніяка справа тобі не пощастить”), і не зможуть захистити себе від гнобителів.

(6) Пригноблені й обкрадені. 28:30-35. Нещастя, про які тут іде мова, є наслідками поразки у бою. Постанови про звільнення від військової служби, озвучені у 20:5-7, будуть порушені, а чоловіки, до яких це мало б стосунок, залишаться без Божого захисту (28:30). Худоба і діти будуть втрачені назавжди (вірші 31-32), а плоди тяжкої праці фермерів пожинатимуть чужі війська (вірш 33). Усі ці жахливі втрати доводитимуть людей до божевілля (вірш 34) і лихих болячок (вірш 35; див. вірш 27).

(7) Вигнання. 28:36-37.  Якщо ізраїльтяни не захочуть служити живому Богові, то будуть заслані у чужий край, де служитимуть бездушним “богам”. І замість того, аби стати вищими за всі народи (вірш 13), вони стануть найбільш осоружним народом на землі, “дивовищем, приказкою та посміховиськом серед усіх народів”.

(8) Поганий врожай та економічний занепад (28:38-33). 28:38-42. Незалежно від того, наскільки тяжко трудитимуться ізраїльтяни, аби виростити добрий врожай, зробити цього вони не зможуть. “Сарана” і “черва” послухає Всевишнього Господа, якщо не послухає Його Ізраїль. Отож, увесь врожай ізраїльтян — з поля, виноградників та оливкових дерев — буде знищено. Навіть їхні діти не допоможуть їм подолати це прокляття, “бо підуть у неволю”. Дана частина розпочинається так, як і завершується — зі згадки про сарану (вірші 38, 42).

28:43-44.  Під час кар Господь провів межу між єгиптянами та ізраїльтянами і захистив ізраїльтян від нещасть, які зійшли на Єгипет. Все те саме, лиш цілковито навпаки, справдиться під час Господнього покарання ізраїльтян. “Приходень” буде зноситися “дедалі вище” за рахунок ізраїльтян і зрештою стане “головою” над ними (див. вірш 13).

(9) Причина проклять. 28:45-48.  На даному етапі своєї промови Мойсей наче припускав, що ізраїльтяни зрештою зазнають усіх цих проклять. Він більше не казав щось на кшталт: “Якщо ти не послухаєшся ...”, — а говорив стверджувально: “Бо ти не послухався голосу Господа, Бога твого” (вірш 45), — а також: “Ти не служив весело Господеві, твоєму Богові” (вірш 47). Отож, ці прокляття були певними: вони “упадуть на тебе” (вірш 45). Однак дані прокляття виконуватимуть педагогічну функцію, бо як Божий знак (“будуть ... тобі ... ознакою”) вони слугуватимуть застереженням про Боже дивовижне втручання у ці кари, а як диво (“і дивом”) вони будуть такими жахливими і всеосяжними, що привернуть увагу майбутніх поколінь ізраїльтян. Ці прокляття також засвідчать, що Господь — справедливий. Оскільки ізраїльтяни не захотіли служити Йому, “радіючи ... у всіх достатках”, то будуть служити суворому наглядачеві в часи крайнього нестатку. Вони знову потраплять у рабство і підпорядковуватимуться своїм “ворогам”, наче віл із залізним ярмом на шиї (див. Єр. 28:14). Зазвичай ярмо виготовляли з дерева. Залізне ж ярмо було важчим і значно більш надокучливим.

(10) Жахи обложених міст (28:49-57). 28:49-52.  Два найжахливіших прокляття Мойсей приберіг насамкінець своєї проповіді і зрештою, підсумовуючи все вищесказане, їх дуже детально озвучив. Отож, цими прокляттями були: облога (вірші 49-57) і вигнання (вірші 58-68). “Народ іздалека” буде спритним і могутнім (“мов орел”; в Ав. 1:4 вавилоняни також порівнюються поміж всім іншим з орлами), жорстоким (“із жорстоким виглядом, який ... не має милосердя”), руйнівним (знищить “урожай” зерна, виноградники та оливкові дерева, а також вб’є все молоде поголів’я худоби) і деспотичним (“він обляже всі твої міста по всій твоїй країні” ізраїльській). Не дивно, що внаслідок всього цього Ізраїль буде цілковито знищено (Втор. 28:51).

28:53-57.  Крайнім виявом жахіть облоги стане канібалізм (див. Лев. 26:27-29; Єр. 19:9). Навіть “найніжніший і найм'якшого серця чоловік” і “найніжніша й найделікатніша ... жінка” будуть такими голодними під час облоги, що їстимуть своїх власних “дітей”. Оскільки вороги ізраїльтян споживатимуть або ж знищуватимуть їхню худобу і врожай (Втор. 28:51), самі ізраїльтяни пожиратимуть своїх власних “дітей”, “плід свого лона” (див. вірш 4), дарунок від Бога. Дане прокляття і справді в буквальному розумінні здійснилося, коли арамейці взяли в облогу Самарію (2 Цар. 6:24-29), а потім коли вавилоняни облягли Єрусалим (ПлЄр. 2:20; 4:10). Це був один із найяскравіших прикладів усієї глибини порочності, до якої призводить непослух Богові.

(11) Винищення народу з допомогою недуг та вигнання. 28:58-68.  Насилаючи прокляття на непокірних ізраїльтян, Бог відбере у них усі благословення, якими їх колись обдарував. Оскільки в минулому завдяки Богові ізраїльтяни уникнули важких недуг і єгипетських пошестей (див. 7:15; 28:27, 35; Вих. 15:26), Бог “наведе” їх на ізраїльтян (диа. Ам. 4:10). Він також “наведе” на них і “всяку іншу недугу й усяку іншу язву, що про них не написано в книзі цього Закону” (Втор. 28:61).

І хоча Бог помножив їх, “як зір небесних” (див. Бут. 15:5; 22:7; 26:4), їх “зостанеться ... мало” (Втор. 28:62). І хоча колись ізраїльтяни безпечно жили на своїй землі, вони втратять свою самобутність, бо будуть “відірвані від землі” та розсіяні “між усіма народами” (вірші 63-64). Ізраїльтянам було дозволено служити Господеві, але тепер вони будуть змушені служити “іншим богам” (вірш 64). Колись вони жили у безпеці, а тепер житимуть у повсякчасному неспокої, відчаї, турботах та страху за власне “життя” (вірші 65-66). Щоб утекти від своїх злиднів, вони з нетерпінням чекатимуть ночі, а потім — дня. Бог порятував їх із рабства в Єгипті, але люди самі повернуться до таких злиднів і в такому приниженому стані, що жоден єгиптянин не захоче “купувати” їх собі “як рабів”.

В. Підсумок третього звернення Мойсея (28:69)

28:69.  Дехто вважає, що даний вірш слугує вступом до четвертого звернення Мойсея, яке розпочинається у 29:1, та все ж він підсумовує обряд оновлення завіту, озвученого пророком у Моаві. На це вказує ще й той факт, що в оригіналі давньоєврейською мовою він також є віршем 28:69, а не 29:1, як у деяких пізніших перекладах. Фраза “союзу ... у землі Моав, окрім того союзу, який був заключив з ними на горі Хорив” спонукала деяких науковців до думки про існування окремого завіту (тобто Палестинського Завіту), окрім Завіту Мойсея. Однак дана фраза не стосувалася укладання нового завіту, а лиш оновлення Завіту Мойсея, укладеного на горі Хорив. Четверте звернення Мойсея не містить жодних нових завітних положень, які б уже не були висвітлені в його інших промовах. Отож, у Втор. 29:1-30:20 повторюються окремі умови завіту, викладені у попередніх частинах.

