Б. Вказівки для левітів (част. 3-4)

1. СТОСУНОК ЛЕВІТІВ ДО СВЯЩЕНИКІВ (3:1-13)

3:1-4.  У част. 3 знову йдеться про Господнє одкровення Мойсеєві “на Синай-горі” про потомків “Арона та Мойсея” (див. Вих. 28-29). Первосвященик Арон мав чотирьох синів, завдання яких було допомагати йому і з часом замінити його на священицькій посаді. Однак двоє з цих чотирьох синів, Надав і Авігу, “вмерли” внаслідок зухвалого порушення призначеної процедури священної служби (див. коментарі до Лев. 10:1-2). Тому в Арона залишилося лише двоє живих синів, “Єлеазар та Ітамар”, які служили у храмі разом зі своїм батьком. Оскільки лише Арон та його прямі нащадки могли служити священиками (Вих. 28:1; 29:9; 40:15), самостійно вони не могли задовольнити усі релігійні потреби ізраїльтян. Тому було обрано все плем’я Леві для здійснення релігійних зобов’язань за винятком самої священицької служби. Оскільки Арон був левітом, це означає, що усі священики були левітами, але не всі левіти були священиками.

3:5-10. Левіти мали виконувати окреме завдання, а саме слугувати “при наметі зборів” (вірші 7-8). Однак їм не можна було приступати до священицької служби (вірш 10). Отож, тут чітко зазначено обмеження, яким мали слідувати левіти, — вони не могли служити як священики, тобто проводити обряди жертвопринесень й виконувати інші священицькі завдання у  самій святині.

3:11-13.  У даних віршах розглядається причина того, чому для служіння при наметі було обрано саме левітів. Коли Господь порятував первістків з дітей та худоби ізраїльтян під час десятої кари, Він “присвятив собі” їх “всіх”. Однак плем’я Леві було відкуплено (Вих. 13:1-16). Про те, як саме відбувалось відкуплення, йдеться у Чис. 3:40-51.

2. ОБОВ’ЯЗКИ ЛЕВІТІВ (3:14-39)

3:14-26. Нарешті левітів також було перелічено для здійснення організованого розбивання табору і служби. Рахували всіх осіб “чоловічої статі від місяця і вище” (вірш 15). Потім їх розділили на три групи згідно їхньої приналежності до трьох синів Леві, ймення яких “Гершон, Кегат і Мерарі” (вірш 17). Гершонії ділилися на “Лівніїв” та “Шіміїв”, разом їх налічувалося “7 500” чоловіків (вірші 21-22). Вони розбивали табір “за храминою на захід” і “мали доглядати ... храмину й намет”, його “покриття” і завіси, в тому числі ту, яка була “навколо храмини та жертовника”.

3:27-32.  Кегатії складалися з родин “Амраміїв, ... Іцгаріїв, ... Хевроніїв та ... Узієліїв”, всього “8 600” чоловіків (вірші 27-28). Амрам був батьком Арона і Мойсея (26:58-59; див. Вих. 6:16-20). Кегатії, які розбивали табір “з боку храмини, на південь”, зобов’язані були доглядати священні предмети храму (Чис. 3:31). Їхнім “вождем” був “Єлеазар, син Арона”, первосвященика (вірш 32).

3:33-37.  Мерарії поділялися на “Махліїв та ... Мушіїв”, разом їх налічувалося “6 200” чоловіків. Розбиваючи табір “з боку храмини на північ”, вони “мали доглядати” дощатий каркас “храмини” й усі її “засуви ..., і стовпи, і підніжки ..., і кілки, і мотуззя”, себто усе, що мало стосунок до каркасу.

3:38.  “Мойсей і Арон та сини його” розбивали табір “перед наметом зборів, на схід сонця” і мали бути “на варті коло святині”, тобто здійснювати нагляд за усім, адже все інше виконували інші три групи левітів.

3:39. “Усіх левітів ... було разом 22 000”, хоча якщо додати числа, які містяться у віршах 22, 28 і 34, виходить 22 300. Число 22 000 не може бути заокругленим, оскільки кількість ізраїльських первістків 22 273 перевищувала кількість левітів на 273 (вірш 46). Найкращим поясненням буде припущення, що ті 300 чоловіків самі були первістками з левітів, які не могли слугувати як викуп за первістків ізраїльтян (див. коментарі до віршів 40-51).

3. ВИКУП ПЕРВІСТКІВ ЧЕРЕЗ ПІДМІНУ ЛЕВІТАМИ (3:40-51)

3:40-51. За те, що Господь порятував “первістків чоловічої статі в синів Ізраїля” під час Виходу, Він заявив, що усі первістки з чоловіків і зі “скотини” мають належати Йому (див. коментарі до віршів 11-13). Це не означає, що вони мали померти, а лиш те, що все своє життя вони були зобов’язані присвятити служінню Богові. Однак завдяки принципу відкуплення все плем’я Леві було віддано служінню Господеві “замість усіх первенців” з інших племен.

Кількість левітів, які могли виконувати замісне служіння, було 22 000 (вірш 39), тоді як “первенців чоловічої статі” з усіх ізраїльтян налічувалося “22 273” (вірш 43). Це означало, що левітів було недостатньо. Тому “273 первістки з синів Ізраїля”, що їх неможливо було викупити через підміну левітами, мали бути відкуплені в інший спосіб. Рішенням стала виплата “по 5 шеклів за” кожного з 273 (вірш 47), всього 1 365 срібних двоунцієвих шеклів (більш ніж 170 фунтів, вартістю в декілька тисяч доларів за сучасними мірками).

Існує, однак, заперечення, що 22 000 левітів чоловічої статі віком “від одного місяця й вище” було менше, аніж можна було б сподіватися з огляду на статистику інших племен. На користь даного заперечення свідчить наступне: (1) В племені Манассії налічувалося найменше з усіх племен людей — 32 200, і то це були лише чоловіки, й віком лише від двадцяти років та вище. Проте невелика кількість левітів могла просто означати, що з якихось певних причин це плем’я не було таким плідним, як інші. Інші числа стосовно даного племені (наприклад, 8 580 чоловіків віком від 30 і до 50 років, 4:48) відповідають числу 22 000.

(2) А також дехто стверджує, що 22 273 первістків з 12 племен — це необґрунтовано мале число, оскільки всього ізраїльських чоловіків віком від 20 років і вище було 603 550 (див. 1:46). Отож, виходить співвідношення приблизно 1 до 27. Проте ці пораховані первістки ізраїльтян, найбільш імовірно, були тими первістками, які народилися після того, як плем’я Леві було призначено для священицької служби. Перше твердження про первістків (Вих. 13:11-13) чітко показує, що даний наказ мав набути чинності не під час Виходу, а в майбутньому. Отже, рахувались лише первістки чоловічої статі, які народилися в період часу між Виходом і відокремленням левітів, що трапилося близько двох років потому (Чис. 1:1). Тому число 22 273 стосувалося саме цього періоду часу, оскільки навряд чи за цей період утворилося більше сімей, в яких могли б народитися первістки чоловічої статі.

4. ПЕРЕМІЩЕННЯ ХРАМУ (част. 4)

4:1-3. Для служби, про яку йдеться у даних віршах, потрібні були левіти “від тридцятьох років і вище аж до п'ятдесятьох років”. Отож, метою обрахунку усіх левітів чоловічої статі віком від одного місяця і вище (3:39-41) була виключно необхідність знати ту їх кількість, яка могла стати викупом і заміною первісткам ізраїльтян. Вік у 30 років, який вважався мінімальним для священицької служби, все ще був дійсним і століття потому (див. коментарі до Єз. 1:1). Однак молодші левіти також могли служити і служили у наметі зборів (Чис. 8:24). В даному ж випадку йдеться про виконання важкої роботи, а саме переміщення храму й усього, що в ньому.

4:4-20.  Спершу слід було залучити кегатіїв. На Арона і його синів лягало й справді дуже почесне зобов’язання. Вони мали спускати “внутрішню завісу” й вкривати “нею ковчег свідоцтва” (вірш 5). А все для того, щоб (а) сховати священний ковчег від людських очей (вірш 20) і (б) захистити від впливу інших чинників й частин намету. Те саме вони мали зробити зі столом появлення (“передкладання”, вірш 7), усім посудом, світильником (вірш 9) й усіма іншими посудинами, що використовувалися для “служби” в храмі (вірш 12). Вони також мали чистити мідний жертовник всепалення, вигрібати з нього “попіл” й накривати його і ввесь посуд при ньому “обрусом” та “покривалом” (вірші 13-14). До всіх цих важких предметів Арон і його сини мали приробити відповідні “носила” (вірші 6, 8, 11, 14) або ж підготувати ноші (вірші 10, 12).

Після всіх приготувань, здійснених священиками, мали прийти Кегатії, щоб все це “нести”. При цьому вони мусили бути дуже обережними, щоб раптом не доторкнутися до “святих речей і від того не” вмерти (вірш 15; див. вірші 19-20). За всім цим мав наглядати священик Єлеазар, а також за олією, пахучим кадилом, повсякчасним зерновим підношенням і миром “для помазання” (вірш 16).

4:21-28.  Гершонії мали за обов’язок нести недерев’яні частини намету і предмети зовнішнього двору, в тому числі покривала, “завіси”, “запони”, “мотузи” й усе інше “службове знаряддя”. Все це відбувалося під наглядом “священика” Ітамара.

4:29-33.  Дерев’яні й металеві частини храмової споруди слід було переносити Мераріям. Ітамар наглядав за перенесенням цієї частини “храмини”, як і всіх недерев’яних частин (див. вірш 28).

4:34-49.  Загальне число левітів, залучених до цієї роботи, складало 8 580 (вірш 48) — 2 750 Кегатіїв (вірш 36), 2 630 Гершоніїв (вірш 40) і 3 200 Мераріїв (вірш 44).

В. Очищення й присвячення (част. 5-6)

1. ВІДДІЛЕННЯ ОБРЯДОВО НЕЧИСТИХ (5:1-4)

5:1-4. Господь нагадав людям про Свою святість і про їхню потребу у святості, якщо вони мали намір жити поблизу Його місця перебування. У Старому Завіті духовна святість громади була тісно пов’язана з фізичною, тілесною святістю та відповідними міжособистісними стосунками. Тому кожен, хто контактував з якоюсь недугою, яка робила його обрядово нечистим, не міг перебувати у спільності з Господом у храмі чи з іншими обрядово чистими людьми. До таких недуг належали різні інфекційні захворювання шкіри (не лише проказа; див. НМВ, примітки), течії (наприклад, менструальні чи сім’яні), а також забруднення внаслідок контакту з мерцем. (Щодо повного переліку різних видів нечистоти і способів очищення від них див. коментарі до Лев. 12-15 та Чис. 19.)

2. ЗАКОН ПРО ВІДШКОДУВАННЯ (5:5-10)

5:5-10. Відповідно до загального духу Закону, згідно якого гріх супроти іншої людини вважався гріхом супроти Бога (див. Пс. 51:4), Господь озвучив тут принцип відшкодування. Винуватець, який завдав якусь “шкоду” інший людині, зобов’язаний був визнати “свій гріх” і відшкодувати його усією “повнотою” та ще й додати “п’ятину” (20%) зверху. Це, звісно ж, стосується втрат, які можна було підрахувати в грошовому еквіваленті (див. Лев. 6:1-7). Однак, якщо ображена сторона вже померла і не мала “ніякого” близького “родича, щоб повернути йому шкоду, то відшкодування” слід було піднести Господеві разом із бараном, який мав стати покутним підношенням за провину (див. Лев. 5:15; 6:6; 7:1-10). Цей вид підношення насправді віддавався “священикові” для споживання в їжу (Лев. 7:6-7). Подібним чином й “усяка жертва возношення, з усяких святих речей синів Ізраїля”, які вони підносили добровільно, належала священикові (Лев. 2:9-10).

3. ОБВИНУВАЧЕННЯ В ПЕРЕЛЮБІ (5:11-31)

5:11-15.  У завітній спільноті ізраїльтян перелюб, як і будь-яка інша нечистота чи переступ супроти брата або сестри (вірш 6), мав ознаки вияву невірності Господеві. Отож, цим гріхом не можна було нехтувати, чи то як таким, що призводив до розколу у стосунках між чоловіком та жінкою (Вих. 20:14), чи то як виявом зради самому завітові (Єз. 16). Якщо чоловік запідозрив свою жінку у перелюбі, він мав привести її “до священика”, не зважаючи на те, чи були в нього докази її переступу, чи ні (Чис. 5:11-15). Оскільки перелюб також вважався гріхом супроти Бога, слід було зробити Господеві відповідне підношення з “ячмінної муки”. Метою такого підношення була необхідність привернути увагу до провини (вірш 15). (Про те, як саме це робилося, йдеться у віршах 18, 25-26.)

5:16-18.  Розпочинаючи обряд з’ясування провини, священик ставив жінку “перед Господом” (тобто перед храмом), брав “святої води”, призначеної для таких випадків, і змішував її з порохом, “що на долівці у храмині”. Потім він розпускав жінці волосся і клав ячмінне підношення “їй на руки”, а сам тим часом тримав “в руці ... воду”. Хоча дана сцена наразі нагадує якийсь магічний язичницький обряд суддівства, сама по собі магія знаходилася під цілковитою забороною у Старому Завіті (наприклад, Втор. 18:9-13). Тому цей суддівський обряд слід тлумачити з огляду на символічне значення його складових. Ячмінь символізує відповідне підношення для встановлення правосуддя, особливо з огляду на те, що його не можна було змішувати з олією та ладаном (Чис. 5:15; див. Лев. 2:1-2; 6:11-13). Вода, яка змішувалася з порохом, була святою (Чис. 5:17), бо знаходилася у святій посудині (напевно, мідній вмивальниці, Вих. 30:18). Розчинення пороху в воді могло мати стосунок до споживання пороху змієм, якого Господь прокляв в Едемському саду (Бут. 3:14). Якщо обвинувачена жінка і дійсно була винуватою, то вона, як і змій, могла очікувати лише на Боже “прокляття”. Розпускання її волосся, хоча й не є знаком її аморальної поведінки (оскільки це ще не було доведено), тим не менш, підкреслювало усю серйозність обвинувачення і можливу провину, свідченням чого виступав “дух ревнощів” її чоловіка (Чис. 5:14).

5:19-31.  Коли все було готове, “священик” казав жінці, що її не буде проклято, якщо вона невинна, і буде проклято, якщо винна. Вона мала відповісти: “Амінь, амінь.” Якщо “вона чиста, то не зазнає ніякої шкоди”, випивши “гіркої води”, змішаної з порохом. З іншого ж боку, якщо “вона осквернила себе”, її провина виявиться, коли “опухне живіт у неї, і зів'яне лоно в неї”. Дане “прокляття” має безпосередній стосунок до певної тілесної недуги, через яку жінка могла стати безплідною (вірші 27-28). Після того, як жінка присягала (вірш 22), чорнило, яким було написано ті прокляття, змивалося з аркуша в посудину з “гіркою водою” (вірш 23). І тепер вона мала символічно “з’їсти свої слова”, випивши “гіркої води”, в той час як священик підносив ячмінь Господеві (вірші 24-26). Якщо вона була винна, то зазнавала кари від даного прокляття. Якщо ж була невинна, то залишалася неушкодженою й спроможною далі народжувати дітей (вірші 27-28). Чоловік звільнявся від провини у будь-якому разі, адже якщо його дружина була насправді “чиста”, він діяв таким чином виключно тому, що ним заволодів “дух ревнощів”, над яким він не мав влади (вірші 29-31).

Тілесні вияви провини не залежали від властивостей самої гіркої води чи, як зазначалося раніше, від магії. Скоріш, тут йшла мова про психосоматичну реакцію з огляду на відчуття провини чи чистоти, реакцію, яку викликало саме сумління людини й діяльність Святого Духа в ній.

4. ЗАКОН ПРО НАЗОРЕЯ (6:1-21)

6:1-12. Аналогічним очищенню (част. 5) є присвячення (част. 6). Священицька служба левітів була виключним привілеєм тих, хто належав до племені Леві, однак тут Господь зазначив, що будь-який “чоловік чи жінка” з ізраїльтян могли за власним бажанням дати обітницю Господеві присвячувати себе служінню Богові впродовж певного періоду часу. Часто таку обітницю давали батьки щодо своїх дітей, як у випадку з Самуїлом (1 Сам. 1:11), але зазвичай це був акт присвяти, добровільно вчинений дорослою людиною.

Особа, яка вирішила присвятити себе служінню Богові, називалася назореєм (від слова назар , “присвячувати”). Впродовж усього часу свого присвячення назорей мав “стримуватись” від “п’янких напоїв” та інших продуктів “з винограду” (Чис. 6:3-4). Він не повинен був голити голову (вірш 5) й не мав права контактувати з мерцем (вірші 6-8). В іншому випадку він порушував свою обітницю, яку символізувало його довге волосся (вірш 7). Однак, якщо він ненавмисне наближався до мертвого тіла, то мав пройти довгий обряд “очищення”, за якого “сьомого дня” обстригав “голову собі”, а “восьмого” приносив “дві горлиці або двох голуб'ят. ... одне як жертву за гріх, а друге на всепалення” (вірші 9-11; див. Лев. 5:7-10). Лише після цього він міг поновити “дні” свого “назорейства”.

6:13-17.  Коли час присвяти добігав кінця, назорей мав привести “до входу в намет зборів ... однолітнє ягня ... на всепалення, ... однолітню ягничку ... на жертву за гріх і одного барана ... на мирну жертву”. Все це, разом із зерновим (“офіру”) й питним (“возливання”) підношеннями та кошиком “опрісноків-коржів з питльованої муки, замішаної на олії, та опрісноків-паляниць, помащених олією”, слугувало офіційним проголошенням завершення його назорейської присвяти. Жертва за гріх спокутувала будь-які гріхи, вчинені ненавмисно під час присвяти (див. Лев. 5:1-6). Всепалення символізувало повну відданість Господеві (див. Лев. 1:10-13). А мирна жертва засвідчувала той факт, що назорей перебуває у досконалій гармонії з Господом (див. Лев. 3:6-11; 7:11-14).

6:18-21. Після цього “назорей” мав обстригти своє “волосся” і покласти його на жертовник, на якому спалювалася мирна жертва. Таке підношення волосся засвідчувало, вочевидь, повну присвяту життєвого досвіду назорея Господеві. Для назорея воно символізувало Боже благословення, від якого власне й сходять усі можливі благословення.

Зрештою, священик мав взяти “барана” з мирного підношення, покласти його найкращі частини й хліб “на руки назореєві” і піднести м’ясо та хліб Господеві. Фраза “у жертву колихання” означає, що все це приносилося як жертва Господеві і Його слузі священикові. Тому “священик” і прохач разом брали участь у спільній трапезі (див. Лев. 7:28-34). Лише після цього назорей міг “пити вино” й, мабуть, робити все інше, що було йому заборонено під час здійснення обітниці.

5. ЗАКОН ПРО СВЯЩЕНИЦЬКІ БЛАГОСЛОВЕННЯ (6:22-27)

6:22-27.  Прикликаючи Божу ласку на людей, священик мав промовляти певні благословляючі фрази. Однак ці чудові благословляючі фрази можуть бути лише зразком, як і “Молитва Господа” є зразком молитви, та їх мета є очевидною: в них засвідчується бажання Господа благословляти Свій народ Своїм ім’ям. Ім’я Господа є рівнозначним Самому Господеві, тому це благословення є свідченням того, що Бог має намір проживати серед Своїх людей та задовольняти їхні потреби. Він єдиний може “благословляти” Своїх людей, охороняти їх, дивитися на них з ласкою (“Нехай Господь світить обличчям Своїм” і “оберне обличчя Своє до” них), милувати (“милує”) їх і давати їм “мир”.

Г. Служба в храмі (част. 7-8)

1. ПІДНОШЕННЯ КНЯЗІВ (част. 7)

7:1-9.  Дана частина переносить читача на місяць назад, до того часу, коли Мойсей закінчив “ставити храмину, помазав та освятив її”. Готуючись до мандрівки з пустелі Синай в обіцяну землю, “князі колін” принесли Господеві “дари”: “шість критих возів і дванадцять волів”. Це, як вони сказали, мало послужити левітам як допомога в їхній роботі з переміщення храму та його вмісту (вірші 4-5). Отож, Мойсей розподілив ці дари наступним чином: “два вози й четверо волів віддав ... синам Гершона (вірш 7), ... чотири вози й восьмеро волів віддав синам Мерарі (вірш 8), ... синам же Кегата не дав нічого (вірш 9)”, бо вони мали переносити святі речі на своїх “плечах” (див. 4:15). Колись Давид та його слуги зазнають чималого горя через те, що дане правило було порушено, коли ковчег переносили з дому Авінадава в Єрусалим (2 Сам. 6:3; див. 2 Сам. 6:7-8). Мераріям потрібно було більше возів та волів, ніж Гершоніям, бо їм слід було перевозити важкий дерев’яний й металевий каркас храму (див. Чис. 4:31-32).

7:10-17.  Кожен з 12 князів ізраїльських племен (див. 1:5-15) приніс “дари свої” для посвяти “жертовника”. Слово “князі” є перекладом до слова насі ’, що означає “піднесений, вивищений”. Першим “приніс дари свої ... Нахшон ... з коліна Юди”. Серед його дарів, окрім возів й волів (7:3), були: “один срібний полумисок 130 шеклів вагою (вартістю приблизно 260 доларів, по 5 доларів за унцію); один срібний кубок 70 шеклів (приблизно 140 доларів), ... обидва повні питльованої муки, замішаної на олії...; одна золота посудинка 10 шеклів вагою (1800 доларів, по 450 доларів за унцію), повна кадила; один бичок, один баран, одне ягня однолітнє на всепалення, один козел на жертву за гріх; а на мирну жертву: пара волів, п'ятеро баранів, п'ятеро козлів, п'ятеро ягнят однолітків”.

