Книга Авакума

КНИГА АВАКУМА

Дж. Рональд Блу

ВСТУП

Із супутника планета Земля може виглядати просто дивовижно, але для тих, хто мешкає на ній, все видається значно похмуріше. Різноманітні заворушення, зростаючий тероризм, велика кількість нещасних випадків, безпрецедентні травми, ріст забруднення, важкі випробування і постійне напруження аж ніяк не радують мешканців землі. Наша планета стає все більш подібною на якусь лиховісну чорну сферу, яка невдовзі просто вибухне.

Тому зовсім не дивно, що люди починають ставити запитання. Чому на землі так багато гноблення? Чому тут стільки несправедливості? Чому грішники процвітають? Чому праведники страждають? Чому Бог нічого з цим не робить? Чому Бог не дає цьому лад? Чому? Чому? Чому?

Ці проникливі запитання зовсім не нові. Ще задовго до пришестя Христа на Землю, один давній пророк поглянув навколо на насильство й гріховність світу і вигукнув до Бога: «Чому показуєш мені несправедливість і дивишся на кривду? … Чому б Ти мав дивитись на злочинців, мовчати, коли злий пожирає справедливішого за себе?» (Ав. 1:3, 13) Однак цей пророк не лише поставив запитання, які насправді турбують все людство, він також отримав відповіді на них. Й ось ці відповіді Творця усього Всесвіту ретельно занотовані тут, у цій маленькій Книзі Авакума.

Книга Авакума й справді унікальна. На відміну від інших пророків, які проголошували Боже послання людям, цей пророк вів із Богом діалог про людей. Більшість старозавітних пророків проголошувало Боже покарання. Авакум же просив про Боже покарання. На відміну від уже звичного проголошення обвинувачення, у цій маленькій книзі міститься захоплива розмова між спантеличеним пророком та його Творцем.

Однак це не лише одностороннє інтерв’ю з Богом. Авакум пішов далі й занотовував у част. 1 діалог із Ним. А потім, у част. 2, Господь, відповідаючи на скарги пророка, звелів йому: «Запиши видіння». Проголошення Бога містить у тому числі довгу похоронну чи то глузливу пісню, яка складається з п’яти вигуків «горе тому», адресованим грішним вавилонянам. Част. 3 завершується дивовижним славослів’ям . На повсякчасне «Чому?» найкращою відповіддю є відвічне «Хто!» Хоча зсередини здається, наче все спонукає людину перебувати ввесь час у страху й усіх і всього боятися, ззовні стає зрозуміло, що потрібна лиш повна довіра до Бога. Скарги та побоювання пророка трансформуються тут у певність і глибоку віру. Ось головне послання Авакума: «А праведний з віри своєї буде жити» (2:4).

Автор . Про самого пророка Авакума відомо небагато. У даній книзі просто занотоване його ім’я і його вид діяльності. Його ймення має певне значення, однак тлумачення цього імені не є однозначним. Більшість науковців сходиться на думці, що ім’я «Авакум» походить від давньоєврейського дієслова хабак , «охоплювати чи обіймати». Однак чи слід його тлумачити в активному стані, чи ж у пасивному? Він – той, хто обіймає, чи той, кого обіймають? Лютер розглядає це ймення в активному стані і твердить, що Авакум – той, хто обіймає свій народ, втішає його та підбадьорює. А на думку Жерома, Авакум – це той, хто охоплює проблему божественної справедливості у грішному світі. Інші тлумачі надають перевагу пасивному стану і змальовують Авакума як людину, яку обіймає Бог як Свою дитину і Свого посланця. Нещодавно у Месопотамії були віднайдені тексти аккадською мовою, в яких слово хамбакуку виступає назвою садової рослини. Тому деякі науковці переконані, що ймення пророка засвідчує вплив Ассирії та Вавилону на ізраїльтян або ж що Авакум був вихідцем із мішаної ізраїльсько-ассирійської сім’ї.

Та що б там не означало це ім’я, Авакум був пророком. У заголовку до інших пророчих книг містяться різні інформативні дані: ім’я батька пророка (Іс. 1:1), імена царів, які були сучасниками пророка (Ос. 1:1), назва рідного міста пророка (Ам. 1:1). Однак лише тричі про автора сказано у заголовку, що він «пророк»: у Книзі Авакума, у Книзі Аггея та в Книзі Захарії. Отож, Авакум є єдиним пророком часів до вигнання з занотованим таким званням.

Проте, хоча про Авакума тут і зазначено, що він пророк, все ж за своїм літературним стилем дана книга нагадує псалми і книги мудрості. Останні слова його книги («Провідникові хору. На струнних приладах», Авд. 3:19) свідчать про те, що, можливо, Авакум був музикою в левітів. В апокрифічній книзі «Бел і дракон» Авакум змальовується як син Ісуса з племені Леві. У цій фантастичній легенді пророк отримує від ангела наказ принести їжу Даниїлу, якого вдруге вкинули у яму до левів. Коли ж Авакум відповів, що не відає, де знаходиться та яма, ангел схопив його за волосся і переніс на край ями.

Згідно з давньоєврейськими переказами, Авакум був сином шунамійки (див. 2 Цар. 4), якого Єлисей повернув до життя. Такий висновок було, вочевидь, зроблено з огляду на значення імені Авакума, «обіймати», та слова Єлисея, адресовані шунамійці: «(Ти) пригортатимеш сина» (2 Цар. 4:16, НАСБ).

Якщо ж відкинути всі припущення та здогадки, то можна з певністю сказати – і цього, мабуть, буде досить, – що Авакум служив офіційно призначеним пророком і брав участь у літургійних співах в храмі. Він був освічений, дуже сприйнятливий, а з огляду на літературний стиль ще й талановитий поет, а не лише пророк. Та головне – він був вибраним слугою Бога, який написав одну з найбільш проникливих книг Старого Завіту.

Час написання. Прийнято вважати, що згадка про вавилонян (Ав. 1:6) засвідчує той факт, що дана книга з’явилася у сьомому столітті до н.е.. Якщо ж говорити про більш точну дату, то тут тлумачі вже розходяться в думках. Серед запропонованих варіантів є три періоди часу: царювання Манассії (697-642), царювання Йосії (640-609) і царювання Йоакима (609-598).

Прихильники думки, що пророцтво Авакума з’явилося за часів правління Манассії, опираються на текст Ав. 1:5: «Я вчиню за ваших часів таке діло, що ви й не повірите, як вам оповідатимуть про нього». Вони твердять, що даний вірш вказує на часи ще до могутності Вавилону. Отож, книгу Авакума було написано в період часу перед битвою під Каркемішом, яка відбулася у 605 році до н.е., коли Навуходоносор розбив єгипетського фараона Нехо ІІ і Вавилон, ставши могутнім, почав зазіхати на правління всім світом. Окрім того, ця книга, на їх думку, з’явилася і до 612 року до н.е., коли вавилоняни захопили Ніневію. Однак, якщо пророцтво Авакума (вірш 5) здійснилося, коли впав Єрусалим під натиском вавилонян у 586 році до н.е., ця книга вже ж напевно не була написана на початку правління царя Манассії. Тут сказано, що дане пророцтво здійсниться «за ваших часів» (вірш 5), а люди, які б чули дане пророцтво на початку царювання Манассії, могли вже померти до його здійснення.

Час написання у пізніші роки правління Манассії або ж за царювання Йосії міг би бути слушним, однак скарга Авакума (вірші 2-4) вказує на період часу в історії Юдеї, коли там процвітало і беззаконня, і насильство. Реформи ж, проведені наприкінці царювання Манассії (2 Хр. 33:15-16) й за часів Йосії (2 Хр. 34), не відповідають похмурому описові Авакума.

Найкраще, мабуть, тлумачити фразу «ви й не повірите» з Ав. 1:5 у стосунку до реакції людей на те, що Бог застосує такий грішний народ, щоб покарати Ізраїль, а не щодо їхнього здивування з приводу того факту, що вавилонський народ несподівано стане могутнім. Про те, що на той час вавилоняни уже мали славу могутніх, свідчить опис Авакума у віршах 7-11. Тому дана книга була, скоріш за все, написана між 606 і 604 роками до н.е., приблизно тоді, коли відбулася битва під Каркемішом і вавилоняни перемогли (605).

Передумови . Авакум писав у часи міжнародної кризи і національного зіпсуття. Вавилонія щойно почала ставати могутньою світовою силою. Коли вавилоняни збунтувалися супроти Ассирії, юдеї отримали короткий період спокою, під час якого власне й було проведено реформи Йосії. Ассирійці вимушено спрямовували свою енергію на придушення заколоту вавилонян. Однак зрештою вавилоняни розбили Ассирійську імперію і відразу рушили на колись могутніх єгиптян. Так на мапі почала з’являтися нова світова імперія. Невдовзі вавилоняни захоплять і Юдею та заберуть її жителів в полон. І саме на порозі цієї неминучої поразки, в часи непевності й страху, Авакум власне й написав своє послання.

Міжнародна криза була великою. Однак іще більше занепокоєння викликало національне зіпсуття. В Юдеї панував хаос. Йосія був хорошим царем. Коли ж він помер, на його престол сів його син Йоахаз. Однак лише через три місяці єгипетський цар вторгся в Юдею, усунув Йоахаза і зробив царем його брата Йоакима. Йоаким же був злим, безбожним та бунтівним (2 Цар. 23:36-24:7; 2 Хр. 36:5-8). Невдовзі після того, як до влади прийшов Йоаким, Авакум власне й написав свою книгу про загнивання, насильство, жадібність, міжусобну боротьбу і спотворене правосуддя – все те, що оточувало його у той час.

Не дивно, що Авакум, дивлячись на це, запитав, чому Бог нічого не робить. Побожні чоловіки та жінки і зараз ставлять подібні запитання, адже і в наш час навколишній світ дуже похмурий: зростає міжнародна криза і прогресує національне зіпсуття. Народ повстає на народ, гріх мешкає в домі. Світ націлений на збільшення кількості найсучаснішої ядерної зброї, поки домовляється про мир. Третя Світова Війна видається неминучою.

Поки ввесь світ котиться до загибелі, багато людей думає виключно про себе. Моральні цінності народів з’їдає філософія гедонізму, за якої особисте задоволення є головною ціллю життя. Такий підхід не лише розпалює вогнище всесвітнього гріха, а й зсередини руйнує всіх і кожного зокрема. Злочинність процвітає, а церква похмуро мовчить. Наркотики, розлучення й розпуста торжествують, тоді як порядність вмирає. Фраза «в Бога віримо» стала нічого не вартим гаслом, викарбуваним на монетах, що невпинно ржавіють.

