Форма цих жалобних пісень характеризується використанням двох структурних елементів. Перший з них – це повторення слова ‘ еках  (“О як же…”, “Яким же…” тощо) на початку трьох із п’яти частин (див. ПлЄр. 1:1; 2:1; 4:1). Як уже зазначалося у підрозділі “Назва книги”, слово ‘ еках  передає думку сильного вигуку чи жалю. Другий же елемент, який характеризує форму жалобних пісень, – це постійне вживання кінах -метру (особливого віршового розміру) у част. 1-4. У такому ритмічному вірші його друга половина має ударів такту на один менше, ніж перша. Це формує так званий «накульгуючий метр» із частотою 3+2, який передає читачеві відчуття порожнечі й незавершеності. Обидва ці елементи додають до жалобних пісень ще більшого суму й підвищують їх емоційну напруженість.

2. Акростичне впорядкування. Ще одним ключовим стилістичним елементом, котрий не піддається перекладу, виступає акростичне впорядкування част. 1-4. Акровірш – це твір, у якому перші слова кожного речення чи рядка, прочитані по порядку, утворюють інше слово, пов’язану групу слів або ж послідовність літер алфавіту. У Книзі Плач Єремії кожна з перших чотирьох частин має акростичне впорядкування, себто вірш 1 починається з літери ‘алеп, вірш 2 – з літери бет і так далі. Част. 1, 2 та 4 мають по 22 вірші, які розпочинаються 22 літерами єврейського алфавіту. Част. 3, серце книги, містить 66 віршів. У цій частині перші три вірші розпочинаються з ‘алеп, три наступні – з бет і так далі. Лише част. 5 не має акростичного впорядкування, хоча (як і част. 1-2 та 4) містить 22 вірші.

Перед обговоренням важливого значення акровіршів у книзі варто згадати одну особливість. У кожній із част. 2-4 дві єврейські літери поміняні місцями. Звичний порядок 16 та 17 літер єврейського алфавіту – це ‘аиін-пе (див. Пс. 119). Таким є порядок у ПлЄр. 1. Однак у част. 2-4 цей порядок змінено, внаслідок чого вийшло пе-‘аиін. Така зміна послідовності спантеличувала дослідників впродовж багатьох років, але нещодавні археологічні відкриття допомогли пояснити цю складність. Археологи віднайшли декотрі записи єврейської абетки, нашкрябаної дітьми, які вчилися писати, на уламках розбитих глечиків. Деякі з цих записів абетки впорядковані звично, однак інші мають у собі змінений порядок пе-‘аиін. Тож, вочевидь, у давні часи були прийнятними обидва варіанти порядку алфавіту. Тому автор Книги Плачу просто використав два варіанти алфавітного впорядкування, оскільки вони обидва застосовувались у його час.            

Чому ж Єремія використав акростичне впорядкування? Однією з причин, можливо, було прагнення допомогти читачам запам’ятати слова жалобних пісень. Подібним прикладом у нинішньому повсякденному житті може стати те, як дитина говорить фразу «Чабан Отару Жваво Заганяє, Бо Скоро Фільм» на означення кольорів веселки (червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий). Так само у давні часи акростичне впорядкування слугувало стимулом до запам’ятовування, аби ізраїльтяни не забули жодного важливого уроку, занотованого в Книзі Плачу.  

Другою причиною використання акростичного порядку, ймовірно, було бажання наголосити читачам на повноті їхніх страждань за гріхи. Автор використав алфавітний порядок, щоб нагадати людям: суд над Єрусалимом відбувся «від А до Я». Можливо, Єремія мав на думці обидві причини, коли укладав таким чином част. 1-4. Однак част. 5 він так не впорядкував.

3. Структурний баланс. Книга Плач Єремії має певний структурний баланс. Част. 1-2 і 4-5 – паралельні між собою та впорядковані перехресним способом. Част. 1 і 5 говорять про людей, а част. 2 і 4 – про Господа. Част. 3 є смисловим стрижнем книги, де Єремія, тужачи, дає відповідь на всі питання, які його турбували. На попередній сторінці наведено приблизну діаграму такої перехресної структури.

Структурна симетрія збалансовується очевидною прогресією в книзі. Перші чотири частини є акровіршами, част. 5 – ні. У перших чотирьох частинах часто вживається кінах  чи то «накульгуючий метр», а в част. 5 – ні. Три з чотирьох перших частин розпочинаються словом ‘ еках (в цьому част. 3 є єдиним винятком з акростичних частин), част. 5 – ні. Тож у багатьох аспектах част. 5 «порушує» порядок, встановлений у інших частинах, і надає відповідь щодо страждань. Тому не випадково, що ця частина починається й завершується, як молитва (“Згадай, о Господи”, 5:1; “Наверни нас, Господи, до Себе”, вірш 21). У част. 5 Єремія описав саме ту відповідь, яку народові потрібно було дати Богові. Таким чином ця відповідь слугує цілком відповідним закінченням книги. Суд Божий має за ціль привести людей до покаяння.

ПЛАН

I. Перша жалобна пісня: спустошення Єрусалима за його гріхи (част. 1)

А. Плач Єремії через зруйнування Єрусалима (1:1-11)

Б. Благання Єрусалима про милосердя (1:12-22)

II. Друга жалобна пісня: Господнє покарання за гріхи Єрусалима (част. 2)

А. Божий гнів (2:1-10)

Б. Смуток Єремії (2:11-19)

В. Просьба Єрусалима (2:20-22)

III. Третя жалобна пісня: Єремія дає відповідь (част. 3)

А. Скарга Єремії (3:1-18)

Б. Надія Єремії (3:19-40)

В. Молитва Єремії (3:41-66)

IV. Четверта жалобна пісня: Господній гнів (част. 4)

А. Рязюча відмінність між станом до і після облоги (4:1-11)  

Б. Причини облоги (4:12-20)

В. Звістка про майбутню відплату (4:21-22)

V. П’ята жалобна пісня: відповідь тих, що вижили (част. 5)

А. Молитва тих, що вижили, щоб Господь згадав їх (5:1-18)

Б. Молитва тих, що вижили, про відновлення (5:19-22)

КОМЕНТАРІ

I. Перша жалобна пісня: спустошення Єрусалима за його гріхи (част. 1)

Перша жалобна пісня Єремії окреслила основну тему книги – смуток через гріх. П’ять разів у част. 1 він зазначив, що заклики Єрусалима про допомогу після його падіння залишалися без відповіді: “нема нікого, хто б його розважив” (вірші 2, 9, 16-17, 21). Місто відвернулося від захисту й опіки свого люблячого Бога, аби йти за примарними угодами з іншими народами та бездушними ідолами, а тепер, коли воно найбільше потребувало допомоги інших, то врешті побачило, що одиноке – безпомічне й беззахисне.

Єремія розкрив тему смутку Єрусалима, надавши дві словесні картини міста. Перша картина описується з погляду стороннього спостерігача, який дивиться на місто ззовні (вірші 1-11), тобто вона показала погляд ззовні всередину. Друга картина – це персоніфікація Єрусалима, який закликає всіх перехожих зупинитися й глянути на його стан (вірші 12-22). Ця картина, отже, показала погляд зсередини назовні.

А. Плач Єремії через зруйнування Єрусалима (1:1-11)

Коли Єремія поглянув на руїни колись процвітаючого міста, то почав гірко тужити. У віршах 1-7 він яскраво описав обсяги його знищення, а у віршах 8-11 роз’яснив причину цього лиха.

1:1. Єрусалим зазнав катастрофічного перетворення. Єремія перелічив три аспекти того, як змінився Єрусалим. По-перше, в ньому не стало населення. Те “місто, що” колись “було повне люду”, зробилося “самотнім”. По-друге, змінилася його економічна позиція у світі. Місто, “що між народами” колись “було велике”, тепер “стало немов би вдовою”. Поняття вдівства неодноразово використовується в Старому Завіті, щоб проілюструвати відчай та безпомічність. Воно часто згадується в контексті з чужинцями й сиротами як особами, котрі не могли себе захистити (див. Вих. 22:21; Втор. 10:18; 24:19-21; 26:13; 27:19; Іс. 1:17). Єрусалим тепер став полишеним і беззахисним. По-третє, змінилася його соціальна позиція. Те місто, “що князювало над краями”, тяжку “данину” платило, тобто стало рабом. Місто, яке панувало над іншими націями, тепер   було змушене служити вавилонянам.

