1 Книга Самуїла

Юджин Х. Меррілл

ВСТУП

Назва. 1 і 2 Книги Самуїла отримали свою назву на честь Пророка Самуїла, який вже у першій книзі виступає головною дійовою особою. У перших рукописах давньоєврейською мовою між цими двома книгами не було поділу. Вони просто мали назву “Самуїла”. Вперше ці книги було розділено у Септуаґінті. І цей поділ залишився аж до наших днів в усіх перекладах та версіях, в тому числі Бібліях, надрукованих на івриті.

Автор . Хто є автором 1 і 2 Книг Самуїла — достеменно невідомо. Однак не важко припустити, що сам Самуїл написав або ж принаймні переповів дані, відтворені в 1 Сам. 1:1-25:1, де головним чином описуються події з його життя аж до його смерті. Однак складно щось казати про те, хто ж є автором решти 1 Сам. та 2 Сам.

Час написання.  Важко з усією певністю стверджувати, коли саме було написано ці книги. Тут немає жодного натяку на те, що автор (автори) щось знали про падіння Самарії у 722 році до н.е., і все ж він (чи вони) точно жили у після-Соломонові часи, тобто після поділу царства на Ізраїль та Юдею (931 рік до н.е.). На це вказує згадка про Ціклаг, палестинське місто, яке, як написав оповідач, належало “по цей день при царях Юди” (1 Сам. 27:6, НАСБ), та згадки про Ізраїль і Юдею (11:8; 17:52; 18:16; 2 Сам. 5:5; 11:11; 12:8; 19:42-43; 24:1, 9).

Історичне підґрунтя. Події, що описані в 1 та 2 Книгах Самуїла, обертаються довкола життя трьох важливих фігур — Самуїла, Саула і Давида. 1 Книга Самуїла розпочинається з оповіді про народження Самуїла, яке трапилося наприкінці 12-го століття, близько 1120 року до н.е.. 2 Книга Самуїла завершується оповіддю про те, як Давид, що був уже при смерті, передав свій царський трон своєму синові Соломону. Це трапилося у 971 році до н.е. Отже, ці дві Книги Самуїла охоплюють період часу десь у 150 років.

300 або й більше років історії Ізраїлю, який перебував під правлінням Суддів, характеризувалися політичною, моральною та духовною анархією і занепадом. Ситуація була такою всеохоплювальною, що навіть сини Елі, первосвященика кінця 12-го століття, стали відступниками й почали зловживати своїми посадами священиків з метою особистого збагачення та безпідставних переслідувань. Саме тоді, коли вже здавалося, що народ дійде до межі свого духовного загнивання, втрутився Бог і у відповідь на побожні молитви Анни дав їй і усьому народові Самуїла. Він став сильним правителем, і будучи суддею, пророком та священиком, зміг забезпечити народові перепочинок від внутрішніх та зовнішніх загроз. Однак, на жаль, коли він постарішав й з’явилася потреба передати трон наступникові, всі розуміли, що його власні сини не годилися на цю роль. Цей чинник, разом із вторгненням аммонітів зі східного боку річки Йордан, спонукав ізраїльтян вимагати від Самуїла, щоб він дав їм царя “як ... в усіх народів” (1 Сам. 8:5, 20). Хоча Самуїл і був стурбований таким проханням, яке передбачало відмову від Яхве як їхнього царя, він задовольнив його й обрав Саула царем. Цей вибір передбачив і схвалив сам Яхве. Таким чином в Ізраїлі було встановлено монархію. Та якщо бути відвертим, умови й час для цього були невідповідні, але все це було частиною Божого задуму, об’явленого ще в часи патріархів (Бут. 17:6, 16; 35:11; Втор. 17:14-20). Зрештою, коли було обрано й помазано Давида, другого царя Ізраїлю, Самуїл ще особисто зміг стати свідком приходу на престол царя, з роду якого, як обіцяв сам Бог, прийшов Месія, здійснивши цим самим Божий задум стосовно порятунку людей (Бут. 49:10; Чис. 24:17). Отож, Книги Самуїла охоплюють той переломний період в історії Ізраїлю, коли на зміну суддям прийшла монархія, а замість недоладного суддівства сильне централізоване правління.

Мета . У Книгах Самуїла відтворено історію Ізраїлю, починаючи з кінця 12-го століття і завершуючи початком 10-го до народження Ісуса Христа. Однак, як і усі біблійні історії, ці книги слід розглядати і з теологічного боку, а не лише як переповідання подій, що не пов’язані із Божим задумом. Хоча й можна стверджувати, що головною темою біблійного богослов’я є встановлення верховенства Бога над усім, метою 1 і 2 Сам. було показати, як це верховенство було передано ізраїльському народові, а саме через рід Давида, з якого пішли Богом обрані царі. Давид і його династія показали, як це — правити під заступництвом Бога. А також з роду Давида зрештою прийшов втілений Його Син, Ісус Христос. Христос показав Своїм життям, яким має бути справжній цар, і за допомогою Своєї смерті та воскресіння дав людям основу, на підставі якої усі віруючі люди можуть правити з і через Нього (2 Сам. 7:12-16; Пс. 89:36-37; Іс. 9:7).

ПЛАН

І. Приготування до монархії (част. 1-9)

А. Народження й дитинство Самуїла (част. 1)

1. Сім’я Самуїла (1:1-3)

2. Проблема Анни (1:4-8)

3. Молитва Анни (1:9-18)

4. Народження Самуїла (1:19-23)

5. Представлення Самуїла Богові (1:24-28)

Б. Пісня Анни (2:1-10)

1. Радість Анни в Господі (2:1)

2. Анна возвеличує Господа (2:2-8)

3. Очікування Анни від Господа (2:9-10)

В. Ситуація в Шіло (2:11-36)

1. Зростання Самуїла (2:11, 26)

2. Гріхи духівництва (2:12-17, 22-25)

3. Благословення сім’ї Самуїла (2:18-21)

4. Зречення духівництва (2:27-36)

Г. Прикликання Самуїла (част. 3)

1. Голос Бога (3:1-10)

2. Послання Бога (3:11-14)

3. Свідчення Самуїла (3:15-21)

Ґ. Ковчег (част. 4-7)

1. Захоплення ковчегу (част. 4)

2. Сила ковчегу (част. 5)

3. Повернення ковчегу (6:1-7:1)

4. Відновлення ковчегу (7:2-17)

Д. Обирання царя (част. 8-9)

1. Бажання мати царя (8:1-9)

2. Опис царя (8:10-18)

3. Знайомство з царем (8:19-9:14)

4. Вибір царя (9:15-27)

ІІ. Період правління Саула (1 Сам. 10-31)

А. Правління Саула (1 Сам. 10-14)

1. Ізраїль обирає Саула (част. 10)

2. Перша перемога Саула (част. 11)

3. Звернення Самуїла (част. 12)

4. Перший докір Саулові (част. 13)

5. Небезпечний задум Йонатана (част. 14)

Б. Зречення Саула (част. 15)

В. Саул і Давид (част. 16-26)

1. Як друзі (част. 16-17)

2. Як вороги (част. 18-26)

Г. Смерть Саула (част. 27-31)

1. Давид у Ціклагі (част. 27)

2. Саул в Ен-Дорі (част. 28)

3. Повернення Давида у Ціклаг (част. 29-30)

4. Битва на Гільбоа (част. 31)

КОМЕНТАРІ

І. Приготування до монархії (част. 1-9)

А. Народження й дитинство Самуїла (част. 1)

1. СІМ’Я САМУЇЛА (1:1-3)

1:1-3.  Самуїл був сином Елкани “з гори Ефраїм”, що “у Раматаїмі, Цуфій”. Цей край, також відомий як просто Рама (“височина”), знаходився у гірській місцевості близько 15 миль на північ від Єрусалиму. Можливо, як стверджує Євсевій, це та ж Ариматея, домівка Йосифа Ариматейського часів Нового Завіту. (Рама була батьківщиною Самуїла [вірші 19-20], місцем його проживання [7:17] і місцем поховання [25:1].) Той факт, що Елкана тут названо ефраїмієм, дещо спантеличує, оскільки Самуїл був священиком, а ними могли бути виключно левіти. Однак Елкана був прямим нащадком Леві (1 Хр. 6:18-21), а, отже, мав право виконувати обов’язки священика. Він був левітом за походженням й ефраїмієм за місцем проживання. Одним із показників того, якими беззаконними були часи, коли народився Самуїл, є той факт, що його батько мав двох жінок. У ті часи дуже часто (хоча Господь ніколи цього не схвалював) траплялося так, що чоловік, жінка якого була безплідна, женився на другій жінці, з якою міг породити дітей (Бут. 16:1-3; 30:3-4, 9-10; тощо). Це й слугує поясненням того, чому Елкана мав “дві жінки”, і чому Анна, кохана, але безплідна, так сильно хотіла сина.

2. ПРОБЛЕМА АННИ (1:4-8)

1:4-8.  Оскільки чоловік-єврей був зобов’язаний дати потомство, щоб увіковічити своє ім’я, неспроможність його дружини породити сина вважалася Божим прокляттям. (Згідно з Втор. 7:13-14 діти були ознакою Божого благословення, а неспроможність народити дитину ізраїльтяни вважали прокляттям.) Однак безплідність Анни не робила любов Елкана до неї меншою. Він все одно давав їй частку таку ж, як і “Пенінні”, своїй другій дружині, коли вони усі разом приносили “жертву” Господові “в Шіло”, край, який знаходився приблизно за 15 миль на північ від Рами, де Ісус Навин поставив намет (ІсНав. 18:1). Це сердило Пенінну і вона щоразу “гірко ... допікала” Анні (1 Сам. 1:6-7). Тут пригадується заздрість, якою запалало серце Рахиль, однієї з двох дружин Якова (Бут. 30:1). Жодні запевнення Елкана у любові не могли зарадити журбі та смутку Анни (1 Сам. 1:8). Усе, що їй залишалося, так це цілковито покластися на Боже милосердя.

3. МОЛИТВА АННИ (1:9-18)

1:9-18.  Закон вимагав, щоб усі дорослі чоловіки-євреї з’являлися у наметі чи в храмі Господньому тричі на рік, коли народ відзначав найбільші релігійні свята (Вих. 23:14-17). У ті часи намет знаходився в Шіло, що приблизно за 15 миль на північ від Рами. Елкана щоразу приходив туди зі своїми жінками, і Анна там від усього серця “молилась до Господа” й прохала у Нього сина. І ось одного разу Анна “обріклась ... обітом”, пообіцявши, що коли Бог дасть їй “хлоп’ятко”, то вона на “ввесь його вік” віддасть свого сина Господеві. Ця обітниця віддати Богові свого сина нагадує обітницю назореїв, опис якої подано в Чис. 6:1-8. Ту ж саму обітницю дали колись батьки Самсона, якого вони пообіцяли віддати на службу Богові за майже тих самих обставин (Суд. 13:2-5). Тиха молитва Анни була такою заповзятою, що Елі, первосвященик, який сидів неподалік, зауважив, як “ворушилися губи в неї”, і припустив, що вона “п’яна”. Коли ж священик дізнався, що то вона з горя так ревно молилася, то запевнив її, що Бог відповість на її молитву.

4. НАРОДЖЕННЯ САМУЇЛА (1:19-23)

1:19-20.  Невдовзі після того, як Анна повернулася в Раму, вона завагітніла й “у свій час” народила “сина”, якого назвала Самуїл. Хоча фактично це ім’я означає “його ім’я — Бог”, чи щось подібне, Анна сказала, що воно означає “випрошений у Бога”. Вона “просила” ( са’ал ) Бога про сина, і Він “почув” ( сама’ ) її. Тож, ім’я Самуїл асоціюється з самуа’ ‘ел , “почутий Богом”, бо вона “його випросила в Господа”.

1:21-23.  Наступного разу, коли Елкана йшов у Шіло, “щоб принести Господеві щорічну жертву” (див. вірш 3), він також ішов туди, щоб “виконати обіт”. Для цього слід було принести самого Самуїла, якого Елкана (і Анна) пообіцяв віддати Господеві, якщо Він відгукнеться на їхнє благання про сина (див. Лев. 27:1-8; Чис. 30:1-8).

Анна і Самуїл не пішли туди з Елканою, бо Самуїл не був ще відлучений від груді, а тому цілковито залежав від матері. Елкана погодився із доводами дружини і дозволив Анні залишитися вдома разом з Самуїлом. Однак він, мабуть, все ж боявся, щоб через те, що вони не віддали Самуїла на службу Господеві відразу, Він не розцінив це як зловживання Його ласкою (що дав їм сина, який житиме й зростатиме). Тому Елкана і сказав: “Дай тільки Господи, щоб справдилось твоє слово!”

5. ПРЕДСТАВЛЕННЯ САМУЇЛА БОГОВІ (1:24-28)

1:24-28.  Коли Анна “відлучила” свого сина від груді, то виконала свою обіцянку і “взяла його з собою” у Шіло, щоб віддати “в дім Господній” на усе життя. Оскільки у ті часи було прийнято годувати дитину груддю до трирічного віку (див. апокрифічну книгу 2 Мак. 7:27), маленький Самуїл не став для Елі і священиків у Шіло якимсь надзвичайним тягарем.

Б. Пісня Анни (2:1-10)

Це — один з найдавніших і найбільш хвилюючих поетичних уривків Старого Завіту. У цій пісні так багато всього стосується Месії, що Марія, мати Ісуса, включила її у свою возвеличувальну пісню, Магніфікат, у якій вона дякувала Богові за те, що обрав її бути людською матір’ю Ісуса-Месії (Лк. 1:46-55).

1. РАДІСТЬ АННИ В ГОСПОДІ (2:1)

2:1.  Анна, маючи на увазі свою суперницю Пенінну, говорила про свою радість “у Господі”, який допоміг їх зрештою породити сина. Роги, що використовувалися тваринами для захисту й нападу, символізували силу. Тож Анна, говорячи про свій “ріг”, описувала силу, яка ввійшла у неї з тим, що Бог відповів на її молитву.

