Книга Пророка Єзекиїла

Чарльз Х. Дайер

ВСТУП

Для середньостатистичного читача Біблії Книга Єзекиїла – це, головним чином, низка начебто не пов’язаних між собою і незрозумілих видінь. Таке перше враження часто спонукає читачів покинути вивчення даної книги, через що вони позбавляють себе радості пізнання великого літературного і духовного твору Старого Завіту.

Автор і час написання.  Автор даної книги – священник Єзекиїл, син Вузі (див. 1:3). Ймення Єзекиїл означає «Бог зміцнить» або «Бог підкріпить».

Як і Єремія (Єр. 1:1) та Захарія (Зах. 1:1; див. Неєм. 12:4, 16), Єзекиїл був священником (Єз. 1:3). Батько Єзекиїла, Вузі, згадується лише раз – в 1:3. Єремія, Захарія і Єзекиїл були єдиними пророками-священниками. Й усі вони пророкували в часи вигнання та після них. Священницьке походження Єзекиїла певним чином пояснює його зосередженість на храмі в Єрусалимі, Господній славі, діях єрусалимських священників та майбутньому храмі Бога.

Час проповідницької діяльності Єзекиїла можна встановити, дослідивши хронологічні нотатки у його книзі (1:2; 8:1; 20:1; 24:1; 29:1, 17; 30:20; 31:1; 32:1, 17; 33:21; 40:1).

Усі пророцтва Єзекиїла подано у хронологічному порядку (розпочинаючи з п’ятого року «вигнання», 1:2, і завершуючи двадцять п’ятим роком «неволі», 40:1, окрім пророцтв, початок оповіді про які міститься у 29:1, 17). Ці два виключення можна пояснити тим фактом, що тут вони згадуються тематично – як частина пророцтв супроти Єгипту в част. 29-32.

Проповідницька діяльність Єзекиїла почалася «у … четвертому місяці, на п'ятий день місяця», на «п'ятий рік вигнання царя Йоахина» (1:1-2). Йоахин прийшов до влади у грудні 597 року до н.е., після того як помер Йоакин (2 Цар. 24:1-12). Всього через три місяці свого царювання Йоахин потрапив у полон до Навуходоносора і був вивезений у Вавилон. П’ятим роком вигнання Йоахина був 593 рік до н.е., а четвертим місяцем – місяць Таммуз. Як твердять Річард А. Паркер та Валдо Х. Дубберстейн (Richard A. Parker, Waldo H. Dubberstein. Babylonian Chronology: 626 B.C.-A.D. 75 . Providence, R.I.: Brown University Press, 1956), місяць Таммуз (аккадською Дузу ) розпочався 27-го липня 593 року до н.е.. Отож, Єзекиїл розпочав свою діяльність 31-го липня 593 року до н.е. («п’ятий день» включено, тобто рахуються і 27-ме, і 31-ше липня).

Єзекиїл також сказав, що його проповідницька діяльність розпочалася «у тридцятому році» (Єз. 1:1). Науковці мають відмінні думки щодо точного значення даної фрази, однак багато хто вважає, що тут Єзекиїл мав на увазі свій вік. Якщо це й справді так, тоді він став пророком у віці, який вже дозволяв йому служити священником (див. Чис. 4:3).

Останнє датоване пророцтво у Книзі Єзекиїла надійшло до нього «двадцять сьомого року, першого місяця, першого дня місяця» (Єз. 29:17). Оскільки Єзекиїл почав пророкувати у 593 році до н.е. (на п’ятому році вигнання царя Йоахина, 1:2), дане пророцтво було зроблено у 571 році до н.е. (26-го березня). Отож, Єзекиїл пророкував щонайменше 22 роки (593-571 роки до н.е.), з 30 до 52 років.

Мало хто з тлумачів Біблії має сумніви щодо цілісності, авторства чи дати написання Книги Єзекиїла. На всі можливі заперечення науковці-консерватори вже дали вичерпні відповіді (наприклад, Gleason L. Archer, Jr., A Survey of Old Testament Introduction . Red. ed. Chicago: Moody Press, 1974, pp. 368-76; та John B. Taylor, Ezekiel: An Introduction and Commentary , pp. 13-20).

Історичні передумови.  Щодо огляду історії Юдеї в часи Єзекиїла див. підрозділ «Історичні передумови» у Вступі  до Книги Пророка Єремії.

Книга Єзекиїла була написана тоді, коли юдеї перебували в рабстві у Вавилоні, яким правив Навуходоносор. Єзекиїл мешкав з групою полонених у Тел-Авіві (це не те місто, яке має таку ж назву в наш час і знаходиться в Ізраїлі), що у Вавилоні за річкою Кевар (3:15). Точне місцезнаходження цього поселення невідоме, однак річку Кевар ототожнюють з Великим Каналом (аккадською, нару кабару ) у Вавилоні. Цей канал був відгалуженням річки Євфрат, який виходив прямісінько над Вавилоном і прямував на схід міста. Він протікав через місцевість, яка у давнину називалася Ніппур, а потім знову впадав у Євфрат поблизу Уруку (біблійний Ерех).

Впродовж цих останніх років Єзекиїл проповідував у Вавилоні, де передбачав падіння Єрусалиму. Його, однак, ніхто не слухав, допоки звістка про руйнування міста не прийшла у Вавилон. Падіння міста змінило суть пророчих повідомлень Єзекії. Якщо до падіння Єрусалиму Єзекиїл говорив, головним чином, про майбутнє знищення Юдеї через гріх, то після руйнування цього міста почав акцентувати увагу на наступному відродженні Юдеї.

Будова книги і стиль написання.  Будова і стиль написання Книги Єзекиїла має щонайменше чотири характерні особливості.

1. Хронологічний порядок . Як уже зазначалося раніше в підрозділі «Автор і час написання», даній книзі притаманний чіткий хронологічний порядок. Книга Єзекиїла – єдина, яка має таку точну хронологічну будову, проте Книги Аггея та Захарії дещо подібні на неї.

2. Структурна рівновага . Окрім чіткого хронологічного порядку Книга Єзекиїла має і структурний порядок, а також милозвучність. У перших 24 частинах увага прикута до покарання Юдеї, тоді як в част. 33-38 оповідається про відродження Юдеї. Ці дві крайності дуже вправно врівноважені у част. 25-32, де йдеться про Боже покарання інших народів. Божа слава відійшла від храму через покарання (9:3; 10:4, 18-19; 11:22-25) і знову з’явилася в храмі для благословення (43:1-5). Спершу Єзекиїл отримав завдання повідомити людей про покарання (част. 2-3), а потім – сповістити про майбутнє спасіння (част. 33).

3. Акцент на славі та природі Бога . Єзекиїл неабияк наголошував на славі та природі Бога. Отримавши видіння Божої слави перед початком своєї діяльності, Єзекиїл продовжував говорити про неї впродовж усієї своєї книги (1:28; 3:12, 23; 8:4; 9:3; 10:4, 18-19; 11:22-23; 39:11, 21; 43:2-5; 44:4).

Природа Бога визначала Його поведінку. Аж п’ятнадцять разів Бог заявив, що Він діє так заради Свого імені, а саме щоб його не було осквернено (20:9, 14, 22, 39, 44; 36:10-23 [двічі у вірші 23]; 39:7 [двічі], 25; 43:7-8). Більше 60 разів Бог сказав, що чинить так задля того, аби люди зрозуміли, що Він – Господь (наприклад, 6:10, 13-14 тощо).

4. Використання літературних засобів . Єзекиїл використовував унікальні літературні засоби, коли намагався передати Боже послання «затверділим і впертим» юдеям. Він застосовував приповідки (12:22-23; 16:44; 18:2-3), видіння (част. 1-3; 8-11; 37; 40-48), притчі (част. 17; 24:1-14), символічні дії (част. 4-5; 12; 24:15-27), а також алегорії (част. 16-17).

За допомогою цих засобів Єзекиїл подавав свої послання у дуже драматичний та переконливий спосіб і таким чином привертав увагу людей, спонукаючи до відповідної реакції.

ПЛАН

І. Покарання Юдеї (част. 1-24)

А. Приготування Єзекиїла (част. 1-3)

1. Вступ (1:1-3)

2. Видіння для майбутньої діяльності (1:4-2:7)

3. Послання для майбутньої діяльності (2:8-3:11)

4. Спонука до майбутньої діяльності (3:12-27)

Б. Єзекиїл пророкує горе для Юдеї та Єрусалиму (част. 4-24)

1. Необхідність покарання через непослух (част. 4-11)

2. Даремність хибного оптимізму (част. 12-19)

3. Історія згіршення Юдеї (част. 20-24)

ІІ. Покарання язичницьких народів (част. 25-32)

А. Покарання Аммону (25:1-7)

Б. Покарання Моаву (25:8-11)

В. Покарання Едому (25:12-14)

Г. Покарання Філістії (25:15-17)

Ґ. Покарання Тиру (26:1-28:19)

1. Руйнування міста (част. 26)

2. Жалоба за містом (част. 27)

3. Падіння тирського царя (28:1-19)

Д. Покарання Сидону (28:20-26)

Е. Покарання Єгипту (част. 29-32)

1. Гріх Єгипту (29:1-16)

2. Поразка єгиптян з боку вавилонян (29:17-21)

3. Знищення Єгипту та його союзників (30:1-19)

4. Розсіяння єгиптян (30:20-26)

5. Подібність між Єгиптом та Ассирією (част. 31)

6. Жалоба за фараоном (32:1-16)

7. Сходження Єгипту у Шеол (32:17-32)

ІІІ. Благословення Ізраїлю (част. 33-48)

А. Нове життя в ізраїльтян (част. 33-39)

1. Пророк Єзекиїл знову на варті (част. 33)

2. Поточні лжепастирі та майбутній істинний пастир (част. 34)

3. Знищення ворога (Едому) (част. 35)

4. Благословення людей (част. 36)

5. Відродження нації (част. 37)

6. Відсіч нападу Гога (част. 38-39)

Б. Новий порядок в ізраїльтян (част. 40-48)

1. Новий храм (част. 40-43)

2. Нова богослужба (част. 44-46)

3. Нова земля (част. 47-48)

КОМЕНТАРІ

І. Покарання Юдеї (част. 1-24)

У першій половині Книги Єзекиїла йдеться про Боже майбутнє покарання Юдеї. Бог вже нагострив Свій меч і спрямував його на юдеїв, а Єзекиїл отримав завдання пояснити людям, що вже були в полоні, якою  буде Божа кара і чому  вона спаде.

А. Приготування Єзекиїла (част. 1-3)

Оповідь про те, як Бог покликав Єзекиїла, є найдовшою з подібних у Біблії (див. Іс. 6; Єр. 1). Як і Ісаю та Єремію, Бог підготував Єзекиїла до його діяльності, пославши йому видіння Своєї слави та величі, перш ніж власне покликав його служити.

1. ВСТУП (1:1-3)

1:1-2.  Якось Бог явився Єзекиїлу, щоб покликати його до пророчої діяльності, і трапилося це «у тридцятому році, четвертому місяці, на п'ятий день місяця». Це був також «п'ятий рік вигнання царя Йоахина». Як зазначено у підрозділі «Автор і час написання» у Вступі , це відбулося 31-го липня 593 року до н.е.. Фраза «у тридцятому році» стосувалася, вочевидь, віку Єзекиїла. Саме в цьому віці він, як священник (вірш 3), отримав право приступити до служби Господеві.

Єзекиїла захопили у полон разом із царем Йоахином у березні 597 року до н.е.. Він був одним із вигнанців, яких переселили на землі біля річки Кевар, що була каналом річки Євфрат і прямувала на схід Вавилону (див. підрозділ «Історичні передумови» у Вступі ).

Фраза «я побачив видіння Божі» підсумовує видіння Єзекиїла, які він детально описав далі, в 1:4-2:7. Таке споглядання Божої слави назавжди змінило його.

1:3.  Фраза «слово Господнє» вказує на джерело  послання Єзекиїла. Єзекиїл мав отримати послання, яке сам Бог  хотів, щоб він поширив. Далі він детально переповів його. Слова «рука Господня» засвідчили, що Єзекиїл отримав дозвіл  для своєї подальшої діяльності. Він діяв не з власної ініціативи, сам Бог велів йому робити це, про що детально йдеться згодом (3:12-27).

2. ВИДІННЯ ДЛЯ МАЙБУТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (1:4-2:7)

У цій частині Єзекиїл детально описав видіння, які коротко згадав у 1:1. Спершу пророк переповів видіння (1:4-28), а потім зазначив їх мету (2:1-7).

а. Чотири істоти (1:4-14)

1:4.  Коли Єзекиїл подивився на північ, то побачив, що звідти насувається гроза: лютувала хуртовина, налягала «величезна хмара», блискавиці раз-по-раз роздирали небо. Однак посеред тієї хмари Єзекиїл побачив світло, яке йшло з самого її центру. Це світло було «немов бурштин» ( хасмал ). У Старому Завіті це слово зустрічається лише у Книзі Єзекиїла (тут і у вірші 27; 8:2) та стосується чогось яскравого й блискучого. В інших двох випадках воно описує Божий блиск і пишноту.

1:5-8а.  Потім Єзекиїл побачив «чотирьох тварин, що нагадували людські подоби». У частині 10 сказано, що це були херувими, окремий чин ангельських створінь. Вони мають особливий доступ до Бога (див. 28:14, 16) і є носіями Божого престолу-колісниці. На ковчезі завіту, який знаходився у храмі, були зображені золоті херувими з розпростертими крильми. Вони охороняли місце, де перебувала Господня слава (Вих. 25:17-22; Чис. 7:89). Престол Бога знаходився між херувимами ковчегу завіту (1 Сам. 4:4; 2 Сам. 6:2; Пс. 80:1; 99:1; Іс. 37:16). Це місце також називалося колісницею (1 Хр. 28:18). Оскільки земний намет і храм були подобою небесної дійсності (Євр. 8:5), у своєму видінні Єзекиїл бачив справжній престол-колісницю Бога, який несли херувими.

Загалом ці створіння були подібні на людей. Однак їх неможливо було сплутати зі звичайною людиною, адже «у кожного» з них «було чотири обличчя і … четверо крил». (Пророк дав детальне пояснення цих рис в Єз. 1:10-11.) «Ноги» в херувимів «були прямі», а це свідчить, що вони стояли, але «стопи ніг» нагадували «стопи у теляти, і блищали вони, немов гладенька (добре відполірована) мідь». Єзекиїл сказав, що ці чотири херувими також мали «людські руки».

1:8б-9.  Далі Єзекиїл пояснив, як ці чотири істоти діяли мовби одне ціле. Двоє з чотирьох крил кожної істоти були розпростерті – так, що вони «крильми торкались … одне одного», утворюючи замкнутий квадрат. Маючи по чотири «обличчя» з чотирьох боків голів і будучи поєднані в квадрат, вони могли йти прямо у будь-якому напрямку і змінювати цей напрямок, не обертаючись. Отож, вони «не обертались, як … йшли».

1:10.  Занотовуючи більше деталей про херувимів (вірші 10-14), спершу Єзекиїл зупинився на їхніх обличчях. «Спереду» було «людське лице … , правобіч – левине лице …, ліворуч – бичаче …, (ззаду) орлине». Деякі тлумачі вважають, що ці обличчя символізують розум (людина), силу (лев), служіння (бик) і швидкість (орел). Однак все ж буде краще розглядати ці обличчя як такі, що характеризують найвищі форми життя у Божому сотвореному світі. Людина згадується першою, бо вона є вінцем Божої творчості, далі йде лев, «цар» поміж дикими тваринами, потім – бик, один із найсильніших домашніх тварин, і, зрештою, орел, пташиний «цар».

1:11.  Тут Єзекиїл описав «крила» херувимів. Вони «були випростані догори». Двоє крил з чотирьох «торкались» крил інших херувимів, тоді як інші двоє «вкривали тіло». Завдяки цьому утворювалася така собі велика «скриня» з херувимами по кутах. І оскільки ці істоти прислуговували Богові у Його святій присутності, вони вкривали свої тіла крилами, виявляючи пошану (див. Іс. 6:1-3).

1:12-14.  Херувими завжди йшли лише вперед. Вони могли простувати у будь-якому напрямку і при цьому не повертати облич. Напрямок їм задавав «дух», ймовірно, Божий Дух.

Ці істоти, яких Єзекиїл вже охарактеризував такими словами, як-от «вогонь», «бурштин» і «гладенька мідь» (вірші 4, 7), тут описуються «як жар, … як смолоскипи». Розпечені жаринки повсякчас «вилітали» з вогню, який переміщався «туди й сюди між тваринами». Це, вочевидь, власне й передвіщало, що Єзекиїл отримає від Бога послання про покарання Юдеї вогнем.

б. Чотири колеса (1:15-21)

Поглянувши на землю «коло тих звірів», Єзекиїл побачив колеса. Спершу він описав їх загалом (вірші 15-18), а потім розповів, як ці колеса і херувими були пов’язані (вірші 19-21).

1:15-18.  «На землі» поруч із кожним херувимом було колесо, що сяяло, «немов блискучий хрисоліт» ( тарсіс ). Цим коштовним каменем могла бути жовта яшма або якийсь інший камінь золотого відтінку, чи берил, який зазвичай має блідо-зелене забарвлення, чи ж хризоліт, прозоро-жовтий або зелений. Суть полягає в тому, що ці «колеса» сяяли жовто-зеленим блиском.

Ці колеса не були звичайної форми: «одне колесо було в другому». Завдяки цьому вони могли «йти на чотири боки», не повертаючись, а отже, могли вільно рухатися туди, куди простували херувими. Окрім того, ці колеса мали високе «обіддя» (див. вірш 22), що додавало їм ще більш страшного вигляду, адже воно «було повне очей». Ця незвичайна характеристика змальовує, скоріш за все, всевидющість Бога (див. 2 Хр. 16:9; Прип. 15:3), який їде на цьому престолі-колісниці.

1:19-21.  Фраза «дух звіра був у колесах» може означати, що «колеса» слугували таким собі продовженням херувимів на Божому престолі-колісниці. У своєму видінні Єзекиїл бачив, як Бог всесвіту їде на рухомій платформі. Коли Він задавав напрямок херувимам, «колеса» приводилися в дію і колісниця рухалася в заданий бік.

в. Небесна твердь (1:22-24)

1:22-24.  Розпростерті крила херувимів «були простягнені одне до одного». Над тими крилами знаходилася, як сказав Єзекиїл, «немов би твердь небесна» ( ракіа‘  ). (Слово ракіа‘  походить від слова рака‘ , «бити, трамбувати, виковувати, розтягувати»). Те саме слово використане для опису тверді, яку Бог сотворив другого дня Сотворення світу і яка відділяла «води, що під твердю, від вод, що над твердю» (Бут. 1:6-7).

Яскравий блиск тверді над «головами» херувимів нагадав Єзекиїлові кришталь, що виблискує під променями сонця. Цікаво, що апостол Йоан також казав, що твердь довкола Божого престолу була подібна «до кришталю» (Одкр. 4:6).

Коли херувими йшли, то шум їхніх крил був «немов шум вод великих, неначе голос Всемогутнього» (ймовірно, тут Єзекиїл мав на увазі грім, з яким часом порівнюють голос Бога, Іов. 37:4-5; 40:9; Пс. 18:13; 104:7). Ця какофонія нагадала пророкові «галас» у військовому «таборі». Коли ж херувими «зупинялись», то опускали крила вниз.

г. Престол (1:25-28)

1:25-28.  Коли херувими зупинилися, а шум їхніх крил вщух, Єзекиїл почув інший «шум», який «розлягався … з-понад тверді, що в них над головами». Це був голос Бога, який сидів на Своєму престолі. Коли Єзекиїл мимоволі поглянув угору – туди, звідки лунав голос, – то побачив, що «понад твердю … було щось немов би сапфір-камінь, що виглядав, як престол». «Сапфір» ( ’ебен-саппір ) або, якщо більш точно, лазурит (НМВ, примітки) – це яскраво-синій камінь, який вважався коштовним ще з давніх часів. Його ретельно обтесували і відполіровували, після чого використовували в оздобленні.

На такому сяючому синьому престолі сидів Хтось, Хто мав «подобу чоловіка». Спершу Єзекиїл поглянув на верхню частину Його тіла, а потім – на нижню. Хоча пророк спромігся дуже детально описати херувимів, про Бога він сказав лиш те, що Він був «наче бурштин, … наче вогонь». Блиск Його слави був таким яскравим, що Єзекиїл зміг побачити лише Його обриси, перш ніж вимушено опустив очі вниз. Потім Єзекиїл побачив «немов би вогонь і блиск навкруги» видіння. Воно було «немов веселка». Яскравий веселково-багатоколірний блиск і був тим сяйвом, яке сходило від Божої слави. Апостол Йоан подібним чином описав красу Божого престолу в небесах, який побачив у своєму видінні (Одкр. 4:3).

Щоб ніхто не сумнівався у тому, що саме бачив Єзекиїл, пророк чітко зазначив, що «так виглядала слава Божа». В Єз. про Господню славу йдеться 15 разів (1:28; 3:12, 23; 8:4; 9:3; 10:4 [двічі], 18-19; 11:22-23; 43:2, 4-5; 44:4; див. коментарі у підрозділі «Будова книги і стиль написання» у Вступі ). Єзекиїл побачив теофанію, коли Бог явився йому у видимій формі. Використовуючи слова «виглядала», «подібне» та інші, Єзекиїл давав зрозуміти, що не бачив Бога безпосередньо. Тоді б він відразу помер (див. Вих. 33:18-23; Йн. 1:18).

«Побачивши» Божу славу, Єзекиїл «упав … лицем до землі» у глибокій пошані (див. Єз. 3:23). Й ось так схилившись перед величчю Бога, він «почув», як Бог до нього заговорив. Це був, вочевидь, той самий «голос», про який йдеться в 1:25.

ґ. Завдання для Єзекиїла (2:1-7)

Коли Бог заговорив (1:28), то наділив Єзекиїла силою (2:1-2), сказав йому про його завдання (вірші 3-5) і закликав його бути відданим Йому (вірші 6-7).

2:1-2.  Бог звелів Єзекиїлові підвестися та вислухати Його. Фраза «сину чоловічий» ( бен’адам ) зустрічається в Єз. 93 рази і щоразу у стосунку до пророка. Вона підкреслювала той факт, що він – лише людина перед Богом, а також, здається, те, що людину від Бога відділяє дуже велика відстань. Слово «сину» вказує на сімейно-спадкоємні стосунки, але часто виходить за межі лише біологічного значення і позначає тотожність з кимось або чимсь (див. «сини Божі», Бут. 6:2, 4; «сину зірниці», Іс. 14:12). Отож, використовуючи це слово, Бог наголошував на тотожності Єзекиїла з усім людством.

Коли Бог звелів Єзекиїлові встати, то водночас наповнив його Святим Духом, щоб той і справді мав змогу це зробити. У старозавітні часи Святий «Дух» не перебував в усіх віруючих людях, а лише на якийсь час наповнював вибраних осіб для служіння Господеві (див. Вих. 31:1-11; 1 Сам. 10:9-11; Пс. 51:11; Єз. 3:24).

2:3-5.  Завдання Єзекиїла було непростим. Він мав промовляти «до народу бунтівничого» (слово «бунтівничий» зустрічається в част. 2 і 3 вісім разів та ще вісім разів деінде в Єз.), народу з «безсоромним лицем і запеклим серцем» (див. 3:7). Замість того, аби визнати, що це кара Божа, і розкаятися у своїх гріхах, юдеї розглядали своє перебування у Вавилоні як тимчасову перешкоду, що невдовзі буде усунута, після чого вони повернуться в Єрусалим. Вони відмовлялися визнати свій гріх і повірити, що для всього їхнього народу існує реальна загроза бути суворо покараним за непослух.

Єзекиїл же мав озвучити їм Боже Слово. «Чи слухатимуть вони, чи не слухатимуть» – це їхня відповідальність. Та зрештою (коли час усе покаже), вони («дім бунтівників»; див. коментарі до 3:9) знатимуть, «що був пророк між ними».

Як пророк, Єзекиїл мав виступити посередником Господа Бога ( ’адонаи Иахвех ). Єзекиїл використав це словосполучення стосовно Бога аж 217 разів. Деінде у Старому Завіті воно зустрічається лише 102 рази ( Theological Dictionary of the Old Testament . Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., s.v. `adon, `adonay , 1:62-3). Таке звання Бога підкреслює і Його верховну владу, і Його завітну відданість.

2:6-7.  Бог тричі сказав Єзекиїлові не боятися («Не лякайсь»). Він і справді потребував підбадьорення, адже завдання було важким («вони будяками й терниною тебе оточать») та до того ж небезпечним («тобі доведеться жити між скорпіонами»). Єзекиїл добре засвоїв цей урок. Ніде у книзі не міститься навіть натяку на те, що він трясся від страху чи вагався, проголошувати Боже послання, чи ні.

Бог сказав, що Єзекиїлові треба буде промовляти Його «слова». Вірші 7-8 слугують сполучною ланкою між двома великими частинами. У першій частині (1:4-2:7) оповідається про видіння для майбутньої діяльності, тоді як у наступній (2:8-3:11) вже йдеться про послання для майбутньої діяльності. Той, Хто передав Єзекиїлові Свої слова, і є Господь Бог, якого Єзекиїл щойно бачив у своєму видінні.

3. ПОСЛАННЯ ДЛЯ МАЙБУТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (2:8-3:11)

Видіння Єзекиїла Божої слави дало йому і бачення, і спонуку до здійснення свого завдання. Однак йому також потрібно було знати зміст послання, що Господь власне й озвучив йому далі (див. «слово Господнє», 1:3). Отож, пророк отримав завдання спершу вислухати Боже слово (2:8-3:3), а потім передати його іншим (3:4-11).

а. Єзекиїл слухає Боже слово (2:8-3:3)

2:8.  Ізраїльтянам набридло виконувати Божі настанови, і вони збунтувалися (вірш 3) супроти Бога та Його слова. Але Єзекиїл мав відчинити рота і споживати те, що Бог збирався йому дати. Він мусив уважно слухати Божі слова та добре їх запам’ятовувати.

2:9-10.  Далі Єзекиїл отримав особливе слово. «Рука» (напевно, Бога) простяглася до нього з престолу, «а в ній сувій». Це, скоріш за все, і справді був Бог, бо, як зазначено згодом (3:2), Той, Хто промовляв до Єзекиїла – Бог, – власне й дав йому сувій.

Сувій мав написи «з обидвох сторін». Колись сувої були звичним способом занотовування та зберігання Божого Слова в Ізраїлі. Шкіра, папірус або листи пергаменту поєднувалися у довгі згортки. Написи робилися у вигляді вертикальних колонок і дуже рідко з обох боків сувою (але див. Одкр. 5:1). Існує багато припущень з приводу того, чому цей сувій був списаний з обох боків, але найкращим поясненням буде, мабуть, те, що Бог мав багато що сказати ізраїльтянам через Єзекиїла.

У сувої були «виписані … жалощі, стогін і скарги». Ці поняття дуже вдало характеризують зміст Єз. 4-32. Однак вони не стосуються останньої частини книги, де Єзекиїл говорив про відродження Ізраїлю. Це частково можна пояснити тим, що згодом Єзекиїл отримав від Бога нове доручення (част. 33). Зміст його послання суттєво змінився після того, як сповнилося його застереження про покарання.

3:1-3.  Бог уже велів пророкові споживати все, що Він йому даватиме (2:8). Тепер Бог повторив свої вказівку, зокрема наказав спожити сувій, який той щойно отримав. А все для того, щоб Єзекиїл міг іти «до дому Ізраїля» і говорити «до них … словами» Бога (див. коментарі до 3:4 щодо «Ізраїля»). Як пророк, він мав передати Боже слово Божому народові.

Коли Єзекиїл «спожив» сувій, той посмакував йому, «як мед» солодкий. Хоча його послання стосувалось покарання, це все таки було Боже слово. Солодкість надавало сувоєві джерело тих слів (Бог), а не їхній зміст (покарання). Ту саму думку висловлювали Давид (Пс. 19:10), Єремія (Єр. 15:16) та апостол Йоан (Одкр. 10:9-11).

б. Єзекиїл отримує вказівку передати Боже слово іншим (3:4-11)

3:4.  Споживши Боже слово, Єзекиїл отримав вказівку йти і проголошувати його. Його слухачами мали стати ізраїльтяни («іди до дому Ізраїля»). Важко сказати, чи тут іде мова про ввесь Ізраїль (в тому числі тих ізраїльтян, які мешкали у Палестині), чи лише тих, які перебували у вигнанні у Вавилоні. Подібна вказівка, озвучена у вірші 11, вказує на те, що тут все ж ідеться лише про ізраїльтян-«вигнанців». Та як би там не було, не варто тлумачити фразу «дому Ізраїля» лише у стосунку до вигнанців. У Єз. вона (або подібні до неї фрази) зустрічається аж 101 раз, де має стосунок не лише до полонених ізраїльтян (див. 6:11; 8:11-12). Послання Єзекиїла призначалося усьому «дому (тобто народу) Ізраїля», хоча фактично він проголошував його лише невеликій групі того дому – тим ізраїльтянам, які на той час перебували у полоні.

Завдання Єзекиїла, яке він отримав від Бога, полягало у тому, аби говорити «до них» (ізраїльтян) Божими «словами». Спершу можна подумати, що ці вірші слугують повторенням 2:3-7, однак наголос тут інший. У 2:3-7 Єзекиїл отримує вказівку бути пророком, а в 3:4-9 Бог дає йому все необхідне, аби він міг виконати своє завдання.

3:5-6.  Завдання Єзекиїла не передбачало мовних перешкод. Бог не посилав його «до народу з темною мовою й незрозумілим язиком». Фраза «темною (досл., «глибокою») мовою» стосується слів, які важко осягнути і сприйняти (наприклад, мова ассирійців, Іс. 33:19). Фраза «незрозумілим язиком» (досл., «важким язиком») може позначати надто мляве чи надто невиразне мовлення. Мойсей використав цей вислів, щоб описати відсутність у себе красномовства (Вих. 4:10). В Єз. 3:5 ця фраза, напевно, означає «слова, які важко зрозуміти через мовний бар’єр» (вірш 6). Єзекиїлові не треба було долати таку перепону. Його послання не походило з якихось далеких земель, де розмовляли якоюсь екзотичною мовою. Воно призначалося саме ізраїльтянам. Однак, хоча проповідувати серед представників іншої культури та народу було б важче через мовні труднощі, результат все ж був би кращим. Якби Єзекиїл пішов до людей з іншого народу, вони б «послухали» його. Як це не дивно, але люди, які нічого не знали про істинного Бога всесвіту, швидше б відгукнулися на послання Єзекиїла, аніж ті, яким було відоме Його ім’я.

3:7.  Бог відразу застеріг Єзекиїла, щоб той не чекав надзвичайних результатів від своєї проповідницької діяльності (див. Іс. 6:8-13; Єр. 1:11-19). На відміну від відкритого сприйняття слів Єзекиїла серед представників інших народностей, ізраїльтяни не мали бажання «слухати». Тож вони, як сказав Господь, відвернуться від Єзекиїла, як відвернулися від Бога. Люди не були готові «слухати» пророка чи відповідним чином реагувати на його слова, адже вони не хотіли «слухати» самого Бога. За роки негативного впливу з боку інших народів, а також через нехтування пророками, через яких Бог передавав їм Своє слово, ізраїльтяни стали духовно глухими. Тож, з огляду на те, як вони поступали з Божим словом у минулому, Єзекиїлові не слід було сподіватися на щось хороше.

Ця недуга розповсюдилася на ввесь «дім Ізраїля». Це не означає, що кожен зокрема ізраїльтянин відвернувся від Бога, адже Авакум, Єремія, Єзекиїл і Даниїл були віддані Богові. Господь мав тут на увазі всі ізраїльські племена, а не кожного зокрема ізраїльтянина. Бунтівний дух проник у царський дім, у храм, у всі інстанції правосуддя, у кожне місто і село на цій землі. Хоча подекуди окремі люди виявляли свою відданість Богові, ізраїльський народ загалом відвернувся від Нього.

3:8. Проповідувати Божу звістку про покарання серед упертих людей було й справді важким завданням. Однак Бог підбадьорив Єзекиїла тим, що пообіцяв йому дати необхідну міць. Пророкові не варто було турбуватися про тягар свого завдання, адже Бог сказав, що зробить його таким же «твердим», якими були вони. Слово «твердим» ( хазак ) – це те саме слово, яке слугує частиною імені Єзекиїл – и е хезке’л , «Бог зміцнить» або «Бог підкріпить». Коли він чув своє ім’я, то пригадував собі про Богом обіцяну міць.  

3:9.  Бог також сказав, що зробить «лоб» Єзекиїла, «як алмаз, що твердіший від каменя». Образно кажучи, слово «лоб» позначає рішучість або виклик (див. Іс. 48:4; 50:7, «обличчя» – досл., «лоб»; Єр. 3:3; 48:45). Отож, рішучість Єзекиїла не могла похитнути ніяка протидія. «Алмаз», найтвердіший камінь у Палестині, використовувався ізраїльтянами для виготовлення ножів (див. ІсНав. 5:2-3) та інших знарядь. Богом даровані Єзекиїлові міць і рішучість могли протистояти будь-якому спротиву (див. Єр. 1:18).

Оскільки Бог наділив Єзекиїла міццю, Він міг наказати йому не боятися і не страхатися «їхніх облич» (див. Єр. 1:17). І хоча спротив був чимсь цілковито певним, Єзекиїлові й справді не було чого боятися. Богом дарованої міці було більш ніж достатньо, аби побороти очікуваний опір. «Дім бунтарів» – це назва Ізраїлю, яку Єзекиїл використав 12 разів (Єз. 2:5-6, 8; 3:9, 26-27; 12:3, 9, 25; 17:12; 24:3; 44:6), вочевидь, для того, щоб підкреслити той факт, що люди відкрито кидали Богові виклик.

3:10-11.  Щоб точно передати людям Боже об’явлення, Єзекиїл мав уважно вислухати Боже слово і прийняти його «до серця». Потім йому слід було піти до «вигнанців, до синів» свого ж «народу», й озвучити почуте Боже слово їм. І хоча тут мова йде лише про вигнанців, насправді, зміст послання Єзекиїла мав стосунок до всіх ізраїльтян.

Єзекиїл мав починати своє звернення до вигнанців такими словами: «Так говорить Господь Бог!» Тут пригадується текст Єз. 2:4-5. Отож, Єзекиїл отримав завдання проголошувати Боже слово, незалежно від того, якою буде реакція людей. Хтось послухає його, тобто почне діяти відповідним чином, а хтось не послухає, тобто не відгукнеться на його слова (див. 2:5).