V. Четверте звернення Мойсея: короткий огляд завітних вимог (29:1-30:20)

А. Заклик до завітного послуху (29:1-28)

1. ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД ГОСПОДНЬОЇ ВІДДАНОСТІ (29:1-7)

29:1-7. Щодо значення даного огляду див. коментарі до част. 1-3 та 8:1-5. Новим в усьому цьому було твердження Мойсея про те, що “не дав вам (ізраїльтянам) Господь розуму, щоб збагнути, і очей, щоб бачити, і вух, щоб чути, аж до цього дня” (29:4). Це не означає, що через те, що ізраїльтяни були неслухняні, вони не могли зрозуміти значення великих знаків і чудес, що траплялися в житті їхнього народу. Фраза “аж до цього дня” вказує на те, що Ізраїль все   ще  не розумів ці визначні, спасенні події. Непослух ізраїльтян, як і їхній бунт, були наслідками того, що їхній розум не міг цілковито зрозуміти значення спасенних діянь Бога. Тому без божественного осяяння люди повсякчас залишатимуться нечуйними до Божих діянь (див. як Павло використав даний текст у Рим. 11:8).

2. СУТЬ ОНОВЛЕННЯ ЗАВІТУ (29:8-14)

29:8-14.  Якщо Ізраїль додержуватиме “слова цього союзу”, йому щаститиме. В оригіналі давньоєврейською мовою фраза “ви стоїте всі” (вірш 9; див. вірші 11, 14) вказує на проведення певного офіційного обряду оновлення завіту. Слова “сьогодні” і “нині” зустрічаються тут п’ять разів (вірші 9, 11, 12, 14 [двічі]). Отож, Мойсей наголошував на поточному становищі ізраїльтян, і це означало, що ізраїльтяни не входили в новий “союз”, але знову засвідчували свою відданість Завітові Мойсея. За такого оновлення завіту ізраїльтяни настільки повно засвідчували свою покірність Господеві, що Він міг “поставити” їх “Собі ... Своїм народом” (вірш 13), а Себе — їхнім Богом. Все це мало неабияке значення, адже Бог пообіцяв патріархам (“Авраамові, Ісаакові та Якову”; див. 1:8; 6:10; 9:5, 27; 30:20; 34:4), що дасть їхнім нащадкам цю землю.

Дане оновлення завіту стосувалося й майбутніх поколінь (“з тими, що їх тут сьогодні немає з нами”, 29:14). Тому послух ізраїльтян, які особисто чули ці слова Мойсея, мав великий вплив на тих, хто ще не народився.

3. ПРОКЛЯТТЯ ЗА НЕПОСЛУХ (29:15-28)

29:15-17.  Мойсей нагадав ізраїльтянам, що їм не можна ставитися легковажно до ідолопоклонства. Вони були свідками цього “в Єгипетській землі” і самі вдалися до нього на шляху до обіцяної землі (Вих. 32; Чис. 25). Ізраїльтяни “бачили ... гидкі й бридкі божища” язичників. Вони знали, як один чоловік, жінка чи дитина, яка поклоняється ідолам, може осквернити багатьох людей гіркою отрутою ідолопоклонства (див. Євр. 12:15). “Полин” — це рослина, відома своїм гірким смаком, яка часто також ототожнювалася з отрутою (див. Ам. 5:7; 6:12; Єр. 9:15; 23:15). Тому Мойсей звелів ізраїльтянам бути вкрай пильними до цього гріха, коли вони ввійдуть у Ханаан й зіткнуться з новими спокусами до ідолопоклонства.

29:18-20.  Ідолопоклонницьке “коріння” (див. вірш 17) може прорости серед ізраїльтян всього лиш через одну особу, яка під прикриттям анонімності гадає собі, що не зазнає кари, бо Господь назвав Ізраїль Своїм народом. Таке ідолопоклонницьке коріння дасть поштовх до росту масового віровідступництва, що накличе на ізраїльтян лиш Божий гнів. Усі ізраїльтяни зазнають за це кари (“як той, що п'є води подостатком і ніяк не може загасити спраги”). Людина ж, яка стане джерелом такого ідолопоклонства в Ізраїлі, ніколи не зможе уникнути наслідків цього гріха. “Всі прокляття, написані в ... Книзі” Второзаконня, “спадуть на нього”, і в нього не буде нащадка, який би й надалі носив “його ім’я”, бо воно буде стерте. Від всезнаючого Господа неможливо приховати жодного гріха (див. Євр. 4:13).

29:21-27. Однак покарання зазнає не лише та людина, яка стала джерелом ідолопоклонства серед ізраїльтян, але й також ввесь ізраїльський народ, бо він добровільно долучився до лжепоклоніння. Майбутнє покарання (“лихо-біду тієї землі й недуги”; див. 28:22б, 59-61) буде таким суворим, що Мойсей порівняв його з карами, які зійшли на “Содом, Гомору, Адму й Цевоїм”. Ці останні два міста, які знаходилися неподалік від Содому і Гомори, були з ними заодно (Бут. 14:2). Землю вкриє сірка “й сіль”, через що вона стане непридатною для вирощування врожаю. Таке всеосяжне покарання, скоріш за все, уже здійснилося під час спустошливих нападів ассирійців та вавилонян.

Спустошення буде таким сильним, що інші “народи” питатимуть, “за віщо” ізраїльський Бог, палаючи гнівом, “зробив так цій землі” (Втор. 29:23). А відповідь полягатиме в тому, що ізраїльтяни “покинули” Завіт Мойсея і вдалися до ідолопоклонства. Та навіть їхнє лжепоклоніння стане доказом того, що Слово Боже істинне, бо “прокляття, записані в цій книзі”, зійдуть на них, як Він і обіцяв. Оскільки вони “пішли служити іншим богам та й припадали лицем перед ними” (див. 30:17), Бог у Своєму “гніві” вирве їх “з їхньої землі” й відправить у вигнання, де вони припадатимуть до землі вже перед своїми завойовниками.

29:28. Фраза “Що скрите, те належить Господеві” стосується, мабуть, майбутнього, яке Бог ще не об’явив. Але того, “що ж відкрите” (наприклад, стосовно покарання за непослух, майбутніх благословень за послух, Його вимог щодо святості тощо), і так було вдосталь, аби спонукати ізраїльтян виконувати “всі слова ... Закону”.

Б. Обіцяні благословення після розкаяння ізраїльтян (30:1-10)

1. ПОВЕРНЕННЯ НА ОБІЦЯНУ ЗЕМЛЮ (30:1-5)

30:1-2.  Мойсей доволі пристрасно спонукав ізраїльський народ слухати Господа і Його заповіді й озвучив цілу низку благословень та проклять, аби досягнути своєї мети. Та все ж він надто добре знав свій непостійний і впертий народ, щоб усвідомлювати, що їхнє віровідступництво є неминучим і що найгірші прокляття таки зійдуть на них — вигнання і розсіяння “між усіма народами”. Однак навіть посеред таких нещасть Мойсей передбачив сходження Божого благословення. Адже ізраїльтяни зрештою одумаються і приймуть Боже Слово “до серця”.