1:2. Коли Єремія продовжив свою персоніфікацію Єрусалима, то описав його реакцію на спустошення. Поки інші народи спокійно спали солодким сном, Єрусалим “гірко” плакав над своїм сумним становищем. Він бажав, аби його розважили ті, “які його любили”, та “друзі”, але так не сталося. Він покинув свого Друга і Того, хто його істинно любив (Ягве), аби піти за лжебогами й зрадливими союзниками. Але в годину його біди цих так званих друзів неможливо було знайти. Вони “стали” його “ворогами”. Отож, він не мав нікого, хто б полегшив його тягар лиха.

1:3-6. У цих віршах Єремія ще яскравіше описав лихо, що впало на Юдею та Єрусалим. Замість того щоб спокійно проживати на рідній землі, Юдея пішла “у неволю”. Поневолення у Вавилоні, котре тривало з 605 р. до н.е. до 538 р. до н.е., змусило більшу частину людей покинути свої домівки й стати рабами на чужині. “Дороги” й брами Єрусалима, що колись були переповнені паломниками, які приходили поклонитися у храм “на свята”, тепер “опустіли”. Сам же храм стояв покинутим (див. вірш 10). Священники зітхали, святкування припинилися. “Противники” й “вороги” Божого народу перемогли (“взяли гору”). Єрусалимські ж “дівчата” затужили (вірш 4), “діти його пішли в неволю” (вірш 5), а його лідери (“князі”) повтікали, “немов олені”, на котрих полюють (вірш 6).

Слово “Сіон” (вірші 4, 6) спершу стосувалося пагорба в Єрусалимі, на якому було збудовано Давидове місто (див. 2 Сам. 5:7; 1 Цар. 8:1). Пізніше, після спорудження храму на горі Моріа й перенесення ковчега завіту з міста Давида у храм (див. 2 Хр. 5:2, 7), гора, де стояв храм, стала називатися горою Сіон (див. Пс. 20:3; 48:3; 78:68-69). Невдовзі цю назву почали припасовувати й до всього міста Єрусалим, яке включало в себе Давидгород, храмову гору й західний пагорб, куди згодом розрослося місто (див. Єр. 51:35). Назва “Сіон” часто асоціюється з Божим місцем перебування, чи то з самим храмом, чи з містом, де був розташований храм. (Щодо “дочки Сіону”   див. коментарі до ПлЄр. 2:1.) Тож у віршах 1:4-6 Єремія підкреслив релігійне запустіння Єрусалима, після того як храм та пов’язані з ним жертви й свята, котрі символізували Божу присутність і спільність зі Своїм народом, було знищено.

1:7. Матеріальних ушкоджень для Єрусалима було не досить. Його мешканці зазнавали і психологічних випробувань. “Єрусалим” пригадував “собі ... всі … скарби, що мав із давніх-давен”. Його теперішній стан руїни й посміховища гостро контрастував із його минулою славою, і Єрусалим не знаходив розради у спогадах про те, що колись належало йому. Коли він падав у “ворожі руки” (див. вірші 2-3, 5-6), то з нього лише “сміялися”.

1:8-9. Описавши те, що спіткало Єрусалим (вірші 1-7), Єремія роз’яснив, чому так трапилося (вірші 8-11). “Згрішив Єрусалим”, згрішив тяжко (див. вірш 5). Катастрофа, якої зазнав Єрусалим, не була вчинком безсердечного Бога проти невинних людей. Єрусалим сам накликав на себе це лихо своїми ж гріхами. Тепер він пожинав те, що раніше посіяв. Коли він покинув істинного Бога, аби простувати своїми ідолопоклонницькими шляхами, то не думав “про свій кінець”. Як це, на жаль, буває з багатьма, донька єрусалимська, швидше всього, не усвідомлювала, що гріх веде лише до смерті та руїни (Єз. 18:4; Рим. 6:23).              

1:10-11. Єремія стисло окреслив два наслідки, яких зазнав Єрусалим за свій гріх. По-перше, Єрусалим став свідком осквернення свого храму, коли “погани ввійшли в” Божу “святиню”. Ця будівля, на яку люди хибно покладалися як на захист (див. Єр. 7:2-15; 26:2-11), тепер у них на очах була осквернена язичниками, яким заборонялося входити   туди. Вочевидь, юдеї розглядали свій храм як велетенський талісман або ж амулет на удачу. Вони розмірковували, що Єрусалим завжди буде в безпеці, позаяк там – Божий дім. Вони говорили, що Він може дозволити руйнацію інших міст, але аж ніяк не Свого храму. Занадто пізно люди зрозуміли, що Бог не цінує споруди з каменю вище за слухняність. Непослух призводить до знищення.  

По-друге, через свій гріх Єрусалим зазнав голоду. Під час і після облоги їжі було вкрай мало. Люди були змушені віддавати “скарби свої .. за харч”, аби не вмерти   (див. ПлЄр. 1:19; 2:20; 4:10). Марнота матеріалізму стала очевидною для тих, котрі мали більше срібла й золота, аніж хліба.

Б. Благання Єрусалима про милосердя (1:12-22)

Друга частина першої жалобної пісні змінює тут свій акцент. Замість того щоб стояти ззовні й заглядати всередину, Єремія стояв уже всередині й дивився звідти назовні. Єрусалим сам закликав перехожих поглянути на його сумний стан. Вірші 12-19 містять звернення Єрусалима до тих, які споглядали його руйнацію, а вірші 20-22 – звернення Єрусалима до Господа.

1:12-13. Єрусалим закликав людей, які проходили “повз”, спинитися і поглянути на його стан. Спершу він акцентував увагу на Божому гніві, котрий вилився на нього (вірші 12-17), а потім пояснив, що сам заслужив таке покарання за свої гріхи (вірші 18-19).

Зруйнування Єрусалима не трапилося випадково. Воно стало наслідком Божого покарання за гріхи. “Господь … зіслав” його (див. 2:1-8; 4:11; 5:20). Єремія вжив чотири метафори, аби описати, що саме Бог здійснив проти Єрусалима. По-перше, Божий гнів опалив, мов “вогонь”, який Він “зіслав … у … кості” Єрусалима. Тут може йтися про блискавки з неба, які влучали в людей (див. 1 Цар. 18:38; 2 Цар. 1:10, 12; Іов. 1:16; Пс. 18:13-15).

По-друге, Бог діяв, неначе мисливець, котрий “сітку розстелив” Єрусалимові “під ноги”. Сітки використовувались, аби ловити різних тварин, включаючи птахів (Прип. 1:17), рибу (Проп. 9:12) та антилоп (“сугак”, Іс. 51:20). Сітка заплутувала тварину так, що та не могла втекти.

1:14. По-третє, Бог немовби об'єднав переступи Єрусалима в одне “ярмо”, яке поклав тоді йому на шию. В ярмо зазвичай запрягали двох робочих тварин, аби вони разом тягли важкі ноші та орала. Важка дерев’яна поперечна балка ярма метафорично стосувалася рабства чи тягаря або ж якихось випробувань, котрі людина мусила зносити (див. Бут. 27:40; Лев. 26:13; Втор. 28:48; 2 Хр. 10:3-11; Іс. 9:3; 58:6, 9; Єр. 27:2, 6-11). Гріхи Єрусалима накликали на нього каральне ярмо, і тепер він був змушений служити Вавилону. Бог “підбив” його “силу” і “видав” його ворогам “у руки”.

1:15. По-четверте, Боже покарання можна було порівняти з чавленням винограду. Немов лозу, “хоробрих” юнаків Єрусалима було розчавлено. “Немов у винотоці”, Господь “топтав … дівицю – дочку Юди”. Зібраний виноград поміщали у чавило і давили його ногами, допоки весь сік із того винограду не стікав у посудину, з’єднану з чавилом. Це дійство стало метафорою повного винищення (див. Іс. 63:1-6; Йоіл. 4:12-15; Одкр. 14:17-20; 19:15). Фраза “дівицю – дочку Юди” стосується Єрусалима (див. ПлЄр. 2:2, 5), який відчував на собі усі наслідки Божого суду. Бог “скликав проти” нього ціле військо.

