КНИГА СОФОНІЇ
Джон Д. Ханна
ВСТУП
Заголовок . Ймення «Софонія», яке носили ще три особи, що згадуються в Старому Завіті, означає «Ягве ховає», «Ягве сховав» або «Ягве зберіг». Воно може засвідчувати той факт, що Бог оберігав Свій народ від невідворотних нещасть у часи Софонії або ж що Він захищав Софонію, коли той був малим, а країною правив грішний Манассія (2 Цар. 21:16).
Автор . Окрім даних, занотованих в Соф. 1:1, про цього пророка нічого не відомо. Однак його родовід тут подано до четвертого покоління, що відразу виділяє його з-поміж інших пророків. Адже це свідчить про те, що він був видатною людиною і навіть вихідцем із царської родини. Як праправнук Єзекії, юдейського царя, Софонія був єдиним відомим старозавітним пророком такого високого соціального статусу. Він, отже, був далеким родичем царя Йосії, за часів правління якого і пророкував. Окрім того, цей пророк міг бути жителем Єрусалиму з огляду на його слова «з цього місця» (вірш 4) і його знання даного міста (вірші 10-11).
Час написання. Згідно з 1:1 Софонія займався пророчою діяльністю під час царювання Йосії (640-609 роки до н.е.). Науковці, однак, мають різні думки з приводу того, чи Софонія пророкував перед тим, як Хілкія віднайшов Закон, що призвело до відродження релігії у 622 році до н.е., чи після цього (2 Цар. 22-23; 2 Хр. 34). Напевно, дане пророцтво Софонії з’явилося після релігійних реформ Йосії, й ось чому: (1) Знищення тих, хто ще поклонявся Ваалові (Соф. 1:4), прямо вказує на те, що в цей час відбувалося відродження істинної релігії ізраїльтян. (2) Єремія, який пророкував і після, і до 622 року, описував релігійне й духовне становище Юдеї майже так, як Софонія (див. Єр. 8:2; 19:13 і Соф. 1:5; див. Єр. 5:2, 7 і Соф. 1:5б; див. Єр. 8:8-9 і Соф. 3:4). (3) Той факт, що сини царя носили чужоземний одяг (1:8), вказує на те, що вони були вже дорослими і могли робити свій власний вибір. (4) Те, що Софонія часто цитує Закон, також засвідчує, що він використовував джерела, віднайдені Хілкією (див. вірш 13 і Втор. 28:30, 39; див. Соф. 1:15 і Втор. 4:11; див. Соф. 1:17 і Втор. 28:29; див. Соф. 2:2 і Втор. 28:15-62). (5) Послання Софонії про невідворотне покарання могло призначатися тим, хто презирливо ставився до релігійного відродження, ініційованого Йосією. Отож, дане пророцтво з’явилося невдовзі після 622 року до н.е., але перед знищенням Ніневії у 612 році до н.е., адже Софонія зазначив (Соф. 2:13), що тоді Ніневія все ще існувала як столиця Ассирійської імперії.
Передумови . У політичному плані Юдея вдало заповнила ту політичну пустоту, яка утворилася між суперсильними державами у ті часи. Завдяки цьому цар Йосія розширив свій вплив далеко на північ, аж до Нафталі. На той час Ассирія, яка підкорила 10 північних племен у 722 році до н.е. під проводом Саргона ІІ, впевнено простувала до свого кінця. Коли в Ассирії царював син Ашшурбаніпала Сін-шар-ішкун (633-612 роки до н.е.), почала з’являтися Нововавилонська імперія на чолі з Набопаласаром, а саме у 626 році до н.е.. Окрім того, в 625 році з-під влади Ассирії вийшла Мідія на чолі з Хувахштрою ІІ. Тому Йосія власне й мав сміливість усунути ассирійські релігійні практики з Юдеї. Внаслідок цього Юдея зазнала свого політичного розквіту. Падіння Ассирійської імперії, однак, призупинилося, коли єгиптяни на чолі з Псамметіхом І (664-609) об’єдналися з ассирійцями. Однак мідіяни і вавилоняни, утворивши коаліцію, знищили столицю Ассирії, Ніневію, у 612 році до н.е..
Перед Йосією країною правили грішні Манассія (695-642) і Амон, син Манассії, (642-640). Вони активно поширювали грішні релігійні практики по всій Юдеї. Манассія набудував жертовників Ваалові, ще й поклонявся сонцю, місяцеві та зіркам. Він спорудив жертовники цим небесним тілам і поставив їх у дворі храму (2 Цар. 21:4-5), а також зробив Ашеру (образ богині Ашери) та помістив її у храмі (2 Цар. 21:7). Жертвоприношення дітей і різного роду ворожіння стали звичним явищем (2 Цар. 21:6; 23:10-11). Цар Амон, який, цілком імовірно, міг бути названий на честь єгипетського божества, продовжував політику свого батька, аж поки його не вбили (2 Цар. 21:19-26; 2 Хр. 33:21-25). Йосія змінив Амона на престолі царя у 640 році, коли йому було всього 8 років. У 632 році до н.е., у віці 16 років, Йосія почав активно шукати Бога свого прабатька Давида. У 628 році Йосія розпочав здійснення низки реформ, завдяки яким ідолопоклонство було майже викорінене і з Єрусалиму, і з Юдеї. Приблизно у той самий час Єремія (627) почав пророкувати, а Юдея попростувала до свого звільнення з-під впливу Ассирії з думкою про можливе відновлення нероздільного царства, як це було за Давида і Соломона. Потім, на 18-му році царювання Йосії (622), первосвященник Хілкія віднайшов Закон (2 Цар. 22:3-8). Це дало ще більший поштовх релігійному оновленню країни, в тому числі спонукало знову святкувати Пасху (2 Цар. 21:1-25). На жаль, усі ці багатообіцяючі реформи виявилися лише поверховими, адже не надто вплинули на істинне політично-релігійне життя народу. Поклоніння Ягве відновилося, але ідолопоклонство не було усунуте цілком. І Софонія, і Єремія передрікали політично процвітаючому народові наближення покарання, адже багато хто все ще презирливо ставився до реформ Йосії.
Тема . Вислів «день Господній» зустрічається у даному пророцтві частіше, ніж у будь-якій іншій старозавітній книзі. Отож, темою книги є Боже невідворотне покарання Юдеї за її непослух, внаслідок чого, як твердить і Софонія, і інші пророки, залишаться лише щиро віруючі у Нього люди, адже Бог, який завжди дотримується Завіту, спасе їх. Хоча покарання і було певною перспективою, Божа обіцянка захищати Свій народ та здійснювати Свої обітниці – незмінна і відвічна. Тема книги дуже лаконічно підсумована у Соф. 1:7а: «Замовкни перед Господом Богом, бо близько день Господній».