30:3-5. Проте самого покаяння ізраїльтян буде замало для того, щоб усунути всі негативні наслідки проклять, бо вони все ще знаходитимуться під владою чужинців. Тому у відповідь на їхнє розкаяння Бог особисто втрутиться і, змилосердившись над ними, знову “позбирає” всіх ізраїльтян докупи на їхній землі і “дасть” їм “кращу долю”. Дана тема неодноразово озвучувалася пророками (див., наприклад, Єр. 30:18; 32:44; 33:11, 26; Йоіл. 3:1). Однак пророки чітко дали зрозуміти, що цього повернення в обіцяну землю не станеться, аж допоки Месія не прийде вдруге і не здійснить цього відразу перед початком Свого тисячолітнього правління на землі (наприклад, Іс. 59:20-62:12; див. слова Ісуса щодо збирання вибраних у Мт. 24:31; Мк. 13:27). Це буде час духовного і матеріального процвітання, більшого за те, яке ізраїльський народ будь-коли знав (Втор. 30:5).

2. ОБІЦЯНКА НОВОГО СЕРЦЯ І ЩЕДРОГО БЛАГОСЛОВЕННЯ (30:6-10)

30:6. Обіцянка, що Господь “обріже твоє серце” (див. 10:16) означає, що Бог з усього Свого милосердя подарує ізраїльському народові бажання слухати Його замість колишньої духовної нечутливості і впертості. Після повернення на обіцяну землю з новим серцем вони залишаться відданими Господеві, а тому матимуть щедре благословення (“щоб ти жив”). Люблячи Його всім серцем (див. 30:16, 20; див. коментарі до 6:5), вони не відступляться від Нього, як зробили це колись. Нове серце є невід’ємною рисою Нового Завіту (див. Єз. 36:24-32), однак ізраїльтяни не матимуть його аж до повернення Ісуса Христа (див. Єр. 31:31-34).

30:7-10.  Усі ті благословення, про які йдеться тут (див. 28:4), зійдуть на ізраїльтян, бо, віруючи в Новий Завіт, народ зрештою слухатиме Господа всім своїм серцем (див. фразу “всім твоїм серцем, усією душею твоєю” у 30:6; 6:5).

В. Підсумовувальний заклик обирати життя (30:11-20)

1. ЗРОЗУМІЛІСТЬ І ДОСТУПНІСТЬ ЗАКОНУ (30:11-14)

30:11-14. Закон не був незрозумілим (“занадто тяжка”) чи недосяжним (“недосяжна тобі”). Хоча Закон походив із небес, Бог доволі зрозуміло об’явив його ізраїльтянам, тому нікому не треба було здійматися “на небо”, щоб дістати його, як і не слід було плисти “ген за море” по нього. Ізраїльтянам не потрібні були й тлумачі Закону, “щоб його виконувати”. Закон вже було написано, а Ізраїль вже був ознайомлений з його вимогами у пустелі. Тому Мойсей власне й міг сказати, що “це слово дуже близько до тебе”. Вони могли промовляти його (“воно в тебе на устах”), і вони знали його (“воно ... у твоєму серці”).

Павло використав вірш 14 у Рим. 10:6-8, ґрунтуючись на тому факті, що Христос сповнив Закон і є єдиною Особою, яка досконало його виконувала (Рим. 10:4-5). Закон був благодатним одкровенням Божої праведності, і Христос, який досконало уособлював все, що є в Законі, був благодатним дарунком від Отця. Тому це слово про Христа є дуже “близько” (Рим. 10:8), і нікому не треба приводити Його з небес чи воскрешати з мертвих, бо Він уже і втілився, й вознісся.

2. ПОСЛУХ ДАЄ ЖИТТЯ (30:15-20)

30:15-16.  Мойсей ніколи не навчав ізраїльтян, що вони були виправдані послухом до Закону. Дещо раніше у своїй першій книзі він сказав, що Авраам був виправданий завдяки своїй вірі у Господа (Бут. 15:6). Однак у Втор. 30:15-20 Мойсей говорив віруючим людям про спільність, а не про виправдання. Його думка була очевидною: за послух Божому Слову ізраїльтяни отримають всі можливі благословення “життя”. Якби віруючий ізраїльтянин щиро бажав догодити Господеві — що є нормальним для людини, яка любить Його та ходить “Його дорогами”, — тоді на нього б зійшли всі Божі благословення. Отож, хоча й ніхто не міг бути виправданий Законом, віруюча людина могла отримати благословення за дотримання цього Закону.

30:17-20.  Однак якщо віруюча людина відвертатиметься і не слухатиме Закону, вона може дати “себе звести” і почати “припадати лицем до землі перед іншими богами” (див. 29:18) й тим самим накликати на себе жахливе покарання. Її буде знищено (“загинете напевно”) і вигнано з землі, чи то через смерть, чи через взяття у полон.

Отож, життя ізраїльського народу мало бути суцільним послухом Господеві. Такий послух міг переходити від одного покоління до іншого, адже в побожних батьків зазвичай  побожні діти. Тому батьки, які вибирали слухати Господа, робили надзвичайно важливий вибір і щодо свого потомства. Оскільки Господь — то їхнє “життя”, не дивно, що Мойсей підсумував це звернення ще одним закликом до людей любити Господа (див. вірші 6, 16), слухати Його та міцно триматися за Нього (див. 10:20; 11:22; 13:4).

VI. Перехід повноважень від Мойсея до Ісуса Навина (част. 31-34)

Мойсей потурбувався про продовження завіту і під час заміни народного очільника, яким мав стати Ісус Навин. Певні риси даної частини також були притаманні васальним угодам стародавнього Близького Сходу, як-от: зберігання документа у святому місці (31:24-26), турбота про правонаступника династії (31:7-8), турбота про майбутнє читання завіту та про інші завітні обряди (див. 31:9-13)

А. Призначення Ісуса Навина і наказ зберігати Закон (31:1-29)

1. МОЙСЕЙ ПЕРЕДАЄ ПОВНОВАЖЕННЯ ІСУСОВІ НАВИНУ (31:1-8)

31:1-6. В час смерті Мойсея “очі його не потемнішали, і сила його не зникла” (34:7). І все ж, зважаючи на доволі похилий вік (“сто двадцять років”), йому бракувало сили, аби вести народ на війну. Окрім того, сам Господь заборонив йому входити у Ханаан через колишній вияв невіри (Чис. 20:1-13). Однак Божий задум щодо ізраїльського народу не залежав від жодного їхнього очільника. Він залежав лише від волі Бога здійснювати Свої завітні обіцянки. “ Він  знищить” ханаанські “народи”, коли ізраїльтяни підуть в наступ під проводом Ісуса Навина. І з огляду на даний факт та приклади Божої відданості з минулого ізраїльського народу (“ ... як учинив із Сихоном та Огом”, Втор. 31:4), Мойсей закликав ізраїльтян бути слухняними (“... ви зробите з ними точно за наказом, що його я дав вам”, вірш 5) і безстрашними (“Тримайтеся кріпко й хоробро, не бійтесь і не лякайтесь їх”, вірш 6; див. 1:21, 29). Адже вони могли втішати себе тим, що Господь завжди буде з ними.

31:7-8.  Після звернення до ізраїльського народу (вірші 1-6) Мойсей передав повноваження Ісусові Навину, як велів йому Господь (3:28). Мойсей вже якось говорив людям про рішення Бога замінити його на Ісуса Навина (1:38), однак повторення цих слів “перед очима всього Ізраїля” засвідчило, що призначення Ісуса Навина схвалює і Бог, і Мойсей, що значно полегшило сприйняття народом свого нового очільника. Далі Мойсей озвучив Ісусові Навину майже той самий заклик, що й ізраїльському народові перед тим: “Держися кріпко й хоробро (див. 31:23; ІсНав. 1:6, 9) ... не бійся й не тривожся” (див. ІсНав. 1:9; 8:1).