4. СПОНУКА ДО МАЙБУТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (3:12-27)

Видіння Божої слави, яке отримав Єзекиїл, дало йому необхідне бачення  власного завдання (1:4-2:7). Послання , яке він мав передати людям, надав йому Бог (2:8-3:11). Тепер він потребував спонуки , яка б спрямовувала його до здійснення завдання. І цією спонукою «була рука Господня» (див. 1:3). Спершу Дух повів Єзекиїла до місця його діяльності (3:12-15), потім він був офіційно назначений Божим вартовим Ізраїлю (вірші 16-21), а далі Господь наклав на нього декілька тілесних обмежень (вірші 22-27).

а. Провід Духа (3:12-15)

3:12-14а.  Побачивши видіння Бога, Святий Дух повів Єзекиїла назад у Тел-Авів (вірш 15). (Див. коментарі щодо власної назви Тел-Авів у підрозділі «Історичні передумови» у Вступі .) Єзекиїл почав іти лише тоді, коли Дух його «підняв». «Дух», який вів Єзекиїла, був тим самим Духом, який увійшов у нього (2:2). Це був Святий Дух, який у старозавітні часи сповнював Божих слуг божественною силою. Святий Дух декілька разів (скоріш, духовно, а не фізично) вів Єзекиїла у різні місця, щоб надати йому необхідну інформацію (див. 8:3;11:1, 24; 37:1; 43:5).

Спершу Єзекиїл почав описувати свій поступ з допомогою Святого Духа (3:12), але потім відволікся на «гук величезного гомону». Якоїсь миті він «почув позад себе» сильний шум (вірш 12б) і пояснив, що цей ввесь гул зчинився через «шум крил звірів, що били одне об одне, і гуркіт коліс коло них». Дух віз Єзекиїла на Божому престолі-колісниці, і звук, який цей засіб видавав під час руху, бентежив пророка (див. 1:24).

Описуючи своє пересування під проводом Святого Духа, Єзекиїл вигукнув: «Благословенна слава Господня (див. коментарі до 1:28) на притаманнім місці!» Величезний шум, який почув Єзекиїл перед тим, як промовив хвалебні слова, зчинили крила херувимів і колеса. Отак, приголомшений виглядом та звуком Божої слави, Єзекиїл інстинктивно воздав Господеві хвалу.

3:14б-15.  Коли Святий Дух повертав Єзекиїла, його власний дух був неспокійний. Він сказав: «І я йшов, сумний і стривожений серцем». Слово «сумний» ( мар ) передає відчуття страждання (Бут. 27:34), невдоволення (1 Сам. 22:2) і сильного гніву (2 Сам. 17:8). Слово «стривожений» ( хемах , «запал, лють») також вказує на гнів. Отож, з усієї можливої гамми почуттів Єзекиїл в той момент відчував, мабуть, гнів. Оскільки він ототожнював себе з Богом, то відчував те саме з приводу гріховності ізраїльтян, що й сам Бог.

«І рука Господня тяжіла» над Єзекиїлом, і вела його вперед. «Рука Господня» також згадується в Єз. 1:3; 3:22; 8:1; 33:22; 37:1. Дана фраза та їй подібні зустрічаються у Старому Звіті 190 разів і щоразу стосуються Божої могутності та влади.

Єзекиїл повернувся «у Тел-Авів, до вигнанців, що жили над Кевар-річкою» (див. 1:3 і див. підрозділ «Історичні передумови» у Вступі .) Він «провів між ними сім днів у безтямі». Видіння, яке нещодавно побачив Єзекиїл, і те нелегке завдання, яке постало перед ним, дуже бентежили його. Йому потрібен був час, щоб зібратися з думками і підготуватися до своєї проповідницької діяльності.

б. Єзекиїл – вартовий (3:16-21)

3:16-19.  Через сім днів тиші до Єзекиїла «надійшло … слово Господнє». Бог «поставив» його «на варті дому Ізраїля». Слово «вартовий» і йому подібні не один раз зустрічаються у Старому Завіті у стосунку до пророків (див. Іс. 56:10; Єр. 6:17; Ос. 9:8). Вартові стояли на мурах міста, на вершинах пагорбів або на спеціально призначених для цього сторожових вежах. Вартовий мав пильно стежити за тим, чи не наближається ворог, щоб завчасно попередити громадян міста про можливий напад. Це давало змогу містянам, які на той час перебували за мурами, швидко повернутися в місто, зачинити брами і відповідно озброїтися.

Подібним чином і Єзекиїл, як тепер був Божим вартовим, мав за обов’язок озвучувати ізраїльтянам застереження про покарання. Він мав попереджати про це і безбожників (Єз. 3:18-19), і праведників (вірші 20-21). Безбожника слід було попередити, аби він мав змогу відвернутися «від лихої … дороги, щоб» жити. Хоча і в Старому Завіті, і в Новому чітко говориться про духовні  наслідки гріха, тут акцент робиться на тілесних  наслідках. Безбожник, який відмовиться слухати застереження від Бога, «умре в своїм грісі». Оскільки всі люди є духовно мертвими від народження, тут, звісно, йдеться про тілесну смерть. Коли військо Навуходоносора наступало, безбожник міг розраховувати лише на смерть від рук свого ворога.

3:20-21. Праведника також слід було застерегти, щоб не дати йому відступити «від своєї праведности» та вчинити «зло». Якщо праведна людина зійшла зі шляху праведності, вона також могла померти. Тут, однак, не йдеться про втрату людиною свого спасіння. «Праведник», про якого тут іде мова, загалом виконував Божі заповіді, і якщо він «помре», то лише тілесно (див. коментарі до віршів 18-19). Тих, хто виконував Божий Закон, слід було оберігати під час сходження кари, але ті, хто порушував Божий Закон, могли сподіватися лише на смерть.

Якщо ж Єзекиїл не попередить когось про покарання, то, як сказав Бог, він особисто відповідатиме за кров тих людей. Принцип кровної відплати озвучено у Бут. 9:5-6. Отож, якщо Єзекиїл не застереже когось і той помре, то сам пророк нестиме відповідальність за його вбивство, наче це він його вбив. Однак, якщо Єзекиїл виконає своє зобов’язання, тоді він сам врятується (Єз. 3:19, 21). Фразу «ти врятуєш ( насал ) свою душу» краще все ж перекладати просто як «врятуєшся», адже тут не йдеться про вічне спасіння. Застерігаючи про покарання інших, Єзекиїл таким чином знімав з себе відповідальність про можливе нещастя. Тому люди, які не хотіли слухати його попередження, могли винуватити лише себе самих.

в. Фізичні обмеження, накладені Богом (3:22-27)

3:22-23.  Бог покликав Єзекиїла «на рівнину», щоб там з ним поговорити. Слово «рівнину» ( бік‘ах ) в дослівному перекладі звучатиме як «долину» (див. 37:1). Це слово стосується однієї з багатьох долин чи то рівнин у Месопотамській низовині (див. Бут. 11:2). Тому місце розташування рівнини, куди попрямував Езекиїл, невідоме.

На цій рівнині Єзекиїл побачив славу Господню (див. коментарі до Єз. 1:28), вже вдруге. І знову він засвідчив свою глибоку пошану до неї: «І я впав лицем до землі» (див. 1:28).

3:24.  Потім в Єзекиїла «увійшов Дух і поставив» його «на ноги». У старозавітні часи Святий Дух не весь час перебував у віруючих людях (див. коментарі до 2:2). Отож, тут Дух знову ввійшов в Єзекиїла і наділив його силою пророкувати.

Далі Бог наклав на пророка декілька обмежень. Першим обмеженням був наказ зачинитися у своїй «домівці». Це не означало, що Єзекиїл не мав права виходити зі свого дому (див. 5:2; 12:3), а лиш те, що йому слід було утримуватися від відкритого товаришування з іншими людьми. Старші юдейські не один раз приходили у його дім, щоб почути Боже слово (див. 8:1; 14:1; 20:1).

3:25.  Підставою для такого самоув’язнення Єзекиїла було те, що коли він не сидітиме у своєму домі, то люди «зв'яжуть» його мотузками і він вже більш не зможе з’явитися «посеред них». Дехто вважає, що Бог звелів Єзекиїлові залишатися вдома через турботу про його тілесну безпеку, бо люди, які чинили спротив його діяльності, могли спробувати утримати його силою від проголошення Божого слова. Однак немає жодного свідчення, що Єзекиїла коли-небудь зв’язували чи насильно утримували від діяльності. Скоріш за все, це такий собі мовний зворот. Єзекиїл був зв’язаний і не міг ходити серед людей, через що мусив сидіти вдома, бо вони (ці люди) чинили спротив його посланню. Це було Богом накладене обмеження, яке мало продемонструвати людям їхню власну бунтівну поведінку.

3:26.  Потім Бог повідомив Єзекиїла про друге обмеження: «Я приліплю тобі язик до піднебіння». Пророк мав залишатися якийсь час німим, щоб не говорити до людей. Однак, так було не завжди (вірш 27; 33:22). Це також був знак для дому «бунтарів» (див. 3:27 і коментарі до 2:3 та 3:9), який стосувався їхнього гріха.

3:27.  Дехто вбачає суперечність між тим, що Єзекиїл мав за обов’язок бути вартовим (вірші 16-21), і тим, що йому було заборонено промовляти до людей (вірш 26). Рішення даного питання міститься у вірші 27. Мовчання Єзекиїла стосувалося його власних слів. Адже відтоді Єзекиїл все ж міг говорити, однак лише тоді, коли Бог говорив до нього. Бог сказав: «А як Я буду говорити до тебе, то відімкну тобі уста». Коли пророк мовчав, то це тому, що мовчав Бог. Коли він промовляв, то це тому, що сам Бог передавав через нього Своє послання. Як вартовий, він, починаючи говорити, мав спершу казати: «Так говорить Господь Бог».

Дана частина завершується словами: «Хто хоче слухати – слухай, а хто не хоче слухати – нехай не слухає». Тут йдеться про те, що сприйняття чи несприйняття людиною послання Єзекиїла визначалося відкритістю до Бога або ж відсутністю цього. Той, хто був відкритий до Бога, той чув і приймав послання Єзекиїла. Той, хто зрікався Бога, зрікався і Його послання. Ці слова нагадують вислів Христа під час Його проповідницької діяльності на землі: «Хто має вуха, нехай слухає» (Мт. 11:15; 13:9, 43; Мк. 4:9, 23; Лк. 8:8; 14:35).

Б. Єзекиїл пророкує горе для Юдеї та Єрусалиму (част. 4-24)

Проповідницька діяльність Єзекиїла розпочалася з його особистої зустрічі з Богом. Тоді Бог явився Єзекиїлові і передав йому Своє слово про покарання Ізраїлю. Він настановив Єзекиїла вартовим, який мав за обов’язок озвучувати ізраїльтянам застереження. В част. 4-24 власне й містяться ці застереження вартового.

У част. 4-11 Єзекиїл звернув увагу на необхідність покарання через непослух людей. Потім пророк підкреслив даремність хибного оптимізму (част. 12-19). А далі Єзекиїл розглянув їхній поточний непослух та майбутнє покарання з огляду на історію згіршення Юдеї (част. 20-24).

1. НЕОБХІДНІСТЬ ПОКАРАННЯ ЧЕРЕЗ НЕПОСЛУХ (част. 4-11)

Завданням Єзекиїла було повідомити ізраїльтян про їхній гріх та застерегти їх (див. 3:17) про майбутнє знищення. Єзекиїл вдався до декількох різних засобів мовлення, аби показати, що люди мусять бути покарані. Він використав знаки (част. 4-5), проповіді (част. 6-7) та видіння (част. 8-11). І кожного разу в центрі уваги був гріх та безумовна кара за нього.

а. Чотири знаки майбутнього покарання (част. 4-5)

Хоча Єзекиїл мусив залишатися у своєму домі (3:24), Бог все ж хотів, що він передав людям Його послання про покарання. Щоб зацікавити людей, Єзекиїл використав певні предмети та зробив певні дії, ймовірно, на своєму подвір’ї або ж біля входу у свій дім. Це були знаки майбутньої облоги Єрусалиму.

(1) Символічна цеглина (4:1-3). 4:1.  Бог звелів Єзекиїлові взяти «цеглину» і накреслити «на ній місто – Єрусалим». Цією цеглиною («цеглину», л е бенах ) могла бути або м’яка глиняна табличка, яку вавилоняни використовували для письма, або ж велика висушена на сонці цеглина, яку зазвичай використовували як будівельний матеріал у Вавилоні (див. Бут. 11:3). Здається, краще тлумачити це слово у його більш звичному значенні – як «цеглину». Форма Єрусалима не була складна, тож із креслення Єзекиїла його відразу можна було впізнати.

4:2.  Потім Бог наказав Єзекиїлові спорудити довкола цеглини «облогу». Оскільки Єрусалим був добре укріпленим містом, вавилонянам потрібні були місяці для того, щоб його захопити. Метою облоги був розрахунок заморити ворогів голодом і виснажити їх, відрізавши від постачання продуктів, зброї та інших необхідних речей.

Змальовуючи напад на Єрусалим, Єзекиїл, напевно, використовував маленькі дерев’яні моделі або купки землі, які символізували вавилонське військо, що оточило місто і взяло його в облогу. Спершу він збудував «рухомі башти» проти свого «міста» і насипав «навкруги» нього вали». Тут власне йдеться про вежі або мури з землі, насипані довкола Єрусалиму (див. 2 Цар. 25:1; Єр. 52:4). Вони захищали вороже військо від стріл, випущених з мурів, і давали нападникам додаткову височину, з якої їм було легше метати стріли через мури міста.

Щоб відрізати мешканців міста від підкріплення та постачання усього необхідного і щоб не дати уцілілим вислизнути з міста, військо нападника розбивало навколо «табори». Єзекиїл зробив те саме, звісно, у значно меншому масштабі. Згодом військо Навуходоносора і справді оточило Єрусалим під час облоги та відрізало його мешканців від зовнішнього світу, як і не давало нікому утекти. Після того, як усе це було збудовано, Єзекиїл розмістив «тарани», з яких власне й мав розпочатися наступ. Застосовуючи їх, вороги пробивали мури міста.

4:3.  Коли Навуходонос взяв Єрусалим у щільну облогу (наочно показану Єзекиїлом), люди почали благати Бога про допомогу. Однак це було марно. Єзекиїл показав даремність цих криків людей, поклавши «залізну пательню …, наче залізну стіну, між» собою «та містом». Таку «пательню» ( махабат ), виготовлену з заліза, ізраїльтяни використовували для випікання хліба та інших коржів (див. Лев. 2:5). Деякі тлумачі вважають, що залізна пательня символізувала суворість та непереборність даної облоги, однак доволі красномовне зображення цієї облоги (Єз. 4:2) робить таке тлумачення непотрібним. Ця пательня, скоріш за все, символізувала непохитну перепону між Богом та Єрусалимом через їхній гріх (Іс. 59:2; ПлЄр. 3:44). Коли облога міцнішала, Єрусалим благав про порятунок, але Бог не відповідав на його молитви.

(2) Символічне лежання Єзекиїла на боках. 4:4-8.  Це – найскладніший знак для тлумачення у даній книзі, частково через неоднозначність тексту, а частково через незрозумілість окремих його слів.

Бог звелів Єзекиїлові лягти «на лівий бік» і взяти «на себе беззаконство дому Ізраїля». Якщо Єзекиїл лежав головою в напрямку до Єрусалиму (див. Дан. 6:11), то дивився на північ, коли був на лівому боці (і на південь, коли був на правому, Єз. 4:6). Ось так, обличчям на північ, що символізувало Ізраїль, Північне царство, Єзекиїл мав пролежати «сто дев'ятдесят днів». Пророк, звісно, не проводив у такому положенні всі 24 години на добу, адже наступний знак (вірші 9-17) вимагав від нього інших дій, які слід було робити у той же час. Він, вочевидь, так лежав впродовж декількох годин щодня.

Через 190 днів, проведених на лівому боці, Єзекиїл мав лягти «на правий бік», щоб нести «гріхи Юди». Отак, обличчям на південь, що символізувало Юдею, Південне царство, Єзекиїл мав пролежати «сорок днів». Щоб символічно показати суворість облоги, Бог наклав на Єзекиїла «мотуззя» (вірш 8). Пророк, скоріш за все, був зв’язаний лише впродовж декількох годин щодня, коли лежав на боці.

Значення дій Єзекиїла є дещо незрозумілими. Перший знак (вірші 1-3) символізував майбутню облогу, а третій і четвертий (вірші 9-17 й част. 5) – наслідки облоги. Отож, цей другий знак стосується певним чином самої облоги Єрусалиму. Насправді, щонайменше два факти засвідчують, що так воно і є: (1) 190 днів і 40 днів називаються днями «облоги» (4:8); (2) Показуючи третій знак, Єзекиїл дуже ретельно відмірював собі їжу та воду, лежачи на боці, що символізувало крайню нестачу їжі в часи облоги (вірші 9, 16-17).

Але чому Бог обрав числа 190 і 40? Ці дні символізують «роки їх беззаконства» (вірш 5), тобто кожен день відповідає рокові грішного існування Ізраїлю та Юдеї. Однак ці роки стосуються колишніх  часів чи майбутніх ? Якщо вони мають стосунок до минулого, тоді Єзекиїл показував кількість років, впродовж яких Ізраїль та Юдея грішили до цього покарання. Якщо ж вони стосуються майбутнього, тоді пророк показував, скільки років його народ зазнаватиме утисків з боку язичників після перемоги вавилонян.

Прихильники тієї точки зору, згідно якої даний знак вказує на майбутнє, намагалися віднайти певні історичні підтвердження здійснення цього знаку і тлумачили ці числа «символічно»  – як такі, що вказують на кінець Вавилонського Полону. Однак самі ці числа та їхнє ототожнення з Ізраїлем та Юдеєю роблять таке тлумачення малоймовірним.

Інші науковці стверджують, що ці числа мають стосунок до 430 років (згідно з певними даними, в оригіналі містяться числа 390 і 40, а не 190 і 40; НМВ) панування язичників над ізраїльтянами, яке розпочалося з того часу, як юдейський цар Йоахин потрапив у полон у 597 році до н.е., і завершилося у 167 році до н.е., коли розпочалося повстання Маккавеїв. Однак ніщо не вказує на те, що відлік слід розпочинати з 597 року до н.е., а не з 592 (року, коли Єзекиїл почав пророкувати) чи 586 (року, коли Єрусалим впав). Окрім того, такий підхід не пояснює, чому Ізраїлеві було відведено 390 років. Вони потрапили у полон (ассирійців у 722 році до н.е.) за 125 років до 597 року до н.е.. Більше того, 167 рік до н.е. не був насправді роком звільнення ізраїльтян з-під гніту сирійців. Того року лиш розпочалося повстання.

Напевно, все ж краще розглядати ці числа як такі, що стосуються минулих часів. 190 (або 390) днів – це «роки … беззаконства» (вірш 5), а не покарання. Однак назвати, які саме це були роки, – неможливо. Та хоча це й невідомо, саме послання – цілком зрозуміле: вавилоняни візьмуть Єрусалим в облогу через гріх ізраїльського народу і тривалість цієї облоги певним чином відповідатиме рокам його беззаконня.

(3) Символічна нечиста їжа (4:9-17). 4:9-14.  Третій знак Єзекиїла показував, якою суворою буде облога Єрусалиму. Бог звелів йому взяти «пшениці, ячменю, бобу, сочевиці, проса й вики». Саме ці продукти зазвичай споживали ізраїльтяни (див. 2 Сам. 17:27-29). Однак той факт, що Єзекиїл мав всипати усе це «до однієї посудини» і зробити «собі хліб з того», власне й вказує на нестачу їжі. Як правило, всіх цих злаків завжди було вдосталь. Однак під час облоги запаси були такими обмеженими, що декілька круп змішували разом, щоб отримати бодай щось подібне на страву.

Єзекиїл мав їсти цей «харч» впродовж 190 днів, тобто «стільки днів, скільки» лежав «на боці». Він мусив відмірювати «щодня по двадцять шеклів» їжі і споживати її «від пори до пори». Звідси випливає, що його денний раціон складався лише з восьми унцій (НМВ, примітки) їжі. Йому також було дозволено пити воду, однак лише «шосту частину гіна» щодня, тобто дві третини кварти.  

Метою споживання такої малої кількості їжі і води була необхідність показати, як мало цього буде в Єрусалимі під час облоги (див. Єз. 4:16-17). Цей знак також засвідчував, якого забруднення й осквернення зазнає тоді народ. Єзекиїл мав зготувати ту їжу «на людськім посліді». Його й справді використовували на Середньому Сході через нестачу дров. Послід змішували з соломою і висушували. Коли таку висушену суміш запалювали, вона довго горіла і давала дуже неприємний запах. Послід тварин ніколи не вважався чимсь ганебним, а ось використання людського посліду було огидним.

Єзекиїл розумів символізм даного знаку, але йому було неприємно навіть думати про це. Він просто не міг змусити себе це зробити. Пророк тоді сказав: «Ой Господи Боже! Та я ж ніколи не поганив душі моєї». Єзекиїл завжди виконував Божі настанови щодо їжі (Втор. 14). Як священник (Єз. 1:3), він пильно стежив за тим, аби часом не осквернитися (див. Лев. 22:8; Єз. 44:31). Хоча Законом відкрито не заборонялося використовувати людський послід для приготування їжі, його постанови про усунення людського посліду власне й вказували на те, що це було чимсь негідним (див. Втор. 23:12-14). Сам Господь пояснив Єзекиїлові символізм використання людського посліду: «Отак сини Ізраїля їстимуть хліб свій нечистий між народами, куди я їх порозганяю» (Єз. 4:13). Облога (і наступний полон) змусить ізраїльтян їсти осквернену їжу, через що вони стануть обрядово нечистими.

4:15-17.  Бог милостиво вислухав зауваження Єзекиїла і пом’якшив його участь: «Гаразд! Дозволяю тобі товарячий гній замість людського посліду: на нім спечеш хліб твій». Оскільки гній тварин не вважався чимсь ганебним, Бог дозволив Єзекиїлові використовувати його.

Нестача «хліба й води» під час облоги вавилонянами Єрусалиму (див. ПлЄр. 1:11; 2:11-12, 19; 4:4-5, 9) та супутній смуток, страх (див. Єз. 12:19) і виснаження (див. ПлЄр. 4:8) – все це було наслідком їхніх гріхів (див. ПлЄр. 4:13; 5:16).

(4) Символічне бриття голови та поділ волосся (част. 5). Цей четвертий знак символізував долю Єрусалиму. Сам знак описується у віршах 1-4, а пояснюється у віршах 5-17. Після того, як Єзекиїл наочно показав факт  облоги (перший знак), тривалість  облоги (другий знак) та її суворість  (третій знак), він продемонстрував наслідки  цієї облоги (четвертий знак). Щоб здійснити цей знак, Єзекиїл мусив вийти за межі свого дому – вже саме це мало привернути увагу людей. Він мав вийти «посеред міста» (вірш 2а) та обійти «навкруги міста» (вірш 2б).

5:1.  Бог звелів Єзекиїлові побрити «собі» голову та бороду гострим мечем. У давні часи словом «меч» ( хереб ) зазвичай позначали зброю. У своїй книзі Єзекиїл використав це слово 83 рази, щоб показати, яким саме способом Єрусалим (див. 6:11), Едом (25:13), Тир (26:6, 8), Єгипет (29:8-9; 30:4) та Гог будуть знищені. Бриття голови (і бороди) було знаком жалю (Іов. 1:20; Іс. 15:2-3; Єр. 7:29; 48:37; Єз. 7:18), приниження (2 Сам. 10:4-5) і, можливо, каяття (Єр. 41:5). Саме на це, без будь-якого сумніву, і мали вказати дії пророка.

Після бриття Єзекиїл мав взяти «вагу» і, поваживши своє «волосся», сформувати з нього три рівні купки і одну маленьку. Пророк зробив це, мабуть, за якийсь час до завершення демонстрації попередніх двох знаків. Але він більш нічого не робив, допоки не завершилися 230 днів його символічної облоги.

5:2.  Волосся, заготовлене раніше, тепер слід було використати. Єзекиїл мав взяти «третину» свого волосся і спалити його «на вогні посеред міста». Метою цього вчинку, як пояснюється у вірші 12, була необхідність показати, що третина людей помре від недуг чи голоду. Коли військо Навуходоносора зрештою пробило мури міста, то побачило, що голод знищив чимало людей. Їжі було так мало, що багато хто вдавався до канібалізму (вірш 10). Ще Мойсей передрікав такі жахіття (Втор. 28:52-57), і Єремія про це говорив (ПлЄр. 2:20; 4:10).

Однак, хто не помре від голоду, той помре від меча. Спаливши першу третину волосся, Єзекиїл мусив піти «навкруги міста», кришачи другу третину волосся своїм «мечем». Цей вчинок мав показати, що третина мешканців Єрусалиму загине від меча (Єз. 5:12).

Одна третина населення Єрусалиму, яка зможе пережити облогу, все одно перебуватиме у небезпеці. Адже останню «третину» свого волосся пророк мав розвіяти «вітром». Отож, люди, які залишаться живими після падіння Єрусалиму, потраплять у полон і житимуть ввесь час у страху.

5:3-4.  Після того, як Єзекиїл спалить, покришить і розвіє своє волосся, мала залишитися ще одна маленька купка. Бог звелів пророкові зав’язати це волосся «в полу» своєї «одежі». Воно символізувало залишок ізраїльського народу, який з Божої волі зможе уникнути Його кари. Під словом «одежі» автор, вочевидь, мав на увазі довгу чоловічу туніку, яка підперізувалася паском. Її нижню частину часом загортали і закріплювали на паску, утворюючи таким чином кишеню, в якій можна вже було щось носити. Саме сюди, скоріш за все, Єзекиїл і поклав ці залишки свого волосся.

Однак навіть з цієї купки Єзекиїл мав взяти «ще … (трохи)» волосся  і вкинути його «у вогонь». Деякі науковці вважають, що тут ідеться про очищення вогнем тих ізраїльтян, які були в полоні (див. 6:8-10). Однак цей «вогонь» (5:4), скоріш за все, має стосунок (як і у вірші 2) до страждання та смерті, яких зазнають ці люди. Дане покарання мало зійти «на ввесь дім Ізраїля». Навіть ті люди, які були в полоні, не зможуть уникнути вогню утисків.

5:5-7.  Боже покарання Єрусалиму не було Його примхою. Воно було наслідком бунту. Бог «поставив» Єрусалим «посеред народів і навкруги нього країни». І все ж, незважаючи на своє особливе становище (напевно, тут також ідеться про центральне з географічної точки зору місце розташування на Середньому Сході), ізраїльтяни збунтувалися (див. 2:3) «проти» Божих «законів» навіть «з більшою безбожністю, ніж погани». Єрусалим був містом, якому Бог дарував Своє слово, де перебувала Його слава і яке Бог щиро любив. Чим більше Своєї ласки давав його мешканцям Бог, тим більше вони грішили. Замість того, аби шанувати свого Бога, вони збунтувалися проти Нього. Як це не дивно, але в цьому вони перевершили навіть язичницькі «країни навкруги».

5:8-12.  Бог обернув Свій гнів на Єрусалим, столицю ізраїльського народу, через їхній гріх. Вони мусили зазнати покарання «перед очима народів». Ті, кому Бог виявляв Свою особливу ласку, мали невдовзі стати об’єктом Його особливої кари.

5:13-17.  Трьома доволі короткими фразами Єзекиїл описав, що Боже покарання сходитиме на людей, допоки не «довершиться» Його «гнів». Єзекиїл наголосив, що це Бог є джерелом усіх кар, занотовуючи слова самого Бога: «То я, Господь, говорив» (вірші 13, 15, 17). Спершу (вірш 13) Єзекиїл зазначив, що Божа кара «вгамується» лише після того, як Він виллє на них Свій «гнів».

Потім (вірші 14-15) пророк підкреслив, якого приниження зазнають мешканці Єрусалиму через Божу кару. Інші народи будуть насміхатися з них (див. ПлЄр. 2:15), та все ж дивитимуться на це з «жахом». Насправді, руйнування, якого зазнає Єрусалим, стане й для них «пересторогою».

Далі (Єз. 5:16-17) Єзекиїл змалював Бога як вправного лучника, який посилає свої «згубні стріли (див. Втор. 32:23) … на погибель» Єрусалиму. Цими Божими караючими стрілами були: голоднеча, люті звірі, чума і меч. Ці нещастя не один раз ототожнювалися з божественним покаранням Божого неслухняного народу (див. Втор. 32:23-25; Єз. 14:21).

б. Два послання про майбутнє покарання (част. 6-7)

Продемонструвавши свої чотири драматичні знаки, Єзекиїл виголосив дві проповіді, розпочинаючи їх одними і тими ж словами: «Надійшло до мене таке слово Господнє» (6:1; 7:1). Звісно, це Бог – джерело тих слів, які Єзекиїл промовляв. Перше послання (част. 6) стосувалося ідолопоклонства ізраїльтян, яке власне й стало причиною покарання. Друге послання (част. 7) змальовувало характер цього покарання.

(1) Послання про ідолопоклонство як причину покарання (част. 6). 6:1-2.  Бог звелів пророкові повернути своє «лице до гір ізраїльських». Фраза «поверни своє лице (обличчя) до» використовувалося для позначення напрямку (Бут. 31:21, «попрямував»; Чис. 24:1), мети чи ворожих намірів (Лев. 17:10; 20:3, 5-6). Єзекиїл використав цю фразу 14 разів (Єз. 4:3, 7; 6:2; 13:17; 14:8; 15:7 [двічі]; 20:46; 21:2; 25:2; 28:21; 29:2; 35:2; 38:2). І в кожному випадку вона означає повернути своє обличчя до якогось певного об’єкту з ворожими намірами. Отож, Бог спрямував лице пророка, як і покарання, на свою ціль – ізраїльтян. Примітно, що згодом Єзекиїл також пророкував «до гір ізраїльських» (36:1-15), але вже про майбутнє благословення.

6:3-7.  Єзекиїл мав промовляти і до «горбів» ізраїльських», і «до байраків», і «до долин». Значення цих слів можна зрозуміти лише з огляду на ханаанські релігійні практики, які стали звичними для ізраїльтян (див. Єр. 2:20-28; 17:1-3; 32:35). Ізраїльтяни мали поклонятися лише Богові неба у Його храмі в Єрусалимі, але вони поставили собі «жертовники» лжебогам по всій обіцяній землі (див. 2 Цар. 21:2-6, 10-15). Тому, звертаючись до самої землі, Єзекиїл засвідчував гріховне використання ізраїльтянами цієї землі.

Божий «меч» (див. 5:1, 12) знищить ізраїльські «висоти». Слово «висота» ( бамах ) часто позначало (хоча і не завжди; див. 2 Цар. 23:8) місце поклоніння, розташоване на пагорбі чи горі. Вважалось, що підвищення наближає людей до їхніх богів. Хоча на узвишші міг бути й храм (1 Цар. 12:31), загалом це були місця, на яких знаходилися лише жертовники для принесення жертв.

Узвишшя були популярні у Ханаані ще до того, як туди прийшли ізраїльтяни, і Бог велів їм зруйнувати їх (Чис. 33:52). Ізраїльтяни мали поклонятися лише у храмі, який знаходився в Шіло (див. Втор. 12:2-14; 1 Сам. 1:3). Після того, як Шіло було зруйновано (скоріш за все, філістимлянами), а новий храм у Єрусалимі ще не було збудовано, ізраїльтяни не мали єдиного місця поклоніння. Жертовник і храмовий намет знаходилися в Гівеоні (2 Хр. 1:1-13), а ковчег – у Кіріят-Єарімі (1 Сам. 6:21-7:1). Стіл хліба появлення був, вочевидь, у Нові (1 Сам. 21:1-6). Впродовж якогось часу Бог дозволяв використовувати узвишшя як тимчасові місця для поклоніння (див. 1 Цар. 3:2). І Самуїл (1 Сам. 9:12-14), і Соломон (1 Цар. 3:3) поклонялися Господеві на таких висотах.

Однак, щойно було зведено храм у Єрусалимі, Бог заборонив ізраїльтянам поклонятися на узвишшях. А на тих висотах, які ще використовувалися, часто поклонялися лжебогам (1 Цар. 11:7-10). Конфлікт між істинним поклонінням та лжепоклонінням не один раз відбувався на цих узвишшях. Ті царі, які вірили в Бога, намагалися знищити узвишшя (наприклад, Єзекія, 2 Цар. 18:3-4; Йосія, 2 Цар. 23:8-9), а царі, які відверталися від Бога, відбудовували їх (наприклад, Манассія, 2 Цар. 21:1-6).

До часів Єзекиїла узвишшя знову процвітали у Юдеї. Тут були «жертовники» для жертвування тварин лжебогам, а також «стовпи (боввани) на честь сонця» (Єз. 6:4). Отож, ідолопоклонство ізраїльтян було жахливою недугою, якої слід було позбутися раз і назавжди.

Боже покарання – швидке та певне. І місця поклоніння лжебогам, і люди, які їм поклонялися, мали бути знищені. Бог пообіцяв втрутитися та знищити «висоти», повалити «жертовники» та порозбивати «стовпи» (боввани), а людей, які їх будували, покласти «трупами перед» тими «божищами» (вірш 5). Тоді всі зрозуміють, що їхні боги – несправжні, і знатимуть, як сказав сам Бог, що Він – Господь. Фраза «Я – Господь» зустрічається в Єз. 63 рази. Використовуючи Боже завітне ймення Ягве, Єзекиїл таким чином підкреслював невірність та віровідступництво людей.

6:8-10.  Посеред послання про Боже покарання раптом з’явилася обіцянка милосердя. Бог пообіцяв врятувати деяких людей (див. 5:3-5; 12:16). Не всі ізраїльтяни будуть знищені, «деякі … врятуються від меча», коли їх буде розсіяно «між народами». Неминуча поразка юдеїв з боку вавилонян не припинить дію Божих завітних обіцянок, які Він колись дав Ізраїлю. Бог не відвертався від Своїх обітниць.

Деякі полонені ізраїльтяни «згадають» Бога. Вони пригадають собі, як Він лютував через їхнє ідолопоклонство. Фраза «їхнє блудне серце» стосується їхнього поклоніння іншим богам, акту, що засвідчував їхню невірність, як-от невірність одного з подружжя через перелюб. Вони також пригадають Божу відданість Своїм обітницям, зокрема тим, в яких Він обіцяв покарати їх за непослух.