2. АННА ВОЗВЕЛИЧУЄ ГОСПОДА (2:2-8)

2:2-8. Через такі Свої якості як святість, сила (“скелі”), знання та проникливість (вірші 2-3), а також з огляду на діяння стосовно безбожників і побожних людей (вірші 4-8) Господь власне й демонструє Своє верховенство у справах людей. Особливо цікавою є згадка Анни (вірш 5) про себе та Пенінну відповідно: “Неплідна сім раз родить, а многодітна в'яне.” Зрештою, Анна народила ще п’ятьох дітей (вірш 21), але вислів “сім раз родить” тут символізує повноту задоволення її благання про сина. Ламання луків (вірш 4), задоволення голодних (вірш 5), воскресіння мертвих (вірш 6) та вивищення убогих (вірші 7-8) — усе це стосується незаперечної істини, що лиш у Господніх руках майбутня доля кожної людини. Той, Хто створив ввесь світ (вірш 8), зміг принести радість в життя Анни.

3. ОЧІКУВАННЯ АННИ ВІД ГОСПОДА (2:9-10)

2:9-10.  Після того, як Анна зауважила, що Господь благословляє “Своїх вірних” й карає нечестивців (вірш 9), вона завершила свою пісню пророчим проголошенням того, що Господь “дасть потугу Своєму Цареві, (і) піднесе вгору ріг Помазаника Свого”. Той факт, що тут згадується цар, хоча на той час монархії ще не було, дав підставу багатьом критикам стверджувати, що ця пісня була написана пізніше і просто вставлена сюди. Звісно ж, це не є переконливим доказом, якщо вірити у пророцтва. Окрім того, твердження про прихід Господнього царя у тілі людини не було новим, адже Господь про це прямо сказав ще в часи Авраама (див. Вступ ). Синонімом до слова “цар” (вірш 10) є слово “Помазаник”, що є перекладом до слова масіах  (“Месія”). З усього Старого Завіту тут уперше згадується Помазаник Божий. Хоча, можливо, тут і немає достатніх підстав ототожнювати пророцтво Анни з приходом Ісуса-Месії, все ж очевидно, що сусідство слів “Цареві” і “Помазаника” вказує на царське походження Помазаника, якого Бог “піднесе вгору” (див. Пс. 89:20-24).

В. Ситуація в Шіло (2:11-36)

1. ЗРОСТАННЯ САМУЇЛА (2:11, 26)

2:11, 26.  Відразу після того, як батьки маленького Самуїла повернулися додому, “хлопчик” почав навчатися “під доглядом Елі” (вірш 11). Він міцнів тілом, розумом і духом (вірш 26). “Самуїл ріс дедалі більше й здобував дедалі більшу ласку так у Бога, як і в людей.” Що ж, такий опис сина Анни є дуже відповідним, зважаючи на те, що він, як і син Марії, прийшов немов благословення Боже для усього світу (Лк. 2:52).

2. ГРІХИ ДУХІВНИЦТВА (2:12-17, 22-25)

2:12-17, 22-25. Людську причину народження Самуїла уже було зазначено. Він з’явився у відповідь на молитву своєї побожної матері. Тепер слід було розкрити божественну причину його народження. У Книзі Суддів зазначено: “Того часу не було царя в Ізраїлі; кожен робив, що йому було до вподоби” (Суд. 21:25). Це саме справджувалося і стосовно тогочасних священиків. Хоча сам Елі і був достойним чоловіком, він утратив контроль на своїми синами-священиками, які зайшли так далеко, що почали привласнювати собі найкраще “м’ясо” жертовних тварин, яке по праву належало Господеві як Його підношення (1 Сам. 2:12-17). Більше того, вони вступали у статеві стосунки “з жінками, які служили при вході до намету” у Шіло так, як це робили послідовники ханаанського культу (вірші 22-25).

3. БЛАГОСЛОВЕННЯ СІМ’Ї САМУЇЛА (2:18-21)

2:18-21. Наче для того, щоб показати відмінність між нечестивцями та побожними людьми, про яких співала Анна, в оповіді тепер протиставляються сім’я Самуїла і сім’я Елі. Хоча мати Самуїла віддала його Господові, вона й далі його любила і турбувалася про нього. Щороку вона приходила в Шіло, щоб дати своєму синові усе, що йому було необхідно. Господь також не забув про Анну. Як часто трапляється, Бог дав їй не лише те, про що вона просила, а й набагато більше — у її випадку “трьох синів та двох дочок” (див. приклад з Рахиль, Бут. 30:22-24; 35:16-18).

4. ЗРЕЧЕННЯ ДУХІВНИЦТВА (2:27-36)

2:27-36. Не дивно, що Бог зрікся Елі та його синів як представників духівництва. Після розгляду обставин, за який сини Елі були обрані Господом священиками над Ізраїлем (вірші 27-28), один невідомий “чоловік” повідомив Елі, що його нащадки вже більш не будуть священиками, бо він порушив умови, які мав повсякчас виконувати (вірші 29-33). І все ж Господь не знищить усіх вихованців Елі. З-поміж них Він обере Собі “священика вірного” (вірш 35), чий рід (“дім”) буде “сталий” і хто “буде ходити перед ... Помазаником” Господнім (тобто царем) завжди. Дане передбачення здійснилося, коли обов’язки священика перейшли від Евіятара, нащадка сина Аарона Ітамара, до Цадока, нащадка іншого сина Аарона Елеазара (1 Цар. 2:27, 35). Та у своєму найповнішому значенні “Священик вірний” і “Помазаник” — це одна і та ж Особа, Господь Ісус Христос. Він є і Священиком, і Царем (Пс. 110; Євр. 5:6; Одкр. 19:16).

Г. Прикликання Самуїла (част. 3)

Впродовж багатьох століть Бог дуже рідко являвся Своїм людям (вірш 1). Тепер же у Нього був той, кому Він міг довірити Своє послання. І Він прикликав молодого хлопця Самуїла.

1. ГОЛОС БОГА (3:1-10)

3:1-10. Хоча Самуїл служив при системі левітів у Шіло і знав вже багато про Господа, йому ще ніколи не доводилося бути свідком прямого Божого об’явлення (вірш 7). Та зрештою настав час здійснити обіцянку, яку Господь дав Елі через чоловіка, і позбавити обов’язків священика Елі та передати їх іншому. Тому Господь і заговорив. В той час, коли Самуїл дрімав собі у наметі (це значення давньоєврейського слова хекал , “храмі”, вірш 3), “а світильник Божий не був ще згашений”, він почув голос Господа, який помилково прийняв за голос Елі. Зрештою Елі збагнув, що то Господь промовляє до хлопця, тож порадив Самуїлові слухати уважно, що Господь йому казатиме.

2. ПОСЛАННЯ БОГА (3:11-14)

3:11-14. Послання містило звістку про те, що обіцяне усунення сім’ї Елі від виконання обов’язків священиків незабаром здійсниться. Ця звістка була такою неймовірною, що “в кожного, хто те почує, обіуш (молоточок у дзвонику) буде дзвеніти”. Причина була зрозуміла — сини Елі були грішниками, і він “знав, як його сини зневажали Бога, а не скартав їх”. Та хоча цю звістку Елі тоді ж і отримав через Самуїла, сам він не довго пожив після того, а його нащадки ще впродовж трьох поколінь виконували обов’язки священиків. Це стає зрозуміло з вірша 14:3 — Ахія служив священиком при цареві Саулі. Він вважається правнуком Елі через Пінхаса і Ахітува. Пророцтво Самуїла цілковито здійснилося, коли Евіятара, сина Ахія (Ахімелех в 22:9-12), цар Давид усунув від виконання обов’язків священика і передав їх Цадокові після того, як Евіятар перейшов на бік Адонія супроти Соломона (1 Цар. 1:7-8; 2:27, 35). Отож, між пророцтвом та його здійсненням минуло більш як 130 років. І все ж воно збулося. Обов’язки священика перейшли до Цадока, нащадка сина Аарона Елеазара, та залишалися у їхньому роді впродовж усієї наступної історії Ізраїлю.

3. СВІДЧЕННЯ САМУЇЛА (3:15-21)

3:15-21. Елі відразу визнав, що це перше пророцтво Самуїла було від Бога. Й це стало початком діяльності Самуїла як пророка, яка триватиме усе його життя та яку люди визнаватимуть як покликання Господнє. “Слово Господнє було рідким того часу” (вірш 1). Однак тепер воно стало звичним, адже Бог віднайшов чоловіка, якому міг його довірити. Ознакою того, що Самуїл промовляв від імені Бога, був той факт, що Бог “не дав ані одному його слову впасти на землю” (вірш 19), тобто, усе, що він прорікав, збувалося. “Ввесь Ізраїль, від Дану аж до Версавії (найпівнічнішого і найпівденнішого міст Ізраїлю, відстань між якими складала приблизно 150 миль), взнав, що Самуїл був наставлений Господнім пророком.” Не існувало жодної більш прямої вказівки на те, що чоловік покликаний бути пророком, аніж той факт, що усі його передбачення незмінно збувалися (Втор. 18:21-22). Коли стало зрозуміло, що авторитет Самуїла як пророка утвердився, розпочалася нова ера. Одкровення через священиків та рабинів залишилися у минулому, об’явлення тепер передавалися через пророків.

Ґ. Ковчег (част. 4-7)

1. ЗАХОПЛЕННЯ КОВЧЕГУ (част. 4)

Філістимляни, головні вороги ізраїльтян впродовж останнього періоду правління Суддів (Суд. 10:6-8; 13-16), не належали до семітів і мешкали, скоріш за все, на острові Крит або ж на якійсь іншій частині земель Егейського моря (Бут. 10:14; див. Єр. 47:4; Втор. 2:23; Ам. 9:7). Вони прибули в Ханаан-край завдяки двом міграційним хвилям. Перша хвиля трапилася ще в часи Авраама (2000 рік до н.е.), а друга — приблизно у 1200 році до н.е. Вони проживали у п’яти головних містах південного Ханаанського узбережжя: Газі, Ашкелоні, Екроні, Гаті та Ашдоді. Філістимляни випереджали інших у виготовленні різних технологій, зокрема у використанні заліза та інших руд (1 Сам. 13:19-20). Головним богом їхнього пантеону був Дагон, якому також поклонялися у верхній Месопотамії як богу хліборобства. Деякі науковці припускають, що філістимлянський Дагон мав людський торс і верхню частину тіла та риб’ячий хвіст. Існує імовірність, що як колишні мореплавці філістимляни привезли з собою у Ханаан свого бога риб і асимілювали його з семітським богом Дагоном (чи Даганом, як його називають у інших джерелах), зважаючи на потребу займатися хліборобством (Суд. 15:3-5).

4:1-11. Коли Самуїл був ще малий, філістимляни напали на ізраїльтян “під Афеком”, яке знаходилося за 25 миль від Шіло. Коли стало зрозуміло, що філістимляни переможуть, ізраїльтяни послали людей у Шіло, щоб ті принесли “звідти ковчег Господа сил”, і взяли його на поле бою, гадаючи, що його присутність, наче якась магічна річ, порятує їх від ворогів. Ковчег і справді символізував присутність Господа на полі бою (Чис. 10:35; ІсНав. 6:6), однак лише за умови, що люди несли його з вірою і діяли згідно Божого задуму. Навіть філістимляни злякалися, коли дізналися, що ковчег у таборі ізраїльтян, бо вони вже чули про його тотожність з ізраїльським Богом, який вивів цей народ з Єгипту більш як 300 років тому (1 Сам. 4:6-8). Тим не менш, зібравшись із духом, вони “вдарили” ізраїльтян, і їх “було ... розбито”. Під час цього бою ковчег потрапив до філістимлян, а сини Елі, його хранителі, “померли” (вірш 11).

4:12-22.  Коли Елі, який залишився у Шіло, дізнався про те, що “ковчег” захопили язичники-філістимляни і що його “сини ... мертві”, то “упав .. зо стільця ..., зломив в'язи, й умер”. Невдовзі після того його “невістка”, дружина Пінхаса, померла, народжуючи “сина”, якого доволі влучно “назвала ... Іхаводом”, що означає “немає слави” ( ‘і кабод ). Оскільки присутність ковчегу символізувала присутність Бога в Ізраїлі, його втрата означала, що не лише сам “ковчег” зник з Ізраїлю, але й Сам Бог і Його слава були тепер у руках їхніх ворогів. Для язичників викрадення богів не було дивиною (Іс. 46:1-2), але ж ізраїльтяни мали б знати, що їхнього всюдисущого Бога ніхто у них забрати не може. Яким же язичницьким було їхнє сприйняття Бога!

                          

2. СИЛА КОВЧЕГУ (част. 5)

5:1-5.  Про те, що Бог ізраїльтян є не лише всюдисущим, а й всемогутнім, філістимляни мали ось-ось довідатися. Вони взяли ковчег як переможну здобич і “принесли” його “в храм Дагона”, що в Ашдоді, приблизно за 50 миль на південний захід від Шіло. Там вони поклали його “коло Дагона”, наче кажучи, що Дагон — переможець, а Господь — його в’язень. Однак “на другий день ... вранці” Дагон лежав на землі “перед ковчегом”. Після того, як його було піднято й поставлено “на своє місце”, наступного дня Дагон знову лежав перед Господом, але цього разу вже розбитий на шматки. Лише “тулуб Дагона” залишився цілий. “Голова ... й обидві руки його” лежали “відбиті на порозі”. Слово “поріг” ( міптан ) можна також (і навіть слід) розуміти як основу, на якій стояв ідол. Філістимляни були настільки спантеличені падінням свого бога, що з того часу жодного разу не ступали “на поріг”, де сталося таке нещастя з їхнім богом.

5:6-12. Філістимляни також зазнали лиха, адже Бог наслав на мешканців Ашдоду мор, який швидко розповсюдився містом через мишей (“щурів”, НМВ; 6:4-5) і спричинив до виникнення величезних болячок на їхніх тілах (5:6) Достеменно невідомо, який це був мор, але, вочевидь, це були болячки, які з’являлися виключно на кишківнику, про що свідчить давньоєврейське слово ‘опел . Можливо, це було щось на кшталт геморою, як зазначено у багатьох перекладах.