                          

2. ЧИТАННЯ ЗАКОНУ (31:9-13)

31:9-13.  У васальних угодах стародавнього Близького Сходу зазвичай містилися положення про обов’язкове їх зачитування перед всіма людьми. Те саме стосувалося і Завіту Мойсея. Під словом “Закон” (вірш 9) автор, вочевидь, мав на увазі всю Книгу Второзаконня, хоча стосовно точного перекладу даної фрази точаться дебати. Зберігати Закон і зачитувати його Мойсей доручив “священикам”, завданням яких поміж іншим було навчати людей цьому Законові. Священики мали читати Закон привселюдно на “свято Кучок” (вересень-жовтень; див. коментарі до 16:13-15) в “час відпустового року”, який відзначали “кожного сьомого року” (див. коментарі до 15:1-11). У великі свята до головної святині зобов’язані були приходити лише чоловіки (див. 16:16), хоча члени їхніх родин часто супроводжували їх. Однак на цьому особливому обряді кожного сьомого року мали бути присутні навіть жінки і діти.

Таке читання було важливим з двох причин. По-перше, мало хто на той час мав свою власну копію Святого Письма. Зазвичай люди отримували знання Святого Письма від своїх батьків і священиків, а також завдяки публічному читанню у випадках, як-от цей. Отож, привселюдне читання Закону мало дуже велике значення.

По-друге, паломництво до головної святині — яке символізувало довіру до Бога, адже чоловіки залишали свої домівки без нагляду і долали часом доволі великі відстані — нагадувало Вихід з Єгипту. Це був найкращий час для того, аби заслухати Слово, адже дух віри й справді сповнював їх, і саме тоді вони могли навчитися “боятись Господа” (див. коментарі до 4:10) та “пильно” виконувати “всі слова цього Закону”. Фраза “щоб пильно виконували” слугує закликом і часто зустрічається в останніх частинах даної книги (16:12; 17:19; 19:9; 24:8; 28:1, 13, 15, 58; 29:8; 31:12). Таке повторення засвідчує неабияку турботу Мойсея про досконалий послух Богові. Навіть “діти” отримають з цього зиск, бо вони “також”, почувши його, навчаться боятися Господа.

3. ГОСПОДЬ НАДІЛЯЄ ІСУСА НАВИНА ВІДПОВІДНИМИ ПОВНОВАЖЕННЯМИ (31:14-23)

31:14.  Офіційне наділення Ісуса Навина відповідними повноваженнями згадується тут, а також наприкінці даної частини (вірш 23), завдяки чому формується підґрунтя для передбачення Господа стосовно бунту ізраїльтян (вірші 15-22). А це в свою чергу слугує розширеним вступом до Пісні Мойсея (31:30-32:43). Мойсей передавав повноваження Ісусові Навину привселюдно (31:7-8). Це ж наділення відповідними повноваженнями відбувалося лише в присутності Мойсея та Ісуса, які з’явилися перед Господом “в наметі зборів”, храмі.

31:15-22. Присвятивши своє життя службі ізраїльському народові, Мойсей зрештою почув дуже сумну новину від Господа щодо них, а саме що “народ цей устане й почне блудувати слідом за чужими богами землі, до якої простує”. Хоча Мойсей неодноразово застерігав їх від небезпек ідолопоклонства і нагадував про потребу виконувати усі постанови завіту, Господь все ж знав, що вони не послухають його. У відповідь на їхнє віровідступництво Бог запалає гнівом (див. 29:19, 23) і сховає “від них Своє лице (Свою присутність)”. Через це, коли на ізраїльський народ зійдуть всі нещастя, вони не матимуть порятунку (31:17-18). Однак, навіть збунтувавшись, вони отримають від Бога ласку. У пісні, якій Мойсей їх навчить, вони віднайдуть причину цих кар і шлях каяття (вірші 19-22). Дана “пісня” також слугуватиме попередженням про покарання за віровідступництво. Адже Бог чудово знає про схильність людей відхилятися від Нього: “Я справді знав ..., які то заміри ворушаться в ньому вже сьогодні”.

31:23. Незважаючи на цей передбачений бунт, Господь офіційно наділив Ісуса Навина відповідними повноваженнями, закликав його бути сильним і відважним (див. вірш 7; ІсНав. 1:6, 8) та запевнив його в майбутньому успіхові, пообіцявши: “... і Я буду з тобою”.

4. НАКАЗ ЗБЕРІГАТИ ЗАКОН БІЛЯ КИВОТУ (31:24-29)

31:24-29.  Книгою зі словами “цього Закону” (вірш 24; див. “книгу цього Закону”) є Книга Второзаконня. І її слід було покласти “біля кивоту”, а не в нього. Лише Десять Заповідей могли знаходилися у кивоті (див. Вих. 25:16 і Вих. 31:18; також див. 1 Цар. 8:9). Гнівні слова Мойсея, адресовані ізраїльському народові (Втор. 31:27-29), засвідчували його праведне обурення, а також глибоке розчарування в них після того, як Бог провістив йому їхнє майбутнє віровідступництво (вірш 16). Оскільки Мойсей з власного досвіду знав, що ізраїльтяни непокірливі та мають “твердий карк” (див. 9:6, 13; 10:16), він розумів, що й “по” його “смерті” вони залишатимуться бунтівливими і стануть ще більш зіпсованими (ймовірно, ідолопоклонством; див. 4:16, 25; 9:12), внаслідок чого Бог запалає лиш гнівом і наведе “лихо” на них.

Б. Пісня Мойсея (31:30-32:43)

1. ПРОЗОВИЙ ВСТУП (31:30)

31:30.  Всі ізраїльтяни мали вивчити Пісню Мойсея (див. вірші 19, 21), щоб промовляти її під час обряду оновлення завіту. Отож, вона була невід’ємною частиною Книги Второзаконня (в якій розглядається оновлення завіту у степах Моаву), а не лише додатком до п’ятої книги Мойсея. Хоча ця пісня не є пророчою, вона все ж містить деякі передбачення. Майбутнє ізраїльського народу змальовується в доволі похмурих тонах, бо щойно отриманий достаток і процвітання приведуть їх до віровідступництва. Однак після того, як ізраїльтяни зазнають суворого покарання від Господа, Він змилосердиться над ними, звільнить Своїх людей і помститься їхнім ворогам. Отож, співаючи цю пісню, ізраїльтяни отримували змогу визнати наступне: (а) своє зобов’язання слухати Господа, і (б) праведність та певність свого покарання, якщо відступляться від Нього.

2. ПОЕТИЧНИЙ ВСТУП (32:1-3)

32:1-3. Звернення до небес та землі означало, що дана пісня мала неабияке значення для всього Створіння. Кожен, хто слухав цю Пісню Мойсея й усю Книгу Второзаконня, міг отримати процвітання в усіх сферах свого життя, бо вони були немов “волога на травицю і як дощ рясний на рослину”. Головною темою даної пісні було проголошення імені Господа, тобто опис Його вдачі і діянь. Тому кожен ізраїльтянин, який ретельно вивчив вдачу та діяння Божі і тим самим засвідчив свою віру в Нього, міг сподіватися на щедрі благословення у своєму житті.