Й ось у такому світі кризи та хаосу слова Авакума звучать і доречно, і потужно, й актуально. Ця маленька книга, наче вранішня газета, – надзвичайно сучасна.

Послання . У ті темні часи за царювання Йоакима, незадовго до Вавилонського полону, пророк Авакум написав просто дивовижне, обнадійливе і підбадьорююче послання для Божих людей. Хоча сумніви й сум’яття охоплюють людей, коли навколо панує гріх, зустріч із Богом може обернути ці сумніви на відданість, а все сум’яття – на певність.

Книга Авакума розпочинається з запитань, адресованих Богові, а завершується молитвою до Нього. На зміну занепокоєнню приходить віддане служіння. Страх обертається на віру і довіру. Відчай віднаходить надію. Серед страждань з’являється любов.

Що розпочинається із запитання, звершується врочистим проголошенням. Адже на запитання Авакума «Чому?» існує лиш єдина відповідь: «Хто!» Його сум’яття з приводу того, чому все так, зникає разом із усвідомленням того, хто керує всім: Бог!

ПЛАН

І. Діалог із Богом: Авакум передбачає Боже покарання Юдеї (част. 1)

А. Занепокоєння Авакума (1:1-4)

1. Чому Бог байдужий до прохань? (1:1-2)

2. Чому Бог байдужий до гріха й страждань? (1:3-4)

Б. Об’явлення Бога (1:5-11)

1. Намір Бога покарати Юдею (1:5)

2. Засіб покарання Юдеї (1:6-11)

В. Дилема Авакума (1:12-17)

1. Чому Бог вирішив застосувати грішний народ? (1:12-13)

2. Чому Бог вирішив терпіти несправедливість того народу? (1:14-15)

3. Чому Бог вирішив пробачити тому народові ідолопоклонство? (1:16-17)

ІІ. Похоронна пісня Бога: Авакум проголошує знищення Вавилону Богом (част. 2)

А. Авакум на сторожі (2:1)

Б. Авакум отримує наказ все записати (2:2-5)

1. Чітке об’явлення Бога (2:2)

2. Певне об’явлення Бога (2:3)

3. Обвинувальне об’явлення Бога (2:4-5)

В. Авакум озвучує «горе тому …» (2:6-20)

1. Горе тому, хто грабує (2:6-8)

2. Горе тому, хто непоміркований (2:9-11)

3. Горе тому, хто вдається до злочинів (2:12-14)

4. Горе тому, хто не має поваги до ближніх (2:15-17)

5. Горе тому, хто займається ідолопоклонством (2:18-20)

ІІІ. Славослів’я Богові: Авакум прославляє задум Бога (част. 3)

А. Молитва Авакума про милосердя (3:1-2)

Б. Велична присутність Бога (3:3-15)

1. Прибуття Бога (3:3а)

2. Вигляд Бога (3:3б-7)

3. Дії Бога (3:8-15)

В. Мир та спокій Авакума в служінні (3:16-19)

КОМЕНТАРІ

І. Діалог із Богом: Авакум передбачає Боже покарання Юдеї (част. 1)

Пророк був спантеличений. Гріховність і насильство безперешкодно процвітали. Невже їм не буде кінця? Авакум звернувся з цією скаргою до Бога: «Чому Ти нічого з цим не робиш?» Й отримав відповідь від Нього: «Я роблю. Юдею покарає Вавилон». Після цього пророка охопило ще більше сум’яття. Занепокоєння Авакума стало справжньою дилемою. Тому він продовжив свою розмову з Богом: «Чому Ти хочеш застосувати саме цих зіпсованих варварів вавилонян, щоб покарати Юдею?»

А. Занепокоєння Авакума (1:1-4)

1. ЧОМУ БОГ БАЙДУЖИЙ ДО ПРОХАНЬ? (1:1-2)

1:1. Не дивно, що дана книга отримала заголовок: «Пророцтво, що бачив пророк Авакум». Пророк назвав своє писання словом масса’ (досл., «тягар»). Цей давньоєврейський іменник походить від дієслова зі значенням «піднімати» й, отже, позначає щось, «що піднімають», а відтак, і «тягар». Послання, яка озвучив Авакум, і справді нелегке. Однак слово масса’ не завжди передувало важкому посланню. Його застосовували як заголовок і до позбавлених загрозливого звучання писань, наприклад, у Прип. 30 і 31 (в НМВ слово масса’ перекладається там як «пророцтво», 30:1 і 31:1). Тим не менш, в Авакума воно слугує заголовком дуже непростого послання.

Отож, заголовок даної книги можна перекласти дослівніше, й тоді він звучатиме наступним чином: «Тягар, що бачив пророк Авакум». Ті самі два давньоєврейські слова, зі значенням «тягар» і «бачив», зустрічаються в Іс. 13:1. Слово «бачив» ( хазах ) у стосунку до пророків часто означає «бачив у видінні» (див. Іс. 1:1; 2:1; Єз. 12:27; Ам. 1:1; Міх. 1:1). Отримуючи бачення майбутнього від Бога (тобто «видіння», хазон ), пророки часом називалися Божими «видющими» ( хозех ).

1:2. Занепокоєння пророка, яке довго його мучило і зрештою набуло форми відчайдушної скарги, складається з двох частин. По-перше, пророк хотів знати, чому Бог був такий байдужий: чому не слухав? І, по-друге, він бажав зрозуміти, чому Бог нічого з цим всім не робив: чому не рятував?

Слово «докіль» дуже красномовно засвідчує глибоке страждання Авакума через очевидне зволікання Бога з відповіддю на прохання пророка. Багато християн наших днів стикається з тією ж проблемою. Вони не розуміють, чому Бог мовчить, коли вони моляться. Як і декілька псаломщиків (Давид, Пс. 13:1-4; 22:1, 11, 19-20; Асафа, Пс. 74:1-2, 10-11; сини Кораха, Пс. 88), Авакум звернувся до Бога зі скаргами на свої проблеми та на проблеми свого народу. Він описав несправедливість, яка панувала навколо нього, а тоді запитав: «Докіль?» (Ав. 1:2) і «Чому?» (вірш 3) Згодом він знову використав ці слова: «Чому?» (вірш 13) і «Докіль?» (2:6, НМВ)

З огляду на це пророк видавався, скоріш, співаком, а не видющим. Однак у часи крайньої нужди доволі велика частина богослужби складалася з палких прохань ізраїльтян, адресованих Богові. Вони не шукали посередників, а відразу озвучували свої прохання Йому.

Найбільше ж занепокоєння в Авакума викликало не те, що його благання залишалися без відповіді, а що Бог не перешкоджав прогресуванню зіпсуття. Він кричав до Бога «про насильство», але Бог, на його думку, нічого з цим не робив. Доволі потужне слово «насильство» слугує тут узагальненням усього того безладу, свідком якого пророк Авакум був. Тому воно й неодноразово з’являється у його книзі: 1:2-3, 9; 2:17.

2. ЧОМУ БОГ БАЙДУЖИЙ ДО ГРІХА Й СТРАЖДАНЬ? (1:3-4)

1:3. Гріх процвітав, а Бог видавався байдужим і бездіяльним. Авакум озвучив своє обвинувачення Богові, поставивши Йому своє проникливе запитання: «Чому показуєш мені несправедливість?» А потім ще й додав: Чому просто «дивишся на кривду?» Бог змушував Авакума бути свідком несправедливості, і Сам при цьому просто дивився на це зло. Погано, коли слабкий грішник мусить споглядати зло. Але коли праведний Бог дивиться на «кривду» й нічого з цим не робить, таке зрозуміти вкрай важко (див. вірш 13).

Становище і справді було похмурим. Усюди панувало «грабування й насильство», поставала «сварка» й здіймалася «незгода» (див. «насильство» у віршах 2, 9; 2:17). Слова «грабування» ( сод , «насильницькі дії, які призводять до спустошення») і «насильство» ( хамас , «злочинна поведінка, яка має на меті завдати шкоди іншому» часто згадуються разом (наприклад, Єр. 6:7; 20:8; Єз. 45:9, «насильство й грабувати», Ам. 3:10, «насильства і здирства»; в оригіналі давньоєврейською мовою у кожному з цих випадків згадані два слова знаходяться у зворотному порядку до того, який є в Ав. 1:3). Авакум добре описав поточний стан справ.

1:4. Однак найбільшою трагедією було те, що люди цілковито нехтували Божий Закон. Авакум описав наслідки цього: «Тому Закон утратив силу (досл., «захолов, заціпенів»)». Отож, люди вже не керувалися у своїх вчинках божественним Законом. Та й правосуддя («право»), як сказав Авакум, не панувало вже «ніде» (див. «несправедливість», вірш 3). Зло стало непереможним. «Грішник обступає праведника», бо так зване правосуддя захищає виключно його. «Тому й виходить право кривим (від ‘ акал , «згинати або спотворювати форму», це слово зустрічається в СЗ лиш тут)». Оскільки при владі знаходилися тоді одні злочинці, правосуддя стало кривим та спотвореним, допоки не перетворилося на несправедливість. Ситуація за часів Авакума і справді була загрозливою.

Б. Об’явлення Бога (1:5-11)

Хоча пророк вдався до озвучення вже звичних скарг і поставив Богові, по суті, риторичні запитання, Бог все ж йому відповів. Господь зовсім не був байдужим. І не бездіяльним. Він уже розробляв плани виховного покарання заблудлої Юдеї. Й об’явив ці плани засмученому пророкові.

1. НАМІР БОГА ПОКАРАТИ ЮДЕЮ (1:5)

1:5. «Погляньте на народи, подивіться», – ось якою була відповідь Бога. Зміна промовця є тут очевидною, адже на це вказують дієслова «погляньте» і «подивіться», разом з якими в оригіналі давньоєврейською мовою використано у множині займенник «ви». Бог звертався і до пророка, і до людей. Авакум скаржився, що змушений дивитися на несправедливість. Однак і пророк, і люди не були далекоглядними. Бог закликав їх відвести погляд від безладу всередині країни та поглянути на інші «народи». Коли ж вони це зроблять, то здивуються. Політичні зрушення навколо них приведуть їх у заціпеніння (дієслово тамах означає «бути враженим, збентеженим або приголомшеним»). Насправді, Авакум і дійсно був приголомшений (вірші 12, 17). Адже в те, що збирався здійснити Господь, важко було повірити, хоча Бог і вирішив об’явити людям усе.

