ВИХІД

Джон Д. Ханна

ВСТУП

Заголовок . У Єврейській Біблії назва другої книги звучить як веллех смот (“ось імена”), тобто повторює перші слова з книги. Іноді цю назву скорочують до смот  (“імена”). Заголовок Вихід  є перекладом до заголовку, який міститься в Септуаґінті, де книга отримала свою назву, зважаючи на центральну тему, а саме вихід ізраїльтян з Єгипту. Однак у даній книзі розглядається не лише ця тема і ця подія. Вихід з Єгипту описується в 13:17-15:21. В інших частинах книги розглядаються: становище роду Якова перед Виходом, мандрівка з Єгипту в Синай, а також деякі з подій, які трапилися там з ізраїльтянами.

Автор . Науковці мають відмінні погляди на те, хто є автором Книги Вихід. Скептики піддали текст детальному, аналітичному дослідженню і дійшли висновку, що Мойсей не міг написати цю книгу, бо час її написання доволі пізній.

Ліберальні науковці підходять до розгляду книги в один із трьох способів. Перший — послідовники Юлія Вельхаузена намагаються виокремити літературні джерела книги і припускають, що їх було три і що ці джерела охоплюють дуже великий період часу. Такий підхід відомий як документарний або JEDP (але джерела “D” у Вих. немає.) (Див. “Автор Книги Буття” у Вступі  до Бут.) Другий — прихильники критики форми намагаються через призму історії віднайти у тексті приховані за формами маленькі літературні одиниці. В такий спосіб ці науковці хочуть встановити час написання оригіналу даної книги. Третій, послідовники школи традиційного критицизму твердять, що ці оповіді впродовж довгого часу передавалися лиш усно, тому точність цих оповідей є сумнівною. Ці три підходи є подібними за своїми головними припущеннями: Мойсей, скоріш за все, не писав цю книгу, точність тут описаних подій важко встановити, а час написання цієї збірки є пізнім.

Євангелісти ж вірять, що дану книгу написав Мойсей десь у той час, коли перебував поблизу гори Синай або невдовзі після цього. Доводом на користь даного погляду є те, що Біблія містить чимало свідчень даному фактові.

У Біблії чітко зазначено, що Мойсей був і дійсно здатен виконати таке завдання (“І Мойсея вивчено всієї мудрости єгиптян,” Діян. 7:22).

Сам текст Книги Вихід відверто свідчить на користь того факту, що її автором є саме Мойсей. Бог звелів Мойсеєві написати про військовий конфлікт Ісуса Навина з амалекитянами (“Запиши це на спомин у книгу”, Вих. 17:14). А також Мойсей записав свою розмову з Господом на горі Синай (“І написав Мойсей усі слова Господні,” 24:4). Ці записи отримали назву “Книга Завіту” (24:7). На горі Синай Бог сказав до Мойсея: “Запиши собі ці слова” (34:27), і Мойсей “написав на таблицях слова союзу” (34:28).

Твердження, які присутні в інших частинах П’ятикнижжя, також свідчать на користь авторства Мойсея. Згідно Втор. 31:9 “Мойсей списав цей Закон ... священикам”. Твердження в 31:34 є також очевидним: “Мойсей скінчив писати слова цього Закону в книзі аж до кінця.”

Інші книги Старого Завіту також засвідчують, що автором Книги Вихід є Мойсей. Давид зобов’язав Соломона виконувати усі Божі “установи, заповіді, присуди й приписи, як це написано в Законі Мойсея” (1 Цар. 2:3). Езра читав “Книгу Закону Мойсея” (Неєм 8:1). Та й усе П’ятикнижжя названо книгою “Закона Мойсея” (Неєм. 13:1).

Сам Ісус визнавав, що автором Книги Вихід є Мойсей. Він особисто цитував Вих. 20:12 і 21:17, розпочинаючи із фрази “Мойсей бо наказав” (Мк. 7:10), а також Вих. 3:6, розпочинаючи словами: “Хіба ви не читали ... в книзі Мойсея” (Мк. 12:26).

Час написання. Час Виходу, час входу Якова в Єгипет, час написання Книги Вихід — усе це є предметом чималих дискусій між науковцями, що вивчають Біблію.

1. Час Виходу.  Деякі науковці датують Вихід 13 століттям до н.е. (приблизно 1290 роком, в часи царювання Рамсеса ІІ), тоді як інші називають іншу дату — 15 століття до н.е. (1446 рік, в часи царювання Аменхотепа ІІ).

На користь ранішої дати написання свідчать біблійні нотатки та археологічні знахідки. По-перше, в 1 Цар. 6:1 сказано, що між Виходом і початком будування храму Соломоном (на четвертому році його царювання) минуло 480 років. Оскільки четвертим роком правління Соломона був 966 рік до н.е., тоді Вихід відбувся у 1446 році. А також, в часи Єфти (приблизно 1100 рік до н.е.) ізраїльтяни вже були на цій землі впродовж 300 років (Суд. 11:26). Звідси — 300 років плюс 40 років проживання у пустелі плюс ще якийсь час на завоювання Хешбону — отримуємо приблизний час Виходу: середина 15-го століття.

По-друге, археологічні знахідки в Єгипті тих часів відповідають біблійним оповідям із Книги Вихід (див. Merrill F. Urger, Archaeology and the Old Testament . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1954, pp. 140-5; а також див. Gleason L. Archer, Jr., A Survey of Old Testament Introduction . Chicago: Moody Press, 1964, pp. 215-6). Наприклад, хоча Тутмос IV змінив на престолі свого батька Аменхотепа ІІ, він не був найстаршим сином. (Господь убив старшого сина в ніч першої Пасхи, Вих. 12:29.) На початку свого правління Аменхотеп ІІ (1450-1425 роки до н.е.) утискав повстанців. Семіти були зобов’язані виготовляти цеглу (див. 5:7-18). Декілька фараонів 18-тої династії Єгипту (приблизно 1567-1379 роки до н.е.) брали участь у будівельних проектах на півночі Єгипту. “Оскільки вісімнадцята династія фараонів була дуже активною у палестинських кампаніях, цілком імовірно, що вони будували свої гарнізони та міста-сховища (див. 1:11) десь на території Дельти, щоб полегшити пересування між сирійсько-палестинськими територіями і самим Єгиптом” (John J. Davis, Moses and the Gods of Egypt , p. 27).

По-третє, події, які відбувалися у Палестині близько 1400 року до н.е., співпадають за часом з підкоренням Ханаан-краю під проводом Ісуса Навина. Археологічні знахідки засвідчують, що Єрихон, Аї та Хацор було зруйновано близько 1400 року. Один науковець підсумував: “Усі віднайдені та визнані палестинські артефакти засвідчують, що підкорення Ханаану, яке описане в Біблії, відбулося саме тоді, коли на це вказують біблійні історики” (Bruce K. Waltke, “Palestinian Artifactual Evidence Supporting the Early Date of the Exodus,” Bibliotheca Sacra  129. January-March, 1972:47).

Заперечення ж стосовно того, що Вихід відбувся пізніше (приблизно 1290 року), можна спростувати. По-перше, захисники пізнішої дати посилаються на те, що поневолені ізраїльтяни були змушені будувати міста-сховища: Пітом і Рамсес (1:11). Археологічні знахідки, як вони стверджують, доводять, що ці міста було збудовано за часів правління Рамсеса ІІ (приблизно у 1304-1236 роках до н.е.), який, отже, був фараоном в часи Виходу. Проте ці два міста було збудовано щонайменше за 80 років до Виходу. (Мойсей, якому було 80 років під час Виходу, 7:7, народився вже після вказаних в 1:11 подій.) А отже, міста Пітом і Рамсес було збудовано перед  правління Рамсеса ІІ.

Це означає, що місто Рамсес не могло отримати свою назву на честь монарха. Як же тоді пояснити тотожність імені фараона і назви міста? Ймення Рамсес могло бути доволі поширеним в часи царів-гіксосів у Єгипті (1730-1570 роки до н.е.). Рамсес означає “породжений Ра [Ре]”, богом сонця в гіксосів. Окрім того, спершу це місто називалося Раамсес (давньоєврейською ра’амсес ; див. АСП, НАСБ), тоді як ім’я фараона звучало як Рамсес або Рамссес ( Ра-мес-су ).

По-друге, прихильники пізнішої дати Виходу стверджують, що становище Трансйорданських земель не відповідає ранішій даті Виходу. Археолог Нельсон Глюк не знайшов свідчень поселень в Едомі, Моаві та Аммоні в період між 1900 і 1300 роками до н.е.. Отож, Мойсей не міг зіткнутися зі сильною протидією з їхнього боку в ті часи, а лиш пізніше (у 13-му столітті).

На це твердження можна дати дві відповіді. Згадані поселення не обов’язково мали знаходитися там у ті часи. Едоміти, моавитяни і аммонії могли просто контролювати ці території, тоді як самі вели напівкочове життя. Коментуючи Чис. 20:14-17, Ангер зауважив, що “в даному уривку ніщо не вказує на розвинене міське життя в Едомі чи на будівництво міцних фортець” (Unger, Archaeology and the Old Testament , p. 151). Окрім того, методи Глюка були поставлені під сумнів іншими археологами і більш пізнішими знахідками, які власне й засвідчують, що певні поселення вже були на той час у тих землях, зокрема поблизу Тель Деір Алла (H.J. Franken and W.J.A. Power, “Glueck’s Explorations in Eastern Palestine in the Light of Recent Evidence,” Vetus Testamentum  21. 1971:119-23).

По-третє, прихильники пізнішої дати Виходу твердять, що археологічні знахідки вказують на великі руйнування в Палестині у 13-му столітті, але не в 15-му. Однак, за виключенням Єрихону, Аї та Хацору, Ісус Навин не руйнував завойовані міста (див. ІсНав 11:13). Волтке зауважує: “Інші історичні події могли стати причиною цих руйнувань, зокрема набіги на Палестину під проводом Мернептаха Єгипетського близько 1230 року до н.е. або ж сутички ізраїльтян з народами моря приблизно у 1200 році до н.е. у їхній постійній боротьбі з ханаанцями в часи Суддів” (Waltke, “Palestinian Artifactual Evidences,” pp. 35-6).

2. Час входу Якова в Єгипет. Якщо роком Виходу є 1446 до н.е., тоді ці біблійні нотатки допомагають встановити інші важливі дати. Оскільки ізраїльтяни провели на чужині “років чотириста тридцять” (Вих. 12:40-42), то Яків перебрався у Єгипет у 1876 році. (Див. таблицю “Хронологія подій в житті патріархів” поблизу Бут. 47:28-31.)

3. Час написання Книги Вихід.  Мандрівка з Єгипту в Синайську пустелю забрала рівно три місяці (Вих. 19:1-2). Цілком логічно припустити, що Мойсей створив цю книгу під час тимчасового перебування поблизу гори Синай (1446 рік до н.е.) або невдовзі після цього. Отож, книга охоплює події, що відбулися за якийсь час до народження Мойсея у 1526 році (част. 2) й аж до подій довкола гори Синай (1446).

Мета і теми. Центральними подіями у Книзі Вихід є дивовижне звільнення ізраїльтян з-під гніту єгиптян та утворення Богом теократичного народу під проводом Мойсея з допомогою нової “конституції”, Завіту Мойсея (19:3-19). Ангер відзначає: “Мета Книги Вихід — показати велике визволення і те, як з потомків Якова утворився теократичний народ на горі Синай. Бог, який до цього часу був пов’язаний з ізраїльтянами лише завітом з Авраамом, засвідченим Ісаакові та Якову, тепер, через визволення, приводить їх до Себе як цілий народ. Оскільки це був Його вибраний народ, через який мав прийти Визволитель, Бог також дає їм Завіт Мойсея і мешкає поміж ними у хмарі слави” (Unger, Introductory Guide to the Old Testament . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1951, p. 196).

Отож, Книга Вихід є сполучною ланкою між походженням народу згідно Божої обітниці Авраамові (Бут. 12:2) та початком теократичного царства під головуванням Мойсея. Люди обітниці були дивовижним чином визволені з рабства й отримали Завіт Мойсея, щоб тепер мати змогу стати “народом святим” (Вих. 19:6), джерелом благословення для язичників (Бут. 12:3; див. “світло народам”, Іс. 42:6). Отож, у Книзі Вихід наголошується і визволення, і освячення.

Історичні передумови

1. Історія Єгипту до Виходу . Стародавній Єгипет простягався на 550 миль від Асуану (стародавнього Сирене), першого порогу Нілу, й на північ до Середземного моря. Ця територія включала вузьку Долину Нілу (від Асуану й до Мемфісу) і Дельту, широке плато у вигляді трикутника від Мемфісу й до моря. На південь від Асуану знаходилися стародавні землі кушітів. Назва “Єгипет” походить від грецького слова Аігиптос  і латинського Аегиптус , форм стародавнього Ха-ку-птах, колишньої назви Мемфісу, столиці на північ від Каїру. Коли Мемфіс був столицею, нетутешні люди іменували його назвою ввесь народ. Корінне ж населення називало його Та-мері (“улюблена земля”) або Кемет (“чорна земля”, як позначення родючих земель вздовж Нілу).

Науковці поділяють стародавню історію Єгипту на три періоди: переддинастичний (приблизно 3500-3100 роки до н.е.), протодинастичний (приблизно 3100-2686 до н.е.) і династичний (2686-332 роки до н.е.). У переддинастичний період населення, яке мешкало вздовж Нілу і займалося обробленням землі, почало вести більш осілий спосіб життя. Цивілізації, які почали виникати на територіях Верхнього (південного) і Нижнього (північного) Єгипту, були об’єднані Нармером, першим фараоном Верхнього Єгипту, який поклав таким чином початок протодинастичному періодові. Цей період включав перші дві династії Єгипту.

Династичний період, який тривав від 2686 року до н.е. й до захоплення Єгипту Александром Великим у 332 році, включав 29 династій. Династії від 3 й до 6 (приблизно 2686-2182 роки до н.е.) характеризувалися швидким розвитком у сферах культури й технології. У ті роки, названі Старим Царством, були збудовані великі піраміди. Фараони ж правили з Мемфісу, використовуючи сильне абсолютистське управління. Перший проміжний період (династії 7-11; 1281-1991) був часом занепаду. Потім настало Середнє Царство (12-та династія; приблизно 1991-1786), за якого нація розширила свої кордони і отримала столицю в місті Фіви. Централізоване правління повернулося за Аменемхета І, засновника процвітаючої 12-ї династії.

12-та династія стала для Єгипту золотим віком мистецтва й ремеслярства, коли достаток й процвітання повернулися. Власне у ці роки добробуту й з’явився Йосиф як “прем’єр-міністр” Єгипту, а Яків і його сини мешкали в Єгипті (1876 рік до н.е., Бут. 46:6).

Потім настав Другий проміжний період (приблизно 1786-1567), який включав династії з 13 й до 17. За 13 і 14 династій Єгипет занепав. За 15 і 16 династій Єгипет було підкорено, і ним почали правити гіксоси, народ, який з’явився внаслідок змішання семітів з азіатами. Завдяки найкращим військовим технологіям гіксоси, які використовували металеві колісниці та азійські стріли, займали панівне становище впродовж півтори століття на територіях від Аварісу, що у Дельті Нілу. Гіксосів поступово змістили, починаючи з 1600 року до н.е., коли повстав Секененра ІІ, принц Фів. Історія потомків Якова в часи правління гіксосів не є ясною (див. Unger, Archaeology and the Old Testament , pp. 130-5).

Початок періоду Нової Імперії (приблизно 1567-122(); династії 18-19) припав на правління Яхмоса І з Фів. Цей час став в історії Єгипту одним із найяскравіших. Єгипет отримав міжнародну владу і розширив свій вплив далеко за межі річки Єфрат. В часи 18-ї династії власне й відбувалися події Книги Вихід. Це був час, коли нова хвиля єгипетського націоналізму витіснила толерантне ставлення до немісцевих людей, яке було за гіксосів. Єгиптяни почали будувати свою імперію як засіб для захисту, розширюючи свої кордони на палестинські землі. Вочевидь, не маючи бажання викорінювати семітський народ, який уже осів в Єгипті, єгипетські фараони використовували їх як рабів для будівництва об’єктів оборони та царських палаців.

2. Історія Єгипту безпосередньо перед Виходом.  Аменхотеп І був на чолі нового централізованого уряду з 1546 і до 1526 року до н.е. (який заснував, фактично, його батько Яхмос І), після чого до влади прийшов Тутмос І (який правив десь у 1526-1512 роках). За часів правління цього фараона (або наприкінці царювання Аменхотепа І) власне й народився Мойсей (приблизно у 1526 році до н.е.). Відома донька цього царя, Хатшепсут, цілком імовірно й була тією принцесою, яка віднайшла Мойсея біля Нілу. Коли Тутмос ІІ (1512-1504) помер, Тутмос ІІІ був ще дуже малим. Тоді його мачуха Хатшепсут вигадала, як самій стати правителькою, і власне була такою вже з 1503 року. (Тутмос ІІІ вважається царем, який правив з 1504 року й до 1482, однак Хатшепсут “співцарювала” з ним до 1482 року.)

В часи мудрого правління Хатшепсут Єгипет справді процвітав, а Мойсей тим часом мешкав при дворі. Після смерті Хатшепсут у 1482 році Тутмос ІІІ правив самостійно аж до 1450 року до н.е.. Тутмос ІІІ ліквідував увесь царський двір і намагався стерти ім’я Хатшепсут з усіх пам’ятників у країні. Саме тоді Мойсей, вочевидь, відчув ворожість єгипетського двору і втік до Мідіян. Тутмос ІІІ став могутнім будівничим царства, який розширив межі своєї імперії, захопивши землі Сирії.

Після Тутмоса ІІІ на престол посів Аменхотеп ІІ (1450-1425), фараон з Книги Вихід (1446). На відміну від свого войовничого батька, Аменхотеп ІІ зазнавав військових невдач, бо не вмів проводити широкомасштабні кампанії. Його слабкі бойові здібності могли стати наслідком втрати усіх або більшості колісниць у водах Моря очеретів. Так звана “Стела сну” Тутмоса IV містить напис про те, що бог Хар-ем-акхт сказав молодому принцові уві сні, що одного дня він стане царем. Якщо Тутмос IV був найстаршим сином, докази його права на трон були б непотрібними. Отож, цілком слушно буде припустити, що він був молодшим, а не старшим сином Аменхотепа ІІ, що узгоджується з твердженням з Вих. 12:29 про те, що старший син фараона помер в ніч першої Пасхи ізраїльтян.

Отож, Тутмос ІІІ був фараоном-репресором, а Аменхотеп ІІ — фараоном Виходу. Історія Єгипту після періоду Нової Імперії й аж до правління греків поділяється на: пізнє Нове Царство (20-та династія, приблизно 1200-1085), Третій проміжний період (1085-663 роки до н.е.; 21-25 династії) і Пізній період (663-332 роки до н.е.; 26-31 династії).

3. Місце Виходу . Шлях, яким ізраїльтяни покидали Єгипет, викликав чимало дискусій. Труднощі додавав ще й неточний переклад давньоєврейської власної назви иам суп  як “Червоне море” замість “Море очеретів”. Насправді, це місце знаходиться десь між Суецькою затокою і Середземним морем, вздовж сучасного Суецького каналу, де є чимало болотистих лагун та озер.

Існує два погляди на те, яким шляхом ізраїльтяни могли покидати Єгипет. Згідно “північної теорії” Вихід відбувався через лагуну, що межує з Середземним морем, а згідно “південної (або центральної) теорії” — через території, що знаходилися на південь від Суккоту поблизу озера Бала або озера Тімса. Бог вів ізраїльтян у пустелю шляхом, який знаходився подалі від звичних й укріплених маршрутів торговців, що були на півночі (“Бог не повів їх по дорозі до землі Филистимлянської, хоч вона і ближча,” 13:17), щоб виключити будь-яку можливу зустріч з єгипетськими наглядачами. Послідовники північної теорії припускають, що гора Синай знаходиться в околицях Кадеш-Барнеа. Однак переконливі докази свідчать про те, що гора Синай — у південній частині півострова.

Ізраїльтяни вийшли з Рамсесу і подалися в Суккот, що за 30 миль на південний схід (Вих. 12:37; Чис. 33:5). Поблизу Суккоту ізраїльтяни були дивовижним чином порятовані від колісниць війська Аменхотепа ІІ. На користь “південної теорії” свідчить і той факт, що пустеля Шур (Вих. 15:22), куди пішли ізраїльтяни, перетнувши Море очеретів, знаходиться прямо на схід від Суккоту. Іншим фактом є той, що на озері Бала й озері Тімса можуть дути сильні східні вітри, через які все виглядає так, як це описано в 14:21. (Див. карту “Можливий шлях Виходу,” поблизу Чис. 33:1-5).

ПЛАН

І. Визволення Божого народу з Єгипту (част. 1-18)

А. Гноблення ізраїльтян в Єгипті (част. 1)

1. Передумови: ізраїльтяни в Єгипті (1:1-7)

2. Гноблення: ізраїльтяни під владою фараонів (1:8-22)

Б. Визволитель ізраїльтян з Єгипту (част. 2-4)

1. Народження і захист Мойсея в Єгипті (2:1-10)

2. Втеча Мойсея до Мідіян (2:11-4:17)

3. Повернення Мойсея в Єгипет (4:18-31)

В. Боротьба Мойсея з фараоном у Єгипті (5:1-12:36)

1. Протиборство Мойсея з фараоном (5:1-7:13)

2. Сходження Божих кар на Єгипет (7:14-12:36)

Г. Визволення ізраїльтян з Єгипту (12:37-18:27)

1. Втеча до моря (12:37-13:22)

2. Перехід через Червоне море (Море очеретів) (част. 14)

3. Хвала Мойсея і Марії за визволення (15:1-21)

4. Подорож до гори Синай (15:22-18:27)

ІІ. Об’явлення Божому народові в Синаї (част. 19-40)

А. Божий завіт з Його народом (част. 19-31)

1. Передумови об’явлення Закону (част. 19)

2. Десять заповідей (20:1-20)

3. Книга Завіту (20:22-24:11)

4. Обрядові вимоги (24:12-31:18)

Б. Падіння й відновлення Божого народу (част. 32-34)

1. Порушення завіту з боку ізраїльтян (32:1-33:6)

2. Поновлення завіту Богом (33:7-34:35)

В. Спорудження намету (част. 35-40)

1. Приготування до спорудження (35:1-36:7)

2. Будівництво намету (36:8-39:31)

3. Завершення намету (39:32-43)

4. Порядок в наметі (40:1-33)

5. Перебування Бога поміж Своїми людьми (40:34-38)

КОМЕНТАРІ

Книга Вихід поділяється на два розділи. У першому розділі (част. 1-18) розглядається важке становище потомків Якова та їхнє звільнення з-під гніту Тутмоса ІІІ та Аменхотепа ІІ. У другому розділі (част. 19-40) описується поклоніння визволеного народу. У першому розділі змальовується божественне могутнє визволення, а в другому — їхні приготування до тихого й покірного служіння Богові.

І. Визволення Божого народу з Єгипту (част. 1-18)

Тут Мойсей описав важке становище ізраїльтян в Єгипті, зростання визволителя (себе), а також боротьбу з упертим фараоном, наслідком чого став дивовижний порятунок ізраїльського народу на Морі очерету і їх безпечне прибуття на гору Синай.

А. Гноблення ізраїльтян в Єгипті (част. 1)

1. ПЕРЕДУМОВИ: ІЗРАЇЛЬТЯНИ В ЄГИПТІ (1:1-7)

1:1-5. Ці вірші слугують сполучною ланкою між періодом патріархів, який розглядався в останніх частинах Книги Буття, та подіями з Книги Вихід. Бог передбачливо захищав дітей Якова (який також називався Ізраїль) та значно збільшив число його нащадків так, що вони почали складати доволі помітну частку населення усього Єгипту.

Шестеро синів Лії перелічено в порядку їхнього народження; від Рувима через Завулона (див. Бут. 35:23). Веніямин, син другої дружини Якова Рахиль, згадується наступним, однак згадки про Йосифа, первістка Рахиль, тут немає, бо він уже “був ... в Єгипті”. Дан і Нефталі були синами служниці Рахиль Білги (Бут. 35:25), а Гад і Ашер — синами служниці Лії Зілпи (Бут. 35:26). Осіб чоловічої статі, “що поприходили в Єгипет з Яковом”, налічувалося “сімдесят” (див. Бут. 46:27; Втор. 10:22; див. коментарі до Діян. 6:14, де присутнє число 75).

1:6-7.  Число нащадків Якова зростало: “Ізраїльтяни розплодилися й розрослися та намножилися” (див. Діян. 7:17). Декілька поколінь розділяють Мойсея та Леві (див. коментарі до Чис. 26:58-59), тому з дня смерті Йосифа (Бут. 50:26) й до розростання нації, опис чого подано у Вих. 1:7, минуло трохи більш як 100 років. У Виході кількість дорослих людей складала вже 600000, не рахуючи жінок і дітей (12:37). Отож, загальна кількість ізраїльського населення могла на той час сягати близько двох мільйонів людей. Не дивно, що “край” (тобто Гошен, Бут. 45:10, що у південно-східних землях Дельти) “наповнився ними”. Згідно обітниці, яку Бог дав Авраамові (Бут. 12:1-3), від нього вийшов великий народ. Та вони все ще мали отримати землю (Бут. 15:18-21) і “конституцію” (Закон Мойсея).

2. ГНОБЛЕННЯ: ІЗРАЇЛЬТЯНИ ПІД ВЛАДОЮ ФАРАОНІВ (1:8-22)

Мойсей розглянув два види гноблення за царювання фараона з 18-ої єгипетської династії: рабський труд (вірші 8-14) та винищення дітей (вірші 15-22). Бог використав і те, і інше, щоб розбурхати у Божому народові бажання звільнитися від єгиптян.

а. Насадження рабства (1:8-14)

Тут озвучуються логічні міркування нового царя (вірші 8-10), а також політичні зміни, що стали наслідком його обґрунтованих доводів (вірші 11-14).

1:8-10. “Новий цар над Єгиптом ... не знав Йосифа.” Достеменно невідомо, про якого фараона тут іде мова, однак цілком можливо, що це був Яхмос І, засновник 18-ї династії, або, що більш імовірно, Аменхотеп І (1545-1526) чи Тутмос І (1526-1512; див. підрозділ “Історичні передумови” у Вступі ). Якщо фраза “що не знав Йосифа” означає “не цінував вдачу й досягнення Йосифа”, тоді цей новий монарх з’явився вже після гноблення гіксосів. В часи розквіту єгипетського націоналізму (куди входила й ненависть до гіксосів) усі семіти, в тому числі гіксоси і самі ізраїльтяни, могли викликати підозру. Цей фараон озвучив дві підстави свого занепокоєння: швидке зростання чисельності ізраїльтян та небезпека їхнього об’єднання з ворогом, “як вибухне війна”. Фраза “візьмімся до них мудро” передбачає таку політику стосовно них, за якої відбуватиметься контроль за збільшенням їх кількості та експлуатування їх як робочої сили.

1:11-14.  Так “життя” ізраїльтян стало “тяжкою працею”. Вони “будували ... фараонові міста-зерносховища Пітон і Рамсес”. Слово “гнітили” ( ‘анах ) також було використане Богом у Бут. 15:13 (де його переклад звучить як “гнітитимуть”), коли Він передрікав рабство ізраїльтян в Єгипті. І справді, життя у рабстві було неначе паща “залізного горнила” (Втор. 4:20). Та незважаючи на жорстоке ставлення єгиптян до “синів Ізраїля”, Бог множив їх вельми. Це ще більше непокоїло єгиптян, через що вони обкладали ізраїльтян ще важчими роботами.

б. Винищення дітей (1:15-22)

1:15-16.  Рабство було лише частково ефективним, тому фараон вирішив покласти початок агресивнішій політиці, а саме дітогубству. Не варто думати, що в ізраїльтян були лише дві “повитухи” (досл., “ті, що допомагають народжувати”). Найбільш імовірно, що зважаючи на велику кількість ізраїльтян, ці дві жінки керували цілою організацією таких повитух. Наказ царя був зрозумілий: новонароджених діток чоловічої статі слід було вбивати, жіночої статі — ні.

1:17-19.  Однак “повитухи” боялися Бога (див. вірш 21) більше, ніж законів людей, навіть якщо це й був указ монарха (див. Діян. 5:29), а тому й “не чинили так, як” він їм “велів”. Тому їх (Шіфру і Пуа, Вих. 1:15) і було покликано до монарха пояснити свою невірну поведінку. Ці повитухи відповіли, що єврейки народжували дітей так швидко, що вони не встигали приходити на роди. Вочевидь, тут слід розуміти, що батьки ховали своїх хлопчиків так, що Шіфра і Пуа не могли їх убити. Відповідь здається нелогічною. Насправді, повитухи могли просто дуже повільно реагувати на запрошення прийти й допомогти при родах. Фараон не покарав їх, скоріш за все, тому, що в цілому вони не могли зашкодити його задумам.

1:20-21.  Бог благословив ізраїльтян великим потомством (див. вірш 7) й зокрема зіслав благодать на Шіфру та Пуа. Бог дарував таке численне збільшення ізраїльського люду ще й тому, що мав на меті викликати гнів та страх у єгиптян, щоб ті ще сильніше гнітили Божий народ й таким чином спонукали їх бажати звільнення. Отож, таке благословення мало за наслідок негативні дії, та вони згодом приведуть до значно більшого благословення.

1:22.  “Тоді”, щоб зупинити зростання кількості ізраїльтян, фараон вдався до рішучих дій. Не маючи змоги контролювати народжуваність хлопчиків таємним чином через повитух, він “повелів ... усьому народові своєму” долучитися до винищення синів ізраїльтян. Так для ізраїльтян настали ще скрутніші часи, однак, тим часом як Божий народ страждав, Бог готував визволителя.

Б. Визволитель ізраїльтян з Єгипту (част. 2-4)

1. НАРОДЖЕННЯ І ЗАХИСТ МОЙСЕЯ В ЄГИПТІ (2:1-10)

2:1-2. Звістка про народження Мойсея прокоментована тут дуже коротко. Зрозуміло одне: через указ фараона (1:16, 22) життя Мойсея було під загрозою. У даних віршах імена батьків Мойсея не вказуються, однак з 6:20 можна зробити висновок, що його батька звали Амрам, а матір — Йохевед, вона була тіткою Амрама. Вони мали ще двох дітей: доньку Марію (15:20) та сина Арона (6:20). Арон був на три роки старший за Мойсея (7:7). Якщо припустити, що Вихід відбувся у 1446 році, й Мойсеєві на той час було вже 80 років (7:7), тоді він народився у 1526 році до н.е. на початку правління Тутмоса І (1526-1512) або наприкінці царювання Аменхотепа І (1545-1526). Попри указ фараона батьки Мойсея сховали дитя (див. Діян. 7:17-20). Ім’я ж дитині дали вже не батьки, а єгипетська принцеса (Вих. 2:10).

Хлоп’ятко” було гарненьке (вірш 2), себто вродливе і здорове. Стефан казав, що Мойсей “був угодний Богу” (Діян. 7:20), а автор Послання до Євреїв писав, що всі “ бачили красу дитини” (Євр. 11:23). Щиро віруючи в те, що Бог спроможний вирішити їхню проблему, батьки Мойсея сховали його й не боялися указу царя. Однак коли минуло “три місяці” Мойсеєві вже було небезпечно залишатися вдома.

2:3-4. Мати Мойсея Йохевед вирішила сховати “хлоп’ятко” в кошику “в комишах узберіг річки” Ніл. Та перед тим вона “обмазала” кошик “маззю та смолою” (див. слово “смолою” стосовно ковчегу Ноя, Бут. 6:14), щоб він не протікав. Однак, за іронією долі, Йохевед у певному сенсі виконала указ фараона, коли поклала свого сина в річку Ніл, адже він і справді наказував кидати немовлят чоловічої статі в річку! (Вих. 1:22)

Йохевед наказала сестрі Мойсея Марії спостерігати за усім, що відбуватиметься, “здалека”. Чи сподівалася Йохавед, замислюючи це, що хтось знайте її сина і захистить? Мабуть, так, зважаючи на запитання Марії, яке вона згодом поставила доньці фараона (2:7).

2:5-9. Боже провидіння є цілком очевидне, зважаючи Його турботу про це дитя, адже воно дивовижним чином повернулося до своїх власних батьків. А хто ж така “фараонова дочка”? Якщо монархом на той час був Тутмос І, тоді це могла бути його донька Хатшепсут. Мабуть, “кошичок”-човен не був цілковито схований від очей, адже принцеса “вгледіла” його (хоча її цікавість могла бути викликана й плачем дитини).

Коли донька фараона “відчинила” кошик, то плач дитини викликав у неї співчуття (“Змилосердилася вона над ним”). І саме в цей момент до неї підійшла Марія й запропонувала віднайти дитяті “мамку з єврейок”. Тут Бог знову продемонстрував, що керує усіма подіями, і “матір” Мойсея возз’єдналася зі своїм дитям. При цьому вона отримала цілком законний дозвіл на його вигодовування, хоча це й суперечило указу фараона (1:22). Більше того, за це їй навіть давали “заплату”! (2:9) Примітно, що в подіях довкола народження Мойсея брало участь декілька жінок: повитухи, які боялися Бога, а тому й не виконали наказ фараона; матір Мойсея, яка також знехтувала цим указом; єгипетська принцеса, рідна донька фараона, яка виявила до хлоп’ятка співчуття; а також його власне сестра, яка була поруч. Однак у віршах 1-10 не згадується імені жодної з жінок.

2:10.  Коли Мойсей достатньо виріс, то повернувся “до фараонової дочки” уже як член царської родини (див. Діян. 7:21-22). Вона його усиновила, дала йому “ім’я” та зростила, як власного “сина”. “І Мойсея вивчено всієї мудрости єгиптян”, і був він здібним промовцем (Діян. 7:22). Однак згодом він відмовився від єгипетської спадщини і “відрікся зватися сином дочки фараона” (Євр. 11:24-25).

Дехто вважає, що ймення Мойсей ( мосех ) було давньоєврейським і що єгиптяни розуміли цю мову. Інші твердять, що ім’я “Мойсей” було єгипетським, як частинка “мос” в іменах Тутмос чи Яхмос. На думку Кассуто (Cassuto, A Commentary on the Book of Exodus , pp. 20-1), даний термін у єгипетській мові означав “син” або “народжений”, хоча вимова слова мосех  була подібною до вимови давньоєврейського слова масах  “витягувати” (“з води, мовляв, витягла я його”).

І знову спроби фараона вигубити чоловіків ізраїльського народу зазнали невдачі. Дитя було під захистом, і коли в очеретяному кошикові начебто безпомічно плило по річці Ніл, і коли потім власна донька фараона миттєво відчула до нього любов. Будучи Верховним, Бог вберіг це хлоп’я від указу фараона і навіть зробив його членом царської сім’ї!

2. ВТЕЧА МОЙСЕЯ ДО МІДІЯН (2:11-4:17)

а. Причина втечі Мойсея (2:11-14)

2:11-14.  Події, описані у цих віршах, відбулися за 40 років після народження Мойсея (див. Діян. 7:23). Це був приблизно 1485 рік до н.е. — час правління Хатшепсут (див. підрозділ “Історичні передумови” у Вступі. ) До цього часу Мойсей вже встиг отримати добру освіту (Діян. 7:22) та, скоріш за все, вже вільно володів і єгипетською мовою, і давньоєврейською.