3. ВІДДАНИЙ БОГ І ЗІПСОВАНІ ЛЮДИ (32:4-9)

32:4.  Опис Бога, поданий у цьому вірші, яскраво контрастує з наступним описом Його народу (вірші 5-9). “Він — Скеля” (див. вірші 15, 18, 30-31; 2 Сам. 22:2-3; Пс. 18:2; Ав. 1:12). Це означає, що Бог є стабільним і незмінним. Отож, щоб зробити своє життя стабільним, потрібно лиш бути завжди з Ним, великою Скелею. “Звершені Його діла” (див. 2 Сам. 22:31), і Він справедливий у всіх Своїх діяннях щодо людства. На відміну від богів стародавнього Близького Сходу, послідовники яких вірили, що вони часто були розпусними і примхливими, Господь — єдиний, на кого завжди можна покластися. “Бог — вірність” (див. Втор. 7:9), і Він завжди робить те, що правильно (“без жадної омани”).

32:5-9.  На відміну від відданого й праведного Бога, Його народ став настільки зіпсованим, що втратив будь-яку подібність на свого Батька. Він них майже завжди можна було сподіватися лише лихих вчинків. Уся глибина даного протиставлення підкреслюється ще й нагадуванням ізраїльському народові про те, що Господь (Ягве) — їхній “Творець” (вірш 6), тобто саме Він “створив” ізраїльський народ під час Виходу (див. вірш 9).

Тому ізраїльський народ був двічі “глупий”, діючи так зрадливо (див. 31:29). По-перше, вони поглумилися над благодаттю від свого Бога, а по-друге, забули про Його силу. Адже, якщо Він міг сотворити їхній народ, то міг їх і знищити. Якщо ізраїльтяни сумнівалися, чи був Він їхнім Творцем, їм слід було лиш зазирнути у своє минуле (“Згадай лишень дні здавен-давні”, вірш 7). Заклик пригадати звучить у Втор. аж 16 разів, розпочинаючи з 4:10 і завершуючи тут.

Старші люди могли пояснити їм, що це Бог “встановив ... межі ... Ізраїля”, зробивши його Своїм народом та Своїм насліддям, і що Він мав над ним абсолютну владу, як “Всевишній” над усіма народами.

4. ВИЯВ ГОСПОДНЬОЇ ДОБРОТИ У СТВОРЕННІ ІЗРАЇЛЬСЬКОГО НАРОДУ (32:10-14)

32:10-14. Опис Господа як Батька і Творця ізраїльського народу (вірш 6) у даних віршах розширюється. Фраза “в краю пустиннім” стосується, скоріш, Єгипту, а не земель, якими вони блукали. Саме Єгипет був дикою пустелею, “що її виття звірів наповнює”, у розумінні ізраїльтян. А також, у порівнянні з обіцяною землею, яка медом і молоком тече, Єгипет був пустелею. І там, у тій “пустелі”, фараон намагався вирізати усіх первістків ізраїльтян, але Бог оберігав їх, “мов зіницю (див. Пс. 17:8; Прип. 7:2) ока” (див. Зах. 2:8).

Метафоричне порівняння з орлом свідчить про мудрість і люблячу батьківську турботу Бога. Як орел, який виштовхує “своїх малят” із гнізда, щоб ті навчилися самостійно літати й піклуватися про себе, так і Господь привів Свій народ у єгипетське рабство, а потім “водив” його дикими землями, щоб той міг зміцніти. І як орел, Господь завжди був готовий підхопити його в разі потреби. Наступні два вірші стали пророчими стосовно Завоювання. Ізраїль ходив “по вершинах краю” і насолоджувався “плодами” обіцяної землі (Втор. 32:13б-14). “Мед зо скелі” й олія “з каменя твердого” вказують на те, що навіть найбільш безплідні місця ставали для них родючими. Доброта Бога особливо помітна на прикладі того, як Він забезпечував ізраїльтян різноманітною та багатою їжею й питвом, в тому числі сметаною, молоком, ягнятами, башанськими (родючі землі на схід від Тиверіадського озера, яке також називалося Галилейським морем) баранами, козлами, пшеницею й вином.

5. ПРОЦВІТАННЯ ІЗРАЇЛЬТЯН, ЯКЕ ПРИВЕЛО ЇХ ДО ВІРОВІДСТУПНИЦТВА (32:15-18)

32:15.  Багато віруючих людей знає, що достаток є більш небезпечним випробуванням, аніж нужда. У несприятливих обставинах віруюча людина відразу згадує, як сильно вона потребує допомоги Бога, але в часи достатку й процвітання вона може з легкістю забути Бога. Ізраїль, якого автор іронічно назвав “Єшурун” (“чесний”; див. НМВ, примітки і 33:5, 26), “покинув” Господа, свою єдину надію на спасіння, коли почав процвітати (“потовстішав”). Порівняння з твариною, яка хвицяє свого хазяїна, показує, наскільки великою глупотою є бунт ізраїльтян супроти Бога, своєї Скелі (див. коментарі до 32:4).

32:16-17.  Віровідступництво ізраїльського народу набуло форми поклоніння ідолам (див. вірш 21), що фактично означало принесення жертв “бісам” (див. Пс. 106:37). Насправді, вплив бісів власне й допомагає пояснити ту могутню владу, яку мало ідолопоклонство над людьми стародавнього Близького Сходу й Ізраїлем зокрема у різні часи історії їхнього народу. Апостол Павло міг мати на думці саме Втор. 32:16-17, коли писав: “... погани, коли щось жертвують, то жертвують бісам, не Богові. Я ж не хочу, щоб ви були спільниками бісів” (1 Кор. 10:20). Бог — ревнивий (див. Втор. 4:24; 5:9; 6:15; 32:21) в тому сенсі, що палко захищає шану, яка належить лише Йому одному. Він проти того, аби ділити любов Свого народу з іншими “божищами”.

32:18. Порочність віровідступництва ізраїльтян підкреслюється метафорою, яку використав тут Мойсей. Він порівняв Господа з батьком (“що породив тебе”) і матір’ю (“що привела тебе на світ”). Оскільки лише найбільш порочна людина може забути про любов свого батька та матері, Ізраїль і дійсно був дуже зіпсований.

6. КАРА ГОСПОДНЯ НА ІЗРАЇЛЬТЯН (32:19-27)

32:19-22. Віровідступництво ізраїльтян (вірші 15-18) неабияк розлютило Бога (вірші 19-22), що знайшло свій вияв у покаранні, яке Він наслав на ізраїльтян. Гнів Ягве на віровідступництво “власних синів і дочок власних” (вірш 19) не був егоїстичним гнівом того, хто почувається обділеним увагою і через це зневаженим. Ні, це було праведне обурення святого і милосердного Бога з огляду на вчинки Своїх дітей, “перевертнів, ... що вірности не мають” (вірш 20), які поклонялися нікчемним бовванам (вірш 21; див. вірш 16).

У Своєму праведному гніві Бог не буде більше серед них (“Сховаю лице Моє від них”, вірш 20) і покарає ізраїльтян з допомогою іншого народу — “ненародом” (вірш 21). Це може означати, що якийсь народ зможе подолати ізраїльтян, чого ніколи не зміг би зробити, якби Ізраїль слухав Господа свого. Ізраїльтяни “збудили ревнощі” у Бога (вірш 21; див. коментарі до вірша 16) й “розгнівали” Його. Тому й Він збудить “їх ревнощі” і роздратує.

Порівняння з вогнем (вірш 22) вказує на ті жахливі наслідки і всеосяжність покарання, яке Бог нашле на ізраїльтян.

