Текст . Майже чверть Книги Езри було написано арамейською мовою, решта – давньоєврейською. Зокрема арамейськими (67 віршів із 280) є 4:8-6:18 та 7:12-26. Текст цих віршів було взято, головним чином, з офіційної переписки, звичною мовою ( lingua franca ) якої слугувала на той час арамейська.

Мета . Книга Езри була написана не просто для того, щоб зафіксувати різні історичні факти з історії ізраїльського народу під час повернення юдеїв у свій край. Дана книга, як і всі книги Біблії, має теологічну мету. Про мету Книги Езри можна судити з реакції людей, для яких вона була написана. Як уже зазначалося, ця книга була написана приблизно у 450 році до н.е.. Отож, її першими читачами були вигнанці, які повернулися в обіцяну землю під проводом Зоровавела та Езри і які потім почали виявляти непевність у своєму ставленні до Бога. Езра писав для того, аби заохотити цих людей до щирого служіння в храмі та нагадати їм про необхідність здійснювати свої завітні зобов’язання з огляду на милість Бога. Кульмінаційною точкою даної книги є част. 9-10, де йдеться про правильну реакцію людей, коли було засвідчено гріхи поміж ними. Езра хотів, щоб його читачі так само щиро покладалися на Бога, що насправді мають робити віруючі люди всіх без винятку часів.

ПЛАН

І. Перше повернення та відбудова під проводом Зоровавела (част. 1-6)

А. Декрет Кира (1:1-4)

Б. Реакція ізраїльтян (1:5-11)

В. Перелік людей, які повернулися (част. 2)

1. Поіменний перелік людей (2:1-63)

2. Кількість людей загалом (2:64-67)

3. Початок відбудови (2:68-70)

Г. Відбудова храму (3:1-6:15)

1. Відбудова жертовника й підвалин (част. 3)

2. Перешкоджання відбудові (4:1-6:12)

3. Завершення відбудови храму (6:13-15)

Ґ. Посвячення храму й святкування Пасхи (6:16-22)

1. Посвячення храму (6:16-18)

2. Святкування Пасхи (6:19-22)

ІІ. Друге повернення і навернення під проводом Езри (част. 7-10)

А. Повернення в обіцяну землю (част. 7-8)

1. Знайомство з Езрою (7:1-10)

2. Обставини, що спонукали до повернення (7:11-28)

3. Перелік людей, які вирішили повернутися (8:1-14)

4. Деталі мандрівки та прибуття (8:15-36)

Б. Навернення людей (част. 9-10)

1. Гріх мішаних шлюбів (9:1-4)

2. Молитва Езри до Бога (9:5-15)

3. Каяття людей (част. 10)

Карта, ПЕРСЬКА ІМПЕРІЯ

MACEDONIA – МАКЕДОНІЯ

Black Sea – Чорне море

LYDIA – ЛІДІЯ

Sardis – Сарди

Ephesus – Ефес

CAPPADOCIA – КАППАДОКІЯ

ARMENIA – ВІРМЕНІЯ

CYPRUS – КІПР

Mediterranean Sea – Середземне море

PHOENICIA – ФІНІКІЯ

ASSYRIA – АССИРІЯ

Damascus – Дамаск

JUDAH – ЮДЕЯ

AMMON – АММОН

Jerusalem – Єрусалим

MOAB – МОАВ

EDOM – ЕДОМ

Memphis – Мемфіс

EGYPT – ЄГИПЕТ

Thebes – Фіви

Res Sea – Червоне море

BABYLONIA – ВАВИЛОНІЯ

Babylon – Вавилон

Caspian Sea – Каспійське море

PARTHIA – ПАРФІЯ

MEDIA – МІДІЯ

Ecbatana – Екбатана

ELAM – ЕЛАМ

Susa – Сузи

Persepolis – Персеполіс

PERSIA – ПЕРСІЯ

Persian Gulf – Перська затока

INDIA – ІНДІЯ

КОМЕНТАРІ

І. Перше повернення та відбудова під проводом Зоровавела (част. 1-6)

Окрім того, що в даних частинах оповідається про історичні події тих часів, вони також мали заохотити перших читачів Книги Езри до служіння в храмі. Адже, читаючи про відбудову храму, вони могли дізнатися про великі особисті жертви, на які йшли юдеї, відбудовуючи Божий дім. Це мало спонукати їх до активнішої участі у служінні, щоб вони ще більше наблизилися до Бога, як деякі з їхніх праотців.

А. Декрет Кира (1:1-4)

1:1.  Кир, цар великої Перської імперії (див. карту «Перська імперія»), видав декрет, яким дозволив ізраїльтянам повернутися на свою землю та відбудувати храм. Цей указ вийшов «першого року» правління Кира (у 538 році до н.е.). Однак тут ідеться про перший рік його царювання у Вавилоні, хоча він був царем на інших землях вже впродовж більш як 20 років. Кир прийшов до влади у 559 році до н.е., коли став царем Аншану. Потім він став царем Мідо-Персії приблизно у 550 році до н.е.., а згодом завоював і Вавилон у жовтні 539 року, після чого став вавилонським царем. Це звання було дуже шанованим, адже на той час позначало найвищу посаду у цивілізованому світі. (Див. таблицю «Хронологія подій після вигнання».)

Як свідчить ставлення Кира до Бога Ізраїля (якому він не поклонявся), він не був щиро віруючою в Бога людиною. Він турбувався про відбудову твердинь довкола своєї імперії, які будуть віддані йому. А також, повернувши свої піддані народи на їхні землі, він сподівався, що тоді боги з різних куточків його імперії молитимуться за нього його богам Белу та Нево. Славетний Циліндр Кира (538 рік до н.е.), на якому було закарбовано його перемогу над Вавилоном та його програму з повернення підданих народів на їхню батьківщину, містить таке речення: «Хай всі боги, яких я повернув у їхні священні міста, щоденно просять Бела і Нево про довге життя для мене.»

Здійснення слів Єремії (Єр. 20:10; див. Єр. 25:11-12) було виключно Божим діянням. Сімдесят років перебування юдеїв у вавилонському полоні добігали кінця. Перше переселення юдеїв у Вавилон відбулося у 605 році до н.е.. Декрет Кира вийшов у 538 році, тобто 67 років потому. Однак до того часу, як юдейський народ повернувся на свою батьківщину та відбував у 536 році до н.е. жертовник, минуло майже повних 70 років.

Вищезгаданий декрет з’явився тому, що Господь «розбудив … дух перського царя Кира». Давньоєврейська фраза, перекладена тут як «розбудив … дух», була улюбленою для багатьох авторів часів після вигнання (Езр. 1:5; 1 Хр. 5:26; 2 Хр. 21:16; 36:22; Єр. 51:11; Аг. 1:14). Вона засвідчує, що за всіма подіями стоїть Всевишній Бог.

1:2-3.  Кир сказав, що Ягве, «Бог неба, … повелів» йому «збудувати» храм «у Єрусалимі». Частина цього указу занотована в 2 Хр. 36:23. Окрім того, цей декрет було задокументовано в Екбатані, де Дарій І власне й знайшов його десь у 520-518 роках до н.е. (Езр. 6:1-5). Бог пообіцяв тим юдеям, які залишилися, що застосує Кира як Свого слугу, аби відновити добре життя Свого народу (Іс. 44:28; 45:1, 13). Під проводом Святого Духа пророк Ісая згадував Кира на ім’я приблизно за 150 років до того, як цей цар видав свій доленосний указ. Йосип Флавій написав, що Кирові показали пророцтво, занотоване в Іс. 44:28, і він захотів його здійснити (« Юдейські старожитності » 11. 1. 1).

В Езр. Бог характеризується як «Бог неба» аж 9 разів (1:2; 5:11-12; 6:9-10; 7:12, 21, 23 [двічі]) – це більше, ніж в будь-якій іншій книзі Біблії, – і 10 разів в інших книгах часів вигнання та після вигнання (2 Хр. 36:23; Неєм. 1:4-5; 2:4, 20; Дан. 2:18-19, 28, 37, 44). Деінде у Старому Завіті ця фраза зустрічається лише чотири рази (Бут. 24:3, 7; Пс. 136:26; Йона 1:9). Вона, безумовно, вказує на верховенство Бога. Він – Той, хто сотворив небо (Бут. 14:19, 22; 2 Хр. 2:12; Пс. 115:15), хто перебуває на небі (Втор. 4:39; 1 Цар. 8:30, 39, 43, 49; Проп. 5:2) і хто править зі Свого престолу, що в небі (Іс. 66:1). Хоча Кир був правителем величезної імперії, Ягве значно більший, адже Він править з неба.

Наголос, який в Езр. 1:2-3 зробив автор на слові «дім», засвідчує головну тему цієї та інших книг часів після вигнання. Храм відігравав надзвичайно важливу роль в житті ізраїльського народу. Без храму не могла б існувати система жертвопринесень, яка була невід’ємною складовою стосунків людей із Богом. «Бог неба» (вірш 2) – це і Бог Ізраїля, який, як сказав Кир, був у Єрусалимі.

1:4.  Своїм указом Кир також звелів, щоб у Персії всі сусіди тих, хто збирався повертатися, допомагали їм «сріблом, золотом та іншим добром і худобою», а також «добровільними датками» (див. вірш 6). Добровільні датки призначалися «на дім Бога», тоді як інші дари – самим людям. Це нагадує вихід з Єгипту, коли Бог дивовижним чином вивів Свій народ із рабства і спонукав єгиптян подарувати їм срібло, золото та одяг (Вих. 3:22; 11:2; 12:35). Тепер Бог здійснював новий «Вихід» і знову виводив Свій народ із рабства та вів його на обіцяну землю, як колись під проводом Мойсея та Ісуса Навина. Ізраїльський народ перебував у рабстві у Вавилоні, бо не виконував свої завітні зобов’язання, які озвучив їм Мойсей під час першого Виходу. Що ж, Бог знову дивовижним чином діяв у житті Свого народу.

Б. Реакція ізраїльтян (1:5-11)

1:5-11.  Релігійні лідери («священики й левіти»), а також «голови» двох племен («Юди та Веніямина»), які перебували у Вавилонському полоні, «піднялись», натхненні Господом, щоб повертатися в Ізраїль та «іти будувати дім Господній». Загальна кількість юдеїв, які поверталися, складала 49897 (2:64-65). «Сусіди» цих людей, виконуючи наказ царя, «допомагали їм», як могли (1:6). Навіть Кир долучився до цього, адже віддав їм «посуд (вірші 9-10) дому Господнього, що Навуходоносор забрав був з Єрусалиму» у 605 році до н.е. (Дан. 1:2), у 597 році до н.е. (2 Цар. 24:13) і в 586 році до н.е. (2 Цар. 25:14-15; Єр. 27:16; 52:18-19; див. Езр. 5:14; 6:5; Дан. 5:2-3) та помістив «у дім своїх божків», що у Вавилоні. Вочевидь, це був храм Есагіла, збудований на честь бога Мардука. Мітридат – це перське ім’я, як і слово, яке тут перекладено словом «скарбника» ( гізбар ).

