1. ПСИХОЛОГІЧНИЙ НАСТУП САНБАЛЛАТА (3:33-35)

3:33-35.  Як уже зазначалося раніше (2:10), Санбалат був дуже незадоволений, коли «почув», що Неємія повернувся у Єрусалим з метою допомогти юдеям. Санбаллат, однак, не знав, що в такий спосіб сам Бог дбає про Свій народ. Невдовзі невдоволеність Санбаллата переросла у справжній гнів (3:33; див. 4:1). Тож він разом зі своїми сподвижниками, в тому числі Товією (2:19; 3:35; також див. 4:1; 6:1, 12, 14) та Гешемом (2:19), почав глузувати з юдеїв «при самарійських вояках». Санбаллат обвинуватив їх у заколоті проти царя Артаксеркса (2:19) та за допомогою низки запитань дав зрозуміти, що вони неспроможні завершити проєкт (3:34). Назвавши їх нужденними, він спитав, чи «вони приноситимуть жертви», себто поставив під сумнів їхню змогу відбудувати мури міста, щоб потім приносити Богові подячні жертви. Запитання про те, чи юдеї «впораються в один день», свідчить про певність Санбаллата в тому, що насправді люди не розуміли, за що взялись. І як, хотів би він знати, вони зможуть застосувати спалену й пошкоджену цеглу «з купи» уламків? «Товія аммоній (див. 2:19), що стояв коло нього», також робив усе, аби підірвати моральних дух юдеїв. Кепкуючи з них, він назвав їх настільки невмілими, що «лисиця», вагою всього декілька фунтів, «повалить їхній кам'яний мур», щойно «вискочить» на нього.

2. ДУХОВНА РЕАКЦІЯ НЕЄМІЇ (3:36-38)

3:36-38.  Молитва була характерною й незмінною частиною відповідних дій Неємії у процесі вирішення труднощів. Зіткнувшись із психологічним тиском Санбаллата, він відразу звернувся по допомогу до Бога: «Почуй, Боже наш, як гордують нами!»

Як і деякі молитви псаломщиків, в яких прикликаються Божі прокляття на Його ворогів, дана молитва Неємії також була сувора й сповнена крайнього осуду. Він попросив Бога, щоб Санбаллат та його сподвижники потрапили в неволю і щоб були покарані за своє «беззаконня».

Та як же християнам розуміти цю молитву, зокрема з огляду на той факт, що сам Ісус Христос закликав молитися за ворогів? (Мт. 5:44; див. Рим. 12:14, 20) Щоб відповісти на це запитання, варто розглянути декілька моментів. По-перше, протидіючи юдеям, Санбаллат і його найближче оточення насправді протидіяли Богові. По-друге, Бог вже сказав, що покарає ворогів ізраїльтян. Отож, Неємія молився згідно з Божою волею – щоб Бог порятував Єрусалим від його ворогів (ІсНав. 1:5). По-третє, Неємія просив у своїй молитві, щоб Бог здійснив те, що пообіцяв Авраамові щодо людей, які проклинатимуть Його народ (Бут. 12:3). По-четверте, відплата – то справа Божа, а не людська: ні Неємії, ні інших віруючих людей (див. Втор. 32:35; Рим. 12:19). Також дивіться коментарі щодо псалмів-прокльонів у Вступі до Книги Псалмів.

3:38.  Помолившись, Неємія та юдеї продовжили свою роботу. Деякі християни моляться, а потім чекають, поки Бог їм відповість, але не Неємія! Як і в інших випадках, він покладався на Бога і в той самий час сам не припиняв активно діяти. Він відповів на протидію Санбаллата і молитвою, і важкою працею. Коли Неємія озвучив свою проблему Господеві, він цілковито поклався на Бога та на Його допомогу в досягненні поставленої мети. Тому, молячись і покладаючись на Бога, юдеї спромоглися відбудувати «мур … аж до половини». Отож, на той момент їхнє завдання було вже наполовину виконане. Спроби Санбаллата й Товії підірвати дух юдеїв виявилися невдалими. Юдеї спромоглися поставити себе вище за підступні намагання своїх ворогів. Завдяки тому, що «народ узявся … до роботи» старанно й завзято («щирим серцем»), юдеям вдалося зробити півсправи за дивовижно короткий період часу. Згодом (6:15) Неємія написав, що всі роботи було здійснено за 52 дні (приблизно за вісім тижнів по 6 робочих днів), отож, можливо, на той момент минуло вже чотири тижні.

3. ЗМОВА ЗА ІНІЦІАТИВОЮ САНБАЛЛАТА (4:1-6)

4:1-3.  Швидке просування юдейських робітників до своєї мети, звісно ж, викликало неабияке занепокоєння серед їхніх ворогів, які через це «обурилися вельми» (див. 3:33). Тож за ініціативою Санбаллата вони об’єдналися і вирішили вдатися до більш відкритих та активних дій. До Санбаллата примкнули самаритяни з півночі, Товія «й аммонії» зі сходу, Гешем (див. 2:19) та «араби» з півдня, а також «ашдодії», себто жителі філістимлянського міста Ашдод, із заходу. Вони «змовились усі разом» напасти на Єрусалим, вочевидь, з усіх боків водночас.

На об’єднані дії ворогів юдеї відповіли зустрічними об’єднаними діями. Знову люди («ми») помолилися, щоб Бог їм допоміг, а потім додали до молитви відповідні дії, призначивши цілодобову «сторожу … проти» ворогів.  

4:4-6.  Однак це не вирішило проблему відразу і цілком. Насправді, відбудовники зіткнулися з деякими новими труднощами. Вони були фізично й психологічно виснажені, а завдання видавалося нездійсненним (вірш 4). До того ж, вони перебували під постійною загрозою раптового нападу (вірш 5), що, як відав Неємія, не було порожніми балачками (вірш 6).

4. СТРАТЕГІЯ НЕЄМІЇ (4:7-9)

4:7-9.  Неємія розробив нову стратегію протидії вторгненню ворогів. Він «поставив на низинах за муром, на відкритих місцях, народ за їхніми родинами, з мечами, списами та луками».

Це рішення було, вочевидь, дуже нелегким для Неємії. Він розумів, що призначення цілих сімей – в тому числі жінок і дітей – для охорони певних територій було неабияким випробування для отців сімейств. У випадку штурму вони не матимуть вибору, окрім як залишатися на місці та битися за свою сім’ю і разом зі своєю сім’єю. Та Неємія знав, що таке рішення – єдиноможливе, якщо вони хочуть вижити й успішно відбудувати мури.

Очевидно, що люди перебували в тенетах страху. Тому Неємія зібрав їх докупи і закликав бути мужніми у даній ситуації («не лякайтесь») та пам’ятати «про Господа великого та страшного» (див. 1:5), який був на їхньому боці, а також битися «за свої» сім’ї. Коли їхні «вороги» довідалися, що їх «задум» викрито, то передумали йти в наступ і люди «повернулися до муру, кожен до своєї роботи».

5. ЗАВЕРШЕННЯ МУРІВ (4:10-17)

4:10-12а.  Хоча юдеї все ж продовжили відновні роботи, вони були дуже обережні. Згідно з призначенням Неємії, одна «половина … людей робила роботу, а друга» охороняла їх, тримаючи «списи, щити, луки та панцері». «Старшини», які, вочевидь, не брали активну участь у відновних роботах, «стояли позад» всіх робітників і стерегли ввесь дім «Юди». Коли робітники «носили тягарі», скоріш за все, цеглу й вапняний розчин, то «робили» це «однією рукою», тим часом як у другій руці «тримали зброю» (напевно, спис чи меч). «Кожен, хто будував» мур, працював обома руками, але «мав меч, прив'язаний до боку». І хоча через такі застережні засоби менше людей могло працювати в повну силу, вони були захищені!

4:12б-14.  Окрім того, Неємія поставив коло себе сурмача – чоловіка, який усюди слідував за ним, поки той оглядав роботу. У випадку штурму на «звук сурми» всі люди мали прибути на місце нападу. Далі Неємія знову підбадьорив людей (див. 2:20; 4:8), цього разу зазначивши, що сам «Бог … буде за» них «воювати».

4:15-17.  Люди працювали старанно, «від досвітків і аж до появи зірок». Ті, що мешкали за межами Єрусалиму, навіть не поверталися додому, адже пересуватися за містом «вночі» було вкрай небезпечно. Кожної ночі частина робітників стояла на сторожі, знаючи, що навіть тоді на Єрусалим могли напасти. Тому «ніхто» з них «не скидав з себе одежі», аби вмитися після роботи, й вони завжди залишалися пильними.

Д. Неємія вирішує внутрішні проблеми (5:1-13)

Дехто стверджує, що події, які розглядаються в цій частині, трапилися вже після завершення відбудови мурів. Ці люди обґрунтовують свою думку, спираючись на такі факти: (а) якби мури були ще тоді незавершені, то скликання великих зборів (вірш 7) могло залишити місто майже беззахисним перед раптовим нападом; і (б) Неємія не міг офіційно стати начальником до завершення відновних робіт. Однак текст вірша 16 засвідчує, що роботи коло муру ще продовжувалися.