32:23-27. У віршах 19-22 йдеться, головним чином, про гнів Господа та про Його покарання ізраїльтян загалом, тоді як у віршах 23-27 викладено деталі цього покарання. Ця спустошлива кара охопить всі сфери життя ізраїльтян. Вони зазнають голоду, жару, лютої чуми, будуть гинути від зубів “звірів”, отрути “плазунів” (вірш 24) та внаслідок жахливих воєн (вірш 25), коли людей різного віку “меч убиватиме” (див. Єз. 5:17; 14:21). Спустошення від цього будуть такими великими, що Ізраїль майже цілковито зникне (Втор. 32:26). І хоча цей народ заслуговував бути стертим із “пам’яті ... людей”, Господь не дасть цьому статися, бо це слугуватиме приводом їхнім ворогам засумніватися у Його верховенстві та владі (вірш 27).

7. ВІДСУТНІСТЬ ПРОНИКЛИВОСТІ В ІЗРАЇЛЬТЯН (32:28-33)

32:28-33. Боже покарання ізраїльтян буде дуже суворим, адже вони позбавлені “глузду” (вірш 28). Вони не могли “збагнути” катастрофічний “кінець”, до якого вів їхній бунт (вірш 29). І все ж свідчення Божого надприродного покарання будуть очевидними (вірш 30). Один чоловік не зможе подолати “тисячу” вояк самотужки чи “десять тисяч” зі своїм напарником, якщо Господь, його “Скеля” (див. коментарі до вірша 4), не допоможе йому. Таке покарання — це не результат діянь богів ворогів Ізраїля (вірш 31). Насправді, вороги, якими Бог каратиме ізраїльтян, будуть такими ж порочними, як Содом і Гомора, а це ще більше підкреслює, яким великим є зло та ганьба, в які потрапить Ізраїль (вірші 32-33). Вороги ізраїльтян будуть такими порочними (в тому числі ассирійці і вавилононяни), що навіть “їхній виноград”, образно кажучи, буде отруйним, а “вино їхнє — ... погубна отрута гадів”.

8. БОЖЕ МИЛОСЕРДЯ І ВІДПЛАТА (32:34-43)

32:34-35.  Хоча Господь дозволить Своїм ворогам здійснити покарання ізраїльтян, Він все одно змусить тих ворогів відповідати за свою гріховність і відплатить їм за їхнє зло (див. вірші 41, 43). Вони можуть подумати, що кара Божа їх омине, оскільки вони перемагають Божих людей. Та Божі дороги і Його сила є незбагненними для них. Господь наче тримав їх “під печаттю” в Себе “в скарбниці”.

32:36-38. Караючи ворогів ізраїльтян, Бог виявить милосердя до Свого народу. Фраза “Господь судитиме народ Свій” означає, що Він судитиме за них (тобто відплатить за них). Однак ізраїльтяни не зазнають Його милосердя, допоки не перестануть вірити у свої власні сили (“як побачить, що зникла сила”) та хибних богів, до яких “прибігали”. Мойсей іронічно закликав ізраїльтян звернутися по допомогу до своїх лжебогів, знаючи, звісно ж, про те, що вони не зможуть допомогти Ізраїлеві.

32:39-43.  Бог ставив Собі за мету покарати ізраїльтян, але не вигубити їх дощенту. Він хотів підштовхнути їх до усвідомлення того, що “нема Бога окрім” Господа й що Він

єдиний має владу над смертю і життям (вірш 39). Зведена вгору Господня рука була жестом, який використовувався під час виголошення обітниць (див. Бут. 14:22; Вих. 6:8; Неєм. 9:15; Пс. 106:26; Єз. 20:5). Коли Ізраїль зрештою все усвідомить, Бог помститься на Своїх “ворогах” (Втор. 32:41, 43; див. вірш 35). І саме тому, що Бог використає інший народ для розгрому ворогів ізраїльтян, Він сказав, що їхній “меч” — Його  “меч” (вірші 41-42). Таким чином Бог “помститься за кров Своїх рабів”, а “Своєму народові простить”.

В. Приготування до смерті Мойсея (32:44-52)

1. ОСТАННІЙ ЗАКЛИК МОЙСЕЯ ДО НАРОДУ (32:44-47)

32:44-47. Після того, як “Мойсей ... промовив усі слова тієї пісні” (вірші 1-43), він звелів “народові” серйозно поставитись (“Візьміть собі до серця”) до них. Якщо вони міркуватимуть над певністю й суворістю покарання, яке Господь нашле на них за їхнє віровідступництво, то Пісня Мойсея послужить їм потужним стримувальним фактором супроти майбутнього бунту. Погроза справедливим покаранням від Господа давалася задля їхнього ж духовного здоров’я. Здорова боязнь покарання, викладена в пісні, спонукатиме їх навчати і своїх дітей необхідності виконувати “пильно слова цього Закону”. І знову Мойсей завершив свою промову згадкою про те, що їхнє існування, процвітання та довге життя (див. 5:16; 6:2; 11:9; 25:15) залежали від їхнього послуху Божим заповідям.

2. НАКАЗ БОГА МОЙСЕЄВІ ЗІЙТИ НА ГОРУ НЕВО (32:48-52)

32:48-52. Гора Нево була однією з найвідоміших вершин серед гір Аварім, що в Моаві. З неї можна було побачити північний край Мертвого моря. Саме тут, а не на обіцяній землі, мав померти Мойсей, хоча Бог милостиво дозволив йому здалека подивитися “на Ханаан-землю” (вірш 52) перед смертю. Причина такого покарання зазначена у Чис. 20:1-13. Бог звелів Мойсеєві заговорити до скелі, щоб з неї пішла вода для людей, які нарікали на нього та Арона. Однак Мойсей не послухав Господа і двічі вдарив по скелі, замість того, аби заговорити до неї (Чис. 20:11), та зухвало припустив, що це він і Арон, а не Господь, дали людям воду. За цей акт невіри та неспроможність прославити Бога (“не виявили ... святості”) перед народом Мойсей власне й втратив своє право повести ізраїльський народ в обіцяну “землю”.

Г. Благословення Мойсея (част. 33)

1. ПРОЗОВИЙ ВСТУП (33:1)

33:1.  “Благословення” Мойсея, озвучені тут, відразу “перед” його “смертю” (34:1-8), дуже вдало узгоджуються з контекстом. У ті часи існував звичай, за якого батько виголошував благословення перед самою своєю смертю (див. благословення Якова, Бут. 49). Мойсей, очільник ізраїльського народу під час Виходу і посередник Завіту у Синаї, був у певному розумінні “батьком” ізраїльтян. Плем’я Леві часто відсутнє в старозавітних переліках племен. Тут же не згадується плем’я Симеона, яке згодом стало частиною племені Юди (ІсНав. 19:1-9). Як і попередня пісня Мойсея (Втор. 32:1-43), його благословення мають поетичну форму. Місцями част. 33 важко розтлумачити через використання декількох рідковживаних слів, незвичайні синтаксичні засоби та інші текстові особливості. Наступне тлумачення відповідає насамперед перекладу НМВ і не розглядає більш технічні питання.

2. ХВАЛА МОЙСЕЯ ГОСПОДЕВІ (33:2-5)

33:2-5.  Мойсей почав вихваляти Господа з того, що описав Його появу у Синаї, коли Він дав народові “Закон” через нього. Це була дійсно головна подія в житті ізраїльтян. Щоб стати окремим народом, необхідно було зібрати всі “ізраїльські покоління разом” (вірш 5), мати спільну конституцію (Закон, вірш 4) і спільну землю. Тимчасове проживання у Єгипті згуртувало ізраїльтян, а Закон, який вони отримали в Синаї, став для них спільною конституцією.