В Езр. 1:9-10 загальна кількість предметів посуду складає 2499 одиниць, однак у вірші 11 сказано, що «всього посуду, золотого та срібного», було «5 400». Звідки така розбіжність? Звісно, Езра не був настільки немудрим, щоб зробити таку велику помилку, адже він дуже ретельно писав дану книгу, знаходячись під дією Святого Духа. Навіть якщо припустити (як робить багато тлумачів), що у віршах 9-11 редактор назвав числа згідно двох варіантів переказу однієї й тієї ж події, сам Езра, скоріш за все, доклав би зусиль, аби привести ці числа до якогось спільного значення. Тому найкращим поясненням у даному випадку слугуватиме те, що Езра спершу перелічив більші і цінніші предмети посуду (вірші 9-10), а потім назвав загальну кількість всіх предметів: і тих, які були більшими та ціннішими, і тих, які мали менший розмір та значення (вірш 11).

Іншу трудність для тлумачення складає «Шешбацар» (вірш 11), про якого сказано, що він був юдейським князем (вірш 8). Існує три припущення щодо його особи: (1) Дехто вважає, що Шешбацар – це ймення Зоровавела перською мовою. Про них обох сказано, що вони заклали підвалини храму (3:8-10; 5:16). Зоровавел, що означає «народжений у Вавилоні», був внуком Єхонії (1 Хр. 3:17-19), якого було депортовано у Вавилон, а потім звільнено (2 Цар. 25:27-30). Власне стосунком Зоровавела до Єхонії можна було б пояснити звання «юдейський князь». Однак видається дивним, що другим іменем Зоровавела було язичницьке ймення, а не таке, яке б символізувало поклоніння Ягве (Шешбацар був язичницьким божеством). Якщо і справді Зоровавел та Шешбацар – це два імені однієї особи, тоді дивно, що Зоровавел ніде більш не згадується на ім’я Шешбацар, окрім Езр. 5:15-16.

(2) Другим пояснення слугує те, що Шешбацар – це ймення одного юдея, якого Кир призначив намісником, але який помер невдовзі після того, як прибув у Палестину, а його місце зайняв Зоровавел. Хоча таке тлумачення і правдоподібне, не існує жодних безумовних свідчень цьому.

(3) Третім поясненням є те, що Шешбацар – це Шенацар з 1 Хр. 3:17, а отже, дядько Зоровавела.

(4) Четверта ж думка полягає в тому, що Шешбацар був перським урядовцем, якого Кир послав наглядати за використанням грошей, а також за тим, щоб усі його побажання виконувалися. Існує припущення, що тому, що Шешбацар був перським урядовцем, люди, які повернулися, згадували саме про нього (Езр. 5:15-16), коли говорили про те, що отримали офіційний дозвіл на відбудову храму. (Див. коментарі до 5:13-16.)

В. Перелік людей, які повернулися (част. 2)

1. ПОІМЕННИЙ ПЕРЕЛІК ЛЮДЕЙ (2:1-63)

2:1-63.  Даний перелік поділено на декілька частин. Усі «люди з области» (тобто Юдеї) повернулися в свої міста (вірш 1). Спершу Езра перелічив 11 відомих мирських та духовних лідерів (вірш 2). Ісус був первосвящеником (3:2). Він також згадується в Аг. і Зах.. та був внуком Сераї (див. 1 Хр. 5:40 та Аг. 1:1), священика, якого Навуходоносор вбив у Рівлі (2 Цар. 25:18-21). Неємія, про якого йдеться в Езр. 2:2, – це не той Неємія, який повернувся в Єрусалим більш як 90 років потому, у 444 році до н.е.. І не був Мардохай родичем Естери (Ест. 2:5-7), який мешкав у Сузах приблизно через 60 років після першого повернення юдеїв.

В Неєм. 7:7 міститься 12 імен, а не 11 (див. Езр. 2:2). (Три імені мають відмінне написання. У вірші 2 Серая, Реалая та Рехум – це, вочевидь, ті ж люди, які згадуються на ім’я Азарія, Раамія і Нехум у Неєм 7:7 відповідно.) Ім’я Нахаманія, якого немає в переліку Езри, могло бути випущене через помилку першого переписувача, коли той робив копію оригіналу. Цілком імовірно, що саме 12 імен містилося в оригінальному перелікові, адже вони, скоріш за все, символізували голів 12-ти племен ізраїльського народу (див. принесення в жертву 12 козлів за 12 ізраїльських племен, Езр. 6:17).  

Потім Езра перелічив людей за їхніми 18-ма сім’ями та родами, разом яких налічувалося 15 604 (2:3-20). Далі йде перелік мешканців (всього 8 540) 21 міст та сіл (вірші 21-35; див. карту «Самарія та Юдея в часи після вигнання»). Потім перелічено «священиків» (4 289, вірші 36-39) і «левітів» (341), в тому числі «співців» та «воротарів» (вірші 40-42). Служителів храму (вірші 43-45) та нащадків царських «слуг» (вірші 55-58) всього було «392». 652 людей, які «не могли» чітко назвати своє походження (вірші 59-63), згадуються останніми. Священиків, які не мали при собі «свого родовідного списка», було «виключено від священства, і правитель ( тірсата , перське слово, яке, ймовірно, стосувалося Шешбацара [див. коментарі до 1:8] або Зоровавела)» не дозволяв їм їсти «з пресвятих речей, доки не настане священик для Урім і Туммім». Урім і Туммім були частинами нагрудника первосвященика, який використовував ці два камені для визначення Божої волі (див. Вих. 28:30; Лев. 8:8; Чис. 27:21; Втор. 33:8; 1 Сам. 28:6; Неєм. 7:65).

Хоча такий перелік імен і місць видається деяким сучасним читачам непотрібним, він мав неабияке значення для перших читачів, які отримували чималий стимул до дій, коли бачили в даному перелікові імена своїх родичів та назви своїх рідних міст.

Карта , Самарія та Юдея в часи після вигнання

МИЛІ

Jordan River – річка Йордан

Samaria – Самарія

Shechem – Сихем

SAMARIA – САМАРІЯ

The Great Sea (Mediterranean) – Велике (Середземне) море

Joppa – Яффа

Ono – Оно

Lod – Лод

Hadid – Хадід

Beeroth – Беерот

Bethel – Бетел

Mizpah – Міцпа

Ai – Аї

Micmash – Міхмас

Ramah – Рама

Gibeon – Гівеон

Gebah – Гева

Azmaveth – Азмавет

Jericho – Єрихон

Anathoth – Анатот

Nob – Нов

Jerusalem – Єрусалим

Kephirah – Кефіра

Kiriath Jearim – Кіріятарім

Ashdod – Ашдод

Ashkelon – Ашкелон

ASHDOD – АШДОД

Gaza – Газа

Bethlehem – Вифлеєм

JUDAH – ЮДЕЯ

Tekoa – Текоа

Beth Zur – Бет-Цур

Hebron – Хеврон

Dead Sea – Мертве море

En Gedi – Енгеді

IDUMEA – ІДУМЕЯ

2. КІЛЬКІСТЬ ЛЮДЕЙ ЗАГАЛОМ (2:64-67)

2:64-67.  Якщо додати всі числа з віршів 2-42, 58 і 60, в яких перелічуються люди, що поверталися, то отримаємо 29 829 (в тому числі 11 відомих лідерів, які згадуються у вірші 2). Однак із віршів 64-65 випливає, що «усієї громади загалом було» 49 897. Це число могло включати жінок та дітей, а також юдеїв з 10 північних племен, які, мабуть, приєдналися до залишків двох південних племен Юди та Веніямина (див. 1:5). Сюди також могли входити священики, які не мали змоги засвідчити своє походження (2:61-62).

В Езри загальне число людей, які поверталися (49 897), дуже близьке до загального числа Неємії (49 942, Неєм. 7:66-67). Ті 45 людей, яких включив до переліку Неємія, були співцями (Езра зазначив, що їх було 200, тоді як Неємія згадав про 245). Це могла бути і помилка переписувача, якої не було в оригінальному тексті, але яка з’явилася через численні переписування даного тексту. Копіюючи Неєм. 7:67, переписувач міг ненароком взяти число 245 з вірша 68, де було зазначено число мулів, і вставити його як число співців замість 200. Переписувач робив таку помилку, вочевидь, не раз, адже в даних переліках міститься декілька розбіжностей у числах. (Щодо подальшого розгляду даного питання див. коментарі до Неєм. 7. Також див. таблицю «Переліки людей, що поверталися, в Езр. 2 та Неєм. 7» поблизу 7:8-62.)

Навіть худоба була порахована. Всього її було 8 136, більшу частину якої складали осли, адже саме на них тоді їздили верхи (Езр. 2:6-67).

Відстань між Вавилоном та Ізраїлем складала приблизно 900 миль, на подолання яких потрібно було десь чотири місяці (див. 7:8-9), однак Езра не зазначив, скільки часу тривала ця мандрівка додому. Його цікавили не труднощі, які доводилося долати людям, а їхнє завдання відбудувати храм.

3. ПОЧАТОК ВІДБУДОВИ (2:68-70)

2:68-69.  Коли люди повернулися назад у Палестину і прийшли «до Господнього дому» (тобто на місце, де він колись стояв), то пожертвували «по своїй змозі» золото, срібло та священицькі ризи. Вони дали чимало грошей та інших речей, щоб розпочати відбудову храму. Однак присутній тут перелік цінних металів та речей відрізняється від того, який міститься в Неєм. 7:70-72. В Езр. зазначено, що люди дали «61 000 дхарм золота», тоді як в Неєм. йдеться про інше число – 41 000. В Езр. «5 000 мін срібла», в Неєм. – 4 200. В Езр. «100 священицьких риз», а в Неєм. – 597. Ці відмінності були, скоріш за все, помилками перших переписувачів.

2:70. Потім люди «осілися … в … містах» та селах своїх предків (див. карту «Самарія та Юдея в часи після вигнання»).