Захищаючи одного зі своїх пригноблених братів, Мойсей убив єгиптянина і сховав його тіло “в піску”. Він гадав, що коли захищатиме своїх братів-ізраїльтян, то його народ зрозуміє: він — їхній визволитель (Діян. 7:25). Мойсей був певен, що ніхто його не бачив, та, вочевидь, ізраїльтянин, якого він власне й захистив, розповів про цей випадок іншим. Адже вже наступного “дня”, коли Мойсей втрутився у бійку двох “євреїв”, один із них пригадав йому, як він “убив єгиптянина” (див. Діян. 7:24-28). Тоді Мойсей злякався, що новина про це вбивство вже розійшлася й невдовзі дійде до самого фараона.

б. Місце втечі Мойсея (2:15а)

2:15а. Коли “фараон дізнався” про це вбивство, то сильно розлютився (Євр. 11:27) і вже “намислював ..., як Мойсея вбити”. Мабуть, цим фараоном був Тутмос ІІІ, який царював разом із Хатшепсут. Тоді Мойсей “втік” на схід і оселився “аж у Мідіян-землі”. Засновником мідіянського народу був Мідіян, син Кетури, дружини Авраама, який власне й відіслав їх у східні країни (Бут. 25:1-6). Мідіяни мешкали на південно-східних землях Синаю і північно-західних територіях Аравії, по обидва боки Акабської затоки. Ця пустельна земля дуже відрізнялася від місцевості Гошен, що в Єгипті.

в. Шлюб Мойсея (2:15б-22)

2:15б-22. Якось у Мідіян-краї, коли Мойсей сидів “коло однієї криниці”, туди підійшло “семеро дочок” Реуела (якого також називали Їтро, 3:1; 18:1), “мідіянського священика”. Великодушний вчинок Мойсея, коли він захистив доньок священика від чабанів і “допоміг” їм “напоїти ... овець”, був уже третім випадком його бажання вберегти інших від шкоди (див. 2:12-13). Ці випадки слугують вказівкою на роль, яку він відіграватиме в майбутньому, а саме як визволитель свого народу. Такий вчинок Мойсея спонукав “батька” тих дівчат запросити Мойсея (якого вони назвали “якийсь єгиптянин”, мабуть, через його вбрання) у свій дім, “до їди” з його родиною. Невдовзі Мойсей одружився з донькою Реуела Ціпорою (що означає “маленька пташка”), й у них народився син Гершом, чиє ймення можна перекласти як “вигнання” або “мешканець в чужій землі”. Воно, напевно, має стосунок до єврейського дієслова гарас , “виселяти” або “виганяти” (див. 6:1). Отож, він був дитиною Мойсеєвого вигнання, тобто дитям, яке народилося, коли Мойсей був “захожий в чужій землі”.

40 років (Діян. 7:30) Мойсей старанно відпрацював як чабан у Синайському краї, завдяки чому отримав дуже цінні знання топографії усього Синайського півострова, що згодом йому й знадобилося, коли він вів ізраїльтян у ті пустельні землі.

г. Покликання Мойсея (2:23-4:17)

(1) Причина покликання Мойсея. 2:23-25.  Цар, який “умер”, був, напевно, Тутмосом ІІІ, фараоном-репресором (1504-1450 роки до н.е.), якого змінив на престолі Аменхотеп ІІ (1450-1425). Впродовж тих 40 років, які Мойсей провів у Мідіян-краї, ізраїльтяни продовжували страждати, прислуговуючи єгиптянам (1:11). Почувши їхній “стогін”, Бог “згадав союз Свій з Авраамом (Бут. 12:1-3; 15:18-21; 17:3-8), Ісааком (Бут. 17:21) та Яковом (Бут. 35:10-12)”. Він поглянув на скрутне становище ізраїльтян, “побачив (див. Вих. 3:7, 9) ..., як ото йдеться” їм, “ зрозумів” їх і вирішив втрутитися. Вірші 2:24-25 у Книзі Вихід є переломними. Адже до цього часу йшла мова, головним чином, про гноблення, рабство і смерть. Тепер головними темами стануть визволення та перемога. Всемогутній Бог вже готовий був діяти згідно даних Ним обітниць визволяти та оберігати Свій народ.

(2) Покликання Мойсея (3:1-4:17). Ці вірші, в яких описується Боже покликання до Мойсея на горі Хорив, можна поділити на п’ять частин: обставини (3:1-3), розмова (3:4-10), занепокоєння (3:11-15), настанови (3:16-22) і скарги (4:1-17).

3:1-3.  У цих віршах описуються обставини , за яких відбулося Боже покликання Мойсея. Після 40 років науки при дворі фараона, тепер Мойсей наближався до завершення ще 40 років свого життя як чабана. Одного разу, коли Мойсей “пас вівці” свого тестя, шукаючи все кращих пасовищ, він “прийшов” аж до гори Хорив (інша назва гори Синай; див. 19:10-11 і Втор. 4:10). Достеменно невідомо, чому його тестя тут названо Їтро, а не Реуел (див. Вих. 2:16, 18). Можливо, Реуел подумав, що шлюб його доньки з єгиптянином Мойсеєм, який виріс у царській сім’ї, додавав йому (Реуелові) престижу, через що він і змінив своє ім’я на Їтро, що означає достаток та вищість. Той факт, що Мойсей назвав цю гору Божою (див. 4:27; 18:5; 24:13), віддзеркалює, вочевидь, його ставлення до цієї гори після подій, які відбулися на ній згодом.

Цікаво, але ця розмова з Богом, яка трапилася тут (3:1-3), відбувалася на тій самій горі, на якій згодом Бог дасть Мойсеєві Закон (19:20; 24:13-18; див. 3:12). Цього разу зацікавленість Мойсея викликав “кущ”, який палав, але не згорав. “Ангел Господній” (вірш 4) — це Господь (див. коментарі до Бут. 16:9). Вогонь символізував Божу присутність, що згодом і дійсно можна було споглядати, коли Він спустився на гору Синай (Вих. 19:18).

3:4-10.  У цій розмові  з Мойсеєм Бог власне й доручив йому визволити Свій народ з Єгипту (вірш 10). Розуміючи, що до нього звертається Бог, Мойсей відповів: “Я тут.” Ту саму відповідь давали Богові Авраам (Бут. 22:11), Яків (Бут. 46:2) і Самуїл (1 Сам. 3:4). Бог наказав Мойсеєві скинути “взуття ... з ніг” (див. ІсНав. 5:15) на знак поклоніння. Ця “земля” була “свята” не за своєю природою, а через присутність Бога. Коли Господь сказав Мойсеєві, що Він — Бог його прабатьків (Авраама, Ісаака і Якова; див. Вих. 3:15-16; 4:5), то Мойсей “закрив ... лице своє, боявся бо дивитися на Бога” (див. коментарі до 33:11, 20; Йн. 1:18).

Потім Бог розповів Мойсеєві, що знає про скрутне становище Свого народу (Вих. 3:7, 9; див. 2:24) й що планує “вивести” їх з Єгипту. Свідченням Його занепокоєння стала фраза “Тому Я й зійшов” (3:8). Відтоді ця ідіома слугує позначенням божественного втручання. Отож, Бог (а) виведе їх з Єгипту і (б) приведе “в землю простору і гарну”, яка відрізнятиметься від мідіянської пустелі.

Фраза “(земля), що тече молоком” означає, що Ханаан був дуже сприятливим для вирощування кіз та корів. Харчуючись на розлогих пасовищах, кози, вівці та корови були повні молока. Фраза “що тече ... медом” вказує на те, що там було чимало бджіл, які збирали мед. Молоко і мед символізували у селян процвітання. Це перша згадка з багатьох, які містяться у Старому Завіті, про “землю ..., що тече молоком та медом” (див. вірш 17; 33:3; Лев. 20:24; Чис. 13:27; 14:8; 16:13-14; Втор. 6:3; 11:9; 26:9, 15; 27:3; 31:20; ІсНав. 5:6; Єр. 11:5; 32:22; Єз. 20:6, 15).

Ці землі займали ханааняни, хеттити, аморії, перізії, хіввії та євусії (див. Вих. 3:17; 13:5; 23:23; 33:2; 34:11).

У Бут. 10:15-18 також перелічуються всі ці племена, окрім перізіїв, а також декілька інших народів, що вийшли від Ханаана, сина Хама і внука Ноя. У Завіті з Ноєм (Бут. 15:18-21) Бог згадав п’ять народів із шести, що містяться у Вих. 3:8, а також п’ятеро інших (див. сім у Втор. 7:1).

Ханааняни — це доволі загальний термін. Хеттити — це групи людей, що іммігрували з півночі. Аморії — це ті ж амуррії з північної Месопотамії (див. коментарі до Бут. 14:13-16). Перізії були, вочевидь, селянами або кочівниками. Хіввії мешкали, скоріш за все, у північній Палестині й далі (ІсНав. 11:3; Суд. 3:3). Євуссії проживали у гористій місцевості (Чис. 13:29) і довкола Євусу, який згодом став називатися Єрусалим (ІсНав. 15:8).

Потім Бог сказав Мойсеєві, як саме Він визволить Свій народ. Він залучить до цього Мойсея, але не його природну силу (Діян. 7:25), а спроможність, якою Сам його й наділить. Бог сказав: “Іди ж, оце пошлю тебе ... .” Цікаво, що тоді як Бог пообіцяв людям дві речі (звільнення з Єгипту і прихід на нову землю), Він доручив Мойсеєві виконати лише перше. Бог знав, що Мойсей не ввійде в Обіцяну землю (Втор. 32:48-52).

3:11-15.  Те, що Мойсей був шокований словами Богами (вірші 7-10), видно з його занепокоєння . Він був певен, що йому ніхто не повірить. Тому Мойсей відразу звернув увагу Бога на те, що не зможе виконати цей Божий наказ, бо не має відповідної змоги (вірш 11) і авторитету (вірш 13). Мойсей сумнівався, що зможе переконати нового фараона (Аменхотепа ІІ) і вивести звідти народ. У відповідь на це Бог дав йому дві обіцянки: гарантію Своєї особистої присутності (“Я буду з тобою”, вірш 12; див. коментарі до вірша 14) та запевнення, що Мойсей повернеться на гору Хорив (“служитимете [стосовно Мойсея і  народу] Богу на цій горі”).

Метою цього звільнення була змога ізраїльтян служити Богові. Ця мета часто озвучується у Книзі Вихід (4:23; 7:16; 8:1, 20; 9:1, 13; 10:3, 7-8, 11, 24, 26; 12:31). Давньоєврейське слово зі значенням “служити” — це те саме слово, що означає “бути рабом” (‘ абад ). Ізраїльтяни були рабами ( ‘абодім ) єгиптян (6:6) і перебували в рабстві ( ‘абодах , 2:23) у Єгипті (в домі “неволі”, бет ‘абадім , 13:3, 14; 20:2). Відслуживши єгиптянам як раби, тепер ізраїльтяни мали служити Богові й поклонятися Йому як Його піддані.

Друге заперечення Мойсея стосувалося того, що ізраїльтяни поставлять під сумнів його запевнення, що це сам Бог “прислав” його визволити їх. Тоді Бог звелів Мойсеєві сказати їм наступне: “Я той, хто є” ( ’ехиех ’асер ’ехиех , 3:14; див. “Я буду”, ’ ехиех , вірш 12) та “Я — є (’ ехиех)  післав мене до вас” (вірш 14). І цей “Я — є” сказав, що буде зі Своїм народом в часи їхніх труднощів і нужд. ’Ехиех —  це, напевно, гра слів до слова “Господь” (Яхве) у вірші 15. Отже, це ймення, яке пов’язане з дієсловом “бути”, вочевидь, говорить про самоіснування Бога, однак все ж має значно ширше значення, аніж лиш це. Воно зазвичай позначає і Його стосунки зі Своїм народом. Наприклад, як Господь, Він визволив їх (6:6), був їм відданим (34:5-7) й уклав з ними завіт (Бут. 15:18).

Слово “знов” (Вих. 3:15) вказує на другу відповідь на друге заперечення Мойсея (перша відповідь є у вірші 14). У минулому завжди сущий Бог вже показував Свою вдачу патріархам (див. вірші 6, 16, 4:5), і що бажання наглядати за Своїм народом з любов’ю є незмінною Його рисою. Тож таке Його “найменування” слід зберегти “навіки”. Мабуть, Мойсей знав Бога лише як Всевишнього, який існує десь там далеко, а не як Бога, який турбується про Свій вибраний народ і любить його. Отак, обидва заперечення Мойсея (3:11, 13) отримали відповідь за допомогою уроків про природу і вдачу Бога (вірші 12, 14-15).

3:16-22. Почувши достатньо про характер свого завдання (вірші 7-10) і природу Бога (вірші 11-15), Мойсей отримав настанови  стосовно того, як саме він має виконати це завдання. Ці настанови стосуються старшин (вірші 16-17), царя (вірші 18-20), а також самих ізраїльтян (вірші 21-22). Бог наказав Мойсеєві піти до “старшин (лідерів і радників) Ізраїля” і розповісти їм про теофанію, об’явлення Бога у вигляді палаючого куща, а також про Його занепокоєння ними (“Уважно зорив Я за вами та всім тим, що коять вам”; див. 2:24; 3:7) і Його задум вивести їх з Єгипту у Ханаан (див. вірш 8 і коментарі там). Разом зі старшими Мойсей мав піти до Аменхотепа ІІ. Фразу “Бог євреїв” згодом використовував сам Мойсей, коли промовляв до фараона. Це той термін, який політеїстичні люди могли зрозуміти (див. 5:3; 7:16; 9:1, 13; 10:3).

Мойсей і старшини мали просто попросити у фараона дозволу покинути Єгипет на “три дні” з релігійних причин. Бог зумисне нічого не сказав про їхнє повернення.

Господь розповів Мойсеєві (3:19-20), що фараон не задовольнить їхнє прохання, “хіба-що буде примушений (божественною) силою”. (Про Божу могутню “руку” також йде мова у 6:1 [двічі]; 13:14, 16; 32:11; Втор. 4:34; 5:15; 6:21; 7:8, 19; 9:26; 11:2; 26:8.) Тоді Бог здійснить чудеса (10 кар), щоб змусити фараона дозволити їм піти.

Кари, що зійдуть на Єгипет, спонукають єгиптян виявити “ласку” до ізраїльтян, і коли ті будуть “виходити”, то зможуть, попросивши, отримати від єгиптян “посуд золотий та срібний і одежі” (див. Бут. 15:14б; Вих. 12:35-36). Божий народ не мав піти “з порожніми руками”. Можливо, це була часткова їм компенсація за 400 років рабства. Окрім того, згодом це золото і срібло буде використане для спорудження намету (35:5, 22).

4:1-17. Тут Мойсей знову (див. 3:11-15) озвучив скарги  стосовно даного завдання, бо відчував свою невідповідність такій високій меті. Детальні настанови, озвучені в 3:16-22, могли викликати у Мойсея ще більше тривожних думок стосовно його нової ролі. Тож він озвучив ще два заперечення: по-перше, він боїться, що його співвітчизники “не послухають” його (4:1), і, по-друге, йому бракує красномовства (вірш 10). Бог терпеливо і лагідно розвіяв побоювання Мойсея. Страх, що ізраїльтяни можуть не повірити в Боже йому об’явлення, є небезпідставним, бо Бог, вочевидь, не являвся ізраїльтянам вже 430 років, тобто впродовж їхнього перебування в Єгипті. Та Господь, відповідаючи невпевненому визволителю, дав йому зрозуміти, що наділить його здатністю сотворити три надприродні явища: два з них відразу (вірші 3-5, 6-8) й одне у майбутньому (вірш 9).

Першим знаком, яким Мойсей мав засвідчити ізраїльтянам правдивість своїх слів, була “палиця”, що могла перетворюватися на гадину, а потім “знову” ставати палицею. Хапати гадюку за хвіст було й справді небезпечним завданням! Тому, щоб виконати Господні настанові, Мойсеєві слід було проявити і сміливість, і віру. Оскільки гадюки символізували силу і життя у єгиптян, Бог тим самим показав, що Мойсей зможе перевершити єгипетські сили. Це чудо, як сказав Бог, спонукає ізраїльтян повірити, що Він, “Бог батьків їх” (див. 2:24; 3:6, 15-16), і справді розмовляв з Мойсеєм.

Другим знаком була його “рука”, яка могла біліти “від прокази”, а потім сама і зцілюватися. Це захворювання, хоча й, мабуть, не було тим, що в наш час називають проказою, було поширене в Єгипті і вважалося невиліковним. Від гадини Мойсей утік, злякавшись. А тепер він, напевно, був просто нажаханий, коли, вийнявши свою “руку ... з-за пазухи”, побачив на ній свідчення прокази. Але, коли раптом вона очистилася, він, скоріш за все, відчув шанобливе благоговіння. Цей знак, як сказав Бог, може бути більш дієвим свідченням, аніж перший (вірш 8). Отак страх Мойсея, начебто ніхто не повірить, що це Бог його послав, було розвіяно.

Третім знаком буде дивовижна змога Мойсея обертати воду “з ріки” Ніл на “кров” (вірш 9). Єгиптяни ставилися до річки Ніл як до джерела життя й родючості. Тому, коли Мойсей покаже людям, що має владу над Нілом, то зможе довести, що Бог дав йому змогу подолати єгиптян. Згодом Мойсей здійснить усі ці три чуда перед ізраїльтянами (вірші 29-30), і вони, як Бог і передбачав (вірші 5, 8), повірять йому (вірш 31). Цікаво, що перша кара була подібною на третій знак. Коли Аарон вдарив по річці Ніл своєю палицею, вода обернулася на кров (7:17-21).

Четвертою скаргою Мойсея було, як він казав, невміння красномовно виголошувати промови (4:10-17; див. 6:12, 30). Фраза “тяжкомовний ... і тугоязикий” означає невміння вільно спілкуватися. Вочевидь, Мойсей применшував свої здібності, адже Стефан казав про нього, що він був “сильний у своїх словах” (Діян. 7:22). Першою реакцією Бога на заперечення Мойсея було нагадування йому, за допомогою низки запитань, про те, що це Господь визначає, які у людини є здібності. А потім Бог повторив Свою вказівку (“Тож іди”; див. Вих. 3:10). Та хоча Мойсей й отримав запевнення, що Бог в усьому йому допомагатиме (“я ж буду в устах у тебе ... і навчатиму ..., що ... чинити”; див. 4:15), масштаб і складність завдання лякали його.

Коли Мойсей запропонував Богові послати когось іншого замість нього (вірш 13), то Господь дуже розлютився. (Див. п’ять інших згадок про гнів Бога: 15:7; 22:24; 32:10-12.) Чому Бог розгнівався? Напевно тому, що відчув: Мойсей говорив це не тому, що боявся, а тому, що хотів виявити непослух. Тоді Бог відповів Мойсеєві, що замість нього промовлятиме його брат (4:14-16; див. 7:1). І все ж одного дня цей промовець, який виступатиме від імені Мойсея, зробить золоте теля (32:1-5) і стане облудним промовцем (32:22-24). Далі Бог запевнив його: Він особисто навчатиме їх, що промовляти перед фараоном і “до народу” (4:15-16; див. вірш 12; 7:1-2). Також Він наказав Мойсеєві взяти з собою ту “палицю”, яка ставала гадиною (4:2-4), щоб з її допомогою творити “чудеса” (див. 7:9-10). У 4:20 її названо палицею Бога.

3. ПОВЕРНЕННЯ МОЙСЕЯ В ЄГИПЕТ (4:18-31)

а. Приготування до повернення (4:18-23)

4:18-23.  Мойсей попрохав в Їтро дозволу повернутися до “братів” своїх “у Єгипті”, бо дуже непокоївся про них. Їтро дозволив йому піти і навіть благословив. Господь об’явив Мойсеєві, що за 40 років його проживання “в Мідіяні”, всі ті люди, які бажали йому смерті, в тому числі, поза всяким сумнівом, і Тутмос ІІІ, “повмирали”. Тож йому не варто боятися розправи. Мойсей узяв з собою “жінку свою (Ціпору, 2:21) і синів своїх”. Його першого сина звали Гершом (2:22; див. 18:3), а другого, ймення якого згадується згодом, — Еліезер (18:4). Цілком можливо, що Еліезер народився вже після того, як Бог об’явився Мойсеєві (3:1-17), — тоді, коли він саме повернувся до Їтро.

Потім Бог оповів Мойсеєві про його майбутні завдання, які він мав виконати “перед фараоном” (4:21-23). Мойсей мав продемонструвати Божу силу перед Аменхотепом ІІ. Однак, як сказав Бог, це не допоможе, бо Він закаменить “серце” фараона, і той не відпускатиме Божих “людей”. У Книзі Вихід не один раз йдеться про те, що це Бог закаменив серце фараона. Для багатьох людей це означає, що фараон не чинив згідно власної волі. Але фараон і сам робив своє серце твердим (7:13, 14, 22; 8:15, 19, 32; 13:15). Перші дві згадки про затвердіння фараонового серця (4:21; 7:3) були насправді передбаченнями  про те, що Він чинитиме в майбутньому. Далі, у семи наступних згадках, зазначено, що фараон сам закаменив своє серце (7:13-14, 22; 8:15, 19, 32; 9:7), і це трапилося ще до того, як було сказано, що це Бог його закаменив (9:12; 10:1, 20, 27; 11:10; 14:4, 8). Перший раз Бог це зробив вже після шостої кари. Фараон же сам робив своє серце твердим щоразу, коли відмовляв, а це шість разів. Потім він знову це зробив у відповідь на сьому кару, а вже після наступних, з восьмої по десяту кари, його серце закаменяв Бог. Господь просто засвідчував зухвалу й добровільну впертість фараона, коли згодом цілком виправдано закаменяв його серце (див. Втор. 2:30; ІсНав. 11:20).

Каяття — це Божий дар (Діян. 5:31; 11:18; 2 Тим. 2:25), яким Він обдаровує окремих людей, виявляючи до Них Свою благодать, хоча у Своїй неосяжній любові Він бажає, щоб спасіння отримали всі (1 Тим. 2:4; 2 Пт. 3:9). Бог застосовує людей для виконання якихось складових Свого задуму. Саме так Павло розумів впертість фараона (Рим. 9:17-18). У Своїй неосяжній мудрості Він зростив цього фараона саме для цієї події, щоб, бунтуючи супроти Бога, він міг стати засобом для об’явлення Божої слави. Оскільки серце фараона залишалося черствим, було вкрай необхідно застосувати останню кару, а саме смерть його первістка, щоб зрештою змусити його поступитись. Дивовижно, але Мойсей сказав йому про це ще на самому початку (Вих. 4:22-23). Єгиптяни дуже шанували своїх первородних синів і ставилися до них по-особливому. Ізраїль також був первістком Бога (див. Ос. 11:1), а отже, мав священне значення для Нього.

Іншою підставою для перетворення серця фараона на камінь був той факт, що це суперечило віруванням єгиптян. Єгиптяни ж вірили, що коли людина помирала, її серце зважувалося в залі суду. Якщо чиєсь серце було “важким” через гріхи, ту людину засуджували. Тому на серце померлої особи клали кам’яного жука-скарабея, щоб він стримував природну схильність людини зізнаватися в гріхах, за які її могли засудити. Це “затвердіння серця” з допомогою скарабея мало забезпечити спасіння померлому.

Однак Бог змінив порядок стосовно цього у випадку з фараоном. Замість того, аби стримувати його серце, щоб його власник мовчав про свої гріхи й таким чином отримав спасіння, Господь закаменив його серце, й він зізнався у своєму гріху (Вих. 9:27, 34; 10:16-17), після чого його гріхом обтяжене серце було засуджене. В єгиптян “затвердіння серця” символізувало тишу (відсутність зізнання у гріху), а отже, спасіння. Але затвердіння серця фараона, яке наслав на нього Бог, призвело до визнання гріха і до осуду.

б. Обрізання сина Мойсея (4:24-26)

4:24-26.  Обрізання сина Мойсея (чи то Гешома, чи Еліезера) видається дивним. За роки свого перебування в Мідіяні Мойсей знехтував Божою заповіддю (див. Бут. 17:10) і не обрізав одного (або й обох) зі своїх синів. Тому Бог захотів “убити” Мойсея, імовірно, наславши на нього смертельну хворобу. Ціпора вимушено обрізала свого сина з допомогою “гострого кременя”, й тоді Бог зцілив Свого пророка. Той факт, що вона “приторкнулась” крайньою плоттю “свого сина” до ніг Мойсея, свідчить, вочевидь, про те, що таким чином вона здійснила символічну підміну, за якої покора прийшла на зміну непокорі. Ціпора назвала Мойсея “кров'ю” окупленим женихом. Значення цієї фрази невідоме, однак дехто стверджує, що вона вказує на те, що Ціпора не схвалювала даного обряду. (Та все ж вона його провела, щоб врятувати свого чоловіка.) Інші ж кажуть, що вона побачила у цьому вчинкові щось на кшталт відкуплення, завдяки чому кров хлопця оновила Мойсея перед Богом, а також перед нею, і він став її новим женихом.

У цей час Ціпора та її сини повернулися, мабуть, до Їтро (18:2-3). Раптова недуга Мойсея була для нього застереженням, яке вказувало на необхідність коритися Богові в усьому і зрештою виконати доручене йому завдання. А також цей випадок слугує продовженням теми синів, розпочатої в 4:22-23 (де йдеться про сина фараона та Ізраїль як Божого сина).

в. Зустріч з Ароном і людьми (4:27-31)

4:27-31.  Як Бог і казав (вірші 14-17), зустріч з Ароном була душевною. Вони зустрілися на горі Хорив (Синай, “горі Божій”; див. 3:1; 18:5; 24:13), де Мойсей колись побачив палаючий кущ. “І розповів Мойсей Аронові” про своє нове завдання (4:28). Аби засвідчити, що його послав сам Бог, Мойсей “зробив” чуда “на очах у людей” (як зазначено у віршах 8-9, 28) і оповів їм про те, що Богові відомо про “їхнє бідування” (див. 2:24-25; 3:7, 9) і що Він має план, як визволити їх з Єгипту (див. 3:8, 10, 17). У відповідь на це люди “повірили”, що й справді Мойсей був посланий Богом (й тим самим розвіяли страхи Мойсея; див. 4:1), і поклонилися Господові, дякуючи за Його благодатну турботу.

В. Боротьба Мойсея з фараоном у Єгипті (5:1-12:36)

У цій доволі довгій частині Мойсей описав свої спроби випросити звільнення Божого народу в Аменхотепа ІІ. Божий посланець зіткнувся не лише з пекучим гнівом фараона, а й з незадоволенням та зневірою свого власного народу. Дана частина має два розділи: (а) протиборство Мойсея з фараоном й опис вчинків ізраїльтян (5:1-7:13) і (б) Боже покарання Єгипту, яке прийнято називати карами (7:14-12:36).

1. ПРОТИБОРСТВО МОЙСЕЯ З ФАРАОНОМ (5:1-7:13)

Мойсей вимагав звільнення свого народу з Єгипту двічі (5:1-5; 7:10-13). Й кожного разу (як Господь уже казав, 4:21) фараон відмовляв йому і не давав їм свободу.

а. Перше протиборство (5:1-6:27)

Мойсей мав розмову з фараоном, після чого той лише додав ізраїльтянам праці (5:1-14). В цьому вони почали обвинувачувати Мойсея, бо були певні, що саме він став причиною ще більшого гноблення (5:15-6:9).

(1) Прохання Мойсея. 5:1-4. Це, напевно, була і справді дуже драматична зустріч. Як Божі посланці, Мойсей та Арон, обидва у віці десь приблизно 80 років, впевнено “ввійшли ... до фараона”, якого єгиптяни вважали богом. Їхнє прохання озвучено у вірші 1, а вже у вірші 3 подано з більшими деталями. Мойсей та Арон попросили у фараона дозволу “піти за три дні ходи в пустиню і принести там жертву Господеві” (див. 3:18).

Реакція фараона отримала три вияви: (1) Він відкинув Бога Ізраїля як такого, що не має над ним (фараоном) жодної влади (5:2). (2) Йому було байдуже, що ізраїльтяни можуть зазнати Божої кари через непослух (вірші 2-3). (Щодо звання “Бог євреїв” див. коментарі до 3:18; а також див. 7:16; 9:1, 13; 10:3.) (3) Він турбувався лише про втрату робочої сили, що могло нашкодити вже йому (5:4-5). Цей фараон (ймовірно Аменхотеп ІІ) розглядав ізраїльтян як товар і їхня праця складала для нього цінність, тоді як фараон із віршів 1:8-10, 22 (ймовірно Яхмос) просто хотів їх винищити.

(2) Збільшення навантаження від фараона. 5:5-14.  Закам’янілість фараонового серця стає очевидною вже зі слів “того ж самого дня” (вірш 6). Він відразу вирішив збільшити навантаження на ізраїльтян, посиливши цим їх гноблення. На думку фараона, люди, що перебувають у рабстві, починають мріяти про свободу лише тоді, коли мають забагато вільного часу або ж піддаються лінивству під час робочого часу (“вони ліниві”; див. вірш 17). Щоб вирішити цю проблему, він наказав доглядачам вимагати “від них” тієї ж кількості “цеглин”, але вже більше не допомагати їм, постачаючи “солому”. Солома змішувалася з глиною й піском не тому, що мала певні зв'язувальні властивості, а тому, що робила глину більш витривалою. Накази фараона старанно виконувалися (вірші 10-13), але робота стала значно складнішою і забирала більше часу, через що щоденну необхідну кількість цеглин неможливо було виготовити. Внаслідок цього “фараонові доглядачі” били “доглядачів”-євреїв, які були поставлені над своїми ж людьми, щоб накази Аменхотепа ІІ таки виконувалися.

(3) Прохання ізраїльських доглядачів. 5:15-19.  Через усі ці утиски “доглядачі з синів Ізраїля” прийшли до фараона зі скаргою на непомірні вимоги. Однак ця їхня зустріч з фараоном виявилася марною. Під час розмови вони тричі наголошували на відданості ізраїльтян (“рабів твоїх”, вірші 15-16), а також пояснювали, що неспроможність виконати план із виготовлення цегли викликана потребою збирати солому, що до цього робили єгиптяни. Але фараон відповів, що вони — “ліниві” (див. вірші 8-9). Тоді “доглядачі” й зрозуміли, що фараон не має наміру змінювати свої укази.

(4) Обвинувачення Мойсея (5:20-23). 5:20-21.  Слова доглядачів, адресовані Мойсеєві й Арону, були дуже їдкими (вірші 20-21), і Мойсей був таким же різким з Богом (вірші 22-23). Чому Мойсей та Арон “стояли там, ждучи” доглядачів — невідомо, але неприязні слова цих чоловіків можна було зрозуміти. Ізраїльтяни зазнавали сильного гноблення ще до повернення Мойсея, але коли він прийшов і навідався до фараона, утиски стали ще більш нещадними. Мойсей якось казав цареві, що на євреїв можуть зійти Божі кари, якщо він їм не дозволить піти і поклонитися в пустелі (вірш 3), а тут доглядачі скаржилися на меч фараона .

5:22-23. Мойсей в свою чергу відразу звернувся до Бога і також почав скаржитися. Він погоджувався з наглядачами, що погіршення ситуації стало наслідком його протиборства з фараоном. Тож тепер він запитував, навіщо Бог послав його таке зробити. Звертаючись таким чином до Бога, Мойсей показував, як йому важко. Він не сумнівався у Богові, хоча його слова (“а визволити Твого народу Ти не визволив”) й були доволі різкими.

(5) Запевнення Мойсея (6:1-9). 6:1.  Мойсею було дуже прикро, що його вимога звільнити ізраїльтян насправді лиш збільшила  тягар його народу, а не полегшила його. Тому Господь заспокоював і запевняв свого посланця, розмовляючи з Мойсеєм двічі (на що вказує слово “і” у вірші 2).

У першому реченні (вірш 1) Бог знову сказав Мойсеєві, що він зробить “фараонові”, тоді як у другому повторив Свої обітниці Своєму народові (вірші 2-8). Бог запевнив Мойсея, що Він і справді звільнить Своїх людей. І Він зумисне створював такі ситуації, які мали призвести до того, що фараон не лише дозволить їм піти, а й вимагатиме, щоб вони це зробили. Все це буде завдяки Божому втручанню (“Я спасу вас простягнутою рукою”, 6:6; див. коментарі до 3:19). Фраза “вижене їх” є перекладом до слова игарсем , що походить від дієслова гарас  (див. коментарі до імені сина Мойсея Гешом [ герсом ] у 2:22).

6:2-5. Потім Бог нагадав Мойсею про Свою вдачу, яка розкривається в Його імені “Ягве” (див. 3:14). Фраза “Я — Господь (Ягве)” зустрічається у віршах 6:2-8 аж чотири рази. Як Господь, Ягве, Він повсякчас зі Своїм народом і завжди відданий їм та щирий із ними.

Та чому Бог сказав, що зі Своїм “ім’ям ... Ягве” Він не об’являвся патріархам? Невже патріархи Авраам, Ісаак та Яків не знали Бога за іменем Ягве? Ні, вони знали (наприклад, Бут. 13:4). Але Він головним чином з’являвся їм як “Бог Всемогутній” (’ ел саддаи ), Той, Хто все дає або підтримує (див. коментарі до Бут. 17:1). Він не показував Себе патріархам як перш за все  Ягве. Отож, у Вих. 3:14 Бог мав на увазі, що тепер Він об’являв Себе Мойсеєві не лише як Той, Хто підтримує і все дає, але також як і Той, Хто виконує Свої обітниці, Той, хто тісно пов’язаний зі Своїм народом і визволить їх (див. коментарі до 3:14-15).

6:6-8.  Потім Бог наказав Мойсеєві відкласти своє горювання та відчуття провини і повернутися до людей. Аж сім разів у цих трьох віршах Бог використав займенник “Я” у стосунку до майбутньої Своєї дії, чим засвідчив, що Він — Бог, який виконує Свої обіцянки. Він визволить ізраїльтян з-під гніту єгиптян (вірш 6: “Я виведу вас ... Я вирятую вас ... Я спасу вас”). А також візьме їх “Собі за народ” (вірш 7) і дасть їм землю (вірш 8). Окрім того, дана частина розпочинається і завершується однією і тією ж фразою: “Я — Господь.” Тому визволення людей стане основою для їхніх завітних стосунків, наслідком чого буде отримання землі. Саме з цих віршів розпочинається історія визволення ізраїльтян з Єгипту, яка завершиться завоюванням обіцяної землі під проводом Ісуса Навина. Твердження “Я спасу вас простягнутою рукою” (вірш 6) означає, що Його сила стане видимою (див. Втор. 4:34; 5:15; 7:19; 11:2; Пс. 136:12; Єз. 20:33). А також цей жест використовували під час виголошення обітниць (як і в наш час; див. Бут. 14:22; Втор. 32:40; Неєм. 9:15; Пс. 106:26; Єз. 20:5-6, 15, 23, 42; 36:7; 44:12; 47:14). Пригнічений дух Мойсея знову підкріпився завдяки цьому об’явленню Божої вдачі та його цілей.

6:9.  Сповнений рішучості, Мойсей повернувся до своїх людей з Божими словами, “та” через тягар важкої роботи вони не захотіли його слухати. Як це не прикро, але вони забули про свою першу реакцію на слова Мойсея та Арона (4:31).

(6) Наказ Мойсеєві знову іти до фараона. 6:10-13.  Знову Бог сказав Мойсею піти до фараона і попросити відпустити ізраїльтян. Мойсей, однак, вагався. Адже його заповзяття значно поменшало після того, як він побачив реакцію людей (вірш 9). Оскільки він не мав змоги переконати свій власний народ, то як же він зможе примусити фараона послухати його? Він, напевно, думав, що його невдачі у стосунках із народом були наслідком відсутності у нього ораторських здібностей (див. 4:10). Речення “Таж я недорікуватий” (див. 6:30) дослівно звучить як “У мене обрізані губи” (див. НМВ, примітки), тобто що він духовно нечистий і неспроможний. На це заперечення Бог відповів наказом, який цього разу адресувався і Мосеєві, і Арону: “І дав їм доручення ... вивести синів Ізраїля з землі Єгипетської”.