У цілковитому відчаї з приводу такого повороту подій ашдодії вирішили відправити “ковчег” у “Гат”, що за 12 миль на південний схід у напрямку до Ізраїлю. Однак те саме нещастя спіткало й мешканців Гату (вірш 9). Тож зрештою “ковчег” доправили “в Екрон”, мешканці якого вже знали про нещастя, які ходять разом з ним, а тому, злякавшись, як і усі інші, постановили відправити “ковчег” (скриню, у якій на їхню думку знаходився сам ізраїльський Бог) назад “на своє місце”. Сучасного читача це може потішити, але люди усіх часів намагалися покласти Бога в скриню і робити з Ним те, що їм було потрібно.

3. ПОВЕРНЕННЯ КОВЧЕГУ (6:1-7:1)

6:1-12.  Після того, як бог філістимлян Дагон зазнав приниження, а вони відчули на собі болючі і фатальні наслідки Божого мору, філістимлянські очільники вирішили “повернути” Господній ковчег у Ізраїль. Слідуючи своїм забобонам, вони “скликали жерців і ворожбитів”, які й порадили їм “відіслати ковчег” назад разом з відшкодуванням у вигляді п’яти “золотих ґуль” і п’яти “золотих мишей”, що символізували п’ять філістимлянських міст (вірші 17-18). Ці підношення “Богові Ізраїля” мали засвідчити той факт, що вони визнають Його верховенство (вірш 5). Окрім того, цей ковчег слід було надіслати на новому возі, щоб перевірити, чи справді ізраїльський Бог є джерелом їхнього лиха. Якщо тварини (“дві дійні корови, які в ярмі ще не ходили”, вірш 7) привезуть той віз прямісінько в Ізраїль, тоді стане зрозуміло, що усі ці нещастя і справді наслав на них ізраїльський Бог. “Якщо” ж вони бродитимуть довкола безцільно, тоді філістимляни знатимуть, що “сталося це з” ними випадково.

Хоча у Старому Завіті небагато є відомостей про ворожіння, оскільки воно було заборонене в Ізраїлі, існує чимало ворожбитських текстів часів Стародавнього Близького Сходу. У них можна віднайти різноманітні способи, з допомогою яких була змога довідатися про наміри богів, а також способи уникнення ймовірних нещасть. Дуже часто, як і в наші часи, вони допомагали отримати або стверджувальну, або заперечну відповідь. Імовірно, Гедеон використовував овече руно з тією ж метою, хоча і без язичницьких мотивів. Кидання жеребу також допомагало обрати один із двох варіантів. Та у будь-якому разі найглибші підозри філістимлян справдилися, коли тварини пішли прямісінько в Ізраїль. Тоді усі зрозуміли, що і справді Господь є причиною усіх їхніх нещасть.

6:13-7:1. Ізраїльтяни так раділи, побачивши “ковчег” через сім місяців після його викрадення (6:1), що принесли тих корів у жертву “Господеві” у Бет-Шемеші, прикордонному місті, куди прибув ковчег і яке знаходилося за 15 миль на захід від Єрусалиму (див. карту “Мандрівка Ковчегу Завіту”). На жаль, “бет-шемешські люди” не лише зраділи поверненню ковчега (6:13) та “принесли ... Господеві жертви” (6:14-15), вони осквернили ковчег, відкривши його й заглянувши усередину (6:19), імовірно, для того, щоб пересвідчитися, що таблиці Закону все ще там. Це було прямим порушенням постанови Мойсея щодо того, що лише левіти могли переносити ковчег, при цьому навіть не торкаючись його безпосередньо, не говорячи вже про те, щоб заглядати усередину (Чис. 4:5, 15, 20). Порушення даної постанови каралося смертю. Тож бет-шемешські люди вчинили великий гріх, коли умисно і свавільно порушили пряму волю Бога (1 Сам. 6:19; див. 2 Сам. 6:6-7). (Згідно з НМВ та кількома давньоєврейськими рукописами через це було вбито “сімдесят чоловік”. Однак у більшості давньоєврейських рукописах зазначено, що загинуло 50070. Таке число видається занадто великим, однак, і його, мабуть, можна пояснити, хоча й наразі невідомо, яким саме чином.) Головна думка тут, звісно ж, полягає в тому, що не лише невіруючі люди (філістимляни) страждають, коли Закон “Господній” зневажають, але й віруючі (ізраїльтяни) також зазнають нещасть, коли не слідують Його суворим вимогам. Після того лиха, яке трапилося у Бет-Шемеші, ковчег знову вирішили кудись “відіслати” (1 Сам. 6:20), цього разу “до мешканців Кіріят-Єаріму” (сучасного Абу-Гоша, що приблизно за 10 миль на північний захід від Єрусалиму). Немає жодного сумніву, що “ковчег” було надіслано саме туди, а не у Шіло, адже палестинці зруйнували Шіло, імовірно, після битви під Афеком (част. 4; див. Єр. 26:9). Ковчег залишався під опікою родини Авінадава (1 Сам. 7:1) впродовж 100 років.

Карта, МАНДРІВКА КОВЧЕГУ ЗАВІТУ

КОВЧЕГ ЗАХОПЛЮЮТЬ

Shiloh — Шіло

Ebenezer — Евен-Езер

Aphek — Афек

КОВЧЕГ ПРИНОСЯТЬ У ХРАМ ДАГОНА

PHILISTIA — ФІЛІСТІЯ

Ashdod — Ашдод

Gath — Гат

Ekron — Екрон

Beth Shemesh — Бет-Шемеш

КОВЧЕГ ЗБЕРІГАЮТЬ У КІРІЯТ-ЄАРІМІ ДО ЧАСІВ ДАВИДА

Kiriath Jearim — Кіріят-Єарім

ISRAEL — ІЗРАЇЛЬ

4. ВІДНОВЛЕННЯ КОВЧЕГУ (7:2-17)

Повернення ковчегу до Кіріят-Єаріму, здавалося, було безумовним знаком того, що Бог знову перебував серед Свого народу, щоб благословляти і захищати від різних гнобителів. Та лише сама присутність ковчегу жодним чином не свідчила про прихильність Бога, про що ізраїльтяни незабаром і дізналися під час бою під Афеком. А ось відданість Богові ковчегу таки мала значення (вірш 4).

7:2.  Після того, як ковчег пробув у Кіріят-Єарімі “двадцять років”, Самуїл звернувся до ізраїльтян з промовою (вірш 3). Іншими словами, ковчег знаходився у Кіріят-Єарімі вже впродовж 20 років, перш ніж з’явилося перше занотоване повідомлення про те, що Самуїл виступив перед народом з проповіддю. Насправді, ковчег залишався у Кіріят-Єарімі десь впродовж 100 років. Його перенесли туди відразу після битви під Афеком (1104 рік до н.е.). Там він і залишався, аж допоки Давид не перевіз його звідти у Єрусалим першого року свого царювання над усім  Ізраїлем (1003 до н.е.; див. 2 Сам. 5:5; 6:1-11).

7:3-4.  Коли минуло 20 років з того часу, як ковчег потрапив у Кіріят-Єарім, Самуїл закликав народ “Ізраїля” довести свою відданість Господові, усунувши усіх “богів чужоземних”, і служити “лише Йому одному”. Слова “Ваалів” та “Астарти” використано у множині, що свідчить про велику кількість місцевих храмів на честь тих ханаанських богів. Ваала, що вважався сином Ела (головного бога ханаанського пантеону) або сином Дагана (месопотамського божества), зазвичай називали богом грому і дощу, головним завданням якого було щорічно робити землю багатою на врожай. Ашторет (або Астарта) була богинею любові і війни, як вавилонська богиня Іштар та грецька богиня Афродіта. Вона, як було прийнято вважати, вступала у статеві зносини з богом родючості Ваалом, завдяки чому у якийсь магічний спосіб земля та все на ній щороку оновлювалося і плодоносило. (Див. таблицю “Декілька язичницьких богів і богинь, яким поклонялися народи довкола Ізраїлю,” поблизу Суд. 10:6.)

7:5-9.  Потім Самуїл скликав усіх ізраїльтян у Міцпу, приблизно за 7 миль на північ від Єрусалиму, помолився за них там і приніс жертву Господеві за них (вірш 9). Міцпа була звичним місцем для зборів ізраїльтян. У часи Суддів старійшини племен збиралися там, щоб вирішити долю веніяминів після того, як було убито наложницю левіта (Суд. 19:1-20:1, 3; 21:1, 5, 8). Згодом, у Міцпі Саул був представлений Ізраїлю як цар (1 Сам. 10:17). Це місто було навіть столицею Юдеї після того, як вавилоняни зруйнували Єрусалим (2 Цар. 25:23, 25). У наш час стародавнє місто Міцпа — це, мабуть, Тель ен-Насбех.

7:10-17.  Коли філістимляни довідалися про ці збори, то пішли “воювати проти Ізраїля” до Міцпи, але Господь, демонструючи Свою могутню силу (за допомогою грому), розбив їх. На згадку про цю величну перемогу Самуїл “поставив ... між Міцпою та Єшаном” пам’ятник і назвав його “Евен-Езер”, дослівно, “камінь [Божої] допомоги”. Цим, вочевидь, і завершилася окупація філістимлянами ізраїльських земель, хоча згодом вони ще не один раз турбували ізраїльтян (13:5; тощо). Аморії (7:14) — це мешканці гір південної частини Ханаан-краю (див. Чис. 13:29; ІсНав. 10:5). З того часу Самуїл “щороку ходив навколо (на відстань у майже 50 миль в окружності) ... і судив над Ізраїлем”, навідуючись у Бетел, Гілгат і Міцпу, а потім щоразу повертався на свою батьківщину, у Раму (див. карту “Міста Самуїла”).

Карта, МІСТА САМУЇЛА

Gilgal — Гілгат

Bethel — Бетел

Mizpah — Міцпа

Ramah — Рама

Micmash — Міхмас

Geba — Гева

Gibeah — Гівея

Jebus — Євус

Д. Обирання царя (част. 8-9)

Після бою на місці Евен-Езер (7:12), який трапився приблизно у 1084 році до н.е. (див. коментарі до 7:2), ізраїльський народ впродовж наступних 30 років з радістю приймав головування Самуїла. В часи Суддів ізраїльтяни вже робили невдалі спроби заснувати монархію людей (див. Суд. 8:22-23; 9), що прямо суперечило теократичній ідеї існування єдиного царя — Самого Господа. Та коли Самуїл уже був похилого віку і стало зрозуміло, що жити йому залишилося небагато, люди знову висловили бажання мати царя. Бог говорив уже людям про царя, але такого, який постане у визначений Ним час (Втор. 17:14-15), однак цей час ще не настав.

1. БАЖАННЯ МАТИ ЦАРЯ (8:1-9)

8:1-6.  Незадовго до того, як у 1051 році до н.е. Саул став царем (коли Самуїлові вже було 65-70 років), ізраїльський народ, знаючи про поважний вік Самуїла і про гріховність його синів (вірші 3, 5), поставив перед пророком вимогу обрати “царя”, який би правив ними. Немає жодного сумніву, що сини Самуїла, які виконували обов’язки суддів у Версавії в Юдеї, нагадували ізраїльтянам синів Елі (2:12, 22). Імовірно, люди боялися, що повернуться до тих нечестивих часів, коли Самуїл ще не був вивищений Господом. Сини Самуїла, Йоіл і Авія, були нечесними “суддями”, “брали дарунки й кривили правдою” замість того, щоб чинити правосуддя. Самуїл, звісно ж, засмутився через вимогу людей, адже лиш Бог, який звільнив їх від єгиптян і зробив Своїм обраним народом, міг бути їхнім Царем.

8:7-9. Однак Господь “сказав до Самуїла”, що то народ Бога відкинув, а не його. Більше того, Бог дозволить їм мати “царя”, але вони незабаром пошкодують про свою квапливість.

Саме по собі прохання мати царя не було чимсь гріховним, адже Бог обіцяв людям такого очільника (див. Вступ ). Однак небажання діждатися задуманого Богом часу очевидно не подобалося Господові і Його пророку. З огляду на неминучу загрозу з боку аммонітів (див. 12:12-13) люди дуже хотіли отримати царя, щоб правив ними так, “як воно діється в усіх народів” (8:5). Навіть після прямого свідчення верховенства Господа у приголомшливій перемозі над філістимлянами біля Ебен-Езеру ізраїльтяни вимагали ненадійного очільника — людину.

2. ОПИС ЦАРЯ (8:10-18)

8:10-18. Зрештою Самуїл здався. Він сказав людям, що Бог дасть їм те, чого вони бажають, але цар той буде деспотом, безумовним диктатором, який збагачуватиметься за рахунок звичайного народу. Він змусить їх працювати на себе: у війську та в своєму домі (вірші 11-13, 16, 17). Він привласнюватиме собі їхню власність (вірші 14, 16) й обкладатиме їх непомірними податками (вірші 15, 17). А “коли” усе це трапиться, буде вже пізно скаржитися, і люди на собі відчують наслідки своїх поспішних бажань (вірш 18). Невдовзі після того, як Саул зійшов на престол, більшість з цих пророцтв здійснилося (14:52). Вони стали невід’ємною частиною монархії й Ізраїлю, й Юдеї (2 Сам. 15:1; 1 Цар. 12:12-15; 21:7).

3. ЗНАЙОМСТВО З ЦАРЕМ (8:19-9:14)

8:19-9:2. Після того, як Господь дозволив людям мати царя, щоб вони “були також як усі народи”, в оповіді з’явився Саул. Він був високим і вродливим веніямином (9:1), який, проте, виявився простакуватим і зовсім не гідним престолу царя. Він походив із Гівеа (10:26), де наложниця левіта, який шукав гостинності, була зґвалтована і вбита (Суд. 19). Розкопки у Тель ель-Фулі, що за три милі від Єрусалиму, засвідчили, що саме на цьому місці була колись Гівеа. Хоча Саул і був сином Кіша, доволі впливового чоловіка (1 Сам. 9:1), він не володів якимись визначними якостями, які б робили його вартим високої посади царя, окрім, хіба що, зовнішності (9:2). Однак Бог мав переконати і Саула, і народ, що він є чудовим кандидатом на цю роль.