7:18-83. Всі інші князі племен принесли ті ж самі дари, кожен у свій відповідний день. Ці дванадцять днів приносин розпочалися, скоріш за все, першого дня першого місяця другого року з часу Виходу (Вих. 40:17). Порядок, в якому князі племен підносили свої дари, чітко відповідає їхньому розміщенню довкола намету (див. Чис. 2:3-31).

7:84-89.  У цих віршах дари дванадцяти “князів Ізраїля” (вірші 12-83) підсумовано і зведено до спільних чисел. Про вдоволеність Господа таким виявом щедрості від князів племен можна судити вже з того, що Він розмовляв з Мойсеєм у святая святих храму “між двома херувимами”.

2. ЗАСВІЧЕННЯ ЛАМП (8:1-4)

8:1-4.  Після розгляду підношень дванадцяти князів ізраїльських племен (част. 7) автор звертає увагу читача на роль священика у храмовій службі. Окрім здійснення обов’язків щодо жертвопринесень, про які все вже було сказано, а тому немає потреби знову їх тут розглядати, священики відповідали за встановлення й засвічення семи ламп (“світичів”). Кожна лампа мала шість віток (Вих. 25:31-40). Їх слід було розміщувати так, щоб світло від них спрямовувалося вперед й освітлювало територію на “передньому боці”. Такої постанови Господь ще не давав Мойсеєві.

3. ПОСВЯЧЕННЯ ЛЕВІТІВ (8:5-26)

8:5-7.  Тут на передній план виходять левіти. Щоб мати право приступати до святої служби, для якої їх власне й було відділено, вони мали пройти обряд очищення (вірші 6-7), а тоді принести жертви від себе (вірші 8-9). Першим етапом обряду очищення було кроплення “водою”, що, можливо, мало стосунок до попелу з рудої ялівки (част. 19). Далі левіт мав поголити “все своє тіло”. У цих віршах могло й не йтися про цілковите гоління, оскільки слово “обголять” є перекладом до давньоєврейського слова галах , а тут було використано фразу ’абар та’ар ‘ал , “використати бритву”, що вказує, скоріш, на підстригання волосся, а не цілковите його гоління. Ці два етапи (кроплення і підстригання) символізують зовнішнє очищення.

8:8-11. Внутрішнє очищення, як і завжди, мало супроводжуватися принесенням жертв. Твариною, яку слід було зарізати, був бичок, а отже, це було всепалення (Лев. 1:3-9). Другий бичок призначався в “жертву за гріх”, але ненавмисний (див. Лев. 4:1-12). Коли все було готове, “левітів” (мабуть, їх представників) приводили до громади, представники якої мали покласти свої “руки” на левітів на знак того, що громада дає їм право представляти її на службі в Господа. Потім священики мали привести “левітів ... перед Господа” як живу жертву.

8:12-19.  Далі “левіти” клали свої “руки на голови” жертовним “бичкам”, передаючи їм своє власне почуття провини й почуття відданості. Причиною того, що левітів було вилучено “з-поміж синів Ізраїля”, слугувало їх призначення служити “замість ... усіх первородних синів Ізраїля”, які за правом належали Господеві, бо Він порятував їх від смерті під час десятої кари “в Єгипетській землі” (вірші 15-18; див. коментарі до 3:11-13). Оскільки левіти належали Господеві, то лиш Він мав право віддати їх “Аронові й синам його”, щоб ті доглядали намет “зборів” і тим самим оберігали ізраїльську громаду несвящеників від небезпеки прямого контакту зі святими Божими речами (8:19; див. 1:53).

8:20-26.  Коли все це було зроблено, левіти входили в намет й розпочинали свою службу (вірші 20-22). До такої діяльності вони могли приступати у віці “від двадцяти п'яти років і вище”, а не в тридцять років, як у випадку з перенесенням намету та його вмісту (вірш 24; див. 4:3). Вони могли продовжувати свою службу до “п'ятдесятьох років”, після чого полишали її, але мали право допомагати молодшим своїм “братам” (вірші 25-26). Ці обмеження гарантували, що левіти служитимуть Господеві в найкращі роки свого життя.

Ґ. Вказівки щодо Пасхи (9:1-14)

9:1-8. Ці настанови було озвучено “другого року по виході з Єгипетської землі, першого місяця”, відразу після зведення храму (Вих. 40:17) і перед переписом (Чис. 1:2), який розпочався першого дня другого місяця. Насправді, це трапилося перед чотирнадцятим днем першого місяця, в який власне й мали святкувати “Пасху” (9:3; див. Вих. 12:1-16).

Причиною нових настанов щодо Пасхи була необхідність звернутися до проблеми людей, які з якоїсь причини не могли відзначати це свято у визначений час. Зокрема, тут йдеться про людей, яким не дозволялося брати участь у святкуваннях через те, що вони “осквернилися трупом”. Коли ці люди підійшли до Мойсея й Арона зі своєю проблемою, Мойсей звернувся до Господа.

9:9-14. Бог відповів, що “кожний” з тих, хто не може святкувати Пасху у визначений час через нечистоту, чи навіть перебуваючи “у великій дорозі”, може зробити це “другого місяця, на чотирнадцятий день”, тобто через місяць, “виконуючи все” точно так, наче це святкування проводилося у звичний час.

Іншою (новою) постановою щодо святкування Пасхи було те, що людину, яка може святкувати це свято, але не робить цього, слід виключити зі спільноти, й вона “нестиме кару за свій гріх” (вірш 13). Негативний характер даного застереження вказує на те, що таке виключення означало смерть.

Зрештою, навіть “чужинці, що” перебували серед ізраїльтян, могли “святкувати Пасху” (див. Езр. 6:20-21), якщо виконували усі постанови, які, хоча й не перелічені тут (Чис. 9:14), все ж були добре відомі всім ізраїльтянам. Сюди в тому числі входило навернення прозелітів через обряд обрізання (Вих. 12:48).

Д. Супровід Господа (9:15-10:10)

1. ПРИСУТНІСТЬ ХМАРИ (9:15-23)

9:15-23. У даному уривку йде мова про те, як Бог і вночі, і вдень особисто вів Свій народ у вигляді хмари до Ханаану. Ця хмара була виявом самої особи й присутності Господа (Вих. 4-:34-38). Коли “хмара” рухалася, це символізувало рух і провід Бога. Коли ж “хмара” вкривала “храмину”, це символізувало Його зупинку та осілість Бога. “Часом” відпочинок тривав “довгий час” (Чис. 9:19), а часом хмара “стояла лиш кілька днів” або ж одну ніч, а наступного дня вже “підносилась” (вірші 20-21). Та як би там не було, народ пересувався згідно божественного проводу (вірш 23).

2. СУРМЛІННЯ В СУРМИ (10:1-10)

10:1-7. Для того, щоб люди точно знали, коли і як рушати в дорогу (див. 9:15-23), слід було винайти систему відповідних сигналів. Отож, Господь звелів Мойсеєві виготовити “дві срібні сурми”, сумління в які було сигналом для збору громади і закликом рушати в дорогу. “Коли” сурмили “в обидві”, усі люди мали зійтися до “входу в намет зборів” (тобто зі східного боку). “Коли” сурмили “тільки в одну”, зійтися мали лише “князі, тисяцькі Ізраїля”. З допомогою ще іншого сумління оголошувався заклик рушати в дорогу таборам, що “розташовані на схід” (див. 2:3-9). Після другого такого сурмління мали рушати “табори, що на південь” (9:6; див. 2:10-16). Для західних й північних таборів існували, скоріш за все, свої сигнали.

10:8-10.  Сурмити мали право лише “священики”. Навіть після того, як мандри пустелею завершаться, й табори осядуть на землі, залишатиметься потреба сурмити “в сурми”, зокрема під час війни. Роль священиків в бою й Господня обіцянка відповідати на сурмління свідчать про необхідність залучення Його людей до святої війни. Тобто вони мали вступати в Господні бої, який, звісно ж, вестиме їх “проти ворога” й гарантуватиме їм перемогу (вірш 9; див. ІсНав. 6:12-21). Священики були зобов’язані сурмити в сурми і під час великих свят (Пасхи, свята Седмиць або П’ятидесятниці та свята Кучок), а також “коли з'являтиметься молодик (новий місяць)”, себто першого дня кожного місяця (Лев. 23, зокрема вірш 34). Таке використання сурм мало не меті не стільки оголосити ці різні свята, скільки прикликати й відсвяткувати присутність Бога серед Своїх людей у ці особливі моменти. Ці сурми мали нагадувати “про” людей “перед Богом”, а також про Його провід і благословення у минулому, зокрема під час блукань пустелею.

ІІ. Подорож до Кадеш Барнеа (10:11-14:45)

А. Вихід з Синаю (10:11-36)

10:11-13.  “Другого року, другого місяця, дванадцятого дня місяця” після Виходу, лише за 20 днів після початку озвучення вказівок ізраїльтянам щодо їхнього виходу з Синаю (1:1), Господь здійняв хмару Своєї слави “вгору над храминою свідоцтва”. Вони пробули в Синаї майже рік (див. Вих. 19:1 і Чис. 10:11). Цей вияв Божої слави збігся по часу із завершенням святкувань перенесеної Пасхи (9:9-12). В певному сенсі тут знову був провід Господній, як після Виходу й першої Пасхи (Вих. 12:51; 13:21). Першим пунктом призначення була пустеля Паран, широка смуга безплідної землі, яка перетинала усю північно-центральну частину Синайського півострова. Однак по дорозі сюди відбулося декілька проміжних зупинок (див. 11:3, 34-35; 12:16).

10:14-28. Порядок пересування був визначений Господом вже раніше (2:3-31). Полки Юди очолили рух (10:14-16). “Сини Гершона й сини Мерарі” з левітів, як і було передбачено на випадок переміщення, демонтували “храмину” і рушили за полками Юди. Далі йшли полки Рувима (вірші 18-20), за якими слідували Кегатії з левітів, які переносили ковчег та інші “святі речі” з храму. Вони рушали пізніше, так що Гершонії і Мерарії мали достатньо часу для зведення храму на новому місці до прибуття Кегатіїв (вірш 21). Полки Ефраїма йшли за Кегатіями (вірші 22-24), й зрештою “іззаду, мов сторожа всім таборам”, йшли полки Дана (вірші 25-27). Вочевидь, з того часу це був незмінний порядок їхнього пересування (вірш 28).

10:29-32. Тим часом, перш ніж рушити в дорогу в пустелю Паран, Мойсей закликав “Ховава, сина ... свого тестя”, і попрохав його супроводжувати їх в обіцяну землю. Про особу Ховава точиться чимало дискусій, оскільки це ім’я було, наче, псевдонімом самого Реуела, тестя Мойсея (див. Суд. 4:11, НМВ, примітки). Ще більше труднощів виникає і з того, що Реуел був також відомий як Їтро (Вих. 2:18; 3:1). Розглядаючи спершу другий факт, слід зазначити, що немає ніякої особливої проблеми в тому, що тесть Мойсея був відомий і як Реуел, і як Їтро. Яків, наприклад, також називався Ізраїль, а Ісус Навин був відомий ще під іменем Ошеу (Чис. 13:16). Говорячи ж про особу Ховава, то це й справді був син Реуела й, отже, шурин Мойсея. Чому ж тоді в Суд. 4:11 у певних перекладах Ховав описується як “тесть” ( хотен ) Мойсея? Відповідь полягає в тому, що давньоєврейський корінь хтн  не завжди має стосунок до тестя, а може стосуватися будь-яких “законних” зв’язків. Наприклад, слово хатан  часом означає “зять” (наприклад, Бут. 19:12, 14; Суд. 15:6; 19:5), хоча, звісно ж, Ховав не був зятем Мойсея. Мабуть, найкращим рішенням цієї дилеми є те, що на той час Реуел (Їтро) вже помер (він не згадувався після Вих. 18:27, тобто десь впродовж двох років до цієї згадки про Ховава). Після цього Ховав, брат Ціпори, дружини Мойсея, перебрав на себе роль головного у родині і був наче тестем для Мойсея з точки зору відповідного тодішнього звичаю. Окрім того, остання згадка про Реуела подає інформацію про те, що він повернувся на свою власну землю (Вих. 18:27), а Ховав же був тут у Синаї разом з Мойсеєм. З огляду на всі ці фактори, слушно буде провести різницю між Ховавом і Реуелом та визнати, що Ховав був шурином Мойсея, саме так, як сказано в Чис. 10:29.

Прохаючи Ховава піти з ними, Мойсей турбувався не лише про змогу свого шурина долучитися до благословень обіцяної землі. Його також цікавила добра обізнаність Ховава в тих пустельних шляхах, якими їм слід було пройти (вірші 31-32). Згодом з оповіді стає відомо, що Ховав таки пішов з ними і став прабатьком певних ізраїльських племен (Суд. 1:16; 4:11).

10:33-36. Перший етап їхньої подорожі з пустелі Синай тривав “три дні”. Люди пересувалися лише впродовж дня, вночі ж хмара і “кивот” відпочивали разом з усіма. Як вказівка на войовничий характер подорожі й передчуття військових дій, які чекали на них попереду, Мойсей вів людей з бойовим кличем, в якому прикликав присутність Господа і Його завойовницьку потугу (вірш 35; див. Пс. 68:1). Коли денний похід добігав кінця, він запрошував Господа спочити серед Своїх людей впродовж ночі.

Б. Нарікання народу (част. 11)

11:1-3.  Після триденної щойно описаної мандрівки (10:33-36) “люди” почали скаржитися так, що це “дійшло ... до вух Господніх”. Згадка про вуха Господні тут, звісно ж, є антропоморфним мовним зворотом, який, поза всяким сумнівом, вказував на те, що скаржились вони не подумки й не мовчки. І справді, це було так гучно, що сягнуло аж самих небес! У відповідь на це Господь запалав гнівом, і “вогонь Господній .. пожер” багатьох бунтівників. (Давньоєврейське слово, яке тут перекладено як “табору”, стосується людей, які розбили табір, а не самого місця, де цей табір було розташовано. Отож, “вогонь ... пожер” самих людей.) Цей “вогонь” є, поза сумнівом, метафорою, яка описує полум’яний гнів і кару Божу в будь-якій можливій формі, хоча цілком ймовірно, що це був і справді буквальний вогонь. Ця Божа кара справила на людей таке глибоке враження, що вони назвали “те місце Тавера” (“палання”). Однак ця назва не стала звичною, на що вказує її відсутність в майбутньому занотованому плані їхнього маршруту (33:16-17).

11:4-9.  Щойно гнів Господній влігся, як юрба знову почала “плакати” і скаржитися на відсутність тієї їжі, яку вони “їли в Єгипті”. Все, що було в них тепер, це — як вони казали — “манна”. Ця юрба (“юрбі”, ’асапсуп , зустрічається в СЗ лиш тут) була мішаною, тобто складалася з неізраїльтян, які вийшли з Єгипту разом з ізраїльтянами. Зазвичай така група людей називалася словом ‘ереб , досл., “мішаний народ” (Вих. 12:38; Єр. 25:20; Неєм. 13:3; тощо). (Щодо опису манни, “наче коріяндрове насіння, а колір її, як колір буелія”, див. коментарі до Вих. 16:31-36.) Тут в Книзі Числа Мойсей додав, що готуючи манну для споживання, “народ ... молов” її “на жорнах або товк у ступах”, а потім вже її “варили ... в горщиках і пекли пляцки”. Вочевидь, люди мали відмінні думки щодо її смаку, адже, згідно з Вих. 16:31, вона смакувала як медівник, тоді як тут сказано, що “на смак була вона, мов тістечко на олії”. Однак і тоді, і зараз через доволі скупий смак манни у порівнянні з пряною їжею, яку вони мали в Єгипті, люди почали нарікати і на Мойсея, і на Господа.

11:10-15.  У відповідь на це Мойсей запитав Господа, “чому” Він “звалив” цей “тягар” на нього? Господь, а не Мойсей, створив ізраїльтян як “народ” і привів їх у пустелю. Тож Мойсей не міг та й не повинен був нести відповідальність за них (“Не під силу мені одному нести ввесь люд оцей”). “Якщо” Господь не мав наміру допомогти йому, то хай, як сказав Мойсей до Бога, “ліпше” уб’є його.

11:16-20. Господь, відповідаючи Мойсеєві, не дав йому померти, але й не забрав від нього роль очільника ізраїльського народу. Замість цього він створив систему з очільників-помічників, з якими Мойсей міг розділити свій “тягар”. Бог звелів Мойсею зібрати “сімдесят ... старшин” ізраїльського народу, чоловіків зі справді хорошою репутацією, на яких Бог мав намір зіслати  того ж Духа, який був на Мойсеєві та  допомагав йому (див. Вих. 18:21-26; Діян. 6:3). Потім Господь звелів “людям” приготуватися до наступного дня, коли Він дасть їм стільки “м’яса”, що воно аж “опротивіє” їм (Чис. 11:18-20). Впродовж цілого місяця вони об’їдатимуться м’ясом, “аж покіль (їм) не знудиться”. Тут, вочевидь, використано художнє перебільшення, та воно яскраво передає істину про те, що люди, які зрікаються досконалих задумів Бога, зрештою дізнаються, що все інше є нудотним і непотрібним.

11:21-23.  На думку Мойсея, обіцянка Господа дати “м’яса” в таких великих кількостях була неправдоподібною. Як він сказав, навіть всієї худоби ізраїльтян й усієї риби “в морі” не вистачило б, щоб годувати м’ясом “600 000” боєздатних чоловіків та їхні сім’ї “цілий місяць”. Але Господь відповів, що Він може зробити це і навіть більше, й Мойсей особисто побачить, що так воно і є.

11:24-29. Однак перш ніж це сталося, Мойсей “зібрав сімдесят ... старших ... й поставив їх навкруги намету” (див. вірш 16). Тоді “зійшов Господь у хмарі ... і взявши з духу, що був на” Мойсеєві, “поклав” його “на сімдесятьох старших”. Внаслідок цього вони почали “пророкувати”, хоча “поза тим не пророкували”. Все це було потрібне для того, щоб засвідчити божественну волю щодо їхньої служби, бо в такий спосіб уся громада могла побачити, що вони володіють тими самими духовними здібностями   та  владою, що і сам Мойсей. Тут пророкування не має стосунку до виголошення передбачень чи до проголошення Божої волі, а лише до возвеличення і вихваляння Бога (в піснях та промовах), а також до інших подібних виявів захоплення без попереднього тренування (див. подібний випадок з Саулом в 1 Сам. 10:9-11). Таке пророкування могло бути лише реакцію на сходження Духа.

Щоб показати, що сходження Духа було діянням Бога, яке не мало стосунку до безпосередньої присутності Мойсея, Господь зіслав  Духа на двох чоловіків (“один на ім'я Елдад, а другий Медад”), які не приєдналися до інших у наметі (Чис. 11:26). Вони також почали пророкувати, чим дуже здивували людей “у таборі”, що ті аж послали якогось хлопчину до Мойсея, аби поінформувати його про це. “Ісус Навин”, який також про все це почув, дуже стривожився і попрохав Мойсей заборонити таке недозволене пророкування. Мойсей вірно зрозумів занепокоєння Ісуса Навина, а саме що він турбувався про Мойсея, який лиш єдиний міг бути посередником Божого благословення. Однак він  дорікнув Ісусові, сказавши, що палко  бажає, аби всі Божі люди могли мати Божого Духа в собі тією ж мірою, що й він.

11:30-35. Після того, як було обрано сімдесят старших і відповідним чином засвідчено їхні повноваження, Господь послав сильний вітер “від моря”, яким “нанесло” незліченну кількість “перепелиць ... у табір”. Зазвичай у цей час перепели мандрували на північний схід з середини Африки. Вітер, вочевидь, дув з південного сходу, що було дуже незвичним явищем, та ніс птахів на північний захід через пустелю Синай. Більше того, Господь зробив так, що вони летіли “ поверх землі близько на два лікті”. Тож люди з легкістю могли їх ловити або збивати на землю. Таке тлумачення є значно кращим за звичне розуміння, що перепели були скидані в купи, висотою “на два лікті” на “день ходи” в усіх напрямках від “табору”. Сумнівність такого сценарію є очевидною. Політ перепелів тривав два дні й одну ніч, допоки всі не назбирали собі принаймні по “десять хомерів” (приблизно 60 бушелів, НМВ, примітки) цих птахів. Однак невдовзі після того, як люди почали об’їдатися, Господь “запалав на людей” Своїм гнівом “і вдарив ... їх тяжким мором”. Причина цього стає зрозумілою вже з речення про те, що “те місце”, де все це трапилося, “названо ... Ківрот-га-Тава (“могили жадоби”), там бо поховано людей, що були ласі”. Насправді, їхній гріх полягав у тому, що вони зреклися Господа і Його щедрих дарів на користь непомірного апетиту. Як згодом сказав Павло про ворогів Христа, “їхній бог — черево” (Флп. 3:19). Не дивно, що налякані таким досвідом, люди рушили до Хацероту (ймовірно сучасного Айн ал-Хазра), що на південь від пустелі Паран.