ПЛАН
І. Вступ (1:1)
ІІ. Судний день Ягве (1:2-3:8)
А. Покарання всієї землі (1:2-3)
Б. Покарання Юдеї та Єрусалиму (1:4-2:3)
1. Об’єкти покарання (1:4-13)
а. Ідолопоклонники (1:4-7)
б. Князі (1:8)
в. Гнобителі (1:9)
г. Купці (1:10-11)
ґ. Байдужі (1:12-13)
2. Опис покарання (1:14-18)
а. Його близькість (1:14а)
б. Його жахливість (1:14б-18)
3. Заклики перед покаранням (2:1-3)
а. Заклик до народу: Покайтеся (2:1-2)
б. Заклик до сумирних: Шукайте Бога (2:3)
В. Покарання навколишніх народів (2:4-15)
1. Філістії (2:4-7)
2. Моаву та Аммону (2:8-11)
3. Етіопії (2:12)
4. Ассирії (2:13-15)
Г. Покарання Єрусалиму (3:1-7)
1. Обвинувачення від пророка (3:1-5)
2. Покарання від Господа (3:6-7)
Ґ. Покарання всієї землі (3:8)
ІІІ. Відновний день Ягве (3:9-20)
А. Відновлення народів (3:9-10)
Б. Відновлення ізраїльського народу (3:11-20)
1. Останок ізраїльського народу (3:11-13)
2. Радість ізраїльського народу (3:14)
3. Цар ізраїльського народу (3:15-17)
4. Винагорода ізраїльського народу (3:18-20)
КОМЕНТАРІ
І. Вступ (1:1)
1:1. Вступна фраза Софонії «Слово Господнє, що надійшло» також зустрічається в Осії, Йоіла і Міхея, а саме на початку їхніх книг. (Там вона звучить як «Слово Господнє, що було», хоча в оригіналі давньоєврейською мовою дана фраза у всіх вищезгаданих книгах однакова.) Такий вступ, разом зі словами «до Софонії», відразу дає читачеві зрозуміти, хто є Джерелом послання та хто посланець. І хоча посланець – людина, послання це – від Бога й засвідчене Ним.
Далі подано декілька біографічних даних про Софонію, а саме зазначено його родовід аж до четвертого покоління. Більшість пророків вказало лише свого батька (наприклад, Йона, син Амітая [Йона 1:1], Йоіл, син Петуїла [Йоіл. 1:1]), за виключенням Захарії, який подав свій родовід до свого діда (Зах. 1:1). Ретельне окреслення походження Софонії, у родоводі якого згадується і Єзекія, власне й спонукало багатьох науковців зробити висновок, що Софонія походив із царської родини (хоча не всі розділяють цю думку; див. Laetsch, The Minor Prophets , p. 354).
ІІ. Судний день Ягве (1:2-3:8)
Пророцтво Софонії піднімає дві великі теми: (а) чітке проголошення невідворотного Божого гніву та озвучення, з огляду на це, важливого заклику покаятися, (б) втішні слова пророка про те, що, навіть караючи, Бог не забуде про завітні обітниці і в майбутньому відновить Свій народ. У своїй вступній частині Софонія озвучив суворе застереження про наближення нещастя. Він розпочав з оголошення покарання всієї землі (1:2-3) і тим же завершив (3:8). Поміж тим він двічі розповів про Юдею і/або Єрусалим (1:4-2:3; 4:1-7) та один раз про навколишні народи (2:4-15). Тому дана частина має доволі цікаву інтроверсійну будову ( а, б, в, б 1 , а 1 ), яку можна показати наступним чином:
а Покарання всієї землі (1:2-3)
б Покарання Юдеї та Єрусалиму (1:4-2:3)
в Покарання навколишніх народів (2:4-15)
б 1 Покарання Єрусалиму (3:1-7)
а 1 Покарання всієї землі (3:8)
А. Покарання всієї землі (1:2-3)
1:2-3. Тут Софонія дуже несподівано і дійсно шокуюче виклав слова Господа про покарання всієї «землі». Ісая також писав про те, що Бог покарає всю землю (Іс. 24:1-6, 19-23). У Соф. 1:2 пророк озвучив це покарання в цілому, а вже у вірші 3 більш детально його описав. Караючи, Бог вигубить «цілком усе». Слово «вигублю» (яке тричі зустрічається у віршах 2-3) означає «збирати і забирати, усувати, знищувати». Як сказав Софонія, Божа кара зачепить «усе» на «землі»: і на суші («людину й скотину»), і «в небі» («птаха»), і у «морі» («рибу»). Цікаво, що тут усе це згадується в зворотному порядку до того, який описувався під час Творіння, де спершу йдеться про рибу (Бут. 1:20а), потім про птахів (Бут. 1:20б), далі про худобу та диких звірів (Бут. 1:24) і, зрештою, про людину (Бут. 1:26). Отож, те руйнування, яке бачив Софонія, відбуватиметься у порядку, зворотному до Творіння. Коли Бог вигубить (див. Соф. 1:4; 3:6) «людину», на «землі» залишаться лише руїни, які слугуватимуть сумним нагадуванням про колишнє процвітання. Однак, оскільки згодом Софонія написав, що останок все ж спасеться (3:9-13), всесвітнє знищення людства, яке описується в 1:2-3, стосуватиметься, вочевидь лише безбожників. Єремія чітко це зазначив (Єр. 25:31-33).
Б. Покарання Юдеї та Єрусалиму (1:4-2:3)
Окресливши в цілому, яким буде майбутнє покарання, пророк зупинився на Юдеї та Єрусалимі. У Старому Завіті за узагальнюючим твердженням часто йде більш детальний опис (див. Бут. 1:1 і Бут. 1:2-31).
У даній частині (Соф. 1:4-2:3) чітко говориться, що грішні юдеї загинуть під час вторгнення вавилонян у Єрусалим у 586 році до н.е.. Але як міг Софонія писати водночас і про всесвітнє покарання? (1:2-3) Як міг він так блискавично переходити від знищення Юдеї у 586 році до н.е. до дня Господнього (вірш 14), що все ще є майбутньою подією, яку відділяють від руйнувань 586 року чимало століть? Коли Вавилон завоював Юдею, покарання не було всесвітнім. Тож як ці дві події могли бути пов’язані? Одним доволі поширеним поясненням цього слугує думка, що днем Господнім називається кожен випадок божественного покарання. Інші вважають, що вірші 2-3 і 3:8 стосуються не всесвітнього покарання, а вторгнення вавилонян, яке тут просто гіперболізується. Та, скоріш за все, найкращим тлумаченням буде те, що Софонія бачив знищення Юдеї і покарання всієї землі як дві складові однієї грандіозної події , великого Господнього дня (1:14). Знищення власного народу пророка буде таки жахливим, що передбачалось, як початок Божого дня гніву (вірш 15; 2:2) для грішників усієї землі. Згодом Софонія знову пов’язав Боже покарання народів (3:6) та усього світу (3:8) з Його покаранням Юдеї (3:1-5). Отож, руйнування Юдеї вавилонянами було одним із етапів сходження Божого гніву на Його людей.
Про день Господній (див. коментарі у підрозділі «Головні труднощі тлумачення» у Вступі до Книги Йоіла) писало чимало пророків (Іс. 2:12; 13:6, 9; Єр. 46:10; Єз. 13:5; 30:3; Йоіл. 1:15; 2:1, 11, 31, 3:14; Ам. 5:18, 20; Авд. 15; Зах. 14:1; Мал. 4:5). Й у декількох із цих віршів або ж у віршах, які йдуть відразу до чи після них, Господній день ототожнюється зі всесвітнім покаранням (див. Іс. 24).
1. ОБ’ЄКТИ ПОКАРАННЯ (1:4-13)
а. Ідолопоклонники (1:4-7)
1:4. Пророк поінформував своїх слухачів, що Господь уже готовий простягнути Свою «руку», щоб у гніві покарати (див. 2:13) Південне царство і його столицю – Єрусалим. Все, «що зосталось від Ваала», буде усунуто. Ваал був ханаанським богом родючості, якому поклонялося чимало ізраїльтян у часи Суддів (Суд. 2:13) і в часи Ахава (1 Цар. 16:32). Під час поклоніння Ваалові проводилися жахливі розпусті обряди. Манассія, грішний юдейський цар, будував Ваалові жертовники (2 Хр. 33:3, 7), а його внук Йосія знищував їх (2 Хр. 34:4). Проте такі релігійні реформи Йосії, проведені ним у 622 році до н.е., не мали довготривалого ефекту. Ваалові знову поклонялися (див. Єр. 19:5; 32:35). Однак настане таки час, як написав Софонія, коли Бог усуне навіть найменші залишки язичницького поклоніння.