9:3-11. Шукаючи заблукалих ослиць свого батька Кіша, Саул прийшов аж “в землю Цуф” (що в Ефраїм-горах; див. 1:1, домівка Самуїла). Трапилося так, що “слуга” Саула запропонував звернутися по допомогу до Самуїла, як “до видющого”, і розпитати його про заблукалих ослиць. В часи Саула пророка називали “видющим” ( ро’ех ). Безумовно, підставою для цього було те, що основою його діяльності були божественні одкровення, навіть у таких незначних справах, як пошук заблукалих тварин. Згодом пророки служили більш як оповідачі одкровень, промовці від Бога ( набі’ ), хоча, звісно ж, усі пророки були і видющими, й оповідачами одкровень. Самуїл, наприклад, був саме таким (9:11; 3:20).

9:12-14. Коли Саул і його слуга прибули “у місто” Самуїла, то дізналися, що пророк прямує до найближчого “узвишшя (місця поклоніння на пагорбі), на жертвенне споживання”. Ні про що не здогадуючись, вони попрямували далі, аж поки не зустріли його.

4. ВИБІР ЦАРЯ (9:15-27)

9:15-27.  Тим часом Господь “сказав Самуїлові”, що до нього прямує Саул і що саме він має стати царем (вірші 15-17). Це не означає, що Саул відповідав усім вимогам Бога, а лиш те, що через нього Він милостиво дозволив народові обирати свій власний шлях. Коли Самуїл зустрівся з Саулом (згідно Божого провидіння і проводу), то не лише заспокоїв його, сказавши, що його ослиці “знайшлися”, але й повідомив йому про те, що Бог обрав його бути їхнім царем (вірш 20). Спантеличений Саул спромігся лиш відповісти, що він недостойний такої великої честі (вірш 21). Чистота і скромність ще були тоді йому притаманні. Однак Самуїл запросив Саула сісти разом з ним до столу на “почесне місце” для споживання святкової жертовної їжі (вірші 22-24), а потім провести ніч у його домі в місті. Наступного ранку Самуїл затримав його, щоб поспілкуватися з ним наодинці (відіславши слугу Савла дещо наперед) й розповісти про “Боже слово” стосовно його призначення на посаду царя (вірші 25-27).

ІІ. Період правління Саула (1 Сам. 10-31)

А. Правління Саула (1 Сам. 10-14)

1. ІЗРАЇЛЬ ОБИРАЄ САУЛА (част. 10)

10:1-8. Готуючи Саула до об’явлення Божого задуму, Самуїл спершу “вилив” на нього олію. У Старому Завіті миропомазання символізувало відокремлення когось або чогось для служби Господу (Вих. 30:23-33). Це помазання також супроводжувалося присутністю і владою Святого Духа (1 Сам. 10:6, 10; 16:13). Коли Самуїл помазав Саула, то тим самим засвідчив, що Бог призначає Саула правителем (“у князі”) “над Ізраїлем”. Як для Саула, так і для людей свідченням того, що Бог прикликав його і настановив царем, мали стати три знаки: (а) він мав зустріти “двох чоловіків біля гробу Рахилі, на границі Веніямина (та Ефраїму), в Зелзасі”, які повідомлять йому про місцеперебування його заблукалих “ослиць”; (б) він мав зустріти трьох чоловіків біля “Тавор-Дуба”, десь між Зелзасом і Гівеєю, які дадать йому “два хліби”; і (в) він мав зустріти “гурток пророків, що сходитимуть із узвишшя” у Гівеа. Дивовижно, але він мав приєднатися до пророків і “пророкувати з ними” так, наче Дух Божий оселився в ньому, через що він перетвориться “в іншого чоловіка”. Ці слова часто тлумачать, як свідчення того, що Саул навернувся або ж духовно оновився. Однак мова про духовне оновлення не є притаманною Старому Завіту, та й наступна поведінка Саула аж ніяк не свідчить на користь даного тлумачення. Насправді, Дух зробив так, що недосвідчений й безграмотний Саул зміг узяти на себе обов’язки царя, що дуже нагадує ті обставини, за яких благословлялися судді ще задовго до нього (Суд. 6:34; 11:29; 13:25; 14:6, 19; 15:14).

10:9-13.  Коли Саул пішов від Самуїла, то усі обіцяні знаки почали збуватися. Очевидці такого неймовірного перетворення Саула були настільки приголомшені, що склали приповідку, яку з того часу цитували щоразу, коли стикалися з чимось несподіваним і неймовірним: “Невже й Саул між пророками?” Це, звісно ж, не означає, що Саул почав проповідувати як пророк разом із Самуїлом, а лиш те, що він зміг отримати дар прорікання, принаймні цього разу, хоча ніколи не вивчав науку прорікань. Це був дивовижний і переконливий знак Божої присутності і влади у житті Саула.

Наступним свідченням того, що Саул насправді не став пророком, є давньоєврейське дієслово, яке використано тут. Речення “Він пророкував між ними” дослівно звучить наступним чином: “Він діяв як пророк між ними.” Тобто згідно усіх зовнішніх ознак він був пророком, бо зміг долучитися до їхньої діяльності.

10:14-16. Саул розповів своєму дядькові про те, як з допомогою Самуїла віднайшлися “ослиці”, однак “про царство” він йому нічого не сказав.

10:17-27. За якийсь час по тому Самуїл зібрав очільників ізраїльського народу у Міцпі, улюбленому місці зборів за часів Самуїла (див. 7:5-6). Нагадавши їм про їх безглузде бажання мати “царя” супроти прямої волі Бога, він показав за допомогою виключень, що Бог обрав Саула (10:18-19). Киданням жеребу чи якимсь іншим чином з усіх колін Ізраїлю вибір спершу випав “на коліно Веніямина”, потім “на родину Матрі” й зрештою “на Саула, сина Кіша” (вірші 20-21). Однак коли Саула було обрано, його ніде не могли віднайти. Через свою скромність він спершу навіть спробував уникнути пильних поглядів людей (вірш 22) і не хотів вступати в суперечки з тими, хто висміюватиме його призначення на посаду царя (вірш 27). Однак люди були переконані, що він вартий цієї честі і раз по раз викрикували: “Хай живе цар!”

Однак в очах Господа Саул був негідний престолу царя. Яків прорікав, що скіпетр (царства) ні до кого не перейде від Юдеї (Бут. 49:10). Обіцяна династія царів, з якої зрештою вийде Месія, мусить походити з Юдеї. Отож, Саул, як веніямин, не міг забезпечити виконання головної передумови створення роду царів. Тим не менш народ продовжував наполягати на своїй вимозі, і Бог неохоче погодився. Усе, що міг у даному випадку зробити Самуїл, так це передати Саулові свою владу і зобов’язання, зазначені “в книзі”, яка зумисне була приготована для коронування (1 Сам. 10:25). Немає жодного сумніву, що дана книга містила постанови самого Мойсея щодо царства, детальний опис яких можна віднайти у Втор. 17:14-17. Примітно, що тоді відразу з’явилися “деякі хоробрі” чоловіки, які пішли з Саулом до Гівеа (див. коментарі до 1 Сам. 9:1).

2. ПЕРША ПЕРЕМОГА САУЛА (част. 11)

11:1-6.  Саул розпочав своє царювання з того моменту, як аммоніти напали на віддалену, але важливу частину земель царства. Це місто називалося Явеш-Гілеад і знаходилося за 25 миль на південь від Галилейського моря, на схід від річки Йордан. Особливе занепокоєння Саула цієї громадою людей могло свідчити й про певні родові зв’язки із ними. В Суд. 19-21 оповідається про громадянську війну між веніямійцями та іншими племенами, яка завершилася винищенням усіх веніямійців, окрім 600 чоловіків. Оскільки ні жінок, ні дітей у них не залишилося, даний народ міг просто зникнути. Щоб цього уникнути, очільники Ізраїлю дозволили брати непорочних жінок з інших міст, які не надсилали свої загони для бою з веніямійцями, і видавати їх цим уцілілим чоловікам за дружин. Коли стало відомо, що Явеш-Гілеад потерпів поразку у даному питанні, 400 непорочних дів було вивезено з міста і передано веніямійцям. А оскільки Саул був веніямійцем, то цілком імовірно, що його рід певною мірою походив з Явеш-Гілеаду.

Коли Саул дізнався про становище міста Явеш-Гілеаду, яке потрапило в облогу аммонітів так, що поразка вже була неминучою, то “запалав великим гнівом” (1 Сам. 1:6) і постановив зібрати військо, яке зможе визволити Явеш-Гілеад. Нахаш, цар аммонітів, був такий упевнений у власній перемозі, що уклав “угоду” з Явеш-Гілеадом, згідно якої він лиш виколе кожному мешканцю цього міста “праве око”, якщо вони здадуться добровільно. Якщо ж люди опиратимуться, то Нахаш їх просто вб’є. “Явешські старші” випросили у нього “сім день часу” на пошук допомоги. Нахаш погодився, щоб заощадити витрати на довготривалу та коштовну облогу, і припустив, що Саул, який навіть не мав війська, буде безсилим і не втручатиметься.

11:7-15. Та коли Саул довідався про це усе, то “розшматував” двох волів “і розіслав” шматки “по всій Ізраїльській землі” із попередженням, що коли хтось “не піде за Саулом і Самуїлом, то волам того буде те саме”. Цей метод привертання уваги племен дуже подібний на той, який використав левіт із Ефраїму, коли розчленував труп своєї наложниці і розіслав частини різним племенам (про це оповідається в Суд. 19-21; див. коментарі до Суд. 19:27-30). Зібравши 330000 вояк “у Безеку”, що за 12 миль від Явеш-Гілеаду, Саул йшов з ними усю ніч, й уже вранці (“під час ранньої сторожі”, тобто в останню третину ночі) вступив з аммонітами у бій і розгромив їх. Той факт, що Ізраїль і Юдея згадуються окремо (див. 1 Сам. 15:4; 17:52; 18:16), вказує на те, що 1 Книга Самуїла була написана вже після того, як у 931 році до н.е. народ розділився на Північне і Південне царство. Після цієї вирішальної перемоги люди проголосили Саула героєм й остаточно переконалися у його спроможності бути царем. Але він віддав усю славу Господу. Це його досягнення переконало навіть Самуїла в тому, що Бог веде Саула. Тому пророк скликав ще одні збори у Гілгалі для того, щоб люди змогли поновити “царство”. Хоча свідчень про це є дуже мало, та все ж ця подія, мабуть, була обрядом оновлення завіту, імовірно, з нагоди першої річниці правління Саула як царя. Присутність Господа, царя, народу — усе це свідчить на користь даного припущення, особливо зважаючи на свято мирних жертв, яке додавало значущості даній події (1 Сам. 11:15).

3. ЗВЕРНЕННЯ САМУЇЛА (част. 12)

12:1-5. Колись Самуїл уже казав людям про свій похилий вік і невідворотність смерті. Тепер же він знову звернувся до громади Ізраїлю, однак цього разу вже після того, як Саул став царем і засвідчив свою звитяжність. Наче для того, щоб знову довести свою заслужену довіру у людей, Самуїл спитав, чи хтось із них коли-небудь був свідком його аморальної чи бездуховної поведінки у житті. (На відміну від нього невідповідна поведінка його синів була очевидною, 8:3.) Люди, звісно ж, відповіли заперечно. Самуїл мав на меті показати, що як вони довіряли йому колись, так і його теперішні чи майбутні слова їм слід приймати з повною довірою.

12:6-25.  В історії Ізраїлю настав поворотний момент. Народ просив царя, народ його й отримав, хоча й супроти чіткого задуму та волі Бога. І той цар привів їх до славної перемоги уже під час своєї першої військової кампанії! Тепер запитання полягало у наступному: чи зрозуміє Ізраїль, що дана перемога є свідченням Божого благословення, й за це Його прославить, чи вважатиме, що перемога — то заслуга людей й ніякої божественної допомоги тут не було? Самуїл передбачав, якою буде відповідь, а тому намагався спрямувати людей до оновленого визнання верховенства Бога і до необхідності поклонятися і славити Його як Джерело усіх своїх благословень. Для цього Самуїл спершу нагадав людям про те, як Бог вивів їх “із Єгипту” і привів у Ханаан-край (вірші 6-8). Потім він розповів про їхній непослух в часи Суддів (вірші 9-11). (Єрувваал, вірш 11, — це ще одне ім’я Гедеона, Суд. 6:32. Варак — давньоєврейською дослівно звучить як “Бедон” [див. НМВ, примітки]. Ймення Бедон було або ще одним ім’ям Варака або іменем якогось судді, мова про якого у СЗ йде лиш тут.) Потім Самуїл зазначив, що, злякавшись аммонітів, вони почали вимагати “царя”, і Бог милостиво задовольнив цю їхню вимогу (1 Сам. 12:12-15). І зрештою Самуїл звернувся до Господа, щоб Він “послав” знак із небес і тим самим, з одного боку, засвідчив невідворотність покарання за непослух, а з іншого — спонукав людей шанувати Бога, який обрав їх, благословляв і бажав, щоб вони слухали Його (вірші 16-18). Господь нагадав їм, що хоча Він і задовольнив їхню наполегливо вимогу мати “царя”, це прохання було грішне, бо завчасне і невірно мотивоване.

Коли “народ” побачив сильні “громи й дощ” — що було нечуваним явищем для початку літа, коли були “пшеничні жнива” (вірш 17), — то звернулися до Самуїла зі щирим каяттям і “заблагали” пророка помолитися за них до Бога і попрохати, щоб Він простив їм їхню квапливість стосовно отримання царя (вірш 19). Та Самуїл, показуючи, яким безмежним є милосердя Бога, відповів “народові”, що усупереч їхньому невірному вибору Бог благословить їх, якщо вони надалі не будуть від Нього відступати, служитимуть Йому “всім серцем” й виконуватимуть Його настанови. Минуле неможливо змінити, але майбутнє ще не заплямоване і його можна присвятити Господу (вірші 20-22). Як істинний посередник, Самуїл також дав їм слово молитися за них й надалі. (Через багато років Єремія згадував про Самуїла як про надзвичайного чоловіка молитви, Єр. 15:1). Якщо ж він не молитиметься за них, то це, як сказав Самуїл, буде гріхом “перед Господом”! (1 Сам. 12:23). Що ж до долі народу: якщо люди дослухаються його слів, то можуть сподіватися, що Бог і надалі посилатиме благословення на увесь народ, а якщо ні — то хай очікують кари Божої, що виллється на них (вірші 24-25).