В. Нарікання Марії та Арона (част. 12)

12:1-3. Після того, як ізраїльський народ осів в Хацероті (11:35), “Марія ... з Ароном”, старша сестра і брат Мойсея, почали ставити під сумнів його владу, начебто через те, що він взяв собі за дружину “жінку-кушійку”. Вони нарікали на це або тому, що він, одружившись з цією жінкою, зруйнував їх довіру до себе, або тому, що вони розчарувалися в його лідерських здібностях з якихось інших причин, а шлюб з кушійкою використали як привід. Сам шлюб не міг бути об’єктом для критики, хіба що це було двоєженство (чому тут жодних свідчень немає), бо кушіти не належали до тих народів, з доньками й синами яких ізраїльтянам було заборонено вступати у шлюб (Вих. 34:11, 16). Кушіти не обов’язково були якоюсь іншою расою, оскільки народ з такою назвою існував колись давно в Аравії, як і сам Куш (сьогодні це південний Єгипет, Судан та північна Ефіопія). Мабуть, Марія, яка, вочевидь, була головним підбурювачем до цього нарікання, побачила в новій дружині Мойсея загрозу своєму власному статусові як головній жіночій фігурі в очільництві ізраїльтян.

Справжня причина міститься в запитанні Марії та Арона: “Чи тільки ж до Мойсея промовляв Господь?” Заздрість, яка, напевно, вже впродовж довгого часу розросталася в їхніх серцях, тепер вийшла назовні. Й автор (сам Мойсей) вставив тут дуже цікаве зауваження, що така заздрість була цілковито безпричинною, бо він зовсім не був пихатий, а навпаки, був “вельми тихий чоловік, понад усіх людей на світі”. Це речення часто використовують як свідчення того, що Мойсей не писав Книгу Числа, бо він би не вихвалявся своєю сумирністю. Проте, якраз навпаки, проголошення його сумирності є найбільшим доказом того, що, як загально прийнято вважати, Мойсей написав Святе Письмо під натхненням Духа. Бо лиш той, кого веде Святий Дух, міг написати таке речення про себе і, цілком імовірно, всупереч своєму власному намірові.

12:4-8. В цей момент Господь особисто втрутився і став на захист Свого слуги Мойсея. Він закликав усіх трьох до Себе в намет, де звернувся до Арона й Марії. Порядок імен тут має велике значення, адже хоча Марія і була ініціатором нарікань, Арон очевидно схвалював такі її дії. Використавши поетичне звертання (див. поетична форма в НМВ), Господь нагадав їм, що хоча Його звичним способом об’явлення пророкам був сон або видіння, Мойсеєві він об’являвся в цілковито унікальний спосіб — віч-на-віч (“устами до уст”; див. Втор. 34:10). Ця остання фраза є антропоморфізмом, який означає, що Бог розмовляв з Мойсеєм без посередництва. А все тому, що Мойсей був “повіреник .. у всьому” Божому “домі” (Чис. 12:7; див. Євр. 3:2), тобто віддано виконував роль завітного посередника між Богом та ізраїльтянами. Як саме все насправді відбувалося — неможливо встановити, однак з декількох уривків можна зробити висновок, що Мойсей безпосередньо чув голос Господа і бачив Його славу (наприклад, Вих. 19:16-19; 24:17-18; 34:5-11). Бог розмовляв з Мойсеєм “ясно, не загадками”. В розмові з ним Він не використовував метафор та інших художніх прийомів, бо Мойсей мав такий тісний особистий зв’язок із Богом, що міг розуміти Його небесні висловлювання.

І все ж Мойсей не міг дивитися на самого Бога і не дивився, адже ніхто не міг зробити це й не вмерти (Вих. 33:17-23), бо Бог — це Дух (Йн. 4:24). Він бачив лиш “образ Господній”, але й навіть це було привілеєм, недоступним жодній іншій людині. Слово “образ” має стосунок до портрету або зображення Господнього, а не самої форми. Мабуть, саме це означає слово “плечі” у стосунку до Господа у Вих. 33:23. Отож, Мойсей мав такий надзвичайний привілей в своєму доступі до Бога, що Господь запитав, як Арон й Марія взагалі “посміли нарікати на Мойсея”.

12:9-16. Тоді Господь виявив Свій гнів і наслав на Марію недугу, через яку вона “зробилась білою, мов сніг”. Арон відразу звернувся до Мойсея і почав благати, аби той заступився за них перед Господом. Це, напевно, виглядало дуже дивно, адже сам первосвященик потребував священицького заступництва. Однак тіло Марії було настільки спотворене, що нагадувало Аронові мертву дитину, “що вроджується на світ із напівзогнилим тілом”.

Мойсей також, з любові до своєї сестри і як заступник, почав благати в Господа негайного зцілення. Однак провина Марії була серйозною, бо вона очолила бунт супроти Божого вибраного слуги і завітного посередника. Навіть якби вона зазнала зневаги через те, що “батько плюнув їй у вічі”, вона б змушена була провести “цілих сім день” поза табором. Тож, очевидно, що їй слід було залишатися за межами табору принаймні ці сім днів за такий серйозний вияв неповаги. Коли хтось плював іншій людині у вічі, він тим самим виявляв до неї своє презирство (див. Втор. 25:9). Господь виявив Своє презирство до негідної поведінки Марії тим, що наслав на неї жахливу недугу. Зважаючи на обрядовий закон, який вимагав, аби людина з такою хворобою залишалася “сім день поза табором” (Лев. 13-14), Марія просто змушена була це зробити. Лише після цього “народ вирушив із Хацероту” (див. Чис. 11:35) в Паран-пустелю.

Г. Розвідини на обіцяній землі (част. 13-14)

1. ВІДБІР РОЗВІДНИКІВ (13:1-16)

13:1-16. Зрештою ізраїльські племена добралися в пустелю Паран, де провели чимало часу у великому оазисі Кадеш (вірш 26). Хоча Кадеш фактично знаходився в пустелі Сін, тут він поміщений в пустелю Паран, бо Сін була частиною великої Паранської пустелі (див. 27:14; Втор. 32:51).

У даних віршах розповідається про те, як Мойсей звелів кожному племені вибрати по одному розвідникові, щоб ті розглянули “Ханаан-землю”. Всіх їх перелічено тут згідно приналежності до певного племені (вірші 4-15). Особливо цікавим з огляду на наступний розвиток подій є “Калев”, представник “від коліна Юди” (вірш 6), а також “Ошеа” від “коліна Ефраїма” (вірш 8). З причин тут чітко не зазначених Мойсей змінив ім’я “Ошеа” ( хосеа‘ , “спасіння”) на “Єгошуа (Ісус)” ( и е хосуа , “Ягве — це спасіння”).

2. НАСТАНОВИ ДЛЯ РОЗВІДНИКІВ (13:17-25)

13:17-20. Шлях розвідників мав пролягати через “Негев та ... на гору”. Слово “Негев” (досл., “південь”) стосується всієї пустелі південного Ханаану, особливо територій на південь від Беер-Шеви. Гориста місцевість включала гори Юдеї, пагорби Ефраїму й Галилейські висоти. В часи Мойсея гориста місцевість була заселена головним чином аморіями, а рівнини й долини — ханаанянами (див. коментарі до вірша 29). Завдання розвідників було очевидним: з’ясувати, якою є природа самого того краю, та дізнатися, які сильні й слабкі сторони мають його мешканці (вірші 18-20). Причиною того, що Мойсей обрав саме цей шлях, був, вочевидь, намір напасти й проникнути в Ханаан саме з цього напрямку. Отож, зі сходу через Єрихон ізраїльтяни входити не планували. Й не лише тому, що такий напрямок дозволяв уникнути головної дороги з Єгипту в Ханаан, а й тому, що давав можливість обійти добре укріплені оборонні пости Єрихону та Аї.

13:21-22.  Розвідники розпочали свій шлях із “Сін-пустині” і пішли на північ аж “до Рехову, що в напрямі Хамату” (напевно, сучасного Лебвеху, що за 14 миль на північний захід від Баальбеку). Хамат був важливим арамейським містом у великій центральній долині, відомій під назвою Бекаа. Лево-Хамат знаходився в нижній частині тієї долині, яка розпочиналася відразу з північного боку Галилейського моря.

Дорогою назад 12 розвідників минули місто Хеврон, збудоване “сім років перед Цоаном в Єгипті”. Однак Цоан, інша назва Таніс, був зведений гіксосами, коли вони переповнили північно-східний Єгипет близько 1730 року до н.е.. Причиною такої очевидної невідповідності може слугувати той факт, що згодом Хеврон став спадщиною Калева (ІсНав. 14:23-25), а ще пізніше столицею за часів правління Давида над Юдеєю (2 Сам. 2:1-2). Однак в часи Мойсея Хеврон був домівкою “синів Анака”, племені “велетнів” (Чис. 13:33; Втор. 9:2), які будуть непримиренними ворогами ізраїльтян впродовж багатьох наступних років (ІсНав. 15:13-14).

13:23-25.  Поблизу Хеврону знаходилася долина Ешкол (“гроно”), де розвідники “зрізали” велику “вітку з однією виноградною китицею”, яка була такою важкою, що чоловіки “несли її удвох на жердині”. Вони також взяли зразки гранатів та “смоков” і зрештою, після 40 днів “розглядин краю”, повернулися в Кадеш. Причиною того, що їхня розвідка тривала саме 40 днів, було, мабуть, те, що автор мав намір провести паралель між цим відносно коротким періодом часу і 40 роками блукання, на яке вони невдовзі будуть засуджені (див. 14:34).

Карта, Протяжність шляху розвідників у Ханаані

MILES — МИЛІ

Kadesh — Кадеш

DESERT OF SIN — ПУСТЕЛЯ СІН

Gaza — Газа

Arad — Арад

Hebron — Хеврон

Salt Sea — Солоне море

Jebus (Jerusalem) — Євус (Єрусалим)

Shechem — Сихем

Jordan River — річка Йордан

Mt. Carmel — гора Кармель

Ain — Айн

Sea of Kinnereth — Тиверіадське озеро

Hazor — Хацор

The Great Sea (Mediterranean) — Велике море (Середземне)

Damascus — Дамаск

Lebo Hamath — Лево-Хамат

Zedad — Цедад

Ziphron — Зіфрон

Hazar Enan — Хацар Енан

3. ДОПОВІДЬ РОЗВІДНИКІВ (13:26-33)

13:26-29. Щойно розвідники повернулися в Кадеш, вони відразу про все доповіли. Демонструючи “плоди” Ханаан-краю, які принесли з собою, вони засвідчили, що Ханаан і “справді” був землею, яка “молоком та медом тече”. Однак розвідники “принесли” і не дуже добру “вістку” про те, що згідно з їхніми спостереженнями, міста там були “укріплені, вельми великі”, а “народ ... сильний”, чи то “Амалек”, який жив “в землі Негев”, чи “Хеттит і Євусій та Аморій”, які мешкали “у горах”, чи “Ханаан”, який проживав “при (Середземному) морі і вздовж берегів Йордану”. Ханаанці були корінними жителями Ханаану. Аморії увійшли в Ханаан з північно-східного Араму (Сирія) незадовго до 2000 року до н.е., витіснили ханаанян з гористої місцевості й осіли там замість них. Хеттити прийшли з центральної Анатолії (сучасна Туреччина) близько 1800 року до н.е. й поволі розселилися на південь та південний схід, ототожнюючись, мабуть, з аморіями, що в Ханаані. Про євусіїв невідомо ж нічого, окрім того, що вони мешкали, головним чином, в Єрусалимі і також вважалися аморіями (ІсНав. 10:5). Вони займали панівне становище в Єрусалимі впродовж іще 400 років після смерті Мойсея, а потім Давид вигнав їх звідти, захопив це місто та зробив його своєю столицею. Трапилось це в 1004 році до н.е. (2 Сам. 5:6-10).

13:30-33. Розвідники, однак, не були одностайні в своєму ставленні до отриманої інформації про міста й людей того краю. “Калев” спонукав Мойсея піти в наступ одразу та захопити цей край, бо був певен, що в них “стане ... сили” для цього. Однак 10 інших розвідників (усі, крім Ісуса Навина й Калева, 14:6-9, 30) “твердили”, що це неможливо, й песимістично заявляли, що у ворога є чималі переваги. Сини “Анака” були великими на зріст, неначе велетні, “народ, великий і високорослий” (Втор. 9:2).

4. РЕАКЦІЯ ЛЮДЕЙ (14:1-10А)

14:1-4. На жаль, “громада” пристала до думки більшості розвідників й почала нарікати на Мойсея та скаржитися, що було б краще, якби вони “померли в Єгипетській землі чи бодай ... в ... пустині”, аніж “від меча” ханаанян. Вони вже навіть міркували про те, як обрати собі нового “вождя” й “повернутися в Єгипет”.

14:5-10а.  Почувши це, “Мойсей ... з Ароном упали ниць (див. 16:4, 22, 45; 20:6; 22:31) перед усією громадою синів Ізраїля”, тим часом як Ісус Навин та Калев запевняли людей в тому, що ця “земля” і справді “вельми добра”, й усім їм слід бути певним у тому, що Господь допоможе їм, “приведе ... у ту землю і дасть її” ізраїльтянам. Однак все було марно, бо люди вже розглядали можливість “побити їх камінням”.

5. РЕАКЦІЯ ГОСПОДА (14:10Б-12)

14:10б-12. З огляду на цей бунт Сам Господь явився у Своїй славі “у наметі зборів” (вірш 10б). Він спитав, як довго ще Йому терпіти зневагу цих людей та їхню невіру. Рішенням всього цього, як сказав Бог, буде цілковите винищення ізраїльського народу. З Мойсея ж Він пообіцяв вивести “народ більший та сильніший, ніж вони”.

6. МОЛИТВА МОЙСЕЯ (14:13-19)

14:13-19.  Незважаючи на спокусливу пропозицію Господа (вірш 12), якою могли видатися попередні слова багатьом, любов Мойсея до свого народу й турбота про репутацію Господа спонукали його відхилити цю пропозицію та прохати, аби Бог пробачив ізраїльтянам. Він пояснив, що “єгиптяни” вважатимуть, що Бог знищив ізраїльтян тому, що не спромігся виконати Свою обіцянку звільнити їх і дати “землю” у власність. До того ж, єгиптяни розкажуть про це ханаанянам та іншим народам, через що навіть ті кепкуватимуть з потуги Бога. Єдине, що Господеві слід було зробити, як сказав Мойсей, — це об’явити Свою величезну силу, пробачивши людям, хоча й покарати їх у певний спосіб. Основою для такого прощення було велике “милосердя” ( хесед , “завітна відданість або віддана любов”) Бога.

7. ГОСПОДНЯ КАРА (14:20-45)

14:20-25.  Обітниці Бога є певними й непорушними, і Він пообіцяв порятувати ізраїльтян та дати їм Ханаан у вічне спадкоємство (Вих. 6:6-8). Тому й очевидно, що Його погроза знищити ізраїльтян й розпочати новий народ з Мойсея була, скоріш, випробуванням для самого Мойсея, завітного посередника, а не щось інше. Отож, Бог сказав, що пробачає людям, але додав, що “усі ті люди”, які брали участь у Виході і були свідками всіх інших великих чудес, які Він “сотворив” задля них, ніколи “не побачать” обіцяну землю. Люди виявили непослух до Нього і “спокушали” Його “уже вдесяте”, як сказав Господь (Чис. 14:22). Це число могло мати буквальне значення, однак, скоріш за все, воно позначало велику кількість разів (див. коментарі до Іов. 19:3). Виключенням були Калев (Чис. 14:24) та Ісус Навин (вірш 30), бо вони слухали Бога беззастережно. Тут навіть не згадується Мойсей, бо всевідаючий Господь передбачив його майбутній непослух щодо скелі та води (20:12).

Потім, як частина покарання, Господь звелів Мойсеєві й ізраїльтянам продовжити свою мандрівку і вийти з Кадешу, однак не в напрямку долин, де мешкали амалекитяни й ханааняни. Тепер вони мали йти довгим та обхідним шляхом “в напрямі до Червоного моря”, який зрештою приведе їх в Моавські рівнини, на схід від Єрихону. Червоне море, про яке йдеться тут, — це східний рукав цього моря, відомий в наш час як Акабська затока.

14:26-35. Розповідаючи далі про кару, Господь сказав, що Він задовольнить бажання ізраїльтян — вони загинуть “у пустелі” (вірші 29, 35; див. вірш 2). Однак їхні діти порятуються і разом з Калевом та Ісусом Навином ввійдуть у Ханаан (вірші 30-32). Та навіть це не трапиться, допоки не мине “сорок років”, бо ізраїльський народ мав понести “кару за гріхи” свої (вірш 34). Це демонструє той факт, що гріх може бути пробачено, але його наслідки невідворотні і стоять на заваді Божим благословенням. До того ж, діти часом мусять особисто “спокутувати” гріхи своїх батьків (вірш 33; див. Вих. 20:5; Втор. 24:16). Це не суперечить Єз. 18:1-3, 13-18, бо Мойсей говорив про матеріальні й тілесні наслідки, тоді як Єзекиїл мав на увазі особисту відповідальність та винуватість за гріх і його духовні наслідки.

14:36-45. На знак певності неминучої кари, десятеро розвідників, які “розпустили лихі вісті” і тим “довели всю громаду до нарікання”, “померли на місці перед Господом”. Це настільки вразило людей, що вони вирішили забути про свої страхи і вступити у бій з ханаанянами відразу (вірші 39-40). Але було надто пізно, бо вони вже не могли розраховувати на присутність та захист Господа (вірші 41-43). З характерною для ізраїльтян впертістю вони відхилили пораду Мойсея і без Мойсея й ковчегу “рушили” в наступ “на верх гори” (вірш 44). Не дивно, що “амалекитяни та ханааняни” пішли у контрнаступ і “розбили” ізраїльтян (див. Втор. 1:41-46), витіснивши “їх аж до Хорми”, що приблизно за вісім миль на південний схід від Беер-Шеви.

ІІІ. Подорож до Моавських рівнин (15:1-22:1)

А. Повторення завітних законів (част. 15)

1. НЕОБХІДНІ ПІДНОШЕННЯ (15:1-31)

15:1-16. Оскільки все старше покоління було засуджено на смерть у пустелі, з’явилася необхідність у тому, щоб молодше покоління добре розуміло вимоги своїх завітних стосунків із Богом. І головним в усьому цьому було принесення жертв, адже вони символізували данину, яку цей васальний народ мав приносити своєму Суверенові на знак завітної відданості (Вих. 23:14-19; Лев. 1-7; Втор. 12:1-31). В таблиці “Додаткові зернові й питні підношення” розглянуто жертви, про які йдеться в Чис. 15:3-12. Ці всепалення та “добровільні дари” не були підношеннями за гріх чи провину, оскільки їхній вигляд і зміст був незмінним (Лев. 4:1-6:7). Це були жертви мирні, добровільні, подячні або “за обітницю” (Лев. 1-3). Усі люди мали однакові вимоги щодо цих пожертв, незалежно від того, чи то “тубілець” їх робив, чи “приходень” (Чис. 15:13-16).

15:17-21. Наступний ряд настанов стосується підношення первоплодів врожаю. Коли люди увійдуть “в землю” Ханаан і почнуть пожинати її плоди, вони мають показати свою відданість Господеві, принісши Йому “калача” спеченого на муці з перших жнив зерна.

15:22-29. Далі йдеться про підношення за гріх. Такі пожертви слід було робити в покуту за випадкове недотримання Господніх заповідей, тобто через ненавмисне нехтування чи недогляд. Якщо ж провинилася вся громада, вони мали принести “бичка” у всепалення, а також супутні зернові й питні підношення “і одного козла на жертву за гріх”.

Відмінність між постановами, озвученими тут, і тими, що стосуються підношень за гріх у Лев. 4:13-21, полягає у тому, що тут йдеться про гріхи недотримання “всіх ... заповідей”, тоді як в Книзі Левіт про порушення заповідей. Більше того, у даній частині в Книзі Числа озвучено вимогу принести в жертву і бичка на всепалення, і козла як жертву за гріх, тоді як в Книзі Левіт згадується лише бичок як підношення за гріх. Поясненням може слугувати той факт, що в Книзі Числа підношення бичка як жертви за гріх було самоочевидним і доповнювалося підношенням іншого бичка як жертви всепалення. Козел згадується тут разом з бичком, однак лиш з огляду на підношення за гріх якогось князя, який ненавмисно згрішив. У Книзі Левіт також передбачено жертвування козла за гріх князя (Лев. 4:22-26). Отож, тут немає ніяких суперечностей. Що ж до звичайної людини, її гріх недотримання Божих заповідей вимагав підношення кози (Чис. 15:27-29), саме так, як зазначено в Лев. 4:27-31.

15:30-31.  Остання постанова стосується випадку зухвалого гріха, вчиненого свідомо і зумисно. Такий гріх тут характеризується як богохульство, бо це був зухвалий акт непокори, виклик правлінню Ягве і Його завітним вимогам. Кожен, хто згрішив подібним чином, мав бути “викорінений з-поміж свого люду”. Як і деінде, це означає і відлучення, і смерть (див. Бут. 17:14; також див. коментарі до Лев. 7:20; 17:4).

2. ПРИКЛАД ПОРУШНИКА ЗАВІТУ (15:32-36)

15:32-36. Для наглядного прикладу зухвалого гріха (див. вірші 30-31) оповідач розповів історію про “чоловіка, що збирав суботнього дня дрова”. Оскільки “ще не знати було”, чи він навмисне порушив закон про святкування суботи, його “віддали ... під сторожу”, допоки Господь не оголосив вирок: “Той чоловік мусить умерти.” Цей випадок яскраво ілюструє, що ж саме означав зухвалий гріх (вірші 30-31) та фраза “викорінений з-поміж свого люду”.