Коли Бог з’явився Мойсеєві на горі Синай, це виглядало так, наче Він “прийшов ... із Сеїру” (Едому), що на північному сході, і “з гори Парану” (див. Ав. 3:3), тобто з гори, яка, ймовірно, знаходилася в пустелі Паран на північ від Синаю і в напрямку Сеїру. Під час страхітливого вияву Його слави на горі Синай (Вих. 19:16-19; 24:15-18) присутні були й ангели (“святі”). У Втор. 33:3-5 Мойсей відтворив, скоріш за все, те, що казали самі люди, вихваляючи Господа. Вони визнавали, що Господь любить їх, Свій народ, як і те, що ангели (“святі”) були посередниками Закону (див. Діян. 7:38, 53; Гал. 3:19; Євр. 2:2). Проголошення того, що Господь — “цар у Єшуруні” (назва Ізраїля; див. НМВ, примітки, і Втор. 32:15; 33:26), стосувалося звільнення ізраїльтян з Єгипту й отримання від Нього Закону (“коли ... голови народу” й “ізраїльські покоління” зібралися “разом”, щоб отримати Божі заповіді). А також дане звання може мати стосунок до Ханаан-краю, який Він їм збирався дати.

3. БЛАГОСЛОВЕННЯ МОЙСЕЯ ПЛЕМЕНАМ (33:6-25)

а. Рувим (33:6)

33:6.  Побажання Мойсея, аби плем’я Рувима жило, вказує на те, що йому доведеться зазнати якогось особливого лиха або чимсь провинитися, за що йому загрожуватиме знищення. Останнє припущення є, мабуть, вірним з огляду на вдачу даного племені, зазначену в Суд. 5:15-16, а також на слова Якова стосовно Рувима: “... не будеш горувати ... ти” (Бут. 49:4).

б. Юда (33:7)

33:7.  Оскільки плем’я Юди йшло попереду всіх інших племен (Чис. 2:9), воно першим вступало у бій. Отож, це благословення було, по суті, молитвою за успіх цього племені в боях з Божою “допомогою”.

в. Леві (33:8-11)

33:8-11.  “Туммім ... і ... Урім” були, вочевидь, двома коштовними каменями, які використовувалися для кидання жеребу з метою отримати божественну відповідь у якихось складних питаннях (див. Вих. 28:30 і див. коментарі там; Лев. 8:8; Чис. 27:21; 1 Сам. 28:6; Езр. 2:63; Неєм. 7:65). Вони зберігалися у священиків з племені Леві. Спершу відданість племені Леві отримала похвалу завдяки своєму представникові Мойсеєві, “чоловікові”, якого поважали у племені Леві і який був вірний “при Массі”, що є іншою назвою “вод Меріви” (див. Вих. 17:1-7). Потім це плем’я отримало хвалу загалом (Втор. 33:9) за своє безпристрасне здійснення Божої кари у справі зі золотим тельцем (Вих. 32:25-29). Священики з племені Леві мали навчати “Якова (синонім до “Ізраїля”; див. Втор. 33:28) ... звичаїв” Божих і Закону Його та наглядати за поклонінням у храмі (вірш 11). Благословення у вірші 11 було молитвою за надприродний успіх левітів у використанні своїх зусиль у Божій праці. А ось кого саме мав на увазі автор під слово “ворогам” — не відомо.

г. Веніямин (33:12)

33:12. Молитва Мойсея за безпеку і мир племені Веніямина як Господнього улюбленця, якого Він “захищає”, засвідчила особливий статус Веніямина як наймолодшого і дуже любимого сина (Бут. 44:20).

ґ. Йосиф (33:13-17)

33:13-16.  Спершу Мойсей помолився за матеріальне процвітання племені Йосифа. Врожай їхній ростиме (“земля його” буде “благословенна”), бо буде повсякчас зволожений росою з “неба” і водами, “що лежать унизу”. Слово “безоднями” може мати стосунок до колодязів, джерел або річок, які наповнюються підземними водами. Сонце й місяць (досл., місячні “місяці”, тобто пори року) також були потрібні для зростання врожаю. Фраза “найкращим, що тільки є, предковічних гір, усім достатком горбів відвічних” стосується, мабуть, доступного лісоматеріалу, який можна використовувати для будування будинків. Добрий врожай, який матиме це плем’я, названо тут “всіма скарбами землі”. А їх дає Бог, який “живе в кущі” (Вих. 3).

33:17.  Потім Мойсей помолився за військовий успіх племені Йосифа і змалював його як “первенця-бугая” або “буйвола”, що б’є “народи”. Це плем’я було поділене на два племені: плем’я Манассії, первістка Йосифа, і плем’я Ефраїма, його молодшого сина. Вони були найбільшими з усіх північних племен. Хоча Манассія був старшим сином, Яків дав Ефраїмові благословення первородного (Бут. 48:17-20). Ось чому Мойсей згадав Ефраїма першим і використав для цього племені означення “сили-силенні”, тоді як для племені Манассії — “тисячі”.

д. Завулон та Іссахар (33:18-19)

33:18-19.  Завулон та Іссахар, які згадуються тут разом, також згадувалися разом у благословенні Якова (Бут. 49:13-15) і в Пісні Девори (Суд. 5:14-15). Фрази “у твоїх виправах” і “у твоїх наметах”, напевно, мають стосунок до щоденного життя людей, тобто означали “у твоїй роботі і в тебе вдома”. Отож, заклик “радуйся” вказував на те, що ці два племені можуть сподіватися на Божі благословення у своєму щоденному житті. Про яку “гору” тут іде мова — неясно (можливо, це була гора Тавор, яка знаходиться між двома племенами), але джерелом їхнього достатку були, безумовно, “моря” (у Бут. 49:13-15 лише Завулон асоціюється з морем). Хоча жодне з цих племен, скоріш за все, не сягало Середземного моря, плем’я Іссахара знаходилося поблизу Тиверіадського озера (Галилейського моря), а плем’я Завулона було всього за кілька миль від Середземномор’я. Торговці морепродуктами, вочевидь, перетинали землі обох цих племен.

е. Гад (33:20-21)

33:20-21.  Переклад декількох із цих рядків є непевним. Але загалом вони можуть означати, що хоча й плем’я Гада отримало землі на схід від Йордану, вибравши собі “щонайкращу частку” (3:12-17), воно все ж доблесно билося (“наче лев”) під час завоювання Ханаану (див. ІсНав. 22:1-6). В цьому розумінні гади сповнювали “Господню справедливість і рішення Його”.

є. Дан (33:22)

33:22. Порівняння Дана з левеням може вказувати на те, що у цього племені був великий потенціал у плані сили. Декілька сучасних тлумачів вважають, що давньоєврейське слово, яке тут перекладено як “Башану”, краще перекладати як “змії”. Тоді дане речення звучатиме так: “... що вискакує зі змії”. Хоча й потенційно сильне, плем’я Дана все ж боялося змії. Якщо цей переклад вірний, дане благословення може мати стосунок до колишнього зауваження Якова: “Нехай буде Дан гадюкою” (Бут. 49:17).