2. ЗАСІБ ПОКАРАННЯ ЮДЕЇ (1:6-11)

Гріховність Юдеї не буде процвітати вічно та безперешкодно. Справедливість не вмерла, і навіть не спить. Покарання вже близько, виховний процес розпочато. Однак подив викликало не наближення покарання, а виконавець того покарання. Адже не в майбутній виховний процес важко було повірити, а саме в засіб покарання Юдеї.

а. Переможний наступ вавилонян (1:6)

1:6. Бог всіх приголомшив: «Я підійму халдеїв (вавилонян)». Гріх надто довго процвітав в Юдеї. Й грішні її мешканці вже не надто відрізнялися від варварів вавилонян, які славилися своєю жорстокістю. Вони з легкістю чинили звірства, без будь-яких докорів сумління чи жалю. Згідно з історичними нотатками, вавилоняни були безжальним і дуже жорстоким народом. Навіть Бог підтвердив це, сказавши Авакуму, що вони – «народ жорстокий ( мар , «гіркий, злий») і палкий». Єзекиїл також називав вавилонян жорстоким народом (хоча він використовував давньоєврейське слово ‘ аріс , що означає «ті, що наводять жах», Єз. 28:7; 30:11; 31:12; 32:12). Поведінка вавилонян відповідала їхній вдачі. Вони «широко» розходилися «по земних просторах», плюндрувати їх і грабували. Звісно, фраза «по земних просторах» стосується тут більшої частини відомого на той час світу, адже вавилоняни і справді підкорили чимало народів, у тому числі Ассирію, Юдею, Єгипет і Едом. Юдея була всього лиш крихітною цяткою на їхньому шляху.

б. Опис вавилонян (1:7-11)

Вавилоняни, також відомі як халдеї, проживали у південній Месопотамії і називалися давнезним народом (Єр. 5:15), споконвічним. Ще Аврам перебрався колись із Уру Халдейського у Ханаан. Бог вивів його з Уру, бо тамтешній народ ставав все жорстокішим. Тепер же цей народ, який сильно розрісся в долині річок Тигр та Євфрат, немов потік невпинної смертоносної лави, розтікався по всій землі. Й невдовзі на його шляху опиниться Юдея.

(1) Їхнє високе положення. 1:7. Вавилон, вочевидь, не мав тоді суперників. Цей жахливий і смертоносний народ сам був собі законом («від нього походить його право»), та ще й возвеличував себе («… і його велич»). Вони не визнавали ніякого іншого закону чи правосуддя, окрім свого власного, і здобували собі «велич» та славу безжальними завоюваннями.

(2) Їх прудкість. 1:8. Використовуючи яскраві і водночас жахаючі образи, Господь описав тут ворога як народ із кіньми, прудкішими «від леопардів», лютішими, «ніж вовки під вечір». І леопарди, і вовки є лютими мисливцями, швидкими та вправними. «Під вечір» вовки зазвичай голодні й без жодних зволікань готові накинутися на свою жертву. Прудкість вавилонян під час нападу також порівнюється зі стрімкістю орла, який «раптом спадає, щоб пожерти». Цим «орлом» ( несер ) міг бути величезний гриф, якого часто бачили у Палестині. Він повільно кружляв, піднімаючись вгору, а потім притьмом кидався вниз на свою здобич. Єремія, наприклад, писав, що вавилоняни пожирали все на своєму шляху, в тому числі поля, людей, тварин, дерева і міста (Єр. 5:17; також див. ПлЄр. 4:19). Тому, звісно ж, вавилоняни, які порівнювалися з дикими та хижими тваринами й птахами, були дуже страхітливим ворогом.

(3) Їх успіх. 1:9. Не існувало жодної можливості спинити вавилонян, які повсякчас прагнули «насильства». Адже в нападі брали участь усі їхні військові сили, і їх було ні стримати, ні перемогти. Другий рядок даного вірша, «обличчя в них горить, як палкий вітер», в оригіналі складається з трьох давньоєврейських слів, які зазвичай тлумачаться по-різному. Перше слово більше ніде не зустрічається і перекладається як «той, що протистоїть», «той, що бореться», «заповзятий», «той, що збирається докупи», а також як «збірне військо», «воїнство» чи «орда». Останнє давньоєврейське слово (перекладене тут як «палкий вітер») також стосується Сходу. Тут воно позначає східний вітер. Такі люті, палючі вітри зі східної пустелі часто знищували весь урожай (див. Єр. 18:17; Єз. 17:10; 19:12; Йона 4:8). Отож, цей ворог приходив, наче буревій, і, «немов пісок», збирав він «бранців». Такий образний опис свідчить про кількість, надто велику, щоб її підрахувати.

(4) Їхнє глузування. 1:10. Будучи впевненими у своїй силі, вавилоняни кепкували «з царів» і насміхалися з князів. Вони полюбляли виставляти полонених правителів напоказ. Їхнє варварське ставлення до бранців видно й на прикладі полоненого Седекії після падіння Єрусалиму. Вони у нього на очах вбили його синів, а потім, щоб навіки закарбувати у пам’яті це жахливе видовище, викололи йому очі, після чого закували в кайдани і повели у Вавилон (2 Цар. 25:7).

Вавилоняни, однак, кепкували не лише зі своїх ворогів. Вони також сміялися «з усіх твердинь». Вони висміювали цитаделі, які їхні жертви вважали неприступними. Вони просто насипали «вал» навпроти мурів міста, сходили по ньому вгору і легко захоплювали місто та його фортеці. Дана тактика ведення бою була доволі поширена у давнину, однак вавилоняни значно вдосконалили її (див. 2 Цар. 19:32; Єз. 4:2).

(5) Їх богохульство. 1:11. Першу частину даного вірша перекласти нелегко. У БКЯ присутній такий переклад: «Потім його думка ( руах , «дух» або «вітер») міняється, і він зникає». Тобто вавилоняни змінили свою думку і, оминаючи усі перешкоди, попрямували до своєї власної загибелі. Однак, малоймовірно, що слово руах є тут підметом. Дієслово ж «міняється» краще було б перекласти як «проходить». У НМВ дещо більш відповідний переклад: «Потім вони зникають, наче вітер (див. «палкий вітер», вірш 9)». Та як би там не було, далі чітко зазначено їхню головну провину. Вони робили «собі бога» зі «своєї» власної «сили». Вони ставилися до своєї могутності, як до свого пана. У них сила стала божеством. Тож не дивно, що Бог назвав їх злочинцями через таке богохульство.

В. Дилема Авакума (1:12-17)

Дивовижне об’явлення Бога ще більше збентежило й занепокоїло пророка. На скаргу Авакума на гріховність і беззаконня в Юдеї (вірші 2-4) Бог відповів, що знає, як поводиться Його народ. А тому невдовзі їх покарає. Вавилоняни скоро заберуть цей заблудлий народ у полон. Пророк був спантеличений, як Бог і передбачав (вірш 5). Він не міг повірити, що Ягве обере такий жахливий засіб покарання Юдеї. Тож Авакум знову звернувся до Бога, розпитуючи про Його задум.

1. ЧОМУ БОГ ВИРІШИВ ЗАСТОСУВАТИ ГРІШНИЙ НАРОД? (1:12-13)

Яким би руйнівним не видавалося Боже покарання Юдеї, пророк віднайшов втіху і надію у Божій святості та відданості. Збентежений, він вхопився за той факт, що Бог в усьому святий. У безладі, що вирував довкола нього, він міцно тримався за свого непохитного Господа.

1:12. В оригіналі давньоєврейською мовою запитання – «Чи ж ти, о Господи, не споконвіку …?» – передбачає ствердну відповідь. Тому це не лише запитання, а й ствердження. Певність пророка в живому і вічному Богові, Ягве, різко контрастує з тим, про що йшлося у попередньому вірші, а саме що вавилоняни вважали за бога свою власну міць.

Звісно, вавилоняни могли легко знищити юдейський народ. Та пророк не хотів навіть думати про це. На його думку, такий розвиток подій був немислимим. Вавилоняни просто не могли знищити Божий народ, як і його завітні стосунки з Ягве. Авакум обґрунтував свою думку, опираючись на дві істини: (а) незмінний і відвічний Господь (див. 3:6) не порушить Свій завіт з Ізраїлем, (б) святий (див. 3:3) та праведний Бог не дозволить гріху залишатися безкарним ні в Ізраїлі, ні серед його ворогів. Пророк вірно підсумував: «Ми не помремо!».

Авакум нагадав собі, що Господь «навів» вавилонян «лише для суду» (тобто для покарання з виховною метою), а не щоб знищити Юдею цілком. Бог «призначив» їх «на кару» Божого народу, а не на його загибель. Пророк назвав тут свого Господа Скелею ( сур ). Дана назва вперше з’являється у Втор. 32:4, де засвідчує і непохитність, і надійність Всемогутнього Бога (див. Втор. 32:15, 18, 30-31).

1:13. Однак пекуче запитання все ж непокоїло Авакума. Чому відвічний та всевишній Ягве, який в усьому святий і є непохитною й надійною Скелею, вирішив застосувати такий грішний народ для покарання Юдеї? «Очі Твої занадто чисті, щоб на зло глядіти», – зауважив пророк. «Дивитися на утиск Ти не можеш». У своєму першому зверненні Авакум запитав, чому він мусить дивитися на несправедливість, тоді як Бог залишається начебто байдужим до кривди. Однак тепер у центрі його уваги вже не проблема гріховності, а особа Всевишнього – Того, Хто керує всім.

Тому, з огляду на природу Ягве, Авакум цілком справедливо запитав: «Чому б Ти мав дивитись на злочинців, мовчати, коли злий (Вавилон) пожирає справедливішого за себе (Юдею)?» Це видавалося абсолютним перекрученням справедливості. Юдея була дуже грішною, але ніколи не вдавалася до звірств, які чинили вавилоняни. Так перед Авакумом постала справжня дилема. Однак видима бездіяльність Бога непокоїла не лише пророка, а й багатьох Божих людей (див. Іов. 19:7).

2. ЧОМУ БОГ ВИРІШИВ ТЕРПІТИ НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ ТОГО НАРОДУ? (1:14-15)

1:14. Авакум сказав, що Бог обходився «з людьми, немов з тією рибою в морі, неначе з плазунами, що без володаря над собою». Безпомічні, як риба, юдеї були легкою здобиччю могутніх нападників. Вони були настільки безпомічними, що не могли навіть організувати самозахист. Їх кинули, немов тих плазунів, на власний розсуд, без жодного очільника, який повів би їх.