3. КИТИЦІ ЯК ЗАСІБ ПАМ’ЯТАТИ ЗАКОН (15:37-41)

15:37-41. Щоб пам’ятати Господні заповіді, ізраїльтяни мали поробити “собі китиці на кінцях своєї одежі” і чіпляти “ті китиці на кінцях багряними шнурочками”. Ці китиці (див. Втор. 22:12) мали слугувати видимим нагадуванням про необхідність виконувати “всі заповіді Господні”. Слово “китиця” у давньоєврейській мові звучить як сісіт , яке, можливо, походить від кореневого слова зі значенням “цвісти”. Мабуть, ці китиці мали форму квіток чи пелюсток, які з якихось невідомих зараз причин символізували зв’язки між Господам та Його народом.

Б. Бунт Кораха (част. 16)

1. ВИКЛИК ВИКЛЮЧНІЙ ВЛАДІ МОЙСЕЯ (16:1-3)

16:1-3. Якось під час блукань пустелею “Корах”, левіт, “і Датан з Авірамом” з роду Рувима “постали проти Мойсея”. До них приєдналося 250 ізраїльських князів. Походження двох головних підбурювачів (племена Леві й Рувима) показує, що це було повстання супроти і релігійного, і політичного лідерства Мойсея. Тому первосвященик Арон також став предметом їхнього нападу.

Їхнє невдоволення ґрунтувалося на хибному твердженні про те, що Мойсей та Арон несправедливо поставили себе над усім народом, бо оскільки всі ізраїльтяни були Господньою завітною громадою, всі вони були однаково “святі” і могли виконувати роль лідерів. Однак, кажучи це, вони знехтували тим фактом, що Господь Сам призначив Мойсея й Арона на їхні посади.

2. ГОСПОДНЯ КАРА (16:4-40)

16:4-7. Пригнічений такою протидією своєму (і Господньому) лідерству, Мойсей “впав обличчям до землі” (див. 14:5; 16:22, 45; 20:6; 22:31). А тоді, за підтримки Господа, він оголосив, що вже наступного дня, вранці, Господь об’явить їм Свою волю, дозволивши Ним призначеному лідеру приступити до Своєї святої присутності. Готуючись до цієї події, Корах та його послідовники мали взяти “кадильниці” й покласти “до них жару” й “кадила”. З цим усім їм слід було підійти до входу в намет, очікуючи відповіді Господа. Повстанці заявили, що Мойсей та Арон пнулись (“пнетесь”, 16:3) надто “високо”, однак Мойсей відповів, що це Корах і “сини Леві” разом з ним зайшли вже задалеко (“буде з вас”, 16:7) у своєму бунті!

16:8-11.  Потім Мойсей дорікнув Кораху, нагадавши, що він і його товариші левіти уже мали особливу Божу ласку, адже Він обрав їх з-поміж всіх ізраїльтян для служби “в храмині”. Однак не вдовольнившись цим величезним привілеєм, їм “захотілося ще й священства”. Проте таке прагнення не мало стосунку до Арона. Це було, скоріш, випадом супроти верховного бажання Самого Господа, хоча Він відкрито призначив на священницькі посади саме родину Арона і нікого більш.

16:12-15. Тоді Мойсей звернувся до Датана й Авірама, але вони не захотіли його слухати й заявили, що даремно вірили йому колись. Як вони сказали, Мойсей просто “вивів” їх “із землі, молоком та медом текучої” (Єгипту), але не привів у інший благодатний край (Ханаан). Тепер їм залишилося лиш очікувати смерті “у пустелі”. Вони прямо запитали Мойсея: “Хочеш осліпити очі цих людей?” Це означало, що бажання Мойсея засліпити людей так, щоб вони не розгледіли його справжніх намірів, зазнає невдачі.

Розчарований та лютий Мойсей звернувся до Господа й попрохав Його не приймати підношення бунтівників, мабуть, кадило, яке ті збиралися піднести наступного дня (див. вірш 7). Як сказав Мойсей, їхні обвинувачення супроти нього були безпідставні, бо він ніколи не використовував свою посаду лідера собі на користь, а їм на шкоду, навіть “одного осла не взяв ... від них”. Як і Неємія, він не вимагав тих привілеїв, якими зазвичай користувалися лідери (див. Неєм. 5:17-19).

16:16-27. І знову Мойсей “сказав ... до Кораха” і його 250 прибічників з’явитися перед наметом наступного дня. Арон також там буде, й усі вони разом змагатимуться за право бути священиками. Наступного дня всі зібралися, як і було велено, та поставили “кожен свою кадильницю” із ладаном “коло входу в намет зборів” перед Господом. І “слава Господня з'явилась усій громаді”, і звелів Він Мойсеєві й Арону відійти від них так, щоб Він міг вигубити Кораха й усю громаду “в одну мить”.

Як і за минулого подібного випадку (14:13-19), Мойсей, завітний посередник, та Арон звернулися до Бога з проханням не винищувати ввесь народ за гріх декількох (16:22). Незвичне звання Бога — “Боже духів усіх живих” — зустрічається лиш тут та в 27:16. Воно стосується Божого всевідаючого розуміння всіх людей. Тож звісно, як зауважив Мойсей, Бог, який знає думки всіх і кожного, знав і про те, що лиш “один чоловік согрішив” (Корах, підбурювач, який повів за собою інших).

Тоді Господь через Мойсея звелів усій громаді відійти від Кораха та його прибічників і навіть не торкатися “нічого, що належить їм”, бо вони та все, що вони мали, були предметами Божого гніву. Тож люди “відступилися геть навкруги”, залишаючи Кораха, Датана й Авірама та їхні сім’ї перед Богом самих.

16:28-35. Далі Мойсей озвучив умови змагання. Якщо бунтівники житимуть й “помруть” від старості, тоді народ знатиме, що Мойсей не мав особливого покликання від Бога. Однак, якщо Господь “сотворить нечуване щось, і земля роззявить рота свого й поглине” Кораха та інших, народ знатиме, що Мойсей — очільник від Бога, а Корах діяв самовпевнено й гріховно.

Щойно умови було озвучено, “земля ... розступилася”, і Корах, його товариші, їхні сім’ї “та все майно” зникло з поля зору. Тоді “земля закрилась над ними”, сховавши будь-які свідчення того, що вони взагалі коли-небудь існували. Нажаханий усім цим, ввесь ізраїльський народ “кинувся тікати”, щоб раптом земля “не проглинула” ще й когось із них. Потім з’явився “вогонь” і знищив “250 чоловік, що принесли були кадила”.

Той факт, що жінки і діти Кораха, Датана й Авірама зазнали такої жахливої Божої кари разом з ними (вірші 27, 32), знову ілюструє старозавітний принцип родинної солідарності й колективного покарання навіть нащадків тих, хто згрішив супроти Бога (Вих. 20:5-6; 34:6-7; ІсНав. 7:16-26). Однак, оскільки кожна людина несе відповідальність лише за власний гріх (див. Втор. 24:16), слід зробити висновок, що сім’ї Кораха, Датана й Авірама якимсь чином були їхніми спільниками у повстанні (див. ІсНав. 7:22-25).

Слово “Шеол” (Чис. 16:30, 33) є перекладом до слова с е ’ол , яке також може стосуватися місця, де перебувають померлі загалом. Тому часом це слово тлумачать, як “підземне царство” чи “пекло” (див. хадес ). Однак тут мова йде просто про те, що земля дала велику тріщину, яка стала фактично братською могилою.

17:1-5.  Після цього страхітливого вияву Божого гніву, Господь звелів “Єлеазарові, синові Арона священика”, зібрати кадильниці, які були в руках 250 повстанців, бо оскільки їх було “принесено до Господа”, вони “стали святими”. Хоча й ті люди, які їх принесли, були грішниками, самі по собі кадильниці були створені або відділені (слово “святий” означає “відділений або відокремлений”) для поклоніння Господеві. До того ж, ці кадильниці мали стати “святими” для Господа знову вже у новому вигляді — як “тонко ковані бляшки на покриття жертовника”. В такий спосіб вони слугували повсякчасним нагадуванням (“знаком”) про те, що трапилося того дня. Люди ніколи не повинні були забувати, що лише потомки Арона мали право приступати до Господа і “кадити перед” Ним як священики.

3. НАРІКАННЯ НАРОДУ (7:6-15)

7:6-15. Однак, замість очікуваного результату даного вияву Божого гніву, люди далі нарікали. Й коли ізраїльська “громада” вже “збиралася проти Мойсея та Арона”, Господь знову з’явився у Своїй славі у наметі, звелів Мойсеєві відійти та ще раз погрозив, що вигубить увесь народ (див. 14:10-12; 16:21). І знову з глибокою пошаною і крайньою покірністю Мойсей та Арон “впали” перед Господом “обличчям до землі”.

Однак цього разу Мойсей прийняв певні міри, щоб запобігти божественній карі. Він наказав Аронові взяти “кадильницю”, “чимдуж” піти “у громаду” ізраїльтян та відправити “за них покуту”. Та коли Арон прийшов, “мор (свідчення Божого гніву) уже почався між людьми”, й багато людей уже загинуло. Тим не менш, він “заходився справляти покуту за людей”. До того часу, як “мор припинився”, померло “14 700” людей. Після цього Арон “повернувсь до Мойсея” у храм.

Оскільки кадильний ладан символізував молитву (Вих. 30:8; Пс. 141:2; Лк. 1:10; Одкр. 5:8; 8:3-4), Арон фактично прийшов до людей, щоб за допомогою молитви заступитися за них. Усім мало стати зрозуміло, що одна кадильниця в руці чоловіка від Бога значно переважала 250 кадильниць в руках багатьох грішників.

В. Реабілітація Арона (17:16-28)

17:16-24. Оскільки священицьку владу Арона було поставлено під сумнів (част. 16), Господь тепер показав усім людям, що Арон таки мав владу, якою не володіли пересічні ізраїльтяни, що повсякчас скаржилися. Для цього Господь звелів Мойсеєві взяти “по палиці ... від князя кожного покоління” й написати на їхніх палицях їхні імена. Ім’я ж Арона слід було написати “на палиці Леві”. Потім усі 12 палиць треба було покласти у наметі “перед свідоцтвом” (святая святих), де Господь зазвичай зустрічався з Мойсеєм. Як сказав Господь, Він зробить так, “що палиця того, кого” Він “вибрав, процвіте” й цим самим засвідчить обраний священицький рід.

“Другого дня ввійшов Мойсей у намет свідоцтва” і побачив, що “розквітла палиця Арона, з дому Леві: пустила бруньки, зацвіла квітками й вродила стиглі миґдалі”. Коли цей незаперечний доказ було представлено перед очільниками інших племен і народом, все, що вони могли зробити, так це мовчки прийняти той факт, що Арон і справді Божий обранець.

17:25-28. Щоб люди раптом не забули про те, що дізналися, Господь звелів Мойсеєві “зберегти” Аронову “палицю” й принести її “до кивоту завіту” (святая святих) “як осторогу” (див. 16:38). Це мало нагадувати їм про те, що не можна нарікати і ставити під сумнів Господні шляхи щодо обраних ним очільників. Цікаво, що люди прийняли це дуже емоційно і визнали, що тепер кожен, хто наближатиметься “до храмини Господньої”, перебуватиме в небезпеці. Щодо того, де саме знаходилася палиця Арона, див. коментарі до 2 Хр. 5:10.

Г. Функції та привілеї левітів (част. 18)

18:1. Мабуть, з огляду на історію про бунт супроти Аронового священства, яка щойно розглядалася (част. 16-17), дана частина слугує таким собі нагадуванням та детальним описом обов’язків священиків й левітів. Лише священики могли служити у наметі, принаймні на це вказує фраза про відповідальність за “провину проти святині; та ... переступи щодо ... священства”. Ця доволі важка для тлумачення фраза означає не лише те, що священики виконували роль посередників та заступників, а й також стосується гріхів священиків й левітів з огляду на їхнє служіння та використання святих Божих речей у храмі. Адже всі священики мали відповідно поводитися з усім святим, що було в храмі, а також вірно проводити призначені обряди безмежно святого Бога.

18:2-7.  Хоча загалом левіти не були священиками, а отже не могли користуватися всіма священицькими привілеями, їм дозволялося виконувати певні чітко обумовлені завдання як помічникам священиків. Вони могли здійснювати “службу коло” священиків “й коло всього намету”, однак не мали права торкатися “до посуду ... святині й до жертовника” всепалення. В іншому випадку і священик, і левіт могли померти (вірш 3). Окрім того, таке безвідповідальне ставлення з боку священиків могло накликати Божий гнів і на людей (вірш 5). Окрім вище зазначених предметів, левіти могли контактувати з усім, що було в наметі, і виконувати “служби” при ньому. Священики несли важкий тягар, та Бог дав їм левітів “як дар” (див. 3:9), щоб ті допомагали їм у будь-який дозволений спосіб.

18:8-11.  За свою службу Господеві і священики, і левіти мали право отримати від Нього частки з підношень людей, а саме вони могли залишати собі “усі” частини жертв, які не спалювалися на жертовнику, бо ті, що спалювалися, вважалися такими, що належать Богові. У переважній більшості випадків для Господа спалювався жир та внутрішні органи жертв, як-от нирки чи печінка (див., наприклад, Лев. 3). Оскільки це були “найсвятіші дари”, їх могли споживати лише священики та їхні сини (див. Лев. 6:18, 29; 7:6). Однак усі члени сім’ї мали право “їсти” коливальні жертви (Чис. 18:11; див. вірш 8). Тут йдеться про ті самі жертви, які також називалися мирними підношеннями (див. Лев. 7:11-18).

18:12-19. Окрім того, священики та їхні сім’ї могли також брати собі у споживання “первоплоди” з врожаю ізраїльтян, в тому числі оливкову олію, вино й зерно (вірш 12). Хоча все це приносилося Господеві як жертва (див. Втор. 26:1-11), ці “первоплоди” не спалювалися на жертовнику, а віддавалися священикам. Те саме справджувалося стосовно всього, що приносилося Господеві (див. Лев. 27:1-33). Далі йде мова про первістків людей і тварин. Отож, первістків людей та нечистих тварин слід було викуповувати за “5 шеклів срібла” (приблизно 2 унції). Цю суму люди виплачували священикові замість фактичного жертвування первістків Господеві (див. Чис. 3:44-51). Однак первістків чистих тварин (наприклад, “корови або вівці, або кози”) необхідно було жертвувати Господеві і різати “як ... жертву” Богові. Проте їхнє м’ясо не спалювалося на жертовнику як у звичній жертві, а віддавалося священикам.

Усі ці частини “святих” підношень, які призначалися для священиків, були свідченням Божих завітних благословень для них. Фраза “союз непорушний — вічний” в оригіналі звучить як “вічний союз солі”. І справді, образ солі слугував метафорою до чогось непорушного й відвічного. Як сіль зберігає свій смак, так і Господній завіт завжди буде в силі (див. Хр. 13:5). Сіллю також посипалися зернові підношення (Лев. 2:13), що, скоріш за все, було знаком завітних стосунків.

18:20-24.  Звертаючись до іншого аспекту служби священиків й левітів, Господь сказав Аронові, що хоча священики й левіти не мали “ніякого спадкоємства” серед земельних наділів, вони матимуть спадкоємство значно більше — Самого Господа. Це означало, що левіти отримуватимуть “десятини” від людей, і це буде їхнім джерелом доходів, а також платнею за їхню службу у наметі. Оскільки самі ізраїльтяни не могли приступати “до намету зборів”, левіти представляли їх там.

18:25-32.  Подібним чином і левіти мали віддавати десятину зі своїх доходів й приносити її Господеві. Цією десятиною було “зерно ... чи вино” (вірш 27), яке зараховувалося як жертва з начебто їхнього врожаю (вірш 30). Окрім того, це мусило бути “що найкраще” з того, що вони мали (вірші 29-30, 32). Левіти ж віддавали свої десятини безпосередньо “священикові” (вірш 28), які зберігали їх в наметі як святе “возношення Господнє” (вірші 29-30). Решту можна було споживати “у всякому місці”, де забажають левіти, бо це не належало священикові, а лиш їм. Коли вони брали десятини від людей і в свою чергу віддавали десяту частину від цього Господеві, вони тим самим використовували дари людей так, як цього бажав сам Бог, а тому звільнялися від будь-якої провини за це перед Богом (вірш 32).

Ґ. Закони очищення (част. 19)

В Ізраїлі певні випадки з життя чи контакти з чимсь іншим робили людину обрядово нечистою. А все тому, що саме життя вважалося за своїм змістом релігійним або таким, що мало релігійне значення. Більше того, життя було нерозривно пов’язане з символізмом. Наприклад, шкірні захворювання робили людину нечистою, бо характеризували чи символізували гріх. Коли Марію вразила така недуга, це зробило її нечистою і в той же час чітко засвідчило, що вона згрішила, збунтувавшись (12:9-15). Подібним чином і хвороба Наамана стала свідченням його гріховного стану. Коли він зцілився, то визнав, що “нема Бога на всій землі, тільки в Ізраїлі” (2 Цар. 5:15).

Контакт з мерцями вважався особливо осквернюючим, бо тілесна смерть ототожнювалася зі смертю духовною (Бут. 2:17; Втор. 30:15, 19; Рим. 6:23). Тому люди, які якимсь чином контактували з мерцями, мали пройти певний обряд очищення, щоб вільно і без перешкод спілкувалися з живими Божими людьми. Отож, метою Чис. 19 є необхідність пояснити, як могло трапитися осквернення і що слід було робити в кожному конкретному випадку для обрядового очищення.

19:1-2. Як і зазвичай, очищення вимагало замісної жертви. Тому громада мала пожертвувати “руду ялівку без хиби, без ніякого ґанджу, що не було ще ярма на ній”. Хоча це також було підношення за гріх (вірш 9), воно все ж дещо відрізнялося, бо не було спокутним. Його мета полягала не в тому, щоб усунути сам гріх, а усунути осквернення гріхом, який символізувала смерть. Червона тварина ж символізувала, вочевидь, кров. Той факт, що привести слід було ялівку “без хиби, без ніякого ґанджу”, вказує на те, що це мала бути сильна в усіх аспектах тварина, чиста і незаймана, яка дійсно могла б виконати ту роль, для якої її було обрано.

19:3-8.  Після того, як священик різав ялівку за табором (щоб засвідчити тілесне усунення нечистоти з людей), він кропив її кров’ю “сім разів на передній бік намету зборів”. Це власне і вказує на той факт, що дане підношення робилося Господеві. Потім ялівку цілковито спалювали на вогні разом зі шматочками “кедрового дерева, іссопу й кармазину”. Ці три речі також застосовувалися в обряді очищення від захворювання шкіри (Лев. 14:1-9). Кедрове дерево використовувалося тому, що було вічнозеленим і гарно пахло, іссоп — бо вмочувався в кров під час Виходу (див. Пс. 51:7; Вих. 12:22), а кармазин — бо символізував саму кров.

Попіл з усього цього змішувався з попелом ялівки і слугував засобом очищення (Чис. 19:9). Коли обряд було завершено, священик і його помічник (вірш 8) ставали нечистими лише через те, що готували попіл очищення. Як би парадоксально це не звучало, але використання святих речей робило того, хто все це чинив, обрядово нечистим (див. Лев. 16:26-28). А все тому, що ці речі піддавалися впливу нечистоти, яку мали усунути.

19:9-13. Коли залишався лише попіл, “який-небудь чистий чоловік” мав зібрати його та зберегти “за табором на чистому місці” для приготування води “для очищення”. Обряд очищення мав проходити кожен, хто торкався “до мерця” і через це ставав нечистим на “сім день”. Така людина зобов’язана була очиститися водою з тим попелом “третього й сьомого дня”. Інакше вважалася нечистою. Якщо ж ця людина підходила до храму (“житло Господнє”, вірш 13), коли була обрядово нечистою, то мала бути викорінена “з Ізраїля”, тобто покарана смертю (див. Лев. 15:31).

19:14-16.  Людина ставала нечистою, навіть якщо просто входила в шатро, в якому хтось помер. Смерть була всепроникною. Вона осквернювала й посудини без “покришки”, що знаходилися неподалік. Контакт з трупом, який лежав “в полі”, чи людськими кістками, чи гробами також робив людину нечистою.

19:17-22. Обряд очищення передбачав змішування “попелу” з водою у певній посудині та кроплення цим з допомогою “іссопу” (чагарник з лікувальними властивостями) місць або об’єктів, які контактували зі смертю. “Нечистого” слід було покропити “третього й сьомого дня”, після чого він мав випрати “свою одежу” та вмитися.

Хто ж із нечистих не проходив такого обряду очищення, той не мав права приступати до намету. Інакше йому загрожувала смерть (така людина “буде викорінена з-поміж громади”, вірш 20). Той же, хто проводив обряд очищення, також мусив випрати “свою одіж” (і вмитися), як і кожен, хто лиш торкався “очищаючої води”. “Усе, до чого нечистий” доторкався, ставало нечистим і в свою чергу осквернювало кожного, хто з цим контактував (див. Аг. 2:13).

Д. Мандрівка пустелею Сін (част. 20)

1. СМЕРТЬ МАРІЇ (20:1)

20:1.  “Першого місяця” 40-го року після Виходу “сини Ізраїля” прибули у Кадеш (сучасний Айн-Кадіс). “Там умерла Марія, і там її поховано.” Хоча у тексті не міститься жодної згадки про події між другим роком — роком, коли ізраїльтяни були засуджені до 40-річного блукання (14:34; див. 10:11) — і смертю Марії, вона, поза всяким сумнівом, померла саме 40-го року, бо наступною датованою подією є смерть Арона на горі Гор (20:27-28), яка трапилася (33:38) “на сороковий рік по виході синів Ізраїля з Єгипетської землі, п'ятого місяця, першого дня місяця”. Отож фразу “першого місяця” слід розуміти саме в цьому контексті, оскільки оповідь, яка міститься в част. 20, не може охоплювати період часу значно менший чи більший, аніж три-чотири місяці. Той факт, що тут згадується Кадеш, не означає, що ізраїльтяни прибули сюди вперше, оскільки вони вже посилали своїх розвідників звідси (12:16; 13:26). Це просто значить, що вони повернулися в Кадеш.