Г. Відбудова храму (3:1-6:15)

1. ВІДБУДОВА ЖЕРТОВНИКА Й ПІДВАЛИН (част. 3)

3:1-2.  Перш за все люди мали відбудувати «жертовник … всепалення», який знаходився зі східного боку храмової споруди. Це й справді було потрібно, адже лиш так люди могли відновити систему жертвопринесень, яка виокремлювала даний народ і була засобом для спокутування гріхів. Фраза «сьомий місяць» може стосуватися сьомого місяця після їхнього прибуття в Єрусалим. Це, отже, був вересень-жовтень (див. таблицю «Ізраїльський календар» поблизу Вих. 12). Колись сьомий місяць мав надзвичайне релігійне значення для ізраїльтян, які відзначали цього місяця три великі релігійні свята: Свято Сурм, першого числа (Лев. 23:23-25); День Покути, десятого числа (Лев. 23:26-32); Свято Кучок, від 15 числа цього місця і до 21 (Лев. 23:33-36, 39-43; Чис. 29:12-39; див. Езр. 3:4).

Фраза «зібрався народ, як один чоловік» означає, що всі вони погодилися розпочати будівництво храму. За відбудовою жертовника наглядали: Ісус, духовний лідер (нащадок Арона), і Зоровавел, громадський лідер (нащадок Давида), а також брати-«священики» (інші нащадки Арона) і «брати» Зоровавела (інші нащадки Давида). Вони «збудували жертовник …, щоб приносити на ньому всепалення, як написано в Законі Мойсея», адже це було для них вкрай важливо. Через те, що їхні предки покинули завіт, народ власне й потрапив у Полон. Тож колишні вигнанці не хотіли робити тієї ж помилки.

3:3-6.  Хоча люди, які повернулися з вигнання, і «боялись тубільних народів», тобто чужоземців, яких Ассирійська імперія насильно переселила у Палестину, «вони» все ж «поставили жертовник» і «заходилися приносити на ньому всепалення» (див. Лев. 1; 6:8-13), починаючи «з першого дня … місяця» (Езр. 3:6). Це були перші жертви, принесені там за останні 50 років, тобто з 586 року до н.е., коли було зруйновано храм. Інші жертви приносилися під час усіх призначених свят, в тому числі, наприклад, на Свято Кучок, тобто з 15 по 21 число того ж сьомого місяця (див. Лев. 23:33-36, 39-43; Чис. 29:12-39). Ці жертви переконливо засвідчували, що люди мали щирий намір слідувати Законові Бога.

3:7-9.  Перед тим, як розпочалося будівництво підвалин храму, певний час проводилися відповідні приготування до цього. До самого ж будівництва приступили «другого … року після … приходу» (у травні-червні 536 року, точно через 70 років після першого виселення, яке трапилося в 605 році до н.е.). Але чому між відбудовою жертовника і будівництвом храму минуло аж сім місяців? Бо люди мали замовити й зібрати увесь будівельний матеріал. Деревину («кедрину») постачали «з Ливану морем у Яффу», а звідти вже сушею в Єрусалим (див. карту «Перська імперія» поблизу 1:1). На той час Ливан був широко відомий своїми кедровими лісами та чудовими майстрами по дереву. Для побудови першого храму, 430 років тому (у 966 році до н.е.), Соломон отримав чимало будівельного матеріалу (кедрини, кипарис й алгум-дерева) та майстрів саме з Ливану (1 Цар. 5:1-10, 18; 2 Хр. 2:1-16). Соломон розпочав будівництво другого місяця (в травні-червні; 1 Цар. 6:1), цього ж місяця розпочалася відбудова храму під керівництвом Зоровавела. Оскільки Тир і Сидон, що в Ливані, були частиною Перської імперії, Кир мав особисто дати дозвіл на перевезення будівельних матеріалів (див. Езр. 6:3-4), за які, як і в часи Соломона, слід було заплатили «гроші … харч, напої й олію».

Зоровавел призначив «левітів» наглядачами за всіма будівельними роботами. Століття тому левіти також були долучені до будівництва храмового намету (Вих. 38:21), доглядали його і відповідали за його переміщення (Чис. 1:50-51; 3:21-37). Тепер же вони брали безпосередню участь у відбудові храму. В даному уривку згадуються три групи левітів-наглядачів (Езр. 3:9): Ісус і його сім’я, Кадмієл (див. 2:40) і його сім’я, а також сім’я Хенадада.

3:10-11.  Тут нічого не говориться про закладання підвалин храму чи про те, скільки для цього знадобилося часу. Адже головним в усьому цьому був результат, над яким громада так старанно працювала. Так, вони виконували наказ Кира, але, що більш важливо, здійснювали волю свого Бога, з яким були в завіті. Коли «закладали підвалини», люди дуже старанно відтворювали звичаї своїх прабатьків, які мали правильні стосунки з Богом згідно з Завітом Мойсея. Проводячи посвяту підвалин храму, священики й левіти чинили «за постановою Давида». Порядок дій був той самий, як і тоді, коли Давид переносив ковчег Господній у Єрусалим. Тоді священики радісно сурмили в сурми, а Асафа грав на цимбалах (1 Хр. 16:5-6). Тепер же священики знову сурмили в сурми, а сини (нащадки Асафа) грали на цимбалах. Зазначений тут порядок дій також нагадував час, коли ковчег переносили в храм за Соломонових часів (2 Хр. 5:12-13). Тоді Асафа та інші грали на цимбалах, гарфах та цитрах, а священики сурмили в сурми. Під час даного освячення священики й левіти співали таке: «Бо Він добрий, бо Його милість до Ізраїля вічна». Ці слова майже тотожні хвалебній пісні з 2 Хр. 5:13 (див. Пс. 136:1). Дана хвалебна пісня має надзвичайно велике значення, адже через неї духовні лідери засвідчували, що Ягве знову любить і оберігає Свій народ. Слово «милість» ( хесед ) позначає Божу завітну, віддану й вічну любов до ізраїльтян. Тепер, коли храмове поклоніння було відновлено, люди знову засвідчили Божу безкінечну завітну любов.

3:12-13.  На противагу тій радості, яку виявляло чимало людей із даного приводу, «багато … священиків і левітів та голів родин, старих уже, що бачили перший храм (який було зруйновано 50 років тому у 586 році до н.е.), плакали вголос». Напевно, вони бачили, наскільки сильно поточний проект відрізнявся від величі Соломонового храму. Шістнадцять років потому (у 520 році до н.е.) ті самі емоції відчували люди, які будували цей храм (Аг. 2:1-9). Радісні крики змішалися зі звуками плачу і були такими сильними, що «голос» народу «чути було здалека».

2. ПЕРЕШКОДЖАННЯ ВІДБУДОВІ (4:1-6:12)

Езра не відтворив тут усі події, які трапилися за цей 21 рік (з 536 і до 515 року до н.е.), коли будівництво храму врешті було завершено. А все тому, що намагався слідувати своїй теологічній меті і показати, що відбудову дому Господнього було завершено, незважаючи на перешкоджання, які б могли зупинити будь-який інший проект. Храм був основою спільності громади з Богом у часи після вигнання. Адже народ не міг дійсно жити згідно з завітом, допоки не було відбудовано храм. Оповідь Езри про цей проміжний час відрізняється своїм характером від оповіді про перешкоджання (з 520 і до 518 року до н.е.) Аггея. Езра не згадав про гріховність людей, які повернулися на свою батьківщину, як зробив це Аггей (Аг. 1). Оповідь Езри стосується зовнішніх утисків з боку навколишніх народів, тоді як Аггей зупинився на внутрішніх перешкодах, коли самі юдеї цінували матеріальні статки вище за духовні цінності (Аг. 1:4-6).

а. Спроби ворогів зупинити відбудову (4:1-2)

4:1-2.  Вороги вдалися до двох методів перешкоджання відбудові храму. Спершу вони запропонували свою допомогу у будівництві, тим самим бажаючи проникнути в лави відданих Богові людей та знеохотити їх. Коли це не спрацювало, вони почали лякати працівників (ймовірно, погрожуючи їхньому життю) і навіть винайняли «радників», які б завадили будівництву (вірші 4-5). Фраза «вороги Юди та Веніямина» стосується народів, які жили у Палестині з часів падіння Північного Царства у 722 році до н.е.. Ассирійська імперія, яка завоювала 10 північних племен, вивезла багатьох із них в Ассирію, а привезла сюди інші народи для укладання мішаних шлюбів (2 Цар. 17:23-24). Дана тактика допомагала запобігти сильним націоналістичним повстанням на завойованих територіях.

Ці «вороги» («люди того краю», Езр. 4:4) були нащадками тих мішаних шлюбів і предками новозавітних самарян. Ці люди в часи Езри заявляли, що поклоняються тому ж Богові, що і юдеї, тобто Ягве, Богові Ізраїля. Але їхнє поклоніння було синкретичним, оскільки вони одночасно поклонялися і Ягве, і іншим богам (2 Цар. 17:29, 32-34, 41). Тому їхні слова (Езр. 4:2) не були цілковито правдивими і мали на меті збаламутити лідерів громади, яка повернулася. Асархаддон, ассирійський цар, «що», як вони зазначали, «перевів нас сюди», був ассирійським монархом, який доволі агресивно проводив політику часткового виселення і до правління якого могли відстежити свій родовід у Палестині ці вороги. Асархаддон, син Сінаххеріба, правив у 681-669 роках до н.е.. Деякі люди, однак, були переселені в Самарію раніше, ще ассирійськими царями Саргоном ІІ (722-705 роки до н.е.) та Сінаххерібом (705-681 роки до н.е.). Вороги племен Юди та Веніямина також наголошували на тому факті, що вони, як і юдеї, були переселенцями. В певному сенсі вони намагалися применшити значення ізраїльського коріння на цій землі.

4:3-5.  Відповідь урядової сторони (Зоровавел) і релігійної (Ісус) була рішучою та однозначною. У них було дві підстави не приймати так звану допомогу від своїх ворогів. По-перше, храм будувався «Господеві, Богові Ізраїлевому», який не був тим богом, якому поклонялися ці люди. По-друге, їм дав це доручення сам «цар Кир», тому вони мали чільне право виконувати його самостійно. Ця відмова спонукала ворогів вдатися до другого виду перешкоджання. Як уже зазначалося, вони «заповзялися … знеохочувати» працівників погрозами. Таке цькування тривало «аж до царювання Дарія, перського царя», який правив з 521 і до 486 року до н.е.. Саме під час його царювання, у 515 році до н.е., відбудову храму було завершено. Розповідь про відбудову храму вже в часи правління Дарія продовжується в Езр. 4:24 після вставних віршів 6-23.