Далі пророк згадав дві групи священників. До першої групи належали жерці. Вони не були левітами, і їх на цю посаду призначали юдейські царі (2 Цар. 23:5; див. Ос. 10:5). Слово «жерців» є перекладом до давньоєврейського слова к е марім , що означає священники ідола, тобто священники, які вклонялися ідолам. Іншу групу складали єреї, які хоча й були священниками-левітами, все ж покинули поклоніння істинному Богові і почали вірити в божків.
1:5-6. Після того, як Софонія сказав, що Бог усуне лжесвященників, він розглянув три форми ідолопоклонства, розпочинаючи опис кожної з них фразою «і тих, що». Спершу він згадав про людей, які поклонялися небесним тілам і «на покрівлях … перед» ними припадали (див. Єр. 19:13; 2:29). Вважалось, що вони таким чином приборкують ці сили природи. Сонце, місяць та зірки були для них божествами. Й хоча Бог відверто це забороняв (Втор. 4:19), Манассія особисто ініціював даний вид поклоніння (2 Цар. 21:3, 5; див. 2 Цар. 23:4-5).
Потім Софонія згадав «тих, хто» намагався поєднувати поклоніння Ягве з поклонінням Малкому, тобто займався релігійним синкретизмом. Малком був головним богом аммоніїв (1 Цар. 11:33), народу, який мешкав на схід від Мертвого моря (див. Соф. 2:8-9). Сучасник Софонії Єремія казав, що юдеї жертвували Малкому дітей (Єр. 32:35; див. 2 Цар. 16:3; 21:6). Давньоєврейське слово Малкам («Малкомом», Соф. 1:5) також може перекладатися як «Молех». Клястися божеством – це, отже, виголошувати клятви під страхом покарання тим божеством за їх порушення.
Далі пророк звернув увагу на людей, які були релігійно байдужими і не поклонялися істинному Богові (вірш 6), хоча вони могли не поклонятися й іншим богам.
1:7. Назвавши три форми ідолопоклонства в Юдеї – поклоніння небесним тілам, синкретизм та релігійну байдужість, – пророк закликав усіх їх послідовників замовкнути «перед Господом Богом (див. Ав. 2:20), бо близько день Господній». Тут вперше з 19 разів у Соф. згадується Господній день. (Див. коментарі до Соф. 1:4-2:3 та 1:14.) Таке неминуче покарання мало змусити їх і мовчати, і тремтіти від страху. Більше жодних молитов до Ваала, ніяких взивань до зірок, жодних клятв Малкомом, бо тепер Ягве, єдиний Бог, буде діяти. Вони могли забути Його, але Він їх не забув! Власне кажучи, Бог «приготував» Юдею як «жертву», тобто підготував, щоб зарізати, як різали жертовних тварин для спільної трапези (див. Іс. 34:6; Єр. 46:10). Запрошені ж гості, вавилоняни, і були тим засобом, який Бог вибрав (див. Єр. 10:25; Ав. 1:6) для споживання цієї жертви. Він «посвятив» їх чи то відділив від інших, щоб саме через них покарати Свій вибраний народ.
б. Князі (1:8)
1:8. Окрім ідолопоклонників (вірші 4-7), юдейські вельможі також були об’єктами Божого презирства. Тут йдеться про «князів» (урядовців при царському дворі; див. Єр. 36:12; Ос. 8:4), «синів» Йосії та інших аристократів, які засвідчували свій непослух тим, що вдягалися «у чужоземну одіж» (з Ніневії та Вавилону). Носіння чужоземної одежі, скоріш за все, вказувало і на інші, внутрішні зміни, а саме на прихильність до чужоземних цінностей та релігійних обрядів. Сини Йосії й справді були покарані. Його син Йоахаз царював лише три місяці, а потім потрапив у полон до фараона Нехо ІІ, який вивіз його у Єгипет (2 Цар. 23:31-34). Безбожний син Йосії Йоаким, який царював 11 років (2 Цар. 23:36), був розгромлений Навуходоносором (2 Цар. 24:1-2). Син Йоакима Йоахин правив лише три місяці у 597 році до н.е., після чого потрапив у полон до вавилонян (2 Цар. 24:8-16). А потім, 11 років потому, останній юдейський цар Седекія, ще один син Йосії, за наказом Навуходоносора був осліплений та відправлений у Вавилон (2 Цар. 24:18-25:7).
в. Гнобителі (1:9)
1:9. Бог сказав, що скарає не лише ідолопоклонників (вірші 4-6) та грішних політичних очільників (вірш 8), але й також тих, хто займався грабежем задля матеріального збагачення. Фраза «всіх, що через поріг скачуть» може мати стосунок до людей, які зважали на філістимлянський забобон не ставати на поріг (1 Сам. 5:5), або ж, що більш імовірно, які несподівано вдиралися в чужі домівки, щоб грабувати й мародерствувати, на що також вказують слова «насильством і шахрайством». Потім награбоване таким чином добро жертвувалося язичницьким божествам як священним об’єктам поклоніння. Дивно, однак, що язичницькі релігійні очільники пробачали таке насильство і плюндрування.
г. Купці (1:10-11)
1:10. Аби підкреслити той факт, що Божа кара зійде на представників усіх прошарків юдейського суспільства, Софонія зазначив, що «крик» і «лемент» лунатимуть з усіх куточків Єрусалиму (див. слова «проти всіх мешканців Єрусалиму», вірш 4). Рибна Брама, яка знаходилася у північному кварталі, була тією брамою, через яку власне й увійшов у місто Навуходоносор. Таку назву вона отримала через те, що неподалік від неї був рибний ринок. Нове Місто знаходилося у північно-західному керунку від храму, тоді як значення «горбів», які згадуються тут, незрозуміле. Вони могли позначати все місто, пагорби, на яких було зведено Єрусалим, або ж горби, що оточували нижню частину міста (див. Єр. 31:39). Крик, лемент і «страшенний гуркіт» лунатимуть з цих місць через втрату близьких та рідних, коли Навуходоносор простуватиме містом.
1:11. Потім Софонія виділив іще один район у місті – Мектеш – і сказав, що тамтешні мешканці будуть голосити (див. вірш 10), бо «все» їх «купецтво» загине («згинуло», досл., «замовкло»). У долині Тиропоена, яка йшла на північ і на південь та відділяла східну частину міста від західної, купці важили «срібло» і збагачувалися за рахунок лихварства. Оскільки вони наживалися на інших, Бог їх покарає, і «всі» вони пропадуть («пропали», досл., «загинули, були вбиті»; див. вірші 3-4).