4. ПЕРШИЙ ДОКІР САУЛОВІ (част. 13)

13:1.  Якщо повторне засвідчення царської влади Саула і звернення Самуїла до людей з цього приводу відбулося на першу річницю його коронування, то, напевно, події цієї частини розгорталися уже після другої річниці. На це вказує можливе тлумачення важкого для розуміння речення, яке в оригіналі звучить наступним чином: “Саул був уже в літах, коли почав царювати, і правив він два роки над Ізраїлем.” Зрозуміло, що у першій частині даного речення не вказується, скільки ж Саулові тоді було років, а друга частина не може слугувати переконливим свідченням того, що він царював всього лиш два роки. Згідно хронології подій Старого Завіту — про що власне говорить і Павло у своєму зверненні до мешканців Антіохії Пісідійської (Діян. 13:21) — Саул царював впродовж 40 років. Безумовно, це число є заокругленим, але близьким до істини. Однак не має жодної підстави думати, що число “два” є сумнівним, адже воно присутнє в усіх рукописах та перекладах. Та бажання відшукати тут точне число, яке вкаже на період правління Саула (як у 2 Сам. 2:10; 5:4; 1 Цар. 14:21; 22:42; тощо), спонукало багатьох науковців припустити, що тут бракує числа 40 або якогось іншого числа. Однак, судячи з контексту, автор оповіді не мав на меті вказувати точну кількість років правління царя, а лиш зазначити, що загроза з боку аммонітів прийшла у перший рік правління Саула, а тепер, його другого року, мала відбутися сутичка з філістимлянами.

Карта, ІЗРАЇЛЬ ЗА ЧАСІВ ПРАВЛІННЯ САУЛА

1051-1011 роки до н.е.

МИЛІ

ARAM — АРАМЕЯ

Dan — Дан

BASHAN — ВАСАН

Sea of Kinnereth — Тиверіадське озеро

PHOENICIA — ФІНІКІЯ

The Great Sea (Mediterranean) — Велике (Середземне) море

Mt. Carmel — гора Кармель

Mt. Tabor — гора Фавор

Endor — Ендор

Shunem — Шунем

Jezreel — Їзреель

Beth Shan — Бет-Шан

Jabesh Gilead - Явеш-Гілеад

CANAANITES - Ханаанці

Mt. Gilboa — гора Гільбоа

Mahanaim — Маханаїм

Shechem — Сихем

Aphek — Афек

Shiloh — Шіло

Ophrah — Орфа

Bethel — Бетел

Micmash — Міхмас

Beth Horon — Бет-Хорон

Mizpah — Міцпа

Ramah — Рама

Jericho — Єрихон

Gilgal — Гілгал

Aijalon — Аялон

Gibeon — Гівеон

Gibeah — Гівеа

Nob — Нов

Ashdod — Ашдод

Ekron — Екрон

Beth Shemesh — Бет-Шемеш

Jerusalem — Єрусалим

Ashkelon — Ашкелон

Gath — Гат

Bethlehem — Вифлиєм

Adullam — Адуллам

Tekoa — Ткоа

PHILISTIA — ФІЛІСТІЯ

Keilah — Кейла

Hebron — Хеврон

Ziph — Зіф

Ziklag — Ціклаг

En Gedi — Ен Геді

Carmel — Кармель

Maon — Маон

Salt Sea — Солене (Мертве) море

Beersheba — Версавія

JUDAH — ЮДЕЯ

Hormah — Хорма

AMALEKITES — АМАЛЕКИТЯНИ

KENITES — КЕНІТИ

AMMON — АММОН

Rabbah — Рабба

MOAB — МОАВ

AMORITES — АМОРІТИ (АМОРЕЇ)

EDOM — ЕДОМ

                          

Важко зрозуміти і першу частину даного речення, а саме: “Саул був уже в літах ...” Багато науковців вважає, як і Оріген (приблизно 185-254 роки н.е.), що тут відсутнє число 30 (так у НМВ). Та оскільки на той час Йонатан, син Саула, вже був дорослим і служив військовим командувачем, Саулу мало бути вже більше, як 30 років. А тому число 40 тут видається більш відповідним, хоча й воно мало узгоджується з описом в 1 Сам. 9:2, де говориться, що Саул на момент помазання був “вродливий молодець”. Звісно ж, слово “молодець” може просто бути невідповідним перекладом давньоєврейського слова бахур , яке також означає “вибір”.

Найкращим перекладом вірша 13:1, здається, буде наступний: “Саул був уже в [40] літах, коли почав царювати, і правив він два роки над Ізраїлем.” На користь даного перекладу свідчить і наступний вірш, який розпочинається дієсловом у минулому часі, що вказує на безпосередній зв’язок із попереднім реченням. Фраза “Саул вибрав ...” (вірш 2) свідчить про те, що після двох років свого царювання Саул почав обирати і тренувати регулярне військо, а не покладатися лиш на звичайний народ, як він робив це колись.

13:2-15. Отримавши досвід у бою з аммонітами, Саул вирішив створити військо, в якому було б “три тисячі (тренованих) чоловік” — 2000 під його керівництвом і 1000 під керівництвом його сина Йонатана. Своїх 2000 вояк Саул розмістив “в Міхмасі”, а 1000 Йонатана — в Гівеа, маючи на меті уникнути нападів філістимлян. Та після того, як Йонатан убив “філістимлянського правителя”, “філістимляни” (“три тисячі колісниць, шість тисяч кінноти” й “піхотинців” чимало) відтіснили ізраїльське військо на схід, аж до Гілгалу (вірші 3-7). Це був перший бій із трьох головних між ізраїльтянами та філістимлянами за часів правління Саула (див. 17:1-54; 31:1-6). (Хоча в оригіналі давньоєврейською мовою зазначено, що було там аж 30000 колісниць, все ж це число видається малоймовірним, бо тоді це означало б, що на одного кінного припадало 5 колісниць. Давньоєврейські слова, що позначають числа 30000 і 3000, дуже подібні. Тож не важко їх було сплутати під час переписування даного тексту. Мабуть, це свідчить про те, що оригінальний текст 1 Сам. зазнав деяких змін, перш ніж дійшов до нас.)

У Гілгалі Саул чекав, допоки прийде Самуїл і принесе “всепалення” (13:8), як він казав ще два роки тому (10:8; див. коментарі до 13:1-2). Але на сьомий день, коли Самуїл ось-ось мав прийти, Саул не втерпів і, не маючи на те жодних правових підстав, взяв на себе обов’язок священика й особисто спалив пожертви людей. Коли ж прийшов Самуїл і довідався, що накоїв Саул, то висловив цареві докір, сказавши: “Ти вчинив по-дурному!” А тоді він пояснив, що через цей вчинок династії Саула настане кінець (“Тепер же твоє царювання не встоїться.”), а його місце займе інший чоловік, “по ... (Божому) серцю”. Суворість кари Божої, якої зазнав Саул, слід розглядати у світлі Божої святості. Як і в тому випадку, коли бет-шемешські люди відкрили ковчег, так і у випадку зі всепаленням, Саул порушив святі Господні правила, виявивши непослух до Закону Мойсея (Лев. 6:8-13) і до слова Його пророка Самуїла (1 Сам. 10:8). Про те, що все ж була ймовірність вічного існування династії Саула, стає зрозуміло з 1 Сам. 13:13. Однак це ніяким чином не є свідченням того, що лише завдяки падінню Саула стала можливою поява династії Давида. Самуїл лиш сказав, що правлінню Саула настане кінець й до влади прийде хтось інший.

13:16-18. Після того, як було вбито філістимлянського правителя (вірш 3), та після випадку у Гілгалі і розмови з Самуїлом, “Саул і син його Йоанатан” зазнали ще одного нападу філістимлян, вже з Міхмасу. Для цього філістимляни вийшли з “табору ... трьома відділами”, щоб “пустошити землю”. Один пішов на північ від Міхмасу “на Орфу”, другий — на південний захід “на Бет-Хорон”, а третій — на схід в долину “Цевоїм” (Йорданську долину). Решта самовпевненого філістимлянського війська залишилася в Міхмасі.

13:19-23.  Ці вставні вірші дають зрозуміти, чому ізраїльтяни були в дуже невигідному становищі. Вони не вміли обробляти й використовувати залізо. Філістимляни приховували від них ці знання, “щоб євреї та не виробляли собі часом мечів і списів!” Самі ж філістимляни, вочевидь, навчилися обробляти залізну руду у хеттів або анатолійців, з якими вони познайомилися під час переселення з земель Егейського моря у Ханаан-край приблизно у 1200 році до н.е. Ізраїльтяни цілковито залежали від філістимлян у питаннях виготовлення залізної зброї й інструментів (вірш 20). Тому під час війни ізраїльське військо не мало залізної зброї. Була вона “лише в Саула та його сина Йонатана” (вірш 22).

5. НЕБЕЗПЕЧНИЙ ЗАДУМ ЙОНАТАНА (част. 14)

14:1-14.  Готуючись до сутички з філістимлянами, Саул розбив свій табір “на границі Геви” (вірш 2) з військом, яке налічувало 600 чоловік. Але Йонатан, нікому “про те нічого” не сказавши, вирішив таємно пробратися у табір філістимлян поблизу Міхмасу. Щоб здійнити задумане, Йоанатану і його зброєносцю слід було минути дві скелі “Боцец” і “Сенне” (вірш 4). Там їх філістимляни і побачили й відразу прикликали до себе, кажучи: “Ходіть до нас, ми маємо щось вам сказати!” (вірш 12). Однак Йонатан, який у своєму задумі поклався на Господа (вірші 6, 10), знав, що перевага на їхньому боці. Тож він разом зі своїм зброєносцем убили “щось із двадцять чоловік” на доволі малому “просторі”.

14:15-23.  Героїчний вчинок Йоанатана здивував і налякав філістимлян. “Саулові сторожі” бачили, що ворог розбігається. Розуміючи, що це могло трапитися лише через втручання когось із ізраїльтян, цар зробив “перегляд” свого війська, щоб дізнатися, хто ж саме з його людей вчинив цей самостійний напад. “Не було Йонатана та його зброєноші.”

Тим часом священик Ахія (див. вірш 3) прийшов, несучи “ефод” (ковчег) Господній (вірші 18-19). Він усе ще зберігався у Кіріят-Єарімі (вірш 7:1), але оскільки був символом присутності Господа, Саул звелів його принести на поле бою. Коли Саул побачив, що “тривога” серед філістимлян “ставала дедалі більшою”, то наказав Ахії витягнути “руку” (зі священних предметів для кидання жеребу: Уріму і Тумміму, 14:19; див. Вих. 28:29-30; 1 Сам. 14:40-42). Воля Божа тепер була зрозумілою, тому Саул разом зі своїми колишніми дезертирами та біженцями здобув велику перемогу (вірші 20-23).

14:24-48. Незадовго до усіх цих подій Саул наказав своїм людям постити, допоки вони не розіб’ють філістимлян. Хоча народ був дуже голодний і “виснажений” битвою з філістимлянами, та все ж нічого не їв, навіть трішки лісового “меду”, бо “народ боявсь” прокляття за порушення “присяги”. Йонатан нічого не знав про присягу, тож коли він побачив мед, то з’їв його і в ту ж мить відчув прилив сил (“ й очі його заясніли”; див. вірш 29). Інші ж воїни Саула були такі голодні, що відразу після перемоги над філістимлянами “кинулися” на філістимлянську худобу, “заколювали” її і відразу споживали, не чекаючи, поки стече кров (вірші 32-33; див. Лев. 17:10-14). Це так стривожило Саула, що він якнайшвидше “спорудив жертовник”, на якому люди змогли принести жертву примирення Господеві (1 Сам. 14:35).

Після цього Саул вирішив іти “вслід за філістимлянами” і грабувати їх, але не зміг отримати відповіді від Бога (вірш 37). Саул розумів: Бог мовчить, бо хтось порушив піст, і за допомогою жеребу (тобто Уріму і Тумміму, вірші 41-42; див. вірш 19) вияснив, що то був його власний син Йонатан. Але “народ” не дав Саулу вбити Йонатана (вірш 45).

У віршах 47-48 перераховано головні військові кампанії Саула, серед яких і перемога над Моавом, Аммоном, Едомом, Цовою (арамейцями), філістимлянами і навіть амалекитянами, хоча його перемога над останніми була відносною через те, що він не цілковито слухав Бога (див. 15:20-23).

14:49-52.  Царська родина складалася з: Саула, його дружини Ахіноам, його трьох синів: Йонатана, Їшйо (це не Іш-Бошет чи Ішбаал; див. 1 Хр. 10:2, де Ішйо — це одна і та ж особа, що і Авінадав) та Малкішуа; його дочок: Мерав і Міхаль (перша дружина Давида; див. 1 Сам. 18:27); та Авнер, що служив у Саула як “начальник його війська”.

Ішйо, вочевидь, — не Іш-Бошет, бо Іш-Бошет — це, скоріш за все, наймолодший син Саула, що народився вже після того, як Саул почав царювати. Саме тому він і не згадується у переліку в 1 Сам. 14:49, але є в переліку усіх синів Саула в 1 Хр. 8:33 (див. коментарі до 2 Сам. 2:8).

Згідно з 1 Хр. 8:33 та 9:39 Нер був дідусем Саула (сином Нера був Кіш, а сином Кіша був Саул), але в 1 Сам. 14:50 Нер з’являється як дядько  Саула, бо Авнер був сином Нера (1 Сам. 14:50). Ця очевидна невідповідність усувається, якщо поглянути на оригінал давньоєврейською мовою, а саме на вірш 1 Сам. 14:50, який дослівно звучить наступним чином: “Авнер, син Нера, дядько Саула”. З такого перекладу стає зрозуміло, що дядьком Саула є не Нер, а Авнер. Схематично це можна показати так:

Нер

Кіш                                           Авнер

Саул

Б. Зречення Саула (част. 15)

15:1-8.  За багато років до правління Саула, в часи, коли ізраїльтяни блукали пустелею, на них з тилу напали жорстокі амалекитяни, за що Бог пообіцяв їх колись покарати (Вих. 17:8-16). І ось час настав. Тож Самуїл звелів Саулові знищити усіх без виключення амалекитян ( “видай на загладу цілковиту його й усе, що в нього, не щади нічого, вигублюй чоловіків і жінок, дітей і немовлят, волів і овець, верблюдів і ослів”, 1 Сам. 15:3; див. вірші 8-9, 15, 18, 20-21; Втор. 20:16-18; див. коментарі до ІсНав. 6:21). Однак Саул мав відділити кеніїв, бо вони “були прихильні до всіх синів Ізраїля”, коли ті блукали пустелею (1 Сам. 15:6; див. Вих. 18:9-10 [Їтро був кенієм, Суд. 1:16]). Саул виконав розпорядження Самуїла (1 Сам. 15:7-8), але не цілковито.