(7) Родовід Мойсея та Арона. 6:14-27.  Ця частина зазвичай бентежить читачів, адже вона видається не дуже вдало вставленим уривком в дану оповідь. Однак цей родовід озвучено тут зумисно, щоб дати більш чітке уявлення про походження Мойсея та Арона, зважаючи на ті визначні ролі, які вони брали на себе, виступаючи представниками ізраїльського народу перед усією Єгипетською державою. Вірші 26-27, якими завершується цей уривок, пов’язують дану частину з віршем 13 і пояснюють, чому тут присутній цей родовід: “Це той Арон та Мойсей” (вірш 26; повторюється у вірші 27) та “Це ті, що промовляли до фараона” (вірш 27).

Заголовок “Ось голови родин їх” (вірш 14) також повторюється наприкінці родоводу (вірш 25), хоча й з незначними відмінностями. Рід Рувима та Симеона згадується (вірші 14-15) тут для того, щоб можна було дійти до Леві, третього сина Якова і прабатька Мойсея та Арона. Сини Леві згадуються у вірші 16, а його інші нащадки — у віршах 17-19. Батько Мойсея та Арона Амрам, їхні дядьки, кузени та родина Арона зазначені у віршах 20-25. Амрам з вірша 20 — це, скоріш за все, не той же Амрам, про якого йдеться у вірші 18 (слово “сини” у вірші 18 може мати значення “потомки”). Див. таблицю “Родовід Мойсея від Авраама” і коментарі до Чис. 26:58. (Оскільки минуло вже 430 років з того часу, як Леві разом зі своїми братами та батьком Яковом перебрався в Єгипет у 1876 році до н.е., а Вихід під проводом Мойсея відбувся у 1446 році до н.е., то між Леві та Мойсеєм була різниця у два покоління.) Таким чином тут засвідчено, що Мойсея і Арон були із племені Леві, а саме нащадками Амрама з роду Кегата.

Родовід Мойсея від Авраама

Авраам

Ізмаїл

Ісаак

Ісав

Яків

Леві

Гершон

Кегат

Мерарі

Амрам

Іцгар

Хеврон

Узієл

Арон

Мойсей

Марія

                          

Хоча родовід Арона розглянуто до його синів і його внука Пінхаса (6:23, 25), шлюб Мойсея не згадується. Мабуть тому, що його дружина Ціпора не була єврейкою. Як уже зазначалося, у віршах 26-27 пояснюється мета такого генеалогічного відступу, а саме необхідність показати походження Мойсея та Арона, а отже, і їхнє право вести за собою народ, визволяючи його від єгиптян. У віршах 20 і 26 Арон згадується перед Мойсеєм, бо Арон був старшим (див. 7:7). Але у 6:27 першим згадується Мойсей, бо на ньому була більша відповідальність за Вихід.

б. Друге протиборство (6:28-7:13)

(1) Бог знову повторює Свій наказ Мойсеєві (6:28-7:7). 6:28-10.  Коли Бог звернувся до Мойсея цього разу, розмова вийшла подібною на попередню, а саме Бог знову закликав Мойсея піти і поговорити з фараоном. Звертаючись до Мойсея, Бог розпочав із фрази “Я — Господь,” Той, Хто є завжди поруч, Хто турбується про Своїх людей та виконує Свої обіцянки (див. 3:14-15; 6:2, 6-8). Однак Мойсей вже вкотре почав скаржитися, що фараон не послухає його через брак красномовства (див. 4:10 та коментарі до 6:12).

7:1-5. Почувши таке, Бог знову наказав йому виявити послух. Мойсей, як Бог сказав, буде неначе Бог для фараона (див. 4:16), вочевидь, через кари, які Бог дивовижним чином здійснюватиме через нього. Окрім того, Арон буде йому “пророком” ( набі , себто той, хто промовляє замість іншого; див. 4:16). Коротка звістка, яку слід було передати фараонові, була тією ж, що й колись (7:2; 5:1; див. 3:10, 18; 6:11). Наслідків ж цієї розмови, як сказав Господь, буде декілька (7:3-5). Незважаючи на красномовство Арона та спроможність Мойсея засвідчити свої слова надприродними знаками й дивами, Бог зробить “запеклим серце фараонове” (див. коментарі до 4:21), а потім через це нашле “на Єгипет” великі кари (їх буде 10; 7:8-12:36), внаслідок чого ізраїльтян буде звільнено (7:4), а єгиптяни визнають, що Він — Ягве (“Господь”, вірш 5).

7:6-7.  Мойсей та Арон послухали Господа. “Було ж Мойсеєві” на той час “вісімдесят років, а Аронові вісімдесят три”. У Старому Завіті часто озвучується вік певної видатної особи перед тим, як має відбутися якась визначна подія (див, наприклад, Бут. 16:16; 17:24-25). Після 40 років блукання у пустелі Мойсей помер у віці 120 років (Втор. 34:7), а Арон у 123 роки (Чис. 33:38-39).

(2) Мойсей звертається до фараона. 7:8-13. Знаючи про те, що фараон поставить під сумнів слова Мойсея та Арона (див. 5:1-2) і змусить їх дати “про себе чудесний знак”, Бог звелів їм скористатися палицею, що могла перетворюватися на гадину. Мойсей мав просто сказати Аронові кинути цю “палицю ... перед фараоном”, і вона “стане гадюкою” (див. 4:2-4). Однак коли вони це зробили, чарівники фараона “зробили те саме своїми чарами”, вочевидь, використовуючи силу сатани, а не лише якийсь фокус, себто спритність своїх рук. Адже сатана може впливати на людей “усякого роду силою, із знаками і з неправдивими чудами” (2 Сол. 2:9), маючи на меті одне — ввести людей в оману (2 Сол. 2:10; Одкр. 13:11-15; див. Мт. 24:24). Імовірно, двома з цих чарівників були “Янній та Ямврій”, які “противились були Мойсеєві” (2 Тим. 3:8).

Чаклуни також змогли перетворити воду на кров (Вих. 7:22) і викликати появу жаб (8:7), тобто повторити перші дві кари. Однак “палиця Аронова пожерла ... палиці” чарівників і тим самим засвідчила вищість Бога.

Мойсей та Арон, посланці Бога, протистояли посланцям сатани, богам Єгипту і їхнім чаклунам. Кожна з наступних кар буде розбивати вщент певний аспект релігійного життя єгиптян (тобто володіння сатани), вершиною чого стане смерть їхнього спадкоємця-бога, первістка Аменхотепа ІІ. Бог Ізраїля здобуде перемогу над силами темряви. Однак зараз, як Бог і передрікав (4:21; 7:3; див. вірш 22; 8:15, 19), “серце фараонове” не могло дослухатися до прохання і продемонструвати каяття звільненням людей (7:13). Бог показує Свою абсолютне верховенство над людьми, застосовуючи їх так, як це до вподоби Йому: когось, як і Мойсея, для того, щоб шанувати Його, а інших, як Аменхотепа ІІ, щоб зневажати Його. Проте і ті, і інші люди прославляють Бога, хоча звичайній людині з її обмеженими можливостями важко зрозуміти, як узагалі таке можливо.

2. СХОДЖЕННЯ БОЖИХ КАР НА ЄГИПЕТ (7:14-12:36)

І зійшло на єгиптян десять кар. Усі ці кари можна згрупувати по три, тоді як 10-та — це заключне покарання. Перша, четверта і сьома кари, на початку кожного циклу з трьох кар, вводяться словами “завтра вранці” (7:15; див. 8:16; 9:13). Перші три кари (кров, жаби і комарі) були огидними, наступні три — набридливими (мухи) або болючими (мор худоби та чиряки на людях і тваринах), ще інші три кари були справжнім прокляттям (град, сарана, темрява). Третя кара завершується перемогою над чаклунами (8:14-15), шоста — їхньою неспроможністю з’явитися перед Мойсеєм (9:11), а дев’ята — наказом фараона, згідно якого Мойсей більш ніколи не повинен був з’являтися перед ним (10:28).

Застереження, використання палиць і реакція фараона на кари

Кари

Застереження

Використання палиць

Реакція фараона

Перший цикл

1. Ніл обертається на кров

2. Жаби

3. Комарі

                 

Застереження — фараонові біля Нілу вранці (7:15-18)

Застереження — фараонові, мабуть, у його палаці (7:26-29)

Жодного застереження

                 

Палиця Арона (7:19)

Палиця Арона (8:1-2)

Палиця Арона (8:12-13)

                 

Не послухав прохання звільнити ізраїльтян (7:22-23)

Погодився відпустити народ, якщо заберуться жаби (8:4)

Відмовився слухати думку своїх чаклунів (8:15)

Другий цикл

4. Мухи

5. Мор худоби

6. Чиряки

                 

Застереження — фараонові біля Нілу вранці (8:16-19)

Застереження — фараонові, мабуть, у його палаці (9:1-5)

Жодного застереження

                 

Без жодної палиці

Без жодної палиці

Без жодної палиці

                  Запропонував, щоб ізраїльтян принесли жертву в Єгипті (8:21)

Відхилив прохання Мойсея (9:7)

Відхилив прохання Мойсея (9:12)

Третій цикл

7. Град

8. Сарана

9. Темрява

                 

Застереження — фараонові у його палаці вранці (9:13-19)

Застереження — фараонові, мабуть, у його палаці (10:3-6)

Жодного застереження

Палиця Мойсея (9:22-23)

Палиця Мойсея (10:12-13)

(Рука Мойсея; палиця також, скоріш за все, була використана; 10:21-22)

                 

Пообіцяв відпустити ізраїльтян, якщо припиняться дощі і град (9:28)

Дозволив піти лише чоловікам (10:11)

Погодився, щоб пішли люди, але не їхня худоба (10:24)

Заключне покарання

10. Смерть первістка

Застереження — фараонові, мабуть, у його палаці (10:3-6)

Наполіг, щоб люди пішли! (12:31-32)

У карах 1-3 Арон використав свою палицю (7:18; 8:1-2, 12-13), а в карах 7-9 свою палицю використав Мойсей (9:22-23; 10:12-13, 21-22; хоча в 10:21-22 згадується лише рука Мойсея, палиця, скоріш за все, там також була). Проте жодна палиця не була використана у карах 4-6.

Ці десять кар відбувалися, вочевидь, впродовж дев’яти місяців. Перша зійшла тоді, коли піднявся Ніл (липень-серпень), сьома (9:31) трапилася в січні, коли поспіває ячмінь і цвіте льон. Сильні східні вітри у березні або квітні, які згадуються у восьмій карі (1-:13), могли принести сарану. А десята кара (част. 11-12) трапилася точно в квітні, коли святкують Пасху. За допомогою цих кар Бог покарав богів Єгипту (яких було чимало) і показав, що є вищим за них (12:12; 18:11; Чис. 33:4). Див. таблицю “Кари, боги і богині Єгипту”.

Кари, боги і богині Єгипту

Кари

Посилання

Імовірні боги і богині Єгипту, що зазнали кар*

1. Ніл обертається на кров

2. Жаби

3. Комарі

4. Мухи

5. Мор худоби

6. Чиряки

7. Град

8. Сарана

9. Темрява

10. Смерть первістка

 Вих. 7:14-25

7:26-29; 8:1-11

8:12-15

8:16-28

9:1-7

9:8-12

9:13-35

10:1-20

10:21-29

11:1-12:30

Хапі (також відомий як Апіс), бог-бик, бог Нілу; Ісіда, богиня Нілу; Хнум, бог-баран, вартовий Нілу; та інші

Хекат, богиня родючості, з головою жаби

Сет, бог пустелі

Ра, бог сонця; або бог Уатчіт, який, можливо, зображався у вигляді мухи

Хатхор, богиня з головою корови; Апіс, бог-бик, символ родючості

Сехмет, богиня з владою над недугами; Суну, бог мору; Ісіда, богиня зцілення

Нут, богиня неба; Осіріс, бог врожаю і родючості; Сет, бог шторму

Нут, богиня неба; Осіріс, бог врожаю і родючості

Ра, бог сонця; Гор, бог сонця; Нут, богиня неба; Хатхор, богиня неба

Мін, бог родючості; Хекат, богиня, яка навідувалася до жінок під час пологів; Ісіда, богиня, яка захищала дітей; первісток фараона, бог

 *Деякі боги й богині виконували не одну функцію і відповідали на за одну сферу діяльності. Окрім того, у стародавній єгипетській релігії існувало вірування, що багато богів і богинь, яким поклонялися в одному місті чи місці і/або в один і той же час, уподібнювалося богам і богиням інших місцевостей і часових періодів. Тому їхня релігія була часто заплутаною і часом навіть суперечливою.

Джерела: Encyclopaedia Brittanica , під словом “Egypt”; Lionel Casson, Ancient Egypt  (New York: Time-Life Books, 1965); Pierre Montet, Egypt and the Bible  (Philadelphia: Fortress Press, 1968).

Окрім того, ці кари могли замислюватися як спосіб протистояти фараонові і показати його безсилля. Люди фараона вважали його богом Гором, сином Хатхор. Батьком Хатхор був бог Амон-Ра. Тож кари показали фараонові і єгиптянам, що Господь (Ягве; Вих. 7:6, 17; 8:10, 22; 9:14, 16) — Він, і продемонстрували цю ж істину ізраїльтянам. (10:2).

Реакція фараона на кожну з цих кар є дуже цікавою. Після першої він не захотів навіть слухати прохання звільнити ізраїльтян (7:22-23). Після другої він погодився відпустити народ, якщо заберуться жаби (8:4). Після третьої відмовився слухати думку своїх чаклунів (8:15). У відповідь на четверту кару він спершу запропонував, щоб ізраїльтян принесли жертву в Єгипті (8:21), згодом дозволив їм піти, але недалеко (8:24), а потім забрав свою обіцянку назад (8:28). Після п’ятої і шостої кар він знову відхилив прохання Мойсея (9:7, 12), але після сьомої пообіцяв відпустити ізраїльтян (9:28), якщо припиняться дощі і град, та знову не дотримав свого слова (9:25). Після восьмої кари він дозволив піти лише чоловікам (10:11) і навіть визнав свій гріх (10:16), а після дев’ятої сказав, що чоловіки, жінки та діти можуть іти, але не худоба (10:24). І лиш після десятої кари він фактично змусив їх піти! (12:31-32) У Пс. 78:48-51; 105:28-36 згадуються декілька кар як свідчення Божої влади і турботи.

а. Кара 1: Ніл обертається на кров (7:14-25)

Дану частину, яка стосується першої з кар, можна поділити на три розділи: Божі настанови Мойсеєві та Арону (вірші 14-19), чудо, здійснене через Мойсея та Арона (вірші 20-21), і наступні дії фараона та його людей (вірші 22-25).

7:14-19.  Бог “сказав” Мойсеєві зустріти фараона, коли той “виходитиме на води” Нілу. Єгиптяни вважали Ніл джерелом засобів для існування, а тому шанували як бога. Коли Ніл виходив з берегів у липні та серпні, то наводнював землю і тим самим робив її придатною для вирощування щедрого врожаю. У ті часи фараони особисто проводили обряди, під час яких вшановували благословення, отримані від ріки. Напевно, Мойсей перервав саме один з таких обрядів, коли звернувся до фараона (див. 8:16).

Мойсей же мав повідомити фараона про причини кари. (Від Бога “євреїв”, 7:16; див. 3:18; 5:3; 9:1, 13; 10:3). Фараон не захотів визнати істинного Бога (7:16), чим власне й пояснюється характер та наслідки наступної кари (вірші 17-18). Кара зійде на річку, її притоки і навіть на найменші посудини (вірш 19).

7:20-21.  Коли Арон, виконуючи наказ Мойсея, “вдарив по воді в річці” Ніл, жахлива кара настала — “і перемінилась уся вода в річці в кров”. Деякі тлумачі твердять, що вода не буквально стала кров’ю, а просто набула червоного кольору. Кассуто заявляє, що цей червоний колір став наслідком забарвлення води “дрібними грибами та іншими червоними рослинами або крихітними комахами червоного відтінку” (Cassuto, A Commentary on the Book of Exodus , p. 98). Таке припущення, однак, нічим не підтверджене. Більше того, воно не пояснює раптовість даного чуда або масштаби померлої риби. Хоча хімічний склад червоної речовини є невідомим, для єгиптян вона виглядала і смакувала як кров. Через мертву рибу “ріка” швидко “засмерділася” (вірш 18; див. вірш 21). Оскільки Ніл був таким життєво важливим для єгипетського сільського господарства та економіки, дане чудо було й справді тривожним. З Нілом асоціюється декілька єгипетських богів, в тому числі Хапі, Ісіда, Хнум (див. таблицю “Кари, боги і богині Єгипту”). Окрім того, символом щорічного дивовижного відродження Осіріса, бога землі та рослинності, було розлиття річки Ніл. Інші ж боги, як припускають, оберігали рибу в Нілі. Оскільки єгиптяни вірили, що Ніл був кровоносною системою Осіріса, той факт, що Ніл обернувся на кров, був дуже красномовним (Davis, Moses and the Gods of Egypt , p. 49).

7:22-25. Однак “чаклуни” фараона також спромоглися зробити це чудо, тож “серце фараонове” до Бога “затвердло”.

Якщо вся вода стала кров’ю, то звідки чаклуни взяли воду, щоб повторити чудо? Відповідь, вочевидь, міститься у вірші 24: води в Нілі були уражені, але не природні джерела чи води, що просочувалися крізь ґрунт. Люди змушені були покинути Ніл, щоб мати воду “до пиття”. Дане ураження води тривало “сім днів” (вірш 25). Дехто вважає, наче тут йдеться про те, що між першою карою (яка тривала всього один день) і другою минуло сім днів. Однак, оскільки часові інтервали не вказуються між будь-якими іншими карами, все ж краще буде припустити, що перша кара тривала усі сім днів.

б. Кара 2: Жаби (7:26-29; 8:1-11)

7:26-29. Бог сказав Мойсеєві знову піти “до фараона” і наказати йому звільнити ізраїльтян або на Єгипет зійде наступна кара, цього разу “жаби”. (Фраза “Коли ж затнешся не відпустити” також є у 9:2; 10:4, хоча й у дещо іншому звучанні.) Зазвичай жаб було багато в Єгипті, але люди не чекали їх у серпні. Як правило, жаби залишалися поблизу Нілу, але тепер вони покинули Ніл, поналазили “в будинки” (7:28), у двори і на поля (8:9), мабуть, через мертву рибу в Нілі. Єгиптяни вважали, що жаби мають божественну силу. У єгипетському пантеоні богиня Хекат мала тіло жінки, а голову жаби. З її ніздрів, як вони вірили, виходив подих життя, який оживляв тіла тих, кого створював її чоловік, великий бог Хнум, з пороху землі. Тому жаб не можна було вбивати.

Бог сказав, що зробить й інших їхніх богів прокляттям для них, а не допомогою. Ці священні тварини помножаться і позалазять навіть у спальні людей. Тут міститься доволі глибока іронія, адже єгиптяни вірили, що богиня-жаба Хекат допомагає жінкам під час пологів. А тут жаби залазили і в кухні, і навіть на самих людей.

8:1-3. Виконуючи вказівки Бога, Мойсей звелів Аронові навести “жаби” на “Єгипетську землю”, й Арон так зробив (вірш 6). У перший трьох карах Арон використовував свою палицю (7:19-20; 8:1-2, 16-17), а в сьомій та восьмій карах Мойсей використовував свою (9:23; 10:13). І знову єгипетські “чаклуни” змогли відтворити це чудо (див. 7:22), але, за іронією долі, лише збільшили тим самим проблему! (8:3)

8:4-7. Тут в оповіді знову з’являється фараон, який, вочевидь, не хотів, щоб його чаклуни повторили цю кару, а лиш усунули її. Він звернувся до Мойсея та Арона за допомогою, а це вже засвідчило, що його відношення до Бога євреїв змінилося (див. 5:2). Він шукав божественної допомоги, і при цьому перебував у такому скрутному становищі, що готовий вже був задовольнити бажання Мойсея. Мойсей дозволив фараонові самому обирати час звільнення від кари і зазначив йому причину такого свого рішення: “Щоб ти взнав, що немає іншого, як Господь, Бог наш” (8:6). Після цього фараон попросив, щоб Мойсей помолився за звільнення від жаб “узавтра”, тобто наступного дня.

8:8-11.  Мойсей помолився, і Бог “зробив ... по слову Мойсея”. Через розкладання тіл дохлих жаб уся “земля ... засмерділась”. “Але ... фараон” зрікся даного ним слова.

в. Кара 3. Комарі (8:12-15)

8:12-15.  Дана кара відрізнялася від попередніх, адже вона зійшла на єгиптян без попередження. Такими були і шоста, і дев’ята кари. Причиною може бути небажання фараона виконати свою обіцянку (вірші 4, 11). Покарання настало раптово. Арон “вдарив порох землі” своєю палицею, і кусючі, всюдисущі комарі “насіли .... на людей і на худобу”. Слово “комарі” є перекладом до давньоєврейського слова кіннім , яке зустрічається у Старому Завіті лиш тут. Воно може позначати як комарів, так і будь-яку іншу комашню. Речення “щоб ... вдарив порох землі, і зробиться він комарями” означає, мабуть, що після цього комарів стане незвично багато.

Дана кара могла бути випадом супроти Сета, бога пустелі. А також, вона могла адресуватися єгипетським жерцям. Адже вони пишалися своєю чистотою, часто вмивалися й голилися та носили лляну одежу. А тут Бог забруднив їх надокучливою комашнею.

“Чаклуни” не змогли повторити дане чудо і визнали, що це було діяння Бога (“Це перст-палець Божий”; див. 31:18; Втор. 9:10; Пс. 8:3; Лк. 11:20). “Як і передсказав був Господь” (див. Вих. 7:3), фараон й надалі виявляв упертість і небажання покаятися (див. 7:13, 22; 8:11).

г. Кара 4: Мухи (8:16-28)

8:16-20. Цією четвертою карою розпочинається другий цикл кар, на що вказує фраза “рано вранці” (вірш 16; див. 7:15; 9:13). Як і перші три кари, ці три сходили лише на єгиптян (“Я зроблю того дня виняток для Гошен-землі, де живе Мій народ”, 8:22). Таким чином Бог показав, що проводить “різницю між” ізраїльтянами та єгиптянами (див. 9:4; 11:7), даючи Своїм людям порятунок, а на інших насилаючи кару. Це знову мало продемонструвати всім верховенство Бога та Його силу.

Господь звелів Мойсеєві знову зустрітися з фараоном біля річки Ніл (див. 7:15) і знову попрохати звільнення для ізраїльтян. Якщо фараон відмовиться, “песі мухи” налетять і на єгиптян, і в їхні “доми”. Мух, вочевидь, приваблював сморід через розкладання трупів жаб. Також було відомо, що ці “песі” мухи дуже боляче кусали. Вони могли символізувати бога Ра, дуже шанованого єгипетського божества. Або ж це були оси-наїзники (іхневмон), які зображали бога Уатчіт.

8:21-28.  Відчуваючи безвихідь та роздратування через ці чотири кари, фараон уже готовий був до компромісу. Як він сказав, ізраїльтяни могли піти й принести “жертву” Богові своєму, але в Єгипті, а не в пустелі. Така умова була неприйнятною для Мойсея. Він пояснив, що принесені ними в жертву тварини викличуть лише незадоволення у єгиптян. А все, мабуть, тому, що для єгиптян і бик, який символізував бога Ра, і корова, яка символізувала богиню Хатхор, були священними. Тому єгиптяни назвали б це богохульством і могли навіть вкаменувати ізраїльтян.

Другий компроміс фараона полягав у тому, що він дозволив їм піти “в пустиню”, але недалеко (вірш 24). Приймаючи цю умову, Мойсей суворо наказав фараонові не порушувати більш свого слова, як минулі рази (вірші 4, 11). Це було дивовижне й доволі сміливе зауваження, адже фараон мав бути зразком правосуддя та істини.

Мойсей “вийшов” від фараона, гадаючи, що цього разу він таки виконає свою обіцянку. Тому, як і просив його фараон, Мойсей “помолився” за звільнення від мух. Але знову фараон змінив свою думку і порушив своє слово.

ґ. Кара 5: Мор худоби (9:1-7)

9:1-4. Знову Мойсей вимагав у фараона звільнення ізраїльтян. (Фраза “Бог євреїв” є також у 3:18; 5:3; 7:16; 9:13; 10:3). Якщо ж фараон відмовиться, то, як сказав Мойсей, “рука Господня (див. 3:19; 6:1) вдарить вельми тяжким мором на” всю їхню худобу: “на коней, на ослів, на верблюдів, на волів і на овець”. Через трупи дохлих жаб та рої мух, що усюди відкладали свої личинки, даний мор худоби міг бути інфекційним захворюванням, відомим як сибірська виразка. Це нещастя могло трапитися, скоріш за все, у січні, коли худобу виводили на пасовища після повеней. Дана кара матиме нищівний вплив на економіку Єгипту. Окрім того, багато тварин були священними у єгиптян (див. 8:26), зокрема, як уже зазначалося раніше, бик, який символізував бога Апіса або Ра, корова, яка символізувала Хатхор, богиню любові, краси та радості. Хатхор зображали у вигляді жінки з головою (або іноді лише рогами) корови. А також бог-баран Хнум. Однак “скот ... синів Ізраїля”, які знаходяться під опікою Бога, не постраждає від даної кари (9:4; див. 8:22-23; 11:7).

9:5-7. Кара зійшла на єгиптян, як Бог і передрікав: “Й згинув увесь єгипетський скот.” Фараон, однак, довідався, що в Гошені “між скотом синів Ізраїля не впало ані однісіньке”. Та хоча він побачив, що Бог і справді робить різницю між єгиптянами й ізраїльтянами (вірш 4), він все одно не захотів покаятись.

Проте, якщо вся худоба загинула через цю кару, то як пояснити присутність худоби згодом у віршах 10 та 20-21? Тут можна дати два пояснення: (1) Слово “увесь” (вірш 6) могло бути перебільшенням, гіперболою, яка позначала велику кількість худоби, а не всіх домашніх тварин. (2) Та, мабуть, кращим поясненням буде те, що внаслідок мору загинула вся худоба, що була “на полях” (вірш 3), а не в загонах.

д. Кара 6: Чиряки (9:8-12)

9:8-12. Як і у випадку з третьою та дев’ятою карами, про цю кару фараон попереджений не був. Однак через неї вперше виникла загроза життю людей, адже на їхніх тілах “понаривали чиряки”, як “на людях”, так і на “скоті”. Посипання сажею “з печі” могло бути символічним актом, як використання палиць Арона або Мойсея у декількох карах. Єгиптяни ж, злякавшись епідемії, почали молитися до Сехмет, богині з головою лева зі ймовірною владою над недугами; до Суну, бога мору; та до Ісіди, богині зцілення. І все ж ці божества не могли позбавити людей і тварин від їхніх мук. “Чаклуни” єгипетські знову були безпорадні (див. 8:18), бо й вони страждали від чиряків (9:11). В такий спосіб вони вкотре переконалися, що їхні божества безсилі. Та фараон знову “не послухав їх” (вірш 12).

е. Кара 7: Град (9:13-35)

Даною карою розпочинається третій цикл кар. Ці три кари (сьома, восьма і дев’ята) були суворіші за попередні й описані тут більш детально. Сьома кара призвела до великої економічної кризи. Ясно також те, що змогам декількох єгипетських богів тут знову було кинуто виклик. Нут, богиня неба, не була спроможна запобігти граду; Осіріс, бог врожаю та родючості, не зміг порятувати врожай під час граду; а Сет, бог шторму, не спромігся стримати шторм.

Доволі довга частина, в якій описується ця кара, містить чотири складові: настанови Мойсеєві (вірші 13-19), руйнівний вплив кари (вірші 20-26), розмова Мойсея з фараоном (вірші 27-32) та зухвалість фараона (вірші 33-35).

9:13-19. Знову Мойсей мав навідатися до фараона “рано-вранці” (див. 7:15; 8:20). Причиною наступної кари вже котре стала відмова фараона відпустити Божий “народ”. Фараон не захотів визнати Бога “євреїв” (див. 3:18; 5:3; 7:16; 9:1; 10:3) і повірити в те, “що нема нікого, як” Він “на всій землі”. Хоча Бог і виявляв милосердя, не демонструючи усього запалу Свого гніву (9:15), дана кара мала таки чомусь їх навчити, показавши всім Його “потугу”. Насправді, Бог сказав, що саме тому він і “пощадив” фараона (див. Рим. 9:17, 22). Бог був уже готовий продемонструвати Свою силу з допомогою страшного граду, “якого ще в Єгипті не було” (Вих. 9:18; див. вірш 24). І все ж, виявляючи Своє милосердя, Бог сказав фараонові “захистити ... скот” (див. коментарі до віршів 5-7) та людей, надавши усім притулок. В Єгипті худоба зазвичай знаходилася надворі, починаючи з січня й аж до квітня, поки не наставала літня спека.

9:20-26, 31-32.  Почувши застереження Мойсея, деякі єгиптяни увірували в Боже слово через Мойсея і відреагували відповідним чином.

Господь наслав руйнування на єгиптян, як і передрікав, хоча град (і дощ, вірші 33-34) не падав на ізраїльтян “в Гошен-землі” (вірш 26). “І побив град по всій землі Єгипетській усе, що було в полі, людину й скотину, і всю польову рослинність”. Однак, у віршах 31-32 уточнено, що не всі рослини загинули, бо були й такі, що “ще не посходили”. Слово “всю” у фразі “і всю польову рослинність” стосується тих рослин, які можна було невдовзі збирати, а саме льону (що використовувався для виготовлення лляної одежі) та ячменю. “Пшениця ж і жито не були побиті”. Льон і ячмінь цвіли у січні, а збирали їх у березні-квітні. Пшениця і жито поспівали десь на місяць пізніше (в кінці квітня), і збирали їх у червні-липні. (Див. таблицю “Ізраїльський календар”, поблизу 12:1.) Отож, ця кара, скоріш за все, трапилася в лютому.

9:27-30, 33-35. Такий неймовірний та страхітливий вияв Божої могутності змусив фараона покаятися (“Я згрішив”, вірш 27; див. 10:16). Визнаючи, що “Господь правий” (9:27), він зізнався, що винен, і пообіцяв відпустити ізраїльтян (“я відпущу вас”, вірш 28). Мойсей тоді у відповідь також дав слово, що зупинить кару, хоча й розумів, що каяття фараона було не зовсім щирим, бо він ще не боявся “Господа Бога” (вірш 30).

Однак, зважаючи на те, що “по всій землі Єгипетській” лютував смертоносний град, як Мойсей міг собі так вільно вийти “з міста”? Скоріш за все тому, що дощ із градом падав “на полях” (див. вірш 3) і знищував лиш те, що було задумано (людей, худобу, дерева, льон і ячмінь). Та Мойсей не помилявся (див. вірш 30). Хоча Бог був милостивий і завершив цю бійню, фараон залишався до Нього нечулим.

є. Кара 8: Сарана (10:1-20)

Оповідь про восьму кару можна поділити на чотири частини: настанови Мойсеєві (вірші 1-6), розмова з фараоном (вірші 7-11), шкода від сарани (вірші 12-15), упокорення й закам’яніння фараона (вірші 16-20).

10:1-6. Дана кара засвідчує ще одну мету всієї низки покарань. Окрім того, що вони мали призвести до упокорення фараона та звільнення ізраїльтян, ці кари демонстрували Ізраїлю  Божу владу, щоб вони оповідали про це своїм “синам і внукам”. За допомогою цих знаків ізраїльтяни й дізнаються, що Він — “Господь” (Ягве).

Якщо фараон не захоче “покоритися” Богові, тоді Бог нашле жахливу пошесть сарани, яка, злітаючись мільйонами, може цілковито спустошити величезні території землі (див. Йоіл. 1:2-7; Ам. 7:1-3), адже поїдає все листя і навіть кору дерев. Величезні запаси їжі усього міста або й цілого народу можуть зникнути з лиця землі за лічені хвилини чи години.

Те, що не знищила попередня кара, себто град, — пшеницю, жито (9:32), плоди дерев (10:15) та іншу польову рослинність (10:12, 15) — тепер пожере сарана. Як і жаби (7:26-29) та мухи (8:21, 24), сарана “наповнить” навіть “будинки” єгиптян. Як і граду (9:18), такої біди в Єгипті ще не було (10:6; див. вірш 14).

10:7-11. Така велика економічна катастрофа спонукала слуг фараона усвідомити, що утримування ізраїльтян не вартувало того, що Єгипет, як вони сказали, “погибає”. Тоді фараон загалом поступився проханню Мойсея і сказав: “Ідіть” (вірш 8). Хоча Мойсей ніколи не казав, що поверне людей, фараон зрозумів, що вони покинуть Єгипет назавжди, якщо візьмуть з собою всіх своїх рідних й усю худобу (вірш 9). Тому він і сказав: “Глядіть, бо щось лихе ви замишляєте собі” (вірш 10), — після чого запропонував піти на компроміс (див. 8:25, 28): “Ідіть собі ви, чоловіки” (10:11). Мойсей та Арон не хотіли погоджуватися на таку умову, тому їх і “вигнали ( гарас ; див. коментарі до 2:22; 6:1) ... з-перед фараона”.

10:12-15. Через безбожність та впертість фараона Бог наказав Мойсею простягнути “руку (див. 9:22; 10:21) ..., і налетить сарана”. Він “простяг” свою “палицю” й “на країну” налетів “східний вітер”. Дехто вважає, що фраза “східний вітер” означає “шалений вітер”, адже зазвичай у Єгипті дують вітри з півдня. Однак таке тлумачення не є вірним, адже згодом (вірш 19) Мойсей звернувся до західного вітру, який відніс сарану “у Червоне море” (досл., “Море очеретів”; див. НМВ, примітки і коментарі до 14:2). Спустошення було невимовним. Кількість сарани була такою великою, що “аж земля” від них “почорніла” (10:15). Увесь Єгипет потерпав від них. Уся країна втратила свою красу й зазнала трагічних економічних, соціальних і теологічних наслідків. Нут, єгипетська богиня неба, не змогла взяти під контроль цю сарану, а Осіріс, бог врожаю та родючості, не зміг запобігти винищенню врожаю.

10:16-20. Фараон знову покаявся у своєму гріху (див. 9:27) й почав благати, аби ця пошесть закінчилася, однак його наступні вчинки засвідчили непокірність його серця. У відповідь на молитву Мойсея Бог усунув сарану з Єгипту, та фараон вже вкотре безбожно порушив свою обіцянку.

ж. Кара 9: Темрява (10:21-29)

10:21-23. Як і третя та шоста кари, ця дев’ята кара зійшла без попередження. Коли Мойсей “простяг ... руку свою” (див. 9:22; 10:12-13), земля вкрилася гутою темрявою “аж на три дні”, окрім Гошен-краю. Важко пояснити, що це була за “темрява”, та оскільки в Гошені її не було, це могло бути затемнення сонця. Дехто вважає, що фраза “темрява, ... що її можна б дотикатися” (10:21) позначає сильну піщану бурю, від темряви і жару якої люди змушені були шукати притулку. Зважаючи на те, що земля була незахищена рослинністю, яку побив град та пожерла сарана, ця піщана буря, яка прийшла, скоріш за все, з півдня у березні, була надзвичайно шаленою.

Дана кара слугувала викликом одному з головних єгипетських божеств, богу сонця Ра, представником якого власне й був фараон. Ра відповідав за сонячне світло, тепло й родючість. Інші боги, в тому числі Гор, також асоціювалися з сонцем. Нут, богиня неба, була неабияк принижена цією карою (як і градом та сараною).