1:16-17. Розповідь Єрусалима перехожим про Божий суд над ним завершилася вигуком болю та відчаю. У сцені зворушливого суму Єремія змалював дочку єрусалимську виснаженою вдовою у сльозах (див. вірш 1), що простягала “руки”, шукаючи хоч трохи утішення чи помочі, “але” не було нікого, “хто б” її “розважив” (див. вірші 9, 21). Місто було спустошене й зневажене. Ті, до кого Єрусалим звертався за поміччю, стали тепер його ворогами (див. вірш 2) й гляділи на нього, як на нечисту річ. Слово, перекладене тут як “занечистився” ( нідах ), стосувалося обрядової нечистоти, яка асоціювалася з жіночими менструаціями (див. Лев. 15:19-20; Єз. 18:6). Єрусалима сторонилися й зневажали колись найкращі друзі.

1:18-19. У тому, як Юдея зізнається в гріхах, видно: вона усвідомила, що, караючи, праведний Бог виховував неправедний народ. “Господь – справедливий, бо я не слухав Його слова”, – казав Єрусалим. Бог не є творцем зла. Він не є якимось верховним мучителем, котрому подобається лише завдавати іншим покарань (див. Єз. 33:11; 2 Пт. 3:9). Але Бог – праведний, і Він не дозволить, аби гріхи минули безкарно. Гріхи беруть жахливу плату з тих, хто тішиться їх короткочасними насолодами. Через ці так звані насолоди Єрусалим власне й покинув свого Бога. Тепер же Єрусалим платив по рахунку, зазнаючи страждань, вигнання (див. ПлЄр. 1:3), зради колишніх союзників (“коханців”)   і смерті від голоду.

1:20-22. Раніше Єрусалим звертався до тих, що проходили повз (вірші 12-19), але зараз він взивав до Бога. Відкриваючи душу перед Господом, Єрусалим благав Його поглянути на його лихо. “У полі меч забрав ... дітей, а вдома – смерть”. Коли Навуходоносор напав на місто, тих, котрі намагалися втекти на свободу з облоги, порубали мечем. Ті ж, які залишились у місті, померли від голоду й пошесті.

Описавши своє лихо, Єрусалим попросив Бога покарати і його ворогів: “Коли б Ти вже послав той день, що його заповідав, і вони стали такими, як я!” “Той день” – то день Господній, про який уже звіщали пророки. То – час, коли Божий суд прийде на всю землю, щоб відплатити лиходіям за їхнє зло й започаткувати Добу праведності, як і було обіцяно (див. коментарі щодо Господнього дня у підрозділі “Головні труднощі тлумачення” у Вступі до Книги Йоіла).

Єрусалим бажав, щоби Бог судив гріхи його ворогів так само, як засудив його гріхи: “... обходься з ними так, як обійшовсь Ти зо мною за всі мої переступи”   (див. ПлЄр. 4:21-22). В той час цього не сталося, проте Бог сказав, що судитиме всі народи під час і після все ще майбутнього Періоду Великих Страждань (див. Іс. 62:8-63:6; Єз. 38-39; Йоіл. 4:1-3, 9-21; Авд. 15-21; Міх. 7:8-13; Зах. 14:1-9; Мт. 25:31-46; Одкр. 16:12-16; 19:19-21).

II. Друга жалобна пісня: Господнє покарання за гріхи Єрусалима (част. 2)

Чарльз Свіндолл влучно назвав цю частину “Слова зі сховища”. Тепер Єремія полишив персоніфікований Єрусалим і зосередив увагу на покаранні, якого завдав йому Бог. Перші 10 віршів зображають Божий гнів, поки Він систематично руйнував місто, караючи його. Вірші 11-19 містять (а) сумний плач Єремії над руїною міста, яке він любив, та (б) його заклик до людей, аби ті візвали до Бога. Вірші 20-22 вміщують відповідь народу, де Єрусалим знову закликає Господа поглянути на його лихо.

А. Божий гнів (2:1-10)

Друга жалобна пісня розпочинається роз’ясненням істинної причини всіх нещасть Єрусалима. Саме Бог був Тим, хто знищив місто і його жителів. У цих 10 віршах Єремія намагався пояснити людям тяжку правду про Божий суд над Єрусалимом, який трапився виключно через його гріх. Слова, які Єремія тут використав, змальовують Бога як Того, хто особисто наглядав за зруйнуванням міста. Дієслово бала‘  (“проковтнути” або “поглинути повністю”) вжито чотири рази (вірші 2, 5 [двічі], 8 [“руйнувати”]), імовірно, щоб зобразити вогонь Божого суду, який спалює місто дотла. Єремія використав й інші яскраві дієслова: “кинув” (вірш 1), “зруйнував” (вірш 2), “розбив” (вірш 3), “запалив” (вірш 3), “знищив” (вірші 5-6), “спустошив” (вірш 6), “знехтував” (вірш 7), “розвалити” (вірш 8), “розбив … і зламав” (вірш 9). Ці слова описують стан хаосу й безладу, в якому опинився Єрусалим. Бог був головним руїнником міста.

2:1-5. Єремія пояснив, що Божий гнів (вірші 1 [двічі], 3; див. 1:12; 2:6, 21-22; 3:43, 66; 4:11) та Його обурення (2:4; 3:1; 4:11) були спрямовані проти твердинь “дочки Юди” (2:2). Фраза “дочки Юди” стосується саме Єрусалима (див. 1:15; 2:5). Місто також зветься в тексті дочкою “Сіону” (1:6; 2:1, 4, 8, 10, 13, 18; 4:22) та “єрусалимською дочкою” (див. 2:13, 15). Знищені були “оселі” (вірш 2), “палаци” (вірш 5; див. вірш 7) й “твердині” (вірші 2, 5), а також лідери краю. Отак Бог понизив “царство з його князями” (вірш 2). Цар Седекія і царська родина були позбавлені своїх лідерських позицій. Бог усунув усіх, від кого люди очікували проводу й лідерства. Через це велике нещастя Бог здавався юдеям вогнем (вірші 3-4) та ворогом (вірші 4-5), й вони здіймали “плач і лемент”.                    

2:6-7. Божий гнів обернувся і на Його храм: “Він спустошив, неначе сад, шатро Своє”. Слово “шатро” (сок ) є варіантом слова “укриття” ( суках ). Основна думка, котру передав тут Єремія, полягає в тому, що Бог знищив Свій храм (“Свій намет зборів”) таким же самим чином, як селянин повністю розбирає тимчасове шатро, що слугувало укриттям від спеки під час жнив. “Свята”, вшанування суботніх днів, усі жертвоприношення і навіть “жертовник” зазнали наслідків падіння Єрусалима. “Крик … в Господньому домі”   був насправді криком розпачу через вигляд зруйнованого храму.

2:8-10. Єремія знову підкреслив ту непросту ситуацію, в якій опинилися лідери Єрусалима, коли відбувся напад вавилонян. Він порівняв лідерів з муром навкруг Єрусалима, який захищав народ. Але як дійсні “мур і передмур’я” навколо Єрусалима були знищені (вірші 8-9а), так само зазнав знищення і його мур людського лідерства (вірші 9б-10). Династія дому Давида була скинута з престолу. “Цар” та його князі (див. вірш 2) опинились “між народами”. Без храму спинилася й робота священників (див. вірш 6), тож не було “Закону”. Ще одна група очільників – “пророки” – настільки сповнилася шарлатанами (див. Єр. 23:9-32; 28; Єз. 13), що вони “більш” не мали відомостей (“видіння”) від Бога й не говорили більше від Його імені (див. ПлЄр. 2:14). Таким чином кожна група, на котру Бог поклав відповідальність провадити народ, – цар, священники й пророки – відчула на собі гіркі наслідки падіння Єрусалима.