1. ТРУДНОЩІ І ПЕРША РЕАКЦІЯ НЕЄМІЇ НА НИХ (5:1-7а)

5:1-5.  До цього часу здібності Неємії як духовного очільника ставили під сумнів лише вороги юдеїв. Та перш ніж мури були зрештою відбудовані, йому довелося мати справу з найважчою і найбільш значною трудністю, з якою рано чи пізно стикається майже кожен духовний очільник – з внутрішніми проблемами, які для Неємії створив його власний народ. Таких внутрішніх проблем з’явилось аж чотири. По-перше, людям бракувало їжі. Вони твердили, що вкрай потребують «хліб», щоб мати «з чого жити» (вірш 2). Робота коло мурів не давала їм змоги турбуватися про власний урожай. Через це вони зазнавали «голоднечі». По-друге, «були й такі», що мали «хліб» (купуючи його в інших), але за нього давали «в заставу» свої «поля, … виноградники й … хати» (вірш 3). По-третє, люди, які не хотіли закладати своє майно, були змушені позичати «гроші» у «братів» своїх юдеїв «на податки цареві» Артаксерксу (вірш 4). Дана проблема поглиблювалася ще й тим фактом, що їх обкладали непомірними відсотками їхні ж власні брати юдеї.

Все це вело до четвертої проблеми. Аби платити своїм кредиторам, вони були змушені продавати своїх власних дітей в рабство (вірш 5; див. Вих. 21:2-11; Втор. 15:12-18), через що й справді перебували у вкрай безнадійному становищі.

Всі ці труднощі призвели до появи в Юдеї внутрішньої кризи, що лише подвоїло турботи Неємії. Адже тепер не лише їхні вороги складали постійну загрозу для безпеки і добробуту народу, але й багато юдеїв фактично наживалося на своїх побратимах. Моральний дух, який і так був уже підірваний (Неєм. 4:4-6) через зовнішній тиск, фізичне виснаження та страх знову заявили про себе через ці внутрішні проблеми.

5:6-7а.  Спершу Неємія «вельми» розгнівався на це. Його глибоко обурило егоїстичне ставлення певних людей до інших, їхня жадоба та відсутність співчуття. Деякі люди зазнавали неабиякого болю і страждань, а ті, що мали виявляти найбільше співчуття (вельможі і старшини), були найбільше винні у зловживанні нужденними людьми.

Хоча гнів Неємії був, звісно, виправданим у цій ситуації, все ж він не вдався до негайних дій. Витративши трохи часу на обдумування даної проблеми, Неємія заспокоївся, завдяки чому зміг побачити факти у правильному світлі та розробити план своїх наступних дій (вірш 7а).

2. ДІЇ НЕЄМІЇ (5:7б-11)

5:7б-9.  Повернувши собі емоційну рівновагу, Неємія взявся до справ. По-перше, він дорікнув тим, хто порушував Божу постанову не брати відсотки зі своїх співвітчизників (див. Вих. 22:25; Лев. 25:35-38; Втор. 23:19-20). Гроші можна було позичити (Втор. 15:7-8), але не брати відсотки у людини в скруті. По-друге, «скликавши … великі збори», Неємія вказав не невідповідність їхніх вчинків тому, що він та інші у вигнанні особисто робили задля них, своїх «братів». Він та інші вже «викупили, скільки могли», юдеїв, проданих чужинцям (див. Лев. 25:47-55), але тепер відбувалося зворотне – самі юдеї продавали своїх «братів» у рабство.

Окрім того, все це підривало й репутацію їхнього Бога. Така аморальна й неетична поведінка ганьбила Того, Хто порятував їхній народ з Єгипетської неволі і Вавилонського полону. Отож, Неємія закликав юдеїв жити «в страху перед Богом» (себто покладатися на Нього, слухати Його і служити Йому) й таким чином не мати «стиду перед» своїми «ворогами».

5:10-11.  Остання дія Неємія мала прямий стосунок до нього самого. Він закликав юдеїв узяти приклад особисто з нього та інших людей з його оточення, які вже допомагали нужденним, позичаючи «їм грошей та хліба» без жодних відсотків. Отож, він уже робив щось для вирішення проблеми і не просив людей робити щось таке, чого він сам особисто не робив.

У деяких перекладах Біблії й тлумаченнях до них зазначено, наче Неємія визнав тут свою провину за те, що брав відсотки з позиченого іншим. Це, однак, видається малоймовірним з огляду на його високі вимоги до себе як до очільника та його докору вельможам і старшинам (вірш 7).

Далі Неємія попросив тих, що наживалися на нужденних, повернути їм все, що вони у них забрали. Закладені «поля …, виноградники …, оливні сади (які згадуються тут вперше; про них не було мови у віршах 3-5) …, і хати» необхідно було вернути (вочевидь, разом із прибутком, отриманим з «хліба, молодого вина та олії» з тих полів), з позиченого не брати «відсотки», а ті, що були вже виплачені, віддати. Він підкреслив нагальність цих дій, закликавши їх зробити це «ще сьогодні».

3. РЕАКЦІЯ ЛЮДЕЙ (5:12-13)

5:12-13.  Безумовно, Неємія дуже зрадів, почувши схвальну відповідь людей на свій заклик. Та знаючи, що самі слова нічого не варті і їх легко промовити під тиском моменту та натовпу, він відразу спонукав винуватих очільників (див. «значним старшинам» у вірші 7) до наступного кроку – «заприсягти, що … зроблять» все так, як сказали. Священники засвідчили їх клятву. Після цього Неємія наочно показав можливі наслідки, якщо вони збрехали Господеві. Витрушуючи «пазуху» своєї «одежі» (див. Діян. 18:6), яка слугувала кишенею, він попросив, щоб Бог подібним чином витрусив «з … дому» кожного, хто порушить свою клятву. Такий жест засвідчував несхвалення, як-от струшування пороху з ніг (Мт. 10:14; Діян. 13:51).  

Е. Неємія виконує обов’язки начальника (5:14-19)

Десь у той час, коли в Єрусалимі все ще тривали відновні роботи, Неємію було призначено «начальником у Юдейській землі». Тоді це була найвища посада в їхньому краї.

Про це призначення (вірші 14-19) Неємія згадав тут тому, що воно, вочевидь, мало безпосередній стосунок до історичних подій, які тоді відбувалися в Єрусалимі й описані у віршах 1-13.

1. ЙОГО ВІДМОВА КОРИСТУВАТИСЯ СВОЇМИ ПРИВІЛЕЯМИ (5:14-15, 17-18)

5:14-15.  Неємія виконував обов’язки начальника впродовж «12 років», «від двадцятого (444 рік до н.е.) до тридцять другого року (432 рік до н.е.) царя Артаксеркса». Слово «начальником» є перекладом до давньоєврейського слова пехах , що походить від аккадського слова пахату . (У 7:65, 70; 8:9; 10:2 використано перське слово з цим самим значенням.) Однією з переваг посади начальника було повне забезпечення харчами. Неємія, однак, не користувався даним привілеєм, хоча і мав на це повне право. Даючи харчі багатьом юдеям та розважаючи сановників з інших «народів» (вірш 17), він використовував лише власні збереження. «Попередні» ж «начальники» так не робили. Навпаки, вони «обтяжували» юдейський «народ і брали з нього хліба й вина на сорок срібних шеклів (вагою приблизно один фунт; див. НМВ, примітки)». Навіть їхні «слуги» мали зиск зі своїх посад та гнобили «народ», вимагаючи винагороди. Неємія ж «зо страху перед Богом» не змушував своїх співвітчизників тягти непосильну ношу, що слугує ще одним свідченням його бездоганних лідерських рис. Він мав співчуття до своїх підданих та відмовлявся користуватися своїми привілеями за рахунок інших.

5:17-18. Ким саме були ці «сто п'ятдесят чоловік юдеїв», яких Неємія частував у себе «за столом», – невідомо, за виключенням того, що між ними знаходилися старшини. Необхідність щодня готувати одного вола, «шість добірних овець і птиці» вимагала, безумовно, чималих коштів. Та незважаючи на це, Неємія добровільно брав на себе всі витрати, щоб ця ноша не «тяжіла на … народі».

2. ЧИСТОТА ЙОГО ПОМИСЛІВ (5:16, 19)

5:16.  Будучи начальником, Неємія міг позичати людям гроші для сплати податків під заставу їхньої землі і в разі їхньої неспромоги повернути йому борг міг чинити з ними так, як робили це деінде, – просто забирати їхню землю собі. Як і інші очільники в Юдейській землі, він мав усі необхідні засоби впливу, аби користати в такий спосіб із вбогих. Однак Неємія ні таким чином, ні за допомогою якихось інших нечесних видів придбання не привласнював собі чужі «поля». Він стежив за тим, аби ніколи і ні в чому не зловживати своєю посадою начальника, бо не мав жодного бажання ризикувати повагою свого народу. Власне кажучи, він особисто брав участь у відновних роботах та працював «коло … муру» поруч зі своїми людьми. Він, не вагаючись, брався навіть за найважчу й найбруднішу роботу задля досягнення поставленої мети і ніколи не міркував про свої особисті в цьому проєкті інтереси. Його помисли були чисті. Неємія завжди пам’ятав, що це сам Бог покликав його сюди. Він перебував у Єрусалимі, щоб допомагати людям, а не використовувати їх з метою власного збагачення. Він був там, щоб втілювати Божий Закон, а не порушувати його. Він прагнув відбудувати мури, а не збудувати свою власну імперію.

5:19.  Як побожна людина Неємія мав змогу спілкуватися з Богом через молитву. Тож він попрохав Господа згадати йому «на добро … все, що» він «зробив для … народу». У даній книзі Неємія, молячись, аж сім разів просив Бога щось або когось згадати (вірш 19; 6:14; 13:14, 22, 29, 31). Фраза «згадай … на добро мені» також зустрічається в молитві Неємії наприкінці книги (13:31).