15:9-35.  Коли Саул побачив вгодовану худобу амалекитян та вирішив, що, привівши Агага, царя амелекитян, як в’язня, народ ще більше його прославлятиме й шануватиме, то не зміг утриматися від спокуси і взяв їх з собою як привселюдний доказ свого панування (вірш 9). Про те, що таким був намір Саула, стає відомо з вірша 12, де йдеться про те, що Саул спорудив “собі ... пам’ятник” у Кармелі (в Юдеї, а не в тому Кармелі, що на верхньому середземноморському узбережжі). Коли ж Самуїл почав його про це розпитувати (вірш 14), то Саул спробував виправдати свій непослух тим, що ця худоба призначалася для пожертви “Господеві” (вірші 13, 15) і що то “народ” наполіг на тому, щоб те, “що було найкраще”, не було “знищене” (вірші 20-21). Але Самуїл відповів словами, які є слушними для усіх людей усіх часів: “Послух ліпший від жертви, слухняність від баранячого жиру” (вірш 22). Окрім того, що Саул виявив непослух, його гріхами стали “бунт” і “сваволя”, а також те, що він “відкинув Господнє слово” (вірш 23).

В результаті Господь “відкинув” його як царя (вірш 26). І це символічно засвідчив випадок, коли одежа Самуїла, за яку вхопився Саул, порвалася (вірші 27-28). Той факт, що Бог зрікся Саула й обрав йому заміну (Давида), не означає, що Бог ошукав Самуїла чи те, що Він може “змінюватись” (вірш 29). Скоріш те, що Бог вже на початку вибрав іншого, “по Своєму серцю” (див. 13:14; 16:1). Хоча народ визнавав Саула своїм царем ще впродовж 15 років, саме тоді Господь його відкинув (див. 16:14), а Самуїл стратив Агага (15:32-33). Кінець царювання Саула був очевидний для Самуїла, тож з того часу він “не бачився вже більше з Саулом” (вірш 35). Віддалення Самуїла від Саула символізує віддалення Самого Господа від царя Саула, який виявив непослух. Хоча Бог дозволив Саулові царювати у відповідь на вимогу людей, тепер “ Господь жалкував, що зробив” це (вірш 35).

В. Саул і Давид (част. 16-26)

1. ЯК ДРУЗІ (част. 16-17)

а. Вибір і помазання Давида (16:1-13)

16:1-13. Після того, як Саул збунтував супроти Господа, за що Господь його й зрікся, Самуїл отримав вказівку відшукати того, хто займе престол царя Ізраїлю замість Саула. Про цього чоловіка уже говорилося, що Бог його обрав “по Своєму серцю” (13:14) і що він кращий за Саула (15:28). Давид був обраний царем Ізраїлю ще тоді, коли у минулому вічності у Бога з’явився такий задум. Непослух Саула не змусив Господа міняти Свої плани. Скоріш, усе відбувалося згідно Його всевідаючого задуму. Й таким чином непослух Саула став безумовною підставою для здійснення Його всевишнього плану. Бог дозволив людям мати такого царя, якого вони хотіли. Але тепер, коли їхня помилка стала очевидною, Бог показав верховенство Своєї власної мудрості й обрав царя, який здійснить Його досконалий задум.

Після довгих років горювання Самуїла “над Саулом” Господь звелів пророку йти у Вифлиєм, бо Він “наглянув Собі царя між ... синами” Єссея (16:1-3). Єссей був онуком Рути і Боаза (Рут. 4:18-21), а тому походив із завітного роду (див. таблицю “Родовід Давида від Авраама”). Як дружини Якова поклали початок царському роду (Бут. 35:11; 49:10), так і Рута стала засновницею династії Давида (Рут. 4:11). Бог не спонукав Самуїла до шахрайства, скоріш, Він порадив йому поєднати помазання нового царя з принесенням пожертви (1 Сам. 16:2). Бо “міські старші” у Вифлиємі могли подумати, що Самуїл прийшов до них, щоб покарати (вірш 4).

Після того, як Бог відкинув один за одним старших синів Єссея (вірші 5-10), з’явився Давид, і Самуїл “помазав його” (вірші 11-13). Під час помазання, як і у випадку з Саулом, на молодого хлопця “Дух Господній зійшов” (вірш 13). Це стало надприродним свідченням того, що Сам Бог його обрав. Згодом Давид був помазаний царем Юдеї (2 Сам. 2:4), а потім і Ізраїлю (2 Сам. 5:3).

б. Давид як музикант Саула (16:14-23)

16:14-23.  Коли “Дух Господній” увійшов в Давида, то “відступив від Саула”. Даний факт свідчить на користь того, що присутність чи відсутність Святого Духа у Старому Завіті немає ніякого стосунку до спасіння, лиш є свідченням того, що Його сила була у тій людині, яку Бог обрав Собі для служби (див. Суд. 3:0; 6:34; 13:25; 14:6; 1 Сам. 10:10; 16:13).

Отож, коли Дух Господній відступив від Саула, його почав мучити “злий дух”, якому сам Бог дозволив увійти в царя (вірш 14; див. вірші 15-16; 18:10; 19:9). Незалежно від того, чи цей дух мав грішну природу, чи просто шкодив своєму носію, він у будь-якому разі був демоном, знаряддям сатани (див. Іов. 1:12; 2:6; 1 Цар. 22:19-22). Зі злим духом усередині Саул міг віднайти заспокоєння лише у музиці (1 Сам. 16:15-17). Згідно Свого провидіння Бог зробив так, що саме Давид мав стати його придворним музикантом. Тому молодий пастух і був представлений у палаці царя (вірші 18-21). Святий Дух давав змогу Давидові відганяти на якийсь час злого духа, що непокоїв Саула (вірш 23). Цитри уже якось згадувалися у стосунку до пророцтв (10:5). Коли згодом Єлисей шукатиме об’явлення від Господа, він також попросить, щоб йому заграли на цитрі (“на гуслах”, 2 Цар. 3:15). Окрім того й сини “Асафа, Гемана та Єдутуна” виголошували пророцтва, граючи на цитрах, гарфах та цимбалах (1 Хр. 25:1).

в. Давид перемагає Голіята (част. 17)

17:1-51.  За якийсь час по тому, як Давид почав служити при дворі Саула музикантом, над ізраїльтянами знову нависла загроза з боку філістимлян. Війська розмістилися таким чином, що були по обидва боки долини “Дуба”, що за декілька миль на південний захід від Єрусалиму (вірші 2-3). Мабуть, налякавшись один одного, війська вирішили, що хай бій між найсильнішими воїнами визначить, яка сторона переможе. Філістимляни висунули велетня Голіята (“ростом шість ліктів із п'яддю”), однак ізраїльтяни не могли підібрати йому достойного супротивника. Навіть Саул не підходив на цю роль (вірші 4-11). Голіят мав “бронзовий шолом ... лусковий панцер, що важив п'ять тисяч бронзових шеклів”, тобто приблизно 125 фунтів, “бронзові наколінники й бронзовий спис за плечима”, кінець якого “важив шістсот шеклів заліза”! (вірш 7) Зрештою Давид дізнався про це, і хоча батько відіслав його “ у табір” ізраїльтян з провізією для братів (вірші 12-22), він почав просити Саула дозволити йому виступити проти філістимлянина (вірші 23-32). Без особливого захвату Саул все ж погодився, і Давид, озброєний лише своєю вірою у Бога, торбою й п’ятьма гладенькими камінцями, поборов Голіята і приніс його відрубану голову цареві (вірші 33-51).

17:52-58. Коли все завершилось, Саул почав допитуватися про походження молодого воїна і дізнався, що то — Давид, “син ... Єссея” (вірші 55, 58). Чому ж Саул не упізнав Давида, який уже служив при ньому певний час як музикант і зброєносець? Однією з можливих відповідей може бути те, що Саул не запитував, ким є Давид, а просто вперше цікавився його родинними зв’язками: “Чий син ... цей хлопчина?» (вірш 55; див. вірш 25). Коли ж Давида про це прямо запитали, він не сказав: “Я — Давид.” Він лиш відповів: “Син слуги твого Єссея, вифлеємця” (вірш 58). Іншим і, можливо, кращим поясненням є те, що колишня служба Давида при цареві була недовгою і непостійною, і вже минуло декілька років з того часу, як Саул востаннє його бачив. Якщо, наприклад, Давидові було всього 12 років, коли він поступив на службу до Саула як музикант і загалом (хоча й не постійно) провів у палаці рік чи два, йому могло бути 17 або 18, коли трапилася сутичка з філістимлянином. А тому Саул його й не упізнав. На користь даного припущення свідчить ще й той факт, що коли Давид приєднався до Саула цього разу, цар “не дозволив йому вже повертатись до батька” (вірш 15; 18:2). З цього випливає, що колишня служба Давида не була постійною. Та як би там не було, не слід гадати, що частини 16 і 17 є суперечливими.

РОДОВІД ДАВИДА ВІД АВРААМА

Часи патріархів:

Авраам

Ісаак

Яків

Юда

Часи єгипетського рабства:

Перец

Хецрон

Рам

Аммінадав

Нахшон

Часи завоювань і суддів:

Салмон

Боаз

Овед

Єссей

Давид

                 

2. ЯК ВОРОГИ (част. 18-26)

а. Давид утікає від Саула (част. 18-20)

(1) Популярність Давида. 18:1-7.  Як видно з тексту, Давид не лише був обраний із вічності для того, щоб стати засновником династії царів, з якої прийде Месія, але й Господнім провидінням був підготовлений до престолу й обов’язків царя. Він багато часу провів у полях як пастух і мав любляче й турботливе серце пастуха, що було необхідною рисою хорошого царя. Він не один раз брав на себе відповідальність і виявляв мужність, вступаючи у сутичку й убиваючи диких тварин, що загрожували його отарі (17:34-36). Він навчився грати на цитрі, що зробило його чуйним до усього прекрасного в житті й що зрештою допоможе йому написати хвилюючі псалми, які возвеличуватимуть Господа і Його могутні подвиги. Давид служив у палаці царя музикантом і воїном, тож цілком імовірно, що при цьому він ще й осягнув науку управління царством. Хоча тоді, коли Самуїл його помазав, він ще нічого про це не знав, та до того часу, як десь за 15 років по тому його коронували, він уже був цілковито готовий до посади царя. Однак його наука не завжди була приємною. Щойно його популярність серед людей почала зростати, його стосунки з Саулом погіршилися, бо цар дуже заздрив новому герою ізраїльтян.

Після неймовірної перемоги Давида над Голіятом, Саул знову “узяв його ... до себе” в палац, цього разу вже як командувача “над своїм військовим людом” (18:5). Вигідне становище Давида при дворі міцніло ще й від того, що Йонатан, старший син Саула, “увійшов з Давидом у побратимство та полюбив його” (вірші 1, 3). Їхня дружба стала такою міцною, що Йонатан, хоча і був майбутнім спадкоємцем ізраїльського трону (див. 20:31), зняв “з себе” усі царські регалії й передав їх Давидові, тим самим визнавши, що Бог обрав царем саме його — Давида (18:4; див. 23:17). Й не один раз “побратимство” між ними ставало в пригоді Давиду. Тим часом Давид став таким успішним у боях, що про його подвиги люди склали пісню: “Саул побив тисячі, а Давид — десятки тисяч.”

(2) Заздрість Саула (18:8-20:42). 18:8-16.  Саул так розсердився через те, що його слава між людьми меншала, що одного дня, коли на нього “найшов злий дух” (вірш 10; див. 16:14-16; 19:9), він спробував убити Давида списом (18:10-11; 19:9-10). Але Бог порятував Давида і дав йому ще більше визнання серед людей (18:12-16).

18:17-30. Коли Саул побачив, що не може знищити Давида самотужки, то вирішив зробити так, щоб філістимляни його вбили. Для цього він запропонував Давидові одружитися з його старшою донькою Мерав, хоча вже якось порушував свою обіцянку видати свою доньку Давидові “за жінку” (17:25). Однак Давид відмовився, сказавши, що він незнатного походження й не має відповідного “весільного гостинця” (18:25, мохар , не “придане” як у БКЯ та інших). Та перш, ніж про щось було домовлено, Мерав віддали “за жінку” іншому чоловікові (вірш 19). Згодом Саул запропонував Давидові свою другу доньку Міхаль, яка “полюбила Давида” (вірш 20; див. 2 Сам. 6:16). Але знову Давид заперечив, що він не годиться “стати царським зятем”, зважаючи на своє низьке походження (1 Сам. 18:23). Показавши неабияку великодушність, Саул відмовився від звичайного весільного гостинця і погодився взяти від Давида лише “сто обрізних шкірок філістимлянських” (вірш 25), тобто свідчення убитих 100 філістимлян. Цю вимогу Давид більш ніж задовольнив, убивши 200 філістимлян (вірш 27). Звісно ж, Саул сподівався, що цей подвиг коштуватиме Давидові його життя (вірш 25). А тому Саул “почав ще більше боятись Давида” (вірш 29; див. вірші 12, 15). Тим часом Давид став зятем Саула, одружившись із Міхаль (вірш 27), а його військові перемоги, як і слава між людьми, далі росли (вірш 30).

Частина 19. Хоча спершу Йонатанові вдалося вгамувати гнів Саула на Давида (вірші 1-7), за якийсь час Саул знову захотів його убити. Спершу він спробував заколоти Давида “списом” власноруч (вірші 9-10). Потім “послав гінців”, які мали його вбити прямо в ліжку, та Міхаль цьому завадила (вірші 11-17). Далі Саул “послав ... посланців” у Найот, що в Рамі, де Давид оселився разом із Самуїлом (вірші 18-24). (Рама була батьківщиною Самуїла.) Та їхні спроби знову виявилися марними, бо на них, а згодом і на Саула, зійшов “Дух Божий”, через що вони почали “пророкувати” (вірші 20-21, 23-24). Це означає, що вони впадали в транс чи стан екстазу, який їх знерухомлював і робив неможливим виконання їхніх злих намірів.