ґ. Байдужі (1:12-13)
1:12. Господь сказав, що проведе ретельний і повний обшук Єрусалиму, щоб ніхто не залишився без кари. Йосип Флавій, описуючи пізніше вторгнення в Єрусалим, зазначив, що місцевих аристократів буквально витягували зі стічних труб, в яких вони ховалися, щоб їх не вбили. Вочевидь, щось подібне відбувалося й тоді, коли вавилоняни напали на Єрусалим. Порівняння з винним осадом засвідчує, що ізраїльський народ став духовно нечистим. Вино, яке довго ферментується, перетворюється на сироп із твердою скоринкою та втрачає свої смакові якості, адже стає гірким і несмачним. Замість того, аби дбати про свою духовну чистоту, юдеї «задубіли» душею та стали байдужими до Бога. Їхнє зіпсуття було дуже глибоким, адже люди навіть не вірили, що Ягве міг робити все те, що і їхні рукотворні ідоли. Язичники вважали, що їхні численні божества мають владу карати поганих та винагороджувати хороших, а юдеї в той же час були такої низької думки про Ягве, що навіть були певні, наче Він не може виконувати ні Своїх обітниць, ні погроз: «Господь ані добра, ні зла не чинить!» Їхня власна духовна самовдоволеність спонукала їх думати, що Господь також самовдоволений.
1:13. Софонія зауважив, що Ягве не такий вже й слабкий та байдужий, як гадали юдеї, адже Він має досить сили і волі покарати всіх їх. У даному вірші пророк спершу зазначив, що Бог нашле на юдеїв їхніх ворогів, які розграбують «багатство їхнє» та зруйнують «їхні доми». Що ж, все й справді трапиться так, як передбачив Бог (Втор. 28:30). Втративши свої гроші і домівки, вони почуватимуться незахищеними. Потім Бог додав, що їхні спроби відбудувати свої «доми» і насадити «виноградники» виявляться марними, бо вони «не будуть» надто довго «жити», щоб порадіти їм.
2. ОПИС ПОКАРАННЯ (1:14-18)
Відверто і доволі сміливо розповівши про те, що Ягве невдовзі покарає Юдею, а також окресливши, хто саме стане об’єктом Його гніву, пророк перейшов безпосередньо до опису спустошення, якого зазнає цей край через покарання.
а. Його близькість (1:14а)
1:14а. Щоб розбудити свій самовдоволений (див. вірш 12) народ і донести до своїх побратимів, яке лихо скоро зійде на них, пророк повернувся до теми, озвученої у вірші 7, – до великого Господнього дня. З граматичної точки зору, тут у наголошеній позиції стоїть слово «близько», яке йде першим в оригіналі давньоєврейською мовою (див. слово «близько» у вірші 7, де воно також знаходиться в наголошеній позиції). Страхітливий Божий гнів мав зійти на народ «вельми швидко». Оскільки Софонія писав дещо пізніше 622 року до н.е., в якому відбулося часткове відродження істинної релігії краю завдяки Йосії, день Господній і справді трапився скоро. У 605 році, лише через 17 років після реформ Йосії, Юдея, якою на той час правив Йоаким, стала підданою Вавилону, і найкращу молодь звідти вивезли. За часів такого ж, як і Йоаким, безбожного наступника Йоахина у 597 році Єрусалим знову потрапив в облогу до Навуходоносора, після чого з міста вивезли ще 10000 юдеїв. За царювання Седекії це місто також впродовж довгого часу знаходилося в облозі Навуходоносора і зрештою було зруйноване влітку 586 року до н.е.. (Щодо зв’язку між цією подією і Господнім днем див. коментарі у підрозділі «Б. Покарання Юдеї та Єрусалиму [1:4-2:3].»)
б. Його жахливість (1:14б-18)
У віршах 14б-16 описуються загальні видимі ознаки того жахливого дня, тоді як у віршах 17-18 – наслідки даного покарання для кожної людини зокрема.
1:14б-16. Пророк розпочав із того, що закликав народ вислухати його, бо «день» вавилонського жаху змусить їх усіх «гірко» плакати, і «навіть сміливець», юдейський воїн, тікатиме в страху. Гнів Всемогутнього Бога на грішників (див. вірш 18; 2:2-3; 3:8) описується тут такими словами, як-от смуток, печаль, «нищення», «руйнування», темрява, мряка, хмара й пітьма. Коли вавилонські вояки налетіли на Єрусалим, його мешканці і справді були пригнічені та дуже налякані. Їхні будинки були зруйновані, а небо потемніло від диму, що здіймався від палаючих домів. Коли вавилонське військо рушило в місто, щоб вбивати й плюндрувати, то сурмило в «сурми» та видавало бойовий крик не лише «проти» Єрусалиму, але й інших «твердинь-міст» Юдеї. Тим часом воїни на високих баштах, які зазвичай слугували захисними твердинями супроти нападу ворогів, були безпомічні.
1:17. Дана Божа кара буде такою великою, що, як сказав Софонія, пригнічені юдеї бродитимуть довкола, «немов» безпомічні «сліпі» (див. Втор. 28:28-29), не маючи змоги віднайти бодай якийсь безпечний сховок. Однак усе це було не результатом байдужої жорстокості Бога, а відплатою за те, що вони «проти Господа згрішили». Мешканців Юдеї вбиватимуть дуже жорстоко. Їхньої крові «розіллється» стільки, що буде, немов «порох» на землі. Їхні «тіла» жорстоко пошматують, а випущені нутрощі їх тіл «стануть гноєм».
1:18. Ніщо не зможе їх тоді «урятувати». Їхнє багатство («ані … срібло [див. вірш 11], ні золото») не допоможе їм відкупитися від жорстоких і навіжених нападників (див. Єз. 7:19). Далі Софонія повернувся до теми всесвітнього покарання (див. Соф. 1:2-3). «Всю землю» буде знищено («Він кінець учинить»), і всі її мешканці відчують на собі Божий гнів. А все через Його ревність («горливий»), всепоглинаючу пристрасть та небайдужість до того, що Його власний народ іде не за Ним, а за лжебогами.
3. ЗАКЛИКИ ПЕРЕД ПОКАРАННЯМ (2:1-3)
Описавши жахливий день Божого гніву на юдеїв, пророк, врешті-решт, розповів своїм читачам про свою мету. Адже він ставив собі за мету привести людей не у відчай, а до каяття та послуху. Як вдало зауважив Метью Генрі, Софонія мав намір «не налякати їх до смерті чи безумства, а спонукати позбутися своїх гріхів» (Matthew Henry, Commentary on the Whole Bible in One Volume , p. 1168).
а. Заклик до народу: Покайтеся (2:1-2)
2:1. Софонія закликав людей зібратися «докупи», мабуть, для того, щоб усі вони, як один народ, гуртом прийшли до каяття. Той факт, що він повторив даний заклик, засвідчує нагальність його звернення. У фразі «народе безсоромний» слово «безсоромний» є перекладом до давньоєврейського слова ніксап , від касап , «збліднути чи побіліти від сорому». Споріднене з цим слово кесеп означає «срібло», блідозабарвлений метал, що згадувався у віршах 1:11, 18. Юдея ж через свою гріховність була безсоромною (див. 3:5). Її лице ні червоніло, ні біліло, ні блідло від зніяковіння. Гріх зробив її байдужою до гріха (див. 1:12).
2:2. У даному вірші знову видно, що заклик пророка до згуртування був нагальним. Про це красномовно свідчать три фрази, які вводяться словом «докіль». Якщо народ не покається, невдовзі буде вже запізно. Юдеї могли відвернути від себе покарання, якби, як і ніневійці, негайно покаялися. Слова «коли всі зникнуть, мов полова» слугують тут вставними і роблять наголос на першій із трьох поданих фраз. Негайне каяття було вкрай важливим, адже день Божого гніву швидко наближався, і тоді «всі зникнуть, мов» та «полова» на вітрі. Слово «гнів», яке тут зустрічається двічі, є перекладом до давньоєврейського слова ’ап (досл., «ніздря», отож, тут йдеться про гнів, що проявляється важким диханням). Слово «палкий» ( харон ) означає «палаючий», від харах , «палити, запалювати» (див. 3:8).