У відповідь на втрату лідерів люди затужили. Туга охопила як старих, так і молодих жінок. Можливо, Єремія використав тут художній засіб, що зветься мерізм, вказавши на дві крайнощі (“старі” й “дівчата”), маючи на увазі, що кожен – і старі, і молоді, і всі люди іншого віку – сумував через втрату очільників народу. Сумуючи, люди перебували в тиші, “посипали собі голови порохом” і носили вереття – на знак туги й печалі (див. Бут. 37:34; Іов. 2:12-13; Неєм. 9:1). (Щодо слова “вереттям” див. коментарі до Іс. 3:24, щодо фрази “дочки Сіону” див. коментарі до ПлЄр. 2:1, що ж до “Сіону” див. коментарі до 1:6.)

Б. Смуток Єремії (2:11-19)

Єремія заридав від того безпорадного становища, яке споглядав. Він записав у книгу п’ять художніх зображень тогочасного стану Єрусалима, котрий і спонукав автора заридати.

2:11-12. Перше зображення є зображенням голоду, який настиг Єрусалим під час облоги. Найсумніша частина будь-яких війн чи протистоянь – це страждання дітей. Душа Єремії розривалася, і він плакав так тяжко, що його “очі” аж майже осліпли “від сліз” (див. 3:48-49). Фраза “жовч моя виливається на землю” означає, що він був уже емоційно виснаженим і спустошеним. Єремія дуже переконливо змалював трагічність моменту, описавши дітей і немовлят, що вмлівали (див. 2:19), просячи їжі, й помирали на руках своїх же матерів (“виливають свої душі у материнське лоно”). Батьки, які любили своїх дітей,   не спроможні були дати їм навіть найнеобхідніші для життя речі.

2:13. Безнадійний стан міста спонукав Єремію звернутися до дочки сіонської особисто. Його наступне зображення – то образ чоловіка, який безуспішно намагається “потішити” засмучену подругу. На жаль, судна руйнація була такою великою, що ніяке утішення не могло допомогти.

2:14. Третє зображення, котре Єремія змалював словами, було зображенням лжепророків, котрі пришвидшили, а не затримали падіння Єрусалима. Бог застеріг, що знищить Єрусалим за його гріхи, і пророки мусили сповіщати людям про це лихо, що насувалося, та закликати їх до покаяння. На жаль, хоча Єремія і Єзекиїл були вірними Богові пророками, інші просто догоджали людям приємними передбаченнями про мир та достаток (див. Єр. 28:1-4, 10-11; 29:29-32). Єрусалим обрав нехтувати пересторогами правдивих пророків і слухати натомість улесливі й “облудні” слова лжепророків.

2:15-17. Четверте зображення було зображенням ворога-переможця, котрий насміхається над нещасними людьми. Колись величне й безпечне місто Єрусалим тепер стало об’єктом кепкувань і принижень. Сусідні народи глузували з нього, пригадуючи його колишню красу та радість, яких уже не було, а “вороги” глузливо потішалися, позаяк перемогли (див. 3:46).

Одначе, аби Єрусалим не почав вірити ворожим насмішкам, Єремія знову нагадав, що руїна – то діло Божих рук: “Господь … звеселив ворога над тобою, ріг противників твоїх підніс угору”. “Ріг” (символ сили), який здійняли вгору противники Єрусалима, не був їхнім власним. Саме Бог надав їм можливість завоювати Єрусалим. Тож саме Він призвів до упадку краю. І Він учинив це “без пощади”   (див. вірші 2, 21; 3:43) за всі гріхи Свого народу.

2:18-19. П’яте зображення Єремії показує останок народу, що з риданнями безустанно взиває до Бога в безнадійному становищі. Вираз “вилий водою твоє серце” вказує на щиру молитву. Людям слід було виявити свої найсокровенніші думки й емоції та розділити їх із Богом (див. Пс. 42:5; 62:9; 142:3). Є певна подібність між даним закликом Єремії до людей та його власною реакцією (записаною у ПлЄр. 2:11). В обох випадках (а) люди перебували у сльозах та муках; (б) вони виливали свої емоції перед Богом у молитві; (в) серцевиною всіх страждань народу й основною причиною смутку була жахлива загибель невинних “діток   … з голоду”.

В. Просьба Єрусалима (2:20-22)

Єремія завершив вияв особистого смутку (вірші 12-19) закликом до Єрусалима висловитися з приводу лиха (вірш 19) так, як те зробив він сам. Далі пророк записав просьбу Єрусалима до Бога.

2:20а-б. Вигуком жаху й болю місто закликало Бога зглянутися й подивитися на його лихо. До знемоги тяжко було дивитися, як від голоду гинуть діти. Облога вавилонянами Єрусалима була настільки нещадною, що всім його мешканцям загрожував голод. В шокуючому вияві свого інстинкту самозбереження декотрі батьки стали канібалами і їли власних дітей. “Щоб жінки та їли плід свій, діток, яких плекали?” Про таке лихо у вельми яскравих деталях попереджав Мойсей, коли оповідав ізраїльтянам про наслідки непослуху Божому Закону (див. Лев. 26:27-29; Втор. 28:53-57). До цього жаху люди вдавалися лише за часів найбільшого відчаю (див. 2 Цар. 6:24-31).

2:20в-21б. Кривава різанина настигла не тільки дітей, а ще й релігійних лідерів та людей усіх вікових груп. Як священника, так і “пророка” було “убивано” на території храму, коли вавилонське військо ввірвалося у місто. Бродячи звивистими вулицями Єрусалима, Єремія бачив закривавлені й пошматовані мертві тіла серед руїн: “на вулицях на землі” лежали “діти й старі люди”.   Коли вавилоняни нарешті пробили захист Єрусалима, їхні воїни були в гніві, бо Єрусалим не здавався їм цілих 30 місяців. Вони не зважали на вік і стать. Безпощадні вавилоняни вбили незліченну кількість людей.

2:21в-22. Але щоб ніхто не забув про головного Суддю, Єремія знову (див. вірш 17) нагадав людям, що це саме Бог наслав на них каральний меч. Вавилоняни перемогли тільки тому, що Він дозволив їм перемогти. Бог застеріг ізраїльтян про те, що Він вчинить, якщо вони виявлять непослух Йому (Лев. 26:14-39; Втор. 28:15-68), і Він виконав те, що сказав. “Тих”, котрих Він любив, Він же і “винищив”.  

III. Третя жалобна пісня: Єремія дає відповідь (част. 3)

Част. 3 є серцевиною даної короткої книги Єремії. Ця частина надає книзі позитивний смисловий стрижень, навколо якого обертаються інші частини. Чорнота гріхів і страждань у част. 1-2 та 4-5 слугує дуже вдалим тлом для розкриття сяючого блиску Божої відданої любові у част. 3.  

Част. 3 помітно відрізняється від перших двох частин. Замість 22 віршів вона має 66 – по 3 вірші на кожну літеру єврейського алфавіту. Вона також не починається відомим вже словом “Як же…” (‘ еках ), котрим розпочато част. 1 і 2. Натомість оповідь від першої особи відкриває читачам особисту реакцію автора на те страждання, яке йому довелося пережити.

Щодо того, хто саме є дійовою особою у част. 3, ще ведуться дискусії. Деякі дослідники розмірковують, що займенники “я”, “моє”, “мене”, “мені”, “мій” та інші стосуються персоніфікованого Єрусалима (див. 1:12-22; 2:22). Однак, хоча певні уривки част. 3 й можуть стосуватися міста, інші її уривки мають стосунок до певної особи (див. 3:14, 52-54). Ба більше, паралелі між життям цієї особи та життям Єремії – разючі. Обидвоє страждали через ненависть своїх краян (Єр. 1:18-19; ПлЄр. 3:52), зазнавали насмішок із уст тих, кому намагалися допомогти (Єр. 20:7-8; ПлЄр. 3:63), пережили намагання інших людей заподіяти їм лихо (Єр. 11:18-19; ПлЄр. 3:60), були кинуті у водозбір (Єр. 38:4-13; ПлЄр. 3:53-58) та плакали над руїною рідного краю (Єр. 8:23; 13:17; 14:17; ПлЄр. 3:48-49).

Отож, найімовірніше, дійова особа в част. 3 – це і є сам Єремія. Одначе опис його становища стосується не лише однієї людини, а охоплює весь народ. Цей факт стає найбільш очевидним, коли автор починає вживати множину замість однини (“ми”, “нас”, “нам” та інші) в даній частині (див. вірші 40-46). Найвірогіднішим тлумаченням є те, що у част. 3 Єремія представляє собою всіх ізраїльтян. Він показав свій власний досвід, позаяк пережив те, чого зазнало багато ізраїльтян у ті часи.