20:1-23.  Пересвідчившись у тому, що ворожість Саула до нього не вщухає, Давид забажав дізнатися причину такої люті, а також те, чи існує ймовірність примирення. На це мала вказати реакція Саула на його відсутність на святі Новомісяця (вірш 5), яке відзначали першого дня кожного місяця (Чис. 28:11-15). Якщо Саул “скипить гнівом” через його відсутність, тоді надії на примирення немає. Однак, якщо цар відреагує спокійно, тоді ще не все втрачено (1 Сам. 20:6-8). Йонатан пообіцяв, що підійде до свого батька і вивідає усе, а потім передасть усе, що знає, Давидові за допомогою стріл (вірші 18-23).

20:24-42. Спершу Саул подумав, що Давид відсутній, “бо ... не чистий” (вірш 26). Але потім реакція Саула підтвердила те, чого боявся Давид. “На другий день Новомісяця”, коли Давида знову не було за столом, Саул “скипів ... гнівом” на Давида і навіть на Йонатана (вірші 30, 33). Поки Давид житиме, як сказав Саул, немає жодної надії на те, що його власна династія “встоїться” (вірш 31).

Гірко засмучений Йонатан повідомив про це Давида наступного “дня вранці” за допомогою “хлопця” та стріл (вірші 34-40). Йонатан і Давид зустрілися та гірко “плакали один над одним” (вірш 41). Було очевидно, що дружбі між Давидом і Саулом настав кінець. Однак Йонатан заприсягся завжди бути вірним Давидові (вірш 42). Йонатан жертвував престолом царя заради дружньої любові.

б. Життя Давида у вигнанні (част. 21-26)

Наскільки можна судити, Давид був ще молодим хлопцем і мав не більш як 20 років, коли вимушено покинув палац Саула і свою домівку через непохитне бажання царя його вбити. Давид поступив розумно і подався у пустелю Юдеї, яку добре знав ще з дитинства. Там він жив як Робін Гуд впродовж 10 років. На цю кількість років вказує той факт, що Давидові було 30 років, коли він став царем Юдеї у Хевроні (2 Сам. 5:4). Це сходження на престол відбулося відразу після смерті Саула (2 Сам. 2:10-11). Саме перед цим Давид провів рік і чотири місяці серед філістимлян (1 Сам. 27:7) і, як уже зазначалося, мав лише 20 років, коли утік від Саула. Події частин 21-26 відтворюють лише якусь частку з діяльності Давида за цей період часу. Але в ті часи Бог навчив Давида багатьом речам. І тими уроками Давид і надалі ділиться з усіма, хто читає його псалми, які були створені саме в цей неспокійний період його життя (див., наприклад, Пс. 18; 34; 52; 54; 56-57). Усе це разом послужило йому, безумовно, на користь і дало змогу Давидові стати таким правителем, який прославляв Бога і надихав Свій народ.

(1) Давид у Нові і Гаті (част. 21) 21:1-6.  Важко визначити точне місцезнаходження священного намету після того, як у 1104 році до н.е. було викрадено ковчег. Сам ковчег з того часу зберігався у Кіріят-Єарімі (7:2; 2 Сам. 6:3-4), але про намет ніде не згадувалося аж до 1 Сам. 21. З цієї частини можна зрозуміти, що намет перебував у Нові, місті священиків, куди Давид подався після свого остаточного розриву з Саулом. Давид уже шукав колись допомоги у Божих людей разом із Самуїлом в Рамі (19:18), а тепер він звернувся до Ахімелеха (також відомого як Ахія), “священика” із міста Нов (21:1), що знаходилося на півдорозі між Єрусалимом і Гівеєю. Дуже зголоднівши, Давид попросив у священика хліб (вірш 4). Та священик відповів, що “хліба звичайного нема” (вірш 5), лише “хліб священний” (Вих. 25:30, БКЯ; 1 Сам. 21:6; див. Лев. 24:5-9). Його могли їсти, як згодом сказав Ісус (Мт. 12:3-4), зазвичай лише священики і, безумовно, лише обрядово “чисті” мужі. Той факт, що Давид їв цей хліб, є свідченням поступки, яку Закон дозволяв — життя священніше за хліб (Мт. 12:7-8).

21:7-16.  Коли Давид перебував у Нові, його там побачив шпигун Саула “на ім’я Доег”, який потім і розповів Саулові про місцезнаходження Давида (вірш 7; 22:9). Узявши “меч Голіята”, що зберігався у священиків Нова (21:8-9), Давид “того ж дня утік”, рятуючись. Забувши про страх, він подався у Гат, столицю загиблого філістимлянського героя Голіята (вірш 10). “Ахіш”, цар Гату, упізнав Давида. Тому Давид, щоб уникнути розправи філістимлян, вдав, що божевільний (вірші 11-13). Колись у стародавньому світі було прийнято вважати божевільних носіями злих духів, а тому їх не чіпали, щоб не накликати на себе гнів богів.

(2) Давид в Адулламі. Частина 22. Потім Давид пішов в Адуллам, що приблизно за 20 миль на південний захід від Єрусалиму і за 10 миль на північний схід від Гату (вірш 1). Там він оселився у печері, і зібралося довкола нього близько 400 чоловік, які з різних причин стали утікачами (вірш 2). Тим часом, відчувши, що його сім’ї загрожує небезпека, Давид узяв їх у Моав (вірші 3-4), мабуть для того, щоб вони пожили якийсь час серед родичів його прабабці Рути. Сам же Давид “прийшов у ліс Херет”, що на схід від Адулламу, “в землю Юди” (вірш 5), щоб, поза всяким сумнівом, бути серед тих людей, над ким сам Бог помазав його бути царем.

Щойно Саул довідався, що Давид повернувся в Юдею, то почав лаяти усіх своїх людей за те, що не повідали йому усе, що знали про діяльність Давида, а особливо про його “побратимство” з Йонатаном (вірші 6-8). Щоб задобрити Саула, Доег, який бачив Давида в Нові, розповів цареві про те, що священик у Нові допомагав Давиду. Розум Саулові затьмарився, і він вирішив, що Ахімелех та усі інші священики Нову “змовилися проти” нього, а тоді, прикликавши їх і вислухавши, наказав усіх “убити” (вірші 11-16). Та лише Доег наважився виконати такий жахливий наказ царя. Він убив “вісімдесят п'ять чоловік” із Нову, усі їхні сім’ї і навіть худобу (вірші 17-19).

Лише Евіятар, “син Ахімелеха”, порятувався і “втік до Давида” (вірші 20-23) після того, як Саул вирізав усіх священиків. Це стало початком утворення спільноти священиків при Давидові, що зрештою призвело до появи намету поклоніння Богові у Єрусалимі.

(3) Давид у пустелі (част. 23-24). 23:1-18.  Утікаючи від Саула, Давид не лише сидів у засідках. Він також бився проти войовничих філістимлян, які брали в облогу його народ. Спершу, порадившись із Господом за допомогою священних камінців для кидання жеребу, що знаходилися в ефоді (вірш 2; див. вірш 6), він звільнив Кеїлу, місто, що знаходилося поблизу кордону філістимлян, за 15 миль на південний захід від Вифлиєму (вірші 1-5). Але люди “відплатили” за його доброту тим, що готові були видати його Саулові (вірші 7-12). Тож він “покинув” Кеїлу і разом з 600 чоловіками, які залишалися вірними йому (вірш 13; див. 27:2; 30:9; 2 Сам. 15:18), подався у пустелю Зіф (1 Сам. 23:14), безлюдні горбисті землі, що знаходилися між Хевроном і Мертвим морем. Там його провідав Йонатан (“у пустині Зіф, в Хореші”) і знову засвідчив правомірність царювання Давида (вірші 16-18).

23:19-28, 24:1.  “Зіфії” також зрадили Давида й хотіли видати його Саулові (вірші 19-23). Та коли Давид про це дізнався (вірші 22-25), то втік у пустелю Маон, що за 10 миль на південний схід від Хеврону. Саул почав переслідувати Давида, але його відкликали для бою з філістимлянами, які знову напали на Ізраїль (вірші 27-28). Це дало можливість Давидові піти в Ен-Геді (24:1), оазис, який знаходився за 10 миль на північ від Масади, що біля Мертвого моря.

24:2-23.  Після “гонитви за філістимлянами” Саул знову “пустивсь шукати Давида” в Ен-Геді і майже знайшов його. Однак Господь мав інші плани і видав Саула “в руки” Давида, коли той вирішив перепочити (“покрити собі ноги”, евфемізм, вірш 3) у печері, в якій саме переховувався Давид. “Устав Давид і крадькома відтяв кусень поли верхньої одежі в Саула” як свідчення своєї змоги вбити його. Та навіть цей учинок змусив почуватися винним Давида, який би ніколи не “наклав ... руку” на Саула (вірші 5-7). Він не завдав би шкоди цареві, адже вважав, що Саул — “помазаник Господній” (вірші 6, 10; див. 26:9, 11, 23). Та все ж Давид сказав Саулові, що не існує жодної обґрунтованої підстави для того, щоб його переслідувати (24:14-15). Розкаявшись, Саул визнав, що Давид був “справедливіший від” нього (вірші 17-19), й засвідчив, що Давид і справді буде царем (вірш 21).

Карта, ВТЕЧІ ДАВИДА ВІД САУЛА

МИЛІ

The Great Sea (Mediterranean) — Велике море (Середземне)

Ramal — Рама

Gibeah — Гівея

Nob — Нов

Gath — Гат

Adullam — Адуллам

Keilah — Кеїла

Bethlehem — Вифлиєм

Forest of Hereth — ліс Херет

Ziklag — Ціклаг

Ziph — Зіф

Maon — Маон

Carmel — Кармель

En Gedi — Ен-Геді

Salt Sea — Солене море

The Stronghold (Massada) — Фортеця (Масада)

JUDAH — ЮДЕЯ

MOAB — МОАВ

(4) Давид у Навала. Частина 25. Дана частина розпочинається зі звістки про смерть і поховання Самуїла “в Рамі”. Після цього Давид “пішов у Паран-пустиню” (вірш 1; див. 23:24), де за не дуже сприятливих обставин згадав про чоловіка на ім’я Навал, який “мав три тисячі овець і тисячу кіз”, що свідчило про неабиякий достаток (25:2-3). Згадавши про те, як він колись охороняв вівчарів Навала, Давид попрохав його дати їм їжі, щоб його і його людям була змога вижити в пустелі.

Однак Навал, показавши усю свою зневагу, відмовив Давидові (вірші 4-11). Це так розлютило Давида, що він узяв своїх 400 “чоловік” і пішов до Навала, щоб силою взяти те, що їм було потрібно. Якби Авігайлі, дружина Навала, не втрутилася, його, поза всяким сумнівом, убили б. Вона дізналася про нерозумну відповідь Навала від одного “із слуг”. Щоб відвернути біду, Авігайлі взяла з собою достатньо їжі, яка змогла б задовольнити потреби Давида, і пішла до нього (вірші 14-19). Коли вона “зіткнулась із” ним, то попрохала не карати її чоловіка, бо, як вона сказала, “яке його ім'я, такий і він: Дурний” ( навал , “дурний”). А за це Бог благословить Давида і врешті зробить його царем (вірш 28). Якби Давид убив нетямущого Навала, то пролив би “кров безвинну й вчинив собі суд власною рукою” (вірш 31). Вражений її мудрістю, Давид послухав Авігайлі і “прийняв з її рук, що вона йому принесла” (вірші 32-35).

Однак покарання все ж наздогнало Навала, коли він після ночі бенкетувань дізнався, що чудом уникнув смерті від рук Давида. Ця новина дуже його потрясла, через що у нього трапився серцевий напад і через “десять день” він помер (вірші 36-38). Давид побачив у цьому знак від Бога. Однак він не забув і про Авігайлу, яка так сильно його вразила своєї красою і розумом, що він запропонував їй стати його жінкою. Цю пропозицію Авігайла з радістю прийняла. Таким чином він взяв собі вже третю жінку. Іншими двома були: Ахіноам “із Єзреела” та Міхаль. Хоча поки його в Гівеї не було, “Саул віддав дочку свою Міхаль ... Палті” (вірші 43-44; див. 2 Сам. 3:15-16).

(5) Саул востаннє переслідує Давида. Частина 26. Саул вже вкотре довідався від зіфіїв, де “ховається” Давид. А тому цар з “трьома тисячами чоловік, найдобірнішими з Ізраїля”, пішов на Хахіла-горб (див. 23:19) у пустелю Зіф “шукати там Давида”. І знову Господь дивовижним чином порятував Свого обраного Давида, що той разом із Авішаєм, вправним і відданим воїном та братом Йоава (26:6; див. 2 Сам. 2:24; 10:14; 18:12; 21:17; 23:18), так близько підійшов до Саула, який міцно спав, що зміг узяти його “спис” і “кінву з водою” (1 Сам. 26:5-12). Але й цього разу Давид не “наклав руку на помазаника Господнього” (вірші 9, 11, 23; див. 24:6, 10).

Перейшовши на “другий бік” ущелини, Давид крикнув до Авнера, який мав охороняти Саула, і почав уїдливо дорікати йому у недбалості, адже він дозволив, щоб царський “спис і кінва з водою” опинилися у них в руках (26:13-16). Тоді прокинувся Саул, й Давид знову попросив його залишити їх у спокої. Давид сказав, що готовий покаятися, якщо це Бог “настроїв” Саула проти нього (вірш 19). Однак, “коли (це) люди”, то хай вони “будуть прокляті” Богом, бо тим самим вони втрутилися у Божий задум і “вигнали” Давида з його домівки (“щоб я не мав части в спадкоємстві Господнім”, вірш 19) і його місця поклоніння Богові (“Йди, служи чужим богам!”, вірш 19).

Саул врешті зрозумів, як сильно Бог оберігає його супротивника Давида. Тоді він визнав свою провину (вірш 21) й цілковито та остаточно прийняв той факт, що саме Давидові судилося стати пастухом Ізраїлю (вірш 25). Наскільки відомо, з того часу Саул змирився зі своєю долею і більш ніколи не намагався протидіяти волі Божій стосовно царства і наступного Його помазаника (див. 27:4).