2. ВОДА ЗІ СКЕЛІ (20:2-13)

20:2-13. Хоча зазвичай в оазисі Кадеш було вдосталь води, цього разу, коли ізраїльтяни туди прибули, “води для громади” там “не було”. Тож вони почали “сваритися з Мойсеєм” в характерний вже для них спосіб (Вих. 17:1-2; Чис. 14:2-3; тощо) та дорікати йому в тому, що він вивів їх “із Єгипту” і завів “в оце погане місце”. Як і колись, Мойсей звернувся за порадою до Господа, впавши “обличчям до землі” (див. 14:5; 16:4, 22, 45; 22:31). Господь звелів йому взяти свою палицю (“жезло”) в руку, промовити “до скелі”, і “вона дасть” стільки води, що вистачить і людям, і їхній худобі. Скеля, про яку тут йдеться, — це, мабуть, та скеля, з якої колись витікали джерела і з яких колись люди неодноразово брали собі воду. Це не та скеля, про яку згадував Павло (1 Кор. 10:4), бо Павло говорив про духовну скелю, з якої “всі пили ... духовне питво”. Як сказав Павло, цією духовною скелею був Сам Ісус Христос.

Господь звелів Мойсеєві просто промовляти  до скелі, бо очікуваний із неї потік води не був його власною заслугою чи результатом його власних зусиль, а Божим дивовижним даром. Однак Мойсей, перебуваючи вже на межі своєї терплячості та витримки (він назвав людей словом “ворохобники”), привернув їхню увагу до своєї особистої влади як завітного посередника, вдаривши “жезлом об скелю двічі”. І вода “линула” зі скелі, бо такою була милість Божа. Та через те, що Мойсей та Арон привернули увагу громади до себе, а не до віри в Господа, вони втратили змогу ввійти в обіцяну землю. Принцип даного покарання є очевидним: “Від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть” (Лк. 12:48). Людина, менша за Мойсея, могла б і не зазнати такого божественного покарання й немилості. Отож, і дане чудо, і його наслідки були такими дивовижними, що це місце було названо “Меріва” (“сварки”).

3. ЕДОМСЬКИЙ ЦАР НЕ ДОЗВОЛЯЄ ІЗРАЇЛЬТЯНАМ ПРОЙТИ ЧЕРЕЗ СВОЮ ЗЕМЛЮ (20:14-21)

20:14-17. Після короткої зупинки ізраїльтян в Кадеші Мойсей дуже хотів рушити в Ханаан. Він, вочевидь, полишив будь-які думки про вхід туди з півдня, зважаючи на поразку, яку ізраїльтяни вже зазнали від того регіону (14:44-45). Тому він попрохав “едомського царя” дозволити їм пройти “царським шляхом” (20:17), що простягався від Червоного моря (Акабської затоки) на північ до Дамаску через едомське місто Села (згодом відоме як Петра). Мойсей звернувся до “едомського царя”, як до брата (вірш 14), бо едоміти були нащадками Ісава, брата Якова (див. Бут. 36:6-8). Далі Мойсей коротко розповів історію ізраїльського народу з часів сходження Якова “в Єгипет” і до поточного моменту (Чис. 20:15-16), хоча про все це, як він сказав, едомському цареві вже було відомо (вірш 14). Потім Мойсей пообіцяв, що коли цар дозволить ізраїльтянам пройти через “землю” едомітів, вони будуть чітко триматися дороги і навіть не будуть ні їсти, ні пити за рахунок едомітів (вірш 17).

20:18-21. Прохання Мойсея, однак, було цілковито відхилено. Цар Едому не дозволив ізраїльтянам перейти царським шляхом, що проходив крізь вузькі гірські ущелини, які легко було захистити і закрити для доступу (див. Авд. 1-4). І знову Мойсей звернувся до нього з проханням, однак цього разу запропонував заплатити за “воду”, яку вони раптом питимуть. Та едомський цар і на це відповів відмовою та, як свідчення серйозності своєї відмови, вислав озброєні війська супроти ізраїльтян. Збентежені “сини ... Ізраїля” звернули “набік”.

4. СМЕРТЬ АРОНА (20:22-29)

20:22-29. Вийшовши з Кадешу, ізраїльтяни прибули “цілою громадою до Гор-гори”, ймовірно, Євель Харун, що неподалік на північний захід від Петри. Це, безумовно, означає, що хоча Мойсей полишив будь-які плани пройти найлегшим царським шляхом, тепер він вирішив іти на північ вздовж Аравської рифтової долини до південного краю Мертвого моря й таким чином обійти Едом зі східного боку.

Коли вони піднялися на Гор-гору, Арон там і помер. Його священицькі “шати” й посада перейшли до його сина Єлеазара. Ця смерть була необхідною, адже Аронові не дозволено було ввійти у Ханаан через випадок “при водах Меріви” (вірші 12, 24). Тим не менш, “уся громада” оплакувала його “аж тридцять днів”. Згодом впродовж 30 днів вони оплакували й смерть самого Мойсея в Моаві (Втор. 34:5, 8).

Е. Подорож в Моав (21:1-22:1)

1. ПЕРЕМОГА НАД АРАДСЬКИМ ЦАРЕМ В ХОРМІ (21:1-3)

21:1-3. Арад був важливим ханаанським містом і знаходився приблизно за 20 миль на схід або північний схід від Беер-Шеви (див. карту “ Можливий шлях Виходу”, поблизу 33:6-8). Ймовірно, “цар арадський” розтлумачив переміщення Мойсея з Кадешу до гори Гор як загрозу своїй власній безпеці, особливо з огляду на вже отриману звістку про те, “що Ізраїль іде Атарім-шляхом” (невідоме місце). Тому цей цар й напав на ізраїльтян та “полонив декого з них”. Тоді Мойсей дав Господеві обітницю, що коли Бог віддасть “народ цей” йому в “руки”, то він у свою чергу віддасть “міста їхні на цілковите знищення”. Слово “знищення” ( харам ) означає, що він присвятить їх Господеві як підношення або данину, а отже нічого не залишить собі чи іншим (див. коментарі до пов’язаного з цим слова херем  в ІсНав. 6:21). Господь зробив, як просив Мойсей, й ізраїльтяни знищили багато ханаанських міст. Щоб увіковічнити відданість Бога, вони назвали “те місце Хорма”, “руйнування”. Напевно, згадка про Хорму в Чис. 14:45 стосується саме тут описаних подій.

2. ОТРУЙНІ ЗМІЇ (21:4-9)

21:4-5. Знову Мойсей не бачив можливості увійти в Ханаан з півдня. Вочевидь, він навіть відкинув задум піти на північ через Аравську рифтову долину і, під проводом Господа, пішов обхідним шляхом, “щоб оминути Едом-землю” зі східного кордону. Це цілком пояснює, чому він повів ізраїльтян “від Гор-гори шляхом до Червоного моря” (Акабської затоки). Люди, мабуть, були розчаровані такою зміною і почали скаржитися не лише на це, але й також на пустелю, нестачу “води” та їжу (тобто манну).

21:6-9.  Розлютившись, “Господь наслав на людей вогненних гадюк”, і багато їх померло. Тоді народ звернувся до Мойсея з проханням заступитися за них перед Богом, що він і зробив. Потім він переповів їм Господнє веління, щоб усі укушені дивилися на “мідяного змія”, якого “зробив Мойсей” та повісив “на стовпі”. Кожен, хто “звертав” на нього “очі”, зцілювався. Тут, звісно ж, йдеться, про силу віри (див. Йн. 3:14-15).

3. ОБХІД МОАВУ (21:10-20)

21:10-13. Шлях, яким пересувалися ізраїльтяни, важко відтворити, оскільки місце знаходження багатьох озвучених у тексті місцевостей точно встановити неможливо. Місце розташування Овоту, вочевидь, слід розглядати у стосунку до детальнішого опису маршруту ізраїльтян, поданого в част. 33. Там Цалмон і Пунон згадуються між Гор-горою та Овотом (33:41-43). Отож, ізраїльтяни рухалися вздовж східного кордону Едому, бо Пунон (чи Фейнан) був, вочевидь, місцем видобування міді в тому регіоні. Матеріал, з якого було виготовлено мідного змія, також вказує на близькість покладів міді. Обот, найбільш імовірно, знаходився на північному краї Аравської рифтової долини, на північ від Пунону. На це також вказує той факт, що ізраїльтяни повернули на північ після того, як якийсь час пересувалися паралельно до гір Едому у південному напрямку (Втор. 2:1-3). Наступним згадується “Іє-га-Аварім” (Чис. 21:11; див. 33:44), що в “пустелі” на східному боці Моаву. Звідти ізраїльтяни рушили в долину Зеред, яка в той час утворювала кордон між Моавом та Едомом. Річка Зеред впадає в Мертве море з південного сходу. Далі вони пішли на північ через Моавські землі до річки Арнон, яка слугувала кордоном “між моавитянами та аморіями” (21:13). Арнон впадає в Мертве море десь на півдорозі вздовж його східного узбережжя.

21:14-15. Успішна подорож ізраїльтян через Моав була оспівана у вірші у більш не існуючій “книзі воєн Господніх”. Перший рядок цього вірша тепер важко зрозуміти, хіба що “Вагев” — це назва місцевості. Мабуть, цей катрен розповідає про те, як Господь допоміг ізраїльтянам захопити місцевість Вагев, що “біля Суфа”, разом із річкою та долинами аж до кордонів “Моава”. “Ар” (або Ель-Мішна) був містом у північній частині Моаву близько 10 миль на південь від Арнону (22:36; див. Втор. 2:9, 18).

21:16-20. Вийшовши зі східної частини долини Арнон, люди “рушили до Бееру” (“криниця”), місцевості, яка отримала таку назву через те, що Бог дивовижним чином дав їм там “воду ... з криниці”. Вірш про криницю (вірші 17-18) лірично оповідає про це благословення. Рухаючись все ще на північ, вздовж “пустині” (вірш 18б), вони дійшли “до Маттани (чи Хірбет Ель-Медейїнах), ... у Нахлієл ... до Бамоту” (що за вісім миль на південь від Хешбону) і зрештою прибули до передгір’я гори “Пізга”. Гора Пізга знаходилася за декілька миль на схід від північно-східного краю Мертвого моря, майже на рівнинах Моаву навпроти Єрихону. Нарешті ізраїльтяни вже були на межі свого вторгнення і завоювання обіцяної землі.

4. ПОРАЗКА СИХОНУ (21:21-32)

21:21-25.  Моавські рівнини були на той час завойованою територію (вірш 26), бо перебували під владою аморіїв, хоча зазвичай належали моавитянам. Як би там не було, Мойсей попросив в “аморійського царя” Сихона дозволу “перейти через” його “землю ... головним шляхом”. Він пообіцяв Сихону, як і перед тим едомському цареві (див. 20:17), що пройде мирно й не візьме ні їжі, ні води в аморіїв (див. Втор. 2:26-29). Сихон, однак, йому відмовив (див. Втор. 2:30). Більше того, він ініціював напад на ізраїльтян і “вийшов проти” них аж “до Яцги”, що за декілька миль на південний схід від Пізги. Та ізраїльтяни розбили аморіїв (див. Втор. 2:31-37) і зайняли всі Сихонові землі від річки Арнон на півдні й “до Яббока” на півночі. Східна частина Яббока повертала на південь, утворюючи широкі володіння аморіїв, тоді як землі “аммоніїв” знаходилися на схід від Яббока, в напрямку пустелі. Ізраїльтяни не чіпали землі аммоніїв, бо вони мали стосунок до Ізраїля через Лота (див. Бут. 19:36, 38; Втор. 2:19). Отож, ізраїльтяни захопили “усі міста” аморіїв, в тому числі столицю Сихона Хешбон, що приблизно за 25 миль на схід від Єрихону.

21:26-32. Ця поразка Сихона була цілком виправдано оспівана в віршах, оскільки ці землі на південь від Арнона колись належали моавитянам і були викрадені Сихоном. Колишня перемога Сихона також була увічнена в поезії (вірші 27-30). Поети співали про завоювання цієї землі аж “до Арнона” Сихоном, який, вочевидь, відбудував потім Хешбон і зробив його головним містом. Далі він вийшов на південь супроти моавитян, народу “Кемоша” (головний бог моавитян), та взяв їх “у неволю”. Сихон зруйнував усе від Хешбону, що на півночі, й до Дівону, що на півдні, включно з містами, які знаходилися поміж ними, як-от Нофу (невідоме місце) та Медву (що за 7 миль на південь від Хешбону). Зважаючи на такий опис, Мойсей використав поетичні тексти аморіїв іронічно, щоб підкреслити значення перемоги ізраїльтян над аморіями. Іншими словами, хвалебна пісня аморіїв, якою вони прославляли свою перемогу над безпомічними моавитянами, тепер співали ізраїльтяни, святкуючи свою перемогу над аморіями. Після цієї перемоги ізраїльтяни вигнали аморіїв і з “Язеру” (або Хірбет Яззіру), що за 15 миль на північний захід від Хешбону. “Отак осівсь Ізраїль у землі Аморійській.”

5. ПОРАЗКА ОГА (21:33-22:1)

21:33-22:1. Землі з північного боку річки Яббок знаходилися під владою Ога, іншого аморійського царя. Ця територія була також відома під назвою Гілеад і Башан, з південного й північного боків відповідно. Коли Ог почув про те, що ізраїльтяни йдуть на північ, то вийшов “воювати з ними біля Едреї” (або Дери), важливого за значенням міста, що знаходилося приблизно за 40 миль на схід чи південний схід від Тиверіадського озера. Тоді Господь знову заступився за Свій народ, і Ог та його війська зазнали поразки та повного знищення (див. Втор. 3:1-11). Так ізраїльтяни взяли під свій контроль і зайняли усю Трансйорданію між горою Хермон (Втор. 3:8) та річкою Арнон, а на схід аж до земель аммоніїв. Зробивши це, вони безперешкодно рушили в моавські степи, готуючись до нападу на Ханаан (Чис. 22:1).

IV. Моавитяни і Валаам (22:2-25:18)

А. Становище Моаву (22:2-4а)

22:2-4а. Коли Балак, моавський цар, “довідався” про те, “що заподіяв Ізраїль аморіям”, він та його люди “вельми” злякалися і почали шукати якесь рішення тому, що, як чудово розуміли, буде неминучим руйнуванням з боку ізраїльтян. Оскільки мідіяни проживали в Моаві в той час, вони також почувалися у небезпеці. Однак страхи Балака були насправді марними, бо моавитяни — це родичі ізраїльтян (див. Бут. 19:26-37), як і аммонії, і вони не зазнали б нападу ізраїльтян. Фактично, Господь доволі зрозуміло об’явив через Мойсея, що ізраїльтяни зобов’язані старанно уникати будь-якого конфлікту та шкоди з едомітами (Втор. 2:5-6), моавитянами (Втор. 2:9) та аммоніями (Втор. 2:19). Навіть мідіяни були далекими родичами ізраїльтянам (Бут. 25:1-4), а тому, цілком імовірно, не мали чого боятися.

Б. Запрошення Валаама (22:4б-20)

22:4б-5. Балак знав, що Ізраїль мав над ним військову перевагу, тому вирішив звернутися до відомого віщуна (див. 24:1; ІсНав. 13:22), “Валаама, сина Беора”, щоб той накликав прокляття на ізраїльтян. Валаам мешкав у місті Петор, “що над рікою”, ймовірно, Євфрат. Петор, напевно, знаходився неподалік великого міста Марі, віднайденого в 1933 році в долині річки Євфрат. Велика кількість розкопаних в Марі клинописних табличок, дослідження яких розпочалося в 1933 році, засвідчили між іншим й існування доволі складної культової системи пророків і провидців, діяльність яких дуже нагадує діяльність Валаама. Той факт, що він, поза всяким сумнівом, був носієм пророчих звичаїв і практик міста Марі та його околиць, допомагає краще зрозуміти оповідь про Валаама в Книзі Числа.

22:6-8. Одним із умінь цих пророків була змога проклинати потенційних ворогів. Ці прокльони, звісно ж, мали дуже особливе формулювання, і їх могли виголошувати лише окремі люди. Отож, Балак попрохав Валаама прийти в Моав й проклясти ізраїльтян, принаймні, настільки, щоб вони стали достатньо слабкими, аби їх можна було перемогти. Він визнавав, що Валаам здатен виголошувати благословення й прокляття, які дійсно мали силу. Коли Валаам прийняв посланців від Балака, то сказав, що вони мають провести “сю ніч” там, поки він дізнаватиметься Господню волю щодо цього. Такі слова з уст язичницького пророка можуть видатися дивними. Однак, зважаючи на широкий кругозір язичників та їхню віру в те, що власні боги народів мають над ними більшу владу і в поганому, і в хорошому розумінні, Валаам власне й спробував встановити контакт з ізраїльським Богом.

22:9-12. Зі Своєї великої милості й з огляду на Своє благословення Свого власного народу Господь таки з’явився віщунові і застеріг його не виконувати бажання Балака та не проклинати Божий “благословенний” народ. Об’явлення ізраїльського Бога невіруючим пророкам і царям не було чимсь дивним й не обмежувалося лише випадком з Валаамом. Бог об’являвся Авімелехові, цареві Герару, в часи Авраама (Бут. 20:6-6), фараонові у снах (Бут. 41:25), Навуходоносорові уві сні та у видіннях (Дан. 4:1-18) та іншим. Як Верховний Бог Він керує і верховенствує в одкровеннях пророків та в усіх інших сферах життя. Отож, Він відгукнувся на примітивні заклики аморійського віщуна, хоча в кінці і показав, що Він — Головний в усьому.

22:13-20.  Дослухавшись до слів Господа, Валаам наказав посланцям Балака повертатися без нього, бо Сам Господь не дозволив йому “йти з” ними. Однак безстрашний Балак знову “послав” до Валаама посланців, “ще поважніших”, які переповіли його прохання й обіцянку чималої винагороди. Та знову Валаам відмовився іти, бо, як він сказав, навіть великої кількості “срібла й золота” буде замало (див. 24:13), аби змусити його спробувати зробити неможливе — порушити наміри Ягве, ізраїльського Бога. Проте Валаам сказав, що ще раз поговорить із Господом. І цього разу Господь дарував Валаамові дозвіл, але не проклинати Його народ, а піти в Моав, щоб Він зміг об’явитися у Своїй славі через Валаама.

В. Мандрівка Валаама (22:21-35)

22:21-28. Наступного дня Валаам рушив у Моав на своїй ослиці, однак Господь запалав на нього гнівом й у вигляді Ангела Господнього перегородив йому шлях. Господь вже дозволив Валаамові йти (вірш 20), тому ця протидія була не супроти того, що він ішов в Моав, а супроти його неозвученої спонуки чи наміру (він “милувався у неправедній заплаті”, 2 Пт. 2:15), що, безумовно, суперечило Божій волі (див. Чис. 22:32б, 34-35). Ангел Господній був свідченням присутності Самого Бога, тобто Він був теофанією. Це стає зрозуміло з того факту, що Він часто прирівнювався до Божества і що Йому поклонялися, а це було під цілковитою заборою стосовно звичайних ангелів (див. коментарі до Бут. 16:7; і див. Бут. 18:1-2; 22:14-18; Вих. 3:1-6; ІсНав. 5:13-15; Суд. 6:20-22; 13:17-23; тощо).

Коли “ослиця” побачила “Ангела Господнього”, то “звернула з дороги й пішла полем”. Валаам почав її за це “бити”. Тоді вона пішла “на шлях”, але знову зустріла Ангела “на вузькій стежці” між стінами. Налякана ослиця “присунулася до муру й придавила трохи” самого Валаама, за що він знову почав її “бити”. Зрештою вони пішли далі, де стежка була такою вузькою, що ослиця не могла ні обійти Ангела, який перегородив їм дорогу, ні “звернути” в інший бік. Тому вона “лягла ... додолу”. І знову пророк почав її бити, та ослиця раптом заговорила (з Божої волі) і спитала, чому він “вже втретє” її б’є (див. “тричі” в Чис. 22:32-33).

Валаам наче й не злякався такого повороту подій. Підставою для даної його реакції було, безумовно, те, що він як язичницький віщун вже чув про таке раніше. Успіх окультних пророків і віщунів великою мірою залежав від демонів, які вселялися в них або в їхні жертви. Змій, наприклад, міг розмовляти, бо був втіленням сатани (Бут. 3:1). Ісус же вигнав бісів із людей та вселив їх у стадо свиней. Хоча не має жодного запису, в якому було б засвідчено, що демони промовляли через свиней, біси могли ототожнюватися зі світом тварин й успішно це робили (Лк. 8:26-39). Тому тут, скоріш за все, Валаам, маючи справу зі світом духів, вже колись стикався з тим, що тварини розмовляли. Однак цього разу Господь, а не сатана, дав тварині змогу говорити.