1:15. Злочинні (див. вірш 13) вавилоняни змальовуються тут ловцями безпечних людей, яких вони, немов ту рибу, виймають «вудкою своєю», ловлять «сіткою своєю», збирають «у свій невід» (див. вірш 16). Що ж, образи тут дуже красномовні. Єремія використав подібну аналогію з рибалками й додав ще порівняння з мисливцями (Єр. 16:16). Грішні вавилоняни були такими ж байдужими до добробуту інших людей, як і рибалки до риби. Переможний Вавилон радів собі та веселився. Тому й важко було зрозуміти, чому Бог терпів таку кричущу несправедливість. Й Авакум ніяк не міг це осягнути.

3. ЧОМУ БОГ ВИРІШИВ ПРОБАЧИТИ ТОМУ НАРОДОВІ ІДОЛОПОКЛОНСТВО? (1:16-17)

1:16. Вудки й сіті давали вавилонянам «пай … ситний і смаковиту страву». Отож, їхні перемоги приносили їм не лише все необхідне для життя, але й також змогу купатися в розкошах. Тому ці варвари й поклонялися «сітці» і «неводові», які забезпечували їм процвітання. (Слово, перекладене як «неводові», зустрічається в СЗ лиш тут й у вірші 15.) Вони приносили їм «жертви» та палили «кадило». Що ж, дана метафора і справді є потужною. Вавилоняни поклонялися предметам, які приносили їм військову перемогу. Бог уже казав, що вавилоняни робили собі бога зі своєї сили (вірш 11). Тепер же Авакум додав, що їхня військова потуга давала їм ще й неабиякий прибуток.

Ідолопоклонство, однак, не обмежується принесенням жертв чи палінням кадила неживим предметам. Люди, що володіють певним статусом, владою й багатством, часто поклоняються своєму виду діяльності, який, на їх думку, і забезпечує їх таким високим становищем. Ця діяльність стає для них одержимістю, навіть «богом».

1:17. Далі пророк запитав, чи «він» – ненаситний рибалка Вавилон – і далі «випорожнюватиме свою сітку й немилосердно … народи вбиватиме» (див. 2:8, 17). Адже це, здавалось, триватиме вічно. Вони щоразу спорожнювали свою сітку, а тому могли наповнювати її знову, знову і знов. То коли ж Бог планував покласти врешті край жадобі вавилонян до завоювань? Чому Він дозволяв вавилонянам і далі бути такими владними, якщо вони так відкрито поклонялися цій владі, наче своєму богові? Авакум був спантеличений.

ІІ. Похоронна пісня Бога: Авакум проголошує знищення Вавилону Богом (част. 2)

Дилема пророка поглибилася. Чому Бог вирішив застосувати такий безбожний вавилонський народ як засіб покарання Свого власного юдейського народу? Авакум доволі сміливо виклав свої думки та скарги і тепер чекав на відповідь від Бога. Певно ж, якесь логічне обґрунтування мусило бути цьому.

А. Авакум на сторожі (2:1)

2:1. Наче вартовий, що стоїть на вартовій вежі і стежить, чи не наближається ворог, Авакум поставив себе на варті на своїй «башті, … щоб подивитись, що … скаже» йому Бог. Він озвучив свою скаргу, а тепер зайняв позицію, з якої міг отримати найпершу і найбільш точну інформацію, аби потім, наче вартовий, передати її своїм братам в очікуванні. Скоріш за все, і фраза «стану на моїй сторожі ( місмерет , «оглядовий пост»)», і фраза «стоятиму на моїй башті ( масор , «сторожова вежа чи фортеця»)» мають стосунок до стану очікування пророка, а не до його безпосереднього місця знаходження. Просто такий образ був цілком зрозумілий у часи Авакума (2 Сам. 18:24; Іс. 21:6). Пророк або видющий, наче вартовий, очікував, скоріш, побачити відповідь від Бога, а не почути її.

Пророк також непокоївся стосовно того, а що ж саме Бог відповість йому «з приводу» його «скарги».

Вочевидь, Авакум мав тут на увазі свою скаргу, яку озвучив під час ведення діалогу з Богом (Ав. 1:2-4, 12-17). Деякі тлумачі, однак, стверджують, що слово «скарги» ( токахат , «догана, докір або доказ») стосується обвинувачення супроти пророка, а не його власного. Тому вони перекладають цю фразу наступним чином: «що мені відповісти з приводу скарги на мене» (НМВ, примітки). Проте, незалежно від того, чи очікував Авакум осуду від Бога, чи ні, одне є цілковито певним: пророк із нетерпінням та неабияким хвилюванням чекав на відповідь від Бога.

Б. Авакум отримує наказ все записати (2:2-5)

Згідно зі своїм покликанням Авакум озвучував людям об’явлення від Бога. Тому він чекав на послання Бога не лише заради задоволення власної цікавості, а й тому, що мав намір передати Боже послання своєму народові. Авакум чекав. І Бог заговорив.

1. ЧІТКЕ ОБ’ЯВЛЕННЯ БОГА (2:2)

2:2. Бог не бурмоче. Він промовляє чітко, прямо і цілком зрозуміло. Він сказав Авакуму: «Запиши видіння і вирізьби його виразно на таблицях». Видіння мало бути викарбуване на глиняних таблицях, щоб Слово Боже збереглося і, що навіть важливіше, було оприлюднене – так, щоб посланець міг бігти з ним. Цю фразу помилково перекладають, як таку, що вказує на змогу посланця читати ці таблиці під час бігу. Однак головна думка тут полягає в тому, щоб посланець зміг прочитати ці таблиці, а потім побігти і передати прочитану новину іншим.

2. ПЕВНЕ ОБ’ЯВЛЕННЯ БОГА (2:3)

2:3. Кожне пророче видіння вимагає неабиякого терпіння. Адже зазвичай необхідно чекати, поки воно збудеться. Бог же запевнив Авакума: «Це видіння – на означений час». Дане пророцтво засвідчує майбутнє, «віщує про кінець». Згадка про «кінець» стосується тут, вочевидь, не лише загибелі грішного Вавилону, а й здійснення покарання Месією і падіння «великого Вавилону» наприкінці періоду Великих Страждань (Одкр. 17-18).

Безумовно, Боже об’явлення «не обмане». «Хоч» здійснення його і наче «забарилось, … воно збудеться напевно», згідно з Його досконалим задумом. Для юдеїв, які невдовзі мали стати жертвами нападу вавилонян і Вавилонського полону, це запевнення було й справді великою втіхою. У відповідний, Богом визначений час їхні вороги й гнобителі самі зазнають божественного покарання!

Автор Послання до Євреїв також згадав цей вірш, звертаючись до віруючих людей, яких повсякчас переслідували, коли закликав їх не здаватися (Євр. 10:37). У своїй цитаті він зробив наголос на ще майбутньому здійсненні цих слів Авакума, а саме на тому, що відбудеться за часів приходу Месії. Бо прийде час, і Цар усіх царів правитиме на землі з усією Своєю досконалою справедливістю.

3. ОБВИНУВАЛЬНЕ ОБ’ЯВЛЕННЯ БОГА (2:4-5)

2:4. Далі Авакум отримав вказівку занотувати, як вступ до гірких та глузливих «горе тому», Боже підсумовуюче обвинувачення зарозумілості вавилонян: «Ось воно бундючне». Цей пихатий народ, немов жаба, що роздулася й плигає, прямував до власної загибелі. Їх поглинули грішні пристрасті. Їхнє «серце» було «нещире».

Потім Ягве проголосив, що «праведний з віри своєї буде жити ( емунах , «міцність або відданість»)». Праведний ізраїльтянин, відданий Божим заповідям і покірний перед Господом, матиме добре життя. Слово «жити» тут передбачає отримання Божих благословень у вигляді безпечного, захищеного та повного життя. І навпаки, пихаті та збочені вавилоняни, які начебто успішно підкорювали собі інші народи, помруть. Лиш відданість (НМВ, примітки) і віра мають вагу. Хто вірить у Господа, той покладається на Нього та завжди залишається відданим Йому.

Ключове твердження «праведний з віри своєї буде жити» сяє, немов коштовний діамант у купі попелу. Посеред різких докорів вавилонянам яскраво виблискує об’явлення Божої милості, яке тричі згадується в Новому Завіті (Рим. 1:17; Гал. 3:11; Євр. 10:38). У тих уривках слова «буде жити» мають значно ширше значення, ніж в Авакума. У Новому Завіті вони означають радіти спасінню та вічному життю. На противагу самонадійним, пихатим неправедним людям, праведні покладаються не на себе, а на Бога, і залишаються відданими Йому.

2:5. Загальний опис гріховності вавилонян тут розглядається в деталях. Вони втрачали «голову» від п’янкого вина (див. НМВ; ним вони й споювали інших, вірш 15). Вавилоняни і справді дуже полюбляли вино. Наприклад, Вавилон було захоплено тоді, коли Валтасар та його начальники веселилися й напивалися на пишному бенкеті (Дан. 5). Зрадлива природа вина дуже красномовно описується у Прип. 23:31-32. Воно так спокусливо виблискує у кубку, однак «потім … вкусить, як гадина, утне, немов зміюка».

Продовжуючи Свій осуд, Бог сказав, що пересічний вавилонянин ніколи «спокою не має», бо «роззявляє, немов пекло, свою пельку, … немов смерть, завжди ненаситний». Як пекло й смерть ніколи не вгамуються, допоки не затягнуть всіх у свої тенета, так вавилоняни намагалися загарбати «всі племена … собі» (див. Ав. 1:17). Неначе яке огидне чудовисько, «пекло» пожирає народи. Подібним чином і Вавилон роззявив «свою» ненаситну «пельку», щоб поглинути «всі народи». Та зрештою цей грішний народ буде покарано. Бог більше не терпітиме цього!

В. Авакум озвучує «горе тому …» (2:6-20)

Загибель Вавилону, засвідчена Богом у Його відповіді Авакуму, розглядається тепер більш детально, а саме з допомогою п’ятьох «горе тому», по три вірші кожне (слова «горе тому» містяться у віршах 6, 9, 12, 15, 19). Всі ті народи, яких колись загарбали і сплюндрували вавилоняни, у певний час стануть свідками падіння свого загарбника й долучаться до глузливої та обвинувальної пісні «горе тому». Далі Авакум власне й занотував цю сатиричну «приповідку, глумливу загадку проти» Вавилону. Слово «приповідку» ( масал ) позначає будь-який вид поетичного твору, в основі будови якого знаходиться паралелізм. Це може бути притча, приказка, ода або похоронна пісня, як-от гіркий і водночас глузливий осуд, занотований тут. Далі йдуть п’ять «горе тому».