10:24-29. Пригнічений всім цим, фараон “прикликав” Мойсея й сказав, що відпускає його з людьми, та худоба їхня мала залишитися. Це була четверта спроба фараона домовитися з Мойсеєм про компроміс (див. 8:25, 28; 10:11). Окрім того, худоба ізраїльтян могла поповнити втрати серед худоби єгиптян через п’яту та сьому кари. Але Мойсей не пішов ані на найменшу поступку (“не залишиться ні копита”). Він наполягав, що людей було покликано служити, а отже, вони не залишать у Єгипті жодну тварину, яку можна було б принести в жертву.

Розлютившись, фараон наказав Мойсею піти “геть”. Мойсей спокійно відповів, що й справді він вже більш ніколи не прийде до нього знову. Однак ці його слова суперечать тому фактові, що згодом (12:31) Мойсей та Арон таки знову розмовлятимуть з фараоном. Це можна пояснити з допомогою наступного припущення: зважаючи на ганебну поведінку фараона, Мойсей міг тут сказати, що не прийде більш до нього з милосердям та Божим словом. Іншими словами, якщо Мойсей побачить фараона знову, то це буде лиш лиха звістка від нього про неминуче покарання або готовність фараона задовольнити його прохання й дарувати ізраїльтянам дозвіл покинути країну.

з. Кара 10: Смерть первістка (11:1-12:36)

Після трьох циклів по три кари країна знаходилась в руїнах. Бог продемонстрував Свою могутню владу, показавши усю безпомічність єгипетських богів. А тим, що спустошив цей могутній народ економічно, Він змусив їх боятися Його. Він зробив так, що єгиптяни самі вже хотіли, щоб ізраїльський народ забрався геть із їхньої землі, хоча фараон ще не погоджувався на це. Десята ж кара змусить горювати кожну  єгипетську родину, де є діти. Й лиш після неї Божий народ отримає свободу.

(1) Оголошення останньої кари (част. 11). 11:1-3.  Ще лиш одна кара і, як сказав Бог, фараон відпустить своїх рабів без будь-яких умов (див. 8:21, 24; 10:11, 24). До того часу Мойсей не знав, скільки саме кар має зійти на єгипетський народ. Та з огляду на звільнення, яке мало трапитися вже зовсім скоро, Бог звелів ізраїльтянам попросити “посуд срібний і посуд золотий” у своїх сусідів-єгиптян, які, вочевидь, ставилися до них більш люб’язно, аніж фараон (див. 3:21-22; 12:25-26). Навіть сам “Мойсей ... був людина визначна в Єгипетській землі, в повазі у фараона (тобто в його слуг) та в народі”. (Мабуть, через ті чуда, свідками яких вони стали.) Це власне й допомагає зрозуміти, чому єгиптяни дали частину свого коштовного посуду ізраїльтянам.

11:4-8. Як і третя, шоста та дев’ята кари, десята кара зійшла без попередження. Тож фараон не мав жодної можливості покаятися. Ймовірно, ці вірші слугують продовженням протиборства, яке відбувалося між Мойсеєм та фараоном у 10:24-29. Дана кара є особливою: “опівночі” у кожній єгипетській родині мав померти “первісток” — від найбіднішої сім’ї (від “первенця рабині”) й аж до царської родини (до “первенця фараона”). Первістки користувалися особливою пошаною, а син фараона, спадкоємець його трону, вважався навіть богом. “Ридання” за померлими синами буде дуже великим, таким, “якого не було ще ніколи і не буде”.

Чому Бог наслав таке велике нещастя на єгиптян? Тут варто пригадати, що Бог є верховним над усіма справами людей. Процвітання чи покарання людей не залежить від уподобань Бога чи їх відсутності, а тому, що Він бажає здійснювати Свою власну волю на землі. Оскільки лиш Він єдиний — святий, то й має право застосовувати людей й позбавлятися від них так, як цього забажає. Усе, що робить Бог, є правильним, бо Він — Бог! (Пс. 115:3) А також кожен має пам’ятати, що єгиптяни були політеїстами й поклонялися багатьом ідолам та хибним богам. Тож з огляду на те, що вони відмовлялися поклонятися істинному Богові, на них і зійшла Його кара (див. Рим. 1:18-23).

Богиня Ісіда, дружина й сестра Осіріса, як вірили єгиптяни, захищала дітей. Однак дана кара показала, що вона цілковито нездатна виконувати те, за що єгиптяни їй поклонялися!

Під час сходження цієї величезної кари ізраїльтяни не втратять жодної дитини. Насправді, опівночі навіть “собака” на них “не гавкне” (досл., “жодна собака не гостритиме свого язика”). Тобто жоден пес не буде гарчати чи кусати, бо Божому народові не буде завдано жодної шкоди. Завдяки такому особливому ставленню Бога до ізраїльтян Єгипет довідається, що Бог “кладе різницю між єгиптянами і між синами Ізраїля” (див. Вих. 8:19; 9:4). А тому фараонові “слуги”, які після восьми кар просили свого царя звільнити ізраїльтян (див. 10:7), тепер особисто благатимуть Мойсея забрати свій народ геть.

У декількох інших протиборствах Мойсей давав фараонові можливість відпустити ізраїльський народ як засіб уникнути оголошеної кари. Але не цього разу. Дана кара зійде. Й лиш тоді  фараон дозволить людям піти. Гнівні слова Мойсея були останніми. Більш ніколи він не стане перед фараоном, щоб дати йому змогу покаятися (див. коментарі до 10:28-29). У попередніх карах свою роль відігравали і Мойсей, і Арон, але ця кара мала бути виключно діянням Бога.

11:9-10. У даних віршах підсумовується непокірна поведінка фараона (Бог сказав, що “не слухає ... фараон”; див. 7:22). Саме вона стала причиною всіх тих Божих чудес, які здійснювалися “перед фараоном” й усім ідолопоклонницьким краєм, а також того, що Господь “закеменив ... серце фараонове” (див. коментарі до 4:21).

(2) Святкування першої Пасхи (12:1-28). Тепер увага читача переключається з оповіді про протиборства Мойсея з фараоном до оповіді про Мойсея та ізраїльський народ. Дана частина складається з двох розділів: Господні настанови Мойсею стосовно свята (вірші 1-20) та огляд святкувань (вірші 21-28).

12:1-2.  Спершу Бог розповів “Мойсеєві та Аронові” про час святкування Пасхи. Це свято мало ознаменувати початок нової доби в історії ізраїльтян (“Місяць цей нехай буде вам початком місяців, перший нехай буде він вам між місяцями року.”) Хоча події, описані у даній частині, відбувалися у сьомому місяці згідно звичного цивільного року (який розпочинався у вересні-жовтні), цей місяць є першим у ізраїльському релігійному календарі. Він називається Авів (досл., “новостигле зерно”, наприклад, ячменю). Саме в цей час слід було збирати врожай ячменю (березень-квітень). Разом з новим календарем ізраїльтяни мали отримати й нову сутність як улюблений народ істинного Бога.

Після того, як ізраїльський народ потрапив у полон, четвертий і дванадцятий місяці отримали вавилонські назви, і квітень почав називатися Нісан (див. Неєм. 2:1; Ест. 3:7), що означає “раненько” або “початок”. (Див. таблицю “Ізраїльський календар”.)

12:3-6. Фраза “до всієї ізраїльської громади” (див. вірш 6) стосовно цього народу зустрічається у Старому Завіті тут вперше. Вона також символізує новий початок. Святкування Пасхи мало відбуватися вдома. “Десятого дня цього місяця” (березень-квітень) кожна ізраїльська родина мала обрати собі “ягня” або козеня (слово сех , яке тут перекладено як “ягня”, може позначати і молодого баранця, і козеня; див. вірш 5). Якщо ж “сім’я” була “замала” і не могла з’їсти всю тварину, то мала домовитися із сусідньою родиною про спільне використання цього ягнятка. Таке ягня мало бути “без вади, самчик, одноліток”. За чотири дні (“чотирнадцятого дня цього місяця”) усіх відібраних ягнят мали “надвечір” зарізати, тобто десь між заходом сонця і настанням темряви або між 3 і 5 годинами вечора. Останнє уточнення стосовно часу є, вочевидь, вірним, бо тоді в людей могло бути більше часу для того, щоб зарізати і приготувати тварину, що однозначно знадобиться згодом, коли багато пожертв буде приноситися у святині.

Ізраїльський календар

Григоріанський календар

Єврейський календар

Сільськогосподарський рік

Особливі дні

Березень-квітень

Місяць 1: Нісан  (колишня назва: Авів)

Падають останні дощі

Збирають врожай ячменю

Збирають врожай льону

1. Нісан 14: Пасха  (Вих. 12:1-22; Лев. 23:5)

2. Нісан 15-21: Опрісноки  (Лев. 23:6-8)

3. Нісан 21: Первоплоди  (Лев. 23:9-14)

Квітень-травень

Місяць 2. Іяр  (Колишня назва: Зів)

Починається сухий сезон

Травень-червень

Місяць 3: Сіван

Поспівають перші смоківниці

Поспіває виноград

4. Сіван 6 (50 днів після Первоплодів): П’ятидесятниця  (Лев. 23:15-22)

Червень-липень

Місяць 4: Таммуз

Збирають врожай пшениці

Збирають перший виноград

Липень-серпень

Місяць 5: Ав

Збирають врожай винограду

Серпень-вересень

Місяць 6: Елул

Збирають врожай фініків і літніх смоківниць

Вересень-жовтень

Місяць 7: Тішрей (Колишня назва: Етанім)

Падають перші дощі

5. Тішрей 1: Труби  (Лев. 23:23-25)

6. Тішрей 10: День покути  (Лев. 16; 23:26-32)

7. Тішрей 15-21: Кучки  (Лев. 23:33-36)

Жовтень-листопад

Місяць 8: Мархешван  (Колишня назва: Бул)

Починають орати

Збирають врожай оливок

Листопад-грудень

Місяць 9: Кіслев

Засівають зерно

8. Кіслев 25: Обновлення (Ханука) (Йн. 10:22)

Грудень-січень

Місяць 10: Тевет

Падають пізні дощі

Січень-лютий

Місяць 11: Шват

Цвітуть мигдалеві дерева

Лютий-березень

Місяць 12: Адар

Збирають врожай цитрусових

9. Адар 13-14: Пурім  (Ест. 9:26-28)

                  

12:7-11.  У цих віршах подано настанови стосовно того, як правильно святкувати Пасху. Хоча це свято кожна родила мала відзначати вдома, їхня спільна й одночасна служба мала допомогти їм згуртуватися в єдину громаду (див. вірш 3). Кров’ю тварин мали обмазати “одвірки і наддвірок у домах”, “м’ясо” слід було спекти “на вогні” і їсти його “з опрісноками та з гіркими зелами”. Вбивання тварин (замість первістків ізраїльтян, вірш 13) та спускання їхньої крові слугувало прообразом замісної смерті Христа, бо “Пасха наша, Христос, принесений у жертву” (1 Кор. 5:7), Він — непорочне і чисте Ягня (1 Пт. 1:19; див. Йн. 1:29). Його власна жертва і є тим засобом, з допомогою якого віруючі люди отримали спасіння від жахів духовної смерті.

Гіркі трави (“зелами”, вірш 8), якими були, вочевидь, цикорій і кульбаба, символізували смуток або печаль (див. Лам. 3:15) з приводу минулих гріхів або гіркий досвід ізраїльтян перебування у рабстві в Єгипті. Опрісноки (бездріжджовий хліб) символізували їхній поспіх під час Виходу (Вих. 12:11, 39; Втор. 16:3). “М’ясо” слід було засмажити, а не їсти сирим, як робили це деякі язичники. Люди мали споживати усю їжу дуже швидко (“похапки”), поки одягалися й збиралися в дорогу (щодо фрази “стегна ваші попідперізувані” див. коментарі до речення “Підпережи, як мужеві годиться, твої крижі”, Іов. 38:3; 40:7).

12:12-14.  Бог сказав, що “тієї” ж “ночі” (опівночі, 11:4; 12:29), після того, як ізраїльтяни з’їдять пасхальних ягнят з травами і хлібом, Він уб’є “всякого первенця ... від людини до скотини” у кожній єгипетській сім’ї (див. 11:5; 12:29-30). Мета цієї останньої кари була та ж, що і попередніх: вчинити “над усіми богами єгипетськими ... суд” (див. Чис. 33:4) й тим самим показати, що Бог — Господь. Як вважали єгиптяни, старший син фараона, його наступник, мав божественні властивості. Мін, єгипетський бог родючості, й Ісіда, богиня любові, яка навідувалася до жінок під час пологів, були покарані, бо виявилися безсилі під час цієї кульмінаційної кари і справжньої катастрофи.

Обмазування кров’ю домів ізраїльтян мало забезпечити їм захист від смерті, коли Бог ходитиме й знищуватиме єгипетських первістків. Від дієслова пасах  (“проходити повз”) власне й походить назва свята Пасха ( песах ). Як кров тварин була засобом звільнення й порятунку від смерті, так і кров Христа є засобом відкуплення для віруючих людей (Рим. 5:9; Еф. 1:7).

Пасху слід було відзначати щорічно (“для всіх ваших родів”), “як установу вічну” (див. Вих. 12:17, 24; 13:10). Інші щорічні події і свята, а також постанови левітів також називалися “вічними установами” (наприклад, 27:21; 28:43; 29:9; 30:21; Лев. 16:29, 31, 34; 23:14, 21, 41). Однак Пасха була святом Господнім (див. Вих. 5:1; 10:9).

12:15-20. Потім Бог залишив настанови стосовно свята Опрісноків як народного святкування визволення ізраїльтян з Єгипту. Свято Пасхи і Свято Опрісноків були настільки тісно пов’язані, що їх часто вважали одним святом (див. Лк. 2:41; 22:1; Діян. 21:3-4, і див. коментарі до Лк. 22:7-38; Йн. 19:14). Свято Опрісноків слід було відзначати впродовж семи днів (Вих. 13:6-7), від 15-го і до 21-го дня місяця (Лев. 23:6; Чис. 28:17). Звісно ж, на Пасху також не можна було споживати дріжджовий (заквашений) хліб (Вих. 12:8). “Закваску”, яка символізувала гріх (1 Кор. 5:8), слід було виносити “геть із хат” (вірші 15-16). Відсутність закваски свідчила про те, що люди, які знаходилися під захистом пролитої крові, були вільні від негативного впливу гріха перед святим Богом. Хто споживатиме “квашене” у ці святкові дні, той “буде викорінений з громади Ізраїля” (Вих. 12:19), тобто виключений зі спільноти й відділений від завітних прав та привілеїв, що, цілком імовірно, могло призвести до смерті. Окрім того, “першого” й “сьомого” дня свята люди мали збиратися разом для особливого служіння. Й увесь тиждень вони “нічого” не мали робити, окрім як готувати їжу. Як і Пасха, Свято Опрісноків мало бути вічною установою (вірш 17; див. вірш 14) задля майбутніх поколінь. Разом свято Пасхи і свято Опрісноків були установою, яку слід було виконувати (вірші 14, 17, 24), і обрядом, якого слід було дотримуватися (вірші 25-26). Окрім того, Пасха була святом (вірш 14), яке передбачало жертву (вірш 27). У віршах 19-20 повторюються настанови, озвучені у віршах 15-16, ймовірно для того, щоб наголосити на їхній важливості.

12:21-28. Тепер Мойсей озвучив настанови про Пасху старшим (вірші 21-23), повторюючи те, що сказав йому Господь (вірші 3-11). Обидва одвірки й наддвірок слід було помазати кров’ю (вірш 7) з допомогою в’язаночки “іссопу”, звичайної кущової рослини, яка зростала на кам’яних поверхнях. Її часто використовували в ізраїльських обрядах очищення (див. Лев. 14:4, 6, 49, 51-52; Чис. 19:6, 18). Губителем (“губителеві”, вірш 23; див. Євр. 11:28), який мав повбивати первістків, міг бути Ангел Господній (Христос до свого втілення; див. коментарі до Бут. 16:9) або просто ангел. Потім Мойсей сказав, що Божий народ має святкувати Пасху й на обіцяній землі. А також вони мали навчати її значенню своїх “дітей” (Вих. 12:26-27; див. 13:14-15). Люди, будучи вдячними за близьке звільнення з багаторічного рабства, поклонилися Господеві (“похилили голови ... й припали лицем до землі”, вірш 27), а тоді виконали усі Його настанови.

(3) Руйнівні наслідки кари (12:29-36) Довгі настанови стосовно свята Пасхи і свята Опрісноків додали оповіді напруги, адже наближався час десятої кари, яка мала зійти на єгипетських первістків (вірші 29-20), після чого ізраїльтян буде звільнено (вірші 31-36).

12:29-30. Десята кара описана тут з огляду на час (“опівночі”), масштаб (“усіх первенців”; див. 4:22-23) і наслідки (“ридання”; див. 11:6). Великий смуток огорнув увесь народ, коли Бог знищив улюбленців родин з усіх прошарків суспільства, “від первенця фараонового, престолонаслідника, до первенця полоненого в тюрмі” (див. 11:5). Дана кара слугує яскравим свідченням гніву Божого на грішників та тієї жахливої ціни, яка вимагається як сплата за гріх. Звісно, могутня Божа рука таки змусила фараона відпустити Його народ! (3:19)

12:31-33.  Після такого нещастя фараон звільнив ізраїльтян тієї ж таки ночі й без будь-яких умов. Він навіть вимагав , аби вони забралися з Єгипту. Бог це передбачив: “... і тоді він вас відпустить” (3:20; 6:1). Дивовижно, як фараон, якого єгиптяни вважали богом, зазнав тепер приниження й сам був змушений просити, щоб Мойсей й Арон благословили його (див. 8:28). Він хотів перебувати під захистом Його благословень, а не під прокляттям Його кар. Навіть єгипетські люди “натискали на” ізраїльтян, підганяючи їх, бо боялися, що “всі” вони через них пропадуть.

12:34-36. Вихід відбувався так швидко, що “люди” брали з собою “ще не вкисле” тісто, тобто не мали часу зготувати з нього хліб (вірш 39). Кари, які засвідчили владу Бога, так налаштували єгиптян, що вони охоче віддавали ізраїльтянам свій коштовний “посуд ... і одіж” (див. 3:21-22; 11:3), лиш би ті чимскоріш пішли. Так здійснилася обітниця, яку Бог дав Авраамові стосовно перебування у рабстві його нащадків (Бут. 15:13-14). Й від єгиптян вони отримали так звану “платню” за свої 400 років служіння.

Г. Визволення ізраїльтян з Єгипту (12:37-18:27)

У даній частині описується Вихід євреїв від того моменту, як вони покинули Рамсес, і до їхнього прибуття на гору Синай три місяці по тому. Обмазування помешкань ізраїльтян кров’ю порятувало їх від смерті (12:13), а тепер вони були близькі до звільнення від рабства, щоб вести життя, сповнене святості й служіння Богові.

1. ВТЕЧА ДО МОРЯ (12:37-13:22)

12:37-42. “Від Рамсесу”, де проживало, скоріш за все, найбільше ізраїльтян (див. 1:11), вони подалися “до Суккот”, сучасного Тель-ель-Маскхуту поблизу озера Тімса. Ізраїльських “чоловіків” налічувалося “шістсот тисяч” (в 38:26 та Чис. 1:46 подано точне число — 603550). Разом із жінками та дітьми їх було приблизно 2 мільйони. З ними також були неізраїльтяни, кількість яких невідома й до складу яких входили дуже різні люди (так звана мішана юрба, див. Чис. 11:4). У пустелі саме вони спонукали ізраїльтян почати скаржитися на Мойсея.

Дорогою вони “понапікали ... тоненьких опрісноків” (див. Вих. 12:34). Мойсей завершив дану частину про початок Виходу історичною нотаткою, нагадуванням про Божу відданість і закликом добре запам’ятати собі все те. Тут сказано, що ізраїльтяни “проживали ... в Єгипті років чотириста тридцять” (див. Гал. 3:17), хоча в інших місцях Біблії зазначена інша кількість років — 400 (Бут. 15:13, 16; Діян. 7:6) та “майже” 450 (Діян. 13:20; див. коментарі там). Вочевидь, загалом ізраїльтяни перебули в Єгипті 430 років (від 1876 року до н.е. й до 1446 року до н.е.; див. коментарі до Діян. 7:6; Гал. 3:17). І факт Божої турботи про Свій народ у “ніч” Виходу слід було запам’ятати. Оскільки “для Господа” ця ніч була “ніччю чування”, вони зобов’язані чувати “в ній на (Його) честь ... з роду в рід”. Їм невипадково було сказано бути пильними й уважними, бо таким є Він.

12:43-51.  У Суккоті Мойсей та Арон отримали від Бога вказівки стосовно святкування Пасхи (вірші 43-51), а також настанови щодо посвячення первенців (13:1-16). Декілька установ стосовно Пасхи були викликані тим, що до Виходу приєдналося багато неізраїльтян, які ототожнювали себе з релігією євреїв. Однак якщо чоловік не хотів пройти обряд обрізання і тим самим отримати доступ до завітних обітниць, він не міг “святкувати Пасху” (12:44, 48-49). Святкування слід було проводити вдома, і робити це мала “уся громада ізраїльська” (див. вірші 3, 6, 19).

13:1-16.  Після вступного речення про “первенців” ізраїльтян (вірші 1-2), яких слід було посвятити для служби Господеві (оскільки їх було порятовано під час десятої кари), Мойсей знову розповів людям про важливе значення свята Пасхи та свята Опрісноків (вірші 3-10), а потім повернувся назад до теми первістків (вірші 11-16).

Вже вкотре Мойсей нагадував своїм людям, що день звільнення (див. 12:24-27) “з Єгипту, з дому неволі”, має дуже велике значення, бо сам Господь “вивів” їх звідти “могутньою рукою” (див. коментарі до 3:19) і повів в обіцяну землю. (Щодо фрази “землю Ханаанську, Хеттитську, Аморійську, Хіввійську й Євусійську”, яка міститься в 13:5, див. коментарі до 3:17; а стосовно фрази “в землю, що тече молоком та медом” див. коментарі до 3:8). Цю переможну подію слід було пригадувати собі щорічно впродовж семи днів свята Опрісноків.

Як і Пасха (12:26-27), свято Опрісноків мало велике повчальне значення, яке слід було роз’яснювати кожному ізраїльському “синові” (13:8-9). Це свято було “знаком на руці ... і пам'яткою між очима”, тобто вічним нагадуванням про те, що Господь Своєю “могутньою ... рукою вивів” ізраїльтян з Єгипту. Деякі православні євреї наших днів тлумачать цей уривок (і Втор. 6:8; 11:18) буквально й прив’язують уривки з Закону (наприклад, Вих. 13:2-10; Втор. 6:4-9; 11:13-21) собі на руки й лоб в маленьких мішечках, так званих філактеріях, хоча Бог, скоріш за все, не мав це на увазі.

На обіцяній землі (Вих. 13:11) слід було посвячувати своїх первістків і первістків своїх тварин, а саме “самців” Господеві (див. вірш 2; Чис. 18:15). Тварин це стосувалося також, бо “й вони отримали зиск від відкуплення, яке Бог дарував під час десятої кари” (Davis, Moses and the Gods of Egypt , p. 154). Оскільки ослів вважали обрядово нечистими тваринами (Лев. 11:2-4), їх не можна було посвячувати Богові, але вони могли бути відкуплені ( падах , “викупити”) ціною жертовної смерті ягнят. Звісно, оскільки для євреїв неприйнятно було приносити в жертву людей, єврейських “синів” також відкуповували. Й цьому також мали навчати дітей (див. Вих. 12:26-27; 13:8). Єгипетських первістків було знищено в знак покарання, тоді як ізраїльських первістків або також вбивали (тварин) як замісну жертву, або відкуповували (“синів”). Як і свято Опрісноків (вірші 7-9), посвячення первістка було “знаком” або “печаттю”, тобто нагадуванням про те, що сам Господь Своєю “могутньою ... рукою вивів ... з Єгипту” ізраїльтян (вірш 16). І те, і інше слугувало спомином про милосердне звільнення з краю неволі.

13:17-22.  Найкоротший шлях до Ханаан-краю пролягав через землі філістимлян в напрямку Беер-Шеви й Негева. Для цього слід було рухатися вздовж Середземного моря, військового шляху єгиптян. Однак дорога, яку обрав Бог, прямувала на південний схід, у Синайську пустелю, адже це мало допомогти уникнути ймовірної воєнної сутички з єгиптянами, яка могла спонукати народ “повернутися в Єгипет”. Ніхто точно не може сказати, де знаходиться ця пустельна дорога, але вона, скоріш за все, пролягала у напрямку до Гірких Озер (див. карту “Можливий шлях Виходу”, поблизу Чис. 33:1-5). Фраза “добре вистроєні” означає, напевно, те, що пересування людей відбувалося організовано і згідно певного порядку.

Мойсей чув про прохання Йосифа забрати його “кості” з Єгипту (див. Бут. 50:25), тому й зробив так, як той просив. Згодом кісти Йосифа було поховано в Сихемі (ІсНав. 24:32). Стефан же зазначив, що й останки інших синів Якова було доставлено туди (Діян. 7:15-16; див. коментарі там).

Перебувши якийсь час у Суккоті, ізраїльтяни подалися в Етам (див. карту “Можливий шлях Виходу”, поблизу Чис. 33:1-5). Оскільки Господь “йшов перед ними вдень хмаровим стовпом, ... а вночі вогненним стовпом”, ізраїльтяни, вочевидь, проходили певну відстань щодня. Окрім того, що хмара, яка символізувала Божу присутність, вела їх, вона давала їм ще й певність у тому, що Бог добрий до них і відданий. (Була лише одна хмара, не дві; див. Вих. 14:24.) Й у такий спосіб народ дійшов аж до краю “пустині” (див. Чис. 33:6).

2. ПЕРЕХІД ЧЕРЕЗ ЧЕРВОНЕ МОРЕ (МОРЕ ОЧЕРЕТІВ) (ЧАСТ. 14)

а. Ізраїльтяни стають табором біля Червоного моря (Моря очеретів) (14:1-4)

14:1-4. Коли після кількаденної мандрівки в південно-східному напрямку ізраїльтяни “отаборились” в Етамі, Господь звелів Мойсеєві, щоб той завернув людей до Пігахіротому, що “між Мігдолом і морем, перед Ваал-Цефоном” (див. Чис. 33:7). Ці міста знаходилися на схід від Рамсесу. Така зміна напрямку мала змусити фараона думати, що ізраїльтяни “заблукались у краю”, і внаслідок того, що Бог закаменить його “серце” (див. коментарі до Вих. 4:21), він знову зробить спробу поневолити народ. Й тоді Бог зможе показати Свою всевишню владу, зіславши ще одну велику кару.

Дане море названо Червоним у 10:19; 13:18; 15:4, 22. Однак власна назва “Червоне море” ( иам суп ) дослівно перекладається як “Море очеретів”. Декілька фактів вказують на те, що воно знаходилося значно північніше від північного краю Суецької затоки (так званого північно-західного “пальця” Червоного моря, що між Єгиптом і Синайським півостровом): (1) Суецька затока не має очеретів. (2) Північний край Суецької затоки знаходиться значно південніше Пігахіроту і Мігдолу. (3) Землі, де ізраїльтяни стали табором, були болотистими, а це не справджується стосовно земель, що знаходилися на захід від Суецької затоки. (4) “З-над Червоного моря” ізраїльтяни пішли на схід або на південний схід “до Шур-пустині” (15:22), яка також називалася Етам-пустелею (Чис. 33:8) і знаходилася у північно-західній частині Синайського півострова. Тоді морем, яке Господь висушив для ізраїльтян, було, ймовірно, озеро Бала (див. карту “Можливий шлях Виходу”, поблизу Чис. 33:1-5).

б. Єгиптяни розпочинають погоню (14:5-9)

14:5-9. Усвідомивши наслідки звільнення євреїв (“ми ... випустили Ізраїля з нашого підданства”; див. 1:14), фараон вирішив повернути їх. Хоча чоловіків з-поміж ізраїльтян налічувалося більше 600000, фараон, вочевидь, керувався думкою про те, що вони, можливо, будуть нерішучими й не стануть воювати з його військом, або ж він покладався на велику відвагу своїх власних вояків. Його, скоріш за все, відразу було “сповіщено” про вихід ізраїльтян з Рамсесу 15-го дня місяця. Однак, поза всяким сумнівом, він почав діяти не відразу, адже єгиптяни тоді ховали і оплакували своїх померлих (див. Чис. 33:3-4). Та й Мойсей не один раз йому говорив, що підуть вони “за три дні ходи” (Вих. 3:18; 5:3). І лиш згодом, зрозумівши, що ізраїльтяни не збираються повертатись, фараон “зібрав ... колісниць добірних ... і бійців до кожної ... та військо” й наздогнав ізраїльтян “коло Пігахіроту”.

в. Народ голосить, а Мойсей вірує (14:10-14)

14:10-14. Коли фараонові колісниці й озброєне фараонове військо наблизилися, то “злякалися сини Ізраїля вельми”. Вони були у пастці між Червоним морем (досл., “Морем очеретів”; див. коментарі до вірша 2), яке розкинулося перед ними, і розлюченим ворогом, який налягав ззаду. Реакція ізраїльтян була дуже подібною на ту, яку вони вже не один раз демонстрували у даній книзі (див. 5:21), коли їх захоплював в свої тенета страх або ж звичайне невдоволення. Хоча вони “заголосили до Господа”, вони не були певні, що Він їм може допомогти. Швидко про все забувши, вони почали звинувачувати Мойсея в тому, що він обманув їх і повів в пустелю “умирати”: “Хіба ми тобі цього не казали ще в Єгипті: Дай нам спокій! Ми будемо єгиптянам служити.” Мойсей же, розуміючи, що це переляк блокує їхню пам’ять і змушує обвинувачувати в усьому його, запевнив їх, що Господь порятує їх, бо “воюватиме за” них (див. 15:3; Неєм. 4:20; Пс. 35:1), тож вони мають бути “спокійні”. Як це не дивно, але Божі люди, які дожили до такого визначного моменту звільнення, були сповнені невіри і страху.

г. Червоне море (Море очеретів) розділяється (14:15-22)

У цих віршах Бог розповів про Свої наміри Мойсею (вірші 15-18), ангел Божий захистив ізраїльтян (вірші 19-20), і вони перейшли через море по суші (вірші 21-22).

14:15-18.  Бог розповів Мойсеєві, що дивовижним чином проведе людей “через середину моря”. Мойсею лиш потрібно було підійняти свою “палицю” і простягнути її “над морем”, після чого води моря мали розділитися, а дно стати сухим. Фараонове військо бездумно рушить у море за ними, а вже там, як і у випадку з іншими карами, Бог покаже Свою владу і “славу”, знищивши єгипетське військо. “Єгиптяни”, як сказав Бог, “взнають, що Я — Господь.”

14:19-22.  “Тоді ангел Божий”, мабуть, теофанія (див. коментарі до Бут. 16:9) або посланець-ангел, “що йшов поперед” ізраїльтян, “спинився позад них”, захищаючи від єгипетського війська. Ангел уже не вів, а вартував! Впродовж усієї тієї ночі “стовп хмаровий”, який також “спинився” позаду, щоб бути “поміж” двома таборами, сотворив таку “темряву”, що єгипетські вояки не могли просуватися вперед. Тієї ночі Бог здійснював ще одне чудо: розділяв “море (див. Пс. 74:13) ... сильним східнім вітром” і висушував морське дно (див. Пс. 66:6; 106:9). Море було достатньо глибоке (див. Вих. 15:5), щоб згодом потопити єгиптян (14:28). Поки завдяки вітру дно морське залишалося сухим, а море розділеним, ізраїльтяни “йшли серединою моря по суші” (див. вірш 16; Пс. 78:13). Прохід мав бути доволі широким, щоб 2 мільйони людей разом з усією худобою могли ним пройти. Це був і справді дивовижний вітер!

Тим, як Бог звільнив ізраїльтян з Єгипту, Він засвідчив Своє милосердя до усіх Своїх людей, яких є потреба звільняти від рабства. А звільняючи ізраїльтян, Він усім показав ще й Свою могутність.

ґ. Єгиптяни гинуть (14:23-31)

14:23-28. Коли “єгиптяни погнались” за ізраїльтянами аж на “середину моря”, Господь у Свою “ранішню сторожу” (десь між 3 годиною ранку та світанком) сповільнив їхню ходу, і їх охопила паніка. Згідно Пс. 77:16-19 Бог наслав на них дощову бурю, блискавиці, грім і землетрус. Напевно, цей дощ швидко промочив морське дно, через що “колеса їхніх колісниць ... з трудом просувались наперед”. Окрім того, стояв величезний шум і завивання вітру, який утримував води розділеними. Єгиптяни почали тікати, розуміючи, що Бог євреїв (“Господь”) “воює за” ізраїльтян (див. Вих. 14:14). Та “на світанку” морські води “знову” зімкнулися, і єгиптян поглинуло море (“Отак то кинув Господь єгиптян у середину моря.”) Стіни морських вод обвалилися прямісінько на єгиптян, так що “ані один із них не зостався”.

14:29-31. Бог “вирятував” Своїх людей, провівши їх “по суші”, тим часом як єгиптян потопив у морі. Їхні мертві тіла, які безпомічно плавали біля берегу, були похмурим нагадуванням про надзвичайну потугу Бога і його кар. Внаслідок цього ізраїльтяни також почали “боятися Господа” й повірили Йому. Людські істоти схильні виявляти непевність: то вони вірять, то починають скаржитися й зовсім забувають про віру (4:31; 5:21; 14:10-12, 31; 15:24; 16:2-4; 17:2-3).

3. ХВАЛА МОЙСЕЯ І МАРІЇ ЗА ВИЗВОЛЕННЯ (15:1-21)

На зміну голосінню й плачу ізраїльтян (14:10-12) прийшло поклоніння. І Мойсей (15:1-18), і його сестра Марія (вірші 19-21) виголосили хвалу за перемогу Господеві.

а. Хвала Мойсея (15:1-18)

Ця хвалебна пісня складається з трьох частин (вірші 16, 7-11, 12-16) та підсумку (вірші 17-18). Наприкінці кожної частини повторюються наступні слова: “Твоя правиця, Господи” (вірш 6); “хто, як Ти?” (вірш 11); “докіль пройшов народ” (вірш 16).

15:1-6.  У першій частині відразу зазначається її тема — знищення єгипетського війська в морських водах (вірш 1; див. вірш 4). Мойсей засвідчив велику “силу” (вірш 2; див. вірш 13) і “міць” (вірш 2; див. вірші 6, 16) єдиного істинного Бога, який дарував їм дивовижне звільнення (“Він став мені рятунком.”). Саме з цієї причини, як сказав Мойсей, він і заспіває Господеві хвалебну “пісню”.

15:7-11. У цій другій частині детально описується знищення єгиптян. Тут наголошується могутня сила Бога (“Ти величчю надмірною ...”, вірш 7), з якою Він управляє всіма явищами і застосовує їх для знищення Своїх ворогів. Фраза “від подиху ярости Твоєї” (вірш 8) стосується того надзвичайно сильного вітру, завдяки якому розступилося море, а слова “Ти дмухнув вітром” (вірш 10) мають стосунок до вітру, який зруйнував стіни морських вод. Це — поетичні антропоморфізми. Єгиптяни були надто впевнені у своїй перемозі (вірш 9) і дуже зухвало ставилися до ізраїльтян, але найменший викид божественної енергії цілковито знищив їх (“мов оливо, втонули”; див. вірш 5, “пішли на дно неначе камінь”). Засвідчення Божих могутніх діянь спонукало Мойсея возвеличити Господню неповторність: “Хто, як Ти” (Див. Пс. 35:10; 71:19; 77:13; 89:6; 113:5; Міх. 7:18.) Ніхто не перебуває “у святості” й “у славі”, як Він.