22:29-35. Валаам лиш розгнівався на це. Його було привселюдно принижено, і якби він мав “меч у руці”, то, як він сказав, “вбив би” ослицю “на місці”. Однак ослиця відповіла, що оскільки до того вона ніколи подібного не робила, такій її поведінці мало бути якесь приховане пояснення. Тоді “відкрив Господь очі Валаамові” — дав йому духовне сприйняття, — і він зміг побачити Ангела “на дорозі, та голий меч у руці в нього”. Валаам відразу “припав обличчям до землі” й почув, як Господь дорікнув йому за “путь”, який був супротивний Йому. Це знову засвідчує той факт, що наміри Валаама не узгоджувалися з побажаннями Господа. Валаам був ще досі живий лише тому, що “ослиця бачила” Ангела “й завернула” з дороги. Тоді Валаам визнав свій гріх у тому, що суперечив Божій волі і не побачив божественного керунку в поведінці ослиці. Він сказав, що готовий повернутися назад в Петор, однак Господь звелів йому йти далі, але казати “тільки те, що” Бог йому скаже (див. вірш 20).

Г. Пророцтва Валаама (22:36-24:25)

1. ПРИГОТУВАННЯ ДО ПРОРОЦТВ (22:36-23:6)

22:36-38.  Коли Балак, моавський цар, зрештою побачив Валаама, то дорікнув йому за те, що той так довго до нього не приходив. Він запитав, чи, може, Валаам сумнівався в його спроможності добре йому заплатити. (“Чи то я, може, не спроможен пошанувати тебе як слід?”) Пророк же відповів, що зараз він “прибув до” Балака, однак міг “промовляти” лише те, що Бог “вкладе” йому “в уста”.

22:39-23:6. Після цього двоє чоловіків пішли в “Кіріят-Хуцот” (місцезнаходження невідоме), де розпочалося здійснення віщунських обрядів. Такі дії часто вимагали жертв, як і детального вивчення внутрішніх органів тварин. Ця практика була відома як гепатоскопія або ворожіння. Наступного “дня вранці” вони зійшли на “Бамот-Ваал” (“височини Ваалу”), звідки змогли побачити частину ізраїльського “народу”. Бамот-Баал був, вочевидь, гірською вершиною, звідки проглядалися моавські долини. Його спорідненість з Ваалом означає, що в цьому місці здійснювалися різноманітні ханаанські культові обряди. Валаам попросив Балака спорудити там “сім жертовників”, де можна було б спалити “семеро бичків та семеро баранів”, по одному на кожному жертовникові (див. 23:14, 29-30). У Біблії ніде не розповідається про такий обряд. Тому цілком очевидно, що ці жертвопринесення були частиною язичницького обряду. Після того, як жертви було принесено, Валаам сам “пішов ... на голий верх гори”, щоб почути одкровення від Господа. Валаам все ще намагався співпрацювати з ізраїльським Богом, хоча його методи і не відповідали ізраїльському Законові. “І ... Господь” з’явився йому та передав вістку, яку той мав озвучити Балаку.

1. ПЕРШЕ ПРОРОЦТВО (23:7-12)

23:7-12. Перше з чотирьох великих пророцтв Валаама містить коротке твердження про те, як так трапилося, що він там опинився, і що йому було велено зробити (вірш 7). Потім він спитав, “як заклинати” ізраїльтян, коли Сам Бог благословив цей народ (вірш 8; див. Бут. 12:1-3). Валаам сказав, що дивиться вниз зі свого високого становища і бачить цей благословенний “народ, що окремо живе, що не до лічби з людьми іншими” (див. Втор. 32:8-10). Їх було так багато, наче пороху (див. Бут. 13:16), й ототожнитися з ними, чи то в житті, чи в смерті, було Божим благословенням (Чис. 23:10). Валаам, здавалось, майже бажав, щоб і він був одним із Божих людей. Реакція Балака на таке пророцтво була передбачуваною, адже Валаам зовсім не проклинав ізраїльтян (вірш 11). Однак Валаам зміг лиш знову повторити, що “повинен пильнувати, щоб теє говорити, що Господь” йому “в уста вклав” (вірш 12; див. 22:38; 23:3).

2. ДРУГЕ ПРОРОЦТВО (23:13-26)

23:13-24. Цього разу Балак повів Валаама “на інше місце”, щоб там провести віщунський обряд, а саме “на верх гори Пізга” (вірш 14; див. 21:20). Тут вони спорудили ще “сім жертовників” й принесли в жертву ще сім бичків та сім баранів. І знову Валаам усамітнився, щоб поспілкуватися з Господом, і знову повернувся до Балака зі звісткою (23:15-17). Дане пророцтво містить вступне твердження (вірші 18-20), в якому Валаам прямо говорить Балакові, що непорушний Бог Ізраїля пообіцяв благословити Свій ізраїльський народ і не передумає. Більше того, Валаам щойно отримав вказівку благословити їх і, з огляду на непорушну відданість Бога ізраїльтянам, Валаам не мав ніякої влади, щоб зробити по-іншому.

Потім Валаам сказав, що зважаючи на Вихід ізраїльтян “з Єгипту” (див. 24:8), цей народ мав надприродну вдачу (“бо немає у Якова неправди, гріха на Ізраїлі немає”, 23:21а), присутність Бога (вірш 21б) і надприродну силу (вірш 22б). Через все це будь-яке “чарування” чи “ворожіння” буде марним. Тому іншим народам залишається лиш споглядати ізраїльтян й захоплюватися тим, як Бог милосердно їх оберігає (Чис. 23:23). Слово “чарування” ( нахас ) має стосунок до використання знаків. На стародавньому Близькому Сходу це передбачало вивчення внутрішніх органів тварин, диму, олійних плям у воді, вроджених дефектів, незвичайних погодних явищ та явищ небесних і безлічі інших речей. Коли віщуни досліджували ці матеріали чи зміни, вони намагалися співвіднести їх з певними історичними подіями, а потім, використовуючи екстраполяцію, вже з подіями майбутніми. Слово “ворожіння” ( кесем ), мабуть, більше стосується кидання жеребу, аніж слово “чарування” (Єз. 21:21; див. коментарі до Втор. 18:14). Як сказав Ваалам, ізраїльтян не перемогти, бо вони, “мов той лев”, піднімуться і зрештою розіб’ють своїх ворогів (див. Чис. 24:9).

23:25-26. Збентежений Балак попрохав тоді Валаама ні клясти, ні благословляти ізраїльтян. Та Валаам нагадав йому, що він — безсилий і перебуває в руках Господа, а тому може робити лиш те, що йому було велено.

4. ТРЕТЄ ПРОРОЦТВО (23:27-24:14)

23:27-30. Втретє і вже востаннє Балак зробив усе, щоб Валаам “прокляв” ізраїльтян. Якимсь надприродним чином Балак відчував, що перехід на “інше місце” може створити відповідні умови для прокльону ізраїльського народу. Отож, вони прибули “на верхів’я Пеора”, гори, що знаходилася поблизу міста Бет-Пеор (Втор. 3:29; 4:46), неподалік від табору ізраїльтян в степах Моаву. Там вони ще раз приготували сім жертовників і жертви (див. Чис. 23:1-2, 14), необхідні для віщунського обряду.

24:1-3а. Валаам, який уже до цього моменту зрозумів усю даремність спроб віщування супроти народу, якого Богові було “вгодно поблагословити”, облишив свої звичні методи й поглянув на величезну кількість ізраїльтян, що розклали табір “за колінами”, тобто згідно призначеного Богом порядку. А потім на Валаама “зійшов ... дух Божий, і заходився він” промовляти третє пророцтво. Це сходження Духа аж ніяк не свідчить про те, що Валаам був справжнім пророком, як і у випадку сходження Духа на Саула (див. коментарі до 1 Сам. 10:6, 10-11) чи на учнів (Йн. 20:22). Існує різниця між сходженням Духа на окремих людей з метою надати їм якоїсь надприродної змоги і Його сходженням в них для постійного перебування (див. коментарі до Йн. 7:39).

24:3б-7. Це третє пророцтво Валаама розпочалося зі свідчення пророка про те, що тепер (мабуть, вперше) його очі та вуха відкрилися для Божої істини і що він отримав “видіння” стосовно Божого задуму щодо ізраїльтян. Далі він описав Ізраїль як дуже гарний і численний, що розкинувся на пустельній землі немов оазиси, зелені та родючі. Він сказав, що “вода ллється з ... відер” ізраїльтян (що символізує майбутнє процвітання) і що вони отримають як благословення благодатну та могутню монархію. Багато науковців вважають, що згадка про Агага є анахронічною, оскільки цей амалекитянський цар вперше з’являється в оповіді про Самуїла й Саула, більш ніж через 300 років з часів Валаама (див. 1 Сам. 15:8). Однак більш імовірно, що слово “Агаг” було або якимсь званням, як от фараон, або іменем, яким називали багатьох вихідців із царського роду амалекитян. Подібні випадки можна побачити у стосунку до імен Авімелех (Бут. 20:1-2; 26:1) та Явін (ІсНав. 11:1; Суд. 4:2). Пророцтво про те, що ізраїльтяни матимуть царя, цілковито узгоджується з одкровенням минулих років (Бут. 17:6; 35:11; 49:10).

24:8-9. Потім Валаам оповів про те, як Бог визволив ізраїльтян, і як їх захищав (див. 23:22), та повторив, що Ізраїль був “мов той лев”, якого ніхто не насмілюється розбудити (див. 23:24). Валаам підсумував своє пророцтво наступним твердженням: “Благословен, хто тебе благословляє, і проклят, хто проклинає тебе.” Цим твердженням Валаам чи то свідомо, чи несвідомо повторив Божу обітницю Авраамові та патріархам стосовно особливої ролі ізраїльського народу (Бут. 12:3).

24:10-14. Зрештою Балак зрозумів, що Валаам не може і не хоче проклинати ізраїльтян. Тож він відіслав його назад без будь-якої платні за його діяння. Валаам не здивувався. Більше того, він знову повторив, що ніяка сума грошей не змусила б його піти супроти Божої волі (див. 22:18). Він повернеться додому, але, як він сказав, спершу озвучить іще одне слово, яке надійшло від Бога щодо Ізраїлю й Моаву.

5. ЧЕТВЕРТЕ ПРОРОЦТВО (24:15-19)

24:15-16. Четверте пророцтво Валаама розпочинається так, як і третє, — з визнання того факту, що істинне розуміння сходить лише від Бога (див. вірші 3-4). Язичник згадав три імені або епітети у стосунку до Бога: “Божий” (’ ел, “Сильний”), “Всевишнього” (‘ елион, “ Піднесеного”) і “Всемогутнього” ( саддаи, “Багатого”; див. коментарі до Бут. 17:1). Усі ці імена були відомі на стародавньому Близькому Сході і не стосувалися виключно Господа ізраїльтян. Однак контекст пророцтв Валаама, поза всяким сумнівом, вказує на те, що тут іде мова лише про Господа. Господь зробив так, що він впав лицем до землі та отримав духовне прозріння щодо Божої істини.

24:17.  Істина, яку побачив Валаам, стосувалася насамперед зірки, яка “зійде”, і скіпетру (“берло”), що “здійметься ... з Ізраїля” в майбутньому. Оскільки поетично зірка прирівнюється до скіпетру, вона мусить також стосуватися царської влади. Тепер це дивовижним чином засвідчено у пророчих текстах, віднайдених у Марі, в яких різні царі характеризуються епітетом “зірка”. Зв’язок даного пророцтва з передбачення Якова, в якому він передрік, що правитель Ізраїлю вийде з Юди (Бут. 49:10), є безпомилковим. Валаам продовжив пророкувати, кажучи, що цей цар “боки Моавові поторощить, і розгромить всіх синів Сета”. Слово пе’ах (“боки”) зазвичай перекладається як “бік” або “границя”, однак також може мати значення “голова” (як у Лев. 19:27; 21:5; Єр. 25:23, НМВ, примітки). Подібним до цього є слово годгод, що перекладається як “тім’я”. На користь присутнього тут перекладу свідчить текст Єр. 48:45в: “... вогонь вийде ... і пожере боки [ пе’ах,  як у Чис. 24:17] Моава й тім'я [ годгод ] люду гомінкого.” В дослівному перекладі з давньоєврейської мови фраза “люду гомінкого”, що міститься в Єр. 48:45, звучить як “сини гамору” ( б е не са’он ), але не “сини Сета” ( б е не сет),  як у Чис. 24:17. Слово “Сет” має дещо сумнівну етимологію, однак, з огляду на текст Єремії, може позначати хаос або безлад. І в Книзі Числа, і в Книзі Єремії слово “безлад” ( сет ) або “гамір” ( са’он ) ототожнюється з Моавом, а отже, є способом охарактеризувати моавитян як гомінкий народ. Тут може міститися натяк на ввесь той жах, який відчували моавитяни, коли ізраїльтяни отаборилися в їхніх степах (22:3).

24:18-19. Едомові також загрожувало завоювання ізраїльтянами. “Сеїр” було іншим йменням Едому, на що вказують подібні конструкції (див. Бут. 32:3; Втор. 2:4). Валаам сказав, що “нащадок Якова панувати стане і знищить з міста те, що лишилось.” Тут, вочевидь, йдеться про місто Села, столицю Едому, відому згодом як Петра. Ці пророцтва про Моав й Едом вже певним чином здійснилися (див., наприклад, 1 Цар. 11:15-18), але все ж вони стосуються ще майбутнього. Моав і Едом все ще мають зазнати покарання від ізраїльського Царя Ісуса Христа (див. Іс. 15-16; 21:11-12; Єр. 48; 49:7-11; Авд. 15-18, 21).

6. ОСТАННІ ПРОРОЦТВА (24:20-25)

24:20. Валаам також озвучив пророцтво щодо “Амалека”. Він уже згадував Агага (вірш 7), амалекитянського царя. Й ці згадки про Амалека вказують на те, що даний народ мешкав серед моавитян. Амалекитяни також нападали на ізраїльтян невдовзі після Виходу (Вих. 17:8-16) й через це зазнають кари Господньої (див. 1 Сам. 15:1-3). Цей народ був “первенець між народами” в тому розумінні, що їхній рід можна було дослідити аж до Ісава, що робило їх справді древнім народом (див. Бут. 36:16).

24:21-22. Далі Валаам звернувся до народу “Кенія” і сказав, що хоча його “осідок” є доволі захищеним, його “полонить” Ашур, тобто ассирійці. Кенії ототожнювалися з мідіянами або ж були частиною цього народу. Шурин Мойсея Ховав описувався раніше як мідіянин (10:29), однак батько Ховава був кенієм, а отже Ховав був кенієм також (Суд. 1:16). Їхні землі насамперед знаходилися в пустельних регіонах Аравійського півострова й Синаю.

Згадка про Ашура (Ассирія) є передбаченням завоювань західних територій Тіглатпаласаром ІІІ та Салманасаром V. Хоча кенії не згадуються в 745-722 роках до н.е., коли власне ці завоювання відбулися, немає жодної підстави сумніватися, що чимало з них було серед полонених ассирійцями людей. Згадка про ассирійців ще за часів Валаама (приблизно у 1400 році до н.е.) не створює ніяких труднощів, адже вже тоді існувало Середньоассирійське царство, й асирійці намагалися здобути потужну міжнародну владу. (Див. таблицю “Царі Середньоассирійського та Новоассирійського царств”, у Книзі Йони 1:2.)

24:23-25. Насамкінець Валаам поглянув у майбутнє і сповістив про прибуття суден “хеттитів”, які знищать Ашур та Евер. Багато науковців вважає, що слово “хеттитів” стосується не лише вихідців із самого Кіпру, але й також усіх західних середземноморських військових сил загалом, особливо римських (Єр. 2:10; Єз. 27:6; Дан. 11:30). Це дивовижне передбачення знайшло своє втілення в розгромі Ашура, що на той час представляв Месопотамію, Персію та Евер, який, зокрема, дав початкову назву єврейському або ж ізраїльському народові. Згодом Рим і справді об’єднав рештки Ассирійської імперії, як і Ізраїль, під своєю владою.

Завершивши свою місію, Валаам “повернувся до свого краю” (в Петор, Чис. 22:5, у Месопотамію).

Ґ. Ідолопоклонство ізраїльтян (част. 25)

25:1-9. Хоча Валаам не зміг накликати прокляття на ізраїльський народ, він, вочевидь, відіграв не останню роль в тому, що вони піддалися культу Ваал-Пеора (див. 31:16; Одкр. 2:14). Коли ізраїльтяни були “у Шіттімі”, що зі східного боку річки Йордан, де вони власне й отаборилися, перш ніж перейти ріку (ІсНав. 2:1), ізраїльські чоловіки почали “блудувати з дочками Моава”. Це було невід’ємною частиною ханаанських обрядів родючості (див. Втор. 23:17-18; 1 Цар. 14:22-24) і практикувалося у вигляді служіння в їхніх храмах (Чис. 25:2). Такі плотські аспекти ідолопоклонства приваблювали ізраїльтян і спонукали їх до духовного віровідступництва, через що вони почали поклонятися Ваалові. Таке порушення завіту було настільки серйозним, особливо з огляду на те, що ізраїльтяни були вже майже на обіцяній землі, що Господь наказав Мойсеєві вдатися до вкрай суворих дій — усі винуватці мусили померти.

У той час як Мойсей втілював даний вирок, “один” ізраїльський чоловік (Зімрі, вірш 14) був настільки зухвалий, що привів мідіянську культову блудницю (Козбі, вірш 15) прямісінько у свій табір. “Пінхас, син Єлеазара, ... священика” так розлютився на це, що “вхопив списа в руку, пішов слідом за ізраїльським чоловіком у середину шатра й пробив їх обох ... у живіт”. Це зупинило “пошесть”, яка стала наслідком Божого гніву (вірш 3), але не раніше, ніж загинуло від неї аж “24 000” людей. Про цей випадок у Ваал-Пеорі також йдеться у Втор. 4:3-4; Пс. 106:26-29; Ос. 9:10; 1 Кор. 10:8.

В 1 Кор. 10:8 зазначено, що за даних обставин загинуло двадцять три тисячі людей, тоді як в Чис. 25:9 йдеться про двадцять чотири тисячі. Цю очевидну розбіжність можна пояснити тим, що Павло говорив про “один день”. Отож, ще одна тисяча могла померти наступного дня чи впродовж наступних днів. Або ж число 24 000 включало й очільників, тоді як число 23 000 — ні.

25:10-13.  Потім Господь сказав Мойсею, що оскільки Пінхас був рішучим, викорінюючи зло, і запопадливо відстоював “честь” Господа, він та його нащадки отримають “союз миру”, тобто віковічне священство. Господь уже давав таку обітницю Аронові та його синам (Вих. 29:9), але тоді Він не уточнював, що мав на увазі саме Аронового внука Пінхаса. Це означає, що відтепер священство буде переходити виключно до нащадків Пінхаса, а не й до інших внуків Арона (див. 1 Хр. 6:4-15).

25:14-18.  Імена винуватих ізраїльтянина й мідіянки, Зімрі (з “роду Симеоніїв”) та Козбі, з’являються тут, мабуть, для того, щоб засвідчити привселюдність даної справи і ретельне вивчення найменших її складових. Іншою причиною можна назвати спробу пояснити доволі помітне зменшення кількості чоловіків в роді Симеоніїв між першим переписом (59 300, 1:23) і тим, що відбувся після даного випадку (22 200, 26:14). Якщо саме симеонії брали головним чином участь у розпусті та ідолопоклонстві, тоді це, цілком очевидно, й пояснює таку велику різницю в числах. А також тут зроблено наголос на тому, ким саме була ця жінка, щоб пояснити наступні дії ізраїльтян з винищення мідіянського народу (25:16-18; див. 31:1-24).

V. Останні приготування до входу в Ханаан (част. 26-36)

А. Положення про право спадкоємства (26:1-27:11)

1. НОВИЙ ПЕРЕПИС ОДИНАДЦЯТИ ІЗРАЇЛЬСЬКИХ ПЛЕМЕН (26:1-51)

26:1-51. Покоління, яке брало участь у Виході, вже померло або ж помре до часу Завоювання. Тому з’явилася необхідність полічити друге покоління з метою приготування до військових сутичок, які невдовзі мали відбутися у Ханаані. Даний перепис, як і перший (1:20-46), стосувався лише чоловіків “від двадцятьох років і старше”, які годилися для військової служби. Чотири “родини Рувимлян” налічували 43 730 (26:5-7) боєздатних чоловіків. Родина Паллуїв згадується окремо, бо Датан та Авірам, бунтівники, які загинули разом із Корахом (16:1), були вихідцями саме з цього роду (26:8-11).

П’ять родин Симеона налічували 22 200 боєздатних чоловіків (вірші 12-14). Це був найменш чисельний рід, пояснення чому озвучено дещо вище, де йшлося про участь нащадків Симеона в поклонінні Ваал-Пеору (25:14-15). Сім родин Гада мали 40 500 потенційних бійців (26:15-18). Три найбільші родини Юди і дві родини Переца разом налічували 76 500 (вірші 19-22). Потомки Юди, перелічені тут, були насправді нащадками його єдиного вцілілого сина Шели і його двох незаконнонароджених синів — Переца й Зераха (див. Бут. 38:5, 11, 26-30). Ер та Онан “вмерли в Ханаан-землі” (див. Бут. 38:6-10) й не залишили жодних нащадків. Чотири родини Іссахара налічували 64 300 боєздатних чоловіків (Чис. 26:23-25), а три родини Завулона — 60 500 (вірші 26-27). Дві більші і шість менших родин Манассії з племені Йосифа мали 52 700 чоловіків (вірші 29-34). Згадка про “Целофхада ..., сина Хефера” (вірш 33) має стосунок до наступної вказівки про спадкоємство “дочок” чоловіка, в якого “не було синів” (27:1-11).