Є. Реакція Неємії на протидію особисто йому (6:1-14)

1.  ПЕРША ЗМОВА: ЗАДУМ ВБИТИ НЕЄМІЮ (6:1-4)

6:1-3.  Коли Санбаллат, Товія, Гешем (див. 2:19) та інші вороги дізналися, що «мур» відбудовано й «зосталось» лише вставити двері «у браму», то знову спробували завадити роботі. Цього разу вони підступом хотіли напасти на самого Неємію. Вони сподівалися, що, усунувши його цілком чи принаймні зганьбивши його перед юдеями, зможуть зупинити відновні роботи. Всі їхні три задуми щодо нападу на Неємію були різні, проте мали єдину мету – вбити або зганьбити Неємію.

Перша спроба була найбільш хитромудрою. Через свого посланця «Санбаллат та Гешем» передали Неємії звістку, що мають бажання зустрітися з ним в одному із селищ «у долині Оно». Ця долина отримала свою назву від назви міста, що знаходилося тут (див. 1 Хр. 8:12; Езр. 2:33; Неєм. 7:37; 11:35), неподалік від Лоду і приблизно за 25 миль на північний захід від Єрусалиму та десь за 6 миль на південний схід від Яффи. Як показано на карті «Самарія та Юдея в часи після вигнання» поблизу Езр. 2, місто Оно стояло майже на кордоні Самарії, звідки походив Санбаллат. Все виглядало так, наче Санбаллат та його прибічники прагнули провести мирні переговори, але насправді вони мали на меті завдати шкоди Неємії.

Неємія відчув, що вони замислюють лихе. Навіщо їм було просити його покинути Єрусалим і витратити цілий день на мандрівку до них? Тоді він не зможе наглядати за роботою в місті, тим часом як вони, скориставшись своєю перевагою, матимуть змогу «заподіяти» йому «лихо». Хоча в той час Неємія не знав, як довести підступність намірів своїх опонентів, він обрав спосіб, який зрештою міг показати, чи Санбаллат та його сподвижники дійсно говорили щиро. Неємія просто «послав до них посланців» сказати, що він робить «велику (важливу) роботу» і не може залишити її без нагляду. Відповівши таким чином, Неємія відкрито не поставив їхні спонуки під сумнів, а дав їм змогу довести чесність своїх намірів, якщо вони дійсно хотіли укласти мир.

6:4.  Реакція Санбаллата і Гешема на таку відповідь Неємії власне й видала їх. Замість того, аби домовитися з Неємією про зустріч у Єрусалимі, вони «чотири рази посилали» йому ту саму звістку, і Неємія щоразу «відповідав їм те саме».

Якби Неємія був нетерплячим, то вказав би на підступність їх намірів вже після третього або четвертого їхнього прохання зустрітися з ним далеко за містом. Але він терпляче чекав, поки вони самі об’являть свої наміри. Й так воно сталося, коли його опоненти надіслали йому п’яту звістку, яка слугувала вже другою змовою проти Неємії.

2. ДРУГА ЗМОВА: НАКЛЕП (6:5-9)

6:5-7.  Коли вороги Неємії зрозуміли, що він не покине Єрусалим і не зустрічатиметься з ними у призначеному ними місці для начебто мирних переговорів, то вдалися до іншої тактики. Вони почали тиснути на нього, намагаючись змусити Неємію все таки зустрітися з ними у долині Оно. Цього разу Санбаллат «прислав … свого слугу» з відкритим листом, в якому йшлося про поголоску, наче Неємія намагається зробити себе царем Юдеї, що у свою чергу було прямою загрозою Артаксерксу.

Цей лист був підступний із декількох причин. По-перше, складалося враження, наче Санбаллат і його прибічники дбають про добробут Неємії, адже зі змісту листа випливало, що вони прагнули зустрітися з ним з метою вберегти його від лиха.

По-друге, що було навіть більш важливим для їхньої мети, таким чином вони намагалися змусити Неємію прийняти їх умови зі страху за своє майбутнє. По-третє, даний лист міг бути в дечому й правдивим. Цілком можливо, що якийсь обізнаний релігійний очільник в Юдеї розтлумачив присутність Неємії в Єрусалимі як здійснення старозавітних пророцтв про прихід Месії-Царя.

6:8-9.  Відважна відповідь Неємії засвідчила його повну довіру до Бога. Він відкрито заперечив слушність даного обвинувачення і сказав своїм робітникам, що метою листа було налякати їх та змусити думати, наче їхні відновні роботи накличуть на них гнів Артаксеркса. Потім, як і зазвичай, Неємія помолився, цього разу прохаючи в Бога кріпості.

3. ТРЕТЯ ЗМОВА: ЗРАДА (6:10-14)

6:10.  Далі, ніяк не покидаючи свої підступні наміри, вороги Неємії спробували зганьбити його, заманивши хитрістю у храм («у дім Божий»). Вони підговорили Шемаю, чоловіка з оточення Неємії, вдати, наче він пророк і зумисно «замкнувся» у своєму домі, чи то через якусь неміч, чи обрядове забруднення, а потім надіслати звістку Неємії з проханням відвідати його. Певно, Шемая вигадав у своєму посланні щось таке, що вимагало негайного вирішення і могло зацікавити Неємію.

Шемая був, вочевидь, чоловіком, якому Неємія довіряв, адже навряд чи б він погодився таємно зустрітися з кимось, хто викликав у нього підозри. Коли Неємія прийшов, Шемая запропонував йому піти «разом … усередину храму» й замкнути «за собою двері». Він вдав, начебто намагається захистити Неємію від людей, які «вночі прийдуть» його «вбити».

6:11-14.  Неємія, однак, зауважив дві вади так званого пророцтва Шемаї. По-перше, Бог не просив би Неємію «утікати», коли проєкт із відбудови мурів був уже майже завершений. По-друге, жоден істинний пророк не просив би порушити Божий Закон. Лише священники мали право входити у святиню (Чис. 3:10; 18:7). Тож, якби Неємія, який не був священником, увійшов у храм, то осквернив би його і накликав на себе Боже покарання. З огляду на це все він сказав, що не буде виявляти Богові непослух, намагаючись врятуватися від своїх ворогів. Неємія був переконаний, що Шемая просто вигадав те «пророцтво, бо Товія та Санбаллат його підкупили». Коли б правитель народу зайшов у храм, люди відразу дізналися б, що він порушив Божу постанову. Потім Неємія знову помолився, цього разу прохаючи, щоб Бог згадав (див. коментарі до Неєм. 5:19) його ворогів і покарав їх за злі наміри. Тут він також назвав «пророчицю Ноадію», мова про яку йде лише тут, та «інших» лжепророків, «що хотіли» його «настрашити».

Ж. Неємія завершує проєкт (6:15-19)

6:15-19.  Мури було відбудовано «за 52 дні» і «закінчено … двадцять п'ятого дня місяця Елула», себто десь 20 вересня. Відновні роботи розпочалися в останні декілька днів липня, тривали впродовж усього серпня та завершилися у вересні. У листопаді-грудні (Кіслеві) майже рік тому Неємія вперше почув про проблему (1:1) і вже в березні-квітні (Нісан) озвучив свій задум цареві (2:1). Як уже зазначалося вище, на його подорож у Єрусалим пішло два-три місяці (з квітня чи травня по червень чи липень), а це майже стільки ж часу (чи й навіть більше), скільки він витратив на втілення проєкту з відбудови єрусалимських мурів.

Вороги Неємії «наполохались і вельми духом занепали», коли побачили, що роботу завершено й так «сталося воно за волею Бога». Та протидіючи йому, вони не мали жодних шансів на успіх! Однією з причин, чому аммоній Товія (див. 2:10, 19) міг втручатися у справи Юдеї, були його родинні зв’язки з місцевими євреями (також див. 13:4). Його тестем був Шеханія, син Араха (див. Езр. 2:5), а його невісткою – донька «Мешуллама, сина Берехії», який працював на двох ділянках муру (Неєм. 3:4, 30). Тому багато юдеїв прихильно ставилося до Товії і вело з ним, вочевидь, спільні торговельні справи. Саме вони продовжували розповідати Неємії «про … добрість» Товії, який у той же час «присилав» йому (начальникові та відбудовникові) «листи, щоб … налякати».

ІІ. Відновлення ізраїльського народу (част. 7-13)

А. Оборона міста (7:1-3)

7:1-3. Відбудовники лагодили не лише мури, а й брами. І завершальним етапом проєкту було встановлення дверей у всі ці брами (див. 6:1). Ханані був братом Неємії, який власне й повідомив його про труднощі в Єрусалимі, коли той ще служив у царя чашником (1:2). Хананія, «чоловік вірний та богобоязливіший, ніж багато інших», мав глибокі духовні переконання. Отож, оскільки Неємія знав, що його вороги все ще знаходилися неподалік, він звелів дотримуватися певних застережних заходів задля оборони міста. Міські брами дозволялося відчиняти лише на декілька годин щодня, а «єрусалимські мешканці», багато з яких брало активну участь у відновних роботах на мурах, тепер мали виконувати обов’язки «сторожі».

Б. Перепис людей, що повернулися (7:4-73а)

7:4-7а. У Єрусалимі мешкало порівняно «мало» народу (вірш 4). Тому Неємія мав бажання заселити його людьми, однак виключно єврейського походження (див. 11:1-24). З метою зробити перепис поточного населення міста, Неємія розпочав зі списку «тих, що повернулись … із Зоровавелом» та іншими (7:5-7). Перелік, занотований у вірші 7, майже тотожний перелікові в Езр. 2:2, за виключенням того, що Неємія додав імена Азарія та Нахаманія.