Окрім того, вигнанці «гидуватимуть собою з-за всіх своїх мерзот, що накоїли». Сумні наслідки гріха приведуть до запізнілого, але необхідного каяття. А визнавши свій гріх і справедливість покарання, вони знову повернуться до Бога: «І зрозуміють вони, що то Я – Господь». На жаль, про це вони згадають, лише зазнавши «лиха» через вигнання. Тож Бог «не даремно» заслав ізраїльтян у полон.

6:11-12.  Остання частина (вірші 11-14) даної проповіді розпочинається з того, що Бог велить Єзекиїлові сплеснути «руками», тупнути «ногою» і сказати: «Ох лишенько!» Зазвичай плескали тоді, коли раділи (2 Цар. 11:12; Пс. 98:8) або глузували з когось (Іов. 27:23; ПлЄр. 2:15; Єз. 21:14, 17; 22:13; 25:6, «плескав у долоні»; Наум. 3:19). В даному випадку ця фраза позначала, скоріш, глузування (див. Єз. 25:6).

Отож, Єзекиїл мав показати своє глузливе ставлення «з-за всіх огидних мерзот дому Ізраїля». Смерть «від меча, голоднечі й чуми» стане наслідком цього, а це пророк вже продемонстрував за допомогою четвертого знаку (част. 5). Хто з мешканців Єрусалиму уникне одного виду покарання, той зазнає іншого (6:12).

6:13-14.  Тут певним чином повторюється текст віршів 1-7, адже в даних віршах Бог знову обіцяє, що покарає на смерть тих, хто будував боввани, і вони лежатимуть серед своїх «жертовників, по всіх високих горбах, по всіх верхів'ях гір, під кожним зеленим деревом, під кожним дубом рясним». Дуже часто на узвишшях, де будувалися жертовники, знаходилися великі гарні дерева, які символізували велич і, ймовірно, родючість (див. Ос. 4:13). Слово ’елах , яке тут перекладено як «дуб», дослівно позначає терпентинове дерево. Це було листяне дерево, широко поширене у Палестині, яке сягало у висоту 35-40 футів. Терпентинова долина (долина «Дуба», 1 Сам. 17:2, 19), де Давид убив Голіята, називалася так, напевно, через те, що тут росло багато таких дерев.

Бог дав ізраїльтянам землю, багату зеленими та рясними деревами, а вони осквернили Його дарунок, використовуючи Його вияв щедрості як місце для спалювання запашних кадил «своїм бовванам». Тому Бог мав намір перетворити їхню багату землю на пустку («і зроблю країну безлюдною пустелею») «від пустині до Рівли». Хоча в деяких рукописах замість власної назви Рівла міститься назва «Дівла», все ж тут, скоріш за все, і справді йдеться про Рівлу, місто на річці Оронт, що в Сирії. А все тому, що, по-перше, ніде немає згадки про таке місто у Юдеї, як Дівла. (Хоча цей аргумент і не є переконливим, Єзекиїл навряд чи б згадав якесь маловідоме місто, щоб показати обсяг Божої кари.) А по-друге, таку відмінність в назвах можна пояснити подібністю форм давньоєврейських літер д  і р . Переписувач міг просто невірно прочитати рукопис і через це зробити помилку у своєму тексті.

Вже втретє у даній частині Єзекиїл сказав, що внаслідок цього покарання ізраїльтяни «зрозуміють», що Він – Господь (див. Єз. 6:7, 10, 14), тобто визнають Його верховну владу.

(2) Послання про характер покарання (част. 7). 7:1-4.  Дане послання розпочалося тими ж словами, що і попереднє (див. 6:1): «Надійшло до мене таке слово Господнє». Цього разу наголос робився не на ідолопоклонстві (як у част. 6), а на країні, тобто на людях, які мешкали на цій землі.

Послання Єзекиїла полягало в тому, що «прийшов кінець на чотири сторони світу». На початку даної проповіді слово «кінець» зустрічається п’ять разів (7:2 [двічі], 3, 6 [двічі]). Пророк Амос використав це слово у подібний спосіб, коли описував падіння Північного царства у 722 році до н.е. (Ам. 8:2, «Настав кінець», НАСБ). Єзекиїл повторив те саме послання для Південного царства. Фраза «чотири сторони світу» вказує на те, що жодна його частина не уникне Божого покарання.

Події, які невдовзі мали трапитися в Ізраїлі, слугували новим об’явлення Божого характеру. Люди врешті мали зрозуміти, що Бог, будучи праведним, карає за гріх. Бог пообіцяв, що пошле Свій «гнів» на ізраїльтян (Єз. 7:3) без будь-якої пощади (вірш 4). Він судитиме їх «за» їхніми «вчинками» (див. вірші 4, 8-9, 27) і оберне «всі» їхні «гидоти» супроти них самих (див. вірші 8-9). Автор двічі про це згадав (вірші 3-4), аби наголосити на тому, що невдовзі чекає на ізраїльтян. А потім вони зрозуміють, що Бог – це Господь. Дана фраза зустрічається знову наприкінці проповіді (вірш 27).

7:5-6.  Господь був наче вісник, який притьмом прибіг у місто, щоб, захекавшись, на ввесь голос попередити людей про наближення біди (вірші 5-9). В оригіналі давньоєврейською мовою ці фрази – короткі та обірвані, а слова «надходить» чи «прийшла» згадуються у віршах 5-7 аж шість разів. Спершу вартовий заявив: «Лихо за лихом, ось воно надходить». Те, що мусило трапитися з Єрусалимом, не мало жодних аналогів в історії людства.

Про характер покарання, яке невдовзі мусило зійти на Єрусалим, свідчить повторення фрази «кінець надходить» (вірш 6). В оригіналі давньоєврейською мовою у другому реченні ці слова знаходяться у зворотному порядку. Використовуючи таку гру слів, Єзекиїл вказав, що цей кінець «на тебе (Єрусалиме) надходить». Слова «кінець» ( кес  і хаккес ) та «надходить» ( хекіс ) у вірші 6 мали дуже подібне звучання, завдяки чому відразу привертали до себе увагу. Лихо для Єрусалиму передбачав ще Міхей (Міх. 3:12), але це пророцтво залишалося нездійсненим ще впродовж більш як 100 років. Тепер кінець Єрусалиму був уже близько.

7:7-9.  Єзекиїл описав майбутнє руйнування Єрусалиму словами «прийшла судьба ( хасспірах ; див. вірш 10)». Слово хасспірах  може також означати «вінець» або «діадема» (див. Іс. 28:5), але не в цьому контексті. Подібне слово арамейською мовою означає «ранкова зоря». Саме таке його розуміння використали перекладачі БКЯ. Однак і це значення не дуже підходить, оскільки ранкова зоря могла асоціюватися з благословенням, тоді як в даному контексті мова йде про лихо. Це слово, скоріш за все, має стосунок до аккадського сабару , «руйнування».

Коли день покарання настане, він буде днем «тривоги, а не веселого гомону по горах». Хто вільно поклонявся своїм бовванам на узвишшях (див. коментарі до Єз. 6:3), потопатиме в своєму страху, коли зазнає покарання. Тут Єзекиїл повторив, яким буде майбутнє лихо (7:8-9 є майже тотожними віршам 3-4). Руйнування прийде, як і передбачалося. І люди, які його зазнають, зрозуміють, що це Господь карає їх. Це – ще один варіант речення, де йдеться про знання Господа (6:7, 10, 14; 7:4, 27). Хто заявляв, наче знає Його під іншими іменами (див. Бут. 22:14; 33:20; Вих. 17:15), тепер знатиме Його ще під одним іменем: Иахвех-маккех , «Господь, який карає».

7:10.  Наближення дня покарання автор порівняв із берлом, що «зацвіло». «Прийшла корона, зацвіло берло, гординя розбуялась». Єзекиїл міг взяти цей образ, згадавши про палицю Арона, яка зацвіла (Чис. 17), або ж про мигдальну гілку, яку побачив Єремія (Єр. 1:11-12). Якщо тут Єзекиїл мав на увазі палицю Арона, тоді він хотів показати, що так, як цвітіння цієї палиці засвідчувало, що Бог обрав Арона для служіння, так і цвітіння берла гордині Ізраїля засвідчувало, що Бог обрав Єрусалим для Свого покарання. Якщо ж пророк мав на увазі квітучу мигдальну гілку Єремії, тоді він хотів сказати, що так, як цвітіння мигдальної гілки вказувало на певність Божого покарання, так і розквіт гордині в Ізраїлі вказував на певність Божої кари.

7:11-14.  У вірші 10 «берло» символізувало розквіт гріховності ізраїльтян, що порівнювався з цвітінням дерева, але у вірші 11 це берло стає караючим «берлом», яке мало завдати невимовного лиха непокірному ізраїльському народові.

Божа кара матиме економічні наслідки. Коли вона зійде, ніхто з людей «не лишиться, ні з їхньої юрби, ні з їхнього гармидеру» (слово «юрби» тут, вочевидь, використовується у зневажливому значенні і з’являється у віршах 11-14 аж чотири рази). Нічого цінного їм не залишиться. Оскільки багато ізраїльтян потрапить у полон (якщо не загине), майно та інші матеріальні статки у них відберуть, а їх самих вирвуть з їхньої землі та перевезуть у Вавилон. Єзекиїл закликав: «Хто купив, не веселися, а хто продав, не журися». Покупець, який зазвичай радів вдалій угоді, не мав чого радіти, бо він не матиме змоги володіти тією землею, яку купив. А той, хто був змушений продати свою землю, не мав чого журитися, бо він втратив би її все одно.

Коли в Ізраїлі продавали землю, такий перехід прав власності на неї мав лише тимчасовий характер. Кожні 50 років, під час ювілейного року, землі поверталися до їхніх перших власників (Лев. 25:10, 13-17). Однак майбутнє Боже покарання завадить першим власникам заявити свої права на таку власність. Вони перебуватимуть у вигнанні, як і покупці.

Ніяка людина і ніякі зусилля не могли завадити Богові здійснити задумане. І хоча вони скликатимуть своїх воїнів, сурмлячи «у сурму», «ніхто» не рушить «до бою». Єрусалим спробує себе захистити, але він впаде, не надто опираючись.

7:15-16.  Ізраїльтяни зрозуміють, що порятунку від Божої кари нема і що ніхто не зможе її уникнути. «В полі» буде «меч», а «усередині» міста – «чума й голод» (див. 5:12). Хто шукатиме сховку за межами єрусалимських мурів, того вислідять і вб’ють вавилоняни. Хто шукатиме захисту всередині міста, той загине від голоду й недуг. Більша частина людей загине, а ті, що виживуть, все одно зазнають горя. Хто ж ховатиметься в «горах» та оплакуватиме свої гріхи та матеріальні втрати, скиглитиме, «неначе низинні голуби».

7:17-18.  У віршах 17-19 автор змалював наслідки Божого покарання для ізраїльтян. «Руки» в них «послабнуть», а «коліна» стануть такими кволими, «мов вода» (див. подібні слова у 21:7; також див. Єр. 6:24). Єдине, що вони зможуть робити, так це гірко оплакувати своє нужденне становище (Єз. 7:18) та позбавлятися прив’язаності до матеріальних речей, що власне і стало для них каменем спотикання (вірші 19-22). У своєму горі вони «повдягаються у вереття», і «голови будуть обголені». Вереттям називали грубу одежу, зіткану з довгої шерсті козлів чи верблюдів. Через темний колір вереття одягали у важкі і темні часи. Він був ознакою глибокого суму та горювання (Бут. 37:34; 1 Сам. 3:31; Іов. 16:15; Єр. 6:26), а також каяття (Іс. 58:5; Дан. 9:3-4; Йона 3:5-9; Мт. 11:21). У такий спосіб Єзекиїл, вочевидь, змалював сум укупі зі страхом, яких зазнають ізраїльтяни, коли ворог знищить їхній край. Бриття голови також символізувало горювання, приниження та каяття (див. коментарі до Єз. 5:1).

7:19-20.  Окрім оплакування своїх втрат, люди усуватимуть ті перепони, які власне й привели їх до такого стану (вірші 19-22). Вони «повикидають» своє «срібло … на вулицю», а «золото буде в них, як сміття». Тим, що вони застосовували ці дорогоцінні метали для виготовлення бовванів, вони власне й осквернили їх. Слово «сміття» ( ніддах ) використовували для позначення обрядової нечистоти жіночих днів (Лев. 15:19-33), а також торкання мерців (Чис. 19:13-21). Воно дуже яскраво характеризує те відчуття відрази, яке матимуть ізраїльтяни до свого багатства.

Та чому це раптом люди відчують відразу до свого матеріального багатства? Однією з причин є те, що ніяке срібло чи золото не допоможе їм купити безпеку, для чого їх колись власне і збирали. Ці коштовні метали «не зможуть їх врятувати в день Господнього гніву». Бога неможливо «підкупити». Іншою підставою такої раптової відрази до багатства буде неспроможність придбати за це срібло та золото їжу, щоб наповнити своє нутро в часи голоднечі.

7:21-22.  Окрім того, що багатство ізраїльтян не зможе їх порятувати, воно ще й тимчасове. Все, що вони наскладали, буде вивезено у Вавилон. Їхнє багатство осквернять чужинці.

Однак ще більш бентежним за втрату багатства було Боже передбачення осквернення храму: «Я відверну від них Моє лице, і Мій скарб буде осквернено. Харцизи увійдуть до нього й його спустошать». Багато ізраїльтян покладало свою надію щодо спасіння на Божий храм у Єрусалимі. Вони гадали, що Він, звісно ж, не дозволить знищити Своє священне житло (див. Єр. 7:1-5). Однак гріх ізраїльтян був таким великим, що навіть храм не зміг уникнути Божої кари (див. Міх. 3:12).

7:23-24.  Ланцюгами тягтимуть в полон людей, які проливали «кров» та чинили «насильство» (див. 8:17; 12:19). Божі задуми вторгнення мали зрештою здійснитись: «Я приведу щонайлютіші з народів, і вони посядуть їхні доми». Вавилоняни – безжальний і жорстокий народ (див. коментарі до 28:7) – були обрані Богом для покарання ізраїльтян (див. Ав. 1:5-11). Потужним гордощам ізраїльтян та їхній релігійній розпусті буде покладено кінець, і зробить це Бог через вавилонське військо.

7:25-26.  Зазнавши покарання, ізраїльтяни відчуватимуть страх, біль, душевні муки та відчай – ось до чого завжди приводить гріх. Ізраїльтяни гадали, що не можуть зазнати поразки, і коли врешті вони усвідомлять «жах» своєї долі, буде вже надто пізно. Їхні відчайдушні пошуки спасіння та спокою не даватимуть плодів. Бог додав: «Нещастя прийде за нещастям, чутка наздожене чутку». Вони безупинно зазнаватимуть безжальних ударів долі, і не буде їм пощади. Слово ховах  («нещастя»), яке зустрічається лиш тут і в Іс. 47:11, позначає руйнування або якусь катастрофу. Як і у випадку нещасть, що випали на долю Іова (див. Іов. 1:13-19), щойно з’являтиметься звістка про одне нещастя, відразу надходитиме звістка про наступне. Чутки, що витатимуть серед мешканців Єрусалиму, будуть про союзників, спасителів, військовий успіх та зміни у Вавилоні, й у все це нажаханий народ буде охоче вірити.

Та окрім цих оманливих чуток, що ширитимуться містом, люди також «шукатимуть … пророка, … священика …, … старших», щоб отримати «видіння» від Бога. Але це також буде марно. Вони не хотіли слухати застережень істинних Божих промовців. Тому коли вони у відчаї шукатимуть відповіді, ніхто їм не допоможе.

7:27.  Оскільки Бог їм не допомагатиме, «цар», як сказав Єзекиїл, «буде сумувати, князя огорне жах, а в людей простих будуть дрижати руки». Кого саме мав на увазі пророк під словами «цар» і «князя»? Єзекиїл зазвичай використовував слово «князь» у стосунку до Седекії (12:10, 12; 21:25) і ніколи не називав його царем. Єдиним ізраїльтянином, якого Єзекиїл звав царем, був Йоахин, що перебував у вавилонському полоні (1:2).

«Цар» Йоахин вже був у полоні та оплакував очевидне падіння Єрусалиму, тоді як князь Седекія, який перебував у Єрусалимі, впав у відчай через своє гірке становище. Внаслідок цього люди тремтіли від жаху, бо не знали, яка доля чекає на них далі. Та Бог знову сказав, що каратиме їх «згідно з їхніми вчинками» (про що у част. 7 йдеться аж п’ять разів [вірші 3-4, 8-9, 27]).

в. Видіння майбутнього покарання (част. 8-11)

Єзекиїл вже неодноразово казав, що майбутнє покарання є наслідком гріховності людей. Але що ж саме зробили мешканці Єрусалиму, аби заслужити таке покарання? Використавши видіння, Бог переніс Єзекиїла назад у Єрусалим, щоб показати йому, яке там беззаконня (част. 8-11).

Це видіння надійшло до пророка «у шостому році (вигнання Йоахина; див. коментарі до 1:2), у шостому місяці, на п'ятий день місяця» (8:1). Отож, це було 17-те вересня 592 року до н.е., рівно через 14 місяців після першого видіння Єзекиїла (1:1-2). Впродовж цього часу Єзекиїл отримав видіння від Бога (част. 1-3), продемонстрував людям чотири знаки (част. 4-5) і виголосив два послання про покарання (част. 6-7). Тепер Бог послав йому ще одне видіння.

Видіння, занотоване в част. 8-11, – єдине. І все ж воно складається з чотирьох окремих частин. Спершу Єзекиїл став свідком грішної поведінки людей у храмі (част. 8), а потім Бог показав йому винищення єрусалимлян (част. 9). Єрусалим був таким грішним, що Божа слава відійшла від храму (част. 10), і коли вона покидала місто, її правителі отримали попередження про покарання (част. 11).

(1) Грішна поведінка людей у храмі (част. 8). 8:1.  Єзекиїл вказав дату (див. коментарі на два абзаци вище), аби точно зазначити, коли саме з'явилася над ним «рука Господа Бога» (див. 1:3; 3:14, 22). Це трапилося тоді, коли він «сидів» у своїй «домівці», а перед ним – «старші юдейські». Єзекиїл все ще не мав від Бога дозволу проповідувати за межами свого дому (див. 3:24), тому старші юдейські змушені були приходити до нього. Вони, вочевидь, шукали в нього поради, можливо, щодо долі Єрусалиму. Дане видіння було відповіддю Бога, яку Єзекиїл їм і озвучив (див. 11:24-25).

8:2-6.  Саме тоді, коли Єзекиїл сидів перед старшими, він побачив «щось, подобою схоже на людину». Це було об’явлення або теофанія Бога, як і та, що описується в 1:26. «Від того, що скидалось у Нього на крижі, униз – вогонь, а від крижів угору – немов сяйво, неначе блиск бурштину» (див. 1:27). Як і в част. 1, опис видіння Єзекиїла був зумисне нечіткий. Щоб його раптом не звинуватили у тому, що він змальовує Бога лише як прославленого чоловіка, Єзекиїл дуже ретельно підбирав слова, пишучи під впливом Святого Духа. Бог не має людського тіла. Його вигляд був лише подібний на людський. Бог не простягав звичайну людську руку до Єзекиїла: «Він простяг неначе  руку».

Те, що описав Єзекиїл у част. 8-11, відбувалося у «видіннях», тобто не проявлялося на фізичному рівні. Коли Єзекиїл перенісся в Єрусалим (див. 3:14; 11:1, 24; 37:1; 43:5), його фізичне тіло залишалося у Вавилоні. Старші юдейські, які сиділи перед ним, не бачили теофанії Бога. Лише тоді, коли видіння зникло (11:24б), Єзекиїл переповів їм його.

У своєму видінні Єзекиїл піднявся вгору, «між небом і землею», та перенісся у Єрусалим. Там пророк опинився перед внутрішньою брамою, «що звернена на північ» (див. рисунок «План храму Соломона» поблизу 1 Цар. 6). Північна брама була однією з трьох, що відчинялися з внутрішнього двору у зовнішній. Інші дві знаходилися на східному та південному боках. Оскільки Єзекиїл був біля входу у північну браму, то він стояв, вочевидь, у зовнішньому дворі, обличчям на південь у напрямку внутрішнього двору.

Біля цього північного входу у внутрішній двір знаходився «бовван ревнощів, що побуджує ревнощі» (див. Єз. 8:5). Цей бовван був порушенням другої з Десяти заповідей (Вих. 20:4; див. Втор. 4:23-24). Бог і справді відчував ревнощі, адже чужий бог отримував поклоніння, які мали належати Йому єдиному. Ім’я цього бога чи богині тут не називається, однак це могла бути Ашера, ханаанська богиня родючості. Цар Манассія поставив тесаного боввана Ашери у храмі під час свого царювання (2 Цар. 21:7; див. Втор. 16:21), але згодом усунув його (2 Хр. 33:13, 15). Після смерті Манассії бовван Ашери знову опинився у храмі, та згодом його звідти забрали під час проведення реформ за царя Йосії (2 Цар. 23:6). Він спалив його у Кедрон-долині за Єрусалимом, маючи надію викорінити ідолопоклонство раз і назавжди. На жаль, після передчасної смерті Йосії люди повернулися до ідолопоклонства. Вочевидь, тоді вони поставили нового боввана Ашери замість знищеного.

Коли Єзекиїл поглянув на цього боввана, то побачив славу «Бога Ізраїля», яка «постала там» (див. коментарі до Єз. 1:28). І Він, обурений, озвучив Єзекиїлові риторичне запитання: «Чи бачиш ти, що вони коять? Ті великі мерзоти, … щоб віддалити Мене від Моєї святині?» Бог не ділитиме Свою славу з бовваном (див. Іс. 42:8). Якщо у храмі оселився ідол, Бог звідти піде.

Побачивши боввана у Божому домі, Єзекиїл був, напевно, дуже збентежений. І все ж не лише це робили ізраїльтяни, випробовуючи свого Господа. Адже Бог сказав Єзекиїлові: «Ти побачиш іще більші мерзоти» (див. Єз. 8:13, 15).

8:7-13.  Потім Бог повів Єзекиїла через браму «до входу в дворище», вочевидь, у внутрішній двір. Там Єзекиїл побачив щілину «у мурі», який слугував огорожею двору. Все ще у видінні Бог звелів пророкові зробити «діру в мурі». Коли той це зробив, то запримітив «двері». Увійшовши всередину, Єзекиїл уважно роздивився навкруги «і побачив усякого роду гадів і гидких тварин, і всяких бовванів дому Ізраїля». Дехто вважає, що це були єгипетські боввани або ханаанські чи вавилонські. Ймовірно, усі  ці країни були тут представлені у вигляді своїх богів.

«Сімдесят мужів зо старших дому Ізраїля» і «Яазанягу, син Шафана», стояли зі своїми кадильницями перед тими зображеннями на стіні. Ці люди не входили до Синедріону, який правив Ізраїлем після Вавилонського Полону, але вони й справді представляли старших Єрусалиму. Коли Мойсей призначив собі помічників, які б допомагали йому вести людей, число тих, кого Бог посвятив, було 70 (Чис. 11:16-17). Напевно, ця традиція так і залишилися, і 70 мужів, яких побачив Єзекиїл, були старшими міста, які мали певне право вести за собою людей.

Серед тих 70 мужів Єзекиїл впізнав Яазанягу – чоловіка, родичі якого відігравали неабияку роль у державних справах впродовж останніх років Юдеї (див. таблицю «Родовід Шафана» поблизу Єр. 26:24). Присутність Яазанягу здивувала Єзекиїла, адже всі інші представники його сім’ї залишалися відданими Господеві.

Часом кадильні пахощі використовувалися для захисту віруючих від присутності Бога (див. Лев. 16:12-13). В інших випадках вони символізували молитви людей до Бога (див. Одкр. 5:8). Та яким би не було призначення кадильних пахощів, ці ізраїльські старші покинули істинного Бога і поклонялися ідолам – «кожен у своїй кімнаті з образами». Вочевидь, кожен старший мав свого улюбленого бога.

Бог, який добре знав, що у кожного з них на серці, пояснив Єзекиїлові, що ці старші намагалися виправдати свій гріх, кажучи таке: «Господь нас не бачить, Господь покинув країну». Старші гадали, наче те, що вони робили у своїх темних кімнатах, Бог не помітить. Вони думали, що Він – це просто якийсь незначний бог, який покинув їх. Тому вони шукали прихильності інших богів, аби ті їх захищали. Невдовзі таку поведінку старших почали наслідувати й усі інші люди (див. Єз. 9:9).

Ідолопоклонство ізраїльтян стало таким поширеним, що вони вшановували своїх богів і відкрито, і таємно, тим часом як Всемогутній Бог залишався в тіні. Однак навіть цим не вичерпувався обсяг їхньої гріховності, адже вони робили «іще куди гірші мерзоти» (див. 8:6, 15).

8:14-15.  Далі Єзекиїл перенісся «до входу в ворота дому Господнього, що на півночі». Це був, напевно, вхід у зовнішній двір храму. Біля цих воріт Єзекиїл побачив «жіноцтво», яке голосило «по Таммузі». Таммуз – це давньоєврейський варіант імені шумерського бога Думузі, бога весняної рослинності. Вимирання всієї рослинності на Середньому Сході під час жаркого та посушливого літа пояснювалося їхньою міфологією як наслідок загибелі Таммуза та його сходження у нижній світ. Впродовж цього часу його прихильники голосили та оплакували його смерть. Навесні Таммуз переможно виходив із нижнього світу і приносив з собою життєдайні дощі. Поклоніння Таммузу також передбачало проведення обрядів родючості.

Поклоніння істинному Богові, який власне і давав усі дощі, було витіснене огидним поклонінням язичницьким богам. Мешканці Єрусалиму замінили поклоніння Творцеві на вшанування вигаданих богів, які начебто керували тим, що насправді сотворив сам Бог. І все ж Єзекиїл мав побачити «іще гірші, ніж ці, гидоти» (див. вірші 6, 13).

8:16.  Коли Бог знову «повів» Єзекиїла «до внутрішнього дворища», пророк побачив, що «там коло входу в Господню святиню, між сіньми та жертовником, стоїть з двадцять п'ять людей». Вони знаходилися між «сіньми» чи то критим входом до храмової споруди (див. 1 Цар. 6:2-3) і мідним жертовником, який стояв посеред двору і на якому спалювалися жертовні підношення. Саме тут Божі священники мали голосити і благати Бога про прощення своїх гріхів (див. Йоіл. 2:17).

Що ж це за 25 людей? Згодом пророк назвав їх старшими (Єз. 9:6). Даний термін використовували у стосунку і до громадських, і до релігійних очільників. З огляду на їхнє місцезнаходження, це були, скоріш за все, священники. Люди мали право підходити до жертовника, але доступ до Бога від жертовника до святая святих можливий був лише через посередництво священників.

Ці священники мали діяти як посередники ізраїльтян та благати Бога про ласку для них. Однак замість цього вони «поклонялись до сходу, до сонця». Вхід до Божого храму був обернений на схід. Тож коли людина стояла біля жертовника і дивилася на вхід, вона оберталася обличчям на захід. Але ці священники стояли лицем на схід! Вони повернулися «спиною до» Бога і поклонялися сонцю. Це було виявом очевидної зневаги до Бога Ізраїля й засвідчувало, що вони вже не визнавали Його. Вони відкрито порушували Божу настанову (Втор. 4:19).

8:17-18.  Жахи, які Єзекиїл побачив у Божому храмі, були дуже бентежними. Однак ці вияви беззаконня не обмежувалися територією храму. Священники грішили у храмі, але люди поширювали це по всій «землі». «Насильство» сповнило народ, який «знову» доводив Бога «до гніву».

Люди навіть прикладали «галузку до носа». Дехто вважає, що дана фраза має стосунок до поклоніння іншим богам. Однак немає жодних відомостей про існування колись бодай подібного до цього обряду, хоча деякі піктограми, віднайдені на території колишньої Ассирії, все ж можуть певним чином вказувати на слушність даного припущення. Перші єврейські тлумачі перекладали слово «галузка» як «сморід». А деякі науковці вважають, що тут мусить бути словосполучення «Мого носа». У такому випадку вся ця фраза звучатиме наступним чином: «вони прикладають сморід до Мого носа», тобто ідолопоклонство є огидним та образливим смородом для Бога. І хоча не можна з усією певністю стверджувати, що таке тлумачення є вірним, загальне послання даної фрази є зрозумілим: цей жест був дуже образливим для Бога.

Реакція Бога на все це була очевидною: «За те ж і Я чинитиму з ними в гніві … не змилосерджусь». Бог не дозволить такому відкритому бунту тривати і далі. Навіть їхня відчайдушна спроба в останню мить закликати Бога до милосердя залишиться марною. Покарання було неминучим.

(2) Винищення єрусалимлян (част. 9). 9:1-2.  У другій частині видіння Єзекиїла описується сходження Божої кари (оголошеної у 8:18) на єрусалимлян. Бог «скрикнув грімким голосом», і «бичі міста, кожен зо знаряддям руйнування у руці», явились перед Ним. Слово «бичі» походить від дієслова «відвідувати, збирати, призначати». Тож доволі часто його перекладають як «вартові». Єзекія знову його використав у 44:11 («вартовиками») у стосунку до левітів, які служитимуть вартовими брам у тисячолітньому царстві.

Вартовими з 9:1 були, скоріш за все, ангельські створіння, розставлені Богом навколо Його міста. «Кожен» вартовий мав знаряддя «убивства в руці» – ймовірно, меч або кийок.

Ці «бичі» прийшли у внутрішній двір «від верхніх воріт, що на півночі». Щоб дійти до Єзекиїла, вони минули все те, про що йшлося в част. 8. Разом із цими шістьма мужами був сьомий, «одягнений у льняну одежу, з писарським приладом при боці». Льняна одежа символізувала гідність, чистоту або ж божественне походження (див. Дан. 10:5; 12:7-7; Одкр. 15:6). Фраза «з писарським приладом» дослівно перекладається як «з писарською скринькою». Слово «скринька» було запозичене з єгипетської мови та позначало скриньку для зберігання очеретяних ручок та чорнильниці.

9:3-7.  Коли вартові та писар пройшли через храм, видіння Божої слави (див. коментарі до 1:28) піднялося «з-над того херувима, на якім» було, «до порога дому». Подібні слова у 10:4 драматично ілюстрували вихід Бога з Єрусалиму. Оскільки це було лише видіння, події могли відбуватися і в якомусь іншому, незвичному порядку. Отож, ще мить тому Бог особисто вів Єзекиїла через храм, а тут вже сидів на херувимі в святая святих чи на Своєму престолі-колісниці.

Бог звелів писареві, одягненому у лляну одежу, пройти «посеред … Єрусалиму» і покласти «знак на чолі в людей, що зідхають і сумують із-за всіх гидот, що діються» в місті. Бог знав, хто залишився вірним Йому, і мав намір порятувати цих людей від Своєї кари (див. Бог позначає 144 000 осіб для порятунку в часи Великих Страждань, Одкр. 7:3-4).  

Потім Бог наказав вартовим піти за писарем «містом» і на своєму шляху вбивати всіх без будь-якого жалю. Хто не отримував «знак», того слід було вбити без огляду на вік чи стать. Кара мусила зійти на «старого і хлопця, дівицю, малечу й жіноцтво».

Далі Бог додав, що вартові мусять розпочати «від» Його «святині». Примітно, що спершу кара зійшла на Божий дім (див. 1 Пт. 4:17). Оскільки зло поширювалося від храму й по всій землі (Єз. 8), покарання мало сходити тим самим шляхом. Отож, бичі розпочали зі «старших мужів», священників, які стояли спинами до Бога (8:16). Їхні трупи мали осквернити «храм» й заповнити його «дворища», хоча храм і так вже був осквернений їхніми ідолопоклонницькими обрядами. Історичний факт здійснення цього занотовано у 2 Хр. 36:17-19.

9:8-10.  Збентежений обсягом такого покарання, Єзекиїл скрикнув: «Невже ти вигубиш увесь останок Ізраїля?» (див. 11:13) Єзекиїл був чуйною людиною, яка турбувалася про свій народ (див. клопотання Авраама за Содом, Бут. 18:20-33; і молитви Амоса за Ізраїль, Ам. 7:1-9).

Хоча запитання Єзекиїла засвідчило його турботу, «безбожність дому Ізраїля» була надто великою, щоб можна було відвернути від них лихо. Бог дав Ізраїлю й Юдеї достатньо часу, або розкаятися у своїх гріхах, але люди використали цей час лише для того, щоб сповнити країну кров’ю та насильством (див. Єз. 8:17), увесь час гадаючи, що Господь більше не дбає про них і не бачить їх (див. 8:12). Отож, без будь-якого жалю (див. 7:4, 9; 8:18; 24:14) Він дасть їм те, на що вони заслужили.

9:11.  Тоді ангельський писар повернувся і звітував: «Я зробив так, як Ти мені наказав був» (див. вірш 4). Хто був праведним і чиє серце сумувало через беззаконня нації, отримав Божий знак захисту. Такі порятуються. Неправедні ж, які відвернулися від Бога і плекали зло, не отримали знаку захисту. Їх буде знищено. Отож, доля кожної людини визначалася тим, якою ця людина насправді була.

(3) Відхід Божої слави від храму (част. 10). 10:1-2.  Бог не ділитиме Своє помешкання з іншими «богами», а святиня вже була осквернена ідолопоклонством. Місце поклоніння Богові в Шіло занепало, невдовзі після того як звідти відійшла Його слава (1 Сам. 4:1-4, 10-11, 19-23; Єр. 7:12-14). Та сама доля очікувала й на Єрусалимський храм.

Єзекиїл, який все ще стояв біля жертовника, поглянув на святиню і побачив «щось наче сапфір-камінь, щось наче престол було видно над» головами «у херувимів». Це був Божий небесно-блакитний престол на Його престолі-колісниці (див. коментарі до Єз. 1:26). Хоча сам Бог знаходився біля входу у святиню, Його престол-колісниця був «праворуч від храму» (10:3).

Бог звелів ангелові-писареві: «Увійди проміж колеса під херувимів, набери повні пригорщі жару … та висип на місто». Єзекиїл колись уже бачив жар «між херувимами» (1:13; див. Іс. 6:6). Тепер Бог збирався використати подібний жар для очищення Свого «святого» міста.