Три великі й одна менша родини Ефраїма, іншого племені Йосифа, налічували 32 500 (26:25-27) потенційних вояків. Плем’я Веніямина складалося з п’яти більших родин і двох менших, загальна кількість боєздатних чоловіків в яких складала 45 600 (вірші 38-41). З роду Дана згадується лише одна “родина Шухаміїв”, усього їх було 64 400 (вірші 42-43). Було також три більші і дві менші “родини Ашера, числом 53 400” (вірші 44-47). І зрештою Нафталі, яких було чотири родини і в яких налічувалося 45 400 потенційних вояків (вірші 48-50).

Загальна кількість боєздатних ізраїльських чоловіків (окрім левітів) складала 601 730 (вірш 51). Це число цілковито узгоджується з числом 603 550, яке було підсумовано 38 років тому (1:46). Незважаючи на той факт, що старше покоління не рахувалося, Господь зробив так, що молодше покоління процвітало і множилося, тож могло увійти у Ханаан у повній своїй силі.

2. ПОДІЛ ЗЕМЕЛЬНИХ УГІДЬ (26:52-56)

26:52-56.  Перепис завершився (вірші 1-51), й настав час поділити землю, виходячи з отриманих даних. Кидання жеребу (див. ІсНав. 14:2) не впливало на розмір угідь, а лише допомагало вирішити, де яке плем’я в Ханаані осяде. Якщо плем’я було велике, воно отримувало більше земель, однак лише “жереб” ( горал ) вказував на те, чи буде це на півночі, в центрі, чи на півдні. Тут йдеться, найбільш імовірно, про Урім і Туммім первосвященика (див. Вих. 28:30).

3. УГІДДЯ ЛЕВІТІВ (26:57-65)

26:57-62. Левітам “не було наділено ... спадщини поміж” іншими племенами (вірш 62), зважаючи на природу їхнього покликання й служіння Господеві (див. 3:11-13; 18:23-24). Тому їх не було “пораховано” під час перепису разом “з іншими” племенами. Окремий перепис левітів включав три великі родини — Гершоніїв, Кегатіїв та Мераріїв — і п’ять менших родин. Лівнії були потомками Гершона (3:18), Хевронії — потомками Кегата (3:19), Махлії та Мушії — потомками Марарі (3:20), Кегатії — також потомками Кегата (16:1).

Рід левітів, який мав особливе значення у стосунку до Мойсея, був, звісно ж, рід Аврама, нащадка Кегата (вірш 58). “Жінка ж Амрама звалась Йохеведа, дочка Леві”, яка власне й народила “Арона, Мойсея та Марію”. (Див. таблицю “Спорідненість Мойсея з Леві”.) З цього випливає, що Мойсей був правнуком Леві (Леві — Кегат — Амрам — Мойсей), однак з хронологічних причин це неможливо. Леві перебрався в Єгипет, коли йому було близько 50 років, а Мойсей вийшов звідти у віці 80 років (Вих. 6:16-20; 7:7). Однак ізраїльтяни жили у Єгипті впродовж 430 років. Тож очевидно, що Амрам не належав до наступного після Кегата покоління, а був його пізнішим потомком (див. коментарі до 1 Хр. 6:1-3).

Далі розглядається священицький рід з племені Леві (Чис. 26:60-61), де згадується, що Арон був батьком чотирьох синів, двоє з яких — Надав і Авігу — “померли”, порушивши обряд (див. Лев. 10:1-2; Чис. 3:4). Єлеазар же та Ітамар були священиками, як і їхній батько (3:4). Загальна кількість левітів “чоловічої статі від одного місяця й вище” складала “23 000” (26:62), що цілковито узгоджується з числом 22 000, отриманого під час першого перепису 38 років тому (3:39).

26:63-65.  З тих “синів Ізраїля” (за виключенням левітів), яких було полічено за попереднього перепису “у Синай-пустелі” (див. 1:19), лише двоє були ще живі — Калев та Ісус Навин. Всі інші померли “у пустелі” через свій бунтівний дух (див. 14:26-31).

4. СПАДКОЄМСТВО СІМЕЙ БЕЗ СИНІВ (27:1-11)

27:1-4. Коли прийшов час розподілити землі між племенами, родинами й сім’ями, постала проблема з сім’єю “Целофхада ... з родини Манассії” (див. 26:33). Целофхад “помер”, але не разом з Корахом, а “за свій” власний “гріх”. “Синів ... в нього” не було” (27:3), однак він мав п’ять доньок (вірш 1). Оскільки земельними угіддями наділяли голів сімей чоловічої статі, сім’я та “ймення” Целофхада могли “зникнути” через відсутність власної землі.

27:5-11.  Спантеличений цієї ситуацією Мойсей звернувся за порадою до Господа, який дозволив йому “дати” донькам Целофхада “власність і спадщину поміж” іншими ізраїльтянами. Це стало прецедентом, з огляду на що Мойсей отримав від Господа й інші настанови. Якщо чоловік помирав, але при цьому у нього не було ні “синів”, ні “дочок”, тоді “його спадщину” мали отримати його брати. Якщо ж він не мав і “братів”, його дядьки були наступні в черзі. Якщо ж і дядьків він не мав, то “спадкоємство” слід було передати “найближчому родичеві з його родини”. Ось так це окреме рішення даної проблеми стало повсякчасною судовою постановою “синам Ізраїля”.

Б. Наступник Мойсея (27:12-23)

27:12-17.  Мойсей та Арон позбавили себе права увійти в обіцяну “землю”, коли не прославили Господа, вдаривши палицею по скелі в Меріва “в Сін-пустині” (20:12). Арон вже помер (20:27-29), і тепер Господь дозволив Мойсеєві подивитися на Ханаан здалеку. З верхівки гір Аварім він міг оглядати всі землі на захід. Дана ж гора називалася Нево (Втор. 32:49) і знаходилася прямісінько навпроти Єрихону.

Замість того, аби почати жаліти себе, що міг би зробити на його місці хтось інший, Мойсей показав своє занепокоєння тим, щоб Ізраїль мав хорошого очільника, який би достойно зайняв його місце. Він попрохав Господа, аби Він, як “Бог духів усіх живих”, обрав цього очільника. Це незвичне звання Бога (яке зустрічається лиш тут та в Чис. 16:33) має стосунок до Божого всевідаючого розуміння кожної людини зокрема, що було запорукою мудрого вибору. Цей очільник, як сказав Мойсей, мав бути пастухом, який вестиме за собою Ізраїль, мов отару.

27:18-23. Господь відповів відразу: “Візьми собі Ісуса Навина.” Цей сповнений духом чоловік, який уже неодноразово демонстрував свою вдачу й потугу (Вих. 17:8-10; 24:13; 33:11; Чис. 11:28-29; 14:30, 38), був і справді достойним наступником Мойсея. Однак його призначення мало бути засвідчене привселюдно, “щоб уся громада синів Ізраїля слухала” Ісуса Навина і знала, що Мойсей передав “свою владу” саме йому.

Після того, як Мойсей покладе на Ісуса свою “руку” й таким чином передасть “йому свою владу”, Ісус мав стати “перед священиком Єлеазаром”, чим засвідчити майбутню плідність їхньої співпраці — Єлеазар об’являтиме Божу волю за допомогою Уріму (див. Вих. 28:30), а Ісус Навин чинитиме так, щоб ці Божі настанови виконувалися. І зробив “Мойсей так, як заповідав йому Господь”.

В. Закони про підношення (част. 28-29)

28:1-8.  Напередодні завоювання й заселення Ханаану необхідно було озвучити вказівки молодшому поколінню щодо підношень, які відповідатимуть їхньому осілому, сільськогосподарському способові життя, яке вони невдовзі вестимуть. (Див. таблицю “Календарні підношення”.) Спершу розгадаються щоденні всепалення, які вже приносилися на горі Синай (вірш 6; див. Лев. 1 і коментарі до Вих. 29:38-46, де озвучено підстави для таких підношень). Ці щоденні жертви підносилися як данина васального народу своєму Всевишньому Господеві, який дивовижним чином зустрічався з ними в наметі.

28:9-10.  Друга низка підношень мала стосунок до “суботнього дня”. Хоча субота вже була відділена Господом (Вих. 20:8-11), тут вперше йдеться про суботні обряди жертвопринесень. Вони складалися з “повсякчасного всепалення”, описаного вище, двох “ягнят однолітків” та супутніх підношень зерна і вина.

28:11-15.  “Щоразу” першого дня, коли наставав “новий місяць”, громада мала приносити “всепалення”, окрім тих підношень, про які йшлося вище. Воно мало складатися з “двох бичків, одного барана, семеро ягнят однолітків без вади”. “До” кожної тварини слід було додавати відповідні зернові й питні підношення. А також на свято Нового місяця слід було підносити ще й “одного козла в жертву за гріх”. Колись Господь уже казав, що й сурмління в сурми має бути невід’ємною частиною святкувань з нагоди нового місяця (10:10).

28:16-25. Постанови про жертвопринесення на свято Пасхи ґрунтуються на фактах, озвучених уже раніше (Вих. 12:3-11; Лев. 23:5-8). “Першого місяця (нісан), чотирнадцятого дня місяця” слід було різати пасхальних ягнят. Розпочинаючи з “п'ятнадцятого дня” і впродовж семи наступних днів (включно з 21-м) народ мав відзначати свято Опрісноків (див. Вих. 12:15-20). Першим з цих семи днів була субота. Цього дня, як і кожного з наступних семи днів, необхідно було робити ті самі підношення, що й з нагоди нового місяця (Чис. 28:18-22, 24; див. вірші 11-15), а також суботні підношення (вірші 9-10), і це “крім ... всепалення повсякчасного” (вірш 23). Й так впродовж усього тижня. Останнім з семи днів (вірш 25) також була субота, а отже вимагала тих самих підношень, що жертвувалися першого дня.

28:26-31.  На свято Седмиць (див. Лев. 23:15-21) слід було діяти так, як і в святу суботу (Чис. 28:26), і приносити ті самі жертви, що й на свято Нового місяця (вірші 27-30). Окрім того, слід було підносити первоплоди з зерна, що власне й лежало в основі даного свята (див. коментарі до Лев. 23:15-21).

29:1-6. “Сьомого місяця, першого дня місяця” слід відзначати день Нового Року. В супроводі “гучних сурем” люди жертвуватимуть “одного бичка, одного барана, сімох ягнят однолітків без вади”, а також “козла”. Й це окрім щомісячних жертв (тобто з нагоди нового місяця; див. 28:11-15), оскільки цей день не був звичним святом Нового місяця. Також слід було робити ранкове й вечірнє “всепалення”.

29:7-11. День Покути, що відзначався “десятого дня того самого (сьомого) місяця”, був суботою і вимагав тих самих підношень, що робилися на свято Нового Року, за виключенням тих, що підносилися на свято Нового місяця. Однак разом із козлом “на жертву за гріх” необхідно було приносити повсякчасні “жертви за гріх на спокутування” (див. коментарі до Лев. 16).

29:12-40.  Свято Кучок, яке мали відзначати з “п'ятнадцятого ... дня сьомого місяця” й аж до 22-го дня включно (див. Лев. 23:34), вимагало великої кількості підношень, бо так слід було святкувати завершення річних зборів врожаю і виявляти подяку Богові. Першим днем була субота. В цей день необхідно було жертвувати “тринадцять бичків, двох баранів, чотирнадцять ягнят однолітків без вади”. “До кожного” бичка, барана і ягняти слід було додавати відповідне зернове підношення (“з офірою”, Чис. 29:14-15), хоча про підношення вина у перший день тут чітко не йдеться (за виключенням того, яке супроводжувало щоденне повсякчасне всепалення, вірш 16). Однак козла в жертву за гріх слід було підносити обов’язково, як і повсякчасне щоденне “всепалення”.

“Другого дня” (вірші 17-19) слід було жертвувати ті самі підношення, що й першого дня, за виключенням того, що вже “дванадцять”, а не тринадцять бичків мало бути, а також додавалися відповідні підношення вина. Кожного наступного дня число жертвуваних бичків зменшувалося на один (вірші 20-31), і “сьомого дня” слід було підносити лише “сімох бичків” (вірш 32). Така кількість бичків (сім), безумовно, має символічне значення й, напевно, позначає довершеність.

“Восьмого ... дня” свята Кучок знову була субота (вірш 35), коли необхідно було жертвувати ті самі підношення, що й у день Нового року (вірші 1-6), окрім того, що стосувалося підношень з нагоди нового місяця, однак з додаванням підношення вина (“з ... возливанням”). Усі ці свята слід було відзначати з відповідними жертвами, й це окрім підношень згідно “обітниць” та “добровільних” пожертв (вірш 39; див. 15:1-12)

Г. Закони про обітниці (част. 30)

Як уже зазначалося у стосунку до назорейського обряду (6:1-12), людина могла дати обітницю Господеві зробити щось або ж утримуватися від чогось впродовж певного періоду часу (див. коментарі до Лев. 27). Метою Чис. 30 було не бажання деталізувати, які види обітниць можна було давати, чи як їм слідувати або ж скасовувати їх, а лиш необхідність показати, як важливо і справді виконувати їх.

30:1-9.  Якщо людина давала “обітницю” ( недер , обіцянку зробити щось) чи заприсягалася “клятвою” ( ’іссар , обіцянку не робити щось), вона мусила “виконати все, що” обіцяла (вірші 1-2). Якщо незаміжня дівчина давала таку обіцянку, а “батько” її не перечив, то вона була зобов’язана виконати те, що пообіцяла. “Коли ж батько” забороняв їй, її обіцянка скасовувалася і вже не була чинною (вірш 6). Якби вона була заміжньою, “чоловік її” мав би в таких справах ту саму владу над нею (вірші 7-9).

30:10-17.  Вдова чи розлучена жінка була зобов’язана дотримуватися своїх обітниць, як і чоловік (вірш 10). Якщо ж чоловік, “довідавшись про” обітниці своєї дружини, робив “їх нечинними пізніше”, то мав понести “гріх за свою жінку” (вірші 10-15). Іншими словами, такі обітниці залишалася в дії, і їх можна було скасувати лише відповідними підношеннями за гріх (Лев. 5:4-13).

Ґ. Боже покарання мідіян (част. 31)

31:1-6.  Останнім Господнім завданням для Мойсея було здійснення Його помсти “на мідіянах”. Причиною, вочевидь, було те, яку роль відіграли мідіяни у віровідступництві ізраїльтян та їхньому поклонінню Ваал-Пеору (див. 25:16-18). Це була священна війна, на що вказує присутність священика Пінхаса і “12 000 озброєних” чоловіків. Священна війна відрізнялася від інших воєн тим, що Господь особисто очолював військо (тому був присутній священик “і святий посуд”). Результатом мало стати цілковите винищення усього живого й присвячення всього майна Господеві (див. Втор. 20:16-18; ІсНав. 6:15-19).

31:7-12.  Кампанія супроти мідіян була успішною, внаслідок чого загинули всі мідіянські чоловіки (тобто всі їхні воїни), в тому числі п’ятеро “царів мідіянських” й пророк Валаам, який, вочевидь, повернувся з Петору, щоб якийсь час пожити серед мідіян. “Міста” й усі оселі мідіянські також було зруйновано, а все їх майно зібрано для Господа. Однак жінки та діти залишилися живими, як і худоба мідіян (вірш 9).

31:13-18. Коли Мойсей вийшов “назустріч” своєму військові, яке вже поверталося в табір, то дуже “розгнівався”, бо побачив вцілілих мідіян. Мідіянські жінки, як він сказав, мали померти, бо саме вони були винні у тому, що ізраїльтяни згрішили й почали поклонятися Ваал-Пеору. Отож, усі жінки, за виключенням незайманих дівчат, були засуджені на смерть, як і всі діти “чоловічої статі”. Це гарантувало повне винищення мідіян, а отже, й те, що вони більш ніколи не зможуть спонукати ізраїльтян до гріха. Згадка про мідіян у пізніші часи (наприклад, Суд. 6:1-6) стосується, безумовно, або якогось іншого роду чи сім’ї, відмінного від того, про який йдеться в Книзі Числа, або ж імовірності, що декому із них вдалося уникнути Господньої помсти. Незайманих дівчат залишили живими тому, що вони не мали ніякого стосунку до випадку у Ваал-Пеорі і самостійно не могли дати продовження мідіянському народові. Тим не менш, суворі правила святої війни вимагали, щоб їх також було вбито (Втор. 20:16). Тож той факт, що Мойсей дозволив їм жити, насправді був поступкою.

31:19-24.  Внаслідок винищення мідіян багато ізраїльтян стало обрядово нечистими, тому вони, їхні “бранці” та все, що було зроблено “із шкури ..., козячої шерсти” й дерева, мало пройти відповідний обряд очищення (див. част. 19). Все, що могло витримати “вогонь” (“золото, срібло, мідь, залізо, цинк та оливо”), слід було очистити вогнем й “очищаючою водою”, а все, що не могло витримати вогонь, мало очиститися лиш водою.

31:25-47.  Усіх полонених й усе мідіянське добро слід було поділити згідно призначеного порядку. Щодо поділу здобичі див. супутню таблицю. Окрім чималої кількості худоби, воїни взяли собі 16 000 незайманих дівчат з 32 000 і віддали Господеві “32 душі” (вірші 35, 40). Ці 32 жінок, скоріш за все, виконували обов’язки служниць священиків при храмі (див. 1 Сам. 2:22).

31:48-54.  Після відповідного підрахунку “вояків” виявилося, що “не бракує ... ні одного чоловіка”! “Воєводи” були настільки вдячні Господеві за це диво, що принесли Йому добровільне підношення “із золотих речей”. Вони зробили це, щоб священик відправив за їхні “душі покуту”, що, мабуть, засвідчує факт визнання ними того, що відсутність навіть випадкових смертей серед їхніх воїнів було діянням Бога і його милістю, на яку вони не заслуговували. Загальна вартість їхніх підношень складала “16 750 шеклів” (приблизно 420 фунтів [6 720 унцій], що рівнозначно декільком мільйонам доларів за поточним курсом у валюті Сполучених Штатів). Все це “внесли ... у намет зборів — як спомин від синів Ізраїля перед Господом” (вірші 51-54), тобто це було даниною Його відданості і благословенню (див. 1 Хр. 18:11; 2 Хр. 15:18).

Д. Спадкоємство східних племен (част. 32)

1. ЇХНІЙ ЗАПИТ НА СПАДКОЄМСТВО (32:1-5)

32:1-5. Племена Рувима та Гада, які отримали особливе Боже благословення і силу-силенну “скотини”, побажали залишитися в Трансйорданії з огляду на гарні пасовища, зокрема в Язері та Гілеаді. Поселення Язер (ймовірно, сучасний Хірбет Яззір) знаходилося за сім миль на захід від Рабат-Аммону у великому південному плоскогір’ї Гілеаду (див. 21:32). Сам Гілеад знаходився дещо північніше. Вожді цих двох племен попросили дозволу осісти там, бо їхні потреби вже були задоволені й “земля” була готова до заселення. Місця, про які йдеться в 32:2 і які можна встановити, знаходяться між річкою Арнон з південного боку і річкою Яббок з північного.

2. ПЕРЕДУМОВИ ЇХНЬОГО СПАДКОЄМСТВА (32:6-32)

32:6-15.  Перша реакція Мойсея на прохання Рувима і Гада була зовсім неласкавою, бо він боявся, що їхнє небажання переходити річку Йордан та не претендувати на ханаанські землі знеохотить інші племена, які можуть також забажати залишитися там, де були. Їхні “батьки” (тобто предки), як він сказав, зробили те саме, коли почули звіт розвідників та не пішли завойовувати Ханан-край. Це дуже розлютило Господа (вірш 10), за що Він покарав усе їхнє покоління смертю у пустелі (див. 14:1-35). А тепер, як сказав Мойсей, вони мали намір повторити гріх своїх “батьків” і знову накликати гнів Господній на ізраїльтян.

32:16-32. На це Рувим і Гад відповіли, що не мають жодного бажання уникати відповідальності й захоплення земель на захід від “Йордану”. Вони лиш збудують “кошари для стад ... та оселі для родин” своїх, а тоді приєднаються до своїх братів у завоюванні Ханаану (вірші 16-19).

Мойсей пристав на цей задум і сказав, що “коли” вони зроблять усе, як пообіцяли, то отримають Трансйорданію у власність (вірші 20-22). Однак, якщо вони порушать свою обіцянку, то згрішать “перед Господом”, і “спіткає (їх) ... тоді кара за гріх”. І знову “сини Гада і ... Рувима” відповіли, що зроблять так, як пообіцяли (вірші 25-27; див. вірші 16-19, 31-32). Тоді Мойсей дав “щодо них наказ Єлеазарові священикові та Ісусові Навинові”. Він сказав, що “коли сини Гада і сини Рувима” перейдуть ріку і допоможуть своїм братам, то зможуть отримати “Гілеад-землю ... у посілість”. В іншому випадку вони будуть зобов’язані “оселитися ... у Ханаан-землі” разом із рештою ізраїльтян (вірші 28-30). Іще один раз “сини ... Гада та ... Рувима відрекли”, що здійснять усе обіцяне (вірші 31-32; див. вірші 16-19, 25-27).

3. ПРИЗНАЧЕННЯ СПАДКОЄМСТВА (32:33-42)

32:33-38. Мойсей “дав ... синам Гада, синам Рувима та половині коліна Манассії” (вперше згадується тут як частина трансйорданських племен) землі, що колись належали аморійським царям Сихонові та Огу (див. 21:21-35). Сихон правив у південній частині (Гілеад), а Ог — у північній (Башан). “Сини Гада” відбудували “міста” у південному Гілеаді від Ароеру, що на річці Арнон у південному керунку, і до Йогвегу, що за 10 миль на північний захід від Рабат-Аммону у північному керунку. Сини Рувима отримали міста від Хешбону і на захід та південний захід до річки Йордан та Мертвого моря. Отож, нащадки Рувима зайняли західно-центральні території в межах володінь потомків Гада.