б. Заклик до сумирних: Шукайте Бога (2:3)
2:3. Тут пророк закликав тих, хто вже знав Бога (про що свідчив їх смиренний послух до Нього), наполегливо продовжувати свій поступ із Ним. Софонія наказав їм шукати «Господа, … справедливости» і «смиренности» (див. 3:12). Останні два пункти власне і є наслідком послуху Йому. Якщо останок шукатиме Господа, тоді він, «може», знайде «захист» (досл., «захований, укритий», від слова сатар , що є синонімом до сапан , від якого походить ім’я «Софонія») від неминучого «Господнього гніву» ( ’ап ; див. 2:2). І справді, хоча й багато людей загинуло під час вторгнення вавилонян, дехто все ж порятувався, а також були ті, яких вивезли у Вавилон (2 Цар. 24:14-16). Бог захистив або укрив Свій останок.
В. Покарання навколишніх народів (2:4-15)
У цій частині вже не йдеться про застереження Софонії юдеям, а про подібну долю, яка очікувала на їхні не менш грішні та ідолопоклонницькі сусідні народи. Бог є Богом всіх народів, а тому ті народи, які привели Юдею до згіршення, також не уникнуть Його лютого гніву. Оскільки Він покарає Юдею, то, безумовно, й не нехтуватиме гріхами інших народів. Софонія розпочав із народу на захід від Юдеї – з Філістії (вірші 4-7), а тоді перейшов на схід до Моаву та Аммону (вірші 8-11), далі – на південь до Етіопії (вірш 12) і, зрештою, на північ до Ассирії (вірші 13-15).
1. ФІЛІСТІЇ (2:4-7)
2:4. Пророк передбачив знищення чотирьох із п’яти найбільших філістимлянських міст: Гази, Аскалону, Ашдоду та Екрону, які згадуються у порядку з півдня на північ (див. карту «Ізраїль і навколишні народи в часи пророків» перед Іс.). Важко сказати напевне, чому Софонія не оповів тут про місто Гат, однак більшість науковців схиляється до думки, що на той час це місто ще не відновилося від спустошення, завданого йому Уззією (2 Хр. 26:6). Або, можливо, тут іде мова про чотири міста, а не п’ять, задля збереження літературної симетрії будови вірша. (В Ам. 1:6-8 Гат також не згадується.) Відповідно, давньоєврейські слова зі значенням «Газа» (‘ аззах ) та «збезлюдніє» (‘ азубах ) мають подібне звучання, як і слова «Екрон» (‘ екрон ) та «викорінений» ( те‘акер ). Ашдод буде зруйнований «опівдні», коли багато людей споживатиме їжу чи відпочиватиме, не відаючи про напад.
2:5. Достеменно невідомо, про яких саме керетіїв говорив тут пророк. Фраза «народові-керетіям» дослівно перекладається як «народові Криту». Отож, тут, вочевидь, йдеться про групу критян, які перебралися на схід й оселилися на прибережних рівнинах Середземного моря (див. «мешканцям помор’я»). (Про керетіїв також іде мова в 1 Сам. 30:14; 2 Сам. 8:18; 20:23; 1 Хр. 18:17; Єз. 25:16.) Кафтор у Єр. 47:4 та Ам. 9:7 – це інша назва Криту. Ханаан, який згадується у цьому ж вірші, також має стосунок до прибережних степів. Отож, проголошення Господа було і жахливим, і певним: невдовзі ці міста будуть зруйновані цілком. Не залишиться жодного мешканця прибережних районів Палестини. Першим таких руйнувань завдав цим містам єгипетський фараон Нехо ІІ (609-594), наступник Псамметіха І, коли намагався об’єднати народи на захід від річки Євфрат супроти вавилонян (Єр. 47).
2:6-7. Софонія написав, що Філістія, країна «помор’я», буде настільки безлюдною, що «стане пасовиськом … для овець» і, власне кажучи, «дістанеться останкам … Юди» – тим, кого Бог порятує від Своєї кари (вірш 3). Люди, які виживуть у день гніву, стануть пастухами й займатимуть землю, яка колись належала їхнім лютим ворогам. Саме вона даватиме їм усе необхідне для життя. Тлумачення такого милосердного дарунку Божим «останкам» подано в останньому реченні вірша 7. «Господь, Бог їхній», любитиме та турбуватиметься про них, як і про всіх Своїх людей. Той факт, що в майбутньому цю територію займатимуть юдеї, засвідчено й Завітом Авраама (Бут. 15:18-20).
2. МОАВУ ТА АММОНУ (2:8-11)
2:8. Далі Софонія перейшов від філістимлян на заході до двох племен на сході – мешканців Моаву та Аммону, які були потомками доньок Лота (Бут. 19:30-38), а отже, кровними родичами юдеїв. Ці племена грішили тим, що словесно виявляли свою ворожість («Я чув наругу … та образи») до Божого вибраного народу (див. Соф. 2:10). Вони завжди були ворогами ізраїльтян. Якось моавський цар Балак зробив спробу знищити цей народ за допомогою прокльонів Валаама (Чис. 22), за що потім Бог пообіцяв винищити його народ (Чис. 24:17). У часи Суддів і Моав, і Аммон неодноразово намагалися підкорити Ізраїль (Суд. 3:12-13; 10:7-9; 11:4-6). Однак і Саул, і Давид здобували перемогу над синами «Аммона» (1 Сам. 11:1-11; 2 Сам. 10:1-14), а Йорам і Йосафат розбивали бунтівних моавитян (2 Цар. 3). Інші пророки також зазначали, що моавитяни та аммонії нахабно порушували кордони Юдеї та кепкували зі своїх далеких родичів (див. Іс. 16:64 25:10-11; Єр. 48:29-30; Єз. 25:1-3, 6; Ам. 1:13).
2:9. Озвучивши Своє обвинувачення (вірш 8), Бог проголосив, яким саме буде покарання для них (вірш 9), і засвідчив певність цього словами «певно» та «напевне». Всемогутній Бог дав урочисту клятву («так певно, як живу Я»), що ці зухвалі гнобителі стануть, «як Содом» і «Гомора», головні міста, що зазнали руйнування в часи їхнього прабатька Лота (Бут. 19:23-29). Дана аналогія означала, що ці народи будуть знищені цілком. Вони втратять свою землю. Вона стане пусткою, на якій ростиме лише кропива та яка буде вкрита «проваллям соли» (див. Єр. 48:9). Наче пустеля, вона більше ніколи не родитиме. Знаходячись неподалік від Мертвого моря більша частина Моаву та Аммону і справді є солоною й неродючою землею, хоча остаточне здійснення пророцтв, озвучених у Соф. 2:8-10, все ще є майбутньою перспективою з огляду на текст вірша 11.
Софонія додав, що моавитяни та аммонії стануть рабами юдеїв («останок Мого люду займе їх як здобич»), і «решта» юдейського «народу … забере у спадщину» їхні землі (див. Іс. 11:14).