7:7б-65.  Деякі науковці припускають, що в переліку, який міститься в Езр. 2, зазначено імена тих, що лише збиралися вийти з Вавилону, а в Неєм. 7 подано перелік людей, які вже прибули у Єрусалим, або перелік громадян міста, складений за якийсь час після прибуття. Однак ні в Езр. 2, ні в Неєм. 7 не міститься жодної вказівки на такі відмінності. Розбіжності в переліках відтворено в таблиці «Переліки тих, що повернулися з вигнання, в Езр. 2 та Неєм. 7». У переліку згадуються люди з 18 родин (вірші 8-20) і мешканці з 20 міст та селищ (вірші 26-28; див. карту «Самарія та Юдея в часи після вигнання» поблизу Езр. 2). Далі перелічуються священники, загальна кількість яких складала 4289 (Неєм. 7:39-42), і 360 левітів, серед яких були співці та воротарі (вірші 43-45). «Нетінеїв» (храмових прислужників, вірші 46-56) і «синів слуг Соломона» (вірші 57-59) разом було 392 (вірш 60). Після них міститься згадка про 642 особи з тих, що повернулися, але не могли «назвати … роду свого» (вірші 61-62). Деякі священники також не могли засвідчити свій родовід, через що «начальник» ( тірсата , перське слово, яке тут, вочевидь, стосується Шешбацара – див. коментарі до Езр. 1:8 – або Зоровавела) не дозволив їм їсти «із святих речей, доки не буде священика для Урім і Туммім» (див. коментарі до Езр. 2:63).  

В групах людей, що згадуються в Неєм. 7:8-62, налічується разом 31089 осіб, тоді як в групах, що в Езр. 2:3-60, всього 29818 осіб. Різниця складає 1281 особу. Це число випливає з відмінностей у числових значеннях у 19 пунктах зі 41. Такі розбіжності можуть бути наслідком помилок переписувачів або ж Езра і Неємія мали кожен свої особисті підстави для зазначення різних чисел, але які тут не вказано, а тому вони й невідомі в наш час.

7:66-69. Загальна кількість людей, що повернулися і яких у Неєм. налічується 49942, дуже близька до загальної кількості, вказаної в Езр. – 49897 (Езр. 2:64-65). Ті 45 людей, які складають тут різницю, були співцями (Неємія мав «245 співців та співачок», тоді як Езра згадав лише 200). Переписувач Неєм. 7:67 міг випадково взяти число 245 з вірша 68, яке стосувалося «мулів», та вписати його замість числа 200, себто вірної кількості співаків. Отож, загальна кількість людей була, мабуть, такою, як зазначено в Езри – 49897.

Але як пояснити різницю між числами 31089 і 49897, яка складає аж 18808? Більше число може включати жінок і дітей або євреїв з північних племен, які, вочевидь, приєдналися до останку племен Юди та Веніямина. Сюди також можуть входити священники, які не мали змоги засвідчити свій родовід (вірші 63-64).

В переліку Неємії міститься навіть згадка про тварин – всього 8136, більшу частину з яких складали осли, адже тоді на них часто їздили верхи. На кожні семеро людей припадало приблизно по одному віслюкові.

7:70-72.  «Голови родин» і навіть «начальник» (див. коментарі до вірша 65) й «інші з народу» дали велику кількість грошей та необхідних речей для початку функціонування храму. В Неємії мова йде про 41000 «драхм золота», а в Езр. 2:69 – про 61000. Неємія згадав про 4200 «мін срібла» (себто більш як 2 1 / 2  тони; див. НМВ, примітки), тоді як Езра – про 5000 мін срібла. В Неємії йдеться про 597 «священицьких риз», а в Езри зазначено число 100. І знову ці розбіжності є, скоріш за все, наслідком помилок переписувачів рукописів.

7:73.  Люди «стали жити» в «містах» та селах своїх прабатьків.

В. Діяльність Езри (8:1-10:40)

1. ПОСЛУХ ІЗРАЇЛЬТЯН ЗАКОНОВІ (8:1-8:18)

Уривок 8:1-10:40 слугує прикладом угод, які укладалися між сюзереном і його васалами на стародавньому Близькому Сході (див. коментарі до 9:5б-31). Серед характерних ознак тут присутні такі: повторне зачитування через певні проміжки часу (част. 8), визнання провини (част. 9) та обіцянка послуху (част. 10).

8:1-8:9.  «Як настав сьомий місяць», ізраїльтяни «були по своїх містах» (див. 7:73). «Сьомий місяць» – це, отже, вересень-жовтень (див. таблицю «Ізраїльський календар» поблизу Вих. 12:1). Тоді «увесь народ … зібрався» біля Водяних воріт чи то східної брами (див. Неєм. 3:26 і див. карту «Єрусалим у часи Неємії» поблизу 3:1), щоб послухати книжника (див. 8:1, 13; 12:26, 36) й священника (8:2, 9; 12:26) Езру, який читав і навчав «Закону Мойсея» (П’ятикнижжя Мойсея).

Езра повернувся в Єрусалим у 458 році до н.е., себто за 14 років до прибуття Неємії, і також з дозволу царя Артаксеркса (Езр. 7). Його першочерговим завданням після повернення на батьківщину було навчити юдеїв Божому Законові.

В Езр. 7:12, 21 він називається вчителем. Зрозуміло, що Езра був сучасником Неємії (див. Неєм. 12:33, 36). Він належав до роду Єлеазара, третього сина Арона, як видно з таблиці «Родовід Езри» поблизу Езр. 7:1-5.

Коли Езра вперше прибув у Єрусалим, тутешні люди перебували в глибокому духовному й моральному занепаді (Езр. 9:1-4; 10:3, 11). Та коли він почав молитися за них і навчати їх Божому Слову, вони охоче прийняли його та стали виконувати Божі постанови. Декілька років потому в Єрусалим прибув Неємія і закликав їх повірити, що Бог допоможе їм відбудувати мури.

Про те, що діяльність Езри виявилася дуже дієвою, також свідчить поведінка людей після завершення робіт із відбудови мурів. На час відновних робіт Езра зупинив свою просвітницьку діяльність, однак це спонукало людей прагнути ще більшого пізнання Божого Закону. Вони самі попрохали Езру продовжити навчання (Неєм. 8:1). Це сталося «першого дня сьомого місяця», в який мали відзначати свято Сурм (Лев. 23:24; Чис. 29:1). Дорослі і діти, які були достатньо великі, щоб «розуміти» (Неєм. 8:2-3), ввесь ранок уважно слухали Езру, який читав їм Книгу «Закону», повернувшись обличчям на захід, «перед Водяними ворітьми» (див. вірш 1).

Стоячи «на дерев'яному помості», Езра старанно читав Закон, тим часом як інші 13 чоловіків, які були, вочевидь, священниками (див. вірш 7), також стояли на помості «коло нього». Спершу, коли Езра «відкрив … книгу …, ввесь народ підвівся» (вірш 5), після чого він «воздав» хвалу «Господові, великому Богові» (див. 1:5; 4:8).

Реакція людей на читання Святого Письма та хвалу Господеві, безумовно, дуже схвилювала цього книжника й священника. «Знявши руки вгору» до небес, вони вигукнули: «Амінь, амінь», – виявляючи таким чином своє повне прийняття Божого Слова. Потім вони впали на коліна і вклонилися «перед Господом обличчям до землі» (8:6).

Неємія не пояснював тут, як саме Езра та левіти читали і тлумачили Божий Закон такому великому зібранню людей, яких налічувалося десь, мабуть, 30000-50000 осіб (7:66-67). Можливо, Езра читав певні уривки з Закону у присутності всього народу (8:3), а потім у визначений час «левіти» ходили поміж людьми, «тлумачили» їх народові «виразно ( парас ; це слово, мабуть, означає тут «перекладати» з давньоєврейської мови на арамейську) та викладали значення» того, що Езра читав людям, поки «народ стояв на своєму місці» (вірші 7-8).  

Найбільш втішним в усьому цьому було, звісно, те, що люди охоче слухали Боже Слово. Почуте викликало в них глибокі переживання, адже вони плакали, «слухаючи слова Закону» (вірш 9). Вочевидь, тоді вони щиро жалкували про свій колишній непослух Законові і каялися в своїх гріхах.

8:10-18.  «Далі» Неємія закликав народ відсвяткувати цей день як «святий», а отже, їсти, пити посилати «частки» потребуючим та радіти в «Господеві», бо Він – їх «сила». Святість і радість мали йти поруч!

Наступного «дня» духовні очільники – «голови родин …, священики й левіти» – знову зібралися, аби ще послухати Езру про Божий Закон. Наступним кроком прийняття науки Езри стало свято Кучок, яке народ охоче відзначив. Що ж, розвиток подій у част. 8 і справді дивовижний. Спершу народ виявив зацікавлення Божим Словом на ментальному рівні (вірші 1-8), потім відреагував на почуте Слово на емоційному рівні (вірші 9-12), а далі засвідчив своє сприйняття Божого Слова на вольовому рівні (вірші 13-18).