15:12-18. Далі Мойсей описав наслідки звільнення ізраїльтян за допомогою такого великого Бога. Завдяки цій дивовижній перемозі, для отримання якої Богові знадобилося лиш простягнути Свою “правицю” (див. вірш 6), Він повів Свій народ “у милості” ( хесед , “віддана любов”) Своїй “до житла святого” Свого у обіцяній землі. Наступним наслідком стало те, що інші народи почали боятися ізраїльтян, особливо ті, які мешкали на землях, в які ізраїльтяни збиралися ввійти. Велич Єгипту було розтоптано, його землю спаплюжено, а його військо знищено. Тож не дивно, що інші народи, коли лиш чули про силу ізраїльського Бога, починали тремтіти від страху. Мешканці Філістії, які згадуються вже у вірші 14, першими, мабуть, почули про чудо на Червоному морі (Морі очеретів). Едом знаходився на південь та схід від Мертвого моря, а Моав — на північ від Едому. Згідно оповіді Ісуса Навина про завоювання Ханаан-краю, ханааняни ще до того боялися ізраїльтян (див. Втор. 2:25; ІсНав. 2:9-11, 24; 5:1).

Переможна пісня Мойсея містила запевнення (Вих. 15:17), що Бог приведе Свій народ в обіцяну землю і в Єрусалим, на гору Свого “житла” й Своєї присутності “у святині”. Мойсей також засвідчив той факт, що Господь царюватиме над Своїми людьми “назавжди і ввіки”. Господа слід вихваляти за те, що Він зробив, даруючи ізраїльтянам звільнення, за те, що Він робив, готуючи їм обіцяну землю, і за те, що Він робитиме за часів Свого відвічного царювання.

б. Пісня Марії (15:19-21)

15:19-21.  Хоча на перший погляд може видатися, що вірш 19 знаходиться не на своєму місці, він тут зумисно повторює причину радісної хвали, якою є перемога над єгипетським військом у морі (див. вірш 1) та визволення ізраїльтян. Даний вірш складається з трьох частин, кожна з яких (в оригіналі давньоєврейською мовою) завершується словом “море”. Марія (див. Чис. 12:1-2) — це перша жінка-”пророчиця” у Біблії. Міхей вважав, що вона разом з Мойсеєм та Ароном відігравала провідну роль в часи блукань ізраїльтян пустелею (Міх. 6:4). Оскільки на момент Виходу Мойсеєві вже було 80 років, а Аронові — 83 (Вих. 7:7), то Марії вже було приблизно 90, бо вона була маленькою дівчинкою, коли народився Мойсей (2:4, 7-9). Вона почала танцювати, і “все жіноцтво” приєдналося до неї “з бубнами” в руках (див. 1 Сам. 18:6), а вона тим часом “приспівувала” радісну пісню, яка була продовженням хвалебної пісні Мойсея на честь Божої перемоги над єгиптянами (див. Вих. 15:21 і вірш 1).

4. ПОДОРОЖ ДО ГОРИ СИНАЙ (15:22-18:27)

Отримавши дивовижне визволення з рабства, Божий народ щиро Його вихваляв. Але потім вони зіткнулися з проблемою, якою стала для них пустеля. Чи зможе радість від звільнення та спізнання Бога дати їм внутрішню силу стійко витримати всі випробування, які чекають їх попереду? У даній частині книги описується подорож Божого народу від Червоного моря (Моря очеретів) до гори Синай, тобто мандрівка тривалістю три місяці (19:1). А далі у книзі (част. 19-40) розповідається про Божі діяння стосовно Його людей в часи їх тимчасового там перебування.

а. Забезпечення водою в Мері (15:22-27)

15:22-26. Вийшовши з приозерних земель, ізраїльтяни ввійшли у пустелю Шур, що знаходиться в північній частині Синайського півострова. Ця пустеля також називалася пустелею Етам (Чис. 33:8). Мандруючи на південь, ізраїльтяни “йшли три дні” без “води”, аж поки не прийшли “в Меру” (ймовірно, сучасний Айн-Хаварах). Але вони “не могли пити” там воду, бо вона була “гірка”. Тож увесь народ почав нарікати на Мойсея. З огляду на нещодавнє визволення та переможні хвалебні пісні така їхня реакція і справді є дивовижною. Вони користувалися надзвичайними привілеями, і все ж труднощі швиденько спонукали їх зробити винним в усьому Мойсея (див. Вих. 14:10-12; 16:2; 17:3; Чис. 14:2; 16:11, 41).

Вигляд води, яку неможливо було пити, дуже засмутив людей, але Бог милостиво відповів на молитву Мойсея і зробив цю “воду” придатною для пиття (Вих. 15:25). “Дерево”, яке Мойсей “вкинув ... у воду”, не мало магічної сили. Це був символічний акт очікування Божого діяння й чуда (як тоді, коли Мойсей простягнув свою палицю над морем, 14:16).

Потім Господь дав людям простий “закон”: за послух люди отримують благословення, а за непослух — кару. Слово “недуг” (див. Втор. 7:15; 28:60) може стосуватися кар, або, що більш імовірно, чиряків (див. Втор. 28:27), від яких часто страждали мешканці Дельти Нілу. Той факт, що з допомогою дерева вода стала солодкою, був ще одним Божим чудом, метою якого було збереження Ним Свого народу. В наш час оазис в Айн-Хаварах має тільки гірку воду.

15:27.  З Мери ізраїльтяни пішли “в Елім”, ймовірно, Ваді Гарандель, що за сім миль на південь від Мери. Й там вже було вдосталь води та тіні, як і в наші часи. Там знаходилося “дванадцять водних джерел і сімдесят пальм”. Достеменно невідомо, скільки часу провели ізраїльтяни у даному місці, та цілком можливо, що знання Мойсея цієї місцевості власне й допомогло їм добратися в Елім.

б. Забезпечення всім необхідним в пустелі Сін (част. 16)

(1) Забезпечення хлібом та перепелами (16:1-20). 16:1-12.  З пустелі Шур (15:22) за місяць ходу (див. 12:6) ізраїльтяни прийшли “у Сін-пустиню, що між Елімом та Синаєм”. Поки люди прямували в Синай, Господь забезпечував їх усім необхідним, в тому числі хлібом (16:4) і перепелами (вірш 13; див. вірші 8, 12). Оскільки мандрівка тривала вже тижнями, запаси хліба (див. 12:34) вичерпалися, і визволені люди знову почали нарікати “на Мойсея” (див. 15:24). Нестача хліба швидко змусила людей забути про своє жахливе становище в Єгипті, згадувати лише про їжу, яку вони мали в Єгипті (див. Чис. 11:5), і звинувачувати в усьому свого очільника. Як і у випадку з наріканнями людей на нестачу питної води у Мері, Господь відразу відповів їм, давши “хліб із неба” (який вони називали “манна”; див. коментарі до Вих. 16:31). Хліб з’являвся “вранці” (вірші 8, 12-13) — фактично, вночі (Чис. 11:9) — і танув на сонці (Вих. 16:21). Кожного дня люди мали збирати лише стільки хліба, скільки їм було потрібно на той день. Це означало, що вони мали довіряти Господеві, а саме що Він даватиме їм їжу кожного ранку! “Шостого ж дня” люди мали збирати таку кількість їжі, щоб її вистачало їм на два дні, оскільки сьомого дня хліб не з’являтиметься (вірш 5; див. вірш 26). Мойсей та Арон дорікнули людям в тому, що ті нарікали на них (вірш 7) та Господа (вірш 8), і запевнили їх, що Бог подбає про їхні потреби, завдяки чому вони зрозуміють, що Він — “Господь, Бог” їхній (вірш 12).

16:13-20. Того ж таки вечора Бог дивовижним чином послав людям перепелів у відповідь на їхнє бажання їсти м’ясо (вірш 3; див. Чис. 11:31-32, де йде мова про інший випадок; Пс. 78:27-28; 105:40). Восени ця маленька смілива пташка, що подібна на фазана і глухаря, мігрує на південь з Палестини та Аравії у Центральну Африку, а навесні повертається. В творчості Єгипту присутні малюнки, на яких зображено, як люди ловлять цих пташок у ручні сіті.

“Хліб” (див. Вих. 16:4, 12) з’явився на світанку, коли “впала” вранішня “роса”. Коли роса “зникла”, люди побачили “зверху щось дрібненьке, крупчасте й тоненьке ... по землі”. Оскільки вони ніколи не бачили такого, то почали питати один в одного: “Що це таке?” (Див. коментарі до слова “манна” у вірші 31.) Так як цей хліб було послано з небес, псаломщик Асафа назвав його “хлібом могутніх” (Пс. 78:25). Бог звелів їм зібрати “омер (близько двох кварт; див. таблицю “Біблійні міри і ваги” перед Книгою Буття) на кожного ..., що в ... наметі”, й ізраїльтяни так “зробили” (Вих. 16:17). Однак деякі з них, порушивши наступну настанову, залишили “з того щось до ранку”. Й оскільки їм бракувало віри, Бог зробив так, що ці залишки засмерділись.

(2) Забезпечення людей суботнім відпочинком. 16:21-30. Тут у Біблії вперше згадується “свята субота”. Після шести днів Сотворення Бог на сьомий день відпочивав (Бут. 2:2-3). Давньоєврейські слова “сьомий” і “відпочивав” подібні. Згодом Божа заповідь ізраїльтянам відпочивати суботнього дня стала частиною Декалогу (Вих. 20:8-11). Виконуючи вказівки Господа (16:4), більшість людей збирала щодня лише стільки хліба, скільки було потрібно на той день, а “шостого ... дня ... вдвоє” більше, бо сьомий день — це день відпочинку (вірш 23; див. вірш 26), “свята субота в честь Господа” (див. вірш 26). У той день вони не отримуватимуть ніякого хліба, але можуть заготовлювати (“печіть ..., варіть”) частину хліба, отриманого шостого дня, “про запас” на сьомий день. Однак, порушуючи Божі настанови, “повиходили деякі з народу і сьомого дня збирати” хліб. Брак віри в Боже Слово — це непослух. Незадоволений поведінкою людей, Господь спитав їх: “Докіль будете відмовлятися пильнувати заповідей Моїх та закону Мого?”

(3) Сотворення памʼятки Божої благодаті в пустелі. 16:31-36. Люди “назвали” цей хліб “манна” ( ман ху , “що це таке?” див вірш 15). Вона мала вигляд тоненьких пластівців (вірш 14), “була ... схожа на коріяндрове сім'я, біла”, а “смак” у неї був “як у медівника”. Вона також смакувала, “мов тістечко на олії” (Чис. 11:8). Деякі автори вважають, що манною були солодкі на смак екскременти комах, які ті залишали на гілочках дерев тамариску в червні та липні. Однак манну люди отримували круглий рік і збирали її з землі. Окрім того, екскременти на деревах тамариску не псувалися всього за добу.

Потім Бог звелів Мойсеєві насипати “повний омер манни”, що дорівнює приблизно двом квартам (або 1/10 “ефи”, Вих. 16:36), в “посудину”, яку слід було зберігати як пам’ятку про Божу милість “для ... потомків”. Цю манну треба було покласти “перед Свідоцтвом” (вірш 34). Слово “Свідоцтвом” стосується двох табличок Закону (25:16; 31:18; 32:15; 34:29), які знаходилися в кивоті Завіту (25:16, 21), у найсвятішому місці. Давньоєврейське слово (та його відповідник аккадською мовою), яке в перекладі звучить як “Свідоцтво”, могло бути терміном, яким позначали завітні умови. Щодо того, чи манна зберігалася в ковчезі, як зазначено в Євр. 9:4, чи перед ним, див. коментарі до 2 Хр. 5:10.

Господь продовжував забезпечувати людей манною, аж “доки” вони “не прийшли” в Гілгал, де почали споживати в їжу дари землі (ІсНав. 5:12). Манна в ковчезі слугувала повсякчасним нагадуванням про Божу відданість Своєму народові, Його турботу про них і змогу задовольнити усі їхні потреби. Коли Ісус говорив про манну ізраїльтян (Йн. 6:31, 49, 58), то назвав Себе “Хліб правдивий з неба” (Йн. 6:32), “Божий ... хліб ... з неба” (Йн. 6:33), “Хліб життя” (Йн. 6:35, 48), а також “Хліб живий ... з неба” (Йн. 6:51). Кожен, хто вірує в Нього, матиме вічне життя (Йн. 6:33, 51, 58).

в. Забезпечення необхідним у Рефідимі (част. 17)

У цій частині розповідається про ще два дари від Бога Своєму народові: воду (вірші 1-7) і перемогу в бою (вірші 8-16). Бог цілком очевидно показував, що може забезпечити Своїх людей їжею й водою, а також в усьому допомагати їм.

17:1-7. Після того, як ізраїльський народ покинув Сін-пустелю, він отаборився у Рефідимі. (Проте ще до Рефідиму вони спинялися в місцевості Дофка і в Алуші, Чис. 33:12-14.) Прийнято вважати, що Рефідим — це сучасний Ваді Рефайїд неподалік Джебель Муса, ймовірне місце знаходження гори Синай.

Втомлені спекою під час подорожі і не зайшовши “питної води” в оазисі, люди знову почали нарікати на Мойсея і звинувачувати у тому, що він “вивів” їх з Єгипту, “щоб ... заморити” (див. Вих. 16:3). Ці їхні скарги були навіть гіршими, аніж їхня зневіра у Мері (15:24) чи в пустелі Сін (16:2), бо тут вони навіть “сварилися з Мойсеєм” (17:2) і готові були каменувати його (вірш 4). Такими сварками ізраїльтяни, як сказав Мойсей, спокушали Господа (вірш 2), тобто кидали Господеві виклик чи випробовували Його терпіння (вірш 7), тоді як мали довіряти Йому.

Але Бог дуже терпляче ставився до Свого неслухняного й незадоволеного люду. Він звелів Мойсеєві взяти свою “палицю, що нею вдарив по Нілу”, (7:20) і вдарити по “скелі, на Хориві” (17:6). Ця Божа палиця (4:20; 17:9) була символом влади. Простягаючи її, Мойсей засвідчував свою цілковиту залежність від Бога і свою безкінечну довіру до Нього. Хоча Хорив — це інша назва гори Синай, цього разу ізраїльтяни не стали тут табором (див. 19:1). Однак власна назва “Хорив” може також позначати ввесь Синайський регіон. Рефідим знаходився неподалік Синаю. Тому його гірські схили сягали аж сюди. Коли Мойсей вдарив по скелі, Господь радо напоїв Своїх спраглих людей чистою водою. Так Господь з допомогою ще одного чуда знову потурбувався про них. Та оскільки народ випробовував там Господа, Мойсей дав цій місцевості дві назви: Масса (“спокушання”) і Меріва (“сварка”).

17:8-16. У Рефідимі Господь дав Своєму народові ще й перемогу в бою. Амалекитяни були кочівниками, які мешкали в пустелі на південь від Ханаану (див. 1 Сам. 15:7; 27:8). Вони були нащадками Ісава через Еліфаза (Бут. 36:12). Амалекитяни, вочевидь, хотіли вигнати ізраїльтян з цього гарного оазису і захистити свої території від вторгнення. Тоді Мойсей покликав “Ісуса” Навина, який згадується тут вперше. Хоча Ісус пішов у бій, сповнений рішучості й завзяття, перемога була здобута в особливий спосіб, метою якого було показати Божу силу. Той факт, що Мойсей тримав Божий жезл (див. Вих. 4:20) над своєю головою обома руками, засвідчував цілковиту залежність ізраїльтян від Бога і повну їх довіру до Нього. Коли ж Мойсей “опускав” руки, що символізувало нестачу довіри, ворог “брав гору”. Однак з допомогою Арона та Хура руки Мойсея ввесь час залишалися вгорі, і велика перемога була їм забезпечена. (Хур згадується лиш тут; 17:12; і в 24:14; 1 Хр. 2:19-20; Хур, згадка про якого міститься у Вих. 31:2; 35:30; 38:22, є, вочевидь, іншою особою. А також був іще один Хур, мідіянський цар, про якого йде мова в Чис. 31:8; ІсНав. 13:21.)

Бог хотів, що Ісус Навин назавжди запам’ятав цю перемогу над амалекитянами, які залишалися упертими й надокучливими ворогами Ізраїля (див. Чис. 14:45; Суд. 6:33; 1 Сам. 14:48; 15:7; 27:8), допоки їх зрештою повністю не знищив цар Давид (1 Сам. 30). Мойсей увіковічив перемогу Ісуса над амалекитянами спорудженням жертовника і назвав його “Ягве-Ніссі” (“Господь — моє Знамено”). Цікаво, але у Вих. 17:14 вперше у Біблії йде мова про записування якоїсь певної інформації “у книгу”, хоча Мойсей уже до того робив записи стосовно їхнього пересування (Чис. 33:2). Що ж, цього разу Бог знову довів Свою відданість, захищаючи і оберігаючи Свій народ.

г. Дар мудрого радника Мойсеєві (част. 18)

Оповідь про відвідини Їтра яскраво протиставляється протиборству з Амалеком. Один прийшов, щоб битися, а інший — віднайти знання. З одним була війна, а з іншим — міркування й розмови про мир. З одним руки Мойсея втомилися, а з іншим він зрозумів, що надто важкою є його повсякдення праця. Дана частина складається з трьох розділів: передумови відвідин Їтра (вірші 1-6), хвала Їтра (вірші 7-12), порада Їтра (вірші 13-27).

18:1-6. Почувши про Вихід, Їтро, “тесть Мойсея” (див. 4:18; також відомий як Реуел, 2:18) вирішив провідати Мойсея, коли ізраїльтяни перебували у Рефідимі неподалік гори Синай (див. коментарі до 17:16 стосовно власних назв “Хорив” і “Синай”), Божої гори (18:5; див. 3:1; 4:27; 24:13). Їтро, вочевидь, стежив за справами свого зятя з великою цікавістю. Тож, коли ізраїльтяни стояли табором” у Рефідимі, Їтро вирішив навідатися до нього. Він прийшов ще й для того, аби возз’єднати своїх внуків Гершома (“приходень”; див. коментарі до 2:22) й Еліезера (“Бог — моя поміч”) і доньку Ціпору з Мойсеєм, адже Мойсей, скоріш за все, “відіслав” їх назад до Їтро, коли рушив в Єгипет. Хоча причини такого його вчинку не зазначено, Мойсей міг зробити це, щоб захистити їх від жахів єгипетської неволі. Тож тепер, сім місяців потому, Мойсей врешті возз’єднався зі своєю сім’єю.

18:7-12. У момент зустрічі Мойсей виявив до Їтро знаки поваги (“вклонивсь йому низько”) і вдячності (“поцілував його”). Потім, коли вони вже привітали “один одного” і ввійшли “в намет”, Мойсей переповів своєму тестю багато захопливих подій, які трапилися з ним, щойно він повернувся в Єгипет, зокрема про те, як Господь “визволив” їх. Перебуваючи в захопленні від цих чудових новин, Їтро промовив: “Благословен Господь.” А потім засвідчив: “Тепер я знаю, що Явге більший від усіх богів.” Переконаний у верховенстві Ягве, Їтро “приніс ... всепалення і жертву Богові”, щоб показати таким чином свою повагу до Нього. “Всепалення” — це пожертви, які цілковито спалювалися у вогні, тоді як мирні пожертви (“жертву”) складали частину спільної трапези. Тож Їтро розділив з іншими очільниками ізраїльтян свою трапезу, під час якої, цілком імовірно, уклав з ними союз або ж мирні домовленості. Під час трапези панувала радісна і товариська атмосфера, однак істинне духовне становище Їтро тут чітко не окреслено. Він повернувся в Мідіян (вірш 27) або як навернений до істинного Бога, або, мабуть, як священик, яким він був і до цієї зустрічі з Мойсеєм, а отже продовжив служити у мідіян, що поклонялися ідолам. Як би там не було, а його наступні слова Мойсеєві таки засвідчили, що тепер він боявся Бога (“і Бог буде з тобою”, вірш 19; “вибери з-між усього народу людей ... богобоязних”, вірш 21; “і повелить це тобі Бог”, вірш 23).

18:13-23. Їтро зауважив, що Мойсей витрачає багато часу на те, щоб вирішувати суперечки й давати “поради”, тобто діяв як суддя серед людей, які через нього (свого пророка, Втор. 34:10) хотіли дізнатися Божу волю. Зважаючи на такий великий об’єм роботи, який Мойсей намагався виконувати самостійно (“Чому судиш сам ...?” ... занадто тяжка це для тебе праця, і несила справитись з нею тобі одному”, Вих. 18:14, 18), Їтро власне й застеріг Мойсея, що він так може знесилитися “докраю”. Та й “люди навколо” нього знесиляться (вірш 18), очікуючи своєї черги викласти йому свою справу.

Отож, Їтро дав Мойсеєві дуже мудру пораду і закликав його делегувати частину своїх обов’язків іншим людям. Сам же Мойсей мав продовжувати навчати людей Божому “закону” (див. вірш 16) та вказувати їм “шлях, що ним повинні йти, і діла, що їх чинити мусять”, а також мав призначати духовно відповідних “людей”, які будуть суддями й стежитимуть за дотриманням Закону (вірші 20-21). Це мали бути люди мудрі, шановані й надійні (Втор. 1:13, 15). Мойсей же мав бути представником людей “перед Богом” (Вих. 18:19) і їхнім учителем, але більшість судових справ мали вирішувати інші люди, обрані ним. Як особи, поставлені “над ... тисяцькими, соцькими, півсоцькими та десяцькими” (ці терміни позначають військові чини), вони мали служити на різних посадах в цивільних судах і вирішувати справи різної важливості.

18:24-27. Прийнявши пораду свого тестя, Мойсей, вочевидь, таки запровадив цю суддівську систему після того, як на горі Синай отримав Закон (Втор. 1:9-15; див. Хорив у Втор. 1:6). Якщо це справді так, тоді, цілком ймовірно, вірші 24-26, в яких розповідається про цю систему, було включено у дану оповідь, щоб надали логічного завершення історії про раду Їтро. Час від часу автори Старого Завіту розглядали події тематично, а не в суворому хронологічному порядку.

          Завіт Мойсея у порівнянні з сюзеренними договорами

Частини сюзеренних договорів на Близькому Сході

Подані на горі Синай

Подані в Трансйорданії

Подані в Ханаані

Передмова

Історичний пролог

Загальні положення

Окремі положення

Зберігання та періодичне зачитування

Прикликання свідків

Прокляття і благословення

Клятва васала у вірності

Урочиста церемонія

Вих. 20:2а

Вих. 20:2б

Вих. 20:3-17

Вих. 20:22-23:33

Вих. 25:16, 21

Лев. 26

Вих. 24:3

Вих. 24:4-11

Втор. 1:1-4

Втор. 1:5-4:43

Втор. 4:44-11:32

Втор. 12:1-26:15

Втор. 31:9-13, 26

Втор. 30:19; 31:28

Втор. 27-28

ІсНав. 24:1-2а

ІсНав. 24:2б-13

ІсНав. 24:14-15, 23

ІсНав. 24:25-26а

ІсНав. 24:22, 26б-27

ІсНав. 24:19-20

ІсНав. 24:16-18, 21, 24

ІІ. Об’явлення Божому народові в Синаї (част. 19-40)

Ізраїльтяни прибули до гори Синай і там перебували під час усіх наступних події, занотованих у Вих. 19:1-Чис. 10:10. Вони провели у Синаї 11 місяців і 6 днів — з 15-го дня третього місяця свого першого року мандрування (див. Вих. 12:2, 6, і 19:1) і до “другого року, другого місяця, дванадцятого дня місяця” мандрувань (Чис. 10:11). Там Мойсей отримав від Бога Закон та багато інших постанов стосовно служби визволених людей.

А. Божий завіт з Його народом (част. 19-31)

Бог визволив Свій народ з Єгипту, “з дому неволі” (13:3, 14; 20:2; див. коментарі до Втор. 5:6), скропленням кров’ю (Вих. 12) і дивовижним рятунком на Червоному морі (Морі очеретів) (Вих. 14). Тепер Він привів їх у Синай і ввійшов там із ними у Завіт. Закон став народною “конституцією” їхньої теократичної держави під головуванням великого Бога, Ягве.

1. ПЕРЕДУМОВИ ОБ’ЯВЛЕННЯ ЗАКОНУ (част. 19)

Завіт Мойсея подібний за своєю формою на сюзеренні договори царів Близького Сходу зі своїми васалами. Багато частин таких договорів було й у Божому Завіті Мойсея з Його народом. Вочевидь, така літературна будова занотованих офіційних домовленостей часто використовувалася в ті часи. (Див. таблицю “Завіт Мойсея у порівнянні з сюзеренними договорами”.) Тут Бог виступає абсолютним Сувереном, а Його люди — васалами.

а. Ізраїльтяни стають табором навпроти гори Синай (19:1-2)

19:1-2.  Рівно три місяці минуло, як ізраїльський народ вийшов “з Єгипетської землі”, і ось, зрештою, вони “прибули в Синай-пустиню” та “отаборились ... навпроти гори” Синай. Термін “пустиня” не завжди позначав суху й пусту місцевість, але й часом просто незаселені території країни. Точне знаходження гори Синай невідоме, але зазвичай її ототожнюють з Джебель Муса, що в південній частині Синайського півострова. Це та сама Божа гора (див. 3:1; 4:27; 18:5; 24:13), яка також має назву Хорив. Саме там Бог колись з’явився Мойсеєві у вигляді палаючого куща.

б. Переваги завіту (10:3-6)

19:3-4. Коли ізраїльтяни стали табором біля гори Синай, “Мойсей вийшов” на гору, і Бог розповів йому там про угоду, яку мав намір укласти з синами Ізраїля. (Імена Яків та Ізраїль слугували позначеннями всього ізраїльського народу).

Бог порівняв факт визволення Ним ізраїльтян з Єгипту, і те, як Він провів їх через Червоне море (Море очеретів) й до Синаю, з турботливим транспортуванням їх “на орліх крилах” (див. Втор. 32:10-11). Коли орлята навчаються літати, орлиця летить попід ними, широко розпростерши крила, щоб мати змогу упіймати їх, якщо вони раптом падатимуть.

19:5-6.  Дана пропозиція Бога (“Мого завіту”) надасть ізраїльтянам особливого становища поміж іншими народами за умови, що вони приймуть Божі праведні закони. Якщо вони і дійсно виконуватимуть усі завітні умови, Бог пообіцяв зробити їх Своєю “особливою власністю” (див. Втор. 7:6; 14:2; 26:18; Пс. 135:4; Мал. 3:17). Вони будуть Його власним народом, який матиме велику цінність для Нього й особливий зв’язок із Ним. Окрім того, вони стануть “царством священиків”, тобто кожна людина з Його народу, над якою Він — Бог і Цар, знатиме Його, матиме до Нього доступ і зможе виступати посередником від імені інших, як робили це священики. А також, вони будуть “народом святим”, народом, морально чистим, який цілковито присвячуватиме себе служінню Богові. Бог визволив ізраїльтян, щоб вони могли мати особливий зв’язок із Ним і були відділені для Нього.

в. Приготування до завіту (19:7-25)

19:7-15.  Потім Мойсей розповів старійшинам “народу” й усім людям про Божий завіт і Його задум зробити їх Своєю особливою власністю. Люди “одностайно” прийняли Його слова і пообіцяли суворо дотримуватися Його законів. Готуючи народ до завіту, Бог звелів їм відділити себе від нечистоти і посвятити себе Богові. Триденний ритуал очищення включав: прання одежі й утримання від статевих зносин. Окрім того, впродовж цих трьох днів жодна людина чи тварина не повинна була торкатися “гори”, інакше їй “смерть”. Такі старанні приготування підкреслювали надзвичайно важливе значення події, яка ось-ось мала відбутися. Бог неба був готовий укласти зі Своїм народом завіт. На відміну від язичницьких божків, які, як вважалося, мешкали в горах, Бог Ізраїля сходив з неба (1 Цар. 8:30, 49) на  гору, щоб порозмовляти зі Своїм народом. Й лише тоді, коли ізраїльтяни почують, як сурмлять “у ріг” (див. Вих. 19:16, 19), вони зможуть зійти “на гору” (вірш 13).

19:16-25.  Потім, “третього дня” приготувань, Бог неба зійшов на гору Синай у всій Своїй могутності й потузі. Він продемонстрував Свою святість і дивовижність. Не дивно, що люди “задрижали”, стоячи “під горою” (вірш 16; див. 20:18). Люди чули сильний грім і дуже голосний “трубний звук” (див. 19:13). Вони бачили полум’я і густий “дим”, що здіймався, “мов кіптява з горна”. Вони відчували, як “стрясалася” гора від потужного землетрусу. Тим часом чорні хмари диму закрили все небо, і настала темрява (Втор. 4:11; див. Вих. 20:21).

Лише Мойсей (19:20) й Арон (вірш 24) могли сходити на гору. “Священики” і “люди” мали залишатися внизу. Якщо ж вони, виявляючи свою зацікавленість, побачать Господа, то загинуть (див. коментарі до 33:11, 20; Йн. 1:18). Хоча системи левітів ще не було, старшини (Вих. 3:18) або певні молоді чоловіки (24:5) виконували обов’язки священиків. Мойсей тричі сходив на верхівку гори і спускався вниз (19:3, 7; вірші 8-9; вірші 20, 25). Ці настанови переконливо нагадували людям про ту величезну прірву, яка була між Богом і людиною, а також про диво божественного об’явлення.

2. ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ (20:1-20)

Однією з найвизначніших подій в житті ізраїльтян, та й, мабуть, усього людства, є дар Закону. Бог дав ізраїльтянам цей Закон не для того, щоб вони могли, дотримуючись його, здобути праведність (Рим. 3:20а; Гал. 3:11). Адже праведність (виправдання) перед Богом завжди була виключно питанням віри (довіри) в Бога (Бут. 15:6; Рим. 4:3, 22; 5:1; Гал. 2:16; 3:6, 21). Закон же мав на меті показати ізраїльтянам їхню гріховність (Рим. 3:19-20б; 7:7), яка вкрай відрізнялася від Божого взірця святості і праведності, й, відштовхуючись від нього, тепер можна було судити людство. Закон Мойсея у Книзі Вихід має три частини: Декалог (Десять заповідей, Вих. 20:1-21), Книга Завіту з цивільними й релігійними постановами (20:22-24:11), обрядові вимоги (24:12-31:18).

а. Вступ до Десяти заповідей (20:1-2)

20:1-2. Десять Заповідей, які є осередком усіх ізраїльських релігійних й цивільних законів, мають дві частини. Перші чотири заповіді стосуються стосунків ізраїльтян з Богом, тоді як інші шість — соціальних взаємин в межах завітної спільноти. Перш ніж дати людям ці десять заповідей, Бог, виголошуючи так звану передмову, розповів їм про Свій унікальний зв’язок зі Своїм народом (“Я — Господь, Бог твій”, 20:2а), а в історичному пролозі підсумував те, що вже зробив для них (“вивів тебе з землі Єгипетської, з дому неволі”, вірш 2б; див. 13:3, 14; Втор. 5:6; 6:12; 7:8; 8:14; 13:5, 10). Багато століть тому Бог вивів Авраама з Уру (Бут. 15:7), а тепер — потомків Авраама з Єгипту.

Десять Заповідей є чудовим підсумком 10 божественних правил людської поведінки. Їх можна назвати правилами (1) релігії, (2) служіння, (3) поклоніння, (4) часу, (5) влади, (6) життя, (7) чистоти, (8) власності, (9) мови, і (10) вдоволеності.

б. Перша заповідь (20:3)

20:3.  Перша заповідь полягала в тому, що ізраїльтяни мали поклонятися лише одному істинному Богові. Хто служитиме іншим богам, той буде створювати суперників Йому, чим, отже, нівелюватиме Його неповторність (див. вірші 22-23). На жаль, ізраїльтяни часто порушували цю першу заповідь і поклонялися ідолам інших народів. Це зрештою й призвело до того, що вони стали вигнанцями й потрапили в Ассирію та Вавилонію.

в. Друга заповідь (20:4-6)

20:4-6.  Служіння Богові мало бути духовним, а не матеріальним. Ізраїльтянам заборонялося поклонятися ідолам (вірш 3), а також будь-яким подобам (“подобини”) Бога. Фраза “тесаного кумира” є перекладом до слова песел , яке походить від пасал , “вирізблювати”. Згодом (34:17) їм було заборонено виготовляти й “виливаних богів”. Оскільки Бог є духовною сутністю, ніякий матеріальний ідол не може бути Його подобою. Виготовляти ідола Бога, як і “того, що вгорі, на небі (сонця, місяця, зірок), ні того, що внизу, на землі (тварин), ні того, що попід землею, в водах (риб, крокодилів чи інших морських створінь)” було заборонено, бо Бог — “ревнивий” (див. 34:14; Втор. 5:9; 6:15; 32:16, 21; ІсНав. 24:19), тобто Він бажає, аби поклонялися виключно Йому. Його унікальність (Вих. 20:3) вимагає унікального служіння. Відсутність такої відданості є гріхом і чинить безпосередній вплив на наступні покоління. Хто ненавидить Його внаслідок такого впливу, той буде покараний Ним. І навпаки, хто любить Його і береже Його “заповіді” (див. 1 Йн. 5:3), тим Він творить “милосердя” (демонструє хесед , “віддану любов”).

г. Третя заповідь (20:7)

20:7.  Ім’я “Господа” слід шанувати й оберігати. Ізраїльтянам не дозволялося використовувати Його ім’я “марно”, легковажно або нещиро (як-от промовляти Його ймення під час клятви, якої нема наміру дотримуватися, Лев. 19:12). Люди не повинні використовувати Його ім’я задля егоїстичних та злих намірів (див. Пс. 139:20; також див. коментарі до Втор. 5:11), зазіхаючи таким чином на Його владу.

ґ. Четверта заповідь (20:8-11)

20:8-11.  День урочистого служіння Богові слід відзначати щотижня. Пам’ятати про “відпочинковий день, щоб святити його” — це, отже, відділяти його, “день же сьомий”, від інших шести, як особливий день “на честь Господа”. Люди мають шість днів працювати, а сьомого дня відпочивати. Це дуже відрізнялося від того, що мали робити ізраїльтяни в часи свого рабства в Єгипті, адже там, скоріш за все, вони зобов’язані були працювати без перерв. Основою цієї заповіді є Боже сотворення всесвіту, над чим Він працював “шість днів”, а “сьомого дня” ж відпочивав (Бут. 262-3; Вих. 16:23). Це мав бути день не ледарювання та бездіяльності, а духовного служіння й виконання релігійних обрядів. За порушення даної заповіді Бог карав ізраїльтян смертю (Вих. 31:15; Чис. 15:32-36). В теперішній Вік Церкви днем служіння є не субота, а неділя, бо Ісус воскрес першого дня тижня (див. Діян. 20:7; 1 Кор. 16:2).

д. П’ята заповідь (20:12)

20:12.  Заповіді 5-10, друга частина Закону (вірші 12-17), стосуються взаємин з іншими людьми. Усі заповіді мають заперечну форму, окрім четвертої (останньої з першої групи) і п’ятої (першої з другої групи). П’ята заповідь — це зобов’язання поважати (“шануй”) батьків. Сюди входить послух і покора їм (див. Еф. 6:1-2). Обіцянка довгого життя, яка йде разом із цією заповіддю (“щоб довголітній був ти”), має стосунок до життя народу у завітних стосунках з Богом (“на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі”), а не до довгої тривалості життя кожної слухняної особи зокрема. Хто проклинає батьків своїх, той тим самим зрікається їхнього авторитету й принижує їх, а це карається смертю (Вих. 21:17; Лев. 20:9; Прип. 20:20).