Дану частину можна розділити на три підчастини. Єремія детально описав свої страждання під час падіння Єрусалима (вірші 1-18). Але його знання про Божі дороги привело його до надії, а не до відчаю (вірші 19-40). Тож Єремія міг спонукати весь Ізраїль молитися Богові про визволення, відродження і відплату (вірші 41-66).

А. Скарга Єремії (3:1-18)

3:1-3. За допомогою довгої низки метафор Єремія перелічив чимало нещасть, котрі він, як і кожен юдей, мусив пережити через гнів Бога (див. 2:2, 4; 4:11). Єремія був спантеличений, коли побачив, що Бог, як видавалось, відступився від Своїх минулих діл. Замість того щоб “ходити … в світлі”, під Божою опікою й проводом, він був змушений спотикатися “у пітьмі” (див. 3:6). Бог звернув “Свою руку” супроти Єремії. Таке твердження – унікальне, одначе концепт Божої руки є добре відомим у Старому Завіті (див. 1 Сам. 5:6; Іов. 19:21). Божа рука ласки стала кулаком нещастя.

3:4-6. Гнів Бога обернувся для Єремії лихом. Нещастя, послані Богом, сильно зашкодили його здоров’ю (див. Пс. 38:3-4): його шкіра й “тіло” стали виснажені (ймовірно, зморщилися), а “кості” – розбиті (так пророк образно описав свій неспокій; див. Пс. 42:11). Ці зовнішні зміни супроводжувалися внутрішньою гіркотою, мов від жовчі (див. ПлЄр. 3:15, 19). Єремія був розбитий і тілом, і душею.

3:7-9. Єремія не бачив виходу зі свого нещастя. Він був ув’язнений і в кайданах, тож у нього вже не було свободи. Бог не хотів відповідати на його “молитву” про допомогу, і всі можливості втечі були перекриті.  

3:10-13. Здавалося, що Бог Своїми діями виокремлював для кари лиш одного Єремію. Бог був для нього “ведмедем” чи то “левом у сховку” при дорозі, який напав і “розірвав” Єремію. Вдаючись до наступної метафори, Єремія зазначив, що почувається ціллю для стріл, в яку Бог намагався влучити (див. Іов. 6:4; 7:20; 16:12-13). Бог обрав його для покарання.

3:14-18.  Єремія завершив опис своїх нещасть низкою яскравих і дуже красномовних образів. Він страждав від насмішок і глузувань співвітчизників, сповнився “гіркотою” (“полином” [див. вірш 19], найгіркішою на смак рослиною в Юдеї), повалився “в попіл”, не мав ні спокою, ні “щастя” та йшов повільно до відчаю.

Б. Надія Єремії (3:19-40)

3:19-24. Стан Єремії був подібний до стану всієї Юдеї. Його “злидні” ззовні (вірш 19а; див. вірші 1-4) та неспокій всередині (вірш 19б; див. вірші 5, 13, 15) штовхали його до відчаю (“душа моя в мені прибита”, вірш 20). Одначе одна думка (“оце пригадую я моєму серцю”) стала сильнішою за безнадію, яка намагалася поглинути його: “Ласки Господні не скінчились, не вичерпалось Його милосердя”. Юдея впала, але не скінчилось її існування. Бог карав Юдею за її гріхи, однак не відкинув її як Свій завітний народ. Слово “ласки” в оригіналі – хесед, котре означає “віддана любов”. Бог залишався з народом, який обрав. Завіт, укладений Богом з Ізраїлем у Втор. 28 (див. Вступ ), не втратив чинності. Ба більше, Божу віддану любов можна було побачити навіть у тому, що Він вірно зіслав на народ усі ті прокляття, які обіцяв, і водночас зберіг останок. Сам Божий суд був доказом того, що Бог не покинув Свій народ. Боже “милосердя” (від рехем, “утроба”, в тексті оригіналу – в множині задля яскравішого вираження думки) демонструє Його лагідне почуття турботи про тих, котрі належать Йому.

Чи могла Юдея відштовхнути Бога так сильно, аби Він покинув її навіки? Чи у Бога запас любові та милосердя – обмежений? Відповідь Єремії: ні. “Ласки Господні” (версія Хоменка) – “нові щоранку”. Бог давав Своєму народові оновлений запас відданої любові кожного дня. Як і манна небесна у пустелі, цей запас не міг вичерпатися. Власне ця істина життя й спонукала Єремію воздати хвалу: “Велика Твоя вірність”. Він перебував у захопленні від необмеженого запасу Божого милосердя до нього. Й через це Єремія вирішив чекати (“тому й надіюся”) на те, коли Бог зішле відродження і благословення. Він міг довіряти Богові, незважаючи на обставини, бо тепер усвідомив, наскільки невичерпний запас Божої відданої любові.

3:25-40. Бог, який наслав прокляття, про які говорилось у Втор. 28, зішле і відродження, обіцяне у Втор. 30. А поки час відродження ще не настав, Божий народ мав навчитися правильно ставитися до свого лиха. Єремія виділив сім принципів щодо природи лиха ізраїльтян: (1) Лихо потрібно зносити з надією на “спасіння” від “Господа”, тобто на майбутнє відродження (ПлЄр. 3:25-30). (2) Це лихо – тимчасове, воно контролюється Божим милосердям, любов’ю і добротою (вірші 31-32). (3) Покарання “не” приносить Богові радість   (вірш 33). (4) Якщо лихо настає через несправедливість, Бог “бачить” це і не схвалює цього (вірші 34-36). (5) Лихо завжди підкоряється всевладності Бога (вірші 37-38; див. Іов. 2:10). (6) Лихо прийшло через гріхи Юдеї (ПлЄр. 3:39). (7) Лихо було послане Богом задля значно більшої, доброї мети: аби змусити Божий народ знову навернутися до Нього (вірш 40).

Єремія зміг правильно оцінити своє нещастя (й нещастя Ізраїлю), пригадавши собі й людям, яке відношення воно має до вдачі Бога та Його завіту зі Своїм народом. Нещастя Юдеї не було жорстокосердним учинком підступного Бога, який тішився, завдаючи болю безпомічним людям. Скоріш, це нещастя прийшло від милостивого Бога, вірного Своєму завіту. Він не любить завдавати страждань іншим, але дозволив лиху трапитися, аби знову навернути юдеїв до Себе. Тож Єремія завершив дану підчастину закликом до людей: “Розвідаймо … дороги наші й … повернімося до Господа!” Те лихо було Божим виховним способом привести до Себе Своїх блудних дітей (Втор. 28:15-68). Воно було зіслане, аби змусити народ навернутися до Господа (Втор. 30:1-10).

В. Молитва Єремії (3:41-66)

Становище пророка (вірші 1-18) та роздуми над вдачею Бога (вірші 19-40) спонукали Єремію до молитви. Дана підчастина складається з двох уривків. У першому уривку (вірші 41-47) пророк закликав людей покаятися перед Богом у своїх гріхах через їх страждання. Цей уривок написано у множині (“ми”, “нас”, “наші”). У другому уривку (вірші 48-66) Єремія згадав, як Бог врятував його самого, коли він візвав про поміч. Це спонукало Єремію закликати Бога звершити суд над ворогами. Тож другий уривок написано вже в однині (“я”, “мене”, “мною”, “моє”); Єремія тут виступає своєрідним прообразом усієї Юдеї. Як Бог врятував Єремію і покарав його ворогів, так Він врятує Юдею й покарає її ворогів, якщо тільки вона візве до Нього.

3:41-47. Ця молитва походить із заклику у вірші 40. Навернення Юдеї до Господа відбудеться через молитву. Якщо люди обернуться до неба, то зрозуміють, що згрішили, “відпали” й “збунтувались”. Всі нещастя народу – кара “гнівом” Господнім (див. 2:1, 3, 6, 22; 3:43), “молитва” без відповіді, нехтування з боку інших народів, наче “сміттям та покиддю”, а також насмішки (див. 2:16) – були результатом непослуху Богові. Всі жахіття – “страх і яма ..., спустошення й руїна”   – це наслідки бунту супроти Божого завіту. Коли Юдея зрозуміє жахливі наслідки своїх гріхів, то зрештою визнає свою провину.