Духовні очільники «знайшли» постанови про свято Кучок у Лев. 23:37-43. Його слід було відзначати з 15-го по 22-ге число «сьомого місяця» (Тішрей). Оскільки вони віднайшли ці постанови другого дня сьомого місяця (Неєм. 8:2, 13), час був дуже вдалий. Вони мали рівно два тижні, аби підготуватися до святкувань. Отож, вони закликали людей позносити гілки з різних «дерев» (вірш 15), зробити з них «кучки» (тимчасові намети) та поставити у різних місцях, у тому числі «на майдані … коло воріт Ефраїма» (див. карту «Єрусалим в часи Неємії» поблизу 3:1). Це мало нагадати їм про часи, коли їхні прабатьки блукали пустелею (Лев. 23:43). Ізраїльтяни «не робили» цього ще «від часів Ісуса Навина». Після відбудови жертовника у 536 році до н.е. вони відзначили свято Кучок (Езр. 3:4), однак тут «радість» була значно більшою, адже чимало людей взяло активно участь у святкуванні. Під час свята Кучок Езра «щодня» читав Закон, бо сам Мойсей велів робити це кожні сім років (Втор. 31:10-13).

2. СПОВІДЬ ІЗРАЇЛЬТЯН В ГРІХАХ (9:1-37)

«Боже Слово мало надзвичайний вплив на ізраїльську громаду часів Відновлення. Воно вказало людям на їхню гріховність (8:9), привело їх до послуху (8:12, 14) і дало їм велику радість (8:17)» (J. Carl Laney, Ezra/Nehemiah , p. 104). Тепер же Слово спонукало їх до сповіді.

9:1-5а.  Свято Кучок завершилося 22-го числа місяця (див. коментарі до 8:14). Через день, себто «двадцять четвертого дня того ж місяця», ізраїльтяни знову зібралися докупи. При цьому вони «відділились від … чужинців» (див. 10:29). Ізраїльтяни «сповідалися з своїх гріхів і з беззаконь», засвідчуючи це постом (див. коментарі до 1:4) «в волосяницях (темній грубій одежі, виготовленій з козячої вовни; див. Бут. 37:24; Ест. 4:1-4; Пс. 30:11; 35:13; 69:11; Іс. 22:12; 32:11; 37:1-2; ПлЄр. 2:10; Дан. 9:3) із порохом на голові» (див. ІсНав. 7:6; 1 Сам. 4:12; 2 Сам. 1:2; 15:32; Іов. 2:12; ПлЄр. 2:10; Єз. 27:30). Адже саме такими були на той час зовнішні вияви жалоби і глибокого смутку.

Потім, десь упродовж трьох годин, народ знову стояв (див. Неєм. 8:7) та слухав Закон. Після цього, впродовж наступних трьох годин, ізраїльтяни «сповідались» у своїх гріхах «і поклонялись Господеві». Далі кілька «левітів» (певні з них згадуються й у 8:7) закликало народ благословити свого відвічного Господа. П’ятьох із восьми левітів у 9:4 перелічено і в групі з восьми осіб у вірші 5 («Петахія» також згадується в 11:24). Ці п’ятеро могли бути тими ж людьми або іншими, які, однак, мали тотожні імена. Одна група левітів «гучним голосом» зверталася «до Господа» (вірш 4), а інша – до людей, щоб ті воздали «хвалу» Богові (вірш 5). Фраза «на помості» може мати стосунок до помосту, що згадується у 8:4.

9:5б-31.  Зміст віршів 9:5б-10:40 відповідає звичній формі угод, що укладалися на стародавньому Близькому Сході: передмова (9:5б-6), історичний пролог (9:7-37), прийняття угоди (10:1-30) та її умови (10:31-40). Молитву, озвучену у 9:5б-31, проголосили левіти і зробили це від імені всього народу. В ній відтворено головні події з історії Ізраїлю, та спершу засвідчено Божу славу (вірш 5б), Його унікальність (вірш 6а) і створення Ним Всесвіту (вірш 6б). Далі левіти розповіли про Божі діяння у стосунку до Авраама, а саме про те, як Він покликав «його з Уру» (Бут. 12:1) й «уклав з ним» завіт (Бут. 15:4-21). Потім вони згадали, як Бог визволив ізраїльтян з Єгипту (Неєм. 9:9-12; див. Вих. 1-15), дав їм Закон (Неєм. 9:13-14), манну («хліб із неба») і «воду» (вірш 15; див. Вих. 16-17).

«Але» прабатьки ізраїльтян стали непокірні й збунтувались проти Бога – настільки, що навіть «зробили собі вилите теля» та почали йому поклонятись (Неєм. 9:16-18; див. Вих. 32). Однак Бог «скорий прощати, добрий і милосердний, довготерпеливий і многомилостивий» (див. Вих. 34:6; Чис. 14:18; Пс. 86:15; 103:8; 145:8; Йоіл. 2:13; Йона 4:2). Він «не покинув їх» та «не відступив …, щоб вести їх», навчати їх і дбати про них (Неєм. 9:19-21). Він допоміг їм «забрати землю» у ворожих до ізраїльтян «Сихона» та «Ога» (вірш 22; див. Чис. 21:21-35) і привів їх в обіцяну «землю» під проводом Ісуса Навина (Неєм. 9:23-25). Та в усьому цьому вони «розкошували» виключно «з … великої» Божої «доброти» (див. вірш 35).

Однак ізраїльтяни знову збунтувались (вірш 26; див. вірш 17). Тож Бог «видав їх» гнобителям. Але й тоді «з великого» Свого «милосердя» Він «посилав їм визволителів», Суддів, «що визволяли їх» (вірші 27-28). «Багато років», впродовж яких ізраїльтяни дуже часто грішили (вірш 29), Бог «був з ними терпеливим» і Святим «Духом» наставляв їх на вірний шлях «через … пророків» (вірш 30). Та оскільки вони ніяк не бажали покинути свої грішні дороги, Бог покарав їх вигнанням (вірші 30-31).

9:32-37.  У цій заключній частині своєї молитви левіти попрохали Бога про порятунок, знову засвідчивши Його потугу, велич (див. 1:5; 4:8) та відданість. Впродовж свого існування ізраїльський народ неодноразово зазнавав страждань, а все через свій непослух. Ассирія була першою великою державою після Єгипту, яка складала для Ізраїлю й Юдеї дуже серйозну загрозу, починаючи ще з дев’ятого століття, себто за більш як 400 років до часів Неємії. Навіть тоді, коли ізраїльтяни жили «у великім добрі» (завдяки Божим благословенням; див. 9:25) на своїй «землі», вони все одно грішили.

«Тепер» же вони були рабами на своїй власній землі! (вірш 36) І були змушені платити Персії податки й давати перським царям данину з врожаю землі. Молитва Неємії завершилася скорботним визнанням, що всі ізраїльтяни були «у великій нужді».

3. ОБІЦЯНКА ІЗРАЇЛЬТЯН БУТИ ПОКІРНИМИ (10:1-10:40)

а. Ті, що підписалися (10:1-28)

10:1-28.  Громадські очільники («князі»), релігійні очільники («левіти» й священники) та всі люди «приклали … печаті» до занотованого «зобов’язання» покірно виконувати постанови Закону Мойсея (див. вірш 30). Перелік тих, що підписалися, розпочинається з Неємії, який знову став чудовим прикладом для інших. Чимало з тих 24 імен, які згадуються в 10:2-9, перелічено в 12:12-21, де міститься перелік голів родин. Це були священники (10:9). Езра тут не згадується, однак він був нащадком Сераї (вірш 2). Після переліку священників іде перелік 17 левітів, 6 з яких брало участь у читанні Закону (8:7). Наступну групу тих, що підписалися під зобов’язанням, складають 44 «голови народу». Дехто з них згадується в переліку у 7:8-25.

б. Постанови (10:29-40)

10:29-30.  «Решта народу» не приклала свої печаті до занотованого зобов’язання, але також погодилася «діяти за Законом Божим». «Воротарі, співці» і «нетінеї» згадуються й у переліку, що в 7:44-60. Всі інші люди включені до групи тих, «що відлучились від чужоземних народів» (див. 9:2). Хоча вони й не поставили свої печаті, та все ж, погоджуючись, засвідчили свої слова «клятьбою» (через що у разі порушення даного ними зобов’язання на них мало зійти нещастя) і присягою. Слово «клятьбою» може мати стосунок до проклять, які перелічує Бог у Завіті Второзаконня (Втор. 28:15-68).

10:31-40.  Далі йде перелік постанов, що озвучили люди, взявши на себе зобов’язання покірно виконувати їх: (а) уникати мішаних шлюбів (вірш 31; див. Вих. 34:16; Втор. 7:3-4), (б) святкувати «суботу» і суботній «сьомий рік» (Неєм. 10:32; див. Вих. 20:8-11; 23:11-12; 31:15-17; Лев. 25:2-7; Втор. 15:1-3), (в) «давати … щороку по третині шекля (близько однієї восьмої унції) на потреби дому Бога» (Неєм. 10:33-34), хоча згідно з Вих. 30:11-16 слід було давати на храм по пів шекля щороку. Такі храмові пожертви були необхідні, аби священники й левіти мали гроші «на хліби появлення» (Вих. 35:13; 39:36; Чис. 4:7), на різні підношення, на принесення жертв під час щомісячних і щорічних свят, а також на інші потреби. (Див. коментарі до Неєм. 13:10-11 щодо порушення людьми цього зобов’язання.)

Серед інших зобов’язань, які взяли на себе очільники народу й сам народ, були: (г) постачати дрова для багаття на жертовнику всепалення, яке слід було підтримувати ввесь час (Лев. 6:12-13), (ґ) давати Господеві «первоплід урожаю» (Вих. 23:19; Втор. 26:1-3), а також «первенців із синів» та худоби (Чис. 18:15-17; Втор. 12:6), і (д) щороку сплачувати «десятину» (Лев. 27:30; Чис. 18:21-24). Левіти ж у свою чергу мали давати «десятину з десятини», отриманої від людей (Неєм. 10:39-40; див. Чис. 18:26), на потреби священників.