е. Шоста заповідь (20:13)

20:13.  Щоб зберегти народ і тому що люди сотворені по Божій подобі (Бут. 9:6), ізраїльтянам було велено “не” відбирати життя в іншої людини, тобто не вбивати (“вбиватимеш”, расах ).

є. Сьома заповідь (20:14)

20:14. Дана заповідь спрямована захищати святість дому (Євр. 13:4; див. коментарі до Бут. 2:24; Мт. 19:1-12), який є основою кожного суспільства. Шлюбна клятва є священною, і її “не” можна порушувати невірністю за будь-яких обставин. Перелюб (“чужоложитимеш”, на’ап ) — це зрада, як з боку чоловіка, так і жінки (Лев. 20:10).

ж. Восьма заповідь (20:15)

20:15.  Ця заповідь мала на меті спонукати ізраїльтян шанувати власність інших людей. Це також є дуже важливою складовою успішного суспільства. Дана заповідь тісно пов’язана з десятою.

з. Дев’ята заповідь (20:16)

20:16.  Ця заповідь стосується неправдивих свідчень “на” людину, за що її можуть несправедливо покарати. Дотримання цієї заповіді допомагає зберігати спокій і стабільність у суспільстві, бо захищає репутацію кожної людини зокрема.

е. Десята заповідь (20:17)

20:17.  Дана заповідь захищає від багатьох гріхів, зокрема тих, що зазначені в шостій, сьомій, восьмій і дев’ятій заповідях. Ізраїльтяни “не” повинні були бажати, прагнути чи пожадати того, що за законом належало іншим.

Ці заповіді є основоположними засадами доброго і цілісного суспільства, яким хотів бачити ізраїльський народ святий і праведний Бог. Хоча віруючі люди наших днів не перебувають під Законом (Рим. 6:15), вони зобов’язані жити згідно святих стандартів, зазначених у Десяти Заповідях. Дев’ять з Десяти Заповідей повторюються в Новому Завіті з додатковими уточненнями, які мають навіть більшу силу, аніж ті, що зазначені у Вих. 20:3-17. Єдина заповідь, якої немає в НЗ, це умова святкувати суботній день. Та все ж перший день тижня слід відділяти для служіння в пам’ять про воскресіння Спасителя.

є. Реакція людей (20:18-21)

20:18-21. Люди, які зібралися перед горою, тремтіли “од страху” (див. 19:16). Визнаючи могутню потугу і велич Бога, вони хотіли Його слухати, але через  Мойсея — не безпосередньо, щоб Бог їх не вбив. Мойсей запевнив їх, що метою такого Його вияву могутності і святості було випробування їхньої реакції на Нього (“це лише щоб випробувати вас”, вірш 20). “Острах Його” мав допомогти приборкувати їх непослух. Та, на жаль, ізраїльтяни невдовзі втратили свій острах Бога (Вих. 32), і дана тема не раз повторювалася в історії їхнього народу.

3. КНИГА ЗАВІТУ (20:22-24:11)

Тут Бог уточнює і розширює Десять Заповідей, залишаючи постанови для щоденного цивільного та релігійного життя Своєму народові. Дана частина називається “Книга Завіту”, відштовхуючись від подібної фрази в 24:7.

а. Постанови про служіння (20:22-26)

20:22-26. У цих віршах Бог дає ізраїльтянам постанови стосовно їхнього поклоніння істинному Богові та спорудження “жертовника”. Він зійшов “з неба” на гору Синай (19:20), щоб дати Десять Заповідей. Тепер (20:22-23:19) Він додав ще чимало постанов, окрім тих десяти. Постанова служити єдиному Богові і жодним іншим богам (20:23), а також застереження супроти виготовлення ідолів зі срібла чи з золота, знову повторює першу і другу заповіді (вірші 3-4).

На жертовнику люди мали приносити “усепалення ... і мирні жертви”, завдяки чому прославлятиметься Його “ім’я” й вони отримуватимуть благословення. Згадка про один жертовник вказує на те, що згідно Божого задуму служіння мало бути централізованим і проводитися в одному місці. Жертовник не можна було обробляти “різцем”. Він мав бути споруджений “із землі” (тобто з природного каменю; див. Втор. 27:5-7), і там не мало бути сходів, щоб священики випадково не відкрили “перед ним” свою наготу. Жертовники, оброблені майстрами і розташовані на підвищеннях зі східцями, часто використовувалися для поклоніння лже-богам.

б. Постанови стосовно турботи про рабів (21:1-11)

21:1-6. Темою віршів 1-11 є постанови, які впорядковують права єврейських чоловіків-рабів (вірші 1-6) та жінок-рабинь (вірші 7-11). Серед ізраїльтян чоловік міг продати себе або свою дружину в рабство через бідність або борги (Лев. 25:29; Втор. 15:12; 2 Цар. 4:1; Неєм. 5:5), але служити він мав не більш як “шість років” (Вих. 21:2). Отож, ця служба мала свою тривалість, через що кожен “господар” був зобов’язаний відпустити свого раба “на волю” після шести років його служби (Втор. 15:13-14). Якщо ж “раб” мав бажання служити своєму господареві “довіку”, тоді це слід було засвідчити “перед” Богом і проколоти одне “вухо” раба “шилом” на знак добровільного рішення (Пс. 40:6). Жінка-рабиня могла зробити те саме (Втор. 15:17).

21:7-11.  До жінок-рабинь ставились по-іншому. Багато разів жінки-рабині ставали наложницями або другорядними дружинами (див. Бут. 16:3; 22:24; 30:3, 9; 36:12; Суд. 8:31; 9:18). Деякі батьки-євреї вважали, що значно краще видати свою доньку наложницею заможному сусідові, аніж дати її за жінку чоловікові зі свого власного соціального класу. Якщо ж донька, яка стала рабинею, була “не до вподоби своєму господареві”, її міг “викупити” ближній родич (див. Лев. 25:47-54), однак господар не мав жодного “права” продавати її “чужому” (Вих. 21:8). Окрім того, вона могла викупити себе й сама. Якщо вона ставала дружиною сина господаря, то до неї мали ставитися як до дійсного члена сім’ї (вірш 9). Якщо ж господар одружувався ще з якоюсь жінкою, він мав забезпечувати свою рабиню трьома необхідними речами: їжею, одежею і помешканням (фраза “подружніх прав” стосується тут, скоріш за все, прав на житло, а не на статеві зносини).

в. Постанови про смертну кару (21:12-17)

21:12-17.  У цих віршах перераховано чотири злочини, за яких слід було карати смертю: зумисне вбивство (вірші 12, 14; див. шосту заповідь у 20:13 і Бут. 9:6); фізичне насильство над батьками (Вих. 21:15); викрадення людей (вірш 16; див. Втор. 24:7); і словесна образа батьків (Вих. 21:17; див. п’яту заповідь у 20:12 і див. Лев. 20:9). Виключення ставало можливим, якщо вбивство було ненавмисне й траплялося справді випадково (Вих. 21:31). “Винна” особа мала право втекти в одне з шести міст сховку, які мав призначити Бог, коли ізраїльтяни прийдуть в обіцяну землю (Чис. 35:6-34; Втор. 19:1-13; ІсНав. 20). Оскільки дім мав величезне значення, його святість слід було оберігати, батьків захищати, а дітей контролювати. За неповагу карали так само, як і за вбивство.

г. Постанови про тілесне ушкодження (21:18-27)

Тут розглядаються постанови стосовно декількох цивільних порушень, які не були достатньо серйозними, щоб каратися смертю.

21:18-19.  Якщо внаслідок суперечки одна зі сторін отримала тілесне ушкодження, то незалежно від того, чи воно було заподіяне зумисно, чи ненавмисно, винуватець мав надати “відшкодування за втрату” робочого “часу” (поки той буде підводитися лише “на палиці”), а також за витрати на лікування.

21:20-21.  Господарі не мали ставитися жорстоко до своїх рабів, хоча ті й вважалися їхньою власністю. Якщо господар “вдарить раба ... так, що” той “вмре”, то “мусить бути строго покараний” (але, напевно, не смертю). Однак, “коли” раб “ще поживе”, карати господаря не треба (бо, вочевидь, це вбивство не було зумисним); смерть слуги завжди була втратою для господаря, адже це його робоча сила.

21:22-25.  Якщо вагітна жінка народила дитину передчасно внаслідок удару, але обоє при цьому не зазнали іншої “шкоди”, тоді винна сторона мала виплатити компенсацію, яку “накладе жінчин чоловік” і суд. Однак, якщо “буде яка шкода” вагітній жінці чи її дитині, тоді винуватець мав бути покараний відповідно до розміру заподіяного ушкодження. Хоча за ненавмисне вбивство зазвичай не карали смертю (див. вірші 12-13), та у даному випадку це таки було. Ще ненароджена дитина розглядається у цьому уривку як повноцінна людська істота, така ж, як і її мати. Тому смерть плоду вважалася вбивством. Тілесні ушкодження людини мали каратися відповідними ушкодженнями винуватця (вірші 24-25), так званий закон відплати (див. Лев. 24:19-20; Втор. 19:21). Однак цей закон призначався для того, аби обмежити  покарання за ушкодження і зробити їх справедливо рівносильними, а не більшими.

ґ. Постанови про злочинне нехтування (21:28-36)

21:28-36. У цих віршах озвучено постанови стосовно ушкоджень, завданих через нехтування або недогляд. Спершу Бог дав правила розв’язання випадків, коли ушкодження завдані тваринами (вірші 28-32). Якщо “віл” вдарив когось “рогами” так, що через це настала “смерть”, його слід було вбити. Однак, якщо бик був “уже здавна битливий”, та господар “не доглядав за ним”, тобто знехтував небезпекою, через що якась людина загинула, то господаря (як і того бика) слід було скарати “смертю”. Він міг уникнути цієї кари, лише якщо сплатить матеріальну компенсацію, накладену “на нього” родичами загиблої людини. Якщо ж “бик заколе раба або рабиню”, його власник мав виплатити “власникові” цього раба “тридцять шеклів” (див. Мт. 26:14-15), що, вочевидь, відповідало вартості раба.

Потім Бог залишив вказівки щодо розв’язання випадків, коли через недогляд загинула чужа тварина (наприклад, впавши в незакриту “копанку”, яка, скоріш за все, використовувалася для збирання дощової води). В такому випадку винна сторона мала виплатити повне “відшкодування” за загиблу тварину (Вих. 21:33-34). Ця постанова була дуже важливою, адже для ізраїльтян їхня худоба мала справді велике значення.

Наступні вказівки стосувалися випадку, коли “чийсь віл проб'є вола когось іншого”. Тоді втрату слід було розділити між власниками порівну, продавши “живого вола” і розділивши “виторг” за нього “по половині” (вірш 35). Однак, якщо господар знав, що його “віл колеться”, але свідомо знехтував цієї небезпекою, тоді він мав “віддати вола за вола”.

д. Постанови про крадіжки (21:37; 22:1-3)

21:37. Ці правила стосуються крадіжки тварин. Фактично, у цих віршах подано роз’яснення восьмої заповіді (20:15). Якщо злодій украв вола, осла чи ягня, а потім вбив чи продав його, то мав відшкодувати збитки (“віддати”, салем ; див. 2 Цар. 4:7; Йоіл. 2:25), повернувши саме тих тварин, яких украв. Тут знову йде мова про відплату у тому вигляді, в якому була заподіяна шкода. Але злодій мусів вже віддати “п’ять волів” за одного “вола і чотири вівці за одну вівцю”. Таке суворе покарання, поза всяким сумнівом, ефективно попереджало крадіжки.

22:1-3.  Якщо ж “украдене” знаходили у злодія “живим”, то покарання було менш суворим: він мав повернути украдених тварин лиш “вдвоє” більше (Вих. 22:3).

“Коли” ж злодія було упіймано на крадіжці вночі, і власник будинку вбив його, це не рахувалося за вбивство. Однак, якщо крадія було вбито вдень (“коли... уже зійшло сонце”, вірш 1), тоді цей вчинок рахувався як вбивство. (Вочевидь, вдень крадія було легше побачити, як і покликати на допомогу.) Закон Мойсея мав на меті захищати людське життя, навіть якщо мова йшла про злодіїв. Тому “злодій” мав право “відшкодувати” завдані збитки. Однак, якщо він не мав для цього достатньо коштів, “його самого” могли продати в рабство “за крадіж”.

е. Постанови про шкоду, завдану власності (22:4-5)

22:4-5.  Якщо тварини одного господаря випасалися “на сусідовім полі”, тобто було порушено право власності сусіда, або якщо “вогонь” з поля одного господаря перекидався на поле сусіда, тоді господар-винуватець мусів “дати (повне) відшкодування” зі своїх власних полів. Тернина була легкозаймиста, й через неї вогонь швидко ширився полями. Отож, Закон Мойсея суворо оберігав права і на життя, і на власність.

є. Постанови про зберігання власності іншого (22:6-12)

22:6-12. На стародавньому Близькому Сході не існувало ніяких банків, тому іноді люди віддавали свою власність на зберігання іншим. Той, хто брав “якісь вартісні речі на переховок” (товар, одежу чи худобу), був за них відповідальний. Якщо щось із цього було втрачено, але “злодія” не знайдено, тоді той, хто зберігав добро, мав довести “перед Богом”, що сам він його не крав, або ж відшкодувати втрату, повернувши постраждалому “вдвоє” (вірші 6-8). Якщо ж якась тварина, що перебувала на переховуванні, здихала чи була покалічена, той, хто за нею доглядав, мав засвідчити, що даний випадок трапився не через його недбалість, або ж “заплатити” за втрату (вірші 9-12).

ж. Постанови про позики (22:13-14)

22:13-14.  Якщо “тварина” була “в винайм”, то позичальник ніс за неї відповідальність. Якщо “власник” не був присутній під час ушкодження тварини чи її смерті, тоді той, хто її позичав, мав відшкодувати втрату. Однак якщо “ж власник був при тому”, тоді той, хто її винаймав, не вважався винним, й власник міг отримати лише “ціну винайму”.

з. Постанови про спокушання (22:15-16)

22:15-16.  Ці постанови слугують продовженням сьомої заповіді (20:14). Незаміжні і незаручені дівчата вважалися в Ізраїлі частиною власності своїх батьків. Тому втрата цноти дівчини сильно знецінювала її, і отже, батько мав право на відповідну за це компенсацію. Якщо заручена дівчина вступала в незаконні статеві стосунки, то її і її партнера каменували (Втор. 22:23-24). Якщо ще незаручена цнотлива дівчина ставала жертвою спокушань, чоловік, який це вчинив, зобов’язаний був “дати їй посах” й одружитися з нею. Зазвичай наречений виплачував батькам дівчини певну плату за неї, що власне й робило заручини чинними (див. Бут. 34:12; 1 Сам. 18:25). Якщо ж “батько” не хотів видавати свою доньку за цього парубка, то він все одно мав виплатити батькові дівчини “стільки срібла, скільки дають у віно дівицям”.

и. Постанови про ідолопоклонницькі звичаї (22:17-19)

22:17-19.  Три гріха, що згадуються в даних віршах, каралися смертю. Вони слугували початком боротьби ізраїльтян супроти поклоніння ідолам. Перший гріх стосується чаклунства (передбачення майбутнього або керування іншими людьми з допомогою демонічних сил; див. коментарі до Втор. 18:9-12 та до Дан. 2:2), другий — зоофілії (див. Лев. 20:16; Втор. 27:21), що доволі часто траплялося в ритуалах поклоніння ханаанян Баалові (див. Лев. 18:23-24). Третій же гріх має стосунок до принесення жертви “божкам, а не одному тільки Господеві” (див. Вих. 20:3-5).

і. Постанови стосовно турботи про потребуючих (22:20-26)

22:20-26.  Тут міститься чимало різних законів, які захищають вбогих, бо Бог турбується про них (“Я милосердний”, вірш 26). До чужинців слід було ставитися доброзичливо, бо самі ізраїльтяни були “чужинцями в Єгипетській землі” (вірш 20; див. 23:9). Окрім того, вони не повинні бути “утісняти” людей, які не мали батьків чи чоловіків, бо вони вже були беззахисні (22:21-23). Хто буде невідповідно до них ставитися, на того “запалає гнів” Божий, і винуватець загине.

В ізраїльтян було прийнято залишати у жнива на полях і на краях полів (Лев. 19:9-10) зерно для вдів і сирів (Втор. 24:19-21). До потребуючих треба було ставитися гостинно під час свят (Втор. 16:11-14), давати їм десятину кожні три роки (Втор. 14:28-29; 16:12-13) і дозволяти їм засівати не свої поля кожного сьомого року (Вих. 23:11-12).

Окрім того, якщо якийсь вбогий ізраїльтянин потребував грошей, то, даючи йому позику, не слід було накладати “на нього відсотків” (22:25-27; див. Лев. 25:35-38; Втор. 15:7-11; 23:19-20). Коли давали позику бідній людині, то зазвичай “у заставу” у неї брали єдине цінне — “одежину”. Однак цю одежину слід було “повернути ... до заходу сонця”, щоб убогий мав чим укритися вночі (див. Втор. 24:10-13; Іов. 22:6).

ї. Постанови про служіння (22:27-30)

22:27-30.  У попередніх віршах (вірші 20-26) розглядалися потреби людей з найнижчих прошарків суспільства. У цих же віршах (вірші 27-30) йде мова про людей з найвищих прошарків. Не можна було хулити ні Бога, найвищого Правителя, ні “князя народу”, правителя поміж людьми. Ізраїльтяни мали завжди пам’ятати, що їхні первістки та первістки їхньої худоби належали Богові (див. 13:2, 12). Синів слід було віддавати Богові на восьмий день після народження і викуповувати їх (13:13). Первістків волів та іншої дрібної худоби слід було приносити в жертву.

Тварину, убиту хижою “звірюкою”, ізраїльтянам не дозволялось споживати в їжу, бо кров з такого “м’яса” не було спущено, а через неї, хоча й опосередковано, вони могли вступити у контакт з нечистим звіром, який її розшматував. Внутрішня чистота ізраїльтян мала виявлятися й у тілесному відокремленні від будь-якої форми нечистоти.

й. Постанови про законне правосуддя (23:1-9)

23:1-9. Ці постанови, які слугують продовженням дев’ятої заповіді (20:16), стосуються необхідності чинити неупереджене правосуддя під час розгляду судових справ. Ізраїльтяни мали свідчити виключно правдиво “на судовій розправі” й ніколи не ставати “фальшивим свідком, ... приєднуючись до більшости” чи навіть виявляючи прихильність до “вбогого”. Слово “ворога” (вірш 4) і фраза “ненависника твого” (вірш 5) позначають, мабуть, “суперника в суді”. Ізраїльтяни мали залишатися добрими навіть до тварин того, з ким позивалися в суді. Відмовляти у правосудді “вбогому” через його низький соціальний статус (вірш 6; див. вірш 3), давати фальшиві свідчення в суді, через що невинні люди могли загинути (вірш 7), брати хабарі (“дарунок” за прихильність у суді, вірш 8; див. Втор. 16:19 — це була доволі поширена проблема на стародавньому Близькому Сході), утискати “чужинця” (див. Вих. 22:21; вірш 23:9 стосується, напевно, судових випадків) — усе це було заборонено.

к. Постанови про суботу (23:10-13)

23:10-13. Потім Господь дав ізраїльтянам вказівки стосовно суботнього (тобто сьомого) року (вірші 10-11) і власне суботнього дня (вірші 12-13), які пояснювали четверту заповідь (20:8-11). Кожен суботній рік слугував нагадуванням ізраїльтянам про те, що земля належить Богові, і вони неї користувалися з Його ласки (Лев. 25:23). Окрім того, суботній рік був роком убогих, які могли позбирати собі колосся з тих полів.

Відпочиваючи “сьомого ... дня”, люди й худоба могли відновити свої сили для наступних шести робочих днів. Дана частина (Вих. 23:13) завершується загальною вказівкою виконувати всі Божі постанови і застереженням не визнавати існування будь-яких інших “богів”, згадуючи навіть їхні імена.

л. Постанови про щорічні свята (23:14-19)

23:14-19.  Тут Бог дав настанови стосовно сільськогосподарських свят, які слід було відзначати щорічно: (а) свято Опрісноків, “у місяці Авів” (березень-квітень), приблизно в час збирання врожаю ячменю; (б) свято Жнив, навесні, на початку збирання врожаю пшениці (див. 34:22), коли Господеві слід було жертвувати перші плоди врожаю; (в) свято Збору, ранньою осінню (вересень-жовтень; див. таблицю “Ізраїльський календар”, поблизу 12:1).

Перше з цих трьох великих сільськогосподарських свят було спомином про поспішний Вихід з Єгипту (див. 12:15-20). Друге свято, під час якого Господеві підносилися два хліба з зерна нового врожаю (Лев. 23:15-21), також називалося святом Седмиць (Вих. 34:22), бо його святкували впродовж семи тижнів (50 днів) після свята Опрісноків. У Новому Завіті (Діян. 2:1; 20:16; 1 Кор. 16:8) воно називається днем П’ятидесятниці. Третє свято, свято Збору, яке відзначали “під кінець” сільськогосподарського чи цивільного “року”, також називалося святом Кучок або Наметів (Лев. 23:33-36; Втор. 16:13-15; 31:10).

Ці свята повсякчас нагадували ізраїльтянам про те, що Бог дбає про Своїх людей. Отож, “тричі на рік” (Вих. 23:14, 17; 34:23) усі дорослі чоловіки в Ізраїлі мали поклонятися в наметі (або, вже згодом, у храмі), піднісши пожертви з зерна і тварин. Однак підносити “жертви ... разом із квашеним хлібом” заборонялося. Й лише “щонайкраще з первоплоду” слід було жертвувати Господеві.

Заборона варити козеня “в молоці матері його” (23:19; див. 34:26; Втор. 14:21) могла стосуватися релігійних обрядів ханаанців, під час яких вони варили козенят в молоці їхніх матерів, прикликаючи таким чином достаток і родючість. Бог не хотів, щоб Його народ брав бодай якусь участь у ритуалах, які мали стосунок до ідолопоклонства. Або ж ця заборона могла бути викликана несхваленням жорстокого ставлення до тварин. Під час свята Збору (Вих. 23:16б) ізраїльтяни могли піддатися спокусі й почати готувати козенят у молоці їх матерів так, як робили це язичники, хоча їх слід було залишати живими поруч з їхніми матерями. Іншими словами, цілком імовірно, що дана заборона означала, що ізраїльтянам було заборонено брати те, що підтримувало життя (молоко кози), й використовувати це для знищення життя. Ця засторога може лежати в основі сучасного єврейського звичаю не змішувати молочні продукти з м’ясом.

м. Епілог: обітниця про Завоювання землі (23:20-33)

Дана частина про постанови (яка розпочинається у 20:22) містить втішну обітницю про те, що Бог приведе Свій народ на обіцяну землю, де щойно озвучені закони будуть виконуватися. Тут також йде мова про прокляття за непослух і благословення за послух, як і у книгах Левіт та Второзаконня.

23:20-26.  Спершу Господь наголосив на необхідності виявляти послух. Ангелом (вірші 20, 23) тут міг бути особливий ангел-охоронець ізраїльтян (можливо, Михаїл, Дан. 12:1) або, що більш імовірно, Сам Господь чи Христос ще до Свого втілення (див. Бут. 24:7 і Бут. 24:27; а також див. коментарі до Бут. 16:9), зважаючи на спроможність цього ангела пробачати. Бог обіцяв повести Свій народ вже не перший раз, і для цього Він власне й застосовував Мойсея та Арона. Коли ізраїльтяни прибудуть в Ханаан, то, як пообіцяв їм Господь, Він винищить їхніх ворогів (щодо назв народів у Вих. 23:23 див. коментарі до 3:8). Самі ж ізраїльтяни також мали знищувати ханаанських ідолів та їхні священні “стовпи” (див. 34:13; Втор. 7:5; 12:3). Цілком можливо, що цими стовпами були чоловічі символи родючості. Поклоняючись же і слухаючись Бога, вони отримають здоров’я, довголіття й процвітання.

23:27-30.  Бог також пообіцяв поступово віддавати ізраїльтянам у власність обіцяний край. Їхні вороги, гнані Богом, будуть збентежені й відступлять. Більше того, вони будуть бігти “навтеки” так, наче втікають від жала “шершнів” (див. 15:15; Чис. 22:3; ІсНав. 2:9-11, 24; 5:1; 9:24). Однак деякі науковці, що вивчають Біблію, тлумачать слово “шершнів” буквально. Ще інші кажуть, що тут іде мова про єгипетське військо.

Завоювання обіцяного краю триватиме більш ніж “один рік”. Насправді, Завоювання під проводом Ісуса Навина, після якого ще не всіх ворогів було вигнано, тривало сім років (1406-1399 до н.е.). Якби Бог дав їм усю землю відразу, а не “поволі” (див. Суд. 1), то земля “опустіла” б і на ній “намножилось” би багато “дикого звіра”, перш ніж ізраїльтяни змогли б тут оселитися й почати обробляти її.

23:31-33.  Потім Господь окреслив “границі” обіцяної землі. Червоне море, про яке тут міститься згадка, — це та частина Червоного моря, яка в наші часи відома під назвою Акабська затока (тут, вочевидь, мала проходити південно-східна границя ізраїльської землі). Філістимлянське (Середземне) море мало стати їхнім західним кордоном, пустеля — південною межею, а річка Ефрат — північною (або північно-східною). Усю цю територію було зайнято в часи правління Соломона (1 Цар. 4:21), хоча велика її частина й не належала цілком ізраїльтянам. Невеликі угруповання їхніх ворогів все ще мешкали на цій землі як ізраїльські васали (див. Втор. 11:24 і див. коментарі до Втор. 1:7). І все ж присутність цих народів “в землі” ізраїльській була постійною загрозою для ізраїльтян, як і передрікав Господь. В ІсНав. 9:3-15 міститься згадка про порушення Божого наказу не заключати “договорів” чи якихось угод (див. Вих. 34:12) з язичницькими мешканцями Ханаанського краю. Якщо ж ізраїльтяни не проженуть їх з цієї землі (23:31), то вони можуть спонукати синів Ізраїля до гріха через ідолопоклонство. Як показала історія ізраїльської нації, згодом саме так і трапилось.

н. Засвідчення завіту (24:1-11)

У попередніх віршах було подано завітні умови — в тому числі Десять заповідей та постанови, — згідно яких мав жити ізраїльський народ як народ істинного Бога. Тепер залишилось лиш засвідчити їх.

24:1-4а.  Бог прикликав до Себе Мойсея, Арона, двох старших синів Арона Надава і Авігу (див. Лев. 10) “та сімдесят старійшин Ізраїля”, хоча усі ці чоловіки, окрім Мойсея, мали залишатися на певній відстані (див. Вих. 19:12-13, 24) від Господа з поваги до Його величі та святості. Мойсей пішов на верхівку гори, інші 73 лідери були на горі, але не на верхівці, решта ж людей залишалася в підніжжі гори.

Тепер Бог був готовий засвідчити Завіт Мойсея зі Своїм народом. Мойсей “переповів народові всі слова Господа і всі рішення” (20:22-23:33), які отримали назву “Книга Завіту” (24:7). Вислухавши всі настанови, люди одноголосно погодилися виконувати їх (див. 19:8), й тоді Мойсей записав “усі ... Господні” слова.

24:4б-8. Потім Мойсей підготував людей до скріплення Закону. Спершу він “спорудив жертовник під горою” Синай і поставив там “дванадцять стовпів”, які символізували дванадцять ізраїльських племен. Оскільки системи левітів ще не було, молоді ізраїльські чоловіки (напевно, присвячені Богові первістки, 13:1-16) і сам Мойсей взяли на себе обов’язки священиків та “учинили всепалення й пожертвували Господеві ... мирні жертви”. Здійснюючи обряд засвідчення і скріплення Завіту, Мойсей “покропив” кров’ю “жертовник” (24:6) і “людей” (вірш 8), які чули, як Мойсей читав їм “Книгу Завіту”, і знову погодилися дотримуватися його (вірш 7; див. вірш 3). Це єдиний раз у Старому Завіті, коли кров’ю було покроплено людей . Можливо, їх було скроплено кров’ю символічно під час кроплення стовпів, які символізували їх (вірш 4). (Щодо взаємозв’язку між кропленням кров’ю і послухом див. коментарі до 1 Пт. 1:2.) З огляду на це, кроплення кров’ю символізувало правову угоду між Богом (жертовником, Вих. 24:6) і людьми (стовпами). В такий спосіб, тобто кров’ю (“кров союзу”), ізраїльтяни були відділені від інших людей і стали народом істинного Бога. Згодом Новий Завіт, заснований Ісусом, також був скріплений кров’ю, але вже Його власною (Лк. 22:20; 1 Кор. 11:25-26).

24:9-11.  Мойсей, Арон, Аронові два старших сина “й сімдесят старійшин Ізраїля” зійшли “вгору”, щоб засвідчити та скріпити завіт перед Богом. Оскільки ніхто не може побачити Бога й залишитись живим (див. коментарі до 33:11, 20; Йн. 1:18), вони, вочевидь, “побачили ... Бога Ізраїля” в тому розумінні, що отримали видіння Його, у якому змогли зрозуміти, хто Він. Видіння було, скоріш за все, таке величне і дивовижне, що їхні очі змогли роздивитися лише те, що було “під ногами в Нього”, а саме плиту, яка виблискувала, немовби сапфір (див. престол з сапфіру в Єз. 1:26). Потім вони “їли й пили” перед Ним. У ті часи було прийнято скріплювати союз споживанням їжі (Бут. 26:30; 31:54; Лк. 22:15-20).

4. ОБРЯДОВІ ВИМОГИ (24:12-31:18)

Завіт Мойсея було засвідчено (24:1-11), й Ізраїль отримав теократію, на чолі якої був сам Бог. Отримавши від Бога звільнення з рабства, а тепер і завіт із Ним згідно Його законів, Божий народ отримав ще й знання відповідного Йому служіння. Отож, Бог закликав до Себе Мойсея, щоб дати йому Десять Заповідей на кам’яних табличках, а також інші постанови, після чого Мойсей повернувся до своїх людей. Всього він пробув на горі 40 днів (31:18; 34:28). Впродовж цього часу Бог обговорював з Мойсеєм і те, як ізраїльтяни мають Йому поклонятися. Храм мав стати осередком поклоніння ізраїльтян Богові. У цій доволі довгій частині (24:12-31:18) розглядаються постанови про оформлення святині й діяльності священиків — обрядові закони, які слугували опорою завіту.

а. Контекст розкриття обрядового закону (24:12-18)

24:12-18.  Господь закликав Мойсея до Себе “на гору”, щоб передати йому “кам'яні таблиці з Законом (Декалог, тобто Десять Заповідей, 20:2-17; див. 34:28) і заповідями” стосовно поклоніння ізраїльтян. Бог дав Мойсеєві Десять Заповідей раніше, але тепер вони були написані на кам’яних таблицях.

Очільництво над ізраїльським народом було передано на якийсь час Аронові й Хуру (див. 17:10, 12), а Мойсей разом з Ісусом тим часом пішли на гору Синай, “Божу гору” (див. 3:1; 4:27; 18:5). Ісус, який вперше згадується в 17:9, здобував все більшого визнання (див. 33:11). Ймовірно, він зійшов тут на гору лише до півдороги.

“Хмара”, що символізувала Божу славу (див. 19:16), сповістила про наближення Бога для зустрічі з Мойсеєм. Божа “слава ... зійшла на Синай-гору, і ... вкривала її шість днів”, після чого Бог “кликнув ... до Мойсея з-посеред хмари”. “В очах” людей, що стояли внизу, Божа слава була, “мов пожираюче полум'я” (див. 19:18). Впродовж тих 40 днів Мойсей нічого не їв і не пив (див. Втор. 9:9).

б. Вказівки стосовно храму (част. 25-27)

Храм мав дуже велике значення в житті ізраїльського народу. Він символізував перебування Бога поміж Своїми людьми (25:8; 29:45) і був місцем, де Він міг зустрічатися з лідерами (29:42) та людьми (29:43). У храмі була засвідчена Божа слава (40:35). А також це було новоутворене теократичне видиме місце для поклоніння Богові. Цей храм передував Христові, про якого сказано, що Він оселився серед Своїх людей (див. Йн. 1:14).

Храм мав декілька назв: святиня, що означає святе місце (25:8); намет (26:7, 11-14, 36), з огляду на його будову; намет зборів (27:21), з огляду на його будову і мету; просто храмина (Вих. 25:9) і храмина Свідоцтва (38: 21; див. Діян. 7:44), а також намет Свідоцтва (Чис. 9:15), що позначає місце, де зберігалися (в ковчезі, у найсвятішому місці; див. 25:16, 21) дві таблиці Закону (“Свідоцтва”; див. Вих. 31:18 і див. коментарі до 16:34). Див. рисунок “План храму”. Деякі тлумачі Біблії вважають, що храм мав форму англійської літери V, як намет з гребеневим брусом і пологим дахом. Однак у Святому Письмі ніде немає згадки про гребеневий брус. Окрім того, гостроверхий дах збільшував би площу даху, який в ширину мав би вже більше 15 футів, через що килими, що містилися на даху й боках, не накривали б відповідним чином покриті золотом таблиці. Тому думка, що храм мав традиційний плаский дах, видається більш слушною.

ПЛАН ХРАМУ

Most holy place — Святая святих

Ark of covenant — Кивот Завіту

Altar of incense — Кадильний жертовник

Table of the bread of the presence — Стіл хліба появлення

Lampstand — Світильник

Holy place — Святиня

W — Зх.

S — Пд.

E — Сх.

N — Пн.

Laver — Вмивальниця

Altar of burnt offering — Жертовник для всепалення

15' — 15 футів

30' — 30 футів

45' — 45 футів

75' — 75 футів

150' — 150 футів

(1) Збирання матеріалів. 25:1-9.  Господь перелічив Мойсеєві матеріали, які слід було зібрати для будівництва святині. Ізраїльтяни мали “добровільно” жертвувати “золото, срібло й мідь”, які були потрібні для споруди. Золото згадується тут першим, тому що було найціннішим. Після цих трьох металів зазначаються наступні необхідні чотири матеріали: три види пряжі, а також “віссон” (льон). Слово “віссон” є перекладом до слова сес , яке походить з єгипетської мови. “Єгипет досяг успіху у виготовленні лляного полотна, зокрема такого, де кожна ниточка скручувалася з багатьох волокон. Єврейські раби, безумовно, засвоїли багато видів єгипетського мистецтва й ремеслярства .... за час свого перебування в Єгипті” (R. Alan Cole, Exodus: An Introduction and Commentary , p. 189). Далі йде “козяча шерсть, червонобарвні баранячі шкури, шкури борсучі”.

“Дерево акації”, яке є доволі поширеним на Синайському півострові, є хорошим матеріалом для будівельних потреб. Серед інших матеріалів, що слід було приносити, згадується оливкова “олива ..., пахощі” та коштовне “каміння”. Золото, срібло і льон ізраїльтяни отримали, скоріш за все, від єгиптян (див. 12:35-36), інші матеріали — як здобич після розгрому амалекитян (17:8-16) або як виторг у язичників.

(2) Кивот і віко (25:10-22). Попередня частина (вірші 1-9) завершилася Божим наказом Мойсеєві спорудити храм і все, що в ньому, згідно Його настанов. (В част. 35-40 розповідається про те, як Мойсей турботливо все це виконував.) У Вих. 25:10-27:21; 30:1-6 усі ці настанови розглядаються дуже детально (див. Євр. 9:23-24). Перш ніж мова дійде до опису будівлі храму (част. 26), тут оповідається про декілька споруд, які слід було розташувати всередині храму (Вих. 25:10-40), бо вони мали навіть більше значення, аніж сам храм, який, по суті, слугував як захист для усіх цих внутрішніх споруд. Найважливіша споруда у храмі описується першою. Вона була єдиною у другому відсіку храму (святая святих).