1. ГОРЕ ТОМУ, ХТО ГРАБУЄ (2:6-8)

2:6. Фраза «горе тому» – це вигук, який зазвичай промовляли перед наближенням якогось нещастя або покарання (наприклад, Іс. 3:11; 5:11; 10:5) за певні гріхи. Пророки часто використовували фразу «горе (вам, тому і т.і.)» (22 рази в Іс., 7 разів в Єз. і 14 разів у Малих Пророків). У першому «горе тому» вавилоняни порівнюються з недобросовісним лихварем, який дає позики на грабіжницьких умовах. Дбаючи виключно про власне збагачення, вони були безжальними до інших народів і накопичували багатства, які насправді їм «не» належали. Це був справжній грабіж. Адже все, що вони таким чином отримували, не було їхньою власністю.

2:7. Однак якогось дня все цілковито зміниться, і вже вони стануть жертвами своїх ворогів, про що красномовно свідчить запитання: «Хіба не встануть притьмом твої позикодавці?» Інші народи раптом збунтуються. Вони не лише відберуть у вавилонян те, що їм належить, але й завдадуть їм чималої прочуханки. «Хіба … не збудяться, не будуть торгати тебе?» Немов могутній ураган, що безжально рве листя й викорчовує дерева, вони накинуться на вавилонян. І вже Вавилон стане «їх здобиччю», наживою для всіх тих народів, які зазнали колись їхнього грабежу. Вавилоняни, які нападали (див. 1:6, 8-10) і плюндрували (1:6, 16), самі стануть жертвами нападів та плюндрувань.

2:8. Грабіжник позбудеться свого багатства, бо пограбовані раптом повстануть і «ограбують» вже його. Ті ж, «що зосталися з народів», підкорені, але не знищені цілком, очолять бунт супроти Вавилону. І все те зло, яке вавилоняни завдавали іншим, обернеться на них. Що вони посіяли, те й пожнуть (Прип. 22:8; Гал. 6:7). Вони безжально проливали «людську кров» та люто чинили «насильства (див. Ав. 1:17; 2:17) над краєм, над» містами «та всіма тими, що живуть у» них. (Фраза «над краєм, над містом» має збірне значення.) Тому тепер і зазнають покарання за всі ганебні злочини свої (див. 1:12).

2. ГОРЕ ТОМУ, ХТО НЕПОМІРКОВАНИЙ (2:9-11)

2:9. Вавилоняни грішили не лише тим, що чинили «лихі здирства» (вірші 6-8), а й тим, що використовували награбоване для самозвеличення. Немов орел, що в’є «на висоті» собі «гніздо», аби ніякі хижаки не дісталися туди, вавилоняни намагалися будувати свою імперію так, щоб «забезпечити себе» від шкоди з боку інших («від кігтів лиха»). З низини, де лежала їхня батьківщина, ці завойовники будували свою велику світову імперію, послуговуючись незаконними здобутками.

2:10. Щоб піднятися самим, вавилоняни топтали інших. Будуючи свою імперію, вони вигублювали «багато народів» (див. 1:17; 2:5, 8). Однак їхній задум забезпечити собі вищість за рахунок знищення інших провалився. Дім, зведений на закатованих тілах і голих скелетах, не надто придатний для проживання. Прагнучи звести собі пам’ятник, вони збудували лиш ганебний (див. слово «стидом» у вірші 16) мавзолей, чим і накликали на себе смерть.

2:11. Переконливими, хоча й незвичайними, свідками на судовому процесі, в кінці якого вавилонянам буде винесено смертний вирок, стане «каміння зо стін» і «сволоки з риштування». Навіть якщо вони й знищать усіх своїх ворогів, саме каміння та дерев’яні балки свідчитимуть проти жадібних й жорстоких вавилонян, які використовували цей будівельний матеріал, щоб підкреслити могутність і славу власної імперії. Адже це каміння й дерево, з яких вони зводили собі будинки та палаци, були здобуті нечесним шляхом, грабежем і обманом.

Гніздо, що на висоті (вірш 9), скинуть донизу, а пишний палац зазнає долі тих, хто загинув під час зведення його. Домівки пихатих і непоміркованих вавилонян слугуватимуть лиш переконливим свідченням майбутнього покарання грішного Вавилону.

3. ГОРЕ ТОМУ, ХТО ВДАЄТЬСЯ ДО ЗЛОЧИНІВ (2:12-14)

2:12. Плюндрування, про які йдеться у першому «горе тому» (вірші 6-8), і самозвеличення, що описується в другому (вірші 9-11), ґрунтуються на злочинах, об’явлених у третьому «горе тому» (вірші 12-13). Тут наче співає те каміння і дерево, які вавилоняни застосовували для своїх грандіозних будівельних проєктів. «Горе тому, хто будує місто в крові, хто засновує город на злочині!» І справді, міста Вавилонської імперії будувалися кров’ю та потом поневолених народів. Вбивство, кровопролиття, пригноблення і тиранія – ось ті засоби, що використовувалися ними у будівництві. (Іменник «кров» завжди стосується провини вбивства; див. вірші 8, 17.)

2:13. У кожній попередній строфі даної похоронної пісні гріхи, опис яких розпочинався з фрази «горе вам», зазначалися у першому рядку і більш детально розглядалися в наступних двох віршах цієї строфи. Тут, однак, у центрі уваги Господь сил і Його прониклива оцінка огидної поточної ситуації, що є доволі вдалим відступом посеред п’яти гнітючих строф. Всемогутній Бог, Всевишній світу, заявив, що амбітні задуми вавилонян і ті грандіозні роботи, які проводилися ними для їх втілення в життя, були марні: «народи для вогню працюють» (див. Єр. 51:58). Їх дбайливо обтесані камені слугуватимуть жертовником, а їх майстерно оброблене дерево – дровами для розпалювання гігантського жертовного вогнища, який перетворить Вавилон на попелище. Авакум додав, «що люди трудяться надармо». Вся праця – чи то вавилонян, чи будь-якого іншого народу – є даремною, якщо ґрунтується на кровопролитті та злочинах.

2:14. На противагу цьому, колись уся «земля сповниться знанням Господньої величі, як води вкривають море». Важка праця цілого покоління пихатих вавилонян обернулася на вогнище та купу попелу лише в одному з куточків землі. А ось Божа відвічна слава заповнить усю землю! Даний вірш подібний на проголошення в Іс. 11:9, за виключенням невеликих відмінностей. (Про землю, сповнену Божої слави, також іде мова в Чис. 14:21; Пс. 72:19 та Іс. 6:3.) Ісая завершив свій опис царства Месії (Іс. 11:1-9) запевненням, що тоді «земля … буде повна знання Господа », тоді як Авакум написав, що «земля сповниться знанням Господньої величі ». Ісая показав суть царства, а Авакум – його заснування. Ісая занотував факт, Авакум – дію. Бог повалить майбутній Вавилон і засудить його (Одкр. 17-18) та всі безбожні сили (Одкр. 19:19), які він символізує. Слава Господня (Мт. 24:30) і Його могутність (2 Сол. 1:9) сповнять тисячолітнє царство Христа й, отже, тоді їх визнаватимуть по всій землі.

Коли Месія почне правити в Своєму царстві, знання Господа дістанеться усіх куточків землі. Усі знатимуть про Нього (див. Єр. 31:34). І це знання буде всеохоплюючим та всеосяжним, неначе «води», що «вкривають море». Гострі скелі несправедливості та ковзкі водорості гріха покриє гладенька поверхня води Божої справедливості.

4. ГОРЕ ТОМУ, ХТО НЕ МАЄ ПОВАГИ ДО БЛИЖНІХ (2:15-17)

2:15. Четверте «горе вам» знову стосується огидних і варварських дій вавилонян. У центрі уваги нелюдське ставлення завойовника до своїх підданих та неповага до них. Тут Вавилон змальовується як п’яниця, який «напуває» вином «своїх сусідів», доки ті «не уп’ються» і, вдавшись до розпусти, не осоромлять себе. В такий спосіб вавилоняни додавали ще й хтивість до переліку своїх гріхів, окрім насильства та пияцтва. А такі дії суворо забороняються Богом (Бут. 9:21-25). Альтернативний переклад фрази «наливає їм отрути» звучить як «додає (до нього) свій гнів». Іншими словами, вавилоняни наливали не лише вина. З вином вони змішували «гнів», а це слово має стосунок до слова «жар» й, отже, позначає бурхливу пристрасть. Що ж, це й справді був такий собі «коктейль». Ненависть і пристрасть наливались одночасно. Народи, які піддавалися цій звабі або ж – що частіше – були змушені вживати отруйний напій вавилонян, почувалися, немов п’яниці, й лежали розпростерті, осоромлені та поневолені.

2:16. Вавилоняни, які зловтішалися з сорому своїх п’яних жертв, колись наситяться «стидом» (див. вірш 10). Їхня слава і була їхнім «стидом». Адже ця спотворена слава вавилонян різко контрастувала з неперевершеною славою Бога (вірш 14). Вони веселились та пиячили, купаючись у своїй славі, та зрештою, упившись, і вони впадуть додолу та покажуть свій «сором», як «необрізані» (досл., в оригіналі давньоєврейською мовою). Необрізані ж викликали у юдеїв зневагу. Вавилоняни споювали інших та оглядали їхню голизну (вірш 15), але згодом трапиться все навпаки (див. вірш 7), і вже вони будуть п’яні та голі.

«Кубок», який вони муситимуть випити, – з «Господньої правиці», що означало божественну відплату (див. Іс. 51:17-23; Єр. 25:15-17; ПлЄр. 4:21). І коли Вавилон цю кару вип’є, «ганьба впаде на» нього. Слово «стидом» у першому рядку Ав. 2:16 і слово «ганьба» в останньому є перекладами до подібних між собою давньоєврейських слів, однак друге з них знаходиться в оригіналі давньоєврейською мовою у наголошеній позиції (і зустрічається в СЗ лиш тут) та позначає крайню зневагу. Колись славний Вавилон стане безславним і жалюгідним п’яницею.

2:17. Вавилон зазнає великої ганьби через «насильства» (див. 1:9), які завдав колись Ливану. Ливан, що знаходився на північ від Ізраїлю, славився своїми рясними кедровими деревами та дикими тваринами. Однак вавилоняни безжально рубали їхні кедри для своїх будівельних потреб, а тварин, які мешкали в лісах, люто винищували. Проте насильство, яке вони чинили над лісами, обернеться на них, і їх бездушне «знищення тварин злякає» їх самих.