б. Вставні листи (4:6-23)

Ці листи до і від Артаксеркса не відповідають хронологічному порядку подій, однак вони слугують логічним засвідченням того, що перешкоджання, які почав описувати Езра (вірші 1-5), тривали впродовж багатьох років – до 485 року до н.е., коли царем став Ксеркс (вірш 6), а потім і за часів правління Артаксеркса (464-424 роки до н.е.). Саме Артаксеркс був царем, який правив під час подій, занотованих в част. 7-10. Щодо імен та років правління перських царів див. таблицю «Хронологія подій після вигнання» поблизу 1:1. Отож, ці листи могли бути написані під час повернення Езри (458 рік до н.е.), а це приблизно на 80 років пізніше, ніж оповідь, в якій вони згадуються. Езра не обманював своїх читачів щодо часу написання даних листів, адже він чітко на це вказав, коли згадав про правителя, за часів правління якого їх було написано. Люди, які добре знали історію тієї частини світу у той час (як мешканці Ізраїлю, коли була написана Книга Езри), чудово розуміли логіку Езри.

4:6.  Перешкоджання продовжувалися і в часи Ксеркса. Ксеркс, відомий також як Ахашверош, царював з 485 і до 465 року до н.е.. Езра нічого не написав про зміст «обвинувачення» чи його наслідки, окрім того, що воно, вочевидь, перешкоджало ізраїльтянам продовжувати роботу над відбудовою храму. Ці словесні протистояння за часів правління Ксеркса не згадуються більш ніде у Біблії. Однак цей вірш слугує підґрунтям для наступного листа, який був написаний в часи правління наступного перського царя.

4:7.  Перешкоджання юдеям було великим і в часи Артаксеркса. Автор згадав тут два листи, написанні під час його царювання (464-424). Оскільки через «лист» від ворогів та відповідь від царя роботи над відбудовою храму довелося призупинити, цілком логічно буде припустити, що даний лист «написали» ще до повернення Неємії, бо за Неємії роботи на будівництві відновилися і були завершені. Хоча даний лист уклали люди, які розмовляли північно-західним семітським діалектом (як і юдеї), він був написаний «арамійською мовою» (мовою торгівлі тих часів). Цією ж мовою написані уривки 4:8-6:18 та 7:12-26 у Книзі Езри. Цілком імовірно, що Бішлам, Мітридат і Тавеел були з Самарії.

4:8-10.  «Рехум, правитель, та Шімшай, писар», були, вочевидь, персами, яких переконали в необхідності написати цей лист. У своєму вступі Рехум та Шімшай намагалися показати цареві Артаксерксу, що учасники протидії були з різних частин світу. Отож, їхня скарга не належала лише якійсь одній групі людей. Проти відбудови храму виступали «судді» і «урядовці» з різних куточків Перської імперії (див. карту «Перська імперія» поблизу 1:1), а також люди, переселені в Самарію за часів правління ассирійського царя Аснаппара 200 років тому. Аснаппар (669-626 роки до н.е.) продовжив переселення людей, розпочате його батьком Асархаддоном (4:2).

4:11-16.  Автори «листа» (див. «відпис листа», вірш 23; 5:6; 7:11) відразу зазначили, що вони на боці царя, назвавши себе його слугами («слуги твої»). Сам текст листа відтворено у віршах 4:12-16. У ньому супротивники заявили, що «юдеї … відбудовують … місто, й мури наново виводять і підвалини вже поклали». Отож, вони були проти не самої відбудови храму, адже його було завершено у 515 році до н.е., а супроти спроби юдеїв відновити мури міста Єрусалим, яке вони назвали «бунтівниче й лихе місто» (див. вірші 15, 19). Звідси підставою для скарги було те, що коли дозволити юдеям знову укріпити своє місто, тоді Єрусалим та землі, що знаходитимуться під контролем Єрусалиму, не платитимуть більше цареві «ні данини, ні податків, ні мита». Тому, як зазначили автори листа, вони вважали, що, будучи патріотами і відданими слугами царя, просто зобов’язані розповісти цареві про те, що відбувається, щоб він відшукав відповідні записи «у літописній книзі» про те, що Єрусалим – «місто бунтівниче …, за що» його і було «зруйновано». В листі також говорилося про те, що коли юдеї відбудують та укріплять Єрусалим, то повернуть собі всі землі, які колись належали їм, і перський цар «нічого» на матиме «за рікою». Тим самим вони наголосили, що тоді він втратить значну частину своєї імперії.

4:17-23.  Своєю відповіддю цар фактично зміцнив становище ізраїльтян, адже залишив відкритою можливість відновлення робіт із відбудови міста згодом за його наказом. І це, звісно ж, трапилося за часів Неємії. Цар і справді відшукав архіви та вияснив, що Єрусалим був колись могутнім. Можна лиш уявити, як приємно було першим читачам Книги Езри згадати про царювання Давида і Соломона, а також дізнатися, що навіть язичницький цар визнавав могутність їхньої імперії, центром якої був Єрусалим. Отож, цар віддав наказ, щоб усі будівельні роботи «припинили …, доки від» нього «не вийде наказ». Це був той самий цар, який згодом (в 444 році до н.е.) змінив свій указ і дозволив Неємії повернутися та відбудувати мури Єрусалиму (Неєм. 2:1-9). Однак на даний момент відбудова Єрусалиму була «силою» призупинена, адже вороги в буквальному сенсі застосовували силу і міць, щоб зупинити «роботу», обґрунтовуючи свої дії офіційним документом від перського царя.

в. Наслідки перешкоджання (4:24)

4:24.  Тепер оповідь знову повертається до того місця, де її було перервано вставними віршами (6-23), а саме до вірша 5. Наслідком перешкоджання за часів правління Кира стало те, що «роботу» з відбудови храму було «припинено … аж до другого року царювання … Дарія» (520 рік до н.е.), тобто через 18 років після того, як люди повернулися на батьківщину з метою відбудувати Божий дім.

г. Продовження робіт (5:1-6:12)

Дана частина інформує читачів про певні історичні події, які трапилися за часів правління Дарія, а також допомагає зрозуміти той факт, що відбудовою храму керував верховним чином сам Бог, і навіть через язичницьких правителів, цього разу через Дарія І (521-486).

5:1-2.  Роботи над відбудовою храму були призупинені (4:1-5, 24) з 535 і до 520 року до н.е.. Тепер, завдяки впливові двох шанованих пророків, Аггея та Захарії, вони відновилися. Пророцтва цих двох чоловіків занотовані в біблійних книгах, які названі на їхню честь. Аггей пророкував з серпня і до грудня 520 року до н.е., а Захарія – впродовж двох років, починаючи з жовтня-листопада 520 року до н.е.. Вони «допомагали» людям тим, що заохочували їх і підбадьорювали (див. 6:14; Аг. 1:8; 2:4; Зах. 4:7-9). Їх дуже непокоїла відбудова храму, адже вони розуміли, що народ ніколи не зможе здійснити свої зобов’язання стосовно Завіту Мойсея, допоки не буде відновлено служіння в храмі. Обидва ці «пророки» винуватили в поточному скрутному становищі народу самих людей, а саме відсутність їхнього послуху щодо відбудови храму. Однак Езра не зупинявся на цьому у своїй книзі. Він звертав увагу на зовнішню протидію, яка також сповільнювала роботи. За відбудову ж храму активно взялися Зоровавел та Ісус, громадський і духовний лідери відповідно.  

5:3-5.  Але щойно роботи відновилися, було зроблено ще одну спробу зупинити їх. Ізраїльські лідери вступили у прямий конфлікт з чинними місцевими представниками влади, які звітували самому цареві. Ймення «Тантай» та його посада «правитель Заріччя» згадуються і у вавилонських нотатках, датованих 502 роком до н.е.. Він правив усією Сирією і Палестиною, тобто землями, які включали Ізраїль, однак були значно більшими за нього. «Шетар-Бознай» служив, вочевидь, помічником Тантая. Отож, Тантай був просто зобов’язаний, почувши про ведення будівельних робіт на своїй території, вияснити дане питання. Окрім того, на початку правління Дарія була й справді дуже неспокійна політична обстановка. Тому Тантай і подумав, що будівництво храму в Єрусалимі переросте у повномасштабне повстання супроти імперії.

Отож, група урядовців прийшла до Зоровавела та Ісуса і спитала їх, «хто дав» їм «дозвіл будувати дім цей» (в дослівному перекладі слово «дім» звучить як «дерев’яну конструкцію»), а потім почала випитувати «ймення … людей», відповідальних за це (див. 5:9-10). Однак, незважаючи на цю перешкоду, роботи не зупинилися, адже «око їхнього Бога було над» ними (див. «іменем Бога Ізраїля, що був над ними», вірш 1). В Езр. та Неєм неодноразово зустрічається фраза « рука  Господа, Бога його, була над ним» і їй подібні (Езр. 7:6, 9, 28; 8:18, 22, 31; Неєм. 2:8, 18). Бог дбав про них, наглядаючи («око»), і благословляв їх, допомагаючи («рука»). Звісно, що тут діяв Бог, адже всупереч усім перешкодам будівництво все ж продовжувалося.

5:6-10.  У цих віршах Езра переповів зміст «листа» (див. «відпис листа»; 4:11, 23; 7:11), який Тантай «послав … до царя Дарія» стосовно будівельних робіт, які проводилися в Єрусалимі (5:7-16). Тантай розпочав свій лист із зауваження, що в Єрусалимі проходить будівництво «дому великого Бога». Це не означає, що Тантай вірив у всевишність ізраїльського Бога. Скоріш за все, він мав тут на увазі, що Бог, якому юдеї будували храм, був головним богом даного краю. На стародавньому Близькому Сході щиро вірили у місцевих богів. Тантай зазначив, що тут «будують з величезного каміння й» дерева (див. 6:4; 1 Цар. 6:36) і що юдеї працюють «старанно» та все в них виходить «добре». Він додав, що запитав їх, хто дав їм «дозвіл будувати» (див. Езр. 5:3), і вияснив «ймення» тих, хто керував будівництвом (див. вірш 4).

5:11-12.  Потім Тантай переповів у своєму листі відповідь юдеїв на його запитання (вірші 11-16). Зоровавел та Ісус назвалися слугами «Бога неба та землі», а не Персії! Щодо коментарів до звання «Бог неба» див. 1:2. Істинний Бог, Ягве, був вищим за бога Дарія, Агура Мазду, якого Дарій називав «богом неба». «Багато років тому» ізраїльтяни мали великого царя, Соломона, і дуже гарний храм. У стародавньому світі це й справді була визначна будівля. Однак через гріх («наші батьки розгнівали Бога неба») Бог «віддав їх у руки Навуходоносора». Юдеї знали, чому храм було зруйновано, а народ виселено. У Своїй обіцянці чи то погрозі (Втор. 28) Бог сказав, що ізраїльтяни потраплять у полон, якщо не житимуть згідно з завітом, який Він з ними уклав, коли вони готувалися увійти в обіцяну землю. Не лише Навуходоносор був відповідальним за падіння Єрусалиму. Сам Бог зробив це! Навуходоносор був лише посередником, через якого Бог показав Свій гнів Своєму народові (див. «Навуходоносора, … мого раба» в Єр. 25:9; 27:6; 43:10). Цей гнів мав очистити народ і зробити так, що на цю землю повернуться лише вірні. Вигнання (чи то Вавилонський полон) жодним чином не означало, що Ягве зазнав поразки від богів Навуходоносора!