Г. Смерть Саула (част. 27-31)

1. ДАВИД У ЦІКЛАГІ (част. 27)

Частина 27. Хоча Саул врешті вирішив, що наступні переслідування Давида є марними, адже сам Господь призначив його бути царем, сам Давид про це не знав. Тож він, хоча й неохоче, та все ж покинув Юдею й подався шукати порятунку серед філістимлян (вірш 1). Цей переїзд допоміг йому сягнути двох важливих цілей: (а) це порятувало його від будь-якої подальшої загрози з боку Саула, і (б) таким чином він здобув прихильність філістимлян, через що йому вже не було потреби їх боятися. Не менш важливим є і те, що завдяки цьому 16-місячному (вірш 7) перепочинку (з моменту, як він оселився серед філістимлян, і до смерті Саула) він зміг надалі розвивати свої бойові та лідерські якості. Йому потрібен був цей час, щоб самоствердитися, з огляду на те, що він уже знав — незабаром настане кінець династії Саула і розпочнеться династія його.

Тож після багатьох років утечі від Саула Давид нарешті повів свою родину (“з обома своїми жінками”, вірш 3, “Ахіноамою з Єзреела [див. 25:43] і Авігайлою ... з Кармелю [див. 25:42]”) і “шістсот чоловік, що були з ним” (27:2; див. 23:13; 30:9; 2 Сам. 15:18) в Гат “до Ахіша”, філістимлянського правителя. Давид вже якось намагався це зробити (1 Сам. 21:10-15), та це було ще на початку його розриву із Саулом. В той час Давид боявся Ахіша й заледве залишився живим. Але тепер усім було зрозуміло, що Давид — запеклий ворог Саула і що він може навіть стати філістимлянам у нагоді, зважаючи на їхню безупинну боротьбу з ізраїльтянами. Стосунки між Ахішом і Давидом ґрунтувалися на взаємовідносинах правителя й васала (27:5-6). Згідно угоди, укладеної між ними, Давид обіцяв бути відданим Ахішу в обмін на землі, над якими Ахіш дозволив йому правити як васал. Ахіш “дав” Давидові Ціклаг, невелике поселення на південному кордоні Філістії між Газа і Версавією.

Ціклаг був таким собі військовим штабом Давида впродовж більш як одного року, аж допоки не помер Саул і сам Давид не перебрався у Хеврон (вірш 7; 2 Сам. 1:1-2). З Ціглагу він здійснював напади на різні пустельні народи, на “гешуріїв (народ, який межував з філістимлянами на півдні, ІсНав. 13:2), гірзіїв (що мешкали десь між Філістією і Єгиптом) і амалекитян” (1 Сам. 27:8), убиваючи людей і захоплюючи усю їхню худобу та інше добро (вірш 9). Давид організовував ці напади вздовж сучасної Смуги Гази, аж до пустелі Шур, що на схід від теперішнього Суецького каналу (вірш 8), але доповідав Ахішу, що нападав на свій власний народ: на юдеїв, єрахмаелів чи кенітів. Ці вигадки допомогли йому здобути ще більшу прихильність філістимлян і змусили їх повірити, що він дійсно відданий Ахішу (вірш 12).

2. САУЛ В ЕН-ДОРІ (част. 28)

28:1-2.  Настав день, коли філістимляни знову вирішили піти “на війну проти Ізраїля”. Достеменно невідомо, що саме стало причиною такого їхнього рішення: чи то очевидна відсутність стабільності у царстві Саула, який був уже доволі похилого віку, чи то зважаючи на зміну сторони, якій був відданий Давид, чи то ще з якоїсь на те причини. Але вони точно знали, що час відповідний. Внаслідок цього Давид, звісно ж, потрапив у дуже непросту ситуацію, адже тепер він був змушений показати усю свою відданість своєму новому панові, воюючи супроти власного народу!

28:3-6.  Тим часом Саул також відчув, що ситуація для нього дуже непроста. “Самуїл вмер” (див. 25:1), а “філістимляни ... отаборились у Шунемі” (у долині Єзреель). Саул же знаходився “в Гільбоа”, що за п’ять миль на північний захід від гори Гільбоа. Він “злякався, й серце в нього затремтіло”. Він “повиганяв був із краю чарівників ( ‘обот , “некроманти” — люди, які спілкуються з мертвими) і віщунів ( иідд’онім , “ворожбити” — люди, які контактують з духами, вірш 3)”. І навіть Господь не відповідав Саулові на його прохання про допомогу.

28:7-14.  Врешті-решт Саул вирішив звернутися до жінки-чарівниці, що мешкала в Ен-Дорі і якимсь чином змогла уникнути вигнання. Замаскувавшись, Саул “вночі” пішов в Ен-Дор, що в долині Єзреель, на північ від гори Морех. Заспокоївши чарівницю, Саул попросив її викликати Самуїла. “Жінка” звернулася до темних сил (Втор. 18:10-11) і викликала примару Самуїла. Коли вона “побачила” Самуїла, то дуже злякалася і відразу зрозуміла, що тут діяв Бог, а не вона сама, і що її переодягнений нічний відвідував не хто інший, як цар Саул. Така її реакція показала, що насправді вона й не сподівалася, що викличе Самуїла, лише якусь його сатанинську копію. Після того, як вона описала, що бачить, як виходить із землі “щось божеське” ( ‘елохім , “могутнє”) ... старий чоловік, загорнутий у довгу одежу”, Саул “зрозумів ..., що то був Самуїл”. Той факт, що поява Самуїла, навіть у вигляді примари, була неочікуваною свідчить про те, що чарівники і віщуни не мали справжньої сили над небіжчиками, й особливо над праведниками. Вони могли лиш створювати їхні копії чи просто таким чином ошукували людей. Поява Самуїла тут пояснюється втручанням самого Господа, який, виявляючи Своє милосердя, дозволив Саулові востаннє побачитися з пророком, якого колись він так довго шукав, щоб розпитати про заблукалих ослиць свого батька (1 Сам. 9:6-9).

28:15-25.  Але цього разу звістка, яку отримав Саул, не була хорошою. Самуїл дорікнув Саулові у неповазі до слів Господа і сказав, що “царство” відберуть у нього і віддадуть Давидові. Як Господь відвернувся від нього як царя через те, що він вчинив гріх під час розправи над Амалеком (15:7-26), так само Він видасть його філістимлянам, що призведе до смерті його і його синів. Неохоче прийнявши їжу (зарізане “телятко” і свіжоспечені коржі “без закваски”) з рук чарівниці, Саул піднявся і “ще тієї ж ночі” пригнічений пустився у дорогу.

3. ПОВЕРНЕННЯ ДАВИДА У ЦІКЛАГ (част. 29-30)

а. Дилема Давида (част. 29)

Частина 29. Перед боєм філістимляни зібралися “коло Афеку”, саме там, де близько 90 років тому вони розбили ізраїльтян і захопили ковчег (4:10-11). Ізраїльтяни отаборилися “коло джерела в Єзреелі”, на схилі гори Гільбоа, десь за 40 миль на північний схід від Афеку. Серед війська Ахіша, правителя Гату, був і “Давид із своїми людьми”. Хоча сам Ахіш був цілковито певен у відданості Давида (29:3) і доводив іншим князям, що Давидові варто дозволити битися проти Саула, “філістимлянські князі” все ж наполягли, щоб Ахіш відіслав його “назад” (вірші 6-7, 9). Інші князі цілком виправдано боялися, що “під час битви” Давид перейде на бік ізраїльтян (вірш 4). Давид злегка попротестував (вірш 80) супроти такого рішення, але, безумовно, дуже цьому зрадів. Він забрав своїх людей і повернувся у Ціклаг.

б. Дипломатія Давида (част. 30)

30:1-7. За час відсутності Давида на Ціглаг “напали ... амалекитяни”. Вони “спалили” місто і “зайняли в полон” його сім’ю і сім’ї інших воїнів. Після великого плачу (вірш 4) і небезпеки бути каменованим своїми ж людьми Давид через “священика Евіятара ... спитав Господа”, якою ж була Його воля стосовно цього всього. Запитання було поставлено за допомогою ефоду, де містилися Урім і Туммім, священні камінці для визначення волі Бога (див. Вих. 28:30).

30:8-31.  Отримавши запевнення від Господа у перемозі (вірш 8), Давид і його військо погнали навздогін амалекитянам аж “до Бесор-потоку” (Ваді ель-Аріш, приблизно за 20 миль від Ціглагу). Врешті наздогнавши їх (з допомогою “якогось єгиптянина”, раба одного з амалекитян [вірші 11-15]), 400 воїнів Давида, які були доволі міцні, щоб витримати таку важку погоню (вірші 9-10), розбили амалекитян (окрім 400 “молодих чоловіків, які ... повтікали” на верблюдах, вірш 17) і повернули собі усіх своїх рідних та майно неушкодженим (вірші 17-20). 200 чоловіків, які залишилися “при Бесор-потоці” (вірші 10, 21), також захотіли отримати частку здобичі. (Щодо 600 людей Давида див. 23:13; 27:2; 2 Сам. 15:18.) Їхні доводи виявилися настільки слушними, що Давид ввів “з того дня надалі ... (й) по цей день” правило: “Яка частина тих, що ходили в битву, така частина й тих, що сиділи при обозі” (1 Сам. 30:24). Та особливим виявом дипломатії Давида став той факт, що він повернув власність, награбовану амалекитянами, у міста та села усієї Юдеї (вірші 26-31). Такого вчинку вони ніколи не забули б. І коли прийшов час оголосити Давида царем у Хевроні, вони, поза всяким сумнівом, висловили йому свою гарячу підтримку.

4. БИТВА НА ГІЛЬБОА (част. 31)

31:1-6.  Саме так, як передбачив Самуїл (28:19), філістимляни швидко і без особливих труднощів розгромили ізраїльтян на широких просторах долини Єзреель, де вони, маючи колісниці (2 Сам. 1:6), отримали величезну тактичну перевагу (див. ІсНав. 17:16; Суд. 4:3, 13 щодо використання залізних колісниць ханаанцями на цих же землях). Саул і троє з чотирьох його синів, окрім Ішбаала (див. 2 Сам. 2:8), “втікали” з гори Гільбоа. Однак філістимляни все ж наздогнали Саула і “тяжко” його поранили після того, як “вбили” його синів. Не бажаючи, щоб філістимляни “наругались” над ним, коли віднайдуть (1 Сам. 31:4), Саул попросив свого зброєносця убити його. Та “зброєноша” не захотів цього робити. Тоді Саул, порушуючи заборону ізраїльтян, вчинив самогубство (вірш 5). У часи Старого Завіту таке дуже рідко траплялося серед ізраїльтян (див. Авімелех [Суд. 9:54], Самсон [Суд. 16:30], Ахітофел [2 Сам. 17:23] і Зімрі [1 Цар. 16:18]). Його смерть від власної руки поклала кінець життю, яке існувало окремо від Бога.

31:7-10.  Коли “ізраїльтяни” дізналися, що їхній цар “поліг”, то “покинули свої міста й повтікали” у пустелю. Філістимляни ж “знайшли” тіла Саула і його трьох синів, “відтяли” цареві голову, “склали його зброю в капищі” своєї богині Астарти (див. коментарі до 7:3-4) і “повісили” труп Саула “на мурі в Бет-Шані”. Це місто знаходилося на східних схилах гори Гільбоа саме навпроти Йорданської долини.

31:11-13.  “Мешканці Явеш-Гілеаду” були нажахані, коли дізналися, що саме філістимляни зробили з трупами Саула і його синів. Тож, “пробувши усю ніч в дорозі”, вони зняли їх “з муру” і “принесли в Явеш”, що за 10 миль від Бет-Шану. Мабуть, для того, щоб приховати усі понівечення, вони “спалили” трупи, а кістки “поховали”. Цей останній вияв поваги був своєрідною подякою цих людей Саулові за те, що колись, 40 років тому, його першою царською справою став порятунок їхнього міста від аммонітів (11:1-11). І ніхто не може заперечити той факт, що власний народ Саула, веніямини, походив частково із Явеш-Гілеаду (Суд. 21:8-12). Та якими б не були підстави для такого хороброго вчинку мешканців цього міста, Давид про це не забуде, коли зрештою прийде до влади (2 Сам. 2:4-7). Згодом Давид ексгумує кістки Саула і Йонатана та перепоховає їх у Веніяминовій країні (2 Сам. 21:11-14).

БІБЛІОГРАФІЯ

Ackroyd, Peter R. The First Book of Samuel.  Cambridge: Cambridge University Press, 1971.

Carlson, R.A. David, the Chosen King . Stockholm: Almquist and Wiksell, 1964.

Crockett, William Day. A Harmony of the Books of Samuel, Kings, and Chronicles . Grand Rapids: Baker Book House, 1951.

Davis, John J. The Birth of a Kingdom: Studies in 1 and 2 Samuel and 1 Kings 1-11 . Winona Lake, Ind.: BMH Books, n.d.

Hertzberg, H.W. 1 and 2 Samuel: A Commentary.  Philadelphia: Westminster Press, 1964.

Jorden, Paul J., and Streeter, Carole S. A Man’s Man Called by God . Wheaton, Ill.: Scripture Press Publications, Victor Books, 1980.

Keil, C.F., and Delitzsch, F. “The Books of Samuel.” In Commentary on the Old Testament in Ten Volumes . Vol. 2. Reprint (25 vols. in 10). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

Kirkpatrick, A.F. The first Book of Samuel . Cambridge: Cambridge University Press, 1891.

Laney, J. Carl. First and Second Samuel.  Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1982.

McKane, William. 1 and 2 Samuel.  Torch Bible Commentaries. London: SCM Press, 1963.

Meyer, F.B. Samuel . Chicago: Fleming H. Revell Co., n.d. Reprint. Fort Washington, Penn.: Christian Literature Crusade, 1978.

Vos, Howard F. 1, 2 Samuel.  Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1983.

Whybray, R.N. The Succession Narrative. Naperville, Ill.: Alec R. Allenson, 1968.

Wood, Leon J. Israel’s United Monarchy. Grand Rapids: Baker Book House, 1979.