3:48-51. У вірші 48 Єремія різко перейшов від множини до однини. Вірші 48-51 – це переміщення уваги з покаяння людей (вірші 41-47) на приклад з життя Єремії (вірші 52-66). Коли люди покаялися в гріхах і почали чекати на відповідь від Бога, Єремія продовжував ридати (див. 2:11) й слізно молитися, “поки Господь з неба не спогляне та не побачить”. Бог пообіцяв відродити Ізраїль, якщо той візве до Нього зі своєї неволі (Втор. 30:2-3). Тож Єремія поклявся взивати до Бога про відродження Його народу, аж поки це не відбудеться.

3:52-55. Поклявшись молитися за народ, аж поки Бог не пошле кращі часи, Єремія розповів людям про обставини з власного життя, які мали стати прикладом для них. Як Юдея була нещасною, так нещасним був і Єремія. Як нація повинна була взивати про поміч, так і Єремія благав про поміч. Божий рятунок Єремії був прелюдією до рятунку, котрий Він пошле усьому народові.

Своїм служінням в останні дні існування Юдейського царства Єремія набув собі багато ворогів. Люди з його ж рідного міста задумували вбити його (Єр. 11:18-23), багато хто в храмі вимагав його страти (Єр. 26:7-9). Пророка побили, посадили у в’язницю, мовби зрадника (Єр. 37:11-16), а пізніше, при кінці облоги, кинули у болотистий водозбір вмирати з голоду (Єр. 38:1-6).

Вочевидь, Єремія мав тут на увазі свою останню прикрість у ПлЄр. 3:53-55. Він візвав до Бога про поміч із ями, де йому загрожувала певна смерть. Декотрі тлумачі вважають, що поняття ями могло мати у цьому вірші подвійне значення, а саме водозбору, а також гробу й Шеолу (потойбічного світу; див. 2 Сам. 22:5-6; Пс. 18:5-6; 69:2-3, 15-16; Йона 2:6-7). Ймовірно, гіркий досвід Єремії у реальній “ямі” водозбору нагадав йому про метафоричний концепт гробу, ями смертної. Однак не слід аж надто акцентувати увагу на переносному значенні вищезгаданого слова, позаяк вираз “прикидали мене камінням” (ПлЄр. 3:53) був би тут недоречним, якби яма стосувалася лише смерті. Коли хтось потопав у ямі смерті, то хіба він переймався тим, що люди кидають у нього каміння? Але коли він був ув’язненим у водозборі, то це могло становити для нього небезпеку, як і для Єремії.

3:56-58. Бог відповів на просьбу Єремії про рятунок із ями: “Ти зблизився, коли я візвав до Тебе”. Бог втрутився на користь Єремії й врятував його від певної смерті у болотистому водозборі (див. Єр. 38:7-13). Тож Єремія був для юдеїв живим прикладом Божої щирої любові та вірності (див. ПлЄр. 3:22-23). Бог дійсно визволив (“викупив … життя”) цього чоловіка, котрий візвав до Нього про поміч.

3:59-66. Далі Єремія закликав Бога відплатити по заслузі його ворогам, тим у Юдеї, що постали проти нього. Бог “бачив … кривду”, яку вони чинили Єремії: “усю їхню помсту, усі їхні замисли, … наругу їхню” і їх насмішки. Єремія благав Бога відплатити їм “за вчинками їхніх рук”. Це історично здійснилося, коли Навуходоносор увійшов у Єрусалим. Старші народу, які обмовляли та переслідували Єремію, зазнали кари з боку вавилонян (див. Єр. 39:4-7; 52:7-11, 24-27). Паралель із Єрусалимом була очевидною. Єрусалим також зазнавав переслідувань від ворогів (ПлЄр. 3:46-47), але міг бути певен, що Бог відплатить його ворогам, якщо лиш місто навернеться до Нього.

IV. Четверта жалобна пісня: Господній гнів (част. 4)  

Част. 4 містить у собі паралелі до теми суду у част. 2. Описавши відповідь людини посеред Божого суду (част. 3), Єремія знову повернувся до опису лиха в Єрусалимі. Він порівняв умови життя в Єрусалимі до облоги та після неї (4:1-11), пояснив причини облоги (вірші 12-20) та звістив про майбутню відплату з Сіону (вірші 21-22).

А. Разюча відмінність між станом до і після облоги (4:1-11)

Сувора реальність Господнього суду над Єрусалимом стає ще більш разючою, коли пророк порівняв тогочасну ситуацію в місті з ситуацією перед падінням. Деякі тлумачі відзначають певний паралелізм між віршами 1-6 та 7-11 (див. таблицю). Обидва уривки написано з метою подати єдиний висновок: те лихо, що прийшло в Єрусалим, є Божою карою за гріхи міста (вірші 6, 11).

4:1-2. Єремія порівняв Єрусалим із тьмяним золотом та знеціненим коштовним камінням. Далі він пояснив своє поетизоване мовлення. “Золото” і “святе (коштовне) каміння” – це “сини Сіону дорогії”, жителі Єрусалима.

У дні минулої слави вони були такими ж цінними, як “щире золото”. Тепер же вони мали “вартість глиняного посуду”. Глина була у Палестині дуже поширеною. Майже весь посуд виготовлявся з неї. Глиняних глечиків було багато, і вони були дешеві. Тому розбиті глечики просто викидали й купували нові. Подібним чином і мешканці Єрусалима, які були дорогими Божими людьми, втратили свою цінність.  

4:3-5. Далі Єремія почав розповідати не про долю людей загалом, а про долю малих дітей зокрема. Те, як тоді до малих дітей ставилися їхні матері, було гіршим, ніж у декотрих хижих тварин. “Шакали”, що проживали на землях неподалік від Середземного моря, подорожували зграями. Вони часто асоціювалися з руїнами та пустками (див. Іс. 35:7; Єр. 9:10; 10:22; 49:33; 51:37; Мал. 1:3). Проте навіть шакали годували своїх дитинчат, в той час як просьби дітей у Єрусалимі дати “хліба” і води залишалися без відповіді їхніх батьків. Жителі Єрусалима стали жорстокими, “мов струсі” (дикі страуси). Самки страусів, як видається, не дбають про власне потомство, бо кладуть яйця в пісок, де їх можна розтоптати (див. коментарі до Іов. 39:14-18).

Немовлята й діти гинули від “спраги” та голоду (див. ПлЄр. 2:19). Ще однією рисою облоги було те, що люди, які колись мали вдосталь їжі, тепер умлівали “із голоду”, а князі (що були виховані “на пурпурі”, царському вбранні) тулилися “до гною” й попелу, імовірно, будучи хворими й ослабленими (див. Іов. 2:8).

4:6. Єремія завершив першу строфу четвертої жалобної пісні порівнянням Єрусалима з Содомом. Але покарання Єрусалима було більшим, аніж кара содомська, бо: (а) покарання Єрусалима було довготривалим, тоді як кара содомська відбулася швидко (“за хвилину”), (б) покарання Єрусалима зійшло, незважаючи на поміч від Єгипту, тоді як Содом не мав жодної помочі (ніхто “не” потрудився подати йому руку).

4:7-9. Друга строфа цієї жалобної пісні Єремії (вірші 7-11) містить паралелі до першої строфи (вірші 1-6), але образи тут є більш насиченими та конкретними. “Сини Сіону” (вірш 2) тепер звуться князями (див. 2:2, 9). Місцеві лідери зазнали такої ж долі, як і всі інші. Їхні сильні й здорові тіла не уникнули руйнівної дії Вавилону. Їхня шкіра також потемніла (стала чорніша “за вугіль”) й “до кісток прилипла”, коли вони “конали” від “голоду”   (див. 5:10).

4:10-11. Голодні діти (вірші 4-5) тепер ставали жертвами своїх же батьків. Жахливі і невпинні муки голоду (див. 1:11, 19) змушували ніжних жінок їсти “власних дітей” (див. коментарі до 2:20).