5:13-17.  Відповідаючи Тантаю, Зоровавел та Ісус сказали, що сам Кир дозволив юдеям повернутися в Єрусалим та «відбудувати цей дім Божий», і навіть дав їм «посуд», який колись було забрано з Соломонового храму (див. 1:2-4, 7-11). У листі також згадувався той факт, що Кир дав Шешбацарові завдання наглядати за виконанням царського наказу, а саме повернути «посуд» та відбудувати «дім Божий» у місті. Юдеї згадали про Шешбацара, щоб показати Тантаю, що будівництво було легітимним. Отож, Шешбацар був, вочевидь, перським урядовцем, чиє ім’я мало певну вагу для Тантая (див. коментарі до 1:8 щодо декількох припущень стосовно особи Шешбацара). Та чи Шешбацар і Зоровавел – це одна і та ж особа? Багато хто так думає, адже Шешбацар «заклав підвалини дому Божого» і те саме зробив Зоровавел (3:8-10). Однак припущення, що ці двоє чоловіків були однією особою, залишається недоведеним. Шешбацар міг відповідати, як представник царя, за те, щоб будівельні роботи таки розпочалися, а Зоровавел, очільник юдеїв, за завершення робіт. Тантай та інші урядовці просили царя, аби він «пошукав» записи про це у Вавилоні (див. 6:1-2), щоб довідатися, чи все те, що казали юдеї про «наказ» Кира, було правдою. Про те, що такі записи старанно зберігалися, свідчить археологія.

6:1-5.  Тантай просив, щоб відповідний документ пошукали в архівах («в книгозбірнім домі») у Вавилоні (5:17), однак його знайшли не там, а в «Ахметі» (Екбатані, сучасному Хамадані), що знаходився за 300 миль на північний схід від Вавилону і був столицею «Мідії» (6:1-2). «Сувій» знаходився там, бо саме в цьому місті Кир провів літо 538 року до н.е., коли видав свій «наказ». У цьому сувої містилися такі деталі, які до того не були озвучені ні у словесній, ні у письмовій формі (1:1-4): (1) Дім Божий мав бути «заввишки … 60 ліктів і завширшки 60 ліктів» з трьома рядами «великого каміння» та одним «з дерева» (див. 5:8; 1 Цар. 6:36). (2) Даний проект мав фінансуватися «із царського дому», що засвідчує щирість бажання Кира повернути людей на їхні землі. (3) Повернений «золотий і срібний» посуд слід було покласти у храмі «на своє місце».

6:6-12.  Потім цар Дарій озвучив три вказівки Тантаю і його товаришам: (1) Він звелів їм облишити юдеїв «у спокої» і не втручатися у відбудову Божого дому (вірші 6-7). Фраза «здалеку держіться від того» була звичним арамейським офіційним висловом. Все мало робитися згідно з декретом, виданим великим царем Киром. (2) Вони мали надавати юдеям «з царського майна, … із податків», гроші, необхідні для відбудови, та щоденно постачати їм тварин, щоб ті могли приносити «всепалення» на жертовнику нового храму, а також різну їжу для підношень (вірші 8-10). Муку (з «пшениці»), сіль та олію слід було використовувати для зернових підношень (Лев. 2:1-2, 7, 13), а вино – для возливань (Лев. 23:13), на свята. (3) Кожен, хто порушував цей наказ, мав бути суворо покараний (Езр. 6:11-12). Такого порушника мусили повісити на стовпі «з його дому», а його «дім» обернути «у руїну». Такий вид покарання практикувався і в Ассирійській, і в Перській імперіях. Дарій не хотів мати проблеми в цій частині свого великого царства. Він, язичницький цар, визнав, що сам Бог «оселив там (у Єрусалимі) Своє ім’я». Дарій, вочевидь, розглядав Ягве як місцевого бога (див. коментарі до 5:6-10), тоді як Езра, занотовуючи це твердження, знав про завітне значення того факту, що Боже ім’я мешкало в Єрусалимі.

Отак прохання Тантая дало зворотний ефект. Замість того, аби зупинити будівництво храму, він був змушений дозволити юдеям продовжувати роботи і навіть мав допомагати їм грішми з власних доходів! Прокляття Дарія на кожного, хто зруйнує цей храм, таки здійснилося: Антіох Епіфан, який осквернив його у 167 році до н.е., збожеволівши, помер три роки потому; (б) Ірод Великий (37-4 роки до н.е.), який провів реконструкцію храму, щоб особисто прославитися, мав проблеми з домашніми та помер від недуги; (в) римляни, які зруйнували храм у 70 році н.е., згодом стали свідками руйнації власної імперії.

3. ЗАВЕРШЕННЯ ВІДБУДОВИ ХРАМУ (6:13-15)

6:13-15.  Тантай, на щастя, виконав усі вказівки Дарія, і «точно так, як звелів цар» (див. 5:8; 6:12; 7:21, 23). «Старші юдейські» продовжили роботи, «заохочені пророцтвами Аггея … та Захарії» (див. 5:1). Езра зазначив, що будівництво храму було, зрештою, «волею» самого «Бога Ізраїля», який діяв через укази язичницьких перських царів, як-от «Кира, і Дарія, й Артаксеркса». Майстри, пророки, царі і Бог – усі долучилися до цього. Артаксеркс, однак, не мав жодного стосунку до будівництва храму. Вочевидь, його ймення було додано, щоб підсумувати оповідь, адже його декрет стосувався відбудови єрусалимських мурів (Неєм. 2:1, 8). Він також подбав про все, що було необхідне для жертвувань у храмі (7:12-17). Дехто припускає, що ймення Артаксеркс було додане першим переписувачем, однак жодних текстових свідчень цьому немає. У вірші 6:14 автор не використав слово «храм», а це власне й свідчить про те, що тут він мав на увазі відбудову Єрусалиму загалом, яка відбувалася завдяки указам трьом царів. А ось у вірші 15 вже йдеться про Божий «дім».

Відбудову храму було завершено в Адарі (лютий-березень) 515 року до н.е., через 21 рік після початку робіт у 536 році до н.е. і через 4 ½ роки після того, як Аггей почав пророкувати. Це, отже, трапилося через 70 ½ років після руйнування храму 12 серпня 586 року до н.е..

Ґ. Посвячення храму й святкування Пасхи (6:16-22)

1. ПОСВЯЧЕННЯ ХРАМУ (6:16-18)

6:16-18. Після завершення відбудови храму його було посвячено. Порівняно невелика кількість тварин, які пішли на жертвування з цієї нагоди («100 волів, 200 баранів, 400 ягнят та … 12 козлів»), різко контрастувала з величезною кількістю тварин, пожертвуваних Соломоном під час посвяти першого храму (22 000 волів і 120 000 овець; 1 Цар. 8:63). Це, безумовно, вказує на відносну бідність юдейської громади після повернення з полону. 12 козлів, принесених Господеві «як покутну жертву», засвідчують, що люди, які повернулися на свою землю, хотіли бачити, що Ізраїль все ж складається з усіх 12 «поколінь», хоча лише два покоління з них змогли вижити та зберегти хоч якусь міць.

Далі «настановили … священиків … і левітів», які відповідали за жертвопринесення, «як написано в книзі Мойсея», тобто згідно з тією частиною Закону, де описується система принесення жертв – у Лев. та Чис. (Лев. 8; Чис. 3:5-10; 8:5-14). Однією з основних тем, які піднімаються в Езр., Неєм. та 1 і 2 Хр., є те, що громада, яка повернулася з полону, знаходилася під очільництвом побожних людей, які добре знали Святе Письмо і намагалися робити все згідно з Законом. Це власне й засвідчує, що, отримавши урок Вигнання, вони засвоїли ту істину, що Божий народ страждає, коли не живе згідно зі своїми завітними зобов’язаннями.

2. СВЯТКУВАННЯ ПАСХИ (6:19-22)

6:19-21.  Починаючи з вірша 19, текст знову написаний давньоєврейською мовою (4:8-6:18 – арамейською). «Чотирнадцятого дня першого місяця (квітень 515 року до н.е.) … справили Пасху». Відбудову храму було завершено в дванадцятому місяці (Адар; вірш 15), і, відповідно, відразу наступного місяця було відновлено святкування Пасхи. Це був перший раз, коли за останні 70 років люди брали участь у святкуванні, яке слугувало спомином про звільнення їхніх прабатьків з єгипетського рабства (див. Вих. 12:1-14; Лев. 23:5).

Ізраїльські «поворотці з полону» їли Пасху разом з усіма тими, «що відокремились від нечистот народів краю». До цієї другої групи людей, вочевидь, належали: (а) язичники, які мешкали в Юдеї (див. Чис. 9:14), або, що більш імовірно, (б) юдеї, які залишилися на цій землі та осквернили себе практиками, що суперечили Закону, але потім покаялися в тих гріхах і тим самим «відокремились від нечистот».

6:22.  Семиденне «свято Опрісноків» відзначали 15-21 числа першого місяця, відразу після Пасхи (див. Лев. 23:6-8). Згадка про Дарія як «асирійського царя» не є анахронізмом (хоча Ассирійська імперія й зникла в 609 році до н.е.), адже Перська імперія включала землі, які колись називалися Ассирією. Напевно, це звання було похмурим нагадуванням про те, що жорстоким діям ассирійців тепер було покладено кінець. Саме вони вперше депортували ізраїльтян з їхньої землі. Але тепер громада юдеїв знову осіла у своєму краї.

Восьмиденне святкування (Пасха, Езр. 6:19, і сім днів свята Опрісноків, вірш 22), яке відбулося через 900 років після першої Пасхи, засвідчило кінець Вигнанню, адже залишки ізраїльського народу були знову у спільності з Ягве. Оскільки поклоніння в храмі врешті відновилося, було важливо, щоб люди, які хотіли перебувати у спільності з Богом і жити відповідно до завітних зобов’язань, знаходилися у місці, де діяла система жертвопринесень. Люди особисто стали свідками того, що Бог, як і впродовж усієї історії ізраїльського народу, діє, адже саме Він спонукав язичницьких царів видати укази, які допомогли їм повернутися на обіцяну землю (як колись Він спонукав єгипетського фараона звільнити ізраїльтян). Перші читачі Книги Езри щиро раділи цьому факту й отримували в такий спосіб неабияке заохочення щиро брати участь у храмовому поклонінні, яке було відновлено такою великою ціною.