Найсерйознішим обвинуваченням, однак, було те, що вони проливали «людську кров» (див. 2:8, 12). Вавилоняни не лише знищували ліси та спустошували пагорби, але й також чинили «насильства над землею, над містом (див. вірш 8) і всіма тими, що живуть у ньому». Власне це знущання над Божими творіннями і стане причиною того, що Вавилон позбудеться своєї світової слави й зазнає вічної ганьби. Бог таки покарає його.

5. ГОРЕ ТОМУ, ХТО ЗАЙМАЄТЬСЯ ІДОЛОПОКЛОНСТВОМ (2:18-20)

2:18. Остання строфа розпочинається не з лиховісного «горе тому» (яке з’являється у вірші 19), а з проникливого запитання: «Яка користь із кумира?» Відповідь очевидна. Кумир (досл., «витесаний образ», тобто ідол, вирізаний з дерева чи висічений з каменю) і вилита подоба (тобто ідол, зроблений із розплавленого металу, залитого у форму лжебога) не давали жодної користі. Яку б форму чи мниму красу не мали ці об’єкти, вони були всього лише шматками дерева чи грудою металу. Вірити в такого ідола – це, отже, вірити в предмет, який навчає брехень, адже люди потрапляли через це в тенета обману та брехні, гадаючи, що він їм допоможе. Але кумири та подоби не були живими. Оскільки це всього лиш творіння звичайного майстра, вони не могли допомагати людям (див. вірш 19). Вирізьблені чи вилиті, вони були німими предметами. А пророцтва, які вони начебто прорікали, – то відверта брехня, бо ідоли не можуть говорити.

2:19. Тут Бог озвучив Свій осуд підступного й зрадливого гріха ідолопоклонства. «Горе тому, хто промовляє до дерева: «Прокинься!» «Вставай!» – до каменя німого.» Наскільки ж це безглуздо – стояти перед шматком дерева чи якимсь холодним каменем та викрикувати: «Вставай! Прокинься!» Тут пригадуються пророки Ваала, з яких глузував Ілля (1 Цар. 18:26-29).

Від такого бездушного предмету неможливо отримати ні допомоги, ні проводу (чогось «навчитися»), навіть якщо «він оббитий золотом і сріблом» (див. Іс. 40:19). Він «духу ніякого в собі не має», а отже, й життя (див. Бут. 2:7). Ісая часто кепкував із вавилонян за те, що ті вірили в численних лжебогів, які були всього лише ідолами, виготовленими людьми (Іс. 41:7; 44:9-20; 45:16, 20; 46:1-2, 6-7; див. Єр. 10:8-16). Ідоли ж не мають жодної цінності, адже не можуть говорити, ставати живими, навчати чи дихати. Й ідолопоклонство – поклоніння витворам людей, а не Творця – суворо засуджується Богом.

2:20. Останній вірш даної строфи є винятковим. Заключний вірш в інших чотирьох «горе тому» розпочинається з давньоєврейського слова кі («бо», вірші 8, 11, 14, 17). Однак на початку вірша 20 міститься слово «а». Це створює разюче протиставлення і просто дивовижну кульмінацію цих строф: «А Господь у храмі святому Своєму». Тут у центрі уваги вже не німі, рукотворні ідоли, а живий, споконвічний (див. 1:12; 3:6) і святий (див. 1:12; 3:3) Господь, Суверен, який править світом зі Свого святого храму, тобто з небес (див. Пс. 11:4; 18:6, 9; Міх. 1:2-3). Замість того, аби кричати: «Вставай! Прокинься!» – «уся» земля мусить шанобливо мовчати («мовчи», хасах ; див. Соф. 1:7; Зах. 2:13), схиляючись «перед Ним».

Для Авакума дане послання було цілком зрозуміле. Перестань скаржитися! Припини сумніватися! Бог не байдужий до гріха. Він не нехтує стражданням. Господь не є ні бездіяльний, ні нечуйний. Він керує всім. Й у визначений Ним, досконалий час Ягве здійснить Свій божественний задум. Авакум же мав сумирно мовчати перед Ним і тихо чекати Божого втручання. Заключний вірш цієї похоронної пісні «горе тому», занотованої Авакумом, слугує сполучною ланкою зі славослів’ям, що міститься в Ав. 3.

ІІІ. Славослів’я Богові: Авакум прославляє задум Бога (част. 3)

Засмучений пророк, який скаржився на невпинне процвітання гріховності в своїй країні, здивувався, коли дізнався, що Бог уже приготував засіб покарання Юдеї, а саме Вавилон. Авакум був спантеличений. Він розповів про свою стурбованість Богові та зачекав, поки Бог відповість. І Бог відповів йому у формі похоронної й водночас глузливої пісні, яку Авакум отримав вказівку записати. Дізнавшись про задум Бога знищити Вавилон, Авакум покірно схилився перед Ним. А далі помолився і воздав Йому хвалу.

Частина 3 є кульмінаційною у Книзі Авакума. І це всупереч твердженням деяких тлумачів, які вважають дану частину окремим текстом, написаним Авакумом значно пізніше. Інші ж переконують, що ця частина є документом, створеним якимсь іншим автором, якого також звали Авакум або який просто називав себе так.

Незважаючи на зміну стилю та окремий заголовок, ця третя частина чудово узгоджується з рештою книги. Новий стиль написання відповідає новій темі, як-от перехід від діалогу в част. 1 до похоронної пісні в част. 2 засвідчує зміну акцентів. Більше того, заголовок у 3:1 підкреслює перехід до нової теми, як і мова про сторожову башту у част. 2.

Коли в Кумрані було віднайдено сувої Мертвого моря, там знаходилися коментарі лише до перших двох частин Книги Авакума. З огляду на це прихильники теорії, що част. 3 – окремий текст, відчули себе переможцями. Однак не все так однозначно. Давній тлумач міг просто зосередити свою увагу на перших двох частинах, бо вони якимсь чином відповідали його меті. Ці сувої не є переконливим доказом того, що част. 3 тоді не існувала. Тому краще все ж розглядати всі три частини як єдину і цілісну Книгу Авакума. Част. 3 – це не постскриптум, а кульмінаційне славослів’я, це вершина, пункт призначення мандрівки, яка розпочалася в долині смутку та страждань.

А. Молитва Авакума про милосердя (3:1-2)

3:1. На початку част. 2 Авакум зайняв позицію очікування відповіді від Бога та обдумування, що сказати Господеві з приводу своєї скарги (2:1). Далі він занотував доволі розгорнуту відповідь Бога (2:2-20). А тепер описав свою реакцію на це. Це, однак, не був протест, а молитва й славослів’я, на що вказує простенький заголовок: «Молитва Авакума пророка».

Тут пригадуються заголовки декількох псалмів, де зазначено тему, автора і поетичний характер пісні (див., наприклад, Пс. 16; 30; 45; 88; 102; 142). В цьому вірші Авакум знову назвав себе пророком, як і на початку книги (Ав. 1:1).

Слово шігіонот важко точно перекласти. В оригіналі давньоєврейською мовою цей іменник, який деінде зустрічається лише в заголовку до Псалма 7, використано в множині. Він, цілком можливо, має стосунок до дієслова зі значенням «котити вперед і назад». Тому дехто вважає, що це – мігруючий уривок, який часом використовувався в піснях на честь перемоги, або ж елегія чи жалобна пісня зі змінним мотивом. Малоймовірно, що це слово характеризує тему пісні, хоча давньоєврейське кореневе дієслово може також означати «чинити переступ чи помилятись». Адже темою тут не виступають переступи чи помилки вавилонян та юдеїв. У центрі уваги велич Бога. Тому краще тлумачити слово шігіонот як музично-літургійний термін. Ще один музичний термін знаходиться наприкінці Ав. 3. Цілком імовірно, дана пісня була колись частиною храмової богослужби.

3:2. Авакум «почув» про Божий задум покарати Юдею і знищити Вавилон та дуже «злякавсь». Що ж, нічого дивного, адже людям ніколи не зрозуміти Божих планів і не осягнути Його величі. У відповідь на почуте («почув я вість») пророк просто злякався («злякавсь я Твого діла»).

Далі пророк озвучив два прохання. Він попросив, щоб Бог іще раз об’явив Свою могутність («оживи його», тобто Своє діло) і засвідчив («згадай про») милосердя. Отож, Авакум просив Бога про вияв могутності та милосердя, і це були єдині два прохання у його молитві.

Перше прохання про те, щоб Бог знову втрутився, Авакум прив’язав до фрази «за наших часів». Виходить, що пророк хотів, аби це трапилось негайно. Проте Бог, звісно ж, уже пообіцяв зробити це (1:5).

Друге прохання пророка витікає з першого. Авакум просив, щоб, караючи («у гніві»; див. 3:8, 12), Бог пам’ятав «про милосердя».

Озвучивши два свої прохання, він написав далі те, що варто було б назвати славослів’ям, а не молитвою (вірші 3-19). Адже тут Авакум пригадав дивовижні діла, які Господь вчинив, щоб вивести Свій народ з Єгипту і повести крізь пустелю в обіцяну землю. Згадка про ці діла дала пророкові певність, що Бог зможе порятувати Свій народ і від вавилонян.

Б. Велична присутність Бога (3:3-15)

Розмова Авакума з Богом у част. 1 мала форму діалогу, але при цьому він наче промовляв до Нього здалеку. У част. 2 Авакум отримав видіння майбутнього, чого власне і прагнув (2:1). А потім він раптово опинився в самій присутності Творця, з яким так сміливо розмовляв до цього, і, так би мовити, на власні очі побачив Всевишнього Господа (див. Іов. 42:5).

1. ПРИБУТТЯ БОГА (3:3а)

3:3а. Як колись Бог зійшов до Свого народу на гору Синай, щоб укласти Свій завіт із ним, так Він зійде, щоб звільнити ізраїльтян та знову засвідчити Свій союз із ними. Далі Авакум власне й написав про це колишнє сходження Бога на гору Синай: «Бог від Теману прибуває, Святий (див. 1:12) – від Паран-гори». Це Мойсей сказав, що, являючись, Бог наче засяяв «із Сеїру; … з гори Парану» (Втор. 33:2).

Теман – це пустельний оазис в Едомі, однак це також міг бути цілий регіон на південь від Мертвого моря. Словом Сеїр Мойсей поетично назвав гірський регіон, який зазвичай мав назву Теман. Паран знаходиться на захід від Едому вздовж долини Гхор, між Синайським півостровом на півдні і Кадеш-Барне на півночі, ще одним гірським регіоном.

Мабуть, невипадково Бог явився Мойсею в регіоні на південь від Юдеї, тоді як вавилоняни напали з півночі. Більше того, саме на цих південних землях Бог здійснив чимало див, поки вів Свій народ з Єгипту в обіцяну землю.