Єремія завершив другу строфу, знову вказавши на Господа як на Того, хто зіслав на Сіон це покарання (див. 1:12-17; 2:1-8; 5:20). Єрусалим мусив зазнати Господнього “обурення” (див. 2:2, 4; 3:1) та відчути на собі Його “палкий гнів” (див. 1:12; 2:3, 6) за свої гріхи. Божий суд був, наче “вогонь”   (див. 2:3), який вирвався з-під контролю у Єрусалимі, пожираючи все місто. Як надбудови, так і основи було знищено.

Б. Причини облоги (4:12-20)

4:12. Єрусалим був добре укріпленим містом, котре здавалося цілковито неприступним. У місто вже кілька разів входили війська супротивників (див. 1 Цар. 14:25-28; 2 Цар. 14:13-14; 2 Хр. 21:16-17), але його захисні мури було відновлено й зміцнено (див. 2 Хр. 32:2-5; 33:14), а запас води в місті став постійним через побудований Єзекією тунель. Тож у часи Єремії “царі”   вважали місто неприступним та непереможним. Все ж Бог дозволив ворогам його захопити.

4:13-16. Однією з причин облоги й падіння Єрусалима були “гріхи його пророків” та “переступи” його священників. Ці очільники, яких було настановлено посередниками між Богом і людьми, з часом зіпсувалися. Замість того щоб навчати народ праведності і спонукати його до вірності Божому завіту, ці чоловіки “проливали кров” невинних людей, через що й осквернилися “кров’ю”. Вони були настільки “заплямлені” своїми гріхами, що до них ставилися, мов до прокажених. Як це не дивно, та пророків і священників сторонилися, мов нечистих прокажених, і виганяли з завітної спільноти (див. Лев. 13:45-46). Бог “порозсівав” єрусалимських лідерів (священників і “старших” народу), позаяк вони ввели людей у гріх.

4:17-19. Якщо першою і найбільш очевидною причиною лиха були гріхи священників та пророків (вірші 13-16), то другою причиною виявилася марність військових союзів із чужинцями. Замість того щоб покластися на Бога, Єрусалим звернувся до Єгипту, аби вберегтися від Вавилону. Марно “виглядали” жителі Єрусалима “за народом, що не міг спасти” їх. Як Єремія, так і Єзекиїл перестерігали, що не варто благати Єгипет про поміч (Єр. 37:6-10; Єз. 29:6-7). Та фальшива надія принесла з собою лиш гіркоту поразки. Вавилонські вояки, “прудкіші, ніж орли” (див. Ав. 1:8), зрештою захопили Єрусалим, переслідуючи втікачів, і тоді настав “кінець”.  

4:20. Третя причина облоги та падіння Єрусалима – це поведінка Седекії, його царя. Седекія був Господнім помазаником. Слово “помазаник” ( масіах ) вживалося стосовно ізраїльських царів, позаяк їм на голову виливали олію, аби показати, що вони обрані на це завдання Богом (див. 1 Сам. 10:1; 16:1; 1 Цар. 1:39-45; 2 Цар. 11:12). Коли Єрусалим упав, Седекія намагався втекти, подавшись до річки Йордан та в Аммон (Єр. 39:2-7), але “потрапив у” ворожі пастки (“ями”). Його дітей вбили, а його самого відвели в кайданах у Вавилон. Той лідер, на якого єрусалимляни так сподівалися в плані захисту (“дух наших ніздер”, “під його тінню”), виявився неспроможним постояти за них.

В. Звістка про майбутню відплату (4:21-22)

4:21-22. З огляду на Божий завіт із Ізраїлем (Втор. 28-30) народ міг сподіватися на відплату. В останніх двох віршах ПлЄр. 4 вимальовується контраст між Ізраїлем і його язичницьким ворогом Едомом (див. рисунок).

Едом активно долучився до падіння Єрусалима під тиском Вавилону (див. Пс. 137:7; Єр. 49:7-22; Єз. 25:12-14; 35). (Щодо краю “Уц” див. коментарі до Іов. 1:1). Злочини Едому проти його брата Якова (Втор. 23:8) символізували всі дії тих народів, що намагалися нажитися за рахунок Єрусалима. Бог бачив їхні вчинки і покарає ті народи за всі їхні гріхи, достоту як пообіцяв (Втор. 30:7). Хоч Едом тішився й веселився з приводу нещастя Єрусалима, гірка “чаша” згодом “прийде” і до нього (див. ПлЄр. 1:21-22). Пиття з такої чаші передбачало неминучість сходження Божої кари (див. Єр. 25:15-28). Як Бог покарав Єрусалим за його гріхи у часи Єремії, так Він покарає і Едом (та й, якщо тлумачити уривок ширше, всі язичницькі народи). Єрусалим міг очікувати на оновлення. Едом же міг сподіватися лише на покарання (див. коментарі до Авд. 4, 15-18, 20-21).

V. П’ята жалобна пісня: відповідь тих, що вижили (част. 5)

Остання жалобна пісня пророка не має тієї будови, яка присутня в попередніх піснях. Акростичне впорядкування і кінах -метр – відсутні. Фактично, вся ця частина є радше повноцінною молитвою, ніж плачем чи то жалобною піснею. Част. 1-3 завершуються молитвою до Господа (1:20-22; 2:20-22; 3:55-66), проте у част. 4 заключної молитви немає. Отож, част. 5 можна трактувати як молитву після част. 4, а також – як заключну молитву всієї книги.

Сама молитва складається з двох частин, кожна з яких підсумовує відповідь, котру мали дати Господеві ті, що вижили. Перша частина – це заклик до Бога згадати про їхнє гірке становище (5:1-18). У ній також міститься розкаяння в гріхах. Після заклику до Бога згадати про них йде просьба до Бога відновити Юдею (вірші 19-22). В даному контексті це – просьба відновити як ізраїльський край, так і завітні благословення (Втор. 30:1-10).

А. Молитва тих, що вижили, щоб Господь згадав їх (5:1-18)

5:1. Вірш 1 слугує вступом до молитви. Останок народу закликав Бога згадати про всі ті прикрощі, яких зазнали юдеї, й поглянути на їхню теперішню “наругу”. Єремія вже казав, що Бог бачить такі нещастя (3:34-36). Тож заклик людей полягав не лише у тому, аби спонукати Бога подивитися   на те, що сталося (адже Він і так бачить усе; див. Прип. 15:3), а радше в тому, щоб Бог подивився і почав діяти стосовно їхнього становища.

5:2. Використовуючи першу особу множини (“ми”, “нас”, “наші”), люди описали (у віршах 2-10) загальний поточний свій стан і страждання, котрих завдав їм Вавилон. Землі юдеїв роздавалися “чужинцям”.   Вавилон почав хазяйнувати у цих землях, і його завойовницькі війська розташовувалися там (Єр. 40:10; 41:3). Окрім того, сусідні з Юдеєю народи привласнили собі деякі її території (див. Єз. 35:10).

5:3. Окрім втрати майна і земель, юдеї втратили ще й власні права. Їхні нові господарі були людьми жорстокими, яких не хвилювала доля підкорених. Чоловіки стали такими ж беззахисними, як “сироти без батька”, а жінки – такими ж вразливими, “немов удовиці”.   В Ізраїлі сироти і вдови були найбільш безпорадними членами суспільства (див. коментарі до 1:1). У них не було нікого, хто б захистив їх права, або ж запевнив, що з ними поводитимуться справедливо. Під домінуванням Вавилону Юдея не мала ні прав, ні засобів захисту. Вона була переможеним супротивником, а Вавилон став її жорстоким хазяїном (див. Ав. 1:6-11).

5:4-5. Правління Вавилону над Юдеєю було нещадним. Юдеї тепер мали платити за “воду”, котру пили, й за “дрова”, які використовували для приготування їжі. Як у Юдеї, так і у Вавилоні поневолені юдеї не мали “відпочинку” від завойовників. Переслідування й страх супроводжували їх на кожному кроці (див. Втор. 28:65-67; Єз. 5:2, 12).