ІІ. Друге повернення і навернення під проводом Езри (част. 7-10)

У даних частинах описується друге повернення полонених з Вавилону, цього разу під проводом Езри у 458 році до н.е. (7:7). Тут Езра часто писав від першої особи («я» і «ми»). Езра, священик, який знав Святе Письмо, розумів і всю важливість того, щоб люди повернулися назад туди, де діяла система жертвопринесень.

А. Повернення в обіцяну землю (част. 7-8)

У цих частинах наголос робиться на описі Езри, що дає основу для част. 9 і 10, де в громаді в часи після Вигнання виявляється гріх. Езра тут характеризується як чоловік, цілковито відданий у всіх своїх спонуках Божому Законові.

1. ЗНАЙОМСТВО З ЕЗРОЮ (7:1-10)

Події, які описуються в цій частині оповіді, трапилися за часів царювання Артаксеркса, про якого вже йшла мова у даній книзі (4:8-23; 6:14). Повернення відбулося сьомого року правління цього царя, тобто у 458 році до н.е..

7:1-5.  Фраза «після цих подій» позначає проміжок в 57 років від часу подій, описаних наприкінці част. 6. Відбудову храму було завершено у 515 році до н.е., коли царем був Дарій І. Після смерті Дарія у 486 році до н.е. царем став його син Ксеркс, який царював впродовж 20 років (485-465). Оскільки Ксеркс також згадується в Книзі Естери, події, описані в тій книзі, відбулися між. Езр. 6 і Езр. 7. Потім царем став син Ксеркса Артаксеркс, який царював з 464 року до н.е. і до 424 року. З 515 року і до 458 (сьомого року правління Артаксеркса , 7:7) минуло 57 років.

Родовід Езри сягає аж Арона, першого священика (див. таблицю «Родовід Езри»). Цей перелік скорочений, адже в ньому не згадуються абсолютно всі покоління. Між Азарією та Мерайотом (вірш 3) було шість поколінь, про що свідчить родовід з 1 Хр. 6:7-10 (див. коментарі там). Оскільки Серая був первосвящеником, коли у 586 році до н.е. впав Єрусалим (2 Цар. 25:18), Езра міг бути його правнуком. З огляду на своє священицьке походження, Езра, які і всі священики, мав право научати (див. Лев. 10:11; Езр. 7:10).

7:6.  Езра був «книжник вправний у Законі Мойсея». Слово сопер , яке тут перекладено як «книжник», має доволі широке значення, і його можна перекласти як «писар, секретар, архіваріус або ж письменник» (наприклад, 2 Сам. 8:17; Ест. 3:12; 8:9; Пс. 45:1). Це слово також стосувалося освіченої людини, яка вміла читати і писати (наприклад, Єгутія з Єр. 36:23), а також навчати інших тому, про що читала в Божому Законі. Езра називається тут книжником або вчителем ( сопер ) чотири рази (Езр. 7:6, 11-12, 21; див. вірш 25), і ще шість разів у Неєм. (8:1, 4, 9, 13; 12:26, 36).

Езра мав благословення язичницького царя Артаксеркса і благословення завітного Бога Ізраїля. Декілька років потому Неємія прислуговував цареві (Неєм. 1:11), Езра ж ні. Для автора достатньо було вказати, що він був учителем («книжник»), вправним у Законі. Це була його головна роль у житті. Оскільки цар був прихильний до Езри, то дав йому обіцянку, що той може просити в нього все, чого лиш побажає. Замість того, щоб попросити у царя щось для себе, Езра використав його обіцянку на користь Бога і Його людей.

Тут уперше з восьми разів в Езр. і Неєм. міститься згадка про те, що «рука Господа … була над» Езрою і Неємією (Езр. 7:6, 9, 28; 8:18, 22, 31; Неєм. 2:8, 18).

7:7-10.  У даних віршах небагато говориться про подорож «з Вавилону … у Єрусалим» або про приготування до неї. Ці декілька речень слугують коротким оглядом мандрівки, яка детально розглядається далі у част. 7 і 8. Разом з Езрою поверталися й люди з тих же груп, що і колись із Зоровавелом (част. 2). Мандрівка в обіцяну землю зайняла рівно чотири місяці, з «першого» і до «п’ятого місяця», від першого числа Нісану (березень-квітень) до першого Аву (липень-серпень). «Добродійна рука … Бога була над» Езрою, бо він присвятив себе тому, «щоб вивчати Закон Господній і виконувати його, й навчати» інших йому. Фраза «звернув своє серце на те» (див. 2 Хр. 19:3; 30:19) засвідчує, що Езра був відданий цьому всією своєю душею. Він робив три речі: вивчав Божий Закон, виконував його і навчав йому інших – справді непохитний порядок для успішного служіння!

2. ОБСТАВИНИ, ЩО СПОНУКАЛИ ДО ПОВЕРНЕННЯ (7:11-28)

7:11-12.  Артаксеркс написав до Езри лист (див. «а оце відпис письма»; 4:11, 23; 5:6), яким дозволив йому та іншим повернутися в Ізраїль. (Щодо слова «книжникові» у стосунку до Езри див. коментарі до 7:6.) Про те, що стало причиною такого указу, тут не говориться. Можна припустити, що Езра сам просив у царя дозволу взяти групу людей і повернутися з ними на обіцяну землю, і цей указ був офіційним документом, який дозволяв йому зробити це. Він (цей указ) був надісланий Езрі особисто.

7:13-26.  Артаксеркс перелічив певні свободи, які отримували люди, що поверталися в Ізраїль. Він дарував їм дозвіл «йти в Єрусалим» (вірш 13). Він дав їм з собою «срібло та золото» і дозволив взяти ще у Вавилоні (вірші 15-16, 20). Він сказав, що вони можуть приносити жертви «на жертовнику дому Бога» (вірш 17). Вони також отримували свободу приймати власні рішення (вірш 18). Вони могли забрати «посуд» для «служби» у храмі (вірші 19-20). (Вочевидь, Зоровавел забрав колись не все; див. 1:7-11.) Вони мали змогу отримати все, що їм було «потрібно» на храм, хоча й до певної міри (7:21-22). Пшениця, олія і сіль призначалися для зернових підношень (див. 6:9; Лев. 2:1-2, 7, 13), вино – для возливань (див. Езр. 6:9; Лев. 12:13). Як зазначено в примітках у НМВ, кількість всього була чималою: «срібла до 100 талантів (3 ¾ тонни), пшениці до 100 кор (600 бушелів), вина до 100 батів (600 галонів), олії до 100 батів, а соли без міри». Окрім того, священики й левіти звільнялися від сплати податків (Езр. 7:24).

Наділяючи ізраїльтян такими привілеями, Артаксеркс прагнув одного: «щоб не впав гнів на царство, царя та його синів» (вірш 23). Окрім того, в такий спосіб він сподівався отримати порядок у тій частині своєї імперії (вірші 25-26). Езра ставав відповідальним за призначення «урядовців та суддів, щоб» ті вірно «судили ввесь народ за рікою», тобто всіх, хто знав «закони Бога» його – юдейську громаду. А також відтепер Езра відповідав за судову систему у своєму краї й отримував право карати всіх, хто не виконував «пильно … Закон» (вірш 26).

7:27-28.  Відповідь Езри на указ царя яскраво демонструє, якою людиною він був. Він воздав хвалу Господеві за те, що відбулось у стосунку до нього і дому Божого, «що в Єрусалимі». Назвавши Ягве Богом «батьків наших», він пов’язав себе з побожними людьми, які турбувалися про відповідне служіння із жертвоприношеннями. Він також зауважив, що це Бог «вклав у серце цареві цю думку», а потім додав, що усе це робилося для того, «щоб прикрасити дім Господній». Привілеї, якими наділявся Езра, мали прославити не Езру, а самого Бога.

Езра також сказав, що саме Бог «прихилив до» нього «ласку царя і його дорадників та всіх могутніх князів царя». Оскільки Езра бачив, що це Бог діє через нього («рука Господа, Бога мого, була надо мною»; див. Езр. 7:6, 9; 8:18, 22, 31), він почав відбирати людей, які б «пішли» з ним. Це, вочевидь, було нелегко і вимагало чимало зусиль, відповідних знайомств та вміння переконувати. Та йому щастило, і він «зібрав … родоначальників Ізраїля».

3. ПЕРЕЛІК ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВИРІШИЛИ ПОВЕРНУТИСЯ (8:1-14)

8:1-14.  Даний перелік містить імена голів родин, які поверталися в Єрусалим разом із Езрою, а також імена багатьох інших людей, які до них приєдналися. Більша частина їх усіх мала стосунок до родин, які колись повернулися туди під проводом Зоровавела (537 рік до н.е.), а саме 79 років тому (част. 2). Багато назв родин, які містяться в 8:3в-13, згадуються також в 2:3-15. «Гершом» був нащадком «Пінхаса», сина третього сина Арона Єлеазара (Вих. 6:25), а «Даниїл» – потомком «Ітамара», четвертого сина Арона (Вих. 6:23). Загальна кількість тих, що поверталися, складала 1 514 чоловіків, в тому числі 18 голів родин та 1 496 інших чоловіків. Включно з левітами, яких було 258 і які приєдналися до них пізніше (Езр. 8:15-20), всього було 1 772 чоловіків. Разом із жінками та дітьми десь 4 000 – 5 000 чоловік. Однак навіть так їх було значно менше, аніж тих, що поверталися першого разу (50 000, 2:64-65).

4. ДЕТАЛІ МАНДРІВКИ ТА ПРИБУТТЯ (8:15-36)

а. Збори левітів (8:15-20)

8:15.  Саме левіти були зобов’язані навчати людей Закону (див. Лев. 10:11; Втор. 33:10). Тому вони мусили бути серед людей, які мали намір повернутися до відповідного поклоніння Господеві. Адже народові було вкрай необхідно пізнати Закон і його надзвичайне значення в оновленій громаді віруючих людей, які залишали позаду чимало років вигнання. Так, на левітів і справді чекали нелегкі часи, адже вони мали ретельно слідкувати за тим, щоб люди відповідно поклонялися у храмі. Мабуть, саме тому нікого з них не було, коли Езра та його люди вже готувалися, щоб рушити в Єрусалим від «ріки Агави» (див. Езр. 8:21, 31), місцезнаходження якої невідоме. Ця річка могла бути притокою річки Євфрат. Навіть Зоровавел мав порівняно мало левітів під час свого повернення (733 [2:40-58], а це менш як 1,5% від 49 897 [2:64-65]).