10:3-5.  Езекиїл знову подивився на Божий престол-колісницю біля святині. «І хмара сповнила середній двір», засвідчуючи Божу присутність на порозі святині (див. Вих. 33:9-10; 1 Цар. 8:10-11; Іс. 6:1-4). Потім Єзекиїл повторив, що «слава Господня знялась із» престолу-колісниці «до порогу храму» (Єз. 10:4; див. 9:3). Коли «храм сповнився хмарою, … двір був повен сяйва слави (див. коментарі до 1:28) Господньої». Вияв Божої слави був таким сяючим, що навіть через хмару освітив те місце, де стояв Єзекиїл. Окрім цього сліпучого блиску там був і «шум крил херувимів», такий голосний, що його було чути «аж до крайнього двору» (див. 1:24).

10:6-7.  Далі Єзекиїл знову повернувся до оповіді про чоловіка, одягненого «в льняну одежу», який підійшов до Божого престолу-колісниці і «став коло» одного з чотирьох коліс та херувимів (див. 1:15-18). Тоді «один херувим … взяв» трохи «вогню» і «подав» його «у пригорщу одягненому в льняну одежу», щоб той зміг розпочати очищення Єрусалиму.

Боже покарання у вигляді «вогню», висипаного на Єрусалим, є дуже цікавим з огляду на те, що відбулося там згодом, адже вавилонське військо й справді спалило місто (див. 2 Цар. 25:8-9). Чоловік у лляній одежі «прийняв» вогонь «і вийшов». Хоча Єзекиїл і не написав, що цей чоловік висипав вогонь на Єрусалим, про це можна здогадатися. Пророк, напевно, все ще не міг відвести очі від Божого престолу-колісниці.

10:8-13.  І знову Єзекиїл повернувся до опису херувимів та коліс (вірші 8-11; див. 1:15-21). Однак цього разу він занотував ще й деякі нові їх особливості (10:12-13). Усі їхні тіла були «повні очей». Вочевидь, їхні очі символізують божественне всевідання, як і очі на колесах (див. коментарі до 1:15-18). Чотири істоти, яких Йоан бачив довкола Божого престолу, також були повні очей (Одкр. 4:8).

Потім Єзекиїл почув, як ті колеса назвали словом «галгал» ( хагалгал ), що означає «такі, що крутяться або обертаються». Отож, ці колеса отримали назву відповідно до функції, яку виконували: вони приводили Божий престол-колісницю в рух своїм обертанням. Озвучення такої назви коліс готує читача до наступної події (описаної в Єз. 10:15-19). Божа слава ось-ось мала відвернутись від храму та відійти на колесах, що обертались.

10:14.  Далі Єзекиїл описав обличчя херувимів, вже вдруге (див. коментарі до 1:10). Однак між цими двома описами існує очевидна розбіжність. В част. 1 херувими мали обличчя чоловіка, лева, орла та бика, а в част. 10 сказано, що це були лиця «херувима … людини … лева … орла». Дехто припускає, що один із пізніших переписувачів помилково написав «лице херувима» замість «лице бика». Згідно з іншим припущенням, лице бика і було насправді лицем херувима. В аккадській літературі слово курібу  (споріднене з «херувим») позначає істоту з нелюдським обличчям.

10:15-22.  Ось і прийшов час для відходу Божої слави. «І херувими знялись угору». Божий престол піднявся з двору Ізраїля вверх. Описуючи рух херувимів та коліс (вірші 15-17), Єзекиїл використав ті самі слова, що й у част. 1 (див. коментарі до 1:19-20). Божа «слава», яка стояла біля входу у храм, «відійшла з-над порогу в храмі й стала над херувимами» (10:18). Бог сів на Свій престол-колісницю, щоб виїхати з храму і міста. Престол-колісниця почав рухатися на схід, однак коли херувими дісталися до краю відгородженої храмової території, то «зупинились … коло входу в східню браму храму» Господнього дому, «а над ними слава (див. коментарі до 1:28) Бога Ізраїля зверху». Ці «тварини» (вірші 20-22) були, безперечно, тими ж херувимами, яких Єзекиїл «бачив» раніше. Перш ніж Господь покинув храм та місто, Він востаннє зупинився. І в момент, коли Бог минув цю останню браму, на Єрусалимом можна було зробити напис «Іхавод» («пішла геть слава від Ізраїля», див. 1 Сам. 4:21-22). Наче для того щоб затримати цю останню мить відходу Божої слави, Єзекиїл помістив далі оповідь про 25 грішних правителів (Єз. 11:1-21).

(4) Покарання єрусалимських правителів (част. 11). Ця четверта частина видіння Єзекиїла завершила його «мандрівку» храмовою територією у Єрусалимі. Перш ніж Божа слава вийшла з міста, вона спинилася біля східної брами і дала Єзекиїлові змогу ще раз поглянути на грішних мешканців Єрусалиму. Єзекиїл отримав два послання від Господа. Перше стосувалося покарання тих людей, які залишилися у Єрусалимі (вірші 1-15), а друге – обіцяного повернення та відродження народу, який перебував у полоні (вірші 16-21). Лише після цього Єзекиїл написав про остаточний відхід Божої слави (вірші 22-25).

11:1.  Коли Божа слава спинилася над східною брамою, Дух «підняв» Єзекиїла «угору (див. 3:8, 14; 11:24; 37:1; 43:5) й приніс до … брами», оберненої на схід до Кедрон-долини та Оливної гори. «І ось коло входу в двері було двадцять п'ять чоловік» – це не ті чоловіки, які поклонялися сонцю (8:16).

Серед тих 25 мужів «коло входу» в браму пророк «зауважив … Яазанію, сина Аззура, і Пелат'ягу, сина Бенаягу». Зазвичай брама була місцем, де старші міста сиділи, розглядали різні справи та вершили правосуддя (див. Бут. 23:10, 18; Втор. 21:19; ІсНав. 20:4; Рут. 4:1-2, 9, 11; Іов. 29:7, 14-17). Яазанія, син Аззура, ніде більш не згадується у Святому Письмі, і його не слід плутати з трьома іншими Яазаніями, що жили у той самий час (див. 2 Цар. 25:23; Єр. 35:3; Єз. 8:11). Цілком імовірно (хоча, звісно ж, не напевно), цей Аззур – це той чоловік, про якого йдеться в Єр. 28:1. Якщо це й справді так, тоді Яазанія з Єз. 11 був братом Ананії, лжепророка, який виступав проти Єремії і який виголошував хибне та обнадійливе пророцтво перед самим падінням Єрусалиму (див. Єр. 28:1-4). Про Пелат’ягу також нічого не відомо. І Яазанія, і цей Пелат’ягу – народні князі – належали, вочевидь, до ізраїльської знаті.

11:2-3.  Ці 25 мужів тримали лиш «лихе на думці», тож і поради давали лихі. Вони мали б давати мудру раду та добрий напрям для поступу єрусалимлян, та замість цього відвертали їх від Господа.

Єзекиїл дуже влучно описав їхні грішні та лихі поради: «Чи ж не скоро будуть будинки ставити? Воно (місто) казан, ми – м'ясо». Старші заохочували єрусалимлян нехтувати передбаченнями пророків про майбутнє вторгнення вавилонян. Вони закликали людей будувати будинки, що є ознакою спокою й безпеки (28:26), і казали, що люди в місті перебували у такій же безпеці, як і м’ясо в казані.

11:4-5.  Через цей хибний оптимізм Бог власне й звелів Єзекиїлові пророкувати «проти них». Привселюдне проголошення певності лише приховувало дійсні страхи людей. Вони шукали безпеки від повсякчасної небезпеки з боку Вавилону (розмовляючи про зведення будинків), але насправді боялися такого нападу та супутніх наслідків. Бог сказав, що знає, що у них «на думці» (вірші 5, 8).

11:6-12.  Потім Єзекиїл знову використав алегорію з м’ясом та казаном, однак зворотну. Ті праведні люди, яких вбили у місті («багато ви поклали трупом у цьому місті»), були єдиною надією Єрусалиму, адже лише вони могли порятувати місто. Старші гадали, що вони у такій же безпеці, як і м’ясо в казані (вірш 3). Але насправді «м’ясом» були ті праведники, яких вони вбили: «Побиті, що ви поклали трупом (на вулицях міста, вірш 6) …  – м'ясо, а воно (місто) – казан». Хоча старші почувалися в безпеці у «казані» Єрусалиму, Бог вижене їх «геть із нього» та віддасть «у руки чужинцям». Отож, місто не буде безпечним «казаном», де мешкають безпечні як «м’ясо» люди (вірш 11), його знищать, а людей виженуть.

Бог каратиме їх мечем, від якого вони поляжуть «на ізраїльській границі» (вірші 10-11). Так і справді сталося, коли полонених з Єрусалиму вивозили в Рівлу, що в Сирії, і там вбивали (див. 2 Цар. 25:18-21; Єр. 52:8-11, 24-27).

11:13-15.  Коли Єзекиїл пророкував проти тих старших і міста, «Пелат'ягу, син Бенаягу», помер. Це послугувало підтвердженням послання Єзекиїла і першою вісткою про покарання, яке невдовзі винищить усіх єрусалимських грішних очільників. Зрозумівши значення даної події, Єзекиїл знову почав благати Бога змилосердитись (див. 9:8): «Ой Господи Боже! Невже ж ти хочеш вигубити останок Ізраїля?»

Бог відповів Єзекиїлові двояко. По-перше, Він показав Єзекиїлові, що не всі загинуть. Хто вже перебував у полоні, залишиться живий. То були його брати, його родичі. Фраза «твоїм родичам» ( г е ’уллатека ) перекладена як «твоїм співвітчизникам-вигнанцям» у Септуаґінті та сирійських текстах (де міститься слово галутека ). Такий переклад краще відповідає контексту. Брати Єзекиїла у вигнанні і були тими, хто виживе.

По-друге, відповідаючи, Бог показав Єзекиїлові необхідність у покаранні Єрусалиму. Мешканці Єрусалиму збилися зі шляху й добровільно простували у невірному напрямку. Вони гадали, що вигнанці (яких Бог щойно назвав істинним останком) були «далеко … від Господа». Єрусалимляни міркували про місцеперебування Бога з точки зору географічного розміщення, а не виходячи з духовної спорідненості. Вони також були певні, що мають виключне право на цю землю, оскільки Бог дав їм її «в посілість». Все й справді було так, але не зовсім. Бог дав ізраїльтянам землю, однак Він також попередив їх, що забере її, якщо вони виявлятимуть до Нього непослух (див. Втор. 28:36, 64-68). Бог порятує «останок» (Єз. 6:8; 12:16), як сказав Єзекиїл, але не самовдоволених і впевнених у своїй виключній праведності очільників Єрусалиму.

11:16.  Бог наголошував на неминучості покарання людей, які залишилися у Єрусалимі (вірші 1-12). Він запевнив пророка, що збереже останок, однак лише той, що перебував у полоні, а не тих людей, які мешкали в Єрусалимі (вірші 13-15). І на знак Своєї відданості Бог пообіцяв повернути той останок в «ізраїльську землю» (вірші 16-21).

Підтвердження сходження Божого благословення на людей, які перебували у полоні, полягало (а) у тому, що Він уже для них зробив (вірш 16), і (б) у тому, що Він зробить для них у майбутньому (вірші 17-21). Хоча Бог і порозсівав Своїх людей поміж народами, Він їх не покинув. Вони втратили доступ до «святині», Єрусалимського храму, але Бог Сам став «для них … святинею» у чужих «землях». Бог був доступний для всіх вірних Йому юдеїв, де б вони не були.

11:17.  Більше того, ізраїльтяни як народ мали певне майбутнє. Бог пообіцяв: «Я позбираю вас … із тих земель, де ви порозсівані, і дам вам Ізраїльську землю». Останок ізраїльтян міг з певністю очікувати повернення на обіцяну землю та відродження свого народу. Часткове повернення і справді трапилося після Вавилонського Полону (див. Езр.; Неєм.), однак в Єз. 11:17-21 ідеться не лише про це повернення, а, головним чином, про майбутнє сходження ізраїльтян «докупи» на початку тисячолітнього правління Христа (див. 36:24-38; 37:11-28).

11:18-19.  Таке географічне повернення ізраїльтян буде супроводжуватися й духовним оновленням. Коли вони знову прийдуть на обіцяну землю, то «повикидають звідти всі її гидоти і всі її мерзоти» (див. вірш 21). Земля очиститься від ідолопоклонства, і люди очистяться також. Адже Бог сказав: «Я дам їм одне серце й вкладу в них новий дух». Життєві труднощі ізраїльтян були наслідком їхнього внутрішнього невідповідного стану. І Бог пообіцяв це виправити.

Обіцянка Єзекиїла стосується постійного перебування Святого Духа в ізраїльтянах («дух», про якого йде мова у вірші 19, може бути Духом Святим). Перед початком Доби Церкви Святий Дух входив лише у вибраних осіб, і зазвичай на якийсь певний час та для виконання якогось певного завдання (див. коментарі до 2:2). Однак у тисячолітньому царстві Христа Святий Дух увійде в усіх віруючих ізраїльтян (див. 36:26-27; див. Йоіл. 2:28). Новий Завіт, який в тому числі передбачає постійне перебування Духа у віруючих людях (див. Єр. 31:31-34), розпочався з моменту смерті Христа (див. Мт. 26:28; Мк. 14:24; Лк. 22:20; Євр. 8:6-13; 9:15; 10:14-16; 12:24), однак цілком здійсниться, коли ізраїльський народ знову збереться докупи. Сучасна церква долучається до духовних  (а не матеріальних) благодатей завіту через своє ототожнення з Христом.

Отримавши нове «серце» («серце тілесне» замість кам’яного), ізраїльтяни будуть і по-новому діяти, і по-новому будуватимуть свої стосунки з Богом.

11:20-21.  Ізраїльтяни виявлятимуть послух в усіх своїх діях: вони виконуватимуть усі Божі заповіді та пильнуватимуть усі Його закони. Їхній новий внутрішній стан спонукатиме їх лише до праведних вчинків. Завдяки цьому вони вибудують і нові стосунки з Богом: «Вони будуть Моїм народом, а Я буду їхнім Богом» (див. 14:11; 36:28; 37:23, 27; Ос. 2:23).

Бог завершив цю розмову з Єзекиїлом згадкою про грішну дійсність. Остаток ізраїльтян, який перебував у полоні, міг сподіватися на повернення, відродження та благословення, але люди, які були в Єрусалимі і прихилили своє «серце … до … бовванів та мерзот» (див. Єз. 11:18), могли сподіватися лише на покарання за свій гріх. Це нагадало Єзекиїлові про всі ті грішні вчинки, свідком яких він щойно став і через які Божа слава відійшла від Його міста (част. 8-11).

11:22-25.  Божа слава продовжила свій відхід. «І знялася слава Господня (див. коментарі до 1:28) з-посеред міста та й зупинилась над горою, що на схід від міста». Коли Божа слава залишала Єрусалим, то минула Кедрон-долину і рушила далі, до Оливної гори. Цей відхід символічно засвідчив приреченість Єрусалиму. Це місто буде позбавлене Божого благословення, аж допоки не повернеться Його слава через Оливну гору (див. 43:1-2). Той факт, що Христос вознісся на небо з Оливної гори (Діян. 1:9-12) і пообіцяв туди ж повернутися (Діян. 1:11; див. Зах. 14:4), зовсім не випадковий.

Видіння Єзекиїла завершилося, і «Дух» (див. 3:14; 8:3; 11:1; 37:1; 43:5) переніс його назад «до вигнанців» у Вавилон. Коли «видіння … зникло від» нього, він «оповів вигнанцям усе те, що Господь показав» йому.

2. ДАРЕМНІСТЬ ХИБНОГО ОПТИМІЗМУ (част. 12-19)

Завданням Єзекиїла (част. 4-11) було показати необхідність покарання Єрусалиму через непослух його мешканців. Спершу він продемонстрував факт облоги за допомогою низки знаків, а потім пояснив причину цієї облоги, виголосивши два послання та розповівши про своє видіння. Однак люди все ще були неготові прийняти факт падіння Єрусалиму. Тому Єзекиїл дав їм іще одну низку знаків та послань. Будь-який оптимізм буде марним, адже доля Єрусалиму вже визначена.

Єзекиїл використав фразу «І надійшло до мене таке слово Господнє» на початку 10 з 11 знаків, а також як вступ до проповідей та приказок в част. 12-19 (12:1, 17, 21; 13:1; 14:2, 12; 15:1; 16:1; 17:1; 18:1). Подібна, але все ж інша фраза міститься в 19:1, і це жалоба, якою підсумовується вся дана частина.

а. Два знаки про майбутній полон (12:1-20)

Єзекиїл продемонстрував ще два знаки через свої дії, бо люди все ж не вірили йому. Він сказав: «Вони мають очі, щоб бачити, та не бачать; мають вуха, щоб слухати, та не слухають». Ізраїльтяни зумисне залишалися сліпими і глухими. Вони мали все для того, аби прийняти Боже послання, але вони обирали не приймати його, «бо вони дім бунтарів» (вірш 3; див. коментарі до 3:9). Сліпота і глухота часто вказують на непослух чи невіру (див. Втор. 29:1-4; Іс. 6:9-10; Єр. 5:21; Мт. 13:13-15; Діян. 28:26-28).

(1) Символічний багаж та діра у стіні (12:1-16). 12:1-6.  Тут знак, який Єзекиїл збирався показати ізраїльтянам, передбачав дві окремі дії. Спершу він спакував «собі клунки» і «на … очах» у вигнанців переселився зі свого «місця на інше». Люди зрозуміли значення даного вчинку Єзекиїла, адже шість років тому вони робили подібні приготування, коли їх самих вивозили у Вавилон.

Після першої дії «вдень» Єзекиїл показав другу дію, «увечорі». Поки люди дивилися на нього, Єзекиїл мав зробити вигляд, наче його забирають у полон, а також пробити «діру в стіні» і, закинувши свій «клунок (див. вірш 4) на плечі», вийти «нею». Коли Єзекиїл показував людям спробу непомітної втечі, то мав також закрити собі лице, «щоб не дивитись на країну».

12:7-11.  Єзекиїл «зробив» все «так, як» йому було велено. Наступного ранку Бог знову заговорив до нього, цього разу цікавлячись, чи вигнанці не запитували його: «Що це ти робиш?» Звісно, люди вже звернули на нього увагу. А раз так, то тепер він уже міг передати їм послання від Бога.

Бог пояснив, що «це віщування» (послання) стосувалося «князя в Єрусалимі» (тобто царя Седекію) та «всього дому Ізраїля, що живе там» (тобто в Єрусалимі, вірш 10). Ця перша частина Єзекиїлового знаку змальовувала невідворотність вигнання: «Вони підуть на вигнання, у неволю». Люди, які спокійно жили собі у Єрусалимі, невдовзі стануть вигнанцями, єдиним майном яких будуть маленькі клунки, які вони нестимуть на своїх плечах.  

12:12-16.  Друга частина Єзекиїлового знаку (у віршах 5-6) змальовувала невдалу спробу втечі Седекії. Він «потемки» намагатиметься втекти з Єрусалиму через пролом у міському мурі. Однак «він упіймається в» Божі «тенета». Його спроба втекти виявиться марною, бо сам Бог пильнуватиме, аби він потрапив у полон. Подальша доля Седекії була нещадною. «Я одведу його в Вавилон, у Халдейську землю, та він її не буде бачити, й умре там». Його воїни, які також намагатимуться втекти, будуть схоплені та скарані мечем.

Все це цілковито, хоча й дуже трагічно, сповнилося в 586 році до н.е.. Після невдалої спроби Седекія потрапив до Навуходоносора, був змушений дивитися, як вороги вбивають його власних синів, а потім його, осліпленого, вивезли у Вавилон, де, перебуваючи у в’язниці, він і провів решту свого життя (див. 2 Цар. 25:1-7; Єр. 52:4-11).

Єрусалимляни зрештою зрозуміють, що Бог – всевишній (Єз. 12:15-16), однак це усвідомлення прийде до них лише після того, як їх буде розсіяно «проміж народами». Та все ж, як сказав Бог, Він збереже «з них кілька чоловік» (див. 6:8).

(2) Символічне тремтіння під час споживання їжі та води. 12:17-20.  Другий знак Єзекиїла був коротшим за перший, однак він також стосувався послання про мешканців Єрусалиму, «в землі Ізраїльській» (вірш 19). Єзекиїл мав «у тривозі» їсти хліб та «у турботі й страсі» пити воду (вірш 18).

Дії Єзекиїла символізували страх, в якому житимуть ізраїльтяни. Як він уже казав (4:16), люди Єрусалиму їстимуть і питимуть «з острахом … полохливо». Ворог сплюндрує їхній край, зруйнує «міста» і зробить землю «пустинею». Страх повсякчас супроводжуватиме їх, коли вони дивитимуться, як Бог, караючи, спустошує їхню землю руками їхніх ворогів. Та все ж вони самі накликали на себе це лихо «з-за» свого «насильства» (29:19; див. 7:23; 8:17).

б. П’ять послань щодо певності покарання (12:21-14:23)

Продемонструвавши два знаки (12:1-20), Єзекиїл виголосив п’ять послань (12:21-25; 12:26-28; 13; 14:1-11; 14:12-23), щоб спростувати хибний оптимізм народу й засвідчити певність покарання.

(1) Перше послання про певність покарання. 12:21-25.  Перші два послання слугували спростуванням двох поширених між людьми поговірок. Дане послання розпочалося із запитання Бога, адресованого Єзекиїлові: «Що то за поголоска у вас в Ізраїльській землі: Дні минають, та всі видіння марні?» Слово масал  («поголоска») зазвичай позначало загальноприйняту або самоочевидну істину. Суть даної поголоски полягала в тому, що Єзекиїлові (та інших пророків) передбачення лиха не здійсняться. Через це люди називали тих пророків лиховісниками та не зважали на їхні послання.

Бог сказав, що покладе «край цій поговірці». Самовдоволена певність людей зникне, коли почнуть сходити покарання. Дні, що минали, не спростовували слушність попередніх передбачень, як гадали люди. Навпаки, вони скорочували час, який залишився до здійснення цих передбачень. «Час близько», – сказав Бог.

Лжепророки суперечили заявам Божих істинних посланців і в Єрусалимі (див. Єр. 28:1-4), і у Вавилоні (див. Єр. 29:1, 8-9). Та вони вже більш не будуть виголошувати оптимістичні передбачення, коли Бог почне здійснювати Своє слово. Він усуне хибні «видіння» та облудні «віщування». Пророцтва Єзекиїла про наближення нещастя не були лише далеким гуркотом якоїсь все ще майбутньої бурі. Покарання було неминучим: «Воно справдиться, не буде проволоки більше». Бог виконає все, що передбачив (див. Єз. 12:28).

(2) Друге послання про певність Божого покарання. 12:26-28.  Перша поговірка, яку спростував Єзекиїл, стосувалася сумнівів людей щодо самого факту  Божої кари. Друга поговірка засвідчувала їхні сумніви щодо неминучості  Божого покарання. Тут прямо не говориться, що це була поговірка, але слова дому «Ізраїля», відтворені у вірші 27, мають ту саму форму, що і перша поговірка. Це була ще одна відома поголоска серед ізраїльтян.

Навіть ті ізраїльтяни, які вірили, що Єзекиїл – істинний Божий пророк, сумнівалися у тому, що його пророцтво невдовзі здійсниться: «Він пророкує про далеке майбутнє». Якщо Бог і справді почне карати, гадали вони, то не скоро. Цікаво, що апостол Петро передбачив, що такі ж думки переважатимуть і в останні дні, коли буде йти мова про Друге Пришестя Христа (2 Пт. 3:3-10). Те, що Бог зволікав, було ознакою Його милосердя, а не непевності.

Єзекиїл же казав, що покарання не є якоюсь віддаленою перспективою. Воно вже було на порозі в ізраїльтян. Бог сказав: «Не буде більше проволоки ані єдиному Моєму слову» (див. Єз. 12:25). Адже друга поговірка, як і перша, давала хибну надію народові, який потребував чіткого розуміння свого жахливого становища.

(3) Третє послання про певність покарання (част. 13). Третє послання Єзекиїла адресувалося супроти ізраїльських лжепророків та лжепророчиць, які вели людей у хибному напрямку. Великою мірою саме вони були винні у тому, що люди мали несвоєчасну надію. Єзекиїл засудив таких пророків (вірші 1-16) і пророчиць (вірші 17-23). Спершу він викрив їхній гріх, а потім застеріг про неминуче покарання.

13:1-3.  Послання, яке поширювали лжепророки, було від їхнього «серця» (див. вірш 17), а не від Бога. Тому Єзекиїл ставив під сумнів джерело їх послань. Оскільки у своїх пророкуваннях вони йшли «за власним духом», Єзекиїл мав повне право заявити, що вони «не бачать нічого».

13:4.  Однак послання цих лжепророків було не лише облудним, а й небезпечним. Лжепророки діяли, «мов ті шакали в руїнах». Слово су‘алім  («шакали») можна перекласти і як «лиси» (звичайне давньоєврейське слово зі значенням шакал – це тан ). Хоча дехто гадає, що тут Єзекиїл наголошував на руйнівному впливі лисів, вони зазвичай відомі не руйнуваннями. Напевно, все ж краще тлумачити ці слова Єзекиїла у стосунку до місця проживання цих лисів. Саме так, як лиси вважають руїни чудовою й прийнятною «домівкою», ці лжепророки могли процвітати у розваленому суспільстві.

13:5.  Як сказав Єзекиїл, ці лжепророки «не стали на проломах у мурі й не обвели муром дому Ізраїля». Очевидно було, що духовні стіни ізраїльтян невдовзі цілковито впадуть, а лжепророки нічого не робили, щоб їм допомогти. Фраза «день Господній» має есхатологічне значення в більшості уривків Старого Завіту, де зазвичай стосується Періоду Великих Страждань, Другого Пришестя Христа або Його тисячолітнього правління (див. коментарі у підрозділі «Основні труднощі тлумачення» у Вступі  до Книги Йоіла). Але в даному випадку вона, скоріш, стосується Божого покарання ізраїльтян через вавилонян.

13:6-9.  Лжепророки заявляли, наче виголошують «Слово Господнє», але Він з ними «не говорив». Тож оскільки вони поширювали «неправдиві пророцтва» та облудні «видіння», Він був «проти» них. Єзекиїл озвучив три пункти їхнього покарання. По-перше, «їх не буде» у «раді» Божого «народу». Лжепророки перебували у ласці ізраїльських очільників. Вони займали впливові місця і в Єрусалимі, і серед вигнанців. Та щойно їхні пророцтва виявляться марними, вони втратять і ласку, і вплив. По-друге, окрім втрати своїх місць у раді, їх «не впишуть» у «книгу дому Ізраїля» (тобто їхні імена не будуть у переліку мешканців міста). А кого в цьому списку немає, той позбавлений своїх громадянських прав (див. Езр. 2:62). Тож ці лжепророки будуть виключені зі спільноти ізраїльтян. По-третє, лжепророки ніколи більш «не ввійдуть» у «землю Ізраїля». Вони помруть у полоні, на чужині.

13:10.  Лжепророки казали: «Мир», тоді як Єзекиїл прорікав руйнування. Їхні облудні слова нагадували крихкий «мур», який «вони мастять … глиною». Замість того, щоб привертати увагу ізраїльтян до серйозних тріщин у фундаменті їхньої духовності (вірш 5), ці пророки наче глина приховували вади. Білу глину, яку виготовляли з відкладів крейди в Ізраїлі, використовували для покриття каменю, з якого викладалися стіни більшості будинків. Ця глина допомагала приховати нерівності каменю, завдяки чому ззовні стіна виглядала рівною. Отож, ці пророки ще більш ускладнювали становище ізраїльтян тим, що ховали проблеми, про які необхідно було відкрито говорити.

13:11-12.  Оскільки лжепророки обманювали людей, мастячи глиною небезпечний мур (вірш 10), їх і звинуватять, коли «мур той розвалиться». Караючи, Бог зруйнує крихкий мур Ізраїля. Сильна «злива, … кам’яний град» та «буря з вітром» (див. вірш 13) налетять на цей мур – і він впаде. Тоді люди запитуватимуть пророків: «Де він, той тинк (глина), що ним ви тинкували?» Цим тинком (глиною) були їхні лжепророцтва. І коли Ізраїль впаде, все відкриється.

13:13-16.  Коли вітер, «злива» і «град» призведуть до падіння Єрусалимського муру (див. вірш 11), пророки загинуть під ним, бо гнів Господній буде проти них.

13:17-19.  Виголосивши передбачення покарання для лжепророків (вірші 1-16), Єзекиїл звернувся до лжепророчиць (вірші 17-23). Бог назвав їх дочками Єзекиїлового «народу, що пророкують із свого серця» (див. вірш 2). Істинні пророчиці були в часи і Старого, і Нового Завітів (Вих. 15:20; Суд. 4:4-5; 2 Цар. 22:14; Діян. 21:8-9). Однак пророчиці, діяння яких Єзекиїл засуджував, насправді були чаклунками або ж ворожками.

Ці пророчиці шили «стьожки для кожного суглобу на руках» та робили «намітки на голову». Слово «стьожки» зустрічається у Старому Завіті лише в даному уривку (Єз. 13:18, 20). Ця практика була, вочевидь, запозичена з вавилонських чаклунських обрядів, коли до різних частин тіла прив’язувалися магічні вузлики і стрічки для захисту від злих духів чи для лікування якихось недуг. Вважалося, що ці «стьожки на удачу» володіли магічною силою. Під словом «намітки» автор, вочевидь, мав на увазі довгі шматки матерії, які ті пророчиці клали собі на голову і якими покривали своє тіло, щоб виглядати незвично й загадково.

Метою використання таких стьожок і наміток було бажання «ловити душі». Шахраї і брехуни завжди полювали на легковірних, та особливо у часи непевності і сум’яття. Ці пророчиці готові були «передбачити майбутнє» або виголосити «заклинання на удачу» всього «за пригорщі ячменю та за шматок хліба», які були або платою за таке ворожіння, або ж необхідними складовими цього ворожіння. У деяких культурах ячмінь використовували в окультних практиках як підношення духам або засіб визначення майбутнього. Як би там не було, ці пророчиці застосовували облудні практики й наживалися на страхах інших. Як сказав Бог, вони ошукували Його «народ» (вірш 19).

Насправді наслідки діяльності цих лжепророчиць дуже шкодили інтересам ізраїльтян. Вони губили «душі, що не повинні вмирати», й обіцяли «життя тим, що не повинні жити». Пророчиці мали викривати та засуджувати грішні практики в Єрусалимі (див. 2 Цар. 22:13-20), та замість цього вони дозволяли лихим («тим, що не повинні жити») чините все, що їм було до снаги.

13:20-21.  Бог пообіцяв, що оберне Свій гнів проти лжепророчиць та забере у них силу. Він позриває магічні стьожки з їхніх «рук» та пустить «на волю душі», яких ті вже встигли «упіймати», мов птахів. Окрім того, Бог пороздирає їхні «намітки» і визволить «народ» з їхніх «рук». Тоді всі дізнаються, що насправді ці пророчиці – шахрайки, і їхні довірливі клієнти відвернуться від них.

13:22-23.  Лжепророчиці засмучували «серце праведника оманою» і підбадьорювали «безбожного, аби не навернувся зо своєї поганої дороги». А це цілковито суперечило задумам Бога щодо людей.

Коли Бог каратиме тих пророчиць, люди зрештою зрозуміють, що ці жінки брехали. Та й навіть самі лжепророчиці будуть змушені визнати свій гріх. Бог позбавить їх «пустих видінь» і не дозволить їм «більше віщувати» (див. коментарі до Втор. 18:10) ізраїльтянам. Він визволить Свій «народ» з їхньої жахливої облуди.

(4) Четверте послання про певність покарання (14:1-11). 14:1-6.  Четвертим посланням Єзекиїла був осуд ідолопоклонства. «Кілька старших Ізраїля» прийшло до Єзекиїла. Хоча він все ще не міг вільно виходити зі свого дому (3:24), ці вигнанці визнавали його як пророка і приходили до нього за порадою (див. 8:1). Старші Ізраїля, цілком імовірно, хотіли отримати від Бога послання про Єрусалим або ж про тривалість свого вигнання.

Коли старші сіли перед Єзекиїлом, Бог сказав йому, що ці «мужі поставили своїх бовванів у себе в серці й тримають увесь час перед очима в себе цю спонуку до гріха». Ідолопоклонство в Єрусалимі відкрито практикувалося (част. 8), але у Вавилоні воно було більш прихованим і виявлялося, скоріш, не в діяннях, а в думках. Однак ідолопоклонство завжди веде до гріха, а отже, й до падіння. Єзекиїл кілька разів говорив про «цю спонуку до гріха» ( міксол ), щоб показати, який жахливий вплив чинить ідолопоклонство на людей (див. 7:19; 14:3-4, 7; 18:30; 44:12). У Книзі Пророка Єзекиїла ідолопоклонство розглядається як головна причина сходження Божої кари на Його народ.

Ці лицемірні старші Ізраїля прийшли до істинного Бога за відповідями, тоді як «у себе в серці» тримали іншого «бога». Бог запитав Єзекиїла: «Чи ж погодитись Мені на те, щоб вони Мене запитували?» Бог не мусив відповідати їм, адже вони не визнавали Його верховенства. Отож, замість того, аби дати цим старшим відповідь, на яку вони чекали , Бог звелів Єзекиїлові розповісти їм про те, що вони потребували , – про ставлення Бога до їхнього ідолопоклонства.

Бог сказав старшим, що коли якийсь ізраїльтянин прийде до Бога, тримаючи «бовванів у себе в серці», спершу Бог вимагатиме, аби він позбувся ідолопоклонства. Він робитиме це задля самого ж народу, «щоб узяти дім Ізраїля за серце». Послання, яке потребували ізраїльтяни, не стосувалося якогось пророцтва про Єрусалим чи Полон. Нагальним було інше послання: «Наверніться, відверніться від ваших бовванів і відверніть ваше обличчя від усіх гидот ваших».

14:7-8.  Потім Єзекиїл розширив своє послання. Вірш 7 є тотожним віршеві 4б, окрім того, що у вірші 7 застереження стосувалося ще й «чужинців, що перебувають у Ізраїлі». Під словом «чужинців» ( гер ) автор мав на увазі чужоземних мешканців Ізраїлю, які прийняли віру ізраїльтян і мусили виконувати Божий Закон (Лев. 16:29-30; 17:12-16; 18:26; Чис. 15:13-16; Іс. 56:3-8; Єз. 47:22-23).