Слово, яке зазвичай перекладається як «Бог», в оригіналі давньоєврейською мовою має форму множини, ’елохім , однак у цьому вірші його використано у формі однини, ’елоах , що може підкреслювати цілісність сутності божественного Спасителя, Святого.

2. ВИГЛЯД БОГА (3:3б-7)

3:3б. В Синаї Бог явився, наче буревій, що спускався вниз із гір на півдні. Коли «Його велич» закрила небо, сонце і місяць поблідли на її фоні. Однак мерехтлива Божа слава заповнила не лише небо, а й землю. Боже Самооб’явлення охопило все небо і проникло в найбільш недоступні куточки землі.

3:4. Пророк вказав на те, що Бог являвся поступово, коли порівняв «сяйво Його» із денним світлом. Адже спершу на горизонті з’являється несміливе сонячне «проміння», тоді як самого сонця ще не видно. Потім, коли сонце сходить, земля починає сповнюватися його сяйвом, аж допоки воно не освітить її всю. Тому, коли «з рук у Нього» блискало «проміння», це нагадувало перші промінчики сонця на вранішньому небі. Бог підходив ближче, і всепроникне сяйво сходило саме з Його «рук», які Авакум назвав сховком «Його сили». Промені (досл., «роги») розходились тоді від Нього вусібіч, наче він сонця. Люди часто малюють сонце у вигляді кола з лініями, конусами, рогами навколо нього. Це доволі примітивний і, тим не менш, дієвий спосіб показати променистість, блиск та сяйво. Примітно, що давньоєврейське дієслово «випромінювати», споріднене з давньоєврейським іменником зі значенням «роги», міститься в описі зовнішнього вигляду Мойсея, коли він зійшов з гори Синай: «обличчя в нього стало променистим» (досл., «його обличчя випромінювало світло», Вих. 34:29-30, 35). Саме цим можна пояснити дивні роги на знаменитій статуї Мойсея, творінні Мікеланджело.

Боже сяйво засвідчує Його славу, але й водночас приховує Його силу. Адже зовсім не важко забути, що джерелом світла і тепла, які огортають землю, є вогненна куля, яка може знищити нашу планету всього за мить. Отак Божа сила ховається у Його славі. Тому Його об’явлення є все ж помірним, щоб раптом не нашкодити його глядачам.

3:5. Бог цілком спроможний застосувати Свою силу. Він – Бог страшний для тих, хто Йому протистоїть. Авакум бачив, що коли Бог простував по землі, «перед Ним» ішла «зараза, а поза Ним … трясця (досл., «палючий жар» або «блискавиці полум’я»)». За Своїм бажанням Бог може наслати на Своїх ворогів різноманітні зарази (як-от 10 єгипетських кар, Вих. 7:14-11:10) або спалити їх жаром (див. Втор. 32:24). Слово «трясця» може стосуватися тут якоїсь хвороби з лихоманкою або спалення землі блискавицями. Бог – не якийсь там маленький дідок нагорі, який сліпо любить людей та обдаровує їх Своїм теплом, сяйвом і ласкою. Так, Він любить людей, але при цьому Він і Всемогутній. Його милосердя та слава йдуть укупі з Його потугою і з Його величчю.

3:6. Видіння Авакума того, як Бог простує здалеку вперед по всій землі, сягає тут свого кульмінаційного моменту. Діставшись місця, з якого Він буде здійснювати кару, Бог спинився, став і потряс «землею». Сама Його присутність викликала землетрус. До того ж, лише один Його погляд на «народи» змушував їх дрижати («дрижать», досл., «підстрибують від переляку»). Навіть «гори вічні» і «горби відвічні», найміцніші на землі, розвалювалися та хилилися. Він зійшов на гору Синай з громовицею, блискавицею і полум’ям посеред тремтячих гір (Вих. 19:16-19). Та хоча відвічні гори впали, Божі споконвічні «дороги» нікуди не зникли, що слугує дуже вдалим застереженням для тих, хто шанує творіння більше за Творця! (Див. Ав. 2:19-20.)

3:7. Свідками появи Бога під час Виходу та блукань пустелею були кушани і мідіяни – народи, які мешкали по обидва боки Червоного моря (або Кушан може бути іншою назвою «Мідіян-краю»). Чуда, які чинив Бог на Червоному морі (коли виводив Свій народ з єгипетського полону), змушували сусідні народи тремтіти та сумніти. Інші народи також чули про Божі могутні діла і теж боялися (Вих. 15:14-16; Втор. 2:25; ІсНав. 2:9; 5:1). Згадка про «шатра» та «намети» тих народів засвідчувала непевність їхнього становища. Якщо гори розвалювалися, то на що могли сподіватися люди, які юрбилися під полотном?

3. ДІЇ БОГА (3:8-15)

Тепер Авакум зосередив свою увагу вже не на страхітливому прибутті Бога та Його благоговійному вигляді, а на описі Божих діянь на землі. Дана частина славослів’я розпочинається з вірша 8, а саме з низки запитань, які слугують літературним відступом, щоб надати жвавості й яскравості посланню та спонукати читача замислитися над його значенням. Ці запитання є поетичними і не вимагають відповідей, а лише міркувань.

а. У природі (3:8-11)

3:8. Три перші запитання стосуються причини появи Бога на землі. Невже Бог гнівався «на ріки» і «на море»? Невже Його «гнів» палав на природу? Оскільки далі немає жодних відповідей, їх і не потрібно. Бог не сердився на природу. Він використовував природу як засіб об’явлення власної потуги (див. вірші 12-13). Бог показав Свою силу, коли обернув води Нілу на кров (Вих. 7:20-21) і зробив так, що води Червоного моря (Вих. 14:15-28; 15:8-10; див. Пс. 78:13), а потім і річки Йордан (ІсНав. 3:14-17) розійшлись. Щось подібне Він зробить і з народами. Він бажав знищити Своїх ворогів та звільнити Свій народ. Бог виглядав переможцем, який їде «верхи» на Своїх конях (див. Ав. 3:15) і колісницях у всій Своїй величі. Тут відразу пригадуються коні вавилонян (1:8-9), які, на відміну від Божих, зрештою спиняться, коли Вавилон впаде декілька століть потому, у 539 році до н.е. (див. 2:6-8).

3:9. Бог добув «лук» Свій», тобто вийняв його з піхви, готуючись до рішучих дій. Фраза «Ти насичуєш стрілами його тятиву» є важкою для розуміння, якщо дивитися на неї в оригіналі давньоєврейською мовою. Один науковець якось зазначив, що віднайшов більш як 100 перекладів цієї короткої фрази, яка в оригіналі складається всього з трьох слів ( с е бу‘от маттот ’омер ). Перше слово можна перекласти як «сьомий» (у стосунку до святої суботи), «клятва» або «поклявся чи пообіцяв». Маттот – це «гілки», «палиці», «ціпки» чи «племена». (В НМВ використано слово «стрілами», яке узгоджується з попереднім словом «лук».) Слово ’омер , яке зустрічається виключно в поезії, позначає «бесіду», «слово», «справу або випадок». (Тут – «Ти насичуєш»). Можливо, слушним і дещо буквальним перекладом буде такий: «Ціпки [стріли] обіцяні словом.» Тоді у цих словах засвідчено серйозність Божих намірів. Адже виходить, що тут Він урочисто поклявся застосувати Свою зброю. В НМВ також передано цю думку, а саме що Бог засвідчив використання стріл, фразою, що Він «покликав» їх.

Подібність між цим віршем і уривками з Второзаконня є разючою. У Пісні Мойсея також йдеться про всепоглинаючий вогонь (Втор. 32:22), жар та інші кари (Втор. 32:24), а ще стріли, напоєні кров’ю (Втор. 32:42), які згадуються під час озвучення клятви Бога помститися Своїм ворогам (Втор. 32:41).

Причина появи Бога та Його велична потуга об’являлися в Його діях у природі, серед народів і супроти Його ворогів. А наслідки застосування Божої сили видно вже по тому, як Він розриває «землю ручаями».

3:10. Персоніфікуючи «гори», Авакум сказав, що вони також реагували на присутність Бога і Його потугу, адже, «побачивши» Його, затряслись. Давньоєврейське слово, перекладене тут як «трясуться», змальовує людину, що корчиться від болі, наче жінка, яка ось-ось народить дитя. У вірші 6 пророк сказав, що гори розвалюються перед Богом, а тепер зазначив, що вони «трясуться». Гора Синай і справді стрясалася, коли Бог явився там Мойсею (Вих. 19:18; Пс. 114:4, 6-7). Крім ручаїв (Ав. 3:9) та гір (вірш 10а), Божу потугу засвідчувала ще й «навала вод». Підземні води з безодні тут персоніфіковані і стогнуть («стогне», досл., «подає свій голос»), а також здіймають «руки (тобто хвилі) свої вгору». Що ж, Божа сила дійсно може спричинити величезні зміни у природі! Адже і Червоне море, і річка Йордан слухняно виконали Його накази (див. Пс. 77:16, 19, 114:3, 5).

3:11. Як і вся інша природа, «сонце і місяць спинились» (див. ІсНав. 10:12-13), затьмарені сліпучою величчю Бога. Персоніфіковані, вони змальовуються тут «у своїм житлі» (досл., «у своїм високім та вивищенім житлі»).

Поки вся природа тремтіла, стріли та списи Божого гніву (Його «блискавиці»; див. Пс. 18:14; 77:17) прямували прямісінько в ціль. Сонце і місяць зблідли на фоні сліпучого блиску блискавиць, які, вочевидь, ще й супроводжувалися градом, що винищив ворогів ізраїльтян поблизу Гілгалу (ІсНав. 10:11). Що ж, у Своєму гніві Бог часто застосовував сили природи і вправно ними керував.

б. Серед народів (3:12-15)

3:12. У своєму видінні Авакум побачив Бога у вигляді громоподібного велетня, що ступає «по землі». Ні, Він не ходив навшпиньки чи крадькома. Він впевнено крокував і «в обуренні (вірші 2, 8) народи» топтав. Наче мул, який топче колоски пшениці, щоб зерна відділились від полови, Бог простував землею та знищував грішні народи, щоб дарувати спасіння Ізраїлю. І пророк був певен, що Бог зробить це знову.