2:10-11. Тут Софонія повторно озвучив причини покарання, описані у вірші 9. Гріхом Моаву та Аммону була їхня гординя (див. Іс. 16:6; Єр. 48:29), яку засвідчував той факт, що вони «глузували й величались над» Божим «народом» (див. Соф. 2:8; Єз. 25:5-6, 8). І знову після виголошення обвинувачення Бог озвучив покарання (див. Соф. 2:8 і вірш 9). «Господь» застосує проти них Свою силу і «вигубить усіх» їхніх божків. Далі пророк занотував таке твердження, яке все ще очікує свого здійснення. У тисячолітньому царстві Христа всі народи «поклоняться» істинному Богові (див. Мал. 1:11), «кожен із свого місця». І саме завдяки знищенню ідолопоклонства, коли Христос прийде на землю, щоб правити як Цар, стане можливим це всесвітнє поклоніння Богові.
У даній частині (Соф. 2:8-11) пророк повторив своє послання у вигляді свідчення з трьома складовими: причини покарання (вірші 8, 10), характер покарання (вірші 9а, 11а) і дар благословення наприкінці часів (вірші 9б, 11б).
3. ЕТІОПІЇ (2:12)
2:12. Кушії чи то «етіопи» є потомками Кушу, сина Хама (Бут. 10:6; 1 Хр. 1:8). Цей народ мешкав на території верхнього Нілу (у наш час це південний Єгипет, Судан та північна Ефіопія) і був найбільш південним народом, про який знали юдеї. Софонія сказав про них лише декілька слів. Тому існує припущення, що він згадав саме їх, а не надокучливих едоміїв, бо вони знаходилися на шляху з півдня на північ до інших ворогів Божого народу. Царі-кушії правили Єгиптом, допоки у 670 році до н.е. ассирійський цар Асархаддон їх не розбив. Якось юдейський цар Аса також розгромив величезне військо кушіїв на чолі з Зерахом, коли той пішов на Юдею (2 Хр. 14:9-13). Господь покарає кушіїв тим, що вони, як і всі вороги ізраїльтян, загинуть у бою («поляжете від меча»). Дане пророцтво здійснилося, принаймні частково, коли на них напали вавилоняни під проводом Навуходоносора у 586 році до н.е. (див. Єз. 30:4-5, 9). Оскільки вавилоняни були Божим засобом покарання, Бог назвав меч нападника Своїм («від меча Мого»).
4. АССИРІЇ (2:13-15)
2:13. Хоча Ассирія знаходилася на далекому північному сході від Юдеї, Софонія написав, що вона лежить «на північ», а все тому, що нападники з цих земель спершу йшли на захід через регіон «Родючий півмісяць», а потім прямували на південь. Софонія передбачив, що Господь «знищить» Ассирію, а «з Ніневії», столиці Ассирії, міста, яке вважалося неприступним, «зробить руїну». Саме цей народ у 722 році до н.е. завоював Північно-Ізраїльське царство. Ассирійців дуже боялися, адже всі знали про їхню немилосердність та звірства, яким вони піддавали полонених. Однак вавилоняни та мідяни, об’єднавшись, знищили Ніневію у 612 році до н.е.. Тоді ж, захищаючи своє місто, загинув і ассирійський цар Сін-шар-ішкун. Уцілілим ассирійцям вдалося втекти з цього міста, після чого вони настановили собі нового царя – Ашшур-убалліта ІІ. Однак, хоча ассирійці й заручилися підтримкою єгипетського фараона Нехо ІІ, у 609 році до н.е. Ассирійській імперії настав кінець. Передбачення Софонії здійснилося. (Ще один пророчий опис падіння Ніневії подано в Наум. 3.) Твердження Софонії, що Ніневія стане сухою, «немов пустиня», було доволі слушним, адже це місто залежало від багатьох іригаційних каналів. Передбачення Наума також були відповідні (Наум. 1:8; 2:6, 8).
2:14. Озвучивши факт знищення Ассирії (вірш 13), Софонія подав дуже переконливий і детальний опис цілковитої загибелі даного народу (вірш 14). Фраза «всі звірі різноманітні стадами» може стосуватися диких звірів (див. вірш 15), а не одомашнених, які потребують пишної рослинності. Ці звірі, як сказав пророк, зроблять Ніневію своєю домівкою («спочиватимуть посеред неї»), а шум великого і жвавого міста замінять звуки тварин та птахів. «Сови» вільно «співатимуть у вікнах» покинутих будівель, «і опустіння буде на одвірках». «Окладини кедрові», які були у заможніших домах, «зникнуть», бо нападники їх розграбують. Що ж, картина поставала дуже похмура – повне запустіння, розруха і безлад.
2:15. Пророк завершив опис зруйнованої Ніневії, знову згадавши, що хоча це місто було дуже певне у своїй неприступності, воно таки зазнає ганьби. Її цар був пихатим (див. Іс. 10:12), бо вважав, що ніхто і ніколи їх не здолає. Містяни сиділи «собі безпечно» та гадали, що «немає … нікого», хто б міг їм нашкодити. І справді, Ніневія була великим містом, довжина її околиць сягала 60 миль, а населення складало 120 000 чоловік (див. коментарі до Йона 3:3; 4:11). Окрім величезного зовнішнього муру, у місті був внутрішній мур, довжина якого була 8 миль, ширина – 50 футів, а висота – 100 футів. Між цими двома мурами знаходилося досить фермерських угідь, щоб прогодувати таку велику кількість мешканців міста. Тому твердження ніневійців («Немає більш нікого побіч мене!») не було пустим вихвалянням. Адже впродовж майже 200 років це місто перевершувало своєю могутністю будь-яке інше місто тих часів.
Штурм зовнішнього муру, розпочатий у 614 році до н.е. мідянами та вавилонянами, спершу ніневійці відбили, але сукупність таких факторів, як хитрощі нападників, безпечність містян і природна катастрофа, зрештою привели ворогів Ніневії до перемоги (див. Наум. 1:10; 2:3-5; 3:11). Великий внутрішній мур впав через несподівану повінь, яка наповнила величезними водами річку Тигр у зазвичай посушливу пору року та підтопила мур. Отак це місто, цілком неочікувано для її мешканців, зазнало поразки (див. Ніум. 1:8; 2:6-8; 3:12). Безпечним хвастощам містян настав кінець. Вороги подолали їх. І той, хто бачив руїни Ніневії, кепкував з її зарозумілості (див. Наум. 3:19). Фраза «засвище й махне рукою» має стосунок до вияву презирства та зневаги. Що ж, Бог і справді знищив це місто та віддав його диким звірам!
Г. Покарання Єрусалиму (3:1-7)
Описавши, як Бог у майбутньому покарає сусідні юдеям народи, пророк Софонія знову повернувся до теми загибелі Єрусалиму (див. 1:3-2:3). Він підкреслив, що грішним юдеям слід шукати каяття. Пророк перерахував причини невдоволеності Бога Своїм народом (3:1-5), а потім проголосив, що Бог їх неминуче покарає (вірші 6-7).
1. ОБВИНУВАЧЕННЯ ВІД ПРОРОКА (3:1-5)
3:1-2. У даних віршах пророк дав загальну характеристику гріховності Єрусалиму і зазначив, що це місто опустилося до рівня язичницьких народів (див. Авд. 1:2-4). Хоча в Соф. 3:1 назва Єрусалиму і не згадується, з вірша 2 стає зрозуміло, що саме про нього Софонія тут говорив. Пророк розпочав виголошення свого обвинувачення, яке складається з трьох характерних ознак тодішнього Єрусалиму, словом «горе»: «Горе бунтівничому, сплюгавленому місту, що утискає (див. Ніневія, яку Наум назвав містом «крови», Наум. 3:1)». Далі, у Соф. 3:2-5, він розглянув ці риси більш детально: мешканці міста утискали навіть своїх (вірш 3), бунтували проти Бога (вірш 2) і були сплюгавлені у релігійному плані (вірш 4). Єрусалимляни не приймали «науки», яку їм давав Закон та пророки. Бунтуючи, вони «на Господа не» покладались і «до свого Бога не» наближались (див. 1:6).