Якщо ж ізраїльтянин чи чужинець все ж насмілиться «питати ради» в Бога, а «в серці» поклонятиметься бовванам, Бог відповість йому покаранням. «Я, Господь, відповім йому від Себе» (див. 14:4) і «зроблю його ознакою та притчею». Він стане «притчею» у тому розумінні, що люди знатимуть про нього і говоритимуть про нього (див. 23:10; Іов. 17:6; 30:9; Пс. 44:14; Єр. 24:9; Йоіл. 2:17). Бог викорінить «його з-поміж» Свого «народу». Бог відповість йому вчинками, а не словами. І це стане прикладом для інших.

14:9-11.  Бог сказав, що не відповідатиме через пророка на запитання людини, яка приховує в своєму серці ідолопоклонство. Тому, якщо «пророк» все ж дасть відповідь такій людині, це означатиме, що він лжепророк. Фраза «це Я, Господь, звів того пророка» є неоднозначною і на перший погляд наче вказує на те, що Бог сам спонукав пророка говорити. Однак слово «звів» (від патах ) краще тлумачити у значенні «дозволив обманути» (див. Вих. 22:16; 2 Сам. 3:25; Єр. 20:7). Найкращою ілюстрацією даного значення є оповідь про те, як Бог дозволив лжепророкам обманути Ахава, аби той загинув (1 Цар. 22:19-23).

Якщо лжепророк в часи Єзекиїла отримував відповідь на запитання людини, яка поклонялася іншим богам, ця відповідь була оманливою і приводила до смерті обох («яка вина пророка, така вина того, хто його питає»). Перед Богом вони обоє відповідатимуть за свій гріх й отримають відповідне покарання.

Потім люди навернуться до Нього і вже не будуть осквернятися «усіма своїми гріхами». Бог усуне ідолопоклонство, яке привело народ до занепаду. А далі, як сказав Бог, вони будуть Його «народом», а Він – «їхнім Богом» (див. Єз. 11:20; 36:28; 37:23, 27; Ос. 2:23). Бог зрештою поверне Ізраїль до спільності з Собою.

(5) П’яте послання про певність покарання (14:12-23). Єзекиїл знову наголосив на невідворотності покарання ізраїльтян. Якби Бог пощадив грішне місто Содом заради 10 праведників (Бут. 18:22-33), ізраїльтяни в часи Єзекиїла гадали б, що Бог, звісно ж, пощадить і Єрусалим заради його праведних людей. Однак п’яте послання Єзекиїла чітко давало зрозуміти, що ті декілька праведників не зможуть відвернути Божу кару, що зійде на Єрусалим.

14:12-20.  У першій частині свого послання Єзекиїл озвучив чотири «гіпотетичні» види покарання. Певна «країна згрішила проти» Бога, «спроневірившись», і Він «простягнув … проти неї» Свою «руку». Будучи справедливим, Бог міг би: (а) понищити «у ній запаси хліба» та послати «на неї голоднечу» (вірш 13), (б) наслати «дикого звіра на ту країну» (вірш 15), (в) послати «меч» (вірш 17) і/або (г) послати «чуму» (вірш 19). Бог міг застосувати будь-який із цих чотирьох видів покарання, аби спустошити цю країну і вбити її людей (див. 5:17). Насправді всі ці чотири види покарання будуть використані під час Великих Страждань, коли Бог виллє Свою кару на всю землю за її гріх (див. Одкр. 6:8).

Озвучуючи ці чотири гіпотетичні види покарання, Єзекиїл вставляв іще один елемент: а якби три найбільші праведники, які коли-небудь жили, мешкали у цій країні? І Бог відповідав, що нічого б не змінилось. «І якби Ной, Даниїл та Іов були в ній …, … вони врятували б своєю справедливістю лише самих себе» (див. Єз. 14:20). Більшість науковців ототожнює згадані тут імена Ноя та Іова з біблійними персонажами, носіями цих імен, однак щодо особи Даниїла є деякі питання. Спосіб написання цього імені в Єзекиїла дещо відрізняється від того, який присутній у Книзі Даниїла. Багато хто вважає, що Єзекиїл мав тут на увазі міфічного Дан’ела  з угаритських текстів, який, як праведний правитель і суддя, не міг захистити своїх синів від гніву богині Анат.

Однак таке припущення слід, скоріш за все, відхилити. Невеличку відмінність у написанні можна пояснити тим, що у Біблії неодноразово використовувалося відмінне написання одного і того ж імені (див. «Азарія» = «Уззія», 2 Цар. 15:1; 2 Хр. 26:1). Оскільки пророк Даниїл був широковідомий у Вавилоні, Єзекиїл та його читачі могли знати його. Окрім того, у Старому Завіті немає жодної вказівки на те, що юдеї знали міфічного персонажа на ймення Дан’ел  чи розглядали його як взірець праведності. Та й сам Єзекиїл аж ніяк не був прихильником ідолопоклонства (Єз. 14:1-11). То невже б він використав ідолопоклонницький міф як взірець праведності? А ось біблійний персонаж Даниїл є чудовим прикладом людини, яка відмовилася поступатися своїми віруваннями.

Бог згадав Ноя, Даниїла та Іова тому, що їм притаманні подібні риси. Кожен з них був людиною праведною, яка змогла подолати нещастя. Праведний Ной зміг порятувати свою найближчу родину від покарання (Бут. 6:8-7:1). Даниїл був праведним чоловіком часів Єзекиїла, якого Бог застосував для порятунку його друзів від покарання (Дан. 2:12-24). Й Іов був праведною людиною, яка заступилася за своїх трьох друзів, щоб врятувати їх від Божого гніву після власних випробувань (Іов. 42:7-9).

Та навіть якби ці три стовпи праведності разом молилися за порятунок країни, що мала зазнати покарання, їхня молитва у даному випадку була б марною. Вони б змогли порятувати лише «самих себе». (Див. слова Єремії про даремність молитви Мойсея та Самуїла, Єр. 15:1.) Більше того, як зазначив Бог, «вони не врятували б ні своїх синів, ні своїх дочок; вони лише самі спаслися б» (Єз. 14:18; див. вірш 20). У свій час Ной «врятував» свою сім’ю, та й Іов повернув собі сім’ю після всіх нещасть. Та коли Божа кара сходитиме на Ізраїль, вони змогли б порятувати лише себе.

14:21-23.  Озвучивши цей основоположний принцип (вірші 12-20), Єзекиїл застосував його до Єрусалиму. Бог нашле Свої «чотири найстрашніші кари – меч, голод, лютого звіра й чуму – на Єрусалим, щоб вигубити в ньому людину й скотину» (див. 5:17). Однак йому буде навіть гірше, адже Єрусалим не мав трьох велетнів праведності, які заступилися б за нього. Якщо навіть ці праведні очільники не могли врятувати цю грішну землю, то як самі єрусалимляни могли сподіватися на це, маючи посеред себе так мало праведників.

Однак, проголошуючи звістку про покарання, Бог все ж озвучив слова втіхи. Виправданням такої Божої кари стануть полонені вигнанці, які бачитимуть тих, хто виживе під час падіння Єрусалиму. «То все таки зостанеться … рештка, що спасеться, що виведе синів і дочок (із міста)», тобто декому все ж пощастить вижити під час руйнування Єрусалиму, і вони як полонені потраплять у Вавилон. Коли ця група вигнанців прийде у Вавилон, вигнанці, які вже там були (ті, до кого звертався Єзекиїл), побачать «вчинки й їхні діяння» та й утішаться «по тім нещасті, що» зійшло «на Єрусалим».

Дехто вважає, що фраза «їхні вчинки й їхні діяння» стосується праведних діл цієї рештки, за що Бог їх власне і порятував. Однак Єзекиїл тут, скоріш за все, говорив про грішні діла цих полонених. Слово «вчинки» ( дерек ) зустрічається в Книзі Єзекиїла 35 разів, і щоразу у стосунку до грішних  діл людей (див. 3:18-19; 7:3-4, 8-9, 27; 11:21; 13:22; 14:22-23; 16:27, 43, 47 [двічі], 61; 18:23, 25, 29-30; 20:30, 43-44; 22:31; 23:31; 24:14; 33:8-9, 11, 17, 20; 36:17, 19, 31-32). Слово «діяння» ( ‘алілот ) зустрічається у стосунку до грішних  діянь ізраїльтян 8 разів у даній книзі (14:22-23; 20:43-44; 21:24; 24:14; 36:17, 19). Ці два слова згадуються разом 7 разів, і щоразу вони позначають грішні діла.

Люди, які ставитимуть під сумнів суворість Божого покарання, визнають його справедливість, коли побачать лихий характер полонених, привезених з Єрусалиму. Вони будуть змушені визнати, що ці люди й справді заслуговували на покарання і що Бог не був несправедливим.

в. Три притчі про покарання (част. 15-17)

Показавши свої два знаки (12:1-20) і переповівши п’ять послань (12:21-14:23), Єзекиїл озвучив низку з трьох притч (част. 15-17), щоб показати, що Ізраїль не має жодного шансу уникнути покарання.

(1)  Притча про суху виноградну лозу (част. 15). 15:1-5.  Бог поставив Єзекиїлові запитання. «Чим виноградна деревина ліпша, ніж кожна інша деревина, ніж галузка, що росте на дереві в лісі?» Очевидною відповіддю є те, що окрім своєї змоги давати плід, виноградна нерівна деревина є гіршою за деревину дерева. Бог продовжив Свою думку, задавши пророкові ще два додаткові запитання: «Хіба з неї беруть поліно, щоб зробити якесь начиння? Хіба виробляють з неї кілок, щоб щось повісити на ньому?» Деревина виноградної лози не використовується як будівельний матеріал. Її покручені, вузлуваті гілки не придатні навіть для виготовлення міцного кілка, на який можна б було вішати якісь предмети.

Отож, якщо сама виноградна лоза є майже безкорисною, то наскільки ж менше буде з неї зиску, якщо її вкинути «у вогонь»? Очевидно, користь з такої обвугленої гілки зі скрученими, почорнілими кінцями – ніяка.

15:6-8.  Потім Бог застосував цю притчу до Єрусалиму. Він був тією виноградною деревиною. Й оскільки мешканці цього міста перестали приносити плоди праведності, то були безкорисними.

Ізраїльтяни вважали себе виноградною лозою Божого благословення, але вони не давали духовних плодів, яких очікував від них Господь (див. Пс. 80:8-18; Іс. 5:1-7; Єр. 2:21; Ос. 10:1). Насправді, Ізраїль став дикою лісовою виноградною лозою, чиї вусики простягалися в усіх напрямках, але не давали ніяких корисних плодів. Єдине, для чого вона годилася, так це для «вогню». Так само Бог зробить і зі Своїм народом у Єрусалимі.

Божа кара була певною: «І Я оберну проти них Моє обличчя». Єрусалим капітулював перед Вавилоном у 597 році до н.е.. І хоча тоді їм вдалося уникнути цілковитого руйнування, Бог знову приведе туди вавилонян, щоб ті завершили розпочате. «Вони уникли вогню, та вогонь пожере їх». Не існувало жодних підстав для оптимізму, адже покарання через вавилонян було лише на якийсь час відкладено.

(2) Притча про невірну жінку (част. 16). 16:1-5.  У цій притчі про невірність Єрусалиму Єзекиїл змалював його як небажане дитя мішаного шлюбу. «Рід твій та походження – з Ханаан-краю. Батько твій – аморій, мати – хеттитка» (див. вірш 45). Хоча в даній притчі Єзекиїл мав на думці мешканців  Єрусалиму, такий початок стосується, скоріш за все, самого міста  Єрусалим. Ізраїльтяни, звісно, були нащадками Сима (Бут. 10:21-31). Єрусалим же, до того як його завоював Давид (1 Хр. 11:4-9), був ханаанським містом (ханааняни – потомки Хама, а не Сима, Бут. 10:6-20). Перші мешканці міста називалися євусіями (Суд. 19:10-12).

Чому ж тоді Єзекиїл сказав, що батько Єрусалима – амморій, а мати – хеттитка? Мабуть тому, що язичники євусії ототожнилися з аморіями та хеттитами і стали на них подібні. Про таке ототожнення можна судити з таблиці народів, де євусії згадуються між  хеттитами та аморіями (Бут. 10:15-16; див. коментарі до народності аморіїв у Бут. 14:13-16). Подібна думка про ототожнення, але не про кровну спорідненість, є очевидною при згадці, що Содом – «сестра» Єрусалиму (Єз. 16:46).

Перші дні Єрусалиму нагадували народження небажаної дитини. Зазвичай, щойно дитина народжується, їй перерізають пуповину. У біблійні часи відразу після цього новонароджену дитину обмивали, щоб усунути рештки крові і родових вод, та натирали «сіллю», щоб висушити й зміцнити шкіру. Потім немовля загортали «в пелюшки», щоб зігріти та вкрити. Однак із Єрусалимом ніхто цього не зробив. «Нічиє око» його «не пожалувало, щоб із милосердя до» нього «хоч одне щось із цього … зробити».

Окрім того, це немовля (Єрусалим) було «викинуто в поле, гидуючи» ним. Такі випадки дітовбивства часто колись траплялися. Небажаних і калікуватих дітей викидали відразу після народження й залишали помирати.

16:6-7.  Коли ж Бог побачив немовля, яке безпомічно борсалося («як ти вовтузилась у власній крові»), то прийшов йому на поміч. Життя дитяти висіло на волосині, допоки Бог на промовив: «Живи».

Дитятко жило і росло, «немов трава в полі». У наш час кажуть: «Як бур’ян при дорозі». Та час минав, і це немовля стало молодою жінкою. І все ж вона була ще «гола, невкрита», у глибокій нужді.

16:8.  Тут Бог знову «переходив попри» цю жінку (Єрусалим) і побачив, «що прийшла» її «пора любови», тобто вона досягла шлюбного віку. Тоді Бог увійшов з нею у шлюбний завіт. «І Я накинув полу одежі Моєї на тебе й прикрив твою голизну. Я присягнув тобі; увійшов у союз з тобою, … і ти стала Моєю». Символічне накидання поли одежі символізувало захист і заручини (див. Рут. 3:9). Бог дав обітницю вірності цій жінці (Єрусалиму) й зробив її Своєю. Історичним моментом, який має тут на увазі автор, є призначення Єрусалиму столицею Ізраїлю і помешканням Бога.

16:9-14.  Бог «одягнув» Свою наречену у пишні шати, гідні самої цариці. Він «обмив кров» з цієї колись безпритульної молодої жінки і «намастив» її «олією» чи то дорогими пахощами. Оголена колись дівчина отримала від Нього «гаптовану одежу», «сап’янці» (шкіряне взуття), вісон та шовк. Бог «прикрасив» її «оздобами», «надів» на неї «обручки» і «намисто», «дав їй «каблучку до носа, і кульчики до вух, і пишний вінець». Каблучка до носа кріпилася з зовнішнього боку ніздрі та вважалася прикрасою, як і браслети та сережки (див. Бут. 24:47; Іс. 3:21). Все це вказує на те, що, маючи Боже благословення під час правління Давида й Соломона, Єрусалим став чудовим містом (див. 1 Цар. 10:4-5).

Окрім коштовних прикрас і вишуканої одежі ця жінка (Єрусалим) також отримувала найкращу їжу: «Питльованою мукою, медом і олією ти годувалась». Все, чого вона потребувала чи бажала, її добрий та щедрий «Чоловік» клав їй до ніг. Будучи «прекрасною», вона «стала» царицею, і слава про її вроду «пронеслась проміж народами».

Якби Єзекиїл на цьому й завершив свою притчу, це була б чудова історія кохання про те, як жебрачка стала багачкою. Однак він додав дивовижний поворот, щоб зробити цю оповідь відповідною подальшій історії Єрусалиму. Він змалював невірність цієї жінки, яку Бог зробив царицею (Єз. 16:15-34).

16:15-19.  В якийсь момент ця жінка (Єрусалим) перестала дивитися на свого Благодійника, а зосередилася на своїй красі – і загордилася («ти ж, … послуговуючись твоєю славою, запопалася блудувати»). Вона забула Того, Хто дав їй усе це багатство, і відвернулася від Нього (див. Втор. 6:10-12; 8:10-20). Замість цього вона тішилася своєю вродою і блудувала з іншими богами. Розпочинаючи з часів правління Соломона (1 Цар. 11:7-13) і далі аж до приходу Навуходоносора, Єрусалим уперто прямував до ідолопоклонства. Насправді, декілька разів мешканці Єрусалиму поверталися на якийсь час до Бога, однак загалом їхній напрямок був незмінним.

Усі ті благословення, якими Бог колись обдарував це місто, використовувалися для поклоніння хибним богам. Колишня жебрачка «вживала» свою дорогу «одежу, щоб робити з неї собі узвишшя барвисті», центри лжепоклонінь, які зазвичай розміщувалися на пагорбах (див. коментарі до Єз. 6:3). Бог сказав: «Ти взяла прикраси твої з Мого золота й Мого срібла, що Я був дав тобі, і наробила собі з них чоловічих подоб, щоб блудувати з ними». Єзекиїл використав тут дуже яскраві образи, щоб засвідчити своїм читачам усю мерзенність гріха єрусалимлян. Він написав, що вона (Єрусалим) взяла свої прикраси і зробила з них подоби чоловічого статевого органу, з яким власне й блудувала. Подібним чином і мешканці Єрусалиму брали матеріальні статки, які дарував їм Бог, та виготовляли з них бовванів лжебогів і чинили духовний перелюб із ними.

16:20-22.  Мешканці Єрусалиму також приносили своїх власних «синів і … дочок» у «жертву» лжебогам («щоб вони їх споживали»). Ізраїльтянам заборонялося приносити в жертву дітей, як робили ханааняни (див. Лев. 18:21; 20:2-5; Втор. 12:31). В Аммоні батьки вбивали своїх власних «дітей» і спалювали їх у вогні, щоб умилостивити бога Молеха. Ізраїльтяни перейняли даний звичай, і до часів Єзекиїла принесення в жертву дітей відкрито практикувалося в Єрусалимі (див. 2 Цар. 21:6; Єр. 7:30-31; 32:35). Єрусалим далеко відійшов від Бога. Його мешканці забули про всі Його благословення. Загордившись, ця жінка (Єрусалим) забула, хто порятував її від злиднів і долі немовляти, від якого всі відвернулися, та ще й зробив її царицею.

16:23-29.  Єрусалим виявляв все більше і більше захоплення бовванами. Розпуста поширилася з узвиш на роздоріжжя, оскільки боввани чужим богам з’являлися «на всякому майдані», на кожній вулиці. Захопленість його мешканців ідолопоклонством спонукала їх безладно шукати богів, щоб вдовольнити свою хіть. Вони блудували з єгипетськими богами (вірш 26), ассирійськими (вірш 28) і вавилонськими. Згадуючи ці народи, автор мав на увазі не лише любов мешканців Єрусалиму до нових чужоземних богів, але й також якісь змови та підступи в союзі з чужинцями.

Однак Бог не стояв собі спокійно, спостерігаючи за тим, як Його «дружина» себе ганьбить.  Він спробував приборкати її апетити, наславши покарання. Він «зменшив» її «посілості, й видав» її «на потіху … дочок філістимлянських». Філістимляни нападали на Юдею та Єрусалим в часи правління Йорама (2 Хр. 21:16-17) та Ахаза (2 Хр. 28:16-19). І все ж навіть філістимляни «червоніли від … розпусної поведінки» єрусалимлян. Філістимляни поклонялися ідолам, та принаймні вони залишалися відданими своїм власним богам.

16:30-34.  Єрусалим був наче сороміцька блудниця, але з однією великою відмінністю. Звичайна блудниця отримувала плату за свої послуги, а вона (Єрусалим) «нехтувала … платнею». Вона ж була «жінкою-перелюбкою», бо «замість свого мужа – чужих приймала». Отож, Єрусалим був такою собі духовною німфоманкою. Й ось така «дружина» готова була навіть підкуповувати своїх полюбовників (а не брати з них платню), лиш би звернути на себе увагу, якою Бог колись так щедро її обдаровував. Така особливість була дуже незвичною і якнайкраще демонструвала її мерзенну відданість ідолопоклонству та союзам з чужоземцями. Коли вона відійшла від Бога, Він позбавив її Своїх благословень, які так вільно їй давав (див. Втор. 28:15-23). Та замість того, щоб усвідомити свій гріх і повернутися до істинного Бога, вона шукала ще більше богів і пропонувала їм все більший хабар, лиш би спонукати цих інших богів благословити її. Отак Єрусалим розтрачав своє багатство на те, що не могло благословити.

16:35-43.  Єрусалим став із цариці повією. Її врода зів’яла, тож вона використовувала все те, що у неї ще залишилося, для підкупу інших, аби вступити з ними у перелюб. Бог намагався спинити її божевільний поступ до самознищення, але вона не хотіла слухати Його застережень. Тож тепер настав час для Його суду.

Боже покарання Своєї «дружини» (Єрусалиму) відповідатиме її злочину. Вона «оголювала свій сором і тілом світила розпусно до» всіх своїх «полюбників». Тепер же Бог використає її «любовників» для її знищення. Він приведе народи «проти» неї та оголить її «перед ними», так що всі вони «побачать» її «сором». Єрусалим знову стане таким же беззахисним перед своїми ворогами, як був колись – до того, як Господь узяв собі це місто за дружину (вірш 8).

Бог сказав, що покарає Єрусалим, як карали «чужоложниць і кроворозливниць». Зазвичай смертною карою у старозавітні часи було каменування (Лев. 20:10; див. Йн. 8:4-5). Однак чужоложством Єрусалиму було ідолопоклонство, а покаранням за ідолопоклонство слугувала смерть від меча (Втор. 13:12-15). Насправді, Бог використав два способи покарання – і каменування, і меч – під час падіння Єрусалиму. «Потім нашлють на тебе юрбу, поб'ють тебе камінням і порубають своїми мечами» (див. Єз. 23:47). Бог вже казав, що коли якесь місто в Ізраїлі почне поклонятися іншим богам, його мешканців буде вбито мечем, а саме місто спалено (Втор. 13:15-16). Після падіння Єрусалиму Вавилон і справді спалив «вогнем» його «будови» і зробив «суд» над ним «на очах багатьох жінок» (Єз. 16:41).

Покаравши Єрусалим, Бог в такий спосіб покладе «край … блудуванню». Та лише після цього руйнування гнів Бога вщухне. «Ревнощі» й «обурення» Бога аж ніяк не свідчать про Його ницість чи мстивість. Це лиш необхідний вияв Його святості.

Головною причиною гріховності цієї колись вродливої жінки (Єрусалиму) була її неспромога згадати «дні» своїх «молодощів» (вірш 43; див. вірші 61, 63). Вся її велич була наслідком Господньої щедрої ласки. Тож, коли вона відвернулася від Нього, то відділила себе від єдиного істинного джерела благословення і тим самим гнівила Того, Хто колись дав їй усе.

16:44-45.  Перша частина притчі Єзекиїла (вірші 1-43) – це порівняння Єрусалиму з жінкою-перелюбкою. Друга частина даної притчі (вірші 44-63) – це аналогія між Єрусалимом та його сестрами: Самарією й Содомом. Якщо грішні сестри Єрусалиму отримали покарання за свій гріх, то як міг Єрусалим, будучи навіть більш зіпсованим, сподіватися уникнути його?

В Єрусалимі ширилися поговірка щодо його майбутньої долі (див. коментарі до 12:22), однак Бог озвучив тут Свою приповідку: «Яка мати, така й доня». Це означало, що діти переймають риси своїх батьків. Вчинки єрусалимлян були притаманні їхнім предкам. А «мати» їхня «покинула свого чоловіка й своїх дітей».

Щоб іще раз наголосити, Єзекиїл повторно озвучив походження Єрусалиму, вже зазначеного в 16:3. Розпуста, безпричинне суперництво та безсердечна жорстокість ханаанських племен були всім відомі. Єрусалим же успадкував ці риси від своїх «батьків» і демонстрував їх, відвертаючись від Бога та приносячи в жертву своїх власних дітей.

16:46-48.  Тут Єзекиїл продовжив порівнювати Єрусалим з його сестрами, які «покинули своїх чоловіків і своїх дітей» (вірш 45). Пророк невипадково обрав цих двох сестер («Самарія» і «Содом»), які розділили з Єрусалимом сімейні риси, адже хотів підсилити свою головну думку. Обидва міста – одне «ліворуч», на північ, інше «праворуч», на південь від Єрусалиму – були всім відомі своїми величезними гріхами і божественним покаранням.

Та все ж Єрусалим був ще «гірш» зіпсованим, ніж Самарія та Содом. Навіть Содом, з усіма його мерзенними гріхами, не чинив таких гидот, як Єрусалим! (вірш 48)

16:49-52.  Содоміти грішили тим, що у своїй гордині не турбувалися про потреби інших, хоча й були дуже заможні. Окрім того, вони «чинили мерзоти супроти» Бога. Тут може йтися про збочені статеві стосунки (див. Бут. 19:4-5). Самарія ж грішила ідолопоклонством, хоча у цих віршах про це прямо не говориться. Однак гріхи Єрусалиму були такими огидними, що у порівнянні з ними гріхи Содому та Самарії видавалися майже праведними ділами («ти виправдала твою сестру»)!

16:53-58.  Озвучивши гріхи Єрусалиму та покарання, яке мало на нього зійти, Єзекиїл додав декілька втішних слів. У віршах 53-63 йдеться про повернення «до попереднього свого стану» всіх трьох міст. «Я відновлю (тобто обдарую благословеннями) Содом ... Я відновлю Самарію …, Я відновлю тебе посеред них». Якщо Бог відновить Єрусалим, то чи не зробить Він це з його більш праведними сестрами? Єзекиїл говорив тут про відродження цих міст за часів тисячолітнього правління Христа. (Вочевидь, Содом буде відбудовано до того часу.)

Відродившись, Єрусалим відчуватиме глибокий «сором». Йому буде прикро за те, що він коїв колись, потішаючи Самарію й Содом. Цей вислів прямо пов’язаний із віршем 52. Єрусалим буде мучитися від докорів сумління, адже мерзенність його гріхів була, насправді, джерелом утіхи для Содому й Самарії. Іншими словами, якщо Бог відновить (поверне) безсоромний Єрусалим, то, безумовно, відновить і його сестер.

Гріховність Єрусалиму стала предметом чуток. Ще до падіння Єрусалиму «на устах» його гордовитих мешканців Содом був «поговіркою». Однак, після того як об’явилися мерзенні гріхи єрусалимлян, вже Єрусалим став «предметом погорди в дочок сирійських та всіх, що навколо них, та в дочок філістимлянських». Едом, який знаходився на південь від Мертвого моря, був постійним ворогом Юдеї (див. 2 Цар. 8:20-22; 2 Хр. 28:17; Авд.). Едоміти щиро зловтішалися, коли вавилоняни захопили Юдею, і навіть допомагали їм нападати на Єрусалим (див. Пс. 137:7; Єз. 25:12-14; 35:5-6, 15). «Дочками» Едому та Філістії були, вочевидь, міста, що знаходилися у цих країнах. Єрусалим буде відновлено, та спершу йому доведеться понести «сором» за свої злочини й «гидоти».

16:59-63.  Хоча Бог і покарає Єрусалим за його гріхи, згодом Він відновить із ним Свій «союз». Описуючи певність покарання Єрусалиму, Єзекиїл наголосив, що Бог не покине Своїх людей навічно. Бог увійшов у «союз» зі Своїм народом (див. вірш 8), і Він пам’ятатиме це. «Союз віковічний» – це «Новий Завіт», озвучений Єремією (Єр. 31:31-34) та Єзекиїлом (див. Єз. 11:18-20; 36:26-28; 37:26-28).

Коли цей «союз віковічний» буде укладено, Бог також поміняє характер стосунків між Єрусалимом та його відновленими сестрами. Бог дасть «їх» йому «за дочок», тобто Єрусалим візьме на себе відповідальність за Самарію й Содом, коли його царство буде відновлено за тисячолітнього правління Христа. Під фразою «та не з Моєї умови» (16:61) автор, скоріш за все, мав на увазі Завіт Мойсея, укладений з Ізраїлем і ним же розірваний (див. вірші 59-60а).

У тисячолітньому царстві Христа, коли Бог встановить Новий Завіт та відновить Єрусалим, він дізнається, що Бог – то «Господь». Проблемою Єрусалиму було те, що він швидко забував про всі милосердні Божі діла (вірш 43), та «віковічний» Божий «союз» із Єрусалимом позбавить його духовної забудькуватості (вірш 63). «Ти спогадаєш про твою поведінку й засоромишся» (див. вірш 61; також див. вірші 52, 54). Божа кара та наступне відновлення зробить ізраїльський народ смиренним. Гординю, яка була чи не головною їхньою проблемою (вірш 56), буде усунуто назавжди.

(3) Притча про двох орлів (част. 17). У цій притчі про двох орлів змальовується бунт Седекії супроти вавилонського царя та наступне покарання за це.

17:1-2.  Бог звелів Єзекиїлові загадати «загадку» та розказати «притчу домові Ізраїля». Давньоєврейське слово хідах , яке тут перекладене як «загадку», позначає якийсь загадковий вислів, що зазвичай вимагає пояснення. Саме це слово використав автор, коли писав про загадку, яку Самсон загадав філістимлянам (Суд. 14:12-19), та загадки, які цариця савська задавала Соломонові (1 Цар. 10:1; 2 Хр. 9:1).

Єзекиїл отримав завдання розповісти історію чи то довгу загадку, яка вимагала пояснення. Слово «притчу» є перекладом до слова масал , яке зазвичай перекладається як «прислів’я», «поголоска» чи «приповідка», тобто короткий, змістовний вислів (див. Єз. 12:22; 18:1), однак воно також може позначати доволі довгу оповідку, яка містить чимало порівнянь. Загадка чи то притча Єзекиїла викладена в 17:3-10 і розтлумачена у віршах 11-21.

17:3-4, 11-12.  Перший з двох орлів, «великий, … з широкими крильми, ввесь вкритий зозулястим пір'ям, злетів на Ливан-гору».

Як згодом пояснив Єзекиїл (вірш 12), цей орел символізував Навуходоносора, а Ливан-гора – Єрусалим: «Чи не здогадуєтеся, що воно значить? Скажи: Ось вавилонський цар прийшов у Єрусалим» (щодо фрази «бунтівничому домові» див. коментарі до 3:9).

Потім Єзекиїл пояснив, чому цей «орел» подався «на Ливан-гору». Там він зірвав «вершок кедра» й посадив його «у купецькому місті». Тут йдеться про напад Навуходоносора на Єрусалим у 597 році до н.е., коли він відновив свій контроль над містом та усунув царя Йоахина. Як пояснив Єзекиїл, Навуходоносор «забрав … царя» Єрусалиму – «вершок кедра» – і «його князів та й відвів їх до себе» (див. 2 Цар. 24:8-16) – «посадив» у Вавилоні.

17:5-6, 13-14.  «Орел», Навуходоносор, не був цілковито безсердечним. Він «узяв насіння з тієї землі й посадив … над великими водами, немов вербу … . І виросло воно й стало виноградною лозою, розлогою, низькорослою». Навуходоносор зробив Єрусалим слабким, але не знищив його того разу. Замість цього він настановив Седекію васальним царем. Так, Єрусалим тоді втратив свою військову міць, але поки його люди залишалися відданими Навуходоносорові, вони й далі могли жити у мирі. Седекія, нащадок «з царської родини», з огляду на вимушений «союз» із Навуходоносором поклявся бути відданим йому (вірш 13). Хоча Юдея і була принижена й ослаблена, вона могла вижити, якби додержувала «союзу» з Навуходоносором.

17:7-8, 15.  Але з’явився «іще один орел», який запопався спокушати ту виноградну лозу, і вона «простягнула» до нього своє «віття, щоб він її зрошував, ліпше, ніж грядка, де її посадили». Цим іншим орлом був Єгипет, який заохочував Седекію повстати проти Вавилону. Юдейський цар порушив свою клятву вірності Вавилону та об’єднав свої сили з Єгиптом, «пославши своїх послів у Єгипет, щоб йому дали коней і багато війська». Коли Єзекиїл занотовував це пророцтво, останній заколот Седекії ще не відбувся. Якщо припустити, що у даній книзі події укладалася в хронологічному порядку, ця пророча притча була написана десь між 592 роком до н.е. (8:1) і 591 роком до н.е. (20:1). Останній заколот Седекії супроти Вавилону розпочався у 588 році до н.е., тож Єзекиїл передбачив бунт Седекії за три роки до того, як він трапився.

17:9-10, 16-21.  Наслідки для виноградної лози (вірш 8) будуть катастрофічні. Її «коріння» вирвуть, її плоди зірвуть, й вона зав’яне. Оскільки Седекія порушив клятву, яку дав Навуходоносорові (і яка була озвучена згідно Божої волі; див. Єр. 27), Навуходоносор не пощадить місто. Як пояснив Єзекиїл, цей бунт означав, що Седекія «умре» у Вавилоні, бо єгипетський «фараон його не врятує». Порушуючи свою присягу та ламаючи «угоду» з Навуходоносором, Седекія також бунтував супроти Бога. «Це Мою клятву він зневажив, це Мій союз зламав він. Я оберну йому це на його голову!» Бог простежить за тим, щоб Седекія потрапив у полон до Навуходоносора (у його «сітку» й «тенета») у Вавилон, а його полки полягли «від меча» (див. 2 Царю 24:3-7).

17:22-24.  Щоб люди вже зовсім не зневірилися через майбутнє покарання Бога, Єзекиїл додав іще декілька слів до свого пророцтва про Єрусалим. Хоча тут пророк і не називав Бога «орлом», він все ж порівняв майбутні діяння Бога з вчинками двох орлів (Вавилону та Єгипту), про яких іде мова вище. Жоден з цих орлів не міг гарантувати безпеку й процвітання ізраїльтянам, яких вони так потребували, лише Богові це під силу.

Бог сказав, що візьме «верховіття високого кедра» та посадить його. Цим «верховіттям» був рід Давида (див. вірш 4 і вірш 12). Бог візьме царя з роду Давида і посадить «його на горі високій та величній». Царство не буде знищено, адже Бог відновить його на ізраїльській землі. Це царство «пустить віття й плід уродить, і стане пишним кедром». Тобто воно процвітатиме, як ніколи до того. І всяке «птаство» не смикатиме з нього гілочки, а «житиме під ним». Це означає, що Ізраїль захищатиме навколишні народи, а не буде лиш знаряддям задоволення їхніх потреб.

Бог відродить Ізраїль, щоб об’явити Свою славу та здійснити Свій задум щодо Ізраїлю перед усіма народами. «Всі польові дерева взнають, що Я – Господь, що Я принижую дерево високе, що Я підвищую дерево низеньке». Відродження Ізраїлю допоможе й усім іншим народам навернутися до Господа.