3:13. Причина такого Божого гніву є очевидною. Він сердився не на природу (див. вірш 8) і не всіх людей загалом. Він хотів знищити грішників та спасти Своїх. Саме спасіння було кінцевою метою Бога, а не руйнування. І це спасіння призначалося Божому народові, а ще Його Помазаникові. У Старому Завіті означення «Помазаник» ніколи не використовувалося у стосунку до ізраїльського народу. Тож тут воно, скоріш за все, характеризує майбутнього Месію (див. Пс. 2:2; Дан. 9:26). Порятувавши ізраїльський народ (вивівши їх з Єгипту, а згодом і з Вавилонського полону), Бог зберіг рід, з якого згодом вийде Месія.

Бог, як сказав Авакум, «розбив дім нечестивця» й «оголив його підвалини». З оригіналу давньоєврейською мовою стає зрозуміло, що тут використано образ будівлі, з якої зідрано фронтон, а потім і всю її зруйновано так, що залишився лише голий фундамент. Бог знищив уже немало нечестивців (Чис. 21:23-25; ІсНав. 6:2; 8:28-29; 10-11), серед яких були і вершники фараона, які переслідували ізраїльтян (Вих. 14:23-28). Тож, якщо Він зміг зробити це, то й зможе знищити Вавилон. Валтасар, який власне й був нечестивцем у нечистому краю, і справді силоміць був позбавлений своєї влади (Дан. 5:26-28, 30-31).

3:14. В останніх двох віршах даної оди про Боже дивовижне самооб’явлення йдеться про остаточне знищення ворога. Ті, що колись намагалися знищити ізраїльський народ, тепер, розгублені й налякані, вбиватимуть одні одних своєю ж власною зброєю. Пророк, цілком очевидно, ототожнював себе з тими, кого вояки, «що кинулися бурею», хотіли «розігнати», адже назвав їхню ціль (Юдею) словом «нас» (досл., «мене»).

Варварське військо тут також змальовується як зграя розбійників, що радіють й потішаються з безпомічних людей, бідолах, яких мають намір обікрасти. Однак їхня радість обернеться на стогін, а пиха – на відчай, адже вони несподівано почнуть вбивати одні одних у дикій паніці й сум’ятті. Незрозуміло, однак, про яку саме з подій в історії ізраїльського народу тут ідеться.

3:15. У цьому вірші завершується страхітлива оповідь про дії Бога, і саме згадкою про одне з найбільш видовищних Його чуд. Він провів Свій народ через Червоне море, а тоді відправив єгипетське військо, що переслідувало їх, у могилу з «вод великих» (Вих. 14:15-18; 15:8-10). Перемога Бога над єгипетськими вершниками змальовується тут дуже образно – так, наче Він Сам топтав «море» Своїми «кіньми» і колісницями (див. Ав. 3:8). Здобуваючи цю перемогу, Бог підняв «шумовиння вод великих», себто неабияк збурив їх (див. вірш 10).

В. Мир та спокій Авакума в служінні (3:16-19)

Зрозуміло, що будь-яка людина, яка стала свідком такого дивовижного вияву Божої сили, відчуватиме благоговійних страх. Й Авакум не був виключенням. Коли він просив Бога продемонструвати Свою потугу (вірш 2), то навряд чи повністю усвідомлював, як це буде.

3:16. «Нутро» пророка «затремтіло …, … уста … задрижали», а «ступні … захитались». Авакум мало не втратив свідомість від такої дивовижної зустрічі з Богом. Він відчував «біль» у своїх кістках і, здавалось, його тіло його вже більш не слухало. Однак, незважаючи на такий ослаблений стан, його певність і надія відродилися. Він почав по-новому розуміти поняття мир, а також мету своєї пророчої діяльності. Авакум сказав, що тепер чекає «спокійно на день нещастя, щоб упало на народ, який … нападає» на Юдею. Пророк вирішив зачекати на день, який стане днем руйнувань, але й водночас днем перемоги над злісним Вавилоном і днем відплати йому за все. Божі діла на користь ізраїльського народу у Єгипті, на Червоному морі, на горі Синай, на річці Йордан і під час завоювання Ханаану викликали, безумовно, благоговійний трепет. Тому даний огляд демонстрації Божої сили в минулому дав пророкові певність, що Він дарує ізраїльтянам подібне звільнення і від вавилонян. Авакум був певен, що одного дня Бог знову здійснить такі могутні діла («оживи його», вірш 2) й спрямує Свій гнів на Вавилон, а Своє «милосердя» (вірш 2) – на Юдею.

3:17. Ослаблений тілесний стан пророка яскраво контрастував із його надзвичайно міцним станом душі. Тут Авакум окреслив найгірші з можливих наслідків Божого втручання: повне знищення врожаю (смоківниць, винограду, оливок та зерна, які складали основу харчування ізраїльтян) і цілковиту втрату овець та іншої худоби. Проте тепер, навіть посеред величезних руйнувань і нищівного голоду (що й справді було, коли вавилоняни захопили Єрусалим, ПлЄр. 2:12, 20; 4:4, 9-10; 5:17-18), пророк був готовий в усьому покладатися на Бога. Адже він зрозумів, що внутрішній мир та душевний спокій не залежать від зовнішнього процвітання та видимого добробуту.

3:18. Авакум, однак, не сказав, що він мовчки терпітиме в годину нещастя. Він заявив, що буде «радіти» й «веселитись у Бозі». Адже Бог – невичерпне джерело і безкінечний запас радості та втіхи. Фраза «у Бозі, моїм Спасителі» дослівно звучить як «у Богові мого спасіння» ( ’елохе иіс‘і ; ті самі давньоєврейські слова зустрічаються в Пс. 18:46; 25:5). Чимало людей намагається купити собі радість, але щастя не залежить від матеріального достатку чи будь-яких інших зовнішніх обставин. Радість доступна кожному, навіть тим, хто позбавлений матеріальних статків, адже істинну радість можна віднайти лише в Богові, а саме через особливу спільність із Ним. Тому навіть люди, які живуть у найгірших умовах, можуть посміхатися.

3:19. Незмінне джерело сили та певності, необхідних для відчуття достатності, задоволення і повноти життя, – це, звісно ж, Сам «Господь ( ’адонаи ) … Владика ( Иахвех )». Сила, яку Він дає, «робить … ноги, немов у сарни» чи газелі, чи у будь-якої іншої прудкої тварини. Сарна може дуже швидко бігати темним лісом. Так само і пророк зможе радісно долати важкі обставини. Хоча його ноги і тремтіли (вірш 16), коли він побачив дивовижну теофанію Бога, той самий Господь був його радістю (вірш 18), силою (вірш 19) і певністю. До того ж, як зазначив пророк, Бог «виведе» його «на верховини». Адже він не лише зможе з легкістю подолати всі випробування, але й також стане свідком перемоги над ворогом. Поетична мова даного вірша притаманна й іншим уривкам (наприклад, Втор. 32:13; 2 Сам. 22:34; Пс. 18:33). Сарна чи то газель символізують силу, впевненість, красу і швидкість.

Заключні слова «Провідникові хору. На струнних приладах» слугують таким собі додатком і прямо пов’язані з заголовком до славослів’я пророка (Ав. 3:1). Вони стосуються використання даної пісні у богослужбі. Пророк хотів, щоб цей його псалом озвучували під час загальних богослужінь у супроводі гри на струнних інструментах. Отак гірки скарги й нарікання Авакума (1:2-4, 12-2:1) обернулися на радісні акорди надії і щастя.

Всевишній Господь дає перемогу над обставинами тим, хто на Нього покладається. Тому, щоб позбутися якогось тягаря, слід покластися на Господа. Адже той, хто покладається на Господа, піднімається над обставинами. Що ж, цей урок і справді вартий цієї книги, особливо тоді, коли світ нагадує багнюку та сипучі піски.

Коли Авакум розпочинав цю книгу, він вже мало не «тонув». Руйнування, насильство, бійки, сварки, несправедливість та гріхопадіння – ось, що він тоді лиш бачив. Але він ввізвав до Бога й не залишився без відповіді. Більше того, Господь не лише відповів на його скаргу, але й також надав йому певності, щоб витягти з трясовини. Авакум розпочав внизу, у ямі, а завершив наверху, на верховині. Так, його мандрівка було зовсім нелегкою, але вона вартувала всіх його старань.

Бог спонукав Авакума до діалогу (част. 1), в якому об’явив Свої задуми покарати Юдею та знищити Вавилон. Потім, за вказівкою Бога, Авакум записав похоронну пісню «горе вам» (част. 2), яка ще більше виправдовувала задум Бога покарати Вавилон. І, зрештою, пророк перейшов до славослів’я (част. 3), в якому Бог постав в усій Своїй славі та силі і яке завершується непохитною вірою Авакума в Господа та Господні діла.

Скарги пророка обернулися на певність, а його страх – на віру. Авакум дуже змінився. Він уже не був тим засмученим, наляканим пророком, обтяженим жахливими обставинами, а став упевненим, радісним пророком, який очікує благословень. Чесні, праведні, щасливі, задоволені люди, які йдуть переможно по життю, живуть своєю вірою. Адже й справді, лише вірою можна здолати цілий світ! (1 Йн. 5:4)

БІБЛІОГРАФІЯ

Eaton, J.H. Obadiah, Nahum, Habakkuk and Zephaniah . Torch Bible Commentaries. London: SCM Press, 1961.

Feinberg, Charles L. The Minor Prophets . Chicago: Moody Press, 1976.

Freeman, Hobart E. Nahum, Zephaniah, Habakkuk: Minor Prophets of the Seventh Century B.C. Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1973.

Fuerbringer, L. The Eternal Why . St. Louis: Concordia Publishing House, 1947.

Gaebelein, Frank E. Four Minor Prophets: Obadiah, Jonah, Habakkuk, and Haggai . Chicago: Moody Press, 1977.

Gowan, Donald E. The Triumph of Faith in Habakkuk . Atlanta: John Knox Press, 1976.

Ironside, H.A. Notes on the Minor Prophets . Neptune, N.J.: Loizeaux Brothers, 1909.

Keil, C.F. “Habakkuk.” In Commentary on the Old Testament in Ten Volumes . Vol. 10. Reprint (25 vols. in 10). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

Lloyd-Jones, D. Martin. From Fear to Faith . Reprint. Grand Rapids: Baker Book House, 1982.

Pusey, E.B. The Minor Prophets: A Commentary . Vol. 2. Grand Rapids: Baker Book House, 1950.

Stoll, John H. The Book of Habakkuk . Grand Rapids: Baker Book House, 1972.

Tatford, Frederick A. The Minor Prophets . Vol. 2. Reprint (3 vol.). Minneapolis: Klock & Klock Christian Publishers, 1982.

Ward, William Hayes. “Habakkuk.” In A Critical and Exegetical Commentary on Micah, Zephaniah, Nahum, Habakkuk, Obadiah, and Joel . The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1911.