Заключне твердження даного зобов’язання – «Ми не занедбаємо дому Бога нашого» (Неєм. 10:40) – слугує підсумком постанов від (в) до (д), тепер обов’язкових для виконання. Отож, Езра і Неємія повели ізраїльський народ до такого способу життя, в якому на першому місці були духовні цінності, в тому числі турбота про відбудований храм. А це мало навіть більше значення, ніж відновлення єрусалимських мурів.

Г. Перелік мешканців Юдеї (11:1-12:26)

Через розруху у Єрусалимі мешкало порівняно мало народу (7:4). Тепер, коли мури та брами відбудували, місто могло прийняти більшу кількість людей.

1. МЕШКАНЦІ ЄРУСАЛИМУ (11:1-24)

11:1-4а.  Разом зі старшинами одна десята частина ізраїльтян мала оселитися в Єрусалимі, який зветься тут «святе місто» (див. вірш 18; Іс. 52:1; Дан. 9:24; Одкр. 11:2). Їх обрали, кинувши «жереб» (див. Прип. 16:33). Тими ж, «що самохіть погодилися жити в Єрусалимі» (Неєм. 11:2), були або ті люди, яких вибрали за допомогою жеребу і які охоче перебралися в місто, або ж це була зовсім окрема група людей. Деякі священники, «левіти», в тому числі «нетінеї» жили в навколишніх «містах» та селах і приїжджали в Єрусалим лише на час своєї служби в храмі. «В Єрусалимі» також мешкали люди, які не служили ні громадськими, ні релігійними очільниками. Це були нащадки Юди і Веніямина.

11:4б-19.  Нащадків голів різних родин, що перебралися в Єрусалим, налічувалося 468 мирян з племені Юди (вірші 4б-6), 928 мирян з племені Веніямина (вірші 7-9), 1192 священники (вірші 10-14), 284 левіти (вірші 15-18) і 172 «воротарі» (вірш 19) – всього 3044 особи. Згідно з 1 Хр. 9:3 потомки Ефраїма й Манассії також мешкали в Єрусалимі. Серед голів областей (Неєм. 11:3) були вихідці з Юди, а саме «Атая», нащадок «Переца», і «Масея», нащадок «Шелонія» (вірші 4-5). Перец і Шелонія («Шела», Бут. 38:5) були синами Юди (див. Бут. 38:2-5, 26-29). Інший син Юди Зерах, про якого йде мова в Бут. 38:30 та 1 Хр. 9:6, в Неєм. 11:4-6 не згадується. Ось чому в переписі, що в 1 Хр. 9:6, міститься число 690, а в Неєм. 11:6 – 468. Перелічуючи потомків Веніямина, Неємія згадав лише одну його лінію (вірш 7), тоді як літописець – всі чотири. Це могло (або не могло) стати причиною того, що в Неємії налічується 928 нащадків Веніямина (вірш 8), а в Хроніках дещо більше – 956 (1 Хр. 9:9).

Священники походили від шести голів родин (Неєм. 11:10-14), якими були «Єдая, син Йояріва, Яхин і Серая, … Адая … і Амасай». В 1 Хр. 9:10-13 зазначено ті самі імена з незначними відмінностями в написанні. Син Йояріва там Йоарів, Серая – Азарія, а Амасай – Масай. Важко сказати, чому загальна кількість священників, яка тут складає 1192 особи, відрізняється від загальної кількості, вказаної в 1 Хр. 9:13, – 1760.

Переліки голів родин левітів у Неєм. 11:15-18 і в 1 Хр. 9:14-16 дещо різняться між собою, а саме написанням деяких імен, а також наявністю додаткових імен або ж відсутністю декотрих з них (наприклад, «Бакбукія» – це, вочевидь, Бакбакар, а Авда – Овдія та ін.; див. Неєм. 12:25). Літописець згадав Хереша, Галала і Берехію, тоді як в переліку Неємії їх нема. В Неємії, проте, згадуються «Шаветай і Йозавад», що були задіяні «до зовнішньої служби дому Божого» (11:16), тоді як в 1 Хр. про них ані слова.

Голів родин воротарів було двоє, хоча в 1 Хр. 9:17 міститься чотири імені. Саме це могло стати причиною розбіжностей у загальній кількості воротарів: 172 в Неєм. 11:19 і 212 в 1 Хр. 9:22.

11:20-24.  «Решта ж ізраїльтян … жили по всіх містах Юдеї» (вірш 20), за виключенням нетінеїв, що мешкали «на Офелі» (див. 3:26), міському пагорбі неподалік від храму. «Начальником … левітів … був Уззій» (11:22). Співці знаходилися на забезпеченні самого «царя» (вірш 23), ймовірно, Артаксеркса. «Петахія» (вірш 24; див. 9:5) був «відпоручником царя», який лобіював інтереси юдеїв, а також інформував їх про бажання й розпорядження царя.

2. МЕШКАНЦІ СІЛ З ПЛЕМЕН ЮДИ ТА ВЕНІЯМИНА (11:25-36)

11:25-30.  В часи після вигнання, коли Неємія вже був у Єрусалимі, «деякі сини Юди» оселилися в 17 містах та їх навколишніх селах від «Версавії» (вірші 27, 30), що знаходилася на далекому півдні, приблизно за 32 милі від Єрусалиму, і «до Гінном-долини», яка була безпосередньо за містом Єрусалим з південного боку (див. ІсНав. 15:8). Кіріят-Арба – це давня назва Хеврону (ІсНав. 14:15).

11:31-35.  15 містечок, в яких мешкали «сини … Веніямина», знаходилися в північному керунку від Юдеї. Долина «Ремісників» була, мабуть, неподалік від Лоду та Ону. (Див. місцезнаходження багатьох міст, які згадуються у віршах 25-35, на карті «Самарія та Юдея в часи після вигнання» поблизу Езр. 2.)

11:36.  Деякі «з левітів», що жили в Юдеї, перебралися на північ на землі Веніямина.

3. ПЕРЕЛІК СВЯЩЕННИКІВ І ЛЕВІТІВ (12:1-26)

12:1-7.  Давид призначив 24 священничі черги для служіння в храмі (1 Хр. 24:7-19), який ще лиш планувалося збудувати. Тепер же Неємія перелічив 22 священників і левітів, «що повернулись» з Вавилону «із Зоровавелом … та з Ісусом» майже 100 років тому, у 538 році до н.е.. Ймовірно, переписувач випадково пропустив два імені під час копіювання рукопису або ж просто на той час не було змоги сформувати всі 24 черги.

12:8-9.  Тут згадуються імена 8 левітів, що повернулися з Зоровавелом. Разом із братами їх було 74 (Езр. 2:40) або 202, якщо рахувати ще й з левітами-співцями (Езр. 2:41). З восьми імен, що містяться тут, Езра згадав лише два – «Ісус» і «Кадмієл» (Езр. 2:40). «Маттанія» й «Бакбукія» (Неєм. 12:8-9) – це імена людей, які жили в часи Зоровавела (вірш 1). Їх не варто плутати з сучасниками Неємії (11:17), хоча їхня робота з «похвальними піснями» (див. 12:24) була подібною.

12:10-11.  Чимало поколінь первосвященників з’явилося від Арона до Єгоцадака, який потрапив у полон до вавилонян (1 Хр. 6:3-15). Потім первосвященником став Ісус, який повернувся з Вавилону разом із Зоровавелом (Езр. 2:1-2; Неєм. 11:1). Нащадок Ісуса «Еліяшів» (12:10) був первосвященником у часи Неємії (3:1; 13:4, 7, 28). Деякі тлумачі стверджують, що згадку про родовід від Еліяшіва до «Яддуа», себто про наступні три покоління, було додано згодом, вже після часів Неємії. Однак, цілком можливо, правнук Еліяшіва народився ще за життя Неємії. «Йонатан» – це, вочевидь, та сама особа, яка згадується на ім’я Йоханан у 12:22.

12:12-21.  У цих віршах перелічено голів зі священничих родин «за часів Йоакима», сина первосвященника Ісуса (див. вірш 10). Тут занотовано 20 імен, що загалом відповідає перелікові з 22 імен у віршах 1-7. Хаттуш із вірша 2 і Маадія з вірша 5 не згадуються в переліку, що у віршах 12-21. Харім (вірш 15; див. 10:6) – це той же Рехум з вірша 3. Меніямін з вірша 17 – це Міямін у вірші 5.

12:22-26.  Дарій перський, про якого йде мова у вірші 22, – це, вочевидь, Дарій II, який правив Персією з 423 по 404 рік до н.е.. Згідно з Елефантинським папірусом Йоханан був первосвященником у 408 році до н.е.. Мабуть, Неємія дожив до того часу, аби побачити як син Йоханана «Яддуа» став первосвященником десь між 408 і 404 роком до н.е..

Літописна книга була офіційно визнаною книгою, в якій містився перелік «голів родин» левітів «аж до часів Йоханана». Левіти, що згадуються у віршах 24-25, служили «за часів» первосвященника «Йоакима» (див. вірші 10, 12) і «за часів Неємії … та Езри». «Хашавія» – це, можливо, той же чоловік, про якого йде мова в 3:17. «Шеревія та Ісус» згадуються в 12:8 як ведучі похвальних пісень, що співалися антифонально. Фраза «Ісус, син Кадмієла», можливо, має звучати як «Ісус, Біннуй, Кадмієл» (див. вірш 8).