Це пророцтво не здійснилося, коли ізраїльтяни повернулися на свою землю після Вавилонського Полону. Текст віршів 22-24 сповниться тоді, коли Бог відновить Ізраїль у тисячолітньому царстві під головуванням Месії, Ісуса Христа. Тоді Боже царство правитиме всім світом (див. Дан. 2:44-45; Зах. 14:3-9, 16-17).

г. Послання про особисту відповідальність (част. 18)

Єзекиїл озвучив три притчі, щоб переконати ізраїльтян у тому, що вони грішні (част. 15-17). Далі він говорив уже без алегорій, щоб усі ізраїльтяни зрозуміли, що винні. Дане послання з част. 18 подібне на послання, яке міститься у 12:21-28, бо вони обидва слугують відповіддю на приповідки людей, в яких заперечувалося їх майбутнє покарання.

18:1-4.  Бог запитав Єзекиїла про «приповідку», яка ширилася між людьми. Ця приповідка («Батьки їли недоспілі грона, а на зубах у дітей оскома»), напевно, була дуже відома в Ізраїлі, адже Єремія також її цитував (див. Єр. 31:29-30). Головна думка даної приповідки полягала в тому, що діти мають страждати через гріхи своїх батьків. І справді, Єрусалим страждав, але, як свідчить приповідка, люди гадали, що страждають не через свої  гріхи, а через гріхи своїх батьків . Тому вони й звинувачували Бога в тому, що Він карає їх несправедливо (див. Єз. 18:25).

Бог розумів, що цю хибну «приповідку» слід спростувати. І все ж, як і випадку з усіма неправдивими вченнями, вона видавалася правдоподібною. У Своїх Десятьох Заповідях Бог зазначив, що Він – «Бог ревнивий», який карає «беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління тих, хто» ненавидить Його (Вих. 20:5). Про це йдеться й у Вих. 34:6-7 та Втор. 5:9. Навіть Єзекиїл писав про те, що майбутнє покарання Бога зійде на людей за їхні колишні вчинки (див. Єз. 16:15-29). Однак головна думка цих уривків полягала в тому, що дія гріха є довготривалою й тягне за собою численні негативні наслідки, а не що Бог – примхливий і карає невинних за грішні діла їхніх предків.

Звинувачуючи інших у своїх бідах, люди заперечували свою власну провину. Та вони помилялися, бо кожна людина несе особисту відповідальність перед Богом. «Бо всі душі – мої; чи душа батькова, чи душа синова». Хто винен, той отримає своє власне заслужене покарання. «Той, хто згрішить, той помре» (див. 18:20). Ізраїльський народ не мав права обвинувачувати Бога у несправедливості.

18:5-6а.  Далі Єзекиїл озвучив три «випадки», аби довести правдивість принципу особистої відповідальності. Кожна гіпотетична ситуація розпочинається зі слова «хто» або «як» (вірші 5, 10, 14). Отож, ці три випадки стосуються: праведника, який чинить праведні діла (вірші 5-9); розбишаки, сина праведного батька (вірші 10-13); і праведного сина грішного батька (вірші 14-18). Щоразу Єзекиїл змальовував вчинки кожного з них зокрема і те, як Бог на це їм відповідав.

Перша гіпотетична ситуація стосується праведного чоловіка, який щиро виконував Божий Закон (вірші 5-9). Він не займався ідолопоклонством. Він не їв «на узвишшях» (див. 8:12; 16:24-25, 31, 39; 18:15; 22:9) і не дивився на «бовванів». Ізраїльтяни, які поклонялися іншим богам, робили це на узвишшях й по всій ізраїльській землі (див. коментарі до 6:3-7). А бовванами у них були чужоземні ідоли, яких вони власне й вшановували (див. част. 8; 16:20-25).

18:6б-8а.  Праведний чоловік також уважно стежив за тим, аби виконувати всі постанови Закону щодо стосунків з іншими ізраїльтянами. Він в усьому намагався бути морально чистим. І перелюб, і статеві зносини з жінкою «під час спливу» (Лев. 18:19) заборонялися Законом Мойсея. Праведний чоловік у гіпотетичному випадку Єзекиїла завжди зберігав свою статеву чистоту.

Зразковий ізраїльтянин Єзекиїла нікого не утискав, «заставу, що за борг узяв», повертав (див. Вих. 22:26; Втор. 24:6). Він ніколи «здирства» не чинив, нічого і ні в кого не крав (Вих. 20:15). Навпаки, він давав їжу та одежу потребуючим. Він турбувався про те, як допомагати іншим, а не як і що отримати від них.

А також цей праведник «на лихву» не позичав і «відсотків» не брав. Закон забороняв брати відсотки зі своїх співвітчизників (Втор. 23:19-20). А цей чоловік ретельно виконував Закон. Він ставив його вище за фінансові здобутки.

18:8б-9.  Цей праведний чоловік був чуйний і справедливий («суди справедливі між людьми вирікає»). Він ретельно дотримувався найвищого зразка поведінки, якого вимагали заповіді Божі від Його завітних людей.

Й ось такий праведний чоловік «певно буде жити». Він уникне покарання (див. 14:12-20) і не страждатиме за гріхи інших. Однак переважна більшість мешканців Єрусалиму не  була праведною. Тому, як свідчить підтекст, вони зазнають кари за свої гріхи.

18:10-13.  Далі Єзекиїл перейшов до своєї другої гіпотетичної ситуації. «Як» же праведний чоловік матиме «сина розбишаку», що чинить гріхи, яких його батько завжди уникав (див. вірші 11-13а і вірші 8-9), то вирок Бога щодо цього сина не буде ласкавий. Такий син «не буде жити, … він мусить умерти: кров його на ньому буде». Праведність батька не порятує сина (див. 14:16, 18), що власне і засвідчує помилковість людської приповідки (18:2) та істинність Божого принципу (вірш 4).

18:14-20.  Третій випадок Єзекиїла також стосується цієї гіпотетичної сім’ї. «Як же» цей грішний син «породить сина», і цей син побачить «усі гріхи, що чинить його батько», але сам їх не чинитиме, то, за фактом, він ітиме праведним шляхом свого дідуся (див. 15-16 і вірші 6-9).

Боже рішення є очевидним: «Такий не вмре за батьківські провини; ні, він буде жити». Праведний син не буде покараний за грішні вчинки свого батька. Однак «батько його … мусить умерти за свої провини». Приповідка, яка ширилася між людьми (вірш 2), була хибною. Коли люди отримували покарання, то не за гріхи когось зі своїх предків. Тому лише той, хто залишається відданим Богові, буде порятований (вірш 19). (Під словом «житиме» Єзекиїл мав на увазі змогу уникнути покарання у своєму житті. Див. коментарі до вірша 24.) Потім Єзекиїл повторив свою думку: «Той, хто згрішив, той мусить умерти» (вірш 20; див. вірш 4).

18:21-23.  Однак уникнути покарання все ж було можливо. Грішники могли спастися, якщо розкаялися у своїх гріхах, відвернувшись від них (див. Прип. 28:13), та чинили «за Законом». Єзекиїл не говорив тут про можливість заслужити спасіння своїми ділами. По-перше, він говорив про тимчасовий порятунок від вавилонського війська, а не про вічне спасіння від другої смерті (Єз. 18:13). По-друге, він чітко дав зрозуміти, що ці праведні діла може чинити лише та людина, яка має «нове серце й новий дух» (вірш 31). Божі діла є наслідком змін у житті людини; самі ж вони не змінюють її.

Та все ж, чому Бог дозволить грішникові, який розкаявся, уникнути покарання? Відповідь залежить від природи Бога. «Смерть грішника» Йому не «мила» (див. вірш 32). Навпаки, Він бажає, аби грішник «відвернувся від своєї поведінки та й жив». Бог – не тиран, який плекає образи та палко бажає карати тих, хто завдає Йому цих образ. Як Бог милосердний Він хоче, щоб люди відвернулися від своїх гріхів і навернулися до Його праведних шляхів.

18:24.  Хоча Бог і пробачає гріхи тих, хто навернувся до праведності, Він не вибачає гріхи людини, яка колись була праведною, а потім навернулася до зла. Чи житиме такий чоловік? «Ні, не пригадається йому більше вся його справедливість, що чинив». Бог не казав, що порятований ізраїльтянин втратить своє спасіння, якщо почне грішити. І благословення, і покарання, про які тут іде мова, дочасні, а не вічні. Покаранням була тілесна смерть (див. вірші 4, 20, 26), а не вічне прокляття. Ізраїльтянин, який дотримувався Божого Закону, але який згодом навернувся до ідолопоклонства чи аморальності, не міг сподіватися на те, що його колишня праведність нівелює його поточні гріхи. Бог не порівнює добрі вчинки людини з її поганими ділами, коли визначає її долю. Стосунки людини з Богом, коли приходить покарання, – ось від чого залежить, житиме вона чи помре.

18:25-32.  Ізраїльтяни звинувачували Бога у несправедливості, на що Бог їм відповів: «Чи ж то Моя путь несправедлива? Чи ж то не ваші путі несправедливі?» (див. вірш 29; Іов. 40:8)

Єзекиїл нагадав ізраїльтянам про відповідальність за гріх, яку несе кожен представник їхнього народу. «Я судитиму кожного з вас … за вашими вчинками». Якщо Ізраїль впаде, то за гріхи поточного покоління. Саме тому народ мав покаятися, якщо хотів уникнути сумної долі. Ізраїльтянам необхідне було духовне оновлення. Люди мали позбутися своїх гріхів та зготувати «собі нове серце й новий дух» (див. Єз. 11:19; 36:26). Життя чи смерть залежали від особистої відповіді на даний заклик Бога кожної людини зокрема. Хто продовжить бунтувати – помре, хто покається та відвернеться від гріха – житиме.

ґ. Притча про жалобу за ізраїльськими князями (част. 19)

Єзекиїл завершив розділ про даремність хибного оптимізму (част. 12-19) жалобною чи то похоронною піснею «над» Ізраїлем та «ізраїльськими князями». Це – перша з п’яти жалобних пісень у книзі (див. 26:17-18, 27; 28:12-19; 32:1-16). Три інші пісні стосувалися Тиру й остання, п’ята, (32:1-16) Єгипту. Жалобну пісню зазвичай виголошували на честь мертвої людини. Загалом у ній оспівувалися хороші риси померлого, а також біль утрати (див. 2 Сам. 1:17-27).

19:1-2.  Ця пісня була жалобою за «ізраїльськими князями». Словом «князі» Єзекиїл називав царів, які мешкали в Єрусалимі (див. коментарі до 7:27). Під час написання даної жалобної пісні царем був Седекія. І це був 592 рік до н.е., за п’ять років до падіння Єрусалиму. Отож, Єзекиїл занотував похоронну пісню, хоча «смерть» міста була ще майбутньою перспективою. Падіння Єрусалиму було таке певне, що Єзекиїл вважав його невідворотним. Частково у цій пісні йдеться і про долю Йоахаза та Йоахина – двох з трьох царів, які передували Седекії. Ця жалобна пісня не була про якусь одну певну людину, вона стосувалася Давидової династії, його нащадків, а саме «смерті» їхнього правління.

У своїй жалобній пісні Єзекиїл з ніжністю згадує левицю, яка породила грішних левенят. «Що за левиця була твоя мати між левами!» Оскільки «левами» були царі, деякі науковці вважають, що під словом «левиця» автор мав на увазі Хамуталу, дружину Йосії і мати Йоахаза та Седекії (див. 2 Цар. 23:31; 24:18). Однак таке припущення видається малоймовірним, і на це є дві причини. По-перше, царем, про якого йдеться в Єз. 19:5-9, скоріш за все, був Йоахин, а його мати звалася Нехушта, інша жінка Йосії (див. 2 Цар. 24:8). По-друге, матір’ю царів, про яких йде мова в Єз. 19, була, скоріш за все, не просто тілесна мати. У віршах 10-14 сам народ виступає «матір’ю» царів. Текст вірша 13 стосується, вочевидь, полону ізраїльтян. Тому левиця-мати у даній частині – це ізраїльський народ. Він настановив царів, але став свідком їхнього знищення, і саме він потрапить у полон.

19:3-4.  Левиця (Ізраїль) «вигодувала одного з-між маленьких, він левеням зробився» (царем). Цим левом був Йоахаз, який зійшов на престол після дочасної смерті Йосії (див. підрозділ «Історичні передумови» у Вступі ). Однак всього через три місяці його усунув з посади царя фараон Нехо ІІ, який відвів «його з кільцями в ніздрях (напевно, у буквальному розумінні цих слів; див. вірш 9) у Єгипетську країну». Там же, в єгипетському полоні, Йоахаз і помер (див. 2 Цар. 23:31-34; Єр. 22:11-12).

19:5-9.  Наступним після Йоахаза царем був Йоаким, однак Єзекиїл не згадував про нього у даній частині. Пророк мав намір звернути увагу на те, що Седекія потрапить у полон, тому писав тут лише про царів, які зазнали такої ж долі: Йоахаза та Йоахина. Йоаким помер у Єрусалимі, тож про нього не йшлося у цій жалобній пісні. (Див. таблицю «Останні п’ять царів Юдеї» поблизу 2 Цар. 24.)

Йоахин, інше ізраїльське левеня, яке стало сильним левом, правив впродовж трьох місяців, перш ніж його усунув з цієї посади Навуходоносор. Його коротке царювання (описане в Єз. 19:5-7) характеризувалося насильством і руйнуванням. Із левоподібною жорстокістю Йоахин спустошував усе навкруги. Він люто руйнував «палати» та «міста». Й «жахнулася (ізраїльська) земля з усім, що на ній було, від голосного його реву.» Та всі ці жахіття завершилися, коли Навуходоносор скинув його з посади царя та вивіз у Вавилон. «І посадили його закутого (див. вірш 4) в клітку (можливо, слово сугар , «клітку», означає нашийне ярмо, від аккадського сігару ) й одвели до вавилонського царя». Навуходоносор ув’язнив Йоахина у Вавилоні через бунт, який його батько Йоаким розпочав (2 Цар. 24:8-17). Там, у вавилонській в’язниці, він провів 37 років, аж допоки не отримав звільнення, коли Евіл-Меродах (Амель-Мардук) замінив свого батька Навуходоносора на престолі вавилонського царя (2 Цар. 25:27-30; Єр. 52:31-34). Однак Йоахин залишився у Вавилоні. Він більше ніколи не повертався на землю, яку колись так люто плюндрував.

19:10-11.  У віршах 10-14 Єзекиїл прямо говорить про Седекію. Саме він знаходиться в центрі уваги пророка в решті жалобної пісні. «Мати», Ізраїль, була «немов … виноградина». Оскільки в Ізраїлі було багато виноградників, автори Святого Письма часто називали Ізраїль та інших виноградними лозами (див. Іс. 5:1-7; Єз. 15; 17:5-10; Мт. 21:33-41; Йн. 15:1-8). Колись, у дні своєї слави, Ізраїль був, образно кажучи, плодючим і повногалузним. Він процвітав завдяки Божому благословенню і породив багатьох правителів. Його пагони були сильні, гідні царського берла. Важко сказати, кого саме мав тут на увазі Єзекиїл. Можливо, пророк не говорив тут про якогось конкретного правителя в історії ізраїльського народу, а просто показував, що колись Ізраїль був славетним і мав багато могутніх правителів.

19:12-14.  Колишня слава виноградини (Ізраїлю) різко контрастувала з її поточним станом в часи Єзекиїла. «Її» було «вирвано в гніві й кинуто на землю», де вона й засохла, а її пагони «вогонь … пожер». Єзекиїл не зазначив тут причини такого покарання, однак в част. 16-17 він вже пояснив, чому Ізраїль втратив своє благословення та потрапив у біду. Виноградина забула, що саме Бог був джерелом її благословення. Тож Бог вирвав з коренем ізраїльський народ та виселив його з обіцяної землі.

Фраза «східний вітер» має тут подвійне значення. В Ізраїлі найчастіше дмуть західні вітри і приносять вологе повітря з Середземного моря. Східний вітер, відомий як сироко, дме з пустелі, що на схід від Ізраїлю, й завдає чимало лиха. Він може висушувати рослинність (Бут. 41:6), знищувати будівлі (Іов. 1:19) й бути неабияким випробуванням для людей (Йона 4:8). Однак східний вітер Єзекиїла – це не просто сироко. Вавилон також знаходився на схід від Ізраїлю. І коли він «дув» зі сходу, ізраїльський народ «всихався» від жару його утисків.

Зрештою Єрусалим таки впав під натиском Вавилону. Фраза Єзекиїла «тепер її в пустині посадили, в землі сухій і вигорілій» стосується, вочевидь, руйнувань, яких зазнали ізраїльтяни з боку вавилонян. Як сироко знищує рослинність на своєму шляху, так Ізраїль знемагатиме під натиском Вавилону. Однак Єзекиїл мав тут на увазі, скоріш, Вавилонський Полон, з чим ізраїльський народ невдовзі зіткнеться. Розкішна виноградина народу буде викорчувана з обіцяної землі та вкинута у чужий ґрунт.  

Кара Божа зачепить і царський рід. «І не зосталось більше на ній сильної гілляки, берла, щоб володіти». Народ, який породив могутніх правителів у минулому (Єз. 19:11), тепер не матиме жодного царя. Після того, як вавилоняни скинули Седекію, жоден цар із династії Давида не посів на його місце. Однак берло правителя знову опиниться в руках Давидового нащадка, коли повернеться Христос і правитиме як ізраїльський цар.

3. ІСТОРІЯ ЗГІРШЕННЯ ЮДЕЇ (част. 20-24)

Пророцтва супроти Юдеї та Єрусалиму звертають увагу на історію ізраїльського народу. Єзекиїл вже подав цю історію у вигляді притчі (част. 16), але в даному розділі описав її більш неопосередковано, зокрема в част. 20 і 23. Част. 21 містить низку з чотирьох послань про меч, який завдасть удару Єрусалимові, а част. 22 має три додаткові пророцтва про покарання Єрусалиму. Ввесь цей розділ завершується частиною 24, яка відтворює два пророцтва про падіння міста.

а. Послання про колишній бунт та відродження Ізраїлю (20:1-44)

(1) Його колишній бунт (20:1-31). 20:1-4.  Дане пророцтво «надійшло до» Єзекиїла «сьомого року, п'ятого місяця, десятого дня місяця». Це було 14-те серпня 591 року до н.е., майже через 11 місяців після останньої дати, вказаної Єзекиїлом (8:1). Як і в част. 8 та 14, дане послання він отримав, коли до нього прийшли «мужі зо старших Ізраїля, щоб спитати Господа». Вони знову провідали його, аби дізнатися, чи мав Бог якусь нову звістку для Свого народу.

Запитання старших тут не озвучено, але воно, вочевидь, було невідповідним, бо Бог не захотів їм відповідати: «Не дозволю вам Мене питати!» Відповідь, яку дав їм потім Бог, не була відповіддю на їхнє запитання, а коротким оглядом історії їхнього народу. Щоб отримати відповідь, людям слід було лише зазирнути у своє минуле. Повторення запитання Бога: «Хочеш їх судити?» (20:4) – передає нетерплячість, яку Він відчував до цих людей і, насправді, є наказом: «Суди цих людей!» Єзекиїл мав пригадати їм «гидоти їх батьків». Суд слід було розпочати, а свідчення подати. Єзекиїл мав виконати роль обвинувача та озвучити свідчення супроти обвинуваченого (див. 22:2б).

20:5-9.  Коли Бог верховним чином вибрав ізраїльтян Своїм народом, то пов’язав Себе з ними як їхній Бог і Захисник. Першим свідченням Його відданості було Його самооб’явлення їм. Він «об'явив їм Себе в Єгипетській землі» і, піднявши «руку перед ними», сказав їм: «Я – Господь, Бог ваш!» Цей випадок трапився біля палаючого куща, коли Бог призначив спасителя Свого народу (див. Вих. 3:1-10). Піднята рука (Єз. 20:5 [двічі], 15, 23, 42), вочевидь, була жестом, що використовувався під час виголошення клятви (див. Вих. 6:8; Неєм. 9:15; Пс. 106:26; Єз. 36:7; 44:12; 47:14).

Чому Бог розглядав Свій вибір Ізраїлю лише до часів Мойсея? Невже Єзекиїл суперечив тут Книзі Буття, де чітко сказано, що Бог вибрав Ізраїль, коли укладав Свій завіт з Авраамом? (див. Бут. 12:1-3; 15; 17:1-8). Зовсім ні, наразі Єзекиїл говорив про Божий вибір Ізраїлю як народу . Коли Бог укладав Свій завіт з Авраамом, патріарх ще не мав нащадка, який би міг успадкувати цей завіт. Коли сім’я Йосифа прийшла у Єгипет, то була лише невеликою родиною кочових пастухів (див. Бут. 46:1-27, 31-34). Однак в часи Мойсея нащадки Авраама стали вже цілим народом.

Бог також пообіцяв звільнення з рабства і дар благословення. Він запевнив ізраїльтян, що виведе «їх з Єгипетської землі в землю, … що тече молоком та медом, оздобу над усіма землями».

У Своєму милосерді Бог попрохав народ лише бути відданим Йому і відвернутися від «гидот» та «бовванів єгипетських». У Книзі Вихід не розповідається детально про релігійне життя ізраїльтян до Виходу, однак Єзекиїл припустив, що це був час віровідступництва.

Та ізраїльтяни не захотіли «слухати» Бога. Вони не відкинули «гидот з очей своїх; вони не відцурались бовванів єгипетських». Такий бунт заслуговував на покарання, тож Бог готовий був вилити на них Своє «обурення» та «гнів посеред Єгипетської землі». Та все ж цього не сталося. Ізраїльському народові вдалося спастись.

Цей порятунок ізраїльтян від Божого гніву не був їхньою заслугою, а виявом Божого милосердя та ласки: «з уваги на» Його «ім’я» (див. Єз. 20:14, 22). «Ім’я» Бога характеризувало Його об’явлену природу. Репутація Бога між народами знаходилася під загрозою, адже Він обіцяв бути відданим Своєму народові. Отож, замість того, аби заслужено їх покарати, Бог порятував їх.

20:10-12.  Далі Єзекиїл розглянув історію ізраїльського народу під час блукань пустелею (вірші 10-26), звертаючи увагу на стосунки Бога з першим поколінням (вірші 10-17) і другим поколінням (вірші 18-26).

Блукання пустелею розпочалося як іще один вияв Божого милосердя, адже Він «вивів … їх з Єгипетської землі й привів у пустиню». Люди, які слухали Єзекиїла, могли пригадати собі чудо на Червоному морі, коли Бог розвів його води для ізраїльтян і врятував їх від фараонового війська, що їх переслідувало. Бог порятував ізраїльський народ не для того, аби покинути їх у спекотній пустелі. Він дав їм порятунок від єгиптян, щоб відділити їх для Себе та зробити Своїм особливим народом. У Книзі Вихід та Левіт містяться Божі закони і постанови для Його вибраного народу.

Бог виділив один зі Своїх законів – про «суботи» – як видимий покажчик Завіту Мойсея (див. Іс. 56:1-8). Він був для ізраїльтян «знаком», який засвідчував, що вони – Божий особливий народ і зобов’язані виконувати Його Закон.

20:13-17.  Однак, замість того, щоб виявити послух Богові, народ «збунтувався проти» Його правління (див. Чис. 10:11-14:35) і продовжив поклонятися бовванам (Єз. 20:16).

Реакція Бога була такою ж, як і в Єгипті. Люди заслуговували на смерть, але «з уваги на» Своє ім'я» (див. 9, 22) Він пощадив їх. Однак вони все ж зазнали покарання, хоча б тимчасового. Хто згрішив – не міг увійти в обіцяну «землю» (вірш 15).

20:18-26.  Бог знову розповів про благословення, якими міг би обдарувати людей, вже другому поколінню ізраїльтян «у пустині». Однак вони відповіли йому тим же, що і їхні батьки. Бог дав синам ті самі настанови, що й колись їхнім батькам (вірші 18-20; див. вірші 11-12), але вони обрали шлях батьків і «не виконували» Божих «установ» (вірші 21а). Покарання було б заслуженим, але Бог знову виявив до них милосердя «з уваги на» Своє «ім'я» (вірші 21б-22; див. вірші 9, 14).

Бог не знищив друге покоління людей за їхній гріх, але Він таки наслав на них декілька покарань. Першим покаранням було розсіяння (вірш 23). Саме перед тим як ізраїльтяни увійшли в обіцяну землю, Бог закликав людей виконувати Його завіт. Він озвучив благословення, які зійдуть на них за послух, і біди, яких вони зазнають за непослух (Втор. 28), в тому числі розсіяння «між народами» (Втор. 28:64-68).

Другим покаранням було те, що Бог покинув їх «напризволяще» і «дозволив їм оскверняти себе». Він «законам лишив їх … недобрим та приписам, якими вони не могли жити». Дехто вважає, що тут Бог говорить про Закон Мойсея, через який Бог наклав на людей такі суворі обмеження, яким вони ніколи не могли відповідати. Однак така думка применшує той факт, що Божий Закон – це вияв праведності Бога. Павло заявляв, що Божий «Закон святий, і заповідь свята, і праведна, і добра» (Рим. 7:12). Навіть грішники мусять погодитись, що Закон – «добрий» (Рим. 7:16). Даний погляд також суперечить хронології подій, викладених Єзекиїлом. Таке покарання зійшло вже після  того, як друге покоління збунтувалось. А Бог дав Закон Мойсея першому поколінню, і вже давно.

Тому краще все ж розглядати закони і приписи, про які тут іде мова (Єз. 20:25), як заповіді язичницьких релігій, до яких навернулися ізраїльтяни. Ці закони вимагали, щоб ізраїльтяни приносили в жертву «кожного первородного» (вірш 26), а Бог це суворо засуджував (див. Лев. 20:1-5).

Той факт, що Бог «дозволив їм оскверняти себе», був Його судним вчинком. Оскільки вони не хотіли йти Його праведними шляхами, Бог покинув їх самотужки справлятися з наслідками своїх діл. Павло також говорив про подібне покарання, яке Бог зіслав на язичників (див. Рим. 1:24, 26, 28).

20:27-29.  Перебуваючи вже на обіцяній землі, ізраїльтяни не змінили своєї гріховної поведінки. Вони «приносили … свої жертви» бовванам на пагорбах і під гіллястими деревами, використовуючи обіцяну землю як місце для ідолопоклонства. (Щодо слова «висота» див. коментарі до 6:1-4.) Використовуючи гру слів, Єзекиїл підкреслив гріховність людей, задавши їм запитання: «Що то за висота ( мах хабамах ), куди ви ходите ( хаба’ім )?» Подібність цих слів засвідчила думку, що Ізраїль навернувся до ідолопоклонства.

20:30-31.  У часи Єзекиїла ізраїльтяни все ще бунтували, як і їхні «батьки». Вони вдавалися до ідолопоклонства та приносили в жертву «дітей». Тому Бог і не дозволив їм звертатися до Нього з запитанням (див. вірш 3). Він не якась спіритична дощечка, з допомогою якої вони могли отримувати необхідні їм відповіді, коли їм заманеться.

(2) Його майбутнє відродження (20:34-44). 20:32-38.  Після огляду бунтівничого минулого ізраїльського народу Бог розповів про його майбутнє відродження. Люди хотіли «бути, як» їхні сусіди-язичники, але Бог не дозволить Своєму народові цілковито відійти від Нього: «А те, що в вас на думці, напевно ніколи не станеться». Він і надалі буде їхнім Богом та царюватиме «над» ними «потужною рукою, простягнутим рам'ям, як» виллє Свій «гнів» (вірш 33). Фраза «потужною рукою, простягнутим рам'ям» спонукає пригадати Божу міць, коли Він виводив Свій народ із Єгипту (див. Втор. 4:34; 5:15; 7:19; 11:2; Пс. 136:12; Вих. 32:11). Однак тепер Його рука та рам’я стануть інструментом покарання, а не порятунку.

Як колись під час Виходу ізраїльтяни позбулися рабства та пішли у пустелю, так тепер, під час нового «Виходу», ізраїльтяни зберуться «із земель, де» були «розсіяні», і знову потраплять у пустелю. Але цього разу це буде пустеля, де Бог судитиметься з ними «віч-на-віч». Під час даного «Виходу», як і минулого разу, Бог також застосує Свою потужну руку і простягнуту правицю, однак лише для того, аби вилити на них Свій «гнів» (Єз. 20:34).

Щойно ізраїльтяни зберуться у пустелі, Бог розпочне процес усунення тих, хто бунтував. «Я проведу вас під берло і приведу вас у малім числі» (вірш 37). Тут пригадується пастух, який тримає свою палицю і змушує овець пройти єдиною шеренгою під нею для підрахунку (жив. Єр. 33:13). Пастух дозволить вівцям, які й справді належали йому, ввійти у загін, місце захисту. У даному випадку цим загоном був завіт, яким може бути Завіт Мойсея, що ізраїльтяни порвали (див. Єз. 16:59). Однак це малоймовірно, оскільки ізраїльтяни зробили Завіт Мойсея недійсним своєю невірою. Тому Бог укладе Новий Завіт з Ізраїлем, коли поверне його Собі (Єр. 31:31-33). Єзекиїл також проводив відмінність (Єз. 16:60) між Старим Завітом «днів молодощів» Ізраїлю та віковічним завітом, який почне діяти в момент відродження Ізраїлю. Бог знову вступить у завітні стосунки з Ізраїлем, але цей завіт буде постійним.

Коли вівці проходитимуть під берлом Великого Пастуха, тоді ті, що не належать Йому – невіруючі ізраїльтяни, які повстали проти Бога, – будуть усунуті. Бог не дозволить цим вівцям увійти «в» Свою «землю». Даний процес очищення означатиме, що лише істинні вівці зможуть отримати зиск від завіту благословення.

Однак те, що Єзекиїл тут описав, все ще є майбутньою перспективою. Наприкінці Періоду Великих Страждань Бог знову збере ізраїльтян на обіцяній землі і встановить там тисячолітнє царство (див. 36:14-38; 37:21-23). Та спершу ізраїльтяни будуть змушені постати перед Його судом. Хто вірив у Нього, той отримає змогу ввійти у цю землю та долучитися до Його царства (див. Йн. 3:3). Але ті, що бунтували, будуть засуджені за свій гріх і зазнають вічної кари.

20:39-41.  Коли Ізраїль увійде у Новий Завіт, він і справді пізнає Господа (вірші 39-44). Хоча в часи Єзекиїла ізраїльтяни служили «бовванам» (осквернюючи себе, вірші 25-26), у майбутньому Бог не дозволить, аби таке траплялося між Його людей («ви … не будете більше сквернити Моє святе ім'я»: див. 39:7; 43:7).

У тисячолітньому царстві Бог зрештою побачить зразкових ізраїльтян. Вони служитимуть Господеві, Він прийматиме їх, і вони приноситимуть Богові найкращі дари та присвяти, щиро поклоняючись Йому. (Щодо тлумачення поняття присвят чи то приношень у тисячолітньому царстві див. коментарі до 40:38-43.) І завдяки цьому Бог появить у них Свою «святість». Слово «святість» ( годес ) позначає відділеність, це антонім до слова «нечестивість» або «звичайність». Ізраїльтяни демонстрували свою нечестивість, осквернюючись поклонінням бовванам та іншими гріхами (20:39). Однак у майбутньому вони будуть вірні Господеві, відділивши Бога єдиного, тож усі народи побачать Його святість.

20:42-44.  Відродження Ізраїлю з Божої волі характеризуватиметься декількома змінами: (1) Першою зміною буде нове усвідомлення  свого Бога. Бог сказав, Ізраїль зрозуміє, що Він – «Господь». «Господь» ( Иахвех ) – це Боже ймення, об’явлене Ізраїлю (див. Вих. 3:13-15). Воно підкреслює Його самодостатність та Його вірність завітові. Ізраїль зможе зрозуміти істинне значення Божого імені, коли Він приведе їх у Палестину. Ця обіцянка не залежить від вірності ізраїльтян, адже вони були вкрай невірні. Обіцянка, яку дав Бог, залежить виключно від Його  вірності. І Він продемонструє Свою завітну вірність, коли сповнить її (див. Єз. 20:44).

(2) Другим наслідком відродження ізраїльського народу буде їхнє каяття . Вони згадають свою «поведінку» і гидуватимуть «самі собою з-за злочинів …, що … творили». Сором, який мали відчувати ізраїльтяни в часи Єзекиїла (але не відчували), зрештою проявиться, коли Бог відродить їхній народ.

б. Притча про вогонь у лісі (21:1-5)

21:1-5.  Озвучивши доволі довге послання (вірші 1-44), Єзекиїл оповів коротку притчу, яка слугує вступом до чотирьох послань в част. 21. Єзекиїл мав повернутися «обличчям на південь ( теманах )», заговорити «до південного краю ( даром )» і пророкувати «проти лісу, що в південній країні ( негев )». Перше з цих трьох давньоєврейських слів у буквальному перекладі звучить як «те, що знаходиться праворуч», коли людина дивиться на схід. Це слово було поетичним, хоча, коли його використовували як власну назву (Теман), воно позначало місто в Едомі, що на південь від Юдеї (див. Ам. 1:12; Єр. 49:7; Єз. 25:13). Ймовірно, в 21:1 йдеться про те, що Єзекиїл мав повернутися обличчям до Теману. Слово даром  також було поетичним. Єзекиїл використав це слово ще 12 разів, і щоразу в описі храму тисячолітнього царства (див. 40:24 [двічі], 27 [двічі], 28 [двічі], 44-45; 41:11; 42:12-13, 18).

Третє слово, яке використав тут Єзекиїл ( негев , «південний край», в НМВ), також застосовується як власна назва. Негев – це назва південної частини Палестини поблизу ізраїльського кордону з Едомом (див. ІсНав. 15:21). У наш час Негев – це найбільш посушлива частина Ізраїлю з невеликою кількістю опадів та декількома водними джерелами. Та оскільки Єзекиїл говорив тут про ліс у Негеві, ця земля, вочевидь, була більше вкрита зеленню у ті часи. Головними поселеннями Негеву були Арад, Кадеш-Барне та Беер-Шева.

У даному пророцтві «проти» Юдеї Єзекиїл сказав, що Бог збирається спустошити її з допомогою вогню (напевно, вогню покарання, а не у буквальному розумінні цього слова).

Люди бачили дії Єзекиїла, але не хотіли чи то не могли зрозуміти їх. Єзекиїл поскаржився Богові, що люди кажуть, начебто він просто розповідає приповістки чи то задає їм незрозумілі загадки. Хоча він і передрікав знищення Єрусалиму, його слова лиш спантеличували людей.