5:6-8. Тут наводиться одна з причин лиха, яке прийшло в Юдею. Юдея зверталася за поміччю “до Єгипту … та до Ашшуру, щоб насититись хлібом”. Словосполучення з оригінального тексту натанну иад  дослівно перекладається як “простягати руку” чи “потиснути руку”. Воно передає думку про укладення договору чи угоди (див. 2 Цар. 10:15) і часто стосувалося тієї групи людей, яка  здавалася чи корилася сильнішій групі чи особі, виконуючи умови угоди (1 Хр. 29:24; 2 Хр. 30:8; Єр. 50:15). Протягом своєї історії Юдея обіцяла свою відданість як Єгипту, так і Ассирії, і щоразу заради захисту нації (див. Єз. 16:26-28; 23:12, 21). Колишні очільники Єрусалима (“батьки”) часто змінювали між народами своє підданство, й зрештою ця непостійність їх і знищила. Їхні гріхи накликали на них смерть, а ті, що вижили, несли “кару за їхні беззаконства”.   Тогочасне нове покоління не заявляло, що несправедливо страждає за гріхи предків (див. ПлЄр. 5:16), але вбачало в цьому покаранні логічний підсумок тяжких провин своїх попередників. Добровільне підпорядкування їхніх праотців безбожним народам тепер давало свій гіркий плід. Вавилон призначив над людьми жорстоких керівників; вавилоняни низького соціального становища вивищилися, і юдеї були змушені коритися їм: “Раби над нами вередують”.

5:9-10. Суворі умови й нестача їжі спонукали людей вдаватися до крайнощів, щоб вижити. Імовірно, меч, з котрим вони постійно стикалися, тримали в руках агресивні банди кочівників “пустині”, через територію яких юдеї мусили ходити за хлібом (тобто за харчами). “Шкіра” юдеїв була, “як піч, гаряча”   від нестачі належної їжі (див. 4:8).

5:11-14. У цих віршах увага переходить із першої до третьої особи. Розповівши про свої страждання загалом (вірші 2-10), люди описали вплив цих страждань на окремі групи людей. Жоден прошарок суспільства не зміг уникнути суду.

Першою групою, згаданою в тексті, котра зазнала жахів чужоземної окупації, були жінки в Єрусалимі (“в Сіоні”) і дівчата в Юдеї.   Жінки, які вижили під час нападу вавилонян на їхні міста, були немилосердно знечещені безжальними вояками. У сцені брутальної жорстокості, повторюваної багатьма загарбниками в історії, переможці задовольняли свої похоті, користуючись беззахисністю жінок.

Лідери міста також відчули на собі лють вавилонян. “Князів” було “повішено” за руки. Ті, котрі раніше підбурювали народ збунтуватися проти Вавилону, були закатовані до смерті в такий жорстокий спосіб. Певно, то був різновид розп’яття, оскільки повішення й настромлення жертв на палю були звичними методами страти в ті часи. “Старших” також катували.

“Хлопці”, які вижили під час нападу вавилонян, стали рабами. Через нестачу домашніх тварин у Палестині (імовірно, через те, що більшість із них було з’їдено під час 30-місячної облоги) чоловіки були змушені виконувати роботу, яку зазвичай робили тварини. Чоловіки “носили жорна” (як це був змушений робити Самсон, Суд. 16:21), аби молоти зерно, а “діти” мусили тягати великі оберемки дров   до міста. Ті, що колись були надією Юдеї, понизилися до статусу рабів.

Мудрість, справедливість і щастя покинули місто. Ворота, де раніше сиділи “старші”, були місцем справедливості та мудрості. Там старші народу вирішували суперечки між людьми (див. ПлЄр. 5:12). Але, коли ці старші пішли, юдеї втратили мудрість і справедливість, які зазвичай були їм доступні. Навіть музика й бавлення юних людей припинилися. Музика часто асоціювалася з радістю та щастям (див. Пс. 95:1-2). Тепер же Юдея не мала чим тішитися, бо її народ мучився під суворою рукою Вавилону.

5:15-18. Завіса похмурості нависла над Єрусалимом. “Радість” і втіха, які колись тут були, “змінились” на смуток і “жалобу”. Колись багатолюдне й процвітаюче місто перетворилося на руїни, де почали мешкати дикі звірі. “Вінець” був символом слави та величі, яка належала Єрусалимові. Однак тепер цієї величі вже не було. Єрусалим втратив її через гріх. Люди непритомніли від голоду, “в очах” у них “потемніло” від сліз (див. 2:11; 3:48-49). В Сіоні оселилися “лисиці”   (див. 4:3) та шакали. Одначе за цю пустку і руїну Юдея могла картати лише себе.

Б. Молитва тих, що вижили, про відновлення (5:19-22)

5:19. Описавши своє сумне становище (вірші 1-18), Юдея завершила свою молитву закликом до Бога почати діяти (вірші 19-22). Основою цього заклику було Боже вічне верховенство: “Ти ж, Господи, повіки перебуваєш”.   Юдея страждала не тому, що її Бог зазнав поразки з боку сильніших богів Вавилону. Бог Юдеї був, є і буде єдиним істинним Богом. Саме Він зіслав на неї лихо (див. 1:12-17; 2:1-8; 4:11). І цей же Бог, який зіслав на неї руїну, має владу та силу зіслати їй і відновлення, звісно, якщо так забажає.  

5:20. Знання про Божу здатність відродити націю спонукало людей поставити Йому два запитання. З огляду на смислову природу давньоєврейського паралелізму ці два запитання слід розглядати як питання синонімічні. Забути про Юдею означало покинути її напризволяще посеред страждання. Слово “забуваєш” виступає тут антонімом до слова “згадай” з вірша 1. Однак Бог не забуває нічого. Даний художній вислів означає, що Він покинув чи то полишив людей так, мовби зовсім про них забув. Люди запитували Бога, “чому” Він покинув їх “так надовго”.   Примітно, що Мойсей використав той самий художній вислів, зазначивши, що Бог згадає Свій союз, якщо люди покаються у своїх гріхах (Лев. 26:40-42). Отож, народ Юдеї закликав Бога сповнити іншу частину Своєї завітної обітниці.

5:21-22. Конкретна дія, про яку люди благали Бога, – це відновлення: “Наверни нас, Господи, до Себе, і ми повернемось: обнови наші дні”. Люди знову бажали отримувати благословення з Божого завіту, серед котрих було й відродження їхнього народу на ізраїльській землі (Лев. 26:40-45; Втор. 3:1-10). Їхньою основною надією на відновлення була Господня вірність обітницям Свого завіту. Позаяк Бог не “відкинув” націю назовсім   (чого Він поклявся ніколи не робити; Лев. 26:44; Єр. 31:31-37), люди могли покладатися на Нього й знати, що Він відповість на їхню просьбу.

Отож, Книга Плач Єремії завершується звісткою надії. Незважаючи на свої великі страждання за гріхи, Юдея не була покинутою нацією. Бог має вічне всевладдя. Тож Його завіт з Ізраїлем залишався в силі, незважаючи на непослух людей. Надія для нації полягала в тому, що коли вона візве до Бога і покається в гріхах, то Він захищатиме її впродовж поневолення (ПлЄр. 3:21-30) та зрештою відновить її на рідній землі й поверне їй завітні благословення (5:21).

БІБЛІОГРАФІЯ

Cohen, Abraham. The Five Megilloth. London: Soncino Press, 1946.

Gottwald, Norman K. Studies in the Book of Lamentations. London: SCM Press, 1962.

Harrison, R.K. Jeremiah and Lamentations: An Introduction and Commentary. The Tyndale Old Testament Commentaries. Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1973.

Hillers, Delbert R. Lamentations. The Anchor Bible. Garden City, N.Y.: Doubleday & Co., 1972.

Ironside, H.A. Jeremiah: Prophecy & Lamentations, New York: Loizeaux Brothers, 1950.

Jensen, Irving L. Jeremiah and Lamentations. Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1974.

Kaiser, Walter C., Jr. A Biblical Approach to Personal Suffering. Chicago: Moody Press, 1982.

Laetsch, Theo. Jeremiah. St. Louis, Mo.: Concordia Publishing House, 1965.

Schaeffer, Francis A. Death in the City. Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1969.

Swindoll, Charles R. The Lamentations of Jeremiah. Bible Study Guide. Fullerton, Calif.: Insight for Living, 1977.