25:10-16.  “Кивот” мав й інші назви: ковчег Свідоцтва (вірш 22), “кивот Господнього завіту” (Чис. 10:33; Втор. 10:8; 31:9, 26). Він також називався “іменем” Бога (див. коментарі до 1 Хр. 13:6). Цей кивот слід було зробити прямокутної форми (“два лікті з половиною завдовжки, півтора ліктя завшир і півтора ліктя заввиш”), “з дерева акації” і облицювати зверху та зсередини “щирим золотом”. Кивот повинен був стояти на “чотирьох рогах” і мати чотири “каблучки” для двох покритих золотом носил, з допомогою яких можна було б його переносити. В кивот Мойсей мав покласти дві кам’яні таблиці, на яких були записані (Вих. 25:16, 21) Десять заповідей (або “Свідоцтво”) і які він мав отримати на горі (31:18). Згідно Євр. 9:4-5, в кивоті також була посудина з манною (див. Вих. 16:33 і див. коментарі до 2 Хр. 5:10) і палиця Арона (див. коментарі до Чис. 17:10).

25:17-22.  Над золотим кивотом слід було спорудити “віко” (БКЯ, “місце прощення”). Це “віко” мало покривати кивот. Тому його розмір відповідав розміру кивоту — “два лікті з половиною завдовжки і півтора ліктя завшир”. На ньому треба було зробити “двох золотих херувимів”, які були б повернуті обличчям “одне до одного”. Вочевидь, ці два золоті херувими мали нагадувати ангелів з крилами у Божій присутності (див. 1 Сам. 4:4; Пс. 80:1; 99:1; Іс. 37:16). Херувими були вплетені й у килими, якими покривали сам храм (Вих. 26:1-6), а також у завісу між святинею і святая святих (26:31-33).

Це віко мало дуже велике значення, адже там, “зверху віка, з-поміж двох херувимів, що над ковчегом Свідоцтва”, Бог мав “стрічатися” зі Своїми людьми. У День покути (Лев. 16:1-20) первосвященик кропив це віко кров’ю, і ця кров покривала гріхи ізраїльтян (див. Вих. 30:10). В ізраїльтян віко символізувало те, що потім здійснив Христос, який, як Божий Агнець (Йн. 1:29), став відкупною жертвою за гріх (Рим. 3:25; Євр. 9:11-13), проливши Свою власну кров (Еф. 1:7; 1 Пт. 1:18-19).

(3) Стіл хліба появлення. 25:23-30. Цей стіл слід було виготовити “з дерева акації” (як і кивот, вірш 10). Він повинен був мати “два лікті завдовжки, лікоть завшир і півтора ліктя заввиш”. Його треба було покрити “щирим золотом” та приробити вкриті золотом роги (підніжки), як і в кивоту. Рамка (“ґзимс”) “на долоню завширш” по краях столу утримувала б предмети, які на ньому стоятимуть, від падіння. На цьому столі, який мав знаходитися на північному боці святині (26:35; 40:22), мало стояти 12 хлібин по 6 у двох купках, які слід було змінювати на свіжі кожної суботи (Лев. 24:5-9). А також на цьому столі мав стояти золотий посуд (вочевидь, для хліба). Хліб же називався хлібом “появлення”, бо його ставили “перед” Богом. Цей стіл, на якому слід було розмістити 12 хлібин, що, символізували 12 племен Ізраїля, змальовував зв’язок і союз Бога з Його народом. Коли священик споживав цей хліб (Лев. 24:9), це було засвідченням того, що духовний зв’язок з Богом веде до духовного життя.

(4) Золотий світильник. 25:31-40. “Світильник” ( менорах ) мав бути найбільш прикрашеною спорудою у храмі. “Вітки його, чашечки його, бруньки й квітки його” мали “бути однолиті” і виготовлені з “золота” (вірші 31, 36). На кожному боці світильника слід було зробити по “три вітки”, що піднімалися вверх (вірш 32). Кожна вітка мала “три чашечки” у формі мигдалевого цвіту (вірш 33). На самому світильнику також мали бути “чотири” такі “чашечки” (вірш 34). На верхівці світильника і на кожній з шести його віток слід було прилаштувати лампу (вірш 37). Ці “сім лямп” мали освічувати ввесь храм (вірш 37).

Цей світильник, який мав горіти усю ніч, зобов’язані були запалювати священики, щоб “горів він з вечора до ранку” (27:20-21; Лев. 24:3-4). Кількість золота, що була необхідна для виготовлення такого світильника і засобів для догляду за ним (щипців “й огарничка до нього ...”), складала один талант, що відповідало приблизно 75 фунтам (див. НМВ, примітки). Як колись цей світильник давав священикам світло для виконання їхніх обов’язків перед Богом, так тепер Христос є Світлом світу (Йн. 8:12), яке освітлює Господній шлях (Йн. 14:6, 9).

(5) Килими і покривала для храму (26:1-14). 26:1-6.  В част. 26 в центрі уваги знаходиться храм, який мав захищати три внутрішні споруди (а також кадильний жертовник, описаний у 30:1-10). Уся переносна споруда мала 15 футів в ширину і 45 у довжину (див. рисунок “План храму”) та дерев’яний каркас з боків, зверху і ззаду. Зверху та ззаду будівлі слід було розмістити десять “килимів”, які в такий спосіб утворювали великий намет. Довкола ж храму знаходилося велике подвір’я (27:9-19).

Десять “килимів” мали бути виготовлені “з тонкої льняної тканини” і мати різні кольори (“з блакиту й порфіри та кармазину”). Їх також слід було прикрасити “херувимами” (див. коментарі до 25:18). Розміри килимів мали складати “двадцять вісім ліктів завдовжки” і “чотири лікті завширш”.

Якщо довші кінці п’яти “килимів” з’єднати, то разом новоутворений килим повинен був складати 30 футів в ширину і 42 в довжину. Додавши ще один такий килим з п’яти (позчіплюваних за допомогою 50 золотих “гапликів” й “петельок”), мало утворитися величезне покривало 60 футів в довжину і 42 в ширину.

Ці 60 футів (10 килимів по 6 футів кожен) утвореного килима в довжину давали можливість накрити верх храму (45 футів в довжину) і його задню стіну (15 футів в висоту). 42 фути (довжина кожного килима) новоствореного килима у ширину покривали верх храму (15 футів в ширину) і бокові стіни (15 футів в висоту кожна), тоді як до землі залишалося ще приблизно 18 дюймів (один лікоть).

26:7-13. Понад цими кольоровими килимами, які висіли у храмі (вірші 1-6), утворюючи його стіни, стелю і задню частину з вишуканих гобеленів, знаходився ще один ряд килимів. Ці “одинадцять килимів” мали бути “з козячої шерсти”, чорної і водонепроникної. Її ще й досі використовують кочівники для виготовлення своїх наметів. Ці килими мали бути довші за внутрішні (разом 45 футів у ширину, а не 42), щоб діставати до землі “по боках храмини” (вірш 13). Це допомогло б сховати від очей красу різнобарвних внутрішніх килимів і коштовні речі у самому храмі.

26:14. П’ять килимів з козячої шерсті мали бути з’єднані між собою так, як і внутрішні килими. Так само слід було скріпити й інші шість килимів з козячої шерсті, щоб потім, об’єднавши їх з іншими п’ятьма (з допомогою мідяних защіпок, вірш 11), можна було отримати довжину в 66 футів. Цього б вистачило, щоб накрити храм по всій його довжині (45 футів) і задню стіну (15 футів в висоту). Залишок килима, який складатиме 6 футів, слід буде згорнути по 3 фути перед (вірш 9) і за наметом (вірш 12). Поверх килимів з козячої шерсті мали бути ще два покривала: “з баранячих шкур, пофарбованих червоно” і “з борсучих шкур”. Розміри цих покривал у тексті не вказуються. Очевидно лиш те, що їх слід було розмістити поверх килимів з козячої шерсті, що кочівники наших днів все ще й роблять.

(6) Каркас храму. 26:15-30. Вочевидь, стіни храму не були суцільно твердими, а складалися з дощатих каркасів, що утворювали решітчасту конструкцію, до якої прикріплювалися килими. Якби стіни були суцільно дощатими, тоді зсередини храму неможливо було б побачити різнокольорові килими. Кожна дошка повинна була мати 15 футів в висоту, що відповідало висоті храму, і 2 фути 3 дюйми в ширину. Усі вони, напевно, виступали назовні. Йосип Флавій писав, що кожна дошка мала 3 дюйми в товщину ( Юдейські старожитності  3. 6. 3). Якщо це так, тоді дошки виступали на 2 дюйми.

“Два чопи” на кожній дошці були немов шипи, які зчіплювалися зі срібними ніжками або пазами. Всього слід було виготовити сорок вісім дощок. “Двадцять дощок ... для південного боку” і “з північної сторони ... двадцять”. “На задньому ж боці, на захід” мало бути “шість дощок” і ще одна у кожному кутку для додаткової міцності. На всі ці дошки слід було накласти “засуви” (по п’ять засувів з боків і п’ять ззаду, всього 15 штук), які б просувалися через золоті “каблучки” горизонтально (вірші 26-30). Ці засуви треба було також покрити “золотом”. Довжина центрального засуву мала відповідати довжині стіни, інші, вочевидь, могли бути менші.

(7) Внутрішня і зовнішня завіси (26:31-37). Завіс мало бути дві: одна, щоб відділяти “святиню від святая святих” (вірші 31-35), а інша “над входом до намету” (вірші 36-37).

26:31-35.  Внутрішню завісу слід було виготовити з яскравої і різнобарвної пряжі й “полотна”, як ті 10 килимів, якими накривали намет. На ній мала бути багата вишивка і херувими. Підвішена на золотих гачках, “на чотирьох озолочених стовпах ... на ... срібних підніжках” (див. вірші 18-21), ця завіса мала розділяти храм на два відсіки. “За” завісою, тобто в “святая святих”, слід було поставити “кивот” і його “віко” (див. 25:10-22). “Знадвору завіси”, тобто в святині, мав бути “стіл” (хліба появлення; див. 25:23-30) і “світильник” (див. 25:31-39). Окрім того, в святині слід було розмістити й кадильний жертовник, хоча про нього йтиме мова лиш згодом (30:1-10).

26:36-37. Завіса “над входом до намету” мала бути виготовлена з того ж матеріалу, що і внутрішня, але, скоріш за все, без вишивки й херувимів. Тут також золоті стовпи мали бути на підніжках, але мідних, не срібних (див. вірш 32), бо ця завіса була частиною екстер’єру, в якому містилося чимало мідних елементів. Дана завіса підтримувалася п’ятьма стовпами, а не чотирма, як у випадку з внутрішньою завісою (див. вірш 32). За тієї ж самої ширини, яка складала 15 футів, через ці п’ять стовпів вхід у храм був вужчим за простір, який знаходився між чотирма стовпами при вході у святая святих.

(8) Жертовник для всепалення. 27:1-8. Даючи вказівки стосовно храмових споруд, Бог перейшов від того, що слід було зробити всередині (кивоту і віка), до того, що мало знаходитися на подвір’ї біля храму.

На подвір’ї мав бути “жертовник”, що називався “жертовник для всепалення” (30:28; Лев. 4:7, 10, 18) або “мідяний жертовник” (Вих. 38:30). На відміну від кадильного жертовника (30:1-10), цей жертовник призначався для принесення в жертву тварин. Його треба було виготовити “з дерева акації”. Він мав мати “п'ять ліктів завдовжки й п'ять ліктів завширш”, а також “роги (захисне оздоблення у вигляді рогів тварин) на чотирьох кутах”, покриті “міддю”. Уся “утвар” до нього мала також бути виготовлена “з міді” (27:3). Роги слід було скроплювати кров’ю під час висвячення священиків (29:1, 10-12; Лев. 8:14-15; 9:9) й у День покути (Лев. 16:18).

“Мідяні ґрати ..., плетені, мов сітка”, мали бути поміщені “під виступ ..., так щоб ґратова решітка сягала до половини жертовника”, що мало допомогти зміцнити жертовник і могло бути місцем для приготування м’яса тварин. “Носила до жертовника” також мали бути покриті “міддю” і вставлені у бронзові “каблучки” по кутах жертовника, щоб його було зручно переносити. Внутрішня частина жертовника мала бути порожньою, але згодом її могли наповнити маленькими кістками, та не землею, як дехто вважає. Точне місце знаходження цього жертовника тут не вказано, але він був “коло входу в храмину, в наметі зборів” (40:29). Однак між ним і храмом ще була вмивальниця (30:18). Цей жертовник засвідчує, що людина може наблизитися до Бога лише через жертву. Лише з допомогою жертви можна було відкупити гріх. На цьому жертовнику — перше, що бачили люди, коли заходили на подвір’я храму — повсякчас приносилися жертви у відкуп за гріхи. Та найбільшою Жертвою став Ісус Христос (Євр. 10:1-18).

(9) Подвір’я. 27:9-19. Уся храмова територія повинна була мати прямокутну форму (75 футів в ширину і 150 в довжину, вірші 9, 13, 18). Її зовнішню стіну слід було виготовити “з тонкого льняного полотна”, яку б підтримували або яка б висіла на двадцятьох стовпах з південного боку, двадцятьох з північного і десятьох із західного. Усі стовпи мали опиратися на мідяні підніжки, мати срібні “гачки” (для завіси) і срібні поперечки (вірші 10-11, 17). Ці стовпи слід було розташувати на відстані приблизно 7 1/2 футів один від одного, завіса ж мала утримуватися за допомогою “кілля” (вірш 19).

Східний вхід повинен був відповідати 30 футам в ширину, бо “запони” з кожного боку входу мали по 22 1/2 фути (75 — 22 1/2 — 22 1/2 = 30). Три стовпи допомагали утримувати ці запони з кожного боку входу. Вони знаходилися між собою на відстані приблизно 7 1/2 футів.

Як і запони на вході у святиню (26:36) та святая святих (26:31-33), “закривало” для входу “на подвір’я” також мало бути виготовлене з барвистої пряжі “та тонкого льняного полотна”. Запона до святині мала висіти на п’яти стовпах (26:26-27), а це закривало — на чотирьох (27:16). Висота такої стіни з закривала сягала б 7 1/2 футів (27:18). І цього було б досить, аби закрити храм від цікавого погляду випадкових людей. І все ж вона сягала б лише половини висоти самого храму. Тож храм можна було б бачити.

(10) Олія для світильника. 27:20-21. Щоб світильник і його сім ламп (див. 25:31-39) могли світити у храмі, їм слід було ввесь час підливати оливкову олію. Ізраїльтяни мали приносити цю олію в храм, щоб священики могли “утримувати лямпи повсякчасно засвіченими” (див. коментарі до 12:14). Як уже зазначалося, слово “Свідоцтво” має стосунок до Десяти заповідей на кам’яних табличках, які мали зберігатися в ковчезі (кивоті) завіту. Отож, світильник, який був у святині, знаходився таким чином “перед” ковчегом, хоча й два відсіки храму були відділені один від одного завісою.

в. Вказівки стосовно священства (част. 28-29)

Описавши храм і його споруди, Господь перейшов до священства, яке мало керувати релігійним життям народу. Священники мали провадити свою священницьку діяльність у храмовому комплексі й виконувати при цьому різні зобов’язання: палити ладан на золотому жертовникові двічі на день, підтримувати світло у світильнику і слідкувати за наявністю свіжого хліба на столі хліба появлення, проводити жертвоприношення на жертовнику всепалення і благословляти людей. Окрім того, вони мали владу й над цивільними справами (наприклад, Чис. 5:5-31; Втор. 19:17; 21:5), навчали людей Закону (Втор. 17:9, 11; 33:8, 10) і надавали підтримку в часи війни (Втор. 20:2-4).

(1) Одежа для священиків (част. 28). 28:1.  “Священиками”, які мали прислуговувати у храмі, були Арон і його чотири “сини”. Надав і Авігу невдовзі померли внаслідок Божої кари (Лев. 10:1-2). Тому священницький рід Арона продовжився через його двох молодших синів: Єлеазара, який став первосвящеником після свого батька (Чис. 3:4), та Ітамара.

28:2-5. Одежа священиків мала відрізнятися від звичного одягу, щоб виділяти їх з-поміж інших і підносити їх, а також слугувати повсякчасним нагадуванням про святість Бога. “Священні ризи”, які слід було носити лише тоді, коли священики служили у храмі (35:19), мали бути виготовлені найкращими майстрами (28:3) і з того ж матеріалу (пряжі й льону), що й завіси храму (див. вірші 6, 8, 15, 33, 39, 42), а також із “золота” (вірш 5; див. вірші 6, 8, 22, 24, 26-27, 36) та коштовного каміння (вірші 17-20). Шість елементів священної ризи, що перелічені у вірші 4, детально розглядаються в наступних віршах даної частини.

28:6-14.  Ефодом була, вочевидь, верхня накидка без рукавів, яка покривала верхню частину тіла священика. Вона складалася з двох частин, переду і заду, до яких мали бути “прив'язані два нараменники, щоб ними” ці частини “прив'язувати”. Ці нараменники мали бути прикрашені золотом та оніксами (вірш 9), а “пояс для оперізування” мав допомагати усе це утримувати (вірш 8). На двох оніксах слід було вирізьбити “імена” 12 ізраїльських племен (по “шість” на кожному камені, вірш 10), щоб коли Арон заходив у храм, то міг носити “їх імена перед Господом” (вірш 12).

28:15-21.  Нагрудник первосвященика слід було виготовити з тієї ж матерії, що й ефод (див. вірш 6). Він мав мати чотирикутну форму й бути “п'ядь завдовжки і п'ядь уширш”. Його слід було оздобити 12 коштовними каменями “в чотири ряди” по три в кожному. На кожному камені мало бути вирізьблене ймення одного з ізраїльських племен, вочевидь, у тому ж порядку, що й на оніксах (вірші 9-10).

28:22-28.  Нагрудник міцно кріпився поверх ефоду за допомогою ланцюжків “з щирого золота”. Два з них мали бути причеплені до двох золотих “каблучок” у верхніх кутах нагрудника, які в свою чергу мали бути прикріплені до нараменників ефоду. Інші два золоті ланцюжки слід було протягнути через золоті каблучки в нижніх кутах нагрудника і прикріпити до бокових швів ефоду, а потім прив’язати “блакитним шнурочком” до поясу “ефоду”.

28:29-30. Нагрудник (“на ... серці” Арона) мав бути “на вічний спомин перед Господом”. Окрім того, в цьому нагруднику слід було зберігати “Урім і Туммім”, які допомагали священикам приймати суддівські рішення серед ізраїльтян (див. вірш 15). Нагрудник був “складений удвоє” (вірш 16) й таким чином утворював щось на кшталт кишені для Уріму і Тумміму.

“Урім” і “Туммім”, що означає “світла” та “досконалості”, згадуються також в Чис. 27:21; 1 Сам. 30:7-8 (там під словом “ефод” автор має на увазі Урім і Туммім); Езр. 2:63; Неєм. 7:65. З їх допомогою шукали Божих відповідей через священиків на ті запитання й проблеми, які знаходилися поза розумінням звичайних людей.

Вочевидь, Урім і Туммім — це два камені. Як саме їх використовували для визначення Божої волі — невідомо, але дехто припускає, що Урім символізував заперечну відповідь, а Туммім — стверджувальну. Ймовірно, така думка виникла на основі того факту, що Урім ( ’урім ) розпочинається з першої літери єврейського алфавіту, а Туммім ( туммім ) — з останньої. Інші тлумачі гадають, що ці об’єкти просто символізували право священика звертатися до Бога або ж слугували запевненням того, що на священика зійде осяяння (“світла”) і досконале знання (“досконалості”) від Бога.

28:31-35. Під ефодом первосвященик мав носити блакитну “ризу” без рукавів, яка б сягала йому нижче колін і мала комір. Її слід було виготовити без жодного шва й прикріпити до неї “гранатові яблучка” (які б звисали неначе дзвіночки з подолу або були окрасою на самій ризі) і “дзвіночки золоті поміж ними навкруги”. Завдяки цим дзвіночкам люди могли б чути наближення первосвященика, який провадить службу у святині. Окрім того, “дзвоніння дзвіночків” запевняло б людей, що милосердний Бог дозволяє священику служити від їхнього імені. В святиню міг зайти лише священик і то лиш у відповідній одежі. Порушення цих вимог каралося смертю (див. вірш 13).

28:36-38. Митра священника мала бути виготовлена з “тонкого полотна” (вірш 39). Найхарактернішою особливістю митри була платівка “з щирого золота” з написом: “Святе Господеві”. Цей вияв потреби ізраїльтян у чистоті перед Богом мав кріпитися до митри “спереду” (“в Арона на чолі”) з допомогою шнурочка “з блавату”. Цей напис був святою діадемою (див. 29:6; 39:30; Лев. 8:9). Як представник від людей, священик мав брати на себе їхні “огріхи”, роблячи від них підноси Господеві.

28:39-42. “Хитон з тонкого полотна” — це довга біла сорочка, яку слід було одягати під ризу і ефод (Лев. 8:7). (Щодо “митри” див. коментарі до Вих. 28:36-37.) “Пояс” мав щільно облягати талію священика, кінці ж його мали звисати. Навіть ці елементи одежі священика мали додавати йому “славу” й “окрасу” (див. вірш 2) й таким чином збільшувати повагу людей до нього і до Бога. Після того, як священики вже були відповідно одягнені, вони мали пройти посвяту (див. част. 29).

28:43.  Оскільки Бог святий, священики мали приступати до Нього з гідністю та обережністю. “Інакше вони провинились би та й померли б” (див. вірш 35). Арон і його сини мали одягатися відповідно, коли заходили у храм (“намет зборів”) чи наближалися “до жертовника” (напевно, до кадильного жертовника), щоб служити перед Господом.

(2) Посвята священиків (част. 29). У віршах 1-37 цієї частини, яка повторюється в Лев. 8, містяться настанови Бога, які Він дав Мойсеєві стосовно висвячення священиків для служби.

29:1-9. Бог звелів Мойсею взяти “одного бичка ... два барани ... опрісноків ... незаквашених коржиків ... і незаквашених ладок” та ввійти з усім цим у храмовий двір й там зустрітися з Ароном і його чотирма синами. Після обрядового вмивання священиків (вірш 4), Мойсей мав одягнути на Арона священицькі “шати” (описані в част. 28). Потім Аронові слід було помазати голову миром (див. 30:22-33), що символізувало його призначення Богом для особливого служіння. Синів Арона не треба було змащувати миром, але на них слід було одягнути священицьку одежу, куди входили хитон, пояси й завої на головах (див. 28:40).

29:10-14.  Після висвячення Арона і його синів слід було здійснити чимало пожертв, використовуючи все те, що Мойсей мав взяти з собою (вірші 1-2). Кожна з трьох жертв тварин мала відбуватися у свій власний спосіб. Першим слід було пожертвувати “бичка” (вірш 10) як жертву “за гріх” (вірш 14). Коли людина клала “руки свої” на голову тварині (вірш 10; див. вірші 15, 19), то тим самим ототожнювалася з нею. Священикам слід було ототожнитися з тваринами, які мали померти замість них. В такий спосіб священики визнавали свою власну гріховність і потребу в очищенні кров’ю (див. Лев. 17:11; Євр. 9:22).

Кров’ю “бичка” слід було змастити “роги жертовника” всепалення, а ту кров, що залишилася, треба було вилити “до підніжка жертовника”. Внутрішні органи бичка необхідно було спалити “на жертовнику”, а решту бичка — “на вогні за табором”.

29:15-21.  Другу жертву, “одного з” двох “баранів”, слід було принести як жертву “всепалення” (вірш 18). На відміну від жертв, які споживали віруючі й священики, жертви всепалення необхідно було цілковито спалювати “на жертовнику”. Кров’ю барана Мойсея мав покропити “жертовник з усіх боків”, а самого барана порізати “на шматки” й омити.

Третьою жертовною твариною був ще один баран. Мойсей мав покласти його кров “на край правого вуха” Арона і “синів його, і на великий палець правої ноги їх”, щоб засвідчити їхнє очищення й присвячення Богові. Кров на вусі могла символізувати обітницю віддано слухати Боже Слово, тоді як кров на великому пальці — обітницю ходити обережно в служінні Богові. Рештою крові другого барана слід було покропити “жертовник з усіх боків довкола”, а також разом із миром покропити священиків та їхні “ризи”.

29:22-28. Частину органів другого барана, “буханець хліба” і “один мащений олією сухарик” слід було дати Аронові і його синам “як коливальну жертву” Господеві. Коливальну жертву коливали, але не з боку в бік, а вперед і назад до жертовника й священика, чим засвідчували, що ця жертва приносилася Богові. Потім все це мало бути спаленим “на жертовнику”. “Перса посвяченого барана” мали також підноситися як коливальна жертва, але потім їх мав з’їсти Арон та його сини (вірш 26). Коли хтось приносив мирні жертви, священики завжди мали з’їдати “перса та литку” жертовної тварини. В такий спосіб ізраїльтяни долучалися до діяння Господа.

29:29-30.  Потім впродовж семи днів посвяти і служіння “святі ризи” Арона слід було одягати на того його сина, який згодом змінить його на посаді первосвященика і стане засновником роду спадкоємців цього звання. Лише первосвященик мав проходити такий обряд.

29:31-34.  Далі слід було взяти “посвятного барана” (другого барана; див. вірш 22) і зварити “його м'ясо в святому місці”. “Бараняче м'ясо й хліб” треба було спожити під час спільної трапези, яка вважалася настільки святою, що ввесь “останок” необхідно було спалити.

29:35-37.  Висвячення священиків мало тривати “сім днів”, впродовж яких “щодня” слід було приносити “бичка ... у жертву за гріх”. (Про те, щоб знову жертвувати баранів, тут не йдеться.) “Сім днів” треба було покутувати “за жертовник” й освячувати його для святої служби, підносивши пожертви.

29:38-41.  У цих віршах подано короткий огляд того, що стосується не початку служби священиків, а щоденних всепалень під час храмової служби. Отже, в жертву слід було приносити “двоє ягнят” (“одне ... уранці, а друге підвечір”), обов’язково “разом з” мукою, олією й вином. Таким чином до щоденних пожертв входили страви зі щоденного вжитку людей: м’ясо, мука, олія й вино. Ці щоденні приноси (як і посвятні жертви двох баранів, вірші 18, 25) були приємні на “запах ... Господеві”. Подібним чином й жертва Христа Самого Себе на хресті була як принос та жертва “приємного Богові запаху” (Еф. 5:2).

29:42-46.  Дана частина завершується твердженням про надзвичайне значення повсякчасних всепалень у щоденному житті ізраїльтян. Саме там Бог пообіцяв зустрічатися зі Своїм народом. Адже дружба з Богом ґрунтується на крові, пролитій за гріхи. Коли священики будуть висвячені й служитимуть Господеві, тоді Бог житиме між ними, і “вони збагнуть”, що Він — “Господь, Бог їх”. Обітниця Бога мешкати в наметі стала засвідченням сили Його турботи про Своїх людей.

г. Вказівки стосовно храмової служби (част. 30-31)

(1) Кадильний жертовник. 30:1-10. Цілком можливо, що опис даної споруди подано тут, а не в част. 25, бо кадильний жертовник тісно пов’язаний (30:1-6) з обрядами, які на ньому проводилися (вірші 7-10). Головний матеріал для виготовлення цієї споруди був той же, що й для інших споруд всередині  храму: дерево “акації”, покрите “чистим золотом”. Кадильний жертовник мав бути відносно невеликим (“лікоть завдовжки ... лікоть завширш, ... два лікті заввишки”). Як і жертовник для всепалення, стіл хліба появлення, ковчег завіту, він повинен був мати “носила”, просунуті через “каблучки золоті”, щоб його було зручно переносити.

Цей жертовник слід було помістити “проти завіси”, за якою була святая святих й де знаходився кивот “Свідоцтва” (див. коментарі до 25:22). В Євр. 9:3-4 кадильний жертовник розглядається як частина святая святих. Це, мабуть, тому що в День покути первосвященик брав жар з цього жертовника і заносив його в святая святих (Лев. 16:12-13).

На цьому жертовнику Арон мав спалювати “ладан” щодня двічі на день, коли “готуватиме лямпи” на світильнику. Складники кадильної суміші з трав розглядаються у Вих. 30:34-38. Ладан, скоріш за все, символізував молитву (Пс. 141:2; Лк. 1:10; Одкр. 5:8; 8:3-4). Ніяких інших пожертв Арон не смів приносити на цьому жертовнику. “Раз на рік” в День покути Арон мав робити “покуту” для жертовника (тобто очищати й повторно освячувати його) кропленням кров’ю бичка і козла рогів жертовника (Лев. 16:18-19; та віка, Лев. 16:14-17).

(2) Жертва пів шекля. 30:11-16.  Щоразу “при переписі” (наприклад, Чис. 1) кожен ізраїльтянин, що мав “двадцять років і вище”, зобов’язаний був “скласти податок” на храм і на служби в ньому. Цей податок вважався викупом (Вих. 30:12), бо його сплата гарантувала захист від лиха. Таке уточнення допомагало мотивувати кожного дорослого чоловіка до його сплати. Така жертва також вважалася покутою, яка покривала гріхи.

Під час перепису кожен дорослий чоловік, незалежно від того, “багатий” він чи “вбогий” (вірш 15), мав сплачувати “пів шекля”, одну п’яту унції. “Гера” була вавилонською мірою ваги. Шекель виготовлявся зі срібла (див. 38:25-26 і коментарі там). Такий звичай став основою храмових податків пізніших часів (Неєм. 10:32, хоча тоді кількість було зменшено до однієї третьої шекля) і був щорічним податком в часи Христа (Мт. 17:24).

(3) Вмивальниця. 30:17-21.  Опис вмивальниці, останньої храмової споруди, подано тут, бо автор мав намір наголосити на її значенні, а не на конструкції. Вона мала бути з міді, не зі срібла чи золота, бо належала до подвір’я святині, і її слід було розташувати “між” входом у намет та мідяним “жертовником” всепалення (див. 40:30). Перед тим, як увійти до намету чи підійти до жертовника, священики зобов’язані були обмити “у ній свої руки й ноги”. Якщо ж вони цього не робитимуть, то помруть. Це також мало стати “установою віковічною” (див. коментарі до 12:14).

Вмивальниця символізувала потребу в чистоті через очищення від бруду. Таким чином для того, щоб провести обрядове очищення біля жертовника, священики мали очиститися й від тілесного бруду. Жертовник символізує спасіння, яке можна було отримати через жертву за гріх, тоді як вмивальниця — освячення, яке є поступовим й повсякчасним.

(4) Помазання миром. 30:22-33. Тут Бог дав Мойсеєві вказівки стосовно виготовлення мира (вірші 22-25) для “помазання” храму, його споруд (вірші 26-29) і священиків (вірш 30). Формула його виготовлення була такою ж унікальною, як і святість того, що було отримано в результаті. Щоб отримати “миро”, слід було змішати 12 1/2 фунтів “мірри”, 6 1/4 фунтів “кинамону”, 6 1/4 фунтів “тростини”, 12 1/2 фунтів “кассії” (з пахучої кори дерева) і близько чотирьох кварт “оливкової олії”. В результаті мало вийти “пахуче мастило”. Використання олії для висвячення священиків згадується і в 29:7. Зважаючи на святість такої особливої олії, її не слід було використовувати для будь-яких інших потреб, окрім як для тих, що зазначені в 30:26-30.

(5) Кадильні пахощі. 30:34-38.  Для виготовлення цієї особливої суміші слід було взяти “стакти, пахучої раковини, гальвану (походження цих складових достеменно невідоме) й чистого ладану (смоли відповідного дерева), усього по рівній частині”. Окрім того, до цієї суміші слід було додати трохи солі, щоб під час згоряння утворювався білий дим й щоб був відповідний запах. Насправді, сіль варто було додавати до усіх приносів (лев. 2:13). Ці кадильні пахощі треба було класти “перед Свідоцтвом” (тобто, кивотом), що, вочевидь, означає, що їх слід було спалювати на кадильному жертовнику (Вих. 30:1-10), який знаходився перед завісою до святая святих. Ці “пахощі”, як і олію для помазання, можна було використовувати лише для потреб храму (див. вірші 32-33).

(6) Наймання майстрів. 31:1-11. Залишивши Мойсеєві вказівки стосовно будови святині та служби у ній (част. 25-30), Господь найняв майстрів для самої будови. Бецалела Бог призначив наглядати за проектом. Оголіяв (31:6) мав бути його помічником. Один походив “з коліна Юди”, інший — “з коліна Дана”. Обидва були вправними майстрами (вірші 3, 6) завдяки Божому дару, що стосувалося усіх майстрів, найнятих для побудови храму. Бецалел мав багато різних умінь. Він міг вправно працювати з дорогоцінними металами, а також класти кладки й виконувати роботу по дереву.

У віршах 7-9 перелічено все те, що мали зробити майстри. Їм також слід було виготовити “миро для помазання” (30:22-33) і “благовонні пахощі” (30:34-38).

(7) Нагадування про суботній день. 31:12-18.  Посеред Своїх вказівок щодо виконання необхідних робіт, Бог нагадав Мойсеєві, що послух також є релігійним зобов’язанням. Субота була знаком (вірші 13, 17) завіту, який робив Ізраїль теократією. Це був тест на відданість народу Богові. Хто не проходив його, тобто не святкував цей святий день, той міг бути “скараний смертю” (а саме відділений від спільноти, що, вочевидь, могло призвести до смерті). Ця вказівка, як зазначено в Десяти заповідях (20:8), ґрунтувалася на тому факті, що після шести днів Сотворення Бог відпочивав (31:17). Й оскільки ізраїльський народ знаходився у завітних стосунках з Богом, люди мали чинити так, як робив Бог. Субота вирізняла ізраїльтян з-поміж інших народів і робила їх Божими людьми. Святкування суботи засвідчувало, що ізраїльтяни відділені (тобто святі) для Бога.

На цьому Божі настанови Мойсеєві “на Синай-горі” (24:12) стосовно храму й служби у ньому завершувалися. Декалог (Десять заповідей; а також “Свідоцтво”, бо вони засвідчують Божі стандарти) був якимсь чином записаний Богом на двох кам’яних таблицях. Словосполучення “пальцем-перстом Божим” (див. 8:19; Втор. 9:10; Пс. 8:3; Лк. 11:20) може означати, що тут іде мова про Боже діяння. Згідно зі словами Мойсея у Втор. 9:12-16, Господь розповів йому й про те, що люди стали зіпсованими й твердолобими, та вилили “собі боввана” у вигляді тільця. За 40 днів вони порушили свою обітницю виконувати заповідь, яку Бог уже їм дав (Вих. 20:4).

Б. Падіння й відновлення Божого народу (част. 32-34)

1. ПОРУШЕННЯ ЗАВІТУ З БОКУ ІЗРАЇЛЬТЯН (32:1-33:6)

а. Ідолопоклонство людей (32:1-6)

32:1. Поки Мойсей переживав духовну перемогу, Божий “народ” спустився до найнижчого духовного рівня. Бог неодноразово демонстрував Свою владу і співчуття, але ізраїльтяни швидко про все це забували. Вже вкотре у Книзі Вихід ізраїльтяни показали свою нечутливість і повстали супроти Божих дивовижних виявів доброти.

Люди почали непокоїтися через доволі тривалу відсутність Мойсея (він пробув на горі 40 днів, 24:18) і пішли до Арона, свого тимчасового очільника (24:14). Гадаючи, що Мойсей вже не повернеться, щоб вести їх далі та втішати (“... не знаємо, що з ним сталося”), вони попросили заміни: “бога, щоб він ішов поперед нас”. Запропонувавши Арону зробити їм “бога”, вони не просили створити божків, які б замінили Ягве, а лиш хотіли мати видимий, матеріальний об’єкт, за яким можна було б іти.