У 12:8 «Маттанія» і «Бакбукія» (див. 11:17) мають стосунок до музики, але тут (вірш 25) вони згадуються як «воротарі». «Овдія» – це, вочевидь, той же Авда (11:17). Напевно, ці чоловіки виконували обидві функції. «Мешшулам» (також згадується у 3:4, 30) – це, можливо, Шаллум, який, як і «Талмон» та «Аккув», служив воротарем (див. 1 Хр. 9:17).

Ґ. Посвята мурів (12:27-47)

1. ПРИГОТУВАННЯ ДО ПОСВЯТИ (12:27-30)

12:27-30.  Неємія скликав всіх «левітів», що жили в різних містах навколо Єрусалиму (див. 11:3, 20), приєднатися до інших у святому місті для церемонії посвяти відбудованого «муру». Дана подія мала стати справжнім святом «з радістю, подякою та піснями (див. 12:8), під звуки» різних музичних інструментів (див. 1 Хр. 25:1). Співці-левіти «зібралися» з півдня Єрусалиму («з сіл нетофатійських»), зі сходу (якщо Бет-Гілгал – це той же Гілгал) і з півночі (веніяминських міст «Геви та Ахмавету»). Готуючись до церемонії посвяти, священники й левіти спершу самі пройшли обрядове очищення, а потім «очистили» весь «народ, брами й мур». Таке обрядове очищення проводилося, поза всяким сумнівом, за допомогою розбризкування крові жертовних тварин.

2. ПРОЦЕСІЯ ДВОХ ХОРІВ (12:31-42а)

12:31-42а.  Неємія «уклав два великі хори», щоб вони співали похвальні й подячні пісні (див. вірші 8, 27). Кількість співців у кожному з хорів тут не зазначено. Ці хори розпочали свою ходу, скоріш за все, від Долинних воріт, з яких колись Неємія розпочав і де завершив свій нічних огляд зруйнованих мурів (2:13-15). Перша процесія рушила в напрямку проти годинникової стрілки по південному і східному мурі «до Гнояних воріт» (12:31), повз Джерельні ворота й «до Водяних воріт». Оскільки «обидва хори» ввійшли у храм (вірш 40), перший хор, напевно, пройшов аж до Східних воріт (див. карту «Єрусалим у часи Неємії» поблизу 3:1). На чолі цієї процесії йшов Езра (12:36), за ним простував хор, далі «йшов Гошая й половина юдейських старшин» (вірш 32), священники (семеро з них згадуються тут на ім’я, тоді як про деяких сказано, що вони були «з сурмами»), Захарія та восьмеро його братів «з музичними приладами».

«Другий хор» йшов у напрямку за годинниковою стрілкою і, як уже було зазначено вище, також розпочав свою ходу від Долинних воріт. Далі він попростував повз різні брами та башти (див. коментарі до част. 3), аж поки не дійшов до «Темничних воріт». У цю групу людей входили: хор, Неємія, «половина начальників» (12:40), священники (семеро з них згадуються тут на ім’я і мали сурми) та ще восьмеро осіб, які, напевно, були співцями. Подібний склад двох процесій просто вражає.

Той факт, що вони йшли «по мурі» (вірші 31, 38), наочно засвідчив міцність мурів, над чим Товія колись кепкував, кажучи, наче після відбудови мури будуть такими крихкими, що навіть лисиця, щойно вискочить на мур, повалить його (3:35). Напевно, Неємія хотів, щоб Товія побачив, що з Божою допомогою проєкт завершено, незважаючи на протидію і його, і інших. Оскільки тепер люди не мали при собі ні списів, ні мечів, ні луків (див. 4:10, 12), вороги, вочевидь, відступили. А те, як дві великі процесії простували по мурах, було, безумовно, і справді хвилюючим видовищем.

3. УЧАСТЬ У СЛУЖІННІ (12:42б-43)

12:42б-43.  У храмі («у домі Божому», вірш 40) два великі хори, які зійшлися там докупи, «співали» під «проводом Ізрахії». Того ж дня люди «принесли … великі жертви й раділи» так голосно, що їх було чути «далеко».

4. ТУРБОТА ПРО ПРИНОСИ (12:44-47)

12:44-47.  Неємія використав це святкування і як можливість подбати про забезпечення майбутніх храмових служінь. Коморами, в які люди мали зносити свої приноси, первоплоди та десятини, «призначені Законом», слугували бічні кімнати храму (див. 1 Цар. 6:5; 1 Хр. 28:11; 2 Хр. 31:11; Неєм. 10:38-40; 12:25; 13:4, 12-13). Неємія закликав тепер уже діючих священників і левітів стежити за виконанням своїх храмових зобов’язань згідно з «постановою Давида (1 Хр. 22-26)» і, ймовірно, «Соломона», яка була видана ще більш як 500 років тому. Готуючись до майбутніх служінь у храмі, Давид приділяв велику увагу співам, за чим наглядав тоді «провідник співців» Асафа (1 Хр. 15:19; 16:4-5, 37). Отож, Неємія був не лише вправним начальником, а й глибоко віруючою людиною, яка в тому числі турбувалася про «похвальні та подячні пісні на честь Бога», а також про приноси Йому.

Народ взяв на себе непорушне зобов’язання віддавати «належні частки» і «приносини» священникам та левітам (див. коментарі до Неєм. 10:38-40).

Д. Реформи Неємії (част. 13)

Неємія служив начальником Юдеї впродовж 12 років, від двадцятого і до тридцять другого року правління царя Артаксеркса (5:14; див. 13:6), тобто з 444 року до н.е. по 432 рік до н.е.. Окрім того, що Неємія організував відбудову та посвяту мурів, заохотив народ дотримуватися Закону та зобов’язав священників і левітів служити в храмі, про його 12 років правління більш нічого не відомо. Проте, безумовно, це був дійсно успішний період часу в його житті.

По завершенню тих 12 років Неємія повернувся у Персію (напевно, в місто Сузи; див. 1:1; або в столицю Персеполіс), вочевидь, щоб знову служити цареві Артаксерксу (див. 2:6). Скільки часу він залишався на цій службі – достеменно невідомо. Можливо, два роки або дещо більше. За його відсутності в Юдеї відбулися певні доволі разючі зміни, зокрема ті, що тягнули за собою серйозні порушення Закону Мойсея. Коли Неємія знову повернувся у Юдею (мабуть, десь у 430 році до н.е. або й пізніше), то зіткнувся з проблемою, яка у певному розумінні була значно важчою, ніж завдання відбудувати мури.

1. ВІДЛУЧЕННЯ ЧУЖИНЦІВ (13:1-3)

13:1-3.  Як свідчить текст 13:3-7, фраза «того дня» має стосунок не до 12:44, а до часу, коли Неємія повернувся у Єрусалим, щоб знову бути тут начальником. Частина Закону (книги «Закона Мойсея»), яку тоді було «читано», – це Втор. 23:3-5. Колись давно аммонії та моавитяни перешкоджали ізраїльтянам увійти у Ханаан. Моавитяни навіть «найняли … Валаама, щоб прокляв» ізраїльтян, але Бог обернув цей «прокльон» на «благословення» (Чис. 22-25). Тому ні аммонії, ні моавитяни не мали права долучатися до храмової служби. «Почувши» про цю постанову, ізраїльтяни часів Неємії «відлучили … всіх мішанців від Ізраїля» (як зазначено у Неєм. 13:4-9, 23-28). Примітно, що читання Божого Слова знову неабияк вплинуло на людей (див. 8:1-6, 13-17; 9:3).

2. ЗІТКНЕННЯ НЕЄМІЇ З ТОВІЄЮ (13:4-9)

13:4-5.  Коли Неємія повернувся у Єрусалим, то був неабияк здивований тим фактом, що «Еліяшів», первосвященник Юдеї (див. 3:1, 20; 13:28), «приготував … велику кімнату» у храмі для Товії, який був родичем Еліяшіва (див. 6:17-18 про родинні зв’язки Товії з кількома євреями). Товія ж був ворогом Неємії, адже активно протидіяв відбудові мурів (2:10-19; 3:35; 4:1; 6:1, 12, 17, 19). А тепер, поки Неємії тут не було (13:6), аммоній Товія (див. коментарі до віршів 1-3) перебрався у самісінький храм! Кімната, яку він зайняв, була раніше однією з храмових комор (вірш 4; див. коментарі до 12:44), боковою кімнатою для зберігання хлібних приносів (13:4-5). Там Товія мав змогу протидіяти Божим діянням, поки вдавав, що начебто допомагає!

13:6-9.  Артаксеркс зветься тут вавилонським царем, бо, керуючи Перською імперією, він у тому числі правив Вавилоном. Неємія повернувся до Артаксеркса (чи то в столицю Персеполіс, чи то в місто Сузи) у 432 році до н.е.. «За деякий час» (напевно, через два роки або й більше) Неємія попросив у царя дозволу знову навідатися у Єрусалим. Скільки часу він пробув у Єрусалимі цього разу – тут не зазначено. Однак, цілком можливо, десь у той же час там проповідував і Малахія (див. таблицю «Хронологія подій після вигнання» поблизу Езр. 1:1).

Довідавшись про те, що первосвященник «зробив … для Товії», Неємія дуже засмутився (і назвав це словом «зло»; див. Неєм. 13:17). Еліяшів брав активну участь у відбудові мурів (3:1), а тепер, виявивши крайню непослідовність, дозволив ворогові оселитися в храмовому комплексі! Гнів Неємії можна зрозуміти, як і те, що, зайшовши у храм і в ту «кімнату», він «повикидав геть … всі хатні речі Товії». Потім «наказав очистити кімнати» (вочевидь, Товія також займав кілька кімнат, що були прилеглі до великої світлиці), чи то шляхом проведення певних обрядів, чи за допомогою кадильних пахощів, чи ж обома способами водночас, і «повносити туди знову посуд дому Божого, приноси й ладан».