в. Чотири послання про меч (21:6-37)

Оскільки люди не хотіли чи то не могли зрозуміти послання Єзекиїла про вогонь у південній країні (21:1-5), він озвучив їм ще чотири послання, щоб значення притчі стало очевидним. У цих посланнях Єзекиїл замінив слово «вогонь» на слово «меч», а «Негев» – на Юдею та Єрусалим.

(1) Вийнятий меч (21:6-12). 21:6-10.  У своїй притчі (21:1-5) Єзекиїл повернувся «обличчям на південь», а тепер Бог звелів йому обернутися «обличчям до Єрусалиму», говорити «проти святині» й пророкувати «проти землі Ізраїля». Об’єктом Божої кари була Його земля, Його святе місто і Його помешкання.

Бог сказав, що з допомогою «меча» вигубить «праведного й грішника». Це наче суперечить колишньому пророцтву Єзекиїла (18:1-24), що лише грішники помруть, а праведні житимуть. Дане питання є настільки непростим, що перекладачі Септуаґінти змінили слово «праведного» на «неправедного». Одним із можливих пояснень може слугувати те, що Бог мав на увазі праведних і грішників з точки зору людей. Люди й так говорили, що Бог карає всіх без розбору. Та насправді Його покарання сходило і на того, хто відкрито поклонявся бовванам, і на того, хто привселюдно заявляв наче є послідовником Бога, але в душі таким не був. Бог знав, що у кожного на думці, тому мав намір зіслати покарання і на грішників, і на так званих праведників, істинно ж праведних людей Він порятує, як і обіцяв. Іншим поясненням може бути те, що слово «вигублю» стосується взяття у полон, а не тілесної смерті. Та яким би не було точне значення цих слів, тут Єзекиїл наголошував на обсягах майбутнього покарання.

Покарання зазнають люди «від півдня до півночі» (про що вже говорилося у 21:3). Для тих, хто не зрозумів притчу про вогонь у лісі, Єзекиїл повторив дану фразу, яка свідчила про те, що вся Юдея буде покарана. Коли зійде покарання, тоді «взнають усі, що» це Господь «добув … меча з піхви» (див. 21:3). Хоча люди не могли чи не хотіли зрозуміти притчу (21:5), вони не зможуть вдавати, наче нічого не розуміють, коли Бог почне застосовувати Свій меч.

21:11-12.  Єзекиїл отримав від Бога вказівку показати смуток, який відчуватимуть люди, коли впаде Єрусалим. Коли він «гірко» стогнатиме, люди запитуватимуть: «Чого стогнеш?» На це Єзекиїл мав відповідати, що «з-за чутки, що надійшла». Жахливе усвідомлення того, що їхній країні настав кінець, неабияк гнітитиме людей (див. 7:17). Та все ж не було жодного сумніву, що це таки трапиться. «Ось вона (чутка) надійшла, і справдилась», – сказав Господь Бог.

(2) Нагострений меч (21:13-22). 21:13-15.  Друге послання Єзекиїла про меч було поетичною піснею про покарання. Її тема – Божий меч, який уже «нагострено» для «величезної різанини». Дана пісня складається з трьох строф (вірші 13-15а, 16-17, 19-22), які розділені вставними фразами, в кожній з яких йдеться про «берло» (вірші 15б, 18).

У першій строфі каральний «меч» Бога «нагострено» і «вигладжено, щоб виблискував, неначе блискавиця». Як воїн, що готується до бою, Бог гострив Свою зброю, щоб вона добре Йому послужила.

Даний меч мусів скарати ізраїльтян, адже вони знехтували «берло» і всі поради. Дехто вважає, що слово «берло» стосується царського скіпетру (див. Бут. 49:9-10). Якщо це й справді так, тоді люди нехтували попередженням Божа про покарання, а замість цього покладалися на Його обіцянку про неперервний рід правителів Юдеї. Однак таке тлумачення не надто відповідає даному контексту. Слово «берло» стосується, напевно, покарань, які Бог уже застосовував з метою приборкати гріховність ізраїльтян і навернути їх до Себе. Палицю часто застосовували у виховних цілях (див. Прип. 10:13; 13:24; 23:13), й сам Бог неодноразово використовував палицю (берло) для виховання Свого народу (див. 2 Сам. 7:14; Іов. 9:34; 21:9). Ізраїль же знехтував минулими спробами Бога навернути його на істинний шлях, тож тепер Він використає меч. За такого тлумачення слово «сина» в Єз. 21:15 стосується не Єзекиїла, а Ізраїля та його царя.

21:16-18.  У другій строфі йдеться про тих, супроти кого цей «меч» власне і вийнято: про Божий народ та «всіх Ізраїля князів». Старші відхилили пораду Бога і знехтували минулими покараннями, тому могли сподіватися лише на меч. З огляду на великі обсяги руйнувань Бог звелів Єзекиїлові: «Голоси, лементуй».

21:19-22.  У третій строфі йдеться про руйнівну дію меча. Глумлячись, і пророк, і Бог сплескуватимуть «руками» (вірші 19, 22; див. 6:11; 22:13). Оскільки цей «меч» буде швидко винищувати людей та князів, він вдарятиме знову і знову («подвоїться, потроїться»), наче «загрожує» звідусіль. Від страху «серця» людей млітимуть (див. 21:12). Покарання відбуватиметься в усіх напрямках («праворуч і ліворуч»), коли меч безжально переслідуватиме людей. Він зупиниться лише тоді, коли звершиться покарання.

(3) Обернений проти Єрусалиму меч (21:23-32). 21:23-28.  Третє послання Єзекиїла про меч показало, що це Бог спрямовував меч Вавилону проти Єрусалиму. Символічними діями Єзекиїл передав той факт, що Бог надприродним чином вів Навуходоносора у Єрусалим, щоб той знищив це місто.

Бог звелів Єзекиїлові накреслити «два шляхи, якими прийде меч царя вавилонського». Коли Єрусалим збунтувався проти Вавилону у 588 році до н.е., він був одним із трьох міст чи то країн, які прагнули незалежності. Іншими двома були Тир і Аммон. Навуходоносор вів свої війська на північ і на захід від Вавилону вздовж річки Євфрат. Коли він дістався до Рівли (що на північ від Дамаску у Сирії), то мав вирішити, на який народ напасти спершу. Він міг продовжити свій поступ на захід до узбережжя і напасти на Тир або ж міг піти на південь одним із двох шляхів, що вели в Юдею та Аммон. Найважче було захопити Тир (див. част. 26; 29:17-20), тому Навуходоносор вирішив не робити його своєю першою ціллю. Далі він мав обрати, чи піти вниз прибережним шляхом і напасти на Юдею та Єрусалим, чи ж піти вниз трансйорданським шляхом та напасти на Аммон і Раббату. Раббата була столицею Аммона, а в наші часи ототожнюється з містом Амман у Йорданії.

Військова рада зібралася в Рівлі, «на перехресті двох шляхів», щоб прийняти зрештою рішення, куди йти далі. Вочевидь, Навуходоносор і його полководці не могли дійти згоди, який напрям обрати, тому й почали радитися зі своїми богами.

Навуходоносор вдався до трьох способів визначення свого напрямку дій. Він кидав жереб з допомогою стріл, радився зі своїми богами («терафи») та розглядав «печінку». Кидання жеребу з допомогою стріл було, мабуть, подібним до сучасної практики гадання на соломі. Дві стріли поміщалися в сагайдак, на кожній з яких була написана назва одного з двох міст, на які готувався напад. Стріла, яку виймали першою, і вказувала на місто, на яке з волі богів наразі й слід було нападати. Розпитування богів ( т е рапім ) передбачало використання тераф або домашніх божків. Як саме відбувалося це розпитування – достеменно невідомо, однак, можливо, цих божків використовували у спробі зв’язатися з померлими духами та почути їх пораду. Розглядання печінки було одним із видів гадання, відомого як гепатоскопія. Форма та якісь особливі позначки на печінці принесеної в жертву тварини ретельно вивчалися віщунами, які намагалися в такий спосіб зрозуміти, чи запропонований план є слушним, чи ні.

Самі по собі ці практики нічого не могли дати, але Бог використав їх, щоб здійснити Своє покарання. «У правій руці» Навуходоносора був «жереб на Єрусалим», і Бог зробив так, щоб усі знаки вказали на прибережний шлях та Єрусалим. Ось куди він спершу піде.

Правителі Юдеї пообіцяли бути вірними Вавилону, але вони порушили свою клятву і збунтувались. Та навіть коли Навуходоносор вже розпочав приготування до облоги міста, люди відмовлялися вірити у те, що він свого досягне. Вони гадали, що його знаки – то пуста ворожба, й що він приречений на поразку. Та вони помилялися. Оскільки вони порушили свою угоду з Навуходоносором (див. 17:11-21), він впіймає їх і захопить у полон.

21:29-32.  Далі Бог сказав, що ізраїльський народ таки буде покарано (вірш 29), як і його князя (вірші 30-32). За відкритий бунт мешканці Єрусалиму будуть «схоплені». Вони почувалися безпечно у своєму місті, та їх звідти вирвуть і поведуть, закутих у кайдани, у Вавилон.

«Безчесний, беззаконний» князь «Ізраїля» – це цар Седекія. Оскільки він порушив свою клятву вірності Вавилону, його буде усунуто. Седекія й справді був позбавлений влади (він скинув свою «корону» і «вінець»), осліплений та ув’язнений до кінця свого життя у Вавилоні (2 Цар. 25:4-7). Колись гордий цар зазнав приниження («те, що було вгорі, піде наниз»). Ті ж люди, що були «внизу» («з бідних людей краю», 2 Цар. 25:12), яким було дозволено залишитися, зайняли його місце, обробляючи цю землю для Вавилону.

У Седекії відібрали право царювати в Ізраїлі, а саму країну знищили. Той факт, що Єзекиїл тричі використав слово «руїну», дуже яскраво засвідчив, що ізраїльський престол залишатиметься цілковито пустим. «І його не буде, покіль не прийде Той, Хто має на нього право й Кому Я віддам його». Дане пророцтво перегукується з Бут. 49:10, де йдеться про «берло» в руках нащадків Юди. Рід Давида не відродиться, допоки не прийде праведний, призначений Богом Цар. І справді, ніхто не міг повноправно назвати себе царем, допоки Христос не в’їхав у Єрусалим, щоб заявити про правомірність свого царювання (див. Зах. 9:9; Мт. 21:1-11; Одкр. 19:11-16; 20:4). Саме Христос сповнить пророцтво Єзекиїла; Він  буде Царем Ізраїля.

(4) Обернений проти Аммону меч. 21:33-37.  Четверте пророцтво Єзекиїла про меч адресувалося аммоніям, які гадали, наче уникнули нападу Навуходоносора (див. вірші 25-27). Хоча Аммон і Єрусалим були між собою ворогами, вони все ж об’єдналися проти Вавилону. Коли Навуходоносор вирішив розпочати напад на Єрусалим, Аммон зітхнув з полегшенням і щиро радів. Його мешканці були вдячні, що це Єрусалим зазнає страждань, які призначалися їм. Насправді після падіння Єрусалиму аммонії зробили державний переворот і вбили Годолія, правителя цього краю, призначеного Навуходоносором (Єр. 40:13-41:10). Аммонії спробували встановити новий уряд в Ізраїлі, який би протистояв Вавилону, розраховуючи, що тоді Навуходоносор знову нападе на Юдею, а не на Аммон!

«Меч, … вичищений» для Єрусалиму (Єз. 21:14, 16), також дійде до Аммону. Аммонії думали, що уникнули покарання Навуходоносора, але вони таки будуть покарані. Виливаючи Свій «гнів» та «обурення», Бог видасть Аммон «жорстоким людям, майстрам руйнування». У 25:4 про цих нападників сказано, що вони – сини «сходу» (див. коментарі до Іов. 1:3), ймовірно, з кочових племен. Каральний вогонь, спрямований супроти Юдеї (див. 20:45-49), поглине і Аммон.

г. Три послання про осквернення та покарання Єрусалиму (част. 22)

(1) Причина покарання (22:1-16). 22:1-5.  Бог запитав Єзекиїла: «Сину чоловічий, хочеш судити, хочеш судити кровожерне місто?» Це запитання подібне на те, яке Бог поставив пророкові на початку даного розділу про гріховність Єрусалиму (див. 20:4). Якщо Єзекиїл мав виконати роль обвинувача чи то судді, він мусив викласти факти цієї справи. Він мав озвучити мешканцям Єрусалиму «усі їхні мерзоти».

Потім Бог дав Єзекиїлові два обвинувачення, щоб той оголосив їх проти міста: кровопролиття та спорудження бовванів. Єзекиїл згадав про кров чи то кровопролиття аж сім разів у даному посланні, щоб наглядно засвідчити, яким надзвичайно грішним і жорстоким було це місто (див. слово «насильство» у 7:23; 8:17; 12:19). Ці два гріха суперечили постановам Закону Мойсея про характер стосунків ізраїльтян із Богом та співгромадянами (див. Мт. 22:34-40). Замість того, аби любити Бога, вони навернулися до ідолопоклонства, а любов до своїх ближніх замінили на зраду.

Єрусалим зазнає покарання за свій гріх – година його прийшла. Коли він впаде, його сусіди «будуть насміхатися» з нього. Гордість цього безславного міста обернеться на сором, коли виявляться всі його «безладдя» та гріхи.

22:6-12.  Тут Єзекиїл назвав гріхи Єрусалиму, які були прямим порушенням Десяти Заповідей (див. Вих. 20:1-17): соціальна несправедливість (Єз. 22:7), віровідступництво (вірш 8), ідолопоклонство (вірш 9), аморальність (вірші 10-11) і жадібність (вірш 12). Даний перелік завершується ще одним гріхом, який був коренем усіх інших проблем: «Мене ж ти забув» (див. 23:35).

22:13-16.  Бог накладе Свою «руку» на все, що Єрусалим незаконним шляхом «нажив». Пихаті та зухвалі люди, які легковажили Божими заповідями, не зможуть уникнути Його покарання. Їхня хоробрість миттєво зникне, коли Бог розсіє їх «між народами». Мойсей застерігав ізраїльтян, що непослух народу приведе зрештою до розсіяння (див. Лев. 26:27-39; Втор. 28:64-68). Ізраїльтяни осквернили Божий Закон. Тепер же вони оскверняться «в очах народів». Після розсіяння ізраїльський народ зрозуміє природу Бога, якого зневажив та забув: «І взнаєш, що я – Господь».

(2) Засоби покарання (22:17-22). 22:17-19.  У другому посланні Єзекиїла наголошується той факт, що Єрусалим стане горнилом нещасть – каральним горнилом, в якому плавитимуться люди, що залишилися в ньому.

Ізраїль «зробивсь для» Бога «жужелицею», відходами, що залишають по собі «мідь, цинк, залізо й оливо в горнилі». Металургія вважалася добре розвиненою наукою на стародавньому Близькому Сході (див. Іов. 28:1-11). Коли метали розігріваються в горнилі, то їхні залишки, після того як чистий метал звідти виливають, називаються «жужелицею». Для Бога Ізраїль був неначе «жужелиця» – ні до чого не придатним через свій гріх.

22:20-22.  Жужелиця була побічним продуктом плавлення, але Бог збирався розплавити («розтопити») і цю жужелицю. Як метали плавляться в горнилі, так Бог збере людей у місті та розтопить їх. Дана думка звучить тут аж тричі (вірші 20-22). Юдеї сховалися в Єрусалимі, коли Навуходоносор напав на країну. Однак це місто стало плавильним тиглем, коли на людей зійшов Божий гнів, «обурення» та покарання. Божа кара й руйнування змусили ізраїльтян визнати Його: «І взнаєте, що я – Господь – вилив на вас Моє обурення».

(3) Об’єкти покарання (22:23-31). 22:23-24.  У даному посланні озвучено, хто саме буде об’єктом покарання: князі (вірш 25), священники (вірші 26-27), пророки (вірш 28) і прості люди (вірш 29).

В оригіналі давньоєврейською мовою у вірші 24 міститься фраза «й очищена». Немає жодних переконливих підстав пропускати її. Адже тоді вірш 24 можна розтлумачити наступним чином: через свій непослух Ізраїль не зазнав очищення (від гріха) й не був скроплений «дощем» (благословень) «за години» Божого «гніву».

22:25.  Гріхи ізраїльських князів (хоча, можливо, тут йдеться про «пророків», НМВ, примітки) розглядаються першими. Ці «князі», були, вочевидь, із царської родини, в тому числі цар Седекія (див. 12:10-12; 19:1; 21:25). Вони використовували свою владу задля матеріального збагачення, розорюючи людей «по-лев'ячому» (див. 19:1-9). У своїй жадобі вони забирали «скарби й дорогоцінності», а також вбивали, намножуючи «вдовиць». Замість того, аби бути хорошим прикладом для людей, вони діяли як жадібні тирани.

22:26-27.  Релігійні лідери були не кращими за князів. «Її священики порушують Закон Мій, сквернять Мої святині» (див. Зах. 3:4). Вони не навчали людей Божим шляхам і не спонукали їх слідувати приписам Закону. Вони навіть «від субот» відвертали «очі» (див. Єз. 20:16, 21, 24). Покинувши Божі заповіді, вони дозволили гріхові процвітати між людей.

Інші урядові «начальники», окрім тих, що належали до царської родини (князів, 22:25), також думали лише про наживу. Замість того, щоб справедливо чинити правосуддя та захищати права знедолених, вони «по-вовчому» роздирали свою «здобич».

22:28-29.  «Пророки» мали бути речниками Бога та засуджувати грішні діла. Але вони (окрім таких пророків, як Єзекиїл та Єремія) не зважали на ці гріхи, озвучували людям «пусті видіння» та віщували «неправду». Вони заявляли, що говорять від Бога, коли насправді «Господь … не говорив того».

Потім Єзекиїл засудив простих людей, які наслідували своїх очільників. Вони також гнобили, грабували (див. вірші 25, 27) та гнітили «злиденного та бідного». Отож, начальники гнітили простих людей, а прості люди – злиденних.

22:30-31.  Зіпсованість була такою всеосяжною, що коли Бог спробував віднайти бодай «кого-небудь», хто б міг загатити потік майбутнього знищення ізраїльтян («вимурував би мур та став … в проломині»), то «не знайшов» нікого. Жодна людина, що знаходилася при владі в Ізраїлі, не мала необхідних моральних рис, щоб повести народ у правильному напрямку. Очевидно, що Єремія володів цими рисами, та він не мав влади, з допомогою якої можна було б відвести народ від урвища неминучої біди.

Всеосяжне загнивання ізраїльського народу вимагало від справедливого Бога відповідних дій. І Він завершив дане послання проти Єрусалиму обіцянкою вилити «на них» Свій «гнів» та знищити людей «вогнем обурення» Свого (див. 21:31).

Ізраїль страждатиме через свої гріхи. Він збунтувався проти Божої милості, тепер же відчує на собі Божий гнів.

ґ. Притча про двох невірних сестер (част. 23)

Єзекиїл озвучив ще одну притчу, щоб проілюструвати невірність Юдеї та певність покарання. У част. 23 наче повторюється притча з част. 16, оскільки в них обох іде мова про невірність Юдеї перед Богом. Однак в част. 16 Єзекиїл викривав ідолопоклонство ізраїльтян, тоді як у част. 22 засуджував їхні неправомірні союзи з чужинцями, окрім того ж ідолопоклонства. В част. 16 вони покладалися на інших богів; в част. 23 – на інші народи.

(1) Невірність сестер (23:1-21). 23:1-3. Дві сестри були однаково морально зіпсовані, оскільки обидві «блудували в Єгипті, ще в молодощах блудували». Сам факт, що Єзекиїл згадав тут про Єгипет, наштовхує на думку про те, як ізраїльський народ з’явився у Єгипті (див. 20:4-12). Ці дві сестри вели безладний статевий спосіб життя.

23:4.  Описавши їхню поведінку, Єзекиїл назвав їхні імена і сказав, хто вони були такі. «А було на ім'я їм: старшій – Огола, а сестрі її – Оголіва». Ці імена походять від давньоєврейського слова ’охел  («намет»). Перше ймення означає – «її намет», а друге – «мій намет у ній». Гадати про стосунок цих імен до самої притчі ще рано, однак очевидно, що ці два імені мають певне символічне значення. Слово «намет» позначало помешкання чи святиню, й ізраїльтяни часто використовували його для позначення саме Божої святині (див. Вих. 29:4, 10-11, 30). Ймення Огола («її намет») могло означати, що святиня, яка ототожнювалася з цією сестрою, була її творінням. І навпаки, ймення Оголіва («мій намет у ній») свідчило, що Божа святиня була у ній.

Огола символізувала Самарію, а Оголіва – Єрусалим. Ці дві сестри, столиці ізраїльського та юдейського царств, представляли людей, які мешкали у цих двох царствах.

Хоча тут прямо не йдеться про Божий завіт із цими жінками, автор, скоріш за все, мав таки його на увазі. «Були вони (спершу) Моїми, і породили вони синів і дочок». Отож, милосердний Бог обдарував цих двох сестер Своєю незаслуженою ними любов’ю.

23:5-10.  Гріхом Оголи, старшої сестри, був її (Самарії) союз з ассирійцями. Й саме цей союз Самарії з Ассирією привів її до глибокого занепаду.

Стосунки ізраїльтян з Ассирією добре задокументовані. Чорний обеліск ассирійського царя Салманасара ІІІ (датований приблизно 841 роком до н.е.) містить згадку про Єгу, сина Омрі, і зображення, на якому він вклоняється ассирійському монархові. У Біблії про це не йдеться, мабуть, тому, що Сирія ввесь час загрожувала Ізраїлеві. За часів правління царя Єгу Сирія потужно розширювала свої кордони, захоплюючи собі ізраїльські землі у Трансйорданії (2 Цар. 10:32-34). Отож, з огляду на постійну загрозу з боку ассирійців Єгу уклав союз між Ізраїлем та Ассирією і визнав себе їхнім підданим. На обеліску зображено, як Єгу та його слуги приносять данину ассирійському цареві. Менахем та Осія, два пізніші царі Ізраїлю, також сплачували данину Ассирії (2 Цар. 15:16-20; 17:3-4). Однак пророк Осія (приблизно 760-720 роки до н.е.) засуджував ізраїльтян за те, що на Ассирію вони покладалися більше, ніж на Господа (див. Пс. 5:13-14; 7:11; 8:9; 12:1).

Ставши підданими Ассирії, ізраїльтяни ніяк не могли позбутися їхнього впливу. Коли вони зрештою вирішили порвати з нею, об’єднавшись із Сирію та Єгиптом (див. 2 Цар. 17:4; Іс. 7:1), то відчули на собі ввесь її гнів. Той народ, до якого Самарія колись звернулася по допомогу, власне і знищив її. Бог «віддав» Самарію, та й увесь Ізраїль, «її полюбовникам, … до яких вона палала» і яку вони «мечем убили». У 722 році до н.е. Самарія впала під натиском Ассирії (див. 2 Цар. 17:5-6, 18-20).

23:11-18.  Покарання, якого зазнала старша сестра Огола (Самарія), мало стати пересторогою для молодшої сестри Оголіви (Єрусалим). Та, на жаль, вона не звернула увагу на це застереження, і, насправді, «ще більше зіпсувалась, ніж сестра її».

Оголіва (Єрусалим) пішла тим же розпусним шляхом, що і її сестра: вона також «палала … до синів Ашшура». Юдея побажала здобути прихильність Ассирії, замість того, щоб покластися на свого Бога. Єзекиїл, напевно, мав тут на увазі жахливий політичний вчинок юдейського царя Ахаза, який добровільно зробив Юдею підданою Ассирії. Ізраїль та Сирія об’єдналися супроти Ассирії і намагалися долучити до свого союзу й Юдею. Коли Ахаз їм відмовив, ті напали на Юдею, сподіваючись усунути Ахаза з царського престолу й замінити його на царя, який підтримає їхнє повстання проти Ассирії. Однак Ахаз, замість того, аби покластися на Бога у своєму спасінні (до чого власне й закликав його пророк Ісая), послав своїх послів до Ассирії просити в неї допомоги та захисту. Через це Юдея стала підданою Ассирії аж на сто наступних років (див. 2 Цар. 16:5-9; Іс. 7).

Однак політичні підступи Єрусалиму на цьому не завершилися: Оголіва «блудувала ще більше». Після домовленості з Ассирією Єрусалим завернувся до Вавилону. Єзекиїл доволі детально описав убрання вавилонських солдатів, до яких Оголіва «запалала» (Єз. 23:15).

Оголіва (Єрусалим) «вислала послів до них у Халдею. І прибули до неї сини вавилонські на любовне ліжко й опоганили її своїми блудництвами». Єрусалим отримав на якийсь час перепочинок від панування Ассирії, однак не надовго. Цар Йосія зробив його незалежним, однак загинув у бою, коли намагався завадити єгипетському війську приєднатися до ассирійців (див. 2 Цар. 23:29-31). Після цього Юдея стала підданою Єгипту на чотири роки. Ймовірно, саме тоді цар Йоаким звернувся по допомогу до Вавилону. Коли вавилоняни розгромили єгиптян під Каркемішом у 605 році до н.е., Йоаким добровільно переписав угоди і став підданим Навуходоносора (2 Цар. 24:1).

Однак, щойно вавилоняни прийшли, Оголіва (Єрусалим) зрозуміла, що її нові коханці, яких вона так бажала, були жорстокими. «Як вона осквернила себе ними, то відвернулась від них». Вавилон став іще гіршим паном, аніж Ассирія чи Єгипет, і Єрусалим забажав позбутися його панування.

Коли Єрусалим відвернувся від Вавилону, Бог відвернувся від Єрусалиму. Адже Єрусалим продовжував іти шляхом Самарії і навіть перевершив її у невірності. Бог колись вже відвернувся від Самарії за її вчинки, а тепер відвернувся і від Єрусалиму.

23:19-21.  Через свою невірність Оголіва (Єрусалим) втратила той єдиний захист, який коли-небудь мала. Та все ж, замість того, аби розкаятися у своїх гріхах, вона знову шукала допомоги у людей, стаючи все більш розпусною. Однак низка її грішних вчинків привела її назад до того народу, з яким вона вперше осквернила себе і який її поневолив, – до єгиптян (вірші 3, 19, 21).

Щоб показати відразу, яку відчував до цих подій, пророк використав тут доволі лайливу мову (вірш 20), та не для того, щоб засвідчити своє вміння лаятися, а щоб за допомогою відповідних слів передати величезну духовну зіпсованість Юдеї.

За останні 14 років (600 -586 роки до н.е.) існування Юдеї вона зробила спробу здобути допомогу Єгипту для свого повстання проти Вавилону. Цар Йоаким збунтувався проти Вавилону у 600 році до н.е., відразу після того як Єгипет завдав Вавилонові поразки (2 Цар. 24:1). Юдея охоче повірила в пусті обіцянки Єгипту допомогти. Останній заколот Седекії супроти Вавилону у 588 році до н.е. власне й розпочався з обіцянки Єгипту прийти йому на поміч (2 Цар. 25:1; Єр. 37:5-8; Єз. 29:6-7).

(2) Покарання сестер (23:22-35). 23:22-27.  Тут Єзекиїл озвучив чотири передбачення, кожне з яких розпочинається словами: «Так говорить Господь Бог» (вірші 22, 28, 32, 35). Усі ці передбачення стосувалися покарання Єрусалиму. Саме ті, ким Єрусалим знехтував, власне й каратимуть його. Бог підніме «проти» Оголіви (Єрусалим) усіх «полюбовників, від яких» вона «відвернулась», в тому числі «синів вавилонських, і всіх халдеїв з Пекоду, Шоа, Коа, усіх синів Ашшура з ними». Ймовірно, Пекод, Шоа і Коа були трьома арамейськими племенами ( пукуду , суту  і куту ), що мешкали біля гирла річки Тигр. Ці три племена разом з ассирійцями складали частину Вавилонської імперії і служили у вавилонському війську. Єзекиїл говорив тут про те, що об’єднане військо вавилонян та їхніх союзників нападе на Єрусалим.

Коли вавилоняни підуть у наступ на Єрусалим зі своїми начальниками, зброєю та славними воїнами, місто не порятується. Покарання, яке Бог зішле на Єрусалим, буде нагадувати каліцтво. «Вони … пообтинають тобі ніс і вуха, а ті, що зостануться в тебе, поляжуть від меча». У Месопотамії за перелюб часто карали спотворенням обличчя. Жінку, яка провинилася, робили такою негарною, що її ніхто і ніколи більше не хотів. Вона була змушена носити свій сором до кінця своїх днів. Подібним чином і Оголіва (Єрусалим) мала стати зовсім непривабливою для інших потенційних коханців.

Окрім того, і діти Оголіви (Єрусалим) потраплять у полон та стануть рабами, інших же «пожере вогонь». Усе її майно («одежу» та «дорогоцінні речі») в неї заберуть. Та Божа кара вилікує хіть Юдеї. Вона більше ніколи не шукатиме допомоги Єгипту.

23:28-31.  У цьому другому передбаченні повторюються (задля наголосу) декілька пунктів, озвучених у віршах 22-27, а також додано, що коли вавилоняни підуть, Оголіва (Єрусалим) залишиться «голою-голісінькою». І все це стане покаранням за її «блудодійства з» іншими «народами» та осквернення поклонінням їхнім бовванам. Оскільки Оголіва грішила так, як і її сестра, вона буде покарана подібним чином («і дам Я тобі в руку її чашу»; див. коментарі до віршів 32-34) – мечем та вигнанням.

23:32-34.  Це третє передбачення про покарання Єрусалиму відрізняється від попередніх, бо це – вірш. Головною думкою даного вірша, заголовком якого може бути фраза «Чаша Божої кари», є те, що Єрусалим мав долучитися до покарання Самарії, бо чинив ті самі гріхи. Бог сказав: «Ти питимеш чашу сестри твоєї глибоку й широку, що стане сміхом та наругою, бо так багато в ній змістилось».

Фраза «випити чашу кари» і їй подібні неодноразово зустрічаються у Біблії (див. Пс. 75:8; Іс. 51:17-23; Єр. 25:15-19; 51:7; Ав. 2:16; Одкр. 17:3-4; 18:6). І вмістом цієї чаші були руйнівні наслідки гріха – смуток, спустошення та страх, – яких ізраїльський народ власне й зазнає.

23:35.  У цьому четвертому передбаченні озвучено головну причину, через яку Єрусалим мав бути покараний. Він забув Бога (див. 22:12) та відвернувся від Нього. Єрусалим вдався до неправомірних стосунків з іншими народами після того, як забув про своє джерело захисту і відкрито знехтував Богом. Саме за це нехтування він і мусив понести свою «кару».

(3) Підсумок (23:36-49). У заключній частині даного розділу Єзекиїл знову дав короткий огляд гріхів і покарання Самарії та Єрусалиму. Історія і покарання цих обох країн були подані окремо (вірші 1-35), але тепер пророк їх об’єднав, щоб іще раз порівняти. Гріхами обох народів було ідолопоклонство (вірші 36-39) та союзи з чужинцями (вірші 40-44), і покарання їхні були одні і ті ж (вірші 45-49).

23:36-39.  Хоча ідолопоклонство і не є головною темою віршів 1-35, саме ним грішили і Ізраїль, і Юдея. Вершиною їхньої духовної зради було жертвопринесення дітей: «Ба й дітей своїх, що Мені породили, проводили через вогонь». Так, і ізраїльтяни, і юдеї охоче перейняли цю одну з наймерзенніших практик в релігіях Ханаану (див. коментарі до 16:20-22). Гріхи зробили серця людей такими твердими, що вони, «саме тоді, як різали своїх дітей своїм бовванам, того ж дня входили в … святиню, щоб її сквернити». Кров їхніх дітей ще була у них на руках, а запах смаженої дитячої плоті – у них на одежі. Сама їхня присутність осквернювала Божий дім!

23:40-44.  Духовний перелюб двох народів можна було порівняти лише з їхньою політичною зрадливістю. Обидві країни втягували інші народи в неправомірні союзи. Єзекиїл змалював тут дуже живу картину того, як сестри готують себе для коханців (тобто заманюють інші народи, аби ті надали їм необхідну допомогу). Сестри-повії «посилали … по чоловіків», і коли ті «приходили», дівчата купались, підмальовували «собі очі» й надягали «дорогоцінності» (див. Прип. 7:6-21).

Заманювання двох сестер привертали увагу й безжурної «юрби …, … чоловіків із залюднених країн, … з пустині п'яниць ( саба’ім )». Репутація сестер була відома багатьом, тож навіть найгірші представники суспільства знали, де їх віднайти. У фразі «приводжувано ( муба’ім ) з пустині п'яниць ( саба’ім )» Єзекиїл не випадково застосував два подібні слова: він хотів привернути увагу до того, кого саме приваблювали ці жінки.

Сестри використовували свої принади, щоб здобути прихильність інших, тому Єзекиїл з Божої волі власне й назвав їх тут повіями (див. Єз. 23:3). Що ж, це слово дуже влучно характеризує Ізраїль та Юдею, які зверталися до язичницьких народів по допомогу, які після цього вже не давали їм спокою.

23:45-49.  Бог сказав, що «мужі праведні … будуть їх судити судом», на який власне й заслуговували ці «чужоложниці». Хто ж ці праведні мужі? Очевидно, що це не були народи, які зрештою знищили сестер, бо ті народи вступали колись з ними у перелюб. Скоріш за все, цими праведними мужами були пророки, яких Бог послав засудити їхні гріхи та озвучити покарання. Вони діяли як старші, які вирішували долю обвинуваченої у перелюбі людини (див. Втор. 22:13-21).

Покаранням за перелюб була смерть (Лев. 20:10), зазвичай через побиття камінням (див. Лев. 20:27; Йн. 8:3-5), а покаранням за ідолопоклонство у місті – меч та вогонь (Втор. 13:12-16). Саме цих видів покарання і зазнають дві сестри. «Громада поб'є їх камінням і порубає мечами, … а доми їхні спалять вогнем». Це ті самі види покарання, про які Єзекиїл вже говорив (Єз. 16:40-41). Вони стануть пересторогою для інших народів.

д. Притча про киплячий казан (24:1-14)

Частина 24 завершує третю низку покарань для Юдеї (част. 4-11; 12-19; 20-24). Вона слугує кульмінаційною точкою цих пророцтв і містить два додаткові послання, які показують невідворотність покарання.