8:16-17.  Тому Езра «послав» дев’ятьох «провідних мужів» і двох «учителів» просити, що «Іддо» дав їм левітів та «прислужників для» храму. Езра сказав їм, «що … говорити», а це, вочевидь, вказує на неабияку делікатність даного завдання і на те, що їхнє прохання мало бути чимось підкріплене. Ці одинадцятеро посланців отримали вказівку іти у місцевість «Касіфія», місцезнаходження якої наразі невідоме.

8:18-20.  «І привели» 38 левітів з двох родин: 18 – з родини Шеревія і 20 – з родичів Хашавія. А також «220» прислужників  для храму. Лише тоді Езра був готовий рушити в таку важливу мандрівку. Адже без левітів-вчителів Закону та прислужників у храмі дана мандрівка була б марною.

б. Приготування до мандрівки (8:21-30)

8:21-23.  Спершу було проведено духовні приготування. Езра дуже непокоївся про все, що стосувалося Божого народу. Отож, він перш за все «оповістив … піст» як частину приготування до подорожі. Він хотів, щоб усі люди, які зібралися, упокорилися «перед Богом», щоб мати змогу «просити в Нього щасливої дороги для себе, для» своїх «дітей та для всього … майна». Упокорюючись перед Богом, людина демонструє, що в усьому покладається на Бога, та визнає, що все залежить виключно від Нього, адже Він – Головний, Він керує всім і усіма. Езра соромився «прохати в царя супроводу та кіннотчиків», бо вже привселюдно заявив, що Бог потурбується про людей, які поверталися. На відміну ж від нього, Неємія охоче прийняв допомогу військового супроводу по дорозі на обіцяну землю (Неєм. 2:9).  

8:24-27.  Потім слід було подбати про матеріальні приготування до мандрівки. Езра розділив «срібло, золото й посуд» між 24 головуючими у громаді. Це були дари для храму, надані перськими урядовцями та ізраїльтянами, які не поверталися. Сюди входило 25 тонн «срібла», «срібного посуду», вагою 3 ¾ тонни, 3 ¾ тонни золота, 20 «золотих чаш», які важили приблизно по 19 фунтів кожна, і 2 коштовні «посудини з … міді». Все це оцінювалося б у декілька мільйонів доларів в наш час. Не дивно, що Езра непокоївся про безпеку своїх людей (вірш 12).

8:28-30.  Езра призначив цих головуючих відповідальними за доставку цих коштовних металів та цінних речей у Єрусалим. При цьому він сказав, що всі ці речі були «посвячені Господеві», а золото й срібло були добровільним даром Божих людей. Він наголосив на потребі пильно («невсипуще») наглядати за грішми та посудом і попередив, що все буде знову зважено після прибуття, аби пересвідчитися, що ніщо не пропало. Лиш тоді «священики й левіти» взяли це «срібло, золото й посуд, щоб нести його в Єрусалим».

в. Мандрівка й прибуття людей (8:31-36)

8:31-34.  Езра описав саму подорож і прибуття лиш декількома фразами. Він зазначив, що люди гуртом вийшли з Вавилону першого дня першого місяця (7:9), а «рушили … від ріки Агави дванадцятого дня» того ж місяця. Оскільки біля самої річки вони пробули три дні (8:15), то місце розташування їхнього табору знаходилося приблизно за 9 днів подорожі від Вавилону, ймовірно за 100-130 миль.

Протяжність усієї мандрівки складала приблизно 900 миль і була, без сумніву, дуже непростою для людей без супроводу військових. Однак Езра всім серце вірив у те, що «рука Бога … була над» ними (див. 7:6, 9, 28; 8:18, 22) і що Господь захищав їх «від … ворога». Прибувши в Єрусалим, вони «три дні» відпочивали, а потім передали все золото, срібло та посуд священикам і левітам та переважили (вірші 33-34). Декілька із тут зазначених імен храмових наглядачів також згадуються в Книзі Неємії: Меремот (Неєм. 3:4, 21), Йозавад (Неєм. 11:16) і Бінуя (Неєм. 3:24).

8:35-36.  Потім «сини неволі, що повернулися з вигнання», принесли Богові жертви. Тут згадуються чотири види тварин (воли, вочевидь, по одному за кожне ізраїльське плем’я, барани, ягнята та козли), які також жертвувалися під час посвячення храму (6:17), але цього разу їх було менше. Копію царського наказу було передано «царським сатрапам та начальникам заріччя», які власне й мали виконувати його волю під керівництвом Езри. Завдяки цьому усі навколишні люди допомагали юдейській громаді, що повернулася з вигнання. Дана частина звершується дуже позитивно: той факт, що рука Бога знаходилася над Його народом, був настільки очевидним, що навіть навколишні народи «підтримували» їх та систему жертвопринесень, яка засвідчувала спільність із Богом.

Б. Навернення людей (част. 9-10)

На відміну від згадки про Боже благословення людей на кінці попередньої частини (8:36), дана частина розпочинається із твердження про серйозний гріх, вчинений юдейською громадою в часи після вигнання. Підставою для повернення людей на обіцяну землю було відновлення ними служіння Господеві відповідно до вимог, зазначених у Законі, яким слідували їхні прабатьки. Однак, коли люди повернулися на свою землю, вони все ще відходили від слів Бога, записаних Мойсеєм.

1. ГРІХ МІШАНИХ ШЛЮБІВ (9:1-4)

9:1-2.  Повернення Езри неабияк вплинуло на людей Ізраїлю. Чоловік, який віддано і старанно вивчав Закон, став головним чинником значної реформи. Це трапилося менш як через п’ять місяців після його прибуття (див. 7:9 і 10:9). Фраза «приступили до мене старшини» вказує на те, що до Езри прийшли чоловіки, які повернулися в цей край ще під проводом Зоровавела, настановили себе старшинами і побачили очевидну проблему. Мабуть, саме повернення Езри спонукало їх врешті зрозуміти, що юдейська громада не живе згідно з усіма вимогами Закону. Вони усвідомили, що щось негайно слід робити, якщо народ і дійсно хоче перебувати у спільності з Господом. Принесення жертв – це, звісно ж, добре, однак лиш тоді, коли супроводжувалося внутрішньою відданістю Божому Слову (Ос. 6:6; Міх. 6:6-8).

Юдейські старшини повідомили Езру, що деякі ізраїльтяни так і «не відділились від народів цих країв з їхніми мерзотами» (див. Езр. 9:11, 14), а саме продовжували вступати у мішані шлюби з язичниками. Однією з головних заборон Бога було те, що Його люди не повинні одружуватися з тими, хто не належав до спільноти віруючих в єдиного Бога людей (Вих. 34:11-16; Втор. 7:1-4). Тут жодним чином не йшлося про расову дискримінацію, адже сусідні народи були тієї ж семітської раси. Причина була виключно релігійною. Коли Божі люди одружувалися з неізраїльтянами, то піддавалися спокусі (як і Соломон; 1 Цар. 11:3-5) долучитися до язичницького поклоніння ідолам. Шлюби з тими, хто не поклонявся Ягве, спонукали до порушення й інших постанов Божого Закону. Якщо вони порушували постанову Закону у такому глибоко особистому питанні як шлюб, то, цілком очевидно, порушуватимуть Закон і в менш особистісних питаннях. Щодо більшості народів, перелічених в Езр. 9:1, Бог застерігав ще багато століть тому (Втор. 7:1), як і щодо сусідніх народів Аммону, Моаву та Єгипту. На жаль, деякі релігійні та громадські лідери також перебували у мішаних шлюбах і навіть першими ініціювали дану практику.

9:3-4.  Реакція Езри була такою, як і всіх побожних людей Старого Завіту, коли вони дізнавалися про гріх. Розриваючи «на собі одежу й плащ», людина засвідчувала свій глибокий смуток (див. Чис. 14:6; ІсНав. 7:6; Ест. 4:1; Іов. 1:20), а видираючи «на голові й бороді волосся», – печаль або гнів (Іс. 22:12). Езра був «смутний», бо люди згрішили (Езр. 9:3; див. вірш 4). Він знав, що саме за такий гріх його народ потрапив у полон (див. вірш 7), тому, мабуть, і боявся, що через це вони знову зазнають вигнання (див. вірш 8).

2. МОЛИТВА ЕЗРИ ДО БОГА (9:5-15)

Молитва Езри до Бога багато що розповідає про нього самого. Він ототожнював себе з народом, який згрішив, хоча сам був невинен (див. Дан. 9:5-6, 8-11, 13, 15-16). Езра розумів, що народ ввесь гуртом відповідальний перед Богом за дотримання чи недотримання завітних умов, а таке порушення, особливо з огляду на те, що головними ініціаторами були самі ж лідери народу, могло поставити під загрозу ввесь ізраїльський народ.

9:5.  Вечірня жертва приносилася о третій годині дня. Поза Езри («впав на коліна й зняв руки свої до Господа») засвідчувала, що він цілковито віддавав себе на милість Бога. Езра знав, що народ провинився (вірші 6-7; див. вірші 13, 15), тому і прийняв таку позу – позу благання – перед Господом. Діям людей не було жодного виправдання. Езра молився у храмі і щиро плакав при тому (10:1).

9:6-7.  Езра визнав, що його народ повсякчасно грішить. Його неабияк бентежив такий стан речей, про що свідчить фраза «я соромлюсь і стидаюсь». Він непокоївся, бо саме через подібну провину його народ колись потрапив «в руки царів чужоземних …, у полон» (до Саргона ІІ і Навуходоносора). Полон мав стати засобом очищення ізраїльського народу та відновлення тісних стосунків між ним та Богом. Вочевидь, цієї мети не було повністю досягнуто, адже люди і далі порушували свої завітні зобов’язання. Їхні «беззаконня», як сказав Езра, були «понад … голову».

9:8-9.  Езра засвідчив, що Бог зіслав на них Своє «милосердя» тим, що дозволив людям («наш останок») повернутися на обіцяну землю. Він нагадав Богові й собі, що це завдяки Господній милості перські царі дарували юдеям свободу та дозволили повернутися на обіцяну землю, щоб «відбудувати» храм. Але тепер вони знову повернулися у рабство – рабство гріха.

9:10-12.  Далі Езра визнав, що люди грішили, вступаючи у мішані шлюби. Він запитав: «А тепер – що нам сказати … після цього?» Цим запитанням він засвідчив, що виправдань прогрішенню людей немає (див. вірш 6), хоча тут і не зазначено, чому очільники ізраїльського народу виявили непослух. Вони порушили Божі «заповіді» залишатися чистими перед Ним і відділитися від бруду та мерзот «народів тих країв» (див. вірші 1, 14). Вони прямо порушили цілком зрозуміле Боже Слово. Шлюби з представниками інших народів забруднювали ізраїльтян, сприяли процвітанню невіруючих людей, ослаблювали духовно віруючих та применшували їхню змогу всією повнотою «споживати добро цієї землі».