32:2-4. Задовольняючи їхнє прохання, Арон звелів людям принести “золоті ковтки (сережки)” (як їм дісталися, вочевидь, від єгиптян в день Виходу, 12:35-36). Потім він “розтопив” їх “у формі та й виробив з них вилитого бичка”. Деякі тлумачі стверджують, що цей бичок символізував єгипетського бога-бика Апіса, але це малоймовірно, адже Апісу не поклонялися як ідолові. Проте і без цього бик символізував плодовитість та статеву міць, а це цілковито суперечило другій заповіді (20:4-6; див. 20:23), вже отриманій від Бога на словах через Мойсея.

Ймовірно, люди розглядали цього бичка-бога як образ Бога. Та й Арон не міг присвятити Вихід комусь іншому, окрім як істинному Богові.

32:5-6.  Потім Арон “спорудив ... жертовник”, і наступного дня під час свята “на честь Господа” люди “учинили” там “всепалення й мирні жертви”. Після цього ізраїльтяни почали “забавлятися” (див. 1 Кор. 10:7; слово сахак  передбачає аморальну поведінку), чим порушили сьому заповідь (Вих. 20:14). Тут були присутні і співи, і танці (32:18-19), й “народ” став “розгнузданий” (вірш 25). Аморальна поведінка часто супроводжує ідолопоклонство (Рим. 1:22-24). І все ж вони гадали, що поклоняються істинному Богові!

б. Клопотання Мойсея (32:7-14)

32:7-10.  Коли Мойсей був ще на горі, Бог розповів йому, що народ “зіпсувався” (вірш 7) і став “твердолобий” (вірш 9), тобто впертий і нечуйний (див. 33:3, 5; 34:9; Втор. 9:6, 13; 10:16; 31:27). У Своєму гніві Бог не захотів називати їх Своїм народом чи навіть згадувати про те, що вивів їх з Єгипту (“народ твій , що ти  вивів з Єгипетської землі”, Вих. 32:7; див. “ цей  народ”, вірш 9). Розповівши Мойсеєві про те, що вони зробили (вірш 8), Бог сказав, що покарає їх, винищивши всіх, а потім виведе новий “народ” з Мойсея (“З тебе ж виведу народ великий”, вірш 10).

32:11-14. У цих віршах Мойсей, звертаючись до Бога, назвав ізраїльтян не своїм народом (вірш 7), а “народ Твій ” (див. 33:13). Потім почав просити Його змилосердитись над ними, згадавши про свідчення єгиптян (32:12) і Божі обітниці патріархам (вірш 13). Таке винищення ізраїльтян реабілітує фараона та єгипетських богів, і спонукає єгиптян кепкувати над істинним Богом. Більше того, Бога будуть вважати Тим, Хто порушує обітниці. Він казав, що зробить нащадків “Авраама, Ісаака й Ізраїля (Якова)” незліченними (Бут. 15:5; 22:17а; 26:4а; 28:14; 32:13) і приведе їх до обіцяної землі (Бут. 15:18-21; 22:17б; 26:4б; 28:13; 32:13). Мойсей визнавав, що люди згрішили, і не намагався виправдати їхні вчинки. Врешті-решт Бог поступився й “відвернув” від них Свій гнів. Слово “відвернув” не означає, що Він змінив Свою думку, а лиш те, що Він обрав інший шлях дій. Давньоєврейське слово нахам  передбачає звільнення від задуманого, але небажаного плану дій. Бог не непохитний. Він відповідає на прохання, потреби, ставлення і вчинки людей.

в. Гнів Мойсея (32:15-29)

32:15-18. Коли Мойсей зійшов “з гори з двома таблицями Свідоцтва” (див. 31:18), до нього приєднався Ісус, який був, вочевидь, на півдорозі до верхівки гори (див. коментарі до 24:13) і не знав, що робили ізраїльтяни. Ісус подумав, що табір зазнав військового нападу. Однак Мойсей знав від Бога, що люди там не воювали, а співали, пиячили і віддавалися аморальній поведінці.

32:19-20. Розлютившись, Мойсей зробив чотири речі у підніжжі гори. По-перше, він “розбив” таблиці Закону, що символічно засвідчило порушення завіту з боку ізраїльтян. По-друге, він “спалив” ідола, “розтовк його на порох”, розчинив у воді (гірському потоці, Втор. 9:21) і змусив людей “пити” її. В такий спосіб він продемонстрував і безсилля золотого тільця, і Божий гнів.

32:21-24.  По-третє, Мойсей спонукав Арона дати повний звіт про все, що трапилося. Виправдання Арона були такими ж безглуздими, як і вчинки людей. Він звинуватив в усьому народ (вірші 22-23), а тоді збрехав, що ідол цей сам “вийшов”: “Я вкинув його в огонь і вийшов цей бичок.” Насправді, Арон самостійно його виготовив (вірш 4). Бог так сильно розгнівався на Арона, що готовий був його убити (Втор. 9:20).

32:25-29.  По-четверте, Мойсей покарав тих, хто не покаявся. Мойсей згуртував перед табором усіх людей, які не брали участь у поклонінні тільцю. Таким чином утворилася група з синів Леві. Тоді Мойсей наказав їм перейти “табором сюди й назад” і вбити усіх, хто продовжував ідолопоклонство. Три тисячі ізраїльтян полягло від їхніх мечів. Інші померли від Божої кари (вірш 35). Виконавши цей жахливий наказ, левіти були посвячені “Господеві”. Згодом їх було призначено переносити священний намет (Чис. 1:50-53).

г. Поновлення клопотання Мойсея (32:30-35)

32:30-35. Хоча головні підбурювачі до ідолопоклонства й загинули від мечів (окрім Арона, за якого заступився Мойсей, Втор. 9:20), Мойсей усвідомлював, що всі люди загалом розділяли цю провину. Тому знову попросив у Господа можливості спокутувати їхній “гріх”. Мойсей сказав Богові, що коли Той відмовить йому і не пробачить Своїх людей, то хай тоді викреслить його зі Своєї “книги, що ... написав” (Вих. 32:32). Дехто стверджує, що це була книга життя (Одкр. 20:15; 21:27), в якій перелічено імена віруючих людей, але, більш імовірно, це був перепис людей. Ці слова Мойсея свідчили, скоріш, про те, що він готовий був померти передчасно (а не страждати у вічних муках в пеклі). Він не хотів ототожнюватися з грішними й непрощеними людьми. Відхиляючи пропозицію Мойсея, Бог пообіцяв покарати грішників (передчасною смертю). Хтось помер відразу (Вих. 32:35), а всі інші бійці (окрім Ісуса й Калева) померли згодом у пустелі (Втор. 1:35-36; 2:14). І все ж Бог сказав Мойсеєві, що він поведе народ (молодше покоління) на обіцяну їм землю (Вих. 32:34). (Щодо фрази “ангел Мій” див. 33:2.)

ґ. Розкаяння людей (33:1-6)

33:1-6.  Потім Бог звелів Мойсеєві, щоб він разом з усіма людьми пішов на обіцяну “землю”. Такою була відповідь Бога на молитву Мойсея (32:13). З допомогою ангела (див. 32:34 і коментарі до 23:32) Бог вижене з тих земель їхніх ворогів (щодо цих народностей див. коментарі до 23:23), й ізраїльтяни зможуть ввійти “в землю, що тече молоком і медом” (див. коментарі до 3:8). Люди, однак, засмутилися, бо Бог сказав їм, що не піде “серед” них. Вони отримали обітницю Його захисту і проводу через ангела, але не за Його особистої присутності. Інакше, як сказав Бог, Він може винищити їх. Проте, завдяки молитві Мойсея, що міститься в 33:12-16, Бог таки погодився йти з ними (вірш 17). Розкаявшись, “ніхто” з ізраїльтян “на надягав ... своїх прикрас” (перснів, намиста, браслетів на руки чи на ноги тощо).

2. ПОНОВЛЕННЯ ЗАВІТУ БОГОМ (33:7-34:35)

а. Привілейоване становище Мойсея (33:7-23)

На відміну від доволі напружених стосунків ізраїльтян з Господом, до Мойсея Бог ставився по-особливому. У даних віршах подано засвідчення цих унікальних стосунків, що розкриваються за допомогою двох взаємопов’язаних частин.

33:7-11.  Мойсей “розмовляв” з Богом “віч-на-віч” у наметі, який сам “нап’яв ... за табором”. Туди міг входити “кожен, хто шукав Господа”, мабуть, для того, щоб отримати духовний провід. Цей намет, хоча й не був храмом, також називався “наметом зібрання”. Коли Мойсей входив “в намет, спускався стовп хмари (див. 13:21) й зупинявся при вході”. Розмір та вміст намету — невідомі, однак він нагадував людям, що їхні гріхи віддаляли їх від Бога. Вони могли поклонятися Богові, але з певної відстані (33:10). Він не був серед їхньої спільноти.

“Господь розмовляв з Мойсеєм віч-на-віч, так, як говорить людина з людиною” (вірш 11), тобто відкрито і зрозуміло. Те, що Мойсей розмовляв з Богом “віч-на-віч”, не суперечить тому фактові, що йому не було дозволено бачити лице Бога (вірш 20), оскільки фраза “віч-на-віч” є образним висловом, яким позначають відкритість і товариськість (див. Чис. 12:8; Втор. 34:10; і коментарі до Йн. 1:18). “Ісус ... не полишав намету”, бо, мабуть, доглядав за ним певним чином, коли “Мойсей повертався до табору”.

33:12-23. Мойсей засвідчив своє особливе ставлення до Бога й коли озвучив те, що його непокоїло в духовному плані. Ці вірші можна розділити на три частини, кожна з яких розпочинається словами “Мойсей сказав” (вірші 12, 15, 18). Спершу Мойсей хотів дізнатися, якими є наміри Господа стосовно Його народу. Бог звелів Мойсеєві вести “народ”, але без присутності самого Бога Мойсей відчував занепокоєння. Бог знав Мойсея “на ім’я”, тобто Мойсей належав Богові. Тож Мойсей хотів й надалі пізнавати Божі “путі” і отримувати Божу “ласку”. Мойсей заступився за свій народ і нагадав Богові, що це — Його “люди” (див. вірші 13, 16; 32:11). На такі слова Мойсея Господь відповів, що таки піде з ними (див. 33:3, 5) і дасть їм “спокій” (вірш 14).

Друге прохання Мойсея стосувалося запевнення в тому, що Господь і справді піде зі Своїми людьми (вірші 15-17). “Коли” Бог не буде йти з ними “особисто” до обіцяної землі, це може стати причиною серйозних проблем як для репутації ізраїльтян, так і для репутації самого Бога. І знову Бог задовольнив прохання Мойсея й запевнив його, що він “знайшов ласку в очах” у Нього (вірш 17; див. вірш 16).

Третє прохання Мойсея мало стосунок до його бажання побачити “славу” Бога (вірш 18). Це прохання було задоволено, коли Бог дозволив Мойсеєві отримати глибше бачення Його слави (33:19-23). Виголошуючи Своє “ім’я” (вірш 19, Свою об’явлену природу) Мойсеєві, Бог дозволив йому побачити Свою “доброту” (вірш 19) і Свої “плечі”, але не лице (див. 3:6 і коментарі до 33:11; Йн. 1:18). Цей уривок дає зрозуміти, що хоча люди і можуть справді пізнати Бога, вони ніколи не знатимуть Його цілковито.

б. Відновлення завіту (част. 34)

Господь дав Мойсеєві нові кам’яні таблиці Декалогу, об’явив Свою славу як “Інавгуратор” Завіту Мойсея і перелічив вимоги, що походили з завітних стосунків. Інші поновлені завітні постанови озвучено у Втор. 5:2-3; 29:1; ІсНав. 24:25; 2 Цар. 23:21-27.

(1) Нові кам’яні таблиці. 34:1-4.  Матеріальним засвідченням Божих особливих стосунків з ізраїльтянами були “дві таблиці кам’яні” з Десятьма заповідями, які Мойсей розбив (32:19). Тож він ще раз мав зійти “на Синай-гору”, узявши з собою дві нові витесані таблиці, “такі, як перші”. Як і тоді, він мав піти сам. Це красномовно засвідчило той факт, що Бог збирався відновити Свій завіт з Ізраїлем.

(2) Об’явлення Бога перед Мойсеєм. 34:5-9. На горі Мойсей отримав нове видіння Божої слави як Заповідача союзу. Виконуючи Свою обіцянку (33:19), Бог об’явив Своє “ім’я” (Свою природу) Мойсеєві. Бог сказав Мойсею, що Його ім’я “Господь” означає, що Він — “милосердний і ласкавий ( хесед , “люблячий”, двічі у віршах 6-7), нескорий на гнів, многомилостивий, і вірний ( ’емет , “надійний”), що ... прощає беззаконня, злочини й гріхи”. Ці слова доповнюють опис Його імені, що був поданий раніше (див. коментарі до 3613-14). Господь — це ім’я, яке характеризує стосунки Бога з Його народом. Деякі з цих рис або й усі вони ще сім разів озвучуються у Старому Завіті (Іис. 14:18; Неєм. 9:17; Пс. 86:15; 103:8; 145:8; Йоіл. 2:13; Йона 4:2).

Виявляючи Свою надзвичайну доброчинність, Бог є справедливий, а тому зобов’язаний карати людей, які нехтують Його праведністю (“не залишає без кари”, Вих. 34:7). Щодо того, що Він “карає провину батьківську на дітях і внуках до третього й четвертого покоління”, див. коментарі до 20:5.

У відповідь на таке об’явлення Божої природи Мойсей “поклонився до землі”, а тоді почав благати Господа змилосердитися над Своїм твердолобим народом, як Сам Бог колись назвав ізраїльтян (32:9; 33:3, 5). Мойсей також попросив, щоб Бог знову пообіцяв йому йти “посеред” них (див. 33:3, 12, 14) і тим самим поновив Свою обітницю мешкати серед Свого народу та взяти їх “собі в насліддя” (див. Втор. 4:20).

(3) Відновлення союзу (34:10-28). 34:10-11. Ці вірші слугують передмовою або вступом до постанов завіту, які озвучені далі у віршах 12-28. Бог пообіцяв поновити Завіт Мойсея, потім показати Своє могутнє “діло” через ізраїльтян та зробити “чудеса” (див. 3:20), щоб й інші люди побачили, яким великим є Бог і якими страшними можуть бути Його діла. Серед цих чудес буде те, як Він виганятиме народи, що живуть у Палестині (див. коментарі щодо цих народів у 3:8), з обіцяної ізраїльтянам землі. Але перемога ізраїльтян залежатиме від їхнього послуху Богові.

34:12-17.  Бог об’явив Свою природу (вірші 5-7) і пообіцяв бути посеред Свого народу й надати їм Свою силу (вірші 10-11). Завітні постанови, яких обов’язково слід було дотримуватися і які детально розглянуті в част. 21-23, тут (34:12-18) подано в загальному. Це, головним чином, повторення того, що було озвучено в книзі “завіту” (24:7), хоча вірші 34:12-28 звучать значно різкіше через нещодавній гріх ізраїльтян (част. 32).

Головною метою цих постанов була необхідність тримати ізраїльтян якнайдалі від ідолопоклонства, що було чимсь немислимим у теократичному суспільстві, хоча ізраїльтяни вже й вчинили такий гріх. “Заключати союз” (див. 23:32) з язичниками — це, отже, визнавати їхніх богів, а це, згідно завіту, було заборонено. Тому ізраїльтяни мали самі нищити їхніх ідолів: руйнувати “їхні жертовники”, розбивати “їхні стовпи” (див. Втор. 7:5; 12:3), які, цілком імовірно, символізували чоловічу статеву міць, й рубати “їхні ашери”. Поклоняючись язичницьким богам, ханааняни зводили стовпи й на честь богині Ашери, дружини Баала (також див. коментарі до 2 Хр. 14:3). Оскільки ізраїльтяни уже згрішили ідолопоклонством (Вих. 32), постанови, озвучені тут (34:12-13), мають значно більше значення, аніж ті, що в 23:24.

Завіт Мойсея був основою теократичного правління Бога над Своїм народом. Тому, оскільки Він — Бог єдиний, Він не терпітиме жодних суперників (див. 20:3). Й саме в цьому розумінні Бог — “ревнивий” (див. 20:5).

Як застеріг Господь, хто заключатиме “союз” з ідолопоклонниками, той згодом сам може почати “їсти їхні жертви” (34:15), вступати у мішані шлюби з їхніми дочками (чимало з яких були духовними і/або фактичними повіями “своїм богам”; див. Ос. 4:13-14) і навіть виливати “богів” (Вих. 34:17;див. 20:4), що вони вже були зробили, виготовивши золотого тільця (32:4). Та, як і зазвичай, ізраїльтяни не прислухалися до цих застережень і таки долучилися до поклоніння ханаанським та іншим лжебогам, що зрештою й призвело до їхнього вигнання.

34:18-26.  Озвучивши ті форми поклоніння, яких ізраїльтяни зобов’язані були уникати (вірші 12-17), Бог нагадав, що вони мають активно поклонятися Йому, відзначаючи священні свята. Далі Бог перелічив три головних свята (вірші 18, 22), за дотримання яких Він пообіцяв винагородити ізраїльтян тим, що дасть їх обіцяну землю й оберігатиме її (вірш 24).

Семиденне свято “Опрісноків” слід було відзначати (див. 12:15-20; 23:15) у “місяці Авів” (березень-квітень), бо саме цього місяця ізраїльтяни вийшли з Єгипту. Під час цього свята вони мали посвячувати Господеві “усе первородне” (34:19-20; див. 13:12-13; 22:29-30). Між Виходом і цим посвяченням існує тісний зв’язок, адже це своєрідне нагадування про десяту Божу кару (смерть первістків єгиптян).

Перш ніж згадати про друге і третє свято (34:22), Бог нагадав ізраїльтянам про їхній обов’язок “відпочивати” в суботу (див. 20:8), навіть у ті пори роки, які вважалися найбільш клопіткими (“навіть під час оранки й жнив”). “Свято Седмиць”, яке також називається святом Жнив (23:16) і святом П’ятидесятниці, ізраїльтяни мали відзначати через 50 днів після свята Опрісноків, а саме на початку збирання врожаю пшениці.

“Свято Збору”, яке також є сільськогосподарським, слід було відзначати під час жнив “наприкінці року” (див. коментарі до 23:16). Кожного з цих трьох свят всі ізраїльські чоловіки мали “показуватись ... перед лицем Господа Бога” (34:23) (що згодом означало йти в Єрусалим до храму). Ці паломницькі свята об’єднували націю задля релігійного поклоніння. Бог пообіцяв, що в той час, коли чоловіки залишатимуть свої домівки, щоб поклонитись Господеві, Він захищатиме їхню “землю”.

Даний уривок містить й інші настанови: дві додаткові вказівки щодо свята Опрісноків — уникати закваски й повністю з’їдати пасхальну їжу (34:25; див. 23:18), — закон “первоплоду” (пов’язаний зі святом Седмиць) і заборону варити козеня “в молоці матері його” (див. коментарі до 23:19).

34:27-28. Як і тоді, коли Мойсей отримав книгу завіту першого разу, цього разу він також мав записати Божі постанови (див. 24:4). Після 40 днів, які Мойсей провів перший раз на горі Синай (24:18), він отримав кам’яні таблиці з Десятьма заповідями, які були знаком завіту. До цих заповідей (34:28) Бог додав ще “ці слова” (вірш 27). Та на відміну від попереднього разу, за ці 40 днів люди не вдалися до ідолопоклонства.

(4) Сходження Божої слави на Мойсея. 34:29-35. На противагу тій люті і святому обуренню, які Мойсей відчув першого разу, коли повернувся з таблицями (32:19), цього разу його “обличчя” випромінювало Божу славу (див. 2 Кор. 3:7), однак він про це не знав. Такий його вигляд налякав людей, проте він закликав їх вислухати постанови поновленого завіту.

Вочевидь, люди сказали Мойсеєві, що його обличчя сяяло, бо потім він накрив його “покривалом” ( масвех ; у Старому Завіті це слово зустрічається лиш тут — у Вих. 34:33-35; див. 2 Кор. 3:13). Але в присутності “Господа” Мойсей це покривало “спускав” (див. 2 Кор. 3:18).

В. Спорудження намету (част. 35-40)

Після відновлення завіту на перший план знову виступило питання побудови храму. Більша частина інформації, яка міститься в част. 35-40 щодо побудови храму, є подібною до Божих вказівок, які Він дав Мойсеєві на горі (і які занотовані в част. 25-31), окрім того факту, що част. 35-40 написані, головним чином, в минулому часі, а отже, засвідчують, як Мойсей та інші люди виконували Божі вказівки. Однак порядок викладення матеріалу дещо відрізняється у цих двох великих частинах книги. Сама ж книга ж завершується звісткою про сходження Бога, щоб мешкати у Своїй славі посеред Свого народу (40:34-38).

Коментарі до цих останніх частин Книги Вихід є порівняно стислими, бо все це вже було розглянуто вище. Однак част. 35-40 не є даремним повторенням. Вони наголошують дві важливі істини: (а) відданість Бога, який перебуває поміж Своїми людьми, незважаючи на їхні помилки, і (б) покірність Мойсея, який ретельно виконував усі настанови Бога (див. 25:9). Аж сім разів у кожній з двох останніх частин міститься фраза “як заповідав Господь Мойсеєві” (39:1, 5, 7, 21, 26, 29, 31; 40:19, 21, 23, 25, 27, 29, 32). Мойсей і справді був відданим слугою (Чис. 12:7; Євр. 3:5).

1. ПРИГОТУВАННЯ ДО СПОРУДЖЕННЯ (35:1-36:7)

а. Повторне озвучення зобов’язання святкувати суботній день (35:1-3)

35:1-3.  Мойсей “зібрав усю громаду синів Ізраїля” (див. вірш 4 і коментарі до 12:3) й озвучив їм Господні вказівки. Текст вірша 2 част. 35 повторює Господню настанову, занотовану в 31:15, майже дослівно. Оскільки “субота” була знаком завіту, який Бог уклав з ізраїльтянами (31:16-17), дотримання вимоги відпочивати в цей день було вирішальним. Адресовані людям слова Мойсея про необхідність святкувати суботній день містяться тут на початку част. 35-40, а не в кінці, як у част. 25-31. А все тому, що Ізраїль вже продемонстрував свою схильність не слухатися. А також було важливо, щоб люди, захопившись спорудженням храму, не забули про саме поклоніння. Заборона “запалювати” вогонь “в день суботній” (35:3) є наслідком вказівки нічого в цей “день” не робити (вірш 2), в тому числі не готувати їжу (див. 16:23).

б. Збір матеріалів (35:4-29)

35:4-9.  Потім Мойсей звелів усім людям принести зі свого майна те, що було необхідне для спорудженням храму (див. 25:1-9). Все це слід було давати добровільно (“кожен охочий”; див. 35:21, 29) “як пожертву” Господеві.

35:10-19. Далі Мойсей прикликав майстрів (“кожен добрий знавець з-між вас”), щоб ті виготовили всі внутрішні й зовнішні споруди, посуд та “ризи” для священиків. Порядок, в якому всі ці речі озвучено, — той самий, що й у 36:8-39:31.

35:20-29. Люди й справді дуже охоче долучилися до спорудження храму. Хтось жертвував своє коштовне майно, хтось — свою працю. Оскільки в 25:3 йде мова про потребу в золоті, сріблі і міді, тут (35:22) власне й підкреслено, що люди “поприносили всякого роду золоті речі”. “Жінки” ж не лише давали пожертви (вірші 22, 29), але й також пряли “пряжу ... тонке полотно ... й сукали козячу шерсть”.

в. Призначення Бецалела й Оголіява (35:30-36:1)

35:30-36:1.  Дана частина подібна на 31:1-11. Новим у цьому описі є лиш твердження про “дарування” Бецалела і Оголіява “навчати інших” (35:34). А також в цьому уривку (35:30-36:1) зроблено наголос на здібностях багатьох “майстрів”.

г. Початок роботи (36:2-7)

36:2-7. Бецалел й Оголіяв мали наглядати за усіма умільцями “мистецтва, що їм Господь дав мудрість у серце” (вірш 2; див. вірш 1), і за тими, “кого хист тягнув узятись до діла”. Тут знову (див. 35:21, 29) наголошується добровільне бажання людей жертвувати свою працю і необхідні для будівництва матеріали. Насправді, “народ” приносив так багато всього — навіть “більше, ніж треба”, — що їх слід було стримати. Перелік матеріалів, які вони жертвували, озвучено в 38:21-31.

2. БУДІВНИЦТВО НАМЕТУ (36:8-39:31)

а. Зведення храму (36:8-38)

36:8-38. Порядок будівництва намету відрізняється від порядку постанов, озвучених в част. 26. Тут спершу йде мова про зведення самого храму, тоді як в постановах спершу подано опис трьох храмових споруд (част. 25). Окрім того, в 36:8-38 не міститься інформації про додаткову довжину килимів з козячої шерсті, яка є в 26:12-13. В усьому іншому ці дві оповіді є майже тотожними.

Храмова споруда складалася з чотирьох складових: (а) “з тонкої льняної тканини”, пряжі і “килимів”, якими прикрашали стіни та формували стелю (36:8-13; див. 26:1-6); (б) з килимів із “козячої шерсти, ... баранячих” і “борсучих шкур” (36:14-19; див. 26:7-14); (в) з дерев’яних решітчастих каркасів із дощок “на південному боці, ... на північному” і на задньому боці споруди (36:20-30; див. 26:15-25) з засувами, які б утримували усю споруду вкупі (36:31-34; див. 26:26-29) і (г) з двох вхідних завіс, одна з яких розділяла намет на два відсіки, а друга була на вході (36:35-38; див. 26:31-37).

б. Зведення храмових споруд (37:1-38:8)

37:1-38:8.  Тут іде мова про шість храмових споруд: (а) “кивот” і його “віко” (37:1-9; див. 25:10-22; (б) “стіл з дерева акації”, тобто стіл хліба появлення (37:10-16; див. 25:23-30; 39:36); (в) “світильник” (37:17-24; див. 25:31-39); (г) “кадильний жертовник” (37:25-28; див. 30:1-10) , “миро для помазання й ... благовонні пахощі на кадило” (37:29; див. 30:22-28); (ґ) “жертовник на всепалення” (38:1-7; див. 27:1-8); та (д) “мідяну вмивальницю” (38:8; див. 30:17-21).

Опис в 37:1-38:8 містить ще один додатковий факт, про який раніше не йшлося: мідяна вмивальниця була виготовлена “із дзеркал (з полірованої міді, не скла) тих жінок, що служили при вході в намет зборів”. Тут фраза “намет зборів” має, вочевидь, стосунок до намету, який Мойсей звів за табором після того, як було скасовано завіт, і перед тим, як його було поновлено (див. 33:7-11). В інших випадках фраза “намет зборів” стосується, звісно ж, самого храму (наприклад, 40:1, 12, 22, 24, 26, 29-30, 34-35).

в. Зведення храмового подвір’я (38:9-20)

38:9-20.  Ця частина є повторенням віршів 27:9-19 і не містить жодної додаткової інформації.

г. Обрахунок використаних для спорудження намету матеріалів (38:21-31)

38:21-31. Дана частина не має собі подібних в част. 25-31. Тепер, коли робота вже розпочалась, “на наказ Мойсея ... левітами, під орудою Ітамара”, наймолодшого сина Арона, було проведено “обрахунок” використаних матеріалів. Ця статистика дає доволі яскраве уявлення про велич і пишноту осередку поклоніння ізраїльтян. Тут було використано трохи менше як тонну “золота” (38:24), майже чотири тонни “срібла” (вірші 25-28) і близько двох з половиною тонн “міді” (вірші 29-31; див. НМВ, примітки).

Якщо взяти до уваги, що “пів шекля” дорівнює приблизно одній п’ятій унції, а талант — 75 фунтам срібла (“сто талантів і тисяча сімсот сімдесят п'ять шеклів”), то всього налічується 603550 півшеклів. Це означає, що кожен з 603550 чоловіків “від двадцятьох років і вище” заплатив рівно пів шекля, що раніше було обумовлено зробити під час перепису (30:11-16). (Див. таблицю “Біблійні міри і ваги” перед Книгою Буття.) Хоча зовнішнє покриття храму (з борсучих шкур) своїм забарвленням могло нагадувати намет кочівників, багатство використаних у ньому металів засвідчувало ізраїльтянам святість, славу і велич Бога, який мешкав серед них. Його “помешкання” всім давало зрозуміти, що Він цілковито спроможний щедро подбати про всіх Своїх людей.

ґ. Виготовлення священицьких риз (39:1-31)

39:1-31.  Загалом ці вірші відповідають Божим постановам, озвученим Мойсеєві в част. 28. “Святі ризи” священиків складалися з: ефоду (39:1-7; див. 28:15-30), нагрудника (39:8-21; див. 28:15-30), верхньої ризи (39:22-26; див. 28:31-35), інших частин ризи (39:27-29; див. 28:39-43) та платівки з написом (39:30-31; див. 28:36-38). Оскільки в част. 35-40 головним чином йде мова лише про храмову споруду, а не про служіння у святині, у даній частині (39:1-31) не міститься згадки про Урім і Туммім (див. 28:30). Серед інших незначних відмінностей є те, що “нагрудника судейського” (28:15; див. 28:29) у 39:8, 15, 19, 21 просто названо “нагрудник”. Тут також уточнено, що “платівку ... із щирого золота”, яку мав носити на митрі первосвященик (28:36-38), кріпили “до святої діядеми” (39:30-31). Також у вірші 3 міститься згадка про те, що майстри “повиклепували з золота бляшки й порозтинали їх на нитки, щоб гаптувати ними по блакиту й по порфірі й кармазині та по льняному полотні”.

3. ЗАВЕРШЕННЯ НАМЕТУ (39:32-43)

39:32-43. Коли всі частини храмових споруд та одежі було “скінчено”, люди принесли їх до Мойсея, щоб він оглянув їх і “благословив” (вірш 43). Засвідчивши, що майстри дуже ретельно виконали постанови Господа, Мойсей схвалив усю їхню “роботу”. Перелік храмових споруд та елементів подано тут майже в тому ж порядку, що й в 35:10-19 і 36:8-39:31. “Усе”, було зроблено так, “як повелів Господь” (39:32, 43; див. вірші 1, 5, 7, 21, 26).

4. ПОРЯДОК В НАМЕТІ (40:1-33)

Дана частина складається з двох розділів, які нагадують своєю будовою й взаємозалежністю част. 25-30 і 35-39. В 40:1-16 Господь дав Мойсею вказівки стосовно того, що, де і коли слід покласти в храмі, а у віршах 17-33 зазначено, що ці настанови було виконано.

40:1-16.  Постанови, озвучені в цих віршах, стосуються: (а) розміщення складових храму, як тих, що мали бути всередині святині, так і тих, що зовні, а також запон, що “на подвір’ї” (вірші 1-8); (б) освячення (відокремлення для святого застосування) храму й усього, що в ньому (вірші 9-11); (в) омивання, одягання і помазання священиків (“Арона” і його “синів”) для служіння Богові й людям у святині (вірші 12-16).

Храм було зведено (вірш 1) приблизно через рік після Виходу з Єгипту: “у перший день першого місяця” (вірш 2), “другого року” (вірш 17). Вихід відбувся 14-го дня першого місяця (12:2, 6, 33-34). Оскільки люди прибули в Синай через три місяці після Виходу, вони пробули в місцевості Синай вісім з половиною місяців. Частину того часу (принаймні 80 днів) Мойсей провів на горі (40 днів, 24:18; і ще 40 днів для відновлення завіту, 34:28). Отож, мабуть, близько шести з половиною місяців (десь з середини вересня й до кінця березня) знадобилося для того, щоб зібрати необхідні матеріали і спорудити храм.

40:17-33. У цих віршах занотовано, як старанно зводився храм згідно усі постанов Господа (вірші 1-15). Вони слугують своєрідним розширенням вірша 16, в якому сказано, що Мойсей “виконав ... усе”, як велів йому Бог. У цій частині аж сім разів говориться про те, що Мойсей виконав все саме так, “як заповідав йому Господь” (вірші 19, 21, 23, 25-26, 29, 32). “Свідоцтво” (вірш 20), яке було поміщене в кивот, — це дві кам’яні таблиці з Божими заповідями (16:34; 31:18). Особливу зацікавленість у даному уривку викликає той факт, що перед тим, як було висвячено Арона, всі обов’язки священика виконував сам Мойсей: “Мойсей ... запалив ... пахощі” (40:27) на золотому кадильному жертовнику і “вчинив ... всепалення й офіри” на жертовнику всепалення.

5. ПЕРЕБУВАННЯ БОГА ПОМІЖ СВОЇМИ ЛЮДЬМИ (40:34-38)

40:34-38. Божа обітниця (“Я житиму між синами Ізраїля й буду їм Богом”, 29:45) здійснилася, коли “слава Господня сповнила храмину”. “Хмара”, символ присутності Господа, вкривала тимчасовий намет за табором лише у певні моменти (33:7-11). Тепер же вона зійшла і “вкрила намет зборів”. Насправді, навіть Мойсей, який уже дещо бачив славу Бога (33:18-23), “не міг” зараз “увійти в намет”.

“Хмара”, яка вела ізраїльтян, коли вони рушили з Сукоту (13:20-22), тепер перебувала серед них, щоб вести їх в обіцяну землю (40:36-39). Коли хмара “піднімалась”, люди рушали в дорогу. Якщо ж вона залишалася над храмом і “не піднімалась”, народ не рушав. Верховний Бог небес взяв людей, які перебували у рабстві, звільнив їх Своєю могутністю, уклав з ними завіт і заснував теократію, на чолі якої був лиш Він єдиний. Знаком завіту була субота, а його постанови (умови) формували Закон, куди входили Десять заповідей та різні цивільні й обрядові укази. Книга завершується дуже позитивно: Бог був зі Своїм народом, і Він вів їх у обіцяну землю.

БІБЛІОГРАФІЯ

Bush, George. Notes on Exodus . 1952. Reprint (2 vols. in 1). Minneapolis: James & Klock, 1976.

Cassuto, Umberto. A Commentary on the Book of Exodus . Translated by Israel Abrahams. Jerusalem: Magnes Press, 1967.

Cole, R. Alan. Exodus: An Introduction and Commentary.  The Tyndale Old Testament Commentaries. Downers Grove, Ill.: Intervarsity Press, 1973.

Davies, Gwynne Henton. Exodus . Torch Bible Commentaries. London: S.C.M. Press, 1967.

Davis, John J. Moses and the Gods of Egypt.  Grand Rapids: Baker Book House, 1971.

Honeycutt, Roy L., Jr. “Exodus.” In The Broadman Bible Commentary . Vol. 1. Nashville: Broadman Press, 1969.

Huey, F.B., Jr.  Exodus: A Study Guide Commentary.  Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1977.

Hyatt, J. Phillip. Exodus . New Century Bible. Greenwood, S.C.: Attic Press, 1971. Reprint. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1980.

Keil, C.F., and Delitzsch F. “Exodus.” In Commentary on the Old Testament in Ten Volumes . Vol. 1. Reprint (25 vols. in 10). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

Lange, John Peter. “Exodus.” In Commentary on the Holy Scriptures, Critical, Doctrinal and Homiletical . Vol. 2. Reprint (24 vols. in 12). Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1980.

McGregor, James. Exodus: With Introduction, Commentary and Special Notes . 2 vols. Edinburgh: T. & T. Clark, 1909.

Pfeiffer, Charles F. Egypt and the Exodus.  Grand Rapids: Baker Book House, 1964.

Ramm, Berhard L. His Way Out.  Glendale, Calif.: G/L Publications, Regal Books, 1974.

Youngblood, Ronald F. Exodus . Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1983.