24:1-2.  Останні пророцтва про приреченість Єрусалиму надійшли до Єзекиїла «дев'ятого року (вигнання царя Йоахина; див. 1:2), десятого місяця, десятого дня місяця». Це було 15 січня 588 року до н.е. – день національного лиха для Єрусалиму, «бо цього дня цар вавилонський обляг Єрусалим». Це був той день, на який Єзекиїл вказував впродовж більш як чотирьох років. І справді, ця дата була такою визначальною, що про неї також згадував автор 1 і 2 Цар. (див. 2 Цар. 25:1) та пророк Єремія (Єр. 39:1; 52:4).

24:3-5.  Єзекиїл розповів «бунтівливому домові» Ізраїля (див. 3:9) «притчу» про «казан», наповнений киплячою водою й щонайкращими куснями «м’яса». Тут пригадується послання пророка у част. 11, де йдеться про деяких лідерів, які використовували образ киплячого казана, щоб дати мешканцям Єрусалиму хибну надію. Люди гадали, що перебуваючи у казані (Єрусалимі), вони у безпеці, але тут Єзекиїл дав їм зрозуміти, що цей казан власне й стане місцем їхньої погибелі.

24:6-8.  До цієї притчі Єзекиїл озвучив два подібні тлумачення (вірші 6-8, 9-14), кожне з яких розпочинається словами: «Так говорить Господь Бог: Горе місту крови» (вірші 6, 9). Отож, кожне з цих тлумачень стосується винуватості міста у кровопролитті (див. 22:1-16).

Єзекиїл сказав, що Єрусалим був наче казан, вкритий «іржею, що не відстає від нього». У вогні Божого покарання «нечистоти» єрусалимлян спливли наверх. Їхню зіпсованість неможливо вже було приховати. Єрусалим став таким непривабливим, як та піна на поверхні страви, що вариться у казані.

Й ось через піну, сповнену іржі, дана страва стала цілком непридатною для споживання, і вміст казана залишалося лише викинути. Мешканці Єрусалиму, які гадали, що перебувають там у безпеці та надійно захищені від нападу вавилонян, будуть забрані з міста і потраплять у полон, незалежно від свого соціального статусу («на них» ніхто не буде «кидати жереба»).

Тут Єзекиїл знову озвучив причину розсіяння (24:7-8): «бо пролита … кров … на голій скелі», а не там, «де б … вкрилась була порохом». Єрусалим проливав невинну кров і навіть не намагався приховати цей злочин. І ця кров взивала, образно кажучи, до помсти (див. Бут. 4:10; Лев. 17:13-14; Іов. 16:18). Оскільки Єрусалим відкрито проливав кров інших, Бог відкрито проллє їхню «кров на голій скелі, щоб вона не прикрилась».

24:9-14.  Друге тлумачення притчі про покарання Єзекиїла стосується виключно іржавого казана. «М’ясо» у казані мало бути «добре» зварене, що символізувало різанину, яку влаштують вавилоняни у Єрусалимі. Однак Боже покарання стосуватиметься не лише мешканців Єрусалиму, а й самого міста. «Порожній казан» (Єрусалим без його мешканців) слід було поставити «на жару, щоб розжарився, і мідь розжеврілась, щоб бруд у ньому розтопився, і щоб іржа на ньому зникла». Отож, саме місто мало бути зруйноване, або очиститися від своїх нечистот.

Бог намагався «очистити» Свій народ «від» їхньої «нечистоти», та вони щосили опиралися. Тому вони зазнають очищення Божим гнівом. Терпіння Бога вичерпалося; прийшов час Його суду. Він не відступить і не змилостивиться. Будучи милосердим, Він щоразу відкладав час сходження кари, аби дати людям змогу покаятися (див. 2 Пт. 3:8-10), та вічно Він не чекатиме. Приходить час, і Бог карає грішників.

е. Знак смерті дружини Єзекиїла (24:15-27)

24:15-17.  Єзекиїл показав на власному сумному прикладі той внутрішній біль, який невдовзі відчуватимуть усі ізраїльтяни, що вже перебували у полоні.

Бог розтлумачив Єзекиїлові Свій знак, ймовірно, уночі вві сні (вірш 18). Смерть дружини Єзекиїла (втіхи його «очей»; див. вірш 21) змусить його, звісно ж, сумувати та плакати, але Бог звелів йому не лементувати, не плакати і не ронити «сліз». Він мав «мовчки» зітхати і не справляти по ній «жалоби». Пророк мусив тримати своє почуття втрати глибоко в душі; Бог не дозволив йому оплакати дружину, як робили це зазвичай (вірш 17б; див. Єр. 16:5-7).

24:18-19.  Наступного ранку Єзекиїл розповів людям про своє видіння, і того ж таки вечора його дружина «умерла». «На другий день», коли слід було поховати дружину, Єзекиїл «зробив» все так, «як» йому «було заповіджено», і не оплакував її привселюдно. Оскільки пророк розповів людям про цю подію заздалегідь, вони зрозуміли, що все це має певне національне значення. Тому й попросили його, щоб він усе їм пояснив.  

24:20-24.  Єзекиїл пояснив, що смерть його дружини символізувала руйнування Божого храму і загибель мешканців Єрусалиму – людей, яких вигнанці любили. Єзекиїл втратив «втіху очей» своїх (вірш 16), а вигнанці втратять Єрусалим, «утіху очей їхніх» (див. вірш 25), який впаде під натиском Вавилону. «Так само, як» Єзекиїл переживав свою велику особисту трагедію, вигнанці будуть переживати свою трагедію, коли дізнаються про падіння Єрусалиму та вбивство там тих, кого вони любили («сини ваші й дочки ваші»).

Полонені юдеї відчують неабияке пригнічення, коли до них дійде новина про падіння Єрусалиму та обсяги руйнувань. Зазвичай, коли трапляється нещастя, друзі та родичі збираються разом, щоб підтримати людину в години її болю через втрату, та коли впаде Єрусалим, усі відчуватимуть невимовний біль, бо це торкнеться кожного. Це нещастя буде таким великим, що публічний вияв смутку видаватиметься малозначимим. Юдеї, які вже перебували у Вавилоні, мусили уникати привселюдного вияву скорботи, «як … чинив» це Єзекиїл. Вони будуть лише «нидіти у злочинах» своїх, «і одні з одними» будуть «стогнати». Це лихо й справді стане потрясінням для всіх вигнанців, що змусить їх зрештою визнати свого Господа: «І як те все станеться, взнаєте, що Я – Господь Бог».

24:25-27.  Коли звістка про падіння Єрусалиму дійде до вигнанців, «уста» пророка «відкриються» і він почне «говорити». Колись Єзекиїл отримав від Бога наказ зберігати мовчання між своїми сусідами-вигнанцями, за винятком випадків, коли слід було виголошувати пророцтва від Нього (див. 3:25-27). Однак його частковій німоті настане кінець, коли його пророцтва зрештою здійсняться (див. 33:21-22).

ІІ. Покарання язичницьких народів (част. 25-32)

Облога Єрусалиму розпочалася. Його цілковите знищення було лише питанням часу. Тому Єзекиїл перестав оповідати про Єрусалим і почав виголошувати послання супроти сусідніх народів. Якщо Бог не пошкодує Свій власний народ через гріх, то як могли навколишні народи сподіватися уникнути Його кари? Божа кара почала сходити на ізраїльтян (част. 4-24), однак потім вона пошириться і на інші народи (част. 25-32).

Боже покарання цих народів ґрунтується на Завіті Авраама (див. Бут. 12:1-3; 15). Хто благословляє потомків Авраама, той і сам буде благословенний, а хто проклинає його нащадків – буде проклятий. Єзекиїл озвучив прокляття Бога на сім країн, які долучилися до падіння Єрусалиму.

Перші три – Аммон, Моав, Едом – знаходилися поруч зі східним кордоном Юдеї; четверта країна – Філістія – поруч з її західною границею. Тир і Сидон, фінікійські міста, були головною загрозою Юдеї з півночі, а Єгипет – з південного заходу. Боже покарання пошириться від Юдеї в усіх напрямках.

Перші чотири пророцтва Єзекиїла (супроти Аммону, Моаву, Едому та Філістії) містять вказівку на гріх, за яких їх буде покарано, а потім і опис самого покарання. Ці дві частини є складовими такого собі мовного взірця «за те, що ти …/за те Я». «За те, що» ( иа‘ан ) певний народ згрішив супроти Божого народу, «за те» ( лакен ) Бог власне й покарає його. Кожне пророцтво завершується описом необхідного наслідку даного покарання: «І вони взнають, що Я – Господь».

А. Покарання Аммону (25:1-7)

25:1-2.  Єзекиїл вже якось говорив про покарання, що зійде на Аммон (21:28-32). Тепер же пророк приділив йому особливу увагу, як першому у переліку народів, що відчують на собі силу божественного покарання.

Аммон та Ізраїль ворогували ще з часів Єфти, коли країною правили судді (Суд. 10:6-11:33). Саул воював з аммоніями, щоб визволити Явеш-Гілеад (1 Сам. 11:1-11), а Давид навіть захопив Аммон (1 Хр. 19:1-20:3). Невдовзі після смерті Соломона аммонії відновили свою незалежність і військові дії супроти Юдеї. Під час царювання Йосафата аммонії приєдналися до моавитян і едомітів та здійснили невдалий напад на Юдею (2 Хр. 20:1-20). Аммон все намагався розширити свої володіння за рахунок ізраїльтян (див. Єр. 49:1) і навіть виступав колись на боці Навуходоносора, розраховуючи здобути собі ще земель після заколоту Йоакима, приблизно у 600-597 роках до н.е. (див. 2 Цар. 24:1-2).

У 593 році до н.е. Аммон був присутній на таємній зустрічі інших потенційних змовників для обговорення можливого повстання проти Вавилону (див. Єр. 27:1-7). Хоча тоді даний задум і не було втілено, та у 588 році до н.е. Аммон таки об’єднався з Юдеєю і Тиром супроти Вавилону. Отак двоє колишніх ворогів – Юдея та Аммон – об’єдналися супроти вже спільного ворога.

Коли Навуходоносор вирішив напасти на Юдею, а не на Аммон (див. Єз. 21:18-27), Аммон зітхнув з полегшенням, гадаючи, що врятувався, і замість того, аби прийти Юдеї на допомогу, радів її нещастю, сподіваючись навіть отримати від знищення Юдеї зиск у територіальному плані.

25:3-7.  Власне на такому підґрунті Єзекиїл і виголосив дане пророцтво. Він двічі використав взірець «за те, що ти …/за те Я …/і ти взнаєш, що …», аби показати знищення Аммону (вірші 3-5, 6-8). Аммон радів руйнуванню храму (кепкуючи вигукував: «Ага!»), страті та вивезенню людей «Юди». Аммонії відкрито зловтішалися з нещастя Юдеї (вірш 6).

Божа кара відповідатиме гріхові Аммону. Вони раділи падінню Юдеї, тож і вони  впадуть. Бог віддасть їх «в посілість синам сходу», кочовим пустельним племенам. Ці кочівники захоплять Аммон та зроблять «Раббу пасовиськом для верблюдів, а міста аммонійські – кошарою для овець». За те, що Аммон «веселився з презирством … над землею Ізраїля», інші народи сплюндрують і знищать його («за те … Я … викоріню тебе»).

Б. Покарання Моаву (25:8-11)

Моав та Ізраїль почали ворогувати, коли Балак, моавський цар, намагався завадити ізраїльтянам дістатися у Палестину, куди їх вів сам Мойсей (див. Чис. 22-24). Впродовж часів Суддів ізраїльтяни зазнавали утисків з боку моавського царя Еглона (Суд. 3:12-30). Та згодом стосунки між країнами дещо покращилися, і деякі ізраїльтяни перебралися в Моав, рятуючись від голоду. Саме тоді в історії ізраїльського народу з’явилася моавитянка Рута й долучилася до царського роду Давида.

Взаємини між Моавом та Ізраїлем знову погіршилися, коли Саул став царем (див. 1 Сам. 14:47). Давид завоював Моав та зробив його підданим Ізраїля (2 Сам. 8:2), і він залишався під контролем ізраїльтян впродовж всього правління царя Соломона. Однак за якийсь час після  розколу між Ізраїлем та Юдеєю Моав зчинив бунт супроти Ізраїлю, і трапилося це за царювання Йосафата (див. 2 Цар. 3:4-27). Моав об’єднався з Аммоном та Едомом у невдалій спробі захопити Юдею також під час правління Йосафата (2 Хр. 20:1-23). Згодом Моав надав Вавилонові підтримку та напав на Юдею після заколоту Йоакима, сподіваючись, скоріш за все, захопити її землі (див. 2 Цар. 24:2). Але потім об’єднався з іншими народами, замислюючи повстання супроти Вавилону у 593 році до н.е. (див. Єр. 27:1-7), однак не існує жодних свідчень, які б підтверджували, що їхній задум здійснився.

25:8-11.  Гріхом Моаву, як зазначив Єзекиїл, була його зневага до Божого народу. «Моав та (Сеїр) казали: От дім Юди, як усі інші народи!» Сеїр – це назва гірського хребта на південь від Мертвого моря, який огортає країну Едом. Дане слово стало синонімом Едомського краю (див. 2 Хр. 20:10 і Чис. 20:14-21). Едом тут згадується поруч із Моавом (хоча про його власне покарання йтиметься згодом), оскільки був винен у тих же гріхах, що й Моав, – у заздрощах й зневазі. У своєму презирстві Моав та Едом заперечували чинність обітниць, які Бог дав ізраїльтянам. Применшуючи центральне становище Юдеї поміж народами, вони осквернювали Боже ім’я, який власне й обіцяв це становище Юдеї.

Оскільки Моав ставився до Юдеї зі зневагою, Бог залишить його без нічого – «без міст, без … краси краю», – відкривши його північний фланг для нападу. Він знищить три міста: Бет-Єшімот, Ваал-Меон і Кіріятаїм. Бет-Єшімот контролював вхід у плоскогір’я Медева з боку моавських степів через річку Йордан. Ваал-Меон і Кіріятаїм були важливими цитаделями на плоскогір’ї Медева.

Окрім втрати своїх захисних міст, Моав втратить і свою свободу. Бог сказав, що віддасть Моав «народам сходу», як і аммоніїв (див. вірш 4). Кочові пустельні племена, які підкорять Аммон, підкорять також і Моав.

В. Покарання Едому (25:12-14)

Як Аммон та Моав, Едом мав цілу низку сутичок з ізраїльтянами. Ворожнеча між ними розпочалася, коли Едом не дозволив ізраїльтянам перейти своїми землями під час їхніх мандрів пустелею (див. Чис. 20:14-21). З едоміями воював Саул (1 Сам. 14:47), та зрештою їх захопив Давид, зробивши Едом васальною країною Ізраїля (2 Сам. 8:13-14). Соломон також використовував Едом і заснував там Елат як ізраїльський морський порт (див. 1 Цар. 9:26-28), але Едом бунтував супроти Соломона наприкінці його царювання (1 Цар. 11:14-18). Однак ця країна залишалася підданою і після того, як Ізраїль та Юдея розкололися. Нею керував начальник із Юдеї, аж допоки не минули часи Йосафата (1 Цар. 22:47-48).

В часи Йорама (приблизно 845 рік до н.е.) Едом успішно вчинив заколот супроти Юдеї (2 Цар. 8:20-22а) і відновив свою свободу. Відтоді Юдея та Едом повсякчас боролися між собою за контроль над життєво важливими морськими та наземними торговими шляхами на південному краї Трансйорданського головного шляху. І Амасія (2 Цар. 14:7), і Уззія (або Азарія, 2 Цар. 14:21-22) повернули території, які захопив Едом, однак за царювання Ахаза Едом знову перейшов у наступ і завдав чималої шкоди Юдеї (2 Хр. 28:17).

Едом став васальною країною Вавилону, коли Навуходоносор завдав приголомшливої поразки Єгипту у 605 році до н.е.. А потім, у 593 році до н.е., Едом долучився до змовників, які замислювали вчинити заколот супроти Вавилону (див. Єр. 27:1-7), однак цей задум так і не було втілено в життя. Коли у 588 році до н.е. Юдея збунтувалася, Едом перейшов на бік Вавилону і допомагав вавилонянам нападати на Юдею (див. Пс. 137:7; Єр. 49:7-22).

25:12-14.  Гріхом Едому, як сказав Єзекиїл, було те, що він «жорстоко помстився на домові Юди». Едом вбачав у конфлікті Юдеї з Вавилоном можливість завдати поразки своєму суперникові. Коли б його ворога було знищено, тоді Едом міг би здобути панівне становище на південних землях від Мертвого моря.

За те, що Едом допомагав у знищенні Юдеї, Бог сказав, що допоможе знищити Едом. Він вигубить «людину й скотину … . Від Теману до Дедану». Теман – місто у центральному Едомі приблизно за три милі від Сели, згодом відомої як Петра. Дедан знаходився на південному сході від Едому, у північній Аравії. Дедан згадується тут, вочевидь, тому, що деякі едоміти мешкали там. Едом і справді захопили набатеї у міжзавітний період часу. Залишки едомітів (які також називалися ідумеями) перебралися на захід, у Негев, і згодом були змушені стати юдейськими прозелітами (Йосип Флавій, Юдейські старожитності , 13. 9. 1). Тож едомії втратили і свою країну, і свою національну автентичність.

Бог сказав, що Ізраїль довершить Його «помсту над Едомом». Внаслідок цього едомії «взнають, що то … помста» Господа. Це дещо відрізняється від того, що Бог казав про Аммон і Моав (вірші 7, 11).

Г. Покарання Філістії (25:15-17)

Філістимляни були ворогами ізраїльтян ще з часів Завоювання. Ізраїльтяни не змогли зайняти всю обіцяну землю, бо не послухали Бога і тому, що філістимляни значно переважали їх у військовому плані у прибережних степах (див. Суд. 3:1-4). Потім філістимляни рушили в гори, намагаючись взяти під свій контроль усі ізраїльські землі. Однак їм протистояли такі судді, як Шамгар (Суд. 3:31), Самсон (Суд. 13-16) і Самуїл (1 Сам. 7:2-17). Головні бої Саула в Ізраїлі були спрямовані на те, аби зупинити просування філістимлян до середини плоскогір’я Веніямина (1 Сам. 13:1-14:23) та в долину Єзреел (1 Сам. 28:1-4; 29:1-2, 11; 31:1-3, 7-10).

Та зрештою філістимляни зазнали поразки, коли на них вийшов Давид. Після низки сутичок на початку свого правління йому таки вдалося зупинити наступ філістимлян на своє царство (2 Сам. 5:17-25) та поневолити їх (2 Сам. 8:1). Філістія залишалася васальної країною впродовж всього царювання Соломона і навіть в часи вже розділеного царства.

Сутички між Філістією та Юдеєю відновилися в часи розділеного царства, коли кожна з країн намагалася взяти під свій контроль іншу. Йосафат міг правити Філістією як васальною країною (2 Хр. 17:10-11), однак вона збунтувалася супроти його сина Йорама і напала на Юдею та Єрусалим (2 Хр. 21:16-17). Уззія відновив панування Юдеї над Філістією (2 Хр. 26:6-7), але Філістія знову перемогла за царювання Ахаза (2 Хр. 28:16-18).

Ворожнеча між Філістією та Юдеєю на якийсь час припинилася, а все через вторгнення вавилонян. Навуходоносор здобув контроль над обома країнами. Та все ж суперництво тривало. Філістія чекала слушної нагоди, аби знову захопити Юдею.

25:15-17.  Тут Єзекиїл власне й озвучив головний гріх Філістії. «Філістимляни мстилися (див. вірш 12), жорстоко мстилися (див. вірш 6), з презирством у серці, щоб вигубити у вічній ворожнечі» Юдею. Отож, Філістія провинилася тим, що вчинила низку нападів на Божий вибраний народ, намагаючись забрати в ізраїльтян обіцяну землю.

За те, що Філістія намагалася знищити Юдею, Бог знищить її. Він простягне Свою «руку (див. вірш 13) на філістимлян», викорінить «керетіїв» і вигубить «останок мешканців морського побережжя». Керетії ( к е ретім ) – це синонімічна назва філістимлян (див. 1 Сам. 30:1-14; Зах. 2:5). Дане слово, вочевидь, пішло від назви острова Крит, який також був відомий під назвою «Кафтор» у старозавітні часи (див. Ам. 9:7). Єзекиїл використав тут слово «керетіїв» замість «філістимлян» задля гри слів: Бог викорінить ( хікраті ) керетіїв ( к е ретім ).

У міжзавітний період часу філістимляни зникли як народ. Цей народ, який намагався підпорядкувати собі Божий народ, пізнав істинну природу Бога («вони взнають, що Я – Господь»; див. Єз. 25:7, 11), коли Він покарав їх за їхній гріх.

Ґ. Покарання Тиру (26:1-28:19)

Виголосивши чотири короткі пророцтва про покарання народів на схід і на захід від Ізраїлю (част. 25), Єзекиїл озвучив довге пророцтво про покарання міста Тир та його народу, що знаходився на північ від Ізраїлю. Насправді, дана частина вміщує чотири окремі пророцтва, кожне з яких розпочинається з фрази «надійшло до мене таке слово Господнє» (26:1; 27:1; 28:1, 11). Перше пророцтво (26:2-21) було прямим передбаченням знищення Тиру. Друге пророцтво (част. 27) – це жалоба або похоронна пісня за загиблим містом. Третє і четверте послання стосувалися покарання «тирського князя» (28:1-10) й тирського царя (28:11-19).

1. РУЙНУВАННЯ МІСТА (част. 26)

26:1-2.  Всі, крім першого з чотирьох пророцтв у даній частині, вводяться словами: «Так бо говорить Господь Бог» (вірші 7, 15, 19). Дане пророцтво «надійшло» до Єзекиїла «одинадцятого року першого дня місяця». 11-им роком вигнання Йоакима були 587-586 роки до н.е., однак пророк не вказав, який це був місяць. Оскільки Єрусалим впав під натиском Вавилону 18-го липня 586 року до н.е., то, ймовірно, саме з огляду на неминуче падіння Єрусалиму Єзекиїл і отримав від Бога передбачення про покарання Тиру.

У віршах 1-6 Єзекиїл знову використав взірець ««за те, що ти …/за те Я …/і ти взнаєш, що …», як і в част. 25. Гріхом Тиру була його жадоба та радість з приводу падіння Єрусалиму, адже він весело вигукував: «Ага!» (див. 25:3) Мешканці Тиру гадали, що тепер, коли Єрусалим було зруйновано і «браму народів» розбито, Тир почне процвітати. Тир і Єрусалим ворогували між собою за право отримати контроль над прибутковими торговими шляхами між Єгиптом і рештою земель Середнього Сходу. Тир панував над морськими шляхами, але Єрусалим контролював наземні торговельні шляхи. Тир відреагував на падіння Єрусалиму, як жадібний торговець, що зловтішається з нещастя свого суперника. Без Єрусалиму, який був гарантом безпеки наземних торгових шляхів, більше товарів доставлятиметься морем. Тому Тир вбачав у падінні Єрусалиму можливість здобути монопольний контроль над торгівлею.

26:3-6.  Покарання Тиру відповідало його злочинові. Бог сказав: «Я підійму на тебе силу народів, неначе море підіймає хвилі». Тир гордився своєю вправністю у морі. Він знав Середземне море краще, ніж інші народи. Тому Єзекиїл і використав образ шаленіючого моря, щоб змалювати покарання Бога. Неначе морські «хвилі», загарбники завдаватимуть могутні удари по захисним силам Тиру, розбиваючи його «мури» та «башти». Бог додав, що вимете «порох його геть із нього» і зробить «з нього голу скелю». Єзекиїл описав сумну долю Тиру, використовуючи доволі цікаву гру слів. Слово «Тир» ( сор ) означає «скеля» або «тверда галька». Бог зробить цю скелю ( сор ) голою ( села‘ ). Не будучи більше головним торговельним містом, Тир «стане місцем, де розстеляють сіті». Рибалки зазвичай розстеляють свої «сіті» на голих скелях, аби ті сушилися і не заплутувалися у деревах та кущах. Отож, колись галасливий Тир буде настільки спустошений, що стане достатньо голим для того, аби тут можна було сушити «сіті».

Місто Тир розташовувалося на материку та на острові, що приблизно за пів милі від узбережжя. І, як сказав Бог, «дочки … його на суходолі будуть порубані мечем».

26:7-14.  Бог повідомив, що приведе «з півночі … Навуходоносора». Тож радість Тиру через падіння Єрусалиму буде короткою. Цар, який знищив Єрусалим, піде і на Тир. Й справді, здобувши перемогу над Єрусалимом, Навуходоносор спрямував своє військо на північ у Тир й у 585 році до н.е. взяв його в облогу на 13 років, допоки не посік «мечем» усіх його «дочок … на суходолі». Тир і справді міг стільки протриматися, адже отримував запаси, які повсякчас доставлялися його військово-морським флотом. Навуходоносор зруйнував материкову частину міста (про що йдеться у віршах 8-12), але не острівну цитадель. Однак інші свідчення вказують на те, що Навуходоносор захопив і острів у 573-572 роках до н.е.. Того року Баал ІІ змінив на тирському престолі Ітобаала ІІІ. Вочевидь, це було політичним рішенням Навуходоносора, який усунув бунтівного царя і поставив на його місце відданого й підданого царя. Дехто вважає, що Ітобаала ІІІ вивезли тоді у Вавилон, однак текст віршів 28:8-9 вказує, наче, на те, що Навуходоносор його вбив.

Далі Єзекиїл перейшов від однини (наприклад, «він … буде … топтати», вірш 11) до множини (наприклад, «розграбують», вірш 12). Напевно, тут пророк говорив вже про народи (вірш 3), які нападали на Тир після Навуходоносора, завершуючи руйнування, які він розпочав. Александр Великий спустошив материкове місто, а потім звелів побудувати дамбу до острова і також його зруйнував. Роблячи це, його люди викидали «у море … каміння, дерево й … румовища» Тиру. Хоча околиці даного міста й відновилося після нападів Навуходоносора та Александра, вони вже більш ніколи не могли повернути собі владу, яку мали колись.

Тир буде цілковито знищений, адже Бог сказав: «Тебе не відбудують більше». У наш час цей колись процвітаючий торговельний центр знаходиться в руїнах. Хоча навколишні території відбудовано, сам центр колишнього міста слугує мовчазним свідченням страхітливої Божої кари.

26:15-18.  У третій частині даного пророцтва розглядається реакція сусідів Тиру на його «падіння». Ці «острови», які були тісно пов’язані з Тиром у торговельних справах, будуть неабияк налякані падінням Тиру. З цього приводу дрижатимуть усі приморські громади. «Князі морські … поздіймають свою гаптовану одежу, повдягаються у жалобу» і «будуть дрижати й полохатися над» просто неймовірною долею свого головного покровителя. Такий спосіб – сидячи та горюючи – був звичним виявом смутку через втрату коханої людини чи друга (див. Іов. 2:11-13).

Коли союзники Тиру сядуть та почнуть горювати за Тиром, вони також співатимуть над ним «жалобну пісню», порівнюючи його поточний стан з його колишньою славою. Тир був «сильним на морі» та користувався виключною владою на всьому східному середземноморському узбережжі. Його падіння глибоко засмутило кожен острів чи прибережне місто, з якими він торгував. Адже без нього як джерела необхідних ресурсів ці народи понесуть величезні економічні втрати.

26:19-21.  Гинучи, Тир зійде «в яму», з якої ніколи вже більше не вибереться. Єзекиїл вже казав, що доля Тиру – загинути наче від великих морських хвиль (вірш 3). Тепер він знову зазначив, що його «покриють … великі води» океану. Найбільшим страхом давніх моряків була перспектива потрапити у шторм і «загубитися в морі». Тир потоне в океані, а всі його сліди загубляться. Про цю сумну долю Тиру йдеться й у 27:26-35.

Далі Єзекиїл вдався до дещо інших образів. Замість сходження в глибини океану, Тир зійде «в яму» ( бор ), яка образно позначає смерть. Слово «яма» є синонімом до слів «шеол» і «могила» (Прип. 1:12; Іс. 14:15, 19; 38:18). У старозавітні часи люди дуже боялися смерті. Хоча святі і мали певне уявлення про воскресіння (див. Євр. 11:17-19), багато хто вважав, що звідти вже не повертаються. І Єзекиїл озвучив цю думку у стосунку до Тиру: він потрапить у місце, де перебувають померлі, і вже ніколи не повернеться на землю «живих». Люди «шукатимуть» його, «та не знайдуть повіки».

2. ЖАЛОБА ЗА МІСТОМ (част. 27)

27:1-4.  Другим посланням Єзекиїла про Тир була жалобна пісня над падінням Тиру (див. коментарі до част. 19 щодо похоронних пісень). Руйнування Тиру було таким певним (част. 26), що жалобу за ним вже могли розпочинати. Част. 27, в якій Тир порівнюється з кораблем, можна назвати «Потоплення тирської держави-корабля». У першій частині (вірші 1-9), написаній у віршованій формі, змальовується колишня слава Тиру, який описується тут як дуже гарний корабель. У другій частині (вірші 10-25), написаній у віршованій і прозовій формах, перелічуються головні торговельні партнери Тиру. У третій частині (вірші 26-36), написаній знову у віршованій формі, описується жахлива корабельна аварія Тиру. У цій частині також ідеться про багато країн та міст, які були тісно пов’язані з Тиром у торговельному плані (див. карту «Світ за часів Єремії та Єзекиїла» у Вступі  до Книги Пророка Єремії).

Бог звелів Єзекиїлові переповісти цю жалобну пісню місту Тир, «що оселився при вході в море, що торгує з народами по численних островах». У цій пісні йдеться, головним чином, про Тир як головний морський порт і значну торговельну силу. Тир був наче гордий океанський лайнер: «Посеред моря твоє царство. Твої будівничі зробили тебе гарним напрочуд». Акцентуючи увагу на гордощах Тиру вже на початку жалобної пісні (вірші 3-4), пророк опосередковано вказав на те, що це і стало причиною його падіння (див. 28:2-10).

27:5-9.  Матеріали, які використовувалися для будівництва тирської «держави-корабля», свідчать про неабияку міцність всієї конструкції, адже його зв’язки з іншими народами начебто й гарантували йому безпеку. Його «стіни» (корпус корабля) зробили з найкращого «сенірського кипарису». Слово «Сенір» – це аморійська назва гори Хермон (Втор. 3:9), яка знаходиться на північ від Кіннерет-моря, яке згодом почало називатися Галилейським морем.

«Щоглу» корабля виготовили з ливанського кедру. Ливанські кедрові дерева, які високо цінувалися за свою висоту та міць, експортувалися для використання у будівництві (див. 1 Цар. 4:33; 5:6; 1 Хр. 17:1-6; Езр. 3:7; Іс. 2:13). «3 дубів башанських» йому «зробили … весла». Башанський регіон знаходився на схід від Кіннерет-моря і славився своїми дубовими лісами (див. Іс. 2:13; Зах. 11:2).

«Поміст» корабля «зробили з слонової кости, викладеної кипарисом з островів Кіттім». Отож, Тир використав чотири види дерева: сенірський кипарис, кедр, дуб і кипарис з островів Кіттім.

«Вітрила були» виготовлені «з тонкого мережаного полотна з Єгипту». Єгипет і справді славився одежею з льону найвищої якості (див. Бут. 41:42; Прип. 7:16). «Блават і порфіра з островів Еліші» слугували «покривалом» для корабельної команди в погану погоду. Місцезнаходження Еліші невідоме, хоча деякі науковці ототожнюють це місце з Алашією, давньою назвою Кіпру. Згідно з іншими припущеннями Еліша була в Греції, Італії або Сирії. Фарбувальною справою займалися тоді на всьому Середземномор’ї.

Корабельна команда також була найкращою. Сидонські «й арвадські мешканці (Єз. 27:8) були гребцями … . Цемерські мудрі люди були … моряками». Сидон, іще один потужний морський порт за 20 миль на північ від Тиру (див. 28:20-23), відомий був уже давно (див. Бут. 10:15-19). Арвад був островом біля узбережжя Сирії. Обидва міста володіли чималою кількістю кораблів. Перші фінікійські кораблі мали по 50 веслярів і були дуже швидкими, та потім почали виготовляти ще більші й довші кораблі, які вміщували команду з 200 чоловік і по два-три ряди веслярів з кожного боку.

Також на кораблі були досвідчені майстри – «старші гевальські й знавці їхні». Оскільки «морські судна» мали дерев’яний корпус, «щілини» між дошками «латали» смолою, щоб судно було водонепроникним (див. Бут. 6:14). Морська вода могла вимивати ці латки, через що вода починала потрапляти всередину, тому відповідні майстри завжди були на судні, щоб проводити необхідні ремонтні роботи. Гевал – це колишня назва міста Джебейль, яке знаходиться на середземноморському узбережжі Сирії. Гевальські майстри й справді були вправними.

Єзекиїл змалював Тир як міцне і придатне для плавання судно. Він пишався своєю флотилією, адже та була збудована з найкращих матеріалів і мала найкращі команди. «Всі морські судна з їхніми моряками були» тут, «щоб вести торгівлю з» Тиром.

27:10-11.  Потім Єзекиїл описав військову й торговельну діяльність цього могутнього міста (вірші 10-25). Тир захищали найкращі воїни-найманці. Серед них були «перські, лудські й путські» вояки. Персія, яка знаходилася на схід від Вавилону, зрештою розбила вавилонян у 539 році до н.е.. Лідія, яка була на західному узбережжі Малої Азії, в перекладах часто називається Лудом. Країна Пут якийсь час ототожнювалася з Пунтом (Сомалі), що у Східній Африці, однак дане припущення наразі не доведено. Тому все ж краще пов’язувати Пут із землями сучасної Лівії. І Лідія, і Пут постачали воїнів-найманців єгипетському військові (див. Єр. 46:8-9). До цих найманців долучалися й «арвадські» воїни (див. Єз. 27:8).

27:12-25.  Торговельні партнери Тиру (див. таблицю «Торговельні партнери Тиру») знаходилися всюди, і їхні товари були надзвичайно різноманітними. Той факт, що Тир торгував приблизно з двома десятками народів і міст, власне й засвідчує його широкий вплив та торговельну спритність. Торгівля в Тирі була такою жвавою, що «таршішські кораблі розвозили … товари» Тиру (вірш 25). У самому Таршіші кораблі не виготовляли, але так було прийнято називати великі судна, які перевозили товар відкритим морем. Саме такий корабель збудували Хірам і Соломон, щоб відвозити товари в Ізраїль (2 Хр. 9:21; див. 2 Хр. 20:36-37; Іс. 2:16).