9:13-14.  Висновок, який зробив Езра, полягав у тому, що Бог вчинить справедливо, якщо в Своєму гніві знищить їх так, що не залишиться «живих ні решти, ні останку» (див. вірші 8, 13, 15). Вони заслуговували навіть на більше покарання, аніж те, яке посилав їм Господь (див. вірш 6). Езра, будучи всього лиш звичайною людиною, міркував тут про становище всього людства перед Богом. Коли люди порушують Слово Боже, ці їхні беззаконня (див. вірші 6-7, 13, 15; див. Йн. 16:8; Як. 2:10) накликають на них лише Божий гнів.

9:15.  У своїй молитві Езра ні про що конкретно не просив. Він просто віддав себе на милість Бога. Отож, він завершив свою молитву так, як і розпочав. Він визнав, що жодна людина з усієї їхньої громади не достойна стояти перед праведним («Ти справедливий») Богом. У цій молитві Езра засвідчив декілька характерних рис Бога: Його милосердя (вірш 8), доброту (вірш 9), гнів (вірш 14) та праведність (вірш 15). Езра просив Бога бути милосердним до них, бо знав про Його віддану любов до Свого народу.

3. КАЯТТЯ ЛЮДЕЙ (част. 10)

Як уже зазначалося, ізраїльські старшини зрозуміли, що існує серйозна проблема в громаді юдеїв, які не так давно повернулися з вигнання (9:1-2). А тепер і інші небайдужі ізраїльтяни приєдналися до Езри у його горі.

а. Народ визнає свій гріх (10:1-4)

10:1-4.  Багато людей погодилося, що з тією ситуацією, яка склалася, щось необхідно робити. Вочевидь, цей гріх люди чинили уже впродовж якогось часу і доволі терпимо ставилися до нього, адже в тих, хто перебував у мішаних шлюбах, вже навіть народилися діти (вірші 3, 44). Тож не дивно, що побожні юдеї також відчували глибокий смуток через такий гріх громади. Однак, напевно, вони боялися говорити про це вголос або ж намагалися, та їх ніхто не слухав. Як би там не було, тепер, коли дехто з очільників приєднався до Езри в його смутку через вищезгаданий гріх, ці праведні люди також до них долучилися і почали вимагати активних дій. «Зібралась коло» Езри «дуже велика громада ізраїльтян …, і народ плакав ревними сльозами».

Один чоловік на ймення «Шеханія» промовив від імені всіх людей, що плакали. Він визнав, що люди «стали невірні», однак він вважав, що «є ще надія для Ізраїля». Він запропонував, щоб люди, які пов’язані з Богом завітом, відпустили «чужосторонніх жінок» і «всіх дітей, що від них народились», та відіслали їх геть. Це необхідно було зробити, бо так велів Закон. Шеханія пообіцяв Езрі, що люди підтримають його в такому рішенні. Так, Шеханія закликав народ зробити щось справді неприємне і важке, таке, що вимагало гіркого розлучення з членами сім’ї і з друзями. Однак у своєму проханні він звертався до основ Божого Закону, які мали слугувати єдиним кодексом правил в житті ізраїльтян. Більше того, Закон не забороняв ізраїльтянам одружуватися з представниками інших народів, якщо ті приймали віру юдеїв. Напевно, саме тому кожен шлюб так ретельно вивчався (вірші 16-19). Адже слід було пересвідчитися, чи й справді усі неізраїльтяни стали юдейськими прозелітами.

Хоча розлучення не вважалося нормою, все ж це було найкраще з можливих рішень у даній ситуації, оскільки мішані шлюби, якщо їх зберегти, завадили б ізраїльтянам щиро поклонятися Ягве і, зрештою, знищили б ізраїльтян як націю. З іншого ж боку, деякі тлумачі Біблії вважають, що дане рішення не відповідало побажанням Бога (див. Мал. 2:16). Можливо, Езрі не слід було приймати пораду Шеханії щодо проведення масових розлучень. Однак у тексті Езр. 10 такому припущенню свідчень нема.

б. Народ виголошує клятву (10:5-8)

10:5-8.  Щирість каяття людей була засвідчена тим фактом, що всі «вони поклялись» перед Богом. А клятвою не можна було маловажити. Той, хто її виголосив, мав будь-що її виконати. Якщо ж він цього не робив, то був покараний.

Езра ж «пішов» постити та горювати собі наодинці. Про Йоханана також іде мова в Неєм. 12:23. Він був внуком Еліяшіва (Неєм. 12:10-11), який служив первосвящеником (Неєм. 13:28). Отож, фраза «сина Еліяшіва» (Езр. 10:6) означає «внука  Еліяшіва» (слово «син» у давньоєврейській мові часто позначало внука або навіть дальшого нащадка). В той же час «оповістили по Юдеї й по Єрусалимі всім переселенцям зібратись у Єрусалим». «А хто б не прийшов», той втратив би все своє «майно» і був би «вилучений з громади переселенців». Фактично, така особа була б позбавлена всіх своїх прав. З огляду на указ царя, Езра і справді володів відповідними повноваженнями, щоб посилати мешканцям Ізраїлю звістку з погрозою покарання (див. 7:26).

в. Народ збирається в храмі (10:9-15)

10:9-11.  «На майдані», що зі східного боку храму, могли поміститися тисячі людей. Подвір’я храму завжди було місцем головних подій у Книзі Езри. Призначеного дня («за три дні» після оголошення відповідного розпорядження, у листопаді-грудні 457 року до н.е.), коли всі люди зібралися, йшов дощ. Так, це і справді був сезон дощу (вірш 13), однак через клятву (вірш 5) і загрозу покарання зібрання відбувалося за планом. Люди тремтіли від страху перед Божим гнівом і через занепокоєність, що їх розлучать з рідними. Коли Езра звернувся до народу, то відразу заявив, що вони «провинились», і закликав їх визнати свій гріх, після чого відлучитися «від чужосторонніх жінок».

10:12-15.  Люди відповіли Езрі, що зроблять «так, як» він їм «сказав», однак через велику кількість людей і через дощ на це потрібно чимало часу. (Насправді, на це пішло три місяці, вірші 16-17.) Хтось запропонував, щоб кожен чоловік, який мав чужосторонню жінку, прийшов у «призначений час» на зустріч «із старшими … й … суддями» свого міста, щоб вирішити дане питання на місці. Дана пропозиція і справді була слушною, адже старші і судді кожного міста знали своїх людей. Їм неважко було вияснити, чи чужоземні жінки їхніх співгромадян поклонялися Господеві, чи все ще грішили поклонінням язичницьким богам. Четверо очільників «противилися цьому», хоча й невідомо, чому. Можливо, вони хотіли вирішити дане питання відразу або ж взагалі не мали наміру братися за нього. Принаймні один із них, Мешуллам, вчинив вищезгаданий гріх (вірш 29).

г. Огляд шлюбів (10:17-17)

10:16-17.  Рівно через 11 днів розпочався огляд шлюбів (див. вірші 9, 16). На це пішло три місяці, починаючи з «першого дня десятого місяця» (грудень-січень 457 року до н.е.) і завершуючи першим днем «першого місяця» наступного року (березень-квітень 456 року до н.е.). Зрозуміло, що дана проблема була широко поширеною і не могла вирішитися за один день (вірш 13), адже кожен випадок розглядався окремо, щоб все було по справедливості. Цим вчинком громада, звісно ж, не мала наміру показати, що розлучення – це добре. Так велів Божий Закон, а саме що Його народ має бути релігійно чистим (Вих. 34:11-16; Втор. 7:1-4). Езра нічого не написав про те, що трапилося з цими чужосторонніми жінками та їхніми дітьми. Ймовірно, вони повернулися у свої язичницькі краї.

ґ. Перелік грішників (10:18-44)

10:18-44.  Езра завершив свою розповідь переліком тим, хто согрішив, вступивши у мішаний шлюб. Такий серйозних гріх вчинили: 17 священиків (вірші 18-22), 10 левітів, в тому числі один співець і 3 воротарі (вірші 23-24), та ще 84 особи з усього ізраїльського народу (вірші 25-43). Як і казали старшини (9:1), деякі священики й левіти долучилися до цього беззаконня. Кожен такий священик приніс «в жертву барана за свою провину», як передбачено в Лев. 5:14-15. Імена, перелічені в Езр. 10:25-43, тісно пов’язані з тими, які містяться в 2:3-20. Деякі з них мали вже навіть дітей від таких шлюбів (10:44), що було просто жахливим відступленням від Божого завіту. На жаль, лише через одне покоління ізраїльський народ знову вчинив цей гріх (Неєм. 13:23-28).

На цьому власне й завершується оповідь Езри. Послання, яке він мав намір залишити, було озвучено. Отож, якщо люди хотіли перебувати у спільності з Господом, вони мусили відповідно Йому поклонятися (Езр. 1-6) і жити згідно з Його, Божим Словом (част. 7-10).

БІБЛІОГРАФІЯ

Ackroyd, Peter R. I and II Chronicles, Ezra and Nehemiah . London: SCM Press, 1973.

Batten, Loring. The Books of Ezra and Nehemiah . The International Critical Commentary. Edinburgh: T. & T. Clark, 1913.

Coggins, R.J . The Books of Ezra and Nehemiah . The Cambridge Bible Commentary on the New English Bible. Cambridge: University Press, 1976.

Fensham, F. Charles. The Books of Ezra and Nehemiah . The New International Commentary on the Old Testament. Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

Ironside, H.A. Notes on Ezra, Nehemiah, and Esther . Neptune, N.J.: Loizeaux Brothers, 1972.

Keil, C.F. “Ezra.” In Commentary on the Old Testament in Ten Volumes . Vol. 3 Reprint (25 vols. in 10). Grand Rapids: Wm. B. Eerdmans Publishing Co., 1982.

Kidner, Derek. Ezra and Nehemiah . The Tyndale Old Testament Commentaries. Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1979.

Laney, J. Carl. Ezra and Nehemiah . Everyman’s Bible Commentary. Chicago: Moody Press, 1982.

Myers, Jacob M . Ezra, Nehemiah . The Anchor Bible. Garden City, N.Y.: Doubleday & Co., 1965.

Ryle, H.E. The Books of Ezra and Nehemiah . Cambridge: University Press, 1917.

Slotki, Judah J. Daniel, Ezra, Nehemiah . London: Soncino Press, 1951.