ж. Нафталі (33:23)

33:23. Дане благословення характеризує географічне розташування племені Нафталі, який “півднем і заходом хай заволодіє”, вочевидь, родючими землями аж до Тиверіадського озера (Галилейського моря). Як і сини Йосифа — Ефраїм та Манассія (вірш 16) — й Ашер (вірш 24), це плем’я буде сповнене “Господнього благословення”.

з. Ашер (33:24-25)

33:24-25.  Ймення “Ашер” означає “благословенний, щасливий”. Мити “в олії ... свої ноги”, замість просто змащувати їх, є справді доволі затратним задоволенням. Отож, плем’я Ашер матиме чималий достаток і процвітання. “Засуви ... із заліза та криці” свідчать про військову безпеку даного племені.

4. ЗАВЕРШЕННЯ ХВАЛИ МОЙСЕЯ ГОСПОДЕВІ (33:26-29)

33:26-29.  Єшурун (досл, “чесний”; див. вірш 5; 32:15) було назвою Ізраїля. Ізраїльський Бог є незрівнянним у Своїй силі як Той, Хто “летить у небесах ... на хмарах” (33:26). Не важливо, якого лиха зазнає Ізраїль, Господь може миттєво прийти до ізраїльтян і Своєю могутньою рукою порятувати їх. Оскільки Бог — “предвічний” і “Підпора” для Свого народу, Його “руки віковічні”, образно кажучи, захищатимуть ізраїльтян в часи нещасть і знищуватимуть їхніх ворогів (вірш 27). Маючи такого дивовижного й могутнього Бога, ізраїльський народ міг бути певен, що здобуде Ханаан, а потім житиме якийсь час в безпеці і достатку (вірш 28). Якби лиш Ізраїль служив своєму незрівнянному Богові, він би став незрівнянним народом (“Ізраїлю! Котрий народ такий, як ти ...?”) у своїх благословеннях (порятований й захищений Богом) та непереможним для своїх ворогів (вірш 29).

Ґ. Смерть Мойсея (част. 34)

1. СПОГЛЯДАННЯ МОЙСЕЄМ ОБІЦЯНОЇ ЗЕМЛІ (34:1-4)

34:1-4. Мойсей зійшов на гору Нево, як Господь і велів йому (3:27; 32:48-50). Фраза “на верх Пізга”, вочевидь, має стосунок до гірського хребта, який тягнеться від вершини гори Нево. Місця, які Мойсей споглядав, перелічуються тут з півночі на південь у напрямку проти годинникової стрілки. Й хоча зазвичай неможливо побачити Західне (Середземне) море з гори Нево, ймовірно, Мойсей у той час отримав від Господа надприродну змогу споглядати його (“і показав йому Господь ... всю землю”). Цоар (див. Бут. 14:2; 19:22-23), напевно, знаходився біля південного краю Мертвого моря. Згадка Бога про обітницю нагадала Мойсеєві, що хоча йому й не було дозволено повести свій народ в обіцяну землю, Бог все ж відданий Своїй обітниці, яку дав патріархам (“Авраамові, Ісаакові та Якову”; див. Втор. 1:8; 6:10; 9:5, 27; 29:13; 30:20), і приведе ізраїльтян у їхню нову землю.

2. СМЕРТЬ МОЙСЕЯ Й ПЕРЕХІД ПОВНОВАЖЕНЬ ДО ІСУСА НАВИНА (34:5-9)

34:5-8. Хоча Мойсей і був покараний за свій вияв невіри (Чис. 20:1-13) тим, що не отримав змоги увійти в обіцяну землю, він “помер” з вірою і як шанований “раб Господній”. Ще більше шани Мойсей отримав з того, що Сам Господь поховав його. Звісно, під фразою “поховано його” можна було б розуміти, що це люди поховали його, а не Бог, та речення “і по цей день ніхто не знає його гробу” свідчить про те, що Мойсея поховав саме Господь: або Сам, або за допомогою Своїх ангелів. Юда (Юд., вірш 9) також, задається, розділяє цю думку. Хоча й точне місце поховання Мойсея невідоме, це, безумовно, трапилося “у Моав-землі, проти Бет-Пеору”. Саме в цій долині ізраїльтяни розклали були табір, коли Мойсей давав їм вказівки й озвучував благословення, викладені у Втор. 5-33 (див. 3:29; 4:46).

Мойсей був такий особливий, що свої останні миті на землі він провів у розмові з Богом, який потім не дозволив жодній людині долучитися до його поховання. Щодо зауваження стосовно здоров’я Мойсея див. коментарі до 31:2. Після смерті Мойсея у віці 120 років ізраїльтяни “плакали по” ньому “тридцять день”, хоча зазвичай своїх близьких вони оплакували лише впродовж семи днів (див. Бут. 50:10). Століття потому Мойсей з’явився разом з Іллею на переображенні Ісуса (Мт. 17:1-3).

34:9.  Тоді “Ісус Навин наповнивсь духом мудрости”, що стало наслідком його призначення новим очільником Ізраїля (31:7). Фраза “духом мудрости” може мати стосунок до Святого Духа (див. Іс. 11:2) або ж внутрішнього духа Ісуса Навина. Та як би там не було, Бог дав Ісусові Навину надприродну змогу вести ізраїльтян.

3. ЕПІТАФІЯ МОЙСЕЯ (34:10-12)

34:10-12. Мойсей був унікальним серед пророків, бо мав незрівнянну близькість із Господом (“з яким Господь розмовляв віч-на-віч”, як із другом; див. Вих. 33:11; Чис. 12:8). Він відрізнявся від усіх “знаками й чудесами ..., як і потужною рукою й усіма великими та страшними чудесами-дивами” (Втор. 34:11-12). Він започаткував нову еру в історії Божого народу — Вік Закону. Ізраїльтяни чекали, що Бог настановить нового пророка — такого, “як Мойсей” (18:15). Отож, книга завершується пророчим очікуванням того, що одного дня Ізраїль отримає “іншого Мойсея”. І цей день зрештою настав, коли Господь Ісус Христос прийшов як Слуга, але й також як дійсний Син Бога і перевершив навіть Мойсея (див. Євр. 3:1-6). Він запропонував ізраїльтянам увійти в нову еру — Вік Його Благодаті. Та ізраїльтяни сягнули вершини свого непослуху та зреклися цієї милосердної пропозиції. Однак Пісня Мойсея все ще вказує на те, що прийде день, коли вони цю пропозицію приймуть, і Бог зцілить Свій народ та помститься за них (Втор. 32:36, 43).

БІБЛІОГРАФІЯ

Craigie, Peter C. The Book of Deuteronomy . The New International Commentary on the Old Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1976.

________ . The Problem of War in the Old Testament . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1978.

Driver, S.R. A Critical and Exegetical Commentary on Deuteronomy.  3rd ed. The International Critical Commentary. 1902. Reprint. Greenwood, S.C.: Attic Press, 1978.

Kitchen K.A. Ancient Orient and Old Testament . Chicago: InterVarsity Press, 1966.

Kline, Meredith G. Treaty of the Great King . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1963.

Manley, G.T. The Book of the Law . London: Tyndale Press, 1957.

Mayes, A.D.H. Deuteronomy . New Century Bible Commentary. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1981.

Reider, Joseph. Deuteronomy . Philadelphia: Jewish Publication Society of America, 1937.

Schultz, Samuel J. Deuteronomy: The Gospel of Love . Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1971.

Thompson, J.A. Deuteronomy: An Introduction and Commentary . The Tyndale Old Testament Commentaries. Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1974.

von Rad, Gerhard. Deuteronomy . Translated by Dorothea Barton. Philadelphia: Westminster Press, 1966.