3:3-4. Далі пророк висунув обвинувачення і громадським (див. 1:8), і релігійним (див. 1:4-5) очільникам народу. Він порівняв князів із жадібними, ненажерливими левами, а суддів – з ненаситними «степовими» вовками, «які до ранку» цілковито поглинали свою вечірню жертву (див. Єз. 22:27; Міх. 3:1-3). Юдейські очільники грабували своїх же громадян, щоб вдовольнити власну жагу до влади та багатства (див. Міх. 3:9-10).
Релігійні очільники Єрусалиму також зіпсувались. «Пророки» були «чванливі й зрадливі». Вони спотворювали і перекручували Божий Закон, щоб якомога більше збагатитися за рахунок звичайних людей (див. Єз. 22:28; Міх. 3:5, 11). Священники (див. Соф. 1:4) осквернювали «святе» (святиню), вочевидь, тим, що поклонялися ідолам та ворожили на зірках (1:4-5), а також тим, що жертвували невідповідних тварин. Отож, оскільки вони самі порушували «Закон» своїм непослухом (див. Єз. 22:26), нічого дивного, що їхній народ також не приймав доброї науки (Соф. 3:2).
3:5. «Господь» – на відміну від юдейського народу загалом (вірш 2), їхніх громадських (вірш 3) та релігійних (вірш 4) очільників – «справедливий, неправди … не чинить», судить неупереджено, і «Його ніколи не бракує». Тому, звісно ж, Він підніме пригноблених і покарає грішних! Юдейський народ засвідчував свою зіпсованість ще й цілковитою відсутністю мук совісті: «та нечестивий сорому не знає» (див. 2:1). Слово «нечестивий» (‘ аввал ) споріднене зі словом «неправди» (‘ авлах ), що міститься у першій частині 3:5. Воно означає «спотворювати, відкидати, бути грішним».
2. ПОКАРАННЯ ВІД ГОСПОДА (3:6-7)
3:6-7. Слова Господа, занотовані у віршах 6-13, показують, яким жахливим було становище Юдеї на той час. Спершу Господь пригадав Свої колишні вчинки супроти інших народів (вірш 6), а потім озвучив причини й актуальність вже недалекого покарання (вірш 7). Бог завжди діяв відповідно до Своєї праведності і карав народи за гріховність, руйнуючи «їхні башти», роблячи «безлюдними» їхні «вулиці» та спустошуючи їхні «міста». Класичним прикладом для Юдеї мала стати ситуація з 10 північними племенами, яких підкорив та вивіз у неволю ассирійський цар Саргон ІІ у 722 році до н.е.. Бог спонукав Своїх людей іти Його шляхами і приймати Його «науку» (див. вірш 2), щоб їх не було знищено (див. 1:3-4) і їм не довелося зазнати Його кар (див. 1:9-13; 2:1-3). Значення слова «але» в останньому реченні 3:7 має сумний відтінок. Замість того, щоб бути вдячними за повсякчасні милості Господа, юдеї свідомо та зумисно зрікалися Його і навіть «дбали» про те, «щоб зіпсувати всі свої учинки». Самовдоволеність (1:12) та відкрита непокора (3:1) власне й стали причиною того, що вони так охоче прагнули зіпсуття! (вірш 7) Що ж, і таке траплялося в історії людства.
Ґ. Покарання всієї землі (3:8)
3:8. Пророк завершив розділ про покарання зі свого пророцтва поверненням до теми всесвітнього покарання, якою власне і розпочав його. Спершу він озвучив узагальнююче твердження про покарання всієї землі (1:2-3). Потім розповів, як саме Бог покарає Юдею, Єрусалим (1:4-2:3) та інші народи (2:4-15). Далі, щоб підкреслити даний факт, знову згадав про покарання Єрусалиму (3:1-7). А тепер, завершуючи цей довгий розділ, озвучив іще одне загальне твердження про всесвітнє покарання. Оскільки Господь мав уже намір покарати всі народи на землі, чаша Його гніву ось-ось могла вилитись. І в ту мить Його милість відійде на задній план та звільнить місце Його гніву! Наприкінці все ще майбутнього періоду Великих Страждань Бог збере війська народів супроти Єрусалиму, і в битві на місці під назвою Армагеддон (див. Зах. 14:2; Одкр. 16:14, 16) Він виллє на них Своє «обурення ( за‘ам , від слова «піна»), ввесь» Свій «палкий гнів» (див. коментарі до Соф. 2:2), і Його «вогонь горливий пожере всю землю».
ІІІ. Відновний день Ягве (3:9-20)
Слово «тоді» у вірші 9 ознаменовує початок цілком нової частини послання пророка, зовсім іншої і за настроєм, і за змістом. Адже тут він перейшов від страхітливих передбачень знищення до обітниць благословення та миру. Коли Бог знищить війська народів, то знову поверне Свою милість до людей і відновить народи. У даному розділі вже не звучать жахливі застереження, а лиш втішні обіцянки любові, милосердя та відновлення. Всі ці обітниці збудуться у тисячолітньому царстві Христа, коли Він прийде, щоб правити як Цар на цій землі.
А. Відновлення народів (3:9-10)
3:9. Софонія передбачив, що народи оновляться і морально (вірш 9), і духовно (вірш 10). Той факт, що Господь поверне «народам мову чисту», не означає, що вони говоритимуть новою мовою, а лиш те, що тепер їхня колись осквернена мова буде оновленою. Чиста мова тут має стосунок до того, що саме людина говорить, а це в свою чергу показує, якою людиною вона насправді є (див. Іс. 6:5-7). Народи, які колись були зіпсовані тим, що поклонялися ідолам, а не Богові, тепер очистяться для істинного поклоніння. Вони почнуть шанобливо до Нього ставитися, щиро вірити у Нього, покладатися на Нього і, призиваючи «ім’я Господнє», засвідчуватимуть, що служать «Йому однодушно».
3:10. Наводячи приклад одностайності їхнього майбутнього духовного служіння, пророк згадав тих, що мешкають «з тамтого боку рік етіопських» (в районі верхнього Нілу – в сучасному південному Єгипті, Судані та північній Ефіопії; див. 2:12), на найвіддаленіших землях, йому відомих. Будучи наверненими, ці народи «принесуть … офіру» Господеві у Єрусалим (див. Іс. 66:18, 20). Яка ж це буде дивовижна зміна у ставленні язичників в порівнянні з тим, що відбувалося за часів Софонії! Серед тих людей, які простуватимуть у Єрусалим, будуть і ізраїльтяни – «Моїх розсіяних потомки». Тож далі Софонія більш ґрунтовно спинився на цьому факті (Соф. 3:11-20).
Б. Відновлення ізраїльського народу (3:11-20)
Коли Бог наверне народи до Себе, Він також відверне Свій гнів від Свого вибраного ізраїльського народу і благословить його. Ця надзвичайна тема є водночас і вершиною пророчих обітниць ізраїльському народові, і кульмінаційним моментом послання Софонії. Бог ще Мойсеєві обіцяв, що збере ізраїльтян докупи у Єрусалимі (Втор. 30:1-10). Хоча Він і мусить карати зло, Він – повен милосердя та завжди виконує Свої обітниці. І хоча покарання є певною перспективою, Бог не покине Свій народ. Він – Всевишній Суверен, який дотримується Свого завіту! Дана заключна частина послання Софонії є дуже втішною для ізраїльтян, адже тут засвідчується, що Бог відданий Своїм обіцянкам.