3. ЗІТКНЕННЯ НЕЄМІЇ З ЮДЕЙСЬКИМИ НАЧАЛЬНИКАМИ (13:10-14)

13:10.  Далі Неємія зайнявся питанням, а чому взагалі Товія спромігся зайняти одну з храмових комор. Як виявилося, вони були порожні, бо люди занедбали своє зобов’язання і «не давали» ні десятини, ні приноси «левітам». Внаслідок цього левіти й усі інші, які мали жити за рахунок цих «часток», виконуючи свої храмові зобов’язання на користь народу, були змушені працювати на полях і дбати про свою худобу (див. Чис. 35:1-5). Через це у них залишалося менше часу на роботу в храмі.

13:11-14.  Неємія взявся «докоряти» юдейським «начальникам» за те, що ті занедбали цю частину діяльності храму («дім Божий»; див. вірші 4, 7, 9, 14). Малахія також піднімав цю проблему (Мал. 3:8-10). Начальники не простежили за тим, аби юдеї слухали Господа в цих справах. Та Неємію ще більше засмучував той факт (і йому було важко в це повірити), що колись ці начальники добровільно підписали документ, в якому пообіцяли і Господеві, й людям, що простежать, аби це більше ніколи не повторилося (Неєм. 10:1, 15-30, 36, 38, 40). Тоді вони навіть промовили такі слова: «Ми не занедбаємо дому Бога нашого».

Окрім догани начальникам за недогляд, Неємія вдався до активних дій, спрямованих на вирішення даної проблеми (див. 13:17-19). Він «поставив» левітів «на їхнє місце» в храмі і призначив чотирьох чоловіків – священника, «книжника», левіта та їхнього помічника, яких «уважали за певних», – наглядати за розподілом приносів, отриманих від людей («хліба, нового вина та олії», вірш 12; див. вірш 5; 10:40). А також, Неємія, як робив уже не раз, помолився до Бога і попросив у Нього допомоги у цій справі (13:14). Слово «згадай» використовується тут у значенні «допоможи», а не лише як прохання, щоб Бог не забув про щось (див. слово «згадай» у віршах 22, 29, 31; 5:19; 6:14). Начальник Юдеї не хотів, аби його потуги провести реформи були зведені нанівець через звичайний недогляд.

4. ЗІТКНЕННЯ НЕЄМІЇ З ТИМИ, ЩО ОСКВЕРНЮВАЛИ СВЯТУ СУБОТУ (13:15-22)

13:15-16.  Іншим зобов’язанням, під яким підписалися ізраїльтяни, була обіцянка виконувати Божі постанови про суботній день (10:32). Та коли Неємія повернувся у Єрусалим, то довідався, що й цю обіцянку вони порушили. В суботу ізраїльтяни працювали, як і в будь-який інший день тижня. Вони товкли виноград «у винодавлях», возили «снопи», вино, виноград, фіги та інший тягар «у Єрусалим» на продаж, а також купували «рибу та усякий крам» у тирійців, які «жили в нім».

13:17-22.  І знову Неємія вдався до вирішення проблеми за допомогою докору й активних дій (див. вірші 11-13). Дорікаючи людям за осквернення суботнього дня (назвавши це словами «погане діло»; див. вірш 7), він згадав про подібний гріх в часи Єремії (див. Єр. 17:19-27), за який Бог покарав людей вигнанням («послав … лихо»). Неємія «наказав зачинити» всі «двері» міста і «не відчиняти» їх, починаючи з вечора п’ятниці й «аж доки не мине субота». Біля «воріт» він «поставив» вартових та віддав їм наказ стежити за тим, аби жоден крам не потрапив у цей час у місто. Однак, незважаючи на це, деякі «крамарі та продавці … ночували» за мурами міста, мабуть, сподіваючись, що люди якимсь чином вийдуть уночі з Єрусалиму, аби придбати щось у них. Коли ж Неємія довідався про це, то застеріг їх «і сказав», що покарає. Потім він «звелів левітам» (див. Неєм. 13:30) також сторожити «коло воріт» (див. 7:1; 11:19). І знову (див. 13:14) попросив Бога допомогти йому вирішити дану проблему та змилуватися над ним зі Свого «великого милосердя» ( хесед , «віддана любов»).

5. ЗІТКНЕННЯ НЕЄМІЇ З ТИМИ, ЩО ПОРУШУВАЛИ СВОЇ ШЛЮБНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ (13:23-31)

13:23-24.  Окрім вищезгаданого, юдейський народ заприсягся у письмовій формі ще й не вступати у мішані шлюби з язичниками (10:31). Та все ж, коли Неємія знову прибув у Єрусалим, то побачив, що чимало «юдеїв» порушило й це зобов’язання (див. Езр. 9:1-4; 10:44; Мал. 2:10-11) і взяло «собі жінок ашдодських, аммонських та моавитянських» (див. коментарі до Езр. 10:1-3), хоча Закон Мойсея це також забороняв (Вих. 34:12-16; Втор. 7:1-5). У цих мішаних сім’ях «діти … говорили» мовою своїх матерів, а не «по-юдейському».

13:25-27.  І знову Неємія суворо «картав» винуватих (див. вірші 11, 17), а також «кляв їх (просив Бога їх покарати), а декого» навіть «бив» і «тряс за чуприну». Він «заклинав їх Богом», щоб вони так більше не робили, не порушували Божий Закон. Неємія навіть нагадав їм про Соломона, який також грішив тим, що брав собі за жінок чужоземок (див. 1 Цар. 11:1-8), коли насправді це – «велике зло» і зрада.

Те, що Неємія «бив» людей і «тряс» їх «за чуприну», може видатися диким і невідповідним вчинком як для побожної людини. Однак Неємія дуже переймався тим, щоб на Юдею знову не впала Божа кара. Адже він знав, що Бог цього не терпітиме.

13:28-29.  Навіть священство осквернилося цим гріхом! Внук первосвященника «Еліяшіва» (див. 3:1, 20; 13:4) женився на дочці «Санбаллата», тоді як Санбаллат, який, напевно, був правителем Самарії, активно протидіяв Неємії (див. 2:10, 19; 3:33; 4:1; 6:1-2, 5, 12, 14) і тепер, як і Товія (див. 6:17-18; 13:4), вочевидь, задумував зруйнувати Боже діло через свої сімейні зв’язки. Неємія вже викинув речі Товії з комори (вірш 8), а тепер «прогнав» і винуватого священника.

Неємія помолився до Бога та попрохав Його покарати внука первосвященника. Кого ще мав на увазі Неємія під словом «їм» – невідомо, однак, цілком можливо, він думав у цей момент і про Санбаллата. Мішані шлюби «опоганили священство», адже священник міг взяти собі за жінку «тільки дівицю зо свого народу» (Лев. 21:14).

13:30-31.  Дана проблема, як і попередні в цій частині (див. вірші 9, 22), вимагала обрядового очищення. Тож Неємія «очистив» їх і «завів наново служби» священників та левітів, себто знову розподілив між ними храмові обов’язки. (Неємія був просто дивовижний в організації роботи людей!) Він також переконався, що народ постачає дрова «у призначені часи» та приносить первоплоди в храм (див. коментарі до віршів 10-13).

Вже вчетверте у цій частині йдеться про те, що Неємія, великий очільник, помолився до Бога і попрохав, аби Він згадав його (див. коментарі до вірша 14), себто щоб Бог обдарував його Своїми благословеннями у відповідь на його старання.

В даній книзі багато уваги приділяється важливому значенню тілесного захисту Божого народу у Єрусалимі, однак, що ще важливіше, в ній наголошується необхідність коритися Його Слову і не грішити нехтуванням, відкритою непокорою чи готовністю йти на компроміси.

БІБЛІОГРАФІЯ

Ackroyd, Peter R. I and II Chronicles, Ezra, Nehemiah . Torch Bible Commentaries. New York: Harper & Row, 1973.

Barber, Cyril J. Nehemiah and the Dynamics of Effective Leadership . Neptune, N.J.: Loizeaux Brothers, 1976.

Brockington, L.H. Ezra, Nehemiah, and Esther . New Century Bible. Greenwood, S.C.: Attic Press, 1969.

Campbell, Donald K. Nehemiah: Man in Charge . Wheaton, Ill.: SP Publications, Victor Books, 1979.

Fensham, F. Charles. The Books of Ezra and Nehemiah . The New International Commentary on the Old Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

Getz, Gene A. Nehemiah: A Man of Prayer and Persistence . Ventura, Calif.: G/L Publications, Regal Books, 1981.

Ironside, H.A. Notes on Ezra, Nehemiah, Esther . Neptune, N.J.: Loizeaux Brothers, 1972.

Jamieson, Robert. “The Book of Nehemiah.” In A Commentary Critical, Experimental and Practical on the Old and New Testaments . Vol. 2. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1945.

Keil, C.F. “Nehemiah.” In Commentary on the Old Testament in Ten Volumes . Vol. 3. Reprint (25 vols. in 10). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

Kidner, Derek. Ezra and Nehemiah: An Introduction and Commentary . The Tyndale Old Testament Commentaries. Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1979.

Laney, J. Carl. Ezra/Nehemiah . Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1982.

Myers, Jacob M. Ezra, Nehemiah . The Anchor Bible. Garden City, N.Y.: Doubleday & Co., 1965.

Swindoll, Charles R. Hand Me Another Brick . Nashville: Thomas Nelson Publishers, 1978.