32:39-42.  Половина племені Манассії складалася з родини Махір і родини Гілеада (див. 26:29). Їхніми землями, на північ від Гада та Рувима, стала низка поселень під назвою “містечка Яіра”, оскільки вони тепер належали нащадкові Манассії Яіру (див. Втор. 3:13-15). Інший нащадок Новах “зайняв Кенат” і його околиці та назвав його своїм ім'ям “Новах”. Кенат знаходився в Башані, приблизно за 60 миль на схід від Тиверіадського озера.

Карта, МОЖЛИВИЙ ШЛЯХ ВИХОДУ

MILES — МИЛІ

Red Sea — Червоне море

DESERT OF SINAI — ПУСТЕЛЯ СИНАЙ

Mt. Sinai — гора Синай

Gulf of Aqaba — Акабська затока

Rephidim — Рефідим

Alush? - Алуша?

Kibroth Hattaavah? — Ківрот-га-Тава?

Dophkah? — Дофка?

Gulf of Suez — Суецька затока

Hazeroth? — Хацерот?

DESERT OF SIN  — ПУСТЕЛЯ СІН (Чис. 33:11-12)

Rithmah? — Рітма?

Elim? — Елім?

Marah? — Мера?

Ezion Geber — Еціон-Гевер

DESERT OF ETHAM (SHUR) — ПУСТЕЛЯ ЕТАМ (ШУР)

DESERT OF PARAN — ПУСТЕЛЯ ПАРАН

ARABAH — АРАВА

EDOM — ЕДОМ

THE KING’S HIGHWAY — ЦАРСЬКИЙ ШЛЯХ

EGYPT — ЄГИПЕТ

Bitter Lakes — Гіркі озера

Etham? — Етам?

Succoth — Суккот

Rameses — Рамсес

Zoan — Цоан

Lake Timsah — Озеро Тімса

Lake Ballah — Озеро Бала

Migdol? — Мігдол?

Wadi of Egypt — Єгипетський поток

The Great Sea (Mediterranean) — Велике (Середземне) море

Kadesh — Кадеш

DESERT OF ZIN  — ПУСТЕЛЯ СІН (Чис. 33:37)

NEGEV — НЕГЕВ

Mt. Hor — гора Гор

Punon — Пунон

Zalmonah — Цалмон

Iye Abarim — Іє-Аварім

Zered River — річка Церед

Ar — Ар

Hormah — Хорма

Arad — Арад

Arnon River — річка Арнон

MOAB — МОАВ

Aroer — Ароер

Jahaz — Ягца

Baal Meon — Ваал-Меон

Medeba — Медва

Dibon — Дівон

Salt Sea — Солоне море

Gaza — Газа

Mt. Nebo — гора Нево

Heshbon — Хешбон

Jericho — Єрихон

Baal of Peor - Ваал-Пеор

Elealah — Елале

Shittim — Шіттім

Jazer — Язер

CANAAN — ХАНААН

Jordan River — річка Йордан

Jabbok River — річка Яббок

GILEAD — ГІЛЕАД

Mt. Carmel — гора Кармель

Edrei — Едреї

Sea of Kinnereth — Тиверіадське озеро

ARGOB — АРГОВ

BASHAN — БАШАН

Mt. Hermon — гора Хермон

Е. Огляд мандрівки з Єгипту (33:1-49)

33:1-5.  Серед записів, які робив Мойсей “за наказом Господнім”, був і перелік місць, де спинялися ізраїльтяни на шляху з Єгипту до моавських степів (див. карту “Можливий шлях Виходу”). Неможливо точно встановити, чи даний перелік охоплює всі місця, чи ж лише ті, які, на думку Мойсея, мали особливе значення під час їхньої мандрівки. Окрім того, важко визначити точне місцезнаходження багатьох із перелічених місць чи ототожнити їх із сучасними містами та місцевостями. Та як би там не було, “сини Ізраїля ... рушили з Рамсесу” (яке згодом, імовірно, отримало назву Таніс, коли стало містом гіксосів; Вих. 1:11; 12:37), що знаходився в Єгипетській дельті, “другого дня після (першої) Пасхи” (15-го нісану) і зробили свою першу зупинку “в Суккоті”, сучасному Тель-ель-Маскхуті, що приблизно за 40 миль на південний схід від Рамсесу.

33:6-8. Потім вони пішли в Етам, “що на краї пустині” (див. Вих. 13:20), після чого “звернули на” північ “на Пігахірот, що проти Ваал-Цефона, та й отаборились перед Мігдолом (“вежа”)”. Тут ізраїльтяни, здавалось, потрапили в пастку єгиптян між морем та пустелею. Вочевидь, вони раптово пішли на схід чи південний схід, перетнувши дорогою води ( иам суп , “Море очеретів”), які помилково були названі Червоним морем (див. коментарі до Вих. 14:2) (див. Вих. 15:22). Через три дні вони “отаборились у (місцевості) Мера”, що “в Етам(або Шур, Вих. 15:22)-пустині”. Місцезнаходження Мери неможливо встановити точно.

33:9-13.  З Мери вони “прийшли в Елім” (див. Вих. 15:27), місцезнаходження якого невідоме, і далі до узбережжя “Червоного моря”. Звідти ізраїльтяни рушили в пустелю Сін, що в центральній частині Синайського півострова, і прибули туди 15-го числа другого місяця (Вих. 16:1), тобто через місяць після виходу з Єгипту. Вирушивши звідти, вони прийшли в Дофку (місцезнаходження зараз невідоме) й Алушу (місцезнаходження також невідоме).

33:14-32.  Звідти ізраїльтяни пішли у Рефідим (див. Вих. 17:1-19:2), а потім в пустелю Синай, що на південному краї півострова. Перебувши там одинадцять місяців (див. Вих. 19:1; Чис. 10:11) й отримавши там від Бога Завіт Мойсея, вони рушили до Ківрот-га-Тави (зараз місцезнаходження невідоме), що за три дні ходи від гори Синай (10:33; 11:34). Далі їхній шлях пролягав до “Хацероту” (див. 11:35-12:16), також невідомого місця знаходження, а потім в Рітму, яка згадується лиш тут. Усі місця зупинок ізраїльтян, перелічені у віршах 19-32, також неможливо встановити точно.

33:33-39. Йотват — це, можливо, оазис Таве, що за сім миль від Елату на західному узбережжі Акабської затоки. Місцезнаходження Аврону невідоме, а ось Еціон-Гевер — це відомий порт Акабської затоки (див. 1 Цар. 9:26). З Еціон-Геверу ізраїльтяни рушили в Кадеш, що “у Сін-пустині” (Чис. 33:36-37). Це — Кадеш-Барнеа (сучасний Айн-Кадіс; див. Втор. 1:2), а не якесь інше місце з багатьох під назвою Кадеш. Відстань у майже 100 миль з Еціон-Геверу в напрямку північного заходу до Кадешу забрала, напевно, не менш як декілька днів. В Кадеші померла сестра Мойсея Марія, саме перед тим, як ізраїльтяни увійшли в обіцяну землю (див. коментарі до 20:1). В Кадеші або ж у його околицях ізраїльтяни провели близько 38 років від часу бунту супроти Мойсея (Чис. 14:26-35) і до прибуття на гору Гор (33:37; див. 20:22). Там, на горі Гор, помер Арон у віці 123 років “п'ятого місяця, першого дня місяця” на “сороковий рік по виході ... з Єгипетської землі” (33:38-39). Оскільки Мойсей помер того ж року у віці 120 років, він був на три роки молодший за Арона (Втор. 1:3; 34:5-7).

33:40-49. Поки ізраїльтяни перебували на горі Гор, “арадський цар” довідався про їхній задум піти в Аварім (див. 21:1) і напав на них. Однак ізраїльтяни відплатили йому тим же та зруйнували декілька ханаанських міст (21:3). Потім вони пішли у Цалмон, ймовірно, ес-Салманех, що за 25 миль на південь від Мертвого моря. Далі рушили в Пунон (або Фейнан), що за 15 миль на південний схід від Цалмону в Аравії, а звідти в Овот (місцезнаходження невідоме). Хоча в Книзі Числа й не говориться, ізраїльтяни рушили з Пунону на південь, мабуть, в Еціон-Гевер, а далі в східному й північному керунках в обхід  Едому “дорогою в Моав-пустиню” (Втор. 2:8; див. 21:4). Іє-Аварім, наступне місце зупинки ізраїльтян, знаходився “на границі Моава”, вочевидь, неподалік головних джерел долини річки Церед. Далі ізраїльський народ рушив у Дівон-Гад (або Дібон), що відразу на північ від річки Арнон (див. 21:11-13).

Їхнім наступним місцем зупинки був Алмон-Дівлатайм, що, мабуть, десь за 10 миль на північ від Дівону, а потім вони “отаборились під Аварімськими горами, навпроти Нево”. Нево (Джебель Набба) — це, вочевидь, гірська вершина, також відома як Пісга (див. Втор. 34:1) з низки аварімських гір. І, нарешті, ізраїльтяни прибули у моавські степи, “проти Єрихону” (Чис. 33:50). Через великий розмір табору вони зайняли землі “від Бет-га-Ешімоту до Авел-га-Шіттіму”, відстань між якими з півдня на північ складала приблизно шість міль.

Є. Заключні настанови щодо завоювання та спадкоємства (33:50-36:13)

1. ЗНИЩЕННЯ ХАНААНЯН (33:50-56)

33:50-56. Востаннє звертаючись до ізраїльтян, Мойсей звелів їм прогнати “всіх” ханаанян з “тієї землі”, знищити всіх їхніх кумирів та “ідолів”, спустошити “всі їхні узвишшя”. Під словом “узвишшя” ( бамот ) автор має на увазі пагорби, на яких ханааняни зводили свої жертовники й святині, мабуть, щоб люди, які поклонялися Ваалові й іншим богам, мали вільніший до них доступ. Після цього ізраїльтяни мали заволодіти “землею” й осісти “в ній” згідно з Божими обітницями (див. Бут. 13:17; 17:8; Вих. 6:2-5 тощо). Все це слід було зробити так, як колись наказував Бог, а саме “більшій” родині віддати “більшу спадщину”, а меншій — меншу (див. Чис. 26:53-56). Якщо ж ізраїльтяни не виженуть усіх “мешканців тієї землі”, ті повсякчас їм “допікатимуть”, що зрештою й призведе до вигнання ізраїльтян з Ханаану (див. ІсНав. 23:13; 2 Цар. 17:7-20).

2. ГРАНИЦІ ОБІЦЯНОЇ ЗЕМЛІ (34:1-15)

34:1-5.  Територія, призначена ізраїльтянам, повинна була мати точно визначені границі. Її “південна” границя простягалася “від кінця Солоного моря” (Мертвого моря) на захід “до узгір'я Акраббім” й у пустелю Сін, а звідти у Кадеш-Барнеа, що за 65 миль на південний захід від Мертвого моря. Далі границя йшла у північно-західному керунку “до Хацар-Адару (що за 4-5 миль) й ... до Ацмону (що за 3 милі)”, потім — вздовж “Єгипетського потоку” (Ваді Ель-Аріш) й аж “до (Середземного) моря”, близько 50 миль на південь від Гази.

34:6-9.  Західною “границею” було Середземне море (“Велике море”). “Північна границя” простягалася від Середземного моря й “до Гор-гори” (Рас-Шакка?), але не тієї гори Гор, де помер Арон (33:38), а північної гірської вершини, що приблизно за 10 миль на північ від фінікійського міста Біблос. Границя простягалася на схід до Лево-Хамату (див. 13:21), що близько 50 миль на північ від Дамаску, й далі “до Цедаду” (на північний схід від Лево-Хамату десь за 30 миль) та “Зіфрону” (за 10 миль далі на схід) й завершувалася “у Хацар-Енані”, що за 70 миль на північний схід від Дамаску.

34:10-15.  Східна границя розпочиналася на півночі в Хацар-Енані, прямувала на південь “до Шефаму” (місцезнаходження невідоме), “Рівли” (за 70 миль на північ від Дамаску) й далі до східного берега Тиверіадського озера (“Кіннерет-моря”, яке згодом стало називатися Галилейським морем; див. коментарі до ІсНав. 11:2), а потім і “до Солоного моря”.

Ці границі позначали територію, призначену лише “дев'ятьом з половиною колінам”, оскільки Рувим, Гад і півколіна Манассії вже отримали землі у своє спадкоємство у Трансйорданії (див. Чис. 32:33-42).

3. НАГЛЯДАЧІ ЗА ПОДІЛОМ ЗЕМЕЛЬ (34:16-29)

34:16-29. Відповідальність за розподіл землі лягала на священика Єлеазара та Ісуса Навина (див. 27:22), які у свою чергу обрали собі “по одному князеві з кожного” з дванадцяти племен для здійснення цієї надзвичайно важливої роботи. З переліку імен, поданого тут (34:19-28), лише ймення “Калев” уже відоме читачеві (див. 13:6; 14:30 тощо).

4. СПАДКОЄМСТВО ЛЕВІТІВ (35:1-5)

35:1-5. Плем’я Леві, чиїм спадкоємством був Господь (див. 18:20) та служіння в храмі (див. 18:21), не отримало “спадкоємної посілости”. І все ж левітів слід було наділити певними ділянками землі й товаром, щоб вони мали змогу успішно виконувати свої зобов’язання серед інших племен. Рішенням стало призначення їм окремих міст по всій ізраїльській землі, де левіти мали б змогу оселитися і служити Господеві та Ізраїлю (див. Лев. 25:32-34; ІсНав. 21:1-42). Їм також мали надати “пасовиська навкруги (цих) міст”. Ці окремі ділянки простягалися “від валів міста ... на тисячу ліктів навколо” (1500 футів), а “за містом” з усіх боків на “дві тисячі ліктів” (3000 футів). Ці розміри, вочевидь, слід було розглядати як середні значення і відштовхуватися від того, що місто левітів мало 1500 футів в довжину та 1500 в ширину.

РОЗМІРИ МІСТА ЛЕВІТІВ З ОКРЕМИМИ ДІЛЯНКАМИ

(Розміри подано у футах)

Пасовища, отже, простягалися на 750 футів від валів міста з кожного боку. Деякі з міст, звісно ж, могли бути більшими або дещо меншими, і вже ж напевно не всі мусили мати форму квадрата, однак ці пропорції можна і слід було використовувати як рекомендаційні.

5. ЗАКОНИ ПРО ВБИВСТВО І ПРИТУЛОК (35:6-34)

35:6-15. Всього мало налічуватися 48 “міст”, призначених племені Леві. Шість із них мусили стати охоронними, де могли б “сховатись” убивці. Ці 48 міст слід було виділити левітам чесно й згідно розміру “посілостей” усіх інших племен. Від більшого “коліна” взяти “більше” міст, від меншого — менше. Якщо ж людина “ненароком” когось вбила, їй слід було “втекти” до одного з міст “захисту”, щоб уникнути необачних дій “месника” й завдяки цьому постати живим “на суд перед громадою”. Три таких охоронних міста мали бути зі східного боку Йордану (ІсНав. 20:8), і ще три — із західного (ІсНав. 20:7). (Див. карту “Шість охоронних міст для притулку”.) Там кожен обвинувачений у вбивстві міг знайти притулок серед левітів.

Карта, ШІСТЬ ОХОРОННИХ МІСТ ДЛЯ ПРИТУЛКУ

MILES — МИЛІ

The Great Sea (Mediterranean) — Велике море (Середземне)

Kedesh — Кадеш

Sea of Kinnereth — Тиверіадське озеро

Golan — Голан

Ramoth — Рамот

Jordan River — річка Йордан

Shechem — Сихем

Bezer — Бецер

Salt Sea — Солоне море

Hebron — Хеврон

35:16-21.  Якщо ж одна людина вдарила іншу якимсь предметом, від якого “можна загинути” — наприклад, “залізним знаряддям” (вірш 16), каменюкою (вірш 17) чи “чимсь дерев’яним” (вірш 18), — і жертва помирала, тоді винуватець вважався душогубцем з огляду на використане для удару знаряддя. В такому випадку він не міг порятуватися втечею в охоронне місто, а мусив “бути покараний смертю” від рук кровомесника (вірш 19; див. Вих. 21:12, 14). Кровомесником міг бути член родини жертви, наділений правом діяти від імені громади, здійснюючи помсту за вбивство, й таким чином забирати життя самого вбивці (див. Бут. 9:5-6; Втор. 19:6, 12). Та сама доля спіткала кожного, хто вбив навмисно, тобто перед тим засвідчив своє вороже ставлення до жертви (Чис. 35:20-21).

35:22-29. Однак, якщо вбивство траплялося й справді ненавмисно, й одна людина призвела до смерті іншої, невдало штовхнувши, кинувши “чимось” чи ж пустивши “каменем”, вона могла знайти притулок в одному з міст “захисту” (див. Вих. 21:13), допоки “громада” ізраїльтян не “розсудить ... між тим, хто вдарив, та кровомесником”. Якщо ж і справді буде доведено, що дане вбивство трапилося випадково, обвинуваченому дозволять повернутися у місто захисту, де він мав залишатися “аж до смерти первосвященика”. Якщо ж такий “вбивця” виходив “за межі міста захисту” дочасно, “кровомесник” мав право безкарно його вбити. Смерть первосвященика, напевно, символізувала скасування або прощення гріха вбивці.

35:30-34.  За будь-якого вбивства мали бути свідки, щоб довести провину винуватця. “Одного лише свідка” було замало (див. Втор. 17:6; Мт. 18:16). Більше того, душогубець не міг просто заплатити викуп чи якимсь іншим чином відкупитися від того, що вчинив. Він мусив померти (Чис. 35:31). Подібним чином і засуджений за ненавмисне вбивство, який був зобов’язаний мешкати у місті “захисту”, не міг виплатити грошову компенсацію й таким чином “повернутися і жити у своїй землі перед смертю первосвященика” (вірш 32). Підставою для таких жорстких обмежень був той факт, що пролита “кров ... оскверняє землю”, і її “можна очистити” лише “кров'ю того, хто кров пролив” (Бут. 4:10; 9:6). Не годилося ізраїльтянам і Господеві, який жив “серед” них, мешкати на оскверненій землі. Тому кровна помста не була предметом вибору, а теологічною необхідністю.

6. СПАДЩИНА ЗАМІЖНІХ ДОЧОК (част. 36)

36:1-12. У попередніх настановах Мойсей вже проголошував, що “спадщина” померлого чоловіка, який не мав синів, мала переходити “його дочкам”. Підставою для такої постанови послугувала ситуація з доньками “Целофхада”, нащадка з родини Манассії (див. 27:1-11). Зараз же постало питання переходу спадщини цих дочок до інших племен у випадку їхнього одруження з синами “інших колін Ізраїля”. Невже тоді земля та інша власність “буде віднята від спадщини” племені Манассії “і додана до спадщини” інших колін? Чи залишатиметься вона у власності іншого племені в ювілейний рік? Ювілейного року, який відзначали кожні 50 років, уся куплена чи заставлена власність мала повертатися першим власникам (див. Лев. 25:8-17). Однак цього могло не трапитися, якщо власність перейде до іншого племені через заміжжя. Мойсей погодився з таким доводом і, щоб запобігти втраті племінних земель, звелів дочкам Целофхада (й іншим у подібних ситуаціях) виходити “заміж ... лише ... за кого-небудь з родини їхнього батьківського коліна”. Таким чином кожне ізраїльське плем’я могло зберегти свою територіальну цілісність (Чис. 36:7-9). Отож, “повіддавалися” дочки Целофхада “за чоловіків з родин синів Манассії”, завдяки чому “їхня спадщина залишилась при коліні їхньої батьківської родини” (вірші 10-12).

36:13. Книга Числа завершується підсумовувальним твердженням про те, що всі ці “заповіді й присуди” Мойсей отримав від Господа “у степах моавських” (див. 22:1). Тож, поза всяким сумнівом, тут безпосередньо засвідчується той факт, що Книга Числа — це Слово Боже, передане ізраїльтянам “через” Його слугу Мойсея.

БІБЛІОГРАФІЯ

Binns, L. Elliott. The Book of Numbers . Westminster Commentaries. London: Methuen & Co., 1927.

Bush, George. Notes, Critical and Practical, on the Book of Numbers . 1858. Reprint. Minneapolis: Klock & Klock Christian Publishers, 1981.

Honeycutt, Roy L., Jr. Leviticus, Numbers, Deuteronomy . Layman’s Bible Book Commentary. Nashville: Broadman Press, 1979.

Jensen, Irving L. Numbers, Deuteronomy.  Bible Self-Study Series. Chicago: Moody Press, 1970.

Keil, C.F., and Delitzsch, F. “The Fourth Book of Moses (Numbers).” In Commentary on the Old Testament in Ten Volumes.  Vol. 1. Reprint (25 vols. in 10). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

Lange, John Peter. “Numbers.” In Commentary on the Holy Scriptures, Critical, Doctrinal and Homiletical . Vol. 3. Translated by Philip Schaff. Reprint. Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1980.

Noorditzij, A. Numbers: Bible Student’s Commentary . Grand Rapids: Zondervan Publishing House, 1983.

Noth, Martin. Numbers: A Commentary . Philadelphia: Westminster Press, 1968.

Snaith, N.H. Leviticus and Numbers . Rev. ed. New Century Bible Series. Greenwood, S.C.: Attic Press, 1977.

Sturdy, John. Numbers . The Cambridge Bible Commentary. New York: Cambridge University Press, 1976.

Wenham, Gordon J. Numbers: An Introduction and Commentary , Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1981.