1. ОСТАНОК ІЗРАЇЛЬСЬКОГО НАРОДУ (3:11-13)
3:11-13. На початку тисячолітнього правління Христа («того часу») Ізраїль і очиститься, і відновиться. Він уже не буде «соромитись» перед Богом своїх «лихих вчинків», бо Бог усуне з міста усіх «веселунів зарозумілих» і чванливих. Це трапиться, коли на Ізраїль зійде Його покарання (Єз. 20:34-38; Мт. 25:1-13). Грішники, сповнені сорому, будуть тоді покарані, а «на» Божій «святій горі» (у Єрусалимі; див. Пс. 2:6; 3:4; 15:1; 24:3; 78:54; Дан. 9:16, 20; Йоіл. 2:1; 3:17; Авд. 16) зостануться жити лише чисті люди – «народ убогий та смиренний» (див. Соф. 2:3), який вірить в Господа. Й не буде там ні «злочину» (‘ авлах , досл., «несправедливість»; див. 3:5), ні «брехні», ні зрадливості, лише мир і спокій. Заключний рядок вірша 13 наштовхує на думку про обіцянки з псалма про Пастиря (Пс. 23). Ізраїль, який впродовж такого довгого часу був осквернений, бунтівний та зіпсований, врешті втихомириться й безстрашно житиме серед інших народів (див. Зах. 3:15-16).
2. РАДІСТЬ ІЗРАЇЛЬСЬКОГО НАРОДУ (3:14)
3:14. Даний вірш – це, безумовно, суцільний вияв радості: «Виспівуй … Вигукуй радо … Радуйся й веселися». Тоді Ізраїль радітиме, адже Бог спасе його. І хоча найближчим часом на цей народ зійдуть важкі випробування, дні смутку та страждань (вірші 1, 5-7), настане день, коли страхи останку зникнуть і лунатимуть лише вигуки хвали.
3. ЦАР ІЗРАЇЛЬСЬКОГО НАРОДУ (3:15-17)
3:15. Радісні вигуки лунатимуть звідусіль, адже Спаситель Ізраїлю, Месія-Цар, буде серед них (див. Іс. 9:7; Зах. 14:9). Давно обіцяний ізраїльтянам Спаситель захищатиме їх. Божого гніву (Зах. 3:8), як і пригноблення з боку їх «ворога» (див. вірш 19), вже не буде. Бо «Цар Ізраїля – Господь» – перебуватиме «посеред» них (див. вірш 17), і вони «більш» не будуть «боятись лиха» (див. вірш 13).
3:16-17. У вірші 16 продовжується тема спокою й свободи від будь-якого страху, розпочата в останньому рядку вірша 15. «Того дня» ізраїльтянам «скажуть» (вочевидь, навернені язичники) не боятися і не впадати в відчай. «Руки», що «опадають», змальовують почуття відчаю через страх та сум’яття (див. Єр. 47:3). Замість цього ізраїльтяни підніматимуть свої руки вгору, що символізує перемогу, бо серед них – і їхній Господь (Він буде «посеред тебе»; див. Соф. 3:15), і Його сила (Він – «могутній, що врятує»). Однак Він не лише перебуватиме серед Свого останку й оберігатиме його, а й «буде вельми радуватися» ним. Цей народ знову стане об’єктом Божої великої любові, а не Його гніву. Період тисячолітнього правління Христа і справді буде мирним часом для Його неспокійного народу. Тоді Ізраїль веселитиметься (вірш 14). Ба, навіть більше, Сам Бог «буде веселитися»! (вірш 17) Він щиро радітиме «під веселі співи», бо Його вибраний народ перебуватиме на обіцяній землі, де на нього сходитимуть Його благословення.
4. ВИНАГОРОДА ІЗРАЇЛЬСЬКОГО НАРОДУ (3:18-20)
У цих заключних віршах Господь аж сім разів сказав, що зробить щось для ізраїльтян. Він хотів дати віруючому останку в часи Софонії безумовну надію, адже Його покарання було неминучим, а відновлення та Його благодаті – далекою майбутньою перспективою. Незважаючи на темні дні, пророк хотів, щоб люди, які розкаялися, міцно трималися Божих обітниць, бо в них і втіха, і сила.
3:18. Багато юдеїв, розсіяних зі своєї батьківщини, почувалися пригніченими через неможливість взяти участь у призначених святах. Але Бог усуне «від» них це «лихо», коли знову збере Свій народ у Єрусалимі, де вони радітимуть Його благословенням і не нестимуть «більше ганьби» за свої колишні гріхи.
3:19. Як Софонія уже зазначав (2:4-15; 3:8-15), Бог усуне чужоземних гнобителів ізраїльтян (див. Бут. 12:3, «проклинатиму того, хто тебе проклинає»), збере Свій розпорошений народ «докупи» і зробить «їх славними та іменитими» по всіх куточках «землі», де «була ганьба їхня» (див. вірш 11).
3:20. У даному вірші підсумовуються все ще майбутні благословення ізраїльтян, а саме, що вони зберуться знову на обіцяній землі, стануть «іменитими й славними між усіма народами» (див. вірш 19) і що повернуться їхні бранці (див. 2:7). Все це трапиться у них «перед очима». У тисячолітньому царстві ізраїльтяни володітимуть своєю землею, як Бог і обіцяв (Бут. 12:1-7; 13:14-17; 15:7-21; 17:7-8), а Месія, Цар Ізраїля, правитиме звідти (2 Сам. 7:16; Пс. 89:3-4; Іс. 9:6-7; Дан. 7:27; Соф. 3:15).
Щоб підкреслити той факт, що джерелом даного послання є Господь, а також, щоб засвідчити певність Божих обітниць, Софонія завершив свою книгу словами: «каже Господь».
БІБЛІОГРАФІЯ
Baxter, J. Sidlow. Explore the Book . Reprint (6 vol. in 1). Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1970.
Calvin, John. Commentaries on the Twelve Minor Prophets . Vol. 4. Grand Rapids: Baker Book House, 1981.
Fausset, A.R. “Zephaniah.” In A Commentary Critical, Experimental and Practical on the Old and New Testaments . Vol. 2. Reprint (6 vol. in 3). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1978.
Feinberg, Charles L. The Minor Prophets . Chicago: Moody Press, 1976.
Freeman, Hobart E. Nahum, Zephaniah, Habakkuk: Minor Prophets of the Seventh Century B.C. Chicago: Moody Press, 1973.
Henry, Matthew. Commentary on the Whole Bible in One Volume . Reprint (6 vol. in 1). Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1966.
Keil, C.F. “Minor Prophets.” In Commentary on the Old Testament in Ten Volumes . Vol. 10. Reprint (25 vol. in 10). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.
Kleisert, Paul. “The Book of Zephaniah.” In Commentary on the Holy Scriptures Critical, Doctrinal and Homiletical . Vol. 7. Reprint (24 vols. in 12). Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1960.
Laetsch, Theo. The Minor Prophets . St. Louis: Concordia Publishing House, 1956.
Poole, Matthew. A Commentary on the Holy Bible . Vol. 2. 1685. Reprint. London: Banner of Truth Trust, 1979.
Pursey, E.B. The Minor Prophets: A Commentary . Vol. 2. Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1950.
Tatford, Frederick A. The Minor Prophets . Vol. 3. Reprint (3 vols.) Minneapolis: Klock & Klock Christian Publishers, 1982.